Не новина, що літо догорає.
Його не зупинити ні на мить
і кожному повідати кортить,
як ружа в’яне, листя опадає
і не кує зозуля біля гаю,
а хмари затуманили блакить.

До вирію готуються лелеки,
у далині – омріяна весна...
дарма, що у людей іде війна
і що до перемоги ще далеко.
Вгорі їм сяють кольори веселки,
за обріями падає луна.

Метафори одна на одну схожі,
але за ними кожне бачить те,
що іноді засмучує, проте
хай буде осінь, небо непогоже,
та коїться невідворотнє, Боже,
у морі – синє, вище – золоте.

08/23

Досіває як на рану солі
завірюха іній і сніги...
певно, як розтане моя доля,
вийде навесні за береги.

А коли навіяна розлука
стороною омине мене,
розіллється повінню по луках,
ручаями-бродами мине.

Поміняємо одні на інші
у далекім вирії краї...
але Богу все одно видніше,
де, кому, куди, коли раніше
йти і йти у засвіти свої.

І запам'ятається надовго,
і не буде мучити нікого
те, що ми у світі зажились,
і не залишається нічого
як пливти до берега чужого
у обійми осені... колись.

04/23

ІУ сни прилітає весна
і з нею хороші новини –
неначе, минає війна
у перші свої роковини
і наче, у неї дебют –
остання зимова відлига,
і як переможний салют
скресає у повені крига.
Усе ж бо минає, либонь,
у час найлютішої ночі...
душа поринає у сон
і чує сигнали урочі.

ІІПолину у рідні краї,
побачу узори на хаті,
побілені стіни її
і призьбу червоної масті,
гладущики в ряд на тину,
у небі зорю вечорову,
придумаю їй колискову...
ось тільки рукою змахну
сльозу і у маєві сну
послухаю мамину мову...

ІІІДуша оніміє на мить...
стає золотою блакить,
у лузі квітує калина...
Із неба очима століть
на білий обламаний квіт
вдивляється вся Україна.

02/23

Заманюють оманливі світи,
де маємо усі відпочивати
колонією.. але рай один –
десь у гаю біля своєї хати.

А ще до того як іде весна
і попереду неминуче літо...
і явиться із юності вона,
якої не було у цьому світі.

І ніби усміхається мені...
і наче їй ні холодно, ні тепло...
Навчаємося жити уві сні
за межами існуючого пекла.

Все зіткане із нитей міражу –
нема війни, печалі і розлуки
і я босоніж по траві біжу,
бо діти доганяють і онуки.

Існуємо в коловороті літ
і є ще мама, і живий ще тато...
ілюзіями ми усі багаті...

нема надій на Божий Заповіт,
та відтіля у цей лукавий світ,
моїй душі не хочеться вертати.

06/22

І
Її ще пам’ятають молодою.
Із вогником у погляді яснім
і з довгою русявою косою –
вона являлась дітям уві сні.

А нині помічають на порозі.
Узимку і до самої весни
вона чекає щастя на дорозі
як вирію пташина восени.

Щось у подвір'ї порає уранці,
рубає дрова, відрами гримить
та час од часу дмухає на пальці,
аби зігріти руки хоч на мить.

Нічого, – каже, – маю те, що маю...
байдуже, що посивіла уже.
Її на світі праця ще тримає,
хоча – усяке пам’ять береже.

Її таємно тероризували
за те, що вчила думати дітей
боротися не за високі бали,
а за добро у пам'яті людей.

Та як уміла захищала мову –
єдиний наш надійний оберіг,
який забороняє людолову
переступати за чужий поріг.

Не відали корисні ідіоти,
що їхнє ЗА тоді було не ПРОТИ
сьогоднішньої спільної біди...
не думали, що діями своїми
наводили понтони і до Криму,
й до Києва – сучасної орди.

ІІ
Горює серце, що немає долі,
а на зорі щемить у самоті.
Її надії – як вітри у полі,
хоча і буйні, та усе не ті.

Помолиться, буває, у зажурі
і думає, що ось... іде війна...
«а молодість – не вернеться вона...»
були літа веселі і похмурі...
а нині Ярославною на мурі
гірку сльозу втирає край вікна.


ІІІ
Згадається посіяне насіння,
утрачене зелене покоління,
історії лукавій завдяки...
..........................................
Але надія додає їй сили...
у бій ідуть за неї вояки –
бешкетники, які її любили.

02/22

Чоловіку мало мати все,
що не заборонено мораллю,
і якщо наліво понесе,
то не оминає файну кралю.

Час не розчиняє почуття
у пучині моря-океану,
і якщо ми любимо життя,
то клюємо на його оману.

Що вночі оспівує піїт,
те йому забороняє віра,
і буяє полігамний рід
завдяки гяурам та емірам.

А якщо ля фане не шерше,
то месьє у золотому віці
так природа-мати береже,
що не зрадить і майбутній жінці.

Та іще поети-диваки,
мрії та уяві завдяки,
моляться одній своїй іконі
і на одрі будуть у полоні
течії за плесами ріки
до Харона, у її долоні.

09/20

Уві сні дорогою іду я,
а по косогору, наяву,
колію нащупую нову,
поки не почую, – алілуя.

Дихаю свободою – живу,
островами пам'яті існую.
Меншає щасливих дежавю,
більшає навіяного всує.

І майбутнє мариться як сон,
і минуле обіб’є пороги,
де кує зозуля три дороги:
дві чужі на волю... у полон...
а моя долає рубікон
Піррової недоперемоги.

09/20

Той самий Спас, та інший серпень.
Ось-ось і осінь на порі
вгамує цю жару нестерпну
і запалає у дворі
горобина, або калина
і, може, в пам’яті зійде
моя спасенна і єдина
у щедрий яблуками день.

А далі – все. Кінця немає.
Хай Ладо клени золотить
і хай несуджена прощає,
що забував її на мить,
коли дивився не на небо,
де сяють наші дві зорі...

А поки сонце угорі,
то, може, іншої й не треба,
якої у кобіти Феба
тоді не виграв на парі.

08/20

І горе уже – не біда.
Робінзоніада триває.
Мені би – якась Середа,
бо П’ятниці в мене немає.

На неї скривився четвер,
що скоро уже понеділок.
Немає надії тепер
на пильну увагу училок.

Поширюють сайти чутки:
– у моді лілові колґоти...
а я ж від неділі, таки,
і аж до суботи не проти.

Усе це утяв карантин –
і мову, і зелень, і гроші,
і лиця нові, і... калоші...

А те, що я й досі один...
та я ж не єдиний акин
не дійсно,
             а справді
                         хороший?

08/20

В гаю уже зозуля не кує
і солов'їні арії не чутні,
у лузі одуд голос подає
та іволга загадує майбутнє.

Кигиче чайка у височині,
гуде бугай, чекають ночі сови
і горлиця, воркуючи пісні,
перебиває хори вечорові.

Озера, і левади, й береги
освоїли бузьки й лелеки босі...
а за тумани, за дощі і роси
у небі посварилися боги.

І затихають жаб'ячі акорди
луною у далекому яру.
Еол ревнує – у таку жару
Ярило б’є нечувані рекорди.

В зеніті літо і його хода
то радує, а то і душу ранить,
лишаючи зарубини напам’ять...

але йому – як із гуся вода,
чи то дощі, чи то отави в’януть,
байдужому і лихо не біда.

07/20

– А пам'ятаєш, на Купайла
у лісі папороть цвіла
і ти мені пообіцяла,
.................................?
– А пам'ятаєш, вечорами
свіча горіла у вікні,
а я тинявся за тинами,
.................................?
– А пам’ятаєш, аж уранці
достукався до тебе я,
коли побачив на фіранці
.................................?
– А пам’ятаєш проти ночі
фіалок дивний аромат
і їхні сині-сині очі
.................................?
– А пам’ятаєш, як ночами
ми засікали еНеЛО,
а ти гадала, що між нами
.................................?
– А пам’ятаєш сон у руку –
Земля і небо голубе,
і нашу, на віки, розлуку,
.................................?
– А пам’ятаєш, як ми знову
ішли удвох, рука в руці,
уже до вічної любові,
.................................?
– А пам'ятаєш, як до того
не їли ми чотири дні,
але казали, – слава Богу,
.................................?
...................................
А пам’ятаєте, дівчата,
походи, ралі і регати,
коли були ми молоді,
писали вила по воді
і обіцялося багато,
..................................?

07/20

Навідуюсь до свого краю,
коли на це ще сили є,
і не дивуюсь, що буває,
мене ніхто не впізнає.

І я не впізнаю нікого,
хоча вітаю всіх підряд.
Немає ані друга мого,
ані його й моїх дівчат.

Сумуємо за бабусями.
Не молодіють і діди.
І менше їх, і не ті самі,
якими ми були завжди.

І посивіли, й полиняли,
і пригинає до землі...
аби чуприни не блищали,
то натягаємо брилі.

Колись були такі як треба,
сміялись, не ховали рук,
не ставили поперед себе
своїх дітей або онук.

Мовляв, і ми були нівроку,
і чорнобриві, й кароокі.
Ні. Не міняється народ.

Ми не такі були високі,
але від року і до року
триває душ коловорот.

06/06/20

Світає... і світиться світ
у сяєві іншого світу.
Коли не минає політ,
життю не пиши заповіту.

Не знає ніхто і ніде,
кудою надія літає.
За обрії сонце зайде,
тоді поганяй аж до раю.

На одрі у віщому сні
вертаю до отчої хати,
де ложе готують пенати.

Та все-таки – нащо мені,
допоки співаю пісні,
у вічності тій засинати?

05/20

Природа не виховує людину,
а, як-не-як, і радує, і вчить
як вижити у ту лиху годину,
коли прийде її остання мить.

І, як-не-як, а другу половину
ще дожинаю... а душа болить,
що ойкумену цю і я покину,
коли полину у її блакить.

Та, як-не-як, а не кусаю лікті,
бо небо чисте, і зоря ясна,
і долітає з далечі луна,
що я не одинокий, а на світі
є попереду не одне ще літо,
коли мине опалена весна.

Забуяли зеленню ліси.
Віє яблунева завірюха.
Пелюстки оазою краси
ойкумену оповили пухом.

Це уже нагадує фінал
опери... а, може, й оперети...
«Лебедине озеро» і «Бал»
зашуміли піною у Лету.

І за течією уві сні
чую ліру і далеку лютню...
Та бадьорі арії не чутні...

Кличе Мойра у минулі дні.
Віщі сни навіюють мені
не веселе, а сумне майбутнє.

05/20

У карантині горе не біда –
і на поези вистачає часу,
і на городи, як тече вода,
а суще небо б’є у тулумбаси.

Квітує все – моє і нічиє:
вороняче, совине і лелече.
Кує зозуля – віку додає,
а соловейко опери щебече.

Лопату в руки і – відпочивай!
Нема чого на долю нарікати,
що ідемо колоною до хати...
На вулиці перемагає Май!

Гудуть рої, але не носять меду,
гуляють тучі, а дощі не йдуть.
Не свято у трудящого, а муть...

Зелене ще не застує поету –
попе́реду усе, що попере́ду,
куди отару наймити ведуть.

01/05/20

Сади стоять у молоці
несамовитого буяння,
неначе перші миті ці
переживають як останні.

І вишні як на виданні,
і, наче, на весіллі сливи,
зарум'яніли яблуні...
На урожай чекають ниви.

Упали рятівні дощі –
усього сущого основа,
всього живучого обнова...

Живу молитвою душі,
яка подужає чужі,
бо небо чує рідну мову.

04.20

                   І
Воюють не халупи, а палаци...
зелене оживає навесні...
надія умирає на війні,
бо є іще нувориші-паяци.

Сюжети є, а фабули нема...
те умиває... інше гріє руки...
історія не додає науки,
що доля володіє усіма.

                   ІІ
Але про це – уже забуті вірші...
Поезія не пахне все одно,
коли не заглядає у вікно
бодай одна єдина наймиліша.

Коли не випромінює тепло
ні усмішка її, ні серце Кая...
Минуле за водою утекло,
а за душею іншого немає.

                   ІІІ
Були ми мільйонери і бомжі
і досі залишаємось чужі,
у долі не отримавши обручки...

вели нас у майбутнє міражі,
а нині стоїмо на рубежі,
доведені у відчаї до ручки.

04/20

Яка оказія явилась!
Весна не за горою,
а сіячі заякорились
у гавані застою.
Ячить поезія висока
кімвалами кумира,
куняє муза одинока
і почиває ліра.
Піїти засівають дачі...
усі на карантині...
у резервації... одначе
це не поможе нині
начхати і не помічати
ізгоя-баламута –
у самоті ізолювати,
аби його забути.
Перелопачую оазу
і короновану заразу
міняю на салати
і хай не читане ні разу
чарує очі віршомазу
і не дає куняти.

04/20

І
Ну що, здавалося б, ім’я?
Ім’я – та й годі... просто, – Ліна.
А каже українське я,
що то історія моя
так само як і Україна.

Читай хоч цілу ніч і день
од палітурки і до краю
її палітру одкровень –
вінок нечуваних пісень
всеукраїнською лунає.

ІІ
Вона іще цариця мод...
І навіть ретро-діалекти –
її багатоликий код,
яким поети і поетки
«переаукують» народ.

У римі суржик «ожива»,
буває, є – нові і но́ві.
Але задумуюсь, «бува», –
а що як деякі слова
незримі рани рідній мові?

Читаю українською́
і, наче, «дома» побуваю,
чи то – посто́ю-«постою́»,
чи у раю, а чи у раї?..
«узять» і «мать» не помічаю...
Але за каліграфію́
усі недоїмки прощаю,
не редагую, не міняю...
На осучаснену мою
ще нелюбиму-нічию
чужі слова перекладаю.

19/03/20

Де ви, мої нефертіті,
милі навіки жінки?
Я пам’ятаю ті миті,
сині волошки у житі
і – за водою – вінки.

Канули за течією
як силуети купав
пізні жалі за тією,
що називав – орхідея,
та не її обіймав.

І на Івана Купала
інша вела у вогонь,
вабила за оболонь...
Та, що мене обіймала,
переживає, либонь?

Гречкою пахло у просі...
Щастя минає земне
і повертає на осінь.
Та, що сумує і досі,
не забуває мене.

Часу немає на рани.
Поки живі ветерани,
маємо іншу ясу.

Пишемо міні-романи.
Коней сідлають улани,
дами роняють сльозу.

02/20

Жура і сум не додають снаги.
Ідилія ілюзією буде –
немає завтра. Та дають боги
ясні надії, що і ми ще люди.

Не ігноруймо засоби мети,
які не оживуть самі собою.
Ще буду я, і є у мене ти,
а живемо надією одною.

Якщо реалізуємо своє,
яке вже узаконене роками,
не оминемо і своєї карми...

Коли і віра, й сила духу є,
а Ерато заснути не дає,
лишається приходити до тями.

01/20

               І
Усе частіше бачу юні роки:
її із лілією у руці,
себе, ще біля неї, за пів-кроку
і наші силуети у ріці.

То жевріє у пам'яті, то гасне.
Усе життя – один оксюморон.
Тому воно напевне і прекрасне,
що іноді вертається як сон.

У променях далекої заграви,
буває, бачу очі нелукаві,
а іноді веселі... і сумні...
І у години спокою нічні
її вітаю у своїй уяві,
допоки усміхається мені.

               ІІ
У аурі квітучої калини
її узрію весняної днини...
тоді і я хмариною-дощем
до неї одинокої полину,
а восени живицею ялини,
аби у серці заживити щем.

Як і вона шукаю панацею,
аби іти стежиною тією,
якою ще у юності ішов.
Тому, буває, і не засинаю,
і серце уночі закалатає,
коли ганяє ще гарячу кров.

01/19

Я не лечу, і не іду, й не їду
у невідомі далі і краї
і не лишаю за собою сліду,
де не було і ще нема її.

Якщо вона Снігуронькою буде,
а я до неї все-таки піду,
нехай почують недалекі люди,
яку я їй щедрую коляду.

Тоді вона не буде нічиєю
і при мені залишиться тією,
яку чекаю у своїм саду.

І хай тоді лютує завірюха,
а я ще закохаюся по вуха...
Хай гріє, поки іншу не найду.

01/20

Був я соняхом ще до Івана
та і досі ношу його бриль.
Як Ван-Гог не курю я кальяну,
а краду колоски як Василь.

У городі літа промайнули
і пригадую іноді я
мої винаходи у минулій
біографії багатія.

Ми ховали картоплю у ямі,
на печі берегли врожаї...
мене сонце катало на рамі,
поки соняхи зріли мої.

Пам'ятаю свою лісапету:
посере́дині руль – олівець,
соняшнина одна попереду
і позаду такий же кінець.

І ганяв я на ній по дорозі,
аж пилюка стояла стовпом,
обганяючи Олю на возі,
що махала мені батогом.

Не побіг я тоді у поети.
На фанері у небо літав,
інженерію не поміняв...

але Олі писав я сонети,
а таємні її силуети
у альбомі її малював.

12/19

Минає все – жага, жура, очарування,
любов, що першою була, і є остання.
Уже ніяку не найду,
і поки фею заведу,
іду у баню.

У неї заночую і... захочу чаю.
Ні, я не п’ю, але і їй не наливаю.
Вона така як треба вже
і приміряє негліже,
а я чекаю.

Вона показує своє рясне намисто
і забуває, що мені нема де сісти.
Я біля неї – як не є,
але нічого не дає,
аби поїсти.

Я наступаю на граблі і не сідаю.
У мене ґлею трохи є. Гальма немає.
Зорю дарую, бо сама.
У мене іншої нема,
а ця сіяє.

У неї файне декольте – на всю фігуру.
Я накидаю їй халат. Які амури?
Мені – аби якусь їду,
а як немає – я піду.
Така натура.

Ні, я не голодую, ні, але буває,
перемагає апетит, який ще маю.
Вона запалює свічу...
А я уже лечу... лечу...
і... засинаю.

12/19

Іду у край забутої оази,
минаючи приватні береги,
украдені багатіями бази,
циганами освоєні луги.

І досі тут ще водиться усяке –
і патерчата, і басаврюки,
буває, ще хіхікає русалка
у мулі пересохлої ріки.

У низині не меншає осики.
І той, що греблі рве, о цій порі
із перепою, аж не в'яже лика,
ночує у сидячого в горі.

На бабая усе ще зазіхає
чорнява чапля і її сини,
неначе у болоті жаб немає
від осені до самої весни.

І хочеться – у далі... і подалі,
і поза перелази і тини
пустелею юдолі і печалі
за буреломи – із трясовини.

І що за цими далями шукати?
Ті самі ями, вирви і рови.
Як будяки посеред кропиви
усюди хазяями – супостати.

Людиною не пахне. Уночі
кікімора болотяна ширяє
та ухають налякані сичі,
а їм луною бір відповідає.

Немає того, що було, іще
коли живі лісовики ходили,
і дерево садити мали сили.

А нині – ліс, посіяний дощем,
і палений, і рубаний мечем –
у хащі Берендея. Край могили.

12/19

Полетіла осінь за зимою,
та сама її не донесе,
поки не позавіває все
небо пеленою сніговою,
поки завірюха і хуга
не укриють поле і дороги
і тоді і їй самій під ноги
упаде перина дорога,
і тоді – міняй вози на сані
і готуй лещата, ковзани,
і уже до самої весни,
може, пощезають калабані,
по яких весела дітвора
буде находу полірувати
і обцаси, і опору п’яту,
поки сяє інієм трава
і позаганяє їх у хату
дід мороз і баба снігова.

12/19

Сиджу собі і горя ще немає,
а може, і не буде як умру
і полечу лелекою до раю,
а не у чорну зоряну діру.

Надію маю – не уріжу дуба,
а біля нього лахи покладу
і почекаю ще єдину, любу,
а далі сам за обрії піду.

Не буде піраміди фараона,
його жезла не буде у руці.
І не узрію тіні Посейдона,
і феї, і наяди у ріці.

Але одну мелодію почую,
коли зійду і кану уночі
та біля того дуба заночую.

І, може, залунає, – алілуя...
і не погасне полум’я свічі.

12/19

Не обіймаю неозоре,
а – чи було, чи не було,
пригадую високу гору,
куди нас літо завело.

Перецвіли волошки сині
на схилі сонної ріки.
І я – на схилі літ, і нині
не увійду у ті роки.

На тому самому обриві
я повертаюся на час
у миті юності щасливі,
коли усе чарує нас.

І пряна ружа, і мімози
такий же мають аромат
і я не утираю сльози
як і багато літ назад.

Але немає як раніше,
коли було і так, і сяк,
і не второпаю ніяк,
чого минуле очі ріже,
чому усе іще не так,
а ми чекаємо на інше.

11/19

У колориті білої зими
малюю за садибою дерева.
Гостюю ще у осені-куми,
ну а кубіта – у сузір’ї Лева.

Не помічаю ані вечорів,
ані ночей. Усе минає всує.
Ось і Амур до неї полетів,
а я її не бачу і не чую.

І це ні у ворота, ні у тин.
Уже на зиму осінь повертає,
а я усе один, усе один
без неї у хатині біля гаю.

І замерзаю у самотині,
на дрова ріжу вишні в гущині,
але боюся, що уріжу дуба,
коли мене лякають уночі
летючі миші, сови і сичі
і не рятує, і не гріє люба.

10/19

У тумані сіріють алеї,
серед осені кряче печаль.
І ворона сумує за нею,
і мені її мало, на жаль.

То завіється з гаю у поле,
то фарбує сурмою ліси
і у лузі неначе ніколи
не було ще такої краси.

То пишається горобиною,
то калиною біля ріки,
по габі за цією рікою
вишиває собі полики.

Завітає ця фея й до мене,
і кота подарує мені,
що примружує очі зелені,
і мурликає щось уві сні.

А сама помандрує у гості
у хороми хуги і зими.
Поки з нею прощаємось ми,
сіє росами із високості
подорожню імлу на погості
за журбою, що їде саньми.

10/19

Запасають жолуді дуби,
червоніють падуби і вишні.
Не ніяковіли би, якби
не були такі нагі і пишні.

Узялись у боки ясени.
Явір усміхається ялині.
І кольє опалу до весни
буде ще сіяти на калині.

У природи виїзне кіно.
Їй у ролі осені – морока.
Чагарі із нею заодно,
а в гаю осика – одинока.

Чуйну душу не лікує час.
І дерева ще ідуть у люди.
Он березу обіймає в’яз,
а береза обирає дуба.

Місію очікує зима,
та у неї інші ідіоми.
Осінь – незалежна. І сама
завітає у свої хороми.

Опадає золото руде
і руно на ризи падолисту
і на естафету урочисту.

А ота, яка за нею йде,
купідону кучері пряде,
а наяді – інію намисто.

10/19

Іду у висоту із низини
і поки це описує рука,
гадаю, – до якої глибини
тече моєї пам'яті ріка.

Несповідимі ні путі мої,
ані чому на довгому віку
ступаю у тій самій течії
щоразу у одну і ту ж ріку.

Не знаю, чи прокинуся, чи ні,
чи запитаю у забудь-ріки, –
навіщо одинокому мені
ці зайві неприкаяні роки?

Багато літ у Лету утекло
за течією долі у кінці
забутої моєї юності.

А може того часу не було?
У вирі човен, у руці весло,
але її немає у ріці.

10/19

Добирає урожайне літо
качани і колос до куля
і Ярило у піке зеніту
сіє павутини на поля.

І Покрова устеляє сіно
пеленою на нове зело.
По озимині її насіння
яриною ниви ожило.

А уже за нею фінішує
у високі сині небеса
кароокий жовтень, що існує
поки є ще в’януча краса.

Уночі замішує пастелі,
а удень малює міражі,
як Марія укриває землю
на краю небесної межі.

У свої сіяючі чертоги
одягає омофори тоги
і міняє опції меню,
та наймає сивого Борея
вимести усі її алеї
і неони магії вогню.

10/19

І
Купиною осінньої аури
догорають кущі,
а за тучами вітер у траурі
сіє-віє дощі.

ІІ
І написано, і переписано...
Ой, було-не було –
заримую-но сяючу лисину,
а не хмуре чоло.

Що на неї, буває, не капає –
за огріхи мої!
Але німбами орія-арія
обрамляю її.

І тому оминають аматори,
ігнорують сноби...
За поезію і за метафори
ми побили лоби.

І не соромно. Є ще епітети
і буяє трава...
А кому не дано це помітити,
хай римує слова.

ІІІ
Є нечитане і недочитане...
Напишу я іще, –
що моєю журбою нанизане,
змиє осінь дощем.

10/19

І
Начало є, то і фінал буває,
хоч іноді й повторюється знов
очарування, що не проминає,
і є лише надія на любов.

І не одне її іще шукає,
і не жаліє ніг і підошов,
аби за нею – парією раю,
як і Адам за Євою ішов.

Але нема: едему у пустелі,
оази щастя, літепла купелі,
води живої у сухій ріці.

Так і йдемо за нею однією
та за обітованою землею,
аби не оминути манівці.

ІІ
Вона усяка, ліва і ніяка –
і течія у вирі на ріці,
і яблуко спокуси у руці.
Посіяну зорею зодіаку,
очікуємо зернятами маку,
але їмо зело і корінці.

Навіяна як сон, вона щезає,
обманута, на віру уповає,
заручена – єднає береги,
найкраща залишається у серці,
нічийна добувається у герці,
одна-єдина додає снаги.

Омріяна, коли її немає,
жадана, поки сили вистачає,
найгарячіша – як яріє кров,
доведена у відчаї до краю
тієї муки, що переживає,
і потрясає душу до основ.

Але буває, що і ця не перша,
і до вельону русу косу чеше,
та вірує до самого кінця –
а може ще розвіються печалі
і на останній лінії спіралі
навіки об’єднаються серця.

ІІІ
😍 тоді являється любов’ю,
коли у ній осяяні обоє
і їх оберігає ...таїна.

Коли душа на березі одна,
її луною чути за рікою,..
...........................................
О, як чарує осінню весна!

10/19

На луги і гаї, і садами оточені села
осідають тумани і тане омана очей.
Перелітні птахи навівають думки невеселі,
що і ми летимо за межу неозорих алей.

За каймою ріки течією уявного Стіксу
виринають Харонові утлі вербові човни.
Пеленою імли накидає вечірню завісу
на палітру печалі яса, що мине до весни.

Із корони беріз осипається золото листя,
майорять ясени, багряніє на в’язі чалма.
Затихають рої. Їм у келії шавлія сниться
і байдуже, що осінь уже атакує зима.

І мені житіє пророкує своє алілуя.
Посивіли літа, і зозуля уже не кує,
і симпатія є, а душа не за нею сумує,
а за тінню тієї, що й досі тенета снує.

Покотило до неї – до ирію дідове літо.
І не знаю, за що я цю пору печалі люблю
і навіщо синиця такому як я журавлю.

У поезії дня домінує осінній епітет
і усім все одно, що малює уява піїта –
чи етюди жури, чи пейзажі німого жалю.

10/19

Як природа блукає по колу,
так і ми – по траві і росі
то обоє у наше ніколи,
то на плаї у лузі, у полі,
у ліси по опалій красі.

Вишиває веселкою небо
на пейзажі свої міражі.
Ну а я на палітрі душі
вишиваю її біля себе,
поки душі іще не чужі.

Віє осінню із небокраю.
Вітер сіє нові врожаї
і за обрій жене кураї.
А вона і мене відшиває,
і навіяні вірші мої.

Хто покаже, якою стезею
цю ля фаме я можу шерше?
Усміхнеться і буде моєю?
Насолоджуюсь тільки із нею,
а без неї існую лише.

Чи у неї опущені крила?
Заблудилася чи заблудила
ця уявна красуня моя?
Нецілована мною, та мила,
що висоти усі покорила,
а гуляє іще нічия.

09/19

Я пам’ятаю юного хлопчину,
душа якого рвалась у політ.
Спіткала доля у лиху годину
і рано полетів у інший світ.

Малі герої гартували тіло.
Хотіли жити подихом одним.
А от ризикувати не уміли,
аби лишитись цілим і живим.

Розбігтися по насипу до броду
і відірвати тіло від землі,
летіти як у небо журавлі
за мілину і на широку воду,
явитися у пам’яті народу
і канути навіки у імлі.

09/19

Нема коли поглянути угору.
Та і навіщо линути у даль?
У цю суху осінньо-літню пору
у кожного своя жура-печаль.

Рушаємо із бабиного літа
у затяжні тумани і дощі,
аби були оказії зігріти
оази і проталини душі.

Міняємо пейзажі-акварелі.
Минаємо калюжі-ручаї.
Шукаємо ілюзії свої
як бедуїни раю у пустелі.

Надіємося на свою весну,
на ласки чоловічі і жіночі,
які жага навіює щоночі...

Молюсь за тебе, поки не засну,
і просинаюсь, витерши одну
гірку сльозу, що застилає очі.

09/19

Під ногами знову шелестить
в’яле і сухе опале листя
і пейзаж минулого за мить
ватрою ось-ось і розгориться.

Нагадає юнь у багреці
сивої отави, а на лоні
далини у самому кінці
намалює обрії червоні.

Все – як і раніше, як було
і не забувається ніколи.
Вишиває золотом зело
баба осінь, що іде по колу.


Випиває вечір білий день
тай іде у ніч до ранку спати.
І мене жура веде до хати,
де ночую як у лісі пень,
та найкращу із усіх пісень –
колискову заспіває мати.

09/19

Ось і серпень осінь доганяє
по заборонованій ріллі.
На узліссі молодого гаю
ирію чекають журавлі.

Так і ми торуємо дорогу
і не боїмося уночі
кликати у сни одне одного,
поки у запасі є ключі.

Не питаю, – бути чи не бути...
яблуко не заборонний плід.
Але як душі не сполохнути,
що уже готова у політ?

Поки ще долаємо утому,
думкою вертаємо додому
із юдолі хаосу й жури,
щоб не чути над собою грому
і радіти ще одне одному
пізньої урочої пори.

08/19

І
Юрмою ідемо у маси,
п’ємо отруту як вино
і подаємо нуль на фазу –
душі байдужій все одно.

Нема коли... немає часу...
як у комедії кіно.
Несе до ирію судно,
яке ніколи і ні разу
не опускалося на дно.

А ми на палубі обоє
у суєті, й самотині...

Немає миру на війні.
А героїні і герою
удача є. Не за горою
її блукаючі вогні.

ІІ
Але... не вистачає джазу...
і кутюр’є... і кімоно...
А щастя наше? А воно
не реагує на образу.

Не переймаємось. Ріка
життя – за обрієм. Далеко
ще сяє око маяка.

А ми за милі і парсеки
ще уявляємо лелеку
і у капусті – малюка.

08/19

ІДо світанку – урочиста мить.
На орбіті тане двоєликий,
обіцяє – буде день великий!

Розбудили зоряну блакить
лісові і польові музики.

Ирій синім полум’ям горить.

ІІДушу надривають солов’ї,
буйне різнотрав’я ронить роси,
по отаві заходили коси...

І земного поту ручаї
потекли сльозою у покоси.

Витирають чола косарі.
Їх уже помітили наяди
і тікають у свої левади.

І ясніє небо угорі,
поки чує соло і рулади.

Голуби воркують у дворі,
гуси не курей заґелґотіли,
чаєнята при дорозі сіли...

Опускає неба якорі
у тумані вирію Ярило.

ІІІІ ніщо мене не омине...
Уявляю бойові колони
тихого, за обріями, Дону.

І війна із далечі війне
залпами у небо осяйне
і луною – черги полігону.

07/19

Не цілую, але обнімаю
як давно і недавно було.
Забуваю, але пам’ятаю
як дощі пам’ятає зело.

Уявляються радісні очі
і розкрилені руки твої,
наче скучила, ніби щоночі
наші душі іще нічиї.

Ідемо як бувало у парі
коротати ясні вечори
до жагучої тої пори
як єднаються сині і карі
і шукають у небі Стожари,
поки падає щастя згори.


07/19

Чи фіксує побачення наші
те, що й досі єднає серця?
Ідемо в куражі-епатажі
і немає уже каяття.

Нас вінчає у сивому небі
буйний вітер, що сіє дощі,
і нічого неначе й не треба,
поки чуємо, – Гірко! Мерщій!

Ти біжиш по калюжі до мене,
щоб упасти в обійми таємні
і гукати, – Літаю! Лови!

Полетіли у Лету обоє
і за миті мої із тобою
не зносити мені голови.

07/19

Як не є, а іноді буває,
що не настає цілюща мить.
Час лікує, але серце крає
і душа не гоїться, болить.

Доброта виборює у герці
віру і надію на тепло.
Що не залишилося у серці,
того й за душею не було.

І немає, і не буде ради,
де кому на щастя повезе
і куди недоля занесе.

Щире серце умирає ради
тої миті, що гамує вади,
а душа витримує усе.

06/19

Літа не додають до віку,
а віднімають те, що є.
А як рокам немає ліку,
то й інтересу не стає.

Немає часу у людини,
коли ще дибає за двох.
А до лихої йде години –
то ось тобі і епілог.

Тоді і видавай негайно
томи, поему напиши
або есе і оду файну...
Але нікуди не спіши.

Рони як дуб весною листя
свої останні сторінки
і... не барися у ярки...

Під полинами є ще місце...
А як нічого не боїшся,
проси у милої руки.

06/19

На пасіці дзуміє і гуде,
а я у літній келії куняю.
І наче і ніколи, і ніде
ще не було ошатнішого раю.

Полум’яніє у зеніті день,
який і я з роями коротаю.
І поки ще до осені іде,
не сиротіє хата біля гаю.

Літає трутень, поки не зима.
Йому уже й нема чого літати...
Ночами місяць проситься до хати.
У нього свого вулика нема,
і котиться між зорями дарма,
і нікому його заколисати.

06/19

Іще обіймуться не раз
жура з журбою.
Люблю я витрачати час,
але з тобою.
Але з тобою, геній мій,
душевні рани
не залікує ще не твій герой роману.
Герой роману, міфу, мрій,
де героїня
фантасмагорії подій –
моє видіння.
Моє видіння, що летить,
у небі тане –
фата Моргана... А за мить
уже й не гляне.
Уже й не гляне, бо у нас
нема героя.
Але обіймуться не раз
жура з журбою.

06/19

Салют, моя зоре! Я – у дорозі,
а ти сіяй, не забувай, пиши.
І я тобі, і ти мені у змозі
побути половинкою душі.

Одному і одній у цьому світі
одна відрада – ладо і листи.
Роби як я, пиши мені привіти
і будьмо разом 👫 як волієш ти.

Одредагуй мої думки у вірші
і прозою поета забавляй 😊.
Дверей у свій фіґвам не зачиняй.
Пиши частіше, обіймай міцніше...
Ніхто як ти не розуміє більше,
яка стежина поведе у рай.

06/19

Кує зозуля і віщує літо
гарячі ночі, а не самоту,
якою не умію обігріти
не іншу, не чужу, а саме ту.

Кінчаються сонети і привіти,
осипалися липи у саду.
І думаю, що у юдолі світу
до осені такої не найду.

Хіба що уві сні, у хороводі
ідуть знайомі пасії – і горді,
і ті, що не жаліли полину...

Усіх імен уже й не пригадати
і майже кожну можна обіймати,
але у кожній впізнаю одну.

06/19

Не зів’яла у лузі калина,
а у пам`яті – ті чагарі,
де чекає одна і єдина...
Ми із нею іще школярі.

Я біжу і зриваю для неї
находу запашні чебреці.
Аж дивлюся – у феї моєї
є такий же букет у руці.

Я вручаю їй, ледве помітні,
у своїй наготі зірочки,
а вона мені – жовто-блакитні,
на любов і розлуку, братки.

Не минає іронія долі.
Помінялися квітами в полі
тай радіємо, що не одні...

Понесемо ті квіти до хати,
щоб і долі свої поміняти,
і усе, що було уві сні.

05/19

Напишуть поети
пісні, і сонети,
та білого вальсу рядки
про дівчину милу і тиху могилу,
де мирно лежать вояки.

Співаємо пісню одну,
на інші не маємо часу.
Та не зупиняє війну
мелодія білого вальсу.

Були ми ліричні,
та іноді звично
ішли у одному строю
або у атаку за цінності вічні
і рідну Вітчизну свою.

Не чули ми, – браво! –
коли воювали
за кожну щілину і п'ядь,
але у окопі ми теж танцювали,
де кулі і досі летять.

А нині ми зрілі,
міцні, задубілі
спочинемо у споришах.
Танцюють над нами акації білі
і лине у небо душа.

Немає у пісні кінця
і пауз у білого вальсу,
аби пам'ятали серця
мелодії іншого часу.

03/19

У краю червоної калини
по траві й росі
йду я до моєї України,
плаями Русі.

Де мене у світі не носили
білі журавлі,
та оберігає Божа сила
рідної землі.

Поки сутеніло вечорами
небо угорі,
бачив я, що сяє за морями
полум'я зорі.

Все, що є, і все, що мало бути,
доля віддала.
Залишилось тільки не забути
стежку до села,

де, не «окацаплений» ордою,
я одне зумів –
чути голос пісні за рікою
мовою дідів.

Поки є міцне коріння роду
по усіх краях,
не завіє віхола негоди
мій життєвий шлях.

1991