Останнім часом дружина почала помічати, що наша улюблена літературна група потихеньку перетворюється на релігійний гурток пошановувачів християнства. І тільки християнства!
Спробуйте написати хвалебну оду Єгові чи Аллаху - і ви миттєво отримаєте відмову в публікації. А наважтеся но сказати, що ви - атеїст!
Кум наважився, то його підстерегли любителі христової благодаті у темному коридорі Спілки письменників України та нагодували мордачами. Вереск стояв такий, що навіть з Офісу Президента прибігли охоронці допитуватися: що сталося в тихій лагуні художнього слова? Ледве вирвали покусаного кума з цупких лабет розгніваної пишучої братії та на ношах доправили до лікарні. А як ескулапи замазали зеленкою травмовані місця та вправили щелепу — послали мого нещасного родича до рабіолога, аби той зробив аналізи на наявність сказу та щеплення. Бо укуси були такими, наче то скажені собаки його покусали, а не поети. Чесне слово!
А я, здуру, написав хвалебну оду Дажбогові! Як мій допис з“явився в анонсі і досі не розумію. Мабуть, хтось автоматично схвалив, не прочитавши. І це було страшною помилкою.
- Щоб ти здох! - отакий був перший коментар під моїм віршем.
“Немає у тобі СПРАВЖНЬОЇ віри!” - оце таким був другий коментар. А далі...
“Провалися ти зі своїм Дажбогом у Дніпро!”, “Чекають на тебе в пеклі смола гаряча і диба!”...
Отака у нас релігійна терпимість, отака у нас любов людська одне до одного і людська толерантність. Правило “Хто не з нами - той проти нас!” квітне як вишневий сад навесні.
Ось тому у групі немає панегіриків пророку Мухаммеду чи Будді.
Майже кожен вірш дописувачів містить слова: Христос, свята Марія, хрест, віра, душа, сльози, церква, піп, монастир, спокута, гріх, чорт і диявол. Як такого немає - ви поетичний труп. І місце ваше не на Парнасі, а на поетичному звалищі невдах.
Можна, звичайно, писати про природу чи про кохання. Але якщо не вкручувати туди християнські релігійні мотиви - твір не буде мати успіху.
А жінка у мене - берегиня, казкова істота. Ніякого відношення до християнства не має. Її найближчі родичі-куми - Купайло та Лада. То кого ж їй шанувати і кому вклонятися, як не цим достойним персонам? І пише вона також про свою родину, а не про чужих пророків та їхні сімейства. Вважає, що любити і шанувати треба своє, рідне. А позичене треба віддавати.
От і минулого тижня укотре навідалися до нашої господи Свідки Єгови та принесли стос брошурок “Сторожова вежа”. Я хотів ними грубу розпалювати, а жінка “цап!”, вирвала з рук жмут підривної літератури і каже:
- Треба віддати. Можливо, комусь вони і знадобляться. Там же не пишуть рецептів грабунку чи вбивства?
- Ні, не пишуть.
- Отже, хтось може вийти на стезю праведну і крокувати у вічність поруч з богом.
І справді, не подумав. Брошурки з повчальними біблійними історіями та байками несли добро, папір був чудової якості, кольоровим картинкам міг би позаздрити будь-який літератор, який видає книжки власним коштом і знає справжню ціну таким от красивостям. Тому бідні як миші поети видають свої фоліанти з вічним без малюнків та золотого тиснення, бо це збільшує ціну видання втричі. А хто нині може купити книжку за 500 гривень? Та ніхто! Навіть за двісті мало хто наважиться.
А як учора навідалися віряни знову, благовірна віддала їм брошурки, подякувала і всунула в торбу кілька пиріжків зі здором, аби не тинялися селом голодними, бо сіяти божу благодать на пустий шлунок так само важко, як їсти сало без хліба.
Повернулася жінка до хати, сіла на ослінчика, закусила кінчик коси і пише...

Купайло! О мій Боже! Напоум
Своїх онуків розірвати пута!
Украла дух твій християнська хунта,
Сестрицю-Ладу віддала на глум.

- Жінко! Спаси і сохрани!- кажу благовірній, заломивши руки. - Якщо таке виставиш у групі “Українська поезія та проза” то тебе розіпнуть! Як Христа! А перед цим облають і покусають! Так ніззя!
- Але ж це правда!
- І що? Напиши щось хороше про Спасителя.
- А хто це?
- Це арамейський пророк, який жив дві тисячі років тому. Вів життя праведне, проповідував Боже слово і помер у муках.
- А що він проповідував?
- “Хто буде матір і батька свого любити більше, ані ж Мене - недостоєн Мене!”
- Тобто, якогось дядю з нечесаною бородою треба любити більше, аніж своїх рідних? Як таке може бути?
- Так завжди було. Матір рідну копняком з хати - геп!, а навзаєм - коханку з болонкою. Або батька - в будинок престарілих, а в хату дві коханки - рябу і блондинку.
- Я такого не схвалюю. Не по-людськи це якось.
- Але по-християнськи. Так треба.
- Це ж що виходить? - обурилася дружина.- Якщо ти, раптово, полюбиш отакого бога, то мене, вагітну, з трьома дітьми кинеш і почалапаєш в монастир, або зариєшся у нору під Києво-Печерською лаврою і будеш там жити довіку? А хто дітей годуватиме? Хто мене любитиме та по господарству допомагатиме на старості?
- Бог допоможе, він добрий...
Розгнівалася на мене жінка після цих слів, до вечора не розмовляла. А як уляглися на спочинок - одвернулася зубами до стінки, навіть “На добраніч” не сказала.
А уранці біля хати стояло з півсотні християнських душ зі своїми болячками, які ми лікуємо замість професійних ескулапів. Бо народне цілительство не можуть відмінити ні закони держави, ні коронавірусні обмеження, ні релігійні забобони. Почали готуватися до прийому хворих. Аж тут бац! - на подвір’я забіг піп Онуфрій з кадилом і як закричить на людей:
- Ви що тут робите, раби Божі? Тут живуть безбожники-язичники! Вони гірші атеїстів! Геть звідси, бо сказано в писанні: “Хто буде поклонятися іншим богам - потрапить до пекла!”.
- Так ми не поклонятися прийшли,- одказує баба Гарбузиха,- а лікуватися. Яка різниця - хто висмикне мій хворий зуб: атеїст, язичник чи християнин?
- Велика різниця! - гарикнув Онуфрій. - Приймати допомогу від іновірця - це ображати Бога!
- Ну, тоді, беріть кліщі, святий отче - і висмикніть мені зуба самі. Бо сил терпіти уже нема, а до райцентру їхати далеко. Та й голодний кабан чекати не буде, чуєте як верещить? Потрібно хутко повертатися.
Онуфрій скреготнув зубиськами і кинувся до нашої хати з кадилом наперевіс. Але спіткнувся об поріг і заорав носом. Мудрий лоб з розгону поцілувався з дубовою долівкою, аж хата здригнулася.
На гуркіт вискочили ми з дружиною у сіни, а там духовна особа непритомна лежить!
- От лихо! - вигукнула Гарбузиха. - Думала першою у вас здоров’я підправити, аж ні - доведеться лікувати попа без черги, бо ще богові душу віддасть. Ану ж бо, сусіди, несімо святого вітця до хати!
Жінка обережно помацала череп травмованого чи немає тріщини, а потім узялася бинтувати голову. Я підсобляв. А потім улила в розчахнутого рота духовної особи кілька крапель чудодійної настоянки власного виробництва. За мить з рота хворого вилетіла хмарка чорного диму, а з вух посипався пісок. І Онуфрій ожив! Сів, озирнувся довкола і млявим голосом промовив:
- Де я?
Ми з жінкою перезирнулися. Невже у голові відскочила якась клема і людина втратила пам“ять? Якщо так - доведеться телефонувати до швидкої. Хоча нині швидше рак на горі свисне, аніж машина з райцентру до хворого приїде.
- Ось кадило ваше,- кажу Онуфрію і простягую йому обрядовий інвентар.
- О, і справді моє! Ану дай, дитя сатани! - і вихопив залізяку з моїх рук.
А за хвилину, злегка похитуючись, пішов до церкви правити службу, а ми зайнялися звичними справами: допомогати людям позбутися болячок. І ніхто не сказав, що ми - безбожники, ніхто не сплюнув у нашу сторону, ніхто не осквернив свої вуста прокляттям.
Люди як люди. Бо коли болить - не звертаєш увагу на те, якому богові молишся чи в яку секту бігаєш, а шукаєш того, хто може позбавити від мук. А от коли в череві повно, а в хаті тепло - отоді дехто починає шукати між рідних та близьких чортів або святотатців...
Вечір огорнув теплими крилами втомлену землю, насипав світляків у небі та начепив над селом рогачик місяця. В обнімку з жінкою сидимо на призьбі, дослухаючись до собачого гавкоту на протилежному кутку села. І думаємо одну й ту ж саму думу:
“Де ж той істинний бог, який буде рідним і близьким усім людям? Де ж той бог, який об’єднає усіх людей в одне ціле, а не розділить їх на тисячі скалок? Де ж той бог, якому молитимуться і шануватимуть всі люди світу? І чи потрібні людям тисячі церков та храмів, сект і релігійних громад, якщо, насправді потрібна тільки одна, ім’я якій — ЛЮБОВ.

04.02.2022р.

Ревнощі виїдають людину зсередини як рак. І отруюють її життя як найгірша з отрут. Мій коханець спить на ліжку, а я оце тихенько пишу цю сповідь, доки він не прокинувся та знову не почав мене допікати своєю любов’ю.
А починалося все так романтично.
Познайомилися з ним на одному з творчих вечорів, організованих моїм коханим у Спілці письменників України. Сивий чуб, мудрий погляд з-під окулярів та густий баритон літератора так мені сподобалися, що я не витримала: сама підійшла до нього після виступу і попросила поставити автограф у свіжоспеченій книзі автора, яку у нього ж і купила.
Таких палких слів на свою адресу давно не читала, тож моє серце розтануло від солодкої млості. Я вже й забула що то таке - бути пошанованою чоловіком, оскільки законний благовірний останні кілька років думає виключно тільки про себе та про свої болячки. А я стала добровільною наймичкою і для нього, і для своїх вже дорослих дітей: варю каші, перу брудну білизну, прибираю в квартирі. Буденщина утопила моє творче его та власні амбіції безповоротно. Моя любов до благовірного згоріла на попіл, як і його до мене.
А потім почалися зустрічі. Не зогледілася як безтямно закохалася в цього повнощокого легіня. Крутив він моїми почуттями, як циган сонцем, грав на душі як на баяні. І було мені приємно.
Почав дарувати квіти, писати вірші мені вірші про безмежну любов. І такі гарячі та наповнені велелюбством та шаною, що я почувалася від щастя на сьомому небі.
І усохла деревина, якою я була останні 20 років - розцвіла, пустила нові пагони, покрилася квітами і потягнулася до сонця. Не зупиняло навіть те, що у нього була законна супружниця, шестеро дітей по всій Україні від гурту пишногрудих краль та сонмище шанувальниць його таланту, які надзвонювали коханому і удень, і вночі та домагалися зустрічей.
Ранок зустріла в обіймах поета. А він глипнув на годинника і скочив, мов ошпарений та почав хутко натягувати штани.
- Ти куди зібрався?- питаю в нього.
- Спізнююсь на важливу зустріч. Треба віддати знайомому відредагований мною рукопис. Будемо видавати книжку.
- Гаразд, біжи. Треба так треба.
Та звідки ж я могла знати, що він спізнюється до своєї молодої весталки, яка так висотувала чоловічу снагу в коханого, що увечері у нього підкошувалися ноги від утоми. Це згодом помітила, що з ним коїться щось не те. Але любов сліпа, вона не бачить тіні і не вірить у зраду. До пори, до часу.
Снився водоспад, щиглики фітькали у вітах якогось казкового дерева, а над головою яскріла веселка. І в цей дивний сон вплелося незрозуміле бурмотіння. Прокидаюся і чую:
- Надю, нащо телефонуєш уночі? Ти ж усіх розколошкаєш. Я з Марусею відпочиваю... давай зустрінемося завтра пообіді. У тебе і заночуємо... що скажу своїй пасії? Та скажу знову, що вірші колеги треба терміново редагувати. Вона довірлива як теличка, все проковтне.
Мене як вдарило струмом. Це я - довірлива теличка! Я - безтямно закохана пасія!
А коли уранці Тарас знову нагодував мене черговою порцією брехні, швидко одягнулася, і як тільки коханий чкурнув утішати молоду Венеру - назирці, непомітно, рушила за ним.
Він і не ховався: їхав тролейбусом на зустріч, виклацуючи щось на смартфоні. По дорозі купив букет гвоздик, якогось пупсика та шоколадку. А як підійшов до кафе у центрі столиці - його вже зустрічала молода білява піранья. Теж, мабуть, поетеса. З тих, що вічно подають літературні надії. І така цицяста та опукла, що навіть сторонні чоловіки здивовано озиралися та мрійливо зітхали.
“Так”,- подумала я. “Я їй у жіночій красі не конкурентка. Тепер зрозуміло, чому Тарас як тільки добирається до ліжка, то миттєво засинає”.
Всі знають, що у жінок слух востократ сильніший, ніж у собак. Особливо у жінок, яких зраджують. Так що навіть з середини залу, обернена спиною до поета і поетки я чула кожне слово. Довго не витримала, піднялася і пішла додому, оскільки Тарас майже слово у слово говорив знадливій красуні те ж саме, що й мені, а саме:
“Я без тебе жити не можу!”, “Ти моя остання надія”, “Ти - смисл мого життя!”, ну і таке інше.
А увечері питаю Тарасика:
- Як пройшла зустріч з колегою?
- Все гаразд. Поправили кілька місць, розставили коми де треба. І крапки. Ще треба передмову написати. Тому завтра знову піду на зустріч до колеги. Справа ця многотрудна, багато чого треба розпитати, уточнити. Передмова - це велика відповідальність. Тому увечері не чекай, там і заночую. Розумієш мене?
“Авжеж, розумію”, подумки одказала сама собі й пішла на кухню. Але замість кави - накрапала в склянку корвалолу, розбавила водою з-під крана і випила. Серце стислося від образи.
Тарасик хропів, а я не втрималася - взяла його смартфон і відкрила месенджер. А там...
А там уже все розписано на місяць уперед: де зустрічатися, чи брати з собою презервативи, чи не варто, чи прихопити винця та збірку потужних порнофільмів. Тобто усе що треба творчій людині, аби добряче “попрацювати” над новою книжкою.
І я не витримала: поділилася гіркими думками зі своїм давнім другом - Степаном. Він теж літератор, але не тонкий лірик, як Тарас, а сатирик і гуморист. А він каже:
- Колись вже втрутився в одну любовну історію своїх хороших знайомих. І став ворогом на усе життя. Вони посварилися і помирилися. Тепер спокійно живуть і хліб жують. Якщо і тобі буду щось радити, на кшталт: “Кинь зрадника!”, “З цього пива не буде дива”, то історія, з часом, може повторитися. Ви будете жити як у Бога за пазухою, а я стану для вас ворогом на усе життя.
- Але ж щось треба робити! Я так більше не можу!
- Спробуйте чесно поговорити одне з одним. Хоча я тобі не заздрю. В такий любовний багатокутник я не потрапляв. Усякого було, але щоб отаке...
Правий був Степан. Ми одверто поговорили, помирилися. Пишногруда блондинка знайшла собі молодого професора з маєтком на Кіпрі, а ми плануємо з альковного гнізда зробити родинне вогнище.
А Степан? Ну, що Степан... якщо у смартфон мого коханого я зазирнула з відчаю і більше цього не роблю, бо гидко, то мій благовірний у моєму це робить регулярно. Побачив нашу переписку зі Степаном і намертво заблокував його і у фейсбуці, і у месенджері. І не тільки його акаунт, але й акаунт його дружини та всіх друзів. Аби вже ніхто і ніколи не міг порадити, аби я кинула брехуна та зрадника раз і назавжди. І забула про нього як про страшний сон.
Ось тільки учора мій коханий знову повернувся з творчого вечора, напахчений жіночими парфумами, а на комірці сорочки залишилися сліди помади.

10.11.2021р.

Сусідка укотре прийшла зарюмсаною. Це й не дивно, бо власне чадо щоденно мордувало власну неню.
З виду - хлопець як хлопець: повнощокий, сідниці ледь улазять у штани, пузо звисає аж до колін. І це при тому, що йому всього лишень 25 годочків і ніякі хвороби ще не підточують його здоров’я. А зайвий жир на гузні з’явився від того, що дитятко майже цілодобово як не їсть, то спить або глипає на екран комп’ютера. Дуже любить фейсбук та інші соцмережі. спілкується з однолітками на еротичні теми та обсмоктує кримінальні новини з такими ж телепнями як і він сам.
А у мене дружина - берегиня, чаклунка сили неземної. Не може спокійно дивитися на те, як люди страждають. Тому після того, як Марійка пішла до своєї хати, вляглися ми з жінкою на ліжку і почали думу думати: як допомогти бідолашній направити на путь істинний ледачого синочка.
- Є у мене знайома відьма,- каже дружина. - Умовлю Марію Хведорівну узяти відпустку та відправлю її до неї на відпочинок. А ми за її любим синочком - Івасиком-Телесиком приглянемо. Можливо, і прищепимо любов до звичайної людської праці. А то й куховарити навчимо. То як - згода?
Схвально хитнув головою, оскільки своїй жінці перечити - це самому собі зробити болючу ваву. Згодні? Хоч і не хотів страшенно цього робити, оскільки навчити лежня любові до праці - справа безнадійна. Майже.
За тиждень ми з дружиною зайшли до сусідки аби допомогти їй донести валізи до рейсового автобуса. А там!!!
- Мамо-о-о! На кого ти мене полишаєш? Я помру без тебе-е-е!- волав заплаканий синок, рвучи від розпуки патли на своїй голівці.
Маруся вже хотіла залишитися, але я потягнув її за руку на вулицю, дав невеличкого копняка і погнав лозиною на зупинку, тримаючи в правиці сусідчин дорожній вантаж. А дружина притримувала горопашне чадо за пасок джинсів, аби й воно не помчало за ненею на заслужений відпочинок.
А як автобус похурчав у сторону моря я повернувся до Марійчиного обійстя.
Синок уже не рюмсав, тільки ледь скиглив та чухав ліве вухо, яке вкусив комар. Тихенько зазирнув до холодильника і вжахнувся! Марійка накалапуцяла своєму синочкові виварку борщу, двохвідерний чавун голубців, і ще бозна чого. Цього б не з’їли і мої шестеро кабанів за місяць!
Тому тихцем виніс цю бочку з борщем з хати і вилив у ночви поросятам. Ті жваво заплямкотіли свіжим їдлом. А потім повернувся і переполовинив голубці та решту страв.
За два дні прийшов Івасик-Телесик і каже: - Нема чого їсти. Частина харчів зіпсувалася. Що ж робити?
- Іди на працю,- одказую парубкові. - Заробиш грошей, купиш капусти і моркви та навариш їсти.
- А де ж можна заробити?
- Та скрізь,- одказую. - можеш на пилорамі вантажити тирсу, можеш у лісгоспі корчувати пні, можеш вантажити гній на фермі, або працювати на приватних ставках: косити очерет, вапнувати береги, вантажити комбікорм у човни.
- Нє, я до такої роботи непридатний. Сил малувато.
- Як це малувато? - ошелешено питаю в Телесика. - Ти ж чуприною до стелі дістаєш, кулаки як довбні, бичка одним ударом звалити можеш. До речі, і платять добре: на пилорамі - 400 гривень за день, у лісі — 400. Вистачить навіть на мнясо.
Пішов Телесик на пилораму, день тягав колоддя під розпилювальний станок. А як причалапав увечері додому, то упав на ліжко і заснув мертвим сном. До комп’ютера навіть не сідав - так утомився.
Я встаю десь біля другої ночі. І щойно накинув на плечі куртку - на порозі Телесик з ложкою в руках.
- Хочу їсти,- жалібно проскавучав і шасть до хати.
Повернувся і я. А Івасик сидить за столом і ложкою по стільниці гримає.
Прокинулася жінка, побачила гостя і заметушилася. Нагріла окропу, заварила чаю з глодом та медом, поставила тарілку з сухарями.
- Хочу мняса,- каже Телесик.
- Зранку мняса не їмо,- одказую здоровилові,- бо потім працювати буде важко. То ж пий чай, жуй сухарики - і на роботу.
- На пилораму більше не піду, важко.
- Ну тоді йди до лісу, корчувати пні.
- Не хочу, там ще важче. Давайте вам буду допомагати.
- Гаразд, домовилися,- одказую гостеві, посміхаючись у вуса.
Після ситного сніданку поставив його з вилами до кабанів - саж вичищати. А вони у мене ловкі, центнерів зо три кожен. За ніч стільки “добра” наваляють, що будь здоров! А запах який моцний — йой! Даремно кажуть, що біси в свинях живуть! Вони людських душах живуть, а від поросяток тікають хто куди.
Години три Телесик працював лопатою, десять разів втрачав свідомість, плакав, навіть трохи підвивав з розпуки. Свинки вдоволено рохкали, чвакаючи у ночвах свіжим їдлом.
Ходімо снідати! - гукаю до хлопця.
- Не хочу. Щось апетиту немає,- одказує трудівник.
- Та хоч водиці криничної випий.
- І водиці не хочу.
- Ну, тоді гайда на луг, трохи провітримося. Ось побачиш - апетит повернеться неодмінно.
Дав парубкові косу, поставив праворуч і кажу: косимо звідсіля і аж до річки. Потім розвертаємося і кладемо отаву до цього місця. І так п’ятдесят разів.
Старий пирій, висотою до пояса, лягав важко. Але тут потрібно мати сноровку та витривалість. Косив не озираючись. А як дійшов до Бобрового затона - озирнувся. Ген-ген, аж біля села, у травах бовваніла Телесикова голова. Не встигав він за мною. Що ж, чекати не буду, бо як сонце зійде і роса висохне - доведеться закінчувати роботу. Тож розвернувся і почав класти валки у зворотному напрямку. А коли сонечко почало немилосердно пражити - пішов купатися. Телесик відмовився, лежав на березі річки і зажурливо дивився на булькатих ропух.
Причалапали додому. Питаю:
- Тепер снідати будеш?
- Так. Хочу ковбаси.
- Ковбаси немає. Є борщ без мняса та печена картопля. І чай на березових бруньках. Що будеш?
- Усе.
Але після трьох ложок кандьору апетит у хлопця знову скис. Не подужав гризти й картоплю. Ковтнув двічі чайку і ліг за клунею відпочивати. І я приліг на півгодинки у спальні на перині. А як відпочив - скочив на ратиці і в сарай за городнім реманентом: лопатами, сапами.
Розбуркав Телесика, встромив у його руки сапу і кажу:
- Ходімо на город, треба арахіс ще раз підгорнути і бур’ян у капусті висапати. Та й між рядами картоплі пройтися на завадило б.
Хлопець, згорблений як баба Яга, з похнюпленим носом цюкав по висхлій землі сапою і стогнав. Чому - незрозуміло. Робота легка, навіть дитина упорається. Наче. А коли сонце почало хилитися у вечірнє літепло кажу Телесикові:
- На сьогодні досить. Ходімо до хати, накопаємо черв’яків та підемо карасів ловити. А хочеш - повечеряємо спочатку?
Не захотів Телесик ні вечеряти, ні рибу ловити. Пішов до себе в хату спати.
Уранці ледь його добудився, встромив до рук косу і кажу:
- Ходімо знову косити. Чай будемо пити після праці...
А за три тижні з курорту приїхала матуся. Побачила свою дитину і як заголосить:
- Ой, та що ж це з тобою сталося!!! Та на тобі ж лиця немає!!!
А парубок підхопив її на руки, підніс до стелі та каже:
- Все гаразд, мамо. Був я товстим як Сашковий трьохцентнерний кабан, а став мускулястим атлетом. Можу цвяхи-двадцятки одним ударом долоні в дубову дошку загнати. І все завдяки нашим сусідам.
- А на комп’ютері чому пилюга лежить товстим шаром?
- Тьху на нього. То забавка для бабусь, яким уже важко ходити. А я влаштувався на роботу: з понеділка буду пні у лісі корчувати! Оце робота для справжніх чоловіків. І здоров’я додає, і зарплата чималенька.
Так що, шановні друзі, зробили ми з жінкою ще одну добру справу: виліпили з череванистого ледацюги роботящого воляку. А в кого з вас будуть подібні проблеми - надсилайте своїх чад на перевиховання. Гарантую: чай з глодом буде, і борщ без мняса також. Навчимо ваших гульвіс і дрова колоти, і бетонні опалубки під хати робити, і печі класти. Повірте - я знайду і літом, і взимку чим руки людські зайняти.
То хто перший? Га?

06.11.2021р.

Велелюбність між поетів-ліриків - явище поширене і тому, як правило, не привертає до себе уваги вихованих читачів, оскільки й вони полюбляють амурні пригоди, не згірш поцілованих в лоби Господом-богом митців.
Мій друг, наприклад, веде одночасно чотири любовні партії: з законною дружиною, яка прилаштувала до себе на роботу старшим куди пошлють; з красунею, яка не витримала цілодобової еротичної жаготи поета і років 10 тому втекла до Італії (в яку і досі закоханий до безтями ще з пуп’янка); з поважною літературною мотроною-метресою віком під сто років та з моєю хорошою знайомою, яку безбожно обманює, бреше їй та нишпорить по її смартфону, видаляючи з нього всіх друзів, які йому не подобаються.
Ну, це ще півбіди. Але штрикнув сивого вуйка у гузно біс рогами - і понеслося.
Створив мій друг літературний гурточок, назвав його “Під гінкими дубами”. Але чи то назва була не дуже вдалою, чи реклама занадто в’ялою - у клуб набилося аж двоє членів.
Наступного тижня він перейменув групу на “Плакуча берізка”. Справи пішли жвавіше! Зареєструвався аж десяток!
Я порадив: “Бери бика за вим’я!”
- Тобто? - запитав мій друг.
- Що люблять найбільше дівки?
- А-а-а-а-а! Тонкій намйок пойняв!- вигукнув тонкий лірик і того ж вечора зареєстрував групу під назвою “Душа і сльози кохання”.
І тут поперло-о-о-о-о-о! За одну тільки добу до групи набилося зо три тисячі поціновувачів таланту мого друга.
А після зустрічей у віртуалі - почалися зустрічі наяву. Кожну нову пасію він веде на одну і тут ж саму лавку в Ботанічному саду ім. Фоміна. Місце там гарне, мальовниче, квіти буяють, щиглики аж розриваються, запахи просто неземні. Атмосфера сприяє тому, аби і молоді дівчата, і пані в літах бездиханно падали в обійми мого друга після того, як він прочитує їм свою корону сонетів. Ну, не всю корону, це вже занадто, а два місця з корони. Обидва - про жагуче кохання.
Після ліричної атаки веде в альковне гніздо, де продовжує читати розчуленим панянкам свої вірші про кохання та крислаті дуби.
А я так не можу. Не можу - і все. Маю одну дружину, яку люблю безтямно, а вона мене. І якщо вже й пишу вірші про кохання, то тільки для неї. І борщі варю виключно для неї. Мабуть, тому і не на маю багатотисячних товп поціновувачів мого скромного таланту, оскільки брехати жінкам в очі не вмію і не хочу.
Для мене це нонсенс: казати, що шануєш жінок і тут же зраджувати власній дружині. В голові не укладається. Я в нього якось питав:
- Друже! У тебе ширінка постійно нарозхрист. Так і застудитися можна.
А він у відповідь:
- Не можу без щоденної ядерної дози амурного меду. Якщо не покохаюся з шанувальницею мого таланту - віршів писати не можу! Натхнення засинає!
Але, судячи з кількості віршів про кохання, які строчить мій друг, його моторний коник не знає спокою ні вдень, ні уночі.
І, урешті решт, на літературному Олімпі звернули увагу на кількість творів про кохання, яку написав мій друг та обдарували його літературною премією. Членами журі були кум, сват і брат, так що нагорода була у його кишені ще до початку оголошення конкурсу.
А, мені, чомусь, ніхто не пропонує взяти участь у подібній свистоплясці. Мабуть, тому, що дружу з жінками виключно платонічно, родичів у керівництві творчих спілок не маю, а брехати не умію. І пишу, в основному - сатиру. А це нині - смертний гріх.
Єдине втішає: у моїй групі сім лауреатів Нобелівської премії, два “Пулітцера” та близько ста тисяч жінок з усього світу. Можливо, дехто лайкає мої творіння автоматично, не вчитуючись в написане. Але вірю, що переважна більшість, усе ж таки, дочитує написане до кінця.

15.10.2021р.

Давно вийшов з того віку, коли у щоденнику виправляв двійки на п'ятірки, аби неня ременем не лупила за погані оцінки. Відповідаю за власні слова та вчинки по повній.
Не видаляю коментарів ані собратчиків по перу. ані власних. Бо це - історія: історія творчості, історія стосунків, база для написання мемуарів.
А от дехто з дитячого віку не виходить і у зрілому віці. так і залишаючись брехливою дитиною на все життя: обманює найближчих людей, обманює колег, обманює сам себе.
Оце нещодавно мусів пригадати деякі слова сонетяра на мою адресу, аби написати спогад. Зазирнув архів ПМ, а там жодного коментаря відповідного персмонажа вже немає. І доказати, що вони були - неможливо: все підтерто, все підчищено, знищено. І став мій побратим ликом, наче святий херувим. А от мудрі, розважливі, поштиві фрази - залишилися. Як на мене - це ті самі двійки, виправлені на п'ятірки, але вже у щоденнику життя.
Думаю, ви здогадуєтеся до чого я веду: нещодавно на сайті був опублікований твір відомого майстра пера. Про Ольвію, Парутине. Вірш терпимий. Але остання строфа - подарунок для сатирика. І я наважився написати антитезу цьому твору. Правда, не сатиру чи гумореску, а зрілий, глибокий твір. Думаю, він, удався. Як початок поеми. А епіграфом узяв оту злощасну строфу відомого майстра пера. Аби показати: як треба писати, а як не варто.
Не зогледівся - пост видалено. Ну, видалено так видалено. Отже авторові дійшло, що написане - літературні відходи. Але далі почався цілий бойовик!
Мене звинуватили в навмисному обпльовуванні та приписуванні неіснуючих слів. Виходить, що я - брехун, наклепник. Літературний паразит, який провокує хорошу людину своїми опусами.
Я запитав у адміністратора сайту: чи писала ця людина отой твір чи ні? Чи це все мені привиділося? У відповідь, поки що, мовчанка.
Питаю вас, колеги: чи хтось устигнув його прочитати до видалення? І чи хтось знає, як можна поновити з архіву ампутовані записи?
І тоді можна розставити всі крапки над і. Раз і назавжди.
А обсценна лексика, яка регулярно летить на мою адресу з уст сонетяра - це норма. Інакше і не може бути, оскільки сатира - кругла сирота і в неї дуже мало друзів.
А я написав ось цей. Думаю, треба продовжити, аби вийшла ціла поема.
З повагою, Олександр Сушко

Ольвія

Борисфеніде! Сабіє! Приймай
В свої обійми скіфського бурлаку!
Мілетський цар забрав земельний пай,
Тепер я вільний воїн-зарізяка.

Тече Гіпаніс по твоїх ногах,
Пливуть келети, лемби і керкури...
Бери до війська! Як прийде юга
В нагоді стану. Лучником на мурах.

Тут - справжній рай. Довкруж цвітуть сади,
Дельфійський храм охороняє варта...
Та Ольвія не встоїть пріч орди,
Яка зі сходу сунутиме завтра.

07.09.2021р.

2014-го року, під час бойових дій, в нашому сирому окопчику опинився якось піп. Хороший такий, лагідний. Сповіді слухав, заспокоював солдатів, молився за них, хрестики дарував. Аж тут бойовики наскочили. І почалася люта різанина.
Поруч з ним лежав автомат Дмитра - мого бойового командира. Міг дотягнутися до нього і перестріляти бандюків. Не взяв. І двох моїх товаришів не стало - не встигли схопитися за зброю. А піп сидів на снарядному ящику і молився.
Добре, що хоч поруч був я, Інакше б поклали усе стрілецьке відділення.
Після бою запитав у нього:
- Святий отче! Чому не допомогли спасти душі християнські?
- Не можна нам брати до рук зброю, Бог не велів.
- А дивитися, як вбивають українців - можна?
- На все воля Божа, не нам, простим грішним, втручатися в Його промисел.
- Тоді їдьте хутенько туди, звідки приїхали. Ви тут зайві. Відспівувати убитих побратимів я вам не дам, бо їхня кров на ваших руках.
Поїхав священник і більше не навідувався. Образився, мабуть. А за що - незрозуміло.
Минулого року до хати приходила сусідка.. Дуже потрібні були гроші, а до получки їй знову не вистачало пару сотень.
А моя дружина прихворіла, лежить у ліжку, руки на пузі сплела і бухикає. А як не бухикати, коли щодня коронавірусні хворі приходять до неї лікуватися. Без масок, порушуючи соціальну дистанцію та все таке інше.
Кажу сусідці:
- До нас не можна, якщо не маєте щеплення від ковіду, або ним не перехворіли.
- Та я на хвилинку, тіко грошей позичити!
- Немає грошей, дорога сусідко. Самим поки-що не вистачає. Ліки надто дорогі. А краще - повертай борги негайно, потрібно купити кисневий концентратор терміново. Ти заборгувала десять тисяч. До вечора принеси усе. Я вже замовив апарат, завтра привезуть.
Стиснула губи сусідка і пішла з хати, невдоволено буркнувши:
- На все воля Божа: захоче - виздоровіє твоя жінка, а не захоче - гигне. Буду за неї молитися,
І пішла з хати. Відтоді жодного разу не навідалася. Мабуть, і досі молиться за здоров’я моєї супружниці.
А це перестрів свого кума під крамницею. Стовбичимо у черзі, точимо баляндраси.
- Сашко, погано стало жити в селі. Влада геть зіпсута.
- А чого так?
- Син селищного голови відкрив новий автобусний маршрут, навзаєм того що був раніше. І одразу підняв ціну за проїзд удвічі. А його жінка шматки землі у людей забирає. А хто не хоче віддавати добровільно - проводять вилучення земельних ділянок рішенням селищної ради. І в мене позавчора відібрали, бо не встиг за три роки побудувати на власній земельці, виділеній під будівництво, ні туалету, ні паркану. Знайшли законну причину.
- А чого ж ти голосував на виборах за цього вилупка? Я ж попереджував, що цей дядя - упир, який любить кров людську смоктати.
- Та думав, що гірше вже не буде. Але на все воля Божа. Треба терпіти.
А оце йду з крамниці, а назустріч сусідка. Плаче і хреститься. Питаю — що сталося?
- Чоловік напився. Я підштаники хотіла зняти, аби випрати, а він обматюкав. І їсти попросив. І за чекушкою послав.
- Та кинь його до біса. Він сам у болоті плаває і тебе на дно тягне.
- Але ж гроші заробляє у лісгоспі непогані. А дитина вчиться у технікумі. Сама не витягну. Хай буде як буде - на все воля Божа.
І понесла чекушку своєму благовірному.
Люди, люди... що у ваших головах?
Не буде Господь підставляти свої плечі під проблеми, з якими ви самі здатні упоратися. Йому і так роботи достатньо. Та й виглядає це зі сторони вельми і вельми непривабливо.
Просять люди про конкретну допомогу, а дехто одвертається, ляпне ні до чого не зобов’язуюче “На все воля Божа” і чкурне у своїх справах. Наче плювок в обличчя .
Власна байдужість і безхребетність - ось що значить ця фраза. Власне безсилля та небажання активно долучитися до вирішення проблеми породжують ось такі нікчемні викрутаси власного сумління.
А ти здатен взяти на себе тягар чужих проблем і реально допомогти їх вирішити? Ні?
Ну, тоді шепчи: “На все воля Божа” і вмий руки, як Понтій Пілат.

25.05.2021р.

Моя дружина - берегиня, прапраплемінниця Лади-спокусниці. Знається на травах, замовляннях, вміє шукати життєдайні джерела та чар-зілля. Вміє літати на мітлі та в ступі. Але без мене вона цього ніколи не робить, каже, що літати жінка мусить виключно в обіймах люблячого чоловіка. Що я і роблю з великим задоволенням. А на Йвана Купала піднімає з ліжка навіть безнадійних паралітиків-інсультників. А я їй у цьому - найперший помічник та найвідданіший учень.
У своїх лікарських практиках використовуємо виключно народні обряди та замовляння, дуже давні, ще дохристиянські. За таке свята інквізиція в середні віки нас би спалила на вогнищах як чаклунів та противників істинної віри. Ще століття тому наклали б анафему та прокляли. Нині трохи легше, поводирі християнських сект та різноманітних вірувань стали освіченішими та толерантнішими: ігуменя місцевого монастиря надсилає недужих монашок, аби ми ними опікувалися, оскільки дипломовані ескулапи за лікування геморою беруть місячну зарплату корчувальника пнів, а за усунення бурчання в животі - річну президентську. А так виходить і дешево, і сердито: монашки здорові, рум'яні, а ми маємо яйця та сало.
А от з Московським патріархатом, чомусь, не склалося. Минулого місяця проїздом у нашому селі Зоряниця був митрополит. Дуже довго їхав на машині зі столиці, аби особисто храм православний відкрити. Може, шпичку хтось з кліриків підклав на сидіння в мерседесі, або колючку отруйну. Це тайна. Але несподівано прищика на ґузні намуляв. І такого болісного, що аж сльози струменіли по бороді. То місцевий піп Онуфрій, після урочистої літургії, порадив до нас звернутися, аби не стало гірше. Під вечір навідалися до нашої господи високі духовні гості:
- Мір вашему дому, раби божьі! - привітався митрополит.
- Здрастуйте, гості дорогі! І вам усілякої благодаті,- одказав ватазі серйозних мужів та запросив до столу. Жінка якраз чепурилася, розчісувала пишного фіолетового хвостика, якого поклала на стола, дерев'яним гребінцем.
- Жінко,- озвався до благовірної,- потім закінчиш. А зараз давай годувати гостей. Жінка управно запхнула хвоста під запаску та чкурнула на кухню. А ошелешені святі отці перехрестилися.
- Ануфрій!- звернувся митрополит до місцевого батюшки. - Ти куда нас прівьол? Здесь бєси живут?
- Та ні. Це місцеві знахури. А на хвіст не зважайте, мабуть рудимент. А копит та рогів немає. Особисто перевірив.
"Це ж коли ти перевірити встиг?" - вигукнув подумки. "Невже роман з жінкою крутить, коли я мандрую пущами у пошуках лікарських трав? А-а-а! Згадав! Ми на Водохрещу з жінкою робимо заплив кілометровий супроти течії. Якраз від верби, де святять воду та споліскуються грішники, до Бобрового затона. Дуже корисно для здоров'я, до речі. Так тоді Онуфрій кинув кропидло, начепив окуляри і встромивши носа мало не в жінчині литки, пильно придивлявся - чи немає в неї копит. І голову їй помацав - чи не ростуть роги. Не серйозний священнослужитель, а дитина якась. Дорослий, а досі в чортовиння вірить. Авторитетно заявляю: немає такого в нашій місцевості. І не було ніколи. Є тільки водяники, чупакабри, русалі, мавки та берегині. Був вовкулака, так його прогнали п'яні мисливці з Києва ще позаторік. Так перелякалася бідолашна тварина, що чкурнула аж під Чорнобиль. А ми ж його підгодовували, ночував часом, на нашому дворищі. Ну, то таке. А жінка вже застелила вишиту скатерку, посеред столу на таці поклала домашню духм'яну паляницю. Печеного индика, смажених з цибулькою та боровичками карасів підсунула поближче до митрополита, а сироватку та ліверку - до решти челяді. І правильно: начальник повинен гамати найліпші страви, бо він - НАЧАЛЬНИК. А пахолки ще мусять заслужити. Згодні?
А як гості натоптали ковбики, то жінка й питає:
- Думаю, у вас, благородний отче - проблема. Бачу навіть крізь штани з ворсом. Тому ходімте до сусідньої кімнати, А ти, чоловіче,- погомони з гостями.
Те, що витворяла дружина з митрополитом вам знати негоже - це лікарська таємниця.
А от попи взялися за мене всерйоз. Такого нагооворили, що аж волосся дибки встало.
Є така штука - релігійний фанатизм. Це сліпа, фанатична, доведена до крайньої міри відданість релігійним ідеям, нетерпимість до іновірців чи інакомислячих.
Дивився на поведінку священників, слухав, що вони говорять і думав: чи ці люди здорові, чи ні. Акцентуація характерів уражених релігійними забобонами чи вірою людей - страшна штука. Психіатрія визначає чотири типи акцентуації фанатичної психопатії:
Демонстративна (істерична)
• Дистимічна (шизоїдна)
• Збудлива (епілептоїдна)
• Застряюча
І кожна з них базується на сліпій вірі.
Ну, вірить людина в друге пришестя, або непорочне зачаття. Або в інопланетян на чолі нашої влади. Нічого страшного в цьому немає, доки ці ідеї не починають розповсюджуватися як єдино непогрішимі адептами віри. І не просто в мирній бесіді, а з погрозливими вигуками та насильницькими вчинками. А я цього страх як не люблю.
- Вєруєш лі ти в Святую Тройцу, Єго іскупительную жертву, воскрєсєніє Ісуса на трєтій день, второє прішествіє і вєчноє царствіє, син мой? - підступив до мене третій священник, якому нічого не дісталося, дуже голодний та злий.
Що таке доказ догмату через догмат я знаю. Це - переливання пустого в порожнє.
Якби сказав ні, то мене б відіслали до священної книни та авторитету Бога, або взагалі перевели б розмову на мої особисті вади, які потребують негайного виправлення. Самовихваляння власної релігійної течії - теж річ мені дуже знайома і вельми не подобається. Очорнення інших релігій і світоглядів для мене неприпустиме. А залякування та застосування сили - взагалі табу. А от для дорогих гостей - річ звична. Тому вирішив не лаятися з кліриками, а перевести мову в інше русло, більш спокійніше, жартівливе. І чесне.
- Вірую в мою жінку, яка мене любить. Вірую в те, що її хвіст не чортячий, а казковий і приносить в сім’ю щастя та злагоду. Вірую якщо мою собаку влупити ломакою, то вона неодмінно вкусить.
Йой, що тут зчинилося!
- Ісчадіє ада! - це була найбезневинніша фраза на мою адресу.
Я мовчав, з похнюпленою головою вислуховуючи погрози та прокляття. А потім втомився і питаю:
- А чи не возбраняється у вашій церкві пити домашнє вино, зроблене власними руками господаря та ще й освячене в церкві?
- Нєт, канєшно,- одказав буцматий піп і підставив гранчака під мою правицю.
- Ну, тоді давайте всі гуртом обчаркуємося за здравіє митрополита,- одказую, одночасно хлюпаючи цілющу живицю в півдставлену тару. Нікого не зобидив, всім вистачило, оскільки у мене того вина ціла бодня. Правда, не сказав благородним мужам, що це не просте вино, а настояне на цілющих травах. Основний інгредієнт - Amore delirium, Від цієї добавки навіть у євнухів кабаки стають твердими, як дуби, а сназі заздрять навіть молоді кролі. Правда вживати треба кілька крапель, не більше. Та хіба я міг відмовити дорогим гостям? Хай п’ють на здоров’я! Хай відчують слуги Божі, що вони, перш за все - чоловіки, а вже потім віруючі клірики.
Мабуть, жінка щось вчула носом, бо вискочила з кімнати, де лікувала митрополита, як ошпарена. Глянула на бочку з лікарською настійкою і несамохіть перехрестилася. Зазирнула в майже пусту бодню і ще раз перехрестилася.
- Чоловіче, зашепотіла мені на вухо,- випроваджуй гостей. І хутко, бо скоро мандрагора почне діяти. А я в хаті одна жінка. І дуже красива.Ти хоч розумієш, що наробив?
- Вибачайте, гості дорогі, але нас кличуть до себе хворі. Тому мусимо закінчувати ваш візит,- кажу гурту священників, одночасно підштовхуючи їх черевом до вхідних дверей.
Кортеж авто помчав до столиці, а жінка влаштувала мені рознос.
- Ти хоч уявляєш, що зараз робиться в машині, якою святі отці повертаються до Києва? Вони ж там одне одного закохають до смерті!
- Не подумав, дружина дорога. Хотів людям зробити добро, від щирого серця.
- Таке добро вилазить боком. Може бути, що завтра нас потягнуть до суду за диверсію проти святої церкви!
- А що мені лишалося робити, дружино? Доки ти загоювала прищика на сідниці високоповажного гостя, то святі мужі взяли мене в оборот, обізвали єретиком, богохульником, чортовим сім“ям та марновіром. Навіть анафему за гостинність хотіли накласти. І ще дещо...
- Тобто? - спантеличено спитала жінка.
- Сіли вечеряти. А самий товстий гість, пережовуючи кавалок ліверки, каже:
- У твоєй жени хвост как у чьорта. І сама она чєртіца. Ікон в домє нєт, Самі занімаєтєсь шаманством, ісповєдуєтє богопротівниє культи пріроди. Как вас только іщьо зємля носіт, супостатов.
- А інший, поцупивши з тарілки митрополита смаженого карася, додав: “Єслі прямо тут нє прімітє хрістіанство - горєть вам в аду”.
От мені і стало образливо, що тебе - святу людину, яка допомагає хворим, обізвали чортицею та побажали згоріти в пеклі. То я вирішив, аби в людей в головах просвітлішало, а з рота не вилітали усілякі дурниці - дати їм нашої мандрагори.
- А-а-а-а! Он що! Оце так мені віддячили за роботу! Що ж, хай перевірять нечеми на собі заповідь: “Бог - є любов”.
Уранці прийшов заплаканий Онуфрій,
- Що сталося? - питає жінка.
- Позбавили мене сану. Завтра мушу їхати до чоловічого монастиря, відбувати трирічне покарання за гріх.
- А чого так? - грайливо блимнула на Онуфрія дружина, а мені тайкома посміхнулася.
- За те, що привів митрополита лікуватися до вашої хати.
- Так усе ж гаразд! - вигукнула жінка. - Немає прищика! Нічого не свербить. І почервоніння зникло також. То в чому ж річ?
- Подробиць не знаю, але митрополит дібрався до столиці ледь живий. Щось там у машині трапилося між його супроводом. І таке, що й їх позбавили сану та відсилають до самого лютого чоловічого монастиря. На десять років. Кажуть - посадять тільки на хліб та воду. І чого б це?
А ми з дружиною вважаємо, що по ділу, оскільки платити за добро люди мусять добром, а не свинством. Тому тисячу разів подумайте, перш ніж ображати мою жінку чи робити на неї нашепт. Мандрагори у мене вистачить на все Полісся. Будете чемними - отримаєте кілька крапельок, як і треба для лікування. Інакше чекає вас монастирська келія і багаторічне каяття з суворим постом. Це в кращому випадку.
Все, годі теревенити, йдуть колядники. Йду зустрічати дорогих гостей. З любов’ю.

14.05.2021р.

Сидимо з попом Грицем у моїй хаті та журимося. А щоб журилося краще, то моя жінка-берегиня поставила на стіл пляшку оковитої та полумиска з квашеною капустою. Є ще мариновані помідори та салат з кропиви. Мнясо відсутнє, оскільки нині суворий піст, а ми люди віруючі.
- Немає істинної віри в бога у душах людей,- журиться Гриць. - Ось до тебе йшов зі служби вулицею, зазираючи, несамохіть, у вікна осель і бачив суцільний гріх. Ніхто не дотримується посту. У Чикилдихи в повітці стіл накритий, сидить увесь куток і жує печеного кабана. І яйця є, і ковбаси, і курячі крильця. А Микола Бевзь на гармоні грає та співає:
“Понад сад - виноград,
А у полі грушка-а-а-а!
Вийди, вийди, вийди, вийди ти до мене,
Моя щебетушка!”
Ну хіба таке можна чинити в час смирення та глибокої жури?
- Так у Миколи син народився! Як людям не радіти?
- Хай би раділи після пасхальної служби. Так ні! Треба у чистий четвер вчинити таке неподобство!
- Грицю! Дивися на це людяніше. Он, Пасха у католиків вже місяць як відбулася. Отже - веселитися можна.
- Але ж ми православні!
- І що? Чув новину?
- ???
- Ні, ти спочатку ковтни оковитої, а потім розкажу.
Гриць одним ковтком вкинув гранчак “гарячої” до розчахнутої пельки і захрумкотів огірком. Одразу видно: свята людина, безгрішна. Виключно скоромне та нежирне споживає.
- Так от,- кажу Грицькові,- Ватиканський “міністр екуменізму” кардинал Курт Кох прийняв нещодавню пропозицію представника православного Вселенського Патріархату щодо спільної дати святкування Великодня для всіх християн.
Керівник Постійного представництва екуменічного Патріархату Константинополя при Всесвітній раді Церков у Женеві, архиєпископ Тельмеський Йов Ґеча, висловився за православну календарну реформу.
У перспективі 1700 річниці Першого екуменічного Собору в Нікеї, яка припадає на 2025 рік, єрарх написав у бюлетені Всесвітньої ради Церков, що “це добра нагода нагадати християнам про потребу календарної реформи і встановлення спільної дати Великодніх свят, щоби так залишитися насправді вірними постановам Екуменічного Нікейського Собору”.
До речі - 2025 року Великдень і в східній, і в західній церкві припадає на один день.
- Йой! Так невже ми тепер одне одному дулі тицяти не будемо? - питає Грицько.
Ми не будемо. А от московські антихристи будуть. У них свій календар - бісівський.
- Ну, тоді давай вип’ємо за цю боговгодну справу, аби все сталося, як планується очільниками наших церков.- каже піп.
- Давай!
Цього разу закусювали маринованими помідорами. А як начвакалися, Гриць каже:
- Цьогоріч коронавірус вніс поправки до святкування. Хотів машину нову купити, але, мабуть, буду ще рік їздити на старій.
- А що сталося?
- Прийняли постанову, що святити пасок та ковбас цьогоріч не будемо. Великодні кошики заборонені. І вербу святити не можна. Біля храмів збиратися - зась.
- Йой! Це страшна втрата для кишені. Прикро, отже і церковнослужителі страждають від нестатків, не тільки прості смертні.
- А ще “гробки” перенесли аж на 6 червня! Так що і тут коронавірус ніжку церкві підставив.
- А як службу правитемете?
- Дистанційно. Провели в церкву інтернет, підключили ноутбук. Віряни сидітимуть по хатах і дивитимуться нашу літургію, лежачи в ліжках.
- І справді якось недобре,- кажу засмученому священнослужителю.- Дітки вчаться дистанційно, скоро геть отупішають. Тепер ось інтерактивні церковні обряди. Скоро люди привчаться заочно їсти. А що буде далі - страшно уявити....
- Слухай, Сашко... у тебе яєць немає? Я вже втомився закушувати пісним.
- Є. Жінко!- гукаю дружині. - Принеси, будь ласка, пательню яєчок смажених.
- Так, наче, піст,- знічено одказує благовірна.
- Воно якщо на користь - то можна попостуватися. А якщо шкода від голодування - пора припиняти, бо інакше вавка в шлунку буде. Правильно кажу, Грицю?
Той згідливо хитнув головю і приязно посміхнувся до моєї берегині.
- Ну, тоді давайте і курку смажену дам. Он, у шведів освячують курчаток, бо вони вважають, що першими на світ з“явилися вони, а не їхні яйця.
- Не може бути! - вигукнув Гриць.
- Ще й як може,- одказує дружина і, махнувши під нашими носами подолом, пішла за стравами.
Задумався Гриць, щоку підпер рукою і нахмурив брови.
- Та годі думу тяжку думати,- кажу.- Якщо хочеться їсти - то можна. Я сьогодні в погребі півдня бульбу перебирав, гачки обламував. А потім дрова з лісу возив. Мені піст суворо заборонений, бо ноги простягну. А на роботі пні у лісі корчую. Так за день накайлуюся, що святою водицею та шкоринкою хліба не обійтися. Та й ти також за день як наслухаєшся сповідей, то хочеться повіситися від тих страхіть. Так?
- Та, наче так. Учора слухав про вбивство, позавчора про згвалтування, а сьогодні про крадіжку. І не одну. Безкінечні моральні травми. А якщо ще й на голодний шлунок...
- Так давай підійдемо до цього питання філософськи!
- Це ж як?
- Ось дивися,- раніше люди постувалися чому? Бо навесні запаси закінчувалися. Тому аби вижити та дотягнути до наступного урожаю люди переходили на підніжний корм. Назва Пасха - з івриту Пейсах - прийшла до нас від арамеїв. Почали її святкувати після того, як Мойсей вивів свій народ з неволі єгипетської. Утекли горопахи і з золотом, і з рабинями, і з табунами кіз та овечок. Бідували, одним словом. І відмічають це свято вони і досі. От що означає Пасха в первісному вигляді.
- А Великдень?
- А Великдень святкували наші пращури-українці. Цей день знаменував перемогу весни над зимою, світла над темрявою, добра над злом. Приурочували його до весняних польових робіт. Цього дня пекли “бабки” і робили писанки. Прикрашали хати вербою.
- А коли почали уважати Пасху днем воскресіння Ісуса?
- Не раніше 5-го століття нашої ери. А до того вважали його одним з пророків і самі апостоли, і проповідники христового вчення, і віряни. До речі - самі апостоли теж святкували Пейсах як свято виходу єврейського народу з неволі. Але нащадки вирішили створити свій церковний календар. І зробили!
Єврейська Пасха - тепер християнська, язичеські обряди і сама назва Великдень - теж тепер християнські. Ще трохи доточили кабали та зороастризму - і тепер маємо, що маємо. Чудове символічне свято. Правда з іудеями християни за один стіл не сідають: у них своя Пасха, у нас своя. А якщо дні святкування збігаються, то християни переносять своє свято на тиждень пізніше. Щоб не було плутанини.
А на столі вже парувала пательня зі смаженими яйцями, рум’яні курячі стегенця стирчали уверх мослаками з великого полумиска. Невідомо звідки з’явилася ще одна пляшка мандрагори. Дружина управно наклала в Грицеву тарілку нескоромне та мовила:
- Їж, сусіде, поправляйся. Завтра може і не випасти такої нагоди. Нині час такий, що не знаєш - коли пожуєш мнясця. Коронавірус привчив громаду економити на всьому - навіть на найсвятішому. Нині навіть книжок Олександра Сушка не купують. А це вже гріх непростимий. Гірше недотримання посту. За таке неподобство чекає пекло та вічні муки. Наче.
А ви, шановні друзі, постуєтеся? Не їсте з лютого місяця мнясця та яєчок? І чи святкуєте Великдень? І як саме. Розкажіть, будь ласка. Будемо з Грицем вельми вдячні.
Амінь.
24.04.2021р

Розчакловувати навроки земляків - важка справа. Особливо, коли ті земляки змалку привчилися красти і брехати. Здорова людина ніколи не дозволить собі поміняти чесну працю на барижництво, або піти, наприклад, у депутати.
Раніше як було: обирали козаки кошового отамана на Січі, той мусив тричі подякувати за довіру і відмовитися від цієї посади. А як оберуть - товариство ловкенько виваляє його в поросячому лайні, дасть добрячих копняків та щиглів і аж по тому вдягає на чуприну новообраного ватажка шапку з налиплими на неї кізяками та вручає пернача. Та й претенденти на папаху у давнину були людьми серйозними, загартованими в боях досвідченими вояками, людьми мудрими і розважливими.
А нині? Пруться на печерські пагорби всі кому не ліньки: клоуни, кримінальні авторитети, фінансові шахраї, перукарі, танцюристи, співаки, кашовари, а то й бомжі.
Є у державі лідерка політичної зграї, дуже знаменита. У неї на банківських рахунках нуль, декларація чиста як сльоза немовляти, свого житла та машини не має, проте живе у Конча-Заспі в чотириповерховому палаці, розташованому на заповідних 50 гектарах святої української землиці, а брендовому вбранню може позаздрити й британська королева. І люди залюбки віддають за неї голоси на виборах, незважаючи на дикі протиріччя між штучно створеним піарниками образом непорочної діви та істинним обличчям поводиря політичних аферистів.
Є й інший претендент на папаху, який одного разу вже її носив. Той особисто доклав руку до створення партії Регіонів, цілував руки Януковичу, був міністром у його уряді, будучи державним службовцем нажив мільярдні статки,
А оскільки в головах людських повний розгардіяш, то нині отримали вони своїм очільником професійного лицедія. Прямо зі сцени. І привів цей веселун до керівництва державою всю свою творчу трупу, і вже за усталеною традицією - друзів, кумів, сватів, красивих дівиць, торгівців шаурмою та біляшами.
- Чоловіче, муркоче дружина, розчісуючи гребінцем мою борідку,- бути біді.
- Чого ж так? Звідки такі сумні пророцтва?- питаю в неї.
- Підказує серце, що наступним очільником держави буде не людина, яка воювала за Україну і отримала числені поранення в боях, не почесний академік, який все життя віддав науці та навчанню дітей, а грошовитий бандит. Або космонавт.
- Так немає у нас космонавтів,- ошелешено одказую своїй дружині-чарівниці. Окрім одного. І той літав років двадцять тому на російському супутнику. А його це героєм України охрестили...
- Ну хай не космонавт, а грумен-собаковод - яка різниця. Найголовніше — що Головнокомандуючим стане людина, яка жодного дня не служила в українській армії та не нюхала пороху. А міністрами - люди, які не лежали на холодних плитах Майдану, виборюючи нормальне майбутнє для наших дітей та онуків. А між депутатів не буде жодного, хто б сидів за власні переконання в тюрмах.
- Так і нині так само.
- І що ти пропонуєш?
- Анумо розкриємо очі громадянам України. Ось, зілля наварила цілющого, заговори потрібні на ту бовтанку поклала. На Пасху піду до церкви і тихцем увіллю її у цебра зі свяченою водою, якою будуть оббризкувати ковбаси та яйця після служби. Розпочну з власного села. А як все вийде - буду той еліксир мудрості роздавати по району, а потім по області, а потім...
Жінка так клацнула ножицями, що вирвала з бороди чималий жмутик волосся.
- Ой!- скрикнув від несподіванки. - Обережніше, бо ще губу одчикрижиш.
Одсунувся від своєї берегині на безпечну відстань, почухав чуприну і кажу:
- Перш ніж використовувати цю мандрагору на людях - потрібно провести клінічні дослідження.
- На кому?
- На курах, наприклад. Або на підсвинках. А краще на собі, як це раніше чинили чесні ескулапи. Якщо одкинеш копита чи щось піде не так - біди не буде. А якщо загине стороння людина - тебе посадять до в’язниці, а майно конфіскують. І стану я бідним як церковна миша. Ти про це подумала?
- Ну що ти таке кажеш? - вигукнула знервована знахурка. - Чи я хоч раз комусь нашкодила?
- Нашкодила! Ще й як! Минулого року в чорноротої баби Москалихи зуб останній випав і мову одібрало, коли ти її своїм зіллям від злослів’я почастувала.
- Так вилікувала! До цього часу від неї ніхто прокльонів не чує!
Еге ж, “вилікувала”, подумав я. Тепер нещасна бабця, у якої єдиною втіхою у житті було батькування, до гробу не балакатиме. Занадто радикальні побічні ефекти нівелюють користь від лікування. Але хіба таке скажеш люблячій дружині? Боронь Боже! Може очі видряпати, а то й образитися. А я свою дружиню люблю, тому ділитися своїми думками з цього приводу не став.
- А як до церкви потрапиш? Ти ж служниця Дажбожа, піп коли йде вулицею, то хреститься як тебе уздріє і шепче “Згинь, нечиста сило!”.
- То від від злоби та незнання таке чинить. Бачить у мені професійного конкурента. Белькоче з амвону про чудеса, які чигають на згорьованих вірян десь у раю піднебесному, а сам не здатен вилікувати навіть прищика на власному носі. Тільки кадилом трясе. А до мене тече річка народу. І ми кожному даємо раду. А це підриває основи віри та фінансову стабільність церковних служителів.
- Та знаю. В неділю, під час його служби, у нашому дворі утричі більше людей, аніж у церкві. За таке і вдавити можна, і анафему накласти...
- Так що, даєш згоду на масове лікування людей від глупства чи ні? - питає дружина.
- Не даю, ти не Кашпіровський, а мудра і відповідальна чаклунка. Якщо накосячиш - загубиш репутацію.
- Ніхто не дізнається, я тихцем.
- Не дізнається? Та я знаю! І цього вже забагато.
- Все одно зроблю. Не можу спокійно дивитися, як люди роблять одні й ті ж самі помилки та наступають на одні й ті ж граблі. У селищі вибори на носі, а народ і досі не знає за кого віддавати свої голоси. Ось я їх навчу!
Сплюнув я спересердя і пішов до корівки кізяки зішкрябувати.
І прийшла Пасха. Благовірний люд клав з горою у кошики суліяки з горілкою, шматки сала, цебра крашанок для освячення. Взагалі християни не знають, що Пейсах - це свято суто єврейське і ніякого відношення до воскресіння Христового не має. Цієї днини благовірні семіти гуртом оббіловують кошерних ягничок, таким чином віншуючи вихід євреїв з єгипетської неволі та шлють подяки Мойсеєві та Єгові.
Мойсея християни обходять стороною, Єгову не згадують, наче його й не було. А старозавітні закони трактують на свій копил. Та й крашанки теж ніякого відношення до християнтва не мають, оскільки цей атрибут запозичено з язичництва. Ну то таке, головне в питаннях релігії - віра. А знання - чиста отрута, яка може відбити охоту ходити до церкви та слухати проповіді. А це вже святотацтво.
Жінка поставила суліяку з калапуцянкою на стола і пішла наводити марафет, а я відкоркував ту пляшчину і нюхнув рідину, яка булькотіла в ній. В голові замакітрилося, почали гудіти джмелі та дико потягнуло на танці. А ще захотілося хутко вилити її в ночви до поросяток, а навзаєм наплескати чистої води з криниці.
Ех, дарма цього не зробив, сплохував, не піддався інстинкту самозбереження.
Жінка заховала під полу пійло і чкурнула до церкви. А за годину повернулася вдоволеною, злодійкувато потираючи руки.
- То що, - питаю,- провернула фокус? Влила цілющу водицю у свячену?
- Влила.
- І як тобі це вдалося?
- Секрет, не скажу, бо інакше битимеш.
А незабаром почалося. Люди розговілися, добряче попоїли та випили, а потім валом посунули зі своїх хат на сільський майдан.
А на майдані вже розпочалося стихійне народне віче. На милю вчувався багатоголосий людський гвалт. Сіли на мотоцикла з коляскою і поїхали дивитися на те диво й ми.
Під’жджаємо і бачимо: на ослона скочила Чикилдиха з рогачем в руках і давай кричати як на пуп:
- Годі терпіти на своїй шиї злодюгу! Геть селищного голову! Він усе село розікрав, землі попереписував на своїх родичів, гроші, які виділяє район, прикарманює. Голосуємо: хто за те, аби переобрати очільника села?
- Я! Я! Я! Я1 Я-а-а-а-а-а!...- відгукнулася громада.
- Тоді йдемо до нього в господу і втопимо в лайні. А натомість оберемо чесну і порядну людину, яка не краде і не бреше.
- Хай Чикилдиха нами керує! - гукнув мій підпилий кум.
- Чи-кил-ди-ха! Чи-кил-ди-ха-а-а-а!- луною одізвався майдан.
А потім людське юрмище, з палаючими від праведного гніву очима, рвонуло до обійстя Бздюхи - селищного голови. Я перехрестився, а дружина зблідла.
- Оце так діє твоя мандрагора?- питаю у розгубленої чаклунки. - Та люди зараз влаштують самосуд! Ти хоч розумієш, що наробила? Не можна насильно спонукати людей до правди та справедливості, інакше буде біда.
- А що ж робити?
- Спасати людину треба! І не тільки одного його. Упокоять селищного голову - візьмуться на дільничного, потім за голову лісгоспу, потім за бізнесменів місцевих. А потім почнуть одне одного душити голими руками.
- Чоловіче, зроби хоч щось, ряту...
Останніх слів вже не розчув, оскільки чкурнув мотоциклом до селищного голови.
Приїхав вчасно, сімейство тільки сіло за стола говіти, тримаючи в руках келишки з кагором.
- Миколо, сідай хутчій у машину і тікай з сім’єю з села. Приїдеш завтра. Біда до тебе суне.
Хутко пояснив що до чого і знову сів на ровера, а Бздюха з сімейством рвонув до райцентру.
Поїхав до міліціянта, потім до лісничого,
Той вже добряче прийняв “на грудь” і тільки бульки носом пускав. Добре, що в нього сім“ї хоч не було, тож увіпхав самітника в коляску і прожогом рвонув до лісу. У мене там халупа є потайна, я в ній трави лікарські висушую для потреб знахурства.
- Сиди тихо, зі схрону ні ногою. Ось тобі пляшка з горілкою і закуска. Святкуй Пасху з їжаками та борсуками, а потім лягай спати. Приїду, коли все устаканиться.
Місцевих бізнесменів про народне повстання попередив по телефону. Ті знають, що я не пустобріх, тому до моїх слів поставилися серйозно і теж повтікали хто куди.
Цього разу все завершилося благополучно: згоріло тільки дві хати, три клуні та півлуга. Еліксир справедливості під ранок перестав діяти і люди прийшли до тями.
А дружина ходить біля мене відтоді як коза біля капусти і весь час шепоче: “Чоловіче, ти ж нікому не розкажеш, що то я винна у підбурюванні до гнівного народного вилевиявлення?”.
А хіба таке розказувати можна, людоньки? Якщо розпатякаю - прийдуть добрі сусіди з вилами і покажуть де раки зимують. Ще й оштрафують, а то й посадять за грати за підлий теракт. І більше не будемо ми тут ні прищів лікувати, ні парубків до молодиць приворожувати. Чи, усе же ж таки розказати, аби хтось здуру так само не вчинив? То що порадите, га?

13.04.2021р.

Є у мене друг, щоб він здох. Говорить одну правду, і таку дошкульну, що хочеться його удавити. Можливо, так і зроблю, бо сил терпіти його сичання уже немає. Може й промовчати, коли бачить в чужому оці тріску - так ні: все виносить на суд громади. І те, що я регулярно зраджую власній дружині, і те, що заліз до Спілки письменників крізь дупу і то лише з третьої - останньої спроби. На розгляд приймальної комісії подав дві брошурки, кожна сторінок на 20, де аж ряхтіло в очах від слів “кохання”, “любов”, “душа” та “серце”. Аби остання спроба не завершилася фіаско, то довелося увечері, в переддень голосування, обдзвонювати кожного члена приймальної комісії та нагадувати про себе. І дещо пообіцяти. І заручитися підтримкою класиків. А товариш дізнався про це неподобство і давай шпетити:
- Хто тобі дав список членів? Це ж таємна інформація! Негоже в рай піднебесний вповзати отаким от чином.
- А яке тобі діло? Що ти вчепився в мене, як реп’ях? Якщо я і з третього разу не потраплю на вершину Парнасу, то більше подавати заяву на вступ до НСПУ не матиму права. Тому мовчи, а краще - допоможи другові морально. Або побалакай з ким слід, аби все пройшло як по маслу.
Не захотів допомагати. Сказав, що йому навіть бридко про таке думати. Сказав: “Мені тричі Дмитро Павличко пропонував написати рекомендацію до Спілки. А я відмовився. Аби ніхто не сказав, що я в’їхав до творчої організації не завдяки власному таланту, а спираючись на авторитет класика української літератури”.
А ламати мою судьбу йому не бридко? Можливо, у мені зріє великий поет, правда ще не розкрилений. А членство у Спілці нарешті розкоркує в мені всі чакри божественної обдарованості. Він про це подумав? Ледь своєю правдою не зламав мою судьбину.
З ним завжди так: напишу якусь чергову солодку дурницю про кохання - каже, що це дурниця. Ніколи не хвалить. Хіба так друзі чинять? Звичайно ж ні!
А от у фейсбуці маю скирти утішливих коментарів шанувальників моєї творчості. Всі хвалять, всі називають солодкоголосим Орфеєм сучасної любовної лірики. А того, хто іменує мої пастельні сонети та баркароли “гавриліадою” - миттєво видаляю з друзів і блокую назавжди. Так що на моїй сторінці ви побачите виключно позитивні відгуки, без критики і підказок. Якщо почитати коментарі, то виходить що я, як мінімум - геній.
Взірцевою для мене є поезія Ярослава Чорногуза. Ось оце місце особливо подобається.

“Твоє прекрасне ніжне серце чуле -
(Полікувала, їстоньки дала)
Мені весну у хату повернуло,
Хлюпнуло пригорщі твого тепла.

А от поезія Олександра Сушка - навпаки - дратує. Немає в його творчості глибини, поезії торкаються ногами землі, теми наративно-примітивні, ще й густо поцятковані громадянськими мотивами. А це страшно дратує творчих людей. Особливо пейзажних ліриків. Поезія повинна бути солодкою, заспокійливою, утішливою, викликати мрійливу сльозотечу та бажання негайно купити книжку в автора.
Думав-гадав і вирішив таки позбутися того Сушка раз і назавжди. Спекатися його пильного сатиричного ока та нещадної критики. Для початку заблокував його у фейсбуці, видалив з друзів. Потім заблокував на “Поетичних майстернях”. На цьому сайті правдивих коментарів під моїми творіннями відтепер писати не може. Тільки читає і люто захоплюється. А згодом і телефон його заблокував аби, не приведи Господи, не дозвонився та не зіпсував мені пастельного настрою.
І нарешті став я кріпко спати. Повернувся диявольський апетит. Якщо раніше, після спілкування з Сушком, перо вислизало з рук, то нині моя пишногруда муза не дає спокою ні вдень, ні вночі. Строчу віршатка про кохання аж гай шумить. Скоро нова книжка вийде, сторінок на вісімсот.
Тому і Вам, шановні друзі мого незбагненного таланту, раджу заблокувати цього правдорубця-кровосиса. Ми, справжні митці, пишемо виключно серцем і душею, і не потребуємо ні критики, ні сатири, ні... правди.

19.03.2021р.

З якогось дива Президент цьогоріч запросив мене на свій день народження. Не знаю хто напоумив: Давид Арахамія чи Єрмак, а може, й сам Баканов. У кожного з них свої резони. Один з них трохи начитаніший від інших, оскільки встромляє носа не тільки у кляузи конкурентів та розпорядження щодо “віджиму” бізнесу на користь своїх родичів та друзів, а навіть в мою сторінку у фейсбуці. Особливо, коли там вряди-годи з“являються картинки з їхнім начальником.
Так от, підсів до мене поближче Президент, утьопав вареху холодцю в мою таріль, підпер щоку рукою та й питає:
- Сашко! А чого це ти на мене такий злий? Що не вірш про владу - б’єш тільки мене по кумполу, тільки мою мошонку рвеш зубиськами. А є ж ще й депутати, і міністри непутящі, бізнесмени зажерливі. Так ні - зосередився виключно на моїй персоні.
Холодцю я не їв,- у мене від нього гикавка. Ухопив лобстера з монаршої миски, одірвав хвостика, почистив, почмакав з насолодою і відповідаю:
- На політичному Олімпі ви випадкова людина. Наче приблудний песик-пекінесик. Дуже симпатичний, вельми потішний, зі здоровими амбіціями та щиросердним поглядом. Але - приблудний. Он, Юлія Тимошенко двадцять п’ять років каторжно кайлує, аби отримати корону. Скільки разів хотіла стати Президентом - не порахувати. І все марно. Скільки добра за цей час народу зробила - страшно сказати. Та й пройшла усі щаблинки державної влади, знає де, що і як безкарно вкрасти. І так - що потім люди дякуватимуть і руки цілуватимуть. А ви - гоп! - і вже на народному горбакові.
- Я ж не краду! Не брешу! Намагаюся зробити все так, аби поспільству жилося легше. І жирніше,
- _ Еге ж, жирніше. За півтора роки вашого президенства громадяни стали від того жиру як бобри у салі. Особливо радують ціни та зарплати. Кого не спитаєш - всі задоволені. Наче...
- А що не подобається?
- Ну, по перше,- гречка по 45. Такої неземної благодаті навіть у страшному сні шизофреніка не намарилось би. І на цукор. І на олію...
- Так їжте картоплю! Вона дешевша.
- Не хочу картоплі, Я від неї лисіти почав інтенсивно. Уранці - картопля, удень - картопля. А увечері - бульба. Хоч на вашому дні народженні нагуляю жиру,- одказую очільникові держави і знову тягну з його миски ще одного лобстера. Ох і смачні!!!! - скажу вам. Їв би та їв.
- А що ще не подобається?
- Останній ваш кліп-звернення до народу України. Отой, де ви з нагим торсом крутили педалі на велотренажері та усміхаючись говорили: “У нас все добре, зарплати ростуть, пенсії підвищуються галопуючими темпами, за мінімалку вже можна купити однокімнатну хрущовку. Так що дякуйте, шановні, що я у вас є і плескайте в долоні”.
- А що подобається?
- Подобається сюжет із фільму “Слуга народу”, де ви хвацько вхопили автомата і розстріляли парламентарів, за те, що вони слугували своїй кишені, а не державі.
Ззаду підійшов Баканов, вхопив мене за вухо і як ревне:
- Ти як з Президентом розмовляєш? Зараз одведу тебе в душогубку і розкажу як треба балакати з гарантом Конституції!
- Ой! - вигукнув я від несподіванки.- Відпусти, зарізяко! Я ж тут в гостях, наче, а не в твоїй приватній катівні!
Відпустив, але гарчати не перестав, ще й супиться як середа на п’ятницю.
Довго мовчав очільник держави, дуже довго. Роздумував - чи я голослівний критикан, якого треба тут таки й стратити, чи змучений реформами несвідомий громадянин, який втратив терпець і довіру до влади.
- Але ж є й позитивні зміни, такі, які дадуть поштовх розвиткові держави,- нарешті вичавив з себе Зеленський.
- Наприклад?
- Закрили телевізійні канали, які паплюжать Україну, скоро і Шарієві рота заліпимо. Навіть патріотам України сподобався такий державницький акт. А ще будуємо дороги, потроху крутимо роги суддям, укріплюємо армію...
А я дожував лобстера, скрушно зітхнув і подумав: “Не доживу, мабуть, до тієї благодаті, яку будує нинішня влада. Не вистачить ні здоров’я, ні готівки аби оплачувати усі ті реформи. Я б згодився ще трохи потерпіти в цей складний час, коли Росія веде проти нас неоголошену війну, і сумирно тягнути лямку нестатків скільки треба, якщо б так само чинили і владоможці. Але єдине що бачу - стотисячні зарплати чиновників, які окупували владні корита, повний законодавчий розгардіяш та зарослі бур’янами землі у власному селі.
Вимирає мій народ, зникає худоба, більшає покинутих напризволяще хат, а молодь масово втікає куди очі бачать.
Не при Януковичу та Порошенкові закрили сільську амбулаторію та ветаптеку. Саме при Зеленському відмінили половину рейсових маршрутів, які курсують через село, а в школі ліквідували старші класи. А ціни на комуналку та продукти харчування виросли так, що ніякими благими намірами та реформами цю прірву між очікуваннями громади та обіцянками керівників держави вже не затулити...
Я прокинувся, потягнувся, наче кіт на осонні, та визирнув у вікно. А там!..
А там прилетіли гуси з вирію, у небі пропливло двійко чапель, з дупла старого каштана долинає сюрчання шпака. А коти нявчать так, що чути на усе село.
Прийшла весна. І хай ще лежить сніг, який випав учора, але стало тепло, за тиждень буде рівнодення. Небавом надійде напружена пора весняних робіт. І часу ламати голову над реформами та слухати телевізійні казки політичних балаболок вже не буде. А буде оранка, буде сівба, буде цілодобове длубання у святій землі та робота в садку.
От тільки й досі не можу зрозуміти: з якого дива мені наснився Зеленський зі своєю компанією? Може - до гарного урожаю? Як ви гадаєте?

Дружба з жінкою - велика рідкість. Чоловіки, в основному, бачать у протилежній статі знадливе створіння, з яким можна створити сім’ю, наплодити діточок та повісити на нього всі домашні турботи. В ідеалі - сидить така пишногруда весталка удома, варить каші та борщі для мужа та дітей, пере, прибирає у хаті, мотається по крамницях та ярмарках у пошуках потрібних продуктів, платить за комунальні послуги, порається на городі та утішає вечорами мужа своїми прекрасними тілесами.
То хіба задоволення витребеньок свого партнера можна назвати дружбою? Звичайно ж - ні. Це - добровільне рабство, без взаємності, часто-густо без любові та поваги до праці близької людини. Нині політики з екранів телевізорів люблять патякати про гендерну рівність. І де ж та рівність, шановні повелителі жіночих душ?
Голова Верховної ради - чоловік, Президент - чоловік, голова уряду - чоловік, міністр оборони - чоловік, міністр охорони здоров“я - чоловік, навіть наш селищний голова - і той носить вуса та бороду. А жінки з ранку до ночі, з опухлими ногами, стоять за прилавками, підмітають двори, стрижуть, тчуть, шиють, пораються на присадибних ділянках і чукикають чужих дітей в дитсадках. І в школах, переважно, вони викладають. От тому ми і живемо бідно, а в державі немає ладу. Не годяться чоловіки для управління державою, бо змалку звикають не до відповідальності, а тільки красти і брехати. І себе тішити.
І в церквах немає ладу. За амвонами стоять одні огрядні попи в салі, просторікують про закони Божі, а жінки, закутані в паранджі та плахти, лише підвивають релігійні псалми. А треба, аби все було навпаки: жінка вела урочисту літургію, а бородаті дяді стояли перед священницею на колінах і мовчки слухали проповідь. Щоб не жінка зазирала чоловікові до рота, а чоловік жінці. Щоб не мавка залежала від волохатого вуйка, а чоловік від супружниці. А що для цього потрібно? Потрібна Всеукраїнська партія жінок України. Партія, до якої в обов“язковому порядку записували б усіх осіб прекрасної статі, щойно ті досягнуть 18-ти літнього віку. Оце була б партія партій! Жодна політична сила в країні не мала б такого авторитету і сили. І трималася б при владі - вічно. А що для цього потрібно? Потрібно, аби жінки дізналися про цю благородну ідею і одночасно написали заяви про вступ до неї. Смиренно погоджуюся бути в цій політичній силі головою, Заступниць оберу собі сам, оскільки нежонатий. Нащо мені заміжні заступниці? Потім ще скажуть, що я прелюбодійствую. А це для серйозного політика - хрест на кар’єрі.
Першим пунктом програми запишу “Забезпечення прав жінок і повної рівності в усіх без виключенння органах державної влади”.
Оце стояв у сільській крамниці за ковбасою, розгомонівся з сусідками-торохтухами. Виклав свої ідеї. А Мотря і питає:
- А як це зробити?
- Дуже просто,- одказую. - Ти, Мотре, працюєш секретаркою у сільраді?
- Ага.
- Призначаю тебе, згідно з новим законом, головою, а голову - секретарем.
- А мене? - питає Степанида.
- Твій чоловік керує лісгоспом, так?
- Так. А я на свинофермі пацяток лікую.
- Так от, відсьогодні - ти голова лісгоспу. А чоловік твій - кнурячий ветеринар. А як не впорається - буде тільки гній з-під них вигрібати.
- А я? - тихим голосом питає попадя Мотрона Казимирівна.
- А ти завтра вдягай єпітрахіль і ставай на амвон - будеш безбожників хрестити. А чоловік хай тягає цебра зі святою водою і недогарки зі свічників збирає.
Розцвіла Мотрона Казимирівна, приязно посміхнулася, навіть потерлася трохи боком об мене від розчулення. Ще й обнадійливо кліпнула оком.
- А твій чоловік,- кажу продавчині Насті,- хай одягає накрохмалений кокошник та стає за прилавок. Досить йому завгоспом байдикувати. Пора тобі брати долю в свої руки.
Що тут зчинилося, людоньки! Кинулися молодиці мене обіймати і цілуватися. Від розчулення та захвату ухопили мене за руки та ноги і давай підкидати під стелю крамниці під крики “Ура!”. А як трохи вгомонилися і я відчув п’ятами земну твердь, питаю:
- То що, влаштуємо завтра установчі збори? Спочатку в селі, потім в районі. А за місяць і на область замахнемося? В соцмережах кинемо клич: “Жінки! Спасайтеся!”
- Згодні-і-і-і! - ревнув хор мелодійних жіночих голосів.
- Завтра у клубі чекаю всю прекрасну половину села. Мусять прийти усі: старі бабці, молодички, заміжні, сліпі та глухі. Всі,одним словом. Інакше толку не буде.
Ви думаєте, що не прийшли? Не вгадали! У клубі не вистачило місця й десятій частині прибулих! Довелося вести всю жіночу ватагу на стадіон. Оскільки жіноцтво цілу ніч строчило пости в соцмережах - новина, як пожежа, розлетілася по всій області. Під’їздили цілі автомобільні кортежі, вервечки автобусів стояли обабіч сільської траси, яка вела до райцентру. Було навіть кілька авто з номерами ВР. Отже, і в Києві почули про цю оглушливу подію.
Оскільки була шоста година вечора, то сонечко вже не лютувало як пополудні, небо злегка захмарило, потягнуло вологою.
- Сашко-о-о-! Читай програму скоріше, бо корів скоро доїти потрібно,- гукнула до мене Одарка.
- І кабанів порати,- додала Микитівна.
- Гаразд!
Пункт перший: Відсьогодні чоловікам заборонено мацати жінок без їхньої згоди.
Пункт другий: Якщо чоловік прийшов додому напідпитку - місяць спатиме у собачій буді без жіночої любові.
Пункт третій: якщо чоловік прийде додому без получки - хай повертається до матері та батька.
Пункт четвертий: Всі гроші - зароблені чи вкрадені - чоловік мусить віддавати жінці.
Пункт п’ятий: Чоловік у хаті мусить говорити виключно з дозволу жінки.
Пункт шостий: Поки жінка не наїсться - чоловік мусить стояти у кутку і чекати своєї черги.
Боже! Що тут зчинилося! Як і в сільській крамниці,- кинулися молодиці мене цілувати! І підкидати в небесні висі. Дуже приємно, скажу вам. Я аж змокрів від задоволення. А як жіноцтво трохи заспокоїлося — Мотря вивела мене на центр майдану і каже:
- Ось він, наш спаситель! Ввіряємо йому наші нелегкі жіночі долі та доручаємо очолити нашу майбутню партію. Хай готує всі необхідні документи для реєстрації в мін’юсті та починає підготовку всеукраїнського установчого з’їзду. А ми піднімемо панянок по всій Україні! Згода?
- Згода-а-а-а! - дружно одізвався жіночий майдан.
Це революція, браття мої та сестри! Справжня Всеукраїнська жіноча революція. Що ті лесбійські зібрання чи маніфестації суфражисток? Тьху! Не той розмах! Мої ідеї, які виклав на папері - справжні, нутряні, виболені, лежать на поверхні. І вічні, як це небо і як податки. От і об’єднали і старого, і малого. І засвітили їм, наче дороговказ. От тільки уранці все пішло котові під хвіст.
Спочатку навідався сільський голова:
- Сашко, у тебе город неприватизований?
- Ще ні.
- Так от, рішенням селищної ради віддаємо твою землю в користування ліснику Глистянському. Так що восени збереш востаннє урожай - і шукай земельку деінде.
І грюкнув вхідними дверима.
Потім навідався піп Охрім:
- Здоровенькі були, святий отче. А чого ж так рано?
- Рішенням церковної громади - відлучаємо тебе від церкви. Відсьогодні до храму ні ногою. Зрозумів, грішнику?
Удень навідався сусід-здоровило на ймення Бугай. Умів одним ударом долоні цвяхи-двадцятки в дубову колоду заганяти. Зростом зо два метри і з пудовими кулаками. Ухопив мене за горлянку, підняв на витягнутій руці до стелі і каже:
- Сьогодні моя коханка - Елеонора Васисуалівна - не прийшла на сіновал. Сказала, що вступає в твою партію і буде слухатися тільки тебе. Так от...якщо увечері теж не прийде - я твою дупу роздеру власними руками. Зрозумів?
І гепнувши мною об долівку пішов з хати.
А увечері стався підпал. Добре, що я за клунею стояв, якраз умикнув насос аби садок полити. Почув носом запах диму, кинувся на подвір’я, а там...
Кум з тестем обхлюпали самогоном вхідні двері і кинули сірника. Згоріли і вони, і піддашок над ними, і пластиковий килимок з частоколом перед дверми. А підпалювачі навіть не ховалися: стояли за парканом і крили матюччям мою дурну лисину, аж вуха в“янули.
Уночі не спав, просто лежав, одягнутим, у ліжку, нервово стискаючи у п“ястуках вила.
По тих подіях пройшов рік. Хату продав, переїхав до сусіднього району. А разом зі мною — юна дружина. Закохалася в мене на тих жіночих зборах, які я провів здуру, по вуха. А я в неї. На цьому тижні повезу її до пологового будинку. Лікарі повідомили, що буде трійня, і всі - дівчатка. Дружина сказала - це небо так віддячило за моє чуйне серце та любов до прекрасної половини людства. І хоч з великою політикою не вигоріло, але в моїй сім“ї - я керівник жіночої партії. Ось тільки все у нас не по статуту, який колись настрочив зопалу, а по людськи, полюбовно, з повагою та великою вдячністю одне до одного. Сподіваюся, що і у вас так само, шановні читачі. Чи не так?
06.03.2021р.

Сьогодні уранці зробив трансорбітальну лоботомію Рабіновичу, а увечері громадянинові Шарієві. Обох доправили в мою клініку зі столичної психлікарні імені академіка Павлова. Там видатні лікарі довго билися над їхньою біснуватістю, але все марно: як розмовляли скаженці російською мовою - так і розмовляють, як кусалися та плювалися - так і плюються, як кидалився екскрементами одне в одного - так і продовжували у тому ж дусі.
А завтра на полегшення від мук одержимості від моїх рук очікує пан Медведчук. Усі ця “свята трійця” має одні і ті ж симптоми хвороби: люто ненавидить Україну, бреше на неї де тільки може, водить дружбу з кремлівським сатаною.
Пан Шарій - керівник ютуб-каналу “Здохніть українці!” прикрився громадянством Іспанії та статусом біженця. Нині вельми модно ставати біженцями, спочатку натоптавши європейські банки украденою готівкою, аби потім було на що жити і вести підривну діяльність проти держави, яка їх і спородила.
Колеги переконували, аби зробив префронтальну лоботомію. Але я гуманіст, вважаю некоректним свердлити череп пацієнта. Хворий може несвідомо сіпатися, з отвору буде сочитися кров, та й звук під час свердління кістки неблагозвучний. А от трансорбітальна лоботомія - саме те: устромив шило для довбання льоду в кутик очниці, акуратно цюкнув молоточком, легесенько провернув на 40 градусів і ще раз цюкнув. І всьо! Пацієнт уже ніколи не буде буйним, навісним. А російську мову забуде до гробу. Їстиме що даватимуть, сидітиме сумирно та без гамівної сорочки.
За цей блискучий медичний винахід його автору - португальцю Антонію Егаш Монішу в 1949 році була присуджена Нобелівська премія. А першу операцію провели ще в далекому 1936 році. Тільки у Великій Британії до 1970 року зробили понад 20 тисяч лоботомій. А всього у світі - близько мільйона. Правда, останнім часом, цього намагаються не робити, хіба що буйним збоченцям-рецидивістам. Отаким от як цій трійці. Бо залишати їх сам-на-сам зі своїми болячками - це шкодити суспільству. Повинна бути надійна форма соціального захисту від отаких от типсусів.
А оскільки ми прямуємо семимильними кроками до Євросоюзу, то і гуманізм повинен бути на висоті. В Америці таких садовлять на електричний стілець, в інших країнах розстрілюють чи вішають. В Китаї щорічно розстрілюють більше тисячі осіб, не відстає від них і Іран. Там трохи менше тисячі. А Україна, незадовго до вступу до Ради Європи ввела мораторій на виконання смертних вироків, інакше б їй закрили туди дорогу назавжди.
Дехто каже, що краще призначати довічне ув“язнення. Але, скажімо, людині доведеться провести у стінах пенітенціарної установи до своєї смерті ще 40 років. Щорічні витрати на її утримання в Україні сягають 20 тисяч доларів. Чи можемо ми собі таке дозволити, якщо не вистачає грошей на багатотисячні зарплати державним чиновникам? Звичайно ж, ні! Краще провести лоботомію і подарувати родині безпечний овоч, аби вони їм опікувалися довічно. І дешево - і сердито.
І статут Ради Європи не порушується. А це святе. Бо людське життя - найвища цінність. Наче.
Є й обернена сторона медалі цієї благородної екзекуції.
Щойно прийшов, утомлений, з роботи - в двері нечемно погрюкали. Відчиняю, а там гурточок народних депутатів. Самий пузатий зняв капелюха, привітався і одразу взяв мене за роги.
- Бачили на ютубі, як ви проводили лоботомію ворогам України. У нас пропозиція: ми вносимо цього тижня законопроект, яким передбачимо таку процедуру щодо всіх зрадників України.
- Тобто?
- Ну, зловлять диверсанта чи людину, яка працює на ворожу розвідку - і одразу лоботомія. Гарантую: назбираємо потрібні 226 голосів для ухвалення поправок до Кримінально-процесуального кодексу. Створимо відповідний орган при Міністерстві охорони здоров’я, а вас призначимо туди на головну посаду.
- А як щодо злодіїв, які грабують Україну? Я б, наприклад, хотів, аби так чинили з усіма державними чиновниками, які мають яхти, літаки, багатогектарні маєтки та рахунки в закордонних банках і офшорних компаніях. Бо державний службовець повинен бути бідним як церковна миша і думати виключно про свою батьківщину. А якщо чиновник чи народний обранець ходить у золоті, то його - думки виключно про власне збагачення...
Мою пропозицію гості зустріли гробовою мовчанкою, парламентські мармизи скисли, Не встиг кліпнути оком - делегація розсілася по крутих ексклюзивних авто і чкурнула в сторону Конча-Заспи...
Ранок зустрів багатоголосим співом шпаків, які прилетіти в мій садок вити гнізда. В їхнє мелодійне сюрчання впліталася безкінечна дзюркітлива пісня жайвора в піднебессі. В ліжку, поруч зі мною, кублилася дружина, намагаючись знайти пульта від плазми. Клацнула, зайшла на ютуб, а там... Шарій!
Живий-здоровий, варнякає про погану владу в Україні та нахваляє Медведчука з Рабіновичем. І зрозумів, що і лоботомія, і гості-депутати - це тільки сон, марення розпаленої уяви. А винувата в усьому кумова бормотуха, якою він мене учора увечері почастував на риболовлі. Я коли прийшов додому, то необачно хекнув у сторону дружини, то вона зомліла і снопом упала на мої руки. Поклав її обережно на ліжко, зняв капці з натруджених ніг, накрив ковдрою аби мухи не кусали, а сам улігся дивитися передачу Шарія і задрімав...
- Жінко! - звертаюся до мого ясного сонечка.- Давай домовимося.
- Ну, кажи.
- Обіцяю тобі, що з кумом на риболовлю більше ніколи не піду. Але й ти мені теж дещо пообіцяй...
- І що?
- Не дивися програму Шарія, І мені не показуй. Інакше буде біда.
Вельми здивувалася моя берегиня, але згідливо труснула гривою. Відтоді пройшов уже рік. І ні вона, ні я свого слова не порушили. От що значить слово справжнього чоловіка!
05.03.2021р.

Красти потрібно з розумом, маскуючи відвертий злочин під добрі справи. Так як колись це робила Укрзалізниця, очолювана героєм України Георгієм Кирпою. Нині в соцмережах його називають “великим рейковим реформатором”. Але мало хто знає, які “реформи” проводилися під його батьківським керівництвом.
Свого часу, навчаючись у Київському національному торговельнно-економічному університеті нам викладали таку дисципліну як “Контроль та аудит”, а як наочні приклади для навчання студентів показували реальні документи фінансових перевірок КРУ, зокрема саме тієї ж Укрзалізниці.
І все було по закону: тендери, оголошення в ЗМІ, договори про придбання товарів та послуг для цієї почесної організації тощо. А от ціни були такими, що вистачало на “відкати” сотням залученим в цей процес осіб. Наприклад, вартість одного закупленого олівця становила...1200 гривень! І це в 2003-му році. На базарі такий самий коштував 1 гривню.
І так по всіх пунктах.
І не підкопаєшся - все законно.
От звідки шикарні авто у керівників Укрзалізниці, ось звідки ростуть ноги у зірок героїв України, орденів Ярослава Мудрого, багатотисячних премій та доплат у конвертах прудким менеджерам державних установ.
Взагалі мені гидко і неприємно спостерігати за тим, як розмивається вага зірки героя України, як підмінюється поняття - кому і за що її можна давати. А давати її треба виключно за бойові заслуги у реально небезпечних ситуаціях. От скажіть - нащо Зеленський нещодавно обдарував цими зірками членів екіпажу збитого в Ірані Боїнга? За що? За те, що вони померли в повітрі, так і не довідавшись про причину власної смерті? Вони когось спасли? Ні. З боєм виривали з лап терористів заручників? Теж ні. Ці люди не герої - вони жертви злочину.
А Президент, всупереч логіці, законам України, користуючись голим піаром - роздає їх жменями кому завгодно і за будь-що. Але тільки не за те, за що мусить.
Попередники теж щедро роздавали бойові заслуги своєму найближчому оточенню: друзям, кумам, сватам, братам, коханкам і коханцям. Так що ниці ця традиція набула потворних рис циркової вистави, а не урочистої події. Це й не дивно: лицедій і на найвищій посаді Президента продовжує вести себе відповідно. Сьогодні покажуть передноворічний фільм-привітання за його участі, знятий аж у чотирьох столичних локаціях. Кажуть, витрачено на цей маразм 10 мільйонів народних грошей. Ну, де ще можна за 5 хвилин “нарубати” стільки дурного бабла? Тільки на державній посаді. І не підкопаєшся, все законно. Мусить Президент привітати власний народець з Новим роком? Авжеж. От і привітає.
Раніше, до 1998 року, за видатні трудові досягнення нагороджували орденом “Герой соціалістичної праці”. Тепер цього немає з об’єктивних причин, бо СРСР почив у бозі. Але ж можна було запровадити його аналог! Не запровадили.
Тепер героями вважаються і ті, що під кулями захищали та захищають нашу державу, і ті, хто хвицає ногами на сцені, і ті, хто розпилює державний бюджет України.
Всі ми Президенти, всі ми герої, всі ми достойні місця на Байковому цвинтарі та обіймів Бога у райських пущах. Тільки забуваємо, що стати Президентом можуть одиниці, на Байковому цвинтарі мусять ховати тільки тих, кого знає та поважає вся країна, до Бога потраплять тільки праведники, а героєм України вважається тільки той, хто ціною власного життя та здоров“я здійснив воістину геройський вчинок: спас людей від смерті в бою, або в небезпечній ситуації. І більше ніяк. Принаймні, я так вважаю.
Нині готують новий список претендентів на найвищі державні нагороди.
І в ньому будуть топ-менеджери державних компаній, народні обранці, міністри, секретарки, співаки і танцюристи, дипломати та іноземці. І Бог знає ще хто. А от українських вояків - кіт наплакав. Бо справжніх героїв - одиниці. А черга за почесними відзнаками - до небес.
Державна нагорода такого масштабу,- це не тільки відзнака високих заслуг громадянина - вона дає і соціальні пільги: на зменшення комуналки, на безкоштовний проїзд у транспорті, на безкоштовний відпочинок та медичне обслуговування тощо. Для переважної більшості претендентів на неї - це легалізована форма хабара. А є ж ще ордени імені Ярослава Мудрого трьох ступенів. З ними - окрема історія. То така капость, скажу вам, що йой. Майже суцільний кримінал.
Я узагалі вважаю, що державним службовцям можна дарувати хіба-що премію. І виключно в тому випадку, коли зарплата керівника відомства зрівняється з зарплатами власних працівників. А працівникам культури достатньо звання “Заслужений діяч мистецтв України”. Нащо художнику звання “герой”? Правильно - це зайве.
А депутатам та міністрам, одночасно з призначенням на посади або зачитування присяги на вірність народу України, вручати значок у вигляді кайданок або тюремних грат.
І тільки солдат має право носити таку нагороду, солдат, який пройшов пекло війни. Це якщо залишився живий. І більше ніхто.
31.12.2020р

Фобії у людей часто набувають потворних рис. Мій сусіда Микола під час пандемії коронавіруса затято швендяє без маски в громадських містах, а якщо її й одягає, то виключно на руку, аби продемонструвати своє особливе ставлення до безглуздого наказу урядовців. Минулого тижня в метрополітені з піною на губах сперечався з поліцаями, а ті викликали дужих санітарів з нервово-паралітичного відділення столичної лікарні імені Павлова. Спеленали геракли дядька у гамівну сорочку прямо у вагоні метро, а до рота встромили кляпа, аби не лаявся та не кусався.
Дехто не знімає маску узагалі, навіть уночі, вентиляцію на кухні та в туалеті задмухує монтажною піною, аби люті мікроби не прилетіли від сусідів та не оселилися в носі та легенях господаря. Так вчинила моя сусідка Соня, яка живе поверхом вище. А мені від цього тільки користь: тяга у витяжці набагато краща, бо в ній стало на одну дірку менше.
Побачили владоможці, що людям живеться добре під час коронавірусу і ввели повний локдаун, аби витрусити з їхніх кишень усю готівку, яку вони насилосували в загашники на чорний день. Бо грошей на багатотисячні зарплати міністрам, депутатам, силовикам, суддям та прокурорам стало не вистачати. А де їх узяти? Правильно: з наших з вами кишень. А що для цього треба? Навішати роботягам локшину на вуха про смертельну небезпеку, яка нависла над країною. І примусити платити за власне глупство. Он, бачте, який фокус-покус провернули з безкоштовними масками, які доправила “Мрія” з Китаю? Президент обіцяв роздати ці маски дурням безкоштовно. А натомість товар продали через “Епіцентр”. Тим самим дурням.
Приїхали з жінкою вихідними на дачу, думали запастися продуктами, а тут “бац!” - локдаун.
Транспорт не ходить, на роботу швендяти зась. То чого нам їхати до столиці? Лежати трупами в ліжку та дивитися телевізора з веселим Зеленським на екрані? А в селі роботи о-го-го!
Вуджу рибку. Не часто і не довго, але щодня, з четвертої ранку до дев“ятої вечора. Завжди приходжу з уловом: як не пару карасиків спіймаю, завдовжки з мізинець, то верховідок насмикаю з майонезну баночку.
А дружина, чомусь, сердиться. Каже: “Мені чоловік у хаті потрібен, а не риб’ячі кісточки! Лускає моє терпіння!”.
А я їй в одвіт привітно:
- Терплю твою отару котів? Навіть буруб’яшки інколи за ними прибираю. А як напудить на мої черевики твій улюбленець Жоржик, то не товчу його писком об долівку, а чемно викидаю за поріг хати пастися на свіжому морозяному повітрі. Хочеш - на риболовлю його з собою візьму? Зараз не холодно, мінус 15, не нижче. І снігу тільки до коліна, а не під пахви. Буде відганяти від улову норок та видр, а то не встигну рибинку зловити, а ці харцизяки вже з рук її видирають. А кіт буде слідкувати, аби злодюги не підкрадалися з-за верболозу та з-під топляка То як - згода?
- Ти краще на роботу влаштуйся, а то вже третій тиждень на карантині, не знаєш куди себе від безділля діти!
- А куди влаштуватися? В лісгоспі вакансій немає: раніше ліси після чистки прибирали від зрізаних дерев, тепер вони гниють там до нового пришестя. Таким чином економлять на зарплатах лісникам та паливно-мастильних матеріалах. Хоча пишуть, що ліс очищено. Гроші від цих нехитрих паперових маніпуляцій лишаються в кишенях керівників лісових господарств. І нагору - в міністерство - передають відповідну частину.
- То, може, пні корчуватимеш?
- Не корчують уже пнів, залишають у землі зогнивати. Хоча пишуть у звітах, що корчують.
- Он, прем“єр сказав, що набирають працівників до лікарень з ковідчиками. Платити обіцяють непогано. А то навесні як накрився наш бізнес під час локдауну, то роботи путньої і досі знайти не можеш. А гроші треба. Скоро готівка вся закінчиться, яку ми на похорони відкладали.
- Хай той прем’єр сам іде працювати до лікарні з інфекційними хворими: виноситиме з-під них судки, митиме палати, пратиме їхні речі. А то звик все життя біду чужими руками гасити. І взагалі - хай на місяць увесь склад кабміну та Верховної Ради попрацює безоплатно волонтерами в одній з районних лікарень з інфікованими хворими.
- Ага, так вони туди й побіжать. Подивися на Юлію Тимошенко, подивися на її кволу фігуру і змучене від титанічної розумової праці бліде обличчя. Та цьому хирлявому, виснаженому створінню завтра вмирати, а не працювати. Хай уже сидить у законодавчому органі та робить розумне обличчя на камеру. Хоч до смерті. Тьху на неї.
- А з Рабіновичем як бути?
- І Рабіновича залиш у спокої. Послухай що воно верзе! Він же на голову нездоровий! Не приведи Господи заразить своєю паранойєю хворих на коронавірус, то люди однозначно не виживуть. Вірус та балаканина Рабіновича - це однозначна смерть. Хай сидить у Верховній Раді та бризкає піною з рота на своїх колег. Вони до нього імунітет мають, а прості люди - ні.
- Гаразд. Тьху на нього. Піду збиратися на рибний промисел, сьогодні гарна погода, може, рака упіймаю, а то й окуня для тещі...
- Йди, чоловіче, гаразд. Але кота мого на риболовлю не бери, бо захворіє, чхати почне, кашляти. Знову доведеться Жоржика горілкою поїти від застуди, бо до ветеринара в райцентр зараз не потрапиш: локдаун.
А роботу собі я таки знайшов! Наловчився з сухого очерету робити туалетний папір. Потрібна тільки сіль, сірчана кислота і бетонозмішувач з січкарнею. Зараз з жінкою чергову партію відвантажуємо для “Епіцентру”. А мій колега робить його з опалого листя. Та в мене кращий, бо цупкіший. Як проведеш ним де треба - то як наждаком. І миттєво стає все чисто. А м“якенький папір - то для тещ, свекрух та немовлят, нині він не користується попитом. Та й ціна у мене удвічі менша.
Так що замовляйте, шановні друзі, будете задоволені.
Нині розширюю асортимент, готую нову партію паперу для можновладців. Називається “Президентський”. Рецепт трохи інший, справжнє ноу-хау: окрім звичного очерету додав туди колючок реп’яхів та акації, і трохи битого скла. Як гадаєте - товар користуватиметься попитом, чи ні?

27.11.2020р.

Це хто сказав, що жінки розумніші за чоловіків, або чоловіки за жінок? Нічого подібного! Вони - як два чоботи пара: або дурні як чопи, або розумні аж страшно. Такі, приблизно, як моя жінка. І взагалі,- після сорока років подружнього життя бабця з дідом і посміхаються однаково, і розмовляють подібно, і навіть борщ сьорбають як два сіамських близнюки - з однаковим інтервалом та причвакуванням.
А про світогляд взагалі мовчу: все у такої подружньої пари ідентичне: люблять м’ясо молодої ягнички але тушковане, не смажене, бо зубів уже немає аби жили жувати та розгризати кістки, як це було колись у юності; активний відпочинок теж тотожний - у теплому ліжку під пуховою периною з телевізійним пультом в руках. Декого від безділля трохи “пробиває” на віршування, але вистачає ненадовго, бо під ковдрою тепло, голос диктора, що бубонить про нові рецепти каш - м’який, довірливий, і віршувальник провалюється в солодку морфеєву нірвану, в обнімку зі своєю сердечною половинкою.
Оце - розумна пара: і проблеми вирішують без вереску, тихо, і відпочивають з насолодою, і гроші потроху збирають на власні домовини та пам’ятники, бо діти, як надійде час скорботи, вкинуть холодних батьків до ями, встромлять в свіжовикопаний насип залізного хреста і навідаються наступного разу на цвинтар хіба що на “гробки”. Це якщо совість раптово прокинеться. А якщо ні - то будуть заростати недоглянуті могили батьків бур’янами.
Є й інші типажі з паноптикуму нещасних,- ще глупа ніч, а вже чується невдоволене бу-бу-бу пещеної дружини:
- Чого лежиш, старий боров, га? Вже четверта година ранку, а ти дрихнеш! Вставай, нелюде, іди кабанів порати.
- Дай полежати, Мотре. Я ж опівночі ліг, роботи стільки, що двох рук не вистачає. Може, ти хоча б борщі варила, поки я по господарству пораюся?
- Я - творча людина, йолопе! Вірші пишу! Мені не личить бруднити руки об земні справи. Не приведи Господи ще нігтика зламаю, або подряпаюся, а в ранку попаде інфекція і мені відріжуть кінцівку! Ти цього хочеш? Щоб власна дружина залишилася без руки?
- Та Бог з тобою! Хочу, аби ти жила і квітнула, мов троянда в Ботанічному саду імені академіка Фоміна.
- Так чого досі лежиш? Шуруй до сараю. А я ще трохи полежу, год н п’ять, подумаю як ліпше розпочати ранкове віршоване творіння: зі слів подяки Господу Богу за те, що послав мені море любові, чи утнути любовну трагедію, з ручаями сліз, голосінням від сердечних мук та безпросвітної розпуки.
От скажіть - хіба дозволено знущатися над власним чоловіком? Та подивіться на кого він став схожий! Ще немає й шістдесяти, а голова лиса, мов бубон, половини зубів немає, обличчя зморшкувате, наче сушена груша, руки від важкої фізичної праці трясуться, і сам ледь чалапає. Від поганого та нерегулярного харчування живіт прилип до хребта, кабака всохла, а хвацькі козацькі вуса вже не стовбурчаться, наче плавці в окуня, а понуро звисають як дві дохлі сардини. Ще трохи - і чоловік піде у засвіти. А жінка лишиться на цьому світі писати вірші та плакати над утраченим коханням. То хіба можна таку пару назвати розумною?
Ні, ні, і ще раз ні!
Взяв би такий чоловік уночі зшитки з дурною писаниною та вкинув би у грубу. А уранці намотав би косу жінчину на руку, приволочив би на кухню і люто гарикнув на вухо красуні:
- Доки не навариш борща - від плити ні ногою! Побачу, що вийдеш з хати чи знову почнеш квецяти дурниці - ночуватимеш у погребі!
І ляснув би п’ятірнею, у профілактичних цілях, по опуклих м’якушках. Кажуть, це дуже корисно робити, а декого навіть збуджує в сексуальному плані. Чи ні?
Був нещодавно у кума. Так там не життя, а суцільна мука. А чому, спитаєте?
А тому, що вона пише віршатка, а він - романи. У хаті навіть цвілих сухарів немає та мишей - така безпросвітна бідність. Все що не зароблять - іде на папір, чорнило, електроенергію та оплату послуг друкарні. Жінка пише ночами, виходить після творчої праці на світ Божий, наче шахтар з забою - аж чорна. А чоловік трудиться з ранку до вечора, то ж коли, заточуючись від безсилля, дочалапує до ліжка, то збоку може здатися, що митець не виходить з запою.
Замордували себе люди каторжною працею, світа білого не бачать. Вона ликом подібна до монахині після річного посту, а він на дитину з Освенціма. Тож, судячи з усього, обидвох завчасно вхопить грець, а перед цим вимучать хвороби серця - інфаркти, ішемія та аритмія.
Наче люди й освічені, культурні, а клепки в голові не мають. Творять вічне за рахунок власного здоров’я та добробуту. Та хіба ж так можна? Га? Чим вони відрізняються від затятих алкоголіків чи наркоманів? Та нічим.
А у нас із жінкою - мир та затишок. Вона мені щовечора розчісує борідку гребінцем, а я їй - косу, вона мене стриже регулярно, а я їй хною волосся фарбую, щодня одне одному робимо масаж спини, я варю борщі, а вона каші, я збираю гриби, а вона їх чистить та робить закрутки. Гроші складаємо на одну купу, спимо в обнімку, на городі пораємося удвох. І дякувати Богові, що ні я, ні вона книжок не читаємо, а віршів не компонуємо. Бо тоді і у нас було б як у кума в господі - сумно та холодно.
А тепер вибачайте, шановні, надокучило з вами теревенити, чкурну краще до жінки під ковдру, Вона вже півгодини на мене звабливо очицями блискає та пальчиком манить. А розчаровувати жінку ніззя.

01.11.2020р.

Ніколи не думав, що сяду колись за письмовий стіл, аби написати цю сповідь, бо я людина проста, працюю на пилорамі, тримаю підсвинків та вирощую городину. Самі розумієте, що займатися дурницями часу у мене немає. А тут припекло.
“А яка ж причина?” - слушно запитаєте ви.
ЛЮБОВ, дорогенькі мої. Більш ніщо на світі не здатне з терплячого, зашкарублого як підошва дідівського чобота, чоловіка зробити плаксиву мишу. Та ви, мабуть, теж у юнацькому чи парубочому віці проходили цю школу життя: мало кому доля намастила губи медом, майже кожен відчув на смак, що таке подружня зрада, охолодження почуттів, а то й банальна зневага, яка призводить до розриву між колись люблячими партнерами. А все почалося з рохкаючої братії та поезії.
- Миколо,- гукає з вікна жінка,- зроби мені чаю, бо я зайнята.
- Не можу, кохана! - кричу у відповідь крізь прочинені двері свинарника. - Я з-під кабана гній вигрібаю, руки брудні. Нагрій собі води в електрочайнику сама.
- Ах ти так? Я тут вірші пишу про високе, а ти не можеш жінці зробити приємність?
Довелося застромити вила в гній і піти до хати, аби вдовольнити прохання дружини, яку безмежно люблю. Після праці біля рохкаючої братії мало зняти заквецяні у лайно чоботи, потрібно ще й добряче вимитися, бо дух від мене йшов такий густий і пахучий, що духм’яного запаху чаю чути не буде взагалі. І руки потрібно потерти добряче тертушкою, а потім ще й лимоном.
Чай кохана любить пити з еклерами. Тож довелося паралельно морочитися і з цими кондитерськими виробами: робити крем з масла, яєць та шоколаду і тісто за спецрецептом. Та й чай не простий, не з пакетованого сушеного листя, а з глодом, курагою, м’ятою та медом. Тож доки приготував усе як треба, то настала пора обіду.
Ставлю на таці перед коханою паруючий в заварнику чай та еклери і хутенько біжу знову до клуні, де голодний кабан вже півгодини верещить як на пуп.
Нагодував заодно і кота, який терся об ноги, випрошуючи рибки, і курей, і собаку. Тільки взяв косу в руки, аби піти на луг, кохана вискочила з хати, руки в боки і давай мене чехвостити:
- Що це за чай ти мені приготував, чоловіче? Як так можна не поважати власну жінку!
- А що ж не так? - питаю засмучену кохану.
- Курага несвіжа, віддає пилом. Я від того післясмаку тепер ходжу як причмелена, вірш закінчити не можу. А тема ж не проста, а про кохання. Тут настрій потрібен відповідний, а ти мені його тим чаєм зіпсував.
- Так допишеш увечері чи завтра на роботі. Ось побачиш — все буде гаразд.
- Яке завтра? Мені зараз треба дописати? Знаєш як воно муляє, як пече? Ти не творча людина, тобі невідомі ці танталові муки! Тому або зараз, або ніколи!
- То що ж мені робити, сонце? - ошелешено питаю в жінки.
- Збігай до крамниці, купи свіжої кураги і приготуй чай ще раз. Можливо натхнення і повернеться.
Що вдієш - потрібно йти, бо увечері невдоволена кохана може влаштувати скандал, а то й чкурнути з подружнього ліжка спати до сусідньої кімнати. Кинув косу, одягнув стару свитину і пішов по курагу до сільського генделика. Тлуста продавчиня гарчливим голосом гавкнула:
- Кураги немає, є родзинки.
- Мені кураги треба.
- Кажу ж — немає, післязавтра привезуть.
Пішов до другого генделика на протилежному кутку села. І там очікувало фіаско.
- Є туніські фініки, свіжі. А кураги немає.
- А де ж її можна купити?
- Їдьте у “Фору” до Тетерева, або до Радомишля. Ближче не знайдете.
Легко їй таке радити, а в мене голодні свині скоро верещати почнуть, все село збіжиться.
“Що ж робити?”- міркував я. Якщо не куплю кураги - дружина запиляє, а поїду купувати до райцентру, то поки повернуся - на кабанячий вереск збіжаться сусіди зі всього кутка. Та й автобус буде йти тільки о третій годині дня. Нині, під час барановірусної інфекції, держава повідміняла мало не всі рейси і на міжрайонних автобусних маршрутах, і в електричках, щоб люди пішки долали десятки кілометрів з роботи і на роботу, та ставали здоровішими. Зайве сало на кістяках пасує тільки американцям, а українці мусять буди підтягнутими, з прилиплими до хребтів ковбиками як у хортів.
Час до автобусного рейсу ще був, тож я бігцем кинувся годувати поросяток. Тільки взяв правицею ручку січкарні, а кохана тут як тут:
- Де моя курага, я питаю? Чому ти ще не в магазині?
- Я там уже був. І в іншому також. Немає кураги. Є родзинки та фініки. То як — будеш фініки?
- Ні. Тільки курагу.
- Автобус їде через півгодини, я встигну.
- Бігом перевдягайся, бери гроші і хутко на зупинку, інакше спізнишся!
- Не спізнюся.
- Спізнишся, кому кажу!
Подригавши трохи ногами зняв заквецяні лайноступи та зітхнув з полегкістю: на них стільки “добра” поналипало, що кожен важив з п’ять кіло. А то й більше. День в таких гирях почовпаєш, то увечері нижні кінцівки, мов ватяні. Взуваюся у сандалики “Петрик” та шорти з обчикрижених мало не до сідниць зі старих і рваних джинсів. Мене такі донька привчила носити. Каже: “Татку, нині це писк моди. Головне щоб пару діромах на дупі було”.
Ну, дірок у мене немає, бо не люблю, коли виглядають сімейні труси з перчиками. Зате є ремінь з блискучою бляхою у вигляді баранячих рогів, закручених як у єдинорога. Бляха за розмірами така десь як тарілка, тож люди при зустрічі витріщаються не на мене, а на металевий виріб. Це так і задумано, аби хтось не наврочив, бо я дуже пристріту боюся.
Їду в автобусі до Тетерева, поруч сидить буцмата молодиця, в ногах якої лежить кропив’яний мішок. По рохканню чую, що там пацятко.
- Купили в райцентрі? - питаю пасажирку.
- Нє, свекруха подарувала,- сердито одказує вона і копає ногою мішок.
- То нащо б’єте нещасну твар? Воно ж іще маленьке, можна легко нирку відбити, а то й рило пошкодити.
- Чого, чого,- яке ваше діло?
- Та це взагалі не моя справа, але якщо воно вам не подобається, то віддайте мені. Або продайте.
- А скільки дасте? - загорілися очі у молодиці.
- Ось, є двісті гривень, це все що є.
- Тю! Хіба це серйозна розмова? Давайте тисячу і по рукам.
- Кажу ж, немає тисячі, є тільки двісті гривень. Може у когось допозичу. Агов, Йване,- гукаю до водія. - Скільки можеш позичити? Хочу порося викупити.
- Триста гривень, більше немає.
- Всього п’ятсот. То як - домовилися?
- Малувато.
- Ну, воля ваша. Нав’язуватися не буду.
Хвилин п’ять сиділи спокійно. Нарешті молодиця не витримала:
- Гаразд, давайте за п’ятсот. Бо мені це порося як кістка в горлі. Я ж поетеса, мені вірші писати треба, а свекруха каже:
- Досить займатися дурницями. Вчися вести домашнє господарство, не все ж чоловік буде робити. А я до весілля й курки в домі не тримала, не те що свині. Скажу згодом, що порося здохло, а гроші пригодяться, хочу книжку нову купити Олександра Сушка “Скарбничка усмішок”. А то й дві.
- Так, книжка в наш час - надзвичайно корисна річ у господарстві. Нею можна і мух бити, і гроші в неї заховати. Та й читати хоч інколи треба, бо некультурні та невиховані люди нікому не цікаві. Наче.
Подивилася на мене косо молодиця, перехрестилася і вийшла з автобусу на своїй зупинці. А я приїхав на автостанцію в Тетерів, вийняв з мішка поросятко, почухав йому рожеве рильце та й зажурився.
Це ж що виходить? Кохана послала за курагою аж під три чорти, а я замість неї купив свинку? Ой вереску буде! Ой буде! Може й усе село збігтися. Та це ще півбіди,- грошей на зворотний шлях у мене немає.
- Йване, звертаюся до водія,- може підкинеш мене назад у село в борг. Я тобі завтра піднесу, гаразд.
- Та сідай уже, любитель живності. Підвезу.
За півгодини, набивши салон робочим людом з київської електрички, рушили у зворотному напрямі. Виходжу з автобусу і чую дикий поросячий вереск. Бігцем кинувся на рідне подвір’я, тримаючи мішок з поросям як багнета.
- Щоб ви поздихали! - вплітається в поросячий виск голос моєї дружини. - А бодай вас пранці поз’їдали! - доповнює свою тираду моя кохана.
А коли мене побачила, то як гарикне:
- Ти де швендяєш, га? Худоба голодна, зараз сусіди поприбігають лаятися!
- По курагу їздив, ти ж сама і послала!
- Ну, і де ж та курага?
- Та ось,- знічено відповідаю, - кураги не було, то купив ось це, - виймаю з мішка поросятко і показую його дружині.
Такий дикий рев, шановні читачі, я чув тільки одного разу, коли був ще підлітком. Тоді ми з татком ходили до київського зоопарку, де якийсь пришелепок вийняв з-за пазухи домашнього кота і показав його амурському тигрові у клітці.
Не вийшло з мене Малюка Мак-Гаррі з оповідання О’Генрі “ Персики”. Там літгерой цілу ніч шукав для коханої персики і таки знайшов. А у мене вийшло трохи інакше: кохана просила солодкого, а я їй приніс порося. І хоч спас божу твар від знущань, але тяжко образив власну дружину.
Покинула вона мене, втекла до матері, сидить днями і ночами в хаті і вірші пише про нещасливе кохання. А я став бобилем, обнімаюся відтепер тільки зі старим блохастим Сірком.
Все, звільнив свою душу від наболілого, скинув каменюку яка не давала дихати. Тепер піду поросяток годувати, а то щось вельми невдоволено рохкають. Чуєте?

29.06.2020р.

Чоловік зраджує жінці. Банальнішої історії годі придумати. Нині такі часи, коли подружня вірність не варта й шеляга.
Зійшлися юна сусідка з парубком, пожили разом від куті до Різдва, відштовхнулися дупами одне від одного - і хто куди. Бо хлопець закінчив вуз, отримав роботу, почав непогано заробляти, а поруч колега юна і гаряча працює, на ласки багата. То нащо та дружина? Вона сама ще студент, їй гроші потрібно постійно давати, а якщо з’явиться дитинка, то власного життя взагалі не буде. А парубок молодий, не вигуляний, ще козакувати і козакувати.
І це ще хороший варіант, бо молоді дров не наламали, дитинку не встругнули. А у похилому віці?
Працюю в українському фонді культури, куди прилаштувала дружина- директор. Якби не вона, то взагалі без роботи тинявся б, не мав би за що цигарок купити. А так і на хліб є, і на масло. Жінка постійно підкидає халтуру, під яку з бюджету виділяються кошти. Колеги дивляться косо на наш сімейний підряд, але нічого сказати не можуть, оскільки благовірна крута норовом: якщо хтось буде проти неї кувікати — вилетить з роботи.
А скільки цікавих зустрічей з новими людьми дарує така праця! Але мене більше приваблюють жінки. Я на них концентруюся. Але тихенько, аби жінка не дізналася. То з однією любовний роман закручу, то з іншою, а то одразу з трьома.
Попервах мене ще трохи совість вимучувала, бо жінка мені і їсти варить, і пере, і прибирає за мною, бігає по магазинах за продуктами, доглядає як за породистим котом. З часом став писати любовні романи. За це мене до Спілки письменників навіть узяли, правда з третьої — останньої спроби. Тут теж без родинних зв’язків не обійшлося. На додачу я дізнався телефони всіх членів приймальної комісії та зробив превентивний персональний обдзвон кожного.
Ну то таке, ми тут не про те хто і як проліз до цієї творчої організації, а про любов. А вона мене взяла в такий оборот, що страшно сказати: ні їсти не міг, ні пити. І не дивлячись на те, що я страшенно хворий — велелюбність нікуди не зникла: і на нову пасію сил вистачало, і на стару, і на дружину також.
Але цього разу моя коханка поставила ультиматум: або я - або твої хвойди. Пообіцяв усе покинути. Правда довго не втримався, знову понесло в чужі алькови по амурні меди. Дізналася коханка про мої походеньки, влаштувала рознос. Довелося ставати на коліна і просити, щоб повірила у мою щирість; запропонував Оксані стати моєю дружиною.
- Миколо! Невже ти на це підеш? Ми ж дорослі люди! У мене сім’я, у тебе сім’я...
- Піду. Бо люблю лише тебе одну, а до дружини вже давно охолов, нецікава вона мені, переріс її духовно давно.
- А де жити будемо?
- А так і житимемо як зараз. Мені до пенсії два роки лишилося, розлучатися з жінкою поки-що не буду, бо попре з роботи.
- А через два роки?
- А через два роки скажу дружині, що розлучаюся і йду жити до іншої.
- Ловко. І вовки ситі, і вівці цілі. Хоча трохи некрасиво.
- Не страшно, головне аби нас не підловила раніше і не витурила з роботи та хати за зраду. То як — готова пожити так два роки?
Я думав, що розумний, звик жінками весь вік крутити як циган сонцем. Але через півроку таки проколовся: забув удома смартфон, а там у месенджері моя переписка з майбутньою дружиною. Жінка візьми та й клацни на повідомленнях. Почала читати. А там...
А там ми домовлялися де і коли стрічаємося, куди плануємо піти відпочивати, які подарунки купуватимемо одне одному. Зайшла в налаштування гуглу і синхронізувала свій планшет з моїм смартфоном. І відтоді знала все, що пишуть мені і фейсбучні друзі, і моя коханка.
Спочатку підстерегла нас в Гідропарку, коли ми лежали на пісочку удвох в обнімку і мляво цілувалися. А потім і в кущах. І не раз! Це ж яке терпіння треба мати, аби не підійти та не накричати! Всі наші зустрічі дружина фільмувала, а з наших приватних розмов робила скріншоти і переносила на робочий комп’ютер. А що я про неї говорив і писав у приваті — аж досі соромно.
Буря вдарила раптово, коли її не очікував, десь за півроку. Зайшов на кухню поснідати, а жінка:
- Доброго ранку, чоловіче.
- Доброго ранку.
- Тобі чого - вареників з м“ясом чи посольської шинки?
- Давай і те, і те.
- Гаразд, ось бери, їж,- і ставить на стола замовлені страви, а сама сідає навпроти і залюбленими очима дивиться мені в перенісся. Незмигно так дивиться, наче сова на мишу. Ще й посміхається. Тільки не розібрати - зі злом, а чи з добром. Хто їх — тих жінок розбере.
Попоїв, випив кухля молока, подякував.
- А це тобі на десерт,- каже дружина і кладе на стола виклик в суд.
- Що це? - отетеріло питаю в неї.
- Це — результат твоєї зради мене, і зради власних дітей. О десятій буде суд, так що на роботу ми сьогодні не йдемо, а беремо одне одного під руку і чемно крокуємо до цієї поважної установи оформлювати розлучення.
- А можна без суду?
- Ні, не можна. У нас є спільні діти та спільне майно. Так що давай, дорогий супружник — хутенько вдягайся і вперед за орденами.
Коли ми прийшли до суду і я зайшов до зали засідань, то втратив дар мови: на лаві в передніх рядах сиділа моя мама, донька, малолітній син і...чоловік моєї коханки. А на додачу дружина привела ще й крутого адвоката.
Такої ганьби, такого нищівного фіаско я не очікував. Суддя задавала мені рутинні питання, я давав необхідні відповіді, адвокат підсовував документи де я автоматично ставив потрібні підписи.
Жінка гарно підготувалася: назбирала цілу купу цидулок та чеків з яких виходило, що саме вона оплачує всі поточні видатки сім’ї, саме вона сплачує і мою страховку, і страховку дітей, Виявилося, що лицьовий рахунок на столичну квартиру на ній, машина на ній, дача на ній і все більш-менш дороге майно також куплено за її гроші. Мого тільки хіба що пару трусів та книжки про кохання, які понаписував від безділля.
Залишився я без майна, без дружини, без роботи і без коханки, з якою планував одружитися, оскільки чоловік і її випер з хати. Тож пішла вона жити до старшої доньки. Самі розумієте - запросити туди ще й мене вона не могла.
А романи про кохання я пишу й досі. Якби не вони, то мені не було б за що платити за зйомну квартиру на Борщагівці. Чи довго ще буду промишляти таким ремеслом — не знаю, бо здоров’я почало здавати: зір слабшає, пам’ять підкачує. Учора назвав двірника батьком, все в голові плутається. Пишу цю сповідь і не знаю — правда це чи вигадка. Щось підказує - правда, бо їсти хочеться, а квартира не та в якій я прожив усе своє життя, а повна тарганів однокімнатна хрущовка, з хитким тріснувшим унітазом та ванною, де колись варили смолу. А ше допікає запах, оскільки упритул до моїх вікон на першому поверсі стоять сміттєві баки. Якщо закрити вікна, то можна задихнутися, а якщо відкрити, то тхне, наче на сміттєзвалищі.
Можливо варто з якоюсь одинокою жінкою познайомитися та піти до неї жити? Хоча зараз одинокі жінки чудово обходяться і без чоловіків. Але якщо буде бажання — хай озоветься хоч хтось. Повірте - після того що зі мною сталося крутити романи з посторонніми особами у мене ніякої охоти немає. Буду вірним до гробу. Вірите?

26.06.2020р.

Такої вередухи як у мене ще пошукати. Щось не так - лускає ляпачкою по носі. А якщо сильно провинюся – може і гризонути ловкенько. А де ви бачили такого чоловіка, який би не завинив перед жінкою? Немає таких, усі грішні. А ходжу побитий і погризений лише один я. Так що поспівчувайте мені, дороге жіноцтво, погладьте по голівці і сідайте поруч слухати правдиву і повчальну розповідь про безпросвітне житіє мого сусіда Миколи, щоб він сто років жив та не гикав.
Ранок за парканом починається звичною інтермедією з незначними варіаціями.
- Ще глупа ніч, а ти вже нализькався, яриго! І де ти це пійло тільки знаходиш! – лунає верескливий Одарчин голос.
- Та не пив я нічого! То від учорашнього причастя у мене душок залишився. Гріх було не уродинах куми не випити за її здоров’я.
- Це мені не гріх! А тобі, старий кнуряко, - гріх! Бо міри не знаєш.
- Неправда! Знаю я свою міру. Але вона в мене, чомусь, не влазить.
- Що правда - то правда. П’єш, доки не впадеш у баюру і не захропеш. Бери приклад з Сашка Страстолюбця.
- Так у мене кабака від переляку та обиди давно всохла! Кожен день лупцюєш – от і немає на тебе снаги.
- Он як? А на горілку снага є? Та хто ж тобі забороняє робити богоугодне діло? Будь тверезий, вимитий, побритий, напшукайся одеколоном - і йди в обійми. А ти ж смердючий як тхір від перегару! Яка жінка насмілиться таке страхіття до себе підпускати? Га?
Сопе Микола, скрегоче зубами від образи, аж мені чути. І мовчить, бо вустами жінки говорить правда.
Наші пращури теж вживали алкогольні напої, але натуральні: ячмінне пиво, медовуху. Але тільки по великих празниках - Ярила, Коляди, Купайла тощо. І то не скрізь. Бо ячмінь та мед були на вагу золота. А на додачу був у нас розгнузданий, дикий матріархат. Жінки командували чоловіками, обирали собі супружників та коханців, а не навпаки. Гречани-перекупщики доставили на наші столи міцніший та солодший напій – вино, простолюдинам недоступне. Тому народ, в основному, лишався тверезим, допоки не прийшли зажерливі москалі з монголами та не привчили українців пити горілку, яку гнали і з кінських кізяків, і з риб'ячої луски. А як німчура завезла до нас картоплю – нація почала вироджуватися.
Я б не обурювався, якби у нас приживалися хороші чужинські традиції. Але ж усе навпаки! Вирощували наші предки коноплі, аби робити з них чудовий одяг, мотуззя та інші корисні речі, а нині - аби наварити запаморочливої гидоти. Нюхають її, штрикаються, втрачають людську подобу.
А з маком яка сумна історія? Ще донедавна на кожному городі ця благородна рослина з чудовими квітками росла вільно, а тепер не знайдеш і удень з вогнем. Тиняються селами зграї наркоманів, зривають ще зелені коробочки і теж роблять з них смердюче вариво, яке вливають до своїх вен.
Індійські премена майя «ощасливили» всі народи світу зброєю масового знищення – сигаретами. Подивіться довкіл, шановні жінки: все загиджене недопалками, майже від кожного чоловіка тхне кислим цигарковим запахом, наче від трухлявого пня пліснявою.
А як зайдеш до крамниці, то хочеться перехреститися: найліпші, найбільші вітрини відведено не святому хлібу, а смердючому горілляччю. А тепер скажіть самі собі чесно: де в такому світі місце жінки? І яке воно те місце – перше чи десяте? Отож.
Я це розумію, ну ще з десяток чоловіків знайдеться з тисячі. І всьо. От і сумують жінки, що не мають нормального сімейного щастя, б'ються як риби об лід усе життя, не взмозі подолати труднощі, викликані спокусами, які сама ж держава і підсовує під носи власним громадянам.
Як на мене негласні державні лозунги «Плати і пий» треба поміняти на «Випив – розстріляємо!», а «Плати і кури!» на « Покурив – повісимо!». Як в Еміратах. Там людей набагато менше аніж у нас. Але як живуть! Бо не курять і не п'ють.
Пішов Микола на чергування, батькування та прокльони припинился, чути лишень сокотіння курей та гавкіт голодної собаки. Отже, і мені пора до праці – продовжувати писати книжку про любов. Справа ця многотрудна, я б сказав – небезпечна для психічного здоров’я як автора, так і читачів. Бо перший може звихнутися від написаного, а другий перелякатися від прочитаного. А то й розгніватися. Сюжетне русло потроху наповнюється чистою як сльоза лірикою, обарвленою чуттєвою поезією, ще трохи і буде обідня перерва, і тут – бац!:
- А бодай тебе пранці з'їли! - долинув оглушливий вереск з одарчиного двору. - Знову нализькався! І коли ти встиг, гаспиде, га?
А Микола , тримаючись обома руками за паркана під власною хатою, хитався як верба під час бурі.
- Та ти ж на роботі! Як посмів бражничати? Виженуть – то за що горілку купуватимеш, я питаю?
Мовчить Микола, бореться з хитавицею, зосередивщись тільки на тому, аби не впасти в балію з водою під ногами.
Повірте, шановне жіноцтво: писати в таких нелюдських умовах про щасливе кохання просто неможливо. Від побаченого і почутого мій талант дико страждає, а душа покривається важкими моральними травмами. Екран ноутбука погаснув, а я обіпер руку об щоку та зажурився.
Сумую від того, що деякі люди не вміють жити, дбають про власні інтереси, забуваючи, що вони невіддільно зв'язані з суспільними, витрачають богом відведений час не на творчість та спілкування з рідними, а на руйнування власного здоров'я та беззмістовні втіхи. І з кожним днем радості в їхньому житті стає все менше та менше, а проблем більше та більше. А разом з ними проблеми з'являються в усіх, хто живе поруч. Рано чи пізно Миколу виженуть за п’янки з роботи і він з’явиться під моєю хатою з простягнутою рукою. Рік тому таке вже було. Тоді замість того, аби купити жінці ортопедичний матрас аби не так боліла спина - я віддав кілька тисяч гривень безвідповідальному пияку. Грошей, як ви розумієте, він не повернув.
А два роки тому сусіда так нализькався, що довелося викликати швидку та лікувати його від білої гарячки. По гроші, уся в сльозах, прийшла його дружина. І кошти, які я збирав аби поставити собі два передніх зуба – пішли на уколи та хабарі медикам. Про позику сусідці навіть не нагадую.
М'яка жінчина долоня легко торкнулася плеча, а її вишневий полум'яний поцілунок у скроню нагадали мені, що випромінювати негативні емоції негоже, коли поруч знаходиться закохана дружина.
- Ходімо танцювати,- каже вона з усмішкою і тягне за собою до зали.
З колонок аудіосистеми лине її улюблений вальс. І такий гарячий, аж мураші по тілу забігали. А далі буде взагалі капець: румба, самба, танго, і як родзинка на вишневому торті - ча-ча-ча. Ну, а потім…..м-м-м-м-м-м!
Я ж казав вам на самому початку, що дружина у мене вередуха? Казав. І що цікаво - горілки пити біля неї мені ніколи не хочеться. Достатньо й любовного нектару. А це напій божественний. Хто пристраститься - смоктати спиртяку не буде ніколи.
І байдуже - чи ти лисий дідуган, чи гривастий парубок: джерело кохання завжди мусить бути наповнене чистим хмільним напоєм щастя. Було б бажання його оберігати від життєвих вітряниць. І не вряди-годи, а усе життя.
До мого джерела веде тільки одна потаємна, вистелена золотим та смарагдовим листям, стежка: з мого серця – до серця дружини. Якщо на душі сумно – роблю ковток цієї живиці та оживаю. Усім можна поділитися з людьми – грошима, майном, довірою, а от джерело щастя мусить бути у кожного своє, доглянуте і кришталево чисте.
Вибачте, дорогі сестри, але мені пора продовжувати писати роман про кохання, погомонімо з вами увечері, Інакше прийде дружина з ляпачкою і лусне мене по носі. А я цього страх як не люблю. Домовилися?

02.06.2020р.

Життя моє кардинально змінилося: нарешті я став безробітним. Сплю скільки хочу, їм коли хочу, жінка завжди під боком, духм’яна та усміхнена. 13 років не був у відпустці — і на на тобі! - за каторжну працю на благо Україні маю можливість раювати безкінечно, допоки не закінчиться відкладена на чорний день готівка та консервація в погребі. Мнясо замінив рибою, яку вуджу у річці мало не щодня. І смачно, і дієтично. То чого ще треба?

Страшно сказати — за стільки років я не вийшов на роботу тільки одного разу, коли загрипував. День полежав з температурою під сорок, а наступного ранку почалапав на працю.

Воно і без праці повно тієї праці, пробачте за тавтологію, бо маю город, сад, парники і тещу. А ще отару котів та собак, курей, гусей, індиків, поросяток трійко, дві кози, корівку, бичка і велику любов до своєї жінки, яка забирає часу найбільше. Бо у люблячої людини кохання завжди повинно стояти на першому місці. Не свині чи навіть медоносні бджілки - а саме кохання. Чи нє?

Живі істоти віддано зазирають в очі, очікуючи на свою порцію їжі, теща звично бурчить за спиною, жінка тулиться рожевою щічкою до моєї небритої мармизи, діти пішли за клуню робити чергову шкоду, тож око звично вишукує де б виламати гарну лозину аби полірнути капосникам зади.

А до цього працював помічником-консультантом народного обранця. Шеф був якимсь пришелепкуватим, таким як і я. Бо всі депутати нормальні: крадуть і брешуть, а мій тільки вірші пише. Законодавче забезпечення освіти і культури, погодьтеся, вимагає трохи не цього. Полум’яне серце борця за українську мову потребує фахових профільних знань, відмінної юридичної підготовки. І головне — вміння домовлятися з колегами. Бо Верховна Рада України - це відкритий ярмарок, де процвітає ринкова економіка. Хочеш аби твій законопроект або правку проголосувала Верховна Рада — зроби колегам взаємну послугу. Інакше реєструватимеш свої законопроекти в апараті ВР без внесення їх в порядок денний сесії. Тобто ховатимеш їх в архівних нутрощах цієї установи назавжди.

А письменники у нас народ гарячий, полум’яний, гнівні філіппіки про загибель вітчизняної культури сиплються з їхніх вуст під час виступів з трибуни в сесійній залі як із рогу достатку. І все усує. Не чують їх. Кацапомовна більшість апатично ремигає, їм та культура до одного місця. Кожен опікується власним бізнесом, переписаним на жінку, кума, свата, брата, дітей, водіїв, охоронців та коханок аби виглядати перед виборцями непорочними херувимами з незаплямованими репутаціями.

- Миколо,- кажу заступнику голови комітету,- потрібно збільшити фінансування культури на триста мільйонів. Інакше доведеться закрити цьогоріч 62 бібліотеки і два театри. Це як мінімум.

- І що? Де взяти гроші? З якої статті бюджету зрізати?

- МВС запланувало собі на триста мільйонів купити нові кобури до пістолетів...

- Ти що? У мене авто не розторможене, ізраїльський паспорт щойно отримав. Не хочу зв’язуватися з силовиками. Загризуть.

- А нащо тобі ще й ізраїльське громадянство?

- Щоб було. Можливо, доведеться тікати з цієї країни.

- 320 мільйонів можна нашкребти з двох пунктів: зменшення витрат на утримання апарату Верховної Ради та ремонту сесійної зали. Тут капремонт і так робили позаторік.

- Ага, ти скажи про це голові Верховної Ради. Його тесть якраз і робитиме той ремонт. А ти пропонуєш кістку з мнясом із пащі тигра вирвати.

- Ну, тоді півпроценту прибутку з акцизу на пальне перенаправити з бюджетів місцевих громад до міністерства освіти і культури.

- Складно, потрібно приймати поправки до вже ухваленого Бюджетного кодексу.

- Складно, але можливо. Он у керівника франції “ГЕ” донька у вуз Проплавського збирається поступати. І ще двоє колег своїх лопуцьків туди хочуть прилаштувати. Гарантую: будуть вчитися.

- Ну,- одказує Микола,- гаразд. А мого племінника туди встромиш? Воно дурне, вчиться на одні трійки, але діти є діти.

- Ось тобі хрест на пузі! Стопудово!

Вдарили по руках. Випили по сто грамів коньячку. Я вже у дверях був, а Микола питає:

- А чого це твій депутат сам по комітетах не ходить і не домовляється?

- Вірші пише. Нема коли йому такою роботою займатися.

- А-а-а. Зрозуміло. І справді, чоловік зайнятий, чого його по таких дрібничках турбувати.

Зайшов до свого кабінету, зачинився, вимкнув усі телефони і з головою занурився у підготовку постанови про зміни та доповнення до Бюджетного кодексу України. Це справа скрупульозна, треба все робити якісно, бо юристи з апарату Верховної Ради і так душаться зі сміху, коли читають і правлять опуси народних обранців. Я своїх шефів ніколи до такої роботи не підпускав. Хай язиками лопотять, а не закони пишуть.

Побіг до Спілки письменників, там нині творчий вечір мого шефа, знайшов його біля столу з наїдками, де він виголошував свіжонаписану оду на свою честь. Підсунув під його правицю документ та встромив у руку ручку. Шеф автоматично поставив своє факсіміле, продовжуючи декламування. У мене тих папірців зібралося завтовшки десь зо три орфографічних словники української мови. За півгодини все було підписане, тож я мовчки ретирувався, аби не заважати людям упиватися вічними творіннями живого класика української літератури.

Йду реєструвати законопрект, а назустріч мені — Рабінович.

Ох і моторний дядько, я вам скажу! У юності обікрав Радянський Союз на півмільйона та героїню Радянського союзу - льотчицю Гризодубову, продавав під виглядом марочного грузинського коньяку розлитий у брудному підвалі шмурдяк, гендлював краденим, відсидів десять років у тюрмі, а нині депутат Верховної Ради України. Любить організовувати мітинги під установами де гроші лежать: банками, кредитними спілками, казначейством.

- Александр, слышал, что вам нужны деньги на украинскую культуру. Наша фракция хочет вам помочь.

- Дякую, Бене Кацембобовичу. Кожен голос на вагу золота. А що з мене?

- Пустячек. Надо переименовать станцию метро «Демеевская» на «Бабий яр»,

- Так це не до мене, до Кличка треба.

- Я с Кличко не разговариваю. А у вас везде есть свои люди. И с мером вы в отличныхотношениях. Походотайствуете? А заодно переименуете улицы Степана Бандеры на Исаака Бабеля, Симона Петлюры на Исаака Зингера, Тараса Шевченко на Василя Гросмана, Леси Украинки на Мойши Кульбака, Ивана Франка на Джужи Лейбы Гордона, Героев Небесной сотни на Давида Брегельсона, Проспект Победына Бялик Хаим-Нахмана...

- Я подумаю,- це дуже хороша пропозиція, вигідна з усіх сторін. Я б сказав — золота.

- Подумайте, Александр. Крепко подумайте. Нынешний Президент сделает под конец своего правления народ нищим, поэтому к власти прийдем мы — ОПЖЗ. И всех, кто сотрудничал з нами в прошлом - не забудем.

Потиснувши його слизьку руку аж здригнувся від відрази. З такими людьми треба бути вельми обережними. Їх необхідно за першої ліпшої нагоди тихо вбивати в підворітнях. Якщо лишати живими — пожалкуєте.

Зайшов до вбиральні аби вимити руки аж гульк — назустріч радник міністра МВС, отой, що з черевом під стелю. Став навпроти, руки в боки, пузо вперед і загрозливим голосом зашепотів:

- Александр, здравствуйте! Слышал, выхотите лишить наших силовиков крайне необходимых вещей — новых пистолетных кобур. Вы хоть понимаете, чем для вас может окончится такой фокус?

- Та ні, дорогий друже, будуть ваші поліцаї ходити в обновках. Для держави нові кобури набагато важливіші, аніж якісь там бібліотекарі та оперні співаки.

- Правильно. И не забывайте, що у Вас на носу техосмотр автомобиля, ребенок учится в вузе, а тут вы работаете уж слишком долго. Должны понимать что к чему лучше меня.

Цього разу мені не руку стиснули, а серце. Воно аж під горло підстрибнуло, коли ця гадюка підколодна з шипінням проповзла повз мене.

Кілька років тому міністр культури часів Януковича в обличчя кричав, що мене удавить, при Кучмі погрожували відрізати голову як Гонгадзе, Але нині вже не попереджують — прийшло покоління безпринципних прагматиків. Цюкнуть сокирою і вкинуть до брудної канави навіть не спитавши хто такий.

Зайшов до кабінету - а там трійко байстрюків з команди “ГЕ” за моїм столом сидить, каву п’ють.

- Привіт, бандити,- вітаюся з бандою.

- Здоров був, праведнику. То що — будемо домовлятися чи одразу шкуру здиратимемо з живого? Як хочеш?

- Домовлятися краще.

- От молодець! Я ж казав своїм — ти людина розумна, Якщо натиснути де треба.

- Так чого вам треба?

- Фракція у вас невеличка, але дурна як чіп. Керує в ній не голова фракції, а ти, це всім відомо. Так от, завтра делегація їде в ПАРЄ, нам потрібен радник з питань освіти та культури. До вечора мусиш приготувати доповідь для виступу. І дивися — щоб ніякого негативу, ми тебе знаємо. Наплетеш, що влада не дбає про українську мову, а про культуру згадує тільки тоді, коли треба. Підпис голови комітету обов’язковий. Твій шеф нині лежить вдома без свідомості, надто гарний творчий вечір видався. Поставиш підпис за нього. А ще завізуй у міністра закордонних справ, ми його попередили про твій візит. А вночі занесеш в Офіс. І будуть тобі триста мільйонів. Зрозумів?

Ранок на Печерську видався якимось сірим, Мигичка за вікном закутала Маріїнський парк в похоронний саван. Пам’ятаю, як шпигонуло в грудях, як почав падати на долівку і перекошене від страху обличчя секретарки. А далі — безпам’ять. Очуняв уже в лікарні. В обидві руки було встромлено по крапельниці, пікала кардіоапаратура.

“Обширний інфаркт” - поставила діагноз медицина. Надвечір прийшов мій злегка тверезий депутат, потиснув руку і сказав:

- Сашко, тебе звільнено. Мені потрібен здоровий помічник, який працюватиме як воляка. А ти вже здав. Ось, узяв свого племінника. Хай працює на терені культури, а то гасає столицею та вночі розписує стіни будинків непристойностями. Пора дорослішати. Як гадаєш — гарний з нього буде помічник?

Нічого не відповів своєму вже колишньому шефу — нащо розстроювати блаженну людину?

Свиняка вдоволено рохкала у сажі, чухаючи спину об хвіртку. А я дивився на неї і думав: “ Надійде Різдво, і підеш ти під ніж". Як українська культура, українська пісня, українське слово. Минулого року закрилася бібліотека в сусідньому селі. Цьогоріч надійшла черга і нашого. А в Ізраїлі, на окупованих територіях, відкрили три нові, сучасні, комп’ютеризовані, для дітей та онуків наших колишніх громадян, які втекли в землю обітовану. Щодня чути постріли, над головами пролітають некеровані ракети, випущені “Хезболою” (партією Бога) з території Лівану, а в бібліотеках повно дітей...

А в Україні - лиховісна тиша. Мертва тиша. Як перед нищівним ураганом. А, може, той ураган уже пройшов її теренами, а ми й не помітили?

19.05.2020р.

Такої лагідної та доброзичливої жінки як у мене — ще пошукати. А якщо чесно - і шукати не варто, бо таких уже нема. Перевелися.
Он у Миколи жінка серйозна та непоступлива: корчує чоловіченько пні у лісі, увечері трохи вип’є бормотухи аби розслабилися і душа і руки після тяжкої праці у лісі, а вдома Катря з макогоном в руках на порозі зустрічає. І одразу:
- Ану дихни, іроде!
Хекне Микола, мухи що пролітають поруч, падають замертво, а жінка ні щоб пригорнути мужа, сказати: “Ох ти мій трудівник! Ох ти мій годувальник! Дай тебе приголублю!” - макогоном по пиці “Хрясь!” благовірного. І кричить як на пуп:
- Геть з моїх очей! Іди до кабанів спати!
І втомлений Микола суне спати у хлів, правда не до кабанів, а до кози Жульки. Кладе старого кожуха до ясел, лягає та укривається старим рядном. А вранці миється в потічку, що протікає одразу за хатою і знову чимчикує на роботу з сокирою в руках. І так уже двадцять годочків.
А Степан взагалі додому боїться заходити, бо там не тільки жінка живе, але й теща. Приходить тільки в день получки. Совковою лопатою просовує купюри до кватирки, там чорна і волохата рука з пазурями хапає банкноти, а гарчливе контральто загрозливо виє:
- Шуруй на роботу, каїне! І щоб без грошей у домі ноги твоєї не було!
Степан трюхикає на пилораму і знову гарує там до упаду аж до наступної зарплати. Спить у каптьорці для охоронців, їсть що сам приготує на електроплиті. І так уже двадцять років.
А про Йвана взагалі боляче розповідати. Не людина, а суцільний клубок болю. Був колись здоровенний як бугай. А нині — бухенвальський крем’язень, а не чолов’яга. Бо жінку має вельми велелюбну. Кожного року в неї новий бахур. Якби тихцем робила шури-мури — ще нічого. Так на загал! Власний дім перетворила на альковне гніздо і мостить роги благовірному мало не щодня. А він її любить, троє дітей малолітніх на руках. Можна було б її одгепати за таке неподобство, але хіба личить справжньому чоловікові піднімати руку на жінку? Звісно ж що ні! То він дітей хапає під пахви і йде ночувати до своєї матері. А коли любовний шал у коханої минає — повертається додому.
Я б такого збиткування над собою не витримав, бо глузування з дорогої тобі людини — гріх. Питав якось його жінку:
- Хвесько! Невже тобі власного волохатого мужа мало?
- Мало. Он у мусульман чоловіки мають цілі гареми. І все законно. То чому жінка не може мати чогось подібного? Га? У нас колись був матріархат, всі чоловіки племені належали жінкам, а не один. Той, що постійно під боком. А ви зі своєю берегинею від життя безнадійно відстали. Усе вдвох та удвох. І цілуєтеся удвох, і каші варите, і на городі порпаєтеся, і кіз видоюєте. Нецікаво жевете, сіро, буденно.
А в мене сьогодні чорнявий красень, післязавтра — білявий здоров’як, А то й рудий плечистий вусань. А захочу — всі троє будуть мене тішити. І для здоров’я так корисніше. А ви все життя один фільм крутите. Тьху!
І пішла куховарити. А я почухав макітру і пішов додому ні в сих ні в тих. Наче й логічно жінка говорила, але не до душі мені таке вседозвілля.
Як на мене, то чоловік у жінки повинен бути один. Нащо розпилятися на табун весталок, якщо можна всього себе вихлюпнути на одну-єдину люблячу істоту. То ж на цілий табун треба ту увагу розпилювати, гроші з кишень витрушувати тонким шаром і для коханок, і для дружини. Ліпше все віддавати одній красуні, аби сяяла вона від коштовних прикрас як новорічна ялинка. А найголовніше - не страждала від недостатньої уваги.
Люблячий муж, отакий приблизно як я, уранці встає ні світ ні зоря і до плити: куховарить, експериментує з кулінарими рецептами, думає якими смаколиками сьогодні здивувати половинку серця: печеним рилом каршеронського кабана в ананасовому соусі чи засмаженій в кунжутній олії бульбою з чорносливом та часниковою затіркою?
А закінчить готувати страви - біжить прибирати альковне кубельце. Бо після бурхливої ночі споднє розкидане, як обладунки лицарів по полі бою,- ніякого порядку.
Щойно кохана розліпить свої блакитні оченята - хапає її на руки і несе в теплу ванну, де вода пахне трояндовим шампунем. Чухає їй спинку м’якою щіточкою, а в приступах доброзичливості час від часу цілує рожеві пиптики грудей.
А ви що робите зі своїми благовірними, шановне чоловіцтво? Поставили стражами до борщів та віників, а самі тим часом як не телевізор дивитися, то стрибаєте в гречку?
Ех, марнуєте ви свій час, відпущений Богом, брати мої щетинисті. Замість того аби наповнювати любов’ю кожну мить свого життя — повертаєте фаетон свого щастя на горбкуваті, зарослі осотом манівці глупства. Скільки того життя, а в любові — й того менше.
- Чоловіче! - гукає берегиня.- Хапай хробаків та приманку і йдемо на річку карасів ловити.
- Гаразд, моє сонце! - одказую своєму сонцю піднебесному. - А наливки персикової з собою брати? Кажуть, вона коронавірус відлякує...
- Та бери вже. Тільки небагато, літрів п’ять. Щоб на своїх двох з річки дійшов.
- Домовилися, ягідко моя солоденька! - одказую дружині і хутко засовую суліяку з животворящим нектаром до рюкзака.
- А пиво брати?
- Нє.
- А горілку?
- Нє, кажу!!! Яка горілка!!! Хіба кум теж йде?
- Наче йде, казав...
- Тьху! Знову нам празник зіпсує,- скрушно вимовила кохана.
У двері непоштиво погрюкали.
- Заходь,- гукаю.
Кум, як завжди, вже зранку був напідпитку. Але в міру. Отже, до берега дійде ще на своїх двох. А от під вербами можна вже й налигатися та спокійно влягтися, і дивлячись в шумливі крони дерев варнякати про складне життя-буття.
- То що — йдемо до Бобрового затона? - питає кум.
- Нє, сьогодні ми їдемо до тещі в Сухолісся,- брешу йому та непомітно підморгую дружині.
А та як почула мої брехні, то аж розцвіла. Розуміє, що хочу їй догодити, а кума спровадити аби не заважав нам тішитися хоч на вихідних сімейним щастям.
- Ех, не пощастило,- бідкається кум. - А я бормотухи у Чикилдихи взяв знаменитої. Трилітрового баняка! Це ж тепер все мені одному доведеться випити!
- Не страшно, куме,- одказує з гумором жінка.- зате карасі в річці і цього разу лишаться живими.
Пішов затятий рибалка, а ми з берегинею сіли в гравільот - і гайда до Дніпра в Чорнобильську зону. Там у нас є місце чарівне на березі, з хатинкою на курячій ніжці та з півнячим огузком зі сторони, яка дивиться на старий поліський ліс. Де саме — не розкажу, вибачайте, бо там соми стокілограмові водяться і карасі по десять кілограмів. Наливкою б почастував, але навряд чи вийде, бо ми з жінкою лишаємося на ночівлю, будемо чар-зілля уночі шукати. А без гарної наливки знайти її просто неможливо. До ранку всю висьорбаємо. А от іншого разу — обов’язково почастуємо. Головне аби кум раптово не навідався. Він сам і бодню заковтнути може.
Кохана стоїть з вудкою в руках в заростях осоки, а я сиджу на березі і компоную їй віршика про любов. Пророчого віршика, з натяком. Бо попереду — купальська ніч.

За що такий коштовний дар?
Я ж — грішник! Пустобріх відомий!
Моя ж дружина — золота!
Богиня в образі мадонни!

Усе у неї до ладу:
І ніжка, і вуста, і перса.
А я уже — трухлявий дуб
Бабам - і то неінтересний.

Як вип’ю — дихаю вогнем,
Душок відчутно аж в Огайо.
Та любить тільки лиш мене,
Щоночі кріпко обіймає.

Кричу приречено “Бонсай!”
Знімаю ліфчика й колготи...
Несе аж попід небеса,
І хай несе, бо я не проти.

13.05.2020р.

Мої сни, скільки себе пам’ятаю, завжди збуваються. До найменших дрібниць. Сьогодні збирав у кошик веселки, а учора розвішував нові зірочки по небу. Але тільки зелені, бо сині чіпляла дружина. Підніміть голови у нічне небо і побачите, що в сузір’ї Ліри і Тільця сяють нові яскраві іскорки. Бачите? Моя робота. А супружниця навісила коштовне кришталеве гроно у Стожарах. Хотіла ще два доточити, але я сказав, що це вже занадто. Треба мати міру в усьому — навіть у прекрасному.

Ранок плив смарагдовими хвилями у розчахнуте настіж вікно, вгортаючи у запахи суниці, хвої, грибів та дощу Люблю цей божественний запах, дихав би ним усе життя, але змушений повертатися до столиці, де автомобільні дими і стихійні сміттєзвалища не залишають місця ні природі, ні здоровому глузду. У Києві не до зірочок — тут точиться боротьба за хліб насущний не на життя, а на смерть.

Ось, придумала фармацевтична мафія як з людей витягти останні гроші з кишень, пошаманила в китайських лабораторіях і - трах-бабах! - оглушила увесь світ коронавірусом COVID-19. Тепер хто б від чого не помер — напишуть “коронавірус”. Роботящий люд сидить удома і проїдає залишки заощаджень, відкладені на смерть чи на хворобу, фермери закопують вирощену продукцію в землю, бо ринки зачинено. Ну, а ті, хто при владі — працюють собі, луплять з нас три шкури і у вус не дують. Тищенко підпільно ресторани повідкривав, Гереги в “Епіцентрах” кують бабло, возячи з Китаю “Мрією”, під маркою гуманітарної допомоги, комерційні товари, місцеві мародери підняли ціни на транспортні послуги, і це при тому, що ціни на паливо упали.

А повернувся я тому, що жінка знайшла рецепт від коронавірусу — простий і надійний як смерть.

Оболонка коронавірусу, яка оточує центральне тіло та матрикс, утворена з ліпопротеїдів, які добре розчиняються в спиртах. Всім хто захворів або почуває себе кепсько потрібно змочити ганчірку, або шматок мілкопористого поролону в горілці, підкласти в дешеву одноразову маску і дихати в ній хвилин 5. Щогодини цю процедуру повторювати. Подушку оббризкати водярою (не спиртом, бо спалите легені!) і сміливо лягати спати. Повірте — уранці ніякого вірусу у вас не буде, навіть якщо ви вже почали задихатися від нестачі кисню. Ні з туберкульозом, ні з грипами такий фокус не пройде — спирт їх не бере. Повторюю — оковитою треба дихати, а не робити буль-буль, бо вірус живе в альвеолах легень.

Не варто розраховувати на вакцину — її просто не існує. Вірулентність коронавірусу така, що протягом доби він стонадцять разів міняє послідовність розташування амінокислот в РНК. І взагалі він корисний, бо тримає імунну систему людського організму у бойовій готовності.

Одночасно з горілчаними процедурами дотримуйтеся дієти. По перше,- намащуйте бутерброди маслом, а потім кладіть зверху з горою червоної ікри. Якщо дорогувато — згодиться й ікра мойви. І про морську капусту та буряк не забувайте. Принаймні, коли хворієте. І все.

Сиджу в приймальні фармацевтичного заводу, очікую, коли викличе керівник підприємства. Нарешті надійшла моя черга.

- Доброго дня,- вітаюся з товстуном у шкіряному фотелі. - Маю рецепт від коронавірусу. Давайте наладимо випуск дешевих спиртових пов’язок з наномембранами.

- Дешеві нам непотрібні. Потрібні дорогі вироби, які люди будуть змушені купувати до кінця свого життя.

- Візьмете прибуток з обороту...

- Одноразовий оборот — це не стратегія серйозної компанії, а викинуті на сміття кошти. От антибіотики нас цікавлять. Будуть напрацювання — приходьте.

Сунувся до свого друга — депутата Верховної Ради України. Той опікується народним здоров’ям у відповідному комітеті. Розказав рецепт. Попросив допомоги.

- Ти шо, Сашко, з дуба впав? У нас тут таке бабло крутиться, що твій рецепт уб’є налагоджений бізнес держзакупівель усілякого мотлоху у кого треба і по скаженій ціні. Тисячі людей залишаться без прибутків з твоїми пов’язками, в лікарні перестануть поступати хворі на COVID-19. І лікарські помилки списати на цю хворобу буде неможливо. Та й це другорядне. А головне те, що Президент у нас провалив усі реформи, населення під його кормигою стрімко зубожіє, команда державних діячів, яку він понабирав з вулиці, намагається пошвидше напхати роти краденим добром. І щоби відволікти увагу від економічної катастрофи, яка насувається, та зняти з нього за неї відповідальність - все валитимуть на коронавірус. Так що сиди собі тихенько і не рипайся, інакше голову відірвуть. А хочеш - іди до мене в комітет працювати помічником, ти ж у двох депутатів ним уже був, досвід маєш неабиякй.

Холодна весна цього року. І дощик відповідний — колючий і похмурий. А хочеться теплої травневої грози, бузкового квіту, веселого щебету дітлашні, струнких фігур юних красунь у топіках. І щасливих усмішок власних громадян, упевнених в завтрашньому дні. А під під’їздом у сміттєвому баці порпається двійко бомжів - він і вона, нечупарно вдягнуті, з зацькованими пропитими обличчями та страшним запахом давно немитих тіл. І жодної дитини — ні на спортивному, ні на дитячому майданчиках. І говірких бабусь немає.

Надійшов вечір. Начепив на рота пов’язку та вийшов з будинку. Поглянув на небо, вишукуючи зірочки, які я навішував на ньому у своїх снах. І не уздрів жодної. А побачив чорне безпросвіття, прірву з голодним ротом, затуманену тривогою за мою Україну.

Щось пекло в грудях, заважало дихати. Не втримався, запустив руку в нагрудну кишеню куртки, а там щось маленьке, дуже гаряче, аж пальці пече. Виймаю — блакитна зірочка! Одна-єдина, але яка ж яскрава! Переливається живими вогниками і шепоче:

- Я — твоя душа. Бач як довкола темно і незатишно? Людям так жити не можна. Відпусти мене на небо,..

- Світи, зірочко! - гукнув я до неї, підкинувши угору.

07.05.2020р.

Людське життя набагато складніше за те, що описують письменники у своїх начебто геніальних творах. Навіть Лев Толстой у своєму творінні “Війна і мир”, увічнюючи війну 1812-го року, і близько не дотягував до справжньої глибини тієї прірви, яка розверзлася під людськими ногами тієї епохи. А чому? А тому, що був книжною мишею, а не учасником тих подій. Не знали його плечі барського батога, а руки не кололи штиком вороже пузо. Не підпалював смолоскипом за наказом царського воєначальника власну хату, аби в ній не квартирували французські кондотьєри, не віддавав своїх дочок на утіху хвацьким гусарам. Писав собі чоловік та й по всьому. Хоча небезталанний.
Вся російська література тієї пори неправдива, гротескна, бо творили її ледачі пани, лупили три шкури зі своїх кріпосних, а потім сідали й писали про них слізні опуси.
Мені ж близький Роберт Бернс, от він вже своя людина на всі сто. Прикро, що так рано пішов з життя. Але шкряботів пером так, що не тільки шотландці плескали в долоні, але й увесь трудовий люд планети. Принаймні та його частина, яка вміє та любить читати. Одні балади чого варті!
І жінок любив страшенно. Це в нього теж виходило хвацько, оскільки на сьогодні має тільки прямих нащадків понад шістсот душ. Свого часу за ту люту любов місцеві клірики наклали на нього епітимію. Правда, чхати він на неї хотів - продовжував любовні походеньки з утроєним завзяттям, аж доки не гигнув.
А чому його любить і поважає простий народ? А тому, що з простої роботящої сім’ї, з десяти років тяжко працював на фермі разом зі своїм батьком, знав що таке голоднеча і нестатки не з чуток, вивчився, фактично, самотужки. Таким самим був і Тарас Шевченко. Та вони взагалі наче два чоботи з однієї ноги - і талантом, і вдачею, А решта писунів - так собі, не дуже. Ну, хіба що я на них схожий. Тільки лисуватий трохи. І скромний на додачу. Наче.
Але мова тут не про талановитих трутнів, які від безділля не знають що робити, а про мого гавкуна. А це вже тема серйозна, тут двома римованими словами не обійтися.
Причина в тому, що він мене дуже любить. Настільки сильно, що постійно краде у сусідів усяку всячину та приносить поцуплене в мою хату. Першим трофеєм стала свиняча голова: колола баба Степанида кабана, пішла з різником до повітки розплачуватися за роботу, а мій Сірко підкрався тихенько і цап зубиськами поживу. Голова виявилася заважкою навіть для вівчарки, тож доки доволочив до порогу, то виваляв її і в піску, і в землі. Ще й пожував добряче по дорозі.
Поки кохана жінка мирно хропіла у ліжку, відпочиваючи від трудів праведних, хутенько вимив ту голову у колодязній воді, порубав на шматочки, поставив у літній кухні відерного чавуна. І гавкуну “за труди” кісток у миску вкинув, заслужив як не як.
Але холодець без курятини - це не холодець. Чешу за вухами у Сірка, журюся:
- Друже мій чотирилапий! Потрібна курка. А своїх рубати ніззя, ще надто молоді.
А той блимнув на мене розумними очима,- і стриб за паркан до кума.
Хвилин за десять приносить півня.
- Ой, друже! Як дізнається кум, що ти його елітного півня звів — бути біді! Давай хутко ховати сліди злочину!
- Гав! - погодився пес і завихляв хвостом.
- Тихіше, не буди нашу берегиню! - одказую улюбленому псові.
Нагрів в електрочайнику кропу, вилив у каструлю та вкинув туди півня аби пір’я одкисло. Взяв у повітці кропив’яного мішка та заходився обскубувати пір’я, аби по двору не розліталося. Потім однесу і у лісі десь витрушу, аби ніхто не здогадався, де стратили відбулася страта.
Крила, ноги, огузззя та шию вкинув до чавуна, а тушку віддав собаці. Клацнув Сірко зубиськами — і птаха як і не було. За години три холодець був готовий. Розлив його по тарілках та одніс у погріб для загусання.
Прокинулася дружина. Повела носом і питає:
- А чим це так у нас пахтить гарно?
- Хододець зварив.
- А де мнясо взяв? Зараз же коронавірус, транспорт у райцентр не ходить!
- У Степана позавчора замовив, він уранці привіз, коли ти ще спала.
- А гроші?
- Три книжки своїх поезій продав по інтернету. Тепер на два тижні буде що їсти. Ти ж холодець любиш понад усе. От і зробив тобі приємність, серце моє...
Як вона мене цілувала - ви б тільки бачили! А обнімала як! І одними цілунками тут справа не обійшлася. Якщо жінка відчуває, що про неї дбають як про коштовну святиню - відразу віддячує морем любові та ніжності. А я таки дбайливий. Наче.
Щойно сіли до столу - кум на поріг:
- Здрастуйте, шановне панство. Бачу, обідаєте?
- Сідай, куме,- припрошую родича. - Сьогодні неділя, Чарку наливки вковтнеш?
- Не відмовлюся.
Випив він моєї шестидесятиградусної мандрагори з винограду та персиків, хекнув вдоволено і взявся за виделку. Підсунув до себе поближче тарілку з холодцем і каже:
- Жируєте, бачу. Нині коронавірус, а у вас у господі мнясо. Де свинею розжилися? Нині ж усі ринки закрито.
- Та у нас з Нового року запаси лишилися,- відповідаю.- От і вирішив холодильника звільнити, аби не зіпсувалося.
-- А-а-а-а, ну то інша справа. І справді - не варто добру пропадати. А я свого півня не можу ніде знайти. Невже лисиця злапала?
Зітхнув скрушно, наштрикнув на виделку півнячого гребеня та вкинув його до рота. А жінка запитливо глипнула на мене: “Що це я плету про холодильника? Чого не сказав правди?” Але промовчала, дожовуючи півнячий огузок.
Кум за двері, а вона давай катувати:
- Де півня взяв? Звідкіля свиняча голова?
Довелося признатися, сестри. Бо то гріх великий брехати власній дружині. Це ж виходить, що вона мене коханням обдаровувала за олжу. За таке можна великий пробій в
духовній аурі отримати. А коли гроза минулася, розважлива жінка мудро прорекла:
- Твоя брехня простима, бо ти спасав друга. Але мені завжди кажи правду, бо інакше перестану любити. Чуєш, муже?
- Чую, золото моє.
Взяв її на руки і поніс у вишневий садок на гойдалку. Любить вона цю забавку як мала дитина, вже доросла, а тішиться, наче малюк. Там її сердечко відтануло остаточно. Я ще й чарочку наливки їй підніс з афродизіяком, аби я їй і увечері цікавим був...
А коли вже готувалися вмоститися в альковному кублі почув трикратне “Гав!” мого чотирилапого улюбленця.
Вийшов поглянути чого пес здійняв бучу. за мною подріботіла і дружина.
І що б ви думали? На порозі лежали Степанидині монгольські панталони з начосом. Вона в них і на город ходить, і в крамницю, і на похорони. Вельми дорожить ними.
- Сірко! Та що ж ти наробив? Не можна таких коштовних речей красти! Ну, мнясо — це зрозуміло. Але нащо тобі ці панталони? Це ж річ інтимна! - сплеснула руками благовірна.
- Дружино, здається, пес тобі подарунок приніс за любов до нього.
Охнула моя берегиня, нагнулася, обняла руками шию нашого шобтиздоха і міцно пригоргула.
Коли ніч упала на втомлене село, а зоряне шатро тисячеоко заблимало згори я вирушив з панталонами на Степанидин двір. Зайшов з тилу, аби не сполохати її чотирилапого сторожа. Панталони повісив на мотузці для білизни та закріпив защіпками, і тією ж злодійською стежкою повернувся додому.
Не знаю — що ще завтра одчебучить мій гавкун. Можливо це і неправильно, але прив’язувати його до буди не буду. Хай бігає на волі. Бо кожна людська твар народжується без ланцюгів. Це ми — люди — робимо з них своїх слуг, знущаємося над ними, їмо, а вони нам вірять і віддячують за це любов’ю. Так як вміють — щиро і беззастережно.

03.05.2020р.

Після Пасхи у господарстві поменшало на одну льоху. Кумова рохля теж пішла на святкові ковбаси та рульки. От на вихідних і чкурнули з ним до знайомця-фермера в райцентр прикупити кабанчиків. В господарстві без вереску голодних пацяток, мукання корівок та собачого гавкоту селянин почувається, наче на цвинтарі. Це так само ненормально як жити у столиці без автомобільного гуркоту, полчищ тарганів та смердючих вихлопних газів. Непорядок, одним словом.
Я своїх вухатих красунь відгодовую залишками хліба, борща, каші та варених овочей, які продукує військова частина, яка знаходиться неподалік. Щоранку, вдень та після вечері забираю по виварці цього добра. А ще підкришую їм свіжої кропиви та іншого зілля для підвищення смакових якостей майбутнього сала. А от у кума інша метода відгодівлі, діаметрально протилежна.
Уранці все село прокинулося від голодного вереску кумового поросятка. Крик був такий, що повставали з могил навіть свіжі метв’яки та сунулися на його подвір’я подивитися, кого там катують. Прибіг розлючений сусід Іван зі швайкою, Мотря з вилами. Я вже знав що до чого: набрав відро січки та вареної картоплі та пішов виручати родича. Тобто його голодну свинку. Коли зайшов у сарайчик то голодна твар мало не збила мене зніг, пориваючись швидше устромити рило у цебро з їдлом. Вилив бовтанку в ночви і відійшов. Голодний вереск змінився голодним чавканням.
Відігнав довбнею розлючених сусідів від кума і кажу йому:
- Куме, годуй тварину, бо сусіди тебе скоро розпіпнуть. Ти хоч розумієш, що людям потрібен спокій, а не цілодобовий вереск твого утриманця?
- Гаразд. Увечері трохи випив, забув погодувати. А вранці ще не встиг...
- Так постав собі будильника під вухо, аби деренчав коли потрібно.
- А що — ідея! Так і зроблю!
Наступного ранку оглушливий вереск кумового поросятка розбудив навіть мою глуху тещу!
- А хто це там так репетує? - питає мене. - Невже кум знову жінку б’є?
- Мамо,- одказую їй, підкріпивши слова відповідною жестикуляцією та мімікою,- та яка жінка? Вона від нього втекла рік тому! Кум горілку любить надто, немає часу у нього на жінку,- показую їй на мигах.
- То хто ж так репетує страшно?
- Кум свиню завів. Сала хоче.
- От гаспид! Та йому кота не можна довірити, не те що свиню! - сердито вигукнула теща. - Іди до нього, забери нещасну тваринку.
- Не дасть. Ще не награвся з живою душею.
- Ой, горе, ой біда-а-а-, - бідкалася стара жінка. І ледь не заплакала. - Так що ж робити?
Нічого їй не відповів, а знову утьопав цебро січки і пішов до кума.
Надворі зібрався чималий натовп односельців. Сімейство Попердюхів притисло Миколу вилами до стіни аби не заважав вирішенню проблеми, а Чикилдиха намагалася впіймати в мішок прудке поросятко. А тваринка як побачила мене — шасть у жінки між ногами і до мого цебра.
- Відпустіть його, люди,- кажу сусідам. - Ідіть додому з миром, я з ним буду балакати.
Послухалися, бо я — людина авторитетна у селі, вірші про кохання пишу. І про природу, до речі, також. Увечері заходьте на мою сторінку у фейсбуці, поставлю щось нове неодмінно.
Став від Миколи на віддалі, бо “вихлоп” перегару був таким, що збивав з ніг.
- Друже, так далі не піде,- кажу йому. - Якщо почую вереск - свині ти більше не побачиш, а сало купуватимеш тільки у “Форі” - оте, польське, що смаком нагадує мило, зрозумів?
- Всьо зрозумів! Свиня повинна сама собі знаходити покорм,- одказав кум. - Вони дуже смачні коли харчуються жолудями,- і випустив її пастися в лісі.
Добре, що у нас вовків немає, повбивали усіх гицелі столичні. Але є сім'я Москаліві. Як вони тут опинилися — окрема розмова, але поцупити що де погано лежить люблять понад усе. Увечері почув знайомий вереск на іншому кутку села і зрозумів, що трапилося щось лихе. Хутко вхопив сокиру до рук і побіг на лемент.
І що б ви думали? Москалі злапали кумову живність, прицургенили додому і вже навіть під мангалом вогнище розвели!
- Доброго вечора, пияки,- вітаюся з приязними односельцями.
- Чаво нада? Валі атсєдава, ми тєбя нє звалі.
- Гаразд, вже йду,- відповідаю підпилим злодіям.- От тільки заберу вкрадене.
Вихопив порося з рук старшого Москаля та запхав сердешну тваринку до мішка.
- Ану атда-а-ай! - загелготала орда.
- А оце хочете? - і показую іншою рукою замашну сокиру. Відступилися супостати, знають, що я їх “люблю”.
Тваринку спочатку приніс до себе, нагодував від пуза, а вже потім відцургенив кумовів.
- Ой, дякую-ю-ю! - вигукнув той, як побачив знайоме рило. - Давай розцілую! - і потягнувся до мене.
Цілуватися я не дозволив — від Миколи знову тягнуло перегаром. А от під зад копняка дав. І додав:
- Доглядай за живою душею. Ти ж не Москаль. Інакше зроблю бо-бо.
Гепнув дверима і піщов додому. А уранці викликали мене до столиці у справах. Довелося затриматися там на цілий тиждень. За своїх поросят не боюся: дружина у мене — клопітка і дбайлива господиня, сама не поїсть поки худоби не погодує. А от про кумове...
Повернувся аж у травні. Як вийшов з автобусу, то одразу вчув голодний вереск Миколиного нещастя. Заходжу до кума в хату, а той лежить п’яний і хропе. Пішов у сарай, глянув, а там світить ребрами, схоже на хорта, поросятко. І вже навіть не кричить, а страшно підвиває, аж волосся на голові ворушиться.
Забрав я кабанчика до себе, друзі. Просто відкрив хвіртку в загоні, а воно за мною бігло до нового обійстя, як собачатко і повискувало від радості.
Уранці прийшов аж чорний від горілки кум і каже:
- Десь порося поділося. Може ти знаєш?
- У мене твоє порося. Прогризло уночі штахетину і втекло від тебе.
- То, може, віддаси?
- Скажи чесно,- воно тобі потрібне? Чи знову моритимеш голодом? Воно ж цілу ніч біля корита лежало і їло! Хіба так можна?
Зайшли з кумом до свинарника, а його порося впізнало свого мучителя і з гарчанням кинулося на свого господаря, вчепилося зубами в халяву чобота і давай її люто гризти.
Пішов кум з відірваною халявою та погризеними штанами. А я сів на лаві у садку та журюся. А поросятко лащиться та віддано в очі зазирає. Ще й ратиці мені на коліна поставило, порохкує від задоволення.
Навчу його шукати білі гриби по запаху в лісі, так як його італійські та французькі брати - трюфелі. Буде бігати в пущі на пару з моїм шобтиздохом. Вони вже подружилися: А якщо хочете - приводьте і своїх поросяток на грибний вишкіл. То як — гарна пропозиція?

Довго сперечалися із жінкою чи можна вам розповідати цю історію. Бо вона настільки інтимна, що у непідготовленого читача можуть почервоніти вуха від зніяковіння. А то й серцевий напад спровокувати. А це вже диверсія, пахне криміналом. Хоча нині ніхто не зважає на те чи людині стане гарно від новин, чи зле. Показують по телебаченню усіляку муру - вбивства, згвалтування у прямому ефірі, канібалізм, народних обранців-крадіїв, Президента-брехуна. А поспільсво від цих жахів тільки пігулки заспокійливі ковтає. Але марно, оскільки цей страхітливий калейдоскоп негативу повторюється і повторюється.
Сам себе народець загнав у глухий кут. Кого обрали — так і живемо. Стали ми всі Президентами, тож епоха бідності закінчилася. Наче.
Урешті дійшли з благовірною згоди: розкажемо вам цю історію, а найбільш обурливі та неестетичні її фрагменти розцяцькуємо привабливими веселковими кольорами. Годиться?
Так от, були у нас вибори минулої весни. Пам’ятаєте? Ми тоді усі гуртом вгодованого кабана звалили з політичного Олімпу, а навзаєм доперли на п’єдестал ліліпута-веселуна. Над собою кепкувати любимо, братове а сестри, але щоб аж так! Дехто скаже, це - мазохізм. Не скажіть,- це така національна гра: “Зроби собі гірше”. З жінкою, напередодні цієї циркової вистави, ми не сперечалися, бо однодумці. Кажу:
- Сонце, ходімо голосувати.
- А за кого?
- Звичайно за українського патріота, який воював на фронті, має досвід державної діяльності та чітку політичну позицію все життя.
- За Романа Кошулинського?
- Звичайно. Він як війна почалася хвостом не крутив, від призову не ховався. Та ти його біографію знаєш.
- Згода. Людина патріотична і послідовна. Буде відстоювати державні інтереси.
Але в другий тур вийшли інші персонажі. Та ви їх знаєте! Один фактично з нуля побудував армію, приніс Україні томос і власну незалежну церкву, зупинив військову агресію Росії завдяки створенню міждержавної коаліції, інший — кепкував зі сцени та у телевізійних програмах з особистих якостей та економічних провалів у діяльності політичних діячів. Обсирав і їх, і свою державу. І на цьому виграв! Молодець! У Москві задоволені.
Наше сімейство звикло не звертати уваги на імпульсивні вчинки власних земляків, хоча назвати розумним їхнє голосування за Януковича ми не можемо. Як можна на тверезу голосувати за двічі судиму людину? Ті ж самі люди обрали і нинішнього очільника. І це стало великим лихом для мого сусіда Миколи Шимпанзенка. Минулого тижня забрів до нас з горя вишептатися. Сидить за столом, підперши щоку і бурчить:
- Побили горшки ми з жінкою. Доведеться розлучатися. І це після двадцяти п’яти років подружнього життя! Добре, якби спіймала мене на молодиці за серйозною справою, а так — з-за Зеленського! Хай би воно сказилося!
- А ну розказуй детальніше,- підсіла до нас дружина.
- Ви знаєте, що я воював на фронті, тому голосувати за Зеленського не міг. Кажу любій:
- Мотре, віддам голос за Кошулинського.
- Ну і дурень,- одказує жінка. - Треба голосувати за того, хто виграє вибори, а не за того хто чесний і порядний. Тому треба за Зеленського або за Порошенка. До того ж їхні політсили гарно платять членам комісії.
- Так голосуй за ОПЗЖ! Будь послідовною. Ти ж на минулих виборах голосувала за Партію Регіонів!
- Нє, не буду. Вони цього разу не пройдуть. Директор школи сказав, аби всі готувалися голосувати за Зеленського. А я проста вчителька: як начальство скаже — так і робитиму.
- Ну, заробиш пару тисяч на виборах, купиш собі чобітки нормальні на зиму. А далі що?
- Зеленський обіцяв підняти заробітну плату вчителям та лікарям. Отже, і мені перепаде.
- Егеж, перепаде. Дурень думкою багатіє. Подивися хто його оточує: як не клоуни такі самі як і він, то злодюги з сумнівною репутацією. А сам у державному управлінні ні бум-бум. За півроку економіка почне загинатися. Невже ти цього не розумієш?
- Не вчи мене жити, чоловіче! Я сама собі раду дам! Йди краще кабанів нагодуй.
- Отака у нас розмова вийшла минулого року.
- Тю, сусіде! Посварилися — помирилися. Хіба варта політика аби за неї так гризтися з рідними?
- Варта, друже. Тяжко жити в одній хаті з людиною, яка не розділяє твоїх життєвих принципів. Востократ тяжче ще й тому, що ми ж маємо спільних дітей. А з ними теж не все в порядку. Добре, що старший син служив зі мною разом, бачив справжніх ворогів в обличчя, відчув на собі якою ціною дається воля власної держави. А молодший — відрізана гілка. І в цьому моя вина. Не побачив, що дитина стає байдужою до рідної землі, не допоміг вчасно зорієнтуватися що таке добро, а що таке зло. І жінка ж у мене наче й розумна, вчителює, а ходить в московську церкву молитися російською мовою, хоча мати та бабця в неї — українці. От кожен день і сварка.
Зажурений сусід замовк. Мовчали з дружиною і ми. Чим таке розрадити? Сказати — розлучайтеся і живіть щасливо?
- А позавчора прийшов з роботи, а там дядьки якісь невідомі сидять. Питаю: “Хто такі?”
- Ми - керівники обласної партійної організації ОПЗЖ. Пропонуємо вашій дружині стати головою селищного осередку нашої політсили. Може, і ви долучитеся та напишете заяву на вступ?
- А я взяв за шкабарняки тих твох типсусів і викинув за двері. Сказав, якщо ще раз побачу у власній хаті — утоплю у свинячому гімні.
Жінка в крик! Кинулася мені очі видряпувати. Я її питаю:
- Ти ж голосувала за Зеленського! То нащо зв’язалася з цими вилупками?
- Дурень ти старий,- каже. - Зеленський — бита карта, не виправдав довіри. До влади прийде Рабінович з Медведчуком. А вони вже владу з рук не випустять. Тому треба готуватися заздалегідь. Якщо стану головою осередку, то піду по партійній лінії працювати в органи державної влади. Ну його до біса те вчителювання. Надокучило копійки до зарплати рахувати!
Тиша була такою дзвінкою, що об неї можна було порізатися. Наче й немає у нашій сім’ї такої проблеми, а болить, наче у власну рану пальця засунув.
Люди, люди! Що ж ми за народ такий, якщо не вміємо і не хочемо єднатися довкола головного — благополуччя власної держави? Бардак у головах породжує майбутні проблеми у власних дітей та онуків. І в мене немає надійного рецепту від усіх бід. Немає його і в моєї дружини - народного цілителя. Все їй підвладне: лікує рак на четвертій стадії, деменцію, імпотенцію. Але позбавити людей глупства — безсила.
Сусід, мало не щотижня, їздить до Києво-Печерської лаври молитися во славу Господа. Теж російською. На запитання: А чому не українською?”- відповідає, що в їхній церкві українська мова неугодна Богу.
Щоп“ятниці на майдані навпроти сільсткого ярмарку стоїть двоє сектантів, пропагуючи власне вірування. Теж російською мовою. А це ж Полісся, глухе українське село. А своєї - суто української церкви в ньому немає. І не було...
Склалося враження, що українці взагалі неугодні Богу на цій землі.От і п“ють люди чорну смолу ненависті з чужих колодязів. І поступово звикли до того, що своє — непотрібне, недосконале, не приносить користі. Звикли спочатку до чужої віри, а потім і до чужої мови. Довго, дуже довго живуть начебто рідні люди одне з одним, доки не відчують, що вони насправді — чужі.
Сусід пішов, а я сів біля вікна та журюся.
- Чоловіче, вдягай вишиванку,- гукає до мене дружина і простягує вишиту власними руками сорочку.
- Е-е-е-е, а що за свято сьогодні таке? - ошелешено питаю її.
- Біда з тобою, муже. Зовсім у голові темно. День народження! Сто годочків тобі виповнилося. Хіба забув?
І справді — це ж яке сьогодні свято велике! Хутко вдягнув святкові строї, причепурився, розправив пишні козацькі вуса.
Рипнули вхідні двері і до хати зайшов гурт моїх дітей, онуків, правнуків, невісток, зятів та кумів. І всі у вишиванках! Наймолодша праправнучка з духмяним короваєм у руках щебетливим голосочком крикнула:
- З днем на народження тебе, дідуню-ю-ю-ю!

22.04.2020р.

Ватажок кремлівської українофобської секти піп Онуфрій сказав:
“У нашій церкві українська мова неугодна Богу”.
А звідки він таке знає? - слушно запитаєте ви, шановні земляки.
Все просто: у його митрополичих хоромах є прямий мобільний зв’язок з Господом, по якому він отримує вказівки що угодно небесам, а що ні. А якщо точніше — прямий зв’язок з головним упирякою - Путіним та його поплічником Кірілом. От вони і дають йому вказівки — що говорити пастві на ввіреній йому території та як діяти.
Ця тоталітарна секта перетворилася на одну з найголовніших ідеологічних загроз в нашій державі. Прикриваючись Біблією церковники ведуть антиукраїнську пропаганду, допомагаючи ворогу здолати нашу державу зсередини.
Коли вшановували хвилиною мовчання пам’ять загиблих на російсько-українській війні у Верховній Раді - піднялися усі присутні. Окрім сатаністів, серед них був і Онуфрій.
Попи московського патріархату відмовлялися сповідати та відспівувати молебні нашим солдатам, робили сховки для боєприпасів московським терористам та їхнім посіпакам, перевозили під рясами зброю для терактів, інформували бандитські угруповування про дислокацію наших військ. А тепер ще й припрошують громадян України йти до храмів на молебні та святкування християнських празників, аби навмисно заразити всю нашу країну смертельно небезпечною недугою.
Ви думаєте — просто так? Нічого подібного! Це — неприхована, відкрита війна проти України.
Російська федерація прийняла нову військову доктрину, зробила військову реформу, чи не найбільшу з часів генерала Мілютіна, і поставила своєю ціллю повернути собі геополітичне панування і в Європі, і у світі.
Свій воєнний вимір ця філософія знайшла у так званій "доктрині Герасимова". В лютому 2013 року він виступив перед Академією військових наук з доповіддю про гібридну війну, в якій переосмислював сучасне поняття міждержавного конфлікту і ставив військові дії в один ряд з політичними, економічними, інформаційними, гуманітарними та іншими невійськовими заходами.
Згідно з "доктриною Герасимова" основною метою "нелінійних бойових дій" є досягнення потрібних стратегічних і геополітичних результатів з використанням широкого інструментарію невійськових методів і засобів: дипломатія (у т.ч. таємна), економічний тиск, вплив на симпатії місцевого населення і т.ін.
Вплив на симпатії місцевого населення, інформаційна підготовка для забезпечення переходу влади на непідконтрольній, поки що, території до ставлеників Кремля. На сьогодні ним є пан Медведчук.
Всі інформаційні ресурси та фінанси задіяні для того, аби на виборах виграв саме він. І московській церкві тут відводиться особлива роль: схиляти одурманених вірян віддати свої голоси на майбутніх виборах саме цьому панові. А всі інші церкви вважати зловорожими раковими пухлинами.
Така тактика та стратегія була відпрацьована в Криму. Нині ця підривна діяльність продовжується на континентальній Україні.
Чи розуміє стан речей нинішній президент України? Думаю, що ні, оскільки він не знає яку Україну будувати. Немає у нього широкого геополітичного мислення, немає досвідченої команди однодумців, вихованих на любові до України, немає практичного досвіду боротьби з викликами такого штибу. І, як на мене, немає бажання займатися такими питаннями.
І ось тут би знадобився досвід колишнього Президента України — Петра Порошенка. Але нинішня челядь, яка оточила нашого очільника, — не дасть цього зробити. Вони не сиділи за переконання у тюрмах, не воювали на фронті — вони все життя варили бабло. І продовжуватимуть його варити і далі.
Нинішня стратегія замирення з ворогом без жодної компенсації та повернення окупованих територій викликає огиду. Створення круглих столів з залученням ватажків ЛНР та ДНР — це плювок в обличчя всім, хто воював та воює з ворожою нам країною. Хлопчики у випрасуваних костюмах забули, що вони керують країною тільки завдяки професійним воякам та волонтерам, які віддали своє життя за нашу державу.
Не дивлячись на коронавірус іде війна. Росія як завозила міни і снаряди бойовикам, так і продовжує завозити. Московська церква як агітувала за мир з Росією — так і продовжує агітувати. І над усім цим неподобством розправив крила Медведчук та недобитки Януковича. Відчувають, що влада безхребетна і квола. І скоро її можна буде брати голими руками.
Ти можеш зупинити цю навалу. Ще є час на практичні дії. Але небагато. По-перше - забути стежку до московських храмів. Йдіть у ті, де проповідують любов до України. Бо без неї немає любові до Бога.

21.04.2020р.

Ми не лежали на Майдані
І куля не втрапляла в лоба.
Але в кишенях повно “мані”:
Віват, Америко, Європо!

Ми не ходили у жалобі,
Дітей в могили не ховали.
При владі. А дурній худобі
Призначені хомут і рало.

Порозбирали барикади,
Похмура чернь згинає спини.
Для оступачених — лопати:
Нехай кайлують до загину.

Брехня вдягнула позолоту,.
Вовчиська — вовниці овечі.
Не уторопала голота
Навіщо в хаті колотнеча.

Годують хлопаки пірата,
Несуть добро йому зусюди.
Не має вожака громада,
Тому боротися не буде.

P.S:

Питаю і прошу поради:
Хохли — діагноз чи порода?
А мо до рук сокиру взяти
І дорубатись до свободи?

Коли вже й любити — то до гробу, до останнього подиху на цьому грішному світі. А якщо пощастить - то і на тому світі треба залишатися разом зі своєю сердечною половинкою. А то переважна більшість чоловіків перебирає жінками як бомжі викинутими речами у сміттєвому баці. Бабраються в тому, що під руку попаде, вишукують що можна гризнути, а що можна здати в пункт вторсировини. Ну хіба так годиться чинити в таких тонких матеріях як любов? Ні, ні і ще раз ні!
Ось я, наприклад, впіймав свою мавку на спінінга в річці Тетереві і відтоді ні до кого більше не залицяюся, не знаджую, не пропоную руку та серце, не даю сподівань на більш глибокі стосунки окрім товариських. Дбаю про свою сердечну половинку, а вона дбає про мене.
А чи сварилися ми, чи надокучали одне одному як гірка редька? Всякого бувало. То і що - це ж не привід дати коханій людині копняка під зад, а до хати привести більш молодшу господиню з пишними цицьками.
А от у сусіда все навпаки. Погрався з однією бідолашною кілька років, змайстрував дитятко, надокучили пелюшки та вимогливий вереск турботливої жінки — і всьо!
“Адью, кохання золоте,
.Пора іти шукати інше”.
Тиждень-другий - і в його хаті танцює нова краля, ще не вагітна, а струнка як газель. А буває, що і дві одночасно. Нині так модно. Кажуть.
Якби я був на місці його супружниці, то не просто б образився, а удавив би за сердечну зраду, бо надто чутливий. Не терплю несправедливості. Коли ж сусід, привів до себе в господу двадятилітню юнку, впійману по інтернету - я не витримав. Кажу дружині:
- Сонце моє! Подивися, он що Микола витворяє! Взяв собі за жінку дитину, яка щойно закінчила школу. У самого ж борода і вуса вже сиві, майталають між коліньми, голова без жодної волосини, а в роті один зуб лишився. Совращєніє малолітніх — от як це називається, а не любов. Треба викликати поліцію.
- Не лізь у чужісердечні стосунки, чоловіче.Бо нічого путнього з цього не вийде — тільки ворогів наживеш. У нас дозволені шлюби з 17-ти років. Думаю цій дівчині подобаються волохаті та небриті чоловіки змалку. Не всім же до вподоби молоді. Є й такі, які клюють на ходячі трупи.
- Але ж це — дитина! Він не сьогодні-завтра копита відкине, а хто дітей годувати буде?
- От проблема! Не зможе доглядати — здасть в дитбудинок або циганам продасть.
- А давай я побалакаю з сердешною, можливо одумається, покине цей пень трухлявий та поїде шукати свою долю деінде?
- Не раджу. Нині у неї пік закоханості. Може очі видряпати.
Не послухав дружину, дочекався доки Микола піде рибалити і шасть у його двір до вродливої молодиці. Зайшов у господу, чемно привітався.
- Доброго дня, сусідко!
- Доброго дня Олександре Батьковичу! Сідайте до столу, будемо чай пити з кунделиками які я спекла. Є з сиром, є з мнясом, є з курагою та родзинками. Ви які будете? - і підсовує мені три таці зі здобою.
- Е-е-е-е, - промимрив я, розгубившись. - З мнясом, мабуть.
- Гаразд. А чай вам який — чорний? Зелений? З шипшиною, лимоном, корицею, імбирем чи м’ятою?
- Е-е-е-е-е. З м“ятою. Для заспокоєння…
Клопітка газдиня чкурнула надвір аби нарвати зеленої м“яти з грядки, а я огледівся. На вікнах висіли нові фіранки з рожевими слониками, в хаті прибрано, вибілену піч розцяцьковано казковими півниками з павичевими хвостами, а в кутку зникло ліжко з панцирною сіткою. Натомість з“явився дорогий ортопедичний сексодром два на два. У нас із дружиною точно такий, зручний я вам скажу, до біса.
П’ємо чай, сьорбаючи потроху духм’яний кріп. А хазяйка до мене усміхається, мружить оченята від задоволення, бісики пускає. А потім сіла поруч зі мною, поклала свою тендітну кисть в мою тверду як дубова дошка долоню і схвильованим шепотом мовила:
- Так про що ви мені хотіли сказати, шановний сусіде?
Злегка розкосі очі з поволокою впритул наблизилися до мого обличчя, рожеві вуста молодої кралі прошептали щось нерозбірливе, але таке заманливе, що я вмить напружився.
“Відьма!” - майнуло в голові. Я в таких справах розбираюся, бо моя дружина — знатна мольфарка, берегиня сили неймовірної. Їй і чаклувати непотрібно, бо вона сама — чиста магія. Навчає і мене цьому диву дивному, коли худобу попораю та півням корму підсиплю.
Скрутив я дулю в умі, тицьнув її під носа цій відьмі та прошепотів подумки:
“Щезни, мано упиряча! Розвійся полудо бісівська! Пропади пропадом обмаро пекельна!”
І потому голосно чхнув, аж сопляк повиснув на носі. І що ви думаєте? Облізла молодість з цієї молодиці як позолота з бані покинутої церкви. Шовковиста коса до коліна перетворилася на брудну мичку з нечесаними ковтунами, елегантний носик - на гачкувату обприщену грушу зизуватих відтінків, а на спині виріс горб завбільшки з подушку. Вищирилася на мене ця гаргара двома передніми зубиськами, вчепилася в горлянку пазурами і засичала:
- Скажеш моєму чоловікові хто я така — ковтну разом з кістками, зрозумів?
- Дружино-о-о-о-о! Спаса-а-а-ай! - гукнув я у прочинене вікно.
Слава Богові, що жінка почула мій несамовитий крик, вхопила сокиру і бігом до мене. За мить двері розчахнулися і на порозі, розмахуючи колуном, з’явилася розлютована Немезида.
Сусідова вродливиця випустила горлянку і з інтересом глипнула на мою розлютовану гарпію. І сталося диво! Жінки усміхнулися та радісно кинулися в обійми одна до одної.
- Здрастуйте, тітонько! - вигукнула моя дружина.
- Здрастуй, племіннице! Давно ж тебе не бачила, ой давно!
- Чоловіче, знайомся,- це рідна тітка, Діана Спокусниця. Дуже хороша відьма, добра, лагідна, покладиста.
- Ее-е-е-е,- пробелькотів я у відповідь, мацаючи синці на горлі. - Приємно познайомитися.
Зиркнув у розчахнуте вікно, а там Микола з риболовлі повертається. Кажу:
- Хутко шпаклюйте лик, шановна Діано, бо іде ваш суджений. Я — людина до всього звична, а от як вас уздріє у такому вигляді чоловік, то помре зі страху.
Махнула гаргара рукою - і знову стала молодою дівкою. Ні прищів, ні беззубої пащі! Рум’яні щічки з ямочками та білозуба усмішка від вуха до вуха! От дає!
Зайшов Микола, побачив нас разом і аж розцвів!
- Ой, гості дорогі! Радий вас бачити! Думав сам до вас на днях зайти, а тут на мислився звір сам прибіг. Є до вас справа велика.
- Шукаєш для свого бізнесу компаньйонів?
- Та нє, буде у нас із дружиною дитина. Хочу аби ви стали хрещеними батьками. То як, згодні?
Хто ж від такого відмовляється? Навіть чорт - і той не має права сказати: “Не хочу”. А ми ж люди віруючі, православні, молимося, до церкви іноді ходимо.
Жінка вже спить, а я допізна дивився якусь муру політичну по телевізору. Там Рабінович із Шуфричем розказували які українці дурні, що не обрали Медведчука Президентом України. Плюнув на цю пропаганду, розраховану на ідіотів та умостився поруч зі своєю дружиною. Звично поторсав фіолетового хвостика над її імпозантною сідницею і подумав: страшну силу має кохання!
Не має любов кордонів! Чорняві уподобують білявих, чоловіки - чоловіків, жінки — жінок, старі — молодих і навпаки, красуні — негарних, хворих, бідних. А звичайні люди — відьом. Хоча я особисто переконаний, що всі жінки — відьми.
Але в амурних справах хіба це важливо?

20.04.2020р.

Не люблять нормальні люди трагічних історій та людей, чиї обличчя вкутані чорним сумом. Обходять стороною, боючись підчепити від них лихо-біду. Вельми дратуються, коли замість веселої беззмістовної розмови чують безкінечні охи та ахи про сердечні болі, негаразди в сім’ї та на роботі, трагедії любовного характеру та фінансові проблеми. Бо, як правило, в кінці такого монолога чується одне прохання: “Дай грошей”. Відмовити не можна, а дати не хочеться.
От і мій кум любить не свою буркітливу дружину, яка народила йому трьох дітей, а рожевощоку скалозубу сусідку Мотрю, від якої пахтить медом та яблуками, і ще чимось таким спокусливим, від чого чоловіки на старість казяться.
Єдиний мужчина в селі, якого не звабила ця відьма - це я. І то - ще б трохи і піддався на її принади. Виручило те, що і моя жінка — відьма. І така, що Мотря як її бачить - блідне та за серце хапається. Що там між ними сталося — одному Богові відомо. Ну і мені, звісно. А я ж тільки допоміг сусідці скошене сіно позгрібати в копиці на дальньому кінці лугу, аж під лісом. Знатні копички вийшли, скажу вам, лежати в них була одна насолода...
А кум прийшов у гості і звично бурчить:
- Загризає мене дружина, спасу від неї немає. Уранці пиляє за те, що уночі хропів і не давав їй відпочивати, а увечері за те, що мало грошей приніс. А я ж працюю мало не цілодобово!
Так і є. Бо село — не місто, тут часу на швендяння по театрам та пивницям у людей немає. З ранку до ночі клопіткі хазяї пораються по господарству: можна було б і подрімати, але голодні кабани не дадуть,- так верещатимуть, що все село збіжиться з дрючками. Корови та кури, гусаки та коні - кожній живій душі до схід сонця треба натоптати кендюха, прибрати у хліві та на сідалах, перевірити чи не хворі. А то й прийняти пологи, Бо доки той ветеринар приїде — можна тричі довкола землі оббігти. А ще ж є кіт, гавкун, теща...
Усім треба і втішливе слово сказати, і по голові погладити, і кісточку дати. Наче і підійнявся о третій, а спину розігнув — уже сьома! Пора тещу з жінкою будити і бігом на працю - ліс валити. А увечері ритуал повторюється. До того ж треба збігати на луки і підкосити свіжого пирію цицястій корівці, конюшини — вухатим кролям, а кропиви — куркам-чубатуркам.
- То може будеш пні корчувати?- питаю в кума. - За це платять більше, аніж ліс валити.
- Нє, не хочу. Надто важко. Мені ж не тридцять. У канадійців є машина, яка вириває сосни з землі разом з корінням і акуратно його обрізає. Я пропонував придбати одну таку директору лісгоспу. А він: “У нас є Микола і Степан. Жодна диво-техніка за ними не вженеться. І бензину не треба. Богатирі на самогоні працюють, який Гарбузиха з мухоморів та дубової кори жене: і дешево, і сердито. Її драконяче пійло таке, що двадцять годин поспіль можна сокирою колоддя гепати - і не втомишся.
- То, може, будеш зі мною уночі в рибгоспі, украденому в громади селищним головою, коропів красти? Одному мені трохи страшнувато. Треба аби хтось на шухері стояв і сигнал подавав, коли охоронці з собаками наближаються.
- А багато тієї риби за ніч ловиться?
- З центнер можна натягати. Мішок тобі — мішок мені. А в селі продамо за півціни. За сьогоднішніми цінами п’ятдесят кіло риби помнож на двадцять - це тисяча гривень. Тебе за такий приварок жінка на руках носитиме і гарчати як пантера вже не буде.
- А спати коли? Я ж лягаю після дванадцятої, а встаю удосвіта.
- На тому світі виспишся. Думай краще про жінку. А як утомишся — можна зробити паузу на день-другий. То як, згода?
Ніч була безмісячною і захмареною, хоч в око стрель. Коли біля порогу заворушилася тінь, то я спочатку подумав, що то лось забрів з лісу. Звично завив по вовчому, аби його одігнати. Але замість торохкотіння копитами сполоханої тварини отримав дрючком по горбакові. Гепнуло так, що я аж присів. Виявилося - це мій кум.
- Бодай тебе жінка так лупцювала, куме! - крикнув я в теплу літню ніч, розбудивши усіх собак на кутку.
- Вибачай, то я з переляку. Нащо було вити так страшно?
- Та переплутав тебе з лосем,- відповідаю. чухаючи забите місце.- Гаразд, проїхали. То що, їдемо рибалити?
- Їдемо.
На велосипедах дібралися до дамби найближчого до села ставка, вимкнули ліхтарики, залишили двоколісну техніку в лозах і в цілковитій тиші посунули до місця ловитви.
- Все, прийшли. Давай сітку розплутувати,- кажу кумові.
Розплутали, причепили тички.
- Я полізу у воду, а ти відпускай її потроху,
А комарі цього року ловкі: як тільки зняв із себе майку — позліталися з усього ставка попити моєї святої кровиці першої групи. Руки були зайняті сіткою, тож зграя кровопивць сміливо усілася на мого носа та вуха. Жабуриння між очеретом запліталося між ногами, ноги по коліна вгрузали в прибережне баговиння. Нарешті вийшов на глибоке. Щось зубате гризонуло крізь плавки сідницю і хутко втекло. Півколом завернув сітку і почав потроху підтягувати її до берега. І коли вже лишалося метрів тридцять, почув тихий голос кума:
- Їде охорона. Ховайся.
Рвонув мій напарник навтьоки прямо через хащі до села, а я відплив подалі від берега і завмер в очеретах, мов качка на гнізді.
Надбігли двійко гавкучих вовкодавів, а згодом і об’їжчики. Увімкнувся ліхтарик, його промінь освітлював мочарі позаду ставка, дорогу на дамбі, а потім почав ковзати поверхнею водойми. Довелося пірнути на дно. За хвилину випірнув. Дивлюся, а охоронець витягує сітку з води. А з нею і рибу, яка встигла туди начепитися. А собаки аж казяться, чують, що у воді хтось є, а стрибати не наважуються.
- А ну вилазь! - гарикнув охоронець.
“Дідька лисого”! - подумав я і тихцем відпливаючи до протилежного берега. За півгодини вичалапав на берег, мерзлякувато озираючись. І тут знову почув тупотіння здоровенних собачих лап та люте гарчання вовкодавів. Не гаючись пірнув в озеро і поплив назад. Допливаю. - а вони вже там! Гавкають як навіжені, а поруч охоронець, цього разу з гвинтівкою та напарником.
“Взяли в облогу” - подумав я. Як же вибратися?
На сході з’явилася ледь помітна заграва, отже скоро світанок і я буду як на долоні. Що робити?
І тут згадав! Неподалік будки охоронця є аварійна труба, яка з’єднує ставок з річкою, метр у діаметрі. Заліз у неї і затамувався.
Незабаром надбігли шобтиздохи та охоронці. Шукали мене, видивлялися по кущах, пару раз дали залп шротом по очеретах і за півгодини з матюччям рушили в свою будку пити оковиту. А я виліз з протилежного боку труби і з триметрової висоти, як мішок із цеглою, бухнувся в канал, який з’єднував річку Тетерів зі ставком. І так вдало, що гузном причавив голову двометрової щуки! Вхопив її за зябра і спробував втопити прямо в річці.
Але своїм падінням спричинив стільки шуму, що знову примчали шобтиздохи та охоронці.
- Сашко! - привітався один з них, мій односелець Іван. - Ти що тут робиш?
- Щук у каналі ловлю.
- Руками???
- Спінінгом тільки діти бавляться. А я люблю натурально. Сам на сам з суперником. Оце по-спортивному,- одказую зачудованим хлопакам і піднімаю з води річкового монстра.
- Ого! - вигукують охоронці. - Ми й не знали що тут такі водяться! Везе тобі. А от нам — ні.
- А що так?
- Та цілу ніч якогось гада ловили в озері, замість того аби спокійно пити горілку. Навіть собацюри не допомогли, втік, паразит. Ось, тільки його речі знайшли, в собачу буду запхали, аби їм тепліше спати було. Може ти знаєш — хто ж це міг бути? Чопок? Москаль? Збочень?
- Ні , Йване, не знаю. Коли щук ловиш голими руками - відволікатися не можна, інакше залишуся без кабаки.
Охоронці побрьохали здавати зміну, а я наштрикнув щуку на тичку і почалапав голяком до велосипеда. Добре, що жінка не бачила, як їхав через усе село в одних плавках. Ото б з мене стружку зняла!
А дружина спить в обнімку з подушкою, поперек ліжка. Перевдягнувся і пішов у повітку чистити щуку. Нічогенька вам скажу! Тринадцять кіло!
А як почистив та порізав на шматочки - поставив у літній кухні дві пательні та затопив грубу.
За годину, на металічній таці приніс у хату обсмажену рибу з цибулькою, та казан з юшкою.
- Доброго ранку, сонце! - кажу дружині. - Вставай, снідати будемо.
- А де це ти рибкою розжився? - питає благовірна.
- Зловив у річці.
- Поночі?
- Вночі найкраще клює,- переконливо кажу дружині, цілуючи її в рожеву щічку.
А як поснідали — стали до роботи: я до кабанів, а жінка - писати вірші.
Кум прийшов увечері з пляшкою самогону.
- Що ж ти мої штани не заховав? - питаю в нього.
- Я собак боюся, Як почув псяче гарчання — про все забув: і про штани, і про рибу.
“І про мене” - подумки закінчив я.
Налив кум по сто грамів. А я приніс тарілю з і смаженою рибою та підсунув під його носа.
- Ось закусь. Ти як дременув додому, то я сам уночі наловив,- кажу. - Їж, не соромся.
Не їв риби кум. Випив і пішов додому. А чому не їв - я так і не зрозумів. Може від щуки у нього алергія? Як ви гадаєте?

19.04.2020р.

Отже, про що я щойно говорив? Ага, згадав,- про кохання!

А чому це мені така складна і сувора тема скакнула в голову? - спитаєте ви.

А тому, що доля закинула під ворота Києво-Печерської лаври і я отримав насолоду спостерігати і за товпами вірян, і за монахами, і за монашками. Несамовиті, самозаглиблені погляди останніх, стулені вуста та висушені під рясами тіла в чорних клобуках явно контрастували з Божою настановою Адамові та Єві: “Ідіть і розмножуйтесь”.

Не послухалися вони свого Господа, закрили плоть на замок, залишивши для себе єдину втіху — молитву. Чи такого прагнув їхній покровитель небесний?

А життя в них ох і складне! Схимомонахині та монахині прокидаються 0 4.30, а вже за півгодини стоять навколішки і читають три акафісти: Спасителю, Божій матері і Святому, пам’ять якого вшановується цього дня. О шостій читається полуночниця, далі - три акафісти, водосвятний молебень, відправляється літургія. В 17-00 читається вечірня. Увечері трапезничають — їдять сухий коржик, запиваючи його чистою водицею. У цілковитій тиші, ковтаючи крихти хліба, сестри-послушниці нашорошують вуха на читання з життя святого. А після натоптування ковбиків їх очікує повечір’я з канонами, молитви, пом’яник. І аж по тому жінки розходяться по келіям, продовжувати молитися. До того ж у кожної з сестер є своє келійне правило, призначене ігуменею: якщо проштрафився — читаєш півночі таку чи таку молитву, якщо вимучують гріховні видива - читаєш “Згинь, сатано”, ну і так далі.

Думаю, Ісус вельми дивується, коли спостерігає з небес на таку форму організації життя одухотвореного жіноцтва. Бо ні в його часи, ні в часи апостолів монастирів не існувало. Не додумалися засновники церкви до такого. Вони з’явилися набагато пізніше — на рубежі 3-го та 4-століття нашої ери. Перші монахи були вільні у своїх діях, а жорсткі обмеження та вимучування власної плоті прийшли в монастирські устави набагато пізніше.

Перший жіночий монастир в Україні, кажуть, збудував князь Ярослав Мудрий. Його батько, намагаючись привчити жителів власної держави до нової віри, убив за один рік 40 відсотків населення Києва. Не хотіли наші предки добровільно молитися новому Богу, довелося їх до цього присилувати. А хто відмовлявся— знищували.

Є напроти Лаври зупинка громадського транспорту. Сиджу, чекаю 520-ї маршрутки, аби рушити в сторону метро “Печерська”. Поруч сіла молода монашка. Питаю:

- Здрастуйте, сестро. А чого ви такі сумні?

Окинула мене суворим поглядом, в якому читалося: “Чого пристав? Чеши своєю дорогою” і нічого не сказала.

А я продовжую:

- Складно, мабуть, вам? Піст, молитви, тяжка фізична праця. І все во славу Господа. Ви, бачу, кудись їдете. Настоятильниця послала з важливим завданням?

А молода вродлива монашка розтулила пошерхлі від недоїдання вуста і тихо мовила:

- Нащо воно вам знати, куди і нащо я іду? Не тривожте моїх думок питаннями.

Каптур з її голови здмухнув вітерець і я побачив куцу темно-каштанову гриву з обрізаною косою. І темні кола під очима від регулярного недосипу.

- Мені потрібна допомога, - кажу їй. - Ось, їду в Київський військовий госпіталь, везу замовлені ліки пораненим воякам. Декого з них так покалічила війна, що постійно думають про те, як на себе накласти руки.

- Так хай моляться, працюють з психологом. І каштелян до них, мабуть, ходить.

- Та ходить. Але якийсь безтолковий. Людям і так погано, а він нещасних ще якимись карами небесними лякає. Морально добиває. Може б знайшли вільну хвилину і змоталися зі мною, га? - і святенно склав руки на пузі.

- У мене обмаль часу, за годину мушу бути в монастирі.

- Та будете ви в монастирі, там до станції метро рукою подати. Поглянете що до чого, потім порадитеся з наставницею, може щось і надумаєте. Мати Тереза не цуралася ходити до вояків та розмовляти з ними. І допомагала покаліченим до самої смерті...

Пробив таки дірку в коконі цієї самітниці. А яка ж вона гарна, люди добрі! Ангел небесний! І таким благочестям та вірою віяло від неї, що навіть забув, що вона - людина непроста, а наближена до Бога, і роздивлятися її непристойно.

Як побачили вояки КОГО я до них привів — сіпнулися, мов від пожежі: воно й не дивно, оскільки всі лежали в ліжках в одних трусах.

- Доброго дня, солдати,- промовила оксамитовим голосом монашка. - Чим може вам допомогти свята церква?

- Здрастуйте! - весело вигукнула чоловіча ватага. - А чи можна організувати екскурсію в Києво-Печерську лавру? - запитав один з них.

- Звичайно можна,- одказала монахиня. - Буду про це клопотатися. Може ще якісь прохання будуть?

Прохання були. Але якісь несерйозні. Не буду про них говорити, оскільки скажете, що хлопці усі не такі як треба.

А монашку відвів до станції метро та поїхав з нею на Поштову площу. І провів її пішки до Свято-Вознесенського Флорівського монастиря.

- Пробачте мене,- кажу монахині,- але як до вас звертатися? Ми ж навть ім’я одне одного не спитали!

- Зовіть мене Мариною.

- А я Олександр. Ось мій телефон,- простягую їй потерту візитівку. - Сподіваюся, що вам не перепаде за порушення статуту.

- Перепаде. І ще й як. Але годі про це. Як тільки все виясню — дам знати. Гаразд?

Тиснув руку цій дівчині в чорній рясі, наче прощався зі своєю долею. І вона це відчула, не відсмикнула долоню, не відсторонилася.

Дзвінок пролунав несподівано, за тиждень. Вже й не очікував. Думав, навряд чи Марина (це її чернече ім’я чи світське?) одізветься. Аж ні, помилився.

- До Києво-Печерської лаври можете приходити завтра. Годині о другій. Вас це влаштує?

- Влаштує! - схвильовано промовив я. - Сьогодні піду й домовлюся з керівництвом відділення. Підуть ті солдати, яких скоро виписують. Пообідають - і одразу прижену їх до вас.

- От і добре,- промовила вона і зв’язок урвався.

А коли побачив її перед входом у святиню, то моя радість була такою явною, усмішка такою сяйнистою, що й вона лагідно усміхнулася. Але хутко сховала усмішку, бо поруч стояла сувора як смерть її наставниця, в очах якої я прочитав осуд. Мабуть, мудра жінка все зрозуміла, або була ясновидицею.

Думаєте просто кохати монашку? Нічого подібного! Тут одне плотське бажання нічого не важить. Божий промисел як дамоклів меч висить над головою і заважає нормально розвиватися любовному роману. А Марині думаєте просто було віддатися мені, як чоловікові, порушивши і церковний устав, і власну клятву цноти і ще цілу купу дурних заборон?

А через три місяці, коли її опуклий живіт не ховала навіть простора ряса, Марина опинилася в моїй однокімнатній хрущовці на Борщагівці. Схима закінчилася. І добре що закінчилася, оскільки голоднеча заважала б нормально розвиватися моїй майбутній дитині.

А як потрапила в лабети монастиря моя кохана? Та дуже просто: винувате кохання. Розлюбив її хлопець, кинув. Зарюмсана стояла на зупинці. А поруч монашка. От і підбила її сховатися в келію від світу. Добре, що не на все життя, а лише на три роки.

На Великдень народилася трійня. З монастиря, де вона провела три роки, на хрестини не прийшов ніхто. Прийшли бойові побратими: хто без руки, хто без ноги, хто без ока, зі своїми дружинами та коханими. Прийшов військовий капелан, який і хрестив наших дітей.

А чи по божеськи вчинив, що вирвав з монастиря цю жінку? Чи гріх вкрасти у Господа її наречену? Навряд. Думаю я її виручив з біди в якій вона опинилася. А заодно і себе. Бо любов чоловіка і жінки - це саме те, чого хоче наш небесний покровитель. Чи я не правий?

18.04.2020р.

Чули, як московські попи та їхні холуї на Україні припрошують вірян іти на Пасху в храми? Думаєте — це просто так, аби люди не відлучалися від Бога? Нічого подібного.
Путін та Патріарх Російської православної церкви прийняли рішення аби українці масово збиралися в культових спорудах, заражували одне одного та швидше повиздихали.
Давно казав, що ця церква, руйнівна та україноненависницька по своїй суті, сьогодні веде відкриту війну проти нашого народу. Зокрема й такими підлими методами.
А влада мовчить, витріщивши очі на на товпи вірян у православних храмах та під ними, як баран на нові ворота.
Жодна інша церква не дозволила собі такого нахабства. Якщо карантин для всіх — то для всіх. Ходіння з мощами, кадила, бодні свяченої води, цілування ікон, концерти во славу Господа — все мусить бути тимчасово призупинене. Аж ні — слюсарі та сантехніки нині відпочивають, а церковники московської церкви ходять між люди заробляти гроші та припрошують нас вмерти. Во славу Господа. Наче йому наші трупи потрібні.
В Києво-Печерській лаврі захворіла сотня монахів. А скільки людей захворіло, які її відвідували? Хтось веде таку статистику? Ніхто не веде, бо якби відкрилася правда, то всіх попів цієї ворожої конфесії люди розірвали би голими руками.
Дивився по телевізору скільки людей збирала ця церква під власними культовими спорудами у Тернополі та Вінниці. Попівське кодло людей спромоглося зібрати, а от масками їх не забезпечило. Та й священники без масок жваво гомоніли з людьми, розносячи заразу. Так що війна проти українського народу продовжується ось такими підлими способами.
А як реагує на ці злочини СБУ та поліція? Та ніяк. Стоїть осторонь і спостерігає за тим, як наші сини та дочки, дідусі та бабусі стають потенційними трупами.
Дорогі мої друзі! Не ходіть на ці збіговиська! Не варто так ризикувати. Якщо вас хвороба омине, то це не означає, що ви, після відвідин храмів, не принесете в сім’ю смерть. Помоліться Богу удома. Інакше ви допоможете кремлівським зарізякам доконати Україну.
А ще краще - вийдіть з цієї церкви, яка руйнує нашу державу зсередини, назавжди. Там вам не місце.

Лавра

Ох і "набожний" люд!
Хрестоперстна молитва отари,
Показушна любов,
Істеричний товпи отченаш...

Найубивча з отрут -
Сліпа віра. Розчахуті ґаври
На пророка плюють,
Люто виють: - Тікай! Ти не наш!

Я, звичайно, утік,
Попалив індульгенціям крильця,
Відпускати гріхів
За наказом небес не схотів.

Точить кров, наче сік,
Брат із брата, вже буде по вінця,
На святих письменах
Тліють бризки й патьоки руді.

Плачуть Батько і Син,
З тьмою програно битву,
На уми сатана
Накидає залізну оброть.

А над Лаврою дзвін,
Чорноризи женуть на молитву
Гурт монашок сумних,
Умертвляючи душі та плоть.

20.03.2019 р.