Біжать любителі поези...
У них оказія така, –
бабаї! І не треба дези,
аби бабусі-поетеси
упізнавали їжака.

Уже й поети – терористи
або губителі юрби, –
агресія! Аби не з'їсти,
то як би їх не зачепити,
і не помітити якби.

Ну а коли в ходу ходулі,
зарийся в сіно і сичи, –
дулібія! І, – люлі-люлі...
А хочеться сукати дулі,
тоді свої собі сучи.

І регочи бодай із пальця
І, може, усміхнусь і я, –
іронія – велике трясця.
Але яка почесна праця –
охаяти чуже ім’я!

Але ...якщо такі порядки,
то це уже не епатаж, –
ілюзія. Нема подяки.
Аристократія Вапнярки
не поміняє антураж.

Писати – це не гнути спину
і не рубати із плеча, –
презумпція! Якщо не винен,
то і пародія на кпини
не залякає читача.

                              05.2017