У маленького Дениска тільки й мови: «Агу-агу-е-е-е!». А так хочеться, щоб сказав перше слово…
Вранці за Дениском доглядає мама.
— Сонечко, ну скажи: мама!
У відповідь синочок хитренько примружує оченята і посміхається крихітним ротиком.
На зміну мамі приходить бабуся. Граються в «Чобіток», «Ласочку», а тоді вчаться говорити:
— Дениску, Дениску, а кажи — ба-ба!
Онучок знову примружує оченята і тямковито усміхається.
Раптом вбігає у хату розпашіла Богданка, повернувшись із дитсадка, і прожогом до братика.
— Денисочку, кажи: няня, няня! ― весело стрибає довкола малюка.
А тут і тато в двері. З роботи…
Дениско вже простягає до тата пухкенькі рученята і вертиться в’юном на бабусиних колінах. Тато підхоплює його та високо підкидає вгору:
— Синочку, ка-а-жи: тато! Тато!
Реготати починає Дениско, тоді тато, а Богданка – найдужче…
І малюк сказав!.. Перше слово, легеньке і кругле, наче барвистий надувний м’ячик, вистрибнуло та покотилося. Дениско підгицував у мами на руках і весело «тоськав» у долоньки:
— Кази! Кази! Кази-и-и!

2010

Дійові особи:
4-річна Світланка, 1-річний Максимко, тато, мама і бабуся.

* * *
Світланка грається зонтиком, якого я називаю парасолею. Відкриває і закриває його, «приміряє» на себе, зазираючи в дзеркало. Раптом повертається до мене і каже:
― Мамо, а давай парасолю накривачкою будемо називати, бо вона всіх накриває. Хіба хто парас купить.
― Доню, що то за «парас»? ― питую після вагомої паузи.
― Парас ― то таке, що на нього чіпляють світло! ― серйозно пояснює мені донечка і раптом… сміється.
― Мамо, розкажи татові, яке я смішне про накривачку і парас придумала!

* * *
Світланка вертиться біля мене:
― Мамо, відгадай загадку:
В горщику кипить борщик,
в горщику кипить супчик,
в горщику сидять дітки.
― Донечко, і що це буде? ― гублюся у здогадках…
― Гніздечко!
Через декілька днів:
― Доню, а ти пам’ятаєш ту загадку про горщик, в якому кипить борщик, супчик і сидять дітки? ― запитую я, пригадавши недавню історію.
― Так!
― І яка ж у неї відгадка?
― Кубло! А там курчатка парують! ― дзвенить донечка.
― А чого вони парують?!. ― дивуюся.
― Бо мокрі, тільки-но вилізли з яєчок!

* * *
У нашої донечки мідний колір волосся. Я називаю її руденькою, як білочка. Якось увечері:
― Тату, а ти знаєш, чого зимою рудень?
― Може, грудень? ― допитується тато. ― Місяць такий.
― Ні, я називаю його «рудень»! ― твердо стоїть на своєму донечка.
― Ну-ну? ― невизначено кидає тато.
― Бо приходять такі руді місяці, ― пояснює Світланка, ― і все переруджують у рудий колір. От і я така руденька…

* * *
Максимко і Світланка граються кубиками: їздять до млина та набирають у кубики-"мішки" муку. Раптом Світланка звертається до мене:
― Манеж ― то комора наша. В тій коморі сидять мішки. Тихо-тихо щось приспівують… Мамо, а чого тихо?
― Не знаю… То ж ти сказала,― відповідаю.
― Тихо, бо вони щось собі шепочуть, ― знаходиться донечка.

* * *
Світланка сидить на ліжку і малює, а маленький братик тупає біля неї та, впершись животиком у ліжко, стягує з ніг сестрички шкарпетки. Донечка скаржиться:
― Мамо, Максимко мені невдячно поскидав шкарпетки!..

* * *
Якось уранці, виринувши з подушки і глянувши в бік вікна, донечка дивується:
― Тату, подивися куди я доспала!..

* * *
Бабуся сердито підбирає іграшки, розкидані по кімнаті. Світланка не хоче їй допомагати, тому бабуся «погрожує» зібрати їх у «чорний пакет», що означає ― викинути.
Донечка прибігає до мене і скаржиться:
― Бабуся хоче мої іграшки зібрати в чорний пакет!
― А ти навіщо розкидала їх? Піди і поскладай, ― твердо відповідаю я.
Світланка повертається назад і «виголошує»:
― Ба, ти чого збираєш мої іграшки без дозволу!!!

* * *
Світланка поквапом вбігає у хату, повернувшись із дитсадка, що за п’ять хвилин ходу, і з порога серйозно вигукує:
― Ох, їсти хочу!.. ― та з жалем додає:
― Цілу дорогу не їла!

* * *
Через чотири роки...
Максимко: Мамо, я не засну, бо мене різні думки корчать.
Я: А корчать ― це як?..
Максимко: Корчать ― то багато думок летять до голови!

2010 ― 2014

* * *
Синичка шукала поживу…
Я ж відшукувала щастя. Хай коротке, як заячий хвостик.

* * *
У садку виросли маргаритки. Рожевощокі, мов карапузи.
Чи помічу їх біля твоєї лілії?

* * *
Розглядаю хмарини. Квітка, коник, динозавр…
Котра з них МОЯ?

* * *
День укривається пухкою ковдрою ночі. Злипаються пізні квіти.
Що присниться мені сьогодні?

* * *
Співаю про кохання. А вчувається фальш.
Страшно…

* * *
Смуток тягне за руку втому. Втома скрадливо підморгує старості.
Хочу сміятися!

* * *
Помахаю ручкою на прощання і попрошу в Бога заступництва…
Знаю… Тобі пофортунить!

* * *
Кусаю хлібну шкуринку. Пахне медово…
А якщо намастити медом?

* * *
Пишу про те, що бачу. Чи відчуваю.
А чи хотілося б побачити або відчути те, про що пишу?..

* * *
Сміються через образу, а плачуть від щастя.
Уривчасто – повноводно… Антонімічно.

* * *
Соловей співає, заховавшись у гілля.
А ми оголюємо все, що можемо… І вважаємо себе солов’ями.

* * *
Зазирнувши у майбутнє, бачимо минуле.
Дивно?... І коли загубили сьогоднішнє?

* * *
Зафарбуємо подряпину на дверях. Вправно нанесемо дорогий макіяж.
А чи зможемо приховати підлість?

* * *
Мішки виплітають різної густоти. І вага у них різна, і начиння.
Але й шила бувають усякі!

* * *
Задивляюся на дерева. Тріщать від напруги підмоклого снігу…
Як невдалий день.

* * *
Люблю морозний двір та лисе промерзле груддя.
Не люблю вітру, бо не знаю, з якого боку налетить. І що принесе…

* * *
Деколи світ звужується до малесенької краплинки.
І стікає по широченному листку. Горя.

* * *
Проставляю букву за буквою.
Бачу, як набирає оберти новий вир, клекоче і стогне… Мій світ.

* * *
Біжу – поспішаю вперед, вперед, вперед…
А чи варто спішити? Час біжить за мною.

2011

Майже казка. Для дорослих і дітей

Жила собі колись на світі Холера (у нас іменується як Холєра, то й надалі так і будемо казати)… Отож, жила собі колись на світі Холєра. Добре жила, біди-горя не відала. Живилася, чим знала (не будемо уточнювати). Одна неприємність у неї була: не мала вона світла. А в темноті жити – хоч в око стрель: самі знаєте, як встрелиш в око – нічого уже воно не побачить, і його ніхто не побачить. Правда, тепер скляні вставляють…

Отож, не було у Холєри світла. Аж підглянула вона за гусьми, які полюбляють літати з одного кінця берега в інший, зачіпаючи електричні дроти крилами. Результат саме той! І вирішила, Холєра, з їх допомогою вкрасти світло. Гусям що, їм і без світла нічого. Вони ж не люди…

Отож, щодо людей… Жила собі на світі (правда, набагато пізніше) одна баба-тьотя (кому як зручно). Знала вона про капосну Холєру, знала про гусей і ще дещо (не будемо уточнювати). Аж ось світло було – і зникло. І «здогадалася» баба-тьотя, чиї це штучки, та й каже: «Холєра світла має!» А ми, бачите, ні! Вона ж — крадійка. Забирала колись людей, бо ж кажуть: «А Холєра б тебе взяла!..» А тут взяла світло. І добавляє баба-тьотя: «Пообрубувати гусям крила, щоб не літали!» Ну, все ясно, домовилася Холера з гусьми. Договір уклала чи що? І сидимо ми без світла, а вона (Холєра, звісно ж) он скільки світла має. А якби забрала до себе, то де краще: там, і зі світлом, чи тут, і без нього? Холєра його знає?..

2011

Образок

Серпень сумлінно дозбирував у кошик розгублені колоски. Десь далеко ледь чутно прогуркотів комбайн, а може, спросоння позіхнув грім… Спека втомилася і забажала відпочинку.

А в проміжку неба і землі кружляли лелеки, збираючись у далеку дорогу. Величезним живим циліндром (із кількох вузьких кілець) оберталася навколо уявної осі майстерно створена фігура із понад сотні птахів. Граційно рухалася з боку в бік, немов вагалася, куди їй податися і чи потрібно це робити. Монотонно, безголосо вертілася над людськими городами та клаптем поля, торкаючись, здавалося, неба, але міцно тримаючись землі. І розсіваючи тугу. Якусь метушливу, важку… Лише раз по раз порушували гармонійне плетиво молоді журавлята, безтурботно доганяючи один одного у своїй грі. Мабуть, по-дитячому раділи невідомому.

Раптом відділилися од гурту біля трьох десятків лелек, закружляли над березовим гаєм, тримаючись ближче до села. Свої. «Наші!» ― радісно затріпотіло серце, а до горла підкочувався глевкий клубок: прощаються! А «наші» витворяли щось неймовірне: то складали дивовижну молекулу, то сонячними променями розходилися урізнобіч, то розцвітали квіткою, утворюючи пелюстку за пелюсткою… Такий собі мистецький фестиваль.

Мій погляд знову й знов приковував прощальний журавлиний ритуал. Нестримно захотілося піднятися вгору, розкрити широчезні обійми, заховати у них кожного птаха… Там була розлука, тут – чекання. Махаємо з донечкою руками, і свято віримо в те, що нас побачили, відчули, зрозуміли. Розповідаю Світлячкові про нашу лелечу Батьківщину, теплі краї та довгий важкий переліт. Яким він буде? Чи усі зможуть долетіти туди і повернутися назад?..

Довкола спокійно зеленіли притихлі дерева, у стійкій байдужості дрімали цегляні хати. Лише чорна бузина, мовби ненароком, позвішувала тяженькі голівки-кетяги і ледве стримувала жаль. Та ще небо на заході почепило сіру фіранку…

Пам’ятаймо

А над селом —
Журливі журавлі,
І крила в них легкі-легенькі й пружні!
Така близька усмішка до землі,
Хоч тисне відстань холодом потужно.

Комусь – веселе,
А комусь – прощальне
«Курли» останнє не дзвенить з грудей.
«Чого дивитись?» — кине хтось. — «Банально».
А може й зовсім очі не зведе…

…А над селом веселики ключами —
Зрадливі крила, помахи, як дні…
О, як же радо ми їх зустрічаєм!
О, скільки ж, скільки
Не верта рідні…

2011