Калейдоскоп думо́к, мов пам’ято́к культури,
колишніх, домої́х, ледь пі́днятих з руїн,
цей якнайдовший шлях у світ літератури,
цей лабіринт у склі розбитих Україн,
мене ані́ шалить і мало інтриґує,
бо все, буквально все – то іґрек, зет чи ікс,
які дурна рука лише автоґрафує,
бо кожна думка є струмком у Стікс.

16 січня 2001 р., Київ

Змі́ни стилю – це штампи постійні,
це екскурсії у підсвідомість,
а затим, поміж проміжків ліні,
навпаки – у свідомість, натомість.

8 травня 2003 р., Богдани́

Знаходяться вірші, яких не було.
Слова вже такі, мов дорослі люди!
Мов хлопчик маленький заліз у дупло,
враз виріс! а далі – ніяк і нікуди…

5 вересня 1999 р., Київ

Плаває доля по гирлах і руслах долонь.
Де з головою, а де по коліна буває.
Пагорб рятунку для душества звів Аполлон.
Зірка ночами – талан і талант розвиває.

Дерево дивне на пагорбі гордо цвіте,
гілку до гілки, чи здібність до здібності горне.
Саме поезію серце цінує за те,
що водноча́с: думка – цвіт, слово – плід, серце – жорна.

Саме зі словом я щеплюю інші дари,
і повертається дерево в пору цвітіння.
Корінь мовчання полий: говори, говори,
вийшовши з допитів; сила мистецтва – терпіння.

Мій Аполлон – не чаклун, не провидець, не Бог.
Я, перемножений жезлом його, – не апостол.
Ми пливемо́ на долонях планети – удвох,
глянувши в руки й стрибаючи з пагорбу – в постіль.

21 березня 1995 р., Київ

Зоря прозаїчно стихає.
Над ніччю ступають громи.
Ні світла, ні тіні немає.
Але вже побачились ми.

Свята німота́ не зворушна.
Без неї – безправні слова.
Поезії хвиля потужна.
Поета слабка голова.

Між нами не просто стосунки.
Роки заримовані в міф.
Знаходжу її подарунки
то в склепах, то в усмішках німф.

Ні сну, ні хвороб не питає:
у траур, у секс, у клозет
без дозволу нагло влітає!
Для неї існує – Поет!

Довічна моя наречена!
Чи буде весілля для нас?
Ти вбила стількох – й не провче́на,
а вкупі зі мною ще раз.

Якщо вже всі вірші поснули,
й не знати те завтра яке –
пора пом’янути минуле
і думкою па́сти в піке!

7 листопада 1999 р., Богдани́

Я еру мав свою
давно-давно.
А ти, від молодої парості
стеблинко,
витаєш поруч,
поруч все одно!
Чекаєш ча́су для…
такого ж вчинку!

Гадаєш, вчиш
прамудрості мене?
Дурна,
запеленґована віками!
Я вмру тоді,
коли життя мине,
а Ти блукатимеш
з ногами і з руками.

Я маю пульт
до току джерела,
багряну кров розкраплюю
між Миру.
А той, хто зміг,
чи потайки змогла,
зламали словом злим без-
-мовність щиру…

6 лютого 2003 р., Київ

Десь у середніх снах
з’являється реальність,
залежність від подій,
усе, як у житті.

Тоді лечу, як птах –
і це не аномальність –
як риба у воді,
як звір на самоті.

Тоді, що хочеш – я,
та тільки не людина.
У мене інший склад,
завдання надлюдські.

Комусь – усе життя,
мені – всього́ година.

~ 2005 р.

Ти належиш моєму перу.
Нам цікаво складати літопис.
Я чимало ще слів доберу,
не один ще накрапаю опус.

У гірляндах неонових фарб,
тих, якими святково змалюю
все багатство твоє, весь твій скарб,
чи помітиш, як чемно люблю я?

Чи дістанешся справжніх причин,
найінтимніших точок дотичних,
щоб сп’яніти, не хлиськавши джин
з ілюзорних джерел патетичних?

Щоб відчути перві́сний інстинкт,
щоб дітей, мов книжо́к, наплодити!
Хай любов – це вже наш лабіринт,
де приємно по колу ходити.

Але з чим же опинимось ми,
коли раптом, надибавши вихід,
осяйнемось – з якої пітьми
ми ліпили блаженну безвихідь?

Мабуть, те, що належить перу,
та любов, що складає літопис,
залишивши печеру стару,
спише Землю, покинувши глобус.

9 вересня 1995 р., Київ

Сьогодні ліра не пішки ходила.
Допіру у ліри виросли крила.
Вона стрепенулась, знялась,
забриніла…
Давно сріблострунна сказати хотіла,
що перш, ніж отак вигравати
про крила,
потрібно, щоб ліра угору
злетіла…

11 травня 1989 р., Київ

Я – не поет,
а час…
Я – сила сили,
те слово вгадане,
яке читаєш ти.
Давно колись,
мене вже всі любили,
але не подолали суєти.

18 жовтня 1999 р., Київ

Я чую вас, кому потрібні вірші,
летючі фрази й дози антитез.
Без нас, поетів, наступає тиша
на кожен ваш поступливий протез.

І я не в Бога, просто є печалі,
які людина вимушено жде,
йдучи півколом злої пекторалі,
не зупиняючись подумати ніде́.

Рядок біди, рядок великих струсів,
заспрагла кров на істини мирські!..
А знали б ви отих древетніх русів,..
і все одно не вправили б мізки́!

31 березня 2003 р., Київ

Поетом бути – то нещастя.
Чи щастя чути риму?
Як примітивно! Римо, здрастуй!
І вже до щастя стимул!

Невже такі переконання
тобі тюрми не варті?
Ти можеш будь-яке причастя
прикі́нчити на старті!

Мій час – не смерть, мій час – сумління,
невизнана тривога.
Цей тиск на мене – лиш веління
невпізнаного Бога.

31 березня 2003 р., Київ

Я зі мною живу,
на папері існую,
вимальовую літери ці.

Риму, білу вдову,
вечорами цілую
з одночасним пером у руці.

19 березня 1996 р., Київ

Я спершу зрозумів,
що я пишу для себе —
і вперше врозумів
ЩÓ я пишу для себе.

У віршах через щось
виблискує: – А ЩÓ?!!
Чогось питаю ось:
навіщо все ніщо?

29 квітня 2003 р., Київ

Моя маленька музо,
ти прийшла?
Моя маленька музо,
ти заграла…
І по моїх закінчених віршах
повідчиняла сонячні забрала.

Сонця упали –
роз’єднали суть.
Сонця упали –
роздвої́ли першість.
І тим осяяний
боятимусь заснуть,
поллюсь словами музи
в нескінченність…

11 травня 1989 р., Київ

Заснув поет у світлій спальні літа,
на кухні осені, в гостинній у зими, –
і на порозі весен, ледь прогріті,
прокинулися вірші, себто, ми.

Що з нами буде? і куди піти нам?
Які вітри підхоплять різних нас?
Одні зупиняться, мов папірці під тином,
а інші пі́дуть з ді́тьми в перший клас.

Якісь потраплять до макулатури
чи то під чорний чайник злидняка,
або в архіви міністерств культури…
І невідомо в кого путь яка.

Поет знайшов для кожного годину
під Божий час, відведений йому.
Він кожного зачав, немов дитину,
перш ніж піти самому у пітьму́.

У цьому вірші він говорить просто,
не кваплячись розставивши слова:
люби поезію, ходи до неї в гості,
хоч раз на рік – послухай, чи жива?

27 серпня 1995 р., Київ

Друге березня. Сон.
Ви, мій любий герою,
на кордоні поезій чужих і моїх.
Зсуньмо зримий заслон
з тих думок, що горою
тиснуть в очі до Вас з перечитаних книг.

Хід минулих подій
з щонайвищої вежі –
шлях по колу, протоптаний кілька разів.
Ви ж – не той лиходій,
хто порушує межі,
а дивак, який гору цю в злеті посів.

Я свідомо пройду
на ґраничному рівні,
несучи тільки Вам днів земну сновидінь.
Обернувши біду
на реалії рідні,
Ви побачите: я – щастя Вашого тінь.

Ви – єдиний, хто Все́
взяв з собою у мандри
з цих великих томів, на яких я сиджу.
Скрізь, де Вас пронесе,
люди кинуть троянди,
а як ні – не судіть, бо і я не суджу.

2 березня 1997 р., Київ

Поету місце – в стратосфері!
Напівживий лечу до втрат.
У шатрах раю в ефемері
стоїть нова епоха страт.

Уроджений слуга народу,
нового Риму кошовий –
поет – не я, мій сад – без плоду.
Я – вас, майбутніх, вартовий.

Цілую ваші чисті ризи
чорнилом цих постертих пер.
Чекаю совісті-підлизи
й засвідчення: поет помер…

24 квітня 1998 р.,
с. Поляна, Свалявський район, Закарпатська обл.

Плакатиму – лише прочитаю тебе,
лише розгадаю той тай ієроґліфів…
У синонімах діб від "повік" – до "тепер"
ця розверста душа – тупо "по́-фіґу"!

Кроком прямую – у масу проблем,
з "табули раси" крізь стреси в ідилію.
З верхнього пекла зроняю в едем
з яблук огризки й сльозу-крокодилію!

Чи, навпаки, десь на дні свого раю
яблуко власне шукаю…

Ніби поліно, обжерте вогнем,
дуже просто, Душе! аж надто просто
я собою підпалюю нижній едем,
павши вгору на блискавку, в прах і кості…

Божі грози сповідують віру мені,
дириґують моєю аурою!
Я окремішньо сплю в перевтомі на дні –
бо новим ієроґліфом марю я…

Попри мрії старі передохлі,
"Я" – останній затаєний ієрогліф…

Я збрешу, прочитавши себе, й розпишу
власноруч на полотнах, здійснюся на практиці.
Я себе, ніби синьку, всього розкришу –
і забарвлю озера по всій Галактиці!

Хай мій колір – геть інший, між інших мрій.
Хай ім’я – абсолютно покірне.
Чи улюбленець чийсь, чи звичайний Сергій,
невідомий, як Рим, бо невірний…

Хо́роше як, коли перевтома
не десь застає – а вдома…

Десь, поміж віршів, зовсім за зошитом,
я вже відпасся серед отави…
Знов ієроґліф, число і Washington.
Є для цього у мене підстави!

Мене вчено серйозному шарму, я – впертий,
я – Окре́мішність – так мене зватимеш!
Ти – лише ортодокс, перманентно мертвий…
Перевтоми такої не матимеш.

Плакатимеш, прочитавши мене.
Пла́катимеш – і плека́тимеш…

11 грудня 2006 р., Київ

Епістоляр я, епістоляр,
конвертами обвішаний.
Листи надсилаючи, зовсім охляв
на тлі паперових вирішень.

Щодня я чатую біля вікна,
очікуючи голуба,
що пахне чорнилом – тим сортом вина,
яке з задоволенням пробував.

Невже у безодню я кидаю лист,
де літери плавні і сіпані?
Мовчання – мороз, що понтонить міст
на то́й бік, де мрії приспані.

Примари моїх паперових злук
зимують на тому мо́сті,
жонґлюючи в холоді замкнених рук
краплинками млості.

Співавторе мій, розтули вуста –
адреса до болю проста…

31 жовтня 1993 р., Київ

Бог підказав мій сенс –
я втілив у слова.
А чи не зрада се?
Чи не мара́, бува?
Отут продовжу я
ці четверко рядків:
– Поезія – моя!
А ви самі́ звідкіль?
Частково звідусіль,
а зрештою – із Рад!
І зрад, од тих, чий біль
будує метроґрад
на зсованім піску,
попід яким віки!
А на моїм візку –
мізки́, мізки́, мізки́!

29 квітня 2003 р., Київ

Є – ніч, облудлива химеро!
А в інший час не смій-таки
вінчати з перлами Гомера
ці передумані думки!

Я вийду сам до тебе в темінь
з охайних сонячних кімнат!
Є – ніж у мене! Лезо – Тема!
О, Псевдомузо! Я твій Кат!

Мої любові потаємні,
кохання всі, які колись
перетруї́ла ти даремно,
я воскрешу! То ж – боронись!

Куди ж ти йдеш? В обхід надії?
Чи, може, в зовсім інший час?
Туди, де твій порядок діє –
шаблонно позатертих фраз?!

Що не ефір – з твоїм гарчанням!
Я виб’ю фальш твою скляну!
Тікай! Я з’їм тебе мовчанням!
Або малюнком прокляну…

15 серпня 2003 р., Богдани́

Клопоту більше, ніж треба,
у прерозумних людей.
Похапцем кинутий жереб –
ворогом скорим гряде.

Думкою розбагатівши,
можна скорити світи,
розум ніколи не втішить
серце, примушене йти.

Діти ж такі не розумні,
як безрозу́мні діди!
Їм не загрожує сумнів,
що призведе до біди.

Їх не чіпає тривога,
з вірою в завтрашній день.
На анархічного Бога
погляд ніде́ не впаде.

Тільки до чо́го ж цей клопіт,
ві́ршем записаний тут?
Часто поета на допит
всі непоети ведуть.

10 серпня 2002 р., Богдани́

Коли я вітром оперезався
і літати научався,
ставало легше не мені,
а тим, хто лишався.
Просто писалося кожній букві,
кожній крапці
час у свідки набивався.
Бо свідок такого не я і не ті…
я – летів
по появі своїх почуттів,
по піднебінню неба,
і вище – до Феба,
у рай-надсвіти,
де, так і знай,
діставався,
а діставався
мети,
тих золотих досконалих світил,
де світ розбивався,
де я як не був…
падав у Буг чи Прип’ять, –
римований блеф по воді обу́х!
Хай хвилі тепер щось ліплять.

10 червня 1993 р., Одеса

Цвірінькнув годинник,
і хвиля злетіла,
сіла мені на плече
і довго зі мною про вас говорила,
не відчинявши очей.
Я думав, вона ваша мама
чи пошти
надірваний мною зв’язок,
а вийшло простіше – короткий
поштовх
рядочків з дитячих казо́к;
наївні загадки пливли по скронях,
мов плавлений віск;
я в ніч простягавсь, як у сонце сонях,
і крила підніс на біс!
я гладив плече,
на якому сиділа
хвиля-хвилинка про вас;
пів-тіла мої і ваші пів-тіла,
а ціле – екстаз…
Цитати могли і до вас долітати,
але ви далека моя;
я ра́дий, бо радив би вам прочитати
те місце, де "ваша" – "твоя",
де "ви" – просто "ти",
як в дитинстві..,
а зараз
цвірінькнув годинник і все…
А є ще у мене така фраза:
але це для вас есе.

16 квітня 1993 р., Київ

Розмножилися дні, –
що значить – «суєта».
Тому однакові «минуле» і «майбутнє»
на тереза́х моїх,
які я зву – «мета» –
їх порівну, – а от «тепер» – відсутнє.

Поезії нема, –
я жив без неї день.
Бо вічність поділяв лише на «до» і «після».
Тут літо – там зима,
але нема пісень…
Є мить, – якої раптом щезла пісня!

Прошу, твори тепер –
твори своє «тепер».
За «вчора» відроби своє наступне «завтра».
Якби ти не помер –
то все одно б помер,
але сьогодні – вічним бути варто.

5 березня 1996 р., Київ

Шмат увірву твойого часу
дорогоцінного;
шмат спокою твого,
більш непорушного, ніж я,
загарбаю;
величності твоєї добрий шмат
привласню; –
усе, чим наділяєш лиш себе ти,
поміряю,
вдягну,
продемонструю
перед невдахами останнього століття,
хто є для тебе ницим братством куцим.
Усе, що тільки недостойним є тебе,
вчиню
і зароблю на тому капітал –
твою ненависть.
І поки хліба шмат простий
для мене коровай,
я не цуратимуся чо́рної роботи,
яку ти не доводиш до кінця,
яку ти не вважаєш за доцільну,
яка псує тобі натхнення вищих форм.
Я вже вдягаю більші рукавички,
виконую роботу десятьох
і не забруднюю свою тканину білу,
бо вже навчився праці,
приловчи́всь,
бо майстром стану трішки більших форм,
бо навіть спідню тіменицю їхню
висвітлюю,
описую,
мізкую,
рахую запозичення століть,
і авторство, і плаґіат лічу,
на тебе натикаюся поволі –
і маю вищу форму сам.
Велике склалося з малесеньких шматочків.
Великий скарб – з дрібне́ньких недоробок.
Які довершив я, малий,
які, амбітний я,
лиш складував помалу
і наполегливістю сталою своєю
оформив у любов до слова і людей.
Судіть самі мене.
Я вже не можу.

23–24 серпня 1995 р., Київ

Ти даєш мені все! Ти – мов сонце велике!
На палаючий день перероджуєш ніч
і на крилах пісень, полохливих і диких,
надсилаєш мене до божественних віч!

Верховію і я! Понад хвилями ліри
обживаю висоти фантазій стрімких,
тих, які – від землі, з протиріччями віри,
одцурались колись у небесні струмки!

Верховітиму ще! Бо стаю верховіттям
над хрестами, які вже мохами цвітуть,
бо в грайливому гомоні птиць – не помітять,
як одразу крізь смерть нарождається суть.

Ти – кохання моє! Перше ліпше натхнення,
мов поривчастий вітер, до тебе несе!
На ревучий Парнас! На пекельне щодення!
Хай читають про нас! Ти даєш мені! Все!

10 квітня 2003 р., Київ

Забираю слова,
вони занедужали, друже.
Роздягаюся, сплю на камінні, не сплю.
Філософія – завжди обман,
завжди впевненість дужа і дуже.
Я – її обираю за те, що когось не люблю.

Я хотів би з ненависті вирости в сфінкса і вмерти.

22 листопада 1995 р., Київ

Хай час прочинить двері після мене
для золотих беззахисних дітей.
Хай хоч один, але крилатий, ґеній
між ними буде зватись – Прометей.

Мій дух нестиме ягоди для нього
в руках його бабусі чи сестри,
коли замкнуть бешкетника малого,
щоб він уроки Всесвіту зубрив.

І ягід з’їсть – і буде знати всує
у покровительстві Всесвітнього Знання.
Що не довчить – нехай дофантазує,
бо так і станеться, бо ґарантую я.

Чийсь інший дух його зодягне в одіж,
яка оберігатиме від зла.
Хай навіть ґеній голий і босо́ніж –
ця аура є, буде і була.

Коли кохання матиме й загубить,
і жити не захоче Прометей –
тут при́йде Бог: якого він полюбить,
розсіявшись любов’ю між людей…

Талант і ґеній у одній особі –
це всі світи в єдинім слові: Бог…
Маленький хлопчик мав маленьке хобі,
перш ніж назватись – Ґессе чи ван Ґоґ.

11 січня 1996 р., Київ

Я – голова імперії моїх думок,
колонізую простори нові́,
захоплюю в полон тебе, о раб зухвалий,
і маю при собі таким, як хочу.
Моя є сила ефемерна і уявна.
На справжню сушу, жайворове поле,
на гідростанції і історичні пам’ятки землі
фізично не поширююся – ні.
Живу на подаяння фантазерів,
так само автономних,
так само анархічних,
так само схимників
земних монастирів
і неземних коранів, біблій, тор і маґій.

Я голосом твоїм незадоволений.
(Тремтить, хвилюється, міняючи октави).
До мене ти підходу більш не матимеш.

22 листопада 1995 р., Київ

Я залишився не тим, ким був.
Я залишився цим.
Мене обминають скандали й бум,
повалені Крим і Рим.

Я торжествую від почуттів
і демонструю екстаз.
Бачте – досяг я, чого хотів,
і стяг свій підняв нара́з.

На ньому мій герб і мої кольори.
Усе означає любов.
Рожево й блакитно, Плутоне, гори –
зігрій нетерпивцям кров.

26 жовтня 1996 р., Київ

Відоме лише одне місце позбавлення волі.
Серце, і тільки серце.
Оволодіти собою неможливо,
а воно так і підштовхує
своїми імпульсивними вдарами до прірви.
Лишається хоча б приховати те,
яким серце є насправді.
Може, тоді воно хоча б на недовго
заспокоїться…
і не розповість вам більше нічого.

18 травня , 8 червня 1997 р., Богдани́, Київ

Печія́ пече, а я пишу.
Печія́ пече, я не лягаю.
Світу цього́ велетенський шум
більшим болем з волі ремиґає.

Хто замкнувся в келії своїй,
той не просить соди чи розради,
він думками в пущі голубій
і найкращі ліки кра́де.

29 червня 1996 р., Богдани́

Ще буде час – й увійде в моду вірш,
захочуть люде говорити в риму.
Ще більш розчресне череп, глибш і ширш
пересічно́му зорепіліґріму.

Славетні вчинки стануть за звича́й.
А наші – перетворяться на ниці.
Але цвістиме зелий молочай
десь на моїй сторінці…

22 грудня 2006 р., Київ

Сам себе брешу (брехня маленька)…
На покотті слів тривала лжа
реєструє вдалі побрехеньки
од тупа́ до гострія́ ножа!

Я поет, я маю право в злості,
відгорнувши чресла поколінь –
подивіться: ви – сучасні гості
ваших, саме ваших, предкотлінь!

8 травня 2003 р., Богдани

Я – поет. Але сила поета –
на Землі. І в імлі, бо в імлі…
Між тенет на лаштунках скелету
розмовляють ці рими малі.

Зачепи мене словом – і смерть.
Зачепи мене поглядом – біль.
На шляхах невримованих – твердь
і розмножені волі свавіль!!!

Я поет без задач про поетів.
Невідомо, чи вірш цей знайду́ть.
Може, де, в Ґалереї Портретів,
є ім’я, але суть – ніц не суть…

23 липня 2003 р., Богдани́

Коли надходить натхнення –
я в очі беру ніч,
шукаю приховану річ:
своє найкоротше ймення.
Думка відчує дорогу;
і от у якусь мить
там, де темніло довго,
частина від’Я зоренить…

7 серпня 1990 р., Київ

Я плекаю тебе,
із розсади думок вибираю одну –
найміцнішу,
за короткий сезон
здобуваю фантазії рідкісний сорт,
ці реальні плоди
я до столу подам якнайшвидше,
поки бажаний смак,
той, що сам так і проситься в рот.

Ласуй стиглим добром,
пам’ятай, хто для нього підґрунтя
удобрив безплідне,
спокушайся й куштуй
свіжий фрукт з леонардо-да-вінчевих фарб,
хай ясниться твій ум,
що за ґранню колізій не видний,
що думкам-літакам
подає до приземлення трап.

16, 19–20 вересня 1995 р., Богдани́

Ґеніальний спосіб був і є –
книгою…
напиши її рукою
лівою –
не виходить!
піт цигкий на пучках
стане кригою –
надто холод розуму
попід гривою
бриґантиною здавався,
бриґантиною…

напиши її рукою
правою:
в тебе право є
і приправа є –
а однаково!
серед тих бравад
я
отруєний,
я
облаяний…

Ґеніальний спосіб був і є
книгою….
тільки ж хто її писав
лівою?
тільки хто ж її творив
правою?..

мабуть, браво ґеніальним,
браво їм.

17 вересня 1992 р., Київ

Люди псуються. Годинники – теж.
Стрілка мінливо погрожує.
Гинуть легенди, стрибаючи з веж
в прірвища новопороджені.

Тільки Тебе я несу крізь думки,
вірю у Тебе єдиного,
Дух відмикає старезні замки
і досвятковує тризною.

Плаха Поетові – вся з молито́в,
вся вперемі́ж із прокляттями.
Римою ллється неміряна кров,
склавшись ясни́ми бага́ттями!

Йди поза час, Боже праведний мій,
йди, обминай нерозкаяних.
Сло́ва подай мені, думку – навій,
вируч свідомість з окраїни.

19 квітня 2001 р., Київ

Постукайте тихо у двері мої.
Не будьте такі навіжені.
Тут риби поезії мліють на дні
і бавляться барви блажені.

Тут пнеться в окутанні ніч молода,
от-от – і ранко́ві пологи.
Я знаю, як стукає справжня біда
у замкнені скроні тривоги.

Я знаю, що сталось уже напере́д.
Я чую ваш дух занепалий.
Від грішного анґела новий секрет
сховали ви в ніжні овали.

Я вам не відмовлю, лиш чемно ввійдіть,
поставши в оцій мікросфері,
де знищу дотла́ невдоволену хіть…
Постукайте тихо у двері.

23 жовтня 1995 р., Київ

Ці вірші написалися не мною?
Не знаю. Може, й справді, це є так.
Бо, може, й я далеко не земною
посіяний був матір’ю, як мак.

27–28 серпня 1995 р., Київ

Тремтять вогні в космічній далині –
дурманить ніч їх зоряне безсоння…
Я не боюсь стрічати нові дні,
хоч що не день, то вогняна безодня.
Безодня невідомих відкриттів,
непередбачених, непередчутих!
Я вже давно торкнутися хотів
їх праскелетів, згорблено прикутих…
Я коло них збагну своє єство:
мене погасить тільки час всевладний!
Виходить, я – покірливий вогонь?
і безпорадний…

13 листопада 1998 р., Київ

Пливе мій вуж до витоків мистецтва,
звиваючись, незлякано пливе
по рясту стислому і павутинням скутому
забутому паю́ покинутих земель,
викручуючи кола на піску,
мов по́значки для кубел черепах,
занурюючись у нори для мишей,
малює танці страху у степах.
Два ока жовтих гостряться в норі,
мій мудрий вуж складає вірші в склепі,
переплітає в шкірочки́ старі
слов’янську книгу гуннових новел.
Він перетягує нові клітини й мертві,
він синтезує земноводну мудрість,
щоб яйця, розігрівшись, ворухнулись,
і світ зустрів пристойно цих дітей.
Безхвоста ящірка, мов жінка декабриста,
з якою збочував у снах хвилястий вуж,
за кожну ніч давала по алмазу,
блукаючи в поезії щоразу.
Під вечір вуж був схожий на артиста,
який тримає залу три години.
Я бачу, як червона жаба гине,
як їсть лелека той червоний подив.
Коли мільйони жаб листи писали,
хамелеон з меланхолійним оком
зачитував по радіо цитати
шипіння вужачого в храмі для мистецтва.
Мій вуж – зразок і виняток природи,
він сам є витоком найбільшої уяви.
У нього ввечері росте крило яскраве,
і він повторює досягнення Ікара.
Гнучким є існування невдоволених.
Суха земля, але кмітлива фауна.
До витоків мистецтва вуж пливе.
Мій вуж, холодний, кров’ю був утворений,
тому що в ньому інструмент живе –
показувати шлях і різні форми неповто́рені
природно так, ефектно, безсвідомо,
назад, до витоків мистецтва – від шаблону.

24 серпня 1995 р., Київ

Чиясь поезія – закам’янілий ліс,
де кожен вірш – струнке ґранітне дерево,
де блудиш ти, хто швидше інших ріс,
пролізши в збірки прямокутне черево.

Чиїсь слова, мов хмиз, що не горить ніяк
і в час морозний не зігріє вогнищем,
але заходить інколи простак
у хащі ці, живих поезій по́вний ще.

І що він робить, бачачи плоди сумні?
крім жаху, що́ вполює в мертвих вимірах?
І як до нього встигнути мені
на ко́нях цих, на цих звичайних літерах?..

Спочатку я пейзажі розстелю,
а там – хай сам, наскільки будеш мужнім ти –
нафантазуєш те, що я зроблю,
щоб не зненавидіти нам, щоб не збайдужіти.

16 серпня 1996 р., Київ

На трьох вітрах заведена віола.
У двох руках і по одній струні
гойдалась на смичку забавка гола –
і соловіла музика в мені.

Траплявся вітер, поглинався тілом,
ковтався голосом в усю її глибінь.
А я холов, хоча ще й був стожилим,
але той струм співав мені амінь.

Чому, віоло, я не чув ніколи,
щоб так занизько падала сльоза́,
і вплакала струна цей світ довкола,
до хмарних меж, де бавиться гроза?

Скоріш, тому, що сам відповідаю
на кожний схлип космічним почуттям.
Скоріш, тому, що в небо попадаю
і бачу музику на висоті життя!

19 квітня 2001 р., Київ

Оце моє таке життя.
Мої продовження у дітях.
Цвіт яблуневого злиття
в обіймах цих, немов на вітях.

Любистком пахне тихий одр.
На кораблі з рожевих весен,
де гомонів живий народ,
приплив я човником без весел.

Час кинув якір у глибінь
останніх роздумів про суще.
Але чи зникне голубі́нь,
якщо життя я попрошу ще?

О, ти! моє таке життя!
слізьми закінчуйся чи сміхом,
а все одно – без тебе я
залишусь жити ві́ршем тихим.

29 червня 1996 р., Богдани́

Час одяг міняти й манери.
Попадали літні шпалери,
насипавши листя під ноги,
лишивши розхристання вбоге.

Рутинні осінні картини.
Пресумно порожні курти́ни.
Вірш випаде снігом на тижні –
від Тебе, о Боже Всевишній!

14 листопада 2005 р., Київ

Я перевдягся в чорного сича.
Сів уночі на дерево печалю.
Але ж така невпевнена печаль.
Я ще сміюсь – і в радості скучаю.

Від одинокості до смерті тільки крок.
Я це читав – але це ти писала.
Не я сміюсь – сміється мій порок
од лоскоту твого тупого жала.

Перерахуй пір’їни золоті –
це сяє сивина моя ранкова.
Це сліпну я, як сліпли всі оті,
для кого ця печаль не загадкова.

Не прилітай на дерево моє,
я вже спалив давно святкову одіж.
У мене тільки чорне свято є,
і чорний сміх, по край якого ходиш.

Ой, не впади з такої висоти,
мої поезії складалися для сильних.
Але, здається, не всесильна ти,
бо не дітей, а віршів маєм спільних.

22 липня 1995 р., Київ

Вибачайте, жодних передмов!
Творчість – це суцільна таємниця.
На́ ніч я завішую трюмо.
А чому? Та вам – яка різниця?
Кожну ніч завішую трюмо…

До світанку – лівою пишу,
сходить сонце – я стаю правшею.
Знов – чому? Я вам не розкажу.
Без душі – всю ніч, а вдень – з душею…
Щось сказав, а більш не розкажу…

Правда таємницею жива.
Тож, не слід багато говорити.
Бо інакше – лишаться слова,
зовсім протилежні до молитви.
Знов, як завжди, лишаться слова…

10 липня 2008 р., Київ

Тихий світ однієї молитви
упокоєно і сокровенно
став Твоїм, став моїм знаме́ном –
небом..,
небом чистих святих сподівань.

Найдорожче, що є поміж нами,
упокоєне і сокровенне,
ні болить, ні хвилює зовсім –
мрія..,
мрія, повна святих сподівань.

Час – божественна пісня про відстань,
упокоєна і сокровенна –
ні біжить, ні стоїть на місці –
лине..,
лине хором святих сподівань.

Я з Тобою в квадратній планеті –
упокоєний і сокровенний;
не живу ані з ким, крім Тебе –
Боже,..
Боже, в ложі святих сподівань.

Славлю серцем усіх полонених,
упокоєних і сокровенних,
тих самотніх несхибних монахів,
вічно,
вічно схимник святих сподівань.

21 липня 2001 р., Богдани

У країні заводів і фабрик немає поетів.
Тут жита колосальні біжать під ножі косовиць.
Тут на кожного з нас припадає по п’ять пістолетів
і по півкабана на півсотню мисливських рушниць.

Згасло око, як сонце, як час на межі світлотіні.
Тут надія на чудо сповзла з-під повік у рівчак.
Романтична сльоза – це єдине, що твориться нині,
це не прісна вода, а майбутнє, солоне на смак.

Хай сьогодні кермо в лапах а́нтиепічних аскетів
обертає країну, мов трактор по мокрій ріллі,
але завтра, коли розцвіте – і не буде поетів,
хто за нинішнім злом буде плакати там, на Землі?

21 липня 1995 р., Київ

Уперше за багато літ і літер
я наздогнав заримований вітер!
Налупцював його, розцілував,
віршем на аркуш паперу поклав.

Вітер завмер. Пішло щодення.
Душу мою колише натхнення,
рожеве письмо і голубе.
Знічев’я вітер читає себе.

Картини й скульптури дерев березневих
з гілками оголеними, як нерви,
щодня прописані моїм вітром,
я страчу цим набоєм літер!

Нема приходу небесного зонду,
коли іґноруєш природу!
Ні слова правди в цей світ з імли
не дам, бо барви на ні зійшли!

Стирчатиму опудалом на городі
віршами зодягнений по древній моді,
якщо не вивітрю протест
через меланхолійно перенапружений ґротеск!

Якщо не стешу короткий анекдот
десь у вузькому коридорі –
то й щастям не вп’юся від творчих щедрот
і не спіймаю свій вітер надво́рі!

9 липня 2008 р., Київ

Тим, хто любить читати вірші,
надто ласий до вихилясів,
раджу Гессе, Превера, Ніцше,
будь-кого хоч з яких пасьянсів…

Тим, хто любить читати тишу,
хто мовчить, хто людей не будить,
думку Божу знайти простіше…
Без людей Любов їх людить…

А таким вже, як я, найтяжче,
не сподвигне ні Бог, ні Ніцше…
Бо пишу! Отаке ледащо!
А ви просто читайте вірші!

27 вересня 2016 р., Київ

І от
я зачиняюсь на ремонт.
Усі мої казки́ – подертий мотлох.
Відверту атрофованість думок
сховаю в мертвий, непомітний сполох.
Тепер я зачиняюсь на ремонт.

Але
мале лишається "але."
Мої герої розбрелися світом.
Нові шпалери і тривкіший клей
не зможуть їх на інших замінити.
Як за́вжди, залишається "але."

Комусь
… я теж подався і чомусь,
із поглядів моїх – чужий світогляд.
Лише на ви́гадках, лише на казці вчусь.
Руйную, ремонтую й мрію поряд…
Комусь я так сподобаюсь чомусь!..

20 липня 2005 р., Київ

Я натхнення своє ображав,
не бажав його і зневажав.
А ходило воно за мною,
як намисто за купою гною…

І учора прийшло, і тепер ще сидить…
А мені то тривожно, то радісно вмить…
То заплачеш, як дурень,
то мислиш, як Бог,
бачиш скурвіння скурвінь
меж знаних скількох…

Але звідки берешся ти, рідне натхнення?
А найперше тебе відчуваю в легенях!

Щонайширше у серці всю кров каламутиш!
Розкумедиш – і враз якнайглибше засмутиш…

Хочеш – розміри вірша зламаю й піду…
У фантазію…

Просто ти як знайшло, то ніяк не одпустиш.
Знову кров каламутиш… Думки каламутиш…

Я пригадую нас ще багацько разів,
ще в колисці колись, ще як був без трусів…

Ти ходило, дивило, давало, довбало…
Щоб завжди тебе мало, хотілося й малось…

Я співаю тобою, співаю про тебе.
Розумію, що раб твій, та в рабстві потреба…

Прагнув щойно зректися тебе, але НІ…
Прилетіли в мій діл кольори запашні…

Сяйжовтогарячий, бузковий, гранат…
І я зрозумів, що натхнення мій БРАТ!

22 жовтня 2016 р., Київ

Пізнай мене за думкою й без думки.
Усе так просто, адже вічність є!
Я твій – безмежно: й неотруйні трунки,
якщо живе кохання з нас жиє!

Усім усюдам сві́тлимося в люди –
з вінків тернових пропускаєм кров
розп’яття хресного в повішенні іуди
єдиним поглядом і висловом "ЛЮБОВ"…

Хай на додаток – з думки думка знову
про те, що ти – однаково одне
святе ягня, яке веде розмову,
безтямну й темну.., й не минеш мене.

Я ж тільки о́браз, на який обра́зи
безликі люди виливали в піст!
А ти – свята без імені й без назви,
ти – просто думка, випадковий гість.

23 січня 2010 р.. Київ