Піщані ці горби, ці порослі сосни.
Сльотаві вéсни тут і сиро восени.
На вітрі море стріпує оборки
свої знебарвлені, а від сусідніх дач
тут часом чути то дитячий плач,
то вискне Лємешев з-під сточеної голки.

Одмілини полин, зогнилий очерет.
Йде мати-одиначка зі штахет
пранину зняти. Часом кочет рипне:
то пасинок природи, хмурий фінн,
пливе свій невід витягти з глибин;
сіть сплутана, але нема рибини.

Тут мева знизится, майне отам баклан.
То з алюмінію аероплан,
примірним в оболоках птиці боривітром,
бере північніше, де байдикує швед,
і губки сірої просяклий силует
свій прісним не обтяжує повітрям.

Тут набувають обрії отих
прикмет осяжності, що і пусті форти.
Тут і самітня парусина яхти,
хоча і креслить далечі лазур,
покревницею видасться не бур,
а – заболоченого гирла Лахти.

І око, звикле до стискання тіл
від них на відстані, такий наділ
тут здибує – що тілу дати ради
не випадає, та утрат не жаль:
дедалі хутче пропонує себе даль
пропажі з виду, чим прозрінню втрати.

Коли помру, нехай мене сюди
перенесуть. Нікому я біди
не скою, як і ріні – хвиля гожа.
Обіймів лагідніш, тугіш клешні
катма деінде втікачеві, пак мені:
ні запраніш, ані безгрішніш ложа.



--------------------------------