Так трапилось, що небо безцвітне,
що до сонця далека дорога в тупик,
що іскри від моїх копит
для всіх перехожих,
немов од салюту розвага.
Я виснаживсь
бігти
у безвість
у безвідповідальність
за себе.
Але те, чого я шукаю, –
аморфне.
Дорога́ мені людина
без смаку,
кольору
і запаху.
Жодних знаків уваги.

30 червня 1994 р., Київ

Ближчають скелі.
З’являються орки.
Множаться зграї крукі́в!
Ви – пустомелі.
Ми – гарсії лорки
напередо́дні гробків.

Правда ж, красиво,
коли по пустелі
котиться в штормі прибій?
Кривда ж, пасивно
веселі пастелі
глипають подивом з вій?

Неба земля я
і скеля найближча
Богом повтілених скель.
Я розмовляю
навпо́мовчки – й нищу
каменем вас, пустомель!

Середа, 2 лютого 2006 р., Київ

Квадратні знаки
Сивина у скрині
Електрика подрібнює будинки
Любов і тіло
Мармурові сходи
На місці намальована фара
О, баки-банабаки
А свині не винні
Такої ексцентричної людинки…
суддю на мило!
лжеалжирські моди?
то у однині́ скорочено А́РО

20 березня 1993 р., Київ

Чому я маю жити так, як ви?
Тому ніяк не бути! –
Зганяючи до стійла корови,
складуючи у скрині скрути;
мугикаючи і кричачи,
постійно плутати ключі
від погребищ і кладовищ?..
Чому мені під шкіру кліщ
не вліз так само, як і вам?
Тому що я єдино сам.
І сам не гам – і вам не дам
волати побутових гам!

24 березня 1992 р., Київ

Треба мати, тільки мати
розгубила моє щастя.
Чи когось тепер тримати
за минуле, як зап’ястя?

Нам іти з тобою треба
до життя з коханням з вірним.
Жаль, що я лечу між неба
і лишаюсь непокірним.

15 березня 2004 р., Київ

Не витримую ліній…
Папір залишаю вам.
Думки забираю у вирій
до позаземлених мам.
Їх багато…
Повні хати…
І скрізь голуби миру
сотають любов ще щиру
і гидять на будь-який храм…
як на вату, яку
вам віддам
по блату
до ваших
збагачених ям!

3 листопада 2015 р., Київ

Уявив сам себе я калікою,
що з обрубками рук;
що з цурпалками ніг
милувавсь кавуно́вою скибкою
і не міг її з’їсти – не - міг!

Що – якщо все, що тільки я встигну зробити
ти не зможеш, як слід, оцінити?

28 серпня 1995 р., Київ

Сила тяжіння віднині відсутня.
Амфори з білим вином здійняли́ся.
Біле лилося й пливло по повітрю.
П’ю й спочиваю по білому світі.

Ду́хи тепер по землі заходили,
схожій на мильну замріяну кульку.
А від темниць, з-попід нетрів могили
чути д’горі віщувальну зозульку!

І не біда, що загинув мій анґел –
я, врівноважений світлою смертю,
вже на прозрінні найвищої Ванґи
над примітивом, як Сонце над твердю.

Більше нікому не зможу скорити
серце, вмуроване в тіло тривале!
Як метеори – не метеорити,
так і астролоґи теж – не астрали.

14 березня 2003 р., Київ

Ну чому я не воїн?
Чому не на службі у Марса?
Охорона порядку, і боєприпасів, і вас,
і великого культу простого Шевченка Тараса –
професійно нездатна
і ветха, як супротигаз.

Ну чому я не кат?
Чому не на службі у біса?
Скільки рук закривавлених
гладять невтішних малят!
Скільки темних очей
насувають на правду завіси!
Ну, чому я не воїн,
чому далебі я не кат?

Серед жертв,
перероблених у золоте послухнянство,
опинити не схочу обрубаний свій інтелект.
Український резон – в наркотичному зіллі
й пияцтві!?.
Не віддай свій талант
чинарям
в кон'юнктурний проект!

5 травня 1995 р., Київ

Не цікався й не сердься
з масюнького серця.
Якщо пташка – лети в далині…
Я відчув тебе так, що питанням озвешся
і без крил увірвешся
в мені…

Ти мій травень безмежний,
моя ностальгія…
Слово чесне – і правді кінець.
Я ж – країна залежна,
я ж утоплена мрія,
як каліка й нетребний правець…

Не соромся собою,
я падаю ниці
в той Тілець….

9 грудня 2009 р., Київ

Мій анґел живе на землі.
Бо має крила малі.
Сто місяців, діб і годин
він на землі один.

Стоячи біля стіни
й спостерігаючи сни,
він знає, чого я бажаю,
і часто лише заважає.

Як тільки його попитаю,
коли він мене покатає,
хоч трішки покаже рай, –
він просить мене: "Не питай…"

Навіщо ж цей хрест ношу я?
Як тільки про щось попрошу я,
він робить усе навпаки,
поклавши на те роки.

Щодня, розігнавшись по лінії злету,
він хоче покинути нашу планету.
Та крила слабкі. Не той політ.
Він знову тут, оббігши світ.

Якщо ти земний анґелочок, –
знайди мені райський куточок
у будь-якій точці планети,
де б міг я спокійно померти?

Він місце призначив мені – уві сні,
втягнувши в ікону, яка на стіні.
Але не було там нікого,
крім мене, так званого Бога.

21 січня 1995 р., Київ

Мені сниться – не насниться
журавлиная криниця
у бабусинім селі,
там, де ніженьки малі
рік за роком виростали –
і тепер моїми стали,
де стоптали всю травицю,
забруднилися в землицю,
обходили всі стежини
і подряпались в ожині –
та й побігли без нужди
десь за обрій, назавжди́.

Мені сниться, не насниться
розмальована світлиця
сонцем, барвами світанку,
на столі – легкий сніданок,
молока духмяний глечик,
а бабуся – коло печі
(в мисці щось на ослінці)..,
то вона пече млинці.
Зараз тихо підійду
і одненького вкраду,
та й чкурну мерщій із хати –
хто ж бо стане доганяти?

Десь сховаюсь без нужди
за туманом, назавжди́,
де криниця журавлина,
де бабусина хатина,
де на місці не сидиться…
Мені сон той не насниться.

16 жовтня 1988 р., Київ

Дай, я буду таким, як хочу,
щоб не всі мене розуміли…
Ти вбачаєш у цьо́му злочин?
Я вбачаю у цьо́му – крила!..

8 лютого 1989 р., Київ

Повз грім собак у кліть промчу!
Віддихаюсь у цій неволі.
Я перед гонами прочув,
я́к б’ють рушниці та пістолі.

Померти у своїй дірі
я не збирався анітрохи.
Тому, мій враже, говоріть –
хто́ з нас на паперті епохи?

Я вискочив на тло світів,
непередбачуваний завше!
Я не загинути хотів
повз грім людський у рай промчавши!

Нехай я звір, яких нема!
Нехай ці вельми гострі ікла
мені належали дарма,
до них моя істота звикла…

То ж не коріть своїх собак
за те, що в них маленькі зуби.
Ви, вбивці, виховали смак –
до страти вишукано грубий.

12 лютого 1999 р., Київ

По два крила́ вмонтовано у спину.
По німбу вбито в голову цвяха́ми.
Я грав ці ця́цьки змалку й без упину.
І навіть плутав анґелів з птаха́ми.

Читав про Бога, вірував в ікони.
Спостерігав затемнення кохання.
І все прощав, законне й незаконне.
І німб чіпляв на вбожество останнє.

Мабуть, тому, що так плекав незвичність…
Але тепер, загнавши звіра в кліття,
я сам – трагедія, спресована у вічність,
на бе́резі нового лихоліття!

Коли нічого ще не встиг, але вже винен, –
хай свідки, ще живі, вб’ють крила в спину…

14 червня 2006 р., Київ

Я пла́чу не за тим
безруким чоловіком,
якого жінка – заживо в труну,
дебела жінка.

І не за родичем,
якого добрий слід,
якого жовта тюль у гробовім бузку
прощали білий світ.

І не за Сином Божим
без синів і без дітей,
які наввипередки ту труну забили,
на глибині сховали і пішли.

А під піском,
у темнім-темнім гробі,
вимірюючи велич мерлюка,
мураха повз по лобі.

Ось ця жива душа і нерозумна,
яку сосна струснула у труну,
є мною вочевидь, коли за нею б’юся
на трупі часу в похованні сну.

14 червня 1995 р., Київ

Зринув ранок на день
з круговерті туману.
Ніч загине
в найдальшому вирі від нас.
Знов одурена ти,
біла, мов порцеляна,
ніби статуя
біля вікна на весь час.

Терпко запах світанку
занурився в скроні –
у сережках розтанув,
мов лід, хризоліт.
Знову поїзд пішов,
десь в останнім вагоні
з шибки блимаю я
на твої сорок літ.

Долетіти б тепер,
попередивши темінь,
повним вражень сердечних
і вільним від пут
потопати вві сні,
розстібаючи ремінь,
у новій резиденції
там, а не тут.

Добре знають жінки
цю природу юнацьку –
першу стиглість
і впертість у ліжку лише…
Як баского коня
осідлаєш зненацька?
Адже він утікає,
скидає й ірже.

26 грудня 1996 р., Київ

У катакомби смутку завели
мене не ревнощі,
не гнів, ані досада.
З бурульок льодяних стікає хлад,
мороз вологий,
серця заморока.
Сиджу у лабіринті,
йти не гожий,
цілую пломінь рук,
що під грудьми
тримають пам’ять
бісову й тривожну,
мою любов.
Заблудишся, не йди.
Не йди!
Все лиш по колу
і по закутках без ходу…
Не рвися над печери,
в сонце.
в рай,
ходи по пеклу і шукай!
Лякай спокійне благо і постійність,
які у місті залишились
в Одесі одіссеями з людьми.
Ці люди витуркали з-поміж себе тінь,
якою я оздоблюю їх ясність.
Нехай живе їх горденосна лінь!
Нехай помре в мені їх добра даність.
Я, часточкою будучи лише,
зривав, як міг, з людей тяжкі кліше.

12 жовтня 1994 р., Київ

Тоді я мову знаходив.
Шукав, як назвати серце.
Не знав, як хвороба зоветься.
Безмовним я був і хоробрим.

З попруг тонкошкірого тіла
я гостру кольчугу сплів.
Але всіх не знаючи слів,
був ладен, щоб злість говорила.

Навпомацки світ зондував
опісля кулачного бою
зі стінами, з небом, з собою!
Я серце відчув – і назвав.

Тепер позолочена рака,
і глупі бредуть повз Творця,
закінчився спів янгольця́ –
ц. брама* на серці до ранку.

_______________________
* ц. брама – церковна брама

21 січня 1998, Київ

Поверни мені її в цілості,
у придатності, у принадності,
з кредом пе́рвісної привітності,
з медом першої безпорадності.

Дай мені її ту, неклопітну,
дивом здибану і розчулену,
дай мені, хто любив, мов зоп’яну,
її мак упритул розтулений.

Стиглий мак – знак мойого хаосу, –
сію-сію я з ностальґією,
сходить-сходиться, стало-сталося:
смерть сховалася в чорну лілію.

11, 14 червня 1995 р., Київ

Господе, мій Боже, прости цю провину,
для очей цікавих зовні не значну́,
для людей байдужих зовсім не помітну,
а для себе, Боже, вічно всенічну́!

Незвичайна скарга на се́бе самого,
невидюща сила у самім собі!
Оживив Тебе я, Вічно Неживого,
і щитом тримаю в гадській боротьбі!

Я не вірю, Боже! Тепер що робити?
Є у мене книги, повні теорем!
Маю телескопи, бачу всі орбіти!
І гарем тримаю, зоряний гарем!

Учини ж зі мною найре́вніше диво!
Залучи ж до свідків, хоч би й сатану!
Вибач, я кохаю незбагненну Діву!
Сну!

28 липня 2002 р., Богдани́

Моїми мріями не хтив,
вони – мої високі гори –
їх ще ніхто не прикорив,
їх був створив мій Бог суворий.

Коли ти зводиш нанівець
своє життя – не псуй чужого.
Я сам плету собі вінець
з троянд і хмелю запашного.

Ці мрії вищі за любов,
якою ти мене тавруєш…
Дай, Боже-Господи, обнов
цим прагненням, що їх даруєш!

Але тобі лишу́ я хліб,
бо сам ріллі ти не обробиш.
Твоя душа – пекучий німб,
гориш під ним – і не говориш…

Не зводь дві істини в одно!
Моє ім’я повік зі мною.
Сьогодні – виткане рядно,
а далі – рушники по морю!

15 червня 2000 р., Київ (у соборі)

Інакший голос,
ти якого ось.
Прононс біди
в концертній залі ранку.
Сюди іди –
тут щастя відбулось
і шлях роздоливсь
повз хмарки́ серпанку.

Інакший голос,
ти якого блеф,
якого вдих –
застуджена реальність.
З долонь моїх
твій білий барельєф,
напнувши воло,
корчить ґеніальність.

Інакший голос
тільки не кричить,
він мій завмуз,
що подає команди.
Лукавий блюз
тепер щодня звучить,
мов пса запрошує
з зимової веранди.

3 січня 1996 р., Київ

Я винен кожній травинці,
кожній піщинці,
голці в копиці.
А Чоловіку чи Жінці –
нічого не винен я.

Нехай розтану в сніжинці,
десь на стежинці
серед чужинців.
А Чоловіку чи Жінці –
не дам я своє ім’я.

3 серпня 2003 р., Богдани́

Гроза каламутна у небі сирому
з гримасою смерті над світом нависла.
Жду сонця з-за хмар, мов царівни з хорому,
лічу дні у тижні, а в місяці – числа.

Даремно роблю, хоч не маю підстави,
щоб Бога гнівити й на час нарікати.
Але ще втомлюсь од земної забави,
та й встигну до дошки останньої хати.

Мінлива погода межує контрасти
по цілому світі, у кожній істоті –
нервовий поет з недоро́бком смугастим
з друкарні прийшов і заснув на роботі;

байдужий професор розбив окуляри,
здрімнувши від власної лекції вко́тре;
молодший сержант чи то спить чи то марить,
пробігши крізь міни додому, з-за фронту.

Колекції душ на сто сьомому небі
у рамках коштовних чекають погрому.
А людство смакує свій довгий пере́біг,
сновидячи в першому небі сирому.

15 липня 2000 р., Богдани́

Тільки туман.
Голі-голі дерева
ходять по першій зимі
недорізані,
дзвоном голосять,
мов пили нагострені,
плачуть з дощем,
перемішаним з снігом.

Я без кори,
без коріння, без гілки.
Я вже колода –
лежу.
Сіло на мене –
загін лісорубів.
Гріються.
сало їдять,
матюкаються.

Хочте - не хочте, а я розкажу
правду і кривду про ліс.
Ген, крізь туман просуваються постаті
голих і голих дерев,
ген, крізь туман хтось іде й не боїться,
злазить на дерево, влазить у дерево,
десь чи в дупло, чи під кору ховається
й десь поза вітром свистить і хропе.

Тільки про нього і встигну згадати,
перш ніж завсохну цілком…
Спить лісознавець, лісник, лісовод,
юний натураліст,
вчителька спить з природознавства
й увесь ваш "Green Peace".

Тільки не він –
він лише спочиває –
вірний старий лісовик.
Дудка, якою птахі́в повертає,
поруч повз нього лягла до весни.
Інша, якою він гадів ганяє
і присипляє у кодлі одному,
глухо гуде над далеким болотом
і через день прилетить.

Букова палиця, схожа на дятла,
мертві і хворі дерева лікує.
Жорна підземні – ґрунт і підґрунтя –
труться і мелють увесь перегній –
листя, траву, насінини, гриби,
жолуді, падалки, скалки та тріски.
Рухають жорна від кожної мислі
й сну лісовика.
Та…

1 листопада 1997 р., Київ

Розплутати клубок мого життя
не зможе аніхто,
хіба що тільки я…
У спогадах своїх глибоких,
в далеких мріях,
у піснях високих
лишитись витерплю –
все ж, розв’яжу вузли
хитросплетінь своєї долі –
і відповідь знайду на все своє буття…

Вона ж підкаже радісно чи з болем
подальшу путь зі знаком запитання:
Яким же буде мій той шлях останній?..
Коротким спалахом, як жовтень при зимі,
чи непомітно сірим існуванням?
Нехай коротким, а таки ясним…

А ти говориш: жити нащо…
Мені відомо, а тобі?..
Відкриє смерть беззубу пащу
та й проковтне колись, а ти
туди не зможеш не піти
і в пам’яті людській лишитись гідно
теж не зумієш, бо душею бідний,
бо ходиш якось непомітно,
не полишаючи сліди…
Ти ще як тільки народивсь –
враз зупинивсь і причаївсь.
Не придивився до пуття,
якого кольору життя…

7 листопада 1988 р.

Не жахайся мене.
Я не стільки страшний,
скільки впертий у тебе, мій світе!
Ти живеш день за днем,
непоспішно смішний,
простеляєш мій шлях до молитви.

А на чреслах небес,
там, де хмари лежать,
заскиртовані вітром, мій світе,
стільки правиться мес,
що моя жахожать
одсікає язик говорити.

Я лежу при траві
у країні життя,
у пекельній своїй Україні.
Сам себе я навіяв,
сам і світом затяв.
Тож, ні коні, ні свині – не винні.

21 травня 2004 р., Київ

На неоднаковому полі,
що сяє від зорі до сну,
я зустрічав мінливу долю,
нечисту і ясну.

Вона то в санях серед снігу,
застрягне, лізе чи повзе,
то в яґуаровому бігу
на Сонце завезе.

Я не збагну її природу
між маятників, цифр і стріл.
То в чорну воду на колоду –
то за найцарший стіл.

Якби вона була людсько́ю,
я б не вловив стосо́т пісень.
Але якби-таки й такою –
давно б співало все!

О, доле, ти – то даль, то дуля.
О, доле, ти – вершина й діл.
Свята, мов німб, земна, як куля!
Для душ – мембрана з тіл!

15 квітня 1999 р., Київ

Ти пам’ятаєш, кішко, Сонне Царство?
Ані тобі турбот, ані мені тривог?
Одна розкутість скрізь, саме багатство,
блаженствуємо ми, відпочиває Бог.

Медовий виноград, єлейна полуниця,
гаряча дичина і полум’яний ґроґ.
Ось трапеза нічна, яку, моя левице,
ми поглинали вдвох, розлігшись між зірок.

Десь на якійсь із хвиль мій парус підіймався,
усміхнено пливли твої вуста туди.
Ми впоперек і вздовж вивчали Сонне Царство,
від іскри – до вогню й від краплі – до води.

Минали сотні діб для когось поза нами,
щезали кораблі й губились літаки,
а ми вели любов вдоволеними снами
й пояснювали їй, які ми "не такі"…

Скажи, моє життя, моя невтомна кривдо,
невже й тепер не пригадаєш нас
у тім добрі й не подаси хоч крихту
від тих щедрот у цей недобрий час?

Я знаю, це для тебе марнотратство
на зайвий спогад, мертвий ефемер.
Але якщо проснеться Сонне Царство,
ти зрозумієш, що твій цар помер!

17 серпня 2002 р., Богдани́

Я кві́тну, люба радосте, й тужу
на купині́ бездонного болота.
І вшир, і вглиб земного дренажу́
щоденно просувається робота.

Людське́ хробаччя їсть, ніяк не з’їсть
маленькі за́родки, закінчені останки.
А я тут зріс: мов при порозі гість,
аби піти, чекаю тільки ранку.

Моє коріння, сотане з праднів,
у дні втручань стає отруйним кодлом.
А стиглий стовбур, повний воску снів –
як свічка тризни над отим розздохлям!

Од шибеників зламане гілля
вгрузає в ніч, повзе за межі ліття.
На твань оту́ все листя скину я!
Бо квітне, квітне, квітне верховіття!

23 грудня 2000 р., Київ

Жаль, що на волі моя печаль,
що з нею знайомі всі,
що білий кінь піде в чорну даль
по цій ще земній красі.

Жаль, що сьогодні в останній день,
а завтра в останній час
хтось, не почувши моїх пісень,
осудить за мене вас.

Жаль, що за вереснем сніг летить
на дотик з усім неживим,
що Бог помиливсь, та ні на мить
не був я в розлуці з Ним.

Жаль – не з кохання все почало́сь,
я – не безмежна спіраль,
та трохи б ще – і ось воно, ось
нічого вже більш не жаль.

21 вересня 1996 р., Київ

Мій перший загублений перстень – це ти.
Любов – золота, а кохання – червінне.
Прости мене, друже, мій Боже, прости –
бо винен я дуже, бо серце не винне.

Люби́стки твої я тримаю в руках.
Ім’я – що твоє, що моє – є однаке.
Невже ти дозволиш, щоб трапився жах
у снах карооких і марах ніяких?

Любив тебе зразу, всім духом своїм,
обмеженим вірою і супостаттям.
А тільки відразою став – став твоїм
і не марнотраттям, і не марнотраттям!

15 березня 2004 р., Київ

У залах тихих дух мигдальний,
старий ледачий вітерець
ховає локон свій овальний
під мій ажурний комірець.

Я ніч провів у кріслі слави,
в оточенні важких портьєр.
З щурячим зморщеним оскалом
нам ноги лиже бультер’єр.

Я експонат твого музею,
новé центральне полотно.
З гидкою пристрастю твоєю
весь двір обізнаний давно.

Твої слова – французькі вина –
як хочеш, так і розумій.
Я просто золота дитина,
яку вже викрав з раю змій.

9–10 листопада 1995 р., Київ

Твоїм є все занадто й досить,
елементарно над усе!
А голос просто слова просить –
і не говорить попри се.

Усе – твоє, але без мене.
У сім достатку я дивак.
Я б ліпше плем’я чужоземне
обрав для всіх своїх ознак.

Я б осоромився накраще
сліпим жебрацтвом чи тавром,
отриманим напризволяще,
чи просто б став комусь рабом.

Але звикає плоть до плоті,
а кров без крові не тече,
і дві душі в однім оплоті
до спільних близяться речей.

Бо й далі ти чатуєш серцем
мій кожний погляд, кожний крок,
щоб часом у раптовім герці
гори не взяв презлий пророк.

Щоб сміх (не недолугий стогін)
витав в обрамленнях ікон,
глядиш мої думки убогі –
і підкоряється Дракон!

Щасливий я – усе твоїм є!
Нещасний я – усе моє!
Вертаю в Стародавній Рим я,
щоб знала ти, ким раб твій є.

6 листопада 2002 р., Київ

Колись любив я, в білому ходив,
злости́вся – зодягався у червоне,
тужив – у чорному, прощення не просив
у кольорах тілесних, без корони.

Тепер мій колір – жовтий, золотий,
оранжевий, рудий, огненно-сонций,
я змінююся, як змінилось "Ти" на "ти"
в пустому перевернутому оці.

22 листопада 1995 р., Київ

Ой, тільки б не випав сніг літом,
ой, тільки б дощі – не зимою,
о, скільки пшениці б і жита,
о, скільки б тобі та й зі мною!

Ой, радуйся, радуйся, мила,
ой, краще не плач і не бідкай!
Земля нас росою умила –
раніш просинайся, мов квітка…

Як чайка летить над водою,
так дні стрімголові і ночі,.. –
я завжди з тобою одною
і тільки для тебе буть хочу.

Ми в праці себе загартуєм,
а в ліжку відпустимо сили,
у снах і обіймах забудем,
як відрами горе носили.

Ще зранку нас дощик сполоще –
ми дах зведемо свій уранці,
аби були дітки хороші,
а гроші... – у банку чи в банці!

Ой, тільки б не випав сніг літом,
ой, тільки б дощі – не зимою!
О, скільки пшениці б і жита!
О, скільки б тобі та й зі мною!

8 серпня 1994 р., Богдани́

Хай кожен день, мов скромна ікебана,
мов невигадливий орнамент на підлозі,
хай ні на мить мене в твій дім не звано,
коли б не йшов ти – я стою на розі.

Можливо, я свій сором загубила,
коли найперше ці зустріла очі.
Нехай щодня так скромно я любила,
бо й ти вигадував приходити щоночі.

Як вабить ніч – так день пересторога,
але хіба даремним є терпіння,
коли в екстазі тратяться пороги
в походах до найвищого склепіння.

Ти щедрий, поки тьма, де я примара.
Ось день, і знов переді мною – скнара.

23 липня 1995 р., Київ

А ось і ти, мій непоспішний ранку,
дістав мене з нічної площини,
ще раз покривши ніч, стару циганку,
свою коханку й матір сатани.

Вона позаронила в тебе звізди,
які осліпнуть швидко й пропадуть,
і ти, одурений, мене примусиш злізти
з мого кентавра знов на пішу путь.

Я кинутий крізь тебе, вічний ранку,
на поміч молодих невтішних сліз,
чиї безсилі очі в чорнім за́мку
пекучим злом ялозить білий біс.

Ледь теплим збоченням я зупиню потвору
і мовою його заговорю –
і непомітно донесу знадвору
ранковий вітер і нічну зорю.

"О, юносте, – скажу, – ти з білим бісом
не випадково в парі і в тюрмі.
А ось тепер – на Божий світ дивися.
Тут – твій порок, а там – він між людьми.

Тож, юносте, – скажу, – йди обережно,
щоб у дворі собака не вкусив,
щоб на кордоні в тебе пильний вершник
був не поцілив у скрутні́ часи.

Щоб ти досяг вершин своєї слави
спокійним виходом з кількох порочних кіл,
щоб досвід твій людські́ життя пожвавив
і вдосконалив прояви людські́…"

Затим уже я юності не вглежу
і залишуся з білим бісом сам.
О, любий ранку мій, кому належу,
так це в тобі пробудженим думкам.

22 червня 1997 р., Київ

Тепер, коли осушено бокал,
коли по венах розлилась отрута,
я звільнений, мої пудові пута
обсипались уламками дзеркал,
тепер, коли осушено бокал.

Тепер, коли мої слова гірчать,
коли язик – запріснявіла паперть,
не буду на папір чорнилом крапать,
а з кров’ю виплюну усе, що мав мовчать,
тепер, коли мої слова гірчать.

О, світе мій, ти був моєю тінню,
бо я руками сонце пеленав.
Навіщо тільки я тебе пізнав,
піддаючись земному похотінню,
піддаючись земному похотінню,

Нащо любив одну і не одну,
покірний і безсовісний неначе?
Скажи мені, прожитий мій юначе,
ти ж колисав не груди, а труну,
о, колисав не груди, а труну.

Ти ж сни свої верстав не наяву,
так звідки ж в тебе винайшлось уяви
під оплески вмирати і під браво
і рани заривати у рову,
а рани заривати у рову.

Якби ти знав, який тобі кінець,
якби цей біль тоді тебе дірявив,
ти б, може, падаючи, зачепивсь за хмари
і був на небі Божий одинець,
якби ти знав, який тобі кінець…

Тепер, коли осушено бокал,
коли по венах розлилась отрута,
я звільнений, мої пудові пута
обсипались уламками дзеркал,
обсипались уламками дзеркал.

19 червня 1993 р., Київ

Немає тут нена́висті.
А гадина вкусила.
Десь при́ листі, десь нá листі
у мосі скніла сила...

Погорджена, закублена,
ображена на сонце,
опісля сну роздýплена,
зі смертю в кожнім оці...

Тут випадок – не випадок
і спокій – не спочинок.
Тут видимо-невидимо
скарлючених личинок...

Біжать стежинки вусами,
а я – скаженим лисом,
пожалений-покусаний
усім звіриним лісом...

Любив, тепер – ненавиджу.
Кохав, тепер – чманію.
З отрутою відправи жду.
Замріяно марнію...

Без мира і без ладану,
кончину вкривши мохом,
я сповиваю гадину
і повзаю потроху...

25 травня 2004 р., Київ

Запали мені вогник!
Я в ньому згорю,
бо маленький, як гномик,
велике впорю.
Упорю – і впорю в ту пору,
коли йтимеш угору і в гору.
Я так хочу, щоб знов ти з’явилась
з цього світла і мною ж умилась.
Воцарилась, як рання зоря,
од печери не чорно, не зря,
не мале́нько, а так достеменно –
сонно ні́чно і свято денно!

29 березня 2004 р., Київ

Я дивуюся, що вже четвертий рік
полягає у безодні часу!
Господи, те все, що пристеріг,
не зганяй у балакучу масу!

Не струми єлеєм, не гальмуй
часточкою мертвого потоку.
Дай мені сльозу за вдячний сум.
Дай мені хоч ще чотири роки!

7 лютого 2004 р., Київ

Ховаймося, люди, від смерті своєї,
чужій – оддаваймо дану.
Погляньмо, як чисто домножують феї
квітками всіляку труну!

Не будьмо сумні у поточному часі.
Я ще озиваюсь до вас!
Я вас так люблю! Як на іконостасі!
Кохаймо себе – і свій час!

7 лютого 2004 р., Київ

Наперекір, усу́переч
мені відмовиш – ні!
Коли ж тебе усю́ береш –
дурні́ слова, дурні́.

Такого наговорюєш,
оспівуєш таке,
що "ні!" вже перетворюєш
на "так" м’яке й п’янке.

Тобі видніше – з темного,
глибокого кутка –
як вірш мене приємного
тобою дотика.

Тобі так чутно здалечку,
із ковили віків –
як дириґентську паличку,
зламав тебе мій спів.

Захочу – зацілуюся,
до дна душі дійду,
всім серцем заворкуюся,
візьму все доладу́.

Захочу – завтра викину
від голови й до ніг
тебе, яку вже виконав
і теж відмовив – ні!

7 лютого 2001 р., Київ

Не смійся, мамо. Мабуть, це не смішно.
Я приберу в кімнаті і піду.
Хтось любить секс, хтось любить Харе Крішну,
а я люблю того, кого знайду.

Людину ту, яка мене спіткає,
мій щирий слух і відповідь чекає.

28 вересня 1994 р., Київ

Якби мені зір коршака,
зіниці – гострі шпиці –
я б землю не навідував,
я б землю озирав!
Я б з викопного горщика
з трипільської землиці
зростав із зе́рня в ідола –
і смерть на смерть скарав!

Нехай життя б котилося
безмежно й нетурботно –
тіла єднали з душами
суцільний океан!
Нехай би все світилося
дзвінке й мільярдновольтне –
закони з місця б зрушили
у свій законний стан!

Знаття б пустопорожнього
зі слізної кормиги
з минулим розгубилося:
не сліпки – подивись!
Щоб кожен бачив кожного,
читав думки, мов книги!
А небо розступилося
для злетів у надвись!

2 жовтня 1993 р., Київ (початок),
30 вересня 2008 р., Богдани́

Блакитний корабель відчалив уночі,
повільно і печально пливучи.

Повз акваторію земного океану
він віз до мене смерть мою кохану.

Без нашого злиття ще на світанку
вона, немов холодна лесбіянка.

Слизька – як риба, сонна – як змія,
співала, називала на ім’я…

А я – собі зелене море мав,
забув про мам, розводив пав і мавп.

Я існував як принц, поет, нероба –
я лікувавсь, бо це морська хвороба…

Життя на пірсі й романтичні будні –
це ще не все, це ще не смерть на судні!

Щоночі нищив я кошмари злі,
а ранки зустрічав, мов кораблі.

9 жовтня 1996 р., Київ

Стан саморевізії,
ревізії самого себе.
Сумнівів дивізії,
де кожен під себе гребе
з купи світових амбіцій
фарш на тимчасовий шніцель!

Чим відсікти сумніви,
сумніви голосні й навісні?
Відповіді рунові
знаходжу у кожному сні,
щезнувши крізь одр спокути
тлінно в тунель прямокутний!

Са́ме інтуїція,
інтуїція замріяних сфер
синявою птицею
мене розжене вже тепер!
З ві́дчаю втечу – у звичне
Це́́, самокритичне вічне!

17 грудня 2008 р., Богдани́

Колихай мене, вітре, на крилах своїх,
на печальних і радісних витоках з лих,
зі святкі́в, з одкровень, од пісень до пісень
на човні́, що пливе після ночі на день!

Розчеши мої коси, щоб їх не було.
Висій сім’ям пророслим у давнє село.
Змилуй, вітре, усі ці скажені думки,
зажени їх в макитру й спали на віки́.

А пото́му з лісів, од Карпат на поля,
принеси мене, вітре, новим немовлям!

13 квітня 2004 р., Київ

Лиш промайне мій день,
мов чаплі крик короткий, –
мій стиглий плід впаде
у ночі океан,
і невідомо де
орбіти, мов обгортки,
одвернуть од людей
у невагомий стан
це золоте руно,
це яблуко вагоме,
яке за день один
так налилось вином,
що як його надпить! –
лише мені відомо,
що як його розбить! –
лише мені дано.

Зоря вечірня йде
у колодках в темницю.
Повз яблуньку стару
з вуаллю павутин
дивлюсь на обрій я,
де не спіймав жар-птицю,
а жив для горобців,
які вже відпустив.
Пітьма – хороший час
для сліз моїх і поту,
і поки мить моя
протя́гнеться ще мить,
я пригадаю вас,
хто дав мені роботу,
де дух врятовано,
і серце вік щемить.

7–8 серпня 1994 р., Богдани

Важлива путь чи ні – ти сам чи ні вирішуй.
Віршуй її чи так без пам’яті промчи…
Одне у всіх одне! Чим шлях наш вечорніше,
тим ще страшніша ціль, хоч падай, хоч кричи…

Тому у цім саду я тишу переймаю
і споглядаю час – метелик над’ідей…
Хай пурхають туди, куди я сам не маю…
І згадую катів як дорогих людей…

Понеділок, 4 липня 2016 р., Богдани́