Для світу чужий і довіку по-вовчому сам.
Не знаю де лик і обличчя, а де тільки маска.
Залякано-дикий і спраглий звичайної ласки.
Так хочеться їсти старим неприкаяним псам,

Так хочеться пити в пустелі, в палючих пісках.
Та тільки в пустелі від краплі води не втікають,
Неначе від світла мара опівнічна, що знає:
Де сонце проллється, там буде подолано страх.

У щільних обіймах самотності стиснений птах,
Крилатий і вільний, та сам же собі й несвобода.
Такої він вже непростої, бідака, породи:
Все прагне між люди, а сам пропадає в лісах.