І
Спочатку день був сонячним, чудесним!
Марі на гойдалці гойдали весни,
вона злітала високо угору,
окрилена, весела в добру пору.
А після йшла обніжком понад полем,
всміхаючись деревам ясночолим,
зривала звіробій і беладонну,
чебрець, бесмертник - у долонях повно.
Раділа кожній квітці, хмарці в небі,
що пропливала біла, наче лебідь.
Губами доторкалася черешні,
і посміхалась райдузі тутешній.
Мандруючи все мріяла про море,
як молоко парне, легке, прозоре,
глибоке, чисте, бірюзово-синє -
її таємне щастя горобине.
Про ніжну сукню, у жабо сорочку...
та стріла хлопця без ноги в візочку.
Що сталось з ним - лише Всевишній відав.
Всміхнулася б, та очі діти ніде.
Боялася, що він не зрозуміє.
Впустила голову, і зникла мрія!
Все навкруги здавалося буденним.
Гіркий полин - Богдан його імення...

ІІ
Прийшла додому, смуток біля хати.
- Що, доню, трапилось? - спитала мати.
- Нічого, не хвилюйся, я не хвора,
та тільки очі в нього, наче море.
Як глянув, душу обдало водою,
водночас теплою і крижаною.
- Про що ти, доню, не зміркую, мила?
- Про хлопця, мамо. На межі зустріла.
- Тих вдосталь парубків, що слідом ходять
і задивляються на гречну вроду.
- Чимало, мамо, та він - особливий.
- Дивись, Марі, не облети, як слива.
Цвіт на подвір'ї, наче сліз краплини,
мабуть, ти закохалася, дитино?

Не спала ніч, не йшли з думок ті вічі,
тужавий погляд вистрілом на відсіч
притягував до себе, як магнітом.
Амур літав над волошковим світом.
Лук натягнув, пустивши стріли гострі,
ударив в серце й щез у високості.

ІІІ

Весь день був чорним смутком оповитий,
Богдану більше не хотілось жити.
Його вогнем палили думи смерклі.
Поліг Сашко у Іловайськім пеклі,
його товариш, побратим надійний
(таки найкращих забирають війни).
Це він його, прикривши автоматом,
від смерті врятував, назвавши братом,
а після сам загинув так жорстоко,
від снайперської кулі. Ненароком
котились сльози перекотиполем,
та не картав Богдан своєї долі,
бо попросився сам в АТО, щоб гідно
боротись з ворогом за землю рідну.
Якби не підірвався він на міні,
ще й досі б воював за Україну,
і нюхав піт війни, і ліпше б згинув,
ніж у візочку пив біду полинну.
Богдан спинився серед конюшини,
здаля помітивши одну дівчину,
яка збирала трави на осонні -
пахуче зілля у її долонях.
Обличчя ніжне, щире і привітне,
цвіло магнолією, ясенквітнем.
Раділо сонцю, хмаркам кучерявим
і пурхало метеликом в отавах
у кольоровій сукні з крепдешину.
Вона попрямувала на стежину,
а після йшла обабіч й зупинилась.
Поглянувши на неї, серце билось,
хотілось посміхнутись, наче мрії,
та побоявся, що не зрозуміє!
Лиш пильно зиркнув дівчині під вії.
- Мене Богданом звуть,
- А я - Марія.
Й побігла далі, ніби дика сарна,
яку сполохали у травах марно.
Богдан дивився вслід, на серці - спокій,
уперше за останніх кілька років.

Не спалося, не йшли з думок ті вічі,
тужавий погляд вистрілом на відсіч
притягував до себе, як магнітом.
Амур літав над волошковим світом.
Лук натягнув, пустивши стріли гострі,
ударив в душу й щез у високості.

ІV
Весна минула, наче, й не бувало,
яскраве сонце зранку припікало.
Пахтіла липа свіжим медоносом,
Марічка заплітала літо в коси.
Ходила кожен день на ту місцину,
де перестріла у візку хлопчину.
Два місяці пройшло з тієї днини,
а їй щоночі снились очі сині.
Не вирвати з душі і не забути,
ті очі, наче море каламутне.
Та ні, прозоре, чисте, бірюзове,
мінливе, невичерпне, синє море!

Марія цього разу у люпині
поспішно кинула стару плахтину.
Нитки дістала сині, спиці з сумки,
в петельки ніжні заплітала думку.
У простір линула дівоча мрія,
в'язала шарф коханому Марія.
Майстерно бігали красиві руки,
аж раптом здалеку почула звуки,
і крок за кроком все до неї ближче.
Схопилася на ноги, хмаровище
висіло низько, чорне, волохате,
ударив грім, і дівчина до хати
побігла через ліс, а сильна злива
її наздоганяла. Я щаслива! -
кричала радісно. І враз спинилась,
назустріч йшов Богдан - веселий, милий.
Вузькою стежкою, зеленим гаєм,
він на протезі, й майже не кульгає.
Іде, неначе доля синьоока.
- Привіт... привіт, - і зашарілись щоки.
У очі один одному дивились,
Змішались сльози зі сльозами зливи.
Марія пов'язала шарф Богдану
і мовила: - Мені ти Богом даний.