Гибіли тури твої на три поля волаючи,
капища вснули - прокільчився чортополох.
Ти виливала утрати в сопілкові розпачі...
Всталий зо твані - міцнів, а бодай би усох.

Вився по стовбурі, ліз, окаянний, по гіллячку-
геть заснував густокроння кільцем омели.
Вдягся у ймення твоє - воцарився... о, вигачкуй
зла підбатийського жало зо себе - спали.

Ач довгоручиться суче поріддя - висмоктує
пісню Русинки і точить енергію сил.
Бий тулумбаси напруглої ночі неспокоєм-
вражого сина візьми на загострений кіл.

Бо захапущий не всне - поки кров"ю не вситится,
в зірні - нанебні богописи - впише себе.
Ти своїм воям дай серця оголені китиці -
ягід безсмертя - їх куля не спине, не вб"є.

Бронзові тури повстануть із чорного дерену
з глеків розбитих пелазги злетять - лише глянь:
Золото вилиє просвіт у море - як велено.
Тіні Мокселі підуть у болотяну хлань.