Кум переконаний, що жінки — це двоногі риби-приcоски: посміхаються приязно, щебечуть, наче пташки в Едемі, звабливо цілуються з мужами, обнімаються з ними, викликаючи солодку млость у членах та пробуджуючи хтиві думки в їхніх розумних головах, а потім запихають чоловічі макітри собі в пелени, а власні руки до їхніх кишень та їздять на них, як чукчі на собаках до гробу. Казав мені колись: “Подивися на благовірних, чиї жінки п’ють з них кров, наче водицю: кожен худий як тріска, на голові три волосини, зморшкуваті, погляди понурені, мов у побитих псів, залякані, засмикані, з синюшними від недосипу обличчями. І вмирають рано, бо після тяжкої праці отримують удома не бажаний спочинок, а кару Господню — крики і прокльони своїх сердечних подруг.
А у чоловіків, чиї дружини дбають про них - черева від сала впираються у стелі, вуса хвацько закручені догори, і вдягаються благовірні не у сірі засмальцьовані роби, а у святковий одяг веселкових кольорів”.
А от я вважаю, що жінка — це дар богів. І якщо набратися терпіння і доглядати за цією квіткою в людській подобі як дбайливий господар — отримаєш Боже благословіння вже тут — у земній юдолі, не чекаючи раю небесного.
Я вже отримую. І це не пустопорожня похвальба самовпевненого юного жевжика, а досвідченої, битої життям людини.
Нащо нам матінка-природа надала можливість жити одне з одним? Щоб продовжити рід людський? Правильно. Добре, рід продовжили, дитятко народилося, тупотить ніжками по квартирі, торуючи свою першу стежку по килимовій доріжці. А далі що я вас питаю?
А далі приходить утома від відповідальності, сіра буденщина та обов“язки накривають з головою, і тільки від нас залежить - чи здатні ми перетворити оцей щоденний цикл відданого служіння людині, яку любиш, на сакральний ритуал чи очорнити власною негідною поведінкою життя жінки, яка стоїть поруч з тобою.
Про себе дбаємо, шановні мужі. От де корінь проблеми. А часто - виключно про себе. На все нам вистачає часу: збігати на роботу, попити пива, подивитися улюблену передачу, змотатися на рибалку, потинятися у пошуках гострих відчуттів світом, отримуючи насолоду від життя без обмежень власної свободи. А жінка — додатковий приємний сексуальний причандал у скарбничці власних утіх. І бажано аби рота не відкривала коли її не просять, а циці давала мацати за першою потребою.
Кум у мене людина багата: має ресторан у центрі столиці, кілька торгових точок на столичних речових ринках, дві бензоколонки, пилораму на околиці міста. Обідаємо разом з ним у його ж закладі: у моїй тарілці та гарнір з тертого буряка (дієта), а в нього шмат смаженої баранини завбільшки з моє стегно. Пообідали, звично плачу офіціанту згідно з рахунком, дякую і питаю свого родича:
- А чому Катерини не бачу вже тиждень? Вона ж керує цим рестораном. Чи не захворіла?
- Та дістала ця коза драна! - одказує кум. - Дав їй у морду аби не гавкала. Кажу: “Їдь закуповувати продукти для ресторану” а вона: “Я вдома по інтернету все облаштую”.
Геть відбилася від рук. Не розуміє, що власний контроль потрібен скрізь, і не дистанційно, а власною персоною. Бекала, що голова болить, погано себе почуває. Знаю я її болі - учора півдоби вешталася зі своїми подругами містом у пошуках якихось чергових трусів у зразах від Сваровськи чи ще якоїсь юринди. Ну, я й затопив їй у пику. Бо чоловіче слово — це закон. Правда переборщив трохи - під очима понабігали синці. Та й ніс трохи сплющився і дивиться в сторону. Їздила в щелепно-лицьову хірургію, а не за трусами аби шнопак поставили на місце. Тепер буде думати, перш ніж перечити чоловікові.
Кум дожував смажену ногу і випив трьома ковтками келих вина.
Вислухав я його варнякання, кинув серветку на стіл і кажу:
- Куме, козел ти, а не чоловік. Як був козлом, таким ним і залишився. Ти спробуй мені морду натовкти. А жінку клепають тільки сопливі гомнюки. Отакі як ти, наприклад. Скільки разів говорив: поважай людей, а жінок — перш за все. Чи вважаєш, що людина живе поруч з тобою тільки тому, що ти маєш ресторана і багатий, як чорт? Ні — Катерина пов“язала свою долю з тобою тому, що любила тебе. Але потрапила до пастки. І тепер ти руйнуєш її життя.
Кум схопив до рук десертного ножа і підстрибнув зі стільця. Люди з цікавістю поглянули в нашу сторону, а я сплів на пузі руки і продовжив:
- Пораджу твоїй дружині подати на тебе до суду і сам її буду захищати. І не буде в тебе ні ресторану, ні твоїх смердючих бензоколонок, ні яток з торгівлі хутряними шубами, бо козлу не можна вести бізнес, у якому задіяні живі люди.
- Ти що собі дозволяєш? - прошипів кум. - Моя дружина — то роблю з нею що хочу. Треба буде — тисячу раз її одгепаю. А ти в мої сімейні стосунки не лізь, бо голову відірву.
Я дико розсміявся. Регіт заглушив навіть музику та верескливий пронизливий голос Леді Гаги, які линули з колонок, що стояли за кілька кроків від нашого столу.
- Миколо, ти з сильнішими за себе в рукопашну ніколи не підеш, бо як був здихликом у школі, таким залишився і досі. У школі давав копняки дівчаткам у класі, а нині мордуєш власну дружину. Нічого не змінилося. А я для тебе — як гора для миші. Тому здатен на мене хіба що перднути.
- Я з тобою як з другом поділився деталями подружнього життя, а ти ні щоб підтримати — ще й ображаєш!
- Гімном ти поділився, куме, а не хорошими новинами. Коли ти останній раз водив Катерину до театру? Коли дарував їй якийсь несподіваний коштовний подарунок? Коли цілував її длань, стоячи на одному коліні? Коли востаннє носив на руках? Га? Чого стоїш стовпом? Не знаєш що сказати?
Кум тихо сів, але ножаку з рук не випустив. Мабуть, ще не покинув думки про криваву помсту за чесні слова, сказані прямо в очі.
- Ти ж мою дитину хрестив, нащо тобі руйнувати нашу сім“ю? Що воно тобі дасть?
- Ось тому що хрестив дитину - я й розлучу вас. І так занадто довго тягнув з цим рішенням. Ти хоч помічаєш, як змінилася твоя донька останнім часом? Чому ні з ким не товаришує, а сидить вдома за зачиненими дверима, у навушниках, та слухає на самоті якусь муру? Ну тебе в дупу Миколо. Живи сам. І це найкраще, що можу зробити для тебе, інакше рано чи пізно вскочиш у халепу.
Поїхав з ресторану з тяжким серцем, а коли зайшов до офісу — там уже сиділа засмучена Катерина. Позов до суду вже був готовий, довідка з лікарні, в якій їй зробили операцію та висновок лікаря про причину травми теж лежали у течці. І, звичайно ж — копія протоколу слідчого, до якого ми сходили удвох одразу після побоїв. Я наполіг, аби цю деталь поки-що тримати в таємниці.
До суду Катерина жила в нашому будинку. І моя дружина поставилася до цього з розумінням. Місце знайшлося і для моєї похресниці. Пригадую, як дружно жили люди в повоєнні роки, коли переважна більшість жител була зруйнована вщент. Люди тулилися одне до одного, довгий час існували надголодь, але не втрачали людяності, бо велике горе об’єднало суспільство. А нині, коли його частина обросла жирком, а в хатах почало громадитися коштовне хламіття — ця єдність розтанула, мов ранковий туман. І справжні духовні цінності втратили свою вагу. І одна з найголовніших — любов до жінки — багатьма розглядається як продукт споживання, а не як стрижнева, базисна основа суспільного життя.
Чи відчуваю провину за те, що розлучив двох людей? Ні. А от досаду — так. Я наче й близька людина, але допомогти вирішити навіть цю просту проблему мені не під силу. Розділити людей я зміг. А от зліпити докупи — не здатен.
Пишу, а моя дружина мовчки стоїть за спиною ангелом-охоронцем і читає ці рядки, захищаючи своєю любов’ю мене від самотності.

23.03.2020р.