Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Євген Федчук (1960)



Огляди ⁄ Переглянути все відразу

  •   * * *
    Легко віти колише,
    Вітер не набрида.
  •   * * *
    На поле Куликове
    Спускається туман.
  •   Похід русів на Абескун десь між 864 і 884 роками
    Вже сивий та досить міцний іще дід
    Сидів на колоді великій під тином,
  •   * * *
    І пізня осінь може посміхнутись
    З-за сірих хмар промінчиком ясним,
  •   * * *
    Він довго собі камінь приглядав,
    В якім була б захована сокира,
  •   * * *
    До ялинки вітер загравав,
    Компліменти недвозначні сипав
  •   * * *
    Сталін був лише знаряддям,
    Божої кари мечем,
  •   Похід русів на Амастриду у 830-х роках
    - Повідай нам, Івор, повідай про світ,
    Як ви із каганом ходили в похід
  •   * * *
    Обірвала осінь листя на вербі.
    У студену воду опустила віти.
  •   * * *
    Змітаючи все на своєму шляху,
    Орда пролетіла на повнім скаку.
  •   Легенда про Переяслав
    Якби піднятись птахом в небеса
    І над Дніпром високо пролетіти,
  •   * * *
    Спиляли дуба.Сім десятків літ
    Він своїм віттям в небеса тягнувся
  •   * * *
    Стоїть курган уже віки й віки,
    Таїть в собі великі таємниці,
  •   * * *
    То вигляне, то сховається
    За хмарами раз по раз.
  •   * * *
    В блакитне небо піднімався дим
    Аби розтануть там у височіні.
  •   Легенда про Кетіма і Роданіма
    «Кетім являється батьком росціїв, а Роданім – батько родіїв».
    Єфрем Сірін, давній сірійський письменник
  •   * * *
    Сім мільярдів на таку планету
    Де пустелі, гори, болота,
  •   * * *
    Оборонні вали
    Пам’ятають, коли
  •   Легенда про ворона
    Прибіг Данилко очі аж горять,
    Навколо мами дзиґою кружляє,
  •   * * *
    Людина вирішила, що вона всесильна
    І, щоб ту силу продемонструвать,
  •   * * *
    Їх лиш двоє на пустій арені.
    Два мечі, ні одного щита.
  •   Легенда про фрезію
    - Сьогодні урок не звичайний у нас.
    Минулого разу домовились з вами,
  •   * * *
    Ніч. Роса. Туману легке сито
    Просіває світло ліхтарів.
  •   * * *
    Руар помер. Чотири дні тому
    Загін хозар у землі русів вдерся.
  •   Похід Сагайдачного на Москву в 1618 році
    Під Корсунем бій відгримів. На шляху
    Лежали побиті та зранені ляхи.
  •   * * *
    Вересень... Замри прекрасна мить!
    Осені час пензля в руки брати,
  •   * * *
    Гей, ходімте бити пана,
    Щоб пропав.
  •   Легенда про капусту
    - Іди-но, синку, час уже до столу,-
    Гукає мама з вулиці Петька. –
  •   * * *
    Бач, дорога зовсім посивіла.
    Видно, довго не було дощу.
  •   * * *
    На Хортиці святій, на Чорній скелі,
    Де Святослав прийняв останній бій
  •   Легенда про гарбуз
    Сидять в тіньку бабусі, спочивають.
    Бо ж свято, треба чимсь себе зайнять
  •   * * *
    Опівнічні стежки у яскравому місячнім сяйві
    І ходити по них і цікаво, і страх водночас.
  •   * * *
    На маків цвіт упав кривавий піт,
    Щоб нагадати й через сотні літ
  •   Легенда про півонію
    - Ой, мамо, глянь, троянда розцвіла!-
    Кричить Андрійко радісно із саду.
  •   * * *
    Динозаври, динозаври.
    Хто поцупив ваше завтра?
  •   * * *
    Сьогодні день Перуна-бога.
    Вогонь з дубового гілля.
  •   Легенда про буряки
    Прокинувсь Іванко, вже сонце аж де.
    Бабуся будити чомусь не іде.
  •   * * *
    Місяць рогом зачепився за гілляку.
    Раз-другий смикнувся було та й повис.
  •   * * *
    У чистім полі біліють кості.
    Орда, напевно була у гості.
  •   Легенда про космею
    Бабуся й мама у тіньку сиділи,
    Про щось собі тихенько гомоніли.
  •   * * *
    І крізь бетон проб’ється врешті-решт життя.
    Воно пройде, усі здолавши перешкоди.
  •   * * *
    У Дикім полі печеніг
    Таїться, здобич виглядає.
  •   Легенда про діцентру
    Гуляючи парком Богданка мала
    На клумбу розквітлу попала.
  •   * * *
    Вигнув спину степ поміж двох долин.
    Нахиливсь, мабуть, щоб напитись він,
  •   * * *
    Ходив в походи легко, наче пардус
    І не возив з собою ні возів,
  •   Легенда про жоржини
    Парком тихим ішов я осінньої днини,
    Полишив, накінець тісні офісні стіни.
  •   * * *
    Налетіло, стукало у вікна
    І дерева гнуло до землі.
  •   * * *
    Шукав землі чужої по світах
    Аж доки врешті голови позбувся
  •   Легенда про водозбір або аквілегію
    Сидять два кума у корчмі якось.
    Стоять два кухлі пива перед ними.
  •   * * *
    Від туману, що висів,залишилось трішки,
    По траві та по росі місячна доріжка.
  •   * * *
    Не на морі – океані,
    Не на острові Буяні.
  •   Легенда про шабельник болотний
    - Щось кості ломить. Ревматизм дістав!
    Подай, онучку, тубу із аптечки.
  •   * * *
    Бігли хмари небом, наче полем
    Та губили сльози по сліду,
  •   * * *
    Ще приказка є й досі на Русі,
    Що «згинули, як обри» і немає
  •   Легенда про м’яту
    - Іди, онучку, випити чайку!
    Варення є малинове до нього! –
  •   * * *
    Сніг на Канарах, дощ у пустелі,
    Вітер зриває дахи і стелі,
  •   * * *
    Крик, наче голуб знявся і упав:
    «Ромеї!» - Але того досить бу́ло.
  •   Легенда про тирлич
    Онук приїхав в гості до бабусі.
    Була з ним мама лиш на вихідні,
  •   * * *
    Здалеку гуркіт бою долітав.
    Чи то лякало небо нас грозою.
  •   * * *
    Це ж треба було так його любити,
    Оточеного зграєю катів,
  •   Легенда про ліщину
    Зоря вечірня встигла вже зайти.
    Червоний місяць видерся на стріху,
  •   * * *
    Заквітчана небом земля,
    Свій шлях безкінечний долає.
  •   * * *
    Ми не знали з чим порівнювати світ
    У якому народилися і жѝли.
  •   Легенда про Клов
    Все далі на північ ішов антський рід,
    Все далі степи, де раніш вони жи́ли.
  •   * * *
    Поки над землею встають неймовірні світанки.
    Поки нас дивує блакитна небес глибина,
  •   * * *
    Кінь стрілою летів
    По степу навпростець.
  •   Легенда про Либідь
    Проїхавшись у швидкіснім трамваї,
    На станції зійшов у перехід.
  •   * * *
    Я ска́рби не шукав, хоча і мріяв
    Колись що-небудь мимохідь знайти.
  •   * * *
    Великий Хорс пожертви вимагав.
    Вогонь горів в святилищі над Россю,
  •   Легенда про київські печери
    В печерах лаврських побувавши з сином,
    Надихавшись там диму від свічок,
  •   * * *
    Вона лежала високо в горах
    І снігом гнів копичився невпинно,
  •   * * *
    Летів селом, роздратувавши псів,
    Кричав, аби почули всі, щосили:
  •   Легенда про перших жителів Києва
    Яскраве сонце скупо зігрівало.
    Степ зеленів, наскільки оком кинь.
  •   * * *
    Запруда вже збудована давно.
    Вода крізь неї лиш ледь-ледь стікає
  •   * * *
    «У нас нема постійних ворогів,
    Як і постійних друзів,- так для преси,
  •   Легенда про матріархат
    Сидять два кума у шинку,
    Горілку салом заїдають,
  •   * * *
    Шалений вал вогню котився з ревом степом,
    З’їдаючи запас минулорічних трав.
  •   * * *
    Наївний світ був зовсім не наївним,
    Скоріше він зарозумілим був,
  •   Легенда про Хрещатик
    Вже стільки літ у Києві живу,
    Багато бачив і багато знаю,
  •   * * *
    Безмовно зорі падали останні.
    А я дивився в відчаї на них.
  •   * * *
    Літо. Парко. Від хмаринок і сліду,
    Я по вулиці села свого іду.
  •   Легенда про модрину
    Читає мама казочку на ніч
    Своєму сину. Книжечку дістала
  •   * * *
    В очеретах густих ріка
    Від очей від чужих сховалась,
  •   Гладіатор
    Ви хочете, щоб я красиво вмер,
    А ви від того мали насолоду?
  •   Легенда про кобзу
    Найбільше, що хотілось з малого ще Миколі,
    То працювати з татом на батьківському полі.
  •   * * *
    У Дикім полі червоні маки.
    Чужої долі гіркої знаки.
  •   * * *
    Революція жере своїх дітей,
    Бо від влади люди часом, мов дуріють,
  •   Легенда про бегонію
    Крізь сон ще Миколка ледь-ледь уловив,
    Як скрипнули двері, щось зашурхотіло.
  •   * * *
    Кінь неспішно ступав по низенькій траві,
    Залишаючи добре помітні сліди.
  •   Кінь Кортеса
    В далеких джунглях Гватемали,
    У хитрім плетиві ліан
  •   Легенда про глухаря
    - А зараз я вам, дітки, розповім
    Маленьку казку, - вчителька сказала,-
  •   * * *
    Понад річкою невеличкою
    Ой, блукав пастух за теличкою.
  •   * * *
    Можна битву виграти, але,
    Можна, разом з тим, війну програти.
  •   Легенда про архістратига Михаїла
    Гуляли мама з донькою якось
    Маленьким сквером, що на Оболоні.
  •   * * *
    Застелило латаття
    Всю поверхню ставка.
  •   * * *
    Летіли коні, топчучи траву
    І куряву здіймали за собою.
  •   Легенда про Щекавицю
    Вкладає матуся свого сина спати,
    Бо ж пізня година, давно вже пора.
  •   * * *
    Диво-дивне, дивина:
    Сонце в обрій порина
  •   * * *
    В заморському краї
    не так уже страшно і голодно,
  •   Легенда про чорницю
    Було-було й травою поросло,
    Кущами дикорослої чорниці
  •   * * *
    А по небу зірок насіяно,
    Наче хто молотив горох.
  •   * * *
    Розкидана могилами по сте́пу
    Історія народу мойого.
  •   Леопард у Києві
    Ви можете не вірити мені,
    Але в житті усякого буває.
  •   * * *
    Встану спозарання.
    Ще навколо тиша.
  •   * * *
    Пісок і гори. Спека не спада.
    Він – хлопець із далекого Полісся,
  •   * * *
    Сидить дід Гриць на лавці
    Попід розлогим в’язом
  •   * * *
    Ніч опустила чорне покривало
    На землю тихо. Від людських очей
  •   * * *
    Сьогодні нам уже не до ілюзій,
    Відкрились очі і гіпноз пропав.
  •   Легенда про рудбекію
    Посміхаючись сонцю, посміхаючись небу…
    Наче сонця маленькі вони всюди цвітуть.
  •   * * *
    Звідкись налетів гулящий вітер,
    Став зривати листя із дерев,
  •   * * *
    Немов, шаман ударив в бубон
    Аж покотилася луна.
  •   Легенда про гречку
    Сидить невеселий Сашко за столом
    І ложкою нехотя кашу гортає,
  •   * * *
    Біжимо ми по алеї –
    Я з дощем.
  •   * * *
    Чумацька валка в’їхала в село.
    Нарешті можна стати, відпочити.
  •   Битва під Дорогочином в 1238 році
    У роздумах великих князь Данило.
    Чутки зі сходу линуть все страшніш.
  •   * * *
    Вітер зачепився за тополю,
    Без кінця верхівку хилита,
  •   * * *
    Катон на старість якось говорив,
    Як сорок раз був у судах у Римі,
  •   Битва біля Чорного лісу у березні 1168 року
    Я славу співаю тим руським князям,
    Що власні образи забули,
  •   * * *
    Вітер степом летів,
    Відпочити схотів
  •   * * *
    Розхристана, доведена до краю,
    Стояла мати із ножем в руці
  •   Битва на річці Ірпінь 1324 року
    Тече, біжить Ірпінь-ріка
    І течія її стрімка –
  •   * * *
    Борюкався вітер із туманом,
    Мабуть, силу ніде було діть.
  •   * * *
    Як Перуна скинув князь в ріку́
    І пустився він за течією,
  •   Легенда про князя Мала
    У Малині, у теремі своїм
    Мал – князь древлянський над столом схилився.
  •   * * *
    Погожий ранок, чистий, як роса,
    Що нею з ранку щедро трави вкриті.
  •   * * *
    Грайливий вітер по степу носився,
    То ковилу, як море, колихав,
  •   Битва при Листвені у 1024 році
    Побіля лісу вогнища горять,
    Розсілися дружинники навколо.
  •   * * *
    Наче й день вже не день,
    Наче й ніч ще не ніч.
  •   * * *
    До мене з глибини віків
    Донісся голос. Тихий-тихий.
  •   * * *
    Тополі розпускаються поволі,
    Хоча другі у листі вже стоять.
  •   * * *
    Що він хотів? Похизуватись,
    Мовляв, такий крутий вояк.
  •   Легенда про Бабин яр
    Сидять бабусі в тихому дворі
    На лавці, гомонять поміж собою.
  •   * * *
    Постелю на землі собі ковдру
    В яблуневім розквітлім саду.
  •   * * *
    Ти, як жив, так і з життя пішов
    Гордим вічним революціонером,
  •   Легенда про Шулявку
    - Дідусю, ти все знаєш, розкажи,
    Звідкіль ця назва дивна узялася –
  •   * * *
    Я ніяк надихатись не можу
    Цим густим повітрям весняним
  •   * * *
    Колись в давній час
    степ був вкритий травою,
  •   Легенда про дурман або датуру
    В нас на городі виріс дивний цвіт.
    Це ще коли я був зовсім маленьким.
  •   * * *
    Зазеленіла трава.
    Поволі степ ожива.
  •   * * *
    Під віковічним дубом
    Збиралась рать в похід.
  •   Легенда про урочище Дорогожич
    Кульгаючи, маленький Ярослав
    Піднявся врешті-решт на забороло,
  •   * * *
    Дід на призьбі сів.
    Сонце припіка.
  •   * * *
    Ми прийдемо завжди,
    хай, навіть і не кличуть,
  •   Легенда про Борича
    Іде Горою чинно Святослав,
    Хоча йому всього п’ять літ від роду
  •   * * *
    Розлив туман, як молоко густий,
    Холодний ранок.
  •   * * *
    Вони кричали: «Боже, видибай!»
    І бігли слідом берегом дніпровим,
  •   Брати. Битва під Вільховцем 16 січня 1669 року
    Тут, крім усіх напастей, іще одна з’явилась.
    Озлоблені вернулись до Січі козаки,
  •   * * *
    І на душі легкий щем.
    А де той травень з дощем?
  •   * * *
    Юрба завмерла у чеканні,
    Іще не знаючи чого.
  •   Брати. Антимосковське повстання на Україні 1668 року
    Микола довго вовком на козаків дивився,
    Ніяк похід до Криму пробачити не міг.
  •   * * *
    Вже скучив за весняним громом
    І хочу бачить зелень трав.
  •   * * *
    Мартін Німеллер
    Коли нацисти били комуністів,
  •   Брати. Похід Сірка на Крим 1667 року
    Максимові не довго на Січі сумувалось.
    Не встигли ще гармати як слід заговорить,
  •   * * *
    Пробивається травичка
    Зелененька з-під землі.
  •   * * *
    Уже пройшли з тих пір літа й літа
    Та в пам’яті (і викинути годі)
  •   Брати. Битва під Підгайцями 1667 року
    Рік починався сумно з «андрусівської зради»,
    Як охрестили влучно те дійство козаки.
  •   * * *
    Начебто, не сталося нічого.
    Ранок починається, як всі
  •   * * *
    Скільки славна Січ стояла –
    козацькая мати,
  •   Брати. Битва під Браїловим 1666 року
    Чутки, одна другої тривожніш, долітали
    Із волості до Січі. Робилось щось сумне.
  •   * * *
    Шалена чорна буря пилова
    В глухім байраку до пори ховалась
  •   * * *
    Занесли зі степу вітровії
    Чорну звістку, що іде орда.
  •   Брати. Повстання Переяславського полку 1666 року
    Вже кілька днів спекотних орда простує шляхом,
    Бреде поміж ордою понурений ясир.
  •   * * *
    Ранкова тиша,
    Ледь вітер дише
  •   * * *
    «Від Богдана до Івана не було гетьма́на»
    Тільки люта колотнеча встала поміж нами.
  •   Брати. Битви під Каневом і Бужином 1662 року
    У козака старого Степана Білонога
    Було два гарних сина – Микола і Максим.
  •   * * *
    Маленька калюжа
    Між сонних берізок.
  •   * * *
    Мені здається, я живу віки
    На цій землі. Ходжу степами цими
  •   * * *
    І прокинувся я.
    Посередині диво – майдану
  •   * * *
    Пливе до моря вниз рікою крига,
    Пливуть шматки великі і малі.
  •   * * *
    Зчервоніла річка Жовті Води
    Чи від крові, чи від сорому. Овва!
  •   Битва під Заславом в 1491 році
    Було то у часи далекі ті,
    Як Золота орда ще панувала.
  •   * * *
    Стурбовано дивилася весна,
    Що їй зима із ночі залишила,
  •   * * *
    Шукаючи дорогу до Дніпра,
    Блукаючи по балках і байраках,
  •   Битва під Ольшаницею 1527 року
    Задумавшись, князь їхав у візку
    Утоптаним вже добре сніжним шляхом.
  •   * * *
    У відкрите вікно
    прохолодою дихає ранок.
  •   * * *
    В похід далекий, у краї заморські
    Збиралися весною козаки,
  •   Легенда про росу
    Василько вранці вискочив надвір
    В траві пробігтись, поки роси впали.
  •   * * *
    Сів край дороги. Притомились ноги.
    Куйовдив чуба вітерець легкий.
  •   * * *
    Славні хлопці-козаченьки славно погуляли:
    Варну, Трабзон попалили,Кафу зруйнували,
  •   Дума про Філона Кміту-Чорнобильського
    Зачувся крик і димом потягло,
    Як хлопчик з дідом вийшли на узлісся.
  •   * * *
    Просив весну, щоб зелено було.
    Просив, аби земля укрилась цвітом
  •   * * *
    Трофим співав: «Поперло бидло вгору,
    Неначе дріжджі кинули в лайно!»
  •   Набіг хана Менглі-Гірея на Київ у 1482 році
    В глибокій балці степовій
    Над річкою, що тихо плине
  •   * * *
    А бачиш, що усе не так і просто?
    Сердитий вітер в трубах завива,
  •   * * *
    У турецького паші якось запитали:
    - Чом на морі з козаками ви не воювали?
  •   Дума про загибель Батурина та Січі Чортомлицької
    Востаннє обізвалася струна.
    Стих голос кобзаря. Запала тиша.
  •   * * *
    Біла паморозь від подиху зимового
    За ніч вкрила сіру землю полотном,
  •   * * *
    Навіяв вітер звідкись запах диму.
    Солому, певно, палять по стерні,
  •   Легенда про мороз
    Сидить Василько у хаті
    Та у вікно визирає.
  •   * * *
    Промерзлий степ зіщулився від вітру
    І травами сухими шелестів,
  •   * * *
    У глухім підземеллі, де вічність холодна і темна,
    Де єдина надія – не затхлий повітря ковток,
  •   Смерть Святослава
    - Дядьку Степане, ви ж були
    Із нашим князем Святославом.
  •   * * *
    На білім снігу залишились сліди,
    Відбитки чи радості, чи то біди.
  •   * * *
    Степ дрижав не від холоду,
    Степ від страху дрижав,
  •   Легенда про Велеса і річку Почайна
    Долаючи то хащі, то болота,
    Все далі простував полянський рід.
  •   * * *
    Лапатий сніг
    На землю ліг,
  •   * * *
    У Стамбулі на Галаті
    Розіп’яли турки кляті
  •   Битва під Охматовим в 1655 році
    Відрились з рипом двері в курені,
    Знадвору лютим холодом війнуло.
  •   * * *
    Малювала зима акварелі
    На спітнілому склі уночі.
  •   * * *
    Минає час і все мина, як дим,
    Хоч за Сибіром так же сонце сходить,
  •   Бій при Олешші в травні 1223 року (прелюдія трагедії на Калці)
    Над річкою, в тіні у верболозах,
    Круг вогнища, що ледь палахкотить,
  •   * * *
    Привіт, котяро! Як життя? Мовчиш?!
    Замерз, напевно, надворі́ ж не літо?
  •   * * *
    Не у далекому Симбірську,
    Пророк родивсь на цій землі,
  •   Розорення Києва Андрієм Боголюбським 8 березня 1169 року
    - Скажи-но, отче, ти багато знаєш,
    Багато книг розумних прочитав,
  •   * * *
    По широкій долині
    Тиха річка кружля.
  •   * * *
    Майнула блискавка і освітила час
    Давно минулий і давно забутий,
  •   Битва на Перепетовому полі 5 травня 1151 року
    Понад річкою сиділи люди при багатті.
    Пастухи, а чи рибалки – люди не багаті.
  •   * * *
    Я схотів пройтися над водою,
    Подивитись в річки течію.
  •   * * *
    Чому – не знаю, згадати хочу
    Я міф прадавній про Віракочу.
  •   Дума про Бернарда Претвича
    Куди лиш не кидала доля
    Бернарда Претвича. Лиш тут
  •   * * *
    Сиджу якось над річкою, дивлюся
    Із берега в неспішну течію.
  •   * * *
    Народе мій вільнолюбивий,
    Ти пережив за сотні літ
  •   Легенда про богомола
    - Ой, мамо, глянь яка комаха дивна:
    Зелена, довга, голова мала
  •   * * *
    Полоскала хустку течія,
    Що дівчина на містку впустила,
  •   * * *
    Руїною історія лягла
    Сучасності нестримній попід ноги,
  •   Дума про Предслава Лянцкоронського
    Хоча був він із багатих –Предслав Лянцкоронський
    Та, як сокіл з коршунами за свій край боровся.
  •   * * *
    Тече вода в відро холодна,
    Спливає бульбашка із дна..
  •   * * *
    Розповідали, правда, а чи ні,
    Того не знаю. Перед смертю, значить
  •   Легенда про ведмедів
    Колись над лісом хата стояла,
    Жили у хаті тій баба з дідом.
  •   * * *
    Сиджу на березі ставка.
    Тримаю вудку у руках,
  •   * * *
    Було-було, але давно минуло,
    Зосталось трохи в пам’яті моїй.
  •   Легенда про сніг
    - Вставай, Васильку! Годі уже спати!
    Пора іти на вулицю гуляти.
  •   * * *
    Річка шлях найлегший обира,
    Хоч, бува, звивається змією
  •   * * *
    Неймовірність подій,
    Неймовірність ідей,
  •   Легенда про вітер
    Надворі вітер гне дерева долі
    Аж сухе віття падає з тополі,
  •   * * *
    Скрадався вечір тихий понад ставом,
    У очеретах ледве шарудів.
  •   * * *
    І сонце сходить, і трава росте,
    І журавлі у небесах курличуть.
  •   Легенда про вихор
    Василько біля двору грався якось
    Під наглядом бабусиним. Вона
  •   * * *
    У ранковому тумані
    Я пройдуся по росі.
  •   * * *
    Повстали гнані і голодні,
    Прогнали й винищили тих,
  •   Легенда про град
    Василько на подвір’ї собі грався,
    Що робиться навкруг – не озирався,
  •   * * *
    Степ розімлілий і голий лежав,
    Вигріваючи боки на сонці.
  •   * * *
    «Хто не проти, то отой за вас».-
    Так Ісус говорив до учнів.
  •   Легенда про веселку
    На захід вітром чорні хмари відігнало,
    Дощ, що періщив, мов з відра, потроху стих,
  •   * * *
    Звабила дорога польова.
    Чимось все-таки причарувала.
  •   * * *
    Ви в рай комуністичний захотіли?
    А ви у нас спитали, молодих:
  •   Легенда про туман
    Густий туман спустився на село,
    Сховав хати, паркани і дорогу.
  •   * * *
    Може б плакав степ, та не має сліз.
    Хмару дощову вітер геть поніс.
  •   * * *
    Десь поміж пеклом і поміж раєм
    Душа в сум’ятті його кружляє.
  •   Легенда про спориш
    Прийшов онучок до бабусі й діду́ся.
    - Ти нині не надто веселий чогось,-
  •   * * *
    Мало поле веселу вдачу.
    Зеленіло, весні раділо.
  •   * * *
    Чи то так було богам потрібно?
    Чи вони покинули свій люд?
  •   Дума про гетьмана Остафія Ружинського
    Поповзли чутки по краю, що Москва із ханом
    Литву скоро воювати, руйнувати стануть.
  •   * * *
    Тут багато каміння і мало трави.
    Кругом люди, машини. А мені з голови
  •   * * *
    Геракл, Гільгамеш. Хто вони такі?
    Чому з’явились у людській уяві?
  •   Дума про гетьмана Венжика Хмельницького
    Був, говорять, отой Венжик з рангової шляхти.
    Міг би, мабуть, собі жити і горя не знати
  •   * * *
    Вибрав козак долю
    Не грішми багату,
  •   * * *
    Коли на землю опускає ніч
    Обсипане зірками покривало
  •   Легенда про росу
    Коли жили наші предки кожен родом сво́їм,
    Зводили міста і села над Дніпром-рікою,
  •   * * *
    Я іду, забрьохавсь по коліна
    У траві, що мокра від роси.
  •   * * *
    Мисливців гурт скрадався по сліду,
    Де нещодавно мамонти ступали.
  •   Легенда про чистотіл
    Була у князя дочка-одиначка,
    Красунею казковою росла,
  •   * * *
    Дерева розступилися поволі
    Й дорога наче вирвалась з лещат,
  •   * * *
    В ті часи були наївні ми, як діти,
    Свято вірили у те, що нам плели.
  •   Легенда про дивину або ж ведмеже вушко
    Ішли якось дід з онуком без дороги полем,
    Роздивлялись, розмовляли про усе навколо.
  •   * * *
    Подію по-своєму кожен сприймає:
    Хтось радо вітає, а хтось, навпаки,
  •   * * *
    А степ стелив під ноги ковилу,
    Що, начебто схилялася в поклоні.
  •   Легенда про перстач гусячий
    Пішли два кума рибки половити.
    У жі́нок відпросилися своїх.
  •   * * *
    Там, де вітер в очеретах спить.
    Де шовкова ковила лоскоче,
  •   * * *
    Як дві стріли, схрестились дві дороги,
    Одна на південь, а друга на схід.
  •   Легенда (чи, може, бувальщина) про крушину
    Ледве-ледве із-за гори сонечко гляділось,
    Туманцем легким холодним долина укрилась.
  •   * * *
    Широким степом душа
    Крізь ніч кудись поспіша.
  •   * * *
    Початок ери. Вже германці у лісах
    Свої сокири для походів гострять
  •   Дума про Остафія Дашкевича
    У часи, як руським родом знать іще гордилась
    І під польського магната поки не рядилась.
  •   * * *
    По холодній росі
    По коліна бродив.
  •   * * *
    Сиджу, пи́шу, душу тішу,
    Зведу очі, гляну:
  •   Легенда про беладону
    Читав я книжку про часи сумні
    Далекого тепер середньовіччя.
  •   * * *
    Не боялись козаченьки ні турків, ні ляхів,
    На москалів з татарвою ходили без страху.
  •   * * *
    Було колись у цих степах
    Чи, може, то мені наснилось?
  •   Савур-могила
    Спекотний день зміняла врешті ніч,
    Навколо все примарніше ставало,
  •   * * *
    Затуманились очі осені,
    Кожен день туман і туман
  •   Заповіт Петра Першого
    «Віддайте все…»- на тому й закінчилось,
    На більше просто сили не було.
  •   Легенда про любисток
    В давнину в любистку дівчаток купали,
    Щоб вони із того гарні виростали.
  •   * * *
    Укрили світ тумани сизі,
    Сховали все у пелені.
  •   * * *
    Ідуть віки, мирська минає слава,
    Але душа щось пам’ята. Бува
  •   Легенда про плакун-траву або ж дербенник
    Село стояло над Дніпром колись.
    Можливо, й досі ще стоїть – не знаю.
  •   * * *
    Клен золотиться, а біля клена
    Стоїть береза зовсім зелена.
  •   * * *
    Ворожістю вселивши свою путь,
    Вони хотіли аби їх любили,
  •   Легенда про Карпатські гори
    Коли то все було, ніхто не зна.
    Давно було. Років тоді не знали.
  •   * * *
    А на горі
    О цій порі
  •   * * *
    Хто ми, власне, українці:
    Слов’яни чи готи,
  •   Рів
    У протитанковому рові під
    Молочанськом покоїться
  •   * * *
    Тільки жовтень на поріг,
    Пожовтів зовсім горіх.
  •   * * *
    Я бачив все це і не збожеволів!
    Я бачив все це та іще живий!
  •   * * *
    На згарищі Риму блукали спустошені люди,
    На попелі теплім лишаючи чіткі сліди
  •   * * *
    Альбатросе, альбатросе,
    Зупинися, може досить?!
  •   * * *
    Життя ішло. Мінялись дні і ночі,
    Складались тижні в місяці й роки.
  •   Тероризм
    НЬЮ-ЙОРК
  •   * * *
    Такого дня ще й пізно восени
    Просити Бога, мабуть, довго треба.
  •   * * *
    Вже стільки літ, а ми усе воюємо,
    Порозуміння досі не знайшли,
  •   Дума про те, як Сірко потурнаків убив
    Як Сірко з козацьким військом з Криму повертав
    Після того, як у гостях в хана побував.
  •   * * *
    Осінь поплаче, поплаче.
    Вітер їй сльози утре
  •   * * *
    Біжить ріка, невпинний плин води,
    Шумлять навкруг про вічне очерети.
  •   Дума про гетьмана Івана Підкову
    Під Чернечою горою, де Дніпро гуляє
    Славний отаман Підкова лежить-спочиває.
  •   * * *
    Сонечко, хоч світить, та не гріє,
    З півночі холодний вітер віє
  •   * * *
    То не важливо, коротко чи ні,
    Важливіше, щоб було зрозуміло...
  •   Дума про гетьмана Івана Сулиму
    Хвилю вітер гонить, синє море грає
    Отаман Сулима у похід рушає.
  •   * * *
    Осінь щедра, іще чимось зваб мене.
    Я люблю тебе, літечко бабине.
  •   * * *
    Чи мало нас давили москалі,
    Доводячи, що нас нема й не було?
  •   Дума про невмирущого
    Козача вдова Марія хутір в степу тримала,
    Який король козакові надав за пролиту кров.
  •   * * *
    Облітає листя, облітає
    І на вітрі повагом кружля.
  •   * * *
    Відкрив він очі і побачив храм.
    Не смерть, яку побачить сподівався
  •   Дума про головне
    Микола ще недавно на Січі,
    Три роки, як почав козакувати
  •   * * *
    Приспіла осінь,
    Принесла гребінь.
  •   * * *
    Шумить, вирує Пелла. У похід
    Збирає військо Олександр велике
  •   Дума про Івана Свірговського
    То не вітер гуля степом і не грім гуркоче,
    То Молдова проти турок воювати хоче.
  •   * * *
    Невідомо звідки вітер налетів
    І опале листя шляхом покотив.
  •   * * *
    Вчорашні семінаристи,
    Відклавши убік книжки,
  •   Дума про гетьмана Богдана Ружинського
    Ой, ти, гетьмане Богданку – Богдане Ружинський,
    Як татари вбили матір та забрали жінку,
  •   * * *
    Розлінився вітер, мабуть не доспав,
    Надто нехотя він листя підмітав.
  •   * * *
    Поки не знали – спали спокійніше,
    Не бачили оцих тривожних снів
  •   Легенда про сосну
    Онуки діда радісно зустріли,
    Вони вже свята справжнього хотіли.
  •   * * *
    Я іду по дорозі.
    Вітер віти колише.
  •   * * *
    Вже стільки літ топчу по цій землі
    І все ніяк не можу зрозуміти:
  •   Легенда про бузок
    Біля старої школи ріс бузок.
    Ліловий, білий…Розквітав у квітні.
  •   * * *
    Пада листя, листя пада,
    Засипа доріжки саду.
  •   Чорнобиль
    Чорним болем обізвалася у грудях
    Та подія дев’ятнадцять літ тому.
  •   Дума про похід на Стамбул
    Пливуть чайки Чорним морем,
    Пливуть з полуночі,
  •   * * *
    Чорніють зорані поля,
    Жадану впитують вологу.
  •   * * *
    Зоря та так і не зійшла,
    Захоплююча зірка щастя,
  •   Легенда про жовтий тюльпан
    Проживши в світі вже багато літ,
    Дідусь любив виходити у поле,
  •   * * *
    Чи легкий туман, чи то сіра мла
    З раннього рання землю облягла.
  •   * * *
    «Є завжди місце подвигу в житті!»
    Так нас уміло вчили стільки років
  •   Звідки ці рослини? (легенда)
    Згадалося, як то колись було.
    Поїхали ми з мамою в село
  •   * * *
    Неба вид посірілий
    Викликає печаль,
  •   * * *
    Вставало сонце, аж червоне від натуги,
    Так не хотіло відкривати новий день,
  •   Дума про козака, що повернувся з полону
    У широкому полі буйний вітер гуляє,
    У високому небі жайвір пісню співа,
  •   * * *
    Десь там далеко у небесах
    Летять лелеки і на крилах
  •   * * *
    Чи є щось гірше, аніж бунт рабів,
    Які постійно чоботи лизали,
  •   Вовки помирають самотні
    І
  •   * * *
    Все таке нетривке,
    Все таке мимолітне.
  •   * * *
    Просіює історія крізь сито
    Події, факти, явища життя
  •   Рено Шатільйонський
    Мазунчик долі, красень, мрія дам –
    Усе це зовні, а усередині
  •   * * *
    Надвечір розпогодилось, неначе
    І вітер трохи хмари розігнав.
  •   * * *
    Ви за Сталіна? Вам хочеться реваншу?
    Вам порядок треба? Що ж, тому і буть.
  •   Легенда про березку
    Пололи ми із мамою город,
    Бо трохи бур’яну понаростало,
  •   * * *
    Пішло від нас тепло.
    Повернеться не скоро.
  •   * * *
    Коли до ніг катів упало тіло,
    Світ не здригнувся й не перевернувсь,
  •   Легенда про Петрів хрест
    Сьогодні встали рано з дідусем,
    Бо в ліс сходити з вечора зібрались.
  •   * * *
    Проста дорога стелеться під ноги
    І сірий пил хмарка́ми по сліду.
  •   * * *
    Рим застиг, чекаючи навали,
    Сам Порсенна з півночі спішить.
  •   Легенда про вільху
    У Василя сьогодні перший день
    Роботи у бригаді лісорубів.
  •   * * *
    Блукає вітер листям пожовтілим,
    Зрива з дерев і кидає униз.
  •   * * *
    Помер Аларіх ще в розцві́ті літ,
    Нещадна смерть всі плани обірвала.
  •   Битва на річці Ворскла в 1399 році
    Степи безмежні, степи широкі
    Лиш вільний вітер по них гуля.
  •   * * *
    Постелила осінь постіль
    Та й гука,
  •   * * *
    Всього лише картинка на стіні.
    Та попри всю екзотику екранну
  •   Похід руських князів проти половців у 1103 році
    Як на озеру Долобську князі засідали
    Святополк і Володимир раду тут тримали.
  •   * * *
    Озолотила березу осінь,
    Позолотила і вербі коси.
  •   * * *
    Я піднявся на високую могилу,
    Кимсь насипану в далеку давнину.
  •   Дума про козацьку чату
    У степу широкім, вольнім козаки гуляли,
    Серед степу, серед поля орду чатували.
  •   * * *
    На гілці на тоненькій,
    На самому краю
  •   * * *
    То не грім, не буйний вітер
    У степу гуде:
  •   Битва на річці Стугна в 1093 році
    Сидить старий на лавці попід пло́том,
    На сонці гріє кісточки свої,
  •   * * *
    Після дощу трава зазеленіла,
    А то стояла жовта і суха.
  •   * * *
    Із тих часів, як розум гору взяв
    І мавпа таки виросла в людину,
  •   Похід русів на Каспій у 912-913 роках
    Із криком: «Руса, руса упіймали!»
    Немов, новин важливіших нема,
  •   * * *
    Останні листочки полощуться вітром,
    Тримаючись міцно за голе гілля,
  •   * * *
    З тих пір, коли вогонь упав із неба
    І все навкруг понищив, попалив,
  •   Скіфи у Передній Азії
    - О, слава тих далеких літ,
    Солонкуватий присмак крові.
  •   * * *
    Над головою гуси пролітають
    Кудись на південь теплий край шукать.
  •   * * *
    Нам невідомо, що таке є страх
    І що то жалість – також невідомо.
  •   Похід русів на Бердаа в 943-944 роках
    Звиваючи в ду́мках мереживо слів
    Тепер, стільки років потому,
  •   * * *
    Мені дорогу перейшла
    Соплива осінь.
  •   * * *
    Такі вони й були, оті попи,
    В душі зовсім не маючи святого,
  •   Похід князя Олега на Царград в 907 році
    Іде Олег на греків, зібрав багато воїв
    Варягів і словенів, і кривичів, і чудь,
  •   * * *
    Із прощальними криками
    Пролетять журавлі.
  •   * * *
    Ударили пороки в стіни,
    Замовк людський блаженний спів.
  •   Легенда Вознесенського табору*
    Лети, мій коню, по степу широкім,
    Я маю звістку чорну донести
  •   * * *
    Ворони зграями все небо краяли
    І сонце плавало у небесах
  •   * * *
    Нас хрестили не у соборах,
    А в церквах, щоб ніхто й не чув,
  •   Легенда про граб
    Гарно влітку на селі у дідуся.
    Не турбують, можна спати досхочу.
  •   * * *
    А березу осінь
    Золотом укрила
  •   * * *
    Не цар, бо що царі до нього.
    Не Бог, бо є той чи нема.
  •   Легенда кургану Товста могила
    Їм Борисфен поміг тоді зустрітись.
    Вона білизну прати понесла
  •   * * *
    У самотню хмарку в небі
    Учепилися вітри.
  •   * * *
    Поміж семи найбільших мудреців
    Колись і Періандра називали.
  •   Легенда про Александрволь
    Неспішна валка рухалася шляхом
    Здіймаючи клубами сірий пил.
  •   * * *
    Ранкове сонце важко вибралось на світ.
    Розчервонілося, напевно, від натуги.
  •   * * *
    Гренада – останній карібів оплот,
    Якого іспанці зломить не зуміли,
  •   Легенда про золотих коней хана Батия
    Пограбувавши Русь і пів Європи
    І звівши у степах Сарай Бату,
  •   * * *
    Покотилося світом сонечко,
    Відкриваючи очі всім,
  •   Косове поле
    На Косовім полі, на полі кривавім
    Зійшлися дві долі, зійшлися дві слави:
  •   Легенда про Кам’яну могилу
    Степ приазовський вільний і широкий.
    Дорога рівна, як стріла, лежить.
  •   * * *
    Там, у небі високо,
    Де кружля грізний сокіл,
  •   * * *
    Запитайте: хто такий Ель-Кано
    І, навряд чи, зможе хто назвать,
  •   Легенда про Червону гірку
    Є недалеко нашого села
    Червона гірка – і крута, й висока.
  •   * * *
    Досить дивно виглядала ніч:
    Блискавки метались зусібіч.
  •   * * *
    Хто ради слави, хто заради грошей,
    Хто ради влади самої, чи як
  •   Легенда Чингульського кургану
    У задумі великий хан Тігак
    Сидить у шатрі, ноги підібгавши.
  •   * * *
    У холодному небі сірі хмари пливли,
    Зачіпаючись часом за верхівку тополі
  •   * * *
    Горілка до добра не доведе.
    Є прикладів в історії чимало.
  •   Легенда про чингула
    Надходив вечір. Тиша залягла.
    Стомився вітер, десь в кущах дрімає.
  •   * * *
    У небі заблукало кілька зір,
    Виблискують у темряві суцільній,
  •   * * *
    Був-бо князь Ягайло молодий та лютий,
    Докорів не слухав, що хотів – робив.
  •   Легенда про Савур-могилу
    Їде степом приазовським чумацькая валка,
    Веде її чумак сивий, що в чумаках змалку.
  •   * * *
    Срібний місяць із неба на землю упав
    І розбився одразу на мільйони шматочків.
  •   * * *
    В жалобі Польща, Польща гірко плаче.
    Часи змінились... І часи сумні.
  •   Легенда про полонянку
    Не за горами, не за ріками
    І лісами дрімучими дикими
  •   * * *
    Опустилася з небес чорнота
    На ліси й поля, на села й міста.
  •   * * *
    Князь Жигимонт боявся не дарма,
    Що вб’ють його бояри із князями,
  •   Легенда про річку Бегім-Чокрак
    Не росте у Алі худоба
    Де уже він не пас її,
  •   * * *
    Розсипав місяць зірок намистини
    В нічного неба чорному сукні
  •   * * *
    Тривожно обізвався лісом ріг,
    Скликаючи, напевно, на підмогу.
  •   Легенда про балку Куркулак
    Жило-було собі одне село,
    Садками рясно на весні цвіло,
  •   * * *
    Надбігла раптом хмарка знахабніла,
    Коли я ніжні промені ловив,
  •   * * *
    Крез – цар лідійський ладився в похід.
    Здолавши всіх малоазійських греків,
  •   Легенда про річку Курушанка
    Щоб зрозуміти, як воно було,
    Запам’ятати вам, як слід, потрібно,
  •   * * *
    Надвечір’я. Вітер стих,
    Десь в ярочку спати ліг.
  •   Мохенджо-Даро
    Їх вбила лінь. Не арії, які
    Прийшли сюди тоді ще дикунами.
  •   Легенда про Токмак
    Їхали татари приазовським степом.
    Не орда, а кілька верхівців всього.
  •   * * *
    Сіріло. Сонце пагорбом котилось,
    Мабуть, спішило побувать в гостях,
  •   * * *
    Могутній Крез зібрався у похід
    Безрідних персів землі воювати.
  •   Легенда про річку Молочна
    Земля України - безмежні родючі поля
    І надра багаті,і люди усі працьовиті.
  •   * * *
    Поволі день до вечора хиливсь.
    За сонцем вітер гнав рожеві хмари.
  •   * * *
    Цар Антиох Сирійський знахабнів.
    Нема сусідам ні на мить спокою,
  •   Легенда про Канат-могили
    Наче птах розкинув в синім небі крила,
    Простяглись кургани у степу глухім.
  •   * * *
    Переді мною в усій красі
    Млиновим жорном місяць висів.
  •   * * *
    Показавши мудрецям скарбницю,
    Гори злата, срібла, камінців,
  •   Легенда про еміра Бачмана
    В глибокій балці декілька шатрів
    Та три кибитки в затінку сховались.
  •   * * *
    Перун здалеку громом погрозив,
    Насупив свої чорні хмари – брови.
  •   * * *
    Ашока на вершині слави.
    Він найсильніший із царів.
  •   Легенда про останній богатирський бій
    Степом тупіт копит, степом брязкіт мечів
    І зелену траву топче сотня коней.
  •   * * *
    Місяць в небі майорить рогатий,
    Хоче якусь хмарку нанизати.
  •   * * *
    По смерті батька Періандр став
    Тираном у Корінфі. І, звичайно,
  •   Легенда про Плоскиню
    Тривожно у Плоскині на душі.
    То зайде у шатро, то вийде з нього,
  •   * * *
    Вайлуватий місяць всівся на гілляку,
    Дивиться спідлоба в темінь степову.
  •   * * *
    Їх всього лише триста лишилось
    Проти перського війська всього.
  •   Хан Куря
    Хан Куря хитрий, справжній, син степів,
    Він голови дарма не підставляє,
  •   * * *
    Ще засвіт встали Косарі
    Траву небесную косити.
  •   Камінь Кюль-Тегіна
    «Каганом ставши, я підняв
    Народ загиблий, незаможний,
  •   Легенда про хозарську данину
    Задумавшись сидів полянський князь
    В своїй світлиці за столом дубовим,
  •   * * *
    Ще цвіркун у траві не спить.
    Він вечірню зорю стріча.
  •   * * *
    Тут колись ходили печеніги,
    Оточивши стольний Київ – град.
  •   Легенда про Іскоростень
    Було в часи це давні, знані мало,
    Як боги вже на небесах жили,
  •   * * *
    А на світанку поблідли зорі,
    Стих соловейко на осокорі.
  •   * * *
    Для них він – Великий,для нас він – Кривавий,
    Що Січ зруйнував – нашу гордість і славу.
  •   Легенда про дулібів
    Маленький Нестор полюбляв із дідом
    Перепливати на той бік Дніпра.
  •   * * *
    Постіль постелена та спать не хочеться.
    Як небо зоряне, який там сон?
  •   * * *
    Скільки днів він бився з цим хлопчиськом,
    Мордував його і ніч, і день,
  •   Наше, ваше і моє (щось на зразок легенди)
    В часи далекі в степовім краю,
    Можливо й тут, де я тепер стою,
  •   * * *
    Вже серпень надворі.
    Лежу в полині
  •   * * *
    Вони говорять, що, мовляв, у нас
    Нема порядку й не було ніколи.
  •   Легенда про легенду
    Україна – край благословенний,
    Степ безкраїй і ясна блакить.
  •   * * *
    А надворі літо красне.
    Небо синє, сонце ясне.
  •   * * *
    Венера Мілоська безрука стоїть.
    Та, кажуть, колись вона бу́ла з руками.
  •   Легенда про людину
    Було це у часи настільки давні,
    Що тільки Бог їх, мабуть, рахував,
  •   * * *
    Бігла хмарка, утомилась,
    Дуже пити їй схотілось.
  •   * * *
    На полі біля Гавгамел
    Зійшлися врешт два війська грізні,
  •   Легенда про Буса
    У Таврії спів готських дів луна
    Плекають вони помсту Шарукану
  •   * * *
    А там, де вітер у вербах грає,
    Де понад ставом очерети,
  •   * * *
    В Таренті, кажуть, жіночка жила
    Добропорядна, віддана дружина.
  •   Легенда про Германаріха
    Хай покара Бог клятих росомонів
    Від них нещастя готські всі пішли
  •   * * *
    З сороміцького сну
    ніч уже червоніти поча́ла
  •   * * *
    Нарада в Олександра термінова.
    Цар Дарій надіслав своїх послів
  •   Легенда кургану Солоха
    Возношу я хвалу Папаю і Вайю,
    Завдячуючи їм, що ще й живу й царюю.
  •   * * *
    Дім оточили воїни царя,
    Якого Рим встиг добре залякати.
  •   * * *
    Ой, у полі рясне жито.
    Стало літо молотити.
  •   Легенда про сарматів
    «Нишкни усе у степах приазовських!
    Геть із дороги – сармати їдуть!
  •   * * *
    Тремтлива далеч легко струменить
    Під поглядом полуденного сонця.
  •   * * *
    Бій закінчився. Олександр знов
    Зміг, як і завше, ворога здолати.
  •   Легенда про скіфів
    На березі нічного Борисфену
    Багаття троє скіфів розвели,
  •   * * *
    У вишневім саду
    Забродила роса.
  •   * * *
    Блукав якось по вулицях філософ
    Зі смолоскипом серед біла дня,
  •   Легенда про кіммерійців
    У дуже давній ще доскіфський час
    Степи оці зовсім не пустували,
  •   * * *
    Такі короткі літні ночі.
    Не встигне сонечко зайти.
  •   * * *
    Він ішов. Один серед пустелі.
    Ледве брів, трамбуючи пісок.
  •   Легенда про повір’я
    Колись давно, уже й не знать коли
    Повір’я, кажуть, по степу блукало,
  •   * * *
    Я прокинувсь та й на ганок.
    Прохолодний тихий ранок,
  •   * * *
    Вони довбали скелю день і ніч,
    Потомкам прокладаючи дорогу
  •   Легенда про Амагу
    Крізь ніч і степ коней шалених лет.
    Як чорна тінь, попереду цариця
  •   * * *
    Середина літа.
    Чом не порадіти
  •   * * *
    Ми часто події сприймаємо
    Крізь призму чужих почуттів.
  •   Кизил - шайтанова ягода (з Кримських легенд)
    Як світ Аллах нарешті сотворив,
    То ліг він від роботи відпочити.
  •   * * *
    Надвечір спека трохи спала.
    В тополях вітер шарудів,
  •   * * *
    « Один у полі не воїн!»-
    Так мудрість народна вчить.
  •   Легенда про Молочний лиман
    Колись привільне море Меотида,
    Що ми Азовським звикли називать,
  •   * * *
    Понад ставом верби в ряд
    Голови схилили.
  •   * * *
    Ледь піднялась вечірняя зоря,
    Як посланці мілетського царя
  •   Легенда про шовковицю
    Жив-був у Китаї один мандарин,
    Який дуже гарно любив одягатись.
  •   * * *
    Під горою, під вербою
    Рано-вранці при воді
  •   * * *
    У Дубровніку під свято
    Продавав якось брат брата.
  •   Легенда про могилу Корсак
    Хто їздив повз Манойловку хоч раз,
    Той бачив у степу Корсак-Могилу.
  •   * * *
    Там, де шлях куриться над рікою,
    В тихих вербах, у густій тіні
  •   * * *
    Щоб зберегти порядок на землі
    (Так він наївно чи жорстоко думав),
  •   Легенда про пролісок
    Вкладає мама синочка спати:
    - Спи, мій маленький, заплющуй очі.
  •   * * *
    Верби рядочком понад ставочком.
    Тиша навколо, по воді кола.
  •   * * *
    Слова значи́мі, пишні фрази
    Буває, важать менш того
  •   Легенда про звіробій
    - А що це за квіточки жовтим цвітуть?-
    Питає синочок у мами своєї.
  •   * * *
    А я люблю, як літній дощик
    Пройде по вулицях, по площах.
  •   * * *
    На сірім тлі пилюки вікової
    Своє ім’я він вивів від руки.
  •   Легенда про річки Великий і Малий Утлюк
    Якщо піднятись птахою
    у сині небеса
  •   * * *
    Застояне повітря у степу
    Таке гаряче, що і не дихнути.
  •   * * *
    Тремти, великий Риме, я іду!
    Я той, хто здатен час твій подолати.
  •   Легенда про річку Атманай
    Кохання не лише із насолод,
    У ньому ще така велика сила:
  •   * * *
    Лице умию в течії стрімкій
    І теплим вітром висушу. Та стану
  •   * * *
    Здалося їм, що храм, нарешті, впав,
    Від їхніх бомб обрушилися стіни.
  •   Легенда про сливу
    Приїхала онука у село
    Аби від міста трохи відпочити.
  •   * * *
    Надвечір вітер врешті стих,
    Сховався в заростях густих,
  •   * * *
    Бездарність завжди нахабно преться
    І ладна стерти на порох тих,
  •   Легенда про грецький горіх
    Росте горіх великий біля хати.
    Ще прадід його, кажуть, посадив.
  •   * * *
    Дощ надворі ллє, як із відра
    І вода рікою розлилася.
  •   * * *
    Зчинилася зненацька стрілянина,
    Червоні уступили у село
  •   Легенда про ялинку
    Пішли ми якось взимку з дідусем
    Гуляти парком. Снігу навалило.
  •   * * *
    Нічого вартого уваги.
    Пуста дорога польова.
  •   * * *
    А він прийшов всіх захистити
    Від влади, що гнітила їх,
  •   Легенда про яблуню
    Іде дідусь доріжкою в парку,
    На палицю спирається, кульгає.
  •   * * *
    Тихий вечір над рікою.
    Вітер лишив у спокої
  •   * * *
    Вони зустрілись: чоловік і звір,
    Зчепилися в двобої на арені.
  •   Легенда про різдвяну ялинку
    Зібралася на свято вся сім’я:
    І мама, й тато, і дідусь, бабуся.
  •   * * *
    Йду на світанку траву косить.
    Понад водою туман висить.
  •   * * *
    Наполеону часто снилась Жозефіна.
    Не Аустерліц, не Ієна, не Ваграм.
  •   Легенда про грушу
    Коли з сестрою ми були малі,
    В село сусіднє часто зазирали.
  •   * * *
    Прокинувся на вранішній зорі.
    На сході небо ледве рожевіє.
  •   * * *
    Зібрався перський цар скорити скіфів,
    Прийшов у степ із військом чималим.
  •   Легенда про вишню
    Прийшов якось до бабуся я погостювати,
    А вона в садочку вишні в цеберко зриває.
  •   * * *
    У віконці світилося,
    Хоч вже спало село.
  •   * * *
    Упали Сарди. В лютій ворожбі
    Цар персів Кір узяв над Крезом гору,
  •   Легенда про першого п’яницю
    Ще пам’ятаю, зовсім я малий.
    Сидим якось з бабусею на ганку.
  •   * * *
    По росі, по траві
    На світанку пройду.
  •   * * *
    Помираючи, він сказав одне,
    Що на пласі ще він сказати міг?
  •   Легенда про лаванду
    Прийшла донька до матері в сльозах:
    - Не знаю, мамо, що мені робити.
  •   * * *
    Темрява все огорне,
    Трави росою змочить.
  •   * * *
    Нас звинувачують, що ми антисеміти
    І то чи не найбільші на землі.
  •   Легенда про чорну бузину
    «На городі бузина, а в Києві дядько».
    Хто цю приказку не зна? Але, по-порядку.
  •   * * *
    То тече, то пече,
    Літо грається з нами.
  •   * * *
    Було-було колись в оцім краю,
    Давно вже й бур’яном позаростало.
  •   Легенда про жасмин
    Іду якось по вулиці села.
    Уже зоря вечірняя зійшла
  •   * * *
    Нарешті все відгуло.
    Нічне затихло село.
  •   * * *
    І розверзлися небеса,
    І з високої тої блакиті
  •   Легенда про Кічкас
    Тече, тече Дніпро-Ріка
    І течія його стрімка,
  •   * * *
    Розсердився вітер,
    Мов для нього горе,
  •   * * *
    На вчинок зважитись нелегко,
    Коли ціна тому – життя.
  •   Легенда про острів Перун
    Як у Києві на горі крутій
    Жив колись страшний трьохголовий змій.
  •   * * *
    День саме в розпалі.Нестерпний сонця жар.
    Земля розпечена аж обпікає ноги
  •   * * *
    Чим ближче старість, тим жорстокіш був
    Хан Темучін, що Чингізханом звали.
  •   Легенда про картоплю
    Садили картоплю ми у дідуся.
    Він ямки копає, а ми із сестрою,
  •   * * *
    Сонце піднялося вже високо
    Та не встигло випити росу.
  •   * * *
    Спори громадянської війни
    Рознеслися вітрами по світу.
  •   Легенда про Муравський шлях
    Було це у часи у старовинні.
    Коли? Не знаю. Та давно було.
  •   * * *
    Небесні сльози впали на траву,
    Прибили пил дороги польової.
  •   * * *
    Повчитись би нашим царям і царятам
    Як треба про гідність і честь свою дбати…
  •   Легенда про солов’я
    Сидів в саду і слухав солов’я,
    Що недалеко в гаї заливався.
  •   * * *
    Нестерпна спека і здається, аж
    Земля від того плавитись поча́ла.
  •   * * *
    Хтось по собі будує мавзолеї
    Чи піраміди зводить, а от він
  •   Легенда про острів Хортиця
    З прадавніх літ лежить серед Дніпра
    Великий острів - Хортицею зветься.
  •   * * *
    По ледь помітній стежці у траві
    Ступаю легко. Сонце в небі сяє.
  •   * * *
    Свої бувають гірші ворогів,
    Бо їм же ще вислужуватись треба,
  •   Легенда про три гори
    Стоять у Призов’ї три могили.
    Найменша називається Корсак
  •   * * *
    Лілії біліють на воді.
    Не лякає їх липнева спека.
  •   * * *
    Лицар без страху й доко́ру,
    Славний француз Буаярд.
  •   Легенда про Каховське море
    Каховське море, хвиля в берег б’є,
    Пінявий слід лишає за собою.
  •   * * *
    Проста кибитка вкрита повстю,
    Казан на вогнищі кипить.
  •   * * *
    Полуденна мить.
    Попід дерево
  •   Легенда про запорізький дуб
    Ми вже другий десяток розміняли,
    А дехто ще продовжує кричать,
  •   * * *
    Над розмореним спекою степом
    Тільки жайвір кружляв. Та і той
  •   * * *
    Ми - скіфи. Щоб там хто не говорив.
    Із діда - прадіда ми - степу вільні діти.
  •   Легенда про пісні солов’їні
    Сидів у сквері чоловік і плакав.
    Не з горя, видно…Але краплі сліз
  •   * * *
    Світанкова тиша,
    Вітер ледве дише.
  •   * * *
    Говорять, що, як спалювали Гуса
    І у попів урвався вже терпець,
  •   Легенда про український край
    Земля благословенна України,
    Поля безмежні, ріки і ліси.
  •   * * *
    Під вербою понад ставом
    Дядько з вудкою сидів.
  •   * * *
    Розкажи мені, кургане степовий,
    Що ти бачив, що за вік предовгий твій
  •   Легенда про жабу
    Мама на подвір’ї прибирає,
    Тут малий синочок прибігає:
  •   * * *
    На тихі води туман сіда.
    Крізь нього сонце ледь прогляда.
  •   * * *
    Як римляни всім військом облягли
    Колись були прадавні Сіракузи,
  •   Чому вода в морі солона
    Поїхала на південь вся сім’я.
    А діти оце вперше море бачать,
  •   * * *
    Летіли коні, летіли коні
    По чистім полі, як на долоні.
  •   * * *
    Чи подих вітру, чи орлиний крик,
    Щось його сон тривожний перервало
  •   Чому в травні бувають приморозки
    - Дідусю, чув, знов приморозки йдуть!
    Он у новинах тільки-но сказали.
  •   * * *
    Тріпотіли крила літнього світанку,
    Сонечко ступило на каміння ганку.
  •   * * *
    Купальська ніч. Вогонь палахкотить,
    Язичники приносять жертву богу.
  •   Легенда про азалію
    Як хто на Рокитнівщині бував,
    А особливо на початку літа,
  •   * * *
    Вже сонце укладалось в хмарах спати.
    Мов з’їхали із глузду комарі.
  •   * * *
    У славному у городі у Києві,
    У князя Ярослава у гостях,
  •   Легенда про урочище Угорське в Києві
    У гніві був правитель угрів Арпад.
    Так гарно ним задуманий похід
  •   * * *
    Над степом ранок тихий уставав,
    Трава блищала у ранкових росах
  •   * * *
    Молодий ще був Володимир-князь,
    Як прийшли посли з Новагорода
  •   Легенда про річку Тагамлик, хана Кубрата та його синів
    - Скажіть, а чому в нашому селі
    Так дивно річку люди називають?
  •   * * *
    Біля ставу качка кряче.
    Над водою риба скаче.
  •   * * *
    Удень Христу молився, а вночі
    Він діставав з-за комина Перуна,
  •   Легенда про річку Сліпорід
    Сидить на лавці сивий-сивий дід.
    Онучок поряд книжечку гортає,
  •   * * *
    Аж на край села стежка привела.
    Вранішня зоря досі не зійшла.
  •   * * *
    Він сказав: «Знайдіть для мене віру!»
    Розіслав в усі кінці гінців.
  •   Легенда про річку Стохід
    Створивши Землю, через певний час
    Бог, відпочивши, взявся оглядати.
  •   * * *
    А сонце палить аж річка мліє
    І поступово вона міліє,
  •   * * *
    Колись давно відомі полководці,
    Султани, імператори, царі,
  •   Легенда про Дніпро та його пороги
    Сиділи дід з онуком понад Дніпром – рікою,
    Дивилися, як стрімко вода з пороги б’є.
  •   * * *
    Їхав, їхав та і став.
    Понад шляхом тихий став.
  •   * * *
    Йому тоді безмежно повезло́,
    Що був маленький, коли Темучіну,
  •   Легенда про Ворсклу
    Був я на весіллі в Полтаві.
    Хоч і не люблю, а прийшлось.
  •   * * *
    Закрилось віко дня й багряний світ
    Зі скрині тої навкруги розлився.
  •   * * *
    Перунів день. Попід священим дубом
    Тривожна тиша: прийме, а чи ні?
  •   Легенда про скарабея або жука-гнойовика
    Колись в Єгипті жук цей був священним.
    На схилах Нілу поклонялися йому.
  •   * * *
    Мчали хмари по небу,
    немов схарапуджені коні
  •   * * *
    Мчать тачанки, наче вітер,
    Цокіт чути звіддаля.
  •   Легенда про Прип’ять
    Поїхав я у гості до знайомих
    В село на лівім березі Дніпра.
  •   * * *
    Ще до ранньої зорі
    Встають в липні Косарі.
  •   * * *
    Турецьке військо в Грецію іде
    Аби повсталих греків покарати.
  •   Легенда про канюка
    Ми їдемо із татом на гарбі
    Повнісінько натоптану соломи.
  •   * * *
    У ранкову сонну ще годину
    Зачепилось сонце за ялину.
  •   * * *
    Що не кажіть, а древні-таки вміли
    Робити гарні речі на віки.
  •   Звідки береться дощ
    Пішов якось я сіно ворушить,
    Яке на полі кілька день лежить.
  •   * * *
    Я прокинуся на світанні,
    Доки сонечко не зійшло,
  •   * * *
    - Чим, скіфе, тобі краще, ніж мені,
    Царю царів великому живеться ?
  •   Легенда про Остудник голий або Собаче мило
    З бабусею пішли ми якось раз
    В село сусіднє, «по́другу» провідать.
  •   * * *
    Усе ближче до осені.
    У степу ночі росяні.
  •   * * *
    Ще один штрих Шевченку до портрета.
    Якось, коли в Яготині він був,
  •   Легенда про волове о́чко
    Пішли до лісу з татом навесні,
    Пройтися та подихати повітрям.
  •   * * *
    Тихий вечір, місяць сходить.
    Сидять діди на колоді,
  •   * * *
    Комета з’явилась на небі,
    Призвісник якоїсь біди.
  •   Легенда про один звичай
    - Пробачте, ви постійно нас вчите,
    Що шапку слід в приміщенні скидати.
  •   * * *
    Посмикавсь вітер та і затих.
    Десь в очеретах, напевно, ліг.
  •   * * *
    Ще коли Дніпро Борисфеном був
    І лунала круг тільки скіфська річ,
  •   Легенда про одуда
    Сиділи ми малі із дідусем,
    Запитували в нього геть про все.
  •   * * *
    Спочиваю в тіні дерев,
    Сподіваюсь, спаде цей жар.
  •   * * *
    Під Крутами три сотні юнаків
    Шлях заступили ордам більшовицьким,
  •   Легенда про Кіммерік
    Давно минулії літа,
    Часи, уже напівзабуті,
  •   * * *
    Півні розкукурікалися рано.
    Ще й сонечко на небі не зійшло,
  •   * * *
    Колись давно в Луканії далекій
    Стояло місто грецьке Сібаріс.
  •   Хто як будує гнізда
    (англійська легенда)
  •   * * *
    Серед ночі спустився із ганку.
    Від роси обважніла трава
  •   * * *
    На смертнім ложі скіфський цар Скілур
    Зібрав синів усіх навколо себе,
  •   Легенда про снігура
    Через замети, що сягали до колін
    Крізь ліс, мабуть, відомими стежками
  •   * * *
    Роса упала на траву,
    Роса упала.
  •   * * *
    Гупаючи в груди кулаками,
    Прославляли чистоту порід.
  •   Легенда про сову
    Вкладає мама сина свого спати,
    Гарненько вкрила і на ліжко сіла,
  •   * * *
    Тихий-тихий вечір бродить.
    Із-за лісу місяць сходить.
  •   * * *
    Погас вогонь на требищі Перуна,
    Стежина бур’янами поросла.
  •   Легенда про сойку
    Пішли із сином якось ми до лісу,
    Пройтися, може, ягід назбирать,
  •   * * *
    Ніч дивилась хижо жовтим оком,
    Видивлялась: хто це там не спить.
  •   * * *
    У Києва в очах тривога,
    Народ збентежений снує,
  •   Легенда про панів
    Стоїть корчма понад шляхом біля перевозу.
    Хто не їде – не минає, зайде пригоститись.
  •   * * *
    І стара верба висока
    Понад річкою стоїть.
  •   * * *
    Вже Дорошенко гетьман двох сторін.
    Війська московські з ляку відступили.
  •   Легенда про братів
    Жив чоловічок у однім селі,
    Нажив сохою добрі мозолі,
  •   * * *
    А надворі пахне липою.
    Бджоли навкруги гудуть.
  •   * * *
    Оточили кляті турки у війну Хотинську
    В кількасот загін козацький,що війська відбився.
  •   Легенда про сонце
    Коли було і де було – не знаю,
    Але в печерах темних і глухих
  •   * * *
    Осокою високою
    Над річкою широкою
  •   * * *
    В степах безмежних, де Дніпро стрімкий
    У очеретах стомлено блукає
  •   Легенда про крота
    Повертались запорожці з турецького краю,
    Гарно в турок гостювали, нагнали їм страху.
  •   * * *
    Опустилися на степ густі тумани,
    Поховали під собою всі шляхи.
  •   Кам’яна баба
    В тисняві міській серед сірих стін,
    Серед вічних днів і людей байдужих,
  •   Легенда про жайворонка
    Тяжка робота ратая у полі,
    То за сохою, то з косою йдеш.
  •   * * *
    Соняшник у полі
    Золотом зацвів.
  •   * * *
    У степу зоріло, з Криму йшли козаки,
    Напували коней у Бегім-Чокраку.
  •   Звідки з’явились козаки
    Колись земля ця називалась Диким полем
    І звіра, й птаха тут водилося доволі,
  •   * * *
    Жага крові́ погнала його з лісу
    Туди, в село, поближче до людей.
  •   * * *
    У часи далекі, у часи криваві,
    Ще лиш піднімалась українська слава.
  •   Легенда про дятла
    - Дідусю, дідусю, хто в садочку цюка?-
    Пита у старого маленька онука.
  •   * * *
    Зорі стривожено вниз поглядали,
    Щось переморгувались в темноті.
  •   * * *
    Співав козак, правуючи конем
    Безлюдним степом. Голос чуть далеко,
  •   Балада про доблесть
    У Римі паніка – розгнівані боги
    Струснули землю й величезна яма
  •   * * *
    Персик у обнові у рожевій
    Наче на побаченні стоїть.
  •   * * *
    Повільно човгали воли,
    Легку здіймаючи пилюку.
  •   Балада про березу
    У широкім степу понад шляхом
    Одинока береза стоїть.
  •   * * *
    Яблуневий садок біля хати.
    З ранку весело бджоли гудуть.
  •   * * *
    Невпинно неслись по степу схарапуджені коні
    І шматтям грязюка весіння летіла з-під ніг.
  •   Балада про яблуню
    Він повернувся у батьківський світ,
    Туди, де море із землею гралось,
  •   * * *
    Зарябіло на дзеркалі ставу.
    Значить вітер прокинувсь уже.
  •   * * *
    - Веди нас, княже! Ми готові в бій!
    Поки мечі іржею не взялися.
  •   Легенда про шипшину
    Проводжає парубок дівчину додому.
    Йдуть повільно стежкою. Літо, а, проте,
  •   * * *
    З сороміцького сну
    ніч уже червоніти поча́ла
  •   * * *
    Іде козак по битому шляху,
    На Україну-неньку повертає.
  •   Балада про липу
    В одному українському селі
    Жила козачка на ім’я Горпина.
  •   * * *
    Віки пройшлись, промчали по степах
    Та по собі кургани залишили,
  •   * * *
    Жінку-полонянку яничари ділять,
    По живому тягнуть, по живому рвуть.
  •   Легенда про явір
    Микола Явір повернувся у село.
    Весну і літо проходив він з чумаками.
  •   * * *
    Налетів вітерець,
    Підхопив папірець,
  •   * * *
    В тіні кремезного розложистого дуба,
    У час паркої пообідньої пори,
  •   Балада про лободу
    Іванко взяв лозину замашну
    І взявся з бур’янами воювати,
  •   * * *
    А над річкою в степу невеличкою
    Там тополя над шляхом стоїть свічкою.
  •   * * *
    Мала завжди біди й горя ненька-Україна
    Менш від ворога лихого, аніж від старшини.
  •   Легенда про кахрис альпійський
    Колись, ще Крим не вкрали москалі,
    Я полюбляв до друга приїздити.
  •   * * *
    Іду по луках,
    Дихаю весною.
  •   * * *
    Листа султану запорожці пишуть,
    Лунає сміх, нестримний, як ріка,
  •   Легенда про росичку
    Блукав по луках на початку літа.
    Згори вже добре сонечко пекло,
  •   * * *
    Над рікою туман висить.
    Вітерець, навіть, не війне
  •   * * *
    За пороги, за пороги!
    Хай нема туди дороги,
  •   Легенда про ломикамінь
    Ішов із дядьком луками в село,
    Постійно поглядаючи під ноги,
  •   * * *
    Аж за ставом над річкою
    Посиджу над водичкою.
  •   * * *
    Каторга-галера,
    Вічная тюрма.
  •   Легенда про горобину
    У купця Миколи була дочка гарна,
    Але сподівався він на неї марно.
  •   * * *
    Піднявся вітер, хмари розірвав,
    Погнав їх небом, мов овець отару.
  •   * * *
    Випливають чайки в море,
    Підняли вітрила.
  •   Легенда про береста
    Одинокий старий берест стоїть над рікою.
    Пролітають мимо нього стомлені літа.
  •   * * *
    По стежині трава густа.
    Скоро ранок… Уже світа.
  •   * * *
    Муравський шлях, Муравський шлях
    На по́ту, крові і кістках
  •   Легенда про черемшину
    «Всюди буйно квітне черемшина,
    Мов до шлюбу вбралася калина»…
  •   * * *
    Пташиний клин у сірих небесах
    У пошуках втікаючого літа,
  •   * * *
    Завмер Хмельницький на баскім коні,
    Показує на північ булавою.
  •   Легенда про березу
    Їхали із дядьком до села на возі,
    Дивлюся, береза стоїть при дорозі.
  •   * * *
    Туман все більше до землі туливсь,
    Немов хотів зігрітись коло неї.
  •   * * *
    Все так же просто, як і два по два:
    Хай захищає нас Покрова-мати,
  •   Легенда про дуб
    «На луці моря дуб зелений,
    Ланцюг на ньому золотий…»
  •   * * *
    На яблуневий сад,
    Росою вкритий цвіт,
  •   * * *
    Столочила орда клята пшениці у полі.
    Кого встигла похапати, попали в неволю.
  •   Легенда про перестріч
    Біда прийшла на нашу Україну,
    Коли султан послав до Чигирина
  •   * * *
    Степ завмер в очікуванні бурі.
    Десь далеко гримотіло вже.
  •   * * *
    Їхав чумак Розум,
    Їхав чумак возом
  •   Легенда про каштан
    Сидять попід каштаном молодята.
    Їм соловейко пісеньки співа.
  •   * * *
    Легенький вітерець в моє віконце віє,
    А за вікном шумить в дерев гущавині.
  •   * * *
    Заспівала сопілка у долині широкій,
    Де під вечір отару гнав пастух синьоокий.
  •   Легенда про гвоздики
    Сидить старий Михайло у садку
    На лавочці в тіньочку спочиває.
  •   * * *
    Дерева стоять всі білі
    Немовби сама весна
  •   * * *
    Крізь сон почув він стогін. Степ навкруг
    Відчувши на собі ординську силу,
  •   Легенда про нічну фіалку
    Було за царських, кажуть, ще часів,
    Коли селян за кріпаків тримали,
  •   * * *
    Мчав по степу буревій,
    Толочився по траві.
  •   * * *
    Осокори, осокори.
    Кому радість, кому горе.
  •   Балада про чабрець
    Позаду залишився Іловайськ,
    Який вони вважали уже «нашим».
  •   * * *
    По густій ковилі,
    По ранковій росі,
  •   * * *
    Скажений вітер з степом в груди бивсь,
    Гурчав, сопів та по траві качався,
  •   Легенда про цибулю
    Легенда зовсім коротенька
    Оце згадалася мені.
  •   * * *
    Де дуби тримають небо на плечах,
    Мов народжується диво на очах.
  •   Звернення Павла Полуботка до Петра Першого
    «Я мушу, царю, висловити вам,
    Що добре бачу, як ви безпідставно,
  •   Легенда про тюльпан
    Козак збирався у похід далекий,
    За гори й ріки у краї чужі
  •   * * *
    Десь в степу широкім
    Помирав козак.
  •   * * *
    Велике місячне кружало
    Понад деревами лежало,
  •   Легенда про полоза
    В глибокій балці степовій,
    В колючих заростях тернових,
  •   * * *
    Дорога, як стріла, впирається у небо.
    Не біга, не петля, прямісінько лежить
  •   * * *
    Закувала зозуленька
    У лісі густому.
  •   Легенда про полин
    Гіркий полин – трава моїх степів.
    Цей запах, що не сплутаєш ні з яким.
  •   * * *
    Світ неможливо увіпхнути в звіти.
    Не здатен показати жоден звіт
  •   * * *
    Вертав козак з далекого походу,
    З далеких трапезундських берегів.
  •   Легенда про хризантеми
    Зустріла Осінь Зиму та й питає,
    А чим вона сестру Весну́ вітає?
  •   * * *
    В тіні розлогого горіха,
    Під шелест листя я заснув.
  •   * * *
    - Діду, а то правда, що ви молодими,
    Як козакували, на Стамбул ходили?
  •   Легенда про первоцвіт або примулу
    Старий дідусь усівся на осонні.
    Весна вступала у свої права,
  •   * * *
    А степ стелив під ноги ковилу,
    Що, начебто схилялася в поклоні.
  •   * * *
    Кругову зайняли оборону
    І фортеці навколо звели.
  •   Легенда про очерет
    Кохання – то безцінний Божий дар
    І, коли двоє на землі кохають,
  •   * * *
    Дві старі сороки на березі сіли,
    На березі сіли і застрекотіли
  •   * * *
    А де ж пророки? Де, скажіть, пророки?
    Де ті, хто нас повинен повести
  •   Легенда про орлів
    У давній час. Настільки давній час,
    Тепер нам навіть важко уявити.
  •   * * *
    В очеретах вітер бродить,
    А верба стоїть одна.
  •   * * *
    Затиснутий між правдою і болем,
    Урешті-решт він вибір мав зробить:
  •   Легенда про мати-й-мачуху
    Потрібно жити так, щоб соромно не бу́ло,
    Щоб добрим словом міг тебе хоч хтось згадать,
  •   * * *
    Мисливець вистрілив і мати задрижала,
    І закричала голосом страшним.
  •   * * *
    Досягши всьо́го, що він ще хотів?
    Здіймались під ногами гори трупів,
  •   Легенда про дзвіночки
    Я вийшов з машини, піднявсь на горбочок.
    Весь схил устелили блакитні дзвіночки.
  •   * * *
    Ну, як живеш,старий друзяко-дубе?
    Що з-під кошлатих дивишся гілок?
  •   * * *
    Ніч перед стратою. Остання ніч життя.
    Думки потрібно звести до пуття.
  •   Легенда про мак
    У балці степовій зіткнулися коза́ки
    З чамбулом, що в набіг таємно тут збиравсь,
  •   * * *
    А у лісі зозуля
    Чиїсь роки рахує.
  •   * * *
    А смерть ходила і зазирала,
    На скрипці долі фальшиво грала.
  •   Легенда про Чорнобиль
    Почалось це в час далекий, в глибині віків,
    Коли Зевс супроти батька Крона війни вів.
  •   * * *
    Високе полум’я сховало бліде сонце
    І диск його ледь жевріє крізь дим.
  •   * * *
    Крок уліво, крок управо-
    Спроба втечі - зразу смерть.
  •   Легенда про шафран
    Коли занадто влади у руках,
    А навкруги підлесників отара
  •   * * *
    Земля здригнулася від болю
    І хвиля гніву піднялась,
  •   * * *
    Голодний рік. По степовій дорозі
    Йшов чоловік з мішечком на спині.
  •   Легенда про материнку або душицю
    Жила вдова в селі одному.
    Був чоловік. Козакував.
  •   * * *
    Вулкан дрімав уже віки й віки,
    Десь там в глибинах магма булькотіла
  •   * * *
    Про що він думав, лежачи отак,
    Паралічем вгамований, сповитий,
  •   Легенда про луня
    Запала в пам’ять, а чому – не знаю
    Одна легенда. В давній-давній час,
  •   * * *
    Як запахло весною,
    Стала одіж тісною
  •   * * *
    Ми досі ще видихуєм тирана
    Із серця неспокійного свого.
  •   Легенда про гладіолус
    «Гладіус»- то «меч» по-латині.
    Є між інших дивна квітка, яка
  •   * * *
    Навесні в садочку розцвіли піони,
    Викинули гарні яскраві бутони.
  •   * * *
    Зайшли до хати, де одні мерці,
    Здавалося, щоб зне́сти їх на воза.
  •   Легенда про вовка
    Коли ж то, саме, все ото було?
    В роках – не знаю, не скажу, їй Богу.
  •   * * *
    Висока хвиля у берег б’ється.
    Печальна чайка над морем в’ється.
  •   * * *
    Голодними дивилася очима
    На світ, який від неї відвернувсь.
  •   Легенда про лотос
    Було колись давно одне село…
    Так люди зазвичай оповідають.
  •   * * *
    Горіла в степу трава,
    Якась нездолання сила
  •   * * *
    Вона стояла, наче розіп’ята,
    А їх на возі по селу везли
  •   Легенда про клопів-москалів
    Спинилось сонце, з місця ані руш,
    Неначе час спинив Господь навмисно.
  •   * * *
    Не вирощена у якійсь тепличці,
    Не виведена штучно, а жива
  •   * * *
    Бабиного Яру невигойна рана
    Муляла, говорять, декому в верхах.
  •   Легенда про круків
    Міняється із часом геть усе,
    Що гіршає, що краща, що зникає,
  •   * * *
    Абрикос стояв у шатах
    Золотих.
  •   Похорони Сталіна
    Натовп стає все щільніше, щільніше,
    Не повернутися, ні закричать.
  •   Легенда про крученого панича
    В’юнка рослина в’ється на паркан.
    Великі квітки в очі заглядають.
  •   * * *
    Густий туман спустився у долину,
    Сховав заплаву, річку, обійняв
  •   * * *
    Хрест на околиці села
    У тридцять третім – чорна мітка.
  •   Легенда про вогник або бальзамін
    Тривожна звістка: «Половці ідуть!»
    Вже скоро й до Чернігова дісталась.
  •   * * *
    Потяглися зграйками птахи
    З чужини далекої додому.
  •   * * *
    Ми у святі спішили записати
    Злодюг, убивць усяких та іуд
  •   Легенда про дев’ясил
    У Миргороді сотник один жив.
    Козакував ще молодим на Січі,
  •   * * *
    В атаку піднімається штрафбат.
    Забудьте матері, жінки і діти.
  •   * * *
    Звичайна ніч, як і усі була.
    Потомлені, пізненько вклались спати,
  •   Легенда про півники або ірис
    Жили-були дід та баба, як у казочці одній.
    Хоч, насправді, це легенда і розказується в ній
  •   * * *
    «І оце Сталін? Та не може бути!
    Оце такий миршавий і рябий?!
  •   * * *
    Хтось траву запалив
    І пів саду згоріло.
  •   Легенда про нагідки
    В той час, коли поляни ще жили
    Своїм окремим плем’ям на «горах цих»,
  •   * * *
    Билось якось небо із землею:
    То нестримним вітром налетить,
  •   * * *
    Не катували. Нащо катувати?.
    Бо ж знали, що горішок він міцний.
  •   Легенда про цмин або ж безсмертник
    Було це, кажуть, в ті часи, коли
    Усі степи займало поле Дике
  •   * * *
    На білий цвіт ударили морози
    І загубили в зародку плоди.
  •   * * *
    Ну, що ж це, брате, робиться на світі?
    Ти поясни – я хочу зрозуміть.
  •   Легенда про козу
    Сиджу собі на лавці попід тином.
    Вже сонечко на захід погляда.
  •   * * *
    На Івана Купала
    Зірка з неба упала
  •   Ленін і зайці
    У Шушенському ранньою весною,
    Коли панує на річках розлив,
  •   Було чи не було (про горобців)
    Яко́сь сиділи ми на лавці біля двору:
    Дідусь, бабуся та із ними третім я.
  •   * * *
    Плакала береза навесні
    З радості, що зиму пережи́ла.
  •   * * *
    Це тільки в нас два рази Новий рік,
    Це тільки ми його святкуєм двічі.
  •   Легенда про тисячолистник
    Добра і зла на світі є багато
    І кожен по-своєму прагне жить:
  •   * * *
    Журавлі відлітають у далекі краї,
    В небі сірому тануть, як надії мої.
  •   * * *
    Стіна пла́чу в Єрусалимі
    Де стояв Соломонів храм –
  •   Легенда про "бабине літо"
    Було це у далекі ті віки,
    Що й Біблія про них іще не знає,
  •   * * *
    Величний храм…Колишній храм…
    Кимсь перетворений на стайню,
  •   * * *
    Скінчився бій під Корсунем. Стоять
    Понурі ляхи. Що то їх чекає?
  •   Легенда про півнів
    Було це у далекі ті віки,
    Що ми про них забули, коли й знали.
  •   * * *
    Колихається у полі ковила
    І дорога поміж неї пролягла
  •   * * *
    Катерино, вража мати,
    що ж ти наробила?
  •   Легенда про чорнобривці
    Було це в ті часи, як на Русі
    Роди князівські без кінця плодились,
  •   * * *
    Опадає жовтий лист кленовий,
    Вільного польоту лише мить.
  •   * * *
    Коли я був старим і древнім дідом,
    Колись давно віки й віки тому,
  •   Легенда про часник
    Ой, були в селі одному біда за бідою,
    Почали туди вчащати чорти чередою.
  •   * * *
    Зашумів у вербах вітер,
    Наче коршун налетів.
  •   Богдан Хмельницький
    Я дивився на схід, на захід,
    Північ, південь, але дарма.
  •   Легенда про ластівку і не тільки
    Легенда гарна, що прийшла зі сходу.
    Хоча, хто знає, звідки там взялась,
  •   * * *
    Ще сплять дерева та уже крізь сон
    Весни близької подих відчувають.
  •   Михайло Ярославович, князь Тверський
    Він їхав у Орду і знав, що не поверне,
    Що там уже його жорстока смерть чека.
  •   Легенда про Зозулині черевички
    Це було, говорять люди, у часи далекі,
    Коли в світі панували римляни і греки.
  •   * * *
    Собак, котів поїли – то дрібниці.
    Щурів, ворон, до падла узялись.
  •   Жіль де Ре
    Жив –був колись барон один,
    Що звався Жіль де Ре.
  •   Легенда про Петрів батіг
    Що воно за квітка синьоока
    На стеблі високому росте?
  •   * * *
    Дивлюся я на рідну Україну
    І почуття заснути не дають.
  •   Драгоманов
    Жебраки викликають лише співчуття,
    Жалість, але ніяк не повагу.
  •   Легенда про ряст
    Сонечко із неба уже добре гріє,
    На землі травичка гарно зеленіє.
  •   * * *
    А у відкритому вікні
    Пісні веселії весні,
  •   Гітлер
    Наказ один – полонених не брати.
    Я хочу, аби кожен зрозумів:
  •   Легенда про осот
    Не за гірським високим станом
    І не за морем - океаном –
  •   * * *
    Сліпі і немічні на розстріл вони йшли
    В оточенні жорстоких конвоїрів.
  •   Траян
    Хто править чесно, тому не потрібні
    Доносчики всілякі і обман.
  •   Легенда про грицики
    Чи двісті чи то триста літ тому
    Свободи тої люди ще не знали,
  •   * * *
    На дорогу вибралась малеча
    Із трави густої перший раз.
  •   Василь Стус
    Ви би змогли? Я, певно би, не зміг
    Отак відкрито встати і сказати:
  •   Легенда про кропиву
    В часи минулі, хоч які - не знаю
    В хатині на околиці села
  •   * * *
    Гай-гай у гаї
    Пташки співають,
  •   Ягода
    В темниці кат і сталінський сатрап,
    Настала черга мук його й принижень.
  •   Легенда про хліб
    Нам казкою сьогодні видається
    Те, що колись, без сумніву, було.
  •   * * *
    Скільки раз котили сонце роки
    За високий степовий курган?
  •   Милош Обилич
    Ні, я вмирати зовсім не хотів,
    Але і звинуваченим у зраді
  •   Легенда про Чумацький Шлях
    На степ поволі опустилась ніч,
    Скотилось сонце стомлене за обрій
  •   Революція 1917 року
    Семимісячна, недоношена,
    Ти прийшла, як гостя непрошена,
  •   Василь ІІ
    Візантія слабка…Хапайте, спробуйте.
    Ледь імператор від болгар утік,
  •   Легенда про совість
    Я думаю, у пам’яті у нас
    У кожного історія біблійна,
  •   Юрій Хмельницький
    Він вірою і правдою служив
    Полякам, туркам, москалям, ординцям.
  •   * * *
    Кружля орел високо в небесах,
    Степи безмежні зором окидає.
  •   Легенда про сороку
    Є в Індії релігія, прихильники її
    Вважають, що, коли вмирають люди,
  •   * * *
    Намалюю для світу очі,
    Хай побачить усе навкруг.
  •   Войнаровський
    «Вам легко говорити, адже ви
    В житті не мали вибору такого.
  •   Легенда про турів
    Давно – давно. Уже й не знать коли.
    Про час відомо точно лиш єдине:
  •   Хлодвіг
    - Ти, Хлодвігу, злопам’ятний такий.
    Ти в Суассоні чашу пам’ятаєш?.
  •   * * *
    Світанкова тиша,
    Плюскіт від ріки.
  •   Легенда про орлана білохвостого
    Живе біля річок у нас в степах
    Орлан, що прозивають білохвостим.
  •   Аттіла
    Я – божий бич. Здається, так зовуть
    Мене оті розніжені ромеї.
  •   * * *
    Вночі йшов дощ та стукав під вікном,
    Немов мене запрошував на стрічу,
  •   Легенда про чорного лелеку
    Колись були лелеки лише білі,
    Селились ближче до осель людських,
  •   * * *
    Любченку
    Ловити всіх – тоді закон велів,
  •   Чингізхан
    Усе моє, де кінь ступив копитом.
    Усе моє, де він попив води.
  •   Легенда про кукурудзу
    Як кажуть: «Хочеш насмішити Бога,
    Про свої плани розкажи до нього».
  •   * * *
    Униз Дніпром була важка дорога
    І небезпечна увесь час, поки,
  •   Святослав
    Князь-войовник життя провів в походах,
    Всіх ворогів в бою перемагав.
  •   Легенда про калину
    Гарна дівчи́на Оксана
    В одному селі жила.
  •   * * *
    Ми якось звикли до ції краси
    Степів безкраїх і Карпат високих.
  •   Шах-Джахан
    «Химерна штука, все-таки, життя.
    Які б не бу́ли – чесні чи лукаві,
  •   Легенда про ромашку
    Дівчина Оксана уродилася гарна,
    Та красу, скидалось
  •   * * *
    Пронеслися буйні вітри
    Річчю Посполитою
  •   Борджіа
    Даремно тут сльози лити,
    Даремно вертати час.
  •   Легенда про соняшник
    У ті часи, як сонце було богом
    І люди поклонялися йому ,
  •   * * *
    Незворушний, як скеля, він стояв і дививсь,
    Як вони його долю суєтливо рішали,
  •   Цезар
    Вночі пірати узяли на абордаж
    Безпомічну супроти них бірему,
  •   Легенда про лелеку
    Що знаєм ми про давнії літа,
    Про ті часи, як Бог свій труд заве́ршив?
  •   * * *
    Сірою пилюкою прибиті
    Тягнуться кудись уздовж полів
  •   Анахарсіс
    Допитливий розум не знає кордонів і меж,
    У пошуку вічнім, хоча і не завжди, як краще
  •   Легенда про абрикос
    У садочку стояв абрикос молодий
    У простенькій своїй одежині зеленій.
  •   * * *
    Весна. Нарешті стих гарматний грім
    І тиша у Європі наступила,
  •   Жанна д’Арк
    То хто ж таки: чи Бог, чи сатана
    Насправді говорив тоді зі мною?
  •   Легенда про папороть
    У той, тепер далекий час, коли
    Ліси тропічні покривали Землю
  •   Сократ
    Ніякими кайданами не скутий,
    Ще міг піти, ніхто не заважав.
  •   * * *
    Промчався небом вітер на коні,
    Добряче синь небесну скаламутив,
  •   Легенда про будяк
    Було то, кажуть, в давнину далеку.
    А, може, й брешуть? Хто там його зна.
  •   * * *
    Бог непосильну ношу не наділить,
    А кожному на плечі покладе
  •   * * *
    Шурхотить в сухостої вітер,
    Щось, напевно, згубив – шука.
  •   Легенда про подорожник
    Жив, говорять, у часи далекі
    Чоловік, що лікувати вмів.
  •   * * *
    В буденності тонула велич справи,
    В дрібницях, без яких не обійтись.
  •   Легенда про маргаритки
    Ой, було у вдови Марії
    Троє славних синів – дубочків,
  •   * * *
    Питання не у розмірах дарів,
    А в тому, хто їх власне, покладає.
  •   * * *
    Коли б він не прийшов,
    завжди буде́ зарано,
  •   * * *
    Бої, бої і не злічити їх,
    І кожен раз дивитись смерті в очі.
  •   Легенда про зозулю
    Пройшовши крізь мереживо часу́,
    Змінивши слів за довгий час чимало,
  •   Легенда про хліб
    В задумі́ схилом піднімався Ор:
    Чим йому рід великий годувати?
  •   * * *
    Він вийшов на трибуну і сказав:
    - У Ленінграді Кірова убили!
  •   * * *
    Він був не Нью́тон і не Менделєєв.
    Він у житті нічого не відкрив,
  •   * * *
    Ми простили всім та не собі,
    Між собою ми іще воюєм.
  •   * * *
    Все, що станеться – все заслужено.
    Не здіймаю руки напружені,
  •   Легенда про троянду
    Троянда – квітка ніжна, запашна,
    Закоханим найкращий подарунок.
  •   * * *
    Над степом плив далекий передзвін,
    Здавалося, сполоханий, неначе:
  •   Легенда про калину
    Зажурилась Україна: що його робити?
    Причепились кляті ляхи,
  •   * * *
    Жива легенда…Поки що жива.
    Але кому вона живою треба?
  •   * * *
    Там, де сонце воду з річки п’є,
    Очерет шепочеться із вітром,
  •   * * *
    «Слави»! – волали горді.
    «Грошей»! – волали скупі.
  •   Легенда про осику
    Ходили якось коза́ки морем
    Аж до турецьких до берегів.
  •   * * *
    Неприкаяна душа Каїна
    Десь по світу, мабуть, блука.
  •   * * *
    Аж ген далеко на видноколі
    Стоять рядочком стрункі тополі.
  •   Легенда про лілеї
    Було це в той далекий час, як татарва проклята
    Унадилась ледь не щорік вчащати в Україну.
  •   * * *
    Степ не спить, не їсть,
    Степ шумить-гуде,
  •   * * *
    Якими шляхами
    ви втрапити в рай спішите?
  •   Легенда про тополю
    Стоїть тополя одна у полі,
    Посеред степу понад шляхом.
  •   * * *
    Згадав оце повчального момента,
    Таку ось нашу історичну мить,
  •   Легенда про ковилу
    Мурза Авгул багатий, далебі
    І у орді людина не остання,
  •   * * *
    А у степу, що поле – то поема,
    А у степу, що джерельце – то вірш,
  •   * * *
    Він був герой, бо він убив фашиста,
    На вулиці до нього підійшов.
  •   Легенда про айстри
    - Дідуню, глянь - он зірочка упала!
    Чому вона так швидко догора ?
  •   Апостол Петро
    Дерев’яні підошви
    лунко стукали в брук
  •   Гоголь
    «Драбину! Скоріше драбину!..»-
    Надсадно, аж голос дрижав,
  •   Солониця
    Солониця, Солониця –
    Сліз глибокая криниця.
  •   Легенда про перекотиполе
    - Скажи, дідуню, певно знаєш ти?
    Ти скільки жив і скільки всього бачив,
  •   * * *
    Під псалми, молитов шепотіння,
    Під волання, що віра свята ,
  •   Тугай-бей
    Я - визволитель України?!
    Хай так вважають, як дурні.
  •   Легенда про терен
    «Цвіте терен, терен цвіте,
    Та й цвіт опадає…»
  •   * * *
    Лідії Охапкіній
  •   Князь Ігор
    До Ігоря-князя дружина прийшла
    Під терем князівський під самий
  •   Легенда про кульбабу
    То в часи далекі усе відбулося.
    Жила дівчинонька золоте волосся,
  •   * * *
    Він ішов, обпльований та гордий,
    Тяг на спині свойого хреста
  •   Князь Гліб
    З’явився волхв у Новгороді-граді
    І збунтував весь новгородський люд,
  •   Легенда про незабудки
    Колись давно, а, може, і недавно
    Жив чоловік на білім світі цім.
  •   * * *
    Не встиг і ложку донести до рота,
    Як стук у двері: «Відчиняй, бігом!»
  •   Грушевський
    А він лежав, хоч і не звик лежати,
    Душа із цим змиритись не могла,
  •   Легенда про таволгу
    Таволга колюча спину обпекла,
    Каторга проклята сили відняла.
  •   * * *
    О.Я.Буденко
  •   Кармалюк
    Розбійник? Так, можливо і розбійник,
    Адже розбоєм весь свій вік прожив,
  •   Легенда про волошки
    Говорила мати єдиному сину:
    ‘’Ой, у чисте поле не ходи дитино.
  •   * * *
    Чи було так треба провидінню,
    Чи то мозку фантастична гра?
  •   Легенда про барвінок
    На невольничім на ринку
    В городі Стамбулі
  •   Шептицький
    Я так хочу бути всім для всіх,
    Щоб усіх на світі врятувати.
  •   * * *
    Стояла осінь і війна триклята
    Вже покотилась сонцеві услід,
  •   Максим Кривоніс
    Вже сотні літ душа не зна спочинку,
    По світу бродить, спокою шука.
  •   Легенда про вербу
    Шука свого сина стривожена мати.
    Пропала дитина, пішла десь гуляти.
  •   * * *
    - Ви зрадники! Під німцями жили,
    Тепер ідіть змивать провину кров’ю
  •   Легенда про мальви
    У сотника Григорія Кандиби
    Так склалося, була одна дочка.
  •   Хмельницький
    Якось несподівано захопила старість,
    Вчора ще енергія била через край,
  •   * * *
    Іду вже, мабуть, втисячне
    дорогою знайомою,
  •   Ярема Вишневецький
    - Яремо, Яремочко, що ж ти наробив,
    Всю Вкраїну-матінку кровію залив?
  •   * * *
    Він не зрадив, не видав нікого.
    І на ранок, як сонце зійшло,
  •   * * *
    Відспівали душу непутящу
    І вона полинула у край,
  •   Сковорода
    Світ мене ловив, та не спіймав.
    Не схотів. Такий я не потрібний
  •   Дума про втікача з татарської неволі
    Він гнав коня назустріч волі,
    З неволі кримської втікав.
  •   * * *
    Стрункого дерева нерівна тінь лягла
    Через вузеньку балкою дорогу,
  •   Роксолана
    Буває часом , що лежу без сну
    І думаю: чи стала я щаслива?
  •   Дума про потурначку
    Доріжка срібна морем пролягла
    Якраз туди де рідна Україна
  •   * * *
    Збився вітер з ніг,
    По степу кружляв,
  •   Дума про Сиваш
    Їх розділили біля Перекопу,
    Що по-татарськи звався Ор-Капу.
  •   Гонта
    Що ж ви лякали, що боліти має?
    Ну, а воно нітрішки не болить.
  •   * * *
    Вигоди для себе не шукала,
    За чужий рахунок не жила,
  •   * * *
    Коли ми на неправедні поступки
    Відповісти бажаєм тим самим,
  •   Балада про останнього тура
    Козацький гурт неспішно степом їхав,
    Із України повертав на Січ.
  •   * * *
    Він вижив. Серед попелу й руїн,
    Посеред болі, стогону і крику
  •   * * *
    Блукав я світом,топтав дороги,
    А їх – довіку всі не пройти,
  •   Балада про вовків
    Стрімким потоком в неба височінь
    Здійнялись чорно-сірі клуби диму
  •   Балада про едельвейс
    З шкільних років у пам ’яті засіла
    Така яскрава назва – «едельвейс».
  •   * * *
    В степах безкраїх над Дніпром-рікою,
    Під зорепадом на вітрах усіх,
  •   * * *
    Татарський кінь ще не стоптав траву,
    Яка з весною степ озеленила,
  •   * * *
    Люди вмирають лежачи,
    дерева вмирають стоячи,
  •   * * *
    Сорок літ пройшло, наче сотні літ.
    Скільки недоїв, скількми недоспав.
  •   * * *
    До подій осені 1943 р. на Волині.
  •   Балада про абрикос
    Мустафа – іще маленький хлопчик,
    Оце п’ята минула зима.
  •   * * *
    Петро якраз в садку порядкував,
    Як з хати жінка вискочила,наче,
  •   Руїна
    Н.Яковенко
    Настала тиша в Україні
  •   * * *
    Чуття народу в кожного в крові.
    Буває так, що це чуття згасає,
  •   Клен
    На високій кручі, де трава зелена
    Закохалась осінь в молодого клена.
  •   Звела їх доля на мосту однім.
    Звела їх доля на мосту однім.
    Через роки зустрілися два брата.

  • Огляди

    1. * * *
      Легко віти колише,
      Вітер не набрида.
      Утомився, утишивсь.
      Сірих хмар череда
      По небесній блакиті
      Поспішала кудись,
      Ладна кожної миті
      Була кинутись вниз.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    2. * * *
      На поле Куликове
      Спускається туман.
      Та тиша світанкова
      Всього лише обман.
      Нагострені із ночі
      І шаблі, і мечі.
      І чутно – Дон хлюпоче,
      Бо Смерть іще мовчить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. Похід русів на Абескун десь між 864 і 884 роками
      Вже сивий та досить міцний іще дід
      Сидів на колоді великій під тином,
      На сонці свою вигріваючи спину
      Та сторожко все ж оглядаючи світ.
      Обличчя і руки у шрамах страшних,
      Мабуть, довелося в походах бувати.
      Устиг за життя своє повоювати.
      Та ран він зовсім не цурався своїх.
      То пам‘ять його і то слава його,
      Немов нагороди, в походах здобуті.
      Інакше для руса не може і бути,
      Він лише мечем здобуває всього.
      Так звичай велить із далеких ще літ –
      Від батька лиш меч сину перепадає,
      Все інше мечем він собі здобуває,
      Скоряючи хижий навколишній світ.
      І він свого часу отримав меча,
      Хоч нікому нині його передати,
      За довге життя не зумів батьком стати,
      Хоча воювати ще юним почав.
      Так склалось життя. Не його в тім вина.
      Самотньо тепер он сидить на колоді
      Та згадує, мабуть, бої і походи.
      Лишилась у нього утіха одна.
      Дивився, як плине кудись тиха Рось,
      На Хорсунь, що врешті тепла дочекався
      І вже до роботи весняної брався,
      Як від прабатьків тут іще повелось.
      Та і не помітив, як враз перед ним
      Спинився боярин кагана Руальда.
      І, знітившись, бо ж, певно, думам завадив,
      Звернувся до діда він басом густим:
      - Ти – Ікмор? Тебе там каган виклика.
      Нагальна у нього до розмова до тебе.
      - А що від старого йому іще треба?
      - Не знаю, та волив сказать, що чека.
      Щоб ти не баривсь, а негайно прибув.
      Піднявся старий, наче і без охоти,
      Хоча у душі був, звичайно, не проти,
      Коли у кагана востаннє він був?
      В великій світлиці каган його стрів,
      Зовсім без пихи, а, як рівного. Звівся,
      Спитав про здоров’я та поряд усівся.
      Та Ікмор обрізав: - Чого ти хотів?
      Кажи напрямки, не ходи навкруги!
      Зам’явся каган: - Тут таке, бачиш, діло.
      Чи правда, що морем Хваліським ходили
      Ви з дідом моїм супроти ворогів?
      - І правда, і ні. У похід я ходив.
      Та Івор – твій дід не ходив тоді з нами.
      - А можна дізнатись – було то як саме?
      - А чому ж ні. Я ж лишився один
      Із тих, хто в похід той далекий подавсь.
      - А що спонукало до того походу?
      - Ти ж знаєш, купці наші де лиш не ходять:
      В Царьград, до хозарів або й на Кавказ.
      Пливуть по Хваліському морю вони,
      До самого Рея, буває, доходять,
      Там збут для товарів для наших знаходять,
      Бо ж там їх беруть, не питають ціни:
      І мед, і хутро, і мечі, і свинець,
      Раби, яких також буває багато.
      У Реї то вигідно все продавати,
      Хоч шлях і не близький та, хай йому грець,
      Купцям аби вигода з того була,
      Вони й на край світу готові податись,
      Щоб вигідно лише скупитись-спрода́тись.
      Дорога вторована в край той була.
      Там склади свої вже купці завели,
      Везли свій товар, хоч хозарам платили
      Аби безборонно ті їх пропустили.
      Все добре…Але дайлеміти прийшли…
      У тих мусульман спробуй-но розбери,
      Вони між собою постійно гризуться.
      Хоч бог і один та по різному звуться.
      Так от, дайлеміти тієї пори
      Змогли захопити весь Табаристан
      І Рей, і Гурган, і Казвін, де стояли
      Склади́. В них купці всі товари тримали.
      А ті, захопивши торгові міста,
      Забрали усе, що було на склада́х,
      Будівлі спалили,побили усіх,
      Хто слово хоча би сказав проти них.
      Купців, добре знаних у наших краях,
      Схопили і кинули в Реї в зіндан,
      В’язниця у них так по-їхньому зветься.
      І їм так довіку сидіть доведеться.
      Лиш кілька побитих, живих ледь від ран
      На Русь понесли цілий з кривдами міх
      Кагану, як бідні вони постраждали
      І скільки товарів даремно пропало.
      А там же й каганова доля між них.
      Озлився твій дід, бо ж ніхто ще не смів
      З купцями із руськими так поступати,
      Надумав зухвальців за те покарати.
      Тож військо негайно збирати велів.
      А то була зовсім ще рання весна,
      Ще тільки-но ріки під кригою скресли.
      Бажаючих вдосталь сідати на весла
      Та ж тільки маленька проблема одна -
      Замало човнів. Ще слов’яни поки
      Дуби чималі з півночі не пригнали.
      Із них би човнів вдосталь ми збудували.
      А Івор же був на розправу стрімкий.
      Чекати не став. Скільки є – буде й так.
      Тож нас у похід кілька сотень зібралось,
      Бо стільки в човнах воїв саме вміщалось.
      Каган сам збирався в похід той, однак
      Вести за собою маленький загін
      Кагану, здавалось, якось не по чину.
      Тож він ту ідею із часом покинув,
      Лишився із військом між Хорсунських стін.
      А за воєводу Руара послав,
      Той досвід вже мав у далеких походах,
      Бував і в степах, і на горах, на водах.
      Тож швидко ті сотні навколо зібрав,
      Човни зготував та й подався Дніпром
      Униз аби вийти у Руськеє море.
      До моря, щоправда, дістались не скоро,
      Бо ж там ще пороги. Але ми гуртом
      Де поміж камінням водою пропли́ли,
      Де волоком наші човни протягли.
      На Хортиці, врешті спокійно зійшли
      І Хорсові жертви завдячні лишили.
      А там уже й море. Тавриду кругом
      Ми морем минули, зайшли в Меотиду.
      Ти ж знаєш той шлях? – Чув про нього я, діду.
      - Так от, врешті-решт подолали його.
      І Доном - угору, Ітилем – униз,
      Аж поки ввійшли в саме море Хвалиське.
      Хозарин спокійно дивився на військо
      І битися зовсім із нами не ліз.
      Бо й їм дайлеміти, мабуть, допекли.
      А флоту свого у хозарів немає.
      То ж ми їм, виходить, у тім помагаєм.
      Тому вони так себе тихо вели.
      А далі ми морем на південь пішли
      Вздовж берега. Вдень стереглися у морі,
      Вночі налягали на весла і скоро
      До острова ми Абескун підійшли.
      Ніхто нас, звичайно тут ще не чекав.
      Не да́рма таїлись від берега далі.
      Здалеку помітили місто і стали,
      Чекали, щоб час найтемніший настав.
      Вже й Хорс на спочинок щоденний відбув,
      Вже й зорі усіяли темнеє небо,
      А ми все чекали. Діждатися треба,
      Щоб, навіть, останній у місті заснув.
      І вже, коли скоро ранковій зорі,
      Руар дав сигнал. Налягли ми на весла
      І хвиля легка човни стрімко поне́сла,
      Неначе від подиху грізних вітрів.
      Заснув Абескун. І сторожа вся спить.
      Із моря ніхто небезпек не чекає.
      Тож часу в запасі достатньо ми маєм,
      Човни вже на березі і, вже за мить
      Ми легко, як пардуси, стін досягли.
      Задертись на стіну – то звичне нам діло.
      Вже перші і поміж зубцями сиділи,
      А місто ще спить. Всю сторожу взяли
      Умить на мечі…І потіха пішла.
      Від зойку і крику здригнулися стіни,
      А ми не шукали ні пра́вих, ні винних.
      Нас помста…та й здобич, звичайно, вела.
      Коли своє лико Хорс в небі підняв,
      Ми містом отим вже цілком володіли.
      Хто опір чинити збирався – убили
      І здобичі кожен удосталь вже мав.
      Руар повелів повертатись в човни,
      Хоча ми й не встигли, як слід погуляти.
      Вертались та не припиняли бурчати.
      Хоч добре і знали закони війни
      Та плани подальші неві́домі нам.
      Зграбоване місто позаду лишили
      І в море від острова далі відпли́ли,
      З очей щоб сховатися лише, а там…
      Були поміж нами і ті, хто ходив
      З купцями в сторожі в краї ті незнані.
      Водили шляхами отут каравани,
      Тож знали, як саме податись й куди.
      Вони нас у бухту вузьку привели,
      Де скелі високі з очей закривають.
      Човни тут чекати повернення мають,
      Бо ми суходолом до Рею пішли.
      Руар на стрімкий сподівався набіг.
      Поки з Абескуна докотяться вісті
      І військо у поміч помчиться до міста,
      Ми будемо в Реї неждано, як сніг.
      Дорога, скажу я, була нелегка.
      Пустельні місця, ні води, ні дороги.
      Іди і дивися постійно під ноги,
      Щоб часом змія не вкусила яка.
      Та й всяка отруйна дрібнота кругом.
      І сам не помітиш, як вчепиться в тіло.
      Тож Рею дістатися швидше хотіли,
      Долали пустелю заледь не бігом.
      Але…Мабуть, Хорсова воля на те...
      Хоча й стереглися, сторожу пускали.
      Та ті дайлеміти уже нас чекали.
      Пройшли ми, здавалося, місце пусте,
      Зайшли у глибоку долину між гір
      І тут зусібіч враз долинули крики,
      З’явилося військо чужинське велике,
      Яке лиш таїлося тут до цих пір.
      І нам вже шляху ні вперед, ні назад.
      Лишалося бій цей нерівний прийняти,
      І, як личить русам, з мечем помирати,
      Бо ж війська ворожого більше в стократ.
      Ми стали стіною спина до спини,
      Прикрились щитами, мечі зготували.
      Дістанеться Хорсу пожертви чимало,
      Бо ми ж таки – руси, ми – діти війни.
      Нам смерть не страшна…Тут і ворог наспів,
      З’явилась мечам нашим гарна робота.
      Ми зводити стіни взялися навпроти,
      Не з каменю – з мертвих уже ворогів.
      За кожного нашого десять лягло.
      Мечі у руках наших втоми не знали
      І, мов під косою чужинці лягали.
      Та їх же, на жаль, геть до біса було.
      Я, хоч молодий, наче й не відставав,
      Меч крові напився, я кров’ю умився,
      Одного вбивав, на другого дивився.
      Не бачив, як поряд товариш упав.
      І тут щось важке гупнуло об шолом,
      Чи камінь, чи то дайлеміт підкотився.
      Світ враз потемнів. Бій для мене скінчився
      І я вже не знаю, як далі було.
      До тями прийшов, як вже місяць висів.
      Та я його лиш краєм ока побачив,
      Лежав бо, камінням придавлений, наче.
      Піднявся б, та гомін чужих голосів
      Спинив та порадив єдине: «Лежи!»,
      Бо, коли знайдуть – то пощади не буде.
      Ледь тенькало серце у стиснутих грудях,
      Але не помер, слава Хорсу, ожив.
      Як гомін затих вже під ранок й виття
      Хижацької зграї почулося зблизька,
      Я лише єдиний піднявся із війська,
      Єдиний з людей, хто зберіг ще життя.
      Всі руськії вої на полі лягли,
      Один до одного востаннє тулились.
      Ворожі ще вогнища досі курілись
      Та зграї бенкет свій уже почали.
      Я йшов без меча. Все, що цінне було,
      А перше - мечі, дайлеміти забрали.
      У них вони ціну високую мали.
      Добро абескунське, що легко прийшло,
      Отак саме легко у нас і пропало…
      Я йшов поміж тих бенкетуючих зграй
      Беззбройний, безсилий, утомлений вкрай,
      Але хижаки мене не зачіпали.
      Їм досита їжі й без того було…
      Я йшов та ішов кілька день, не спинявся
      Аж доки до місця того не дістався,
      Де бу́ли човни…Серце біллю звело,
      Як я подивився на залишки суден,
      Розкидані поміж каміння тіла…
      Та доля мене ще по світу вела,
      Тож слово я дав – помирати не буду,
      Але до Русі все-таки повернусь.
      Шлях довгий прийшлося мені подолати,
      Ходив з караванами охороняти
      Аж доки Ітиля, нарешті, добувсь.
      А там у кагановій гвардії був.
      Там наших багато каганові служить.
      Беруть, адже ми і сміливі, і дужі.
      Служив би ще довго, але не забув
      Про клятву – вернутися врешті на Русь.
      І от, вже під старість-таки повернувся.
      Я думав: народ вже про мене й забувся.
      А бачу, кагане, навіщось згожусь?!
      Каган підхопився, тоді знову сів,
      Хотілось, напевно, багато сказати,
      Але він не знав, з чого саме почати:
      - Нелегко каганам тепер на Русі…
      Олег усю владу собі перебрав,
      Усівся у Києві, звідти і править,
      А в нас, навіть тут відбирає те право,
      Яке на Русі кожен з нас колись мав.
      Тоді незалежними були роди
      І кожен каган володів своїм родом.
      Сидів в своїм граді, водив у походи…
      Та ж ти пам’ятаєш, як був молодим.
      Тепер, коли Київ став «матір’ю міст»,
      Ми маєм Олегу єдино коритись.
      А хочеться власну державу створити,
      Вхопити удачу, нарешті за хвіст.
      От Табаристан – то ж багаті краї?
      - Так, дійсно, багаті… - Чому б нам не стати
      І не володіти тим краєм багатим?
      Ми що ж, супроти агарян не встої́м?
      - Чому ж – устоїм! Треба сили зібрати
      І вдарити разом, зайняти міста…
      - Оце моя, Ікморе, нині мета:
      Ногою міцною у тім краї стати.
      Тож хочу вперед надіслати загін,
      Який би на край той зблизька подивився.
      Отут би ти, Ікморе, нам і згодився.
      Ще раз абескунських дістатися стін,
      Оглянути сили та й здобичі взять.
      Тобі б вона також не зайвою бу́ла…
      - Ні, здобич, кагане, то справи минулі.
      Мені уже скоро і так помирать.
      А хочеться вмерти з мечем у руці,
      Як кожному справжньому русу належить.
      Тож згоден – піду…На печі не улежу,
      Зітну ще ворожих голів у кінці



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. * * *
      І пізня осінь може посміхнутись
      З-за сірих хмар промінчиком ясним,
      Злегка щоки теплом своїм торкнутись,
      Поніжити хоч наостанок ним.
      Хтось скаже, що до літа їй далеко,
      Та я не хочу й слухати цих слів.
      Тепло і так дісталось їй нелегко –
      На п’ять хвилин збира по кілька днів.
      Хоч навіть ласка ця її коротка
      І вже часу не зупинити плин,
      Я й пізню осінь полюбить не проти
      Хоча б і ради цих п’яти хвилин.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. * * *
      Він довго собі камінь приглядав,
      В якім була б захована сокира,
      Яка здолає будь-якого звіра.
      І ось якось граніт з землі підняв.
      Шматок рівненький, ледь зеленкуватий,
      Без тріщинок, важкенький у руці,
      Не схожий на всі інші камінці.
      Вже й зараз зручно у руках тримати.
      А далі праці дні і дні були.
      Він до нестями шліфував той камінь,
      Крутив свердло із дерева руками
      Та досипав у виямку золи
      Й піску, щоб швидше отвір просвердлити,
      З’єднати камінь з руків’я́м міцним
      І з тим своїм знаряддям замашним
      На полювання з гордістю ходити.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. * * *
      До ялинки вітер загравав,
      Компліменти недвозначні сипав
      Та безцеремонно обіймав,
      Гнув своєї, навіть і не кліпав.
      На слова ялинка повелась,
      Щастя ж, а не підлості чекала.
      Домаганням вітру піддалась
      І на землю зламаною впала.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    7. * * *
      Сталін був лише знаряддям,
      Божої кари мечем,
      Кари за скоєну зраду
      Слідом за їх Іллічем.
      Досить Антихристу було
      Кинуть диявольський клич,
      Рупором, аби почули
      Й був отой самий Ілліч,
      Як ми забули про совість
      І наступила пора:
      Правила нами жорстокість,
      Жага чужого добра.
      Нас «не убий» не спиняло,
      «Не укради» не змогло
      Вирвати жадності жало
      І «возлюби» не спасло.
      В бійні жорстокій, кривавій
      Танули краплі добра.
      Винні й невинні вмирали,
      Душі окутала мла.
      Сталін був лише знаряддям,
      Божої кари мечем,
      Кари за скоєну зраду
      Слідом за їх Іллічем.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    8. Похід русів на Амастриду у 830-х роках
      - Повідай нам, Івор, повідай про світ,
      Як ви із каганом ходили в похід
      В далеку від нас Амастриду.
      Про те,що ти бачив там, що ти там чув,
      Бо ж з нас у краях тих ніхто ще не був.
      А це от знайомий повідав,
      Що, наче Аскольд знов збирається йти
      Аби на ромеїв управу знайти,
      Бо договір зовсім забули.
      Знов наших купців узялись притіснять,
      Товари у них просто так відбирать.
      А літ вже багато минуло,
      Як Асмольд вас на Амастриду повів.
      Упав на ромеїв ваш праведний гнів.
      Пора би їм все нагадати.
      Отож розкажи, як воно все було,
      Як військо у ту Амастриду дійшло,
      Ромеїв аби покарати.
      - Було то все, дітки, літ тридцять назад.
      Зовсім знахабнів був ромейський Царград.
      Купців наших вигнав із міста.
      Товари усі просто так відібрав
      І ще й повбивати усіх обіцяв.
      Каган наш розгнівався, звісно.
      Купці наші світові знані були,
      Вони до Ітилю, до Рею дійшли.
      Товар наш завжди цінувався:
      Хутро і мечі, і свинець, і раби.
      З’їжджались купці із далека аби
      Їм хоч би окраєць дістався.
      Ніхто так себе із купцями не вів.
      Царград на них руку підняти посмів.
      Хіба таке можна стерпіти?
      Тож Асмольд, що правив над нами тоді,
      Велів готувати човни на воді,
      Мечі своє добре гострити.
      Слов’яни дуби нам пригнали якраз,
      Тож вдосталь човнів готувалося в нас,
      Чимало би раті вміщали.
      На збори каган мало часу нам дав,
      Щоб вість у Царград хтось був не передав
      Й ромеї би нас не чекали.
      Зібравши усіх, хто хотів у похід.
      А в нього зібрався увесь роський світ,
      Вітрила ми дружно підняли.
      Ходити в походи нам не первина,
      Дорога знайома, усяк її зна,
      Тож хутко Дніпром вниз помчали.
      Дістались порогів, їх хутко пройшли,
      Човни свої берегом перетягли
      Там, де пропливти неможливо.
      На Хорсовім острові дар принесли,
      Щоб наші дороги щасливі були
      і Хорс не тримав на нас гніву.
      А далі крізь плавні, поміж острови.
      У тих очеретах лиш гав не лови,
      Бо будеш довіку блукати.
      Та лоцмани наші нас легко вели,
      Тож плавні ті ми досить швидко пройшли.
      Скоріше би моря дістати.
      Стрімка течія над до моря несла,
      Ми також із рук не пускали весла,
      Вітри надимали вітрила,
      Тож скоро і море вже перед очей.
      Хоч хвилі гуляють і сонце пече.
      Та що би нас тут зупинило?
      Зайшли в Білий берег якраз по путі,
      Пристали до берега – Асмольд хотів
      Човни ще раз добре оглянуть.
      Бо море, скажу вам, зовсім не ріка,
      Там хвиля занадто висока й стрімка.
      Каган же чекати не стане.
      Як десь протече чи вітрило порве,
      То човен хай сам куди хоче пливе,
      Рятується, як лише зможе.
      Тож зараз усе перевірити слід
      Аби не зірвався від того похід.
      Ми човен оглянули кожен.
      Дірки залатали, коли десь знайшли,
      Вітрила в порядок усі привели,
      Спочили, бо далі, всі знали,
      Не буде спочинку, вода навкруги
      І можуть помітити нас вороги.
      Тож берега не приставали,
      А дружно на весла усі налягли,
      Вітрила розправили і підняли,
      Помчали від берега далі,
      Аби хто дочасно про нас не узнав
      І вістку у Царгород не передав
      І нас там, щоби не чекали.
      Днів кілька не бачили зовсім землі,
      Натерли добрячі усі мозолі.
      На Хорса лише сподівались.
      І він нам дорогу весь час осявав
      Та ще розгулятись вітрам не давав.
      І ми врешті місця дістались.
      Спустили вітрила подалі з очей,
      Човнів наших в морі не видно, ачей,
      Та місто нам добре помітно -
      На сонці блищать золоті куполи.
      Ми морем Царгород отой обійшли,
      Бо добре побачили звідти
      Ті мури високі, що спробуй – візьми.
      Собі гарну здобич ще знайдемо ми,
      Навіщо нам мури долати.
      Багато в ромеїв багатих є міст,
      Тож зможем зігнати на них добре злість
      І здобичі гарної взяти.
      Минули протоку й на схід попливли,
      Поки ще ромеї нас не встерегли,
      Від берега далі зібрались.
      Там Асмольд натроє нас всіх розділив
      І кожному діять окремо велів,
      Щоб здобичі більше дісталось.
      Велів не жаліти ні міст, а ні сіл,
      Рубати усіх, кого бачим навкіл,
      Жінок і дітей не жаліти.
      Щоб дітям онуків ще страшно було
      Згадати, як руськеє військо прийшло
      Аби за неправду помстити.
      Щоб край потонув у крові і огні,
      Каган на те виділив лише три дні.
      На той час зібратися мали.
      Сам Асмольд до берега перший пристав,
      А інших на схід іще далі послав.
      На березі нас не чекали.
      Криваву роботу мечі почали,
      Ми, навіть, злякатися їм не дали,
      Відправили Хорсу на треби.
      Лишивши позаду лиш попіл і смерть,
      Добром свої торби наповнили вщерть,
      А більшого нам і не треба.
      Рабів ми не брали. Навіщо вони?
      Живими лишали лиш знатних одних,
      Щоб вигідно потім продати.
      Багаті і знатні завжди у ціні,
      Тому їм і легше бува на війні,
      Бо можуть життя купувати.
      Нам мало хто опір з місцевих чинив,
      Кидаючи все, утікали вони
      Аби нам до рук не потрапить.
      Ми требища їхні всі геть обнесли,
      Там золота, срібла багато взяли,
      Лишили, як свічки палати.
      Як Хорс аж червоний від крові зробивсь,
      Ми сіли в човни і на схід подались,
      Шукати нової розваги.
      У темряві ночі палала земля,
      Нам добре було все те видно здаля
      І то додавало наснаги
      Сильніше на весла свої налягти,
      Країв незграбованих щоб досягти,
      Де наші іще не ступали,
      Бо йти вслід за ними – втрачати лиш час.
      Десь там Амастрида чекає на нас.
      Тож ми з усіх сил веслували.
      На ранок ми в бухту широку зайшли,
      Тут видно, що наші іще не були,
      Хоч люди були у тривозі.
      Бо ж бачили, мабуть, як захід палав.
      Хто міг, той із міста хутенько втікав,
      Здіймаючи пил на дорозі.
      Ніхто нас спиняти зовсім не збиравсь,
      Тож ми пролетіли човнами якраз
      На берег і кинулись в місто.
      Усе по-новому для нас почалось,
      Для кожного воя роботи знайшлось
      Аби обібрати геть чисто.
      Волала від жаху нестримна юрма,
      Кидалась від нас у провулки – дарма,
      Мечі їх знаходили всюди.
      Сам Асмольд із нами попереду йшов,
      Ромейська стікала з меча його кров,
      Чорніла на лику й на грудях.
      Ввірвались на площу, юрму женучи,
      Що в требище бога ховатися мчить,
      В надії, що бог порятує.
      Та ми не зважаєм на бога того,
      Що нам бог чужинський? Ми маєм свого,
      Йому ми пожертви гуртуєм.
      Ввірвались у требище, кров полилась,
      Юрма попід стіни лише подалась,
      Бо ж нікуди звідти тікати.
      Десь дзвони чужинські тривожно гудуть.
      Мечі наші звичну роботу ведуть,
      Встигай лише з тіл витягати.
      Тут Асмольда хтось десь іззаду позвав,
      Щось воїн йому говорити почав.
      І Асмольду весело стало.
      Кивнув нам, мовляв, не спиняйтесь, а сам
      Подався на вулицю, мабуть, що там
      Якась добра вістка чекала.
      І справді, не встигли ми храм обібрать,
      І золото, срібло у торби сховать,
      Як Асмольд наказа дав: досить!
      До нього якраз посланці прибули,
      Просити: спинити розор почали,
      Мовляв, їх каган дуже просить,
      Щоб не плюндрували ми землі його,
      А він навзамін обіцяє всього,
      Що лише душа забажає:
      І викуп заплатить на кожне весло,
      Хай скільки би війська у нас не було.
      В достатку він золота має.
      Й купцям нашим вільно дозволить ходить,
      Товари безмитно в Царгород возить.
      За всіх полоне́них заплатить.
      І ще там багато чого обіцяв,
      Аби лише Асмольд на те все пристав.
      А нам-то нема що втрачати.
      Свого у поході ми вже узяли,
      Помститись за кривди ромейські змогли,
      Тож можем вертатись додому.
      Діждались обіцяний викуп,тоді
      Й пустились додому назад по воді.
      І знову гребли без утоми.
      Домовився Асмольд відправити слів,
      Коли ми до Руської ступим землі,
      Аби у Царграді спокійно
      З каганом ромейським про мир говорить
      Та клятвами договір з ним закріпить,
      Закінчити врешті-решт війни.
      Та, мабуть, каганове слово – брехня,
      Бач, що у Царгороді знов учиня.
      Знов треба піти нагадати.
      Тож знову Аскольд заклика у похід.
      Я теж би пішов…Та ж уже старий дід,
      Куди вже мені воювати?!
      А ви, хлопці, йдіть, хоч побачите світ.
      Ромеям від мене поклон і привіт
      Мечами міцний передайте.
      Спаліть той Царгород, дощенту спаліть,
      Коли там не хочуть по-доброму жить
      Та скоро живими вертайте.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    9. * * *
      Обірвала осінь листя на вербі.
      У студену воду опустила віти.
      Сонечко із неба все скупіше світить.
      Разом з журавлями відлетіло літо,
      Залишило тільки смуток по собі.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    10. * * *
      Змітаючи все на своєму шляху,
      Орда пролетіла на повнім скаку.
      Позаду лишилися попіл і смерть
      І трупами поле устелене вщерть.
      Вже крові напилась кістлява стара,
      Її найлюбіша настала пора.
      Косою махала, вкладала тіла
      І душу криваву свою відвела.
      Лежали по полю старі і малі,
      Живим не лишився ніхто у селі.
      Бо той, хто під смерті косу не попав,
      Ясиром в полоні татарському став.
      Збиваючи ноги, по степу брели,
      В неволю довічну понурено йшли.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    11. Легенда про Переяслав
      Якби піднятись птахом в небеса
      І над Дніпром високо пролетіти,
      Аби навкруг простори оглядіти -
      Що відбувалось по степах, лісах
      У ті далекі вже тепер часи,
      Коли ще Київ градом був маленьким,
      Князі сиділи на горах тихенько,
      Бо ж вороги обсіли, наче пси.
      То від древлян наругу всяку жди,
      То роси з півдня не дають спокою.
      Щоправда, сіверяни за рікою
      Лиш позирали іноді сюди.
      У них там вдосталь власної землі.
      Коли набридне у лісах сидіти,
      На південь можна, у степи сходити.
      Там вдосталь волі та і, взагалі,
      Став гради та і землю обробляй.
      Ніхто тобі не буде заважати.
      Живи, працюй та й вдосталь будеш мати.
      Освоюй необжитий іще край.
      Тож скоро з лісу люди потяглись
      На південь. Вздовж річок селитись стали,
      Міста собі і села будували.
      Так поступово край і заселивсь.
      Із міст найпершим Славія була,
      Постала ген над Трубежем високо.
      Ще й Альтою прикрилася із боку.
      Хоч мурами хвалитись не могла
      Та жителі отим не переймались.
      Бо хто ж на них зі степу нападе?
      Кочовиків давно нема ніде,
      Мабуть, шукати здобичі подались.
      Орали землю, а вона в отвіт
      Їх щедро годувала і поїла.
      Вже скоро вся україна розцвіла…
      Та все тривожніш озивався схід.
      Хозари там міцніли з року в рік,
      Народи всі навколишні скорили,
      А тих, хто чинив опір – розорили
      Та хижо позирали на цей бік,
      Де племена слов’янські розжились.
      Багаті землі муляли їм очі.
      Каган слов’ян також скорити хоче,
      Як обри, що ходили тут колись.
      Болгарські орди стали все частіш
      Понад Дніпром за здобиччю блукати,
      Кагану нових данників шукати.
      Та хижо позирали за Трубіж
      На Славію, що розрослась тоді
      Над Трубежем. Там здобичі багато.
      Чужинцям лише річку подолати
      І все добро дістанеться орді.
      Чим більше степом купчилось орди,
      Тим більший пил угору піднімався,
      Загрозливими хмарами збирався
      І хижий вітер гнав його туди,
      Де, поки мирні села і міста,
      З тривогою на південь позирали,
      Звідтіль страшної пошесті чекали,
      Бо ж знали, що у тих одна мета –
      Нехай усе загине у огні,
      Нехай весь люд під шаблями поляже
      Та здобичі надбає сила вража
      В спустошеній слов’янській стороні.
      Кидали свої рала ратаї,
      Не вірячи, що можуть хліб зібрати,
      Гадаючи: чекати чи тікати,
      Життя хоча б рятуючи свої.
      В надії озирались на ліси,
      Де можна від орди було сховатись.
      З нажитим було важко розлучатись.
      Хоч шепотіли: «Боженько, спаси!»
      Та перші вже до лісу потяглись,
      Забравши все, що було найцінніше.
      З тривогою на них дивились інші
      Та теж свій скарб збирати узялись.
      Зірвався люд, не стало і кому
      Від орд розбійних землю боронити.
      На північ всі шляхи були забиті,
      І селами брели, й по одному́.
      Збезлюднів край, що досі іще цвів.
      Міста і села пусткою стояли.
      Десь там лише збиралася навала
      Та не було того, хто б її стрів…
      …У Хорсуні в один із ясних днів
      Зібралися на раду два кагани,
      Обговорити добре і погане,
      Що кожен з них у світі углядів,
      Про орди, що блукали по степах.
      Не те, щоб роси там когось боялись,
      Про їхню силу вже усі дізнались,
      Тож зачіпати би завадив страх.
      Каган із роду родіїв почав
      Про наболіле, звісно, говорити:
      - Нам стало важко понад Россю жити,
      Край затісний для племені вже став.
      Ми ж, наче, на тім острові живем,
      Оточені слов’янами, як морем.
      Уже і місця не лишиться скоро.
      Чи то не час шукати нам нове?
      Бо ж, справді, стільки тулиться нас тут,
      Розрісся рід і в мене, і у тебе.
      Набіги не вирішують потреби.
      Щоб то не стало приводом для смут?!
      - Ти пропонуєш знятися і йти
      Кудись землі привільної шукати?
      - Та ні. Навіщо звідси всім рушати?
      Своїм я хочу місце віднайти.
      Он за Дніпром спустів слов’янський край,
      Чекаючи болгарської навали.
      Нас би ці землі, звісно, влаштували,
      Усе обжите, йди та осідай.
      Я б сам у їхній Славії осів.
      Колись бував там, місце до вподоби,
      Лише постав високі стіни, щоби
      Ніхто без спросу сунутись не смів.
      Орда болгарська не страшна для нас.
      І не таким бува давали раду.
      Та й ви у поміч надійде́те, правда?
      - Ну, звісно. То ж, хіба у перший раз.
      - А тут іще проблема є одна.
      Жерці у Хорса надто прагнуть крові.
      З купцями в нас відносини чудові
      Та їх ота лякає новина,
      Що чужоземців кидають жерці
      На треби Хорсу. І не в нашій владі
      Аби тому хоча б яко́сь зарадить.
      Тримають міцно цим нас у руці.
      А за Дніпром їх влада не страшна.
      Там ми купців і будемо приймати,
      Самі ходити світом, торгувати.
      Тож нам від того вигода двійна.
      Я вже на то старійшин всіх підбив,
      Лишилось віче родове зібрати.
      Можливо й буде проти хтось кричати
      Та більшість не послуха його слів.
      І треба швидко те усе зробить,
      Поки орда і справді не наспіла…
      - Що ж, можете туди рушати сміло,
      Ми зможемо вам вчасно підсобить…
      Не так багато часу і минуло,
      Як бродом перші родіїв полки
      На схід походом рушили стрімким,
      Вздовж Трубежа до Славії майнули.
      Через Трубіж всі броди зайняли
      І каравани із добром прикрили,
      Які повільно у цей край ступили,
      Де до цих пір слов’яни лиш жили.
      Цей край мав стати новим домом їм.
      Займали села кинуті і хати.
      Жінки двори взялися обживати,
      Чоловіки ж до Славії пішли,
      Де вже збиралась в повній силі рать.
      Каган сторожу розіслав степами,
      Аби болгари потай не напали
      І став вістей у Славії чекать.
      Тривожні вісті скоро прибули:
      Нарешті орди з силами зібрались,
      До Трубежу нестримно наближались.
      Із дня на день дістатися могли.
      Тоді каган і вивів руську рать
      За річку в поле ворога стрічати.
      Не встиг її до бою зготувати,
      Як вже сторожі з поля хутко мчать.
      А слідом, пил здіймаючи, орда
      Летіла степом стрімким хижим птахом.
      Чекали її родії без страху,
      Щитами перекривши шлях. Гадав
      Болгарський хан, що легко подолає
      Слов’янські раті. Та ж того не знав,
      Що не слов’янський князь його стрічав,
      З каганом руським битися він має.
      Нестримна хвиля хижої орди,
      Немов на острів раптом налетіла,
      Зім’яти, змити легко захотіла,
      Але розбилась, лишивши сліди
      Криваві та поранених і вбитих,
      В степ відкотилась. Кинулася знов.
      На суху землю полилася кров,
      Мов прагнула її тим напоїти.
      Та руська рать стояла, як стіна.
      Можливо, десь зім’ялася, прогнулась,
      Але не відступила. Як не пнулись,
      Як не кидались, втрималась вона.
      Коли ж орда, утративши запал,
      Топталась ще в кривавому болоті,
      З останніх сил хотіла побороти
      Рать руську, хоч сконав вже битви шал,
      Зненацька в тил їм вдарили полки.
      То росії у поміч підоспіли.
      В орди не бу́ло й боронитись сили.
      Хто зміг, тікати взявся від ріки.
      Та більшість так у полі й полягла…
      Відтоді руська Славія зробилась.
      Тут родії навколо оселились –
      Це нова батьківщина їх була.
      Один каган у Хорсуні сидів
      І росіями правив - своїм родом.
      Другий сидів у Славії на сході
      І родіями, звісно, володів.
      Слов’янам, що гляділи із лісів,
      Лишалося одно лише зітхати:
      Їх Славію вдалося переяти
      І руський рід навіки там засів.
      Тож Переята Славія вони
      Поміж собою місто й називали,
      А, як спростили – Переяслав стало.
      Так і стоїть із тої давнини
      Одне із трьох великих на Русі,
      Куди Олег ще призначав уклади…
      Згубилася про ті події правда,
      А я її відкрити хочу всім.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    12. * * *
      Спиляли дуба.Сім десятків літ
      Він своїм віттям в небеса тягнувся
      І споглядав, як змінювався світ
      Із тих часів, як ще маленьким пнувся
      Поміж других, таких же, як і він,
      За своє сонце і частину світу.
      З усіх найближчих вижив лиш один
      Аби весь простір кроною накрити.
      Могутній стовбур зустрічав вітри,
      Могутні віти небо підпирали
      І він поважно поглядав згори
      На те життя, що унизу буяло.
      І от прийшли людці в якиїсь день
      І дуб спиляли, на дрова пустили,
      Лишивши сімдесятилітній пень,
      Могутнього колись шматочок тіла.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    13. * * *
      Стоїть курган уже віки й віки,
      Таїть в собі великі таємниці,
      Зачерпнуті давно колись з ріки
      Часу. І дуже хоче поділиться,
      Але у нас часу не вистача
      З курганом по душам погомоніти.
      Отож йому доводиться мовчать
      І таємниці у собі таїти.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    14. * * *
      То вигляне, то сховається
      За хмарами раз по раз.
      Чи сонечко з нами грається,
      Чи то просто дражнить нас?
      Примхлива пора осінняя
      З її затяжним дощем
      І з сонечком в небі синьому
      Чи Бог його знає ще.
      Туман зненацька насядеться,
      Стрімкий вітер налетить.
      Зима ще тихенько крадеться
      Та скоро вже прилетить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    15. * * *
      В блакитне небо піднімався дим
      Аби розтануть там у височіні.
      І їм тоді здавалось молодим,
      Що їх жорстокий, безрозсудний вчинок
      Забудеться, розтане із часо́м,
      Як, наче, дим від отого багаття
      І через роки, як поганий сон,
      Оці події зможуть пригадати.
      Та не забули небеса того
      І час прийшов їм чашу гірку пити.
      Тоді молили в відчаї Його,
      Але нічого не змогли змінити.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    16. Легенда про Кетіма і Роданіма
      «Кетім являється батьком росціїв, а Роданім – батько родіїв».
      Єфрем Сірін, давній сірійський письменник


      - Було це все у той далекий час,
      Як сколоти в степах цих панували.
      І вороги ці землі оминали,
      Бо не одні в бою пізнали нас. –
      Так говорив старий і сивий рус
      Онукові, що поряд притулився.
      Малий на діда віддано дивився,
      Ковтаючи слова із його уст.
      Бо ж його дід багато чого знав
      І так цікаво вмів розповідати
      Про ті краї, де він встиг побувати,
      Про ті часи, в яких лиш Хорс бував,
      Пливучи кожен день у небесах.
      Людині ж стільки не припало віку.
      А дід бач знає про усе те звідкись,
      Мов справді побував у тих часах…
      - Тоді ще рід наш роський проживав
      В землі Трояній понад Дон-рікою.
      Нам доля видавалася легкою,
      Бо ж кожен рід чого хотів – те мав.
      Ми вільно кочували по степах,
      В високих травах табуни ганяли,
      Із греками постійно торгували…
      Нам небо було за найкращий дах.
      Чого іще душі було бажать?..
      Про війни ми уже давно забули,
      Лякали всіх діла наші минулі,
      Тож нас старались зовсім не чіпать.
      Хіба якийсь заброда заблука
      Аби кургани наші розкопати.
      Та в нас з таким розмови не багато.
      Такого лише смерть одна чека…
      Аж ось зі сходу вістку принесло,
      Що ворог там збирає свої сили,
      Щоб потоптати сколотські могили.
      Давно в степах такого не було.
      Якісь сармати звідкілясь взялися
      І розплодились, наче мошкара.
      Вони, чужого прагнучи добра,
      Уже на захід, кажуть, подалися
      У наші землі, що від прадідів
      Не знали, як ворожий кінь ступає.
      Вожді зібрались – що робити маєм,
      Щоб запобігти, врешті, тій біді.
      Зібралися, аби поговорить.
      Не надто отим слухам довіряли.
      Про славу ще дідівську пам’ятали
      І думали: вона їх захистить.
      Принісши жертви сколотським богам,
      Усілися і повели розмови
      Про скот, що виріс у цей рік чудовий…
      Про небезпеку, що на всіх чига
      А ні півслова…Наче й не було.
      Немовби вістки і не долітали.
      Сиділи та неспішно розмовляли.
      Від того всього розбирало зло
      Лиш двох із них – Кетіма й Роданіма.
      Вони з усіх молодшими були,
      На світі не багато прожили,
      Тож ті й не рахувалися із ними.
      Кетім урешті скочив і почав:
      - Ви що – не розумієте загрози?!
      Вже скоро степ укриють кров і сльози
      Від помаху сарматського меча!
      Потрібно готуватися усім!
      Іржаві акінаки діставати.
      Адже не буде ворог нас чекати,
      Вже скоро увірветься у наш дім!
      Єднаймося! Збираймося в кулак!
      Готуймо своє військо до походу!
      Я першим підніму всіх свого роду!
      Всі мовчки те послухали, однак
      Піднявсь один з досвідчених вождів:
      - Ти молодий ще аби нас повчати.
      Ми вчилися в батьків перемагати,
      Коли ти пішки ще під стіл ходив.
      Звідкіль цей боягуз узявся тут?
      Коли це сколот ворога лякався?
      Та він в наш степ давно не потикався,
      Бо знає акінаків гостроту.
      Нам ніякі сармати не страшні,
      За себе ми спроможні постояти!
      Іще не знати й де оті сармати,
      А тут уже у паніці одні.
      Я думаю, що все то лиш чутки.
      Ніхто у наші землі не посміє
      Ступити, бо інакше пожаліє.
      Ми добре зустрічали й не таких.
      Он перський Дарій був колись прийшов,
      Так ледве ноги винести вдалося.
      Про той похід пісні співають досі…
      Так само і сарматів стрінем знов.
      Та і не прийдуть у наш степ вони.
      Жива ще слава сколотська і тому
      Пропасти тут не схочеться нікому.
      Як хочете – готуйтесь до війни.
      А ми і так готові кожну мить.
      Нам і земля і боги допоможуть
      Здолати силу будь-яку ворожу,
      Яка посміє у наш край ступить…
      Отож вожді на тому й розійшлись.
      Лише Кетім і Роданім зостались.
      Підтримки від вождів не дочекались,
      З’єднати всі роди не спромоглись.
      Тож вирішили, що, хоча б свої
      Роди з біди отої врятувати.
      Щоб здобиччю сарматською не стати,
      Зібралися іти і чужі краї.
      Полишити давно обжитий край
      В землі Трояній, де жили віками,
      І степовими подались стежками
      Туди на північ, аж за виднокрай.
      Шлях нелегким був, хоч і звик вже рід
      Отак постійно степом кочувати.
      Та ж тут чуже – всього можна чекати
      Та ще й сарматів стерегтися слід.
      І недарма…Півшляху не пройшли,
      Як раптом вся земля застугоніла
      І курява аж до небес злетіла,
      Дими над степом голови зняли,
      Мов хижі змії… Степ заголосив,
      Волаючи богам про допомогу.
      Сармати увірвалися у нього
      І меч сарматський сколотів косив,
      Немов траву. Відвиклі воювати,
      Старими перемогами жили.
      Свій край порятувати не змогли.
      Одно лише й зосталося – вмирати.
      Здолавши тих, хто їх не сподівавсь,
      Орда сарматська краєм розбрелася.
      Шукати всюди сколотів взялася,
      Від них, можливо, хто де заховавсь.
      Один загін на ті сліди набрів,
      Які в степу утікачі лишили,
      Отож сармати хутко поспішили
      По тих слідах. Як тупіт долетів
      До росів, зупинилися вони.
      Зійшлися вдвох Кетім із Роданімом.
      Жінок рішили із дітьми малими
      Відправити подалі від війни.
      Усе добро, що мали, віддали,
      А при собі лиш зброю залишили.
      В бою зустріти ворога рішили,
      Щоб ті порятуватися могли.
      Сказав їм наостанок Роданім:
      - Усе, що є – ми вам, жінки, лишаєм.
      Самі ж, допоки акінак тримаєм,
      Спроможні будем все добути ним.
      З тим і розстались. Караван побрів
      На північ, у краї незнані росам.
      А всі, хто уважав себе дорослим,
      З мечем рішили стріти ворогів.
      Поки здалеку тупіт долітав,
      Над річкою поміж ярами стали,
      Сарматам шлях на північ перетяли.
      Стіною рід перед сарматом став.
      З-за пагорбів з’явилася орда
      Й одразу в битву стрімко полетіла,
      Стрій сколотський зламати захотіла.
      Толочить степ коней стрімка хода.
      Ударила…та збити не змогла.
      У купу збилась вся сарматська сила,
      Напружилась, лише мечі мигтіли
      І під копита падали тіла.
      Сармат і сколот…Сколот і сармат.
      Там на землі вони вже замирились.
      Живі ж на смерть перед рікою бились.
      Для сколотів нема шляху назад,
      Бо там позаду діти і жінки,
      Яких вони не кинуть на поталу.
      Сармати ж свою силу відчували,
      Тож прагнули пробитись все-таки.
      Зійшлись дві сили – доля на кону
      І ні одна не хоче поступатись.
      Лише зі смертю прагне позмагатись
      Аби із нею виграти війну.
      Не відступають сколоти й на крок.
      Та і нема куди їм відступати.
      Хоч навісніють все сильніш сармати,
      Немовби вже дали собі зарок
      Здолати непокірних скіфів цих
      І слави собі й здобичі дістати.
      Тож, навіть не рахують свої втрати,
      Не вірять, що є сила проти них.
      Так цілий день рубалися вони,
      Кетім із Роданімом в перших лавах,
      Собі, звичайно, не шукали слави,
      Лиш рятували рід свій від війни.
      У сутінках поволі бій затих,
      Втомились вої мірятись мечами.
      Та і не звикли битися ночами,
      Коли не розрізниш своїх-чужих.
      До пагорбів сармати відійшли,
      А сколоти на місці залишились.
      І, хоча всі добряче потомились
      Та просто спочивати не могли.
      Бо ж чи на завтра стачить сил у них
      Аби за річку не пустить сарматів?!
      - Ми маємо до ранку бій їм дати!-
      Сказав Кетім. - Поки ще Хорс не встиг
      Піднятися, ударим, хто живий
      І переможем чи усі загинем,
      Але сарматам не покажем спину!
      І шепіт грізний: - Ми йдемо у бій!
      Під ранок, як сарматський стан затих,
      В надії справу скоро закінчити.
      Їх сколотам вдалося оточити
      Тихенько. І, допоки Хорс устиг
      Підняти своє лико золоте,
      Пів табору сарматського не стало.
      Надійно акінаки працювали…
      Ще б трохи часу в темряві…проте
      Хтось із сарматів вигукнути встиг
      І вої стали хутко прокидатись.
      Тепер не треба сколотам скрадатись.
      Із криками накинулись на них…
      Хтось врятувався, скочив на коня.
      Та більшість просто в паніці метались
      І майже всі на полі тім зостались.
      Скінчився бій уже у розпал дня…
      Хоч сколоти в бою перемогли
      Та радості не надто відчували.
      Усіх своїх загиблих поховали,
      Їм почесті останні віддали.
      Стояли вої сколотські в росі,
      Хоча кургана і не насипали,
      На те ні сил, а ні часу не мали,
      Але покони виконали всі.
      Сказав прощальне слово Роданім:
      - Нехай сармати надто не радіють.
      Ми ще живі, то ж маємо надію
      Ще, як належить, відомстити їм.
      І ви – славетні родії мої,
      І росії – брати наші по крові,
      Дамо сьогодні всім загиблим слово,
      Що сво́ю незалежність відстоїм.
      Що не дарма загинули вони,
      Адже рід росів-сколотів не згинув.
      Нехай ми полишили батьківщину,
      Простуєм до чужої сторони,
      Але ми вільні і уже ніхто
      Не зможе наше плем’я покорити.
      Ми навчимося в новім світі жити,
      Нам Хорс надію нині дав на то.
      Ім’я ще роське, вірю, прогримить
      У цих степах поміж усіх народів.
      Нас не багато, але всі ми горді
      І під ярмом не будемо ходить!..
      І повели Кетім і Роданім
      Свої роди на північ, в невідомість…
      Так роська тільки починалась повість…
      А Хорс із неба посміхався їм.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    17. * * *
      Сім мільярдів на таку планету
      Де пустелі, гори, болота,
      Океани, вічна мерзлота.
      Чи ж усім нам вистачить?! Та де там!
      Ще б, якби ж то, порівну на всіх.
      А то хтось у розкошах втопає,
      А комусь на хліб не вистачає.
      Тільки смерть рівняє цих і тих.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    18. * * *
      Оборонні вали
      Пам’ятають, коли
      Їх топтала орда степова.
      Постаріли вали
      Бур’яном поросли,
      Але навіть віки
      Їх здолать не змогли.
      Їхня пам’ять і досі жива.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    19. Легенда про ворона
      Прибіг Данилко очі аж горять,
      Навколо мами дзиґою кружляє,
      Напевно, дуже хоче щось сказать,
      А мама все уваги не звертає.
      Не втримавсь врешті, голосно спитав:
      - А знаєш, мамо, де з Андрієм бу́ли?
      - Не знаю, синку, - одізвалась та.
      - Ми у гайок над річку зазирнули,
      А там багато воронячих гнізд.
      Тож ми полізли аби подивитись…
      - Навіщо, синку, ти туди поліз?
      Ви ж могли впасти звідти та побитись.
      А, окрім того – то ж гніздо, то ж дім.
      Ти хіба лізеш до чужої хати?
      Зніти́вся хлопчик: - Та ж нічого їм
      Ми не зробили. Так, позаглядати…
      І знову очі загорілись вмить:
      - А знаєш, що ми у гнізді уздріли?
      Там щось таке на сонці аж блищить.
      Ми, навіть, влізти, витягти хотіли…
      Та, зрозумівши: зайвину сказав,
      Замовк, на маму знічено поглянув.
      - Та я нічого звідтіля не взяв!..
      Воно туди й дістатися погано,-
      Додав, немов випра́вдання своє.
      - А що, матусю, там могло блищати?
      А, може, скарб прихований там є?
      От було б добре нам його дістати!
      Всміхнулась мама: - Скарбу там нема.
      Ворони все блискуче полюбляють.
      Хтось загубив – ворона підійма,
      Несе та й у гніздо своє ховає.
      Бува й поцупить щось блискуче десь,
      Якусь там ложку, може, чи прикрасу.
      Ото у неї, синку, скарб і весь.
      Тож дарма, навіть, не втрачайте часу.
      До речі, знаєш, чому люди звуть
      Ту птаху – «ворон»? Можу розказати.
      Ще досі не забулася, мабуть:
      Колись про це розповідав мій тато.
      Була тоді ще сива давнина
      І в цих краях ще люду було мало.
      Іще не вміли сіяти зерна,
      Рибалили лише та полювали.
      Жили родами по степах,лісах,
      В чужі роди у гості не ходили,
      Бо ж був далекий поміж ними шлях
      Та і чужих не надто і любили.
      Прогодувати б якось власний рід,
      Куди іще з чужинцями ділитись.
      Зовсім маленьким був відомий світ,
      В якім шукали чим би поживитись.
      Коли ж чужинців стріти довелось,
      То або бились за свій світ із ними,
      Або, коли домовитись вдалось,
      Мінялися здобутками своїми.
      В одних хутро є зайве, а в других
      Запаси добрі кременю, з якого
      Зробити можна і ножів міцних,
      Списи, шкребки та й ще багато чого.
      Хоча жили ще родом, але в них
      Вже були «бідні» і були «багаті».
      Хто силу мав – урвати більше міг,
      Шматок найліпший в інших відібрати.
      Отож і зброю завше ліпшу мав,
      Хутра достатньо, щоб не замерзати.
      А слабший ледве тіло прикривав
      Й не мав із чим піти пополювати.
      Воно завжди так між людей ішло…
      Так от, жив рід один в краях цих диких.
      Кілька десятків люду в нім було,
      Тож по тих мірках був він невеликим.
      Вождь Ант найбільшим був посеред них.
      Сталеві м’язи, погляд соколиний.
      Він тура сам-один звалити міг
      І притягти, завдавши лиш на спину
      Тож, звісно, зброю кращу інших мав
      Та і хутра достатньо у припасах.
      На камені на голому не спав,
      Завжди мав вдосталь на спожинок м’яса.
      Воно і вірно: здобич вполювать
      Аби весь рід як слід нагодувати,
      Потрібно сили чималої мать.
      Тож перші їли ті, що полювати
      Й рибалити для роду всього йшли.
      І перший – вождь. Він голова усьому.
      Так звичай ще від прадідів велить…
      Так от, іще у роді жив отому
      Чужий. Колись прибився був до них.
      Звідкіль узявся – то ніхто не знає.
      Уже дорослий, полювати міг.
      А сильні руки зайві не бувають.
      Так і прижився. Цапом хтось назвав,
      Бо він борідку, наче, в цапа має.
      Тож так він Цапом поміж них і став.
      Звичайна річ й образи в тім немає.
      Жили вони, блукали по степах
      Вслід за стадами дикими невпинно.
      Рибалили у степових річках,
      Збирали трави, ягоди, коріння.
      Тим і жили. Стрічали рід чужий,
      Вимінювали в них потрібні речі.
      В обмі́н давали їм здобуток свій,
      Щоб не тягати зайвину на плечах.
      Якось зустрівся їм далекий рід,
      Що мав списи не кам’яні – з металу.
      І стріли також мали дивний вид.
      На сонці, очі ріжучи, блищали.
      - Що то за камінь? – Ант у них спитав.
      - То – мідь, - йому у відповідь сказали.
      Вождь все хутро́, що тільки мав, дістав,
      Аби йому ті стріли обміняли.
      Вірніш, не стріли. Стріл він мав своїх.
      А лише наконечники блискучі.
      Йому страшенно захотілось їх.
      Він би з такими всяку здобич влучив.
      За хутро все, якого він припер,
      Йому два наконечники припало.
      Він все одно щасливий був тепер
      І не вважав сам, що отримав мало.
      Носився з ними, наче багатій,
      Щоденно брався гарно начищати.
      Кладе на камінь той достаток свій
      Й любується, як почина блищати.
      А якось був поклав, десь відійшов
      На хвильку. Повернувсь…а їх немає.
      Забурхала від гніву в ньому кров.
      Хто злодій? Вб’є його, коли впіймає.
      Злодійства в роді не було тоді,
      Бо за таке нещадно убивали.
      Як сильний відібрати щось хотів –
      То за злодійство зовсім не вважали.
      А от украсти потайки – за те
      Чекала кара. Тож усі взялися
      Гуртом шукати вкрадене, проте,
      Надвечір речі так і не знайшлися.
      Сам Ант підозру лиш на Цапа мав,
      Бо ж той чужинець. Свій не взяв би зроду.
      Отож відкрито «злодія» вказав
      Аби скарати за подібну шкоду.
      А усі інші, у страху, щоб гнів
      Вождя не впав на голови на їхні,
      Змовчали. Вранці Цапа Ант схопив,
      На кару витяг. Стали люди тихо
      Навкруг обох. Ант «злодія» трима
      І «злодієм» при всіх його взиває.
      Хоча у нього й доказів нема.
      Таж той десь наконечники ховає?!
      А Цап в отвіт: - Не вор я! Я не брал!
      Та Ант того не слухає й не чує.
      В душі у нього вже звіриний шал.
      Ще трохи і він Цапа замордує.
      І раптом Цап завмер і закричав:
      - Вор он! – й на щось показує рукою.
      «Вор он! Вор он!» - шуміти люд почав,
      Став озиратись й раптом під вербою.
      Уздріли : зовсім чорний птах сидів,
      Блискуче щось тримаючи у дзьобі.
      - Вор он! – одразу натовп загудів,
      Бо вождь, мовляв, не те, що треба, робить.
      Тож Цапа Ант був змушений пустить.
      А птах відтоді вороном став зватись…
      Стих голос мами врешті. Та за мить
      Данилко став здивовано питатись:
      - А, врешті, наконечники знайшли?
      - Ні, синку, хоч по гніздах і шукали.
      Та й як знайти украдене могли,
      Як не ворони зовсім їх украли.
      - А хто? Той Цап? – Звичайно-таки він.
      Хоча про те ніхто й не здогадався.
      Зібрався якось та й подавсь один,
      Мовляв, він гніва Антова злякався.
      А вже в дорозі з схованки забрав
      Ці речі, цінні в ті віки далекі.
      - Але навіщо він, скажи, украв?
      Невже самому було жити легко?
      - Такі є люди, синку – не вкрадуть,
      То і життя здається їм не миле.
      І добре, як на кого є звернуть,
      Хоч на ворону, аби не побили.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    20. * * *
      Людина вирішила, що вона всесильна
      І, щоб ту силу продемонструвать,
      Вона взялась навічно і надійно
      Всю землю заховати під асфальт.
      Трудилась довго. Ось і ця хвилина.
      Навколо лиш приємна чорнота.
      Потерла руки радісно людина,
      Оскільки вже досягнута мета.
      Аж раптом бачить – з-під асфальту того
      Місцями пробивається трава.
      Взялася виривати, та, їй Богу,
      Все більше й більше лізе плоть жива.
      І, накінець, людина зрозуміла,
      Як зеленню покрилася Земля,
      Що вона може проявляти силу
      Наскільки їй природа дозволя.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    21. * * *
      Їх лиш двоє на пустій арені.
      Два мечі, ні одного щита.
      Глядачі вже виють, як скажені
      Та спочатку треба привітать.
      «Аве Цезар, морітурі те салютант!»-
      Саме так ті, що на смерть ідуть
      На догоду цій машині лютій
      Свою кров невинную проллють.
      Рим – сліпа й безжалісна машина,
      Що працює тільки на крові.
      Війни, війни, безупинні війни,
      Трупи мертві й доки ще живі.
      Ось вони виходять на арену
      Ще живі, та вже близький той час,
      Коли їх артерії і вени
      Кров пропустять у останній раз.
      Хтось із них помре уже сьогодні,
      Інший день ще зможе пережить.
      Це, як буде натовпу завгодно,
      Як, від крові п’яний він рішить.
      Він іще шаліє і регоче,
      Він уже готовий убивать.
      Але хай погляне в їхні очі,
      В очі тих, хто йде тепер вмирать.
      Там давно написаний вже вирок,
      Кровію, що повнила їх вщерть,
      Смертний вирок цій державозвіру:
      «Рим, прощай, бо ти ідеш на смерть!»



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    22. Легенда про фрезію
      - Сьогодні урок не звичайний у нас.
      Минулого разу домовились з вами,
      Що ви розпитаєте тата і маму,
      В книжках пошукаєте, знайдете час
      І кожен розкаже легенду про квіти,
      Яку йому, врешті, удасться знайти.
      А, щоб цікавіше дійти до мети
      (Бо ж квітів й легенд так багато на світі),
      Легенди ці мають цікавими буть
      І квіти незвичні та маловідомі.
      Не ті, що в садочках у кожного вдома,
      А ті, що в краях у далеких ростуть,
      Або про які інші діти не чули.
      Так хто які квіти нам приготував?
      - Тюльпани! Іри́с! – клас ураз загукав,-
      Троянда! Конвалія!..І в тому гулі
      Почулося: - Фрезія!.. Помах руки
      І клас замовкає… - Цікаво, хто мовив
      Про фрезію? Квітка, і справді, чудова…
      По класу шумок прокотився легкий.
      Устала Даринка: - Бабуся моя
      Легенду про квітку оцю розказала.
      Я й назви цієї ніколи не знала.
      Тож можу тепер поділитися я.
      - Ну, що ж, розкажи. Нам цікаво усім
      Легенду про квітку цю дивну почути.
      - Це сталось тоді, як Зима уже люта
      Минула й Весна легким кроком своїм
      Пішла по землі. Сніг з полів проганяла.
      Під дзюркіт веселих грайливих струмків
      І сон-трава, й пролісок перший розцвів
      Отам, де нога її легка ступала.
      На луках зелена трава піднялась…
      Здавалось, Зимі вже дороги немає.
      Нехай чимскоріше на північ втікає…
      Втомилась весна, на травичці вляглась
      Аби від роботи важкої спочити.
      Й заснула… А Вітер Холодний, Мороз
      Й Хурделиця Біла зібрались якось,
      Надумали Ве́сну тихцем захопити
      Й замкнути навік у палац льодяний,
      Щоб любу їм Зиму назад повертати.
      Тут Вітер узявся Весну колихати,
      Ніколи аби не прокинутись їй.
      Мороз свої пазурі в груди встромив
      І льоду шматком її серце зробилось.
      Хурделиця Біла тоді нагодилась,
      Сніг швидко над Весну замета намів.
      І все враз поснуло, завмерло кругом.
      Всі проліски голови вниз посхиляли.
      І сон-трава сонною-сонною стала.
      І перші кульбабки, що встигли бігом
      Розкрити свої пелюстки́ золотаві,
      Закрилися злякано. От і Зима!
      Здавалось, рятунку із того нема
      І буде Зима на землі вічно править.
      Лиш Фрезія не покорилась Зимі,
      Дзвіночки її стали тихо дзвеніти,
      Щоб сонну Весну чимскоріш розбудити.
      І, навіть, крізь сніг, що замети намів,
      Дістався тривожний той дзвін до Весни.
      Прокинулась та. Лиш рукою махнула
      І теплі вітри враз навколо гайнули
      І сніг весь пропав у потоках рясних.
      Махнула другою й весняне тепло
      Льоди розтопило. Зраділи всі то́му.
      Зими не хотілось на світі нікому.
      Тож все забуяло навкруг, розцвіло.
      Весна ж, коли Зиму прогнали-таки,
      Свою рятівницю зовсім не забула,
      Весняний яскравий їй одяг вдягнула
      Й дала аромат ще - чудовий такий…
      Скінчилась легенда… Клас мовчки сидів,
      Немов уявити почуте хотілось.
      Тут вчителька врешті-таки похопилась:
      - Так, гарна легенда. – пройшла між рядів,
      З думками зібралась.- Ця квітка яскрава
      Була невідома в нас в давні роки.
      У Африці квітла далекій, поки
      Туди не дістались якось мореплави,
      Що світ відкривали. Сподобавсь їм цвіт,
      Якого в Європі не бачили досі.
      Тож скоро й приве́зли ту квітку матроси
      Аби підкорила вона увесь світ.
      Чудовий, незнаний її аромат
      Скорив дуже скоро Європу багату.
      Садили в садах її аристократи,
      Був кожен в дарунок отримати рад.
      А назву німецький ботанік їй дав,
      На прізвище Фріз. Тим відомий зостався.
      Ще капська конвалія цвіт отой звався
      І, начебто, сили цілющії мав,
      Щоб молодість довго жінкам зберегти.
      З його пелюсток різне зілля варили…
      А ще у Європі тоді говорили:
      Французький король наказав розвести
      В садах своїх фрезію та прикрашати
      Букетами замки й палаци свої.
      Важливим гостя́м дарували її…
      Миколко, ти, бачу, щось хочеш сказати?!
      Миколка, соромлячись з місця піднявсь:
      - Легенду про фрезію ще одну знаю…
      - Ну, то розкажи. Ми усі тут чекаєм.
      До речі, а звідки її ти дізнавсь?
      - Дідусь розповів…Він багато читав…
      Тож часто мені щось та й розповідає…
      Було то, казав він, в далекому краї
      Де правив Король. Парк великий він мав
      І дуже любив у парку тім гуляти,
      Дивитись, як квіти, дерева ростуть.
      Так сили душевні він повнив, мабуть,
      Вдихаючи ле́гкі, п’янкі аромати.
      Та якось подався він парком пройтись
      Й побачив, що, чо́мусь той став помирати.
      Засохло гілля, лист почав опадати
      І квіти зав’яли. Чи мало води?
      Чи садівники геть роботу забули?
      Взявсь він з’ясувати, чому́ воно так.
      І виявив, врешті, що справа проста –
      Лиш заздрість отою причиною бу́ла.
      Дуб взявся вмирати, жалівся, що він
      З Сосною не може у зрості змагатись.
      Сосна - та на Яблуню хоче рівнятись,
      Родити плоди шишкам всім навзамін.
      А Яблуня – та на Троянду кива,
      Бо квітнути хоче, неначе Троянда.
      А тій би, як Дубу рости не завадить,
      Щоб сильна й міцна була… Тільки жива
      Одна була Фрезія. Квітла розкішно.
      Здивований в неї Король запитав:
      - Чому, мила Фрезія в тебе не так?
      Чому ти не в’янеш, не сохнеш, як інші?
      І мовила Фрезія мудрість одну:
      - Можливо,тому, що я завжди вважала,
      Що ви, як мене в своїм парку саджали,
      Хотіли мене – не Троянду, Сосну.
      Хотіли би їх – то й садили би їх.
      А ви ж саме фрезію бачить хотіли.
      Оце і дає мені квітнути сили,
      Навіщо принад мені різних чужих?!
      Я є – яка є…І такою лиш буду.
      Як хочуть, хай інші позаздрять мені.
      Але, як на мене, хто заздрить – дурні,
      Бо заздрість в кінці не приводить нікуди.
      Відтоді і радує квітка ота
      Красою своєю, своїм ароматом…
      Дзвінок…Та ніхто не спішив уставати,
      Бо фрезія в їхніх серцях розцвіта.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    23. * * *
      Ніч. Роса. Туману легке сито
      Просіває світло ліхтарів.
      Вогко й прохолодно, хоч і літо,
      Наче і не червень наступив.
      Під ногами приляга травичка,
      Вкрита вся краплинами роси,
      Кожна крапля вигляда, як вічко
      Діаманту дивної краси.
      Тьохка соловейко недалеко,
      Десь рибалки тихо гомонять.
      На стовпі високо сплять лелеки,
      Бо за день стомилися літать.
      Вже на сході небо червоніє,
      Дня нового провіща прихід,
      Зорі помалесеньку тьм’яніють,
      Лиш Венера зберіга свій вид.
      По дорозі не гурчать машини,
      Мовби їх ніколи й не було.
      В темряві дерев, у гущави́ні
      Зовсім заховалося село.
      І, здається, наче й не минали
      Ті мільйони і мільйони літ.
      Ще природу ми не руйнували
      І був чистим і живим цей світ.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    24. * * *
      Руар помер. Чотири дні тому
      Загін хозар у землі русів вдерся.
      Пробравсь, як тать. Не стрілися йому
      Сторожі русів. У смертельнім герці
      Князь той набіг злодійський зупинив.
      Але стріла уп’ялася у груди.
      Три дні потому він іще прожив
      І ось помер. Зійшлись з округи люди
      В останню путь Руара провести,
      Як то покони предків вимагали.
      Велике княже тіло на шести
      Дубових дошках на дворі поклали.
      Убрали князя в одяг дорогий,
      Сережка в усі золота блищала.
      Лежав князь серед двору, як живий,
      А люди все підходили, прощались.
      Стояв над градом плач. Жінки собі
      Обличчя аж до крові роздирали.
      Весь двір од велелюддя аж рябів.
      Ішли усі. Бо ж князя добре знали
      І поважали за вояцький хист,
      За мужність і сміливість, добру вдачу.
      Він за життя був скрізь жаданий гість,
      Тому то люд жаліє князя й плаче.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    25. Похід Сагайдачного на Москву в 1618 році
      Під Корсунем бій відгримів. На шляху
      Лежали побиті та зранені ляхи.
      Живі вже ясиром дрижали від страху,
      Клянучи козацтво і долю лиху.
      Орда гелготіла, рахуючи зиск,
      Козаки розсілися коло багаття.
      Було чим хвалитись і що пригадати…
      Котився між зорями місячний диск
      Та сумно дивився на землю з небес,
      Побитих жалів, до живих приглядався.
      Побачить, мабуть, не таке сподівався.
      Тож зблід, не землі то побачивши, весь.
      Хоч втома коза́кам давалась взнаки
      Та бою гарячка ще міцно тримала.
      І руки за шаблі ще звично хапали,
      Коли якийсь звук видававсь не такий.
      Та все говорили про скінчений бій,
      Про те, як тих ляхів нещадно рубали.
      Чи скоро війна закінчиться, гадали.
      На те покладали аж надто надій.
      Один молодий ще безвусий козак,
      Кіптяву від бою з обличчя утерши,
      Почав говорити поважно: - По-перше,
      Ніхто нас уже не здолає ніяк.
      Ми ляха побили, он військо лежить.
      По-друге, татари нам поміч нада́ли.
      А там нам Москва допоможе надалі,
      Так що у державі своїй будем жить!
      - А звідки ти взяв, - тут старий обізвавсь,-
      Що військо все ляське ми тут положили?
      У ляхів, повір мені, досить ще сили…
      Та і на Москву я би не сподівавсь.
      - Чому? То ж брати. Православні, як ми.
      А знаєш, яка в них велика держава?
      Ми разом здобудем і волю, і славу!..
      - Ти надто не бався думками тими́.
      Я знаю, які вояки москалі,
      Доводилось з ними в боях позмагатись.
      На поміч на їхню дарма сподіватись.
      Хоча в них, і справді, багато землі
      Та били ми їх і не раз, і не п’ять
      Коли на Москву з Сагайдачним ходили.
      Мені тоді бу́ло сімнадцять від сили,
      Коли довелося й Москву споглядать.
      - То ви з Сагайдачним ходили в похід?
      - Кажу ж, під Москвою стояв під самою,
      Готові були до останнього бою
      Аби москалів тих провчити, як слід.
      Але не вдалося. Не так щось пішло.
      Москву Сагайдачний не зміг тоді взяти.
      Отож, чи мені їхню силу не знати?
      Усе пам’ятаю, хоч літ вже пройшло.
      - То й нам розкажіть, - одізвався юнак,-
      І нам би хотілось про справи ті знати,
      Щоб дітям й онукам своїм передати.
      Чи, може, я, браття, кажу щось не так?
      - Так. Так. Розкажи, - козаки загули,-
      Бо з п’ятого чули про те на десяте…
      - Ну, що ж, як бажаєте, буду казати…
      Було то усе, браття любі, отак…
      Заминка з царями була в москалів.
      Останній помер – де нового узяти?
      Взялися бояри своїх наставляти,
      І кожен на трона усістись волів.
      Тим часом почав бунтувати народ,
      Стихія Московщину всю охопила,
      А ляхи Дмитра у Москві посадили,
      Щоб мати багато від царських щедрот.
      Та скоро бояри убили Дмитра,
      То ж ляхи їм дру́гого скоро «зродили»,
      В Московщину вже, як удома ходили,
      Бо смутна для неї настала пора.
      Нарешті дотисли пани москалів,
      Зібрались бояри й рішили між себе:
      Царем Владислава обрати їм треба,
      Який в королевичах ляських ходив.
      - Це що – наш король?- хтось із гурту озвавсь.
      - Так, нині король, а тоді ще при батьку
      Хотів він державу вже власную мати,
      Отож москалям догодити старавсь,
      Аби запросили на царство його.
      Вони й запросили… Та ж їх треба знати.
      Москаль одурити готовий і брата
      Аби врешті-решт досягнути свого.
      Поки Владислав трон собі приміряв,
      Царя москалі з поміж себе обрали.
      А ляхів з Московщини зовсім прогнали.
      Отож Владислав зуб на них добрий мав.
      І вирішив він собі трон повернуть,
      Почав собі військо з охочих збирати
      Аби й москалів заодно покарати.
      На те кілька літ він потратив, мабуть.
      Не склалися в нього діла, як гадав.
      Застряг десь під Вязьмою, сил не достало.
      Та гордість назад повернуть не давала.
      І грошей, щоб війську платити не мав.
      Без плати хіба лях піде воювать?
      Тож військо його почало розбігатись.
      Який вже там трон? Як назад повертатись
      І здобиччю для москалів щоб не стать?
      І тут королевич згадав і про нас.
      Гінців Сагайдачному спішно відправив,
      Мовляв, виручай задля спільної слави.
      Так ляхи завжди у скрутний для них час.
      Зібрав Сагайдачний козацтво й сказав:
      - Звернувся до нас Владислав із проханням.
      Для нього ми нині надія остання,
      Бо ж він у Московщині зовсім застряв.
      Тож просить аби ми йому помогли…
      Загу́ло козацтво: - Нехай пропадає!
      Хай біс йому клятому допомагає!
      Як крики потроху стихать почали,
      Знов слово тоді Сагайдачний узяв:
      - Послухайте, браття моєї поради.
      Ми знали від ляхів багато неправди,
      Тож час свого взяти нарешті настав.
      Умови я виставив ляхам за то:
      Хай збільшать реєстр козацтва суттєво,
      Хай простір козацький розширять життєвий
      І хай не чіпа православних ніхто.
      Король та і сеймові згоду дали.
      Тож, коли поможемо ми Владиславу,
      То все задля нашої віри і слави!..
      Умів Сагайдачний… Тож ми і пішли.
      Хоч ляхи чекали під Вязьмою нас
      Та гетьман надумав, як їх одурити.
      Чого йому під Владиславом ходити?
      Прямцем на Москву нас пове́сти зібравсь.
      От там і зустрінемось. Хай доганя
      Козацькеє військо аж ген під Москвою.
      Тож ми від Путивля ходою стрімкою
      Пішли на Москву. Нас ніхто не спиняв.
      Міста і фортеці ми брали на спис,
      Коли ті ворота нам не відчиняли.
      Єлець, Лівни, Рильськ перед нами упали.
      Аж десь попід Серпухов гетьман спинивсь,
      Бо військо вороже стоїть на путі,
      Дорогу московську для нас перекрило.
      Зібралася війська москальського сила.
      Пожарський нас тут зупинити хотів.
      Але щось не так повернуло, мабуть.
      Нараз захворів… Козаки жартували,
      Мовляв, швидка Настя на нього напала…
      Злякався, що битим йому добре буть.
      І справді, боялися нас москалі.
      Заледве на них ми ударили разом,
      Як кинулись ті всі тікати одразу.
      Ганятися гетьман слідо́м не велів.
      Бо ж осінь уже, треба справу зробить,
      Аби до зими в москалях не сидіти.
      Під жовтень могли на Москву вже глядіти.
      Зосталося військо москальське побить,
      Яке знов постало у нас на шляху,
      Послав новий цар аби нас зупинило.
      Хоч було воно значно більшої сили
      Та збив Сагайдачний із нього пиху.
      Зійшовсь з воєводою гетьман на герць.
      Один на один. Той у золоті сяє,
      В руках довжелезного списа тримає.
      Та вся та пихатість звелась нанівець.
      Списа гетьман в нього одразу забрав,
      Немов у якогось малого дитяти,
      А там боздуганом зумів так дістати –
      Той миттю коневі під ноги упав.
      Міцні обладунки у нього були,
      Тому то і вижив. А військо вороже
      Знов так дременуло. Й на військо не схоже.
      Тоді москалів довгі ноги спасли.
      Тим часом під Тушино ляхи прийшли.
      Туди ми на стрічу до них поспішили.
      Ви б бачили, як вони тому раділи,
      Неначе столицю ворожу взяли.
      А як Владислав подарункам зрадів.
      Кількох воєвод по дорозі зловили,
      Та ще посланців до татар прихопили,
      Яким цар московський спішити велів
      У Крим і там помочі в хана прохать.
      Тепер уже помочі з Криму не буде.
      Взяли ми Москву у облогу зусюди.
      Їм помочі було нізвідки чекать.
      Поки готувались до штурму війська,
      Каширу й Касимов ми ще захопили.
      В Москві москалі, наче миші сиділи.
      А тут іще більший на них страх напав,
      Бо в небі з’явилась хвостата зоря,
      Над голови їхні над містом стояла,
      Неначе нещастя страшні провіщала.
      Й жаліли уже, що обрали царя.
      Якраз на Покрову все військо знялось
      І кинулось мури стрімкі штурмувати.
      Нам випало йти під ворота Арбату.
      Якби їх тоді підірвати вдалось,
      То ми би гуляли уже по Москві.
      Не знаю, що трапилось. Може і зрада?
      Чи, може, випадок зірвати завадив?
      Та гетьман козацтво від мурів відвів,
      Бо від Владислава отримав наказ.
      То для москалів було, справді, як диво,
      Вони рознесли вість по місту хапливо,
      Що штурм неминучий спинився якраз,
      Як дзвони на свято в Москві задзвонили,
      Й козацтво хреститись услід почало.
      Бо ми ж православні…Того не було.
      Скоріш москалі Владислава «купили».
      Знов вовни гречаної сім лантухів
      Тихцем обіцяли. От він і купився.
      Тому й від Москви чимскоріш відступився,
      Усе ще на трон їхній сісти хотів.
      Поки з москалями він перемовлявсь,
      Велів Сагайдачний нам краєм пройтися.
      Нам Серпухов, слідом Калуга здалися.
      Було і полону, і здобичі в нас.
      Та і москалям сала то залило.
      Вже про перемир’я кричати поча́ли.
      Та й близько уже і зима підступала,
      На роздуми часу зовсім не було.
      У грудні уже замирились, мабуть,
      Багато у чім москалі поступились
      Аби ми скоріше з Московщини змились,
      Бо з нами Москви вони не встережуть.
      Всю зиму неспішно вертались назад,
      Бо, справді, не мали куди поспішати.
      Ще встигли з Московщини здобичі взяти,
      Хоча Владислав був не надто і рад.
      Отак закінчився той славний похід,
      Де ми москалям боки добре нам’яли.
      Не думаю, щоб вони не пам’ятали,
      Тож надто на них сподіватись не слід.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    26. * * *
      Вересень... Замри прекрасна мить!
      Осені час пензля в руки брати,
      Заново учитись фарбувати.
      Абрикос здивований стоїть
      В пів зеленім – пів багрянім платті.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    27. * * *
      Гей, ходімте бити пана,
      Щоб пропав.
      Заодно нарешті глянем,
      Як він спав.
      На його молочні ріки –
      Як їв – пив.
      Де ті шкіри, що одвіку
      З нас лупив.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    28. Легенда про капусту
      - Іди-но, синку, час уже до столу,-
      Гукає мама з вулиці Петька. –
      Уже картопля на столі чека!
      Давай хутенько, щоб не охолола!
      Петько покинув копати м’яча,
      Хоча і без великої охоти.
      Він, звісно і обідати не проти,
      Але ж і грати тільки розпочав.
      Та все ж прийшов, усівся за столом,
      Де вже картопля в мисці парувала,
      З салатом поряд ще одна стояла.
      - Капуста-а! – протягнув Петько зі злом,-
      Я ж не люблю капусту! – Синку, їж.
      Вона корисна дуже для здоров’я…
      Така свіженька, молода, чудова.
      Я тільки-тільки зрізала її.
      - Й де тільки вона клята узялась!-
      Сердито буркнув Петрик, взявши вилку,
      Набрав на неї капустинок кілька,
      Та повертів над мискою, погравсь.
      - Де узялася? Хочеш – розповім,-
      Озвалась мама, - Чула ще від тата.
      А він історій різних знав багато,
      Розповідав їх діточкам своїм.
      А ми сиділи, слухали його,
      Розкривши рота. Бо ж тоді ще, сину,
      Не було Інтернету і в помині.
      А у книжках піди знайди того.
      Тож тато якось нам розповідав
      Про те – звідкіль капуста ця взялася.
      З тих пір, Бог зна, минуло скільки часу,
      Від тих подій не лишилось й сліда…
      Окрім капусти… Діло було так…
      Село стояло між гаїв над річку.
      По міркам нашим – зовсім невеличке,
      Але охайне, чепурне, однак.
      Хатки стояли скромно між садків.
      А там і груші, й яблуні і вишні,
      Які весною зацвітали пишно,
      І на них стигли фрукти от-такі.
      Жив у селі тім роботящий люд,
      Один одного всі прекрасно знали,
      І працювали, і відпочивали.
      Злодійства од віків не знали тут.
      Якось москаль в село те приблукав.
      Чи втік від пана? Чи з дороги збився?
      Але в село під вечір приблудився,
      Заночувати в когось попрохав.
      Коли гість в дім, то радість разом з ним.
      Негоже гостю в хлібі відмовляти
      Та і притулок гріх йому не дати.
      Пустили москаля того у дім.
      Заночував, а вранці заявив,
      Що хоче назавжди в селі лишитись.
      Можливо, вдасться тут йому прижитись,
      Бо по-людськи пожити захотів.
      Порадились громадою села
      Та й вирішили все ж притулок дати.
      Стояла на краю пустою хата.
      Колись там бабця вже стара жила.
      Дітей не мала. Нікому було
      Тепер до тої хати заглядати.
      Тож чом би чоловіку не віддати?
      Отак гуртом і здумало село.
      Коли його до хати привели,
      Він лише пробурчав одне: «Как пусто…»
      Отож відтоді і прозвавсь Капуста.
      Хоч Москалем ще іноді могли.
      Став той Капуста жити у селі.
      Не беручкий, як видно, до роботи.
      Бо не поставив біля хати й плоту
      Та й не копався надто у землі.
      Сяк-так у хаті ще поприбирав,
      А у дворі й траву не став косити.
      На призьбі просидів він ціле літо,
      Хіба в садку хоч яблука збирав.
      Сусіди перше жа́ліли його,
      То хліб носили, то за стіл садили.
      Та бачать, що не буде з нього діла –
      Не стали вже робити і того.
      З чого він жив – того ніхто не знав,
      Але не брався й за холодну воду.
      Уже й осіння надійшла негода,
      А він на зиму й дрів не нарубав.
      Коли ж прийшли добрячі холоди
      І люди печі почали топити,
      Щоб холоди до хати не пустити,
      Зубами цокав по селу ходив.
      Бо ж окрім свитки – й одягу не мав,
      Не було чим прикрити голе тіло.
      Але ж вже ціле літо пролетіло,
      Тож няньчитись із ним ніхто не став.
      Якась бабуся жалісна дала
      Стару кирею. Але ж того мало.
      В одній киреї тіло замерзало.
      А ще ж зима, насправді не прийшла.
      А потім стали речі пропадать,
      Чого в селі ніколи не бувало.
      У того раптом опанча пропала,
      Той кобеняк не може відшукать.
      У третього жупан подівся десь,
      В того кожух поцупив хтось із печі.
      А ще ж казали про дрібніші речі -
      Сердак чи свиту…Сполошився весь
      Народ в селі. Не знає, що робить.
      Зібралися громадою на збори,
      Обговорили й вирішили скоро –
      Потрібно того злодія зловить.
      А вся підозра на Капусту в них,
      Бо ж у селі один одного знають,
      Один другому, звісно, довіряють.
      Ніхто чужого взяти би не зміг.
      Тож до Капусти вирішили йти.
      Прийшли до двору та зайшли до хати.
      А там, немов на вулиці, в кімнаті,
      Хіба що сніг зі стелі не летить.
      І пустка. Лише купи по кутках.
      Сидить Капуста скорчившись на печі,
      Натяг на себе вкрадені всі речі
      І тільки очі світять, як в Сірка.
      Ніхто уже й питатися не став
      І так усім все зрозуміло стало.
      Тож мовчки всі дивилися, стояли.
      Тут голова, нарешті, слово взяв:
      - А ми, Капусто, вірили тобі.
      Гадали – станеш по-людськи тут жити,
      А ти татьбу надумав нам чинити.
      Ну, що ж, обрав ти долю сам собі.
      Бо нам не треба таті у селі.
      Дає громада тобі час до ранку.
      Коли уранці станемо на ганку,
      Щоб і сліду́ тебе на цій землі.
      Бо пожалієш… Користі катма.
      Як можна так на світі людям жити?
      Ходімо! Тут вже нічого робити!
      Бо тут на що дивитися нема!
      Запам’ятай – щоб й сліду не було!-
      Сказав іще раз та і вийшли з хати .-
      Як так прожити й користі не мати?..
      На ранок все зібралося село,
      Пішли до хати, де тулився він,
      Зайшли в світлицю, а там зовсім пусто,
      Лиш на печі лежить одна капуста,
      Закутана в десятки одежин.
      Куди подівся з хати чоловік?
      Звідкіль тут овоч дивний цей узявся?
      Народ щось зрозуміти намагався…
      Ще довго мізкував…Але за рік
      Капусти насадили вже тієї.
      І свіжу їли, й квасили її.
      І в радість та капуста була їм
      Бо бачили велику користь з неї.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    29. * * *
      Бач, дорога зовсім посивіла.
      Видно, довго не було дощу.
      Та укриті придорожнім пилом,
      І тернові сивіють кущі.
      Вітер пилом закружляв, погнався,
      Наче в нього наміри лихі.
      Та ніхто такого не злякався.
      Тож він і затих між лопухів.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    30. * * *
      На Хортиці святій, на Чорній скелі,
      Де Святослав прийняв останній бій
      Стояв і я. І думи невеселі
      Весь час снували в голові моїй.
      Внизу Дніпро в гранітний берег бився,
      Піняві хвилі все котив, шалів,
      А я згори на спроби ті дивився
      Й за грізним князем подумки жалів.
      Не встиг, не зміг.Пройшов з мечем півсвіту,
      Країв, народів безліч підкорив,
      А довелося смерть свою зустріти
      Отут у серці самому степів.
      А не шукав би світом свою долю,
      То, може б, правив Києвом сто літ?
      Але на терем обміняти волю
      Не захотів, бач. Кликав його світ.
      І він ішов за покликом по світу,
      Заради того і життя віддав.
      А довелось би в Києві сидіти,
      То хто б його сьогодні і згадав!?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    31. Легенда про гарбуз
      Сидять в тіньку бабусі, спочивають.
      Бо ж свято, треба чимсь себе зайнять
      Про щось поміж собою гомонять
      Та кісточки усім перемивають.
      Малий Андрійко поміж них сидить
      Та нудиться. Йому то не цікаво,
      Як у селі ідуть у кого справи.
      Йому б кудись побігти, побродить.
      Але бабуся в спеку не пуска.
      «Сиди! - говорить,- або йди до хати!»
      А в хаті мух, хіба що рахувати…
      Сидить, якусь оказію чека.
      А раптом друг якиїсь прибіжить.
      Удвох бабусю якось «уламають»,
      Бо там вже річка їх давно чекає.
      Бабуся з другом може й відпустить.
      Та краєм вуха слухає-таки,
      Про що розмова між бабусь ведеться.
      Можливо, і цікаве щось знайдеться,
      А не лише одні пусті плітки…
      - А чула, - баба Настя почала,-
      Микола ж Тоськин сватавсь до Таміли.
      А та сватів не лагідно зустріла
      Та гарбуза здорового дала.
      - І правильно. Таміла ж он яка -
      Красуня прямо писана. Микола
      За нею бігав, кажуть, ще зі школи.
      А сам миршавий, ледве два вершка
      Понад горшком. А свататися пхає.
      Хоч і багатий, а хіба такий
      Жених їй треба?.. Слухав то Андрій,
      А далі бабу Настю і питає:
      - А що то значить – дати гарбуза?
      - То так, онучку, вигляда відмова.
      Як йти за когось дівка не готова –
      То «з гарбузом» жених іде назад.
      - А звичай цей узявся звідкіля?
      Чому гарбуз - не морква, не цибуля?
      - Ой, то діла давно уже минулі…
      Колись дідусь мій…Пухом хай земля…
      Мені малій іще розповідав
      Історію… Звідкіль гарбуз узявся,
      Чому невдатним женихам давався.
      Дідусь такого, ох, багато знав!..
      Отож, було то все у давній час
      В селі одному…Назву геть забула…
      Вже ж скільки літ відтоді проминуло…
      Так от…жила в селі отім якраз
      Сім’я одна – сімейка Гарбузів.
      Жили заможно, навіть і багато,
      Змогли землі чималий шмат придбати
      Та мали коней купу і возів.
      В село не знати й звідки прибули.
      Казали людям, що козак із Січі.
      Ходив на турка двічі чи то й тричі,
      Тож звідти в нього й грошики були.
      Чи правда то, чи вигадки пусті,
      Того в селі не відали, звичайно.
      Але обжився чоловічок файно
      І кожен рік все більше багатів.
      Хоч, зазвичай, сам мало працював.
      За нього в полі наймити робили.
      Вони ж удвох лиш спали, їли й пили,
      Тож він, як кнур добрячий виглядав.
      Та і жона товстенною була.
      Як два опецька по селу ходили.
      Але ж багаті, тож всі їм годили…
      Отож, сім’я та у селі жила.
      І був у них один-єдиний син.
      Стецьком назвали й панькали з малого.
      Усе для нього, все навколо нього.
      Не мав відмови ні у чому він.
      Отак і ріс…Хоч дітвора сільська
      З ним гратися нізащо не хотіла,
      Сміялася та «підсвинком» дражнила.
      Бо треба ж було бачити Стецька…
      Був, кажуть, ширший аніж довший він,
      І по селу не йшов, а, мов, котився.
      На те дражніння кулаком грозився.
      Хоча страшним не був нікому він.
      Нехай спочатку дожене когось.
      Та й замість м’язів в нього одне сало.
      Все тіло салом тим позапливало.
      Чого комусь боятися його?...
      Та час минав, зростала дітвора.
      Стецько також вже парубком зробився,
      Вже й на дівок з цікавістю дивився.
      Уже й женитись надійшла пора.
      Жила в селі тім дівчина одна,
      Оксана звалась. Красна дівка бу́ла.
      Хоча на панськім полі спину гнула
      Та гордою завжди була вона.
      Тож бігали за нею парубки
      В надії, що на когось оком кине.
      Ловили хоча б посмішку єдину…
      Й Стецько також був поміж отаких.
      Хоча себе він красенем вважав,
      І звик - відмови ні у чім не має –
      Скажи батькам і вже вони подбають,
      Щоб мав синочок все, що забажа.
      Тож якось він Оксану перестрів,
      Давай казати, що женитись хоче.
      А та йому сміється прямо в очі:
      - Ти мене взяти заміж захотів?
      - А чому ні? Я ж видний он який!
      Та і батьки грошима не обділять.
      Тож можеш йти за мене, дівко, сміло.
      А та: - Пішла б за тебе залюбки.
      Та ж ти на себе в дзеркало поглянь.
      Я ж хочу, щоби на руках носили,
      А де у тебе,хлопче, стільки сили?
      Ти, Стецько, перше, піди сильним стань.
      Як будуть м’язи в тебе, як в Петра,
      Чи як в Миколи – то приходь до хати.
      Тебе з сватами буду я чекати.
      Тепер пусти, бо йти мені пора.
      Чи посміялась дівка, а чи ні,
      Стецько ж сприйняв все за монету чисту.
      Не може вже спокійно, навіть, їсти.
      Надумався, що на наступнім дні
      Візьметься м’язи на собі качать.
      Та вранці встав, поліно взяв у руки…
      Але тяжка здалася та наука…
      Та й батько, й мати почали кричать.
      Сів та й задумавсь: як би так було,
      Щоб м’язи вмить самі міцними стали.
      Бо ж це часу і сил піде чимало…
      І тут йому у голову прийшло:
      А чи до відьми часом не сходить?
      Живе така у лісі недалеко.
      Вона ті м’язи йому зробить легко…
      Надумався та і помчав за мить.
      Прийшов до відьми, чемно привітавсь.
      - Ти хто такий? – вона його питає,-
      Стара зовсім, уже недобачаю.
      - Стецько Гарбуз, - той миттю одізвавсь.
      - А знаю-знаю… А чого примчав?
      - Хотів, щоб м’язи ти мені зробила,
      І щоб була в мені велика сила.
      Щоб я на це часу не витрачав.
      Зітхнула відьма: - Знаю я один
      Рецепт, як м’язи ті тобі зробити…
      Потрібно зілля з певних трав зварити.
      Та тільки не зовсім безпечний він.
      Ти будеш сильний…тільки не хвались.
      Похвалишся так двічі чи то тричі
      І далі вже хвалитись буде нічим…
      А то ще й гірше…Знала я колись,
      Що то за гірше та уже забула…
      - То не біда. Вари давай бігом
      Напій із зілля різного свого!...
      Мені потрібно аби м’язи бу́ли.
      …Напій він випив і розвеселивсь,
      Відчув в собі непереборну силу.
      Подякував… А відьма шепотіла:
      - Дивись же тільки, синку, не хвались!
      Прийшов додому парубок, бігом
      До дзеркала – себе оглянуть має.
      А воно, справді, м’язи так і грають.
      Стецько зумів добитися свого.
      Тепер до дівки зі сватами йти.
      Вона йому відмовити не зможе.
      Та й у селі боятись буде кожен,
      Де проти нього сили їм знайти?
      А вже самого так і розпира
      Аби комусь ті м’язи показати.
      З сватами – то ще кілька днів чекати…
      Казала щось про хвастощі стара,
      Тож він батькам нічого не сказав,
      Пішов Бровкові – псові похвалятись.
      То ж, мабуть, і не буде рахуватись.
      Вже так і так ті м’язи показав,
      Хоч пес впівока з буди виглядав,
      Але Стецькові й з того легше стало…
      На другий день ішов селом помалу,
      Оксану стріти на шляху гадав,
      Але зустрів лиш кілька парубків,
      Що «підсвинком» знов стали обзивати.
      Стецько не стримавсь: - Можу в пику дати.
      Ви колись м’язи бачили такі?
      Задер рукав і руку вмить зігнув.
      І знов заграли м’язи попід шкіру.
      І хлопцям, що сміялися допіру,
      Заціпило. І кожен лиш зітхнув,
      Бо, справді, м’язи були ого-го.
      Таких вони й не бачили ніколи
      Ні у Петра, ні, навіть, у Миколи.
      Тож стороною обійшли його…
      І от Стецько з сватами на поріг
      Ступив до хати дівчини Оксани.
      На неї хитро з посмішкою глянув
      І, зрозуміло, стриматись не зміг.
      Задер рукав і каже їй: - Дивись!
      Та ледве він зігнув у лікті руку,
      Як похвальба злу з ним зіграла штуку
      І на гарбуз він вмить перетворивсь.
      Усі завмерли, дивлячись на те,
      Ніхто і слова вимовить не в силах.
      Щось скоїлося їм незрозуміле.
      Кудись Стецько пропав з очей… Проте,
      Прийшла Оксана першою у себе:
      - Ви сватати прийшли за Гарбуза?
      Ну, то візьміть його собі назад,
      Мені такого жениха не треба!
      З тих пір по селах так і повелось:
      Як дівка того парубка не хоче,
      Дає гарбуз й сватам говорить в очі,
      Нехай шукають іншого когось.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    32. * * *
      Опівнічні стежки у яскравому місячнім сяйві
      І ходити по них і цікаво, і страх водночас.
      І чого би не взяв із собою – усе буде зайвим.
      Опівнічні стежки неймовірні без всяких прикрас.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    33. * * *
      На маків цвіт упав кривавий піт,
      Щоб нагадати й через сотні літ
      Про битву, що колись тут відбулась,
      Козацька кров на землю пролилась.
      Упала кров на квіти степові
      І ті червоні стали від крові.
      І пломеніють у степу вони
      Як спомин тої давньої війни.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    34. Легенда про півонію
      - Ой, мамо, глянь, троянда розцвіла!-
      Кричить Андрійко радісно із саду.
      Почула його мама, підійшла,
      Поглянула: - То, синку, не троянда.
      - Як не троянда? Пишна ж он яка.
      І пелюстки рожеві… Подивися!
      Хіба на світі є іще така?
      Всміхнулася: - Ти, синку, помилився.
      Бо квітку цю півонія зовуть.
      А на троянду схожа?! То про теє
      Історію доводилося чуть
      Давно вже від бабусі ще своєї.
      Як хочеш, то й тобі переповім,
      Як з того часу ще запам’ятала.
      - Звичайно хочу! – То ходімо в дім,
      Сніданок я тобі приготувала.
      Поки ти будеш їсти, я тобі
      І розкажу історію ту давню.
      Андрійко хутко снідати побіг,
      Бо вже, і справді, зголоднів ізрання.
      А мама сіла поряд на стілець
      Й під стукіт ложки розповідь поча́ла,
      Щоб передати сину, накінець
      Те, що з дитинства ревно зберігала.
      - Колись всі квіти в віданні були
      Богині Флори. Всі її любили.
      Де вона скаже – там вони й росли.
      І розцвітали, як вона веліла.
      Та якось раз надумалося їй
      По світові самій помандрувати.
      Знайти якиїсь, може, цвіт новий.
      Але кого за себе залишати?
      Кого всі будуть слухатися так,
      Немов її саму? Зібрала раду
      Всіх квітів. Всі зібралися, однак,
      Затрималася десь в путі троянда.
      Наряди всі яскраві одягли
      І аромати навкруги стояли.
      Розмови про призначення вели
      Та більшість на троянду натякали.
      Бо ж не було їй рівних по красі
      І аромату, й пишноті наряду.
      І з цим, здавалось, згодні були всі.
      Півонія одна лиш непорядно
      Себе вела, вважаючи, що їй
      Троянда і в підметки не годиться.
      Бундючилась в затятості своїй,
      Мовляв – я краща від усіх, дивіться!
      І надувалась, пнулась з усіх сил,
      Щоб за троянду більше виглядати.
      Та зверхньо озиралася навкіл
      І вимагала лиш її обрати.
      Її зухвалість вразила усіх.
      Коли ж троянда врешті-решт з’явилась,
      Красою миттю покорила їх
      І всі за неї разом зголосились…
      Окрім, хіба, півонії. Вона
      Кричати стала: «Я із цим не згодна!
      Я краща неї! Я така одна!
      Мене обрати маєте сьогодні!»
      Розсердилася Флора врешті-решт:
      - Дурна і горда квітка ти,- сказала,-
      Твоє нахабство вже немає меж.
      Я про таке й уявлення не мала.
      За те самовдоволення твоє
      Товста й роздута так і залишайся.
      Нехай метелик твій нектар не п’є
      І на бджолу також не сподівайся.
      Цілунків їхніх не спізнать тобі,
      Дівчата не вплетуть тебе в віночки.
      Втішатись будеш лиш сама собі…
      Іди, я тебе бачити не хочу!
      Отак тоді і сталося воно,
      Що квітка на троянду й схожа, наче
      І, водночас, не схожа все одно…
      - А я бджолу на квітах її бачив!
      Змінила Флора рішення своє?
      - Можливо, синку. Час усе міняє.
      Й півонія все кращою стає,
      Бо ж нині видів розмаїття має.
      Красою й ароматами вона
      Одна із перших між садових квітів.
      Напевно, їй простилася вина
      За те,що колись встигла наробити.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    35. * * *
      Динозаври, динозаври.
      Хто поцупив ваше завтра?
      Напустив туману Дарвін
      Чи завели королі?
      Чи самі всі скопом винні
      В тому, що нема вас нині,
      Бо велись, як на чужині,
      Як ординці на Землі.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    36. * * *
      Сьогодні день Перуна-бога.
      Вогонь з дубового гілля.
      І люд звертається до нього
      Аби із неба на поля
      Благословенна полилася
      Жива вода. Та час минав,
      Перун так і не відізвався.
      Мабуть, других дарів чекав!?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    37. Легенда про буряки
      Прокинувсь Іванко, вже сонце аж де.
      Бабуся будити чомусь не іде.
      Рішила: онучок нехай ще поспить,
      Бо ж зранку малому нема що робить:
      Вода ще холодна у річці, тому
      Піти покупатись ще рано йому.
      Та й друзі вчорашні либонь іще сплять,
      Набігались добре, не хочуть вставать.
      Тож встав він із ліжка, по хаті пройшов,
      Бабусі, одначе, ніде не знайшов.
      На вулицю вийшов, у сад зазирнув,
      З відра на криниці лице сполоснув.
      Продер оченята, волосся змочив,
      Що, наче дроти, на всі боки стирчить.
      За тин подивився – на лавці нема.
      Лиш кішка на сонці на лавці дріма.
      Метнувсь на город, може там десь вона,
      Минув соняхи, що стоять, мов стіна
      І там за картоплею врешті уздрів.
      По стежці хутенько до неї побрів.
      Бабуся сапою полола рядки,
      Де вже піднімались, росли буряки.
      Мелькала сапа і бур’ян весь лягав,
      Іванко очима услід не встигав.
      Стояв і дивився – мов диво яке,
      Адже полоття – діло то нелегке.
      Як легко в бабусі виходить, однак.
      Він, мабуть, ніколи не зможе отак.
      Бабуся, мов погляд відчула його,
      Всміхнулась, ону́чка зуздрівши свого:
      - Чого ти так рано? Поспав би іще…
      А я от полю…Бо ж лякають дощем.
      З дощу як полізе бур’ян – ого-го,
      І спробуй тоді прополоти його…
      Та вже закінчила. До хати ходім.
      Тебе нагодую й сама щось поїм.
      - А це бурячки ти полола, еге ж?
      - Так-так, бурячки то, онучку, авжеж!
      - А ти пам’ятаєш, казала колись
      Розкажеш звідкіль буряки узялись?!
      - Забулась, онучку…Хоч ти нагадав…
      Колись ще дідусь мені розповідав…
      Та що ж ми отут на городі стоїм?
      Ходімо, поснідаєм…я й розповім…
      - Було то у час, коли весь наш народ,
      Отримавши землю від Божих щедрот,
      По краю великому вже розселивсь,
      Міста будував, працював, веселивсь.
      На землях чудових хліб щедро родив,
      Тож край рік за роком все більш багатів.
      Та жадібні жили сусіди навкруг,
      Яким було братися ліньки за плуг.
      Їм краще прийти і готове забрать,
      Спалити хати і людей повбивать.
      Тож мусили люди за плугом іти
      Зі зброєю та навсібіч стерегти.
      Нелегке в краю почалося життя,
      Як мухи на мед розбишаки летять.
      Лиш пил або дим запримітить встигай
      І в полі роботу негайно кидай
      Та шаблю, «гостей» зустрічати бери.
      Отак от жилося тієї пори.
      Тож часом засіятись люд не встигав,
      Бо ворог зненацька на села напав,
      А часом палали вже стиглі поля
      І попелом сірим вкривалась земля.
      Тож або у полі за плугом ходи,
      Або захищатись від ворога йди.
      Зібрались старійшини мудрі тоді
      Щоб якось зарадити лютій біді.
      І довго сиділи, гадали вони
      Як край захистити від злої війни,
      Як ворога ще у степу перестріть,
      Поки ще він шкоди не встиг наробить.
      Народ наш трудящий іще з прабатьків,
      Йому хліб б ростити було од віків.
      Як можна від плуга когось відірвать
      І в степ пантрувати розбій відіслать?
      Хто ж схоче в степу на кургані сидіть,
      Коли саме час в полі з плугом ходить?
      Тож довго сиділи, гадали діди
      Як край врятувати із тої біди.
      Нарешті підвівся один старий дід,
      Який уже, мабуть, прожив сотню літ.
      - Я думаю, щоб рідний край врятувать,
      Але ратаїв аби не відривать,
      Давайте пошлемо в степи тільки тих,
      Які не бажають у поле іти.
      Є в кожнім селі, я гадаю, такі.
      Зберемо в загін отаких парубків
      Та й вишлемо в степ хай шляхи стережуть
      І спокій та мир у краю бережуть…
      Ідею підтримали…Скоро загін
      Відправився в степ. А йому навздогін
      Підводи із харчем із сіл відбули
      Аби в «козаків» битись сили були.
      Відправили ледарів край захищать,
      Самі ж подалися в поля працювать.
      Минув якийсь час і, звідкіль не візьмись,
      Знов орди з’явились в краю, як колись.
      Знов села палали, горіли поля,
      Стогнала від орд знавіснілих земля.
      А де ж «козаки»? Чи загинули всі,
      Як ворог зненацька на них напосів?
      Поки шаблі в руки взяли ратаї,
      Щоб сім’ї, хліба захистити свої,
      Зібрався столітній геть сивий вже дід,
      Щоб про «козаків» все узнати, як слід.
      Подався у степ, де послали загін.
      Гадав, що загиблих знайде лише він.
      Але серед поля у балці уздрів
      Живих і здорових своїх «козаків».
      Ямок накопали, залізли й сидять,
      Чуби лиш одні над землею стирчать.
      Харчі, що народом збиралися їм,
      Поїли, тож пику вже кожен наїв.
      Озлився тут дід: - Як не соромно вам?!
      Чи ж гідно сидіти отак козакам?
      Там ворог лютує, палають поля
      Та кров’ю вмивається рідна земля.
      А ви тут розсілись, немов буряки…
      Тьху…Мовити думав «немов будяки».
      Ні в полі робити, ні шаблю тримать…
      Навіщо даремно нам вас годувать?
      Бач, пики наїли…От Божий би гнів
      На голови ваші! – Дід аж сполотнів
      Від гніву на ледарів клятих отих.
      Скарав би, напевно, якби лише міг.
      А ті, хто повз вуха усе пропустив,
      А дехто від сорому почервонів.
      Дід плюнув іще раз і гнівно сказав:
      - Якби Божий гнів вам на голови впав!
      Щоб вам все життя так в землі і сидіть,
      Як вам ні робить, а ні край боронить.
      Хоч трохи би користі?.. Але…дарма…
      Ні діла нема, ні надії нема.
      Сказав, розвернувся та й степом побрів…
      Відтоді вже місяць, мабуть, пролетів.
      Прогнали в степи уже кляту орду,
      Відве́ли, здається від краю біду.
      Знов відбудувались…й згадали про тих,
      Що край захищати відправили їх.
      Послали гінця…Той за тиждень примчав
      І дивнії речі казати почав.
      Мовляв, «козаків» там нема ніяких,
      Та дивні рослини ростуть замість них.
      Великі «бебе́хи» стирчать із землі
      І гички чубами на них чималі.
      Одні із них світлі, здорові були,
      А другі – червоні і менші зросли.
      Аби брехуном не взивали його,
      Він вкинув в ланту́х і того, і того.
      Здивовано люд новий плід роздивлявсь,
      Хотів розібратись – звідкіль він узявсь.
      Та як називається диво таке.
      А діло те, я вам скажу, нелегке.
      Отут і з’явився старий сивий дід,
      Напруживши пам’ять, згадав все як слід
      І мовив, що плід той зовуть буряком,
      Бо перше назвав він його отак о.
      Та промисел Божий іще нагадав,
      Бо ж користь для краю із ледарів дав.
      Хай буде наука для ледарів всіх:
      За лінь перетворить Бог в овочі їх.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    38. * * *
      Місяць рогом зачепився за гілляку.
      Раз-другий смикнувся було та й повис.
      Позирав тепер з тривогою униз
      І, здавалось, навіть зблід із переляку.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    39. * * *
      У чистім полі біліють кості.
      Орда, напевно була у гості.
      Напевно, степом, як вихор мчала,
      Але зненацька Русь не застала.
      Зустріли в полі її стіною,
      Усі, хто в змозі, стали до бою.
      Орда метнулась, як моря хвилі.
      Хто зупинити цю здатен силу?
      Але ще більшу зустріла силу,
      Не подолала і відступила.
      Та відступати орда не вміла
      І поле трупом своїм встелила.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    40. Легенда про космею
      Бабуся й мама у тіньку сиділи,
      Про щось собі тихенько гомоніли.
      Мала Натуся бігала в саду,
      Де в прохолоді яблуньок і вишень
      Від сонечка сховатись можна лише.
      Зривала собі ягід на ходу.
      Серед кущів високих попід хату
      Метелика старалася спіймати,
      Що, наче, з нею граючись, літав.
      То «сонечко» ловила й відпускала,
      То від джмеля настирного втікала,
      Який ледь не на голову сідав.
      Та більше всього бігала між квітів,
      Яких бабуся встигла насадити
      Багато різних попід тин самий.
      Вона вже й назви їх запам’ятала,
      Бо у бабусі кожен раз питала…
      І тут на очі раптом втрапив їй
      Цвіт незнайомий на стеблі гнучкім
      І квіти-блюдця світяться на нім
      Між кучерями зелені яскраві.
      Спинилася розглянутись на них,
      Торкнутися пелюсточок м’яких,
      Забула геть про усі інші «справи».
      - Що це за квітка? – до бабусі зве,-
      Це щось мені неві́доме, нове.
      І як мені цю квітку називати?
      Бабуся подивилась мить якусь:
      - То бариня нечесана, Натусь.
      Ти бач, я й не збиралась насівати!
      Напевно, вітром звідкись занесло.
      А їй аби вологіше було,
      Нічого більш, здається, і не треба.
      Учепиться у землю і росте.
      Та ти поглянь, ще й гарно як цвіте
      Та тягнеться до сонечка, до неба.
      - Чом так негарно хтось назвав її?
      - Та ж глянь, бач – не причесана стоїть,
      Все листя, мов розпатлане волосся,
      Яке гуляка-вітер запліта.
      Неначе вона пізно встала та
      Їй розчесатись чомусь не вдалося.
      - Ну, що ви, мамо, кажете отак?! –
      Тут мама обізвалася, однак,-
      Ту, доню, квітку ще зовуть космея.
      Колись дідусь мені розповідав
      Історію, яку він добре знав
      Про квітку цю. Хоч, поділюся нею?
      - Звичайно, мамо, хочу. Розкажи!-
      Натуся вже стежиною біжить
      Аби між мами і бабусі сісти.
      Послухати про дивну квітку ту
      Історію, можливо і просту,
      Але для неї невідому, звісно.
      - Колись уже, не знаю, як давно,
      Говорять, відбувалося воно.
      У Всесвіті, що мерехтить зірками,
      Кружляла якось зірочка одна,
      Була яскрава, хоч мала вона.
      Літала в його холоді віками.
      Сама для себе осявала шлях
      І не шукала друзів у зірках.
      Була зовсім самотня, нещаслива.
      А все тому, що у зірок других
      Були планети, щоб зігріти їх,
      Що, наче діти, матері тулились.
      Планет у неї чомусь не було,
      Нема кому віддати їй тепло.
      Тож заздрісно вона на них дивилась.
      Летіла в темнім просторі одна,
      Вдивлялася в світи навкруг вона,
      Немов чогось незвичного шукала.
      Аж доки Сонце стріла на путі.
      А за ним слідом рій планет летів
      Й одна блакитна в око їй запала.
      Настільки вона вражена була,
      Що відірватись просто не могла.
      Кружляти стала круг Землі щоночі.
      Вдивлялася у квіти і траву,
      Як вони гарно, весело живуть,
      Як між собою радісно шепочуть.
      Замріяна дивилася вона,
      Як місяць ясночолий вирина
      І як роса навколо все вкриває.
      Краплини в світлі місячнім горять
      І тиша, і тепло…і благодать.
      Здається, в світі кращого немає.
      Отак вона замріялась якось,
      Вже й сонечко на небі піднялось
      І миттю її очі засліпило.
      Не встигла в ніч сховатися вона,
      Метнулася – куди, сама не зна,
      На щось важке зненацька налетіла
      І розлетілась на дрібні шматки,
      Що впали на поля і на садки
      І там, здавалось, навіки пропали.
      Та боги, мабуть, зглянулись-таки.
      Із тих шматочків проросли квітки́,
      Яких раніше на землі не знали.
      Стоять ті квіти-зірочки з тих пір,
      Вдивляються у небо, повне зір
      І щось до них тихесенько шепочуть.
      Чи то сумують за життям отим,
      Коли був Всесвіт домом рідним їм
      І знову повернутись туди хочуть.
      А, чи то, може, зовсім навпаки –
      До себе кличуть із небес зірки,
      Щоб не боялись впасти і розбитись.
      Вони тепло в світ можуть принести
      І тут яскравим цвітом розцвісти
      І назавжди у ньому залишитись.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    41. * * *
      І крізь бетон проб’ється врешті-решт життя.
      Воно пройде, усі здолавши перешкоди.
      «Царі природи» - ми не творимо закони,
      До них ми тільки підлаштовуєм буття.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    42. * * *
      У Дикім полі печеніг
      Таїться, здобич виглядає.
      І як шуліка нападає
      З якогось вибалку на тих,
      Хто ризикнуть рішив собою,
      Подався у лихі степи,
      Тут землю кров’ю окропив
      Від печенізького розбою.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    43. Легенда про діцентру
      Гуляючи парком Богданка мала
      На клумбу розквітлу попала.
      Круг неї вона кілька раз обійшла,
      Мов квіти знайомі шукала.
      Одна квітка дуже сподобалась їй:
      На вітах, що низько схилялись
      Сердечок яскравих навішано рій.
      Пелюстки у них розкривались
      І пара світліших пелюсток із них
      Цікаво на світ позирала.
      Їй так закортіло торкнутися їх
      Та лячно – аби не опали.
      Тут мама до клумби якраз підійшла.
      - Ой,мамо, поглянь, які квіти!
      - То, доню, діцентра якраз розцвіла.
      - Неначе з казкового світу…
      - Не з казки, але із далеких країв
      Вона на цю клумбу прибу́ла.
      З Японії якось приве́зли її,
      Дві сотні літ вже проминуло
      Відтоді. Й тепер вона радує нас,
      Хоч іноді й сум навіває.
      «Розбитим сердечком» цю квітку якраз
      Частенько іще називають.
      «Сердечком Жанетти» у Франції звуть.
      Легенду я чула про неї.
      - Легенду? Я теж її хочу почуть.
      - Ходім он до лавки тієї.
      Присядемо, доню й повідаю я
      Тобі цю історія дивну.
      Було це давно у далеких краях
      Французьких. Гарненька дівчина
      Жанетта зібралася якось у ліс,
      Щоб ягід, грибів назбирати.
      І, мабуть, заплутав дорогу їй біс.
      Зайшла та і стала блукати.
      Направо піде – ліс стіною стоїть,
      Наліво – дороги немає.
      Злякалася бідна – чого їй робить
      У лісі густому – не знає.
      Взялася кричати: «Агов! Поможіть!
      Не дайте у лісі пропасти!»
      Та лише луна їй із лісу летить
      Та геть розлітається птаство.
      Й захрипла уже, вже і ноги болять,
      По лісі ж півдня проходила.
      Присіла сумна на пеньку спочивать,
      Щоб трохи поправити сили.
      Незчулася, як і заснула вона
      В тривожному сні-сподіванні
      Між лісу густого самотня, одна
      Під тихе дерев колихання.
      Наснилося їй, наче гарний юнак
      Цілує в уста її палко…
      Та очі відкрила в надії, однак
      То був лиш мисливський собака,
      Який підійшов і у щоку лизнув.
      А вершник стояв трохи далі.
      Зовсім молодим і прекрасним він був.
      Всміхнувся і їй легко стало.
      Неначе то він її поцілував.
      Замріяно лише дивилась.
      Та хлопець рукою махнув і сказав:
      «Ну, що ж ти, дівчино, розсілась?
      Хутенько до мене сідай на коня,
      Щоб в лісі нам не ночувати.
      Бо бачиш, кінець наближається дня,
      Тож часу у нас не багато».
      Куди вони їхали…Час промайнув,
      Вона й не помітила того.
      Він ніжно до себе її пригорнув,
      Вона притулилась до нього.
      І так на душі їй спокійно було,
      Так хороше…Серце тремтіло.
      Минути щоб це відчуття не могло -
      Одного лише і хотіла.
      Аж ось і село. Він з сідла її зняв,
      На землю спустив. На прощання
      В дівочі уста її поцілував,
      Відчув мов Жанетти бажання.
      Давно уже вершник за пагорбом зник,
      Вона все стояла й стояла.
      Вогнем поцілунок уста її пік,
      Якого раніше не знала.
      В наївності мрії плекала свої
      (Та ж серце не стане брехати),
      Що хлопець так само кохає її,
      Інакше б не став цілувати.
      Та все виглядала – не їде часом,
      Стояла весь час на дорозі.
      Жила тим коханням жаданим, як сном,
      Нічого робити не в змозі.
      Та дні проминали – його не було.
      Невже він забув її, кинув?
      Сміялось з наївності тої село,
      Вмовляли даремно дівчину.
      Вона ж свято вірила у почуття
      Та серця свого дослухалась…
      Коротке було у кохання життя.
      Якраз у неділю то сталось.
      Весільний кортеж крізь село проїздив.
      Уквітчаний гарно, багатий.
      Перед йому кінь з нареченими вів.
      Жанетта устигла впізнати
      Свого юнака. Радо він обіймав,
      Біляву гарнесеньку панну.
      Так, значить, її він зовсім не кохав?!
      Був той поцілунок обманом?!
      Немов від удару, схитнулась вона.
      Ударила кров у обличчя.
      Їй смерті подібна була новина.
      На серці і туга, і відчай.
      І серце умить розірвалось її,
      Упала й завмерла навіки.
      І виросли з серця Жанетти тії
      Ці темно-червонії квіти.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    44. * * *
      Вигнув спину степ поміж двох долин.
      Нахиливсь, мабуть, щоб напитись він,
      Бо спекотно так, сонце дістає,
      Тому спраглий степ з річки воду п’є.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    45. * * *
      Ходив в походи легко, наче пардус
      І не возив з собою ні возів,
      Ні казанів, бо не варив він м’яса,
      А лиш конину і звірину їв,
      Що скибочками нарізав тоненько
      І серед степу смажив на вогні.
      Шатра не мав, спав на землі частенько,
      Сідло підклавши в головах. Війні
      Він віддавав весь час і усі сили,
      Тягар походів з воями ділив.
      Вони ж його за це боготворили,
      Без запитань ішли, куди він вів.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    46. Легенда про жоржини
      Парком тихим ішов я осінньої днини,
      Полишив, накінець тісні офісні стіни.
      В цім малім острівці, напівдикій природі
      Я спочинок знайшов і жадану свободу.
      Тож без поспіху брів, навіть не озирався.
      Світ проблем і турбот полишить намагався.
      Десь співали пташки, наче в справжньому лісі.
      Вітерець задрімав, у кущах зачаївся.
      Теж спочити рішив, натрудивсь, намотався,
      Я його розумів, сам би, мабуть, уклався.
      Десь би сісти знайти, у тіні посидіти,
      Бо ж не можна отак вічно парком бродити.
      Ось і лавки стоять навкруг клумби по колу.
      Я такої краси ще не бачив ніколи.
      Підійшов та присів. Все на клумбу дивлюся,
      Мов казкову красу налякати боюся.
      - То жоржини цвітуть. – поряд хтось обізвався.
      Що хтось поряд сидить, я і не сподівався.
      Озирнувся – дідусь вже старенький і сивий.
      - То жоржини…Скажіть-таки справді красиво?!
      - Гарно, як у раю… - я сподобивсь на слово. -
      Я й не знав, що вони такі, наче казкові.
      - Ось і пісня про них, - знов дідусь посміхнувся.
      Я дослухався – спів десь далекий почувся:
      «А жоржини цвітуть ніби сонце гарячі,
      А жоржини цвітуть в моїм серці неначе,
      А жоржини цвітуть так, немовби востаннє,
      А жоржини цвітуть, зберігають кохання!..»
      - Бачте, як все зійшлось: і ці квіти, і пісня…
      Я погодився з ним у тім висновку: - Дійсно…
      Просто ж так не бува, щоб усе так співпало.
      І для мене, мабуть, якесь значення мало.
      Я задумавсь на мить про ці вибрики долі…
      А дідусь не змовка. Балакучий доволі:
      - А чи знаєте ви, звідки назва ця дивна?
      Я плечима здвигнув: - Ну, жоржини й жоржини.
      - Ну, однак, не скажіть! В назві тій ціла драма.
      Якщо хочете, я поділюся із вами.
      - Що ж, послухаю я, якщо, звісно, не довго.
      Бо ж робота чека вже повернення мо́го.
      - Ні, недовго, але, як на мене – цікаво,
      Про підступність, любов, смерть нещадну і славу.
      Квітку цю з давніх літ у Америці знали
      І «аккотлі» її проміж себе назвали,
      Що «труба» означа, за стебло порожнисте.
      Воду в «трубах» отих доставляли у місто…
      Не дивуйтесь. У них квіти ці виростають -
      Кілька метрів часом висоти вони мають.
      А ще й бульби місцеві із них споживали,
      Ще й за делікатес вони бульби ті мали…
      Тож, коли королеві Іспанії якось,
      Захотілось чогось незвичайного смаком,
      Йому бульби ті з-за океану прислали.
      Та король скуштував…і його щось напало.
      Тож велів він негайно ту погань прибрати,
      Щоб ніхто більш на стіл не посмів подавати.
      Бульби ті проросли і…о, дивнеє диво –
      Серед купи сміття такі квіти красиві.
      Як дізнався король, сам рішив поглядіти…
      І в своєму саду повелів посадити.
      Так його зачепили ті квіти чудові,
      Що ходив він дивитися знову і знову.
      Милувався король і схотілось одного –
      Щоби квіти росли ті лиш в нього самого.
      І, під смерті страхо́м, заборону він видав,
      Щоб ніде не було квітів тих, навіть, сліду,
      Лиш у нього в саду, в його Ескуріалі.
      Лише знатних гостей у той сад допускали.
      Але слава про них розійшлась по країні,
      Всім хотілось в саду посадити жоржини.
      Хоч жоржинами ще вони й не називались…
      Знатна донна одна про ті квіти дізналась.
      Була горда і зла, ще й підступна до того.
      Захотілося їй мати цвіту отого.
      Про бажання оте і подружки дізнались,
      Бо ж вона перед них увесь час похвалялась,
      Що й собі розведе квіти ті безсумнівно.
      Як сміялися – то накидалася гнівно.
      А, тим часом, сама усе шляху шукала,
      Всіх придворних, мабуть, вона перепитала.
      Та ніхто помогти їй у тому не брався,
      Розпрощатись з життям за те дуже боявся.
      І тоді в голові її думка родилась…
      В королівськім саду вона якось з’явилась.
      По доріжках брела, наче просто гуляла,
      Але садівника нишком все визирала.
      Знала, що молодий і наївний до того.
      І що Жоржем зовуть. Здумала через нього
      Таки квіти дістать. Як побачила – сіла,
      Наче раптом її всі покинули сили.
      Бачить хлопець, що їй зле зненацька зробилось.
      А красива ж, однак. Серце в грудях забилось.
      Він підбіг, допоміг їй до лавки дістатись,
      Посадив і хотів знов до квітів вертатись.
      Та вона не пуска, в очі все зазирає,
      То сміється йому, а то, наче, вмирає.
      А він бідний стоїть і не зна, що робити…
      Стала дама у сад та частенько ходити.
      Підізве парубка і закохану грає.
      А він ту її гру, наче щиру сприймає.
      Закохався юнак, вже й не може без неї.
      Спеленала його вона сіттю своєю.
      Він готовий уже й на Голгофу ступити,
      Щоб коханій своїй чимось хоч догодити.
      Отоді то вона і сказала бажання –
      Хочу квітку в саду, наче символ кохання.
      Він, хоч знав, що йому за подібне чекати,
      Усе ж пообіцяв… Як усі лягли спати,
      Він тихцем накопав заборонених квітів,
      Щоб коханій в садку під вікном посадити.
      Обіцяла за те поцілунка одного…
      Та мети досягла і забула про нього.
      Не приходить у сад і у дім не пускає,
      Бо ж, сказала: її вже для нього немає.
      Хлопець змучився весь – лиш кохану побачить,
      В безнадії своїй ледве бідний не плаче.
      А вона розвела у садку своїм квіти,
      Стала подруг своїх похвалитись водити.
      Ті питали її, як же квіти дістала,
      І зі сміхом вона усе їм розказала.
      Посміялися ті над тупим простолюдом.
      «Як же квіти оті прозиватися будуть?»-
      Запитала одна. «Хай жоржини і звуться
      Аби дурня ім’я нам часом не забуться!»
      Розрослися жоржини, у саду квітували.
      Вона бульби подругам своїм роздавала.
      Так що скоро вони розвелися у знаті.
      І чутки короля почали досягати.
      Як дізнався король, що жоржиновим цвітом
      Вже не лише йому одному володіти,
      Повелів закувати Жоржа того в кайдани,
      Щоб він більше ніколи на світ білий не глянув.
      Кинули до темниці де і згинув небога.
      Хоч, чи бу́ла покара та страшною для нього?
      Чи йому без кохання не хотілося й жити?
      Та воно і сьогодні ще живе у цих квітах…
      Йшов я стежками парку, повертався у офіс
      Пісня та про жоржини ще вчувалася досі:
      «А жоржини цвітуть так, немовби востаннє,
      А жоржини цвітуть, зберігають кохання!..»



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    47. * * *
      Налетіло, стукало у вікна
      І дерева гнуло до землі.
      Гуркотіло й гиготіло дико.
      День, здавалось, зовсім ошалів.
      Чи то сонце напекло, не знаю,
      Бо таки вже кілька день пекло.
      Та такого, що він витворяє
      Вже давно, напевно, не було.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    48. * * *
      Шукав землі чужої по світах
      Аж доки врешті голови позбувся
      Князь – войовник. Забувши, що є страх,
      Ішов вперед, ні раз не озирнувся.
      Бо бачив би, що смерть слідом іде,
      Лише випадку вдалого чекає.
      Від неї ж не сховатися ніде,
      Від неї й ліків ніяких немає.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    49. Легенда про водозбір або аквілегію
      Сидять два кума у корчмі якось.
      Стоять два кухлі пива перед ними.
      Один похмурим вигляда чогось,
      На світ очима дивиться сумними.
      Другий на нього мовчки погляда,
      Неначе не наважиться спитати,
      Яка у того трапилась біда,
      Аби якусь пораду, може дати.
      При тому він здогадується й так
      Від чого кум засмучений сьогодні:
      Кума спокою не дає ніяк –
      Така гримуча, що спинити годі.
      Наваживсь врешті: - Знову дістає?
      - Ой, куме-куме, й не питайте, навіть.
      Спокійно і дихнути не дає,
      Щодня, неначе той бульдозер давить.
      І то не так, і те їй не таке…
      Туди не глянь, сюди не смій ходити.
      Життя від того, ну таке гірке,
      Що іноді не хочеться і жити.
      Одружувався ж – не така була,
      А це чи стала з розуму з’їжджати.
      Бурчати ще із ранку почала,
      Тож довелось мерщій тікати з хати.
      І не скажи нічого – зразу в крик,
      Що кращі роки втратила на мене,
      Що я зовсім нікчемний чоловік.
      Й кидається ж, до того, як скажена.
      Хоч з мосту в воду- виходу нема,
      Хіба що, може, взяти й розлучитись?
      Так онучата, дітвора трима.
      Як їм у очі буду я дивитись?..
      Кум змовк і низько голову схилив,
      Немов важкий тягар давив на плечі.
      По хвилі другий кум заговорив:
      - Так, у житті сумні бувають речі.-
      А потім раптом, наче щось згадав:
      - А ти про водозбір не чув ніколи?
      Я тут недавно в книзі прочитав
      Про квітку, що людські змінила долі.
      Історія така ж, як і твоя.
      Якщо бажаєш – можу розповісти.
      - Що ж, розкажи, послухаю і я.
      - Послухай, бо й тобі цікава, звісно.
      Було то, кажуть в давні ще часи.
      Жили сім’єю жінка з чоловіком.
      Він робив посуд й на базар носив,
      Тож мав із того на життя копійку.
      Робота в домі на жоні була,
      Вона сидіти просто не любила,
      Варила, прибирала і пекла
      Та й на городі і в дворі робила.
      Усе б, здавалось добре та одне
      Спокою чоловіку не давало:
      Облаяти його не промине,
      Весь час до чогось сікалась, кричала.
      То на сусідку глянув він не так,
      То надто пізно з міста повернувся.
      То хвіртку не поправить він ніяк,
      То хатою пройшов і не роззувся.
      І, як почне - спинити її зась,
      Бурчить-бурчить та всяко узиває.
      І звідки та сварливість узялась?
      Чого вона його постійно лає?
      А він же тихий – дивиться й мовчить,
      На лайку ту їй не відповідає.
      Розвернеться і йде кудись бродить.
      Хай жінка собі мозок виїдає.
      Та ж врешті-решт не витримав, однак.
      Одного разу ледь зайшов до хати,
      А жінка знову так його, розтак,
      За якусь дрібку почала кричати.
      Можливо й винен був у тому він,
      А, може, і вини його не бу́ло.
      Та жінки крик метався поміж стін
      І пів села його, напевно, чуло.
      Він глянув так, аж злякана жона
      Спинилася у крику на пів слові.
      Побачила щось у очах вона –
      Незвичне щось, зовсім для неї нове.
      Він же спокійним голосом сказав:
      - Із мене досить! Годі! Розведуся!
      А далі мовчки капелюха взяв,
      На жінку ще раз глянув, розвернувся
      Та і подався хто зна і куди…
      А жінка, хоч така сварлива стала,
      Відчула – не минути їй біди,
      Бо ж чоловіка, все-таки, кохала.
      І бачила – не просто так сказав,
      Одними не одбудеться словами.
      Їй комір затісний зненацька став,
      Подумала: «Що ж я роблю із нами?!»
      Покинула роботу й подалась
      Селом, поради в когось запитати.
      Аби біда і справді не стряслась,
      Як їй сім’ю із того рятувати.
      Знайшовся мудрий чоловік один,
      Послухав жінку, її щирість бачить,
      Отож і дав пораду добру він:
      - Є один спосіб все владнати, значить.
      Піди у полі водозбір збери,
      Ти ж знаєш, як ті квіти виглядають?
      Із нього собі чаю завари,
      Постав у склянці, хай охолоняє.
      Як тільки посваритись закортить,
      Хапай ту склянку, чай візьми до рота
      І не ковтай, поки й настане мить,
      Як лаятись не буде вже охоти.
      Як тільки заспокоїшся – ковтай.
      Напій то, скажу прямо, чудодійний,
      Тож напохваті ти завжди тримай.
      Роби отак і буде все спокійно.
      І справді – мир і лад в сім’ї настав.
      Жона вже чоловіка не пиляла,
      А він із дому більше не втікав…
      До речі, квітку різно називали:
      І орликом, й голубкою, бува,
      І туфельками ельфа й домом стрічі,
      А ще травою або чаєм льва,
      Чи гірським дзвоном, що їй також личить.
      У Франції стара іще жива
      Історія, яку всі, певно знають -
      Що баби то сварливої трава.
      Тож саме так її і називають…
      Кум, видно, вже не так і сумував,
      Заслухавшись, забув про свої біди.
      - А хто ж ту квітку водозбір назвав?
      І чому так? – То все з-за її виду.
      Бо ж квітка, наче чашечка її,
      Як дощ іде – по вінця набирає.
      Отак водою повна і стоїть…
      Мов баба в роті воду ту тримає.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    50. * * *
      Від туману, що висів,залишилось трішки,
      По траві та по росі місячна доріжка.
      Соловейко у гаю тьохкає завзято.
      Я тихесенько стою, щоб не налякати.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    51. * * *
      Не на морі – океані,
      Не на острові Буяні.
      Де той острів, хто там зна.
      А у Таврії безкраїй,
      Де вітри одвік гуляють,
      Шум прибою долина.
      Де степи стрічають море
      На широких на просторах
      З року в рік, віки й віки
      Воля вільная блукала,
      Землі інші не шукала,
      Бо нема ніде таких.
      Де би крикнув й покотився
      Твій би голос, не спинився.
      Перепон в степу нема.
      Де би бачив на всі боки
      Крізь віки, немов крізь роки.
      Де історія сама
      Завернула, заблукала
      Та й слідів на залишала
      На шляхах усіх.
      Де б не їхав – не минути.
      Можна бачити і чути
      Скрізь і всюди їх.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    52. Легенда про шабельник болотний
      - Щось кості ломить. Ревматизм дістав!
      Подай, онучку, тубу із аптечки.
      Змащу бальзамом я коліна й плечі…
      Ти що, її іще не відшукав?
      Та ж «Шабельник» написано на ній.
      Знайшов? І добре. Дай-но мені тубу.
      От дякую тобі, онучку любий.
      - А що воно за шабельник такий?
      Я про таке раніше і не знав.
      Чому то дивно так його назвали?
      - Ну, де б у місті ви його стрічали,
      Як він лиш на болотах виростав.
      Тому болотним ще його і звуть.
      А звідки назва? Чув від свого діда,
      А тому, певно, дід його повідав.
      Не знаю чи могло, чи ні так буть?!
      Але було то в час, коли боги́
      Спускалися на землю поміж люди.
      На очі напускаючи полуду,
      Розвіятись хотіли від нудьги,
      Бо що ж робити там на небесах,
      Де їх – богів по пальцях зрахувати.
      Спускалися пригод собі шукати,
      Блукаючи степами й по лісах.
      Отак спустився Чорнобог якось
      В надії поміж себе люд стравити.
      Бо щось занадто мирно стало в світі.
      Хоча, можливо, то йому здалось,
      Бо ж мирно люд ніколи і не жив.
      Завжди за віщось світом воювали,
      Безжально один одного вбивали.
      Та він, напевно, більшого хотів.
      Бо ж віднайшов один слов’янський рід,
      Що мирно жив серед степів широких.
      Орав і сіяв. Над річок глибоких
      Звів свої села і не відав бід.
      Ворожих орд тоді ще не було
      Аби їм мирно жити заважали.
      Самі ж вони достатньо всього мали,
      Щоб то до ворожнечі призвело.
      Отож підступний Чорнобог рішив
      Спуститися і люд той посварити.
      Адже достатньо першу кров пролити
      І вже б війну ніхто не зупинив.
      Став він ходити селами і скрізь
      Підбурити, стравити намагався.
      Але дарма, як підлий не старався,
      Як зі своїми кривдами не ліз,
      Ніхто його і слухати не став.
      Де мовчки із села випроводжали,
      Де й штурхана добряче в спину дали,
      Аби він язика не розпускав.
      Озлився врешті Чорнобог на них
      І весь їх рід надумав покарати.
      Якщо іти не хочуть воювати,
      То приведе війну їм на поріг.
      Вернувсь на небо, добре роздививсь.
      Знайшов в степах голодні орди дикі,
      Що ладні крові проливати ріки.
      До їх вождів озлоблених явивсь
      І шлях вказав, де мирний рід той жив,
      Мовляв, для них там знайдеться пожива.
      А ті зібрали свої юрти живо
      Й помчали степом. А за кілька днів
      Земель багатих, врешті досягли
      І, наче коршун, на ті села впали.
      Ті люди вже давно не воювали,
      Тож відсічі їм дати не змогли.
      Покинули обжитий уже край
      Й на північ стали у ліси тікати,
      Аби своє життя порятувати.
      А Чорнобог втішається: «Чекай!
      Ще більші біди я нашлю на вас,
      Щоб знали, як не слухатися бога!
      Не пожалію поміж вас нікого.
      Моєї помсти іще прийде час».
      Тікали люди вже багато днів.
      Орда безжальна по слідах летіла.
      Бо ж відібрати і життя хотіла,
      Так Чорнобог вождям їх повелів.
      Уже й ліси – орда не відстає.
      Загнала в хащі – й там нема спасіння.
      Уже загнали їх у трясовини,
      У мочарі де, лиш нога стає,
      Провалюється і не чути дна.
      Лише тоді орда від них відстала.
      І люди в болота́х тих жити стали,
      Де лиш багнюка навкруги одна.
      А Чорнобог тумани напустив,
      Які і сонце від людей сховали.
      Важкі недуги на усіх напали
      Аби зі світу чимскоріш звести.
      У розпачі богам молився рід
      Аби вони хоч люд порятували.
      А ті чи сили в землях тих не мали,
      Чи втратили свого народу слід,
      Але на поміч так і не прийшли.
      Одно лишалось – в мочарах вмирати.
      З боліт хотіли виходу шукати,
      Але знайти, одначе, не змогли.
      Єдиний, хто зустрівся – старий дід,
      Що жив на острівці у халабуді.
      Звернулися до нього в поміч люди,
      Хай би, як знає, показав прохід
      Із тих боліт. Той лише похитав
      У відповідь печально головою.
      «То ви спізнались, певно, сили злої.
      Якиїсь бог на вас образу мав!»
      «Та ж ми просили помочі в богів!»
      «В цих болотах вони не мають сили.
      Звертайтеся у поміч до Ярила.
      Лиш він здолає злого бога гнів».
      І увесь рід у відчаї звернувсь
      До, їм тоді не знаного ще, бога.
      Просити стали помочі у нього,
      Аби він до життя їх повернув.
      І Чорнобог почув ті молитви,
      Спустивсь на землю у густім тумані,
      Щоб власноруч прикінчити останніх,
      Які ще залишалися в живих.
      Та ледве він на мочарі ступив,
      Як перед ним із шаблею Ярило.
      Весь сяючий спустився, повний сили.
      І бій між ними лютий закипів.
      І день, і два змагалися бійці.
      Адже богам і не таке під силу.
      Нарешті вдарив шаблею Ярило
      І та ураз зламалася в руці,
      Шматочки розлетілися кругом,
      У мочарі попадали й пропали.
      У відчаї всі люди закричали.
      Ярило ж раптом ворога свого
      Вхопив руками, високо підняв
      І з силою пожбурив в трясовину,
      Де той, напевно, на віки і згинув.
      А сам тієї ж миті і пропав.
      Тумани пропадати почали
      Що людям на очах, немов полуда.
      Й побачили вони тоді, що всюди,
      Якісь бордові квіти розцвіли.
      І дивно, що з’явились в болотах,
      Де шабля розлетілася Ярила.
      І в квітах тих була велика сила,
      Бо ж шабля бу́ла, звісно, не проста.
      Тож і назвали шабельник її.
      І користались силою тією.
      Завжди вони зверталися до неї
      Аби недуги злікувать свої.
      Де ж Чорнобог впав у болото був,
      З’явилась стежка, щоб з болота вийти.
      Тож рід нарешті-таки вибравсь звідти.
      Але про квітку дивну не забув.
      Отож і до сьогодні пам’ята
      І для здоров’я користає сили,
      Які прийшли до квітки від Ярила.
      Така от, бачиш, квітка не проста.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    53. * * *
      Бігли хмари небом, наче полем
      Та губили сльози по сліду,
      Жалілися на свою біду,
      Що не можуть бігати по волі.
      Бо їх вітер все по світу гнав,
      Не давав ні хвильку відпочити.
      А тим часом той холодний вітер
      Хмарам їхні сльози витирав.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    54. * * *
      Ще приказка є й досі на Русі,
      Що «згинули, як обри» і немає
      І племені, й нащадка. Геть усі
      Пропали десь. Про них іще ми знаєм,
      Що, начебто, колись вони були
      Великі тілом, розумом прегорді.
      Дулібське плем’я подолать змогли
      Й знущалися над ними при нагоді.
      Бува, як обрин їхати зібравсь,
      То не волів чи коней обирає,
      У воза, на якого усідавсь,
      Чотири-п’ять дулібок запрягає.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    55. Легенда про м’яту
      - Іди, онучку, випити чайку!
      Варення є малинове до нього! –
      Гука бабуся онучатка свого,
      Який в дворі гуляє на піску.
      Той, хоч і без охоти та прибіг,
      Сьорбнув зі склянки рідину пахучу.
      - А з чого чай? – питається онучок,-
      Бо я одразу розібрать не зміг.
      - Там різні трави, але основна –
      То м’ята. То вона так пахне смачно.
      - Це та, що у садочку її бачив?
      - Так-так, онучку, то саме вона.
      - А звідки ота м’ята узялась?
      Не у садочку. Ти ж там посадила.
      А взагалі на цьому світі білім.
      У тебе ж є історія якась?
      Я знаю, в тебе завжди вони є
      На будь-які випадки і події,-
      І на бабусю дивиться в надії.
      Всміхнулась та: - Ох, сонечко моє!
      Звичайно є історія одна,
      Звідкіль на світі м’ята появилась.-
      Біля онука за столом усілась
      І почала впівголоса вона:
      - Колись русалка у струмку жила.
      Удень в струмку на дні самому спала,
      Вночі в траві на березі гуляла.
      Безмовна і невидима була,
      Отож ніхто не міг її побачить,
      Коли б зіткнувся, навіть, віч-на-віч.
      А вже, тим більше, коли темна ніч.
      Але вона, бач, стереглась, одначе.
      Та якось вийшла уночі вона,
      В траву високу під березу сіла
      Та й мріями у далеч полетіла,
      Коли б вона була та й не одна.
      Замріялась, незчулась, задрімала.
      Прокинулась – вже й сонечко зійшло.
      Поки навкруг нікого не було,
      Швиденько до струмка свого помчала.
      Аж тут кущі розсунулися враз
      І вийшов гарний парубок із лісу.
      Біля струмка схиливсь, води напився
      І засміявся весело якраз.
      Вона ж, його побачивши, як стій,
      Завмерла до струмка на півдорозі.
      Очей від нього відірвать не в змозі,
      Настільки гарним видався він їй.
      Хоч і русалка, закохалась вмить.
      Та як про це їй парубку сказати?
      Соромляться зізнатись в тім й дівчата,
      А що вже їй – русалочці робить?
      Він же не зможе чути її слів.
      Він же не зможе бачить її вроду?
      І так русалці стало себе шкода.
      А він оглянувсь й знову в ліс побрів.
      Задумалась русалка: як же їй
      Коханому в коханні тім зізнатись.
      Як бути, щоби він міг здогадатись?
      Щоби могла сказати йому: «Мій!»
      Й надумалась: як він не чує слів,
      То справами вона дасть зрозуміти…
      І стала вона вслід йому ходити,
      Вертілась біля, що б він не робив.
      Бувало, хлопець йде через струмок,
      Так вона йому дерево зламає
      І він ним, як містком, перебігає,
      Щоби він було часом не намок.
      А як на луках косить він, бува,
      А тут страшенна хмара насуває,
      То вона хмару хутко проганяє,
      Щоб не намок ні хлопець, ні трава.
      Втішається, коли радіє він.
      Хоч хлопець не здогадується, навіть,
      Що хтось його, немов дитину, бавить…
      Та налетів зненацька вітер змін,
      Бо ж хлопець той дівчину покохав.
      Не ту русалку, а сільську красуню.
      І стало від того русалці сумно.
      Сидить одна на березу, зітха
      Та мріє, щоб на місці тої бути,
      Аби її кохатися просив,
      Аби її він на руках носив.
      Ніяк не може парубка забути.
      І почала просить Лісовика,
      Щоб видимою міг її зробити.
      Побачить хлопець й зможе полюбити…
      Вона ж із себе гарна он яка.
      Та Лісовик був мудрий, добре знав:
      Як двоє один одного кохають,
      То третій лізти поміж них не має,
      Хоч золоті би душу й серце мав.
      Та що їй мудрі ті слова його,
      Як вона хоче бути біля нього.
      Й Лісовика все ж упрохала того,
      Хоч і не так – добилася свого.
      Русалку в м’яту він перетворив.
      І вона пахла хлопцю біля річки,
      В саду, на лузі п’янко між травички,
      І як долівку на свята стелив,
      І у вінку весільному. Хоч він
      Так ні про що оте й не здогадався.
      Із жінкою-красунею кохався…
      Ішли літа, невпинний часу плин.
      Вже й парубка нема давно того,
      А м’ята й досі не перевелася,
      А, навпаки, по світу розрослася,
      Кохання людям віддає свого.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    56. * * *
      Сніг на Канарах, дощ у пустелі,
      Вітер зриває дахи і стелі,
      Трусять частіш і частіш землетруси,
      Повені топлять, станції рвуться.
      Що це? Чи, може, збісилась природа?
      Чи довела її лю́дська порода?
      Може, природа нам всім сповіщає,
      Що уже скоро на всіх нас чекає?
      Може, це є попередження людям –
      Далі природа терпіти не буде?
      Що людська тупість її вже дістала.,
      Спроба зробити з Землі п’єдестала.
      Може, нам, люди, спинитися треба?
      Глянуть навколо, глянуть на себе
      І, щоб могли, накінець, зрозуміти:
      Всі ми природи звичайнії діти.
      Всіх нас природа навіщось створила,
      Кого з ногами, комусь дала крила.
      Кожному все в цьому світі належить,
      Адже від кожного все і залежить.
      Ми ж, перейнявши роль Бога на себе,
      Все то пустили на власні потреби.
      Ріжем, вбиваєм, рубаєм, калічим.
      Скоро і вмитися буде вже нічим:
      Все скаламутили, все забруднили,
      Скільки по світу болячок пустили.
      Схоже, нічого не хочем лишити
      Від усієї гармонії світу.
      Тому, мабуть, збунтувалась природа
      Від знахабнілого людського роду.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    57. * * *
      Крик, наче голуб знявся і упав:
      «Ромеї!» - Але того досить бу́ло.
      За мить якусь уже ніхто не спав.
      Сон весь пропав, як тільки крик почули
      Той в невеликім антському селі,
      Що понад Істром в балці притулилось.
      Зірвалися дорослі і малі.
      Чоловіки за зброю ухопились.
      Жінки хапали скарб нехитрий свій,
      Дітей за руки і мерщій у хащі,
      Бо знали, що смертельний буде бій
      Й чоловікам боротись буде важче,
      Як їх обтяжать діти та жінки.
      Тож по стежинах, добре ними знаних,
      Вони до лісу подались, який
      Був зовсім поряд. Ще й сліди старанно
      І звично намагались приховать,
      Щоб їх ромеї не знайшли у лісі.
      А тих недовго довелось чекать.
      Лиш повний місяць понад Істром звівся,
      Вони зі сходу до села ввійшли,
      Немов вовки, що здобичі пантрують.
      Жахливі тіні раптом ожили,
      По стінах і по вулиці простують,
      Тремтять, у світлі місячнім ростуть.
      Мечі блищать в руках легіонерів.
      Вони мовчазно вулицею йдуть,
      Ногами в хатах відкривають двері.
      І крайні хати вже палахкотять,
      Кидаючи навкруг ще більше тіней.
      А анти серед вулиці стоять,
      Створивши, наче непробивну стіну.
      В руках мечі, закруглені щити
      Надійно воям груди прикривають.
      Ті, мов говорять: «Спробуй, підійди!
      Хто ризикне, той силу нашу взнає!»
      Але чомусь ромеї не спішать,
      Повільно йдуть від хати і до хати.
      Мабуть, не хочуть ззаду залишать
      Нічого невідомого. Бо ж анти
      Занадто хитрі, вміють влаштувать
      Чи то засі́дку, чи якісь сюрпризи,
      Тож ідучи, все слід перевірять
      Не лише ззаду чи з боків, а й знизу.
      Аж ось ромеї підійшли впритул,
      Позаду вже пів селища палає
      І чується вогню шалений гул,
      Який так смачно хати пожирає.
      І полум’я шугає догори,
      Розкидуючи іскри на півнеба.
      Луна ревіння зляканих тварин,
      Яких забули. Думали про себе.
      Спинилися навпроти дві стіни –
      Ромейська й антська. Люто свердлять очі
      Чоловікам так любої війни,
      Яка прийшла зненацька серед ночі.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    58. Легенда про тирлич
      Онук приїхав в гості до бабусі.
      Була з ним мама лиш на вихідні,
      Сказала: « У суботу повернуся!»
      І от вони залишились одні.
      Бабусі в радість, бігає навколо.
      Не знає, де онука посадить,
      Нагодувати чим – бо ж воно кволе,
      Голодне, мабуть, в місті тім сидить?!
      Сергійкові ж усе навкруг цікаво.
      Він у селі ні разу ще не був.
      Йому б у ліс, на річку, на заплаву,
      Щоб все побачив і усе відчув.
      Бабусі ж, звісно, від того морока –
      Одного як же можна відпустить…
      Кидає все і диба слідом, поки
      Онукові захочеться спочить.
      А той готовий бігати до ночі,
      Аби усе побачити, як слід.
      І там пройти, і те погладить хоче,
      І з того скуштувати гарний плід.
      От якось вони луками блукали.
      Уже іти обідати був час
      Бабуся, звісно, трохи і пристала,
      Хотіла внука кликати якраз,
      Коли то чує – він її гукає.
      Мабуть, цікаве щось таке знайшов.
      І справді, якусь квітку розглядає,
      З усіх боків її вже обійшов.
      - Що то за квітка? Та така висока!
      І який гарний в неї жовтий цвіт.
      - То тирлич. – зупинилась за два кроки.-
      Пора б уже, онучку, на обід.
      А той її, неначе, і не чує:
      - А що то тирлич? Звідки узялась?-
      І біля квітки зазира, тупцює.
      Бабуся хутко, поміж тим, знайшлась:
      - Ходім, Сергійку, а я по дорозі
      Все про ту квітку розповім тобі.
      Хоч хлопчик відірватися не в змозі:
      - А можна, я зірву її собі?
      - Не можна. Квітка рідкісна, онучку.
      Її Червона книга береже.
      Ходімо вже, давай бабусі ручку,
      Бо ж час-таки обідати уже.
      Зітхнув хлопчина, квітку ще оглянув,
      Все озиравсь, аж ледь не до села.
      Бабуся ж, ко́ли обіця́нка да́на,
      Про тирлич повідати почала:
      - Було давно то у селі одному.
      Жили, говорять, дві сестри у нім.
      Хоч виростали у одному домі
      Та були зовсім різні, поміж тим.
      Одна – красуня писана, неначе,
      Що і очей було не відвести.
      Та і, до того ж, бойова козачка,
      Уміла було так відповісти,
      Як хто хотів покривдити словами,
      Що тому швидко затягло язик.
      Не хитрувала, говорила прямо…
      Був в неї також гарний чоловік.
      І добрий, і красивий, і розумний.
      В сім’ї і в хаті все в них до ладу.
      Їм вдвох ніколи не бувало сумно
      Ні в хаті, ні у полі, ні в саду.
      Друга ж сестра родилась не вродлива.
      Іще з дитинства заздрила вона
      Сестрі, що почувалася щасливо:
      Та з парубками, а вона одна.
      У тої чоловік – красивий, вмілий,
      А їй хоча б плюгавенький який.
      Так заздрила, що, навіть, почорніла,
      Дивилась зло услід сестрі своїй.
      Не щастя їй, а всяких бід бажала,
      Хотіла в горі бачити сестру,
      Аби вона все мучилась, страждала.
      Щоб мор напав, кінець її добру.
      Щоб її коси чорні посивіли,
      Щоби зійшла уся її краса.
      Отак частенько мріяла сиділа
      Та ще й прохала в поміч небеса.
      Та небеса в отвіт на те мовчали,
      Доводиться все думати самій.
      Тож вона «помсту» готувать поча́ла,
      Як то якось прийшло на розум їй.
      Були у них обох тоді вже діти –
      Синочки, віку, мабуть, одного.
      Звичайно, дітям як не порадіти.
      Та ж їй одній виховувать свого,
      Бо ж чоловіка справжнього не мала.
      А у сестри і в цьому радість є.
      Отож вона якось прослідкувала,
      Як син сестри раненько устає
      Та йде до річки на човні кататись.
      Бува, зовсім далеко заплива.
      А на воді ж усяке може статись?!
      От зла і накрутила голова.
      Він човен на ніч залишав на річці,
      Під берегом кілочком припинав.
      Ох, і насолить же вона сестричці!
      Вночі, як у селі вже кожен спав,
      Пішла вона, знайшла той човен й тихо
      Пробила в днищі дірку. Та й чека,
      Як упаде сестрі на серце лихо,
      Як доля їй повернеться гірка.
      Та ж Бог на небі все на світі бачить.
      Наруги тої він не допустив
      І тою ж їй монетою віддячив,
      Сестру від злої помсти захистив.
      Уранці хлопець знову став збиратись
      Поплавати на річці у човні,
      Як тут прибіг до річки його братець –
      Син злої та і просить: - Дай мені
      Поплавати. Бо ми ж човна не маєм.
      А хлопчик добре серце в грудях мав:
      - Бери,- говорить,- коли так бажаєш.
      Він-то про плани тітчині не знав.
      Стрибнув той хутко в човен та й подався,
      Не бачачи, що човен протіка.
      Коли ж помітив, то кричати взявся
      У поміч. Та широка там ріка.
      Чи ж докричишся аж із середини?
      Той крик сестра почула лиш лиха.
      Та ж думала, що то сестри дитина
      Й собі раділа від того гріха
      Та з радості аж руки потирала,
      Бо ж «відомстити» за усе змогла…
      Як гірко вона плакала, як взнала,
      Що то її кровиночка була.
      Що власними руками і зробила
      Для сина пастку. І уся вона
      Від того горя зсохла, пожовтіла,
      Бо ж знала, що лише її вина.
      І, як сльоза скотилася остання,
      Упала й квітка виросла по ній,
      Що буде нести всі її страждання
      Аж до кінця, напевно, її днів.
      Так, кажуть, і з’явились оці квіти.
      Нагадуванням служать для людей:
      Не треба іншим людям зло робити,
      Воно ж на твою голову впаде.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    59. * * *
      Здалеку гуркіт бою долітав.
      Чи то лякало небо нас грозою.
      А вітер віти без кінця хитав.
      І хмари, ладні злитися сльозою,
      Неслися десь в небесній вишині,
      Не бачачи нічого під собою.
      А я дививсь й хотілося мені
      Умитись їх холодною водою.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    60. * * *
      Це ж треба було так його любити,
      Оточеного зграєю катів,
      Дозволити себе перетворити
      На безсловесне юрмище рабів.
      Вмираючи, кричати йому славу,
      Звиваючись у катових руках.
      Хіба не гірко бачити державу
      З вождем на ощасливлених рабах.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    61. Легенда про ліщину
      Зоря вечірня встигла вже зайти.
      Червоний місяць видерся на стріху,
      Вдивлявся пильно у долину тиху,
      Задумавшись: чи трохи посвітить,
      Чи знову закотитися і спати.
      В селі потроху гамір затихав,
      Хоча у такий час ніхто не спав,
      Старалися роботу доробляти.
      Завели пісні жаби на ставу
      Так голосно, аж попід лісом чути.
      Собаки озивались… та не люто,
      А так, мов мали забавку нову.
      На луках коні паслись в табуні.
      Понад водою вогнище горіло.
      Навколо нього пастушки сиділи,
      Адже вони сьогодні у нічній.
      Десь поза лісом гримало бува
      І блискавиці небо осявали.
      Але гроза відходила помалу,
      Отож страху ніхто не відчував.
      Горішки гризли, що сьогодні вдень
      У лісі під ліщиною набрали.
      Пусті шкарлупки в вогнище кидали,
      Ліниво позираючи лишень.
      Сиділи мовчки, хрускіт лише чуть,
      Як зі шкарлупи зерня добували.
      Але, здавалось, миті лиш чекали,
      Коли питання вірне віднайдуть,
      Аби з усіх боків обговорити.
      Тут обізвався меншенький Андрій:
      - А знаєте, казав мені дід мій,
      Коли у небі почина гриміти,
      То бог Перун розлущує горіх.
      Оце неначе як і ми із вами.
      Але горіх його не такий са́мий.
      Ніхто з людей і зрушити б не зміг.
      Як він розлущить – то вода тече
      Дощем на землю з однієї шкарлупи,
      А з другої вогонь у землю лупить.
      То блискавка… - А я от чув іще,-
      Озвавсь Петро, - що, як гроза надходить,
      Ховатись завше під ліщину слід.
      Розповідав мені також мій дід,
      Звідкіль таке припущення походить.
      Колись диявол з Богом сперечавсь,
      Казав Йому: «Я можу так сховатись,
      Що будеш ти за мною вік ганятись,
      Не зможеш вбити, як би не старавсь!»
      А Бог йому: « Усе одно знайду
      І вб’ю!» «А я сховаюся під людину!
      Уб’єш мене – вона також загине!»
      «Нічого, я поправлю ту біду.
      Уб’ю її й небесне царство дам,
      Але й тебе не залишу́ живого!»
      І став тоді казати чорт до Бога,
      Що зможе він сховатись там чи там.
      Усе, що знав, вже перерахував.
      Одну ліщину лиш забув згадати.
      Тож блискавка скрізь може попадати,
      Де би диявол схованки шукав.
      Окрім ліщини – в неї не влуча,
      Бо чорт під нею схованки не має.
      Я от в кишені гілочку тримаю,
      Так мій дідусь мене тоді повчав.
      - А я чув, - одізвавсь іще один,-
      Що то архангел Михаїл метає
      Ті блискавиці. І, коли влучає
      У дерево якесь, то, значить, він
      Таки чортяку в схованці дістав.
      Як дерево якесь вогнем палає,
      То там чортяка в тім вогні конає.
      А про ліщину я таке не знав.
      Степан найстарший мудро обізвавсь:
      - Горіхи, кажуть – то велика сила.
      Не випадково в церкві їх святили,
      Тому і Спас Горіховим назвавсь.
      Казала бабця, що колись було,
      Як перед Спасом за горіхи брались,
      До лісу найстаріша посилалась.
      Увечері стрічали всім селом.
      І скільки з лісу принесе ота
      Горіхів – то від того й міру брали
      І, доки більш того не назбирали,
      Із лісу хай ніхто не поверта.
      - А я от, хлопці, про ліщину чув
      Історію одну смішну від тата.
      Як хочете, то можу розказати?!
      - Давай, давай! – хор голосів загув.
      - Жив чоловік із жінкою в селі
      І мали одного надію-сина.
      Раділи: коли виросте дитина,
      То буде працювати на землі.
      І їх догляне в старості самих.
      Вони ж тоді, нарешті, відпочинуть.
      Та час минув і виросла дитина…
      Але чомусь не радує то їх.
      Батькам нема спочинку день по дні,
      А син проснеться близько до обіду,
      Поїсть та й ляже на ряднині піде
      На сонечку. Та й мріє в напівсні,
      Як піде він до міста й під кущем
      Знайде важку торбину з золотими…
      Отак і жив із мріями отими.
      Спав, їв… Батьки прожили трохи ще
      Та і померли. Він лишивсь один.
      Продав потроху, що батьки надбали,
      Проїв всі гроші. Коли ж їх не стало,
      Задумався: як далі буде він?
      Аж бачить, як сусіди в ліс біжать
      Та на зиму усе заготовляють:
      Дрова несуть, усякий плід збирають.
      Тож вирішив, що досить вже лежать.
      Узяв лантух та і у ліс подавсь.
      Блукав, поки ліщину не натрапив,
      А там горіхів – устигай зривати.
      Та він втомився, під кущем уклавсь,
      Спочити трохи. Думає, лежить:
      «От би горіхи як гарбуз родили.
      Один зірвав і тиждень його б їли.
      Не треба б було кожен день ходить».
      Отак воно замріявся й заснув.
      І сниться сон йому, що він, неначе,
      Горіх у лісі, мов гарбуз набачив
      І в місто із горіхом тим прибув.
      Як про те диво слава поповзла,
      То до царя одразу запросили.
      За диво те півцарства зголосили.
      Та він уперся, що ціна мала.
      Давай все царство і не менш того!
      Та ще й принцесу гарну на додачу.
      Розгнівавсь цар, нахабство те побачив,
      Як дзизне своїм посохом його…
      Схопився хлопець, сон умить пропав.
      Де він, що з ним зробилося – не знає.
      На лобі гуля як горіх зростає,
      Який йому на голову упав.
      Сидить він, гуля усе більш стає,
      І думає: то добре Бог ладнає,
      Що як гарбуз горіх не виростає.
      Бо, як торохне – то одразу вб’є.
      Всі посміялись. Аж Мишко тоді
      Сказав: - Я, хлопці, чув від свого тата…
      Мене тоді раненько вклали спати,
      А він із кумом за столом сидів.
      Щось говорили стиха. Я не спав
      Та до розмови тої дослухався.
      Кум щось таке почув та розсміявся,
      А тато голосніше мовить став:
      - Не віриш? От, їй Богу, не брешу.
      Мені Микита сам про те повідав.
      Коротше, він почув від свого діда…
      Не смійся, куме, я тебе прошу…
      Так от, повідав, каже, йому дід,
      Що гілочка ліщинова буває
      Всі забаганки лю́дськії сповняє.
      Але обов’язково знати слід,
      Що гілочку ту легко не знайти.
      Її в ніч на Купала слід шукати
      І певний вона вигляд має мати –
      Як вилочка – роздвоєна. Піти
      Надумався Микита в темний ліс,
      Бо ж дуже скарб знайти йому хотілось.
      Діждався, коли й сонечко спустилось,
      З собою лише ніж маленький ніс.
      Приблизно знав куди потрібно йти,
      Хоч уночі ліс вигляда інакше
      Та ще ж і нечисть плута пам’ять вашу,
      Старається подалі завести.
      Іде Микита, від страху дрижить,
      А навкруги щось шурхотить, лякає,
      Над головою тінню пролітає.
      Напевно, намагається вхопить.
      Та шепотить Микита «Отче наш»
      В надії захиститись від напасті
      Та дивиться, щоб часом не упасти.
      Де й молодецький подівавсь кураж.
      Уже й не радий, що у ліс пішов
      Та скарб знайти до відчаю хотілось.
      Аж ось ліщина, накінець, зустрілась.
      Він хутко навкруг неї обійшов,
      Вдивляючись, руками гілки мацав,
      Шукаючи єдину ту, яка
      Дасть знати, як опиниться в руках.
      Бо ж в темряві знайти – нелегка праця.
      Обмацавши, поліз в гущавину,
      Розсунув гілки…й раптом перед очі
      З’явилося якесь страхіття ночі.
      Мороз Микиті шкірою майнув.
      Воно ж до нього лапи простягло,
      Неначе намагалося вхопити.
      Вогняні очі втупились в Микиту…
      Очуняв він, як біг уже селом…
      Мишко замовк, завмерли всі навкруг,
      Із острахом у темінь позирали,
      Немов якоїсь напасті чекали.
      Здавалось, навіть, і вогонь притух.
      Аж тут Степан найпершим одізвавсь:
      - А як же чорт в ліщині міг сидіти?
      - Та не казав, що то був чорт, Микита,
      То він сову, напевно налякавсь.
      Микита то вже потім зрозумів.
      Та уночі вже не ходив до лісу,
      Подумавши, що ну його до біса.
      Без того скарбу вже б і так прожив.
      Всі засміялись і страхи бігом
      Пропали. Знов про щось загомоніли.
      Та про ліщину більш не говорили,
      Тож дослухатись нам нема чого.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    62. * * *
      Заквітчана небом земля,
      Свій шлях безкінечний долає.
      Малесенька кулька здаля
      Блакитним на чорному сяє.
      Єдина чи, може, одна
      З мільйонів життям обуяна.
      Для нас неповторна вона,
      Але, одночасно, звичайна.
      Ми звикли, що в нас вона є
      І думаєм – вічно так буде.
      Ми воду її чисту п’єм,
      А потім і гадим, і гудим.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    63. * * *
      Ми не знали з чим порівнювати світ
      У якому народилися і жѝли.
      Нам казали, що навколо нього лід,
      А самих усіх від холоду трусило.
      Нам казали, що пітьма навколо нас,
      А самі тоді напомацки блукали
      І гадали, що такий, напевно, час.
      І весь час в надії кращого чекали.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    64. Легенда про Клов
      Все далі на північ ішов антський рід,
      Все далі степи, де раніш вони жи́ли.
      Все менше у них залишається сили,
      А десь, може, готи женуться услід.
      Із жахом пригадують анти той час,
      Як вістка родами страшна розлетілась,
      Що готи у землях у антських з’явились,
      Що Бус навперейми із військом помчавсь.
      Хоча скільки років бік-о-бік жили,
      Бувало усяко – бува й воювали,
      Бувало в строю у єдинім стояли,
      Як проти ромеїв походом ішли.
      Та, наче, уже прижились та обвиклись,
      Забули колишню за віщось вражду.
      А тут раптом готи війною ідуть.
      Можливо, тому, що зі сходу з’явились
      Якісь дикі гунни? Панують в степах
      І готи їм змушені були скоритись.
      Та ж треба єднатись, в однім строю битись?
      Чи розуму збавив вождів готських страх?
      Та згодом страшніші ще вісті прийшли,
      Що готські війська в битві Буса здолали,
      Усе антське військо на полі поклали,
      А Буса з синами в полон узяли.
      Та не зупинились на тому, стрімким
      Набігом і град стольний антський узяли,
      Весь люд теж побили, старійшин зв’язали
      І, поки здіймався над згарищем дим
      І Буса з синами, й старійшин вони
      На полі за градом усіх розіп’яли…
      Тож антські роди у страху утікали
      Від тої нежданої зовсім війни.
      Подалі на північ, в дрімучі ліси,
      Де можна від готів було заховатись
      І від небезпеки тії врятуватись,
      Бо ж меч готський всіх без розбору косив.
      Страх гнав уперед, хоч готові були
      Мужі кожну мить за мечі свої взятись.
      Та ж роду тоді вже не порятуватись.
      Що купкою супроти війська могли?
      Здолали вже купу річок на путі,
      Пройшли болота і гаї невеликі.
      Уже потяглися краї більше дикі,
      Де анти іще не бували в житті.
      Стояли дрімучі ліси навкруги -
      Бори і діброви, неходжені людом.
      Звірини бродило усякої всюди,
      Полюй, якщо тобі таке до снаги.
      Тож з голоду рід тепер не пропаде,
      Вже й менше від страху назад озирались.
      Навряд би чи готи сюди аж дістались.
      Та вождь, все одно, рід ще далі веде.
      Спинились підвечір в долині одній,
      В діброві густій на широкій галяві.
      Жінки готували на вогнищах страви,
      Співаючи стиха прадавні пісні.
      А чоловіки полювати пішли,
      Поки іще сутінки не опустились.
      А інші шукати води заходились.
      Тут скрізь ручаї із річками текли.
      Не те, що в степу. Піднялися на пагорб,
      Де, справді, широкий ручай протікав.
      Там кожен напився, в цеберки набрав.
      Холодна вода додала їм наснаги.
      На ранок вождь знову на пагорб піднявсь,
      Аби роздивитись, що за виднокраєм,
      Що там попереду на рід їх чекає.
      З ним кілька мужів ще й синок ув’язавсь.
      Ще тільки здіймалося сонце на сході,
      Криваво-червоне. Роса на траві.
      Навколо незнаний, невіданий світ.
      Людину зустріти у хащах цих годі.
      - Он там, попереду, бач, гори якісь!-
      Промовив з мужів хтось: - Там можем спинитись.
      На горах тих легко нам оборонитись.
      - Так, дійсно, є гори. Ти не помиливсь.
      Можливо, і справді, осядемо там.
      - А як ми поселення наше назвемо?
      - Та ти почекай, поживем, обживемо.
      Туди ще потрібно дістатися нам.
      Над обрієм коло червоне знялось,
      Від нього навколо все зачервонілось,
      У водах струмка воно щедро відбилось…
      Їм договорити так і не вдалось,
      Бо тут од води одізвався синок:
      - Татусю, то клов? Он челвона?– питає
      (багато малих «р» ще не вимовляє),
      Показує пальчиком їм на струмок.
      Поглянули всі – а таки дивина.
      - То, синку, зовсім і не кров, а водичка,
      Дажьбог умиває у ній своє личко,
      Тому і червона зробилась вона.
      А потім всміхнувся: - Бач, син вже почав.
      Чого над цим думати довго й гадати?
      Так Кловом і будем струмок називати…
      І жарт той всім настрій одразу підняв.
      Хоч жартом назвати то важко, напевно,
      Бо ж «клов» по-слов’янськи і значить «вода».
      Так хлопчик струмку тому назву і дав
      Й вона збереглася з часів отих древніх.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    65. * * *
      Поки над землею встають неймовірні світанки.
      Поки нас дивує блакитна небес глибина,
      Поки не оглухли від грізного гуркоту танків,
      Ми маєм згадати, що наша планета одна.
      Так всесвіт безмежний, є в ньому планети і зорі.
      Їх стільки, що мабуть, за все нам життя не злічить
      Але всі ті далі і ті неймовірні простори
      Ніщо в порівнянні із тим, де нам випало жить.
      Хай думає хтось про безмежні простори і далі
      І мріє про те, що й на Марсі розквітнуть сади,
      А землю при цьому топтати й топтати без жалю,
      Лишаючи всюди свого існування сліди.
      Коли нам відкриється космос іще невідомо
      І як він зустріне нас, повен зірок й пустоти.
      Іще не зміцнівши за стінами власного дому,
      Ми вже заходились чомусь руйнувати мости.
      Яким є майбутнє, на жаль, не дано мені знати.
      Можливо, Земля справді лише колиска для нас,
      А далі у усе Всесвіті будемо ми існувати
      І прийде для людства жаданий омріяний час
      Це буде колись… А це значить, що ми іще діти
      І просто як діти, безпечно себе ведемо.
      А нам би потрібно, як можна скоріш зрозуміти,
      Що так ми ніколи не дійдем куди ідемо
      Ми просто зруйнуєм для нашого старту площадку,
      Ми просто загинем іще не набравшися сил.
      Не тільки себе, але й наших далеких нащадків
      Ми в кращім випадку назавжди позбавимо крил.



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: 5.25 | Рейтинг "Майстерень": --

    66. * * *
      Кінь стрілою летів
      По степу навпростець.
      Мабуть, свого коня
      Не жалів верхіве́ць.
      Чи від когось втікав?
      Чи кудись поспішав?
      Та який уже день
      Він коней не спиняв.
      Сам вже вибився з сил,
      Кількох коней загнав,
      Дике поле навпіл
      Скільки днів розділяв.
      На добро і на зло
      Чи на щастя й біду.
      Скільки кінських підків
      Загубив на сліду.
      Сонцю кілька разів
      Переходив він шлях.
      Стільки ж місяць разів
      Відбивався в очах.
      Степом мчав верхівець,
      Шлях далекий долав.
      Та чого він хотів,
      Так ніхто і не взнав.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    67. Легенда про Либідь
      Проїхавшись у швидкіснім трамваї,
      На станції зійшов у перехід.
      А там уже, і сам чому – не знаю,
      Пішов не у ту сторону, де слід,
      І вийшов упритул до залізниці.
      Високий насип виднокіл закрив.
      Внизу в бетоннім жолобі водиці
      Стрімкий потік із шумом десь летів.
      Поки я на потік той роздивлявся,
      Як він у береги бетонні б’є.
      - То річка Либідь. – раптом хтось озвався.
      А я й не бачив, що хтось поряд є.
      - Це річка Либідь? Я б і не подумав.
      Зовсім її другою уявляв.
      Вона ж широка була у минулім
      Із кілометр, може…Десь читав.
      Та й глибиною метрів двадцять, мабуть.
      Її нелегко було перейти.
      Це на ту Либідь схоже зовсім слабо.
      Бо ж тут два кроки й на тім боці ти.
      - Часи змінились. Місто розрослося.
      Річки зміліли, зникли геть ліси.
      Змін за віки чимало відбулося.
      Нема вже тої древньої краси.
      А знаєте чому так Либідь зветься?
      - Та чув легенду: три брати й сестра…
      Аж бачу – чоловік стоїть, сміється:
      - Вигадник Нестор. Де він то набрав?
      Хоч, звісно, люди всяк розповідали,
      А він то слухав та і записав.
      - А ви щось інше про ту Либідь знали?
      Тут чоловік ураз серйозним став:
      - Ну, звісно ж, знаю, як то воно було.
      Тут Кий з братами зовсім не при чім.
      Бо ж їх часи тоді уже минули,
      Наслідували правнуки вже їм.
      Про Дівич-гору чули ви, напевно,
      Її ще часом Лисою зовуть?
      Там капище колись стояло древнє,
      Слідів і не лишилося, мабуть.
      Те капище богині Мокош було,
      Її там ідол на горі стояв.
      Ви, звісно, про таку богиню чули?
      - Та, звісно, що доводилось, чував.
      - Так от, богиня то була жіноча,
      Чоловікам було на гору зась.
      Жінки туди приходили охоче,
      Коли проблема виникла якась,
      Аби богиню чимось задобрити,
      Пожертви їй належні принести.
      Та і про допомогу попросити.
      А Мокош їм могла допомогти,
      Бо ж відала водою і землею,
      Прядінням, ткацтвом, іншим ремеслом.
      Приходили по п’ятницях до неї.
      З собою несли Мокоші було
      Вино і пряжу, кашу, вовну, ни́тки,
      Хустки і посуд, молоко і мед ,
      Стрічки і хліб… Ішли бог знати звідки
      З надією, бо ж знали наперед,
      Що Мокош допоможе їм у всьому.
      Йшли породілі помочі питать.
      Ішли сюди по ліки від утоми
      Життєвої , йшли долю свою взнать.
      При капищі жінки одні служили,
      Вірніш, дівчата, цнота ж бо була
      В роботі тій для них найпершим ділом
      І лиш цнотлива дівчина могла
      З богинею єдина говорити.
      Тож вибирались кращі від усіх.
      Та їм за честь богині послужити.
      Але була й найстарша серед них –
      Верховна жриця, що всім заправляла.
      Вона була не із простих людей,
      Її із княжих дочок вибирали
      Та й то із них не кожна підійде.
      Найстарша жриця із князівських дочок
      З малого ще заміну обира.
      Бо ж мати час підготувати хоче,
      Поки вмирати надійде пора.
      Тож ще з малого та князівна знала,
      Яка велика честь її чека.
      На всіх звисока гордо поглядала,
      Бо ж не така, як всі! Бо ж не така!
      Так от, була у князя дочка Либідь
      Й, коли минуло їй лише п’ять літ,
      Найстарша жриця визначила, ли́бонь,
      Що саме їй пост передати слід.
      І потяглися довгі дні навчання,
      Бо ж жриці треба так багато знать.
      Та загордилась, на сестер й не гляне,
      Біля богині мріє швидше стать.
      А росла ж гарна, що й не описати.
      Чоловіки всі озирались вслід
      І мріяли таку за жінку мати.
      Але у неї серце, наче лід.
      Пішла про неї слава по окрузі,
      З’їжджатись стали із других країв
      І князю натякали на союзи
      Супроти всяких різних ворогів.
      Він би і рад дочку за них віддати,
      Але ж без її відома ніяк.
      Хоча вона іще й не жриця-мати,
      Але ж на те готується однак.
      І все можливе лише з її волі.
      Захоче – вийде заміж, ні – то ні.
      Вона ж свою вже визначила долю,
      Тож їм давала гарбузи одні.
      Коли ж стара померла жриця-мати,
      Настав їй час на Дівич-гору йти.
      Усі жінки зібрались проводжати,
      До капища хотіли довести.
      Та ледь вона спустилася узвозом
      У супроводі радісних жінок,
      Як парубка зустріла на дорозі
      Прекрасного…Аж зупинила крок.
      У очі його сині подивилась,
      Завмерло серце – чи ж то не мана?
      Мов зі своєю долею зустрілась.
      А, може й доля? То лиш Мокош зна.
      І він завмер, поглянувши на неї,
      Немов ступити кроку сил не мав.
      З півусмішкою дивною своєю,
      Дивився і нічого не питав.
      І натовп теж завмер, застиг навколо.
      Усе, здавалось, добре розумів.
      А в неї сльози на очах від болю,
      Бо ж дуже пізно він її зустрів.
      Тепер уже нічого не змінити,
      Назад уже немає вороття.
      Їй треба йти до Мокоші служити
      І в тому буде все її життя,
      Позбавлене кохання, що раптово
      Зійшло у серце і зосталось там.
      Вона була до цього не готова.
      Та й парубок, також, здавалось, сам
      Такого не чекав. А мить тяглася,
      Здавалося для них, уже роки.
      Вона на слово врешті спромоглася:
      - Як тебе звати, хлопче? Хто такий?
      - Гридь княжий Ант, - і низько уклонився.
      Вона себе у руки узяла,
      Поки він їй у очі не дивився,
      Всміхнулась сумно та й униз пішла…
      Відтоді не було їй дня і ночі.
      По нього лише думала щодень,
      А уночі виплакувала очі.
      А він…А він стояв, неначе пень
      На березі ріки, що протікала
      Повз Дівич-гору. Кожен день стояв.
      Та все чекав. Та і вона чекала,
      Хоч ні на що надій ніхто не мав.
      Якось наснилась їй богиня-мати,
      Схилилася, усмішка на устах:
      - Я можу вас навіки поєднати,
      Але не тут – лише на небесах.
      І зникла. Либідь напівсонна сіла.
      Нема нікого. А уже за мить
      Вона спускалась вниз до річки схилом,
      Вдивляючись, чи Ант десь там стоїть.
      А він стояв. Надіявсь в безнадії.
      Лише побачив – зразу упізнав.
      Ураз всі свої сумніви розвіяв
      І їй назустріч до ріки помчав.
      Ступали вони, сходячись, поволі,
      Не зводячи закоханих очей.
      Єдналися в одну гіркі дві долі,
      Що щастя досі не пізнали ще.
      Ріка спокійна місяцем сріблилась,
      Немов доріжку викладала їм.
      Десь там у хвилях врешті і зустрілась
      Прекрасна Либідь з юнаком своїм.
      І понесла їх течія, помчала
      Вниз до Дніпра. З’єднала їх серця…
      Відтоді річку Либідь і назвали.
      Історія так закінчилась ця….
      - А що ж із тим святилищем зробилось?
      - Воно стояли довгі ще роки.
      Аж доки Володимиру схотілось
      Зробити Київ центром отаким,
      Де б найважніші ідоли стояли
      Аж попід княжим теремом самим.
      Аби князі жерців контролювали,
      Не дали бути незалежним їм.
      Поставили Перуна проти Хорса,
      Дажьбога, і Стрибога поряд з ним,
      Симаргла ( хто такий, не знаєм досі).
      І, врешті, Мокош. Поклонялись їм
      Не мало, не багато – вісім років.
      А потім князь, як хрещення прийняв,
      Великий учинив в Русі неспокій,
      Бо ідолів усіх він порубав,
      Перуна аж униз Дніпром відправив.
      Велів тоді хреститися усім,
      На капищі величний храм поставив…
      Та, все одно, на пагорбі отім,
      Що досі ще Дівич-горою кличуть,
      Жінки збирались потай, крізь ліси,
      Аби богиню Мокош возвеличить
      І допомоги в неї попросить.
      Хтось пам’ятав про дів, що їй служили,
      Хтось уважав, що відьми то були
      І Лиса – на ту гору говорили.
      Та в пам’яті, бач, досі зберегли.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    68. * * *
      Я ска́рби не шукав, хоча і мріяв
      Колись що-небудь мимохідь знайти.
      Ходив, дививсь під ноги у надії:
      А раптом щось-таки і заблистить.
      Тож устигав побачити багато.
      Не злато-срібло (може де й лежить),
      А те життя, що легко зруйнувати,
      Як по землі не дивлячись ходить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    69. * * *
      Великий Хорс пожертви вимагав.
      Вогонь горів в святилищі над Россю,
      Жерців волання Корсунем неслося,
      Звідтіль, де ідол Хорсовий стояв.
      В очах камі́нних причаївся гнів,
      Який готовий на нещасних впасти,
      Що зволікають на алтар покласти
      Пожертву, варту імені богів.
      В кривих устах вчувалися слова:
      «То де ж та кров, що мої губи зросить?»
      Хорс вимагає, він зовсім не просить:
      «Хай затріпоче, врешті, плоть жива!»
      Хорс кровожерний вимага свого,
      Він кров людську єдино хоче пити
      Тож у тривозі нині його діти:
      На кого вкаже перст жерця, того
      Сам навіть цар не зможе захистити
      І його тіло на алтар впаде.
      І жрець ножем по грудях проведе,
      Щоб серцю у грудя́х затріпотіти.
      Та руси люблять Хорса, він своїх
      Дітей жаліє. Плем’я русів знає
      Лиш чужоземців на алтар кидають,
      Щоб Хорс свій гнів потамувати міг.
      Тож, ледь жерці огонь свій розведуть,
      Всі чужоземці, що про звичай знають,
      Якнайскоріше із Русі втікають,
      А то й ці землі краще обійдуть.
      Поїдуть в Київ, там, де бог Перун
      І кров биків його задовольняє.
      Там чужоземець вільно почуває
      І має за товар не менше кун.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    70. Легенда про київські печери
      В печерах лаврських побувавши з сином,
      Надихавшись там диму від свічок,
      Вони, нарешті полишили стіни
      Печерські. Вийшли, сіли у тіньок
      У парку Слави трохи відпочити.
      Ледь вітерець у листі шурхотить.
      Десь сонечко у піднебессі світить,
      А тут під дубом гарно так сидіть.
      Посидівши, синок й питає тата:
      - А звідки ті печери узялись?
      Їх же так довго довелось копати.
      Які ж бо люди за той труд взялись?
      - Ти знаєш, синку, то ж не одним роком
      Та і не одним віком відбулось.
      Трудитись довго довелося, поки
      Прорити ті печери удалось.
      - Ну, а навіщо? В чому їх потреба?
      Кому хотілось під землею жить?
      Чи то монахи вирили для себе,
      Щоб в тих печерах Господа молить?
      - Так, синку, рили часом і для того.
      Та щоб ховатись у часи біди.
      Бо ж скільки раз – то знано лише Богу,
      Нещадний ворог зазирав сюди.
      Тож ті печери люди рили й рили.
      Говорять, попід Києвом усім
      Пройтися ними можна було сміло.
      Але початки, кажуть люди, їм
      Поклали ще у давнину далеку,
      Як Києва й в помині не було,
      Напівзабуті наших предків предки.
      Ім’я їх вітром часу занесло,
      Як і міста величні, і могили.
      Ми нині їх трипільцями зовем.
      Учені цілий світ для нас відкрили
      Під світом, у якому ми живем.
      Міста прадавні їхні велелюдні,
      Знаряддя праці, горщики…однак,
      Розповідати я про то не буду.
      Сам із книжок дізнаєшся і так.
      Я розповім легенду, яка дивом
      Із тих часів далеких збереглась.
      Можливо, тому, що була важлива,
      Із уст в уста до нас передалась.
      Жив на Балканських схилах і в тіснинах,
      В печерах темних, на усіх вітрах
      Той древній рід. Боровся, щоб не згинуть,
      Спускавсь в долини, подолавши страх.
      Вогню, як і всі древні поклонявся,
      Робив собі знаряддя кам’яні.
      І довго б в тих печерах зоставався,
      Якби якось в печері у одній
      Бог не з’явився у людській подобі.
      То, може, був розумний чоловік,
      Якого потім зголосили богом.
      Та правда в часі згинула навік.
      Той чоловік назвався людям Родом,
      Велів збирати все майно і йти.
      Мовляв, в оцих печерах жити годі,
      Потрібно краще місце віднайти.
      Тримав в руках він бойову сокиру,
      Не кам’яну, як інші. Справжня мідь.
      Що додало до нього людям віри.
      Тож і рішили: досить тут сидіть.
      Спустились з гір високих у долини,
      Там він багато чого їх навчив.
      Як з дерева побудувати стіни
      І дах із очерету він зробив.
      Навчив зерно у землю засівати,
      Зробив серпа, щоб злаки ті косить.
      Як горщики із глини виробляти
      І як худобу дику приручить.
      Тож скоро рід розрісся і розжився,
      Став розселятись по окрузі всій.
      Рід їм багато в чому прислужився
      Та шлях життєвий завершивши свій,
      Зібрав старійшин біля себе й мовив:
      - Ідіть на північ і на схід. Туди
      Де є рівнини і степи чудові.
      Там вдосталь буде і землі й води.
      Оця сокира вам у поміч буде,
      Вона обереже і захистить.
      Хай вона завжди у найперших буде,
      Хто піде, аби новий світ відкрить.
      Вас жоден ворог в світі не здолає,
      Поки в руках у вас сокира ця.
      Та хай ніхто її не піднімає
      Супроти сина, брата чи вітця.
      Тоді погибель буде роду всьому,
      Він зникне, навіть, сліду не лишить…
      І все…життя скінчилося у ньому.
      Та він продовжив у народі жить.
      З його ім’ям вони долали ріки,
      Ішли степами, заселяли край.
      Місця безлюдні оживали дикі.
      Із часом подолали і Дунай
      Та вийшли на простори України.
      Не за роки, звичайно, за віки.
      І будувались, і росли постійно.
      Хоча життя було і нелегким
      Та вчились жити, землю обробляти,
      Мідь плавити і ткати полотно,
      Робити посуд з глини, малювати.
      Та розвели худоби. Степ давно,
      Мабуть, чекав, аби віддати сили
      Тому, хто зможе скористатись тим.
      Отож у них родилося й родило
      І нові землі відкривались їм.
      Вони міста і села будували,
      Двоповерхові зводили хати.
      І вороги їх землі не чіпали,
      Старалися подалі обійти.
      Отож не треба городити стіни.
      Живи, працюй, спокійно спочивай
      І розселяйся по степах постійно,
      Все нові й нові землі відкривай.
      І ті, що йшли до півночі й до сходу,
      Несли сокиру, що лишив їм Рід.
      Вклонялися, як богу, тому Роду,
      Бо ж саме він відкрив їм оцей світ.
      Отак вони і до Дніпра дістались,
      Дійшли північних диких ще лісів.
      І розселились, і розбудувались,
      Тут рід останній, врешті-решт осів.
      Здавалося, життя в степах прекрасне:
      Удосталь їжі, скільки хоч води.
      Над головою мирне небо ясне,
      Не зазирають вороги сюди.
      Живи, радій…Та стали між родами
      Потроху суперечки виникать:
      То землі не поділять між стадами,
      То кому яку землю засівать.
      Та і природа, начебто, змінилась.
      Дощів все менше й менше випада.
      Пшениця ж без води не колосилась,
      Біднішали у посуху стада.
      Пішли чутки, що вождь один зібрався
      Сокиру Рода відібрать собі.
      Із нею стати першим сподівався,
      Здолати всі роди у боротьбі.
      Побачивши, до чого воно йдеться,
      Вождь роду, що в Трипіллі проживав
      (Це так сьогодні те село зоветься),
      Чекати, поки вдарить грім, не став.
      Узяв сокиру, що їм Рід зоставив,
      Взяв найвірніших, відданих людей
      Й подавсь на північ, всі відклавши справи,
      Де, сподівавсь, ніхто їх не знайде.
      І там на горах між лісів дрімучих
      Сокиру ту глибоко закопав.
      Коли в його поселення примчали
      По ту сокиру воїни чужі,
      Вони її уже дарма шукали,
      Хоча взяли весь рід той на ножі,
      Єдине, що дізналися – у горах
      На півночі захована вона.
      Отож на північ подалися скоро,
      Копали, рили – не знайшли, однак.
      Не удалось вождю найпершим стати,
      Сокира Рода не далась йому.
      Та почали роди занепадати,
      Можливо, все то сталося тому,
      Що, навіть, думка скористатись нею
      Супроти сина, брата чи вітця,
      Якраз була краплиною тією,
      Що стала і початком їх кінця.
      Те, що, усе ж, не скористались нею,
      Процес лише у часі розтягло.
      З нагоди скориставшися тієї,
      Вороже плем’я у степи прийшло.
      Важкі їх мідні бойові сокири
      Несли у край розорення і смерть.
      Не стало у степах спокою й миру
      І чаша горя виповнилась вщерть.
      Давно уже отих людей не стало,
      Які сокиру в гори віднесли.
      І таємницю по собі забрали.
      Роки минали і віки пройшли.
      Змінилося зовсім життя у краї -
      Міста пропали,заросли поля.
      Кочівники одні в степах блукають,
      Тепер лиш так годує їх земля.
      Та про сокиру Рода не забули.
      Казали, хто візьме її, то тим
      Він зможе відродити час минулий,
      Той вік, що називають золотим.
      Коли всього у всіх було доволі,
      І вороги ніякі не страшні.
      Хтось, у надії виправити долю,
      Ішов на північ, де ліси одні.
      Копав печери в пошуках сокири.
      Вмирали люди, але нові йшли,
      У свою зірку вірували щиро,
      Хоч з часом розчаровані були.
      Сокира та нікому не далася.
      Десь там лежить, захована в землі.
      Печери ж, звісно, розрослися з часом.
      Були між них великі і малі.
      Одні кудись вели, другі – нікуди.
      Вже й Київ виріс на горах оцих,
      Продовжили печери рити люди,
      Чи то сокиру ще шукали в них,
      Чи то молились від людей подалі,
      Чи то ховались в них від ворогів.
      Роки спливали і віки минали.
      Одні вже обвалилися, другі
      Печери ще під Києвом зостались
      І таємниці бережуть свої.
      Лежить сокира Рода, не дісталась
      Нікому, хто колись шукав її.
      Можливо, тому, що немає миру
      Поміж людей і брат на брата йде.
      І поки так між люду, ту сокиру
      Ніхто отут ніколи не знайде.
      Отак печери київські з’явились
      У той далекий вже забутий час.
      Щось ми з тобою, синку, засиділись.
      Десь там матуся вже чека на нас.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    71. * * *
      Вона лежала високо в горах
      І снігом гнів копичився невпинно,
      Приносився на зранених вітрах,
      Нездатних на знесилених плечах
      Через хребет знести його в долину.
      Той гнів чекав, доки настане мить,
      Коли докупи зійдуться всі сили
      І вибухне, зірветься її тіло,
      Й покотиться, полине, як на крилах.
      З гори рікою стрімко полетить.
      І все змете. Ніщо її не спинить,
      Ніщо не стане на її шляху,
      Її удачу знаючи лиху.
      Усе замре, заклякне у страху.
      Адже вона – страшна гірська лавина.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    72. * * *
      Летів селом, роздратувавши псів,
      Кричав, аби почули всі, щосили:
      «Там…москалі…у космос полетіли!»
      І раптом хтось з надією: «Шо, всі?!»



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    73. Легенда про перших жителів Києва
      Яскраве сонце скупо зігрівало.
      Степ зеленів, наскільки оком кинь.
      Крізь хмари проглядала неба синь,
      Але холодним вітром повівало.
      Зима мов не збиралась відступать.
      Буває часом й снігом замітає
      Та ще й скажений вітер налітає,
      Що схованку доводиться шукать.
      Зо два десятки втомлених людей
      Долали степ. З важкими клумаками,
      Простуючи звіриними стежками.
      Кудись на північ доля їх веде.
      Всіх попереду чоловік міцний.
      В руці стискає кам’яну сокиру,
      Вдивляється постійно в далеч сіру,
      Чогось, неначе, виглядає в ній.
      То Урс – вожак того дрібного роду,
      Який нове пристанище шука.
      Що їх отам попереду чека?
      Чи вдасться всі здолати перешкоди?
      Зовсім недавно ще вони жили
      Великим гуртом материнським родом
      Над річкою, що несла тихі води
      В ріку широку. Там вони могли
      В степу багато звіра полювати.
      А особливо мамонтів, яких
      Гуртом зганяли до ярів стрімких,
      Де досить легко ноги поламати.
      Коли ж тварина падала якась
      І вже піднятись сил зовсім не мала,
      Спускалися мисливці й добивали.
      Тож їжі мали досить довгий час.
      Та рід росте і здобичі катма,
      Аби усіх було нагодувати.
      Зібралися старійшини рішати
      Хто саме з родом відділитись мав.
      З усіх рід Урса найміцніший був,
      Спроможний в інший край відкочувати,
      Де здобичі би віднайшлось багато.
      Він не перечив, коли то почув.
      Зібрав у клунки все своє майно:
      Знаряддя, щоб було чим полювати,
      А потім, звісно, здобич обробляти .
      Бо ж найцінніше то для них воно.
      Вогонь несли в трухлявому пеньку,
      В якім жарини тліли ледь помітно,
      Щоб вогнище в дорозі запалити.
      Хоч таємницю знали вже таку –
      Як з дерева з’являється вогонь,
      Коли одне об друге довго терти.
      Але то все заняття для упертих.
      В дорозі ж часу в них нема того,
      Аби багато з вогнищем возитись.
      Забрали шкіри з власного житла,
      Що хижа їх обтягнута була.
      В дорозі буде від дощу укритись.
      Поки на новім місці зможуть ще
      Новенькі шкіри з мамонтів дістати
      Аби для себе хижі збудувати?
      Чи ж під холодним мокнути дощем?
      Жінки і діти то усе тягли
      На саморобних ношах і на спинах.
      Чоловіки ж дивились неупинно,
      Щоб хижаки їх не підстерегли.
      Чи рід чужий. Хоча таке навряд.
      Людей в степу тоді селилось мало.
      Тож днями йшли – нікого не стрічали.
      І тому рід був безумовно рад.
      Бо рідкі стрічі у степу родів
      Нічим хорошим, звісно, не кінчались.
      Чоловіки у далеч удивлялись,
      Щоб вчасно їм зарадити біді.
      Та поки степ спокійним виглядав.
      Стада якісь удалині блукали.
      Та, поки їжі ще достатньо мали,
      Урс клич до полювання не давав.
      Бо ж полювання вимага часу́.
      Потрібно пастку віднайти, загнати
      До неї звіра. Потім розібрати.
      Все обробити. Все ж не донесуть.
      От коли місце гарне віднайдуть,
      Там, де стежки протоптані звірині.
      Де мамонти гуляють по долині,
      Там полювати, врешті і почнуть.
      Тож стільки днів уже бредуть вони
      На північ, стежки стоптані шукають,
      Де мамонти нелякані блукають
      Та й іншої багато звірини.
      Дійшли, нарешті, пагорбів вони
      Над досить швидкоплинною рікою.
      Усе навколо дихало спокоєм.
      З підвітряної стали сторони.
      Аби в дорозі трохи відпочити.
      Сам Урс кількох чоловіків узяв
      Й на пагорб підніматися почав
      Аби згори місцевість оцінити.
      Знайшли більш-менш похилий вони схил
      І піднялися споро на вершину.
      Урс швидко оком пагорба окинув,
      Тоді став роззиратися навкіл.
      Вид був чудовий та краса йому
      Була, звичайно, зовсім ні до чого.
      Вони здолали чималу дорогу
      Не для краси отої. А тому
      Він видивлявся пильно навкруги
      Чи табуни бізонів не ходили.
      Чи мамонти поблизу не бродили.
      Чи десь не поселились вороги,
      З якими, може, битись доведеться,
      Щоб місце на землі відвоювать.
      Але чужих, здається, не видать.
      А он і стежка понад річку в’ється.
      А далі он ледь видні вдалині
      І мамонти над річкою блукають.
      Ось саме те, чого вони шукають.
      Скінчилися напівголодні дні.
      Тепер потрібно місце віднайти,
      Де свої хижі можна збудувати.
      Та ще місця в долинах відшукати,
      Усе навкруг гарненько обійти,
      Де пастки можна буде влаштувать,
      Куди тварин нажаханих загнати.
      Адже інакше їх не вполювати.
      Здоровий мамонт здатний відсіч дать…
      А скоро й місце гарне віднайдуть
      На пагорбі, що до ріки збігає.
      Високий схил від вітру захищає
      І вся внизу долина на виду.
      Там і спинились і, поки жінки
      Якісь подоби хижок будували,
      Чоловіки телицю вполювали,
      Зігнавши її з кручі до ріки.
      І влаштували ледве не бенкет,
      Уперше, мабуть, досита наїлись.
      Жінки тоді до шкіри заходились,
      Теж не останній для життя предмет.
      Кістки малі кидали у вогонь,
      Бо ж з деревом тоді сутужно було.
      Великі ж усі купою згорнули,
      Вони іще згодяться для того́,
      Щоб поробити шила та голки
      Та ще гачки, рибалити ходити.
      Багато можна із кісток зробити,
      Чого навчились люди за віки.
      А там уже і місце віднайшли,
      Де можна було й мамонта загнати…
      І почали місцину обживати.
      То перші люди в Києві були.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    74. * * *
      Запруда вже збудована давно.
      Вода крізь неї лиш ледь-ледь стікає
      І все сміття, що вниз пливе, збирає.
      І крутиться, і вже смердить воно.
      В ставу задуха давить все живе.
      А я дивлюсь, ще маючи надію,
      Що скоро ту запруду геть зірве
      І все сміття нарешті в море змиє.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    75. * * *
      «У нас нема постійних ворогів,
      Як і постійних друзів,- так для преси,
      Здається, хтось з англійців говорив,-
      У нас постійні лише інтереси!»



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    76. Легенда про матріархат
      Сидять два кума у шинку,
      Горілку салом заїдають,
      Усе на двері поглядають
      Й ведуть розмову отаку:
      - Та що жінки? –один почав,-
      Жінки – то «пхе» і більш нічого!
      Лиш всюди пхають носа свого
      Та все товчуться між роззяв,
      Які лиш плещуть язиками.
      Та ж їм ніколи не вгодиш!
      А де вони – там жди біди
      Куди там їм зрівнятись з нами?!
      На нас тримається весь світ,
      Ми мудро ним керуєм, куме!
      Чи, може, ти інакше думав?
      - Та що ви, що ви, куме? Ніт!
      Я з вами згоден на всі сто.
      Від тих жінок одне лиш лихо.
      Де їх нема – там мирно й тихо.
      Бо ж із чоловіків ніхто
      Не буде дурно говорити
      Та битися по голові.
      А скільки випили крові?
      Без тих жінок спокійніш жити.-
      На двері знову позирнув
      І тихо кумові на вухо:
      - Я тут історію послухав,
      Який раніш порядок був.
      Як світом правили жінки…
      - Та, куме, буть того не може?!
      - Але ж, на правду, куме, схоже.
      Та ви б послухали-таки,
      А потім висновок зробили.
      - Ну, добре, куме, говоріть.
      Та ж треба перед тим налить,
      Аби у горлі не першило.
      Налили, випили, сальцем,
      Як і до того, закусили,
      Вже голосніш заговорили,
      Хоча й сидять лице в лице.
      - Так от, були часи колись,
      Коли жінки старшинували.
      Вони й у полі працювали,
      І головні в сім’ї були.
      Чоловіки ж були м’які,
      Поступливі жінкам в усьому.
      Вправлялися тоді у домі.
      Були трудящі й беручкі.
      Й худобу порали і діти
      Були під наглядом у них.
      І на город раніше всіх,
      І випрати, і підбілити.
      Була у хаті чистота,
      Що любо було поглядіти.
      Не було часу й посидіти,
      Через оту роботу…Та
      Жінки, як виспляться, бува,
      На поле сходять, попрацюють,
      А потім у шинку гарцюють,
      Поки й опухне голова.
      Припреться п’яною у дім,
      Давай чіплятись чоловіка,
      Ще й натовче добряче пику.
      Та насміхається над ним,
      Що він тюхтій, а от вона
      Все господарство їхнє тягне.
      Повчити його жити прагне
      Та ще й велить налить вина.
      А ні – торохне так зо зла,
      Що аж шибки повилітають.
      Та і до шинку знов мотає,
      Реве пісні на пів села.
      Наругу терплячи таку,
      Чоловіки молились Богу,
      Просили помочі у нього,
      Щоб долю поміняв гірку.
      Почув Господь молитви ті,
      Велів Петрові в світ сходити
      Та все на місці поглядіти:
      Чи ж так насправді у житті.
      Спустивсь Петро, селом іде.
      А вже і вечір підступає.
      Заночувати десь же має.
      Та у селі ж чи не знайде?
      У перший-ліпший двір забрів.
      На стукіт чоловічок вийшов.
      «Чого вам?»- поспитався лише.
      «Заночувати би хотів!
      Чи пустите?» «Та я б пустив.
      Та жінка скоро прийде з шинку…
      Хай чорт забрав би тої жінки!-
      Осікся: - Господи, прости!»
      «Та я нічого не боюсь,-
      Сказав Петро. Пустіть до хати.
      Мені лишень заночувати.
      А там раненько й виберусь».
      «Ну, добре, йдіть. Я постелю
      На лавці. Може, до вечері?
      У мене трохи там печені.
      Та й медовухи ще наллю».
      «Що ж, дякую за хліб, за сіль.
      Та я лише заночувати,
      Тож стіл не треба накривати».
      Господар постелив постіль.
      Петро улігся та й заснув.
      Аж чує грюкіт серед ночі.
      Продер заледве сонні очі,
      Як лайку голосну почув:
      «Гей, чоловіче, наливай,
      Бо, доки йшла, протверезіла!
      Чого шепочеш, вража сила.
      Скоріше повертайсь, давай!
      А хто оце розлігся, бач?
      Кого це ти пустив до хати?
      Забув у мене запитати?»
      «Та подорожній. Ти пробач,
      Та ж тебе вдома не було,
      А він надвечір попросився».
      «Ти, чоловіче, геть збісився.
      Ми що – одні на все село!
      Он до сусідів би пішов!»
      «Та тихше! Можеш розбудити.
      Вже сплять і чоловік, і діти!»
      «Бач, виправдання він знайшов!
      У домі я господар! Цить!
      Тут я вирішую у хаті –
      Пускати, а чи не пускати!..»
      «Та хай вже чоловік поспить».
      «Е, ні. А ну, вставай бігом,
      Чого розлігся, наче вдома?
      Не дам хазяйнувать нікому!»
      Та й тягне за штани його
      Із лавки. Той ледь не упав.
      Бо ж не чекав наруги тої.
      «Та, жіночко, Господь з тобою!..»-
      До неї говорить почав.
      «Та ти перечити мені?!
      В моєму домі!». І щосили
      Качалкою перехрестила.
      Аж в того у очах вогні.
      Та потім й копняка дала,
      Аж двері відчинив собою.
      Й пошкандибав від жінки злої,
      Що лаялась на пів села…
      Коли до Господа прибрів
      І жалісно Йому повідав
      Про всі ті чоловічі біди,
      В кінці іще й сльозу пустив.
      Бог вирішив усе змінить,
      В жінок старшинство відібрати
      Й чоловікам його віддати,
      Щоб в світі стало краще жить.
      Зійшла на землю благодать,
      Бо ж ми керуєм мудро світом
      І Бог то добре бачить звідти,
      Бо ж не збирається мінять.
      - Ти ба, як мудро?! –кум на те,-
      Так от звідкіль в них ті задатки,
      Що усе прагнуть керувати.
      Виходить, згадують оте
      Свавілля, що колись вчиняли.
      Та Бог вернути їм не дасть.
      На світі чоловіча власть,
      Щоб там вони не витворяли.
      От ми їм!... – Скрипнули ураз
      До шинку двері й на порозі
      Дві жінки в войовничій позі,
      Одна з качалкою якраз,
      А друга кочергу стискає.
      Кумів заціпило. Умить.
      З-під столу маківка стирчить.
      Мовляв, а нас отут немає.
      Дарма ховались, у жінок
      Нюх на таке. Вхопили миттю
      І п’яних викурили звідти,
      Ледь двері не знесли в шинок.
      Жінки біжать за ними вслід,
      Страшною зброєю махають
      Та на всю вулицю волають,
      Забувши, мабуть, сором й стид:
      «А ну, мерщій до своїх хат!
      Вже досить по шинках сидіти!
      Удома он робота, діти!»
      Вернувся знов матріархат?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    77. * * *
      Шалений вал вогню котився з ревом степом,
      З’їдаючи запас минулорічних трав.
      Позаду залишав безкраїй килим теплий,
      Що не перетравив і не пережував.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    78. * * *
      Наївний світ був зовсім не наївним,
      Скоріше він зарозумілим був,
      Від власної жорстокості загинув,
      У крові, ним пролитій, потонув.
      Не зброєю Америку скорили,
      Хоча й вона іспанцям помогла.
      Не тому, що в іспанців більше сили,
      Вона й в ацтеків бу́ла чимала.
      Вони себе за виключних вважали
      І своїх кровожерливих богів
      Собі на поміч завжди закликали,
      Кривавих не жаліючи дарів.
      Та боги, мабуть, крові перепили
      І не урятували свій народ,
      Коли іспанці храми їх палили,
      Мовчали, мов води набрали в рот.
      Своїми не захищені богами,
      Правителями зраджені, вони
      Загинули в іспанців під ногами,
      Як жертви їм так любої війни.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    79. Легенда про Хрещатик
      Вже стільки літ у Києві живу,
      Багато бачив і багато знаю,
      Але іноді зустрічі бувають,
      Що відкривають для мене нову
      Сторінку міста. Якось йти мені
      Прийшлось від Бессарабки до Майдану.
      Утомлений. А тут на лавку глянув,
      Які стоять вздовж вулиці в тіні.
      Дай, думаю, посиджу. Час же є.
      Чого кудись постійно поспішаю?
      Сиджу та за людьми спостерігаю,
      А їх же безліч навкруги снує.
      Незчувся, як дідусь на лавку сів,
      Вже зовсім сивий, палицю тримає,
      Яка йому ходить допомагає.
      Дідусь лиш хвильку мовчки посидів
      Та і питає: - Гарно тут? Ага?
      Люблю пройтися вулицею трохи,
      Аби старим не обростати мохом.
      Підводить, правда, вже мене нога.
      Але нічого. Кожен день пройдусь,
      Погомоню з людьми. Один же дома.
      Дивись, куди і дінеться утома…-
      А я і слово вставити боюсь,
      Бо заговорить, забере весь час.
      Не дасть мені спокійно відпочити.
      А дідуся уже й не зупинити,
      Говорить, бачу, за обидвох нас.
      «Ну, - думаю, - посидів, відпочив».
      Й перебивати дідуся не хочу.
      Сиджу в задумі, опустивши очі:
      «Хутчій би він ті ляси закінчив!»
      Аж тут дідусь зненацька і пита:
      - А знаєте, чом так Хрещатик зветься?-
      Й на мене хитро дивиться й сміється.
      - Та щось таке, здається десь читав.
      Хрещатий яр отут, говорять, був.
      Від нього й назва вулиці походить…
      - Так-так. Таке говорять у народі.
      А чом Хрещатий саме? – Я здвигнув
      Плечима – звідки ж мені знати.
      Дідусь підняв угору палець: - О-о!
      Ніхто, напевно і не зна того,
      Бо ж у книжках того не прочитати.
      Мене уже цікавість розбира.
      Бо ж сам люблю в минулому поритись,
      Якісь незнані сторінки відкрити.
      Дідусь замовк, лиш скоса позира.
      Кажу: - Не знаю. Хрещення, мабуть,
      Чи тут шляхи якісь перетинались?!
      Десь ці мені відомості стрічались.
      Дідусь сміється: - Справді, може буть.
      Хоч про шляхи нічого не скажу,
      А хрещення, і справді, місце мало.
      Не те, що у літописах писали… -
      А я уже вслухаюся, сиджу,
      Бо ж зацікавив, мов заговорив.
      А він уже слова плести узявся
      У оповідь. Я тільки дивувався
      І кожне слово мовлене ловив.
      - Так от, як Володимир-князь узявсь
      Хрестити Русь, велів усім зійтися
      На березі Почайни. Сам явився.
      І чималенький натовп тут зібравсь.
      Прийшли із князем в чорному попи,
      Яких він аж із Греції доправив.
      Взялися хутко до своєї справи.
      Князь першим перед натовпом ступив,
      Велів усім заходити у воду,
      Як хто не хоче з ним ворогувать.
      Попи псалми затіялись співать.
      Від чималої кількості народу
      Вода в Почайні, навіть, піднялась.
      Єпископ говорив, мов сіяв чари,
      А люди мовчки слухали в страху,
      Та проклинали доленьку лиху,
      Чекаючи богів своїх покари.
      Та божий гнів із неба не упав,
      Хіба води хтось зайве наковтався,
      Бо на слизькому дні не утримався.
      Єпископ по закінченню спитав
      У князя: - Ти народ зібрав, однак,
      Щось, як для міста, малувато люду.
      Князь усміхнувся: - Ще хрестити будем
      Кого хрестом, кого мечем. Отак!
      Всьому свій час! – та і пішов собі.
      За ним слідом дружинники узвозом.
      Народ чи воду витирав, чи сльози
      Та мучився в душевній боротьбі.
      Тим часом князь дружинників послав
      По Києву, щоб нехристів шукали,
      Які надію у душі плекали,
      Щоб князь забув чи просто не чіпав.
      Заходили вони у кожен дім
      І вимагали всім: «Перехрестися!»
      Хто відмовлявся, а чи то барився,
      То вже окремо розбирались з ним.
      Найбільш затятих поруб вже чекав –
      Нехай посидить – розуму надбає.
      А інших, як багато назбирають,
      До річки гнали, де вже піп стояв.
      Отак поволі Київ і хрестивсь.
      Хоча волхви, як ідолів зламали,
      Народ страшними карами лякали,
      І він, хоч Богу новому моливсь,
      Але й старих богів не забував.
      До них ночами в відчаї звертався,
      Та по лісах із требами ховався.
      Звичайно, князь про все то добре знав.
      Коли єпископ жалівся на те,
      Що волхви десь таємно люд збирають,
      Від Бога неофітів відвертають.
      Бо ж знав, яке то діло не просте –
      Народ хрестити. Послухи його
      Уже багато що таємно взнали:
      І де ті волхви ще народ збирали.
      Найбільше визначали одного –
      Волхва Перуна на імення Бус.
      В яру, що круто до ріки спускався,
      Народ щоночі юрбами збирався
      І волхв той, хоч дугою вже зігнувсь,
      Там треби правив і вогонь палив,
      Дубові дрова там палахкотіли.
      В Перуна люди помочі просили,
      А Бус їм проти князя говорив.
      Князь того Буса дуже добре знав,
      Бо ж він ті треби на Горі ще правив,
      Поки князь того ідола не сплавив
      По Ручаю, який в Дніпро стікав.
      Жорсткий то волхв. Такого не зламать,
      І шкоди може князю наробити.
      Чи то послати послухів убити,
      Чи в порубі до смерті потримать?
      Одної ночі всю дружину взяв,
      Велів той яр тихенько оточити,
      Аби нікого звідти не пустити,
      А сам спускатись із другими став.
      Вже видно добре князеві юрму,
      Вже добре голос того Буса чути.
      Як можна того голосу забути?
      Як можна не піддатися йому?
      Вогонь священний у яру горить
      І постать Буса добре осяває.
      Навкруг юрма стоїть, не помічає,
      Що стане сама жертвою за мить.
      І, лиш коли дружинники взялись
      Дорогу князю крізь юрму робити,
      Аби він вийшов до вогню, на світло,
      Усі у різні боки подались.
      Але, навкруг побачивши мечі,
      Завмерли з жаху: що тепер чекає?
      А князь до Буса прямо підступає.
      Той зрозумів уже усе й мовчить.
      - Ну, що, старий,- озвався першим князь,-
      Допомогли тобі сховатись боги?
      Ти би узяв, спитав Перуна свого,
      Про свою долю – може б, врятувавсь.
      Та ж він тобі, ти бач, не допоміг.
      Сам сплив водою й інших слідом тягне.
      Ти задурити людям мізки прагнеш?
      Адже ж Христос Перуна переміг.
      І люди вже увірували в нього,
      А ти їх тягнеш знов у старий світ.
      За одне це тебе скарати слід.
      Готуйсь в далеку, нехристе, дорогу!
      Всміхнувся волхв на всі оті слова:
      - Даремно, княже, ти мене ховаєш.
      Ти переможцем вже себе вважаєш.
      Та пам’ятай: ще боротьба трива.
      Тобі Перуна не перемогти,
      Так само, як мене тобі не вбити. –
      Махнув рукою до вогню і звідти
      Зненацька, наче сам Перун летить –
      Зметнулось в небо полум’я. Аж світ
      Всім засліпило, хто стояв навколо.
      Аж очі засльозилися від болю.
      А, коли врешті прояснилось – й слід
      Пропав від Буса. Наче й не було.
      Зник, мов мара. Юрма захвилювалась,
      Бо ж диво на очах на їхніх сталось.
      Хоча то князя збити не змогло.
      Він голосно звернувся до юрми,
      Аби зневіру в ній перекричати:
      - Злякався, бач! Умить пропав, проклятий,
      Христом був переможений самим.
      Дивіться, бо і вас таке чека,
      Хто хоче жити, той хреститись має.
      А усім іншим голови зрубаю. -
      І меч підняв високо у руках.
      Юрба на мить затихла й подалась
      Вниз до Дніпра, щоб хрещення прийняти.
      Відтоді яр той і прозвавсь Хрещатим,
      Бо ж там хрестив киян затятих князь…
      - А де ж той Бус від вогнища подівсь?
      - Звичайна справа, волхви то уміли,
      З собою завше зіллячко носили,
      Вогонь з якого дуже б розгорівсь.
      Поки сліпі стояли навкруги,
      Він зник хутенько у густому лісі.
      - Де ж потім він, по-вашому, подівся?
      - Для себе сховок віднайшов другий.
      Чув, може, є у Києві гора,
      Що Бусовою зветься. На вершині
      Якісь чарівні сили є і нині.
      Тож Бус її для схованки й обрав.
      Перун дубовий на горі стояв,
      Бус треби йому правив. І таємно
      Приходили до нього люди темні,
      Хто з вірою старою не порвав.
      Тривала часу неупинна гра.
      Вже й Буса не було і волхви інші
      Творили треби для Перуна. Лише
      Так Бусовою й звалася гора.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    80. * * *
      Безмовно зорі падали останні.
      А я дивився в відчаї на них.
      Лежав в траві, загадував бажання
      Та чомусь зосередитись не міг.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    81. * * *
      Літо. Парко. Від хмаринок і сліду,
      Я по вулиці села свого іду.
      Десь від спеки заховатися в тіні
      Захотілось урешті-решт мені.
      Бачу – лавка у тіні стоїть густій.
      І якась бабуся спочива на ній.
      Підійшов, здоров’я зразу побажав
      Та чи можна поряд сісти запитав.
      - Притомився, синку, то сідай, авжеж.
      Розкажи звідкіль це та куди ідеш.
      От цікава бабця. Я й пожартував,
      Що до неї, власне, я і поспішав,
      Бо ж у неї хочу взяти інтерв’ю.
      Замахала: - Я нічого не даю!
      Звідки в мене, я ж на пенсію живу?
      Он, хіба що, може, яблучок зірву.
      - Що, погано так живеться вам тепер?
      - Як сказати?! Доки дід оце не вмер,
      Ще жилося. А тепер живу одна
      В хаті тільки й співрозмовниця – стіна.
      Я не жа́ліюсь. Не думай. Є вода
      Та ще хліб. То уже, синку й не біда.
      - Що, бабусю, зовсім пенсія мала?
      - Ну, не надто влада щедрою була.
      Та Бог з ними, із грошима. Час такий
      І для інших, для молодших не легкий.
      От колись, синочку, то часи були.
      Ми по іншому, повір, зовсім жили
      І було у нас усього, що хотів…
      У бабусі, навіть, голос раптом сів
      І якиїсь смуток промайнув в очах.
      Обсмикнула стару кофту на плечах
      То й зітхнула тяжко-тяжко. А мені
      Аж мурашками, неначе, по спині.
      Та питаюсь, вже цікавість розбира:
      - А я чув зовсім друга було пора.
      За роботу мали зовсім копійки?
      - Та, то, може,були ледарі які?
      Я ж на фермі працювала стільки літ,
      Заробляла. Вистачало й на обід,
      І вдягнутися і щось іще купить,
      Та й на книжку на ощадну відложить.
      Знов зітхнула. – Що, багато там було?
      Я про книжку. – Ой, було та й загуло.
      З дідом думали потроху відложить
      « Запорожця » хоч на старості купить.
      Та й купили… Бу́ли гроші та й нема.
      Та й тепер уже лишилася сама.
      Нащо він би мені нині? Тож нехай.
      Бог, він знає, чого робить. Колиха
      Вітерець легенький листя. Ми сидим,
      Про життя-буття про наше гомоним.
      - За роботою жалкуєте, мабуть?
      - Е, синочку, сил нема. Не хочу й чуть.
      Подивися. Де ті ферми – рознесли.
      А які ж бо гарні в ті роки були.
      Скільки сил уклали, щоб їх збудувать,
      Довелося і ночей недосипать.
      По копієчці увесь колгосп збирав,
      Уважай, від рота кожен відривав.
      Але ж зайдеш було, аж душа співа.
      І корівці кожній знайдуть слова
      А вони, немов цариці всі стоять
      Тут і їсти, тут і пити, й вичищать
      Усе техніка робила, уважай.
      Ще й доїла. Тільки кнопки натискай.
      - Не робота, а курорт – пожартував.
      - Ти б в чотири ранку кожен день вставав,
      То такого би зовсім не говорив.
      Я розмову враз на інше перевів:
      - А от, кажуть, що платили трудодні
      І грошей зовсім на бачили, чи ні?
      - Та, було. Я ще робила в « польовій »
      І малим ще зовсім був синочок мій.
      Він у мене зараз в місті прожива,
      На заводі десь працює… Голова!
      Геть забула, як його він називав!
      Ось недавно навіть в гості заїжджав.
      Їздив, може б, і частіше, так бензин
      Дорогущий . Він хороший в мене син.
      Як приїде – я йому і те, і се.
      Він же в місті із базару все несе.
      А зарплата не ахти яка у них.
      Було б більше, то й мені би допоміг.
      Та мені що? Онучата он ростуть,
      Скоро уже батька зростом досягнуть.
      Їм потрібніш… А про що це я? Ах, так,
      Трудодні питаєш? Ну, було. А як
      І не бути? Тяжко всім було
      Треба було відбудовувать село.
      Ну, а де в селі ті гроші було взять?
      Тож платили тим, що було. Хочеш знать,
      Вистачало тим, хто добре працював.
      Тільки ледар труднощів не заробляв.
      - А, говорять, паспортів в вас не було,
      Не могли ви виїждати за село?
      - А чого мені ще й їхати кудись?
      Тут із дідом моїм добре обжились,
      І корівку, і « хазяйство» завели,
      Тож голодними ніколи не були.
      Працювали – так. Але нам не звикать.
      Щоб у поле – треба з півночі вставать.
      Швидко вправишся, за сапку і гайда
      Із піснями. Й доки сонечко сіда,
      В полі робиш. А дитина десь сама.
      Дитсадка в селі, як і тепер, нема.
      Хоч пізніше й збудували, та стоїть
      Он пустує, ще не встигли розвалить.
      - Ну, а як же голод? – То коли було,
      Лихоліття те воєнне ледь пройшло…
      Змовкла бабця, наче пригадала щось
      І сльоза в очах майнула. Чи здалось?
      - Батько наші десь в Угорщині лягли
      Ну, а мама голод не пережили.
      Рятували нас. Не їли. Усе нам
      Віддавали. Своїм малим діточкам.
      Та й померли. Брат слідом і дві сестри
      Із сім’ї нас залишилось лише три,
      Тих хто вижили. Ой, синку, й не питай.
      Не дай Бог іще такого, так і знай!
      - А податки, кажуть,
      Сталін з вас збирав,
      Що ніхто й дерев фруктових не саджав?
      - Й на дерева, на курей і на корів,
      На свиней. З усього брали. Сталін ввів
      Ці податки, щоб країну піднімать
      Треба ж було по війні відбудувать?!
      - Ну, а як ви працювали стільки літ,
      Уставали кожен день іще засвіт
      І тепер така от пенсія мала.
      Справедливо? Враз бабуся ожила
      - Ні, синочку. Але що його робить?
      Я втомилась по інстанціях ходить.
      Каже: мало заробляла. От і все.
      І законом про ту пенсію трясе.
      А її ж ну ні на що не вистача.
      Добре, хоч своє « хазяйство » вируча.
      Є коза, бо на корівку нема сил,
      Є городик. Є що ставити на стіл.
      А бува за чимось вийдеш в магазин
      Ціни скачуть. Кажуть: дорогий бензин.
      Син оце недавно в гості наїжджав,
      Про життя нелегке теж розповідав.
      Внучка треба далі вчити. А куди?
      Гроші треба. А нема. Хоч плач сиди.
      Захворіти – не дай Боже – пропадеш
      Бо на ліки гроші і не набереш.
      А вони там усе б’ються, як дурні.
      Часом слухаєш – аж соромно мені.
      Ні, щоб людям хоч полегшення зробить,
      Їм би все один одному морди бить.
      - Ну, а вибори? Піде́те, а чи ні
      - Я синочку, не минула ні одні.
      - Ну, а голос свій за кого віддасте?
      - Ти, синочку, не питай мене про те,
      Бо політика для мене – темна ніч.
      Як підкажуть добрі люди, звісна річ,
      Там і хрестика свого я наведу…
      « Що ж, тоді й не нарікайте на біду,
      Бо за кого ви свій голос відали,
      То при ньому скільки років і жили.
      Якщо добре вам жилось оці роки,
      Голосуйте так і далі. І поки
      Кожен з нас свідомий вибір не зробив,
      Нам не вилізти ще довго із боргів,
      Нам ще довго жити в бідності оцій
      І жалітися на безлад і застій».
      Я бабусі того всього не сказав
      На прощання ще здоров’я побажав.
      Вона кинулась: - Пробач за інтерв’ю.
      Я не жадібна. Як є – то все даю.
      А ти ж бачиш – зовсім су́тужно. Нема.
      Я всміхнувся і сказав в отвіт – дарма!
      Вже про жарт свій недолугий і забув,
      Навіть, сором з того на душі відчув.
      Та й пішов додому в роздумах тяжких
      Про Вкраїну, свою долю та про тих,
      Кому ми своє довірим майбуття.
      І яке для себе виберем життя.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    82. Легенда про модрину
      Читає мама казочку на ніч
      Своєму сину. Книжечку дістала
      Про глухаря, якому усе мало.
      Луна в кімнаті її тиха річ:
      - Скида береза листя золоте
      Та губить го́лки золоті модрина.
      Осіння пізня надійшла година,
      Холодний вітер листячко мете…
      Але синок зненацька запитав:
      - А що воно таке - ота модрина?
      - То дерево таке велике, сину.
      - Немов береза? – голову підняв,-
      Але при чому тут тоді голки?
      Голки ж лише сосна й ялина мають?
      Та й на зиму вони не опадають.
      Якесь незвичне дерево-таки.
      - Так, справді, синку, не просте воно.
      І голки має, й на зиму скидає.
      Але на то причини свої має.
      Говорять люди – то було давно. –
      Відклала свою книжечку убік
      Та й стала про модрину говорити:
      - Було то, кажуть, ще тоді на світі,
      Коли рокам був ще короткий лік.
      Тоді дерева говорити вміли
      Й тваринну мову кожен розумів.
      От красень-кедр в одному лісі жив,
      Стрункий, високий, гордий, повний сили.
      У роздумах стояв він мовчазний,
      Якщо і говорив, то зовсім мало.
      За що дерева диваком вважали.
      А поряд на галявині отій
      Зросла модрина – писана краса.
      Її за ту красу усі хвалили,
      Усякі компліменти говорили,
      Мовляв, немає кращої в лісах.
      Вона й сама повірила у то.
      «Ах, я красуня справжня» - говорила.
      Собі зелену шубку нарядила
      З м’якої хвої, що не мав ніхто.
      Та все на того кедра позира,
      Щоб він на неї теж звернув увагу.
      На її гарну на гілках засмагу.
      І так очима перед ним і гра.
      А він стоїть, немов, не поміча.
      Вона уже і сердитися стала,
      Його черствим про себе обізвала.
      А вже як лісом листопад промчав
      Й дерева листя скинули своє
      Аби отак аж до весни стояти.
      Надумалась модрина здивувати
      Ще шубкою, яка у неї є.
      А шубка та жовтаво-золота
      Була, і справді, дуже-дуже гарна.
      Та перед кедром красувалась марно.
      Той в її бік дивитися не став.
      «Відлюдько! - так подумалося їй,-
      Черствий пеньок, що про красу не знає».
      На нього зло її аж розпирає.
      Вона ж прекрасна в шубці золотій.
      І тим щасливим робить світ кругом.
      Він від її краси увесь аж сяє.
      Нехай той кедр уваги не звертає,
      Її всі люблять більше, ніж його.
      Бач, красивішу в лісі не знайшли…
      Стояла й хизувалася красою.
      Аж тут до неї з хащі лісової
      Голодні ведмежата підійшли.
      Дивилися голодними очима
      Й просили їсти жалібно отак.
      Модрина розгубилася, однак,
      Не знала зовсім, що робити з ними.
      Нагодувати малюків? А чим?
      Тут кедр мовчки скинув їм горішки,
      Щоб малюків нагодувати трішки.
      Й тоді модрина, дивлячись за тим,
      Як їжу ту хапають ведмежата,
      Задумалась: а що з її краси?
      Красу не одягнеш ту, не з’їси,
      І світ вона не зможе врятувати.
      Є щось важливіш, ніж ота краса.
      І соромно зробилося модрині.
      Чим ведмежатам помогти їй нині?
      Замерзнуть, пропадуть одні в лісах.
      «Коли одні бідують, то другі
      Чи ж мають право в золоті купатись?
      Порядними чи ж зможуть залишатись?-
      Металась думка поміж берегів
      Добра і зла. - Чи мають поділитись,
      Нужденним дати часточку свого,
      Не ради слави, просто для того́,
      Щоб від гордині власної зціли́тись».
      І тоді шубу скинула вона,
      Ту золоту, якою хизувалась,
      Щоб ведмежата нею укривались
      Й зима морозна була не страшна.
      З тих пір модрина і взялась скидати
      На зиму хвою. Не як хвойні всі,
      Які і взимку в тій своїй красі…
      Можливо, й нам той досвід перейняти?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    83. * * *
      В очеретах густих ріка
      Від очей від чужих сховалась,
      Відпочинок собі шука.
      Скільки днів по степу моталась,
      Все шукала до моря шлях
      Через вибалки у долини.
      Угорі очерет, як дах.
      Може, врешті-таки спочине.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    84. Гладіатор
      Ви хочете, щоб я красиво вмер,
      А ви від того мали насолоду?
      Ну, що ж, зручніше вмощуйтесь тепер,
      Бо на сьогодні я із вами згоден.
      Я покажу вам, що таке сміливість,
      Коли прийшов насправді смертний час,
      А ви сховайте свою підлу милість,
      Я просто не прийму її від вас.
      Вам все ще мало хліба і видовищ?
      Ніяк не спиниться ваш ненаситний Рим?
      Але запам’ятайте моє слово:
      Він скоро дуже вдавиться усім.
      Як саме ви і є його величчя,
      То як він може й досі ще стоять?
      Коли, скажіть, востаннє у обличчя
      Доводилось вам смерті заглядать?
      А я роблю це майже не щоденно
      І цим мене давно вже не злякать.
      Для вас лише забава ця арена,
      Бо вам самим на хочеться вмирать.
      Для вас я раб, всього лиш раб, не більше,
      Щоб забаганки ваші вдовольнять.
      Ну, що ж, сьогодні я вже вас потішу.
      Готуйтеся, я буду починать.
      І ви, раби своєї насолоди,
      Глядіть аби ваш запал не ослаб,
      Сховайте десь свою пихату гордість,
      Дивіться, як вмирає вільний раб!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    85. Легенда про кобзу
      Найбільше, що хотілось з малого ще Миколі,
      То працювати з татом на батьківському полі.
      Ранесенько вставати, поки трава з росою,
      Іти слідом за татом, махаючи косою,
      Чи плуга направляти, як вже набрався сили…
      Але, напевно, доля по іншому рішила.
      Прийшла орда татарська ясир собі збирати,
      Батьків його убили, спалили йому хату.
      Він сам від людоловів голоблею відбився,
      Що трапила під руку та й в лісі схоронився.
      Не до роботи в полі, коли така наруга,
      Подавсь козакувати він на Великім Лугу.
      Ходив в походи з ко́шем проти татар і ляхів,
      В бою не знав пощади, як і не відав страху.
      Доводилось й за море ходити проти турка,
      Давалася не просто козацькая наука.
      Вбивав, бо ж треба було проклятих убивати,
      Що рідну Україну взялися грабувати.
      Бувало, лізли скопом з усіх боків до неї.
      Не розлучавсь Микола із шаблею своєю.
      Та не жалівсь на теє. Така вже склалась доля.
      Але ночами мріяв пройтися з плугом в полі,
      Узяти косу в руки та по росі пройтися.
      Але зірки на небі по іншому зійшлися.
      Якось на Січ примчала із поля вістка знову,
      Що йде орда із Криму, що йде орда здорова.
      Знов запалають хати, і знову кров проллється,
      Якщо по Україні ота орда пройдеться.
      Помчалися козаки орду ту зупинити.
      Як соколи упали та стали суд вершити.
      І голови ворожі в густі летіли трави.
      Та падали й козаки також у тій виправі.
      Микола люто бився, метаючись по полю
      І голови татарські летіли в трави голі.
      Про себе і не думав, хотів побільше вбити,
      Аби від людоловства орду ту відучити.
      Незчувся, як татарин шаблюкою ударив,
      Черкнуло гостре лезо йому по о́чах карих.
      І світ померк для нього. Він із коня звалився.
      Можливо, саме тому живим і залишився.
      Орда в бою зім’яла слабку козацьку силу.
      Кого кіньми стоптала, кого взяла ясиром.
      Поранених і вбитих залишили у полі.
      Вже вороння кружляло, чекаючи, навколо.
      Орда помчала далі, а вороння спустилось
      Та і бенкетувати на полі заходилось.
      Прийшов козак до тями, як чорний ворон клятий
      Дістався і до нього та й очі став клювати.
      Із темряви і болю лиш звуки долітали,
      Але вони нічого йому не підказали.
      Куди іти? Де прірва попід ногами стане?
      У відчаї Микола забувся геть про рани.
      Тож навмання подався, ступаючи обачно.
      А вороння нахабне лише косилось лячно.
      Почув десь поряд стогін, на хвилю зупинився.
      «Чи хтось живий? - спитався, - Коли козак – озвися!»
      Озвався козаченько, зрадів ураз Микола,
      Бо ж думав що лишився одним-один у полі.
      Хоч і біда з ногою, ходити сам не може,
      Але йому у тому Микола допоможе.
      Тут головне, що бачить… Так і пішли обоє,
      Перев’язавши рани, дорогою тяжкою.
      Один обом за ноги, другий обом за очі…
      Аби лише татарин зненацька не наскочив.
      Бог милував. Нарешті курган у полі вздріли,
      Козацькая сторожа дороги сторожила.
      Із ними і до Січі, в кінці кінців дістались.
      Дістатися дістались, але там не зостались.
      Куди таким калічним уже козакувати?
      Хіба що в Трахтемирів, щоб віку доживати.
      Та, поки їхні рани потроху заживали,
      Вони між козаченьків сиділи, нудьгували.
      Заглянув до Миколи якось знайомий майстер,
      Спитав: « А чим, Миколо, надумався зайнятись?
      У тебе ж гарний голос. Ти ж так пісні співаєш.
      А інструмента свого для співу ти не маєш?»
      «Звідкіль би він узявся? Я ж козакую, брате.
      Чи ж я на Січ приперся аби пісні співати?»
      «То так…Було…А нині? Тобі би кобзу в руки!..»
      «Та ж грати я не можу!» «То не складна наука.
      Ось я собі зварганив такого інструмента,
      Та, щоб пісні співати не виберу момента.
      Бери, тобі, козаче, ця кобза більш потрібна…»
      Торкнув по струнах й звуки розсипалися срібно.
      «Що ж, дякую за кобзу. А що співати маю?
      Я ж ні одної пісні кобзарської не знаю».
      « А що душа говорить, то і співай, козаче.
      Ти ж за життя багато чого на світі бачив:
      Неправду і неволю, гірку народну долю.
      От і співай та душу свою пускай на волю.
      Знайди собі дитину, нещасну сиротину.
      Вона очима буде, у світ тебе вестиме».
      Отак і став Микола з тих пір кобзарювати,
      Ходив собі по селах аби пісні співати.
      Водив його хлопчина, показував дорогу.
      Обоє й годувались і одягались з того.
      Співав Микола гарно аж сльози виступали
      Та відчував, що, наче, чогось не вистачало.
      І людям, наче,гарно, сміються вслід і плачуть,
      А він терзає душу у сумнівах, одначе.
      Якось в селі одному дідусь уже старенький,
      Коли всі розійшлися, промовив коротенько:
      «Що ж, чоловіче добрий,чудово ти співаєш
      Та у твоєї кобзи чогось душі немає».
      Сказав та і почовгав дорогою своєю.
      І залишив Миколу із думкою тією.
      Відтоді став Микола до кобзи дослухатись,
      Чи ж її душа буде на пісню озиватись.
      Та грає, наче, кобза і непогано грає,
      Але душі своєї чомусь не розкриває…
      А якось в чистім полі орда Миколу стріла,
      Не встиг хлопчина й крикнуть, як стріли полетіли.
      Хлопчина увернувся та у ярок скотився,
      Микола ж сам над яром, як палець залишився.
      І вп’ялися у тіло його ординські стріли
      Й душа його зірвалась й на небо полетіла.
      Звільнилася, нарешті з обтяжливої плоті,
      Від горя і нещастя, від воєн і роботи.
      Летить душа козача перед ворота раю.
      Тут ангели з чортами її уже стрічають.
      Кому ж вона прийдеться, куди вона потрапить?
      Чорти взялися перші, поперли із нахрапом:
      «Ми заберем у пекло її на вічні муки,
      Бо ж, подивіться, в нього в крові і досі руки.
      Він шаблею своєю убив багато люду,
      Пролив він ріки крові і море сліз повсюди.
      Тож місце їй у пеклі. Тут нічого й гадати!»
      Та ангели говорять: «Ні, нечисте проклята!
      Не лив він кров і сльози ніколи у невинних,
      А лише тих, що лізли з розбоєм в Україну.
      Рубав в бою їх чесно, не підлістю й обманом.
      Тому не роззявляйте свої пащеки марно.
      Такому місце в раї…» Аж тут душа озвалась:
      «Душа козацька вільна, ніколи не схилялась.
      Не хочу я ні пекла, не хочу я ні раю.
      Нехай душа козацька у кобзі спочиває.
      У ній вона безсмертна. На струнах лиш заграти
      Й душа моя щоразу в ній буде оживати».



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    86. * * *
      У Дикім полі червоні маки.
      Чужої долі гіркої знаки.
      Ковила сива, немов волосся.
      Багато крові тут пролилося.
      У Дикім полі могил багато
      І не злічити, і не згадати.
      Кургани, поряд могили про́сті,
      А там під сонцем біліють кості.
      І тільки маки, червоні маки
      Чужої долі гіркої знаки.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    87. * * *
      Революція жере своїх дітей,
      Бо від влади люди часом, мов дуріють,
      Забувають зовсім зміст своїх ідей
      І колишніх однодумців не жаліють.
      По живому ріжуть, по цілому рвуть,
      Обійматись ладні, навіть, з ворогами.
      І докорів ніяких не хочуть чуть,
      Бо себе рівняють ледве не з богами,
      Які милувати можуть і карать
      І при цьому помилок не допускають.
      Чи не тому – так і хочеться спитать,-
      Революція дітей своїх зжирає ?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    88. Легенда про бегонію
      Крізь сон ще Миколка ледь-ледь уловив,
      Як скрипнули двері, щось зашурхотіло.
      Хоч очі іще відкривать не хотілось
      Та, мама з нічної прийшла, зрозумів
      І миттю схопився побігти стрічати.
      Аж тут на вікні диво-дивне уздрів:
      Кущ в горщику на підвіконні розцвів
      Червоним, що важко й очей відірвати.
      Ще вчора лиш листя зелене було,
      Хоча він до кущика й не придивлявся,
      Але на таку красу й не сподівався,
      Щоб аж підвіконня червоним цвіло.
      Поки роздивлявся і мама зайшла:
      - Ти що там цікаве, синочку, побачив?
      Як спалося? Ти чимсь схвильований, наче.
      А, бачу, бегонія вже розцвіла.
      Миколка, мов скинув всі чари із себе,
      До мами притиснувсь, її обійняв:
      - Та квітка – бегонія? Я і не знав.
      А можна, матусю, спитатися в тебе?
      Звідкіль така квітка яскрава взялась?
      Чому її дивно отак називають?
      - Пішли, я сніданок тобі накриваю.
      Поки ти подужаєш кашу, якраз
      Я все те, що знаю, тобі й розповім.
      Усівся Миколка, став кашу сьорбати.
      А мама йому стала розповідати
      Звідкіль та бегонія втрапила в дім.
      - Було то, синочку, в далекі роки
      Та ще й у далекій Америці, в джунглях.
      Народ один жив там в часи ті минулі,
      Вже й назва забулась його за віки.
      Народ поклонявся священній рослині,
      Що звалась Тамайя. Та в джунглях росла,
      Здавалось, нічим не примітна була.
      Та раз на рік з неба спускалась богиня.
      Збирався народ той круг квітки тії,
      Співав їй пісні та водив хороводи
      Й з’являлось дівча неймовірної вроди
      Із квітки. Схилялись до ніг всі її.
      А бу́ла красуня та золотокоса
      Утіленням єдності Неба й Землі.
      Вони їй свої викладали жалі,
      Вона ж їм давала все те, що попросять.
      І так воно було віки і віки.
      Щороку богиня із неба спускалась,
      До нужд і бажань до людських дослухалась
      Й верталась на небо до себе…Поки
      Не вдерлись у край той злі конкістадори.
      Вони не жаліли ні сіл, ні людей.
      Від них заховатись не можна ніде.
      Текла кров, палали хатини і скоро
      Пустелею стати міг дивний той край.
      Зібрались старійшини побіля квіту
      Та стали богиню спуститись просити,
      Хоча і не в час, як було зазвичай.
      Та дуже просили і сліз не жаліли,
      Бо ж скоро народ весь загинути міг.
      Почула богиня, здавалося, їх,
      Із неба на землю нещасну ступила,
      Вселилася в квітку і та ожила,
      Дівчиною золотокосою стала.
      Та конкістадори, мов того чекали,
      Ховались, напевно, побіля села.
      Напали зненацька, старійшин побили,
      Весь люд розігнали по джунглях кругом,
      До дівчини тої помчали бігом
      І міцно за руки її ухопили.
      Хоча й не пручалася зовсім вона,
      Лиш холодно на тих ідальго дивилась,
      Аж їм заховатись від того хотілось.
      Але ж для Іспанії то дивина.
      А в них капітаном був Санчес Алмеда,
      Готовий Тільцю золотому служить,
      Теж мріяв багатства і слави зажить,
      Та думав, що все то чека попереду.
      Нагарбане все в каравели напхали,
      Туди ж і дівчину оту потягли.
      Аби королю показати везли,
      Та щедру за те нагороду чекали.
      Тримали в окремій каюті її.
      Втомивсь капітан в ту каюту ходити,
      Хотів бо дівчину до себе схилити
      Аби забаганки утілить свої.
      Багаті дарунки весь час обіцяв…
      Та дівчина холодно тільки дивилась.
      Йому відступитись - одне й залишилось.
      Він більше й ногою туди не ступав.
      Коли ж у Іспанію вже припливли,
      Відкрили каюту, щоб взяти дівчину.
      Уздріли сухе стебельце лиш єдине,
      Красуню знайти так вони й не змогли.
      Усе таємниче, звичайно, ляка.
      Злякавсь капітан, раптом ті чужі бо́ги
      За злочин із помстою прийдуть до нього.
      Тримаючи те стебельце у руках,
      Поклявся, що верне ту квітку додому.
      І в урну її кришталеву поклав,
      І розповідь про ті дива написав.
      Та долі земні знані Богу одному.
      Не встиг капітан, вмер до того, коли,
      В Америку нові пішли каравели…
      Голодні ідальго по злато поперли,
      Їм долі народів байдужі були.
      Бо ж очі засліплював золота блиск.
      Куди там до квітки священної тої.
      Лежала, пилюкою вкрита густою.
      Бо ж конкістадору який з неї зиск?
      Аж якось французький ботанік один
      У мотлоху порпався й урну натрапив…
      І ось уже сходить із нею по трапу,
      Надумав ту справу закінчити він.
      Чи довго, чи ні та, нарешті, прийшов
      Туди, де народ по богині журився.
      Старійшин зібрав, перед ними відкрився
      Та все розповів, як стебло те знайшов,
      Не знаючи, буде в тім користь чи ні.
      Старійшини довго гадали, сиділи,
      Адже відродити богиню хотіли,
      Щасливі щоб знов повернулися дні.
      А потім взялися обряди творить,
      Як пращури їхні віками творили.
      Три дні круг сухого стебельця ходили,
      Бажаючи в ньому життя відродить.
      Втомилися вже, вже й зневіра в очах,
      Здається, не буде нічого із того.
      Зреклася богиня народу свойого,
      Її не побачити більше… Хоча,
      Як третій раз сонце на сході явилось.
      І промені перші осяяли світ,
      Зненацька ожив давно висохлий цвіт,
      Богиня у них перед очі з’явилась.
      На мить золота промайнула коса
      І щезла… Стебло раптом листям укрилось,
      А потім і квіти на ньому розкрились…
      Отак відродилась ця дивна краса.
      Вернулась, щоб радість приносити в світ.
      Мішель же Бегон - губернатор Гіїті,
      Що просто кохався в розведенні квітів,
      Був тим, на честь кого й назвали той цвіт.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    89. * * *
      Кінь неспішно ступав по низенькій траві,
      Залишаючи добре помітні сліди.
      Тільки-тільки в степу зацвітав первоцвіт
      І земля іще пухла була від води.
      Сонце дерлося вгору, весняним теплом
      Намагалось зігріти холодний цей світ.
      Але холодом звідкись від річки тягло,
      Яка тільки до моря відправила лід.
      Степ ще спав,ще година його не прийшла
      І живе не спішило вилазити з нір,
      Бо зима повернутися раптом могла,
      Як бувало не раз у степу до цих пір.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    90. Кінь Кортеса
      В далеких джунглях Гватемали,
      У хитрім плетиві ліан
      Яскрава пташка проспівала
      Стару легенду. Не обман,
      Як іноді таке буває:
      Хтось щось придумав і гайда,
      Вже казка між людей гуляє,
      Неначе справжня вигляда.
      А це історія, що стала
      Легендою із тих часів,
      Коли ще майя проживали
      Серед оцих густих лісів.
      Міста ще джунглям опирались,
      Життя ще вирувало в них.
      Але іспанці уже взялись
      Схилити велич цю до ніг.
      Вже між руїн Теночтітлану
      Ацтекська слава полягла,
      А у Кортеса в його планах
      Уже і ця земля була.
      Він рушив джунглями на південь,
      Скоряючи цей дивний край,
      Йому несучи смерть і біди
      Й заграви аж за небокрай.
      Простуючи в Петен, говорять
      Він завернув у Тайясаль.
      Його правитель у ту пору,
      Пізнавши вже іспанську сталь,
      Погодивсь визнавати владу
      Над ним іспанських королів,
      Кортесові у ноги падав
      І злата-срібла не жалів.
      Прийнявши клятви від Канека,
      Спочивши на чужих хлібах,
      Кортес продовжив шлях нелегкий
      По тих неходжених лісах.
      Та залишив у Тайясалі
      Коня старого вже свого,
      Бо з ним возитися надалі
      Не мав бажання. І того
      Місцеві мешканці за бога
      Собі нового узяли,
      Забувши всіх, яким до того
      Пожертви без кінця несли.
      Бо кінь у тих краях, як диво
      Був за далеких тих часів.
      Боялись майя його гніву
      Ще більше, ніж старих богів.
      Отож несли копал і бальче
      Аби задобрити його,
      Не знаючи того, одначе,
      Що кінь не спожива того.
      Що він води і сіна хоче,
      Тому так жалібно ірже,
      Бо голод сили йому точить,
      Лишилось не багато вже.
      Що мало статись – те і сталось:
      Кінь-таки здох. І дикуни
      Із того так перелякались,
      Що вже із золота вони
      Його поставили подобу
      В своєму храмі. День по дні
      Несли дари, вели худобу
      Аби утишить його гнів.
      Богів і королів забувши,
      Молились щиро дикуни,
      Коневі-богу свої душі
      Несли без сумнівів вони.
      Коли ж іспанці знов з’явились,
      Під міста мури підійшли
      І штурмувати заходились.
      Жерці в останню мить змогли
      З конем прорватися із міста
      І в озері його сховать.
      Окрім жерців самих те місце
      Ніхто не має права знать.
      Десь він лежить на дні і нині,
      Давно вже й мулом занесло.
      Можливо, вигадка пташина,
      А, може, й справді так було?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    91. Легенда про глухаря
      - А зараз я вам, дітки, розповім
      Маленьку казку, - вчителька сказала,-
      Про те, як пташки полишали дім
      І в теплий край, у вирій відлітали
      Та глухаря з собою не взяли
      І зовсім не тому, що не хотіли…
      Вітри холодні з півночі прийшли
      І листя на деревах пожовтіло.
      Збиратись стали зграєю пташки
      Всі на узліссі. Беркут заправляє.
      Всі знають – буде переліт тяжкий,
      Не кожен таку віддаль подолає.
      Але летять, бо ж скоро сніг впаде
      І поживитись буде зовсім нічим.
      А ще й мороз безжалісний прийде
      І закоцюбнеш на віки на вічні.
      Сім днів збирались пташки у політ,
      Ладнались аби чогось не забути.
      - Чи всі тут? Чи когось гукати слід?-
      Спитався беркут. – Глухаря не чути!-
      Озвався хтось із пташок. - Де пропав?
      А ну, зозуле, полети до нього,
      Скажи, аби негайно все кидав,
      Бо час уже рушати у дорогу.
      Летить вона, аж бачить – той сидить
      На кедрі та горішки з шишок тягне.
      - Шановний, тобі треба поспішить,
      Уже вся зграя відлітати прагне.
      Сім днів тебе чекаєм одного…
      - Ну, і чого так рано сполошились?
      Та ми ще часу маєм ого-го!
      А, бач, горішків скільки залишилось!
      Невже миша́м і білкам зоставлять?..
      Вернулася зозуля та і мовить:
      - Горішки лущить. Просить почекать…
      Насупивсь беркут. Посилає знову
      Моторну плиску в ліс до глухаря.
      Велів тому негайно все кидати,
      Бо ж відлітати в теплий край пора.
      Та й полетіла все то передати.
      Оббігла навкруг кедра десять раз,
      Поки те: «Швидше! Швидше!» говорила.
      А той на те: - У мене ще я час.
      Адже в політ багато треба сили.
      Не буде ж годувати нас ніхто,
      А, як не стане сили долетіти?...
      Пробіглась плиска, потрясла хвостом
      Та й подалася зграю сповістити.
      Розгнівавсь беркут - коли так воно,
      Велів нікого більше не чекати…
      Вже зграя і розтанула давно
      У небесах …А шишок ще багато.
      Вже глухареві і не лізе…Він
      Зітхнув, нарешті та почистив дзьоба.
      - Усього не подужаю один.
      Тут треба нас таких багато, щоби
      Поїсти все. Жаль кидати… Але ж
      Десь зграя перед вильотом чекає.
      Хоча і важко та злетів усе ж,
      І до узлісся того долітає.
      А там нікого. Відлетіли всі.
      Полишили його зовсім одного.
      Ніде не чуть пташиних голосів.
      І сльози навернулися у нього.
      - Без мене полетіли! Як же так?
      Як я один тут буду зимувати?
      Я ж тут не прогодуюся ніяк,
      Лисиця легко зможе вполювати!
      Він довго плакав і від сліз його
      Чорненькі брови аж почервоніли.
      Тож глухарів від випадку того
      У вирій птахи брати не хотіли.
      Ті жалілись і плакали весь час.
      Тому у них такі червоні брови…
      Завмер, ту казку слухаючи, клас,
      Поки й останнє не затихло слово.
      І тут один враз вчительку пита:
      - Глухий він, справді, що так прозивають?
      - Та ні, звичайно, - відказала та,-
      Мисливців же здалеку відчувають.
      Та навесні збираються вони
      Перед самицями похизуватись.
      І крутяться один перед одним,
      Аби самицям кращими здаватись.
      Токують, різні звуки видають:
      І клацають, й сорокою скрекочуть.
      І крилами розмахують і б’ють,
      Суперника свого здолати хочуть.
      А молоді десь на гілках сидять
      Та на усе то мовчки поглядають.
      Вони не мають права токувать,
      Але уже готуються, вивчають.
      Так от, коли глухар ото кричить
      Аби до себе самку приманити,
      Він зовсім глухне на якуюсь мить
      І можна його запросто зловити.
      Мисливці часто користають тим,
      Коли повадки птахів добре знають…
      Призвичаїлись глухарі до зим
      І в теплий край уже не відлітають.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    92. * * *
      Понад річкою невеличкою
      Ой, блукав пастух за теличкою.
      Десь відбилася, загубилася.
      Невідомо де опинилася.
      Чи в городах десь, чи пішла у гай.
      Ти ж тепер блукай, ти ж тепер шукай.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    93. * * *
      Можна битву виграти, але,
      Можна, разом з тим, війну програти.
      Досить лише Пірра пригадати,
      Що колись мав військо чимале,
      В битвах Рим зумів перемагати,
      Але стільки воїнів втрачав,
      Що щораз від розпачу кричав:
      «Перемога ця поразки варта!»



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    94. Легенда про архістратига Михаїла
      Гуляли мама з донькою якось
      Маленьким сквером, що на Оболоні.
      День ясним, тихим видався сьогодні.
      Вже сонечко високо піднялось
      І пригрівало. Та поміж дерев,
      Що оце саме рясно квітували,
      Вони лиш ніжний доторк відчували
      Тих променів. І відчуття бере,
      Що у раю розквітлому гуляєш.
      Так хороше і легко на душі,
      Що, хоч берися та пиши вірші,
      Усе на те навколо надихає.
      - А хто оце? – запитує донька,
      На пам’ятник указуючи, - Дивно,
      Він виглядає зовсім і не гнівним,
      Хоча й меча тримає у руках.
      - То, доню, Михаїл – архістратиг –
      То наш небесний покровитель міста.
      - Так. Нам у школі говорили, дійсно,
      Про нього. Та учитель не устиг
      Багато нам про те розповісти.
      А ти, матусю, може більше знаєш,
      Чом саме він наш Київ захищає?
      Адже немало є других святих.
      - Так трапилося, доню, що його
      Найпершим місту в поміч запросили,
      Коли при Володимиру хрестили.
      В літописах ти не знайдеш того.
      Було то в час, як Володимир взяв
      У греків Херсонес і там хрестився.
      А, в Київ повернувшись, заходився
      Хрестити Русь. Найперше наказав
      Дружинникам кумирів всіх звалити,
      Що в капищі стояли на Горі.
      Дружинники їх витягли з воріт
      І заходились молотами бити.
      Все на очах розгублених киян,
      Які у стра́ху на таке дивились,
      Щоб боги і на них не розізлились
      Від завданих кумирам їхнім ран.
      Чекали, що ударить грім з небес
      І спалить всіх: і винних, і невинних.
      Й поваляться на землю древні стіни,
      І зникне Київ під землею весь.
      Та поки тільки гупання неслось
      Та цюкання сокир, які рубали
      Кумирів дерев’яних, доки й впали.
      Високе в небо полум’я знялось.
      То дерев’яні ідоли горіли.
      А люди кари ждали від богів,
      У небеса даремно поглядали .
      Та боги, мов розгублені, мовчали,
      Не падав на людей небесний гнів.
      Та раптом з жаху охнула юрма,
      Коли з воріт кінь витягнув Перуна.
      Він за хвостом коня узвозом суне
      І слідом хмару пилу підійма.
      Кінь протягнув кумира крізь юрму
      До Ручая. Надбігли слідом слуги,
      Ще більшу учиняючи наругу
      Не ідолу - Перуну самому,
      Коли взялися палицями бити.
      А дерево стогнало і гуло,
      Неначе йому боляче було.
      Юрба ж нічого не могла зробити,
      Бо ж поряд он дружинники стоять
      З мечами, миттю голову зрубають.
      Тому кияни дивляться й ридають,
      Не кидаються бога захищать.
      Нарешті, вдовольнивши свою лють,
      Вхопили слуги Перуна і в воду,
      В Ручай і, щоб минути перешкоди,
      Відштовхують від берега, женуть
      Вниз до Дніпра. Юрба слідом іде,
      Усе ще сподіваючись на диво.
      Що все для них закінчиться щасливо,
      Перун, нарешті, кривдників знайде.
      І там, де нині Видубичі є
      Те диво сталось. Ідол зупинився,
      Чи чимось під водою зачепився.
      Здавалось людям, навіть, устає.
      І закричали люди: «Видибай! –
      До нього,- Боже, видибай, помстися!
      На нас усіх нещасних подивися
      Та кривдників, нарешті покарай!»
      І ідол, наче ті слова почув,
      Став підніматись, хоч і через силу,
      Хоч слуги його палицями били
      Аби він знову у Дніпро пірнув.
      Але зробить нічого не могли.
      Куди з Перуном їм самим тягатись?
      Юрба у гніві стала насуватись,
      Вже й кулаки озлоблено звели.
      І тут єпископ грецький Михаїл,
      Який приїхав з Херсонеса з князем,
      Щоб Русь хрестити, всіх навколо вразив.
      Перехрестив він ідола й що сил
      Гукнув: - Архангел, поможи здолати!
      І тої ж миті, наче із небес,
      З’явився воїн, в сяйві злата весь,
      З мечем в руці. Юрба застигла раптом.
      А він у сяйві сонячному взяв,
      Мечем торкнув Перуна й той у воду
      Звалився знову на очах народу
      Й Дніпро по хвилях вниз його погнав.
      А слідом слуги хрестячись пішли
      Аби його аж до порогів гнати.
      Юрба ж не стала далі проводжати,
      Усі і так налякані були.
      А воїн раптом розвернувся й зник,
      Немов його і не було ніколи.
      Зашепотів між себе люд навколо:
      «А хто то був? Що то за чоловік?»
      Єпископ на той шепіт повернувсь:
      «Архистратиг то Михаїл був, люди.
      З ним Божа сила скоро тут пребуде».
      А потім навкруг себе озирнувсь:
      «На цьому місці храм йому воздвигну!
      Щоб пам’ятали про подію всі.
      Стояти буде тут у всій красі
      І свідчити, як тут диявол згинув!»
      Так Видубицький виник монастир
      Святого Михаїла… День по тому
      Князь Володимир повелів усьому
      Чесному люду із Подолу й гір
      Зійтися на Почайні. Хто не прийде,
      Той буде князю ворогом тоді.
      І люд зійшовся, надто не радів,
      Але й не плакав. Бачив: за всі кривди,
      Що були заподіяні богам,
      Ті, навіть, пальцем не поворухнули.
      Злякалися? Слабкі занадто були?
      Тож і прийшли до річки берега́.
      Тим більше, що архангел Михаїл
      Перуна легко переміг в двобої.
      Тож мовчки охрестилися водою,
      На спротив не було вже у них сил…
      - А Михаїл приходив лише раз? –
      Спитала донька, - Чи таке ще було?
      - Звичайно, доню, люди вже й забули.
      Минув із тих подій чималий час.
      Архистратиг, хоч місту помагав,
      Та після того не з’являвсь на очі.
      Ішли роки, змінялись дні і ночі,
      Аж доки час тяжкий зовсім настав.
      Прийшла зі сходу, зі степів орда
      Монгольська на чолі з Батиєм-ханом.
      Він десь на Стугні зупинився станом,
      Але на Київ хижо погляда.
      А вже ж про нього чули на Русі,
      Що він жорстокий, милості не знає.
      Міста горять, кров рі́ками стікає.
      Отож зібралися кияни всі
      Та й вирішили місто не здавать,
      А разом від монголів боронити.
      Прийшла орда, щоб місто обступити.
      Куди не кинь – тумени їх стоять.
      Батий шатро поставив на горі,
      Що й досі ще Батиєвою кличуть.
      Кияни стали упадати в відчай,
      Поглянувши зі стін о тій порі.
      Такої сили ще не знав ніхто.
      Як від такої місто захистити?
      Не краще в місто ворога пустити,
      На милість його здатися, а то,
      Пощади їм не бачити вовік.
      Зі стін дивились, думали-гадали.
      Наказ від свого воєводи ждали.
      Аж тут з’явився раптом чоловік -
      Михайло Семиліток. Всі його
      У місті як людину тиху знали.
      А тут він мовив: «Що ж ви, люди, стали?
      Віддати міста хочете свого?
      Та ж хан Батий його не пощадить.
      Згорить в огні. Боротись, люди, треба!
      Тоді і поміч матимете з неба.
      Чого даремно плакати сидіть?!»
      Піднявсь на стіну, лук з плеча ізняв.
      Ніхто такого в місті ще не бачив.
      Наклав стрілу, лук натягнув добряче
      Й в бік ханського шатра стрілу послав.
      Хан саме всівся братись за обід,
      Як тут стріла, немов із неба впала
      Та у печеню на столі попала.
      Від страху хан аж на обличчі зблід.
      «Звідкіль стріла?» - у нукера спитав.
      «Із Києва, мій хане, прилетіла!»
      «Коли у їхніх воїв така сила, -
      Подумав хан,- то я даремно взяв
      Його в облогу. Що ж його робити?
      Адже ніколи він не відступав
      І скільки міст за свої роки взяв!
      Їх треба, мабуть, якось обдурити?!»
      Тож повелів він биричів послать,
      Аби умову передать киянам.
      Мовляв, він місто штурмувать не стане
      Та мають того воїна віддать,
      Який майстерно так пускає стріли…
      Зібралися на раду геть усі,
      За гамором не чути й голосів.
      Судили довго і постановили
      Батиєві Михайла все ж віддать.
      Аби малою кров’ю мир здобути.
      Як довелось Михайлу то почути,
      Сів на коня й киянам став казать:
      «Не уздрите ж ви Золотих Воріт.
      Прийдете вранці – їх уже немає».
      Стоїть юрба, лиш голови схиляє.
      А у Михайла голос, наче лід:
      «Дурна в вас рада – от скажу я вам:
      Якби мене ви хану не віддали,
      Ніколи б стіни київські не впали.
      Ви б усім дали відсіч ворогам!»
      Підняв на спис Ворота Золоті,
      Неначе то звичайний сніп пшеничний.
      Тут охопив юрбу безмежний відчай
      Та не посмів хтось стати на путі.
      Піднявся вершник той у небеса
      Та і понісся ген до Цареграду.
      Ніхто не став коневі на заваді.
      І досі кажуть, є ота краса
      В Стамбулі-граді. Бачили не раз.
      А ті, хто бачив, сподівались, звісно,
      Що знов ворота вернуться до міста,
      Але, коли для того прийде час.
      А що монголи? Київ узяли,
      Бо ж не було Михайла рятувати.
      Батий же, не зважаючи на втрати,
      Пороками ворота завалив
      Та і спалив, понищив все навкруг,
      Окрім, хіба, Святої лиш Софії.
      Побили люд увесь монголи злії
      А, коли врешті гамір бою вщух
      Й монголи собі далі подались,
      Настала тиша. Зовсім мертва тиша.
      Лиш вітер дим над згарищем колише,
      Що було містом Києвом колись…
      Не так багато часу і пройшло.
      З’явились люди, що змогли сховатись,
      На згарищах взялися будуватись
      І місто потихеньку ожило.
      Але у праці і у боротьбі
      Завжди Михайла в поміч закликали,
      Адже його за оборонця мали,
      Що зобрази́ли згодом й на гербі.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    95. * * *
      Застелило латаття
      Всю поверхню ставка.
      У зеленому платті
      Й напівсонна ріка.
      Верби понад водою
      У зажурі стоять.
      І легкою ходою
      Йду стежиною я.
      Не звертаю уваги,
      Що із неба пече,
      Що замучила спрага,
      Піт струмками тече.
      Лиш прискорюю кроки,
      Пам’ятаю одне:
      Там, у вербах високих
      Ти чекаєш мене.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    96. * * *
      Летіли коні, топчучи траву
      І куряву здіймали за собою.
      Попереду, піднявши булаву,
      Мчав кошовий, скликаючи до бою
      Тих козаків, що ще були живі
      І ладні шаблю у руках тримати.
      Та більшість вже лежала по траві
      І їм ніколи із землі не встати.
      Вони стояли супроти орди,
      Із усіх сил їй шлях перепиняли,
      Щоб Україні не було біди.
      Та помочі вже мертвими діждали.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    97. Легенда про Щекавицю
      Вкладає матуся свого сина спати,
      Бо ж пізня година, давно вже пора.
      - Я казочку можу тобі розказати
      Про Змія Горинича… Той позира
      На неї серйозно: - Матусю, не треба.
      Бо ж я вже дорослий. Які казочки?
      Якийсь Змій Горинич літає по небу,
      Плюється вогнем?! Не буває таких!
      Всміхнулась матуся: - Говориш, дорослий.
      А знаєш, що Змій той у Києві жив.
      І згадки про нього є в місті і досі,
      Хоча й проминуло багато віків.
      - Отой Змій Горинич? Що небом літає?
      - Так, Змій і Горинич, хоча й не такий,
      Яким в казочках малих діток лякають.
      - Та ні, Змій Горинич – то все казочки!
      - То все казочки?! Ну, то слухай, невіро,
      Як то все було в ті далекі часи.
      Колись, на горах цих, де Київ допіру,
      Росли непрохідні дрімучі ліси.
      Лиш зрідка мисливці сюди зазирали,
      Рибалки Дніпром, коли мимо пливли,
      До берега часом в човнах приставали,
      Далеко, проте в густі хащі не йшли.
      Земля ця древлянською тоді вважалась,
      Окраїнні землі, тож хто тут бував.
      Хоча Щекавиця уже обживалась,
      Якиїсь древлянський там рід проживав.
      Стояв городок там зовсім невеликий,
      Укріплений, звісно – дубова стіна.
      Від князя приходили воїни зрідка –
      Усе, що їм треба – лише данина.
      І так воно йшло довго мирно і тихо.
      Аж поки й край цей поляни прийшли,
      Яких утікати примусило лихо,
      А лихом тим готи безжальні були.
      Втікаючи через ліси і болота,
      Дістались поляни урешті Дніпра.
      Як не загубили сліди їхні готи,
      Тут сховок надійний – висока гора.
      Забрались на гору, град стали рубати,
      Трудилися спішно і вдень, і вночі.
      Нарешті поставили стіни і хати
      За стінами тими. Отак живучи,
      Потроху взялися навкруг полювати
      Та землю орати, щоб хліба зростить.
      З древлянами ще не прийшлось воювати,
      Хоч знали, що рід їх десь поряд сидить.
      Були ті поляни розумні і мирні,
      Чужого не брали й свого не дали.
      Древляни ж, здавалось – живуть, як ті звірі,
      В них звичаї зовсім інакші були.
      І хай би жили в своїх звичаях далі,
      Полян не чіпали б та і по всьому.
      Так ні ж… Уже в граді полянському знали,
      Що править в древлянському граді тому
      Такий собі Щек, тобто, Змій по-другому.
      Ну, править, то й править. В полян є свої
      Князі. І вони не підвладні нікому.
      На тому полянський весь рід і стоїть.
      Та якось дівчата полянські до лісу
      Пішли аби ягід собі назбирать.
      На лихо і не сподівалися, звісно,
      Але, як назад уже стали вертать,
      Одної дівчини не дорахувались.
      Пропала та й годі. Шукали два дні.
      Кричали, гукали – та не одізвалась.
      Чи з’їли вовки десь у гущавині?
      Тож погорювали та скоро й забули.
      Таке лихоліття всі пережили,
      Що смерті для них вже звичайними були.
      Та знову до лісу дівчата пішли
      І двох не вернулось. Задумались люди:
      Чогось тут не теє?! То не хижаки.
      Вже стали за всім приглядатися всюди,
      І то, врешті-решт, услідили –таки,
      Як Щек із десятком своїх горлорізів
      Напав на дівчат стиха та й пов’язав.
      А потім хутенько сховалися в лісі.
      Поки очевидець на поміч позвав,
      Поки ще полянськії хлопці надбігли,
      Древлян уже в лісі пропали й сліди.
      Схопити тих злодіїв вони не встигли.
      Вернулися в град, кажуть князю: - Веди
      Нас на Щекавицю! (Так гору ту звали
      По імені того, хто рід тут тримав)
      Вони десь дівчат наших там поховали.
      Ходімо до Щека! Нехай би віддав!
      Зібрались найбільш войовничі із князем
      Та і до древлянського града пішли.
      А ті зачинили ворота одразу,
      Полянам до нього зайти не дали.
      Самі ж повилазили миттю на стіни
      І Щек разом з ними стоїть при мечі.
      - Ти нам всіх дівчат повернути повинен!-
      Полянський князь знизу до нього кричить.
      А той усміхається хижо: - Чого б то?
      У кожного звичаї, бачте, свої.
      У нас, коли комусь женитись охота
      Він дівку шука та і краде її.
      Тож перед богами нема в нас провини.
      Такий у нас звичай. Ми так живемо.
      Тож я вам вертати нічого не винен.
      Ми жодної дівчини не віддамо.
      Ба, більше скажу, вся земля кругом наша.
      Тож ви всі живете на нашій землі.
      Тут боги не ваші, покони не ваші.
      І вам я скажу, що мій князь повелів:
      Віднині ваш рід має кожного року
      Сюди добровільно приводить дівчат.
      Красивих і юних. То ваші уроки.
      Як ні, тоді силою змусим меча.
      І тут заскрипіли ворота і звідти
      Дружинники княжі накинулись вмить
      І стали списами колоти і бити.
      Тікали поляни. Що ж було робить?
      Відтоді щороку із криками й плачем
      Збирали поляни нещасних дівчат.
      Бо ж знали, що більше вже їх не побачать,
      Вони не повернуть у батьківський град.
      Сумна та процесія взвозом спускалась,
      Щоб знову піднятись на схил на крутий.
      А там уже Щек і древляни збирались,
      Чекали дарунок отой дорогий.
      Щек хижо всміхався до них з заборола,
      Дівчат забирали і в місто вели.
      Що далі із ними – не взнали ніколи.
      Чи десь їх везли, чи у граді жили?
      Так було роками і та Щекавиця –
      Гора та зміїна полянам пекла.
      І мріяли потай, як Щеку помститься…
      Аж доки година така не прийшла.
      В полянського князя був син синьоокий.
      Високий і статний, і сильний, як бик.
      А тут на сестру його Щек поклав око,
      Велів, як вестимуть дівчат у цей рік,
      То мають її також з ними привести.
      Інакше розправу всім пообіцяв.
      Сказав, що кохати її буде й пестить,
      Бо ж то не проста – княжа донька, мовляв.
      Робити нема чого – з плачем зібрали.
      Князь власну дочку наостанок обняв.
      Та не проводжав, бо слабкі ноги стали.
      Стояв лише сльози з очей витирав.
      А сина полянського князя не було
      На той час у граді. Він десь полював.
      Його Києм звали, до речі… Забула.
      Так от, коли він з полювання примчав,
      Дізнався, що сталося з його сестрою –
      У Щека десь у полонянках вона.
      Як батько дозволив наруги такої?
      Чи ж розуму збавила геть сивина?
      Тож він розізлився на те, не до жартів,
      Зібрав юнаків, теж гарячих, як сам.
      Надумався Щека на бій викликати.
      Хоч батько спиняв його, але де там…
      Розмови із батьком не став, навіть, вести.
      Пішли юнаки і той Кий перед них.
      Під стінами стали, древлян взялись честить,
      А їхнього Щека – найбільше від всіх.
      Кий став його вголос на бій викликати,
      Якщо він, звичайно, був не боягуз.
      Тут Щеку нема вже з чо́го вибирати.
      Та й хто супротивник? Умить розберусь!
      Розкрились ворота і вийшли древляни,
      І стали півколом, поляни – другим.
      І виступив Щек – ще моторний і вправний
      Та бачить – безвусий юнак перед ним.
      Почався двобій. Щек накинувся миттю,
      Бажаючи вбити цього шмаркача.
      Та Кий так уміло зумів відступити,
      Що ледве не вибив у Щека меча.
      Боролися довго відвага і досвід,
      Тупилася криця, дзвеніли мечі.
      Такого ще бою не бачили досі
      Ні ті, ні другі. Юрба тому мовчить.
      Коли вже терпіти було всім не сила,
      Здавалось: кінця тому бою нема.
      Кий раптом крутнувся на місці уміло
      І Щека на хибному кроці впіймав.
      Упав той і кров його землю скропила.
      Древляни злякались, назад подались,
      Ворота, проте, зачинить не зуміли,
      Поляни ввірвались і в граді зійшлись
      Уже із древлянами в смертнім двобої.
      Ті опір чинили всі сам по собі.
      Та скоро здалися і кинули зброю.
      Шукати сестру Кий по граду побіг,
      Але не знайшов. Став древлян він питати,
      Куди Щек полянських дівчат подівав.
      Лише від одного вдалося узнати,
      Що він їх у граді оцім не тримав,
      А, поки приїде від князя дружина
      Аби данину взяти в Іскоростень,
      Тримав їх в печерах. Де – знав він єдиний,
      Нікому з своїх не повідав він те.
      А було печер тих навколо багато.
      Отам, де Кирилівська церква стоїть
      Нарито було їх… А спробуй шукати.
      А ще ж і дружина от-от прилетить.
      Шукав Кий печери, шукав у печерах
      І Велес, напевно, йому допоміг.
      За декілька днів, десь уже під вечерю
      Почув в одній плач… Повернутися встиг
      На Гору, поки ще древляни примчали.
      Озлились за вбитого Щека вони,
      Та град на Горі штурмувати не стали,
      Забрали з своїх за те більш данини.
      А ті з Щекавиці, побачивши силу,
      Яку Кий з полянського роду зробив,
      Шукати десь іншого місця рішили.
      Їх град після того зачах, опустів.
      Лишилась лиш згадка про Щека, про Змія
      Та ще про дівчат, яких він відбирав.
      Народ небилиць вигадав, як уміє,
      Що три голови він, а не одну мав.
      Що дихав вогнем, аж смерділо горілим,
      Носився по небу. Насправді – не так -
      Щек-Змій, а Горинич, бо ж жив на горі він.
      І лиш Щекавиця про то пам’ята.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    98. * * *
      Диво-дивне, дивина:
      Сонце в обрій порина
      І таке велике
      Та червонолике.
      А на небі вже сія
      Зіронька вечірняя.
      Перша народилася,
      Крізь пітьму пробилася.
      Повідомила, що скоро
      Усе небо вкриють зорі
      І наступить темна ніч.
      Ну, хіба не дивна річ?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    99. * * *
      В заморському краї
      не так уже страшно і голодно,
      Порівняно з нами
      здається, що справді в раю.
      А всі ті пісні,
      що співали парторги замолоду,
      Лише для того́,
      щоб утримати владу свою.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    100. Легенда про чорницю
      Було-було й травою поросло,
      Кущами дикорослої чорниці
      Ще в давнину, в Бог зна якому віці.
      Але не сумнівайтеся – було.
      Колись між люду гноми ще жили –
      Маленькі роботящі чоловічки.
      Спускалися під землю кожну нічку,
      Копали нори і звідтіль несли
      То золото, то камені блискучі.
      І все ховали у своє житло.
      У кожного по різному було.
      Одні копали схованки у кручах,
      Другі в ярах, ущелинах, лісах
      Під вузлуватим та міцним корінням,
      Під яке страшно зазирнути й нині.
      А то й в людських підвалах, погребах.
      Таїлися зі скарбами вони,
      Бо ж знали людську жадібність до того.
      Вони усюди пхали носа свого
      І миттю відблиск золота манив.
      Тож і таїлись. Але люди злі
      Весь час кругом з лопатами ходили
      І усе рили, рили, рили, рили,
      Шукаючи скарби ті у землі.
      Їх зовсім не цікавило оте,
      Що гноми ті скарби собі збирали.
      Для того вони важко працювали,
      Бо ж діло оце зовсім не просте.
      А, відкопавши гномові скарби,
      Ще й билися тоді поміж собою,
      Не в змозі поділити їх без бою.
      Тож гноми були змушені, аби
      Скарби свої надійно зберегти,
      Постійно переховувати з плачем.
      Бо ж їхня праця пропадає,бачать.
      А де ж надійну схованку знайти?
      І у страху у вічному за те,
      Що хтось скарби їх відібрати хоче,
      Возилися із ними дні і ночі,
      Надії, все ж, не маючи, проте.
      Бо ж люди скрізь за ними вслід ідуть,
      Кирки, мотики, заступи тягають
      І знов копають, увесь час копають.
      І все частіш буває, що знайдуть.
      Зовсім маленький утомивсь народ.
      Уже не знає, що його й робити.
      Все менше нерозкопаного світу…
      Зневірилися всі уже…Та от
      Чорничний кущ, почувши плач малих,
      Урешті-таки зжалівся над ними,
      Під гілочками запросив своїми
      Сховатись разом від очей людських.
      Запрошення ті радо прийняли,
      Свої багатства сховані дістали.
      Що на собі несли, у торби склали,
      Що на кротів, на ящірок змогли,
      На ховрахів та ще звірину всяку
      Нав’ючити, щоб ті допомогли.
      І в зарості чорничні потягли,
      Щоб не знайшла там жадібність ніяка.
      При тому більші гноми пішки йшли,
      Малеча ж вся на жаби повсідалась,
      Та всю дорогу їхали, кривлялись,
      У радісному настрої були.
      Два дні й дві ночі тягся перехід,
      Два дні й дві ночі чулось тупотіння
      Там, де чорниці розрослися нині,
      Ступали гноми хутко слід у слід.
      А, як останній під гілками зник,
      Настала в лісі неймовірна тиша.
      Лиш чулося, як вітер тихо дише
      Та ще зозуля відміряє вік.
      Там в норах під чорницями й тепер,
      Народ маленький ще господарює.
      Все нори риє, день і ніч працює,
      У схованки скарбів собі напер.
      Та людям його нині не знайти
      І ті скарби в землі не відкопати.
      Змогла чорниця добре заховати
      І від лихого ока вберегти.
      Але в накладі не була й сама.
      Бо ж гноми їй віддячити зуміли.
      Вони чорницю водами поїли,
      В яких всіляких мінералів тьма.
      Бо не проста ота уся вода,
      Руду водою гноми промивали
      І золото у тій руді шукали,
      А золото ж у воду попада.
      Чорниця ж все то брала із води
      Та у великі ягоди складала.
      Тому у них корисного чимало.
      Хто по скарби навідувавсь сюди,
      Збирав тих ягід та і не жалів.
      Бо ж то багатство, злату не зрівнятись.
      Від ягід тих здоров’я будеш мати.
      А що бува дорожчим на землі?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    101. * * *
      А по небу зірок насіяно,
      Наче хто молотив горох.
      І дивлюсь я на них замріяно:
      От, якби нам отак удвох
      Років сорок із себе скинути,
      Посидіти о цій порі.
      І бажанням одним полинути
      Навстріч падаючій зорі.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    102. * * *
      Розкидана могилами по сте́пу
      Історія народу мойого.
      Як залишки розірваного цепу.
      Кому під силу поєднать його
      Аби велику книгу написати
      Про кожного, хто степом цим ходив,
      Всі племена по імені назвати,
      Усіх богів згадати і вождів?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    103. Леопард у Києві
      Ви можете не вірити мені,
      Але в житті усякого буває.
      Колись, в оті воєнні дні страшні,
      Як німці володіли нашим краєм
      Й арійським духом засмерділи все,
      Лякаючи й лякаючись ходили.
      Бо ж тут і дірка кожна смерть несе
      Й смерека кожна може, раптом стрілить.
      Говорять, то у Києві було,
      Коли вже німці тут порядкували
      І сіяли своє нацистське зло
      Та від людей покори вимагали.
      Був час, як найхоробріший «золь дат»
      Боявся вийти в ніч патрулювати.
      Не партизан боявся, а стократ
      Страшніше - з леопардом справу мати.
      Здавалося б, ну, звідки леопард?
      Та ж це не джунглі? Не спішіть казати.
      Бо ж німець був пограбувати рад
      Усе, що бачив, в Дойчланд свій попхати.
      Й на зоопарк чекала доля та.
      Забрали живність, у вагони впхали.
      Нехай німецькі радують міста.
      Та не всі звірі на таке пристали.
      Вже на вокзалі, кажуть, леопард
      Не захотів в вагон товарний лізти.
      Звільнився раптом та й помчав назад
      Зруйнованими вулицями міста.
      Чи полонені в тому помогли,
      Яких ту справу змусили робити.
      Зловити німці так і не змогли,
      Стріляли вслід та не змогли убити.
      Десь заховався, що і не знайти.
      Таємних місць поміж руїн багато.
      Собаки здичавілі і коти
      Були за їжу, лиш встигай хапати.
      Але по місту поповзли чутки,
      Що він вночі зненацька нападає
      На необачних тих людей, які
      Чогось ото у темряві блукають.
      Хоча година комендантська, все ж,
      Крім німців, хто ж по вулицях гуляє?
      А їм - іди по вулиці і стеж
      Чи темрява десь звіра не ховає?
      Так кілька тижнів місто і жило.
      Чутки ходили, страх постійно точить.
      Вночі ходити лячно всім було:
      А раптом та звірюка звідкись скочить.
      Аби порядок якось навести,
      Щоб дух арійський перестав смердіти
      Від страху, довелося провести
      Облаву, спец команду спорядити.
      Яка і стала містом полювать
      На леопарда, щоб його убити.
      Не знаю – часто їм штани мінять
      Всім довелося. Ніде правди діти,
      І так їм страшно в Києві велось,
      Мов на вулкані кожен день сиділи.
      А тут ще й це страховисько взялось…
      Все ж леопарда вистежили й вбили.
      Така була історія сумна
      У Києві. Чому прийшлось згадати?
      Коли уже в твій край прийшла війна,
      То й леопарди будуть воювати.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    104. * * *
      Встану спозарання.
      Ще навколо тиша.
      Зірочки останні.
      Вітер ледве дише.
      На траві росою
      Блищать сльози ночі.
      Сонце за горою
      Продирає очі.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    105. * * *
      Пісок і гори. Спека не спада.
      Він – хлопець із далекого Полісся,
      Все умовляв себе, що не боїться.
      Є автомат, у флязі є вода.
      Він брів один. Піт очі заливав,
      У чоботях кирзових мліли ноги.
      Пустеля. Ні стежини, ні дороги.
      Куди іти – то він і сам не знав.
      В грудневу ніч в казармі підняли,
      Не пояснивши, в літаки загнали
      І у це пекло на Землі послали.
      Хоча би попередили були.
      Що міг він знати, зовсім молодий
      Про скорпіонів, змій та інші речі,
      Про той тягар, що упаде на плечі?
      Сказали лиш: «Обов’язок це твій!»
      І зразу в бій. Він в армії не встиг
      І автомата добре потримати.
      Куди там ще навитися стріляти?
      А тут стріляв, кудись в атаку біг.
      Стріляв і все боявсь, що попаде,
      А сам з дитинства ще крові боявся.
      Що вб’ють – чомусь не сподівався.
      Здавалось, гра якась навколо йде.
      А потім вибух поряд і провал.
      Прийшов до тями – навкруги нікого.
      Оглянув тіло – начебто нічого.
      Оглянувся – он гори, перевал.
      Десь там свої. Чому його лишили?
      Якісь думки крутились в голові.
      Та він пішов. Натерті до крові,
      Боліли ноги. Полишали сили.
      Хотілось пити, але він беріг
      Краплини життєдайної вологи,
      Бо тут знайти її немає змоги,
      Хоч он в горах іще біліє сніг.
      Але до них йому ще йти і йти.
      Чи стачить сили? Чи впаде й не встане,
      І на людей востаннє не погляне?
      Хто здатен тут сліди його знайти?
      Закинутий у цей далекий край,
      Відірваний від близьких і родини,
      Від рідної далекої Вкраїни,
      Йшов, а пісок рипів йому: «Вмирай!»
      За що вмирати? Він іще й не жив.
      Хто його в цій чужій країні кинув,
      Ще молодого, зовсім ще дитину?
      А сам у кабінетику сидів,
      Розпоряджався долями чужими:
      Кому померти, а кому ще жить.
      Дійшов хлопчина чи десь там лежить,
      Так і не дочекавшись другу зиму?
      Там, де зостались тисячі других,
      У цинкових вернувшись домовинах?
      Господь, я вірю, покарає винних
      За їх тяжкий неімовірно гріх.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    106. * * *
      Сидить дід Гриць на лавці
      Попід розлогим в’язом
      Утомлений від праці –
      Весь день городом «лазив»:
      Полов бур’ян, що лізе
      З землі. Де і береться?
      Носив водичку з «низу»,
      Нехай земля нап’ється.
      Часу не вистачало
      Як слід і закурити.
      У животі бурчало.
      Вже баба десь сердита.
      Бо ж кликала з обіду –
      Зайди, бо ж борщ холоне.
      А він зрання поснідав
      Сальця ще напівсонний
      Та й на город подався,
      Забувши геть про їжу.
      Вечері вже діждався.
      От баба хліб наріже,
      Та борщик підігріє.
      Та часничку до нього.
      Вона варити вміє,
      Смачнішого ні в кого
      Він ще борщу не бачив.
      Та хай ще почекає.
      Живіт бурчить, одначе,
      Перекурити має.
      Дістав з кишені древню
      Та любу носогрійку.
      Оглянув її ревно –
      Бо ж їй вже віку й віку.
      Продув – чи не забився
      Чубук її бувало.
      У чашку подивився –
      Нічого не застрягло.
      Дістав капшук з кишені,
      Взяв тютюну у дрібку.
      Затиснув люльку в жмені,
      Щоб не просипать, кріпко.
      Тютюн заклав і гарно
      Ум’яв у чашці пальцем…
      Чекала баба марно,
      Ступила перевальцем
      На вулицю із хати.
      Де ж той старий подівся?
      Чи десь пішов блукати,
      Не дай Бог, заблудився?
      Аж бачить – понад тином
      Дим хмарою до неба.
      - Я скільки звать повинна?
      Вечеряти без тебе?
      Чого ото розсівся?
      Знов смалиш «баганоса»?
      Дід, навіть, не підвівся,
      Мов не до нього зовсім.
      Звик, видно, до такого.
      Та й баба то без злості
      Промовила до нього,
      Як то кому здалося.
      Старому побурчати
      То, мабуть, перше діло.
      Прийшла до діда з хати,
      На лавці поряд сіла.
      Дід пахкає потроху,
      Аж в носі в неї крутить
      І комарі всі дохнуть,
      Не годні тіло втнути.
      Бурчить незлобно баба,
      Мабуть, лише для виду.
      Сама ж, напевно, рада,
      Що має того діда.
      Що має кого лаять,
      Із ким поговорити.
      Вона ж зовсім не злая.
      А то б одній сидіти.
      Та все ж повчає діда:
      - Кидай уже смалити.
      Тож гріх, чи ти не відав.
      За те в смолі кипіти.
      А дід на те сміється
      Та їй відповідає:
      - Хто курить й не плюється,
      Той і гріха не має.
      Ми всі з землі родились
      І на землі живе́мо.
      Коли ж смерть нагодилась,
      То в неї знов піде́мо.
      Кури та однієї
      Не забувай умови.
      Тих, хто плює на неї
      Не прийме вона знову.
      Тим в пекло і дорога…
      Бурчать – дурна манера.
      От покурю ще трохи
      Та й підем до вечері.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    107. * * *
      Ніч опустила чорне покривало
      На землю тихо. Від людських очей
      Усе навкруг до ранку заховала.
      І жодної із зірочок-свічей
      Не видно досі. Мабуть, запалити
      Цієї ночі місяць їх не зміг.
      Ще й сам десь заховався і не світить.
      Чи то для нас жаліє сил своїх?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    108. * * *
      Сьогодні нам уже не до ілюзій,
      Відкрились очі і гіпноз пропав.
      Хай хтось говорить: «От, жили в Союзі!..»
      Я не жалію, хоч тоді не знав
      Всього того, про що відомо нині,
      Але вернуло із душі мені
      І оті їхні мітинги постійні,
      І черги довгі, про одне пісні.
      Хтось за два двадцять ковбасу жаліє,
      А я жалію витрачений час
      І те, що жити, як тепер, не вмію,
      Бо, бачте, так виховували нас.
      Бо надто чесно я учив уроки
      І вірив всьому тому, що учив.
      І так усе те в’їлося за роки,
      Живу і досі, як тоді ще жив.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    109. Легенда про рудбекію
      Посміхаючись сонцю, посміхаючись небу…
      Наче сонця маленькі вони всюди цвітуть.
      Вони радують серце, тож цвітуть не для себе.
      Коли вже їх побачив, то не зможеш забуть.
      «Чорноока Сюзанна» їх, бува називають,
      «Сонячний капелюшок» - іще можна почуть.
      Але і наукову вони назву теж мають.
      Їх «рудбекія» вчені поміж себе зовуть.
      Звідки назва ця дивна в ції квітки взялася?
      Чув історію давню. Розкажу вам. Так от,
      Та історія, наче, в ті часи відбулася,
      Як жили іще гноми – той маленький народ.
      Вони були трудящі, у землі все копались.
      Самоцвіти шукали, камені для прикрас,
      Та найперше, звичайно, відшукать сподівались
      Золото під землею. Тож трудились весь час.
      Рили ходи підземні, довгі-довгі тунелі
      Так, що в них заблукати дуже легко могли.
      Що знайшли, доправляли до своєї оселі
      Та ховали надійно, щоб чужі не знайшли.
      Якось гномів сімейка відкопала десь жилу,
      Там було чималенько золотої руди.
      Працювали із ранку, й на обід не ходили,
      Лиш холодної пили із джерельця води.
      А надвечір високу гірку вже накопали,
      Притомилися, звісно, сил не мали зовсім,
      Що й руду ту надійно в лісі не заховали.
      Не хотілося, навіть, ворушитися їм.
      Уляглися під кущик та і міцно поснули
      У надії, що завтра всьому раду дадуть.
      Але тут лісоруби саме з лісу гайнули,
      Скоротити дорогу сподівались, мабуть.
      Тягли в возиках дрова, що за день нарубали,
      Гомоніли між себе про тяжкі все часи.
      Аж тут місячні зайці у кущах застрибали.
      Що ж то може блищати, як немає роси?
      Зупинились поглянуть і ураз заніміли:
      - Та ж то золото, братці! Хтось, мабуть, заховав!
      Всі кущі навкруг себе мимохідь огляділи,
      Чи господар багатства під кущами не спав.
      Та не видно нікого…А вже жадоба душить.
      А вже серце тріпоче. А вже очі горять.
      І не хочеться, наче, їм гріха брать на душу.
      А вже з возиків руки стали дрова скидать.
      Поскидали ті дрова, золото підібрали
      Та хутчій подалися, щоб ніхто не спинив.
      Дома вже розділили і в садках закопали
      Та і спати вляглися аж щасливі вони.
      Уночі від тривоги враз прокинулись гноми.
      Чи не з золотом, часом, якась сталась біда?
      - Йди-но ти, подивися, - наказали одному.
      Той пішов, а від купи не зосталось й сліда.
      Розлютилися гноми від нахабства такого.
      Хто ж посмів обікрасти? Як його покарать?
      Стали пропонувати один перед одного
      Різні способи кари. – Можем, братці, узять,-
      Наймолодший промовив,- всіх їх перетворити
      В камінь. Хай бовваніють, наче пострах усім.
      - Ні, - промовив постарший, - так не треба робити.
      Треба так, щоб надовго пам’яталося їм.
      Тож давайте руду ту в глину ми перетворим.
      Як дістануть, поглянуть – розчаруються вмить.
      Будуть довго ходити із своїм отим горем:
      Наче ж золото брали, а там глина лежить.
      - Ні, - промовив найстарший,- в мене інша ідея.
      А давайте на квіти перетворим руду.
      Будем знати, по-перше, хто руди вкрав тієї,
      А по-друге, злодюги, як ті квіти знайдуть,
      Не лише розізляться, що їх теж обікрали,
      А ще й будуть боятись, що ми знаємо все:
      Що вони, не хтось інший, сюди руки приклали.
      Хай життя все нікчемне їх від страху трясе.
      А всім людям порядним, благородним і чесним
      Будуть квіти ті радість і утіху нести.
      Підніматися стануть із землі кожну весну
      І до осені, навіть, жовтим цвітом цвісти.
      На тому й порішили. Вранці злодії встали,
      А на місці в садочку, де сховали руду,
      Ще не знані їм квіти раптом порозцвітали
      І над ними роями уже й бджоли гудуть.
      Такі квіти красиві - люди всі любувались,
      Але злодії натяк лише бачили в них.
      Наче, в променях сонця чорні душі, здавалось,
      Їхні душі сховатись не могли від усіх.
      З того часу злодюги вже спокійно не спали,
      Озирались, ходили то туди, то сюди…
      А «рудбекія» - квітку ту відтоді назвали,
      Адже вона, і справді, народилася з руди.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    110. * * *
      Звідкись налетів гулящий вітер,
      Став зривати листя із дерев,
      Змусив їх на холоді тремтіти
      Та грозив, що й кору обдере.
      Молоденькі, звісно, полякались.
      Їм – то вперше вітер так шалів,
      Тож йому низесенько вклонялись
      Аби він нещасних пожалів.
      А старі лиш голосно кректали,
      Коли він занадто насідав,
      Листя йому між очей жбурляли.
      Дуб столітній тільки поглядав.
      Він за вік багато надивився,
      Пережив шаліючих вітрів,
      Тож на скоки вітру не повівся,
      Грізним його шелестом зустрів.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    111. * * *
      Немов, шаман ударив в бубон
      Аж покотилася луна.
      Під двохтисячолітнім дубом
      Ожи́ла сива давнина.
      Зметнулось полум’я до неба,
      Сухі гризучи полінці,
      Лизнуло хмари попід ребра.
      Заграли відблиски в ріці.
      Волхви навколо метушились,
      Безгучно кривлячи роти,
      А душі пращурів дивились
      З навколишньої чорноти.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    112. Легенда про гречку
      Сидить невеселий Сашко за столом
      І ложкою нехотя кашу гортає,
      Бо, бач, апетиту у нього немає,
      А баба Одарка, напевно, на зло,
      Примушує снідати, а то гуляти,
      Сказала, не пустить. І що тут робить?
      І каша кілком ця вже в горлі стоїть.
      І хлопці не згодяться довго чекати.
      Отож і сидить, кашу ту огляда,
      Неначе то ворог у нього найперший.
      Сказати – поїв. Та ж бабусі не збрешеш.
      Поки не побачить – то дозвіл не дасть.
      Аж ось і бабуся: - Ну, що ти сидиш?
      Поїв би уже. То ж смачна така каша.
      Це ж вам не міська ота хімія ваша.
      То ж гречка! Давай же, онучку, поїж!
      Сашко чи з цікавості, чи, щоб якось
      Відвести увагу бабусі, спитався:
      - То гречка? Ти ба! А я й не здогадався.
      А звідки прозвання це дивне взялось?
      Із Греції кашу, чи що, привезли?
      Чи греки найбільше її полюбляють?
      Всміхнулась бабуся: - Хто знає?! Хто знає?!
      Говорять, часи то далекі були.
      Та ти, давай – їж потихеньку, а я
      Тобі розкажу, як мені розказала,
      Коли стільки літ, як тобі оце мала,
      Давно вже покійна бабуся моя.
      Сашко набрав гречки, до рота поклав
      Та й нехотя став її ротом ганяти.
      Мовляв, бач, я ж їм. Давай хутко казати,
      Бо в мене багато попереду справ.
      - Було то давно, - почала вона річ,-
      Тоді ще татари степами ганяли
      І пращури наші спокою не мали,
      Бо ж, хто його знає – удень чи на ніч
      Ускочить та дика орда у село,
      Почне всіх підряд до ясиру в’язати
      І вже не побачиш ні рідних, ні хати.
      Тож жити у ті часи страшно було.
      Жила тоді, кажуть, в одному селі
      Красуня Оксана. Було їй п’ятнадцять
      Та хлопці уже почали увиваться.
      Ходили круг хати, бо ж кожен волів
      Аби лиш до нього вона посміхнулась,
      Аби лиш йому своє серце дала…
      Але…в одну нічку все перевернулось,
      Зі степу біда у село те прийшла.
      Ускочила раптом орда серед ночі
      Та стала хапати усіх у ясир.
      І не оминула вона жоден двір,
      Забрала усіх, хто потрапив на очі.
      Між ними й Оксану. Мурза ледь уздрів
      Красуню таку поміж всього полону,
      Коня зупинив біля неї з розгону,
      У очі заглянув й, мов закам’янів.
      Велів він її на коня посадити,
      Щоб ноги в дорозі не збила часом,
      Весь час навкруг неї крутився він псом,
      Хотілось йому лиш на неї глядіти.
      Вона ж все ридала за домом своїм,
      За мамою й татом, що там залишились,
      Бо ж між полонених так і не зустрілись,
      Мабуть, довелося загинути їм.
      Аж за Перекопом орда розбрелась,
      Забрав кожен здобичі власну частину.
      Мурза ж, крім усього, забрав і дівчину,
      Яка йому кращою в світі здалась.
      У власний гарем він її поселив,
      Нехай невеликий, не ханові рівня.
      Але похвалитися мав чим, все рівно.
      Тепер же чекав у надії, коли
      Привикне Оксана, лить сльози не стане,
      Всміхнеться йому і його покоха.
      Бо доля інакше чекає лиха…
      А поки дівчина на нього й не гляне.
      Все плаче сидить та шепоче собі:
      - Вернутись до дому, до мами, до тата,
      Хоч пташкою, цвітом, комашкою стати
      На рідній землі опинитись аби.
      І так день по дні її в плачі минають.
      Вже висохла вся і поблідла краса.
      Лиш очі свої зводить у небеса.
      Мурза і робити чого вже не знає.
      Надумавсь бабусю до неї прислать,
      Що в нього у полі до того робила,
      Вона в Україні колись давно жи́ла,
      Можливо, вона зможе раду їй дать.
      Бабуся, і справді, вспокоїла скоро,
      Підсіла до неї, злегка обняла,
      Щось їй шепотіти тихцем почала
      І, наче, дівоче утишилось горе.
      І сльози з очей перестали текти,
      Хоч посмішка так на устах й не з’явилась.
      Здавалось, вона ожила, оживилась.
      Мурза ж собі місця не може знайти,
      Так хочеться йому Оксану обняти
      Та страшно: а раптом розплачеться знов.
      А він же отримати хоче любов,
      Наложниць і так може вдосита мати.
      Тож, щоби вспокоїти шал у грудях,
      Надумав на лови, тим часом, податись,
      Чого по аулу без діла тинятись?
      А там допоможе, можливо, Аллах.
      Ледь тупіт копит над аулом затих,
      Схопилась Оксана, бабусі шепоче:
      - Ну, що утікаєм? - А ти того хочеш?
      -Питаєшся. Звісно. Найбільше з усіх
      Моїх то бажань. Дуже хочу додому.
      Усе тут не те. І повітря, й вода.
      Десь там, може, мама мене вигляда.
      Готова я бігти туди без утоми.
      Хутенько зібрались, з аулу пішли
      Так, щоб їх ніхто із місцевих не бачив.
      Бабуся ж піввіку жила тут і, значить
      Стежки тут усі їй відомі були.
      Поки повернувся із ловів мурза,
      Вони й Перекоп вже тихцем проминули.
      Позаду лишились татарські аули.
      Та стала збиратись над ними гроза,
      Як вістка про втечу мурзи досягнула.
      Дізнавшись про те, відшукати велів.
      Тих, хто не устежив – скарав – не жалів.
      Загони ж у пошуках степом майнули.
      Оксана й бабуся вже ледве бредуть,
      Вже сили немає і спрага вже мучить.
      Десь там попереду Дніпровії кручі.
      Та вже сумніваються, що і дійдуть.
      Й шепоче Оксана: - Хоч птахом яким,
      Хоч цвітом, хоч звіром, комахою, навіть
      Вернутися хочу до рідного краю.
      Не хочу померти у краю чужім.
      То й сили дає їм з бабусею йти,
      Долати безлюдні, безводні простори.
      Аж тупіт погоні вчувається скоро.
      Оксана знов: - Боженько, не допусти!
      До рідного краю дозволь повернутись!
      Не дай людоловам схопити нас знов.
      Аби той мурза клятий нас не знайшов,
      Я ладна й на квітку якусь обернутись.
      І раптом дідусь перед ними стоїть.
      Звідкіль і узявся, з повітря з’явився.
      На дівчину пильно отак подивився,
      Рукою махнув і Оксана умить
      На зерня малесеньке перетворилась.
      Бабуся те зерня у руку взяла,
      До серця поклала і там берегла…
      Погоня ж на мить біля неї спинилась.
      Та бачать татари – бабуся одна,
      Стара вже і сива, кому і потрібна.
      А їм молоду треба зовсім і видну.
      Усім зрозуміло, що то не вона.
      Штовхнули її на прощання у плечі,
      Аж впала на землю. Орда подалась.
      Бабуся на ноги тихцем піднялась,
      З землі підхопила свої бідні речі
      Й пішла…В своє давнє забуте село
      Над річкою Россю прийшла ще не скоро.
      Спинилася біля найпершого двору,
      Бо далі іти уже й сил не було.
      Спросила води у господарів та
      У ямку зернятко мале посадила,
      Гарненько водичкою тою полила.
      Сказала тихенько: - Нехай пророста.
      Та так і померла на рідній землі.
      А з зернятка того рослина зродилась.
      І цвітом духмяним та білим укрилась,
      Якого й не бачили досі в селі…
      - А гречка ж чому? – тут Сашко обізвавсь.
      Бабуся всміхнулась: - Із часом поволі
      Вона розрослася навколо у полі,
      Бо ж вітер насінням, за звичкою гравсь.
      Розносив усюди, тож і розрослася.
      А влітку від цвіту такий аромат,
      Що бджоли злітаються, мовби у сад,
      Вони ж до такого страшенно як ласі.
      А якось у серпні, ще сонце пекло
      На Київ селом ішли греки-монахи.
      Підвечір спинились спочити над шляхом.
      А їжі з собою у них не було,
      Бо ж шлях був далекий. Що мали – то з’їли.
      Побачили кущики з зерням кругом,
      Зібрали у горщик великий його,
      Вогонь розвели та і кашу зварили.
      А з каші такий аромат, що бігом
      Навколишні збіглися аби спитати -
      Що то. А монахи дали скуштувати…
      То ж гречкою й зватися стала з того.
      Сашко так заслухався, що, непомітно
      І кашу всю з’їв. Не повірив і сам.
      А потім побіг уже гратись, а там
      Чекали на нього друзяки. Бо ж літо.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    113. * * *
      Біжимо ми по алеї –
      Я з дощем.
      Я від нього не ховаюсь
      Під плащем.
      Парасоля не ховає
      Теж мене.
      От цікаво:
      Хто ж кого пережене?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    114. * * *
      Чумацька валка в’їхала в село.
      Нарешті можна стати, відпочити.
      Позаду верст наміряно було,
      Що, навіть, важко було полічити.
      Микола вперше з валкою ходив,
      Хотів до справи гарно придивитись.
      Вантажив мажі, доглядав волів
      Та зміг багато чому і навчитись.
      Це вже останнє на шляху село,
      До рідної поверне скоро хати,
      Туди іще з десяток верст було.
      А там на нього вже чекає мати.
      Поки вечеря булька в казані,
      Пішов пройтися: чи знайомих стріне.
      Він будь-якій зрадіє новині,
      Бо ще ж весною рідний дім покинув.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    115. Битва під Дорогочином в 1238 році
      У роздумах великих князь Данило.
      Чутки зі сходу линуть все страшніш.
      Знов злі монголи зі степів з’явились,
      З якими зустрічався вже раніш
      На Калці. Добре лють їх пам’ятає.
      Добро, що звідти вирвався живим.
      Тепер йому лиш вістки прилітають,
      Як вони йдуть походом руйнівним.
      Невже й сюди дістануться їх орди?
      Невже зіткнутись доведеться знов?
      Тут і без них є привід для походів,
      Аби пускати всяким зайдам кров.
      Хоча б той Конрад Мазовецький клятий,
      Взяв Дорогочин в нього відхопив.
      Тепер і думай, як назад забрати…
      Отож, Данило в роздумах сидів,
      Гадаючи, як справу провернути,
      Не ляхи ж там за мурами сидять,
      А хрестоносці. А то ворог лютий,
      Його руками голими не взять.
      Бач, Конрад хитрий, сил своїх не має,
      Так він все хрестоносцям доруча.
      Тевтонці прусів з лівами ламають,
      Охрещують при помочі меча.
      Тепер і тут віддав їм Дорогочин.
      Ні, не тевтонам. Це другі якісь.
      Та їхніми руками втримать хоче.
      А ті, як влізуть – то лише держись.
      Почнуть усе під себе підгрібати
      Ті гідні слуги вічної війни.
      Потрібно швидко їх у шию гнати,
      Доки не вкорінилися вони…
      Обдумавши усе, як слід за зиму,
      Став ранньою весною рать скликать,
      Пустивши слух по світу, що ітиме
      Аби ятвягів зрадливих скарать.
      Та так, щоб слух дістався в Дорогочин,
      Щоб не злякати зайд зарані тих.
      Нехай даремно не потомлять очі
      І сплять спокійно по хатах своїх.
      Бо й в нього часу також не багато,
      Земля чекає ратая назад.
      Отож потрібно все прорахувати
      І хрестоносцям швидко дати лад.
      Ще по холодних весняних дорогах
      Пішли полки на північ. Потяглись
      Дні у поході, але слава Богу,
      Річки поки іще не розлились.
      Діставшись до Берестя, розвернулись
      І скорим маршем рушили шляхом
      На Дорогочин. Скоро підтягнулись
      Ятвязькі вої – пішки і верхом.
      Вони давно на ляхів зуба мали.
      На хрестоносців іще більш того.
      Тож бік Данила в цій війні тримали
      І силою підтримали його.
      Крім того, що ішли із ним походом,
      Ще й розвідку попереду вели.
      Та перекрили всі шляхи, щоб згодом
      На поміч місту ляхи не прийшли.
      Тож ані ляхи, а ні хрестоносці
      Не відали нічого до пори.
      Вважаючи, що Бог на їхнім боці,
      Данилової ще не знали гри…
      Той Дорогочин – то міцний горішок,
      Його наскоком просто не візьмеш.
      Ледь зазівався, помилився трішки,
      Ворота вже зачинені знайдеш.
      А замок же на березі високім.
      На нього здертись – справа не проста.
      Буг омиває стіни із двох боків,
      А в третім – мочарі і болота.
      Як доведеться у облогу стати,
      То можна там і військо положить.
      Тут треба якось виманити клятих
      У чисте поле, а вже там побить…
      Спокійно сплять у місті хрестоносці,
      Ніщо загрози не передвіща.
      Сторожа на шляхах на кожнім кроці
      Ніяких небезпек не сповіща.
      Тож нападу боятися не треба.
      Та і навколо поки ще зима.
      Хто прийде? Й задоволений із себе
      Магістр Бруно солодко дріма.
      Зненацька у ранковому тумані
      Заграли труби і сторожа зрить
      Ятвязьку рать. Пробралася обманом?
      Сигнал тривоги подано умить.
      Піднявсь магістр сонний ще на вежу,
      Оглянув простір. Розібрало зло.
      Провчити треба отих зайд належно,
      Щоб і бажання більше не було.
      Велів сурмити збір і шикуватись.
      Сам одягнувся в лицарську броню.
      Перехрестився перед тим, як братись
      За свого списа. Й волю дав коню.
      Ворота замку тужно зарипіли
      І перші арбалетники пішли.
      Вони дорогу миттю перекрили
      Й стріляти у ятвягів почали.
      Як подих смерті, стріли полетіли.
      Почулись крики болю вдалині.
      Та вороги й на крок не відступили.
      Для них смерть – то не диво на війні.
      У відповідь знялися їхні стріли,
      До замку, наче хмара, понеслись.
      Які упали, інші зачепили,
      У когось з арбалетників впили́сь.
      А ті уже, аби часу не гаять,
      Звільняти стали лицарям прохід.
      І вилетіла з міста хижа зграя,
      Аби провчити тих ятвяг, як слід.
      Загледівши лише кінноту строєм,
      Що все змітає на шляху своїм,
      Ятвяги подались назад юрбою,
      Куди тягатись з лицарями їм?
      Сховалися ураз в густім тумані
      І зникли із очей, немов мана.
      Та ж лицарі спинятися не стануть,
      У їх серцях нуртує вже війна.
      Вони знайдуть тих клятих і розтопчуть,
      Щоб, навіть, сліду не лишилось з них.
      Сховатися вони в тумані хочуть?
      Але ж то все даремно! От ми їх!
      І раптом перед розпашілим строєм,
      Який розгін вже чималий набрав,
      З’явились вої і списи стіною.
      А стрій вже час спинитися не мав.
      Урізалися лицарі з розгону
      У ті списи. Піднявся стогін, крик,
      Поранені кричали люди, коні.
      А задні, повернуть не в силах вбік,
      По ним топтались. А списи кололи.
      І нові, й нові падали униз.
      Зробилося червоним миттю поле.
      Магістр Бруно вже зламав свій спис
      І намагавсь мечем той стрій пробити.
      З ним поряд також лицарі кругом.
      Лише тепер вдалося зрозуміти,
      Що князь Данило обдурив його.
      Бо ж перед ним, звичайно, не ятвяги,
      А руські вої. Ось вони стоять.
      А хрестоносцям знана їх відвага,
      Таких нелегко змусить відступать.
      Та злість у ньому тільки наростала.
      Він рвавсь вперед, ламаючись крізь стрій.
      Христова сила й не таких ламала,
      Тож він повинен виграти цей бій.
      І раптом крики страху десь позаду,
      Могутній тупіт і удар страшний…
      І тут дійшла до Бруно, врешті, правда:
      Ще ледь почавши – він програв цей бій.
      Потрібно якось військо рятувати?
      Мерщій назад! Ворота зачинить!
      Та відступати – легко лиш сказати,
      Таке навколо, що й не зрозуміть.
      Ледь розвернувся у страшній тисняві,
      Як хтось у нього булаву метнув.
      Удар за мить у темряву відправив,
      Летить з коня - останнє, що відчув.
      А військо…Військо вже було юрбою.
      Рвонуло в місто рятувать життя.
      Та зачинить ворота за собою
      Ніхто і не збирався до пуття.
      На їхніх плечах вдерлися до міста
      І руські вої. Спрацював капкан.
      Всіх лицарів, що залишились, звісно,
      Взяли в полон. Хоча слабкий від ран,
      Був знайдений і Бруно серед поля.
      Брів, опустивши голову, між всіх.
      Мабуть, на то була Господня воля
      Раз Він тим хрестоносцям не поміг.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    116. * * *
      Вітер зачепився за тополю,
      Без кінця верхівку хилита,
      Хоче врешті вирватись на волю
      Та у небі знову політать.
      А вона його не відпускає:
      Зачепився – то тепер сиди.
      Он у небі хмарки пролітають,
      Куди хочуть, то й летять туди.
      Ти ж почнеш їх без кінця ганяти
      І хапати за м’які боки.
      Дай їм трохи вільно політати,
      Посиди на прив’язі поки!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    117. * * *
      Катон на старість якось говорив,
      Як сорок раз був у судах у Римі,
      Хоч кожен раз і виправданий ними:
      «Погано, що з одними вік прожив,
      А виправдовуватись мав перед другими».



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    118. Битва біля Чорного лісу у березні 1168 року
      Я славу співаю тим руським князям,
      Що власні образи забули,
      І кожен меч помсти до рук своїх взяв,
      На половців їх повернули.
      І перший між ними – то був князь Мстислав,
      Який у єдину їх рать об’єднав.

      Почив на той час уже князь Мономах,
      Що знав, як зі Степом ладнати,
      Між орд половецьких посіявши страх,
      Їх схованки змусив шукати.
      Бо мова меча їм знайома й проста.
      Спинились набіги на довгі літа

      Та з часом забулось і страх той минув,
      Набрались сміливості, кляті,
      Не стало того, хто їм карою був,
      Знов стали на Русь нападати.
      Знов дим від пожарищ над Руссю піднявсь
      І першим вдихнув його київський князь.

      Самому йому не спинити орди,
      Одному не справитись з нею.
      Слід всім об’єднатись супроти біди,
      Що встала над Руссю всією.
      Тож він всіх князів біля себе зібрав
      І мовити їм про загрозу почав:

      «О, браття, про землю батьків і дідів
      Нам треба подумати спільно.
      Бо ж половець нині вкінець знахабнів
      Вже Руссю розгулює вільно.
      Вже Гречник, Залозний, Соляний шляхи
      Спустіли вкінець від набігів лихих.

      Чи ж будем терпіти аби християн
      Тягли у свої вони вежі?
      Чи вже не пора покарать за обман,
      Порушення клятви належно?
      Згадаєм путі і отців, і дідів
      І їхнюю славу повернем тоді».

      Підтримали слово Мстислава князі:
      «Хай Бог нам у тім помагає!
      Збираймо дружини, лаштуймо возів,
      Негайно у степ вирушаєм!
      Знайдем і скараєм прокляту орду
      Аби від Русі відвернути біду!»

      На заклик Мстислава зібралися ті,
      Хто степ дикий мав у сусідах.
      Поки у степу не розмерзлись путі,
      Й життя половецьке не сите.
      І коні охлялі стоять із зими,
      І прогодуватись нелегко самим.

      І тільки-но березозоль наступив,
      Лежала земля іще гола,
      Мстислав на коні у стремено ступив
      І рушив у Дикеє поле.
      Повів за собою велику він рать,
      Щоб половців диких в степу покарать.

      Ішов тут і Київ, і Переяслав,
      І Новгород-Сіверські вої.
      І Луцьк, і Трубчевськ своїх воїв послав,
      І Турів. Готові до бою,
      Ковуї також приєднались до них.
      Топтали шляхами нетоптаний сніг.

      Під Каневом легко Дніпро перейшли
      Відомим із давна ще бродом.
      І степом безлюдним на південь пішли,
      Радіючи гарній погоді.
      Бо ж легко ворожі сліди прочитать,
      Коли завірюха їх не заміта.

      Ішли дев’ять днів, сподівались на те,
      Що ворог на них не чекає.
      Вже бачать і вежі ворожі, проте
      Орда похопилась, тікає.
      Якийсь полоняник їм вість передав.
      На половців впасти зненацька не дав.

      Дісталася вість до кочів’їв і вмить
      Схопились прокляті й побігли.
      І вежі стоять, і добро все лежить,
      І діти з жінками не встигли.
      Та половцям, видно, усе то пусте:
      Були би кістки – м’ясо ще наросте.

      Взяли вої вежі по Углі-ріці,
      Другі взяли на Сніпороді.
      Та половці далі летять, мов зайці.
      Здається, догнати їх годі.
      Та що вони вижмуть з охлялих коней,
      Як рать руська слідом на гарних жене?

      Майнула орда за Дніпро через брід,
      Щоб в Чорному лісі сховатись.
      Та руські за ними майнули услід
      І вже за мечі можна братись.
      Притисли до лісу прокляту орду,
      Потрапила в пастку на свою біду.

      Криваво окрасились помсти мечі,
      Смерть танець свій затанцювала.
      Орда смертним криком пощади кричить,
      Хоча багатьох порубали.
      Та чом полонених не взяти собі,
      Їх можна ромеям продать, як рабів.

      Кого порубали, кого узяли,
      В мотузки хутчій пов’язали.
      Звільнили усіх, що в полоні були,
      З неволі їх порятували.
      Нехай повертають додому усі,
      Бо ж їх зачекалась рідня на Русі.

      Розбіглися половці, наче зайці,
      Одних руська рать подолала,
      Других же ковуї на Остер-ріці,
      Потомлених ледве догнали.
      І також побили, в мотузки взяли,
      До княжого стану усіх привели.

      Князі рахувати взялися полки,
      Свої визначаючи втрати.
      На щастя, всього після ратей таких
      Лиш двох довелось поховати.
      Малою їм кров’ю побіда далась.
      Чому дуже радий був київський князь.

      А вої раділи ще й з того, що їм
      Така гарна здобич дісталась.
      Багатство тепер принесуть у свій дім
      З яким ще ніколи не знались:
      Колодники і полонянки з дітьми
      Із челяддю та зі скотом і кіньми.

      Тож, Богу воздавши належну хвалу,
      Рать рушила степом додому,
      Надію плекаючи в душах малу,
      Що більше віднині нікому
      Не прийдеться жити в страху перед тим,
      Що ворог зі степу ввірветься у дім.

      У Києві свято подвійне було
      Весняного ранку ясного -
      Якраз на Великдень і військо прийшло,
      Все місто раділо від того.
      Із того раділа вся Русь навкруги:
      Побиті князями були вороги.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    119. * * *
      Вітер степом летів,
      Відпочити схотів
      Та сховатися ніде було.
      Він у балку пірнув,
      Потім вгору майнув
      І нарешті побачив село.
      Іще більш розігнавсь
      Він, як вихор промчавсь
      Поміж хат і садочків густих.
      Промайнув наче птах
      Та й у вітті застряг,
      Ще поборсався трохи й затих.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    120. * * *
      Розхристана, доведена до краю,
      Стояла мати із ножем в руці
      Посеред хати, де одні мерці
      І лиш в її очах огонь палає.
      Розпухлі губи шепотіли знов
      Вже втисячне: «Ну, от і Ваню з’їли».
      І їй уже від того не боліло,
      Від чого в інших аж холоне кров.
      З кутка дивилась мовчки мати Божа
      На неймовірність лю́дського буття.
      Які її долали почуття?
      Чи то огида, чи то жалість, може?
      Дві матері приречених дітей,
      Дві іграшки в руках чужої волі,
      Дві жертви на олтар сліпої долі
      Посеред цього шабашу смертей.
      Не знаю де: чи в пеклі, чи в раю
      Ті, хто довів до цього Україну,
      Щоб мати їла власную дитину,
      Свою любов, кровиночку свою.
      За це кипіти у смолі повинні
      Їх душі чорні до остатку днів
      Щоб кожен знав і більше не посмів
      Такого учинити з України.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    121. Битва на річці Ірпінь 1324 року
      Тече, біжить Ірпінь-ріка
      І течія її стрімка –
      Не зупинити.
      Хоча пройшли літа й літа
      Та досі річка пам’ята
      Велику битву.
      Прийшов великий Гедимін,
      Привів полки литовські він
      Та й українці
      Полками теж сюди прийшли,
      Нарешті сили віднайшли
      З ордою биться.
      Пройшло чимало з тих часів,
      Як дикі орди зі степів
      Прийшли з Батиєм,
      Стоптали села і міста,
      Що на шляху зустріли та
      Спалили Київ.
      І по європах теж пройшли,
      Побити рицарів змогли,
      Всіх подолали
      Та втримати не було сил,
      Засіли у степах навкіл,
      Запанували.
      Збирали данину з усіх,
      Ходили ордами в набіг
      На непокірних.
      Не було спокою з тих пір,
      Тягли добро, вели ясир,
      Тримали вірних,
      Слухняних у краю князів.
      Хоча би й Станіслав сидів
      У стольнім граді
      Та, правлячи, усе робив,
      Що хан ординський повелів,
      З ордою ладив.
      Час помсти наступив-таки,
      Прийшли литовськії полки
      І руські з ними.
      Зібралась чималенька рать.
      Прийшла орда її стрічать
      Десь аж з-під Криму.
      Аж два тумени їх прийшло,
      Два Чингизиди їх вело –
      Тимур з Дивлатом.
      І Станіслав із ними став,
      Привів Олег Переясла́в,
      Щоб поряд стати.
      Житомир Гедимін узяв,
      Тепер на Київ поспішав.
      Лишалось мало.
      На берегах Ірпінь-ріки
      Орда стояла і полки
      На них чекали.
      Не обійти, не оминуть,
      Надійно перекрили путь
      Свідомі сили.
      Та не злякався Гедимін,
      Мав силу за спиною й він.
      Не відступили.
      Орду вже знали на той час,
      Уже приходила не раз
      В Литву по здобич.
      Тож знали, як здолать її,
      Навчили уже їх бої
      Як стріти, щоби
      Не розтоптала їх орда,
      Бо тоді військові біда.
      На полі ляже.
      Тож Гедимін привів полки,
      Послушні помаху руки
      І волі княжій.
      Стіною стала в полі рать,
      Готова ту орду стрічать
      Стрілецьким боєм
      Аби послабити удар
      Та трохи випустити пар
      З орди отої.
      Бій саме так і розпочавсь,
      Нестримний вал орди помчавсь,
      Щоб потоптати.
      Але злетіла хмара стріл
      І тисячі упали тіл
      Щоб вже не встати.
      А тих, хто долетіти зміг
      Підняли на списах своїх.
      І закипіла
      Кривава битва. Вал на вал,
      Ганяв по полю дикий шал
      І смерть ходила,
      Згрібала тисячі ураз,
      Раділа за той плідний час
      Та все косила.
      А перемога вдалині
      Чекала, хто у цій війні
      Здобуде гору.
      Але уже і день мина,
      Вона ж і досі ще не зна,
      Хто кого зборе.
      То видається, що орда
      Усе сильніше насіда,
      От-от здолає.
      А то литовці й русь тіснять,
      Готові ворога здолать.
      Кінця немає.
      Течуть кривавії струмки
      У течію Ірпінь-ріки.
      Вона приймає.
      І червоніє гладь ріки,
      Не знала стільки за віки
      Й, дай Бог, не взнає.
      Нарешті, видохлись бійці,
      Повільніш шаблі у руці
      Лиш злість нуртує.
      А Гедимін все погляда,
      Настільки видохлась орда,
      Загін гуртує.
      Як слушна надійшла пора,
      Підняв він свого прапора
      І кінна лава
      Криваву битву обійшла,
      Удар із боку завдала.
      Й пішла кривава
      Різня, бо ж не чекав ніхто,
      Що має князь ще сил на то.
      Та ж міць залізну
      Його дружини не спинить.
      Змінилась битва в одну мить.
      Монголи грізні
      Вже подаватись почали,
      Удар той стримать не змогли,
      Вже сил не було.
      Та й страх ряди їхні посів,
      Над скопищем отим висів,
      Що геть забуло,
      Що досі воїнством було.
      Тепер то на ніщо зійшло,
      Юрбою стало.
      А сили що у тій юрбі,
      Там кожен сам вже по собі.
      Знамена впали.
      Скінчився бій, то вже різня,
      А князь її не зупиня.
      Часи криваві.
      Хто вирватись за річку встиг,
      Життя порятувати зміг,
      Хоча й безславно.
      Та слава що? Життя важніш,
      Коли вже над тобою ніж -
      Не до моралі.
      Тікала чимскоріш орда,
      Литовці гнали по слідах
      Та добивали.
      Настільки січа зла була,
      Там знать монгольська полягла -
      Тимур з Дивлатом.
      А що простих ординців – тьма
      Та й руських – хто їх бік тримав,
      Лягло багато.
      Ледь не найперший із усіх -
      Олег Переяславський ліг
      На полі тому.
      Хоч Киівський, бач, Станіслав
      Життя своє порятував.
      Мчав не додому,
      У Київ, а в Рязань примчав.
      Десь там по тому і пропав.
      А Гедиміну
      Своє князівство залишив.
      Той після бою поспішив
      Під древні стіни.
      Хоч його Київ не прийняв,
      На князя кілька днів чекав,
      На Станіслава.
      Бо ж, як не як, законний князь.
      Та втратили даремно час
      У тій виправі.
      Немає князя – що ж робить?
      Чи далі опора чинить
      І з містом згинуть?
      Пішли ворота відчинять
      Та князя нового стрічать
      Від Гедиміна.
      Надовго, може, а чи ні
      Він переміг у тій війні –
      Того не знали.
      Чи татарву чорт принесе
      І вона спалить тут усе,
      Що збудували.
      Непевно тоді було жить,
      Їх можна добре зрозуміть.
      Це нині знаєм,
      Що не на день Литва прийшла,
      Татар перемогти змогла
      У нашім краї.
      Скінчилась Золота Орда,
      Хоч на віки ще та біда
      Із Диким полем.
      Ще довго край наш потерпав,
      Від орд тих боронитись мав.
      Така вже доля.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    122. * * *
      Борюкався вітер із туманом,
      Мабуть, силу ніде було діть.
      Колихавсь туман, неначе п’яний,
      Вітер плутавсь серед верховіть.
      І дерева стомлено шуміли,
      А великі краплі їхніх сліз
      Без упину по гілках котили,
      Щоб упасти з плюскотом униз.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    123. * * *
      Як Перуна скинув князь в ріку́
      І пустився він за течією,
      Плакав люд над долею своєю.
      Бо ж для них уперше на віку,
      Хтось на бога руку смів підняти.
      Не якимось словом прогнівив,
      А самого ідола звалив,
      Тож тепер покари слід чекати.
      Люди стали над Дніпром, кричали:
      «Видибай же, боже, видибай!
      Без надії нас не залишай!»
      Видубичі так те місце й стало.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    124. Легенда про князя Мала
      У Малині, у теремі своїм
      Мал – князь древлянський над столом схилився.
      Сидів, здавалось, у куток дивився,
      Не знаючи, як раду дати тим
      Думкам, що в душу принесли неспокій.
      Як поступити? Як йому чинить?
      Чи брати меч і вражу кров пролить,
      Чи далі жити, як раніше, поки
      Боги його до себе не позвуть?
      Раніше він би, навіть не вагався,
      Він би за меч без роздумів хапався.
      А нині що? Дається вже, мабуть
      Взнаки сидіння тут багатолітнє.
      Та і сім’я: і діти, і жона?
      Він відповість, а в чому їх вина?
      Теж все життя під наглядом сидіти
      Чи теж померти під чужим мечем?
      Хто зна, що краще? Він іще з малого,
      Крім Малина не бачив більш нічого.
      А якась туга у грудях пече.
      Були колись часи і у древлян,
      Коли вони цим краєм володіли,
      Ще й на сусідів, на полян ходили
      І з гордістю сліди носили ран.
      Та, як поляни з русами зійшлись,
      Вже його роду не до того стало.
      Діди постійно боронитись мали.
      Де руси на їх голову взялись?
      А, як Олег у Києві засів,
      Той коршун дикий, ладний все хапати.
      І дід Яртур мав проти нього стати,
      Щоб до древлянських не пустить лісів.
      Та марно. В лютих січах коршун той
      Зламав древлянську мужність і відвагу,
      Упали родові величні стяги,
      Не зміг тих русів зупинить ніхто.
      З тих пір вони ходили в данину
      В древлянські землі, як додому в себе,
      І брали все, що було до потреби,
      Хоч мали чорну куну брать одну
      Від диму. Та хто ж скаже їм про те,
      Коли тепер на їхнім боці сила.
      Терпіли люди, данину носили
      Та сподівались: молодь підросте
      І знову зможе зброю в руки взяти,
      Щоб вигнати находників отих.
      Та скільки літ прийшлось терпіти їх?
      Лиш коли дівся десь Олег проклятий
      І замість нього Ігор князем став,
      Вже підросли батьків загиблих діти,
      Навчилися мечами володіти,
      Лише чекали – хто би їх позвав.
      Підняв Нискиня – батько Мала меч
      Й повів народ супроти супостатів.
      Йому вдалося русів тих прогнати
      З лісів древлянських. Голови із плеч
      Летіли і у русів, і в древлян.
      Та руська рать, як невмирущий змій,
      Дві голови з’являлись по одній.
      Чи їх плодила матінка-земля?
      Здолали, врешті. Іскоростень впав.
      Нискиню, як призвідника, скарали
      Та іще більшу данину наклали,
      Ніж то Олег її до цього брав.
      А Мала, хоча вік маленький мав,
      У Малині оцьому посадили
      Та витикатись в світ заборонили,
      Аби повстання нове не підняв.
      От і сидить він тут вже стільки літ.
      Хоч попервах, як юність нуртувала
      Й шалена сила виходу шукала,
      Готовий був зірватися в політ
      Аби його сторожа не спинила,
      Та полетіти в Іскоростень, де
      Народ древлянський свого князя жде.
      Та час уже геть висотав всі сили.
      Та проти і старійшини були,
      З якими мав таємні перемови.
      Ризикувати не хотіли знову.
      Під русами вже вік свій прожили.
      Напевно, звикли як і він, до того,
      Чи то боялись, що проллється кров
      І рід не зможе відродитись знов.
      А з Києва не зароста дорога.
      Як тільки починається зима,
      То князь з мужами, а то воєвода
      Із гридями кормитися приходять.
      І тоді спасу вже від них нема.
      Древляни, наче кари, зиму ждуть
      І по крупинці данину збирають.
      Самі, бува, від голоду вмирають,
      Бо ж руси їм спокою не дадуть,
      Як, не дай Боже, куна хоч одна
      Не зійдеться у їхньому рахунку.
      Вивозять, кляті, чималенькі клунки.
      А він мовчить, хоча і добре зна…
      Аж стукіт тихий. Посланець примчав,
      Старійшини із вісткою прислали.
      Вже данину всю Свенельдові дали,
      Як того договір і вимагав.
      Аж слідом Ігор із мужами йде
      І данини теж вимагає дати.
      А де ж йому тепер ті куни взяти?
      А він не дослухається, не жде,
      Бере усе й насилля чинить тим,
      Хто власний дім береться захищати.
      Що може він старійшинам сказати?
      Він в цім питанні не порадник їм.
      Князь без дружини – то іще не князь.
      Як без дружини силу ту спинити?
      А, потім? Потім що? А жінка, діти?
      Чи вже запізно? Може в інший раз?
      З тим і відправив посланця. Тепер
      Сидить оце у теремі й гадає,
      Як він із тим всім учинити має.
      Десь у душі ще голос не помер,
      Який ночами спати не дає:
      «Ти князь, народ свій маєш захищати!
      Один раз жити, раз і помирати!
      В тім головне покликання твоє!»
      Хоч як він прагнув голос той приспать,
      Як не хотів до нього дослухатись.
      Та раптом зрозумів: що має статись,
      Того уже даремно оминать.
      Він князь. Нехай дружини і нема,
      Та ж є народ – то головна опора.
      А із народом ворога поборем.
      Не може бути вічною зима…
      Та чи піде його народ за ним?
      Чи вже забувся, навіть, не признає?
      Чи правильну дорогу обирає…
      І всю дорогу сумнівався в тім.
      Коли прибув у Іскоростень він,
      Старійшини похнюплені сиділи,
      Один одному в очі не гляділи,
      Мовчали в сутінках похмурих стін.
      А на майдані гамірна юрма,
      Мабуть, на їхні рішення чекала.
      Напевно, Мала вони не впізнали,
      Бо ж Ігор його в Малині тримав.
      Хто ж, крім старійшин, бачить його міг?
      Ввійшов в світлицю, озирнувсь навколо.
      І обізвалось в грудях серце болем,
      Немов, не просто перейшов поріг,
      Через межу якусь переступив
      І вже назад ступити він не зможе.
      Але того показувать не гоже…
      І, наче загорівся враз від слів:
      - Ти вчасно, князю. Бо нова біда.
      Зібрав князь Ігор все, що зміг зібрати
      Й подавсь на Київ. Та жадоба клята…
      Мужам своїм всю данину віддав,
      А сам надумавсь знову повернуть
      І ще зібрати, бо здалося мало.
      Що нам робити? Як чинити, Мале?
      Всміхнувся Мал: - А як тут можна буть?
      Як вовк тягати візьметься овець,
      То витягає всіх, якщо не вбити.
      Отак і нам слід з князем тим зробити,
      Бо ж він нас всіх погубить накінець!
      І далі слів і слухати не став,
      А вийшов зі світлиці перед люди:
      - А хто зі мною русів бити буде?
      І натовп, мовби князя упізнав,
      Враз сколихнувся, і мечі знялись:
      - Веди нас, княже! Всі з тобою підем!
      Від відчаю в очах немає й сліду.
      Мал пильно у ті очі подививсь
      І, наче сили від того набравсь,
      Якої ще не відчував у тілі.
      Й, радіючи тій неймовірній силі
      Прошепотів полегшено: - Я – князь!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    125. * * *
      Погожий ранок, чистий, як роса,
      Що нею з ранку щедро трави вкриті.
      Похмуре небо вже не нависа,
      Яскраве сонце сяє у блакиті.
      Усе віщує нам хороший день
      І на душі від того зовсім легко.
      Стою посеред гамірних пісень
      Весняних, які чути так далеко.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    126. * * *
      Грайливий вітер по степу носився,
      То ковилу, як море, колихав,
      То в балці був за терен зачепився,
      Кущі кублошив. То на мить стихав,
      Щоб десь гайнути в тирсі повалятись,
      Пилюки вихор над шляхом піднять
      І ним, неначе дзигою, погратись,
      Погнати степом, на курган загнать
      Там і полишить. Вирвавшись на волю,
      Пройтись по річці, впхатись в очерет,
      Понад шляхом скуйовдити тополі
      І без упину все вперед, вперед.
      А степ лежав від сонця розімлілий,
      На його гру уваги не звертав,
      Не дихав. Десь потроху сюркотіло,
      У небі жайвір пісеньку співав
      Аби її закінчити до ночі.
      Та верхівець неквапом гнав коня,
      Все від дороги не відводив очі,
      Спітнів від спеки, але не спиняв
      Свого коня, потомленого шляхом,
      Від пилюги аж сірого всього.
      Дививсь тривожно ,але не від страху.
      Не бу́ло страху в серці у його..
      В степу немає боягузам місця,
      Тут маєш смілим буть, як не крути.
      Тривожні просто були його вісті,
      Які він вчасно має донести.
      Тож він спішив та озиравсь навколо,
      Щоб не наткнутись часом на біду,
      Яка, бува, блукає Диким полем –
      Чамбул татарський чи то всю орду.
      Кінь притомився, тож чи порятує.
      А шабля? Що одна проти орди?
      Козак уважно навкруги пантрує,
      Чи не залишив ворог де сліди.
      Чи де бува некованії коні
      Шляхом оцим недавно не пройшли.
      Чи не лунають звуки посторонні
      З байраку, балки, яру, де могли
      Татари чи засі́дку влаштувати,
      Чи заховатись серед дня з очей.
      В степу потрібно добре око мати,
      Чутливе вухо, бо таких речей,
      Як клята самовпевненість, нікому
      Степ від часів прадавніх не прощав.
      Отож козак, забувши спеку, втому,
      Шляхом чумацьким без упину мчав.
      Завбачив вітер верхівця отого,
      Враз налетів, скуйовдив йому чуб,
      Здійняв пилюку та й жбурнув у нього,
      Аж в козака злетіла лайка з губ.
      Та вітер вже не чув, подався далі,
      У яр ускочив, покотився вниз,
      В минулорічнім шурхонув цурпаллі,
      Шугнув на дуба, що над яром ріс.
      А з верховіття в очерети знову,
      Зашелестів, як хвилю сколихнув.
      У нього настрій нині був чудовий.
      Тож з очеретів знову він гайнув
      На шлях чумацький з козаком погратись,
      Здійняти вгору дзигу пилюги
      І навперейми вершнику помчатись
      Доки йому не стрілись вороги.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    127. Битва при Листвені у 1024 році
      Побіля лісу вогнища горять,
      Розсілися дружинники навколо.
      Мабуть, ідуть походом в Дике поле
      Якусь орду нахабну покарать,
      Яка по селах бурею пройшла,
      Все попалила, скот і люд забрала.
      Отримати тепер покару мала,
      Аби наука для других була.
      Розсілись вої, стиха гомонять.
      Десь сміх лунає у вечірній тиші.
      Стих вітерець надвечір, ледве дише.
      То ж голоси і сміх далеко знать.
      Та не тривожить воїв то, однак,
      Напевно, відчувають свою силу.
      Та і сторожа стан навкруг обсіла,
      Як що – ураз подасть тривожний знак.
      Біля одного вогнища сидять
      Ще молоденькі вої, мабуть, гриді.
      В поході вперше, як судити з виду,
      На воя зовсім сивого глядять
      З захопленням. Весь в шрамах бойових,
      Він може їм багато що повідать.
      Всі слухають, а він веде бесі́ду
      Про те усе, що пережити встиг.
      Один не стримавсь та його й пита:
      - А який бій запам’ятавсь найбільше?
      Задумавсь сивий десь на хвильку лише:
      - Найбільше пам’ятається ота
      Шалена битва в горобину ніч
      Під Лиственом супроти Ярослава.
      Ох, і неле́гка, я скажу вам, справа
      Проти варягів битись, знана річ.
      Та ще й вночі. Та ще й в грозу страшну,
      Як блискавки шалені небо крають.
      Такої битви більш не пам’ятаю,
      Хоча пройшов далеко не одну.
      - То розкажи! Як все воно було?
      - Скажи! Скажи! – навкруг загомоніли.
      Іще тісніше біля воя сіли,
      Щоб мимо жодне слово не пройшло.
      - Було то так. Наш славний князь Мстислав
      Тоді в Тьмутаракані саме княжив.
      Зломив якраз касожську силу вражу,
      Редедю у бою на землю вклав.
      А то, скажу вам, справа не проста.
      Могутній був касожський хан із виду.
      Та наш Мстислав страху зовсім не відав
      І битися із ним сміливо став.
      Та й подолав. Добро його забрав
      І підкорив народ його й хозарів…
      Та що з того? Бо ж він про більше марив
      Ніж те, що у Тьмутаракані мав.
      Тож здумав собі Київ підкорить
      І на столі на отньому сидіти.
      Бо ж всі князі одного батька діти,
      Чом Ярослав лиш має там сидіть?
      У вдалий час на Київ ми пішли.
      Бо ж голод саме в Суздалі почався,
      Народ, волхвами зманений, піднявся,
      Двори багатих грабить почали.
      Тож Ярослав помчав мерщій туди,
      А князь Мстислав тим самим скористався.
      До Києва з дружиною дістався.
      Ми за Дніпром спинилися тоді.
      Князь посланців до Києва послав
      Просити, щоб ворота відчинили.
      Та нас кияни в місто не пустили,
      Сказали, що вже є в них Ярослав.
      Тоді ми до Чернігова пішли
      І сіверяни радо нас прийняли.
      Тож ми чекати Ярослава стали,
      Бо ж в тому всі упевнені були,
      Що не допустить Ярослав того,
      Щоб хтось відняв шматок у нього ласий.
      І дуже скоро вже Мстислав дізнався,
      Що слід стрічати братика свого.
      Той в Новгороді, звідти донесли,
      Набрав собі дружину із охочих.
      Та свій похід на певний час відстрочив,
      Поки варяги ще не прибули.
      Привів варягів Якун. Хтось казав,
      Що був сліпий той Якун. Десь упхався,
      Що й без очей, в кінці кінців зостався.
      А на очах він луду пов’язав,
      Всю золотом обшиту. Чи то так,
      Чи може ні, то ми того не знали.
      Сиділи у Чернігові й чекали,
      Як дасть сторожа виступати знак.
      І от, нарешті, прилетіла вість:
      Йде Ярослав, веде свої дружини.
      Ну, що ж, тепер гостинно його стрінем,
      Хай лише прийде той жаданий гість.
      Щоб він бува у Київ не пішов
      Та більш дружини не привів нам звідти,
      Князь вирішив його десь перестріти,
      Бо й так у нього війська , будь здоров!
      Куди там нам. Та вірили ми в те,
      Що наш Мстислав дасть Ярославу раду.
      Тож рушили назустріч, без бравади
      Та з вірою й надією, проте.
      І от, уже надвечір підійшли
      До Листвена. Містечко над рікою.
      До нього вже подати нам рукою.
      Та ми поблизу пагорб зайняли.
      Десь попереду з військом Ярослав
      Та ми його побачити не в силах,
      Бо чорні хмари щільно небо вкрили
      І вітер сильний з ніг ледь не збивав.
      Гриміло десь і блискало весь час
      І все, здавалось, у наш бік котилось.
      Під дахом заховатися хотілось
      Та не давав наказу того князь.
      Чого стоїм, чекаємо чого?
      Невже надумав у негоду битись?
      Хоча ми й не збиралися жалітись,
      Бо вірили в щасливий дар його.
      Упали перші краплі дощові,
      А потім мов з цеберка, полилося.
      У безперервних сполохах здалося,
      Що ожива якийсь примарний світ.
      Ворушаться попереду кущі
      І сунуть в нашу сторону все ближче!
      То ж враже військо… А вже ж вітер свище,
      Від гуркоту аж у вухах лящить.
      Князь дав наказ і сіверянська рать
      Ударила варягам тим навстрічу.
      Біліли в хижих відблисках обличчя.
      І ті, і ті взялися щось кричать.
      Ті крики ледве чутними були
      Крізь гуркіт грому й завивання вітру.
      Коли зіткнулись, донеслося звідти
      Й мечі свою роботу почали.
      Ми ще стояли, дивлячись на те,
      Як сіверян варяги ті косили,
      Дивитися на те не було сили,
      Та в поміч не послав Мстислав, проте.
      Навкруг лило, а ми усе стоїм,
      Стараємся в мигтінні блискавиці
      Хоча би щось на полі роздивиться.
      Нелегко бу́ло сіверянам тим
      Під натиском ворожої броні.
      Бо ж то варяги! Спробуй їх спинити.
      Вони ж самі війни скажені діти.
      Родились й помирають на війні.
      Наказ тут – бойовище обійти
      І вдарити на Ярослава з тилу.
      А ми ж стояли в сіверян «на крилах»,
      Скоріше, саме для ції мети.
      Поки варяги сіверян товкли
      Й раділи, що так легко їх долати,
      Ми в темряві, хоч нас і не багато,
      Рубати їх іззаду почали.
      Коли до них, нарешті то дійшло,
      Було вже пізно. Мов ведмідь в берлозі,
      Крутилися, а вирватись не в змозі.
      Вже нам рубати легко їх було.
      Затиснуті між нас і сіверян,
      Вже думали, лиш як порятуватись.
      Комусь вдалося в темряві прорватись,
      А хто сконав на полі тім від ран.
      А дощ ішов, і вітер завивав,
      І блискало, й громи весь час гриміли.
      Зібралися, здавалось, чорні сили,
      Мов смерті лик крізь темінь уставав.
      До ранку все закінчилось, вляглось.
      Хто мав померти, ті уже сконали.
      Хто жити мав – того не наздогнали.
      Криваве сонце вранці піднялось,
      Щоб освітити поле того бою.
      Утомлені, ми всілись, хто куди.
      А князь на полі смерті тім ходив
      І говорив, здавалось, сам з собою:
      «А хто, скажіть, не буде рад цьому?
      Варягам, сіверянам смерть дісталась.
      Своя ж дружина цілою зосталась!»
      Лиш стогін полем відкликавсь йому.
      І видно було: він зовсім не рад.
      Чи то на інше зовсім сподівався
      Та заспокоїть душу намагався?
      Чи повернути все хотів назад?
      А Ярослав із поля того втік.
      І Якун з ним. Хоч і сліпий, неначе,
      Але дорогу в темряві побачив,
      Згубивши те, чим прикривав свій лик.
      Я його знану луду підібрав.
      Валялася на полі під ногами,
      Вся золотими вишита нитками.
      Та я її небавом і продав.
      - А далі що? Чим кінчилась війна?
      - Не став Мстислав вже далі воювати,
      Велів посла до Ярослава слати.
      Сказав, що їхня то обох вина.
      Що, врешті, помиритися пора
      І по Дніпру державу розділити.
      І Ярославу в Києві сидіти,
      А він собі Чернігів забира.
      От тим і закінчилася війна.
      Розумний був Мстислав, сказати треба.
      Людині не стрибнути вище себе.
      І він, як князь, то все прекрасно знав.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    128. * * *
      Наче й день вже не день,
      Наче й ніч ще не ніч.
      Десь ізтиха луна нерозбірлива річ,
      Вічне кумкання жаб,
      Тихий плескіт води,
      Вітер щось в очеретах шепоче, сидить.
      Звідти холодом тягне, гуде мошкара,
      Місяць із-за кургану, як кіт, визира.
      А на небі вечірня зоря вже горить.
      Світ завмер,щоб подовше тяглася ця мить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    129. * * *
      До мене з глибини віків
      Донісся голос. Тихий-тихий.
      А я роботою на лихо
      Був зайнятий. З усіх боків
      Лунали гуркіт, гомін, крики
      І я б той голос не почув,
      Якби душею не відчув
      Потребу вслухатись велику.
      І я в сум’ятті почуттів
      Вслухався в голос той далекий.
      Та, хоч далося і нелегко,
      Все ж зрозумів, що він хотів.
      То голос предка мо́го, того,
      Що в розквіті і сил, і літ
      Взяв в руки зброю, аби світ,
      Який найкращим був для нього,
      Не був розтоптаний колись
      Нежданим натиском ворожим.
      Якби не його мужність, може
      І я б тепер не народивсь.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    130. * * *
      Тополі розпускаються поволі,
      Хоча другі у листі вже стоять.
      Їм майже стільки ж років, як і школі,
      Тож не солідно якось поспішать.
      Хай молоді обнови приміряють,
      Хизуються одно перед другим.
      Згори на них тополі поглядають
      Та і, напевно, заздрять молодим.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    131. * * *
      Що він хотів? Похизуватись,
      Мовляв, такий крутий вояк.
      Чи в лаконізмі позмагатись
      З самою Спартою? Чи як?
      Але, непевно, мав він право,
      Понтійця кинувши до ніг,
      Таке послання в Рим відправить:
      «Прийшов. Побачив. Переміг».



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    132. Легенда про Бабин яр
      Сидять бабусі в тихому дворі
      На лавці, гомонять поміж собою.
      Одягнуті у теплому обоє,
      Що дивно виглада о цій порі.
      Та ж старість – то потрібно зрозуміть.
      Уже тії енергії немає,
      Що молодому тіло зігріває,
      Тож одягом доводиться і гріть.
      Обговорили вже, здається, все.
      Знайомих і сусідів обсудили
      І мовчки лиш дивилися, сиділи,
      А раптом чорт когось ще принесе,
      Щоб і про нього теж поговорити.
      Але, на диво, пусто навкруги.
      Щось вигадати ще – не до снаги.
      Та й мовчки теж не хочеться сидіти.
      От раптом стрепенулася одна:
      - Маріє, хочу вже давно спитати.
      Ти ж корінна, здається. Можеш знати…
      - Так, я, Галино, справді, корінна.
      Іще бабуся Настя тут жила,
      Покійниця. Хай, царство їй небесне.
      Немов на автоматі помах хресний
      І звично очі до небес звела.
      - Отож. А я ж приїжджа, із села.
      Тож мало що про цю місцевість знаю.
      Чому її так дивно називають?
      Га? Бабин яр? Чи баба тут жила,
      Якась відома? Чому ж без ім’я.
      Чи то бабів старих отут багато,
      То через те і стали називати?
      От що тебе спитати хочу я.
      Марія раптом, наче розцвіла:
      - Що ж, недарма бабусю я згадала,
      Бо то ж вона мені розповідала,
      Коли була я ще зовсім мала,
      Про отой яр. Ще й досі пам’ятаю,
      Хоч літ і літ відтоді вже пройшло…
      То все віки й віки назад було
      І починалось не у цьому краї.
      То час був, як ще правила орда.
      Татарські беки у степах сиділи,
      А ми їм, клятим, данину платили.
      Бо, коли не заплатиш – то біда.
      Тим часом піднімалася Литва
      Та теж на наші землі позирала,
      Потроху у татар тих відбирала
      І край під нею скоро оживав.
      Так от, жили в місцевості одній
      Донька із батьком. Матір поховали
      Ще як вона життя дитині да́ла.
      Погорювавши певний час по ній,
      Узяв дитину батько та й подавсь
      У степ на південь. Десь понад рікою
      Поставив хатку. Та й жили обоє.
      Він полюванням, бджолами займавсь,
      Що потім їхав в місто, продавав,
      Аби якусь копійку з того мати.
      Та став і доньку до того привчати.
      Бо ж у степу прожити (хто ж не знав),
      Багато чого треба було вміти.
      І як від людолова вберегтись,
      І як містечко затишне знайти,
      Щоб небезпеку в нім пересидіти.
      І з лука влучно вцілити, й з ножем
      Вправлятись гарно, і сліди читати.
      Та й шаблею уміти помахати.
      То все тобі життя убереже.
      То ж він дитину також всьому вчив.
      Як піднялася – вже багато знала,
      Вже батькові у справах помагала.
      А він, на неї дивлячись, радів.
      Татари поки не чіпали їх,
      Хоча постійно шастали навколо.
      Але на то воно і Дике поле,
      Там можна заховатись від усіх.
      Ховатись можна… та не назавжди.
      Якось вернувся батько з полювання
      Весь у крові. Тримався з сил останніх,
      Криваві залишаючи сліди.
      Вона його ледь в хату затягла,
      Спинити кров даремно намагалась…
      А скоро й сиротою вже зосталась.
      Могилку обрядила, як змогла…
      Та поклялася на могилці тій
      Знайти убивцю батька й покарати.
      Але зосталась жити в тій же хаті.
      Хоч і самотньо, але звично їй.
      Якось, в степу, шукаючи сліди,
      Наткнулася на сакму нешироку.
      Пройшла орда, хоч невелика, боком
      На південь. Подалась слідом туди,
      Щоб наміри ординців зрозуміти.
      Проїхала версту чи, може, дві
      Й почула раптом стогін у траві.
      Під’їхала поближче поглядіти
      Й уздріла: гарний парубок лежить
      З стрілою в грудях, уже ледве дише.
      Татарин, видно, встрелив та й полишив,
      Побачивши, що вже тому не жить.
      Вона хутенько сплигнула з коня,
      Стрілу зламала, витягла із тіла,
      Пов’язкою тугою кров спинила.
      Ледь спромоглася на коня піднять
      Та і до хати хлопця привезла.
      На диво, не помер він по дорозі.
      А потім кілька днів жила в тривозі,
      Ходила біля хлопця, як могла.
      І скоро вже до тями він прийшов,
      Почав поволі з нею говорити,
      Хоча було їй важко зрозуміти,
      Адже текла у ньому ляська кров.
      Тож мови української не знав,
      Вона ж лише татарську трохи вміла.
      Отож, по-українськи говорила,
      А він по-ляські їй відповідав.
      І звали того хлопця Домінік,
      Був гарний з виду, тож і закохалась.
      Як виходить то, може, сподівалась,
      Для неї буде гарний чоловік.
      Та доля знов круг пальця обвела.
      Раз полювала й чорний дим уздріла
      Звідтіль, де Домініка залишила.
      Помчала швидко, як лише могла,
      Картину щоб побачити страшну.
      Таки знайшли татари її хату,
      Товклося навкруги їх не багато.
      Та що одній їй затівать війну?
      Палала хата, Домінік стояв
      Під деревом й татари, наче грали,
      Із луків в нього на скаку вціляли.
      Якби був не прив’язаний, вже б впав.
      І гнів її нестерпний охопив,
      Не знати як вмить вихопила лука.
      Самі собою все робили руки.
      Ординець жоден і не зрозумів,
      Звідкіль на них упала ця біда.
      З десяток уже корчилися в муках,
      А інші, хоч також тримали луки,
      Рвонули в степ і зникли без сліда.
      Зосталася могилка ще одна
      І з батьковою поряд. Потужила,
      Усе, що мала цінне прихопила
      Та й подалась світ за очі вона…
      Якось, бредучи степом понад яром,
      Почула крики й брязкіт бойовий.
      Наблизилась тихенько. Що за бій?
      І бачить, що розбійників отара
      Напала раптом вершників кількох.
      А ті здаватись видно не спішили,
      Пробитися крізь татів тих хотіли.
      Та досі залишились лиш удвох,
      А інші вже побитими лежали.
      Продовжували таті насідать.
      «Несправедливо! Треба поміч дать!»
      І знову стріли пісню заспівали.
      Незрима смерть взялася їх косить.
      А таємниця додає лиш страху.
      Рвонули в різні боки бідолахи
      І у яру в кущах пропали вмить.
      Ті двоє озирнулися кругом,
      Шукаючи, звідкіль прийшла підмога.
      Юнак із луком вийшов на дорогу,
      У поводі веде коня свого.
      - Як тебе звати, чоловіче добрий?
      - Я – Домінік, - той голосом тонким
      І чемно поклонився в пояс їм.
      - Ти, - старший каже,- парубок хоробрий.
      Не побоявся купи зарізяк.
      Куди прямуєш сам-один у полі?
      Відповідає той: - Шукаю долю.
      Але ще поки не знайшов, однак.
      - Ходім із нами, раз такі діла.
      Я тобі винен за спасіння, тому
      Відмови ти не знатимеш ні в чому.
      Бач, мо́я охорона полягла,
      Тож будеш охоронцем при мені.
      Я бачу, що ти парубок нівроку.
      - А хто ти є? Бо ж я не знаю поки.
      - Князь Володимир. Мабуть, чув…чи ні?
      Отак у чоловічому вбранні
      За парубка її тоді прийня́ли
      І охоронцем княжим вона стала.
      За ним слідком носилась на коні.
      А час тоді якраз гарячий був.
      Литовський Ольгерд у похід зібрався
      І степ собі забрати сподівався.
      До Києва спочатку завернув,
      Зібрав князів українних полки
      І рушив далі ворога шукати.
      Могутні беки мали проти стати,
      Що з силами збиралися поки.
      Ті Хаджибей, Дмитро і Кутлубей
      Тоді якраз Поділлям кочували,
      Ледь не всім полем Диким панували,
      Могутніми вважаючи себе.
      Отож, почувши про литовську рать,
      Зібрали все, що під рукою мали
      І зустрічати ворога помчали
      Аби урок йому хороший дать.
      На річці Сині Води і зійшлись
      Оті дві сили. З ранку і до ночі
      Кривавим потом заливало очі,
      І крики, й стогін навкруги неслись.
      Здавалося, орда бере своє,
      Ось вже вона литовців оточила.
      Уже потроху тане їхня сила,
      Ще трохи і орда усіх доб’є.
      Та раптом розпрямились, наче лук
      Полки литовські, вдарили щосили
      І пів орди на землю положили,
      А другі, шаблі випустивши з рук,
      Вдались до втечі. В колотнечі тій
      Був парубок (чи дівчина) із князем.
      Не відступився у бою ні разу.
      Коли потроху став схилятись бій
      У бік литовців, ледь біда не сталась.
      Зламалась шабля в князевих руках.
      А навкруги ж одні ординці, страх.
      Побачили таке, гуртом напались.
      Та кинувсь хлопець їм напереріз
      І блискавкою шабля замигтіла.
      Поки татари справитись зуміли,
      Литовці вже їх потіснили скрізь.
      Хоча до хлопця шабля дотяглась
      І він упав ординцям попід ноги.
      Піднятися уже не було змоги.
      Отак на полі тому і зоставсь…
      Прийшла до тями вже на возі. Там
      Лежали ті, хто мав тяжкії рани.
      Була вже перев’язана старанно.
      І кінь її ішов при возі сам.
      Під’їхав князь, всміхнувся і сказав:
      - То ти дівчина? Чому ж не сказала?
      - А щось би це змінило, якби знали?
      - Та ні. Щось я не з того розпочав.
      Ти ж мене двічі врятувала. То ж
      Усе життя тобі я вдячний буду.
      Повір, того ніколи не забуду.
      Подумай добре, моя мила, що ж
      Ти би хотіла. Все то будеш мати…
      Ось на капшук спочатку золотих.
      Ти будеш мати, скільки схочеш їх…
      Але пробач, спішу, бо справ багато.
      Ото найменше, що вона бажа,
      Щоб хтось вершив за неї її долю.
      Вона так звикла до свободи в полі.
      Хоч, може, князь по іншому вважав.
      Тож, трохи лиш оклигавши, вона
      Взяла манатки, на коня й гайнула,
      До Києва дорога повернула.
      Хоч їхала дорогою одна,
      Ніхто її ні разу не спиняв.
      Вже аж під самим Києвом над яром
      Побачила якиїсь шино́к ста́рий.
      Один як перст понад шляхом стояв.
      Заїхала. Шинкар - старезний дід,
      Нагодувавши, став її питати.
      Сказав, що шино́к хоче вже продати,
      Бо на покій в такому віці слід.
      А їй набридли вже блукання ті.
      Свого кутка схотілось врешті мати.
      Надумалась шино́к той купувати,
      Були ж оті князівські золоті.
      Шинкаркою й зробилася вона.
      Шлях був проїжджий, їхало багато,
      Хтось залишався і заночувати,
      Хтось тільки аби випити вина.
      Велися справи легко, як на те.
      Хоч сподівалась, як набридне, кине.
      Та вже життя й на другу половину,
      А кинути все - діло не просте.
      Жила сама, хоч клеїлись бува,
      Щоб у шинкарки стать за чоловіка.
      Та, як згадає того Домініка,
      То зразу «жениха» і відшива.
      Шинок завжди в порядку в неї був.
      Старий, ще дідів, розвалила скоро,
      Новий уже відкрила на ту пору.
      Такий гарненький, хто б не завернув.
      І, хоч усякий в ньому люд бував,
      І напивались, що і ніг не чули.
      Але у неї все спокійно було,
      Бо, як гостинністю хто зловживав,
      Вона на місце ставила умить,
      Бува, могла й урізати по пиці.
      А вже кулак у неї, наче з криці.
      Торохне так, що той буян лежить.
      Як її звали, то ніхто не знав,
      Шалена баба, звали поміж люду,
      Ще Бісовою прозивали всюди.
      Тож той шино́к так кожен й називав.
      Вона крутого норову була,
      Нікому спуску зовсім не давала,
      Але гостинно в себе всіх приймала,
      Отож торгівля її справно йшла.
      Зачули й таті про шинкарку… та,
      Дізнались, що сама вона у шинку,
      Пограбувати захотіли жінку.
      Подумали, що справа то проста.
      Ввалились в шинок, вигнали усіх
      Та стали з неї грошей вимагати.
      Вона ж не стала слухати багато.
      Зірвала шаблю зі стіни і тих,
      Хто ото в двері вискочить не в змозі,
      Взялась манерам вихованим вчить,
      (А шаблею ж уміла володіть)
      Й поклала в купу прямо на порозі.
      Тож як було Шалена не казать.
      Ніхто й не зазіхав уже відтоді.
      Усякий тать отой шино́к обходив,
      Бо із такою краще справ не мать.
      Отак життя в шинкарстві і пройшло.
      Жила самотньо, той шино́к тримала
      Аж доки і старою зовсім стала.
      Й нікого зовсім поряд не було.
      Кому добро нажите все лишати?
      Згадала все, що за життя було,
      Чим її серце цей весь час жило
      Й надумалась усе заповідати
      В домініканський монастир. Чому?
      Мабуть, кохала того Домініка,
      Хоч і не став для неї чоловіком,
      Та своє серце віддала йому…
      Уже й її, і шинку не було
      Та яр, де той шино́к колись знаходивсь
      Так Бабиним і звався у народі.
      Того ніщо змінити не змогло.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    133. * * *
      Постелю на землі собі ковдру
      В яблуневім розквітлім саду.
      Нехай вітер чуприну куйовдить
      Нехай бджоли навколо гудуть.
      Яблуневі п’янкі аромати
      Сновидіння навіють чудні.
      І я буду утомлений спати
      Як в дитинстві бувало мені.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    134. * * *
      Ти, як жив, так і з життя пішов
      Гордим вічним революціонером,
      Десь у джунглях глухих знайшов
      Свій спочинок останній. Терном
      Сам собі обагрив чоло,
      Щоб мессією людям стати.
      Що то, власне, таке було:
      Чи пожертва, а чи розплата?
      Ради чого ти кинув дім
      І подався по білу світу?
      Що хотів ти знайти у нім?
      Що хотів ти у нім змінити?
      Не для себе. Якби хотів,
      І без того мав вдосталь всього.
      Та, мабуть, у твоїм житті
      Щось важливіше було того?
      Бог життя тобі дарував
      Для пожертви чи для покари?
      Що ти в світі цьому шукав?
      Що знайшов в ньому, Че Гевара?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    135. Легенда про Шулявку
      - Дідусю, ти все знаєш, розкажи,
      Звідкіль ця назва дивна узялася –
      Шулявка.? Я в учителя питався,
      То він мені повідав, що тут жив
      Якийсь Шуліка. Птах чи то людина?
      Я так від нього і не зрозумів.
      Можливо, ти би краще пояснив ?!
      - Ну, що ж, онучку. Назва, справді, дивна.
      Та тут шуліка зовсім не при чім.
      Походить назва зовсім від другого.
      Я чув колись давно від діда свого
      (А він тут знав усе про кожен дім)
      Історію про парубка одного.
      Хоча було це гай-гай як давно,
      Та ж збереглось між люди, все одно.
      Тож звали Шелва парубка отого.
      Був він, говорять, печенізький син.
      Привів раз воєвода із походу
      Рабиню з сином (рік, хіба, від роду)
      Й віддав княгині у служниці він.
      Жили вони, як слуги, на Горі.
      Як син підріс, приставили до справи.
      Він знався з кіньми, управлявся справно,
      Бо ж печеніг, хоч в Києві і ріс.
      А то був час, як славний Святослав
      Уже змужнів й дружину став водити.
      Йому хозар вдалося покорити
      І вже похід в Болгарію почав.
      Скорив болгар, з ромеями, однак
      Війна його занадто затяглася
      І він, тим часом, з силами збирався,
      Бо поступитись не хотів ніяк.
      Дружину всю із Києва забрав,
      З племен підвладних воїв теж закликав.
      Тож силу згуртував собі велику.
      Але забув, з ким, власне, справу мав.
      Це він «Іду на ви!» попереджав,
      Щоб ворог міг, як слід підготуватись.
      Куди йому з ромеями змагатись,
      Із тою найпідлішою з держав,
      Яка, щоб свого в світі досягти,
      Могла таємно вбити, підкупити,
      Підступно в спину вдарити. Зробити
      Все, що завгодно, й так перемогти.
      Тож, поки князь в Болгарії сидів,
      Ромеї печенігів підкупили
      І на столицю княжу натравили,
      Яка була беззахисна тоді.
      Про те, що суне зі степів біда,
      На щастя, вчасно в Києві дізнались,
      Тож усі люди на Горі сховались.
      І, коли місто облягла орда,
      В поживу їй хати пусті дістались,
      Які вона пустила за вогнем.
      Та Київ їм не взяти одним днем,
      Хоч не багато воїв там зосталось.
      Тож вони місто щільно облягли
      Так, що ні вийти, а ні вість послати.
      А люду в місті збилося багато
      Та їжі і води не запасли.
      Княгиня Ольга з внуками також
      Сиділа на Горі у тій облозі.
      Із міста з ними вибратись не в змозі,
      Сиділа в княжім теремі. Отож ,
      Надія лиш на поміч в них була.
      Та хто ж поможе, коли князь далеко?
      Але ж, на жаль, людина не лелека,
      Щоб долетіти в ті краї могла.
      Іще є Претич. За Дніпром сидить.
      Та, знову ж, вістку як йому послати?
      Хоч сил у нього також не багато,
      Та ж, може, щось придумає зробить?!
      Зібралась рада в княжім терему
      Та стала про те думати-гадати,
      Як за Дніпро їм звістку передати,
      Як пояснити Претичу тому:
      Якщо до ранку щось не здума він,
      Тоді ворота прийдеться відкрити.
      В полон підуть і мати, й княжі діти…
      Бо ж втримати не зможуть довго стін.
      Та хто ж піде, як печенігів тьма?
      Крізь їхній стан пройти ніхто не зможе.
      І раптом тут з’явився хлопець гожий:
      «Я передам, як іншого нема!»
      Зашепотіли радники: «Хто ж то?»
      Але княгиня його ж добре знала:
      «То Шелва… з моїх конюхів. – сказала,-
      Він зможе то зробити, як ніхто!
      Бо ж печеніг і мову їхню зна».
      У темну ніч, як місяць хмари «з’їли»,
      Мотузкою зі стін його спустили,
      В руках його вуздечка лиш одна.
      Поки спускавсь тихенько він з гори,
      Уже й зоря ранкова наступила.
      Пішов він станом печенізьким сміло,
      Біля багать спинявся, говорив,
      Чи хто коня не зустрічав його?
      Так потихеньку до Дніпра дістався.
      А там…ніхто ж на те не сподівався,
      У воду кинувсь. Кинулись бігом
      Хапати печеніги свої луки,
      Пускати стріли, гамір підняли.
      Але дістати так і не змогли.
      А хлопець плив…Уже втомились руки.
      Та зносить вниз проклята течія,
      А ще до того берега далеко.
      Нелегко було хлопцю, ой, нелегко.
      Та знав, що там на стінах десь стоять
      І дивляться з надією на нього…
      Аж тут почувся плюскіт вдалині,
      Дружинники з’явилися в човні
      Та й повезли до воєводи сво́го.
      Все йому Шелва хутко розказав.
      Став воєвода думати-гадати,
      Як хоч сім’ю би княжу врятувати,
      Бо, як поверне в Київ Святослав,
      Тоді вже всім дістанеться від нього,
      Погубить за таку провину їх.
      Та ж воїв зовсім мало мав своїх,
      Не мав прогнати печенігів змоги.
      Отож, надумавсь, врешті, на таке,
      Щоб в лодіях до берега пристати,
      Лише княгиню й княжичів узяти
      І на цей бік…Завдання нелегке.
      Та гучно в труби повелів трубити,
      На воду свої лодії спустив
      Й через Дніпро до Києва поплив…
      І важко печенігам зрозуміти,
      Щоб хтось слабкий отак би себе вів.
      Мабуть, то Святослав уже вертає.
      А він такий, що жалості не знає.
      Тож за ордою слід аж задимів.
      Поки пристали берега човни,
      Лиш вогнища по всім Подолі тліли.
      Ворота місто радісно відкрило.
      Як печеніги, думали й вони,
      Що Святослав до Києва верта,
      І,що загроза, врешті відступила.
      Княгиня радо Претича зустріла.
      Ледь він її розпитувати став,
      Як в лодіях тривогу підняли,
      Бо печеніги поряд знов з’явились.
      Хоча ішли неспішно, сторонились.
      Ні, ці напасти точно не могли.
      Спустився Претич з воями з Гори.
      Наблизились до нього печеніги,
      За кілька кроків знічені застигли
      Й один, напевно, хан, заговорив:
      «А ти не князь?» «Ні, воєвода лиш.
      Мене послав князь наперед в сторожу.
      Він сам тут з військом скоро бути може». –
      І цим злякав він хана іще більш.
      «Будь мені другом!» - той пробелькотів.
      «Хай буде так!» - і Претич вслід озвався,
      Дарунками із ханом обмінявся
      Й той до своїх раденький полетів.
      Здавалось, час з полегшенням зітхнуть,
      Адже зняли облогу печеніги.
      Та порадіти в Києві не встигли,
      Бо ж вісті від сторожі грізні йдуть.
      Не подалась в степи свої орда,
      Сторожа їх за Либіддю блукає.
      Мабуть, чи князь повернеться, чекає.
      А, як не верне князь – тоді біда.
      Та як же князю вістку передать,
      Як він далеко, десь аж за Дунаєм?
      Сидять знов Ольга й радники, гадають,
      Кого з тією вісткою послать.
      Аж Ольга: «Може, Шелва знов піде?»
      Веліла звати отрока негайно.
      Побігли слуги, привели зі стайні,
      Сказали, що княгиня його жде.
      Сказала Ольга отроку тоді:
      «Ти й так зробив для Києва багато,
      Поверне князь, за те ти будеш мати.
      Та треба знов зарадити біді.
      Не кинув спроб проклятий печеніг,
      Щоб стольний град зненацька захопити.
      За Либіддю он тупають копита.
      Боюсь, вдереться знову на поріг.
      Просити хочу послугу одну:
      Не зміг би ти відправитись, юначе
      До князя за Дунай. Якщо побачиш,
      То передай йому цю новину.
      А ще скажи такі слова мої:
      «Ти, княже, землі все чужі шукаєш,
      Свою ж полишив зовсім і не дбаєш.
      А твою матір і дітей твоїх
      Ледь не взяли набігом печеніги.
      Ще й досі он над Либіддю стоять,
      Пожадливо на стольний град глядять,
      Готуються до нового набігу.
      Якщо не прийдеш й не оборони́ш,
      То прийдуть й візьмуть. Чи не жаль старої
      Твоєї матері і ма́лих діток тво́їх?
      Чи ж отньої не жалко сторони?»
      «Зроблю, княгине!» – мовив у отвіт,-
      Прошу лиш коней дати у дорогу,
      Щоб мчати без зупинки мав я змогу».
      «Можливо, ще і воїв взяти слід?»
      «Ні, не потрібно! Хай не зна орда.
      Одному легше крізь степи проскочить.
      Та й печенігом видаватись хочу,
      Так вісника ніхто і не вгада».
      «Ну, що ж – княгиня, - так тому і буть.
      Візьми коней у стайні скільки треба.
      В дорогу наготують все для тебе.
      І ще оце узяти не забудь!»
      Вона із шиї ладанку зняла.
      «Покажеш це, щоб князь тобі повірив!
      Бо ж вештається різний люд допіру!
      Йому ж ця річ знайомою була!»
      Вночі, узявши чотирьох коней,
      Навішавши поклажу на одного,
      Подався Шелва в нелегку дорогу,
      У голові тримаючи одне,
      Чого він, навіть, сам не розумів,
      Звідкіль і знав. Як на шляху не збитись,
      Як по зірках у темряві дивитись.
      Тому в степу він і не заблудив.
      І печенігів легко обманув,
      І вовчій зграї у степу не дався.
      Щоправда, із одним конем зостався
      Та в руський стан, урешті, завернув.
      Князь справу знав, порядок був кругом,
      Його сторожа здалеку спинила.
      До князя, звісно, зразу не пустила,
      Чи не шпигун? Бо хто там зна його?
      Та ладанку він князю передав
      Й став незабаром перед очі князя.
      Послухав мовчки, не спинив ні разу…
      Послухавши, наказ негайно дав
      Дружину по тривозі піднімати.
      Все військо воєводам залишив,
      А сам у стольний город поспішив
      Аби від печенігів рятувати.
      А Шелва степом поряд з князем мчав.
      Хоч бачив: сили в Святослава мало
      Та віри і надії додавало,
      Що князь і сам би всю орду прогнав.
      Так і було. Ледь в Київ прибули,
      Поцілував князь мати й свої діти.
      Велів спокійно в Києві сидіти,
      А сам, зібравши все, що лиш могли
      З найближчих міст, напав на печенігів
      Й такої прочуханки їм дали,
      Що ті ховались, де лише могли.
      Порятувався той, хто швидко бігав.
      А, повернувшись в Київ, Святослав
      Покликав Шелву, став його питати,
      Щоб той хотів за свої вчинки мати.
      І Шелва сам по тому вільним став,
      І його мати також вільна стала.
      А ще князь Шелві землі наділив.
      Під Києвом. Отам, де між полів,
      На Білгород дорога пролягала.
      Над озером над Надовим село,
      Що Шелвовим відтоді зватись стало.
      А ще там лісу гарний шмат стояло,
      Хоч ліс – то надто б голосно було.
      Не ліс, не бір, а так собі – боро́к.
      Оскільки його Шелвові віддали,
      Його ім’ям відтоді і назвали.
      В літописах, затертих до дірок
      Ці назви і донині збереглися.
      Що сталось далі – то ніхто не зна.
      Та ж вік минув – тому й не дививна.
      І древній Київ за часи змінився.
      Нема ні лісу, ні того сільця.
      «Шелвів боро́к»– то щось незрозуміле.
      Тож на Шулявку і перекрутили.
      Тому і зветься так місцевість ця.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    136. * * *
      Я ніяк надихатись не можу
      Цим густим повітрям весняним
      Я ловлю промінчик сонця кожен,
      Я, немовби, упиваюсь ним.
      Зелень трав чарує мені очі,
      Запах цвіту душу огорта.
      Звуками наповнюються ночі
      І, неначе, меншають літа.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    137. * * *
      Колись в давній час
      степ був вкритий травою,
      Що сховатись міг вершник
      на коні з головою.
      Чи були такі трави,
      чи то вигадки, може,
      Бо щось це на дідівське:
      «От колись було…» схоже.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    138. Легенда про дурман або датуру
      В нас на городі виріс дивний цвіт.
      Це ще коли я був зовсім маленьким.
      Дивлюсь – на ньому лієчки біленькі,
      Яких не бачив ще в свої п’ять літ.
      Стоїть серед картоплі одинак,
      Від неї вищий та й зовсім не схожий.
      Подумав: квіточок нарвати, може.
      В останню мить задумався, однак.
      А що, як він тут неспроста росте?
      Його для чогось, може, посадили?
      Не став я обривати цвіт той білий,
      Але у тата запитав, проте,
      Що ж то за цвіт. Він тут же у отвіт:
      - А ти його не зачіпав руками?
      - Ні, не чіпав,- і глянув в очі прямо.
      - Не зачіпай, бо то отруйний цвіт.
      - Навіщо ж він отруйний тут росте?
      Можливо, його вирвати та й годі,
      Щоб не було отрути на городі?
      А тато відповів мені на те:
      - Усе отрута, як не знати міри.
      А, як у міру – користь принесе.
      Комусь здоров’я чи життя спасе…
      На ті слова я здивувався щиро:
      - Чи ж то отрута може врятувать?
      Вона ж – отрута аби всіх труїти?!
      - Колись усе ти зможеш зрозуміти…
      - До речі, а рослину ж ту як звать?
      Всміхнувся тато: - Звуть її дурман
      Або датура. Ти не чув, напевно.
      А, поміж іншим, це рослина древня…
      Я про таке уявлення не мав.
      - Чому ж дурман? – питаюся його.
      - Бо, коли хто не знає чи не вміє –
      Над міри вхопить і, немов дуріє,
      Геть забува і хто він, і чого.
      А може й вмерти запросто тоді.
      Тож, як не знаєш, краще не чіпати.
      - А звідки він у нас узявся, тату?
      - Питаєш, хто його тут посадив?
      - Ні, звідки він узявся взагалі.
      - Того, напевно, вже ніхто не знає.
      Хто на Колумба знаного киває,
      Мовляв, привіз з далекої землі,
      Коли іще Америку відкрив.
      А інші кажуть, що оцю рослину
      Цигани, як дістались України,
      Із прикаспійських привезли степів.
      А ще легенда про дурман той є,
      Колись бабуся ще розповідала…
      Тобі цікаво? – Вже б і не питали?!
      Легенди – то ж захоплення моє.
      Я все ловив, що тільки лише чув.
      А особливо захопився ними,
      Як десь почув одну легенду Криму
      Про Кара-Даг. Ще й досі не забув.
      - Було то у козацький час, давно
      Десь, може, на Полтавщині…Не знаю.
      Хоч, взагалі, то значення не має,
      Де саме відбувалося воно.
      Містечко невеличке вздовж ріки
      Розкинулось в долині у широкій.
      Оточене гаями з усіх боків,
      Купалося в серпанках у легких.
      Жило спокійним, звичним вже життям,
      Вставало рано, цілий день трудилось.
      А, коли темна нічка нагодилась,
      Вкладалось спати. От і все буття.
      Та якось містом поповзли чутки,
      Що вбитого знайшли серед дороги.
      Давно у місті не було такого,
      Бо, як татар прогнали козаки,
      Ті більше сюди лізти стереглись.
      Хто ж того чоловіка міг убити?
      Ще й обібрати? То якісь бандити,
      Мабуть, в якомусь лісі завелись.
      Поговорили й стали забувать.
      Аж тут у місті ще знайшли одного.
      Теж череп був проломлений у нього
      І хтось устиг до цурки обібрать.
      Тоді занепокоїлись усі.
      Послали козаків сторожувати
      Аби скоріше вбивцю упіймати.
      В дворах спускати стали з цепу псів.
      Та час минув – убивці не було.
      Можливо, вбив та й геть собі подався?
      Чи то у лісі до пори сховався?
      Та, тільки-но вспокоєння прийшло,
      На ранок знов убитого знайшли .
      І знов його хтось обібрав до нитки.
      Зосталася залита кров’ю свитка…
      Тепер усі стривожені були.
      Сам голова уже ночей не спав
      Та засідки велів улаштувати,
      Щоб, врешті-решт, розбійника піймати,
      Бо ж він, напевно, маніяком став.
      Тихцем засіли містом козаки,
      Аби зарані вбивцю не злякати
      Та й стали у тих засідках чекати,
      Можливо, той проявиться-таки.
      Й підстерегли. У засідці одній
      Почули кроки. Хтось ішов неспішно.
      І тут удар, короткий крик і тиша.
      Тут козаки метнулися мерщій,
      Помітили: хтось в темряву шугнув.
      Помчали слідом ще й сигнали подали
      Аби усі шляхи перекривали,
      Щоб той убивця з міста не гайнув.
      Не наздогнали…Десь він зачаївсь.
      Але із міста не подівсь нікуди,
      Бо ж засідки козацькі були всюди.
      Куди ж він проклятущий був подівсь?
      Хтось із місцевих – вирішили всі,
      Бо ж і місцевість дуже добре знає
      Та і надійний сховок в місті має.
      Та як узнати – хто? Пустити псів?
      Та пси по сліду недалеко йшли.
      Він, мабуть, слід свій тютюном приправив,
      Тож пси і повернулися небавом,
      На тім сліду нічого не знайшли.
      Щоправда, вбивця не розрахував,
      Хоч свою жертву в тім’я і поцілив,
      Але ударив зовсім неуміло
      І той живий зостався. Хоч і впав,
      Облившись кров’ю, але не помер.
      Коли життя вернулося у нього,
      Сказав, що геть не пам’ята нічого
      Із того, що з ним сталось дотепер.
      Сумний додому голова прийшов,
      Не знаючи, що далі мав робити.
      Як того вбивцю, врешті-решт зловити
      Аби не порішив нікого знов?
      Тут жінка на порозі зустріча,
      На стіл накрила, снідати саджає.
      Сама ж про все розпитує-питає,
      Немов урядник, все як слід вивча.
      А потім каже: - Так куди його?
      У тім’я, кажеш? Тож він, мабуть, бачив,
      Хто його міг поцілити добряче!
      А голова знизає: - Й що з того́?
      Адже нічого він не пам’ята.
      Що ж нам із того, що він міг побачить?
      - Потрібно відьму запросити, значить.
      Тут у селі живе одна, ота,
      Що всі її Датуриха зовуть.
      Уміє сни пророчі насилати,
      Людина в сні все може пригадати.
      Вона б у тім допомогла б, мабуть?!
      - А звідки дивне прізвисько таке?
      - Був чоловік чи лях, а чи татарин,
      Датура звався. Згинув десь під Баром.
      Життя її вдовине нелегке.
      Отож вона за зілля узялася,
      Лікує рани, хворість проганя,
      Ні перед ким дверей не зачиня.
      Я думаю – вона б нам придалася.
      Зібрав нараду спішно голова,
      Відповідальність щоб не лиш на ньому.
      Та й порішили всі – що будь по тому.
      Послали вістуна, щоб на словах
      Датурісі всю справу пояснив
      Та попрохав був помочі для міста,
      Пообіцяв винагороду, звісно.
      Той повернувся та і розповів,
      Що згоду їм Датуриха дала,
      Пообіцяла все, що треба взяти
      Та і прийти. – Ти б міг би зачекати,
      Щоби в дорозі не самою йшла.
      Помчав вістун Датуриху стрічать
      Та скоро повернувся, ледь не плаче:
      - Там…я таке…таке побачив…
      Датуриху вже можем не чекать!
      Її убито. На шляху лежить
      Вже біля міста. Хтось напав із гаю.
      В її очах уже життя немає.
      Всі радники схопилися умить…
      Сховали жінку там, де і знайшли,
      Понад шляхом насипали могилу.
      Хоча і відьма та ж не заслужила,
      Щоб просто неба кинути могли.
      Жилось тривожно в місті з тих часів.
      По місту озираючись ходили,
      Ночами лише по хатах сиділи
      Та сподівались на надійних псів.
      Ночами сторожили козаки,
      Теж поодинці містом не ходили,
      Воротами шляхи загородили,
      Бо ж хтось чужий ще забреде-таки,
      А ти за його смерть відповідай…
      Якось дружина голову зустріла:
      - Я на могилу відьмину ходила…
      - Навіщо – той пита її. – Вгадай,
      Що я знайшла там, на могилі тій?
      - І що ж знайшла ти на горбочку тому?
      - Там виросла рослина невідома…
      - І що із того? – він сердито їй.
      - А, може, то те зілля проросло,
      З якого сни пророчі можна бачить?
      Ми можем з нього скористатись, значить,
      Щоб місто заспокоїтись могло?!
      Подумав голова та й сам побрів,
      Не став нікому, навіть, говорити.
      Зірвав він листя і біленькі квіти,
      А вдома з того він відвар зварив.
      І тим відваром напоїв узяв
      Безпам’ятного зовсім чоловіка.
      Заснув спокійно, але враз від крику
      Схопився подивовано: - Згадав!..
      Убивцю довго не прийшлось шукати.
      Він писарем у ратуші служив,
      Від голови десь недалечко жив,
      Почув той крик та й кинувся тікати.
      Його перехопили козаки,
      По-своєму провчити захотіли
      Та не розрахували, мабуть, сили.
      Та що поробиш? Злі були-таки…
      А та рослина скоро розрослась,
      Датурою її так і назвали,
      У знахарстві частенько споживали.
      Але, коли хтось нерозумний бравсь,
      Не знавши міри – то дурів, бува.
      Від того часто, навіть, помирали.
      Отож рослину ще дурман прозвали,
      Аби розумно кожен споживав.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    139. * * *
      Зазеленіла трава.
      Поволі степ ожива.
      Шепоче вітер слова
      Чи то мені?
      Чи то деревам в саду,
      Яким я зранку іду?
      Чи проводам, що гудуть?
      Чи то весні ?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    140. * * *
      Під віковічним дубом
      Збиралась рать в похід.
      Лунали гучно труби,
      Увесь скликали рід.
      Палав вогонь жертовний,
      Паліччя з тріском гриз
      І келих, крові повний
      Волхв Перунові ніс.
      Той хижо шкірив зуби,
      Приймаючи цей дар
      І на сусіда-дуба
      Ізверхньо поглядав.
      А люд вдивлявсь тривожно,
      Стискаючи списи,
      Чекав, здавалось, кожен
      На диво… Ті часи
      Тепер чи й дуб згадає,
      Бо літ минуло й літ.
      Напевно, не впізнає
      Й Перун тепер свій світ.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    141. Легенда про урочище Дорогожич
      Кульгаючи, маленький Ярослав
      Піднявся врешті-решт на забороло,
      Став до бійниці, роззирнувсь навколо,
      Неначе щось там унизу шукав.
      Боліла досі ще йому нога,
      Що вивихнув якось, з коня звалився.
      Чи костоправ у чомусь помилився,
      Чи то причина тому є друга,
      Та біль в нозі ще й досі не здолав,
      Отож весь час доводиться кульгати.
      Пішов би, може із братами грати.
      Вони пішли, а він не наздогнав.
      Тож в теремі доводиться сидіть
      Або тихцем піднятися на стіни
      Та з висоти на пагорби й долини
      Хоча би одним оком поглядіть.
      Цікаво ж…Он звивається Ручай,
      За ним стоїть висока Щекавиця.
      От би туди забратись, подивиться!
      А там Поділ, за ним ріка Пучай
      Або Почайна, як її ще звуть.
      А там безмежні луки Оболоні.
      Вони туди уже ганяли коней.
      А, може, скоро знову поженуть?
      Хоча, поки не стихне біль в нозі,
      Йому до коней мати не дозволить.
      А то б промчав він на коні по полю…
      Тепер хіба що верхи на лозі.
      - Вітаю, княжич. – голос пролунав
      І Ярослав на нього повернувся.
      Дружинник батьків йому усміхнувся,
      - Ти,бува, часом тут не заблукав?
      Цікаво, правда? Я люблю і сам
      Отак іноді над бійницю стати
      Й життя внизу бурхливе розглядати,
      Хоча, здається, все знайоме там.
      Я ж тут усе навколо обходив,
      У кожну шпарку зазирнув, напевно.
      І пам’ятаю всі легенди древні,
      Що ними дід мене нагородив.
      - Ти скрізь бував? Скажи, а що отам
      За Щекавицю? Я не був ні разу.
      - Там Юрховиця. Онде, бачиш, зразу
      Видніється. Я піднімався сам
      Багато раз… Он шлях на Вишгород
      Іде повз Щекавицю й Юрховицю.
      А далі ще горби…Не видко звідси,
      Дорогожичі їх прозвав народ.
      - Дорогожичі? Дивно якось так!
      Якась не наша назва видається.
      - Ні, княжичу, то лише так здається.
      Слов’янська назва взагалі…однак…
      Історія то давня, взагалі…
      Як хочеш, тобі можу розказати.
      - Розказуй, бо ж цікаво мені знати,
      Що тут було колись на цій землі.
      - Ну, слухай. Це було у ті часи,
      Коли твій прадід Ігор краєм правив.
      В походах бойових зажив він слави,
      Але древлянські болота й ліси
      Його згубили. Ти це добре знаєш.
      Княгиня Ольга мстити почала,
      Війну вона з древлянами вела,
      В надії, що убивців покарає.
      А, поки колотнеча йшла лиха,
      Поки слабкою була княжа влада
      І не могла ще татям дати раду,
      Їх розвелось до біса на шляхах.
      Було купцям у Київ не пройти,
      Лунав їх хижий посвист звідусюди.
      Боялись, навіть з міста вийти люди,
      Не те, що там товари провезти.
      А скоро і під Києвом самим
      Купці з товаром стали пропадати.
      Хотів був воєвода раду дати,
      Велів весь час дружинникам своїм
      Об’їзд робити по шляхах навкруг,
      Влаштовувати засідки на татів.
      Та зарізяк тих не зумів піймати.
      Чи в Києві у них багато вух,
      І все, що воєвода замишля,
      Одразу татям тим стає відоме?
      Метався воєвода без утоми,
      Але ховала всі сліди земля.
      Якось купець до Києва прибивсь,
      Увесь побитий, ледве тягне ноги.
      Сам воєвода прилетів до нього,
      Розпитувати спішно заходивсь
      Й почув таке: - Ми з Вишгорода йшли,
      На київську дорогу повернули.
      Уже здалеку й Гору видно було.
      Вже пагорби одесную були,
      Ошую тягнулися боло́та,
      Дорога поміж ними йшла вузька.
      Як раптом посвист пролунав зблизька
      І виросла навкруг юрба голоти,
      Але усі при списах, при мечах.
      Ми, навіть, зброю ухопить не встигли,
      Отак в заціпенінні і застигли.
      І вийшов чоловік один, почав
      На наш товар спідлоба позирати.
      Щось мурмотів собі: «Дорогожич!»
      Що саме означала його річ?
      Чи звуки він не здатен вимовляти?
      Того я був не здатен зрозуміть.
      Стоїть юрма, поки нас не чіпає.
      А той неспішно між возів ступає
      І щось своє під носа бурмотить.
      Аж доки й близько біля мене став.
      «Дорого жичь тепер! - почав казати,-
      Доводиться отак-от заробляти».
      А далі руку догори підняв
      І вся юрба накинулась на нас.
      Мене важким чимсь вдарили добряче.
      Що було далі – я уже не бачив…
      Прийшов до тями через якийсь час.
      А справа вже надвечір аж була.
      Ми ж думали устигнути до ночі…
      Коли, нарешті, я розплющив очі,
      То і зоря вже вранішня зійшла.
      Я аж по саму шию у воді
      Лежу на чомусь, що втонуть не да́ло.
      Мабуть, всіх до болота повкидали,
      Щоб зовсім не лишилося слідів.
      Якимось чином вибравсь та й подавсь
      До Києва. Не вбили, слава Богу.
      Що ж чиниться у вас тут на дорогах?
      Чому не прийме застороги князь?..
      Чутки умить розбіглись поміж всіх
      І скоро люди з жахом шепотіли,
      Що таті на горбах отих засіли
      І Дорогожич перший поміж них.
      Десь там у хащах є його лігво́,
      Куди він все багатство своє зносить.
      І сотні люду утопив він досі
      В болоті дорогожицькім його.
      Чутки ті і до князя надійшли.
      А князеві було сім літ від роду.
      На його захист сподіватись годі,
      Надії на княгиню лиш були,
      Але вона в древлянських десь лісах,
      Їй не до Дорогожича якогось.
      Помститись би за чоловіка свого,
      Що вже на то чека на небесах.
      А Святослав, хоч зовсім і малий,
      Та в Новгороді встиг покнязювати,
      Велів кормильця Асмуда позвати,
      Провідавши, мерщій у свій покій.
      - Що будемо з цим, Асмуде, робить?
      Що то за тать під Києвом з’явився?
      Де він з своєю зграєю укрився?
      Потрібно їх усіх переловить!
      - Та ж воєвода вже не спить ночей,
      Все лиху тому хоче раду дати.
      Та ж татю хтось дає, напевно знати,
      Бо ж він умить ховається з очей.
      - Хто ж він такий, той Дорогожич є?
      - Я думаю, із в’ятичів він, може.
      Чи то радимич. Також дуже схожий.
      Вони ж ведуть походження своє
      Від ляхів. Тож і вимова така.
      А більше що я можу ще сказати?
      - Та ж треба їх всіх хутко пов’язати!
      - Так, звісно. Але ж справа нелегка.
      Вже ж воєвода пробував, однак…
      - А ми ту зграю на живця піймаєм!
      - Їх на живця піймати?! Ну, не знаю…
      - Зате я знаю. Зробимо отак…
      Вночі таємно з Києва в човнах
      До Вишгорода вої подалися.
      З них декілька купцями одяглися.
      Для Вишгорода то не дивина.
      Чимало тут стрічається купців,
      Дніпром приходять, Прип’яттю, Десною,
      Бува, стає і пристань затісною.
      Отож не надто виділялись ці.
      Скупили миттю всякого добра,
      Вози добряче крамом тим набили
      І валку ту на Київ спорядили,
      Вже як вечірня надійшла пора.
      Проїхались, щоб бачили усі
      Велику валку і малу сторожу.
      Повільна валка, тож зуміє кожен
      Їх по вечірній обігнать росі.
      Самі ж, коли заїхали у ліс,
      Увесь товар, що на возах тих мали,
      У криївку хутенько поскладали,
      Дружинники уклались в кожен віз,
      Що їх у лісі до тих пір чекали.
      «Купці» вози знов затягли рядном,
      Щоб в очі не кидалося воно
      Та знов на Київ валку ту погнали.
      На ранок оболоні досягли,
      Дорога йшла поміж високі лози.
      Здіймалась пилюга за кожним возом,
      Адже давненько вже дощі не йшли.
      Пройшли вони Ситомлю бродом та
      Ступили на оту вузьку дорогу,
      Затиснуту горбами із одного,
      З другого – непрохідні болота.
      І тут почувся раптом хижий свист.
      Немов мана з’явились збройні люди
      І оточили ті вози з усюди.
      Тут невисокий чоловік на зріст
      З юрби з’явився. Перед возом став,
      Поглянув на «купців» недобрим оком,
      Пройшов вздовж валки нешироким кроком:
      - Ех, дорого жичь нині!- проказав.
      Але підняти руку вже не встиг,
      Бо раптом вої із возів з’явились
      І татів всіх рубати заходились,
      Ніхто й порятуватися не зміг.
      Усі понад дорогою лягли.
      Сам Дорогожич бився дуже люто,
      Тож довелось мечем його проткнути.
      Живим, на жаль, узяти не змогли.
      Поставили там митницю з тих пір
      Аби була під наглядом дорога
      І всі купці спокійно б мали змогу
      Проїхати до Києва. А бір,
      Який ото за пагорбами був
      В народі Дорогожич і прозвали.
      Там довго люди ще скарби шукали,
      Що тать своїм розбійництвом здобув.
      Та, щоб знайшли, того не чув я ще.
      Можливо, й досі десь в землі таяться
      І знайденими бути не бояться,
      Бо чарами закриті від очей.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    142. * * *
      Дід на призьбі сів.
      Сонце припіка.
      Уже кілька днів
      На весну чека.
      Вийде, посидить,
      Душу відведе.
      Ну, коли ж сюди
      Вже весна прийде?
      Та дарма чека,
      Бо весни нема.
      У своїх руках
      Все трима зима.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    143. * * *
      Ми прийдемо завжди,
      хай, навіть і не кличуть,
      Бо в наших жилах кров
      тече, а не вода.
      Хай не обдурять вас
      усмі́шки на обличчях,
      Бо, кажуть, саме так
      лик смерті вигляда.
      Не знаєм ми жалю,
      не вмієм співчувати,
      Нам невідомі ці
      телячі почуття.
      Ми вмієм лише кров
      невинну проливати,
      Радіти, як чиєсь
      обірвано життя.
      Для нас в житті немає
      вище насолоди,
      Ніж бачити, як хтось
      у муках помира.
      Для нас життя –
      то усього лиш гра,
      А вірна смерть –
      найвища нагорода.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    144. Легенда про Борича
      Іде Горою чинно Святослав,
      Хоча йому всього п’ять літ від роду
      Та дивиться уже на всіх спогорда,
      Бо ж такий юний, а вже князем став.
      Вже й військо в бій з древлянами повів,
      І списа кинув, щоб той бій почати.
      Тож має відповідно і ступати…
      Хоч як би з задоволенням хотів
      Пробігтися по вулиці, як всі,
      Собак через паркани подражнити.
      У Ручаї скупатися сходити.
      Та матері перечити не смів.
      Та і кормилець Асмуд повсякчас
      То супить брови, скоса позирає
      І все повчає, більш турбот не має,
      Як князь повинен вестись кожен раз.
      От і тепер слідом за ним іде,
      Ступає чинно, як йому й належить,
      За кожним кроком Святослава стежить
      І тільки на якиїсь промах жде,
      Аби тихенько так прошепотіти:
      «Не можна, тобі, князю, так чинить!»
      Дитячі мрії обірве умить.
      А як воно малому не хотіти?
      Нарешті до узвозу підійшли,
      Що круто до Подолу опускався.
      Тут шлях вже добре з’їжджений звивався,
      Яким воли на Гору віз тягли.
      Спинилися, щоб віз той пропустить
      І Святослав у Асмуда спитався:
      - Чому узвіз цей Боричевим звався?
      Хто був той Борич? Що він міг зробить,
      Щоб залишити в пам’яті ім’я?
      - Не знаю, княже. Боричів та й годі.
      Чомусь так прозивають у народі.
      А чому – то не можу відать я.
      Спитай у няньки Вісти, бо ж вона
      З полян місцевих, тож і має знати
      Чому узвіз так стали називати.
      Хоча, можливо і вона не зна…
      Увечері, вкладаючись вже спати,
      Спитав у няньки Вісти Святослав
      Про те, на що він цілий день чекав:
      - Чому узвіз той Боричевим звати?
      Всміхнулась нянька лагідно йому,
      Присіла поряд на високе ложе:
      - Ти бач, на батька зовсім і не схожий.
      Той би ніколи не спитав: «Чому?»
      Живе, мабуть, полянська кров в тобі,
      Бо ж Святославом недарма назвали.
      Про Боричів схотів, щоб розказала?!
      Що ж, я ще не забула, далебі
      Історію, хоча вже досить давню,
      Яка ще досі між полян живе.
      Чому народ узвіз той так зове?
      Бо ж Борич – чоловік був справді славний.
      Було то у далекі ті часи,
      Коли поляни на горах сиділи,
      Лиш землями навколо володіли
      Й були, неначе кістка в горлі всім.
      Древляни їх постійно діставали,
      Мовляв, їх землі древні зайняли.
      Ще руси нагодитися могли
      І всіх підряд,не дивлячись хапали…
      - Як руси? Чи ж поляни теж не русь?
      Їх же усі он руссю прозивають?!
      - Ні, адже різних вони предків мають.
      Про русів говорити не берусь,
      А наші предки з заходу прийшли,
      Колись давно в цих землях оселились.
      За що древляни, врешті і озлились,
      Бо ж, справді, їхні землі зайняли…
      Окраїнні…Тоді іще Дніпро
      Не був шляхом отим з варяг у греки,
      Яким спуститись аж до моря легко,
      На лодіях доставити добро.
      Були ж поляни мудрі і тямущі,
      Жили особно на горах оцих.
      І звичаї були хороші в них,
      Від предків ще зосталися, тому що.
      Вони і тихі, й лагідні були,
      Поштиві до жінок своїх. Жінками
      У них було заведено так само.
      А всі навколо, наче звір жили,
      Бо вічно один одного вбивали,
      Нечисте їли. І весіль у них
      Теж не бувало (от великий гріх)
      Дівчат для себе просто умикали
      Коло води. Отак от і жили.
      Радимичі і в’ятичі, бувало
      Срамні слова перед батьків вживали
      І перед невістками теж могли.
      А у полян було все по-людськи:
      Весілля, як ще предки заповіли,
      По наречену хлопці не ходили.
      Приводили увечері батьки
      В дім жениха. А вранці ще несли
      Їй придане, яке повинні дати…
      Ой, щось не те взялась розповідати…
      Так от, поляни на горах жили.
      По смерті Кия, рід його тримав
      В полян княжіння. Але його діти
      Та і онуки,ніде правди діти,
      Ніхто завдатків Києвих не мав.
      Тож рід ослаб й сусіди почали
      Його постійно зусібіч тіснити.
      Доводилось їм на горах сидіти,
      Де хоч би захиститися могли.
      Довкола ж гір болота і бори.
      Звірина всяка в тих борах водилась.
      Отож поляни звіром тим живились,
      Спускаючись на лови із гори.
      Але життя на місці не стоїть.
      Лише звірини роду було мало,
      Їм хліба, перш за все, не вистачало.
      Без нього важко родові прожить.
      Де велелюдний унизу Поділ,
      Було болото з хащами густими.
      Поляни, врешті зайнялися ними,
      Дерева стали вирубать навкіл,
      Пні корчувати та палити їх
      Аби золою землю удобрити.
      Березозоль зоветься саме звідти,
      Весняний місяць, перший з поміж всіх.
      Бо ж тих беріз найбільше і було.
      Так от, поля ті скоро засівали,
      А вже на осінь вдосталь зерна мали,
      Щоб плем’я вдовольнитися могло.
      Потроху так й очистили Поділ,
      Між сім’ями всі землі поділили…
      - Так от, чом він так зветься? Зрозуміло!
      - Лежи спокійно, княжичу… Наділ
      Отам, як тільки спустишся узвозом,
      Дістався сім’ї Борича тоді.
      Він, як і всі, теж на Горі сидів,
      Туди із поля урожай і звозив.
      Але на своїм полі молотив.
      Те місце зветься Боричевим током.
      Отам, в кінці узвозу правим боком.
      Ти, певно, там із Асмудом ходив?!
      Так от, той Борич тихим був таким,
      Хоч силу мав велику від природи.
      Його комусь здолати було годі.
      Ніхто тому й не зачіпався з ним.
      Але і він нікого не чіпав,
      Хазяйнував, як водиться, у себе,
      Допомагав комусь, коли потреба.
      За те і рід його весь поважав.
      Було б все добре та сусіди злі
      Життя тоді полянам не давали.
      То хліб уже дозрілий відбирали,
      А то й самих хапали, взагалі.
      А особливо ласі до жінок,
      Що рід полянський славився од віку.
      Полянську мати було в радість жінку,
      Яка і в господарство, і в танок.
      А князь… А той лиш на Горі сидів
      Та в небезпеку тільки супив брови.
      Хіба що виїжджав коли на лови
      І всю дружину чималу водив.
      Одного літа й сталася біда.
      Князь знов на лови у ліси подався.
      З дружинників з десяток десь зостався,
      Околиці з дитинця оглядав.
      Настала жнивна у полян пора.
      Жінки у полі хліб серпами жали,
      Снопи в’язали, в копички складали.
      А Борич своє поле вже зібрав
      Та саме заходився молотить,
      Заввиграшки великим ціпом правив,
      Робив, вже видко, свою звичну справу,
      Лише пилюка навкруги стоїть.
      Жіночий зойк зненацька пролунав,
      А слідом всі жінки теж закричали
      Та й до узвозу утікати стали,
      Немов якиїсь дикий звір напав.
      Але то був не дикий звір якраз.
      Древляни раптом вискочили з лісу
      Й хапати молодих дівчат взялися.
      А ще загін напереріз помчавсь.
      Мабуть, усіх рішили захопити,
      Які тоді на полі тім були.
      Жінки втікали, як лише могли.
      Чоловіків не було захистити.
      Та Борич, тільки крики ті почув,
      Одразу зрозумів, що саме сталось.
      Йому часу втекти іще зосталось,
      Бо він же поряд із узвозом був.
      Але тікати він не захотів.
      Коли древляни перші вже надбігли,
      Перед жінками до узвозу встигли,
      То він важенним ціпом їх зустрів.
      Став молотити, наче ті снопи.
      Кого вдавалось ціпом тим дістати,
      Не міг вже довго після того встати.
      А Борич, не спиняючись, лупив.
      Древляни сторопіли: як же так –
      Та ж їх багато, полянин – єдиний.
      Вони ж його скрутити вмить повинні,
      Але не в змозі й підступить, однак.
      Літає ціп, лиш пилюга стоїть,
      Кому під нього втрапити охота?
      І дядько – і юрбою не збороти,
      Тож змушені скоріше відступить.
      Та клятий молотар не відстає,
      Женеться слідом й ціпом знай молотить.
      І кинулись древляни до болота.
      Можливо, там для них спасіння є.
      Жінки узвозу саме досягли,
      А гурт древлян женеться вслід за ними,
      От-от уже останніх і затрима,
      Голосять десь вже ті, що не втекли.
      Іще наддати й здобич у руках…
      Аж раптом дядько з ціпом перед очі.
      Жінок, напевно захистити хоче.
      Вони ж у переможних ще думках
      Від здобичі, що легко їм дісталась,
      Поки по полю гнали жіночок,
      Не бачили, здавалося, нічого,
      Тож легко подолати сподівались.
      А Борич став, узвіз весь перекрив
      Своїм важким та досить довгим ціпом.
      Хто налетів під той удар зослі́пу,
      Одразу носом землю і прорив.
      Хтось спробував проскочити убік
      Та й там добряче ціпом тим отримав.
      Стоїть один із ціпом перед ними,
      Розлючений страшенно, наче бик.
      Не підступитись і не обійти.
      Дарма на легку здобич сподівались.
      Дружинники узвозом вже спускались.
      Самим тепер скоріше би втекти.
      І кинулися ті, що на ногах
      До лісу знову, облизня піймавши.
      А Борич, свій важений ціп піднявши,
      Пішов знов лупцювати по снопах…
      Бо ж скромний був, не думав, що вчинив
      Якиїсь подвиг. Наче, звична справа…
      Але народ ім’я його прославив.
      Із тих часів узвіз, що боронив
      Той славний Борич – Боричевим став,
      А його поле – Боричевим током.
      Там він древлян намолотив нівроку…
      А Святослав вже міцно в ліжку спав.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    145. * * *
      Розлив туман, як молоко густий,
      Холодний ранок.
      Зиму зібрався, певно, провести
      І наостанок
      Під ноги їй м’якенько постелив
      Легким туманом.
      Дивись, подасться до своїх країв,
      Весна настане.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    146. * * *
      Вони кричали: «Боже, видибай!»
      І бігли слідом берегом дніпровим,
      У воду лізли. Але: «Не займай!»
      Спиняв боярин окриком суворим.
      За меч хапався, доки молодці-
      Дружинники Перуна відпихали
      Від берега. І плив він по ріці
      Самотній. А язичники чекали,
      Що він озлиться, вдарить з неба грім
      На тих, хто смів із ним так поступати.
      І так хотілось те побачить їм.
      Та грім мовчав. А ідол видибати
      На берег теж не надто поспішав.
      Плив течією, в хвилях колихався.
      Своїх дітей у розпачі лишав,
      Чужому богу легко поступався.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    147. Брати. Битва під Вільховцем 16 січня 1669 року
      Тут, крім усіх напастей, іще одна з’явилась.
      Озлоблені вернулись до Січі козаки,
      За вбивство Дорошенку, оскільки не помстились,
      То думали, як справу цю довести таки.
      А у мутній водиці завжди знайдеться щука,
      Яка з тої нагоди, напевно, скориста.
      Хто ж булаву не схоче взять гетьманську у руки,
      Коли сірома лише охочого пита.
      Був писарем на Січі юнак доволі вчений,
      Читати і писати та й мови різні знав.
      Петром він ще батьками колись був наречений,
      А Суховієм – то вже козацький люд прозвав.
      А ще він був племінник покійного Івана,
      Того, за кого мстити козацтво поклялось.
      Отож, шукати довго не довелось гетьма́на.
      Хоча, мабуть, охочих і більше би знайшлось.
      Та в війська січового занадто мало сили,
      Тим більше – Суховія підтримали не всі.
      Тож помочі, як завше, у Криму попросили.
      А тим вже Дорошенко і так остобісів.
      Татарам було добре, як лихо в Україні,
      Тоді їм вільно можна палити й грабувать.
      Влаштовує їх добре становище, як нині,
      Й одним, і другим можна постійно «помагать».
      А клятий Дорошенко все хоче поламати,
      Затіявсь зі Стамбулом розмову он вести,
      Щоб стала Україна під їх протекторатом.
      Готуються вже, певно, договірні листи.
      А як же буть татарам? Хто ж дасть їм грабувати
      Султанових підлеглих? Ото буде біда.
      Тож статися такому ніяк не можна дати,
      Пора вже Дорошенка із гетьманства скидать.
      А тут є і нагода. Примчали запорожці
      Просити допомоги новому гетьману.
      А ханові все рівно, буть на якому боці,
      Аби на Україні не припинять війну.
      Був Суховій не дурень, хоч молодий занадто,
      Листи патріотичні навколо розіслав,
      Що він про Україну одну лиш буде дбати,
      Що ради України своє б життя поклав.
      Що треба українцям, нарешті,об’єднатись
      Аби прогнати ляхів і клятих москалів,
      За шаблі усім разом козацтву треба взятись
      І вільно панувати тут на своїй землі.
      Листи ті запорожці розвозили полками,
      Аби до Суховія пристали козаки.
      Де слухали, а де їх стрічали і кілками
      Та, все ж, якась частина послухалась-таки.
      Тож, замість того, аби змагатись з москалями
      І виперти, нарешті із України їх,
      Прийшлося Дорошенку знов на степи поглянуть,
      Де знову піднімались свої проти своїх.
      Сам Суховій не надто велика був загроза,
      Але ж із ним татари ще й чимала орда.
      І знов на Україні змішались кров і сльози,
      І знову братовбивства прийшла у край біда.
      Микола був у перших, хто став за Суховія,
      Такі потрібні речі умів той говорить.
      Із ним в душі козацькій з’явилася надія,
      Що той і справу Хмеля зуміє завершить.
      Січовики й татари пройшлись Лівобережжям,
      Хто сам до них прибився, хто силою прибув.
      Орда хапала здобич, палали скрізь пожежі.
      А гетьман в Чигирині іще з полками був.
      Григорій-брат, що був тут в полках за наказного,
      З татарською ордою управитись не зміг.
      Подавсь на правий берег також до брата свого.
      Один лиш Многогрішний лишився із усіх.
      А де узяти сили супроти Суховія,
      Тим більше, що вояк він і зовсім ніякий.
      Була в нього єдина на москалів надія,
      Із ними разом дати орді нахабній бій.
      А москалям нічого другого і не треба,
      Дали йому у руки, як цяцьку, булаву
      І знову лівий берег взялись кроїть під себе,
      Цидулу підписавши із «гетьманом» нову.
      Ще й гетьманську столицю перенесли у Глухів,
      Аби поближче була до їхньої руки.
      Не вистачило в нього чинити опір духу,
      Чи то, як Брюховецький, вичікував поки.
      А Суховій побачив, що проти нього сила –
      Піднявся лівий берег та ще і москалі.
      На правий перебрався. Але його зустріли
      Не надто і гостинно також на цій землі.
      В Пилипівку подався він взяти Чигирина,
      Але йому фортеця не по зубах була.
      Тоді він під Вільшану полки з ордою кинув,
      Але і тут на камінь коса його найшла.
      Бо корсунський полковник його з ордою стрінув
      І стріча Суховію нелегко обійшлась.
      А тут ще й нагодився Григорій Дорошенко,
      Який з Лівобережжя полки свої привів.
      Орді і запорожцям добавив хорошенько.
      І Суховій із військом, нарешті, відступив
      Під Вільховець, під Канів. Тут ще Сірко з’явився,
      Привів він запорожців і власних козаків.
      На Суховія дуже вороже він дивився,
      Бо той татарські орди у рідний край привів.
      Хоча і з Дорошенком Сірко не надто ладив
      Та тут рішив підтримать його у боротьбі,
      Аби орді татарській «хазяйнувать» завадить
      Й тягти із України вервечкою рабів.
      Отож, полки з’єднавши козацькі піші й кінні,
      Сірко за Суховієм до Канева помчав.
      Десь там із Батирчею татари буть повинні,
      Бо Суховій на нього надій найбільше мав.
      Козацтва залишилось у нього не багато,
      Лише заядлі самі. Тож без татар ніяк
      Йому би не вдалося і далі воювати.
      Тож з ними сподівався відбитися, однак…
      Максим із козаками подався у сторожу.
      Сірко такі загони повсюди розіслав,
      Щоб знати добре сили й розміщення вороже.
      Отож загін Максима по полю простував,
      Укритім щедро снігом. Адже ж зима навколо.
      Лунка стояла тиша, нема слідів ніде.
      Крізь сірі хмари сонце ледь проглядало кволе.
      Не вірилось, що скоро кривава битва жде.
      Згадав, що Канів близько, де стрілися із братом,
      Щоправда, то все бу́ло на іншій стороні.
      Невже з ним доведеться ізнов до бою стати?
      Коли, нарешті, прийде кінець оцій війні?!
      Зненацька кінський тупіт порушив зимні чари,
      Козаки стрепенулись, дістали шаблі вмить.
      З-за пагорба з’явились, немов мана, татари.
      Чамбул, якого легко козакам не відбить.
      Лишається на полі лиш голови зложити,
      Забравши із собою побільше ворогів.
      І зав’язалась люта між них кривава битва
      І падали на землю у сніг одні й другі.
      Все менше залишалось товаришів навколо,
      Все меншою надія пробитися була.
      Побачити б востаннє іще хоч раз Миколу,
      Сказати – не тримає нехай на нього зла.
      Тут крикнув хтось: «Козаки!». Максим туди поглянув.
      Летів загін маленький, якийсь хорунжий вів.
      Такий не допоможе, хіба що смерть відтягне.
      І знову хтось із жалем: «Тож Суховієві!»
      Татари іще більше на козаків насіли,
      Затисли між ордою, не вирватись ніяк.
      Козаки Суховія до бою підлетіли,
      Спинились, роздивитись, що робиться і як.
      Максим впізнав зненацька в хорунжому Миколу,
      Не стримався у крикнув: «Миколо!» У ту мить
      Здригнувся усім тілом він від різкого болю.
      Устиг татарин шаблю під серце устромить…
      Микола теж загоном у розвідку подався.
      Про ворога дізнатись велів їм Суховій.
      Він довго попід лісом, поміж горбів скрадався,
      Аж поки не почули десь недалеко бій.
      Пізнавши, що татари когось ось-ось здолають,
      Помчалися у поміч «союзникам» своїм.
      Хоча татари цього не надто полюбляють,
      Не хочеться ділити ту перемогу їм.
      В останню мить Максима почув він крик, спинився,
      Огледівся й побачив, як той з коня летить.
      І вже над ним татарин з усмішкою схилився,
      Шукаючи, що можна у здобич прихопить.
      Тут щось перевернулось в душі Миколи, наче,
      Застугонів у серці неімовірний гнів.
      Подумав: «Що ж ти робиш між ворогів, козаче,
      Хто на очах у тебе узяв і брата вбив?»
      На козаків поглянув, що за спиною в нього.
      У них в очах питання, відоме і без слів.
      Вхопив Микола шаблю: «Хто вірує у Бога,
      За мною!» І врубався у лави ворогів.
      Бій той тривав не довго, коза́ків було мало,
      Отож, один по однім на полі тім лягли.
      Микола то не бачив, засліплений від шалу,
      Татар він, мов капусту до ніг собі валив.
      Але й його, нарешті, дістала шабля гостра,
      Упав на тіло брата, востаннє обійняв.
      Душа його звільнилась від гніву і від злості,
      Він тільки посміхнувся, хоч кров’ю і спливав…
      Чим бій той закінчився, брати уже не взнали…
      У битві Суховія Сірко ущент побив,
      З орди чотири тисячі на полі тім поклали,
      Сам Суховій заледве втекти із поля вспів.
      Січовики, Сірка лиш на полі бою вздріли,
      Не захотіли битись, до нього перейшли.
      Здавалось, Україна єднає знову сили…
      Але, насправді, мрії примарними були.
      Миколу і Максима смерть, врешті, замирила
      Та інших замирити ще довго не могла.
      І в лютій колотнечі вражда перетворила
      В Руїну Україну…Так воля й не прийшла.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    148. * * *
      І на душі легкий щем.
      А де той травень з дощем?
      Густа роса на траві?
      В садочку яблуні цвіт?
      І я у тому саду.
      Навколо бджоли гудуть.
      Вода струмочком біжить
      Й шалено хочеться жить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    149. * * *
      Юрба завмерла у чеканні,
      Іще не знаючи чого.
      В слова вплітались сподівання.
      Та гамір завмирав бігом,
      Коли здавалось – почалося.
      Прийде і зможе пояснить
      Усе незрозуміле досі,
      Розвіє сумніви умить.
      І знову гамірно ставало,
      Як виявлялося, що ті,
      На кого ця юрба чекала,
      Ще десь, напевно, у путі.
      Юрба кричала і сміялась,
      Вона звичайною була.
      Хоча напруга й відчувалась
      І миті кожної росла.
      Пан демократію з столиці
      Привезти хлопам обіцяв,
      Отож їм вдома не сидиться,
      Їх інтерес сюди пригнав.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    150. Брати. Антимосковське повстання на Україні 1668 року
      Микола довго вовком на козаків дивився,
      Ніяк похід до Криму пробачити не міг.
      З Максимом теж не скоро з-за того помирився,
      Неначе той був винен в поході більше всіх.
      Ловив постійно вісті найменші з України,
      Все сподівавсь, що раптом щось станеться-таки,
      І вся ота полуда з очей народу згине,
      Постане Україна єдина вздовж ріки.
      А вісті долітали не райдужні, одначе.
      В Підгайцях Дорошенко на поступки пішов
      І знову ляхи краєм, немов удома скачуть
      І знов землею ллється густа народна кров.
      Отой похід козацький на Крим підрізав крила.
      Тож мусив між сусідів крутитись, наче вуж.
      І з ляхами мирився, бо битись не мав сили,
      Поклав і так багато в борні козацьких душ.
      І з москалями ладив, мабуть, хотів приспати,
      Приймав посольства їхні, листи цареві слав.
      Продовжував з султаном турецьким загравати.
      На нього він надії, мабуть, найбільше мав.
      Татар теж не цурався, неначе й помирився:
      Вина на запорожцях, він їх не слав у Крим.
      Із планами своїми геть від усіх таївся,
      Не обіцяв нікому й давав надію всім.
      А Брюховецький зовсім від рук уже відбився,
      Неначе і не було ніяких в нього справ,
      Ловити і палити він відьом заходився,
      Вогонь ледь не щоденно у Гадячі палав.
      А москалі тим часом все більше нахабніли,
      Народ уже до краю нещасний довели,
      З порядками своїми зовсім на шию сіли,
      Забули геть, для чого вони сюди прийшли.
      Раз гетьман не перечить, московські воєводи
      Взялися рахувати весь український люд,
      В казну свою московську податки переводить,
      Сповзалися московські «халявники» з усюд.
      В народу вже терпіння на те не вистачало,
      Готові були братись за вила і ножі.
      Козацтво напохваті теж шабельки тримало,
      Бо теж перебувало терпіння на межі.
      А тут дійшли до Січі більш радісні новини.
      Знялася колотнеча козацька на Дону,
      Що згодом охопила заледь не пів країни.
      Затіяв Степан Разін проти бояр війну.
      Тут, начебто, прокинувсь і гетьман Брюховецький.
      Зібрав старшинську раду і там оголосив,
      Що, мабуть, із Москвою прощатись доведеться
      І треба в шию гнати проклятих москалів.
      А Дорошенко, наче, пообіцяв Івану
      І булаву віддати, як кине той Москву.
      Пообіцяв підтримку, протекторат султана.
      Зраділи запорожці – тепер-то заживуть!
      От хитрий Брюховецький, Москві замилив очі,
      А, як набрався сили і вибрав слушний час,
      Докупи Україну усю зібрати хоче.
      І як же така справа обійдеться без нас?!
      А на Лівобережжі взялись полки за зброю,
      Де силою, де словом прогнали москалів.
      Лишили воєводи лиш Київ за собою,
      В Чернігові теж міцно їх гарнізон засів.
      Поки ще сніг у полі - не брались воювати.
      Збирали свої сили на весну москалі.
      Та й гетьмани теж стали свої полки збирати…
      Та ж головне питання – хто ж буде на чолі.
      Весна у тому році була холодна й пізня,
      Уже по Великодню упав великий сніг
      Й лежав чотири тижні. Казали люди різно.
      Та трохи з москалями в війні він допоміг,
      Бо ж трави піднялися хоч трохи десь у травні,
      Тоді й московські раті через кордон пішли,
      Котельву і Опішню взяли в лабети бранні,
      Хоча застрягли, з ходу узяти не змогли.
      Туди ж і Брюховецький подався із полками.
      Прийшла орда татарська, що Челібей привів.
      Спішив і Дорошенко з своїми козаками.
      Ну, хто б із запорожців тепер в Січі сидів?
      Зібралось кілька тисяч, у поміч подалися.
      Між ними і Микола з Максимом. Як без них?
      На Сербиному полі докупи всі зійшлися,
      Щоб гетьмана обрати, який повів би всіх.
      Чекали, зараз вийдуть перед усіх гетьма́ни,
      Обіймуться красненько, вклоня́ться козакам.
      І вирішить козацтво, хто гетьманом з них стане.
      Але того, що сталось, ніхто з них не чекав.
      З’явився Дорошенко, як гетьман з булавою,
      А потім Брюховецький в кайданах, наче тать,
      Його вели козаки розлючені юрбою
      Та й стали до гармати, як зрадника, кувать.
      Поки козацтво мовчки за тим спостерігало
      Іще не зрозумівши, що то все означа,
      Івана до гармати міцненько прикували.
      А той не боронився і, навіть, не кричав.
      Тут Дорошенко, наче, зібрався щось казати,
      Підняв угору руку, а потім… опустив.
      Накинулись на бранця розлючені козаки
      І вимістили гнів весь, що в душах накипів.
      Усі від того, наче, на мить оторопіли.
      Давно поміж козацтва такого не було
      Аби без суду й слідства та козака убили.
      Прийшовши все ж до тями, все поле загуло,
      Посипались прокльони, за шаблі похапались,
      А особливо ті, хто із Січі прибули.
      Вони ж із Брюховецьким ще з кошування знались
      І просто так стерпіти наруги не змогли.
      Побачивши,як швидко гнів охопив коза́ків,
      Сховався Дорошенко тихцем із їх очей.
      Велів тягти горілку та військові роздати,
      Нап’ється та й забуде увесь свій гнів, ачей.
      Сам заховавсь в обозі й всю нічку там просидів
      Та дослухавсь до криків і гамору юрби.
      Не відчував за вбивство ні відчаю, ні стиду
      Та, коли б треба було, то ще б раз так зробив.
      Але злякався гніву козацького. Не да́рма.
      Метались запорожці із шаблями всю ніч.
      Якби знайшли, то може його чекала б кара,
      Пішов би за Іваном до пекла, звісна річ…
      А самі запорожці надвоє розділились.
      Хоч всі вважали – винен Петро у смерті тій,
      Й за те на Дорошенка страшенно розізлились,
      Що він порушив звичай прадавній січовий.
      Але одні вважали, Максим був поміж ними:
      Іванової смерті той, справді, не хотів,
      То козаки невірно, напевно, зрозуміли
      Той помах Дорошенка, а він їх не спинив.
      Другі ж, Микола з ними, стояли на своєму:
      Із вбивцею стояти не будем у строю.
      Або приб’єм, собаку, коли лише знайде́мо,
      Або вертатись будем назад на Січ свою.
      Оскільки Дорошенка знайти їм не вдалося,
      Зібралися на ранок та й подались собі.
      Микола на Максима за Крим ще злився й досі,
      Тож, навіть, попрощатись із братом не забіг…
      Війна в Лівобережжі велася якось мляво.
      І москалі топтались, і гетьман не спішив,
      Хотів без братовбивства закінчити виправу,
      Спровадити без бою із краю москалів.
      Бо ж затіватись битись сил недостатньо в нього,
      Щось ляхи затівають на теренах своїх,
      Підтягують хоругви. Послав він брата свого
      З полками аби трохи утихомирить їх.
      Та й на татар надії ніякої немає,
      У тих своє на думці, як «з поміччю» ідуть.
      Не скільки допоможуть, як людність похапають
      Та і до свого Криму ясиром поведуть.
      А тут ще й запорожці!.. Куди там воювати
      З проклятою Москвою? Отак і воював.
      Встигав листи люб’язні до воєвод писати,
      Про наміри майбутні свої попереджав.
      Не скільки воювали, як то шляхи топтали.
      Сам гетьман кинув військо, у Чигирин подавсь.
      Лишив за наказного полковника Дем’яна,
      Той Многогрішним, мабуть, недарма прозивавсь.
      А з того полководець узагалі ніякий.
      Знов вперлись в Україну із військом москалі.
      Хоч Дорошенко в поміч і надіслав козаків
      Та зачіпатись надто із ними не велів.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    151. * * *
      Вже скучив за весняним громом
      І хочу бачить зелень трав.
      Пройтись по килиму м’якому
      Духмяних і густих отав.
      Під краплі дощові ласкаві
      Підставити своє лице.
      Забутись про щоденні справи,
      Утершись теплим вітерцем.
      Іти і дихати весною,
      Тією – з давніх-давніх літ,
      Яка навік в душі зі мною
      Й щораз дарує новий світ



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    152. * * *
      Мартін Німеллер
      Коли нацисти били комуністів,
      Я промовчав – бо ж я не комуніст.
      Вони взялися за соціалістів.
      Я знов мовчав – я ж не соціаліст.
      Як профспілки вони порозганяли,
      Не член профспілки – чом встрявати мав?
      Коли усіх євреїв похапали,
      Я ж не єврей, тому спокійно спав.
      Коли прийшли за мною ці бандити,
      Вже не було кому і захистити.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    153. Брати. Похід Сірка на Крим 1667 року
      Максимові не довго на Січі сумувалось.
      Не встигли ще гармати як слід заговорить,
      Підгайці штурмувати лиш козаки збирались,
      Як кошовий на раду зібрати всіх велить.
      І довбиші взялися товкти у тулумбаси,
      Вся Січ завирувала, зійшлася на майдан.
      Для чого їх зібрали, ніхто не знав до часу,
      Напевно, про то відав один лиш отаман.
      Та, замість кошового Сірко почав розмову,
      На діжку чинно вибравсь та тиші зачекав.
      Його умить впізнали, в очікуванні слова
      Затих весь гурт козацький. Тоді Сірко почав:
      - Не бороню я ляхів, гнобителів народу
      Та з двох лих обираю я менше. Головним
      Я ворогом вважаю того, хто більше шкодить,
      Нам перше воювати потрібно саме з ним.
      Орда проклята з нами вогнем й мечем воює,
      Наповнює пустелі жінками і дітьми.
      А скільки на галерах чоловіків гарує?
      Чи маєм таке право з отим миритись ми?
      Сам Бог велить нам зілля антихристове бити,
      Помститися за кривди, за спалені церкви.
      Ідіть усі за мною! Я поведу вас, діти,
      Щоби могли помститись за усі кривди ви.
      В цей саме час немає кому Крим боронити,
      Тож хай кривава помста на нього упаде.
      Братів, сестер нещасних ми можемо звільнити.
      Отож, питаюсь, браття вас – хто зі мною йде?!
      Майдан весь відгукнувся одноголосно: «Згода!»,
      «Веди нас, отамане!», «Йдемо з тобою в Крим!»
      Зібралось кілька тисяч козацтво до походу.
      Із усіма зібрався хутенько і Максим.
      Стояла хоч осіння та тепла ще погода.
      Шлях подолали швидко під самий Перекоп.
      Татари не чекали, тож захопили з ходу,
      А далі розділились на дві частини, щоб
      Одна з Іваном Рогом, що кошовий на Січі,
      Пішла стрімким походом й Арбаутук взяла.
      А друга половина, здолавши степ і річки,
      Дісталася до Кафи і звідти почала
      Громити землі беїв і мурз, що в Україні
      Ясирством ненаситним були прославились.
      Максим з товаришами були в тій половині,
      Що вів Сірко. Й на Кафу з ним стрімко подались.
      Татари не чекали козацького наскоку,
      Тож діставались легко аули і міста.
      Велів Сірко козакам вести себе жорстоко,
      Нікого не жаліти. Хай швидше вістка та,
      Про помсту запорозьку дістанеться до хана
      Й до мурз і беїв, котрі тепер хапають люд
      Нещасний український . Хай їм відомо стане,
      Як мстяться запорожці на їхніх людях тут.
      А особливо в землях отого Ширін-бея,
      Якого в Україні хіба глухий не чув.
      Що славився нахабством й жорстокістю своєю,
      А нині в Україні десь з Дорошенком був.
      І піднялось димами тепер татарське горе,
      Палали їх оселі і люд ясиром брів.
      Наскільки запорожці наскок зробили скоро,
      Що, навіть, син Ширіна сховатися не вспів.
      Схопили того сина, схопили його «мамку»,
      Адже йому сім років було лише тоді.
      Схопили його дядька… і все добро у «замку»
      Дісталося козакам. Максим теж не сидів.
      Метався по аулах ледь не по Криму всьому.
      Хто чинив опір, того рубав і не жалів.
      Звільняв нещасних бранців, в’язав татар натомість
      І тяг добро, добуте з боями, до возів.
      Там на Січі поділять, а поки нема часу.
      А поки треба швидко «пустити півнів» в Крим,
      Поки ще не лунають тривожно тулумбаси,
      Шлях не перепиняє татарське військо їм.
      За тиждень, що козаки по Кримові гуляли,
      Взяли добра багато, ясиру тисячі,
      Дві тисячі нещасних з полону позвільняли,
      Як прилетіла звістка, що хан до Криму мчить.
      Він з військом готувався іти на Україну,
      «На поміч» Дорошенку, але не встиг, мабуть,
      Бо втікачі принесли йому страшну новину,
      Що козаки полоном, вважай, весь Крим ведуть.
      Що у Криму з живого лиш пси й коти зостались,
      І все добро «нажите» дісталось козакам.
      І, у жаданні помсти, орда у Крим верталась,
      Хан покарать зухвальців за все збирався сам.
      Ледь долетіла вістка про небезпеку, хутко
      Зібралося козацтво, полон зігнало свій,
      Пішло до Перекопу, його щоб проминути,
      А там у чистім полі хан буде не страшний.
      Хоч рухалися швидко та, все одно, не встигли,
      Бо хан на Перекопі з ордою вже стояв.
      Утікачі із Криму до нього вже надбігли,
      Тож він велику силу вже на ту пору мав.
      І довелось козацтву нелегкий бій прийняти.
      Три дні й дві ночі бились, степ кров’ю полили.
      А від орди нелегко у полі відбиватись,
      Тим більше, що татари страшенно злі були.
      Сліпило сонце очі, німіли в битві руки,
      Здавалося, не стачить до перемоги сил.
      Аби полон татарський не втнув був підлу штуку,
      Не вирвався й не вдарив зненацька війську в тил,
      Велів Сірко всіх моцних і всіх старих потнути.
      Дві тисячі нещасних лишились голови.
      Та на війні жорстоким й не хочеш – маєш бути
      Аби тобі і війську лишитися живим.
      Три дні, як у тумані, дві ночі, як в дурмані.
      Максим й на мить коротку не міг зімкнуть очей.
      Встигав лиш зав’язати, якщо помітив, рану,
      А часто і не бачив, як тілом кров тече.
      Все менше залишалось товаришів навколо,
      Все більше піднімався з ворожих трупів вал.
      І червоніло кров’ю пропитанеє поле.
      Та не стихав в татарах їх войовничий шал.
      Коли вже сил не стало і шаблю піднімати,
      Від спраги і пилюки у грудях аж пекло.
      Не бу́ло де ногою на вільну землю стати…
      Над бойовищем сонце скривавлене зійшло
      І наступила тиша, п’янка ранкова тиша,
      Навколо не лунало настирливе: «Алла!»
      І було тільки чути як степ натужно дише.
      Орда в ночі пропала, напевно відійшла
      Не в силах подолати була козацьку впертість.
      Лишила гори трупів козачих і своїх.
      Вже войовничі духи взяли достатню жертву
      Аби спинити бійню й розвести, врешті їх.
      Живі життю раділи, а мертвих поховали,
      Коли ж останню шану полеглим віддали,
      На Січ, у рідні стіни свої попрямували
      Й татар, що залишились живими, повели…
      Микола повернувся на Січ страшенно злючий.
      Максимові з порогу сказав все, що хотів:
      - Навіщо подалися ви у той Крим смердючий?
      Чим ваш Сірко той думав, як вас туди повів?
      Та ж ми уже тих ляхів в Підгайцях зачинили,
      Ще б трохи посиділи під містом без харчів
      І миру в Дорошенка б, як милості, просили.
      А той Сірко утнув бач, неначе тать вночі.
      Та тільки-но татари про ваш похід узнали,
      Переметнулись зразу до ляхів. Як було,
      Під Зборовом і Жванцем вони вже учиняли.
      А все ж до перемоги вже над Собєським йшло.
      Та замість перемоги, з-за вашого походу,
      Отримали знов підлий, зовсім не гідний мир.
      А битись проти ляхів з татарами нам годі,
      Полки б лиш положили у тім бою, повір.
      Хай вже Сірко, Максиме, а ти чого подався?
      Невже немає в тебе своєї голови?
      Та ж Крим той проклятущий навіщо тобі здався?
      То добре, що вернувся звідтіль хоча б живий.
      Максим сидів лиш кліпав, не знав, чого й казати.
      Й Сірко правий був, наче…Й Микола теж правий.
      Але уже по тому нема що жалкувати,
      Бо лише час даремно отим змарнуєш свій.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    154. * * *
      Пробивається травичка
      Зелененька з-під землі.
      Потекли униз потічки
      І великі, і малі.
      Дружно капає зі стріхи,
      Гамір пташок голосний.
      Це така велика втіха –
      Дочекатися весни.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    155. * * *
      Уже пройшли з тих пір літа й літа
      Та в пам’яті (і викинути годі)
      Комуністичні бравурні свята
      І ми, як ду́рні вулицями ходим.
      В руках портрети «любих» нам вождів
      І гасла ті оскомні типу «Слава!»
      Ми не могли відмовитись тоді,
      Хоч по закону, наче, мали право.
      Тож це для нас був мовби хрест тяжкий,
      Знав: пронесеш і можеш вільний бути,
      Аж доки не настане черговий
      День, про який так хочеться забути.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    156. Брати. Битва під Підгайцями 1667 року
      Рік починався сумно з «андрусівської зради»,
      Як охрестили влучно те дійство козаки.
      Ніякі обіцянки не стали на заваді
      Роздерти Україну. Зібрались хижаки –
      Москва, що допомогу козацтву обіцяла
      Й Варшава, що втрачати ці землі не бажа.
      Про думку українців ніяку не питали,
      Роздерли по живому надвоє без ножа.
      Від тих вістей недобрих вся Січ завирувала,
      Готова роздушити і ляха, й москаля.
      Хоч від Москви, звичайно, добра вже не чекали,
      Але ж вола про поміч скривавлена земля.
      Вже скільки пролилося на неї тої крові,
      Вже скільки лягло люду в кривавій тій борні…
      Відмовитись від волі? Все починати знову?
      І ні кінця, ні краю проклятій тій війні…
      Не маючи вже віри ані Москві, ні ляхам,
      До турка Дорошенко підтримати звернувсь.
      Чи в боротьбі за волю не мав другого шляху,
      Ніж з поміччю Аллаха закінчити війну?
      Якщо уже гетьмани не знали, що робити,
      То як простому люду в тім розібратись всім?
      Тож прагли свої сім’ї найперше захистити,
      Нещастя не пустити, хоча би, в рідний дім.
      То до Москви хилились, а то приймали ляхів,
      То гетьманів тримались, що як гриби росли.
      Лиш вижити старались, як квітка серед шляху,
      Що будь-якої миті наїхати могли.
      Як кинув Дорошенко клич у похід збиратись,
      Щоб хоч Правобережжя від ляхів захистить,
      А з поміччю османів до Вісли аж дістатись,
      Сказати ляхам врешті: «Там тихо і сидіть!»
      Зачувши клич, Микола дістав свою шаблюку,
      Лиш поговір про ляхів - вже всидіти не міг.
      Бо ще із часів Хмеля свербіли в нього руки,
      Щоб виставити ляське все кодло за поріг.
      Взяв шаблю і торбину, Максима звав з собою.
      Дарма ж тому татарська наука не пройшла.
      Тож усміхавсь до брата, хитав лиш головою,
      Не знаючи, від кого країні більше зла.
      Поки ще Дорошенко у Корсуні збирався,
      Полки ладнав до бою, з султаном вів торги,
      Великий кіш татарський вже зі степів припхався,
      Йому в степу сидіти було не до снаги,
      Коли така нагода когось пограбувати.
      Пройшовся по Поділлю, Волині, взяв ясир…
      Все літо Дорошенку йшли орди «помагати»,
      Одна перед другої вчащали до тих пір,
      Поки геть не озлили населення у краї,
      Йому вже Дорошенко не визволитель, ні.
      Із Дорошенком лише розорення чекає,
      Мабуть, триматись ляхів вже краще в цій війні.
      Тож, коли Дорошенко повів полки походом
      На захід, то побачив всі наслідки того.
      І зрозумів, якої завдав, насправді, шкоди –
      Місцеві зустрічали, як ворога його.
      Цим скориставсь Собєський, тодішній гетьман польний.
      Розумний і дієвий. Хоч війська мало мав,
      Але призвав до зброї населення навколо
      І кілька тисяч хлопів під прапори зібрав.
      З тим військом і зібрався він ворога стрічати.
      Найперше, всі дороги у краї перекрив,
      Аби орда не мала можливості «гуляти»,
      Бо скрізь її чамбули вогонь свинцевий стрів.
      Сам же із військом рушив хутенько до Підгайців,
      Став табором під містом, свій табір укріпив.
      Хай спробує у силі із ним хто позмагаться.
      Там військо Дорошенка вогнем він і зустрів.
      Прийшли полки козацькі по ліву руку стали,
      Прийшла татарські орди – пів поля зайняли.
      Нахабніші вже й поряд із ляхом гарцювали
      Та виманити військо з укріплень не змогли.
      Микола скільки років був з Хмелем у походах,
      Тож добре розумівся на справах отаких.
      Таких міцних позицій, мабуть, не взяти з ходу.
      Обрати гарне місце Собєський клятий зміг.
      Сам добре укріпився, ще й мури за спиною,
      А поле розділяє усе широкий яр.
      Отож козакам битись одною стороною,
      І помочі чекати даремно від татар.
      Та й що там того поля – вузеньке понад яром,
      Не розгорнути сили, гармати б’ють вприціл.
      Хіба що знає гетьман якісь таємні чари
      Чи покладе під містом багато надто сил.
      Спочатку там за яром пішла орда на ляхів,
      Від тупоту і крику здригнулася земля.
      Та ляхи її стріли вогнем з гармат без страху.
      Микола за тим боєм дивився звіддаля
      І бачив, як нелегко доводиться татарам,
      Нема де розгорнутись, щоб ляхів обійти.
      А з земляних редутів впритул гармати шкварять,
      Від них орді рятунку на полі не знайти.
      А тут іще й хоругви пішли в атаку польські,
      Тіснити узялися, збивати шал орди.
      Полки козацькі в полі стояли тихо досі,
      Від бою яр широкий бо ж їх відгородив.
      Тут гетьман булавою сигнал дав для атаки,
      Щоб, поки ляхи б’ються з татарами, полки
      Ударили вздовж ставу у фланг і тил полякам.
      Тут ляхи їх і стріли на березі ріки,
      Що називалась Брідки. Зіткнулися дві сили.
      В долині у вузенькій хоругви і полки,
      То козаки хоругви до річки потіснили,
      То поміч ляська знов відтисла від ріки.
      У колотнечі лютій змішались коні, люди.
      Здавалось – іще трохи і ляхи побіжать.
      Та поки іще бились дві сили груди в груди
      Лиш мертві під ногами долиною лежать.
      Й ніхто на те уваги ніскільки не звертає,
      Бо кожен вже затявся, щоб досягти свого.
      Микола піт кривавий втирати не встигає,
      Весь у крові, не знати – чужій, а чи його.
      Уже кінноту ляську в Загайці відтіснили,
      Ще трохи і відкритий в тил ляхам буде шлях.
      Та, мабуть що, татари атаки припинили,
      Бо кинув своїм в поміч кінноту нову лях.
      А тут іще й гармати ударили з редутів,
      З валів обозна челядь напала козаків,
      Кіннота із Загайців устигла повернути,
      Полки в вузькій долині затисли з трьох боків.
      У тисняві великій прийшлося відступати,
      Лишаючи загиблих під ноги ворогів.
      Кінчався день, вже й сонце збиралося сідати…
      Так закінчився перший із підгаєцьких днів.
      Вночі знесли татари своїх загиблих в хати
      Та й запалили. Звичай у мусульман такий
      Аби своїх померлих у землю не ховати…
      Козаки теж зібрали страшний пожинок свій
      Та і у трьох могилах край шляху поховали
      На пагорбі високім, щоб видно звіддаля.
      На ранок польський табір вже не атакували,
      Нехай спочине кров’ю просочена земля.
      Побачивши, як важко Собєського здобути,
      Надумалися разом і гетьман, і калга
      Закрити всі підходи, нехай вже голод лютий
      Примусить ляхів здатись. А він на них чига,
      Бо ж поспіхом збирались, запасів не зробили.
      Протриматися довго у них не стачить сил.
      Татари і козаки шляхи всі перекрили.
      Взялися грабувати татари все навкіл,
      І тут усі пізнали чи мудрість, чи підступність
      Собєського. В фортецях він військо посадив
      І варто лиш чамбулам у бік якийсь сіпнутись,
      Як їх вогонь свинцевий на всіх шляхах зустрів.
      Та ще й місцеві люди озлились не на жарти,
      Взяли, що можуть, в руки «захисників» стрічать.
      Отож на їхню приязнь надіятись не варто.
      А де ж узяти їжу, щоб військо годувать?
      Збирались було ляхів тут голодом морити,
      А вийшло, що й самим їм припасів не знайти.
      Але, все ж, до останку надумались сидіти
      Та і до перемоги цю справу довести.
      У таборі козацькім дивились не весело,
      Сидіти у окопах не в радість, далебі.
      Татари попалили навкруг містечка й села
      І похапали здобич, яку знайшли собі.
      Та й козаки – не таті, своїх щоб грабувати,
      Хоч тут і ляська волость та ж люди не чужі.
      Пострілювали в ляхів мушкети і гармати,
      Вночі, кому в охоту, пускали в хід ножі.
      Та ще було на герці поляків викликали,
      Щоб силу молодецьку у полі показать.
      Татари від козаків також не відставали,
      Їм вже хоча б якоїсь та здобичі узять.
      Адже сидіти довго не по душі козаку,
      Йому б у чистім полі та у стрімкий наліт.
      Сидіти та чекати, як перемруть поляки
      Від голоду під містом...Озлишся на весь світ.
      Але ж сиділи…Тиждень чи й більше проминуло.
      У таборі татарськім щось загуло ураз.
      Нервово заметались туди-сюди чамбули,
      Частина підхопилась і шляхом подалась.
      Тут сотники примчали із гетьманським велінням
      Копати рів і валом весь табір городить.
      За ляхами дивитись і день, і ніч сумлінно,
      При тому й за ордою «союзною» слідить.
      Миколі зразу Зборів і Жванець пригадались,
      Як зрадно повелася із гетьманом орда.
      Невже і з Дорошенком таке ж, як з Хмелем сталось?
      Як зрадили татари – то козакам біда.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    157. * * *
      Начебто, не сталося нічого.
      Ранок починається, як всі
      І, під хор пташиних голосів,
      Сонечко виходить на дорогу.
      Вітерець хмаринки розганя
      І гасає навкруги грайливий.
      Ну, скажіть, хіба оце не диво
      Бачити такий початок дня?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    158. * * *
      Скільки славна Січ стояла –
      козацькая мати,
      Скільки було отаманів –
      славних небагато.
      Славних можна і по пальцях
      було полічити,
      То зовсім не просте діло –
      козаків водити.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    159. Брати. Битва під Браїловим 1666 року
      Чутки, одна другої тривожніш, долітали
      Із волості до Січі. Робилось щось сумне.
      З повсталих, хто потрапив до рук катів, скарали.
      Як зловлять, то їх також покара не мине.
      Отож брати сиділи на Січі, дослухались,
      Чекали, може якось на краще все піде.
      Навідатись додому іноді поривались.
      Та ж там їх Брюховецький найперше і знайде.
      Його все більше й більше попід Москву хилило,
      Бо хто ж за нього стане, як встануть козаки?
      А москалі із ляхом в Андрусові ділили
      Нещасну Україну уздовж Дніпра-ріки.
      Питається: за віщо тоді ми воювали,
      Як нашу землю ділять, нас не питаючи?
      Ми ж ту Москву у поміч супроти ляха звали,
      Тепер же вона чинить, неначе тать вночі.
      Уже на Дорошенка все більш надії мали,
      Що на Правобережжі наводив трохи лад.
      Як він усе поверне, з надією чекали.
      - Ну, що, підемо в поміч? – питав Миколу брат,-
      Чого отут сидіти даремно виглядати?
      Можливо, шабель наших йому й не вистача.
      Погодився Микола: - А що, ходімо, брате.
      Чого в Січі без діла ми маємо стирчать?
      Зібралися обидва. А що їм там збирати?
      На плечі торбу добру та шабля у руках
      І, хоч би й на край світу вже можна виступати
      Та сподіватись: доля щаслива там чека.
      Була дорога дальня і досить неспокійна,
      Бо татарва ордою знов шастала кругом,
      Адже її годують оті постійні війни,
      Десь паленим запахло – вже вони й тут бігом.
      Хоча брати і злились та добре розуміли,
      Що без татар, напевно, ніяк не обійтись.
      Якби їх проти ляхів тепер не запросили,
      Вони би спільно з ляхом сюди би подались.
      А ляхи, за тим часом, все більше нахабніли,
      Король відправив військо в Поділля на постій.
      Тут люди і без того вже ледве животіли,
      А то ще й жовнір буде шматок хапати твій.
      Поки брати, нарешті, дістались Чигирина,
      Уже корогви перші в Поділля прибули,
      Вже на міста і села розклали ту повинність,
      Щоб люди цілу зиму їх годувать могли.
      Обуривсь люд від того: просили, вимагали,
      Бо й так уже зазнали наруги через край.
      Хто міг, майно хапали, в Волощину тікали,
      Повернуться, лиш трохи розвидниться, нехай.
      Дізнавшись такі вісті, зібралася старшина,
      Щоб рішення прийняти, як саме учинить.
      Рішили, що козацтво всіх ляхів тих повинне
      Геть виперти з Поділля і більше не пустить.
      Тож козаки й татари взялись тіснить поволі
      Усе те ляське військо, щоб й духу не було.
      Нехай себе годують і гріються у полі…
      А тут з Маховським військо і основне прийшло.
      Побачивши, що місця нема їм на Поділлі,
      Рішив Маховський просто - кордони обійти.
      Рішив, що мав достатньо попід рукою сили,
      Щоб покарати хлопів, порядок навести.
      Подався на Браїлов, щоб звідти Дорошенку
      Удар нанести й потім за спротив покарать.
      А той не став чекати, подумав хорошенько
      Й рішив на марші ляхам удар стрімкий завдать.
      Ішли полки козацькі, орда котила полем,
      Збивали сніг, бо ж грудень у розпалі стояв.
      Усе живе від того ховалося навколо.
      Браїлова дістались. Маховський не чекав
      Того стрімкого лету, хоч, звісно, готувався.
      Йшов табором по полю, готовий до атак.
      Але на таку силу ніяк не сподівався,
      Узявся боронитись у відчаї. Однак,
      Побачив, що нелегко із ворогом змагатись,
      Прикривши шлях загоном, до річки відступив.
      Став на льоду, корогвам велів приготуватись,
      Ударити з розбігу на ворога хотів.
      Микола із Максимом ішли в полку козацькім,
      Коли ворожий табір обсіла татарва,
      Металася навколо та налітала хвацько.
      Та здобичі своєї ніколи не взіва.
      Полки спинились в полі, чекаючи сигналу,
      Аби атакувати ворожий табір…Та
      Наказу Дорошенка, мабуть, дарма чекали.
      Полки у бій кидати Петро чомусь не став.
      Все позирав здалека, що діється у ляхів.
      Мав щось своє на думці, нікому не казав.
      Ті рухались поволі перед ордою шляхом,
      Хоча і огризались та рухались назад.
      І постріли, і крики далеко вже лунали,
      Став гетьман шикувати в шеренги козаків,
      Велів аби мушкети усі наготували.
      Кінні корогви вивів, поставив із боків.
      Стоїть козаче військо, чекаючи сигналу.
      Десь там понад рікою туманом сніг встає.
      Ледь чутні звуки бою здалека долинали.
      Чого чекає гетьман, наказу не дає?
      І раптом якось стрімко все стало наближатись,
      Із-за горбів з’явилась нажахана орда.
      Корогви ляські, видно, почали розгортатись,
      А в них , як розженуться, такий важкий удар.
      Орда летіла полем, втікаючи, все ближче.
      Вже злякані обличчя Максим міг розглядіть.
      Ще трохи і шеренги вона козацькі знищить,
      А ляхам залишиться лиш козаків добить.
      Та, наче в мить останню, орда враз розчахнулась,
      Метнулась в різні боки і перед козаків,
      Постала ляська лава, що саме розгорнулась
      І вал той полем стрімко назустріч їм котив.
      Команда пролунала і вдарили мушкети,
      А потім ще і ще раз…немов коса пройшла.
      Валились коні, люди…Спинитися б…Та де там,
      Так просто зупинитись вже лава не могла.
      А тут орда вернулась і ляхів знов обсіла.
      Тепер уже не військо, тепер уже юрму.
      За дві години бою лягла вся ляська сила.
      Якщо уже пробитись тоді вдалось кому,
      То їх татари гнали до Летичева, кажуть.
      Максим того не бачив, бо ж він не на коні.
      Їх з братом не дістала тоді ні шабля вража,
      Ні куля. Пощастило, як кажуть, на війні.
      Із ляхів, хто лишився, той у ясир потрапив.
      І сам Маховський також ясиром в Крим пішов.
      Орда на усю здобич свою наклала лапу,
      А потім розбрелася по всій окрузі знов,
      Збираючи для себе за поміч звичну плату.
      Полісся і Поділля, Волинь і аж по Львів.
      Десяткам тисяч, кажуть, прийшлось ясиром стати,
      Як то уже бувало колись в часи старі.
      А що міг Дорошенко? То ж вже не Україна,
      Ще Хмель ті землі мусив полякам відступить.
      Хоча там українці всі, як одна людина
      І їм за прорахунки доводиться платить.
      Аби того не бачить. Аби того не чути,
      Як плаче від наруги і відчаю земля.
      Прийшлось братам до Січі своєї повернути,
      На ті усі події дивитися здаля.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    160. * * *
      Шалена чорна буря пилова
      В глухім байраку до пори ховалась
      Аби не здогадались, що жива,
      Минулорічним листям прикривалась
      Та визирала ранньої весни,
      Поки земля ще зеленню не вкрилась
      І не було давно дощів рясних,
      А от вітри стрімкі не забарились.
      Тоді вона мерщій сідлала їх
      І нумо степом – полем гарцювати.
      Скликала хмари пилу – слуг своїх
      Аби усе навкруг у них сховати.
      Ревіла, скаженіла кілька днів,
      Вітрам і тим позасипала очі.
      Але вщухав поволі її гнів.
      Уже лягає спати проти ночі.
      І, хоч на ранок знову почина
      Та вже, здається і не так завзято.
      Аж поки у байраці засина
      Аби весною знов погарцювати.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    161. * * *
      Занесли зі степу вітровії
      Чорну звістку, що іде орда.
      По сліду кривавім лиходіїв
      В Україну прилетить біда.
      Буде стукать у оселю кожну,
      Буде долі лю́дські визначать:
      Хто у Крим, хто в яму придорожню,
      Ко́му жить, а ко́му помирать.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    162. Брати. Повстання Переяславського полку 1666 року
      Вже кілька днів спекотних орда простує шляхом,
      Бреде поміж ордою понурений ясир.
      Уже нема надії, уже немає страху,
      Лиш відчай та розпука у душах із тих пір,
      Як, схоплені ордою, людьми уже не бу́ли,
      Уже перетворились в худобу чи товар.
      Брели по шляху мовчки, немов слова забули,
      Лунали лише крики й веселий сміх татар.
      Максим ішов між люди такий, як всі – понурий
      І роздуми усякі в душі лишали слід.
      Оцей наліт татарський життя козаче збурив
      І змусив подивитись по-новому на світ.
      «А, може, брат був пра́вий? Надійніше з Москвою?
      Юрась дарма, напевно, із ляхом замиривсь?
      Привів у поміч ляхів, слідом орда з розбоєм
      І знову в Крим з ясиром вертають, як колись.
      А він же так повірив, що ляхи допоможуть,
      Що встане Україна із ними нарівні.
      Та ляхам довірятись, а ні на мить не можна.
      Не буде кінця-краю проклятій цій війні.
      Ех, щоб, хоча би, брата вдалося врятувати!
      Він скільки літ із Хмелем із ляхом воював
      За вільну Україну. Кров проливав… і нате…
      Коли б то все те знати, що нині він пізнав?!.»
      Він, навіть, не помітив, як татарва тривожно
      Поча́ла озиратись…І раптом вся знялась,
      Кудись метнулась степом, лишивши лиш сторожу.
      А звідти стрілянина з мушкетів донеслась.
      - Коза́ки!!! - зашуміли ясирники від того.
      З’явилася надія на визволення в них…
      Сторожа позирала тривожно на дорогу.
      Максим іще нічого придумати не встиг,
      Як поряд стрілянина зненацька пролунала
      І татарва із коней попадала умить.
      Ясирники, напевно, цього лише й чекали,
      Бо кинулись на тих, що змогли ще уціліть…
      Отак і опинився козак Максим на Січі,
      Вертатись до Юрася в свій полк не захотів.
      Бо ляхам помагати чи ж козакові личить?
      Проте, чи не запізно оце він зрозумів?!
      Тоді ще Брюховецький на Січі верховодив,
      Хоча її душею Сірко, насправді, був.
      Проти татар козацтво водив він у походи.
      Про нього в Україні хіба глухий не чув.
      Сірко не був прихильний ані Москві, ні ляхам
      Та вів непримиренну з татарами війну.
      Ледь про Сірка зачувши, орда дрижала в страху,
      Молилась аби часом до них не завернув.
      Він воював з Виговським, що з ляхами єднався,
      Покинув Хмельниченка, зачувши про Чуднів.
      Але й Сомку з Москвою не надто довірявся,
      Чим викликав у того, беззаперечно, гнів.
      Вважав Сомка з Юрасем призвідцями розколу,
      Зібрати чорну раду й прогнати обіцяв.
      Юрась із булавою сам попрощався скоро,
      У монастир подався і там монахом став.
      На гетьманство Тетерю тоді Павла обрали,
      Що з ляхами водився. Сомко ж поки сидів,
      Хоча старши́на проти весь час інтригувала,
      Найперш Золотаренко «підсидіти» хотів.
      Москва ж на тому добре у свою дудку грала,
      Їй була до вподоби вся колотнеча ця.
      Тож стиха колотила старшину, підбирала,
      Хто їй поступок більше із них наобіця.
      Сомко не дочекався призначення Москвою,
      Так «наказним» й зостався. Позбувся булави,
      Якої, зрозуміло, був зовсім не достоїн.
      Разом з Золотаренком позбувся й голови…
      Все це Максим дізнався, вже будучи на Січі,
      Куди із України приходили вістки́.
      Від того, що творилось, часом впадав у відчай,
      Ніяк не міг зробити свій вибір нелегкий.
      В шістдесят третім, врешті, зібралась чорна рада.
      Як то було Сомкові Сірко і обіцяв.
      До булави Сомкові став першим на заваді,
      Тож Брюховецький, врешті, там гетьманом і став.
      Та ледве той проноза почав гетьманувати,
      Забув , хто йому взяти ту булаву поміг.
      Про це Сірку прийшлося вже скоро жалкувати,
      Що оцю підлу душу розгледіти не зміг.
      Бо той злигавсь з Москвою, дозволив військом стати.
      Озлились на те ляхи, король війська зібрав
      Й подавсь Лівобережжя для себе воювати.
      І сил, йому здавалось, на те достатньо мав.
      Знов кров’ю захлиналась нещасна Україна,
      Яку геть роздирали сусіди на шматки.
      Під прапори вставали і батько проти сина,
      І брат супроти брата. Стиналися полки,
      Які іще із Хмелем в однім строю ходили.
      Тепер же бились, наче, закляті вороги.
      То не лише Варшава з Москвою сотворили,
      Їм так все закрутити було не до снаги.
      То все старшина клята, за булаву, маєтність
      Звела в бою кривавім своїх проти своїх.
      Засліплена забула, що сила наша – єдність.
      Роздерла Україну, як ворог би не зміг.
      Рік шістдесят четвертий був зовсім неспокійним,
      Максимові без діла сидіти не прийшлось.
      Тетеря із Чарнецьким й ордою сили кинув,
      Їм аж попід Черкаси дістатися вдалось.
      Туди їм навперейми Сірко із військом рушив,
      Максим із козаками в поході був тому.
      Тяжкі думки про брата іще терзали душу,
      Хотілося татарам помститися йому.
      Із ворогом зустрілись в долині Капустяній,
      Затисли запорожців в вузькому місці враз.
      І билися козаки, немов в житті востаннє
      Та насідали кляті з усіх боків весь час.
      Максим уже втомився і шаблею махати
      Та не встигав втирати з лиця кривавий піт.
      Але не мало військо куди вже відступати,
      Отут в оцій долині тепер увесь їх світ.
      Закінчувались сили, зникала і надія…
      Аж раптом пронеслося: - Сірка погинув брат!
      Розкраяла ворожа йому шаблюка шию
      І голову на списа враг настромити рад.
      Ледь козаки зачули про ту Сіркову втрату,
      Озлилися миттєво аж сили додалось.
      І довелося ляхам від козаків тікати,
      Полишити свій гонор на полі довелось.
      А козаки їх гнали і голови рубали…
      І їм, і їх татарам, і козакам отим,
      Що під хоругви польські з Тетерею устали,
      Не бу́ло порятунку, не бу́ло жалю їм.
      По бою тім ще довго долиною бродили,
      З Сірком взялися разом всі голову шукать.
      Та куди кляті ляхи ту голову поділи?
      Без голови коза́ка прийшлося й поховать.
      Максим у отамана по тому відпросився,
      Під Богуслав поїхав теж брата пошукать.
      Але також даремно туди-сюди носився,
      Ніхто не зміг нічого Максиму розказать.
      Весь рік полки Сіркові метались стрімко краєм.
      То супроти Тетері, то з ляхами на бій,
      А то орду татарську він за розор карає,
      Аби сиділа тихо в берлозі у своїй.
      Хоч не хотів, з Москвою мав спільно воювати,
      Бо справитись самому забракло б йому сил.
      Максим все намагався про брата розпитати
      Та де, як колотнеча така стоїть навкіл.
      То ляхи усім військом дістались аж під Глухів,
      То Брюховецький військо на Чигирин привів.
      Блукали поміж люду усе чорніші слухи,
      Що не могли наснитись і з найстрашніших снів.
      Що Богуна поляки «за зраду» розстріляли,
      Про спалені містечка і села навкруги.
      Чи москалі, чи ляхи – хто гірший з них – не знали.
      Одно лиш розуміли – і то, й то вороги.
      Згубивши у походах і гонор свій, і силу,
      Під Глуховом поклавши багато вояків,
      Задумалися ляхи й, нарешті, відступили,
      Бо бачили ненависть лише з усіх боків.
      Тим часом і в Тетері погані були справи,
      Усе Правобережжя супроти піднялось.
      Як він не намагався та діла не поправив,
      Тож булави позбутись йому теж довелось.
      Став гетьман Дорошенко, розумний і амбітний.
      Здавалося, у краї настане, врешті, мир.
      Гетьманчиків усяких порозганяв він звідти,
      Що розплодились в краї, неначе дикий звір.
      Сірко вернувсь в Мерефу, Максим на Січ подався.
      Затихли трохи ляхи, принишкла татарва…
      Аж на Лівобережжі народний рух піднявся,
      Який своїм нахабством прискорила Москва.
      Бо ж завести хотіла свої порядки в краї,
      Чому і Брюховецький немало посприяв.
      Він же за вірну службу вже чин боярський має…
      Отож народ, нарешті, не втримався – повстав.
      Гуртом на Переяслав повстанці подалися
      Та місто захопили…Злякались москалі.
      Разом із Брюховецьким гасити узялися
      Вогонь, що розгорівся ураз на цій землі.
      У поміч Дорошенко послав свої загони
      І запорожці також не стали в стороні.
      Як міг Максим сидіти, коли така нагода,
      А, може, долю брата узна десь на війні.
      Поки вони збирались та поки шлях долали,
      Вже й битва відбулася біля Гельмязова.
      Ні ті, ні другі в битві жорстокій не здолали.
      Тож москалі з своїми до Переяслава
      По битві відступили, повстанці у Піщане.
      Куди і запорожці, нарешті, підійшли.
      Максим козацький табір з цікавістю оглянув,
      Який повстанці хутко над річкою звели.
      Поговорив із тими, хто починав повстання.
      Дізнався, як же саме воно розпочалось.
      Як жадібний полковник Єрмоленко востаннє
      Повів їх на Черкаси. Але не довелось.
      Хотіли з Брюховецьким також розрахуватись,
      Що забагато влади тут москалям віддав.
      Та він устиг у Гадяч від гніву заховатись.
      Полковником Хоменко, колишній сотник став.
      Пішли на Переяслав, скарати воєводу,
      Який розсівся, наче його то отчий стіл.
      Хоча міські ворота змогли узяти з ходу.
      Та гарнізон великий, тож не достало сил.
      Тепер он Брюховецький свої полки збирає
      Та й москалі, напевно, підмогу нададуть.
      Хоч Дорошенко також їм поміч обіцяє
      Та, хто зна, чи даремно вони на неї ждуть.
      А вранці надійшли вже і гетьманські загони,
      По всьому, мали більше, аніж повсталі сил.
      Та билися козаки із ворогом до скону,
      Ступити ніде було на полі з мертвих тіл.
      Хоч билися завзято та не змогли здолати.
      Полки на Переяслав гетьманські відійшли,
      Повстанцям довелося теж з поля відступати,
      Бо другої атаки відбити б не змогли.
      А при Золотоноші знов вороги напали,
      Затялися, напевно повстання подолать.
      І у бою останнім усе-таки здолали
      Та й заходились хутко усіх живих хапать,
      Щоб, звісно, покарати, аби другим наука.
      Максим з товаришами прорвався крізь кільце.
      Поки стискали шаблі потомлені їх руки,
      Дивитимуться смерті спокійно у лице.
      Вже вирвалися з поля, дісталися до лісу,
      Як долетіли крики, знайомий голос чуть:
      - Ви, прихвосні москальські, ідіть-но всі до біса!
      Над козаком над справжнім ніколи вам не буть!
      Максим аж зупинився ураз: - Так то ж Микола!
      От бісова личина, та ж він живий-таки!
      Я ж не покину брата! Тому не буть ніколи!
      І кинувся у поміч, а слідом козаки.
      У сутичці короткій нападників прогнали,
      Миколу прихопили та і гайда бігом…
      Вже, як на правий берег дістались, тоді стали
      І розпитать спокійно Максим зумів його.
      Як там під Богуславом татари полишили,
      Не стали зачіпати, бо ж він був ледь живий.
      Як доповзти до хати чиєїсь стало сили
      І пролежав в гарячці він майже місяць в ній.
      - А потім в Переяслав до полку повернувся.
      Вважав, що Україні ще має послужить.
      Хоча старих ілюзій поки що не позбувся,
      Та зовсім по другому навколо став глядіть.
      На ту ж саму старшину, що край свій продавала,
      Сомки, Золотаренки… усе нові й нові.
      Як москалів у краї все більш і більш ставало
      Й вели себе, неначе у себе у Москві.
      Той самий Брюховецький за клятий чин боярський
      Оті статті Московські зопалу підписав.
      З москалькою побрався, обласканий по-царськи,
      Хіба він Україну тоді на думці мав?
      І так уже дістала нас зверхність та старшинська,
      Нахабства воєводські, жорстокість тут і там.
      Навіщо годувати нам військо те чужинське?
      Як Брюховецький хоче, то хай годує сам.
      Єрмоленко – полковник, то та іще падлюка,
      Визискувач жорстокий, піди ще пошукай.
      Отож і довелося нам шаблі брати в руки,
      Від наволочі тої щоб захистити край.
      З полковником вдалося розправитися легко,
      Жаль, Брюховецький в Гадяч сховатися устиг.
      А то б він із тим гадом висів теж недалеко…
      Московський воєвода також відбитись зміг…
      Куди ж тепер нам, брате? Не хочу з москалями,
      Із ляхами, сам знаєш, ніколи й не хотів.
      І тут Максим озвався: - Ходімо, брате, з нами.
      Мені тепер з тобою, здається, по путі.
      Йдемо на Запоріжжя, там поки іще воля,
      Там люди почувають себе іще людьми.
      Побачимо, як саме розпорядиться доля
      Та ще за Україну поборемося ми.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    163. * * *
      Ранкова тиша,
      Ледь вітер дише
      І можна лише
      Про те жаліть,
      Що все минає
      І я не знаю,
      Що нас чекає
      В наступну мить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    164. * * *
      «Від Богдана до Івана не було гетьма́на»
      Тільки люта колотнеча встала поміж нами.
      Брат на брата піднімався,а батько на сина,
      І Руїною ставала наша Україна.
      Москалям, татарам, ляхам тільки того й треба,
      Шматували Україну на свої потреби.
      А ми їм ще й помагали, бо за булавою
      Прогляділи, проморгали Україну сво́ю.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    165. Брати. Битви під Каневом і Бужином 1662 року
      У козака старого Степана Білонога
      Було два гарних сина – Микола і Максим.
      Микола літ на двадцять був старший брата свого.
      Так склалася вже доля Степана. Справа і тім,
      Що, як вони з жоною ще первістка чекали,
      Орда прийшла зі степу. Степан в похід пішов.
      А там стріла татарська коза́ка і дістала.
      Поки він озирався, аби спинити кров,
      Аркан його змотузив… Так на галеру втрапив
      І двадцять літ, як вічність, з веслом не розлучавсь.
      Посивів там до часу, уже й надію втратив…
      Та доля посміхнулась, бо «чайки» якось раз
      Галеру перестріли одну посеред моря
      І браття-козаченьки взяли на абордаж …
      Отак і повернувся додому…Хай не скоро.
      Вже синові під двадцять. Вже вищий батька аж.
      А згодом і Максимко у нього народився.
      Хай пізнє та жадане Степанове дитя.
      Він з ним іще з малого ледь не щодня возився,
      Все приучав до шаблі й козацького буття…
      Як захмеліла врешті, повстала Україна,
      Пішов Микола з Хмелем пускати ляхам кров.
      Лиш зрідка долітали в село вістки́ від сина,
      То гарні, то невтішні. Здавалось, Хмель зборов
      Ту кляту лядську гідру, аж знову піднялася.
      Їй голови рубають та нових нароста.
      І татарва «союзна» знов за старе взялася,
      Бере, де хоч, ясиру й нікого не пита.
      Мабуть, від безнадії, Хмель до Москви звернувся
      Аби в борні жорстокій вона допомогла.
      Бо ж браття православні… Та ще й не озирнувся,
      Як вже московська гідра в країну заповзла.
      Хмель думав дати раду…Не вистачило часу.
      Помер і залишилась Вкраїна поміж тих
      Сусідів, що на неї все позирали ласо.
      І не було достойних, щоб зупинити їх.
      Бо й самі українці не знали, що робити.
      Хмель так заплутав вузол, що на оцій землі
      Одні уже з Москвою хотіли ляха бити,
      А другі з ляхом разом громити москалів.
      А тут ще і старшина із-за своїх амбіцій
      Все прагла прислужитись одним чи то другим.
      Зіткнулись між собою лобами українці,
      Бо де ж би розібратись в тій колотнечі їм,
      Як гетьмани метались між Польщею й Москвою…
      Мінялись булавою та все кудись вели.
      Козаки з ким завгодно готові йти до бою.
      Та з ким їм воювати? З ким битися, коли
      То ми із москалями, а то вже ляхам служим.
      Постійна колотнеча та розберись, піди,
      Хто нині тобі ворог, і з ким ми нині дружим.
      А при таких порядках недовго й до біди…
      У батьковому домі зібралися два сина.
      Не часто так бувало, щоб з’їхались разом.
      Обидва козарлюги, любили Україну
      Та в час такий непевний були не за одно.
      Миколу, що із Хмелем пройшов війни горнило,
      Був у Сомка на лівім на березі Дніпра,
      Від однієї згадки про ляхів аж трусило.
      Отож, як Хмель з Москвою єднатися обрав,
      Микола свято вірив, що порятунок в тому.
      Йому аби з ким-небудь супроти ляха стать…
      Максимко ж, коли виріс та вибрався із дому,
      До Богуна подався, щоб там козакувать.
      Він москалям не вірив ще більше, аніж ляхам,
      Бо ж бачив ті порядки, які вони несуть.
      Тож сподівавсь, вірив і воював без страху
      В надії – Бог і гетьман усе-таки спасуть
      Нещасну Україну від заздрісних сусідів.
      А вже із ким в союзі – то гетьману видніш.
      Виговський з ляхом ладив та й Хмельниченко слідом.
      Потрібно виграть часу і станемо сильніш.
      Отож вони й зустрілись у батьковій оселі,
      Хоч вже багато років стрічатись не прийшлось.
      І за столом сиділи від чогось невеселі,
      Мовчали досить довго та супились… Аж ось
      Не витримав Микола: - То як там твої ляхи?
      Юрась їм п’яти лиже й татарам заодно?
      Мабуть, під Слободищем наклав в штани від страху?!
      Йому ж гетьманувати від Бога не дано!
      - Коли б не оті ваші Сомки й Золотаренки,
      Іще б Виговський, мабуть, продовжив Хмеля шлях.
      За пряники москальські, бач, продались скоренько.
      Пора би розібратись тобі в таких речах.
      - Москва нам православним у всьому допоможе,
      От проженемо разом і ляхів, і татар,
      Тоді всю Україну відвоювати зможем.
      - Чи не осліп ти, брате, від тих москальських чар?
      Москаль про себе дбає, нас прагне прив’язати.
      Якщо і допоможе - все потім відбере.
      Я хочу Україну свою побудувати,
      А не поклони бити перед чужим царем.
      - Це твій Юрась будує із ляхом Україну?
      Це він із татарвою оберіга її?
      Він так скоріш поставить козацтво на коліна…
      - Сомко не на колінах перед царем стоїть?..
      Якби ото не батько, то,може б, і побились,
      Прийшов, нагримав, щоби той припинили спір.
      Послухались, замовкли, але не помирились.
      Все позирали скоса, неначе дикий звір…
      Роз’їхалися скоро і руки не потисли,
      Один у Переяслав, а інший у Брацлав…
      І знову чорні хмари понад Дніпром нависли,
      «Звільняти» лівий берег Юрась якраз почав.
      Пішов на Переяслав, узяв його в облогу,
      Де наказний козацький Сомко з полком засів.
      Зібралося козацтва багато біля нього,
      Тож місто він завзято й рішуче боронив.
      Та кликав на підмогу полки лівобережні,
      А також звав у поміч московськії полки.
      Полковники, щоправда, велися незалежно.
      Хоча б Золотаренко, діждався аж поки
      Прийшли війська московські, тоді аж рушив з ними,
      Хоч, начебто, Сомкові який не є – свояк.
      Та у скрутну хвилину його, бач, не підтримав.
      На його місце мітив, напевно що…Однак,
      Сваритися з Москвою йому теж не хотілось,
      Тож показав, як вірно він служить і кому.
      Московські воєводи, зібравши усі сили,
      Пішли на Переяслав у поміч. А, тому,
      Дізнавшись цю новину, Юрась облогу кинув
      Та поспішив на південь вздовж берега Дніпра.
      Сомко ж із москалями вже дихав йому в спину,
      Аби не допустити того до переправ.
      І їм таке вдалося. Під Каневом навпроти,
      Побачивши, що ворог на п’яти насіда,
      Велів Юрась козакам узятись до роботи
      І табір будувати. Татарськая ж орда,
      Уздрівши небезпеку, вмить за Дніпро рвонула,
      «Союзників» лишила у битві сам на сам.
      А вже полки ворожі і зовсім поряд були.
      Юрась велів в атаку летіти козакам,
      Аби зірвати наступ ворожої кінноти
      І дати час, щоб табір собі добудувать.
      Мчать козаки в атаку на ворога…а проти
      Такі ж самі коза́ки із криками летять.
      Хоч злі були сомківці, звичайно, за облогу,
      Але, чим ближче ворог, тим вигуки тихіш.
      А раптом брата стрінеш, чи, може, батька свого?
      Не ляхи, не татари, а козаки… свої ж!
      Зіткнулися дві лави…Чи бились, чи не бились…
      Траву потолочили, вдивляючись облич.
      Аж тут раптом рейтари московські нагодились,
      Ударили щосили під войовничий клич.
      І покотилась лава козацькая повз табір,
      Рятуючись від шабель, що не жаліли їх.
      Хтось, правда, намагався ще захищатись слабо
      Та від ворожих щабель попід копита ліг.
      У тій гарячці бою Микола мчав по полю,
      З рейтарами гнав слідом по луках до Дніпра.
      Радів, що із Максимом тут не звела їх доля,
      Бо ж він гріха такого на душу би не брав.
      Та тільки-но подумав, як бачить раптом брата,
      Що на скаку злітає і на землі лежить.
      Кінь полетів по полю, Максим збирався встати,
      А вже рейтар на нього із шаблею летить.
      Микола першим скочив, Максима збив на землю,
      Ошкірився рейтару, мовляв, не зачіпай
      Мою законну здобич. Той бачить, що даремно,
      Помчав по полю далі. -Максиме, не вставай.
      Лежи, нехай проскочать подалі ці рейтари.
      Хоч ти і зрадник, а́ле, все рівно ж, мені брат.
      Отак з своїм Юрасем і дочекались кари!..
      - Вам теж за братовбивство Господь воздасть стократ!
      - Чи ж я тебе вбиваю? Вже краще сам загину,
      Але не дам злетіти тут голові твоїй!
      - Мене ти порятуєш, а як же Україна?
      - Нічого, живі будем, врятуємо й її!..
      Бій скоро закінчився. Хто в полі не загинув,
      Той кинувся у річку де скоро й потонув.
      До берега дісталась хіба що половина.
      Юрась зі старшино́ю до лісу завернув,
      А там човни знайшлися, щоб річку переплисти.
      У розпачі Хмельницький у Чигирин помчав.
      Спочатку від невдачі перелякався, звісно,
      Але прийшов до тями і військо знов зібрав.
      Тим часом воєвода московський загордився,
      Що військо все вороже він до ноги побив.
      Тож військом із Приклонським надвоє поділився,
      Велів, щоб той на берег на правий переплив
      З Золотаренком й вдарив на Чигирин одразу,
      Аби добити військо вороже до кінця.
      Сам під Лубни подався, де була його база,
      Бо, бачте, утомила кампанія оця.
      Приклонський перебрався на той бік і подався
      На Чигирин. Що бачив, все на шляху палив:
      Від Балаклії, й Сміли, і Орловця зостався
      Лиш попіл і руїни. Нікого не жалів.
      Юрась, однак, на диво, оговтавсь дуже швидко,
      Взяв два полки козацькі та ще татар позвав.
      І рушив із тим військом за річку Тясмин, звідки
      Приходу військ ворожих із дня на день чекав.
      Ішло московське військо походом переможним,
      Не сподівалось, навіть, ворожих сил зустріть.
      Гадали й Чигирин їм узяти з ходу можна
      Та добре погуляти. .. І саме у цю мить
      Дізнався воєвода, що ворог уже поряд.
      Велів ладнати табір рухомий, щоби йти
      Так до Дніпра. За нього щоб перебратись скоро
      І там підтримку війська великого знайти.
      Але не встигли, навіть, той табір укріпити,
      Як вдарили козаки, а слідом татарва.
      І почали московське те військо молотити.
      Здається, і недовго жорстокий бій тривав.
      Помчали московити разом із козаками,
      Які Москві служили, бігом до переправ.
      Покинули гармати та й через воду прямо.
      Під Бужином тим літом Дніпро мілкий стояв.
      Та втікачів, одначе, то не порятувало –
      Топилися від кулі та від татарських стріл.
      На той бік перебралось із війська зовсім мало,
      Дніпро немов роздувся тоді від мертвих тіл.
      Ще багатьох татари собі в ясир забрали.
      Кого вхопити встигли, то вже, вважай, пропав.
      Та здобичі тієї татарам було мало,
      Тож хан свої чамбули навкруг порозпускав.
      І почались грабунки не згірш, як і до Хмеля.
      Стогнала від розбою сплюндрована земля.
      Збезлюдніли містечка, осиротіли села,
      Зате орда весела вертала звідтіля…
      Максим зі своїм полком також в бою тім бився,
      Мчав на московський табір та голови рубав.
      Але в гарячці бою усе одно дивився
      Аби на брата часом він руку не підняв.
      Вже потім після бою від сотника дізнався,
      Що тут Золотаренко був із полком своїм,
      А брат в полку Сомковім як був, так і зостався.
      Тож він на полі бою й не міг зустрітись з ним.
      Зрадів, бо ж бачив, скільки козацтва потонуло,
      Боявся, щоб в ясир той татарам не попав…
      Тут викликав полковник Максима, дав цидулу
      Та повелів стрілою летіти в Богуслав.
      Максим взяв кілька коней, щоб мчати без зупинок,
      Вздовж Тясмина промчався, здолавши тиху Рось,
      Віддав у Богуславі цидулу та й у шинок,
      Де трохи відпочити з дороги удалось.
      Поївши, відпочивши, Максим почав дрімати,
      Коли це раптом в шинок юрмою козаки,
      Щось весело гигочуть…Максим став дослухатись,
      Почувши про сомківців і зрозумів-таки:
      Якийсь загін сомківців під Богуслав забрався
      Та козаки місцеві, як визнали про те,
      Облаву влаштували. Він, врешті, їм попався.
      Одних вони побили, для них, мовляв, пусте,
      А хто живий лишився, то роздягли до тіла,
      Зв’язали та й відвезли над річку в мочарі.
      Десь там у очеретах усіх і полишили,
      Щоб зрадницької крові попили комарі.
      Максим аж похопився, до козаків метнувся
      (А що, як там Микола у мочарах вмира?)
      Затих весь гурт козацький, на нього обернувся:
      Чи часом теж не зрадник штани тут протира?!
      Максим, як міг, хапливо, сказав їм про Миколу,
      Просив вказати місце, де лишили отих.
      Ті, хоч і неохоче, усівшись коло столу,
      Розповіли, як краще дістатися до них.
      Хоча і пригрозили, якщо когось відпустить,
      Окрім свойого брата(коли там справді є),
      То його також зловлять і швидко крові пустять.
      А гетьман не указ їм. В них старшинство своє.
      Максим бігом метнувся до місця над рікою,
      Де очерет розрісся і хмари комарів.
      Туди-сюди проскочив, бо ж справа нелегкою
      Була, знайти нещасних посеред мочарів.
      Кричав, щоб відгукнувся Микола, коли є тут,
      Аж поки тихий стогін почув з гущавини.
      Стрибнув з коня, продерся крізь щільні очерети.
      Зрадів й злякався разом із тим – ось де вони!
      Розпухлі й посинілі людські тіла лежали
      Частково у багнюці у хмарі мошкари.
      Такі, що й найрідніші їх, мабуть, не впізнали б.
      І лише мертві очі дивились догори.
      Один заворушився. Максим метнувсь до нього,
      Перевернув на спину: – Миколо, ти живий?
      Зрадів: ще не скінчилась Миколина дорога.
      Дістав хутенько з торби козацький свій напій,
      Дав випити Миколі, розрізав йому пута,
      Повідганяв нахабних, розпухлих комарів.
      Хутенько зняв сорочку та тіло брата вкутав,
      Завдав собі на спину й потяг з тих мочарів…
      В гайку, що недалеко розрісся біля річки,
      Розвів вогонь. Над братом, як мама, ворожив,
      А в того уже й трохи порожевіли щічки,
      Вже й усміхався зрідка. Здавалося, ожив.
      Возився біля брата, все говорив до нього:
      - От, бачиш, ворожнеча до чого привела?
      Свої ж брати-козаки дійшли вже до такого,
      Що й вражина не кожна такеє би змогла.
      Ми маєм бути разом, та чубимось від чогось,
      Самі ж свою свободу чужинцям віддаєм.
      Нам помочі чекати не треба ні від кого,
      Бо, коли всі ми разом – то сила у нас є.
      А вороги облудні лиш тим і користають,
      Всього наобіцяють, щоб лише нас приспать.
      А потім, як худобу звичайну налигають
      І будуть в нашім краї, як в себе, панувать.
      Нам із тобою,брате, нема чого ділити.
      Одна в нас Україна, другої не знайти.
      Хіба її не зможем разом ми захистити,
      Ворожі всі загрози від неї відвести?!
      От відлежися трохи та сили наберися.
      Тоді ми сядем разом та й будем мізкувать,
      Хто друг нам, а хто ворог – до часу зачаївся,
      Аби в своє залізо нас згодом закувать.
      Він не змовкав, неначе хотів наговоритись,
      Чи братові всі рани хотів тим злікувать…
      Незчувся, як татари враз налетіли звідкись,
      Відчув аркан на шиї, не встиг і шаблю взять.
      Рвонув коня татарин і потягло козака,
      В очах зробилось темно, злякатися не встиг.
      Не бачив, що зробили із братом-небораком,
      І він йому ні в чому допомогти не міг.
      Майнула лише думка: « Напевно, брат загинув.
      А він тепер в мотузках піде ясиром в Крим.
      Хто ж буде рятувати нещасну Україну,
      Коли не удалося порятувати їм?»



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    166. * * *
      Маленька калюжа
      Між сонних берізок.
      А вітер байдужий
      Пройдеться по низу.
      В обіймах холодних
      Берізкам не дуже.
      Та дивляться гордо
      В люстерко калюжі.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    167. * * *
      Мені здається, я живу віки
      На цій землі. Ходжу степами цими
      І пам’ятаю час, коли ще ними
      У Крим по сіль тягнули чумаки.
      І слід орди ще добре пам’ятаю,
      Яка широ́ко протоптала шлях
      У травах буйних по оцих степах.
      Холоне кров і досі, як згадаю.
      І крові слід, і слід сирітських сліз,
      І вороння, що здобичі пантрує.
      Ще й досі пісню кобзареву чую
      Про Україну, про козацький Низ.
      Мені здається, я живу віки,
      Віки в собі все це переживаю.
      Моя земля, мій бідний рідний краю,
      У світі, певно, ти один такий.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    168. * * *
      І прокинувся я.
      Посередині диво – майдану
      На камінній плиті
      я стояв між юрбою один.
      А юрмились навкруг,
      як здалося мені, індіяни,
      Бо в яскравому пір’ї.
      Волали до неба з колін.
      «Мабуть, бога молили?!»-
      майнула нестримана думка.
      Якось дивно велося
      мені в гамірливій юрмі.
      Не ставало на дибки
      від дикого жаху волосся,
      Надто було спокійно.
      Подумайте добре самі,
      Як би вам почувалось,
      прокинься ви в тому бедламі?
      Та мені видавалось,
      що я це все знаю давно.
      Височенний поміст
      кам’яний підіймавсь перед нами.
      Я десь бачив таке
      чи у книзі, чи, може в кіно.
      Я поглянув угору,
      вздовж східців високих камінних.
      Що за дивний поміст?
      Озирнувся тривожно навкруг.
      Індіанці, як перше,
      стояли собі на колінах.
      Але десь за спиною
      вловив краєм ока я рух.
      Двоє хлопців міцних
      в бойовому кривавому пір’ї
      Підійшли упритул,
      стали поряд на дві сторони.
      На обличчях у них
      були маски чи птаха, чи звіра.
      Не сказавши ні слова,
      вказали нагору вони.
      Я увесь задрижав,
      відчуваючи серцем загрозу.
      Ще раз глянув в юрбу,
      мов поради у неї питав.
      Та юрма шаленіла :
      зойки, вигуки, стогони, сльози.
      Над майданом безкраїм
      дух кривавого бога витав.
      Я відчув те та дивно :
      мене це ніяк не спинило
      І почався нагору
      під хмари нелегкий мій шлях.
      Те камінне громаддя
      мене дуже швидко втомило,
      Серце билося птахой
      і рвалось на волю в грудях.
      Східці надто круті,
      аж у груди впиралось коліно,
      Коли я намагався
      зробити свій крок черговий.
      Та спинятись не можна,
      бо двоє ті дихають в спину.
      Й озирнутись не можу,
      ні мертвий іду, ні живий.
      Сил вже зовсім нема,
      потом очі мені заливає.
      Наче зараз впаду
      й покочуся по східцях униз.
      Але раптом … кінець,
      під ногами вже східців немає.
      Я підняв свої очі
      і наче до місця приріс.
      Бо потвора страшна
      свою пащу бездонну відкрила,
      Мов хотіла мене,
      як комашку ковтнути умить.
      Я сіпнувся назад
      та ті двоє мене не пустили.
      Підштовхнули вперед.
      Що мені залишалось робить?
      Я ступив іще крок
      і зітхнув із полегшенням радо.
      Та потвора камінна
      розфарбована, а не жива.
      Зрозумівши таке,
      я привів свої думки до ладу.
      З горла витяг нарешті
      застряглі від жаху слова.
      Чи то стогін, чи зойк
      розітнули сполохану тишу.
      Як це я? Чи не я?
      Не одразу я зміг зрозуміть.
      Роззирнувся навкруг,
      мить для того була в мене лише
      Та найдовшою стала,
      напевно для мене та мить.
      В напівмороці стін
      я побачив жертовне каміння,
      Кілька кріпких жерців
      розпластали людину на нім
      І один із грудей
      юнака того серце вже вийняв,
      Розпанахавши груди
      у нього ножем кам’яним .
      Тіло билось в корчах,
      серце досі іще тріпотіло,
      Кров текла по жерцю
      та на те він ніяк не зважав.
      Жерці кинули вниз
      їм уже не потрібнеє тіло,
      Звідки гомін юрби
      аж нагору сюди долинав.
      Жрець ступив аж на край,
      закричав щось мені невідоме
      І юрба відгукнулась
      шаліючим зойком ураз.
      Я завмерлий стояв,
      був неначе уражений громом,
      Бо уже зрозумів,
      що тепер наступає мій час.
      Серце стислось у грудях
      і ноги не стали тримати.
      Я, мабуть весь поблід.
      Тут жерці підхопили мене.
      І я мовчки пішов,
      розумів, що даремно благати
      І ця доля жорстока
      все рівно мене не мине.
      Як в тумані ступав,
      думав, кинуть одразу на камінь,
      А вони мені кухоль
      із пійлом якимсь піднесли.
      Як за рятівника,
      ухопився за нього руками,
      Випив миттю усе
      і всі страхи одразу пройшли.
      Важко те описать.
      Дивне щось відбувалось зі мною.
      Я дивився на світ,
      наче то не зі мною було,
      Як мене підвели,
      на каміння поклали спиною
      І холодне каміння
      аж спину мені обпекло.
      Закривавлений жрець
      підійшов, нахиливсь наді мною.
      Я побачив: усмішка
      скривила старече лице.
      Це для нього було
      добре знаною звичною грою,
      Він уже за годину,
      напевно забуде про це.
      Ніж майнув у руці,
      краплі крові, поки ще чужої
      Окропили мене.
      А душа безталанна моя,
      Наче звільнений птах
      тріпотіла вгорі наді мною
      І чекала удар…
      Тої миті прокинувся я.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    169. * * *
      Пливе до моря вниз рікою крига,
      Пливуть шматки великі і малі.
      Вже й береги звільнилися від снігу,
      Убравшись у веселі ручаї.
      Іще учора все здавалось вічним,
      Ще вчора міцно лід її тримав,
      А вже сьогодні пробудилась річка,
      Могутній подих панцир поламав.
      Неволя вічна не бува ніколи.
      Хто хоче, той свободи досягне.
      Хто прагне, той змінити може долю,
      А, значить і зима його мине.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    170. * * *
      Зчервоніла річка Жовті Води
      Чи від крові, чи від сорому. Овва!
      На початку славного походу
      Гетьман слово честі тут давав.
      Чи то винні неслухи-татари?
      Що там слово гетьмана для них.
      Чи то, не злякавшись Божу кару,
      Сам він взяв на себе смертний гріх
      І свойого слова не дотримав.
      Кров довіри впала на траву.
      Хто лишився, понесли до Криму
      В серці вічну ненависть живу.
      І сини – то його кара, видно,
      За учинок біля Жовтих Вод:
      Той загинув, другий був не гідний
      За собою повести народ.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    171. Битва під Заславом в 1491 році
      Було то у часи далекі ті,
      Як Золота орда ще панувала.
      Хоча і сили тої вже не мала
      Та кожен хан, посівши трон, хотів
      Знов навколишні землі підкорити,
      Що данину відмовились нести.
      Ахмат був чи й останній серед тих,
      Хто міг би, може, велич відновити.
      Але невдало на Москву сходив,
      Всю осінь на Угрі дарма простояв
      Та й повернувся у Орду без бою.
      Накликав тим на голову біди.
      Побачивши, що хан Ахмат слабий,
      Сибірський хан з ногаями зібрались
      Та слабкістю тією й скористались.
      Прийшли з-за Волги. Був коротким бій.
      Під шаблями лягла орда його.
      Самого хана також зарубали.
      Ординські землі геть розграбували
      Та й подались до стійбища свого.
      Сини ж Ахмата, ледве ті пішли,
      Взялися дружно битися за владу,
      Мутузили один другого радо.
      Урешті-решт Саїд і Шейх втекли,
      Забравши із собою весь свій люд
      Та і на Ворсклі кочувати стали.
      Сусідні землі всі пограбували,
      Ясир до себе гнали звідусюд.
      Дісталися й Поділля, але там
      Сам королевич Ольбрахт дав їм чосу.
      Скривавили татари рясно роси,
      За злочини розплати час настав.
      Третина над Мурафою лягла
      З орди, яка на здобич сподівалась.
      Та по заслугах злодіям дісталось
      І кара неминучою була.
      Якиїсь царик у полон попав,
      Який ордою верховодив тою.
      До Ольбрахта приве́ли після бою,
      А той із ним валандатись не став.
      У очі глянув лише та велів
      Отут на місці голову зрубати.
      Можливо, інші, коли будуть знати,
      Не лізтимуть до нашої землі.
      Та рік минув, татари знов прийшли,
      Осіли на Поділлі понад Бугом,
      Тривогою наповнили округу,
      Бо ж і жінок із дітьми привели,
      Немов збирались назавжди осісти..
      А хто таким сусідам буде рад?
      Усядуться, не випреш вже назад
      І будуть кожен раз з грабунком лізти.
      Тоді оця історія й була.
      Звідкіль я знаю? Та, не пам’ятаю.
      Багато чув історій в нашім краї,
      Що ходять від села і до села.
      Отож, стояло між лісів село
      При битій та наїждженій дорозі.
      Текла в долині річка в верболозі.
      Та у той час округу замело.
      Бо справа саме на Різдво була.
      Село, як і годиться, святкувало.
      Ходили в гості, звісно, чаркували,
      Звізду носили й коляда була.
      Святково веселилося село…
      Хіба що на околиці у хаті
      Жив парубок Микола нежонатий.
      Йому не до веселощів було.
      Любив Ганнусю сотникову він,
      Вона ж на нього, навіть, не гляділа.
      На вечорницях між дівчат сиділа,
      А він тулився до півтемних стін
      Та все на неї на одну дививсь
      В надії, що хоч зрідка оком кине.
      Та з нього, мов знущалася дівчи́на.
      Й не гляне. А він з того лише зливсь.
      Ось і тепер святкує все село.
      А він сидить один у своїй хаті,
      Хоч хлопці і заходили гукати
      Та вирішив не йти комусь назло.
      І саме в розпал свята, наче грім
      В село юрбою вскочили татари.
      Розвіялись умить святкові чари,
      Піднявся над хатами перший дим.
      Здійнявся крик, як татарва взялась
      Ясирити, хто в руки їй попався.
      Хто встиг, за шаблю чимскоріш хапався,
      Тож веремія у селі знялась.
      На сніг найперша полилася кров
      Селянська, бо татари не жаліли,
      Хто боронився – стрілами побили
      І зайнялися грабувати знов.
      Усе добро, що у селі знайшли,
      Увесь ясир і знайдену худобу
      Тягли докупи серед площі, щоби
      Його там зарізяки стерегли.
      Як до Миколи долетів той крик,
      Він похопився, вискочив із хати.
      Побачив: почали хати палати,
      Вмить зрозумів. Тут бачить – в його бік
      Летить уже татарин на коні
      І шкірить зуби – здобич відчуває.
      Та він Миколу не за того має,
      Хоч парубок не був ще на війні
      Та миттю з тина вихопив кілок
      І, ледь татарин попід тин прискочив,
      Кілком вгатив добряче межи очі.
      Того ураз, неначе й не було.
      Злетів з коня і гепнувся у сніг.
      Кінь з переляку кинувся тікати.
      Хотів Микола бігти помагати
      Та ледве було вигулькнув за ріг,
      Побачив, що татар в селі пітьма
      І сам ясиром скоро може стати.
      Рвонув до лісу…Там перечекати.
      Одному сенсу лізти в бій нема.
      Хоч за Ганнусю все переживав
      Та, як живий, то зможе щось зробити.
      А чим поможе, коли буде вбитий?
      Отож, здавалось, вибору не мав…
      Коли татари із села пішли,
      Ясир погнавши. Слідом і Микола.
      Ішов та озирався все навколо
      Татари щоб помітить не могли.
      За день чи два побачив врешті кіш,
      Куди вели всю здобич людолови.
      Він виявився надто вже здоровий
      І з кожним днем ставав все більш і більш.
      Бо охопили кляті всю Волинь,
      До Любліна далекого дістались
      І звідусіль зі здобиччю вертались.
      Орда, орда кругом – куди не кинь.
      Вночі хотів пробратись між ясир,
      Аби свою Ганнусю пошукати.
      Та вміла татарва сторожувати…
      Метався навкруги, мов дикий звір.
      Нарешті бачить, що орда знялась,
      Мабуть, усі докупи вже зійшлися,
      Забравши здобич, шляхом подалися.
      Микола слідом, як пішли, подавсь,
      Бо, може, вдасться якось по путі
      В ясир пробратись, визволить кохану.
      Все сподівався – така мить настане…
      Хотів того найбільше у житті.
      І так над тим задумувавсь, що раз
      Сам у ясир ледь до татар не вскочив.
      Брів понад шляхом аж підводить очі,
      А тут татари на шляху якраз.
      Метнувся в ліс, але стріла метка
      Його уже в гущавині дістала.
      Татари його в лісі не шукали,
      Як він, спливавши кров’ю утікав.
      Як вибивсь з сил, під деревом упав,
      Себе оглянув,чи серйозна рана.
      Татарин, видно, цілився погано,
      Бо у плече стрілою і попав.
      А був би нижче…Та чого гадать.
      Стрілу зламав і витягнув із рани,
      Перев’язав білизною старанно,
      Прислухався й до шляху став вертать.
      Поки вернувся, татарва пропала,
      Вже на дорозі й тупоту не чуть.
      Нічого…он сліди не підведуть,
      Що їх орда старанно протоптала.
      Ішов-ішов і знов назад вернувсь,
      Немовби, чорт водив його по колу.
      «Щось тут не те?!» - майнула думка квола.
      Ізнов пройшовся щляхом, роззирнувсь
      І зрозумів: хитрує так орда –
      Зробила коло, далі розбрелася,
      А десь, напевно, у одне зійшлася,
      Щоб не знайшла погоня по слідах.
      Куди ж пішла? На південь? Мабуть,ні!
      Сама ж там всю округу столочила.
      Мабуть, тепер на схід поволочилась.
      У тій шукає здобич стороні.
      Аж чує тупіт багатьох коней.
      Хутенько шаснув до густого лісу,
      Сховався за гілля, як під завісу
      Та й визирає: хто його мине.
      Та ж то свої! Женуться по слідах!
      Він вискочив зі схованки своєї.
      Спинився перед валкою тією,
      Що на дорозі грізно вигляда.
      Дізнавшись, хто він і що робить тут,
      Доправили його до воєводи.
      Семен Гольшанский військом верховодив
      І Миколай Ходецький. Строгий люд.
      Він їм повідав про усе, що знав.
      Вказав на хитрість, показав дорогу,
      Щоб ту орду догнати була змога,
      Бо ж він із батьком в цих краях бував.
      Помчало військо скоро по шляху
      І справді, біля Горині догнали.
      Орда такого, звісно не чекала,
      Отож нараз завмерла від страху.
      А воєводи розгорнули стрій,
      На татарву ударили щосили.
      Татари про «аман» заголосили,
      Утомлені, не здатні дати бій.
      Та сил у них у кілька раз було,
      Тож часу не було татар жаліти.
      Прийдуть у себе – стане справжня битва.
      Поки ж до тями військо не прийшло,
      Рубали, не жаліючи, усіх.
      Микола також шаблею розжився
      І на «аман» ніякий не дивився.
      Рубав без відпочинку, скільки міг.
      Притиснута до річки татарва
      Уже не знала, що його й робити.
      Високий берег не перелетіти,
      А ворог тут усіх підряд вбива.
      Металися під шаблями вони,
      Вмираючи й від шаблі, і від страху,
      Молилися у відчаї Аллаху,
      Просили їм пробачити вини.
      Та огризались…Звісно, хто ще міг.
      На бій ставали, хоч і не багато.
      І сотнями продовжили вмирати,
      Лягати трупом месникам до ніг.
      Із тої бійні мало хто вцілів.
      З півсотні, може, вирвалися з кола
      Та кинулись тікати в Дике поле.
      Там їм усім мороз могилу сплів.
      А вся орда над Горинню лягла
      Порубана, посічена шаблями.
      Укрила білий сніг кривава пляма
      Аж кров струмками в річку потекла.
      Микола кінця бою не чекав,
      Рубаючи зустрічних він, насилу,
      Крізь татарву пробився до ясиру,
      Який ніхто вже й не охороняв.
      Метався поміж радісних людей,
      Шукаючи між них свою кохану.
      Хотів у чорні очі її глянуть
      І вірив – все одно її знайде.
      Так і було. При ханському шатрі
      Окремо гарних всіх дівчат тримали.
      Вони тепер всі злякані стояли
      Й бунчук над ними ханський майорів.
      Микола хутко шаблею зрубав
      Отой бунчук та озирнувся радо.
      Побачив між дівчат і своє Ладо,
      В очах якої вогник засіяв…
      Побили під Заславлем всю орду,
      Всі десять тисяч поле устелили.
      Своїх може з десяток положили,
      Хоча… для України на біду
      Ходецький був поранений в бою
      Й помер небавом від тієї рани.
      Так львівського не стало каштеляна,
      Та він країну захистив свою…
      Микола із Ганнусею разом
      Знайшли односельчан поміж ясиру,
      Вернулися в своє село над Стиром,
      Відбудували скоро його знов.
      А восени весілля відбули,
      Куди односельчан всіх запросили…
      А потім довго і щасливо жили,
      Адже кохані все життя були.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    172. * * *
      Стурбовано дивилася весна,
      Що їй зима із ночі залишила,
      Поки у неї ще велика сила
      І хоче відігратися вона
      За теплі дні. Як сонечко не світить,
      Вона морозу добре наганя.
      Весні тепер трудитися півдня,
      Щоб змерзлу землю трохи відігріти.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    173. * * *
      Шукаючи дорогу до Дніпра,
      Блукаючи по балках і байраках,
      Він не боявся небезпек ніяких,
      Коли козацьку шаблю в руки брав.
      Йому та шабля дідова була,
      Як друг, як вірний захисник неначе.
      «Та ти ж козак, а козаки не плачуть!»-
      В малому серці приказка жила,
      Якою дід і сльози утирав,
      І лікував йому синці і рани.
      Нехай би дід на нього з неба глянув
      Та порадів, яким онуко став.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    174. Битва під Ольшаницею 1527 року
      Задумавшись, князь їхав у візку
      Утоптаним вже добре сніжним шляхом.
      Хоругвами пройшли литвини, ляхи ,
      Стоптавши сніг на повному скаку.
      «Свої» загони він не відпуска.
      Повинні бути завжди під рукою,
      Готові миті кожної до бою.
      А він вже десь попереду чека.
      Зима навколо снігом замела,
      У час такий десь у теплі б сидіти,
      А не війська заметами водити.
      Та що робить, коли орда прийшла?
      Вже й вік не той. За шістдесят уже.
      Онуків би глядіти в теплій хаті.
      Та не дають спочити вічні раті,
      Ще й згадка душу точить, як ножем,
      Про Сокаль. Вже минуло кілька літ,
      А пам’ятає все одно, як нині,
      Коли орда пройшлась по Україні,
      Лишивши по собі пожарищ слід.
      Умовив хана князь Москви Василь,
      Ще й дав на те упоминки добрячі,
      Щоб той не на Москву подався, значить,
      А ляхам напаскудив скільки сил.
      Ті і пішли…До Любліна дійшли,
      Збираючи свою страшну дани́ну.
      Розкраявши нещасну Україну.
      Ясиру та худоби узяли.
      Тож князь разом із ляхами помчав,
      Аби орду ту, врешті, наздогнати
      Та ту всю її здобич відібрати.
      А кіш уже під Сокалем стояв,
      Зруйнованим і спаленим. Лиш Буг
      Тоді їх розділяв. Татарам треба
      Здолати річку, йдучи в Крим до себе.
      Та військо княже перекрило рух.
      Як ляських ротмістрів він палко умовляв
      Не поспішати. Поміч почекати,
      Яка вже скоро має прибувати,
      Бо ж сили хан за їхню більше мав.
      Та ротмістри уперлись, як один.
      Їх гонор вимагав негайно битви.
      Готові були на той бік летіти.
      Просив їх також зачекати він,
      Коли орда долати Буг почне,
      Тоді уже ударити на неї.
      Та думки не уставив їм своєї.
      Вони усе торочили одне,
      Що польський гонор й шабля у руках
      І так спроможні ворога здолати.
      Вмовляв іще їх так у полі стати,
      Щоб схили прикривали по боках.
      Та де там! Говорила ляська кров.
      Зірвалися й за річку подалися.
      Татари ж з берегів крутих взялися
      Пускати у них стріли знов і знов.
      Червоним обагрилася ріка
      Від крові гонорової всієї.
      Бо ж ляхи всі під зливою тією
      І сила їх, як та ріка стіка.
      Підняв своїх Острозький та й повів
      Шукати броду нижче за рікою.
      Там переправа видалась легкою
      І він із тилу на орду насів.
      Поки та зрозуміла: що і як,
      Поки те військо княже зупинила,
      Вже й ляхи переправитись зуміли
      І вдарили із усіх сил. Однак…
      У чистім полі подолать орду
      Ще й маючи багато менше сили?
      Хоч ляхи і коза́ки їх косили
      Та нові виростали на сліду.
      Кружляли, відступали, били знов.
      Вимотували…Ляхи вже й не раді.
      Ще і рілля суха їм на заваді.
      Крізь пил густий лилася щедро кров.
      Не бачачи, що робиться навкруг,
      Звідкіль татари будуть нападати,
      Несли поляки чималенькі втрати,
      Не маючи вже й сили для потуг.
      Поки Острозький аж до них діставсь
      І разом вони крізь орду пробились
      Та в сокальському замку опинились…
      Орда ж за переправу узялась.
      Не стала більше надто насідать.
      Навіщо зайво голови складати?
      Їй здобичі дісталося багато.
      А ляхи хай за стінами сидять
      Та дивляться, як чималий ясир
      Татари безборонно геть погонять.
      Стоптали битий шлях татарські коні…
      А князеві пече аж до цих пір,
      Що не знайшов тоді належних слів,
      Щоб ротмістрів утримати гарячих.
      Він вже багато чого в світі бачив,
      А от простого зовсім не зумів.
      Тепер уже не літо, а зима.
      Чого татарам не сидиться вдома?
      Чи то Москва знов посприяла тому
      Аби не стала здобиччю сама?
      Та більше йому муляло оте
      Бажання їм за Сокаль відомстити.
      Тож мчав, аби орду перехопити,
      Поки вона ще не пробилась в степ.
      Хоч сил достатньо назбирать не встиг,
      Бо якось несподівано все сталось.
      Татар же взимку і не сподівались.
      І раптом звістка, наче влітку сніг.
      Стрімка орда до Пінська аж дійшла,
      Розкраявши надвоє Україну.
      А там уже розпалася єдина
      Чамбулами і швидко почала
      Кидати «невід», щоб ясир ловить,
      Зганяючи усе живе докупи.
      Міста палали, села, гори трупів.
      Весь край був розполошений умить.
      Та від орди не легко утекти.
      Куди не кинься – людолови всюди.
      А там уже, чи тобі шаблю в груди,
      Чи у ясир в мотузках потягти.
      Людей, худобу - гнали все у кіш,
      Щоб в Перекопі потім розділити.
      Тепер же треба більше захопити
      І у свій степ проскочити скоріш.
      Повільно йшла обтяжена орда,
      Від здобичі багатої розмліла.
      На сотню миль чамбули розпустила,
      Лиш згарища лишала по слідах.
      Вже скоро й степ, а там шукай її.
      В степу татарин, наче в себе вдома.
      Там не здолати вже його нікому.
      В степу татарам звичніше бої…
      Отож Острозький слідом поспішав
      Аби орду не випустити в поле.
      Бо там її не зловиш вже ніколи…
      І сам не спав, і військо своє гнав,
      Стрічаючи лиш пустку на шляху,
      Що по собі орда та полишила.
      Хто врятувався – по лісах сиділи,
      Щоб якось долю обійти лиху.
      З дороги збитись не боявся князь.
      Його орда кістками позначала,
      Де зазвичай татари ночували.
      За кількістю отих кісток, якраз,
      Можливо знати і орди число.
      Бо ж ті щоночі різали худобу
      У розрахунку, відповідно, щоби
      По три-чотири на п’ятсот було…
      Вже січень був на сконі, як вдалось
      Татар під Ольшаницею догнати.
      Князь військо в бій, однак, не став кидати,
      Чекав, поки докупи все зійшлось.
      Бо ж розтяглося на важкім шляху.
      Велів одразу табір будувати
      І, навіть, ніс звідтіль не потикати,
      Щоб долю не накликати лиху.
      Татари ж за вечерю узялись
      І ворога, здавалось, не чекали.
      Для них це несподіванкою стало,
      Отож вони збентежені були
      І цілу ніч нападників чекали.
      Та руський табір, видавалось, спав.
      Ніхто на кіш за всю ніч не напав.
      Отож на ранок злі татари стали.
      Прийнявши дії князеві за страх,
      Вони удень взялися нападати,
      На битву ворогів провокувати,
      А там вже перемогу дасть Аллах.
      Але дарма тривожили коней,
      Із табору на бій ніхто не вийшов.
      Самі надвечір натомились лише
      Та зрозуміли врешті-решт одне –
      Боїться ворог, в таборі сидить,
      Бо сил, мабуть, занадто мало має.
      Нічого, завтра силу він пізнає,
      Орду не можна так нахабно злить…
      Та завтра вже по іншому було.
      Ще сонце й не збиралося вставати,
      Як князь велів Дашкевичу рушати,
      Щоб військо кіш татарський обійшло.
      А слідом Слуцький в другий бік рушав.
      Поки татари іще будуть спати,
      Вони коней повинні відігнати,
      Щоб ворог тої швидкості не мав.
      Густий туман над табуном стояв,
      Ховав усе, що коїться навколо.
      Отож коней спровадили у поле,
      Де б їх татарин піший не догнав.
      А на світанку вдарив князь на них.
      Татари сонні кинулись до коней.
      Та ті були уже за кілька гонів.
      Не вміють битись пішими вони.
      То вже була не битва, а різня.
      На сніг татарські голови летіли,
      Хто захищався, того не жаліли.
      І князь криваву помсту не спиняв.
      Щоправда, кіш татарський не один.
      Другий до бою, видно, готувався,
      Під стягами під ханськими зібрався.
      Там, мабуть ханський син перебував.
      Здолавши без зусиль той перший кіш,
      Ударив князь на другий. Закрутилось.
      Татари тут, немов скажені, бились.
      Хто не мав шаблі, той хапавсь за ніж.
      І так затято билась татарва,
      До вечора їх не могли здолати.
      Прийшлося в битві й князю участь брати.
      А день поволі в сутінки спливав.
      Тут ще наспіли були в поміч ті,
      Кого татари у ясир погнали.
      І очі в них від помсти аж палали,
      Мов це найважливіше у житті.
      Татари розуміли це, тому
      Вмирали та «аману» не просили.
      Як сутінки на землю, врешті сіли,
      Упав останній та і по всьому.
      Тих, що прорвались, козаки знайшли,
      Дашкевича і також перебили.
      З ордою остаточно покінчили,
      Полон великий досить узяли.
      Ясир звільнили. Все, як князь хотів.
      Хоча на поле в сутінках дивився,
      За душі вбитих подумки молився.
      А там скінчились тисячі життів.
      Свої-чужі – Господь не розрізня.
      І, наче й помста серце вже не муля,
      Напевно, залишилася в минулім.
      Острозький тихо розвернув коня,
      Подумавши, що досить вже смертей.
      Не знав ще, що полонених багато.
      А чим їх у дорозі годувати?
      Задумавшись урешті-решт про те,
      Велів всього сім сотень залишить,
      За кого гарний викуп можна взяти,
      А інших усіх просто повбивати
      Аби «своїм» можливість дати жить.
      Він не Господь, не порятує всіх
      На тих шляхах, розорених ордою.
      А йти прийдеться пішою ходою,
      Так само, як татари гнали їх.
      Татарських коней купу узяли,
      Так користі із того не багато.
      Хіба що їх у їжу споживати,
      Такі охлялі всі вони були.
      Щоб хоча б якось зберегти дітей,
      Їх у татарські гарби посадили,
      Пани свої карети їм звільнили,
      Самі усілись на своїх коней.
      І рушили топтати знову путь
      Туди, звідкіль татари і пригнали.
      Чи дійдуть всі живі – того не знали.
      Та сподівався кожен, що дійдуть.
      Князь мовчки їхав на своїм коні.
      До слави їхав… та не радий тому.
      Проте не говорив того нікому,
      Лише душі утомленій одній.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    175. * * *
      У відкрите вікно
      прохолодою дихає ранок.
      Вже прокинулись і
      сонцю зустріч співають пташки.
      Неквапливі хмарки
      з іще сонними з ночі вітрами
      Обирають на день
      одним їм лиш відомі стежки.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    176. * * *
      В похід далекий, у краї заморські
      Збиралися весною козаки,
      Ще й до султана завернути в гості,
      Нам’яти трохи клятому боки.
      Смолили «чайки», очерет ламали,
      Ладнали зброю, щоб не підвела,
      Від кошового заклику чекали
      Аби дніпрова хвиля понесла
      Їх «чайки» аж до моря і за море
      В Царград – де всяких нехристів кубло,
      Аби забити вражим трупом нору,
      Щоб не чинили в Україні зло.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    177. Легенда про росу
      Василько вранці вискочив надвір
      В траві пробігтись, поки роси впали.
      У місті, де прожив він до цих пір,
      Йому таке й на думку не спадало.
      Холодних крапель доторки відчуть,
      Штанці задравши аж поза коліна.
      І він уже б і кинувся, мабуть,
      Коли дідусь озвався із-за тина:
      - Ти чи надумавсь по траві гасать?
      Трава ж холодна, ще простудиш ніжки.
      Глянь, як на ній виблискує роса.
      Трава просохне, зачекай лиш трішки
      Й тоді хоч і качайся вже по ній.
      Ніхто і слова супроти не мовить. –
      Поправив капелюх великий свій,
      Все іще гарний, хоч давно не новий.
      - Іди-но, краще, та я розповім
      Звідкіль на світі роси узялися.
      Василько миттю зацікавивсь тим,
      На лавці хутко з дідусем усівся.
      А той розправив вуса та й почав
      Неспішну мову про події давні.
      І знов Василько в дивний світ попав,
      Чи то реальний, чи, скоріш, уявний:
      - Коли боги були ще молоді
      І світ на ноги тільки-но спинався,
      Історія ця й сталася тоді.
      Спитаєшся – як я про це дізнався.
      А мені вітер якось нашептав,
      Коли я йшов над річку попід верби.
      Він саме над землею пролітав,
      Мабуть, містечко приглядав для себе,
      Де би йому спокійно відпочить.
      Але у вербах зачепивсь за гілля.
      Проситися у них став: «Відпустіть!»
      Але ті учепились, не пустили.
      Я чув, як він у листі шарудить
      І борсається, вирватись бажає.
      Поміг йому те гілля розчепить,
      А він навколо мене все кружляє,
      Мов дякує за поміч, а затим,
      Як в затінку ми сіли спочивати,
      Розговорились потихеньку з ним,
      Що там у світі всякого чувати.
      Ото тоді від нього я й почув
      Історію цю дуже-дуже древню.
      Щось, може, з того часу й призабув,
      Та основне все ж пам’ятаю певно.
      Жив на землі такий от собі День,
      Він мав ворота Сонцю відкривати.
      Відкриє, сонце вранішнє зійде
      І буде землю тут обігрівати.
      А День слідкує, щоб як слід було,
      Щоб сонечко не збилося з дороги.
      Щоб шлях по небу до кінця пройшло
      І не спалило, не дай Бог, нічого.
      Надвечір День ворота закрива
      І йде, другі навпроти відчиняє.
      І сонечко на захід відплива
      Крізь ті ворота, там обігріває.
      А День за ним планетою іде…
      Тож в нього часу не було й присісти.
      А жив на світі не самотньо День
      Адже були у нього жінка й діти.
      Хоч жінка вже й померла на той час,
      Зоставивши на нього двох синочків.
      Були вони маленькі ще якраз,
      Бо мали усього по кілька рочків.
      Одного звали Ранок, іншого,
      Молодшого із них назвали Вечір.
      Була живою жіночка його,
      То вдома все було на її плечах.
      І доглядала діточок вона,
      Й наварено було, і все до ладу.
      А сонечко ледь вранці вирина,
      То чоловіка зустрічала радо…
      Та от лишився він на самоті.
      Й не знає, що із дітками робити.
      Ну, як одні синочки будуть ті,
      Як він піде в другу частину світу?
      Поки він тут, то може зазирнуть
      Хоч на хвилинку, недалеко ж робить.
      І нагодує, й може пригорнуть
      Своїх синочків, заспокоїть щоби.
      А цілу ніч вони сидять одні,
      Бо ж нікому за ними подивитись.
      Щоб не кидать без догляду синів,
      Він вирішив іще раз одружитись.
      Була одна знайома в нього Ніч,
      Яка давно на нього позирала.
      Та він любив дружину, звісна річ,
      І на других звертав уваги мало.
      Тепер же обернувся, роззирнувсь
      І вона перша втрапила на очі,
      Така вся чорна, наче упірнув
      У темний вир і виринать не хоче.
      Тож скоро й одружилися вони.
      Вона дітей любити обіцяла,
      Неначе рідні то її сини.
      Пообіцяла… та не зав’язала.
      Робота в неї непроста була,
      Як він ворота сонцю відчиняє,
      Так вона небом Місяця вела
      І зорі начищала, що аж сяють.
      Але вона із дітьми півдоби,
      А потім батько прибува до хати,
      Вона ж простує на той бік робить,
      Де Місяць має землю осявати.
      Дітей вона любила на словах.
      Своїх не мала, а чужі для чого.
      Історія для світу не нова
      Про мачуху… Була, звичайно, строга.
      Не скаже, навіть, лагідне слівце.
      Це як з роботи прийде не сердита.
      А як сердита… Не дай Боже це,
      Тоді вже дістається бідним дітям.
      Вони росли дружненькі, бо ж самі,
      Трималися один біля одного.
      Брат брата із півслова розумів…
      Вона ж, прийшовши, починала з того,
      Що розділяла по кімнатах їх,
      Самим веліла в темряві сидіти.
      Ще й накричить, бувало, на малих.
      І плакати розпочинають діти.
      Спочатку Вечір, бо ж зовсім малий
      Ряснії сльози утира на личку.
      Сльозами страх прогнати хоче свій.
      Вони течуть з очей, неначе річка.
      Як отой плач до Ранку доліта,
      То в нього теж із жалості до брата
      На очі сльози рясно наверта.
      І плачуть, доки й мачуха із хати.
      Тоді вони усядуться удвох,
      Поплачуть гірко, обійнявшись міцно.
      З очей покотять сльози, як горох,
      Аж зробиться вологою світлиця.
      А прийде батько, сльози їм утре
      І висушить, обійме, заспокоїть.
      З душі дитячу тугу прибере,
      Щоб не осіла кривдою гіркою.
      І жалко діток, але що робить.
      Одних не можна вдома залишати…
      Отож відтоді, ледь захолодить,
      Почне роса вечірня випадати
      На трави рясно. Крапель міріад
      У місячному сяйві заблищали.
      То плакати почав молодший брат
      І його сльози на траву упали.
      А потім й Ранок сльози добавля.
      Стають на травах роси ще рясніші.
      То мачуха прийшла додому зла,
      Тому і діти плачуть так невтішно.
      Та прийде батько, висушить усі
      Ті їхні сльози, обійме, утішить.
      Не встигнеш озирнутись – й по росі…
      Тож треба трошки почекати лише.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    178. * * *
      Сів край дороги. Притомились ноги.
      Куйовдив чуба вітерець легкий.
      Та не звертав уваги я на нього,
      Лиш позирав на сонечко: зігрій.
      Найперша втіха ранньою весною
      Оце зрадливе жадане тепло,
      Яким ділилось сонечко зі мною,
      Хоча й самому холодно було.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    179. * * *
      Славні хлопці-козаченьки славно погуляли:
      Варну, Трабзон попалили,Кафу зруйнували,
      До султана у Стамбулі завітали в гості,
      Довго берегом біліли яничарські кості.
      Хоч і братчиків в чужині полягло чимало,
      Але славно-таки хлопці були погуляли.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    180. Дума про Філона Кміту-Чорнобильського
      Зачувся крик і димом потягло,
      Як хлопчик з дідом вийшли на узлісся.
      Старий спинився, пильно подивився
      Униз на річку й чимале село,
      В якому щось чинилося страшне.
      Гвалт піднімався вкупі з чорним димом.
      - Чекай-но, хлопче, далі не ітимем,
      А то біда нас точно не мине.
      - А що воно там чиниться таке?-
      Озвався хлопчик, витягнувши шию,
      Щоб роздивитись,- Я не розумію…
      У діда з вуст зірвалося гірке:
      - То москалі збирають «Русь святу»
      Докупи, щоби нею володіти.
      Заскочили в село, немов бандити.
      Як в себе вдома порядкують тут.
      Нема Філона на всю цю орду.
      Він би їм миттю заказав дорогу
      У наші землі. Жаль, нема такого.
      Тож москалі нахабно так ведуть.
      - А хто такий – отой Філона твій?
      Дід журно глянув: - Синку, не Філона,
      А Філон Кміта – руський оборонець,
      Що міг ворожій силі дати бій.
      - А розкажи про нього! Хто він був?-
      У хлопця миттю очі загорілись.
      Дід ще раз глянув, що в селі творилось,
      Перехрестився мовчки і зітхнув.
      - Ми тут як на белебені стоїм.
      Ходім до лісу, а то ще помітять.
      А москалям не хочу я служити.
      Хай краще чорт у пеклі служить їм!
      Зайшовши в ліс, містечко віднайшли,
      Щоб від дороги, наче недалеко,
      Де б їх чужим очам знайти нелегко.
      Сховалися, бо ж то часи були,
      Коли людей хапали – не питали.
      Чи то литвини, чи то москалі.
      Полон вели до власної землі.
      Людину, наче за худобу мали.
      Усівшись поряд на траві м’якій,
      Дід щось задумавсь, згадуючи, певно
      Далекі роки, як для хлопця – древні.
      Длубаючись між пам’яттю років.
      - Філон би нині був уже старий,
      Бо ж ми із ним ледь не одного віку.
      Та батько мій був бідним чоловіком,
      А його батько мав маєток свій.
      Бо ж був він королівський дворянин,
      Семен той Кмітич. Сам Філон родився
      На Вінничині. У наш край прибився
      Із батьком літ отак у десять він.
      Король Чорнобиль батькові надав,
      Щоб міг татарські шкоди відновити.
      Отак й зійшлися ми на цьому світі,
      І він моїм найкращим другом став.
      Ми з ним усі облазили кутки,
      Учились разом шабельного бою.
      Він, вже як виріс, взяв мене з собою…
      Тож я розповідаю не чутки,
      А те, що сам побачив, де сам був…
      Шляхів чимало ми з ним подолали,
      У багатьох куточках побували,
      Коли гонець від короля прибув,
      Велів Філону їхати в Остер
      Аби у замку тім урядувати.
      Не встигли, навіть, ми туди примчати,
      Як звістка, пам’ятаю, як тепер:
      Іде на нас двотисячний загін
      З Чернігова, де москалі засіли.
      Вони тоді тим краєм володіли.
      Філон оглянув стан остерських стін,
      Зібрав усіх, хто б воювати зміг.
      Таких, щоправда, лиш три сотні малось.
      Але вони за стіни не ховались,
      Коли ступив вже ворог на поріг.
      Ми навперейми кинулись мерщій
      Так швидко – вороги й не сподівались.
      Вони, здається, і не відбивались,
      Розбіглися, ще не прийнявши бій.
      З двох тисяч тих ніхто не повернувсь,
      Одних побили, тих в полон забрали.
      Всіх знатних королеві відіслали…
      Загін наш двома вбитими відбувсь.
      Ми на Чернігів зразу ж і пішли,
      Взяли в облогу й штурмом захопили,
      За плюндрування краю відомстили,
      Добра взяли й полону привели.
      Чутки про те по Речі розійшлись
      І про Філона всі заговорили,
      Як про людину дуже вправну й смілу,
      Тут же для нього справи віднайшлись,
      Бо князь Острозький надіслав татар
      Шість сотень, щоб Філон з своїм загоном
      Пройшовся по краям по прикордонним,
      Наніс відплатний москалям удар,
      За всі набіги, що чинили ті,
      За усі збитки, що вони завда́ли.
      Ми ще своїх чотири сотні взяли
      І рушили хутенько по путі
      На Стародуб. На нас там вже чекали,
      Зібрали проти військо чимале.
      Здолать хотіли кількістю…але
      Ми не злякались і на них напали.
      В жорстокій січі їх перемогли.
      У москалів п’ятсот на полі впало
      І воєводу ми в полон забрали,
      Боярина Козлова узяли.
      Щоб якось заохотити татар,
      Велів Філон їм край пограбувати,
      А сам під Стародубом став чекати
      Чи москалі не завдадуть удар.
      Коли уже додому подались,
      Обтяжені полоном і товаром,
      То нову звістку принесли татари,
      Що москалі нас доганять взялись.
      Зібрались знову у великій силі
      Із навколишніх замків. Стали ми
      Над річку Снов, щоб стріти їх грудьми.
      І, як то кажуть – гарно і зустріли.
      Як ті зайці розбіглись москалі.
      Дві сотні з них лише ми полонили,
      Ще й воєводу… іншого убили,
      Із тих, що були війську на чолі.
      У нас один татарин лиш поліг,
      Чому всі люди дуже дивувались,
      А деякі відкрито сумнівались…
      Філон уваги не звертав на них…
      Несолодко тоді Русі було.
      Москва, як пес у кістку, учепилась,
      Бо стати їй великою хотілось.
      А без Русі того би не було!
      Князі ж бажали буть «всєя Русі»,
      Тож їх у двері, вони в вікна лізуть.
      Ти їх згори, а вони пхають знизу
      Та ще й на всі волають голоси:
      «Нас там нема, то руські все князі,
      Що під Литвою до цих пір ходили,
      Тепер,бач, під Москвою буть схотіли,
      Бо їх литвини зобижають злі.
      Але самі іти, бач, не бажають,
      Ще й володіння тягнуть чималі.
      Їм далі править на оцій землі
      Але в Московській хочеться державі».
      Як починає сікатись Литва,
      Вони волають до Москви про поміч.
      А та не буде, як ножа не стромить.
      І так війна століттями трива.
      У ті часи московський цар Іван
      Схотів до рук й Лівонію прибрати.
      Вдалось йому лівонців подолати.
      Де використав силу, де обман.
      Та у події втрутились Литва
      Із Польщею, що Річчю скоро стали.
      Вони то із Москвою воювали,
      То замирялись. Й от війна нова
      Знов почалася, бо ж Іван не міг
      Собі шматок ласенький не забрати.
      Заговорили знов були гармати,
      Хоч січень, землю вкрив глибокий сніг.
      Два війська вийшли: з Полоцька одне,
      Друге із Вязьми, в Орші щоб з’єднатись,
      В литовські землі грабувать податись.
      А та орда нічого не мине.
      Тоді великий гетьман Радзивілл
      Зібрав всі сили, шлях перепинити
      І поодинці ті військ розбити,
      В Литву не допустити вражих сил.
      Покликав і Філона він тоді,
      Велів собі дві тисячі узяти
      І одне з військ ворожих пантрувати.
      Філон з того доручення зрадів.
      Вже Оболенські військо привели
      Під Оршу, Шереметьєва чекали.
      Тут ми загоном перед ними стали,
      Щоб вони далі рушить не змогли.
      Хоча вони й не рвалися у бій,
      А силу, справді, величезну мали,
      Нас би за півгодини б подолали.
      Але не полишали табір свій.
      На річці Улі з військом Радзивілл,
      Тим часом, Шереметьєва надибав
      І його військо геть до цурки вибив.
      Сам Шереметьєв, вибившись із сил,
      В якесь село, втікаючи, забрів,
      Де у криниці його і втопили.
      Та й Радзивілл багато втратив сили.
      Тож Оболенський, коли б захотів,
      Міг би на нього вдарити ураз
      І перемогу все-таки здобути.
      Філон постановив: тому не бути.
      Про перемогу він дізнавсь якраз.
      Тож москалів надумав обхитрить.
      Заслав до них солдатів із листами,
      Що писані, неначе, москалями,
      Що військо Шереметьєва лежить,
      Побите зовсім, що литовці в силі
      Уже на Оршу битися ідуть.
      Ще день чи два і поряд можуть буть.
      І паніка весь табір охопила.
      Не знали, що чинити, москалі.
      А тут і ми з’явилися з Філоном,
      Неначе то передові загони…
      І москалі розбіглись взагалі
      Та до Смоленська хутко подалися.
      Ми їх не переслідували, ні.
      Філон не був безпечним на війні.
      Ми оглядати табір узялися,
      Що по собі лишили москалі.
      А там добра – не перерахувати,
      Харчі і одяг, порох і гармати.
      Філон узяти все добро велів
      Та і подався гетьмана стрічати.
      Полонених чимало захопив,
      Хто чинив опір – тих не пожалів.
      При тім вояка жодного не втратив.
      Минуло кілька місяців і знов
      Закликала до бою нас Вітчизна.
      Знов прикордоння нищить ворог грізний,
      Невинних українців ллється кров.
      Зібравши знов загін свій бойовий,
      Філон зненацька в Сіверщину скочив,
      Здобув і зруйнував містечко Почеп,
      Полону чималенько наловив.
      Купців азійських, що в Москву ішли,
      Пограбував, послів Москви до Криму
      Перехопив. І з до́бутками тими
      Ми у Остер нарешті прибули.
      За подвиги його у тій війні,
      Філон в своє отримав володіння
      Чорнобиль королівським повелінням.
      Прийшлось із ним податися й мені.
      Та ненадовго, бо за кілька літа
      Війна з Москвою знову почалась.
      Сам Сігізмунд війська вести зібравсь.
      І знов йому Філон потрібен Кміта.
      Дав йому знову чималий загін,
      Велів Смоленськ добряче налякати
      Аби удару звідти не чекати.
      Філон зробив, як вміє лише він.
      Раптово під Смоленськом опинивсь
      І виманив залогу попід стіни.
      Хто сміливіший – у бою загинув,
      А хто вцілів – у місті зачинивсь.
      Багато хто потрапив у полон,
      Були між ними знатні і багаті.
      А наш загін одного лише втратив.
      Тож, налякавши ворога так’о,
      Філон свої загони розпустив
      Аби пройшлися з помстою по краю.
      А ворог із-за стін лиш позирає,
      Знов битися із нами не схотів.
      По тім походу більш десятка літ
      Філон Оршанським староством займався,
      А я з його веліннями мотався,
      Тож тоді добре надивився світ.
      То на Поділля їздив, то в Литву,
      То в Коростишів – де маєтність малась…
      Поки знов москалі за зброю взялись.
      Король Баторій розпочав нову
      Війну, щоб москалів таки провчити.
      Зібравши військо, він на Псков подавсь,
      А, щоб не надто ворог розгулявсь,
      Дніпро велів Філону сторожити.
      Філон же, взявши сили чималі,
      Знов на Смоленськ, як і до того рушив.
      Багато міст і сіл навкруг порушив
      Ще й передмістя москалям спалив.
      Зі здобиччю до Орші повернувсь.
      Король, дізнавшись, Кміта знов прославив,
      Смоленським воєводою поставив,
      Хоча Смоленськ у москалів ще був.
      Але ж з такими вояками він
      Уже недовго під Москвою буде.
      Філон, як заохотиться, здобуде,
      Йому немає неприступних стін.
      Філон від того дуже загордивсь.
      Гординя ж, знаєш, не в добро буває.
      Бог недарма людей застерігає…
      Як рік минув, і другий нагодивсь,
      Приспіла осінь і, зібравши сил,
      Філон оружно на Смоленськ подався.
      Він його легко взяти сподівався,
      Зібравши здобич і полон навкіл.
      Та москалі не сіли, склавши рук,
      А цілий рік ретельно готувались
      І, ледве до Смоленська ми дістались,
      Зі стін враз долетів гарматний гук.
      Зусюди налетіли москалі
      Та стали нас з усіх боків тіснити.
      І не встигали ми одних побити,
      Як інші лізли, наче з-під землі.
      Не витримали ми і подались
      Від міста як скоріше відступати.
      В бою прийшлося кинути гармати.
      Полонених, які ледь-ледь плелись
      В надії, що їх визволять, Філон
      Усіх велів воякам перебити.
      Вони теж нас не стали би жаліти.
      Тут або ти, або тебе – закон.
      Засмучений невдачею вертавсь
      До Орші Кміта з залишками війська.
      Король, сприйнявши те до серця близько,
      Велів, аби Філон до Пскова мчавсь.
      Йому Великі Луки віддали,
      Які недавно в москалів забрали.
      Велів, щоб місто ми обороняли,
      Щоб москалі до Пскова не пройшли.
      За стінами Філон не усидів.
      Як так сидіти, як війна навколо?
      Та він ходив не просто в чисте поле:
      Холм взяв і Стару Руссу осадив,
      Куди загнав завзятих москалів,
      Які зібрались, щоб його побити.
      Нам містом удалось заволодіти
      І здобичі загін наш прихопив.
      А далі ще цікавіше було.
      Поки Баторій Псковом переймався,
      Велів Філону, аби об’єднався
      Із Радзивіллом. І щоб військо йшло
      На Білий, все пустошачи кругом,
      Щоб більше шкоди москалям завдати.
      Тоді, звичайно, не могли ми знати,
      Що цар шатра поставити свого
      Надумав в Стариці, на нашому путі,
      А двом боярам повелів рушати
      Й залізною рукою покарати,
      Хто королю надумавсь присягти.
      Як ми дізналися про той похід,
      То миттю перейняти їх помчали
      Й такого, врешті, прочухана дали,
      Що скоро прохолов за ними слід.
      Ми вслід за ними гнатись не змогли,
      Бо своїх ко́ней сильно потомили.
      Полонених добренько розпросили
      Й здивовані вістями їх були,
      Що недалеко зовсім їхній цар…
      У Кміта зразу очі запалали:
      От, якби ми царя в полон узя́ли?!
      Ото би був для москалів удар!
      Загін наш недалеко міста став
      Й вогнем ми всю округу запалили.
      Мабуть, цареві страху напустили,
      Бо він дружину з дітьми відіслав,
      Вже й сам збирався з міста утікати.
      Та Радзивілл на ризик не піддавсь.
      Він воєвода і, до того ж, князь,
      Йому, урешті, й рішення приймати…
      Але ж була нагода…ще й яка,-
      Якби царя тоді ми захопили,
      То і війну б скоріше закінчили.
      Філон по тому довго нарікав…
      Старий замовк. – А далі що було?-
      Малий від нетерпіння діда смика.
      - А далі… Далі, синку, стало гірко.
      Мене послав Філон в одне село,
      Аби я звідти козаків привів,
      Які харчі поїхали збирати.
      Та напоровся на татар проклятих
      Із тих, хто у той час Москві служив.
      Мене вони в мотузки узяли,
      Мій супровід шабля́ми порубали.
      Мене ж ясиром аж у Крим прода́ли.
      Отам мої всі роки і пройшли.
      Тепер оце вертаю в рідний край,
      Бо вже в Криму татарам не потрібний,
      Старий і до роботи вже не гідний.
      Сльозу тремтлива витерла рука.
      - А що Філон? – Та чув, що вже помер.
      І не зосталось оборонця в краї.
      То ж бачиш, москалі що витворяють.
      Нема кому спинити їх тепер.



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    181. * * *
      Просив весну, щоб зелено було.
      Просив, аби земля укрилась цвітом
      І міг би я дивитися й радіти.
      Прокинувсь раз, як сонечко зійшло.
      І диво-дивне: все, що я просив,
      Вона мені таки подарувала.
      І моє серце пісню заспівало,
      Мою, оту без музики і слів.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    182. * * *
      Трофим співав: «Поперло бидло вгору,
      Неначе дріжджі кинули в лайно!»
      А я згадав історію, котора
      Була чи то недавно, чи давно.
      Як Брюховецький вибився в гетьма́ни.
      Був у Богдана всього лиш слуга,
      Але по смерті того «виріс» в пана.
      На Січ подався. Там на берегах
      Дніпра утерся добре у довір’я
      Сіромі став ледь не найкращий друг,
      Кричав про захист волі і про віру,
      Що Україну звільнить від наруг.
      А слідом потай слав царю доноси
      І клявся вічно вірою служить.
      Йому вдавалось, як нікому досі
      Одразу аж на двох стільцях сидіть:
      Народ за нього і Москва за нього,
      А за Сомка хіба що старшина́.
      Дарма, що був політиком убогим,
      Добився влади – в нас не новина,
      Щоб хитрість, підлість, ницість брали гору.
      Народ наш мудрий, але він дурний,
      Бо вірить всьому тому, що говорять,
      Жалкує потім в дурості своїй.
      Так от, на раді в Ніжині голота,
      Якій багато він наобіцяв,
      Його кричала гетьманом. Напроти
      Старшинський голос ледве-но звучав.
      Дійшло до бійки поміж козаками,
      Ледь москалі з гармат їх розвели.
      Сомко одразу накивав п’ята́ми,
      А слідом і полковники втекли,
      Під варту під москальську поховались.
      Голота ж за добро їх узялась.
      Три дні гуляла, мстила, упивалась,
      Горілка з кров’ю, як ріка лилась.
      Дісталось всім, хто одягав жупана,
      Урятувався – хто свитину вдяг.
      Народ гуляв, не бачачи по-п’яні ,
      Як новий гетьман ще сильніш затяг
      У кабалу у царську Україну.
      По трьох днях новоявлений гетьма́н
      Почав ділити владу, як свитину,
      Голоту пхати у старшинський стан.
      Злиденні, бідні враз панами стали
      І геть забули досі ким були:
      У забаганки міри не тримали,
      У самоправстві шаблями трясли.
      Одно кричали: «Тихо! Маєм право!
      Бо ми з народу! Ми і є народ!»
      І кров пили із власної держави
      Та наживались від її щедрот.
      Народ мовчав, одурений жорстоко:
      Той, хто кричав супроти глитаїв,
      Ледь опинившись із другого боку,
      Враз запанів, зажерся, знахабнів.
      І став ще більшим тягарем для люду,
      Ніж попередні. Тож він і мовчить.
      Отак було. Отак і завжди буде,
      Бо наш народ історію не вчить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    183. Набіг хана Менглі-Гірея на Київ у 1482 році
      В глибокій балці степовій
      Над річкою, що тихо плине
      Під вербами через долину,
      Палає вогник ледь живий.
      Вже вогнище перегоріло
      І на ніч від очей лихих
      Не кидали дрівець сухих,
      Тож воно ледве-ледве тліло.
      Навкруг монахи розляглись
      В траві. Вечерю закінчили.
      Лежали, стиха говорили…
      Хтось став навколішки, моливсь.
      Їх доля у степу звела.
      З Литви, Москви та України
      Ішли в далеку Палестину.
      Дорога неблизька була
      Та й небезпечна. Людолови
      Постійно шастали кругом.
      Помітять, вихоплять бігом
      І не поможе й Боже слово.
      Та вірили, що Бог, усе ж
      Того не може допустити.
      Обереже від злого світу
      Та й від стихії злої теж.
      Монах московський Феофіл
      Лежав біля Петра з печерських.
      Весь час побіля нього терся
      Та бубонів. Не було сил
      Уже і слухати його.
      Та той ніяк не замовкає,
      Москву свою все вихваляє.
      Ото б спитатися – чого?
      От і тепер – поїв, розмлів
      Та і давай Петра повчати:
      - Да, Києв славєн бил когда-то,
      Магуч и сказочно красів.
      А нинє что? Да смєх одін.
      Дєрєвня, может, да і только.
      В ньом раньше храмов било сколько.
      Тєпєр лиш пару мєж руін.
      А вот Масква вєсь час растьот,
      Красу и сілу набіраєт.
      От златих куполов сіяєт.
      Нємного врємєні пройдьот
      І она станєт Трєтій Рім,
      Об’єдініт мір хрістіанскій.
      Град Константінов уж османській,
      Стол патріарший вмєстє с нім.
      Одна надєжда на Маскву.
      Отсюда вєри свєт прольйотся,
      В Масквє вся святость собєрьотся.
      Увідіш, скоро назовут
      Йейо святою. Відіт Бог,
      Нє зря мітрополіти ваши,
      Что в Кієвє сідєли раньше,
      Тєпєр в Масквє. Князь нинє смог
      Собрать даров святих нємало.
      Златиє дискос и потир –
      Іх знаєт вєсь крєщьоний мір,
      Тє, что в Софіі прєбивалі ,
      У вас, тєпєрь в Масквє - у нас.
      Хан кримскій, хоть і нєхристь, пьос
      Масквє в подарок прєподньос…
      Петра мов осінило враз.
      Згадав чутки, які ходили,
      Про те, що їх московський князь
      І був причиною якраз,
      Що Київ татарва спалила.
      Виходить, правда, коли хан
      З ним здобичею поділився?
      І підлий той не подавився?
      Слова - облуда і обман.
      Діяння – підлі і підступні:
      Призвати нехристя, аби
      Він православний люд побив.
      Спочатку – Київ, хто наступний?
      І в тих розклочених думках
      Він повернувся в ту годину,
      Як смерть прийшла на Україну,
      Орда насунула стрімка.
      Ніщо не свідчило біди.
      Татари, коли і ходили,
      То на Волинь чи на Поділля,
      Не завертаючи сюди.
      Отож Ходкевич, який став
      У Києві за воєводу,
      Кріпити місто мав нагоду,
      Та в голову того не брав.
      І тішився лиш тим, що він
      Із ханом ладить непогано.
      Тож хан на Київ йти не стане.
      Навіщо ж зміцнювати стін?
      Хоч замок Київ таки мав
      На Замковій горі, одначе,
      Оту б фортецю хто побачив.
      Хіба лінивий би не взяв.
      Та будувати щось нове
      Ходкевич явно не збирався
      Та й тим ремонтом не займався.
      У замку мало хто живе.
      Містяни обжили Поділ,
      Там купчились, там торгували,
      Там і майстерні відкривали.
      Навіщо дертися на схил?
      А замок? Як прийде біда,
      То в ньому можна заховатись.
      Чого зарані перейматись?
      Давно не зазира орда.
      Розслабились за мирний час,
      За стінами і не гляділи,
      А ті поволі трухлявіли…
      І на Семенів день якраз
      Прийшла біда, яку не ждали…
      Щоправда, ще за кілька днів
      Тривожний гомін пролетів,
      Що йде орда. Тож час ще мали
      Аби хоч стіни підлатать.
      Все наспіх, наскоро робили.
      Що встигли, а що так лишили.
      Народ із сіл став прибувать,
      Шукаючи для себе захист.
      Ходкевич все ще сподівавсь,
      Що хан деінде вже подавсь,
      Тож люд дарма дрижить од страху.
      Не справдилось. В Семенів день
      Здійнявсь на півдні пил угору
      І з того пилу дуже скоро
      Орда з’явилася. Лишень
      Устигли збігтися до замку,
      Ворота наспіх зачинить,
      Вже на Подолі дим вали́ть.
      Завмерли люди з переляку,
      Угледівши потік страшний,
      Який навколо розливався.
      Де стільки сили хан набрався?
      Весь Крим, напевно, зрушив свій.
      Розграбувавши вже Поділ,
      Татари замок обступили
      Та йому стіни підпалили,
      Самі ж товпилися навкіл,
      Не надто пхаючись на стіни.
      Чекали, поки догорять,
      Тоді вже замок штурмом брать…
      Ходкевич відчував провину,
      Бо бачив, як вогонь меткий
      Соснові стіни пожирає,
      Бо ж він даремно час прогаяв,
      Про замок не подбав-таки.
      А далі сталося… Умить,
      Як тільки стіни прогоріли,
      Татари в замок залетіли.
      Ніхто не зміг їх зупинить…
      Петро в послушниках ходив
      В Печерській лаврі… Тої днини
      Монахів добра половина
      З ігуменом, як той велів,
      Скарбницю в замок потягли,
      Аби за стінами сховатись.
      Ті ж, хто надумав залишатись
      Чи то устигнуть не змогли,
      Спустились до своїх печер,
      Щоб лихо там перечекати.
      Ну, хто їх буде там шукати?
      Отож Петро сидів тепер
      В печері, в темряві густій
      Та все до звуків дослухався.
      Хоч щось почути сподівався,
      Весь слух напружуючи свій.
      Та скоро димом потягло
      Так, що аж дихання спирало.
      Монахи до землі припали,
      Де диму трохи менш було.
      Уже нічого і не чув.
      Ковток повітря би вхопити.
      До смерті захотілось жити…
      Прийшов до тями і відчув,
      Що дим розсіюватись став
      Так, що і дихати вже можна.
      Він ледь піднятися спроможний.
      Шукати братію почав.
      Але, кого би не знайшов,
      Ті, навіть не поворухнулись,
      Напевно, димом задихнулись.
      Тож сам напомацки пішов
      Туди нагору, хоч і страх
      В ясир потрапити, бентежив.
      Та просувався обережно
      Із ім’ям Божим на вустах.
      Надворі день вже починавсь.
      Який? Петро не міг і знати,
      Бо ж скільки міг він пролежати
      Без тями. Йшов і прислухавсь
      До тиші. Згарищем несло.
      Ні галалакання… Здається
      З ордою вже ніхто не б’ється.
      Відбились, може? Пронесло?..
      Та ледве вийшов він на світ,
      Як всі надії і пропали.
      Побачив – Києва не стало.
      Навколо мертвих згарищ слід.
      Та ще мерці… Мерці кругом
      Серед тих згарищ. Мертве місто.
      Поділ згорів, то видно й звідси.
      Спалили нехристі його.
      Петро всю лавру обійшов,
      Шукаючи, чи хто зостався.
      Але даремно сподівався.
      Живим нікого не знайшов.
      Спустився з пагорбів, подавсь
      До замку. Може, там вціліли?
      Лиш пси по згарищу бродили.
      Деінде дим ще піднімавсь.
      І тиша. Страшно так було
      Одному на велике місто.
      Весь час ішов, молився, звісно,
      Хотів, щоб то все сном було.
      Але не сон – страшне життя.
      Ніде від нього не подітись.
      Одно й лишається – молитись
      Та гартувати почуття.
      Він до Софії підійшов,
      В якій не раз бував до того.
      Тепер стояла перед нього
      Зчорніла. Боязно зайшов.
      Суцільна пустка, образи
      Обдерла та орда проклята.
      І лише матінка Оранта
      Мовчить. В очах ані сльози.
      Він на коліна впав, почав
      Молитву Господу творити,
      Просив хоч землю захистити,
      Коли вже Київ не встоя́в…
      Все промайнуло в одну мить
      У голові Петра… Московський
      Монах щось бубонів ще досі,
      Проте Петро удав, що спить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    184. * * *
      А бачиш, що усе не так і просто?
      Сердитий вітер в трубах завива,
      І холодом морозним повнить простір,
      Дахи, дороги снігом укрива.
      І він з дахів ще нехотя так плаче.
      Чи, може, календар мені збрехав.
      Якщо йому повірити, то, наче,
      Весняний місяць березень настав.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    185. * * *
      У турецького паші якось запитали:
      - Чом на морі з козаками ви не воювали?
      В вас же он які галери та гармат до біса,
      Раз би встрелили й до дідька вони б подалися.
      Що там їхнього суденця? – далі той міркує.
      - Я з шайтанами, пробачте,більше не воюю!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    186. Дума про загибель Батурина та Січі Чортомлицької
      Востаннє обізвалася струна.
      Стих голос кобзаря. Запала тиша.
      Лиш було чутно, як він важко дише
      Та його пісня в душах ще луна.
      Нарешті хтось озвався із юрми,
      Що кобзаря півколом оточила:
      - Невже така страшна москальська сила,
      Що з нею не упорались би ми?
      Нема кому очолити народ!
      Нема кому його на бій підняти.
      Тих москалів же і не так багато…
      Чого ж ми зазираємо їм в рот?
      - Та справа не завжди у москалях,-
      Кобзар нарешті втомлено озвався,-
      Й народ би, може, за сокири взявся,
      Як то було, коли допік вже лях.
      На цій землі страшніші є від них -
      То наші доморощені гетьма́ни,
      Які за те, щоб вибитись у пана,
      Продати ладні і батьків своїх…
      - Це про Мазепу?.. – Га?..- сіпнувсь старий
      Та впірив у юрбу незрячі очі,-
      Хтось ім’я славне очорнити хоче? –
      Й підняв кулак погрозливо: - Не смій!
      Мазепа – славний України син.
      Це – та щуряча старшина полко́ва,
      Що за москальські пряники готова
      Продати всіх нас!..- як відрізав він. –
      Ви про Батурин чули. Ось вона –
      Москальська ласка…Ех, коби не зрада,
      Ми б москалям дали, звичайно, раду…
      Бо ж то була фортеця – дивина…
      - А ви тоді в Батурині були?
      Нам розкажіть, як саме воно сталось.
      Чому столиця москалям дісталась?
      Чому так легко взять її змогли?
      Старий на мить задумався, зітхнув:
      - Зовсім не легко. Аж три дні сиділи.
      Нас зброю скласти вмовити хотіли,
      Бо Меншиков у розпачі вже був.
      Якби не зрада… - вмовк старий на мить,
      Напевно, в свої спогади поринув.
      Згадав оту жахливу різанину…
      Юрба також, чекаючи, мовчить.
      - Я в ті часи у сердюках служив.
      Коли Мазепа навстріч Карлу вийшов,
      То нас усіх в Батурині залишив,
      Велів не підпускати москалів,
      Поки він разом з шведами надійде
      І москалів від міста прожене.
      Ми знали, що москаль нас не мине,
      Обов’язково покарати прийде.
      За зраду, наче, гетьманом царя.
      Хто кого зрадив, ще би запитати.
      Прийшли свої порядки насаджати
      Та чорно в нашім краї витворять…
      Дізнались ми, що Меншиков іде,
      Веде полки, щоб місто захопити.
      В страху збігались, щоб пересидіти
      З округи люди. Зачинились, ждем.
      Страху нема, бо ж маємо гармат
      Десятків кілька та високі стіни.
      Тож зайд усяких, як належить, стрінем
      Та діждемося гетьмана назад.
      Отак, щоправда, думали не всі.
      Знайшлись й такі, що від страху аж мліли
      Чи вислужитись, може, захотіли
      Перед царем. Один із таких псів
      Прилуцький наказний полковник Ніс,
      Підбурювати козаків узявся,
      Аби Батурин не оборонявся –
      Ключі від міста москалям підніс.
      Кінець поклав тим зрадницьким речам
      Полковник Чечель – повелів хапати
      І прикувати цепом до гармати –
      Хай його долю гетьман визнача.
      А Меншиков тим часом надійшов,
      Привів полки москальські для облоги.
      Чимало тих полків було у нього.
      Та ж він ще нашу силу не зборов.
      Побачивши міцну фортецю, він
      Прислав лакизу здатися вмовляти,
      Та відповідь дали ми із гармати
      В бік табору з високих наших стін.
      Тож москалі до штурму узялись,
      З гармат по місту почали стріляти.
      Полки свої супроти нас кидати
      На стіни. Та ми їм не піддались.
      А як піддатись, як позаду нас
      Сиділи тисячами про́сті люди,
      Що тут жили чи збіглись звідусюди,
      Шукаючи рятунку в грізний час.
      Дісталося добряче москалям,
      Вони все поле трупом устелили,
      Та, одкоша діставши, відступили,
      Лиш поглядали хижо звіддаля.
      А ми раділи – встояти змогли,
      Дали добряче москалям по пиці.
      Вшиваються нехай хутенько звідси
      Туди, звідкіль вони і приповзли.
      Раділи ми зарано, далебі,
      Бо ж думали, що зрадники всі скуті
      І більше зради вже не може бути.
      Помилку цю відчули на собі
      Вже зовсім скоро. Ніс той уночі
      Призвав свого старши́ну Соломаху,
      І той, хоча увесь дрижав від страху,
      Слова надійно зрадника завчив
      Про хід підземний, що в фортецю вів.
      Тим ходом він, сволота і пробрався,
      До Меншикова чимскоріш дістався,
      Який в шатрі у розпачі сидів,
      Не знаючи, як би Батурин взяти.
      Бо ж, як не візьме, розізлить Петра.
      А той, як злий, то вже не вибира -
      Розжалує чи може в око дати.
      А тут дарунок Бога – зрадник той.
      Приніс йому спасіння… На світанку
      Полки москальські кинулись в атаку
      З одного боку… З нас не знав ніхто,
      Що то лиш для відведення очей…
      Тим часом москалі підземним ходом
      Ввійшли у місто й кинулися сходу
      На нас іззаду…Лізли ще і ще.
      Як сарана повзли із-під землі
      І розповзалися по всьому місту.
      Ми намагались їх спинити, звісно,
      Та вже й ворота взяли москалі
      І в них кінні ввірвалися полки,
      Рубаючи наліво і направо.
      Чинити опір була марна справа
      Та ми його чинили все-таки.
      Без бою не здавали жоден дім
      І вулиці тоді лиш віддавали,
      Коли всі трупом на землі лежали,
      Аби живим не втрапить в руки їм.
      Я бивсь на площі разом з усіма,
      Коли рейтари раптом налетіли…
      Удар…В очах зненацька потемніло
      І світ навкруг заволокла пітьма.
      Прийшов до тями аж під вечір вже,
      Лежав внизу, придавлений тілами.
      Як зрозумів, нарешті, де я саме,
      Молитись став – хай Бог обереже.
      Бо те, що бачив і того, що чув
      Людина, мабуть, пережить не в силах.
      Кричало місто криком, голосило,
      Немовби на Суді страшному був.
      Ті сердюки, що лишились живі,
      Тепер на палях в муках помирали,
      Других живих кати колесували,
      Вигадуючи муки все нові.
      Лилася кров рікою, бо вони
      І на колодах голови рубали,
      Кололи очі та четвертували,
      Нікого не питаючи вини.
      Що козаки? Зі зброєю ж були.
      А прості люди що катам зробили?
      А їх так само били, не жаліли –
      Старих, малих – усіх, кого знайшли.
      Жінок, зловивши, скопом ґвалтували,
      Щоб потім також вбити. Крик стояв.
      Я вже і очі, й вуха закривав,
      Але, здавалось, що й земля кричала.
      Півнеба уже димом затягло,
      Горіло місто, поки лиш місцями,
      Та чулись крики поміж москалями,
      Що спалять все це зрадницьке кубло.
      Все більше чулось п’яних голосів,
      Адже горілки в місті вистачало,
      Чи совість оті зайди заливали,
      Бо ж не могли катами бути всі?!
      Сам Меншиков на паперті сидів
      В високім кріслі й позирав сердито,
      Мов не хотів нічого пропустити,
      Про що б цареві потім розповів.
      І серце не здригалося його,
      Як немовлятам голови рубали
      Чи голови об стіну розбивали…
      Він посміхався радше від того…
      Як сутінки вже місто затягли,
      Заволокло усе навколо димом,
      Я вирішив, що досить того - йтиму
      Аби кати, урешті, не знайшли.
      Стяг швидко одежину з москаля.
      У темряві хто буде придивлятись.
      Та й став до Сейму містом пробиратись.
      Помітивши десь постаті здаля,
      Ховався хутко та перебігав,
      Аж поки і до берега дістався.
      За Сейм, поки ще темно, перебрався.
      В ярку заліг, бо ж зранена нога
      Далеко б не дозволила піти.
      Як ще із міста вибрався – не знаю.
      Сиджу, з кущів на місто виглядаю,
      Щоб людям всю ту правду донести.
      Ще долітали крики та вогонь
      Все вище й вище в небо піднімався.
      Здавалося, Батурин весь зайнявся,
      Вогненна паща пожира його.
      Пустили вранці Сеймом москалі
      Плоти, що козаків на них розп’яли.
      Аби плоти ті люд весь налякали.
      Так Меншиков проклятий повелів.
      Я бачив, як повільно ті пливуть.
      Дивився, очі відвести боявся.
      У тім ярку на все життя поклявся
      Нічого не пробачить й не забуть…
      Старий замовк. Мовчали всі в юрмі,
      Мов уявляли ті страшні картини,
      Як у вогні й крові Батурин гине.
      Ніхто і слова вимовить не міг.
      Аж тут, нарешті, хтось з юрми озвавсь:
      - А очі де ви втратили, дідусю?
      В Батурині? – Я легко там відбувся.
      На нозі рана трохи затяглась.
      І я подався по степах на Січ.
      Бо де ще міг тоді переховатись.
      На північ до Мазепи не пробратись.
      А тут сидіти страшно, певна річ.
      Всю зиму неспокійно Січ гула.
      Крім мене ще прибилися до неї,
      Хто врятувався від розправи теї.
      Отож козацька вольниця була
      Шокована уся вістями тими.
      Про помсту аж волали козаки.
      І навесні зібралися таки,
      Кость Гордієнко отаманив ними.
      У березні на волость подались,
      Щоб до Мазепи й Карла приєднатись.
      Мені ж із ними не вдалось податись,
      Бо від гарячки в курені зваливсь.
      Не здатний був і вийти, провести.
      Два тижні лихоманило й ламало.
      Аж потім вже полегшення настало.
      Хотів уже і сам слідом іти.
      А що в степу робити одному?
      Та й на Січі теж справ було багато,
      Її ж також хтось мав обороняти…
      Із кошовим погодився тому
      Лишитися… У травні вість прийшла,
      Що Яковлєв полки веде степами,
      Щоб силою розправитися з нами.
      Келеберда уже з вогнем пішла,
      А скоро Переволочну взяли,
      Людей побили, чайки попалили.
      До Кодака вже скоро підступили,
      Все зруйнували, що лише могли.
      Де лише запопали козаків,
      То про вину ніяку не питали,
      А катували й потім убивали,
      Бо ж на козацтво злі були такі.
      У травні і до Січі підійшли.
      Сам кошовий тоді у Крим подався,
      Нехай би хан за Січ позаступався,
      Тож козаки під наказним були
      Якимом Богушем. Толковий чоловік.
      Велів одразу рів нам прокопати,
      Щоб москалям шляху на Січ не дати.
      Поставив гаківниці по цей бік.
      Як москалі до Січі підійшли,
      То козака Сметану надіслали
      І з ним листа та козаків вмовляли
      Аби на бік москальський перейшли.
      Та запорожці – хлопці геть прості:
      Листа того порвали, не читали,
      Сметану ж в річці утопили взя́ли –
      Зі зрадниками їм не по путі.
      Як тільки напосілись москалі
      Аби до Січі силою пробратись,
      Прийшлося їм з картеччю зустрічатись.
      Це ж їм не збиткуватись на селі.
      Товклися більше тижня тут вони,
      Ніяк не в силах козаків здолати.
      Уже обачніш лізли на гармати…
      Та й з нашої не краще сторони.
      Із тих трьохсот найперших козаків
      З півсотні не поранених лишилось.
      У мене також куля учепилась…
      А москалі настирливі такі.
      Їм конче треба було взяти Січ,
      Отож ні з чим вони не рахувались.
      Тут компанійці в поміч їм примчались.
      Гнат Галаган, полковник, звісна річ,
      Щоб москалям найкраще прислужитись
      (Ще один зрадник на землі моїй),
      Наобіцяв козацтву захист свій,
      Що цар Петро пообіцяв не мститись.
      Зібралися на раду козаки
      Аби обговорити – що робити:
      Чи здатися, чи то до смерті битись.
      Був, зрозуміло, вибір нелегкий.
      Молодші прагли битись до кінця.
      Ті, що постарше радили здаватись
      Та і на царську милість сподіватись.
      Нічим скінчилась суперечка ця.
      Тож молоді усілись на човни
      Та і Дніпром на південь подалися.
      А старші вранці москалям здалися.
      На милість сподівалися вони
      Та ще на жалість, що, коли вже їх
      Скарають, то поранених залишать.
      Та москалі на Січ ввірвались лише,
      То катували і вбивали всіх.
      Чомусь той клятий Галаган мовчав,
      Хоча й давав своє козацьке слово.
      Січ захлинулась тої днини кров’ю.
      Москаль так перемогу відзначав.
      Рубали голови, здирали шкіру геть,
      Тих вішали, а тих четвертували.
      А багатьох на палі посаджали.
      З вцілілими вони скінчили ледь,
      Одразу ж за поранених взялися
      І ті вмирали в муках у страшних.
      Але ніщо не зупиняло тих.
      Тим більш, знайшли корчму, перепилися.
      Підвечір запалали курені
      І церква. Всі укріплення зламали.
      З могил давно померлих діставали,
      Щоб поглумитись. Врешті і мені
      Настала черга смерть свою прийнять.
      Уже москаль ножа націлив свого,
      Щоб шкіру,мабуть, здерти із живого.
      Я вже зібрався в муках помирать.
      Але москаль чи, може, утомивсь
      За цілий день творити смертні муки.
      Став, подивився та ножем постукав,
      Всміхнувся раптом хижо, нахиливсь…
      Отак я і лишився без очей,
      Хоч, слава Богу, що живий зостався.
      Тоді я знову, вдруге вже поклявся,
      Що, коли Бог пожити дав іще,
      То буду те, що бачив, де бував,
      Нести по світу, всім розповідати,
      Аби не сміли люди забувати.
      В безпам’ятстві народ щоб не пропав.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    187. * * *
      Біла паморозь від подиху зимового
      За ніч вкрила сіру землю полотном,
      Хоч для мене в цім нема нічого нового,
      Скільки раз таке вже бачив за вікном?!
      Та,коли ще тільки сонце піднімається
      І виблискує на тому полотні,
      Я іду і сам до себе усміхаюся,
      Бо на серці з чогось радісно мені.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    188. * * *
      Навіяв вітер звідкись запах диму.
      Солому, певно, палять по стерні,
      Але чомусь почулося мені,
      Що знов татари налетіли з Криму.
      Палають хати, плач селом стоїть,
      Реве худоба. В гаморі суцільнім,
      Що було вільним, робиться невільним.
      І поміж тим одна-єдина мить.
      І, лиш кому померти довелось,
      Уник того, щоб зватися ясиром.
      Мурза: «Якши!» казав і зуби шкірив…
      На щастя, то мені лише здалось.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    189. Легенда про мороз
      Сидить Василько у хаті
      Та у вікно визирає.
      Хотів піти погуляти,
      Але мороз не пускає.
      Куса за пальці і щоки,
      Під кожушок теплий лізе.
      Та й сніг зовсім неглибокий
      Ганяє вітер понизу.
      Сніговика не зліпити,
      Не з’їхати на санчатах.
      Ото у хаті сидіти
      Та у вікно виглядати.
      А візерунки на шибках,
      Морозу дивні картини.
      Слід постаратися кріпко
      Аби продихать шпарину
      Сидить Василько, сумує,
      З роботи маму чекає.
      Теплом шпаринку продує
      Та в неї все виглядає.
      Так і заснув непомітно,
      На підвіконня схилився.
      Йому наснилося Літо,
      З яким він раптом зустрівся.
      Таке задиристе, видко,
      Часом аж надто гаряче.
      Василько взнав його швидко,
      Хоча і вперше побачив.
      Чемненько з ним привітався,
      Йому низенько вклонився
      Та про здоров’я спитався.
      Той посміхнувся, спинився.
      - Чого ти, хлопче, шукаєш,
      Чого блукаєш по світу?
      - Тебе, мабуть і чекаю,
      Бо ти ж і є, певно, Літо?
      -Так, мене звуть, справді, Літо.
      Чого ти хочеш від мене?
      - Набридло в хаті сидіти.
      Мороз надворі скажений.
      Прогнав би ти його звідси?!
      Хай буде тепло надворі.
      Щоб прогулятись до лісу
      Чи то скупатися в морі.
      А той Мороз заважає,
      Лютує дні він і ночі.
      Тепло пустить не бажає
      Та сипле снігом у очі.
      Ти ж зустрічав його, звісно,
      Старезного дідугана.
      Вже зовсім сивий і лисий
      Із отакими губами.
      Червоний ніс із сопля́ми.
      Вся одяганка зі снігу,
      Яка не пралась віками.
      На ногах чоботи з криги.
      Якщо дихне він помалу,
      То холод і невеликий.
      А, як озлиться, бувало,
      То заморозить геть ріки…
      - Та я і рад це зробити,
      Але не можу, насправді,-
      Відповіда йому Літо.
      - А що ж тобі на заваді?
      - Крім мене є іще троє:
      Зима, Весна та і Осінь.
      Ми ділим рік між собою.
      Раніш не так було зовсім.
      Ще тільки світ сотворився,
      Господь був вічно у справах.
      Хто першим був похопився,
      Той цілим роком і правив.
      А то було і роками
      Зима тривала чи літо.
      А інші черги чекали,
      Щоб трохи часу вхопити.
      Коли ж Господь то побачив,
      Навів у тому порядок,
      Свій час усім нам призначив
      Аби було все до ладу.
      Тепер три місяці кожен
      По черзі роком правує.
      А інший влізти не може,
      Бо, як Господь то прочує,
      То добре дасть прочухана.
      - А як морози у травні?
      - Не все бува без обману.
      Не всі у тому старанні.
      А ще скажу тобі, хлопче,
      Не плутай Зиму з Морозом.
      Він ходить, як собі хоче.
      З Зимою їм по дорозі,
      То він іде з нею разом.
      А час її як минає,
      Вона зникає одразу,
      А він ще світом блукає.
      Вважає, що йому мало
      Зими вділили для справи.
      Колись часи вже бували,
      Як світом віками правив.
      Укрив його весь у кригу
      Та снігом навкруг завіяв.
      За всім дивився,все бігав.
      Щоб вічно так було, мріяв.
      Господь же, як все поправив,
      Та розділив рік між нами,
      То мрії його позбавив.
      От потайки він, не прямо
      Бува, приходить раніше,
      Як Осінь, часом, взіває.
      Бурульок своїх навіша,
      Калюжки понакриває.
      Чим ближче Зима,нахабно
      Мороз себе той тримає.
      А Осінь здихатись рада б,
      Та сили на те не має.
      А вже, як Зима відходить,
      Весна ще не в повну силу.
      Мороз весь час колобродить,
      Себе почуває сміло.
      І спробуй його прогнати?
      Вони ж жіночки, не в змозі.
      До травня, бува, гуляти
      Ночами дає Морозу.
      Й до мене хотів добратись,
      Вночі похазяйнувати.
      Прийшлося за нього взятись,
      Добряче у пику дати.
      Я ж хлопець такий гарячий,
      Морозу терпіть не буду.
      Минає тепер, як бачить,
      І боком обходить всюди.
      Та в Зиму я прав не маю,
      Нічого зробить не можу.
      До сонця сходи, не знаю,
      Можливо, воно поможе?!
      Пригріє з неба добряче,
      Мороз і відступить трохи.
      І стріхи тоді заплачуть
      З бурульок, немов горохом.
      І крига на річці скресне,
      Струмки потечуть в долину.
      І стане схоже на Ве́сну…
      І тут Василько прокинувсь.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    190. * * *
      Промерзлий степ зіщулився від вітру
      І травами сухими шелестів,
      Просив даремно сонечко зігріти,
      Звільнити від морозів і вітрів.
      А вітер, мов навмисне, колобродив,
      Низенько над землею пролітав,
      Гнав сірі хмари з заходу до сходу
      І всі дороги снігом замітав.
      В таку негоду лихо у дорозі,
      Сховатись ніде в голому степу
      Ні від цього пекучого морозу,
      А ні від вітру, що жбурля крупу
      Зі снігу в груди, заліпляє очі,
      Збиває з ніг та не дає іти.
      Посеред степу зупинити хоче,
      Приспать на хвильку і не відпустить.
      Лиш сніг і вітер – навкруги живого
      Нікого аж до обрію нема.
      І снігом переметена дорога,
      Яку сховала від очей зима.
      Він брів один посеред хуртовини,
      Що замітала вмить його сліди.
      То груди вітру підставляв, то спину,
      Але й на мить не зупиняв ходи.
      Знав, що, як стане – далі вже не ступить,
      Не буде сил аби зробити крок.
      А небо сірі брови свої супить,
      Не видно ані сонця, ні зірок.
      Куди іти? Чи можна сподіватись,
      Що всі його старання не дарма?
      Бо навкруги й не думала спинятись
      Та лютувала матінка-зима.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    191. * * *
      У глухім підземеллі, де вічність холодна і темна,
      Де єдина надія – не затхлий повітря ковток,
      Він чекав все одно, сподіваючись, що недаремно.
      Вірив: доля його не навіки загнала в куток.
      Міряв власну труну(як того вороги сподівались).
      Що там місяць, не знав чи то день, чи то ніч нагорі.
      Але горда душа: плечі гнулись, вона не згиналась
      Доки вогник надії хоча би маленький горів.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    192. Смерть Святослава
      - Дядьку Степане, ви ж були
      Із нашим князем Святославом.
      Русі з ним здобували славу.
      І, кажуть, бачили, коли
      Загинув він від печенігів.
      Вже сивий, хоч і не старий
      Степан в отвіт заговорив.
      А голос в нього, наче крига:
      - Так, бу́ло, синку. Все було.
      І славу з князем здобували,
      Аж у Болгарії бували,
      Долаючи ромейське зло.
      Та підлість гору узяла
      І мужність нашу подолала.
      Ми кров даремно проливали…
      Сльоза щокою потекла.
      Він рукавом її утер,
      Мов в пам’яті туман розвіяв.
      - Ні, ні про що я не жалію.
      Лиш про одне – що він помер.
      В бою відкритому його
      Не спромоглись здолать ромеї,
      Тож, згідно підлості своєї,
      Аби добитися свого,
      Купили недругів вони
      І, як хортів, їх нацькували.
      Ми перемоги здобували,
      Але не виграли війни.
      Князь з військом Свенельда послав,
      А з нами в лодіях подався.
      Вже аж до Хортича дістався.
      Але там печеніг стояв.
      Пробитися не було змоги.
      Нас мало – їх - ціла орда.
      Не порятує і вода,
      Бо ж попереду злі пороги.
      Там, хоч не хоч, на берег йти,
      По суші лодії тягнути…
      Тож довелося повернути,
      В Білобережжя відпливти.
      Зимівля там страшна була.
      Хоча добра собі надбали
      Та їжі вдосталь ми не мали.
      Тож голова коняча йшла
      За полугривню. Що робити?
      Як холод лютий навкруги,
      Шлях перекрили вороги
      Й потрібно їсти, щоби жити.
      Багато наших там лягло
      В холодну землю негостинну.
      Там хліба ми пізнали ціну,
      Якого зовсім не було.
      Ледь-ледь діждалися весни.
      Як скресла крига – подалися,
      До Хортича знов піднялися,
      Піт утираючи рясний.
      Бо ж звідки було взяти сил
      Після такого зимування?
      Геть виснажило веслування,
      Тож озирнулися навкіл,
      Чи ворог часом не чига
      Та і до острова пристали.
      Хоч сили відновити мали
      На тих гранітних берегах.
      Під дубом жертви принесли,
      Як подорожні всі робили.
      Та і поснули на тих схилах,
      Настільки втомлені були.
      Сторожа теж уся поснула.
      А в полі клятий печеніг
      Наш кожен крок весь час стеріг.
      Підкрався, що ми і не чули,
      Дніпрову хвилю подолав
      І став рубати сонних воїв.
      Хтось крикнути устиг: «До бою!»
      І криком тим усіх підняв.
      Хоч які втомлені були
      Та за мечі умить вхопились,
      У купки невеликі збились,
      Щоб спини захистить могли.
      А далі вже рубали шлях,
      Аби із іншими з’єднатись.
      До князя стали пробиватись,
      Де майорів з тризубом стяг.
      А він, той стяг, уже хитавсь,
      До скелі Чорної хилився .
      Князь з печенігами ще бився
      Та, уже видно, подававсь.
      Бо ж поряд наших не було,
      Одна лиш печенізька зграя,
      Мов пси скажені, насідає.
      Нас зло від відчаю взяло.
      Тож ми ще більше налягли,
      До князя прагнучи пробитись.
      А стяг все швидше став хилитись.
      Ми зойк утримать не змогли,
      Застигли вмить, як він упав,
      Не вірячи, що все насправді.
      Орда враз заволала радо…
      І бачимо, як хтось підняв
      Над нею голову…його…
      Оскаженіли ми від того,
      Рубали крізь орду дорогу,
      Смерть люту сіяли кругом.
      Тож в страху кинулась орда
      Ярами, балками у воду.
      Собі забрала нагороду,
      А нам зосталася біда…
      Хвалився потім печеніг,
      Із черепа зробивши чашу,
      Що відібрав він славу нашу,
      Здолати Святослава зміг.
      А ми помститись не змогли,
      Піймай його у чистім полі,
      Де його сила, його воля…
      Хоча уже роки пройшли,
      Не припиняю я жаліти,
      Що біля князя не стояв,
      Вже краще я би смерть прийняв,
      Він, може б, залишився жити.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    193. * * *
      На білім снігу залишились сліди,
      Відбитки чи радості, чи то біди.
      Хтось легко і пружно по снігу пройшов
      Чи то, навпаки, ледве сили знайшов?
      Хто вміє читати подібні сліди,
      Немов відкриває далекі світи,
      Немов зазирає в незвідану даль
      Де радість панує чужа чи печаль.
      Сліди на снігу, наче книга буття,
      Застиглі надовго людські почуття.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    194. * * *
      Степ дрижав не від холоду,
      Степ від страху дрижав,
      Бо ордою татари йдуть,
      Коні хутко біжать.
      Стугонить глухим бубоном
      Під ордою земля.
      Степ, надвоє розрубаний
      Її слід розділяв.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    195. Легенда про Велеса і річку Почайна
      Долаючи то хащі, то болота,
      Все далі простував полянський рід.
      Далеко залишивши рідний світ.
      У страху озиралися, бо вслід
      Йшли дикою ордою хижі готи.
      Чи просто так співпали їх шляхи,
      Чи ті за ними справді полювали.
      Але й на мить спинитись не давали,
      Хоча, здавалось, сили вже не мали
      Та гнав і гнав крізь нетрі бідних страх.
      Спинились аж на березі ріки,
      Що широко їм шлях перепинила.
      Її здолати вже не мали сили,
      На пагорб піднялися, відпочили,
      Вслухаючись: чи не луна важкий
      Та хижий тупіт готської орди.
      Але навколо панувала тиша.
      Пташиний спів та рев тваринний лише
      Та вітер листя на дубах колише.
      А, може,загубили їх сліди?
      Минуло у спокої кілька днів.
      Огледіли поляни свої втрати,
      Не було часу досі рахувати.
      І зрозуміли – втратили багато,
      Бо ж вижили лиш молоді й міцні.
      А уся мудрість лишилася там,
      В густих лісах і в болотах безкраїх.
      Хоч сиві є, але старих немає,
      Тих, хто покони давні пам’ятає.
      Лишився рід в чужому краї сам.
      Та треба жити, годувати рід.
      Спустилися мисливці в хащі дикі.
      Хоча здобутки були невеликі
      Та дичина – найкращі в голод ліки.
      І вже інакше дивишся на світ.
      Потроху обживатись почали,
      Такі-сякі хатки побудували,
      Бо ж дерева навкруг в достатку мали.
      В лісах у навколишніх полювали,
      Де звірі ще не лякані були.
      А далі що? Того ніхто не знав.
      Своїх богів у поміч закликали,
      Бо ж імена їх добре пам’ятали.
      Та молитви, мабуть, не долітали
      Чи божий рід тут інший панував?
      Якось мисливці чагарями йшли,
      Щоб здобичі для роду вполювати
      І раптом вздріли на галяві хату.
      Людей тут не доводилось стрічати,
      Отож вони здивовані були.
      Наблизились тихенько – хто там зна,
      Які їх несподіванки чекають.
      Можливо, там розбійники чигають.
      Тож зброю наготовлену тримають.
      Хвилина у напруженні мина
      І раптом двері рипнули й надвір
      Дідусь старенький зовсім сивий вийшов,
      Не здивувався, подивився лише
      І його голос пролунав у тиші:
      - Облиште зброю. Я ж не дикий звір.
      Мисливці зброю опустили вмить,
      Бо ж сивину привчились поважати.
      - Я знаю – хто ви,- став дідусь казати,-
      Як важко вам тут місце обживати…
      - Так хоч порадою допоможіть?!
      - Допоможу, навчу, пораду дам.
      Я жив багато, тож багато знаю…
      - А як вас звати, діду? – хтось питає.
      - Мене дід Велес, синку, прозивають
      І я чекав, щоб бути в поміч вам.
      - Ви знали, що ми прийдемо сюди?
      - Я, синку, так багато чого знаю.
      І що було, що потім вас чекає.
      Для мене в світі таємниць немає…
      - А чому ви тут живете один?
      - Тому, що рід мій весь на небесах,
      Мене давно до себе вже чекає.
      Та я тут справи доробити маю,
      Отож до них поки не поспішаю.
      Живу самотньо у оцих лісах.
      - А як ту річку широченну звуть,
      Що ми її не годні подолати?
      - Дніпро- Славутич, синку, річку звати.
      Вам з нею поряд жити-існувати.
      Вам її води славу принесуть.
      - То теж Дніпро?- показує один
      На тихі води далі поза хату.
      - Ні, синку, річку ту Печальна звати…
      Вона теж буде значити багато
      У долі роду вашого. - І він
      Замовк, немов задумався на мить.
      А далі мовив: - Прийде час колись,
      Коли ви у цю річку увійде́те
      І тим усіх богів своїх уб’є́те.
      Мисливці усміхнулися: «Та де там?
      Як люди бога вбити б спромоглись?»
      Чи то мисливці не дочули так,
      Чи то пізніше вже перекрутили.
      «Почайна» на ту річку говорили.
      Та пам’ятали і дітей учили:
      В тій річці не купатися, однак.
      Та то пізніше, а дідусь поки
      Знов перевів розмову на сьогодні:
      - Я добре знаю, дітки – ви голодні.
      Але за річку там на оболоні
      Мої бички пасуться й корівки.
      Беріть собі та доглядайте їх.
      Тож буде вам і молоко, і м’ясо.
      Потроху накопичите запаси,
      А там розбагатієте із часом.
      Мені ж багато і не треба з них.
      Чи кухоль молока принесете,
      Чи м’яса шмат – мені і досить того…
      Пішли мисливці радісні від нього.
      На оболонь розвідали дорогу,
      Знайшли на луках гарне стадо те.
      На другий день навідали його,
      Дарунки принесли йому у хату,
      Просили землеробству їх навчати,
      Адже до м’яса треба й хліба мати,
      Хоча й не мали сіяти чого.
      Але дідусь і не питав про те.
      Привів у ліс, що з пагорбів спускався,
      Аж до Дніпра самого діставався,
      Велів, щоб кожен за сокиру брався
      Й рубав усе, що навкруги росте.
      Сказав по тому пні покорчувати,
      Пройти з сохою поле все велів.
      Надвоє його потім поділив.
      Свою комору врешті-решт відкрив
      Аби зерна їм для посіву дати.
      Вони одне засіяли з полів,
      А друге залишили спочивати
      Та сили для посіву набирати…
      Поділом місце стали називати,
      Питалися: чи на Поділ ходив?
      Багато чого Велес їх навчив,
      Багато чого стали вони знати:
      Гончарити, знаряддя майструвати,
      Ростити хліб і хати будувати.
      А якось у один з осінніх днів
      Прощатись став. Сказав: - Пора мені.
      На небі рід уже давно чекає.
      Вас вже не втікачами залишаю –
      Господарями цього всього краю.
      Вони стояли, слухали сумні
      З сльозами його мовчки проводжали
      Дивились, як туман його сховав,
      Вслухалися, як човен відпливав,
      Аж доки звук і зовсім не пропав.
      Та вірити поляни не бажали,
      Що він полишив рід їх назавжди.
      Щодня ходили до його хатини,
      Несли хто молока, а хто хлібину,
      Хто дичину впольовану, рибину.
      Просили поміч у часи біди.
      Хатинка та розсипалася згодом,
      То на тім місці требище звели,
      Волхви постійно службу там несли,
      Розмову з богом Велесом вели,
      Слова його передавали роду.
      На тих завітах піднімався рід,
      Міста на горах й над рікою зводив.
      Князь Кий з братами заснували згодом
      І місто Київ, де й осіли з родом,
      Закінчивши в Ромейщину похід.
      В Почайну – річку, навіть, не ступали.
      Хоч плавали, звичайно, у човні,
      Але, щоби купатися – ні-ні.
      Волхви казали людям, що по ній
      У царство мертвих душі відпливали.
      Отак було в полян до того часу,
      Як Володимир князювати став.
      Він віри все по світові шукав.
      А якось до Почайни всіх зігнав.
      Прийшли якісь попи у чорних рясах
      І князь велів зайти у воду всім.
      Дружинники у тім допомагали,
      Вони списами гострими шпигали
      Тих, хто старі завіти пам’ятали.
      Та щось змінити не вдалося їм.
      Князь всіх велів насильно охрестить,
      А ідолів і требища зламати.
      Тоді полянам довелось згадати,
      Як Велес брався їх попереджати,
      Що всіх богів купання може вбить.
      І справдились оті його слова –
      Старих богів Почайни води змили.
      Хоч люди ще таємно їх молили,
      В дрімучих хащах требища робили
      Та стала віра на Русі нова.
      А Велес десь із неба поглядав,
      Не маючи можливості змінити,
      Дивився, як страждають його діти.
      Але старе повинно відступити.
      І він про це ще від початку знав.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    196. * * *
      Лапатий сніг
      На землю ліг,
      Дерева вкрив,
      Заворожив
      Неначе їх,
      Той білий сніг.
      Вночі зима
      Пройшла сама,
      Трусила сніг,
      Щоб рівно ліг,
      Без вітерця
      На деревця
      І на дахи,
      І на шляхи,
      І на поля
      Аби земля
      Постала всім
      В усій красі.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    197. * * *
      У Стамбулі на Галаті
      Розіп’яли турки кляті
      Козаченька.
      Козаченька розіп’яли,
      Щоб усі його видали
      Далеченько.
      Щоби знали люди всюди,
      Що усім такеє ж буде,
      Хто посміє
      На Стамбула нападати,
      Спать султану не давати.
      Пожаліє.
      Козаченька розіп’яли,
      Але рота не заткали,
      А даремно.
      Висить козак, не вмирає,
      Про султана промовляє
      Ой, нечемно.
      А вже ж дав Бог голосочок.
      Про султанових, про дочок,
      Про синочків
      По усій Галаті чули,
      Якщо вуха не заткнули,
      Всі куточки.
      І про жінок, і про маму
      Та такими все словами,
      Що султану
      Аж у носі засвербіло.
      Ухопив він лука й стрілив
      Та погано.
      Не туди стріла попала,
      Козакові смішно стало
      Та й гукає:
      Хай султан кидає лука,
      Краще кобзу візьме в руки
      Та й заграє.
      Так козак над ним кепкує,
      А султан ще більш лютує,
      Зламав лука.
      А народ навкруг майдана
      Насміхається з султана
      Тихо в руку.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    198. Битва під Охматовим в 1655 році
      Відрились з рипом двері в курені,
      Знадвору лютим холодом війнуло.
      Вогонь у каганці ледь не задуло,
      Він задимів і тіні по стіні
      Пробіглися від подиху отого.
      В курінь заскочив молодий козак
      Закутаний у сірий кобеняк.
      - Я ще морозу і не знав такого!
      Щось розходилась матінка-зима,
      Боюся, щоби ніс не відморозив!
      А сам рукою витирає сльози
      І кобеняка свого не зніма,
      Хоча доволі тепло в курені,
      Бо ж груба аж пашить розчервоніла.
      Всі козаки, хто з ділом, хто без діла
      Сидять, чомусь зажурені, сумні.
      Озвався сивий, наче лунь, козак:
      - Ще молодий ти, іще зим не бачив!
      Легенький морозець довів до плачу!
      Прожив би стільки – не казав би так.
      В п’ятдесят п’ятім – то була зима.
      Якби ти був тоді на Дрижиполі,
      То нині би не жа́лівся на долю.
      Та ж молодий, рівняти з чим нема!
      - А що за Дрижиполе? Розкажіть!
      А то усі говорять – Дрижиполе,
      Я ж достеменно і не чув ніколи…
      Старий козак задумався на мить,
      Поглянув на своїх товаришів,
      Яким також послухати схотілось,
      Бо всі так зацікавлено дивились,
      Потилицю почухав і повів:
      - У п’ятдесят четвертому якраз
      Із осені ще напосілись ляхи,
      Прийшли на поміч слуги їм Аллаха,
      Що татарвою люди звуть у нас.
      Потоцький клятий і Менглі-Гірей,
      Тоді іще сопливий син Іслама,
      Стоптали всю Брацлавщину полками
      І ота сила усе далі пре.
      Зима і та не зупинила їх.
      Хоча раніше по хатах сиділи,
      Заледве білі мухи налетіли.
      А тут і січень сани вже запріг,
      А ляхи з татарвою пруть і пруть.
      Нарешті і до Умані дістались.
      Там Богуна козаки окопались
      В надії, що на поміч їм прийдуть.
      Богдан сидів же в Білій увесь час
      Та слав листи цареві із проханням,
      Щоб той військову поміч слав негайно,
      Бо власних сил було замало в нас.
      Нарешті в січні вибрались -таки.
      Зима ж у тому році лютувала,
      Сніги мела, морозами скувала
      Річки й озера. Шлях був нелегкий.
      Богдан з собою козаків узяв
      Десь тисяч тридцять. Ще ішов із нами
      Боярин Шеремета з москалями,
      Десь із десяток тисяч, мабуть, мав.
      Гармат з півсотні з Білої взяли.
      Як для зими – то військо чималеньке.
      Нам би дістатись Умані швиденько.
      Коли до неї ляхи підійшли,
      То вдаримо на них із двох боків.
      А, коли ні, то Богуна візьмемо
      І проти війська вражого підемо.
      Були в Богдана плани ось такі.
      Ішли похідним табором, вози
      З обох боків підходи боронили.
      Бо ж десь ордою татарва бродила
      Чи Камамбета, чи Карач-мурзи.
      Йшли насторожі, хоч не вірили,
      Що хтось дурний надума воювати.
      Сидять, напевно, ляхи десь по хатах
      І ми б, напевно, у теплі були,
      Коли б не воля самого Богдана.
      Хто ж здумає ослухатись його?
      Пустельний шлях і тільки сніг кругом,
      Який ми усі топчемо старанно.
      Десь попереду Пушкаря загін
      На ворога постійно виглядає,
      Все військо вчасно попередить має,
      Якщо побачить небезпеку він.
      Тож ми спокійно по шляху ішли
      За Пушкарем й за нашими возами.
      Бурульки аж дзвеніли під вусами.
      Ми їх збивали, а вони росли.
      Не знали ми, на жаль, іще тоді,
      Що татарва вже Пушкаря здолала
      І в замочок Охматівський загнала,
      Де він, з-за стін стріляючи, сидів,
      Та попередить нас не було змоги.
      З усіх сторін обсіла татарва.
      Весь час кружляла та стіна жива,
      Всі перекривши і стежки, й дороги.
      А ляхи, добре знаючи шляхи,
      Полишили під Уманню залогу
      Й, за ніч здолавши нелегку дорогу,
      У сподіванні намірів лихих,
      Уже свої націлили гармати
      На шлях, яким спокійно ми ішли.
      Та ми того ще знати не могли
      І сподівались, що часу багато
      У нас іще до Умані. Богдан
      Спокійно їхав в санях перед військом.
      А смерть вже чатувала зовсім близько,
      У неї був на цей день власний план.
      Шлях пролягав долиною ріки,
      Здається, Багви, що блищала льодом,
      Здіймалась хмара пару над походом,
      Адже мороз добрячий був-таки.
      І враз, мов перешкода на путі
      Непереборна перед військом стала.
      Ще задні на передніх напирали,
      Не знаючи, що бачили вже ті.
      А попереду у ранковій млі
      Виднілось військо ладне вже до бою,
      Весь виднокрай займаючи собою
      І білих піднімаючи орлів.
      І у ту ж мить гармати заревли,
      Змітаючи передні наші лави.
      Накинулися ляхи зліва й справа,
      Поки ми ще розгублені були.
      Ввірвалися у табір між возів
      І стали нашим голови рубати
      Та шлях собі кривавий прокладати,
      Поки Богдан оговтатись не вспів.
      Дісталося найперше москалям,
      Вони, здавалось, й опір не чинили,
      Їх ляхи, наче косами косили
      І трупом укривалася земля.
      А наші звичні, хто уже як міг:
      Хто за сокиру, хто голоблю в руки.
      Козацька пригодилася наука.
      І, поки лях крізь москалів пробіг,
      Його з возів зустріли козаки,
      Нехай і не мушкетним дружним боєм,
      Бо ж розберися з колотнечі тої,
      Де свій, де ні… Та ляхів лет стрімкий
      Став гальмувати, як з обох боків
      На них важкі посипались удари.
      І шабельками їм махати марно,
      Голобля вмить ламала й не такі.
      А заодно і голови отих,
      Хто козака убити намагався.
      Тут кожен за життя своє змагався:
      Хто лишиться живий – той переміг.
      Не витримали ляхи, подались.
      А ми тоді взялись вози здвигати,
      Аби козацький табір влаштувати.
      Не встигли…Бо татари понеслись,
      А слідом ляхи… І так цілий день.
      Ми відбивались, табір городили,
      Самі в атаку проти них ходили,
      Та крові більше пролили, лишень.
      Й на мить гарматний гуркіт не стихав.
      Під тим вогнем ішли в атаку ляхи,
      Здавалося, вони не мають страху
      І вал із тіл навколо виростав.
      Лежали, вже замирені навік
      Татари, ляхи, наші з москалями.
      Укрили білий сніг криваві плями.
      А смерть лиш тільки починала лік.
      З-за того валу відбивались ми
      Від ляхів, що до ночі колотились.
      Надвечір вже і німці накотились,
      Але, піймавши злу картеч грудьми,
      Якою ми їх чемненько зустріли,
      Таким же робом подались назад.
      Потоцький уже, мабуть, був не рад,
      Що вони шлях Богдану заступили.
      Настала, врешті, довгождана ніч
      І гуркіт бою скоро став стихати.
      Ми стали рахувати свої втрати.
      А ляхи, мабуть, свої, звісна річ.
      Гадали ми, що день тяжкий минув,
      Що вистояли – далі легше буде.
      Возами обгородимось зусюди,
      Ще вищу трупом зведемо стіну
      Із клятих зайд. Та в лютій колотнечі,
      Якось забулось, що навкруг зима,
      Що нам вогню розвести чим нема.
      В бою усе то прозаїчні речі.
      Та, коли стихло поле бойове,
      Почав мороз потроху діставати.
      А в полі де від нього заховатись?
      Хто трохи ще ворушиться – живе.
      А в кого сил на те уже нема,
      Хто зранений чи втомлений від битви,
      До ранку уже встиг заледеніти.
      І шансу не дала йому зима.
      Ніч проминула - ляхи ні гу-гу,
      Напевно, зранку усі сили кинуть,
      А нам же краще у бою загинуть,
      Ніж просто закоцюбнуть на снігу.
      Та сонце встало – ляхи не ідуть,
      Рішили, мабуть, сил не витрачати,
      Зимі на розтерзання нас віддати
      Та й голоду – бо ж їжу де добуть?
      Ми сподівались бою та дарма,
      Сиділи за возами і за валом
      Із трупа, що його навкруг наклали,
      А лютий холод все сильніш діймав.
      Не дочекавшись, кинулись самі,
      Аби зігрітись, на ворожі лави.
      Хоч розуміли – безнадійна справа.
      Хто повернувся, кого сніг замів.
      Хоч здихатися татарви вдалось,
      Якій набридло в полі замерзати,
      Тож розбрелася здобичі шукати.
      А з ляхом вже яко́сь розберемось.
      Два дні іще стояли ми отак,
      Два дні дрижали на тім Дрижиполі,
      Не знали, як нам вирватись на волю,
      Надії не втрачаючи, однак,
      Бо ж в нас – Богдан, він вихід віднайде.
      Аби лиш швидше, щоб не задубіли.
      На третій день зібрали усі сили
      Для того, чого лях від нас не жде.
      Чотирирядним табором з возів
      Ми рушили по сніговому полю,
      Ще вірячи в свою козацьку долю,
      Богдан, нарешті, на прорив повів…
      Та не туди, де сподівався лях,
      Не шляхом відступаючи на Білу,
      А вдарили із усієї сили,
      Аби до Пушкаря прокласти шлях.
      Вчепились ляхи у кривавий сніг,
      Уперлися, аби нас не пустити.
      Та нам, як не пробитись – то не жити.
      Хоча картеч впритул збивала з ніг.
      Ми крок за кроком той долали шлях,
      Відстрілюючись влучно на всі боки.
      Хоч важко нам давалися ті кроки,
      Та дорого платив за те і лях.
      Хоча вони скажено боронились,
      І степ укрився трупом навкруги.
      Спинити нас було не до снаги -
      Крізь їхні лави ми таки пробились.
      Ми, як ведмідь поранений, повзли,
      Якого злі собаки обступили
      Та рвали всю дорогу його тіло,
      Але здолати так і не змогли.
      З Охматова Пушкар ударив встріч
      І ми,з’єднавши, врешті, наші сили,
      До Тетієва шляхом відступили
      І там вже стали табором на ніч.
      Потоцький, зрозумівши, що йому
      Богдана подолати вже не сила,
      Полки свої, помітно поріділі,
      Відвів на Жашків та і по всьому…
      Тому, хто був на тому Дрижиполі,
      Під шаблями й від кулі не поліг,
      Та холоднечу подолати зміг,
      Дарма, напевно, жалітись на долю.
      Якщо вже Дрижиполе пережив -
      Морозу не боїться ніякого.
      Страшнішого не буде вже нічого,
      Мабуть, аж до останку його днів.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    199. * * *
      Малювала зима акварелі
      На спітнілому склі уночі.
      Не пускали її до оселі
      Люди добрі, в теплі живучи.
      А вона дарувала картини,
      Сподівалась серця розтопить
      І господарі пустять в хатину
      Біля печі в теплі посидіть.
      Люди в хату її не пускали.
      Хай знадвору собі загляда.
      Бо натуру її добре знали:
      Коли пустиш – то буде біда.
      Заморозить умить всю оселю,
      Наведе у житло холоди.
      Розглядали її акварелі,
      Дивувались: як можна з води
      Таке диво із див сотворити?
      Працювала, мабуть, до зорі.
      Та серця не вдалось розтопити
      І лишилась вона надворі.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    200. * * *
      Минає час і все мина, як дим,
      Хоч за Сибіром так же сонце сходить,
      Вже своїх хлопців Кармелюк не водить,
      Давно уже відплакались за ним.
      Уже давно пани страху не знають
      Та і давно немає тих панів.
      Пропало все у круговерті днів
      І в пам’яті лиш нашій оживає.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    201. Бій при Олешші в травні 1223 року (прелюдія трагедії на Калці)
      Над річкою, в тіні у верболозах,
      Круг вогнища, що ледь палахкотить,
      Бо вже вечерю встигли наварить,
      Чоловіки, утомлені в дорозі,
      Хто всівся, хто розлігся на траві,
      Ведуть свої розмови неквапливі.
      Часом сумні, а часом – жартівливі.
      Один улігся далі на живіт
      Та щось своє в душі переживає.
      Ще не старий, неначе та, проте
      Вже зовсім сивий. Мабуть, не просте
      Життя , що сивиною укриває.
      Коли розмова стала затихать,
      Бо вже відоме переговорили,
      Хтось обізвавсь до нього: - Гей, Давило,
      Чи то не досить там тобі зітхать?!
      Ти, кажуть, був на Калці, розкажи,
      Як саме там воно було насправді.
      Бо ж так ніхто не знає і до ладу,
      Чому монгол всіх наших положив.
      Та ж в наших сила чимала була,
      Князі дружини по Русі зібрали
      Й якимсь монголам січу там програли.
      Назад лише дрібниця з них прийшла.
      Поглянув сумно чоловік, сказав:
      - Звідкіль ти взяв, що я на Калці бився?-
      Піднявсь повільно, на траві усівся,-
      Я на тій Калці кілька раз бував,
      Та то було задовго до монголів.
      Хоча дружини руські зустрічав,
      Розмову із Мстиславом – князем мав,
      Коли вони рушали в Дике поле.
      - То розкажи. Цікаво ж бо усім.
      Що знаєш ти і ми то будем знати,
      Бо ж ми книжок не вміємо читати.
      Та й звідки тут в степу узятись їм?
      - Якщо цікаво, добре – розкажу.
      Я, значить, сам з Чернігівщини родом.
      Жили ми понад Сеймом біля броду.
      Щодень, немов ходили по ножу,
      Бо ж Дике поле майже за горбом
      І половці там круками кружляють,
      На наші села ласо позирають.
      Бо ж хочуть поживитися добром.
      Якось, я був,вважай уже, юнак,
      Пішли ми в луки з батьком, покосили.
      Аж тут ці кляті круки й налетіли
      І якось несподівано отак.
      І невелика зграя, а, проте,
      Чоловіків, хто бився, порубали,
      А усіх інших у сирицю взяли.
      Для них знайоме діло і просте.
      Набрали здобич й подалися в степ.
      На південь дуже швидко нас погнали,
      Мабуть, аби сторожа ні піймала.
      Досвідчені, бо ж добре знали, де б
      Швиденько непомічено пробратись.
      По стежках, добре знаних їм, ішли
      Аж поки в степ відкритий прибули.
      А у степу чого вже їм боятись?
      Там вже відкрито не таїлись так,
      Хоча, усе ж, тривожно озирались.
      Когось, напевно, все-таки, боялись.
      Можливо, таких самих зарізяк.
      Та обережність їм не помогла,
      Бо на дорозі бродники зустрілись.
      З забродами ті довго не возились.
      Вся половецька зграя полягла
      В бою нерівнім. Витерши мечі,
      Взялися здобич бродники ділити.
      Вони – звичайні степові бандити,
      Як половці, з розбою живучи,
      Все ж корені свої не забували.
      Нас після бою розв’язали всіх.
      Хто хоче – хай єднається до них.
      А інших вони просто відпускали.
      Та серед степу ти куди підеш?
      Тут половці, як вороння кружляють.
      Тож вибору у звільнених немає
      Та і бажання, зрозуміло,теж.
      Отак я скоро бродником і став.
      Хоча ми степом довго не бродили.
      То понад бродом в засідці сиділи,
      Як караван гостей пройти тут мав.
      То полювали, то в поводирі
      До тих же самих до гостей наймались.
      Від половців частенько відбивались.
      І так от від зорі і до зорі.
      А то ще сіль ходили добувать.
      Тут половці нам поступку робили,
      Самі ж бо працювати не любили,
      Але хотіли з цього частку мать.
      Добуту сіль в Олешшя ми везли
      І там гостям заїжджим продавали.
      Із того гарний приробіток мали,
      Тож бідаками зовсім не жили.
      Та все ж таке життя не по мені.
      Коли грошима трохи я розжився,
      То у Олешші ,врешті, залишився,
      Купив будинок по легкій ціні.
      Та думав завести собі сім’ю,
      Щоб далі бобилем не проживати.
      А якось в степ подався полювати,
      Згадавши долю бродницьку свою.
      Якраз весна, весь степ зазеленів.
      Вся живність стала силу набирати,
      Тож можна щось собі уполювати.
      Надумав погуляти кілька днів.
      На третій день, здається, тупіт чуть.
      Орда, напевно рухається степом.
      Я навкруги поглянув хутко – де би
      Сховатися, бо ще в полон візьмуть.
      Ще бродницького вміння не забув,
      Хутенько на курган з конем забрався,
      В траві високій з ним рядком уклався.
      Тоді вже степ навколо озирнув.
      І справді, степом рухалася орда.
      Але орда зовсім не половецька.
      Монголами вона, здається, зветься,
      Бо ж зовсім по другому вигляда.
      Про них в Олешші чули уже ми.
      Казали, що десь половців розбили
      І в Тавриці фортеці захопили,
      Напевно, там пережили зими.
      І от орда з півтисячі, мабуть,
      У бік Олешшя рухалася швидко.
      Лежу я тихо, їм мене не видко
      Й не знаю зовсім, як то далі буть.
      Помчати попередити? Та де?
      Вони, мов пси, в степу усе пантрують.
      Отож мене одразу уполюють.
      Від клятих не сховаєшся ніде.
      З одного боку – що Олешшя те.
      Ніщо мене там, звісно, не тримає.
      З другого боку – десь же бути маю?!
      Та із життям зрівняти – то пусте.
      Отак очима ту орду провів
      Та і подалі від тих зайд подався
      На північ. Десь до броду сподівався
      Дістатися. Там , може би осів.
      На другий день знов тупіт степом чуть,
      Вже з півночі, зовсім з другого боку.
      Я в тому розбирався вже нівроку:
      То вже кіннота руська може буть.
      Усе ж хутенько у траві заліг,
      Щоб першими вони мене не вздріли.
      Бо ж мало що вони в степу хотіли?
      Як мало залишалося до них,
      Побачив, врешті, що то, справді, руси.
      Піднявся та рукою помахав.
      Нікого, звісно,тим не настрахав,
      Бо більше сам буть вціленим боюся.
      Загін спинився. Чималий, однак,
      Мабуть, їх ціла тисяча тут буде.
      І всі в доспіхах аж сіяють груди.
      Тут князь чи воєвода робить знак,
      Щоб підійшов я. Підійшов, вклонився.
      - Ти хто? Поганин чи християнин?
      Чи, може, бродник? – гнівно глянув він.
      Та я уже без страху подивився.
      - Я із Олешшя. А ти хто такий?
      Тут воїн поряд за меча вхопився,
      Бо надто вже нахабно я повівся.
      Мабуть, то воєвода не простий.
      - Я – князь Мстислав, - озвався той,- а то
      – Мій зять Данило. А тебе як звати?
      - Давилою назвала мене мати.
      Був син селянський. А тепер ніхто.
      - В степу монголів, часом, не стрічав?
      - Два дні, як на Олешшя полетіли.
      - Чого ж стоїм, марнуєм час і сили?
      Показуй шлях! – І наш загін помчав.
      Ще здалеку помітний чорний дим.
      Чи запізнились? Чи іще встигаєм?
      Сторожу на всі боки посилаєм,
      Бо у степу тут не жартують з цим.
      І ось, нарешті, мчать сторожові,
      Сигнал дають – монголи на підході.
      Про нас не знають. Це ж яка нагода!
      Застигли вої, наче неживі.
      А тупіт ближче, ближче. З-за горба
      Загін монгольський раптом вилітає,
      Помітив та спинитись не встигає.
      Сигнал князівська подає труба.
      І весь в броню закований загін
      Врізається в легкі монгольські лави,
      Рубаючи наліво і направо.
      Як ніж крізь масло пролітає він.
      А на шляху розчахнуті лежать
      Страшні своєю дикістю монголи.
      А ще живі розбіглися навколо,
      Але чомусь далеко не біжать.
      Зненацька кілька вихопилось враз,
      Пораненого із землі вхопили.
      Тоді усі зірвались, полетіли,
      Ще сподівались утекти від нас.
      Та коні в нас вгодовані, стрімкі
      І ми від них не дуже і відстали,
      Поволі шлях долали, доганяли.
      Хоч вони стріли цілили меткі.
      Та від броні відскакували ті
      І шкоди ніякої не завдали.
      Ординці враз, мов по команді стали.
      Цікаво, що в них саме на меті?
      Вони ж в атаку кинулись дурну,
      Бо що могли супроти нас зробити?
      Але мені вдалося углядіти,
      Як кілька з них неслися в далину,
      Пораненого між коней несли.
      Якогось хана, мабуть, рятували.
      Коли останні від мечів упали,
      За втікачами слід ми узяли.
      Ось і курган високий степовий,
      Що Половецьким здавна мені знаний.
      Проскочили ми, але за курганом
      Нікого. Степ, неначе не живий.
      Куди ж ото поділись втікачі?
      Втекти далеко часу в них не було.
      Можливо, в балку степову пірнули.
      А уже вечір. Спробуй уночі
      В степу глухому когось упіймати!
      Тож розбрелися вої навкруги,
      Сліди шукали – де ж ті вороги?
      Та з ними разом я не став шукати.
      Рішив піднятись на курган тоді
      Із нього степ оглянути навколо.
      Та круг кургану степ безлюдний, голий.
      І раптом бачу: - Он вони, глядіть!
      Показую. Там двоє степом мчать.
      Та думаю: «А третій де подівся?
      Поранений?!» І раптом похопився.
      «Десь спробували, певно, заховать?!»
      Десь, може, в балці чи, можливо, тут,
      В якійсь норі глибокій на кургані?
      І я став озирати все старанно.
      Сліди побачив. А куди ведуть?
      Пішов слідами…Ось і він лежить
      У ямі ледь прикритий бур’янами.
      Покликав воїв. І ось перед нами
      Монгол , і справді, не простий, мабуть.
      Його, як взнали, Гемебеком звать.
      Це все, що він сподобився сказати.
      А ні словечка про монгольські раті
      Із нього вої не змогли дістать.
      Пообіцяли, коли вже мовчить,
      То половцям живим його віддати,
      Нехай що хочуть, те і роблять з клятим,
      Можливо, зможуть все ж розговорить.
      Не надто вої переймались тим,
      Бо ж ворога так легко подолали.
      Даремно, певно, половці лякали.
      В передчутті сіяли – от ми їм!
      Ми розійшлися під курганом тим.
      Князь дав мені за поміч золотого
      І я поїхав до Олешшя свого,
      Хоч князь пропонував податись з ним.
      Олешшя дуже скоро я діставсь.
      Радіти чому не було, одначе –
      Одне лиш тільки згарище побачив.
      Тож залишатись далі там не став.
      Подавсь на північ, через степ на Русь.
      Хоч було лячно їхати одному,
      Та на шляху не стрівсь нікому злому
      Й з монголами, що добре, не зіткнувсь.
      За Россю вже догнали мене ті,
      Хто від монголів з Калки рятувався.
      Від них про битву ту страшну дізнався.
      Й був радий, що йти з князем не схотів.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    202. * * *
      Привіт, котяро! Як життя? Мовчиш?!
      Замерз, напевно, надворі́ ж не літо?
      Ішов би краще он мишей ловити
      Аніж отут на холоді сидиш.
      Мурчиш? Мурчи, а я поговорю
      З собою трохи, наче із тобою.
      В розмові, може, душу заспокою
      І сумніви свої переборю.
      Тобі простіше. Ти, всього лиш кіт,
      Мишей ловити – вся твоя робота.
      Я б сам котом побути був не проти,
      Але у мене інший родовід.
      Коти не люди. В них друге життя,
      Вони ні мрій, ні відчаю не знають
      І сенс життя свойого не шукають,
      Їм не відомі гнів і каяття.
      Вони не знають…Боже, чи б зумів
      Я так хоч день прожити в цьому світі,
      Не віддаватись почуттям щомиті?
      Та я б, напевно, за півдня здурів?!
      Погомоніли, бач і відлягло.
      Спасибі тобі, брате, за науку.
      Життя людське – така цікава штука,
      В кота б таке ніколи не було.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    203. * * *
      Не у далекому Симбірську,
      Пророк родивсь на цій землі,
      Не у палатах в злата блиску,
      А у хатинці у малій.
      Аби народним стать пророком,
      Його життям життя прожив,
      Не відступивши ані кроку.
      Хоч міг би, коли б захотів.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    204. Розорення Києва Андрієм Боголюбським 8 березня 1169 року
      - Скажи-но, отче, ти багато знаєш,
      Багато книг розумних прочитав,
      Чому наш Київ, як руїна став?
      Хто перед Богом відповісти має?
      - Князі повинні…А найбільше той,
      Хто, хоч і православним називався,
      Але в душі поганином зостався.
      Він у розорі винен, як ніхто.
      Він – то Андрій, що Боголюбським звався.
      То він орду до Києва привів,
      Розор дводенний в ньому учинив.
      Таким відтоді Київ і зостався.
      - Як може бути – Боголюбський і
      Такі злодійства, скільки зла чинити?
      Як він при тому Бога міг любити?
      Як він гріхи замолював свої?
      - Та Боголюбський зовсім не тому,
      Що надто сильно полюбив він Бога.
      Маєток Боголюбово у нього,
      То ж звідти дали й прізвисько йому.
      - А ти про нього більше розкажи.
      Та ще про те, як руйнував він Київ.
      Ти ж, мабуть, добре знаєш ту подію?!
      - Так, довелось самому пережить.
      Князі за Київ билися давно.
      Бо ж тут Великий стіл й митрополити.
      Великим князем славно посидіти,
      Але, на жаль, не кожному дано.
      Бо ж розплодилось тих князів тепер.
      Де володіння кожному узяти?
      Воюють часто, аби землі мати.
      Один другого, мабуть, би пожер.
      Один із Мономахових синів,
      Що звався Юрій, батьковим велінням
      Відправився в далекий край. Донині
      Там фінські племена жили одні.
      Князі там ще ніколи не були,
      Хіба ото посадники сиділи.
      Збирали данину. Та ще раділи,
      Як в Київ повернутися могли.
      Був, кажуть, Юрій половчанки син,
      Мабуть, не надто батькові і любий.
      У дикім краї мріяв аж до згуби,
      Як в стольний град поверне знову він.
      Отож його до Києва тягло.
      Він тричі за життя сюди вертався,
      Великим князем гордовито звався,
      Бо ж Київ – то не те його село,
      В якому він з веління батька правив.
      Вже його й гнали з Києва та він,
      Вертався знову й знову, вражий син.
      Тут, врешті, крапку у житті поставив -
      Отруту випив та і дуба дав.
      Не знаю, як Господь його прийняв.
      Та він синочків по собі зоставив.
      Одним із них і був отой Андрій.
      Був батько половцем наполовину
      Та кров додав ще половецьку сину,
      Бо ж одружився на княжні отій,
      Що донькою була Аєпи-хана.
      Тож кров слов’янська ледве там текла.
      Кров половецька гору в нім взяла.
      Отож і виріс отакий поганин.
      Та ще ж в далекій глухомані ріс
      Із дітлахами по лісах носився.
      Чого він там хорошого навчився?
      Тоді, мабуть й засів у ньому біс.
      З дружинниками батька він не знавсь,
      Які б чогось порядного навчили.
      Їх потім взагалі відсторонили.
      Він з «отроками» тільки і якшавсь,
      Яких набрав із тих племен півдиких.
      Тож, звісно, Київ – чужина для них.
      Дав йому батько від земель своїх
      У князювання місто невелике,
      Що звалось Володимир. Там осів.
      Став з нього щось величне будувати,
      Бо ж мріяв над всією Руссю стати.
      Ворота Золоті у ньому звів,
      Як в Києві. Хоч було тому місту
      До Києва – як свиням до небес.
      Та все життя мав власний інтерес,
      Хоча, до батька дослухався, звісно.
      На Київ, навіть було, з ним ходив.
      На полі Перепетовім злякався,
      Тож Києва собі не домагався.
      У Вишгороді князем посидів
      Та й втік до Володимира свого.
      Там відчував себе великим князем.
      По смерті батька Суздаль взяв одразу
      І більше з рук не відпускав його.
      Та сам у Володимирі сидів,
      Братів, рідню по світу розігнавши.
      Бо ж він тебе у роді був найстарший,
      Тож об’єднати Русь всю захотів.
      Щоб, сидячи у болотах своїх,
      Всіма князями звідти керувати.
      Хотів був митрополію забрати
      Із Києва. Такий вчинити гріх.
      Та патріарх не дав йому того.
      Тож він на Київ іще більш озлився.
      В своєму Боголюбові закрився,
      Гадаючи, як досягти свого.
      Він розумів, що, поки Київ є,
      Всі будуть стольним градом величати.
      Лишається його поруйнувати,
      Тоді він все й поверне на своє.
      Хай в Києві сидить митрополит,
      Та можна ж всі святині відібрати,
      І храмів у лісах набудувати.
      Дивись, мине якихось кілька літ
      Й митрополит сам слідом прилетить
      І буде слізно кафедри просити.
      Бо хто ж тоді в руїнах схоче жити?
      І Володимир стольний задзвенить!
      Весь час себе втішаючи отак,
      Зібрав він, врешті, чималенькі сили
      Й під стольний Київ вони приступили.
      Та Київ не відкрив воріт, однак.
      Мстислав там із дружиною засів
      Та ще клобуки чорні приступили.
      Щоправда, у Мстислава мало сили,
      Бо ж син все військо в Новгород повів.
      Але й кияни за мечі взялись,
      Коритись залішанину не стали.
      Законного вони вже князя мали.
      Три дні заброди біля стін товклись.
      Потрапити у місто намагались.
      Мстислав підмогу увесь час чекав.
      Та хто ж поможе? І момент настав,
      Коли клобуки з міста раптом зня́лись
      Та і на Рось до себе подались.
      Мстислав, дізнавшись, теж зібрав дружину
      Та і тихцем покинув тоді стіни.
      Кияни, всіма кинуті, здались.
      Таке раніше вже не раз бувало.
      Приходив князь, хотів зайняти стіл,
      Як боронитись не достало сил
      Чи то старого князя проганяли.
      Ворота відчиняли та і все.
      Князь стіл займав, життя тривало далі.
      Тож іншого кияни і не ждали.
      Хто ж думав, що цей підлий принесе?
      Ледь Київ їм ворота відчинив,
      Щоб князя свого нового стрічати,
      Як половці киян взялись топтати…
      Для Києва настали дні сумні.
      Два дні, коли горів увесь Поділ,
      Гора, монастирі, свята Софія.
      Від того всього досі серце тліє,
      Бо бачити таке не було сил.
      І милості нікому не було:
      Церкви горіли, християн вбивали,
      Других зв’язали і у степ погнали,
      Там більшість з них і смерть свою знайшло.
      Жінок насильно брали від мужів,
      А діти, ними лишені ридали.
      Та звірі ті добра зовсім не мали.
      Ледь що – пускали зразу в хід ножі.
      Пообдирали церкви догола,
      Усі ікони, все майно забрали
      І, навіть, в церквах дзвони познімали.
      Лишили пустку, мов орда пройшла.
      Печерський запалили монастир
      Та, слава Богу, оберіг святиню…
      Не відродився Київ і донині.
      Тож істину скажу одну: не вір
      Тим, хто в залісських болотах сидять.
      У них нема ні святості, ні віри.
      Вони, немов оті голодні звірі,
      Готові всіх навколо обідрать,
      Аби вони не краще них жили.
      Готові всіх і кожного провчити
      І змусити своїм поконом жити.
      Не дай то Бог, щоб в Київ знов прийшли.
      Такий і є отой поганський світ.
      Отак перекрутити слово Боже:
      До Києва піднятись не спроможний,
      То, значить, Київ опустити слід.
      І опустили, діти Сатани,
      Попрали Божі і людські закони.
      Тепер на наші моляться ікони,
      Свої гріхи відмолюють вони.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    205. * * *
      По широкій долині
      Тиха річка кружля.
      То верба, то калина
      Низько віти схиля.
      Шарудять очерети,
      Хвиля човен хита.
      «Море синєє, де ти?»
      Він у річки пита.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    206. * * *
      Майнула блискавка і освітила час
      Давно минулий і давно забутий,
      Віками вже віддалений від нас
      І у кайдани вічності закутий.
      У тому часі все було не так.
      Зовсім не так, як ми до цього звикли.
      Не зрозуміти нам його ніяк
      Того, що у глибинах часу зникло.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    207. Битва на Перепетовому полі 5 травня 1151 року
      Понад річкою сиділи люди при багатті.
      Пастухи, а чи рибалки – люди не багаті.
      Поки в казані вечеря булькала, варилась,
      Вони стиха розмовляли, думками ділились.
      Серед них один найстарший сидів, сивий зовсім,
      Ближче вогнища тулився та грів ноги босі.
      Дослухався до розмови та щось своє думав,
      А в очах його застигли дві крижини суму.
      - А скажіть-но, дядько Анте, - один обізвався,-
      Андрій суздальський не перший, хто на Київ пхався?
      Кажуть, батько його також приходив на Київ
      Та добряче надавали клятому по шиї.
      - Знаю, а чому ж не знати? Не так давно було.
      Двадцять років з того часу ледве проминуло.
      Я ж гончарив у Києві, тоді ще багатім.
      Ще той клятий Боголюбський не встиг зруйнувати.
      Князював тоді над нами Ізяслав. Сказати,
      Що був гарним правителем…Не буду брехати.
      Князь, як князь. Такий, як інші. Ні кращий, ні гірший.
      Хіба, влада у Києві мінялась частіше.
      Бо вважали князі інші, що їх обділили,
      Вони, як би по закону, в Києві б сиділи.
      Серед тих, хто спав і бачив, як в Києві всівся,
      Був і Юрій Довгі руки, що княжив в Заліссі.
      Захотіла вся Залісська та босота вража
      Аби їхній князь мокшанський і в Києві княжив.
      Поки ми отут зі Степом груди в груди бились,
      Вони там в своїх болотах множились й плодились.
      За широкі наші спини від Степу сховались
      Із мокшею поріднились, хоч і руссю звались.
      Замість того, щоб боротись з половцями злими,
      Князі їхні родичались, женихались з ними.
      Бачив я того Андрія, що Київ спаплюжив,
      Його пика половецьку нагадує дуже.
      Половецькою княжною була його мати.
      Чи ж посмів би справжній русич храми руйнувати?
      Тож зібрав той клятий Юрій чималеньку силу.
      Бо ще сіверці й чернігівці до нього приспіли.
      Запросили на підмогу ще й половців диких.
      Так що, військо зібралося у нього велике.
      Ще очікував він з часом з Галича підмогу,
      Звідтіля сват Володимир мав прийти до нього.
      Ізяслав про те все відав і не став чекати,
      Своїх родичів і близьких став на поміч звати.
      Зі Смоленська, Стародуба, Городні примчали
      Ті, хто владу Ізяслава в Русі визнавали.
      Ще і угри обіцяли прислати підмогу,
      Адже їхній король Геза був зятем у нього.
      Прийшли в поміч Ізяславу і чорні клобуки.
      А киян, хто міг узяти хоч палицю в руки,
      У ополчення позвали. То й я поміж ними.
      Бо й меча тримати вправно міг руками цими.
      Поки військо те збиралось – Юрій на порозі.
      Чорну хмару піднімає військо по дорозі.
      Підійшло було до річки, вже човни спускає.
      Та ми проти тої сили, свою силу маєм.
      Так човнами Дніпро міцно перегородили,
      Вороги й до середини його не доплили.
      Повернули й подалися пошукати броду.
      Біля Вітачева влізли в ще холодну воду.
      Але й там їх наші вої гаряче зустріли,
      Також далі середини річки не пустили.
      Подались вони шукати Зарубського броду.
      Шварн стояв там із загоном, княжий воєвода.
      Чи злякався, а чи справді військо напосіло,
      Ледве половці ордою у річку вступили,
      Повернувся воєвода та й кинувсь тікати.
      Перед князем потім воїв своїх винуватив,
      Що, мовляв, не захотіли слухатися його,
      А він сам супроти війська не вдіє нічого.
      Тільки-но до князя звістка про те долетіла,
      Він до Києва закликав усі свої сили.
      Укріпились ми і стали ворога чекати,
      А він тільки-но з’явився – став атакувати.
      Одні Либідь переплили, в оболонь вчепились,
      Інші біля воріт Лядських із нашими бились,
      А ми тут із цього боку Либеді стояли
      Та до вечора стріляли, клятих відганяли.
      Врешті дав наш князь команду налягти всім разом
      Аби скинути у річку забродів одразу.
      І ударили клобуки і княжа дружина
      І загнали всіх у Либідь аж на середину.
      У страху вони за Либідь так швидко втікали,
      Що і броду через річку, навіть, не шукали.
      Одних ми із них побили, інших полонили.
      А вони так утікали, що й коней лишили.
      Залишили серед вбитих і хана одного,
      Говорили, наче сина Боняка самого.
      Що грозився ще: «Ворота Золоті рубати
      Буду я, як рубав колись мій покійний тато!»
      Та зарано половчанин грозитися взявся,
      Бо і сам, як Боняк клятий, з життям розпрощався.
      Відступився тоді Юрій – не по його, бачить.
      Відсидітися надумав в Білгороді, значить.
      Став на захід від Києва хутко відступати
      Та за стінами міцними свата зачекати.
      Або хоч би перебратись мостом через ріку.
      Білгородці ледь уздріли того князя пику,
      То ворота і закрили та йому й сказали:
      «А у Києві ворота тобі відкривали?
      Ми лиш свого Ізяслава за князя сприймаєм,
      А таких от нахлібників знати не бажаєм».
      Юрій, облизня впіймавши, на південь подався,
      Там на свата зачекати, мабуть,сподівався.
      Обійти Ірпінь і вийти, врешті, на дорогу,
      Аби сватові назустріч іти була змога.
      Ми ж зібрали усі сили й слідом подалися.
      Юрій, берегом пройшовши, в полі зупинився,
      Де здіймалися високі прадавні могили.
      Там ті зайди зупинились і табір розбили.
      Там ми їх і наздогнали, здолали сторожу.
      Ізяслав усе ще думав, що битись не гоже.
      Бо ж, які б не були – браття, однієї крові.
      Не мечам дав перевагу, а доброму слову.
      Перемовини, одначе, не дали нічого.
      Не бажали Ольговичі відступатись «свого».
      Тож у п’ятницю, як нині іще пам’ятаю,
      Ледь побачив князь: на сході краєчком світає,
      Велів полкам шикуватись, виїхав і мовив:
      - Не схотіли супостати звіритись на слово.
      Прийшли, наче ворог лютий, Києва схотіли.
      Та ми, аби їх провчити, маємо ще сили!
      Якщо справді князь їх Юрій довгі руки має,
      То ми йому оті руки скоро обрубаєм!
      Любі браття і дружино, Русь не осоромим,
      Мечі наші харалужні – запорука тому!
      І пішли ми через поле, готові до битви…
      Та Господь чомусь не зволив того допустити.
      Не хотів, аби кров братня отут пролилася.
      Бо не знати й звідки раптом пітьма піднялася,
      Затопила все туманом, що й списа не видно.
      А, до того, й сильна злива почалася слідом.
      Але то нас не спинило, ми багно місили,
      Бо прогнати зайд скоріше відчували сили.
      Та, все рівно, у той день нам битись не судилось.
      Розійшовсь туман опівдні, злива припинилась,
      Ми уже,було, зраділи, за мечі схопились…
      Але озеро широке між нами з’явилось.
      Розлилась від зливи річка, шлях перепинила,
      Не дала нам на забродів вдарити щосили.
      Так, поскубалися трохи крилами із ними.
      А надвечір знявся Юрій з полками своїми,
      Пройшов пагорби, «грязину» й за річку сховався.
      Ізяслав слідом за ними негайно подався.
      Стали табором, щоб стріли лиш не долітали
      Та і ранку суботнього в надії чекали.
      Ледве зоря піднялася, труби затрубили,
      В свої бубни ударили вістові щосили.
      Стали війська шикуватись до нового бою.
      Врешті, вирішити справу треба між собою.
      Стали сходитись полками для Божого суду,
      Здавалося, уже січа неминуче буде.
      Але раптом Юрій сво́ї полки завертає
      І за Рут Великий стрімким маршем відступає.
      Заховатися за річку знову захотіли,
      Зачекати, поки б сили сватові приспіли.
      Ізяслав не став чекати, повелів «клобукам»
      Вдарити на вражу силу та слави добути.
      А слідом стрільці пустились та і полки кінні.
      Лише ми поки стояли, чекали в низині.
      Як вчепилися «клобуки» у вози, насіли
      Та у спину полкам вражим хмару стріл пустили,
      Зупинився тоді Юрій, бачить – не встигає,
      На цім боці, уже врешті, бій прийняти має.
      Повернув полки до бою. Тут наші наспіли.
      Дикі половці й одної стріли не пустили,
      Хоч Андрій і намагався їх дух укріпити
      Та їм чомусь не схотілось голови зложити.
      Тільки-но вони відчули мечів наших силу,
      То одразу за «грязину» гуртом поспішили.
      Андрій кинувся у перших, щоб військо підняти,
      Та одразу довелося списа поламати.
      Ще й коня під ним хтось списом устиг прохромити
      І щит йому обірвати, і шолома збити.
      Та самому йому ледве вдалось врятуватись
      І живим поміж полками своїми сховатись.
      Ізяслав також між перших кинувся до бою
      І повів полки нестримні слідом за собою.
      Не схотів поза полками спокійно сидіти,
      Мабуть, прагнув чимскоріше з усім покінчити.
      Бився, наче простий воїн, зламав списа свого,
      У стегно і в руку, кажуть, поранили йо́го.
      Не помітили, як князь наш і з коня звалився,
      Між поранених і вбитих внизу опинився.
      Але січа за тим часом зовсім не стихала.
      Полки наші на ворожі стрімко насідали.
      Ті відходили поволі, назад озирались,
      Мов за половцями слідом втікати збирались.
      Врешті Ольговичі того не втримали бою,
      Подалися й полки свої потягли з собою.
      Слідом Юрій із синами за річку подався.
      Закінчилась січа, врешті і розгром почався.
      У тисняві величезній і у спішці сильній
      Утікали і топтали своїх же в «грязині».
      Наші ж били їх у полі, за болото гнали,
      Полонили, хто не здався, то тих убивали.
      А як з ворогом чинити, як показав спину?
      Володимир Чернігівський, кажуть,там загинув
      Та ще воїнів багато у Руті втопилось.
      А ще більше їх при втечі в полі залишилось.
      Половцям також дісталось, багатьох побили,
      Хоча вони з поля січі перші поспішили.
      Полонили ханів їхніх та й орди чимало.
      Потім їх уже на наших в орді обміняли.
      Коли січа вже до Руту й далі покотила,
      То й ополчення, нарешті на поле ступило.
      Повеліли воєводи нам пройтися полем,
      Підібрати поранених й побитих навколо.
      Йду я з іншими по полю і тут раптом бачу –
      Хтось піднявся в обладунку багатому, значить,
      Може, хтось з князів-забродів чи то воєводи.
      От, помститися на ньому – прекрасна нагода.
      Аби знали, як ходити до чужого краю.
      Тож меча свого важкого з піхов витягаю.
      Він кричить: «Я князь!» В отвіт я відказую йо́му:
      «Ти ж і треба нам!» Як хрясну мечем по шолому.
      Та міцний шолом князівський, розрубав до лоба
      Та, на щастя, не настільки розколовся, щоби
      Розколоти й головешку. Тут він вже горлає:
      «Я ваш князь! Я Ізяслав!Ось!» - та й шолом знімає.
      Тут ми князя й упізнали, підняли на руки…
      От таку от може доля устругнути штуку.
      Ледь самого Ізяслава я не звів зі світу.
      Кому б тоді від забродів Київ боронити?
      Дід замовк, на мить задумавсь та й махнув рукою
      І сльоза скупа стареча скотилась щокою.



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    208. * * *
      Я схотів пройтися над водою,
      Подивитись в річки течію.
      Обсипався берег піді мною,
      Як ступав по самому краю.
      Жаби з ляку булькали у воду,
      Ледве - но почули, що я йду.
      Очерет кивав мені про згоду,
      Наче домовлявся на ходу.
      Хоч про що – не міг я зрозуміти.
      Може й не зі мною говорив?
      Може, щось питав у нього вітер,
      Тихо щось на вухо шепотів ?
      Я занадто і не прислухався
      До отих, чужих мені розмов.
      Про усе забути намагався,
      Просто понад річкою ішов.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    209. * * *
      Чому – не знаю, згадати хочу
      Я міф прадавній про Віракочу.
      Згадати хочу чомусь про того,
      Що інки білим назвали богом.
      Який у краї з-за моря взявся
      Та ще й на всьому у світі знався.
      І заходився він інків вчити,
      Щоб було легше на світі жити.
      А, як навчив їх, у світ подався
      Та повернутись знов обіцявся.
      Гарненька казка цей міф, я знаю,
      Бо поміж люди так не буває.
      Мабуть, за те, що учив він жити,
      Ізжили інки його зі світу.
      А, як ізжили, зробили богом
      Хто насміхався й плював на нього.
      Часи змінились, але не люди.
      Так було завше, так є і буде:
      Ми за життя всіх пророків топчем,
      По смерті ж богом зробити хочем.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    210. Дума про Бернарда Претвича
      Куди лиш не кидала доля
      Бернарда Претвича. Лиш тут
      В степу, безкраїм чистім полі
      Він був по-справжньому на волі
      Без тих обтяжуючих пут
      Тупих обов’язків, в неволі
      Обмежень, коли ти живеш
      З чужих бажань, чужої волі,
      Слуги виконуючи ролі,
      Бо ж куди скажуть, туди йдеш.
      Тут він був вільним поступати,
      Як власний розум повелить.
      Міг степом на коні скакати,
      Чужі фортеці штурмувати
      І не питати – що робить.
      З Сілезії, де народився
      І де дитинство все пройшло,
      Шлях його скоро покотився
      По Речі й інших королівствах
      Аж доки й в степ не занесло.
      Він – ротмістр мав під рукою
      Кілька десятків козаків,
      Щоб забезпечити спокою
      І боронити від розбою
      Рибалок і пасічників,
      Які на кресах працювали
      Із Диким полем на межі.
      На них татари полювали,
      А потім в Кафу продавали,
      В краї далекі і чужі.
      Нелегка то була робота.
      Бо ж степ безмежний навкруги.
      Дізнатись шлях орди не просто,
      А спробуй виступити проти,
      Як в більшій силі вороги.
      А людолови знахабнілі
      (Їм спротив мало хто чинив),
      Як на прогулянку ходили,
      Народ хапали й полонили.
      Війна постійна без війни.
      І він мав край оберігати
      Лише із тим, що взяти міг.
      Розбою на шляху ставати,
      Ясир не дати вполювати ,
      Прогнати людоловів тих.
      Коли було то? Літ п’ятнадцять
      Лише й минуло з тих часів.
      А скільки сили, скільки праці!
      А сотні миль позаду, братці!
      За час короткий посивів.
      З татарами найперша стріча
      (Ну, як забутися про те).
      І гетьмана печаль та відчай –
      Татари оминули січу,
      З ясиром вирвалися в степ.
      І він помчав вслід за ордою,
      Лиш козаків з собою взяв.
      Та йшла неспішною ходою
      І не очікувала бою.
      В степу хто б її зачіпав?
      Догнав аж біля Хаджибею
      Розімлілу в спокої орду.
      Завзято зачепився з нею
      Та стрімкістю здолав своєю,
      Рубаючи всіх на ходу.
      Хто не утік, тих порубали
      Або ясиром узяли.
      Своїх нещасних відібрали
      Ще і табун добрячий взя́ли
      Та і назад у степ пішли.
      Було ж переполоху з того.
      Султан покари вимагав,
      Мов для розбійника – для нього.
      Та королева, слава Богу,
      Вступилася. Король змовчав.
      За рік аж три орди з’єднались,
      Поділлям, як вогнем пройшли.
      Хоч воєводи намагались
      Спинити, але сил не мали.
      А ті ясиру узяли
      Та і назад попростували.
      А він пошарпані війська
      Зібрав докупи. Наздогнали.
      Тут орди розділятись стали.
      Він, нічку темну зачекав
      І вдарив на одних, на дру́гих.
      По черзі. Третіх напосів.
      Розбіглися Аллаха слуги.
      Не знали – звідки ця наруга
      Взялась на них серед степів.
      За рік очаківські татари
      Із білгородськими прийшли
      На Вінницю, неначе кара.
      Поки чекав підмогу з Бару,
      Чинили опір, як могли.
      Ішов з загоном обіч шляху
      І ску́бав, скільки міг, орду,
      Тримав малі загони в страху,
      Щоб кляті слуги падишаха
      Не розбрелися на ходу.
      Коли ж татари розділились,
      Під Чаплакчеєю догнав
      Він білгородців, що спинились.
      Й, поки татари похопились,
      Усю орду пошаткував.
      Мурзу ж Атоку взяв ясиром
      Й велів на палю посадить.
      Щоб бачили усі невірні,
      Що вже не будуть, як допіру
      Так вільно у цей край ходить.
      Жорстокий час, жорстокі люди.
      І сам жорстоким з того став.
      Палала ненависть у грудях.
      За те Бог, може, не осудить,
      Бо він на неї право мав…
      А скільки їх було – походів
      І сутичок. Хто рахував?
      Знайомий писар при нагоді
      Прикинув: сім десятків, вроді…
      І жоден бій він не програв.
      Тож є для гонору підстава:
      Свій вік він не дарма прожив.
      Вів, як належить, свої справи
      І старостою Баром правив,
      І край належно боронив.
      Те староство прийшло неждано.
      Як Старжеховський справи здав,
      (Далися взнаки старі рани)
      Король не серед знатних й знаних –
      Між відчайдушними обрав.
      Бар він застав пустим, по суті.
      Укріплень майже ніяких.
      Хоч неприступним мав би бути,
      Бо ж Дике поле, ворог лютий.
      Як край він захистити міг?
      Тож перше він за місто взявся,
      Укріплювати його став.
      І, таки добре постарався.
      Бо зараз кожен дивувався,
      Яким він неприступним став.
      Та того йому було мало,
      Він хотів знати кожну мить:
      Що турки там намудрували,
      Татари що на оці мали,
      Щоб вчасно шлях перепинить.
      Сторожа,вислана далеко
      Із вправних козаків в поля.
      Їм там сховатись дуже легко,