ХРОНІКИ

Природа літератора незбагненна. В усякому випадку для самого літератора. :) Уява, зіпсована відсутністю рамок, завжди підказує щось краще навзамін хорошому. І що з того виходить? Нічого доброго, - там, де нормально так палало, зігріваючи твій обсяг, вогнище, здіймається пожежа - пристрасті, жертви, неконтрольовані викиди енергії трансформують світ у нову, невідому пустелю. І що з того, що вимірів додалося - все починаєш заново, луги, ліси, сади, замки, покої, з видом на царство амазонок, камін, вогнище...
Потрібно шукати не краще, а трохи гірше? Наприклад, пишучи поезію, подекуди гратись прозою? Сидіти біля каміна і складати таку собі казкову штучку, "фентезі", де все починається погано, а закінчується добре. Ну, майже добре... Чи починається добре, а закінчується дуже недобре, та з маленькою надією, для інших, що буде продовження, щасливе „далі” ?..
А як розпочати?.. м-м, - дійством чи поглядами?.. Просто з листа, керуючись гармонією у розвитку сюжету?...
Скажімо так? :

Чернетки одного роману


22.08. 2_86 від р.Х.
Веселка
1
Чоловік був у безнадійному стані. Не поталанило бідасі. Ухопило прямо на вулиці, а доки прибула допомога, поки привезли у клініку, і ось лежить, підключений до купи приладів, а користі, якщо мозок відключився. Медсестра підійшла ближче. Їй подобалися чоловіки такого типу – під сорок, високі, дужі, без надмірної кількості волосся на тілі, з відкритими рисами обличчя. Але живі. Прикро. Але так воно частенько буває – гроші на перебування у дорогому місті знайшов, а на систему електронної безпеки, електронного порадника – ні. Щонайменше раз на день в голові у медсестри звучали підказки щодо пігулок, їжі, забутих домашніх справ і, звичайно, це був її улюблений тембр чоловічого голосу. Хіба з таким пропадеш? Ось мав би бідака щось схоже, - гуляв би й досі. А так лежиш безтямний - ні хто, ні звідки! Жодних документів при собі. Ще день, два і почнуть виймати органи, в оплату за перебування. Вони, звісно, нині не вельми дорогі, але, буває що власні виростити з тої, чи іншої причини не вдається, тоді вже беруть, які є.
Медсестра уважно переглянула показники системи забезпечення життєдіяльності, звірила їх із призначеними, і пішла до дверей. “Дорога, ти забула ключі” – баритон звучав абсолютно ввічливо і без жодних отих іронічних штучок, які собі так часто дозволяли у спілкуванні із нею реальні особи чоловічої статі, в основному лікарі цієї клініки. У неї була мрія - вийти заміж за лікаря, народити йому дочку, вони всі люблять дочок, і не працювати, ніколи більше не працювати! Вона взяла залишені на столику біля ліжка ключі і пішла з палати, роздумуючи, чи вдавалося б їй справлятись з усією безкінечністю зваленої на неї роботи, якби не було ось цього баритону, її улюбленого баритону, - Боже! знайти б когось зі схожим голосом.
У ту мить, коли медсестра зачиняла за собою двері, у людини на ліжку здригнулись повіки, а ще за мить - відкрились очі. Чомусь відразу заволала сирена, червоно заблимав пульт управління. Медсестра влетіла назад у палату. “Не може бути” проговорив баритон в її голові. “Не може бути!” прошепотіла жінка. Пацієнт ожив! “Пацієнт четвертої палати ожив!” – повторила вона вголос, і слова ці, підхоплені електронними хвилями, миттю понеслись куди потрібно.
Чоловік трохи не зграбно, але рішуче стягнув з обличчя маску з пристроєм подачі повітря і, опершись на лікоть, втупився очима у сполотнілу медсестру.
“Мсьє! Вам, вам, вам, як?”
“Peccavi” – і чоловік раптово підморгнув їй - ”майже добре”. У бідолашної жінки все усередині опустилося – баритон, її баритон!
Пацієнт провів поглядом довкола себе і продовжив неохайно відчіплювати від себе численні датчики. Потім, притримуючись руками ложа, трохи боязко став на ноги. Медсестра опустила очі додолу.
“Vide supra” – посміхаючись промовив чоловік, закручуючи довкола стегон стягнуте з ліжка простирадло.
У голові бідолашної жінки репетував про щось її помічник, але вона нічого не чула, та й чути не хотіла. “Хвилинку” – сказала вона. І миттю майнувши в куток палати, повернулась, простягаючи ожилому дивакові стандартний однострій пацієнтів клініки. Той зовсім не соромлячись її, але якось невпевнено, взявся вдягатись. Закінчивши протягнув медсестрі руку – “Йдемо!”. “Так, так, звичайно!” – погодилася вона, відкриваючи двері.
Пацієнт торкнувся її руки, на мить затримавшись над зап’ястям, натиснув на ледь помітну червону кнопку на браслеті. В голові медсестри відразу змовк голос порадника. Компанія строго забороняла такі відключення на роботі, але зараз це її чомусь зовсім не хвилювало.
Вони пройшли по тьмяно освітленому коридору метрів з десять, як із-за повороту вибіг черговий лікар, що за отриманим сигналом, поспішав до палати номер чотири. Різко спинився, витріщившись на раптово воскреслого пацієнта. Той підійшов впритул і ліниво промовив декілька слів. “Так, так, звісно” - кивнув головою лікар. І воскреслий, підхопивши під лікоть медсестру, неспішно подався далі. Ніким не спинені, вони зійшли до підземного гаражу і невдовзі жінка вже крутила кермо свого “пежо” дорогою додому. Вона весело про щось говорила, звертаючись до колишнього пацієнта як до Маро, а інколи і як до Жерара. “Маро-Жерар” уважно розглядав нічне місто, не забуваючи подекуди усміхатися Жюлі, як виявилося звали цю тридцятирічну, вельми симпатичну жінку. За його проханням Жюлі розповідала про відомі їй будівлі, вулиці, райони, про те, що місто швидко розростається. За пару років відомі їй околиці змінилися до невпізнання. Маро-Жерар ствердно хитнув головою: “Так, Жюлі, і я тут прожив свого часу частину життя, а нічого не впізнаю, в усякому випадку на поверхні все ретельно вкрито іншим декором”, і подумки продовжив - І звали мене тоді Юлієм, утім, це було так давно, що й повірити важко...

Невеличка квартирка, яку винаймала Жюлі, ідеально підходила тільки для двох речей. Першу вони здійснили ледь не відразу, як ввійшли. Другу річ, “Жерар-Маро-Юлій” вже здійснював самостійно, сидячи за комп’ютерним центром Жюлі. На віртуальному екрані мигтіли різноманітні тексти, картинки, схеми, переліки, посилання. Час від часу, роблячи паузи у сприйнятті, Юлій переводив погляд на красуню, яка спала поруч, безсоромно розкинувшись на ліжку.
- На поверхні все ретельно вкрито декором. А раніше decorum розумілося як пристойність, благопристойність – і з цікавістю поглянув у велике дзеркало зліва, - що ж, нічого так, могло бути гірше, Decipimur specie recti, - ми обманюємось видимістю правильного. Щоправда, “правильного” краще в лапках.

Йому приємно було повноцінно згадувати минуле, приємно розмовляти із самим собою, приємно відчувати життя по-старому, і, чомусь, особливо приємно, що старі його вислови не втратили змісту до сих пір.
Під ранок Жюлі знову покликала його до себе і він знову не відмовився. “Peccavi” – лунало з гупанням ще чужої крові, ще чужого серця в нього у голові: „Так, я грішний, і це все тваринне і низьке, але як солодко, як забуто здобуто, розкуто солодко…”

2
Коли удень Жюлі відкрила двері на вимогливий стукіт і волання “Поліція!”, то довгий час не могла зрозуміти, що відбувається. Потім, почувши зі слів інспектора про нічні події, давши потрібні пояснення, помчала до клініки. Її підвіз цей самий детектив, що займався розслідуванням нічних подій у клініці, і в першу чергу, через пошкодження електронних помічників у лікарського персоналу. “Якась чортівня!” – дивувався інспектор - у цій лікарні раптово воскресає якийсь невідомий Жан-Маро. Прихопивши медсестру, покидає лікарню, очевидно, загіпнотизувавши і її, і весь зустрітий медперсонал. По дорозі воскреслий незрозумілим чином псує у всіх стрічних електронні “помічники”, не залишаючи про себе жодної актуальної інформації. Не приємно, звичайно. Але ж це все одно не привід аби ранком усі силовики країни стояли на вухах. „Знайти!” „Знайти негайно!” Може ще сталися певні події, з-за яких увесь цей неймовірний гармидер?
“Дорогий, офіційно жодної такої інформації, - правда, жовта преса, як завше, розіслала анонси свого бачення нічних подій. Переглянемо?” Голос його електронної помічниці наразі нагадував приємне муркотіння, утім за більш серйозних обставин цей голос суттєво змінювався. Інспектор завагався – менше знаєш, краще спиш. Але якщо зовсім не діяти, то можна просидіти на своїй нікчемній посаді до пенсії.
“Давай, що там у нас, якщо не дорого”
“Стрілянина в ресторані”, „Хто, де, з ким...”, ось „Пацієнт, що раптово вийшов із коми, покидаючи клініку гіпнотизує лікарів”, „Особу, схожу на доньку мера зауважили у відвідуванні чоловічого публічного будинку”,… І найсвіжіші чутки - на світанку відбулося проникнення в Палац N, що, як відомо, належить батькові нашого Прем’єр-міністра...”
“Давай, про „пацієнта” і про „палац N”, але інкогніто, без реєстрації придбання!”
“Зробила, з нашого транзитного веб-рахунку знято два франки. Переглядаємо?”
„Пацієнт, що раптово вийшов із коми, покидаючи клініку гіпнотизує лікарів” – сухий голос за кадром супроводжував показ фасаду клініки, стоянки автомобілів біля неї, якихось вікон за гратами ...
„Як вдалося довідатись нашим кореспондентам, невідомий, імовірно турист зі східної Європи, який після важкого інсульту вже тиждень перебував у безнадійному стані, зненацька встає і покидає клініку. Прихоплює із собою симпатичну медсестру, начисто стирає пам’ять зустрічному медперсоналу. Очевидців утечі немає, у префектурі повідомили, що слідство вже ведеться. Від себе додамо, що чолов’яга таки вчасно прийшов до тями, бо сьогодні, у вечорі його планували розібрати на запчастини. Безумовно, це темний бік нашої медицини, - за все з нас вимагають шалені гроші. Довідатись, скільки таких ось бідолах останнім часом „розібрано” також не вдалося. Отож, аби з вами не сталося чогось подібного, рекомендуємо вам абсолютно захищені останні моделі електронних помічників...”
Що ж, не густо, - подумав детектив і включив перегляд наступного повідомлення.
Перед очима заклубився ранковий туман - над каналом, набережною. Провіщало жаркий день. З туману виринула висока металева огорожа, за якою далі, на тлі розкішного парку, проглядала химера палацу. Об’єктив камери перекинувся на карету швидкої допомоги, до якої якраз закінчували щось чи когось заносити. Незвичність ситуації була у тім, що швидка призначалася для тварин. Машина тихо від’їжджає.
Нові кадри. Ветеринарна клініка на околиці міста, у двір заїздить машина швидкої. З неї по черзі виносять (зйомка крупним планом) недбало прикритих накидками трьох сторожових псів. Голос за кадром сповіщає, що зйомку здійснено випадково, - та судячи із поранення собак-охоронців, і суєти довкола Палацу N, там відбулося щось серйозне. Можливо, проникнення небажаних гостей. На користь цієї версії говорить і посилена охорона, що пізніше не допустила кореспондентів видання навіть до паркану Палацу. Телефони, звісно, мовчать. Жодної іншої інформації про Палац N, окрім того, що ним зараз нібито володіють батьки нашого прем’єр-міністра, немає. У ветеринарній клініці спочатку повідомили про побутове отруєння привезених псів, і що в наслідок цього їх довелося приспати. А потім взагалі відмовилися коментувати випадок...”
„Обидві інформації зняті із серверу новин” – замислившись, детектив не відразу осягнув сказане електронною помічницею, але коли до нього дійшло, то він дуже здивувався. Повна дурниця. Чому зняті, і чому саме ці два повідомлення?
„Перепрошую, Жане, щойно зняті всі нічні новини міста. А ще на зв’язку наш начальник.”
„Чорт візьми, де ти там крутишся, у нас забирають цю дурнувату справу, за півгодини маєш бути тут!”
Детектив здвинув плечима, завів двигун і помчав машину до відділку. На обережній відстані за ним набрало швидкість і непримітне авто, що із самого ранку трималося слідом.
І в квартирі медсестри Жюлі троє нічим не примітних чоловіків уже біля години займалися явними і не дуже речами. Двоє вешталися, переглядаючи різні дрібниці, з кутка в куток, а третій копирсався із комп’ютерним центром. Пошуки в реалі, видно, ні до чого не привели, бо двоє взялися за третього, що поспіхом перебирав електронні сліди усього, до чого на компі торкалися за останні 10 годин.
- У тебе що?
- Просто неймовірно, можна ритися декілька років, і без жодного результату. І що я маю шукати у цьому Монблані скачаної інформації? Безперервний перегляд усього на світі – від якихось японських письмен-ієрогліфів, до кириличної абракадабри, а посередині континент Європи.
- Не трясись, нас цікавить, куди він звідси подівся, куди планував податися, а отже шукай „Париж”, „передмістя”, „вокзали, аеропорти” - щось він мав тут шукати по-справжньому!
- Добре, ось „Париж” – десять тисяч посилань на переглянуті сторінки, що далі? „Дороги”, „карти” ..?
- Шукай, шукай. Його повинно цікавити як звідси вибратись - тихо вибратись, непомітно, знає ж бо що всі на рогах стоять! О, бачиш, а ти кажеш! це вже щось!„
- Ось карти, які тут переглядалися, дві сотні штук – і тут уся планета, але передмістя Парижу, крупним планом, тільки одне, ось, гляньте, чи не це він шукав. Так, давайте боса, схоже, що клієнта ми таки знайшли!..

Далі буде :)