Це ультрамариновий світанок на крилах чайки, оголені ребра круч, де покоїться прах титанів і – кривавим більмом – блимання маяка над Понтом.
Це смерть бригадира Горіча: бронзовий орел рве чавунне м’ясо гарматних ядер.
Це пуп землі, у якому лежать мої предки.
Це колишня мечеть, яка стала музеєм імперської слави.
Це колишній музей імперської слави, який став церквою.
Це колишня конюшня, яка стала школою...
Це білий будинок під червоним дахом, де прожив я сімнадцять років. Він завжди здавався мені фортецею, захистом од собак і вітрів, а сьогодні я раптом помітив, як він присів, ніби по коліна вгруз у землю.
Це сусідка, котра жила з двома чоловіками одразу. Пам’ятаю, як вона захлиналася, квилячи над труною по дорозі до цвинтаря. Один її чоловік помер, а другий ніс їй хустку.
Це сяйнотілий пісок пляжу. Патлатий фотограф і верблюд-меланхолік. Берег сопливих медуз і панцирних крабів. Хлип розчавлених мушель…
Це свято Нептуна: бог у рибальській сіті, засмаглі русалки на іржавому причалі і – хвилі, хвилі!..
Це вулиці під білою габою акацій. Базар, де смуглі корейці продають перші кавуни і цибулю. Симпатичні (хоча і не всі) дівчата купують собі купальники і креветок.
Це спека, напруженість тіла, зухвалі доторки...
Це зимове безлюддя, холодні і непривітні провулки. Втомлене сонце, згасання дерев і днів.
Це нестерпність бути самому.
Це дорога до найближчого бару, розділити самотність з подібними...
Це дівоча постава бронзового лейтенанта Шмідта на вулиці Шмідта (Ура Макушину!).
Це кислий присмак зеленої смородини і терпкий – портвейну, розпитому на випускному...
Це дорога до бібліотеки, в якій мене ждуть мої книги.
Це площа, де лисий Ілліч стріляє тінню по зморшках асфальту.
Це місто, вулицями якого гуляю знічев’я, думаючи про Борхеса і нові джинси.
Це те саме місто, тільки без мене.
Це минуле моє і майбутнє в ультрамаринових небесах, у криках чайок, у
голосі матері. Мати кличе обідати...

2008

І.

Перекотиполем
над гострими бастіонами тополь,
над вишколеними паралелепіпедами будинків,
над стрункими спинами ліхтарів
покотилось сонце.
І закотилось до лівого мого ока, коли праве ще й не думало прокидатись.
Свіжий вітер і тепла вода на асфальті…
З калюжі на мене дивиться молодий ще пес, чорний, мов руберойд. З Кордильєрами щелеп, здатних перегризти хочби й бетонну шию міста…
Вже яку ніч мені снять красені-кораблі у відкритому морі. Галери і галеони, дракари і дромони, лодії і трієри. Вітер гуляє щоками вітрил, щогли підпирать небо, форштевні рубають на шматки простір в гонитві за обрієм. Я теж корабель…
Підіймай свої чотири щогли, друже, одривай корму од в’язкого берега – уперед, на абордаж нового дня!
Незабаром відчинять м’ясний павільйон і туди, напнувши чорних боків вітрила, понесу легкий корабель свого тіла.

прямо по курсу
у вирі тепла
у вирі інстинктів рецепторів нервів
ідеї ідеї ідеї
підшукати заняття годяще
для дурних до роботи зубів
та тимчасово безробітного шлунку

ІІ.

коли твої руки запахнуть полином
а стебла блакитні проростуть крізь мозолі легенд і легенів
я стану сузір’ям Хорта
вільного неба над скутим примарами містом…

Чи не сидів же я колись на іржавому ціпку біля трухлявої буди, прислухаючись, як низько гуркочуть неба полум’яні артерії під маймуровою шкірою хмар? Чи не вірив у незвіданий і прекрасний світ там, “за високім забором”?
«Мухтаре! Стій, мерзотнику!» - вигукнув хазяїн, коли я чорною блискавкою здолав межі цього химерного світу. «От гівнюк, таки вирвався…» Він тільки зняв ланцюга з мене, щоб почепити нового нашийника.
Відтоді, як я полишив нестерпних ціпка і буду, я бачив лише, як злетіло кудись небо. Я чув лише, як калатається серце…
Сонце шкварчало яєчнею на пательні неба, збуджувало апетит і дражнило недосяжністю. А мені нестримно хотілося піднятись над верхівками тополь біля дороги і, ставши чорною кляксою на блакитному тлі, побачити іншого світу, чи він є? Я пив воду з калюжі на весіллі ропух. На душі було легко, як ніколи…
Я слухав плюскіт води.
Я слухав пісню ропух.
Після довгих часів розпук і депресій я вперше відчув коротку радість…

геть геть від блошиних дворів
геть від обшарпаних діжок дахів руберойдів
од зичних людських голосів
палок кісток ланцюгів
всякчас і усюди
о мій хвіст-шаблюка вгору
о пістолетище-ніс по вітру
і язик-лопата додолу
ледь не скапує ґрунт
глевкий од дощу і од слини

Так, я безнадійний волоцюга, якому не судилося мати свого двора ні полумиска. Я гівнюк невдячний тому, хто давав мені хліб (хліб з його рук віддавав полином). Я прикра помилка природи і незбагненний її витвір… О, що мені ці бідолашні м’ясники з павільйону! Я лиш привітно помахую шаблюкою, чи то пак, хвостом у відповідь на замахи волохатих закривавлених рук…

ІІІ.

Надвечір. Лежибока асфальт парує з нудьги. Труть тлустими боками одне одного будинки. Я цілий, хоча ледь не втратив щоглу у кривавій сутичці з м’ясниками. Мої трюми по вінця повні свіжою яловичиною – на цілий тиждень!
Двоє дівчат на трамвайній зупинці, забачивши мене, без нашийника, охають, простягають руки, кличуть за собою… Гр-р-р! Геть од мене лапи, дурепи! Я сам керманич своєї долі!
Який буде завтра мій маршрут? Не відаю того. Але сьогодні я тягну свій корабель суходолу до моря. Туди, де грайливі хвилі лагідно чешуть засмаглу спину берега, а під лапами хрумтить свіжоспеченим хлібом гарячий пісок.
Тиша і свіжість.
Колись я там кину востаннє якір. Я прощатимусь зі світом не під галас юрби, а під тихий шелест хвиль. Колись… Бо я житиму довго, скільки сам одміряю.
Бо я пес, безпритульний корабель, масними хвилями міста теліпаю собі…
А “вітер гуляє щоками вітрил…” Словом, чогось такого.


(2008)