Ще не зів’яли кетяги калини,
у золоті – берези, ясени...
за віттями зеленої ялини
ховаються поля озимини.

Уява вимальовує картини,
які собі лишаю до весни,
коли мине моя лиха година
примарою далекої війни.

Немає того, що собі бажаю,
але у кольоровому кіні
та ще й на двоколісному коні
катаюся округою Дунаю...
.............................................
а те, що дому рідного немає,
то де його найти на чужині?

11/22

Поети – ної. Є ще роль така –
ковчеги перед бурею смолити
і рятувати душі гордовиті,
коли життя не варте п’ятака.

Вони поводирі... і неофіти...
у пору смути місія тяжка –
вичавлювати із людей совка,
аби нове і суще освятити.

Але герої їхні у борні
і нині зупиняють ешелони
ерефії... і їх уже мільйони.

Самі ж не покалічені... о, ні...
і не убиті... а на цій війні
на лінії вогню і оборони.

Далекі ночі і недавні дні
висвітлюють у пам'яті моменти,
що з головою видають поета
на переправі і на мілині.

Ріка життя занурена у лету...
Ані у течії, ані на дні
її не перескочиш на коні
і не зіп'єш, у ступі перетерту.

Міняється небесне і земне,
ніяке не міняється на інше...
не чути того, що було раніше,
лиш іноді печально промайне –
далекі не покинули мене,
а ближні появилися пізніше.

У дикий край малої батьківщини
мене і досі манять міражі
старої хати під горою, тину
і терену на нічиїй межі.

У пам’яті колючої душі
на острові квітучої долини –
мале гніздо великої родини,
що розорили родичі чужі.

Та поки є фантазія і сили,
буває, піднімаюся на крила
чи уявляю, наче уві сні,
і дикий край, і колоски у полі,
і коровай, і той пучечок солі,
що у дитинстві снилися мені.

11/21

На те і сіячі, щоб діячі
із гаслами гасили їхні ватри...
іще шукають славу герострати,
сізіфи й діогени при свічі.

Висміювати ролі ці не варто...
хіба не ми ті самі шукачі,
актори погорілого театру,
коли від щастя губимо ключі?

Але палає сонце у зеніті
і виявляє тіні у тіні,
що застують сіяючому літу...

і тільки й того світу у вікні,
що промайне, неначе уві сні,
палітрою барвінку й первоцвіту.

06/21

Шелестять березові гаї
і вербові котики буяють...
ну, а я пасу свої рої
і ніяких клопотів не маю.

Поки не щебечуть солов’ї,
непомітно і весна минає,
і літа розхристані мої
як зелений шум оцього раю.

Та не в'януть мрії навесні.
Поки ця пора мені пасує,
я її у серці намалюю...

Не дарма у ці часи ясні
котики нагадують мені,
що нічого не буває всує.

04/21

ІНемає як пеняти на орду,
що в Україну простягає лапи,
якщо слова калічать на ходу
і деякі поети, мов кацапи.

Учених покоління не одне
не помічає зайвої полови,
не вміє відрізнити головне
і другорядне засобами мови.

У цьому вірші фабула проста –
почати і закінчити на ноті,
яка ще резонує у аорті...
Попереду найвища висота,
але не заважає суєта
намітити усе, що буде потім.

ІІІ радощі, й зачаєні жалі
найлегше уміщати у сонеті,
де не великі форми, а малі
націлюють на успіхи поетів.

Епічного чимало у житті,
тому у моді й оди, і поеми...
У Музи несподівані путі,
але усім давно відомі теми.

Не кожна форма діє на ура
і однією тут не обійдеться,
та не одному іноді здається,
що дістає оскомина пера...
Є у таланту не одна сестра,
що стукає до розуму і серця.

ІІІ
Як не вирішуй місію свою,
а неуку потрібно пояснити,
що нація сьогодні у бою
і за його дурниці платить мито.

Її задачі й досі не прості,
і мало, ради однієї фрази,
закарбувати гасла на щиті,
як це бувало не одного разу.

Мініатюра діє до пори,
якої ні піймати, ні забути...
Та як і несказанне осягнути
і сказане почути із гори?
На те і сяють наші кольори
і захищають мовні атрибути.

02/21

Літа минають, а роки летять,
і в’януть мрії, і надії тануть,
і мало що лишається напам'ять,
коли тобі уже за сімдесят.

А птаха щастя у минуле вабить...
у вечори, де жевріє агат
очей... і оглядаєшся назад,
аби жалі не погасили радість.

І ніби не пора ще у блакить
за обрії понад ліси та ріки...
але несе інерція велика
і серце ниє, і душа болить,
що настає ота єдина мить,
з якою розлучаємось навіки.

01/21

Мені сьогодні і вітри попутні,
і голоси манять із висоти...
гайну по лісу і мороз не стукне,
і є надія пасію найти.

Дуби і сосни розпрямили плечі
і явір, каланчею у снігу,
звикає до зимової хуртечі,
а я – до завірюхи... на бігу.

Але за нею гнатися абреку
як і за тою, що піймати легко,
немає сенсу, бо куди не йди,
усе одно не відаю, куди
веде лижня... за обрії далекі,
а на снігу лише її сліди.

01/21

Не обіцяй нікому і ніколи
за обріями гори золоті.
Стає водою лід у теплоті,
та не сягає за полярне коло.

У далині незвідані путі
твоєї волі і моєї долі,
на довгій ниві перекотиполе
кочує до кінця у самоті.

Не піднімає духу оковита,
коли за течією йдуть літа
і научає істина проста, –
ніде зимою не буває літа...
холодну душу важко обігріти,
якщо гарячій зайва теплота.

01/21

Іду з рибалки. Вудка на плечі,
а у руці – авоська з пічкурами,
і ось – вона... уся така в парчі,
а я в пилюці... босими ногами.

На неї поглядали парубки,
а ми лише дивились очі в очі.
Які в селі були колись дівки!
Як чарували звечора до ночі!

Я ноги мив, дірки замалював
на кедах і побіг щодуху
дивитися на танці «буґи-вуґи»
і на баяні, й на гітарі грав,
але із нею інший танцював
і я йому за це не дав у вухо.

01/21

У тумані минулого – зали,
і вокзали, і станцій вогні...
є і гавань, де щастя чекали...
а воно опинилось на дні.

Ми його відкладаємо й досі
як на рейді чужі кораблі
не готові до рейсу матроси
у круїзи навколо Землі.

Ця іронія із гіркотою
помагає за шумом прибою
уявити на острові рай,
де під пальмою доля ночує,
на банани очікує всує,
а ковтає лише молочай.

10/20

Ми ідемо варягами у греки
і мріємо, що буде у кінці,
де утлий човен місяця в ріці
несе обох за обрії далекі.

І як то файно, що – рука в руці,
а веслувати можемо... і легко
вигадувати, що у миті ці
ми летимо у гості до лелеки.

І, може, щастя десь у лепесі...
Нема йому ані кінця, ні краю,
коли воно у пам'яті зринає
у євшані́...
             на піщані́й косі
стоїть лелека на одній нозі
і нібито усе іще чекає.

10/20

Поки маю душі оберіг,
не лякають мене ні кацапи,
ні мої дорогі ескулапи,
за яких помолитися міг.

Ще долаю останні етапи,
заглядаю за отчий поріг
і малюю на контурі мапи,
непомічені віхи доріг.

Вмію бачити сонце у небі,
у зеніті – найвищу зорю
і уквітчану землю свою,
а чужого нічого не треба...
Хочу жити і вірити в себе,
поки дихаю, мрію, люблю.

09/20

І віриться, й не віриться мені,
що є десь рай і пекло за морями,
чи то у небі, чи під небесами
у непроглядній сивій далині.

Моя свіча ще жевріє у храмі…
На вівтарі – Месія. У тіні –
іуди і лакеї кацапні
воліють царювати у сезамі.

Але усіх очікує блакить,
де сонце позолотою манить
і кличе за моря, озера, ріки…

Колись і ми закриємо повіки…
на тлі імли зупинимось на мить
і канемо у безвісті навіки.

08.20

Оспівую і волю, і свободу,
і не рахую лайки за сонет,
але мені за це немає оди,
що у сучліті є такий поет.

Нечесана поезія у моді,
тому богема має пієтет.
Що не папуга – то із уст народу
поширює дитячий діалект.

А що мені лишається робити?
Поезія кульгає на ходу,
хоча авторитети на виду.

Колись усі хотіли до корита,
але закрита лавочка еліти
і я туди, за оду, не піду.

05/20

Тривога охоплює душу –
у пеклі прокинувся Вій.
Та хочеться жити і мушу
радіти оказії цій,

що буду гадати на гущі,
чи буду до літа живий,
чи, може, в розореній пущі
очікує затишок мій.

Та поки із півночі віє
і суне із моря війна,
не гасне надія ясна.

У небі Ярило яріє,
і злаки посіє Месія,
і зі́йде зорею весна.

Що є, то є... і любі вороги,
і фурії із манією зграї –
винищувати зайве до ноги
у лицедійній халабуді скраю.

І їм найбільше додає снаги,
коли спочатку ніби помічають
та іноді до серця притуляють,
а потім б'ють у серце за борги.

Не зазираю я у їхні очі.
Іще боюся – вичитаю там
одні неологізми ворогам...

Не відаю закони їхні вовчі,
тому й молюся істині щоночі,
а не омані ідолам-богам.

01/20

Як хочеться вернутись у світи
дитячої мети на перепутті
тай іншою дорогою іти
у паралельно обране майбутнє.

Але не досягаю висоти,
з якої видно істини забуті,
що нічого заради суєти
міняти те, що не міняє суті.

Недолю не об'їдеш на коні,
не заарканиш волю якорями
у гавані біля одної ями.

І як уже не хочеться мені
табанити усе, що є на дні,
заіржавіле та одне й те саме.

12/19

Ілюзії лишаю за душею,
у серці перевіюю літа,
у пам'яті є візія тієї,
яка була – як осінь золота.

І я літаю іноді до неї,
коли надокучає суєта
і тугу переспівує сльота
на тихій ноті осені цієї.

Про це шепоче вітер у траві
і хмари нагадають дощові,
що і її журою огортає
мелодія далекої пори,
коли були щасливі вечори
і не було опінії до раю.

11/19

У нас є мрія! Ідемо кудись,
долаємо корупцію на разі,
на Місяці вирощуємо рис
і ласуємо яблука на Марсі.

І не лякає недосяжна вись,
блукаємо у просторі і часі,
чекаємо орду на перелазі
із Азії за європейську вісь.

Але не помічають ідіоти,
що гопники отримують джекпоти,
хапаючи удачу за хвоста,
що це була диявола робота –
із лоба визирали роги чорта,
а обирали у мішку кота.

11/19

Жалі і сум людей не надихають.
Коли сльозава настає пора,
а душі переповнює жура,
усі вони поезію чекають.

І хай дощі ідуть як із відра,
а сиві хмари небо укривають –
зійде зоря і сльози висихають,
і вірші видаються на гора.

Знічев’я, може, порятую душі.
І туга ще не зайва на землі.
У вирій полетіли журавлі,
зате ворона каркає на груші
і сонце випиває із калюжі
учора не досушені жалі.

10/19

Ще є тюрма, сума і Колима
від океану і до піку гір.
А покаяння Каїна нема
і рикає зі сходу лютий звір.

Кацапію окутує пітьма,
а ще до того – і поганий зір,
і розуму не відає юрма,
і не конає парій-бузувір.

Не зупинити киями орду.
Не тоне у калюжі океан.
Не явиться месія-отаман.

Плюгаве Пу закушує узду,
на голову свою і на біду
паяци Зе виношують Майдан.

Буває і ніщо дає урок
як замінити ямбами хореї.
Сонети це не купа балачок
і не подяка Музі чи Морфею.

І рупори беремо на замок,
і маємо від болю панацею.
Уміємо у попелі думок
перегоріти силою ідеї.

Але не подолає висоту
нечиста сила, що уже конає.

У пеклі не буває того раю,
який ми обирали за мету.

Якщо не чути сірки за версту,
до сатани претензії немає.

10/19

Затуманила очі погода
і до осені літо іде.
На дощі повертається мода,
поки час павутини пряде.

І на липі уже позолота,
і на дубі іще де-не-де
намистини жовтіють, усоте
облітає сухе і руде.

І укотре по березі цьому
я іду по дорозі додому,
де минула пора золота.

Прокидається та ностальгія,
що із осені юністю віє,
та уже не вертає літа.

07/19

Я пам’ятаю Ваші очі
і поцілунок у щоку.
Такі оказії урочі,
буває, личать козаку.

І я подякувати хочу
хай не востаннє на віку
за ту єдину мить п’янку
і щиру усмішку жіночу.

Усе минає і тече
і дотик ніжний не пече,
а одиноке серце гріє.

Хоча це, може, і не те
як має бути тет-а-тет,
коли ще жевріє надія.

07/19

Щасливі миті і путі
у суєті не пропадають
і неодмінно є і ті,
які минуле нагадають.

Ідуть літа у самоті,
а залишаються на пам’ять
часи і миті золоті,
які із лети виринають.

Були і щастя, і мета,
І сила духу молода,
яка пасує молодому.

І наче радує життя,
але бракує почуття,
що зайве і собі самому.

07/19

Є коли і є чого радіти
і немає у надії меж,
поки посилає ще привіти
та, яку у серці бережеш.

А коли іще буяє літо,
а у неї мандри та кортеж,
не очікуй вірної кубіти.
Що було, ніколи не найдеш.

Не очікуй унісону серця.
Іншому луною обізветься
магія, якої не було.

І надія іскрою погасне
у її очах, але не ясно
ще, кому із нею повезло.

07/19

Що не царі, то у твоїй короні.
За очі карі і за голубі
лукава доля вибілила скроні.
І як не потонути у журбі?

Он повновидий сяє з оболоні
як вишитий цілунок на габі.
І лоскотно, і солодко тобі,
коли торкаю лінії долоні.

І сьоме небо бачимо здаля,
і зоряні смакуємо суниці,
і очі в очі заясніли лиця...

Гадаємо, що буде опісля,
якщо тримаєш у руці синицю,
чекаючи у небі журавля.

06/19

Я опишу жагу надій,
оману у нірвані,
а ти малюй у сазі цій
оази у тумані.

І не сумуй, і не радій,
що я на тебе гляну...
Ачей одному і одній
уже – не до роману?

Якщо не клеїться дует,
не поєднає і сонет
поета й поетесу.

Наяду милує сатир.
А що не ляже на папір –
не має інтересу.

05/19

Уперте серце не зворушу,
а доля милує мене...
У неї небо ще ясне,
а я уже чекаю стужу.

Якщо недоля омине,
то завоюю юну душу,
зігрію ♥ кам'яне.
Хоча і каюся, а мушу.

Упала карта із небес
і я уже умію – без
такої милої, моєї...
і з нею — цінувати час.

Але нікому не до нас,
якщо і я один у неї.

05/19

Надійне серце і плече –
не ти і я, а ми з тобою.
У кого не було такої,
що так і гріє, і пече?

І у твої, й мої покої
усяка всячина тече...
Та обнімають гаряче
гарячі руки молодої.

О! Як не спопелити дні,
коли стаємо ми одні
одною спільною душею?

Писали вила по воді,
яка ми пара, ще тоді,
коли ти не була моєю.

05/19

Минає все у цьому світі
і пропадає у імлі
моя весна. А наше літо
стартує на чужій землі.

Воно у Африці, Єгипті
дарує радощі й жалі.
Журою душі оповиті
несуть додому журавлі.

Із ними і тебе чекаю.
А засумую аж за край,
то не барися, прилітай.

У тебе сонечко сіяє.
У мене місяць – із-за гаю
ще усміхається. Нехай.


04/19

Ми заблукали із варяг у греки...
І на одному березі ріки
обоє ми уміємо, таки,
любити так, аби побити глеки.

На відстані і серця, і руки
мені – на прощу, а тобі – у Мекку...
У часі розминулись на віки,
у просторі – на милі і парсеки.

У цьому ще трагедії нема.
Показує, буває, cinema
ще не такі у повісті сюжети.

Аби не переводилися дні,
наповнюються марення нічні
романами у юної Джульєтти.

04/19

Я уявляв берізкою тебе.
А нині, на майбутнє не колишня,
ти у саду моєму – дика вишня,
а наді мною – небо голубе.

– Я не святий, а ти іще не грішна, –
обманюємо іноді себе.
Навіщо – «А», коли немає «Бе»?
А доля... доля не буває вічна.

Дороги наші на усі боки
заплутані, і далі навпрошки
куди не йди, а їм кінця немає.

Але нехай надія об’єднає
усі іще не пройдені стежки
на лоні воскресаючого краю.

28/04/19

Минають ночі. Дні за днями
летять у сиву далину,
де сонце люляє весну
і літо вже не за горами.

А доля має на кону
усе, що визріло між нами,
іще не сказане словами
і не доказане зі сну.

Але за синіми морями
і за широкими лісами
птахи із вирію летять.

І я радію – у віконце
до тебе заглядає сонце
і обіцяє благодать.

04/19

Мовчати, солодко зітхати –
така оказія у нас.
Погода б'є у тулумбас,
але заказано – мовчати.

Пенати кликали не раз
ховатися у наші шати...
І забуваємо на час
свої оази і пенати.

Та як не перейти ту грань,
коли минає таємниця
і понесе у світ жар-птиця
цю наготу недомовлянь?
Ми помилялися. Поглянь,
яка вузька стає границя.

04/19

Гойдає вітер тучі, гай
і заколисує берези.
Йдемо до себе як по лезу,
обоє п'яні... аж за край.

А розлучаємось тверезі.
І як ся стало, не питай.
У тебе свій домашній рай,
у мене – магія поезій.

Ти щезла як моя луна
у шумі молодого гаю
і цілу ніч тебе немає...
І знову – проза. Ти одна
і я один у склі вікна
тебе із вирію чекаю.

04/19

Усе частіше сняться карі очі
та усмішка симпатії моїх
далеких літ – веселих і сумних
у таїні немеркнучої ночі.

І я літаю, як раніше міг.
Зелений вітер ласкою лоскоче.
Це означає: сни мої урочі,
весна переступає за поріг.

Та це не означає, що й вона,
як неминуча повінь і весна,
прилине знову казкою до мене.
Хоча, звичайно, іншої не жду,
та у чиїсь обійми упаду,
аж поки сниться маєво зелене.

01/03/19

Зима минає. Літо наступає.
Але нічого кращого немає
як на порядку денному – весна,
коли сигнали подає вона, –
зима минає.

Але коли – ніхто не доганяє.
Бо це не те, що буча затяжна.
І хай це називається війна –
зима минає.

Пора надій. Я іншої не знаю,
що кличе до утраченого раю,
де оживає мрія чарівна.
І салютує, падає луна –
зима минає.

02/19

З одного боку, нібито – орли,
а з іншого , мов когути, обоє.
Ой, людоньки! Закльовує малий
великого ліричного героя.

Але оба – мої учителі:
один – сонету, інший – параної...
А дисципліна – наче москалі:
ані війни, ні миру у двобої.

Та піднімайте руки догори.
Здавайтеся! Де білі прапори?
Але далеко куцому до зайця...

Сашуню, ти, як меншенький, покайся...
А ти його, журавлику, бери
на крилонька свої і ...опускайся.

18/12/18

До гавані далеко кораблю.
Вітрило не біліє, а линяє,
тому що довго плавати люблю,
і ліпшого нічого не буває.

Каюту драю, люльку не палю...
На палубі ночей не коротаю.
Я запрягаю вітер, а рулю
іти автопілотом дозволяю.

Не варто опускатися на дно
і не міняти курс на повороті.
Я засинаю юнгою на флоті,
а просинаюсь... О! Яке кіно!
Ні. Я не крейсер, та усе одно
не буду загрузати у болоті.

12/18

Не зайве обійматися. Найшло –
реалізуй веління свого серця.
Якщо даруєш іншому тепло,
то це тобі сторицею вернеться.

Цілуймо наймиліше на землі
у той момент, коли душа жадає.
Її лікують радощі малі,
коли тебе велике оминає.

І не жалій. Соромитися гріх,
що у людині чуємо людину
і тягне до своєї половини...
Плекай самоіронію і сміх.
Ми любимо, жартуючи, усіх,
та не на жарт кохаємо єдину.

Ще є у нас і милі, і єдині,
і так і має бути до кінця.
Немає золотої середини,
але бувають золоті серця.

Схиляється до терену калина,
яка йому весною до лиця.
За явором сумує яворина,
а молода чекає молодця.

Ідилія такою видається...
Але душі підказує сонет, –
поклич її і серце обізветься.

Найкраще соло все-таки дует.
Якщо поет не має дами 💕,
питається – який же це поет?

12/18

Зів'яли мрії. Отже восени
ще є надія маятись журою,
як це мені навіювали сни
далекою весняною порою.

Життя на перекаті мілини
змиває течія, а за водою
два наші неприв'язані човни
гойдає вир на лінії прибою.

Але на плаї іншої весни
мелодія далекої луни
покличе наші душі за собою...
А що літа? Гіркі як полини
не вернуться, не вернуться вони,
як і гора не зійдеться з горою.

11/18

Сниться хата – недосяжна Мекка
у моєму вирії-селі
і знайомий змалечку лелека,
що приносить щастя на крилі.

Там йому не докучає спека,
як зимою десь у Сомалі.
Але як добитися нелегко
до тієї матері-землі.

Все збираюсь – осінню, зимою,
літом, перелітною весною...
А усе – і ніколи, й ніяк.

Птиці повертаються додому,
а мені у маєві ясному
світить за туманами маяк.

У нас одна історія.
Ця істина правдива:
радянщини утопія –
одне «російське диво».

А нині у окопі я
пильную нашу ниву,
а чорна акваторія –
то лінія розриву.

Під їхньою орудою
ніколи ми не будемо
ізгоями-братами.

В історії запишемо
і на віки залишимо
своїми ворогами.

09/18

Міняють люди землю і себе,
її оази і своє обличчя,
аж хочеться у небо голубе
або у золоте середньовіччя.

Усе ще вищий меншого скубе
та ближньому, чого немає, зичить,
а те що є, усяк собі гребе,
лишаючи пустелю і паліччя.

Періодично струшує земля
воєнну епідемію Кремля
та ізолює цей тоталізатор.

Палає Україна нічия
і котиться цивілізація
у первісний Адамів інкубатор.

09/18

Іде і капле оп'янілий дощ,
такий не по-осінньому потрібний,
що хоч візьми тай у калюжу скоч
і затанцюй танок, йому подібний.

Хай на вербі його чекає борщ,
а ти не зазіхай на цю обідню,
але мерщій чоло своє наморщ
і занотуй оказію вечірню.

І хай у ринві буде каламар,
твоє перо підточує комар
або води як Буратіно носом.

У тебе є Мальвіна, ти – П'єро,
мокай у ту калюжу те перо
тай уперіщ
           сонетом
               криво-косо.

   09/18

У небі мріє перша павутина.
Луною лине гомін у поля.
Стихає вітер. Може, відпочину,
коли зайде за обрії земля.

І я душею у майбутнє лину.
Вітрило долі видиме здаля,
мов кетяги червоної калини
і чорна переорана рілля.

Само собою, літо проминає
і осінь самозваною гряде.
Але не проминає де-не-де
ілюзія дарованого раю.
Тому одвіку спокою немає
ніколи, і нікому, і ніде.

09/18

Не так лякає небо крутія
як, може, помогти йому бажає
найти своє утрачене ім'я
і не шукати вирію до раю.

Такі уже закони житія,
що кожен має те, чого немає,
як мила наречена нічия
або дощі нараяні у маї.

Якби на перепутті у сезам
не спокусився яблуком Адам,
які плоди вкусили би онуки!?

На Каїна не був би схожий Хам,
а Мухамед не видумав іслам
і не чекали б на пекельні муки.

09/18

Сідає літо у свої човни,
відчалює, тай осінь доганяє.
І падає луною за лани
провісниця нового урожаю.

Грозою упилися баштани.
Лютує небо – блискавки метає.
Доспіли гарбузи та кавуни
і є чим поділитися навза́єм.

Ачей і ти ще нібито жива?
І ще нівроку, хоч уже вдова
і маєш те, чого душа бажає.

І повні закрома, і гаманці...
Та, може, аж у самому кінці
хто як не я тебе іще згадає.

08/18

У мене є один секрет на двох,
та я його нікому не розкажу,
інакше буде, – ах! А то і, – ох!
Хоча і не замурзався у сажу.

Є і сюжет один із багатьох,
якими я нікого не принаджу,
хоча один стараюсь за сімох
і не зважаю на удачу вражу.

Я не боюся теплих, ніжних слів,
ще не забутих щедрою душею,
аби не розлучатися з тією,
якою ще у мріях дорожив...
І це єдине із таємних див
за обріями, плаями, межею.

08/18

Кому цілуєш очі уві сні
і не літаєш феєю до мене,
як це не раз бувало навесні,
коли були ми юні і зелені?

Чому забула мрії чарівні
веселої моєї Мельпомени,
коли ми залишалися одні
у таїні невидимої сцени?

Та не питаю, чи не сняться ті,
надіїі наші світлі, золоті,
напоєні жагучою любов'ю.

У тебе інші очі над усе,
якщо і досі магія несе
у ролі не моєї, а чужої.

Які багаті ниви і гаї
весною, літом, осінню, зимою...
Які ми не косили врожаї,
коли не повінчалися з тобою!

У тебе – осінь, а літа мої
лишаються за нашою рікою.
Між нами сиве плесо течії,
коли ми не побралися весною.

А час летить і каже, – селяві!
Немає щастя ані на Неві,
ні у Дніпрі. Одні жалі та біди.

Іде війна за наше і чуже.
То, може, розписатися уже,
що ми не пара, а чужі сусіди?

08/18

Щемлять серця і душі ще болять
за втраченими юними літами.
Екзамени усі здали на п’ять.
Осінні теж уже не за горами.

Ріка несе віночки із латать
у синю лету за семи морями.
На караулі ангели стоять.
Завізно у Харона із човнами.

Така свобода вибору тепер,
що і старий як юний піонер
готовий і нікому не потрібний.

І за плечами кожного сума,
аби не говорили задарма,
що ти дурний лише тому, що бідний.


08/18

Немає друга істинного, свого,
душа якого – на семи вітрах,
і наче, навертаєшся до Бога,
коли твій успіх у його очах.

Такою є і суджена, і мила,
з якою лиш тобі і повезло.
І, може, лиш одна і підкорила,
що іншої такої не було!

У небі явно ті ще бюрократи!
Але своїх уміють парувати
і в юні, і у зрілі вже літа...

Якщо сама помітила поета,
який тобі присвячує сонети,
то ти одна-єдина – саме та.

08/18