Не стрималась.

Розходилась, написала гори слів
«ми --- один народ!»* зомбованим хористам,
буйнотрав’ю із неораних полів,
лицемірним чи наївним «пацифістам».
Потім голову затиснула між рук:
скільки слів подібних вимовлено всує!
Ними можна загатити і ріку,
та потік усе змиває і руйнує.
І надія із бідою пополам
у пінливих псевдоістинах зникають,
де – ні вірності забитим землякам,
ні ненависті за те, що їх вбивають.
О, свинцева неухильність течії!
Не зрівняються й надсаджені гармати
із могутністю інерції – її,
як не пружся, неможливо подолати.
І пливе народ затято крізь життя
в битім дзеркалі себе не упізнавши,
без державницького спільного чуття,
так сьогодні, як учора і як завше.

*Мається на увазі "один народ" із агресором.

2019

Коли тікає глузд, тоді згасає світло,
слизька гаряча ніч розчахує свій зів,
немов отруйна брость, брунькується і квітне
щуроподібних лиць ошкірений загін.
Вони візьмуть в кільце, страшні химери хатні,
і ти вже белькотиш від наступу погроз:
«Та це ми – жартома, бо ж знаєм, що невдатні,
ми бавились самі у себе невсерйоз»...

Це сором наш і гніт, землі «печальна повість»,
це наша таїна на протязі століть,
їх винесла на світ та меркла підсвідомість,
де – лоно забуття, де – сховок, бо болить.
Калачиком малим в тісній утробній позі,
аби не на виду, якось аби жилось:
не рухайте-бо нас, бо ми – такі хороші,
з городів – за екран і з себе сміємось.

Як буйно пророста те зернятко поразки,
що в теплій глибині невидиме лежить,
як виразно сюжет усотаної казки
відтворює себе і перед нас біжить!

2019

Стоїть німа обпльована країна,
віджевріли надії і слова,
і простота, злочинно-безневинна,
утверджує сліпі свої права.

Байдуже споглядають зверху вниз,
глузливо-іронічно кривлять рот
ті, для яких -- замшілий архаїзм
поняття "самобутність" і "народ".

Не криючись, пильнує свій посів
біда сусідня – хижа і слизька,
бо знов з її драконових зубів
залізні проростатимуть війська,

і ні гарячій крові викупній,
ні вибуховій ясності ідей
не зрушити напівіржавий стрій
застиглих міфів в головах людей.

То що ж тепер? Куди тепер іти?
Зима укрила зорані поля,
і крутяться поламані світи,
а паніки заплутане гілля

захарастило вражені уми,
і круговерть затягує стрімка...
Та є у світі відданість – і ми,
і у біді простягнута рука,

і є маяк край моря безнадій --
його безумний вітер не згасив,
є побратимства острів рятівний
помежи руйнівних ворожих сил,

і мовний код, що лине до зірок,
що ним, як сіттю, вловлюючи суть,
протягнено пульсуючий зв’язок
і діалог із вічністю ведуть.

І «вічна пам’ять», і «не забудем»,
але забудуть і не згадають.
Мине війна, як мине застуда.
Життя – як хутро у теплій зграї.

А ті, що вийшли колись з толоки,
де гул бджолиний, спасіння в числах,
де мудрі стали завчасно збоку,
коли планета прогнило трісла,

вже в інших царствах живуть–князюють,
із гурту випали -- і не знали,
та не здригнуться, бо не почують,
що «ми туди вас не посилали».

І пів-народу про те забуде,
не озирнеться, піде брататись.
Бо ж треба якось...бо також люди...
зачим сваритись і рахуватись?

Усе минеться, підуть у бізнес,
в «життя триває», в космополіти,
в любов, кав’ярні, дзвінки трамваїв,
у сонцетіні, гарячі плити...

А в кому спогади уціліли,
поринуть скрушно у безголосся,
чужі, самотні, розпорошилі...
Так споконвіку тут повелося.

20І8

Їм байдуже, що нас вбивають,
тим юнакам, що я їх знала
(тепер вони -- давно в пошані
і мають книги та онуків).
Один, неначе у припадку,
кричить: «Росію ображають!
Не дам уразити Росію!
Усіх наклепників – на муки!»

Вони байдужі до портретів,
пекучих лиць у чорних рамках,
до тіл, скалічених навіки,
сиріт з космічними очима.
А що колись сиділи поруч,
у скверах вештались і парках?
Принади дружби тимчасові,
і спільна пам’ять незначима.

Їм байдуже, що нас вбивають,
і це гіркіше від полині.
Що з того нам, що також люди
вони в душі своїй основі?
Це час у книгу записати,
навік затямити віднині,
що сила топче справедливість,
зневага дужча від любові.

Вони невтомно пишуть вірші
і дружать сім’ями своїми,
вони співають про природу
і колос зрілого кохання.
«Хто дав вам право нас вбивати?!» --
Мовчать вороже їхні рими.
...У кожного – свої уроки
і шлях скорботного зростання.


2018

Люди б’ються за міфи, ідеї, фантоми,
за портрет у піску на краю океану,
за уроки пори початкової школи,
за ведучу, від штучного пафосу п’яну,
за слова мерехтливі – «велика», «культура»,
що забилися в пам’ять твердіш «отченашу»,
так, що пружиться зверхності мускулатура,
і душа поривається в бій рукопашний.

Люди йдуть убивати за гордості рану,
за навіяну пам’ять уявної слави,
за напій одурманливий самообману,
маячливий делірій сліпої розправи,
за відлуння книжок, недочитаних змалку
(а дочитані – з пам’яті стерті, забуті),
і за те, щоб віддати себе до останку
добровільно незрячій, розбурханій люті.

Люди прірви розхитують в древніх глибинах,
давні струпи зривають, горять в лихоманці,
у чужих – власну хитрість ховають – провинах
і втрачають себе в макабричному танці.

2017

Неначе зграя, вчувши кров,
надсадно бреше,
чиясь долоня вже ребром
повітря креше.
Слова — мов ядра, і летить
гаряча слина
тому, хто спереду сидить,
у тім’я й спину.
Ось і слабка прекрасна стать
вогнем палає
в крикливій спробі не відстать
від шалу зграї.
Усі кричать навперебій,
обличчя вперті,
ведучий в усмішці кривій
заледве терпить,
щоб не убити за слова,
що просочились:
«Чи в Україні ми, бува,
не помилились?».

2016

...І виплакатись, знаючи, що – всує,
бо не повернеш той життєвий цвіт.
Старий Завіт живе і торжествує
поміж трудів євангельських просвіт.
З портретом кожним згаснути, померти,
упавши у липку багнисту млость,
і відчувать, як втягуються жертви
у пащу ненаситного когось.
І марні наші всі «чому?» і «нащо?»,
і «де любов поділась золота?».
Земля старозавітна в людях важча,
раціональність в ній не пророста.
Росте у ній товста ядуча помста
із сміхом у м’ясистих пелюстках,
і снайперів прихована короста,
і пострілу худий голодний птах.
Живущому – вимога і карання
в зім’яті ночі мучитись без снів
і зводити в одне хистке рівняння
безтямність розшарованих світів.

Як ворог не вступається нітрішки
І лють його не можна загасить,
Вдягни шкарлупу, стань твердим горішком
Із тих, що неможливо розкусить.

Якщо вже не униткнуть тобі згуби,
Що хлюпає на дні його зіниць,
Нехай зламає хижі свої зуби
Через твою закам’янілу міць.

Ще радості засвітяться окрайці
І справедливість збудиться стара,
Як ворог твій грабкі зламає пальці,
Дістаючись до ніжного нутра.

І навіть як сьогодні ненароком
поглине він ім'я твоє і рід,
Нехай йому назавтра вийде боком
Безумством завойований обід.

До себе приміряєм смерть—
чи довго це? чи швидко?
чи смерть подібна до стрибка?
чи, може, до падіння?
на сірих подушках палат--
під стогони, при свідках?
а чи забутому в траві--
у маячних видіннях?


До себе приміряєм страх—
під обстрілом і в тиші,
про що подумаєш тоді—
про матір? про сім’ю?
або про цього юнака,
що так нерівно дише
і дума: «він мене уб’є,
як я його не вб’ю»?

Які ми судді? Що ми знаєм?

І скільки важить славослів’я?

Багато—при житті людському,

Нічого—за порогом смерті.

Як добре, що шумлива піна

Екстазу людського вмирає

В підніжжі Божого закону—

Давно би Сталін був у раї...

Мир тоді настає, коли ти вже про нього не мрієш,
коли ти вже не молишся різним у світі богам.
Просто жар відпустив, і гостинна дорога біліє,
недалеко — нічліг, і привільно ступати ногам.

Пам’ятатимеш все, що спіткало бідою раніше,
тих, хто кривди віків, ніби спалах болючий, прошив.
Шкіра душ наших зміниться – в коконі, темряві, тиші,
і, очима усіяні, крила розгорнем ушир.

Відшукаєм загублену в часі себе половину –
— сокровенну, несуєтну, гідну, без пафосних сцен,
і мозаїка битих сторіч укладеться в картину,
що є більшим за щастя відчути – усе мало сенс?

Не долине до вуха зухвале : «Нє всьо лі равно лі?»,
вітер гратиме словом зневаги, мов глеком пустим,
і космічна розгадка «хто ми?» осягнеться у школі,
і подружиться зрілість із нами, немов побратим.

2016

Навчи мене не сперечатись —
— крізь запітнілі крильця лінз
у щось невидиме вдивлятись
і усміхатися, як сфінкс,

пізнаючи за ураганом
чужих надуманих образ
то самолюбства ржаву рану,
то рик зневаги без прикрас.

Нехай простяться мені втрати
хитких словесних рубежів,
коли, щоб правду відстояти,
немає сил, немає слів.

Але не дай мені, загравшись,
згубити компас і весло,
нехотячи, не розібравшись,
несамохіть підтримать зло,

утратить пильність ненароком,
щоб ані воля, ні рука
не проросли в пасивний опір —
— останню зброю бідака.

Не дай під спів чужої казки
забуть, що виніс мій народ,
й шукати схвалення і ласки,
немов догідливий холоп.

2016

І Львів не той, і Київ спить,
нервовим спазмом перейнятий.
«Попса» з динаміків хрипить —
і ти боїшся щось сказати.

Про тих боїшся нагадать,
що десь лежать -- очима в порох --
в степах, де вибухом дзвенять
серця, розгойдані на сполох.

Цим не збентежити краян —
«непробивних» півукраїнців,
самодостатніх «хуторян»,
напівсвоїх-напівчужинців.

І ти дивуєшся землі,
що між людьми- чагарниками
ще родить сосни чималі
й виносить кронами за хмари.

2016

Коли свою земну закінчать путь,
нехай святяться, Боже триєдиний,
солдати, що, мов діти, упадуть
в засмаглі теплі руки України.

З космічною любов’ю в унісон
співатимуть загиблі у любові.
Останній бій, немов жахливий сон,--
і мир, немов зітхання по розмові...

Юначе тіло в болю задзвенить,
за націю пройшовши крізь горнило,
у думці сивим птахом пролетить
спокійне й вмиротворене «здійснилось».

І хтось для них рукою розійме
границі цього світу і сполуки,
і вічна Україна їх збере,
як хлопченят, у материнські руки.

2014

Ті перші, що стали на захист країни,
яка розгубилась, завмерла, змаліла,
розпачливо очі руками закрила,
прощала, благала губами сухими,
ті перші, що прапор-- двоколірний, скромний--
в раптовій відвазі життям захищали,
і, кинуті в ріки, навік замовкали—
порізані, биті, незрячі, притомні,
подружжя святе, що розстріляне в полі
(лишилась машина убивцям для фото)—
в місцях, де колись гуркотіла кіннота—
козацька, махновська, потоплена в крові
в умисно забутім звитяжному морі,
де степ ковиловий летить з-під копита...
О як незворотньо утробного схлипу
підняла їх хвиля й вознесла під зорі!

*Присвячується світлій пам’яті депутата В.І.Рибака,
студента Юрія Поправко, подружжя Олени Куліш
та Володимира Альохіна та інших,
які опинились сам-на-сам
із машиною тваринної ненависті і смерті.

2016

То змін нема, а то багато—
різноголосся, біль і страх.
Гелгоче в синь вселенська хата,
і час тривогою пропах.

Мов з гір, зсувається лавина—
сплетіння доль, народів, мов.
Лунає слово «Україна»,
це значить—час її прийшов.

Її зсудомить, перестудить,
долиє холоду у зір,
вона такою вже не буде,
якою була до цих пір.

Ще не одна поблякне стьожка,
заглухнуть дзвони голосів,
ще не одна проляже зморшка,
і на льоту зітнеться спів,

ще не одне життя схитнеться
і в інший світ перетече,
і криком битиметься серце
в холодне другове плече,--

аж доки той, хто всі до йоти
дерзання зважує й діла,
відкриє плетені ворота:
«Ви заплатили вже сповна».

2015

Нікого ніхто не любив за декретом,
за закликом чи за наказом,
і милість, здобута благанням поета,
гіркіша прямої образи.

Не зрушити мертвий байдужості острів
натхненними тими рядками,
навчитись служити й любити непросто--
це вміння кується віками.

Дівчино, ти можеш що хочеш робити
і мстить Україні немилій.
Юнак, що тебе перестав би любити,
давно вже в сибірській могилі.

І той, що вам разом кувала б зозуля,
хто дух мав палкий, невгасимий,
запорпаний в землю, в потилиці-куля,
й навколо його побратими.

Від них не народяться співи і діти,
земля їх втрачає щомиті.
«Любіть Україну!». Не треба любити,
лиш дайте їй жити на світі.

2014

Ця дівчинка в червонім сарафані—
вона хотіла, щоб її любили,
розшукувала тих, кому погано,
давала свої іграшки задурно,
лише за похвалу собі прилюдну,
за дружбу і за відданість—до гробу.
В душі вона невпевненість ховала
і все ж втрачала друзів по одному,
тікали вони--потай чи відкрито--
і недалеко юрмились, невдячні.
Здавалось їй—сміються вони з неї,
із щедрості великої кепкують,
звертаються до решти, хто лишився,
на зраду їх так само підбивають.
І ось уже остання з її подруг—
ота, що з нею бавилась найдовше,
із тих, що так звикаєш-присихаєш,
що бачиш їх додатком безголосим
до себе, що завжди при тобі буде,--
для затишку, і кпинів, і престижу—
й вона убік почала поглядати,
до гурту потягнулася чужого,
зробила крок у сторону несміло,
два береги схотівши поєднати.
У дівчинки в червонім сарафані
в очах, мов серед бурі, потемніло,
опора під ногами подалася,
в свідомості крутилося «це зрада»,
і все в ній збунтувалося панічно,
як зранена тварина, скавуліло,
у череві росло бажання помсти,
жорстокої покари за образу.
Ця подруга—остання, найвірніша—
ще довго дивувалася : «за віщо?
чому мене катовано найтяжче,
розтерзано, обідрано, побито?
Чи ж мушу в добровільному союзі
розплачуватись кров’ю за свободу
розширювати коло своїх друзів,
розвідувати берег невідомий?»


Величний світ, немов старезний батько,
засвідчував могутністю мовчання
в космічну даль задивленого сфінкса,
що колисав зорю цивілізацій:
не з гострих протиріч непримиренних
ростуть апокаліпсису почвари—
а з ревності , розгубленості, страху,
щенячого тонкого скавуління...

2014

Не буде «С лёгким паром» у цю ніч.
«Служебного романа» теж не буде*.
Вже більше не зворушує м’який
блакитноокий шарм інтелігентів.
Уся тепер іронія тонка
порожньою здається, а «душевність»—
вже знаєш—неспроможна подолать
інфантилізм в обіймах у безумства.

Стрічки минулі—фільми для малят,
із сонмом ненав’язливих героїв,
що нібито цінують над усе
людську порядність, скромність і правдивість.
При них опустить очі «вічний хам»,
і стихне море збурених інстинктів,
в якім низькі амбіції і страх
намул із дна виносять на поверхню.

Ми їх колись любили, та в той рік,
коли щербата дійсність посміхнулась,
дорослішання вимостило путь
крізь низку усвідомлених обманів.
Розбився чарівний калейдоскоп,
і у душі розпався образ друга—
це лиш фігура з кольорових скельць,
помножена уміло дзеркалами.

Не стану фільм дивитися...І що?
Від того їм ні гаряче, ні зимно,--
кажу собі—отим, хто до цих пір
упевнені, що в ньому—їх подібність.
То в чому твій здобуток?—Ні у чім,
хіба що в новознайденій скорботі
із тих, які приносить нам знання,
як повелось з часів царя Давида.

...А, може, диво станеться якраз,
як це було в «Обыкновенном чуде»,
й закляття озвірілості спаде,
в момент, коли утрачено надію?

2014

*Вибачаюсь перед світлої пам'яті Е. Рязановим та Л.Ахеджаковою, яких глибоко поважаю.

Як везли назад його, мертвого,
голова тряслась на вибоїнах,
а повіки його не рухались
і мовчали вуста його зціплені.
Як везли його знов до селища,
То дівчата вклякали по вулицях,
Стаючи у багно колінами,
Дехто знав його, дехто вперше чув.
І портрет його, перехрещений
У кутку однім, навскіс, стрічкою,
Всім показував, що за парубок,
Що за син він був, ледь усміхнений.
І такі ж були там, під Крутами,
Як і він, лягли білим холодом,
Безневинними-винуватими
Послужили жертовним келихом,
І вкладають у землю келихи
За одним один, за одним один...
В небі сірому каламутиться
І благає зір, геть заплаканий:
Душе, ти лети, вже відірвана,
І знайди в гаях, нам не видимих,
Побратимів тих, що їх згублено
Через той вогонь, що й в тобі горів.
Ти продовж отам свою молодість,
На землі жорсткій занапащену,
Немиловану, покалічену,
Як у тих, хто жив Україною
До останнього свого подиху.

2015

Земля питає збурена—коли,
душа питає зболена—коли,
а ті, хто впали, зраджено мовчать,
не дочекавшись чесного одвіту.
Екран рябіє зранку від новин,
від жовчі і киплячих бризок слин,
зневагу, як розжарену печать,
прикладено до пійманого світу.

І ми співаєм дужче, бо болить,
бо знов чужая воля в нас волить,
співаєм, як співалося в віках,
коли безвихідь в вічі заглядала.
І шовком одягаються світи,
над прірвами здіймаються мости,
й ми хочемо забутися у снах,
що ткалися, як мати колисала.

А в світу є тверде алмазне дно,
а світові, здається, все одно,
чи їх багато, скошених, лягло,
чи ми іще співаєм, чи зітхаєм,
бо в світі помирає кожен сам,
мудрішає й міцніє кожен сам,
віддаючи наївності тепло
за сум прозріння вигнаних із раю.

Без твердості основи-- нас нема,
без стійкості будови-- нас нема.
Нехай шалені кручені вітри
тонкі верхівки, сердячись, ламають,
та дерево тримається за грунт,
у різьблену вдягається кору,
усі нещастя не перемогти--
з них впевнено і вперто виростають.

2015

Ніхто тобі, знай, не завадить сповна
любити себе, українцю.
Ніхто не долиє гіркого вина
у чашу, що повна по вінця.

Не плакать тобі й не шукати навкруг
раптово прихильного щастя.
Ти—амфора з Божих окрилених рук,
в якій мерехтить позачасся.

У тобі -- епохи, змагання, мости,
висоти доріг серпантинні...
На світі є Бог, і на світі є ти
і інші, які тобі рівні.

У світі, де замість ображених сліз—
шугаюча гонка амбіцій,
не жертвою іншим народам з’явись--
спокійним, холодним, як криця.

І ти, що в віках своїх не зазіхнув
на зорі чужі і на води,
візьми цю найвищу свою висоту—
себе полюби, мій народе!

2015

Зло тримає нас в чеканні, у бунтуючій тривозі,
аутичне і безбарвне, із лицем мучної маски.
Божа ясність відступає, розум щулиться в облозі,
оживають, виростають тіні гофманської казки.

Цахес-крихітка керує і за кожним наглядає,
до нутра кісток дістане всевидющим пильним оком,
і за спиною у нього люд шепоче: «Він все знає,
пощастило нам, нарешті, пощастило ненароком".

Цахес-крихітка слідкує і в душі своїй радіє:
міліони у гарячці—це страшна для світу зброя;
хто лиш стане на дорозі—відсахнеться, сполотніє,
обійде широким колом, лячним словом заспокоїть.

“O Fortuna!”*—хор співає,привид смерті осідлавши,
із прискоренням ритмічним грозового паротяга.
Юрми б’ються з дзеркалами, в них себе не упізнавши,
прошиває їх утішно хтивий зирк блідого мага.

Цахес слухає уважно, пульс рахує на зап’ястях
cвого збуреного люду й уготованої жертви.
Три чарівних волосини млявим золотом зміяться,
доки десь за видноколом золоті сміються верби.

*Carl Orff “O Fortuna (Carmina Burana)”


2015

Я --зло, яке вміє чекати
і бачити шанс у нагоді.
Я тихо всміхаюся, знаючи ціну,
людській міопічній природі.

Мене не лякають прокльони;
енергія, втрачена вами,
набігши на голос мій тихий, мертвіє
й січеться лускою-словами.

Я весь — невибагливо-скромний,
як вайпер, вичікую звично,
заляжу на дно, та як треба напасти,
розкручу петлю блискавично.

Я чую, як сила зростає,
свій погляд безбарвний уперши
у простір холодної люті, й повільно
знекровлюю ворога першим.

Сусідів тримати в покорі
для серця російського —свято,
і сильна рука, як тілець на престолі,
у золоті буде стояти.

2014

Як лава--з гарячих відкритих ротів,
І як не своя--Україна.
О ні, не змагання тут рівних братів—
Трагедія матері й сина.

Він в вічі сміється, він з хати краде,
Від нього тікати несила.
Ти втратила славу, свободу, себе--
Як світ йому білий відкрила.

Так в небі віщує міжзоряний струм,
Так лінії йдуть на долоні,--
Що вирослий син ще підніме на глум
Тебе, що носила у лоні.

Йому докучатимуть мова і спів,
Гіркі твої сльози і крила,
І та неошатність твоїх рубежів,
які ти так щедро ділила.


Він піде у світ і знайде гіркоту,
І прийде до твого порогу,
І він заголить твою неміч святу,
І хустку зіб’є на дорогу.

Країни—як люди, є кращі на взір,
Та доля твоя, Україно,--
Досвітня історія всіх матерів,
Що мають невдячного сина.

2014

А може, легше померти? Надіятись на воскресіння?
Священний Грааль безсмертя хто впевнений, що заслужив?
Чи хтось воскреса насправді? Чи смерть принесе спасіння?
Не був ти ангелом Божим і як Іісус не жив.
Коли закидає ворог минулі твої провини,
Поклавши руку на серце, не скажеш, що все—брехня.
Жили як могли, старались,виборювались, єдине—
Не чванились, бо у Бога найменший народ—горня.
Найменше горня щербате—кохане дитя у Бога,
Не будь перед кимось вищим й дороги не переходь.
Чи нам зарахує Всесвіт моральну цю перемогу
Й врятує тих українців, залишених, кров і плоть?
«The South will rise!” But it didn’t. Не кожний пройде під пресом
І оживе, і встане, а вибору в нас нема.
Сьогодні ми всі у полі--зухвалець, що снить прогресом,
Убивця з очима страху і ангелів зла сурма.

2015

О ти, у кому тиша і любов!
Цю землю обіймаєш ти до втоми;
в твоїх руках є вітер, що піски
перебирає пальцями худими;
перебирає насипи людей,
цивілізацій, етносів, народів,
і щось він залишає на землі,
а інше в часі гине незворотньо...

Ми в повний зріст сьогодні стоїмо,
тому що нам вказали—наша черга;
і невідомо, що чекає нас,
у серці ми стуляємо відвагу.
Скажи йому, щоб тих не загубив,
не поховав під безліччю уламків,
хто стали, мов заслона, під удар—
вони увесь наш золотий запас!..
2014

Смерть, пританцьовуючи, суне по землі, у дзеркальці милуючись собою
(гніздовища людей під каблуками тріщать, немов горіхові шкарлупи),
закручує розірвані спідниці і зрить, простоволоса, як до бою
нестримно линуть голови гарячі—зірвать ядучий цвіт і все забути.

Утішно огляда свою фігуру і кожної хвилини робить селфі,
з-під лоба спозирає володіння умів, які для сумнівів закриті,
гидливо обминає ріки крові, стуляє сльози в мерехтливі персні
і спалахи свідомості останні—в вінки із трав судомної блакиті.

Дешева, ніби золото фальшиве, готова кожний подих обірвати,
байдужа до причин і до провини, і кожній стороні надавши певність,
вона все дозволяє, все прощає, як та нерідна і лукава мати,
яка в усмішці потурає дітям, скеровуючи їх в холодну безвість.

2014-2015

Благословен,
хто не сприяв навальній силі,
й, себе долаючи,
з різким серцебиттям
став поруч з тим,
хто опинився під прицілом,
і потерпів,
єдиним важачи життям.

Нехай його
у скаламучену годину
плече надійне
не покине в самоті,
якщо не ангела,
то смертної людини,
що не зречеться
і підважить на хресті.
2015

В останні хвилини їм зла не бажай.
Їх крики брутальні, і звужені очі,
і пафос фальшивий відійдуть за край
твоєї свідомості в час передночі.

Хай все, що збагнув ти і все, що любив,
з тобою уклінно прийде попрощатись,
дитинство з далеких примчить островів
і стане як стій біля тебе на чати.

І вся недоспівана юність твоя
хай білим цвітінням незнаного саду
в чуттях твоїх вибухне—й гляне земля,
як ти до небесного ступиш параду.

Під вражий брудний розперезаний сміх,
розп’ятий-- на фарса і зла перехресті,-
в останню хвилину не думай про них—
не дай їм такої сподобитись честі!
2014

...І буде твій ворог безжальний і хитрий.
В болотній гарячці, отруйнім повітрі,
в недужому мозку — з бажанням убити.
«За що?» — він не зможе тобі пояснити.
І будуть навколо задушливі хащі,
де праведні душі і душі пропащі,
де не розбереш серед цвіті всієї —
— де світло, а де маячливі ідеї.
Ти сам зрозумієш холонучим серцем —
— в отруєних душах немає братерства,
і смерть твоя буде для ближнього — свято,
бо гірш не буває за ворога-брата.
Слова будуть в небі — як чорні ворони,
з кількох інфікованих будуть мільйони,
несуєтний роздум нічого не значить —
— зло має коротші шляхи передачі.
Це праліс — глухий, непроникний, первинний,
просякнутий страхом і адреналіном;
це світ вовкулаків, абсурду, спотворень,—
— ти б сам у такий не повірив ніколи,
якби наразившись на вістря незримі,
не падали мертві твої побратими.
Для їхніх голів твої руки — як ложе...

Пішов без вагання? Храни тебе, Боже...
2014

Боже, храни нетерплячих,
тих, що їм ворог—чекання,
чесних, наївних, гарячих—
в паралічі зависання;

їхні розвіяні гриви,
потом просякнуті шати,
їх благородні пориви,
їхні смішні результати.

Боже, врятуй їх від слави,
від сліпоти і гордині,
від спостережень лукавих
тих, хто у тихому плині.

Людяним—дрібку удачі
кинь із одвічного саду,
надто—отим нетерплячим...
Терплячі дадуть собі раду.

2014

«Бабушка» тримає на шнурочку
світ, що був простим і зрозумілим.
Жінка всіх кляне простоволоса,
з люттю у розширених зіницях.
Їм би за минуле зачепитись,
щоб урятуватись від падіння,
в жерло невідомої загрози,
в око скаламученого страху!

Падають зате підбиті в небі
літаки з роздолів чужоземних,
падають в поході наречені
і чиїсь сини двадцятилітні;
страх відкрив для ненависті двері,
«пси війни» протиснулися слідом,
в них немає сумнівів і страху—
діло своє знають вони справно...

Ні, не всі однакові у полі:
хтось поліг з холодного презирства,
зверхності до власного народу,
посеред якого народився;
хтось поліг з великої любові,
хтось прибився найнятим чужинцем.
В потойбіччі, де сліпуча ясність,
не сховаєш злочини за страхом.
2014

Коли ти в натовпі стоїш--і вир людський навколо тебе,
і поєднавшись з усіма,ти в ейфорії, як в бою,
гучноголоса правота росте й впирається у небо,
і всі навколо як брати--в бурхливім центрі й на краю.

Та розшаровується гурт ще вчора дружної громади,--
де піт, і дихання, і шал перемішались і сплелись,--
і хтось відкритий вже вітрам,загрозі нападу і зради,
він кров’ю власного життя за приз священний відповість.

Вони завжди були і є--оті, що опинились скраю,
із сивини тисячоліть їм шлях під хмарами проліг,
вузьким розгойданим містком вони над прірвою ступають,
запричастившись небуттям, в жертовнім викупі за всіх.
2014

Що буде, те буде. Уклін перед Богом,
і гідність—для себе, сусідів і світу.
Твоя тепер черга не йти ні до кого,
лиш ти-- і висока трибуна одвіту.

Так жінка по довгім чеканні—в пологах,
на вузькому краї—і не відступити.
Що буде, те буде. Душею—до Бога,
а тіло—космічною зливою вмите.

Коли тобі вдасться в борні і падінні
ображеним серцем торкнутися неба,
ти зможеш спинити колеса зневір’я
й іржавий ланцюг відірвати від себе.

Намарне кричати: «Любіть Україну!»
Усім, хто свій погляд убік відвертає.
Ти біль полюби з гіркотою полину—
Без шоку і болю Вкраїни немає.
2014

Ворожбою чи обманом—не сказати—
Розливаються туманом наші втрати.

Ми проводимо їх маршем до порогу,
Звідти йдуть вони урозсип і не в ногу.

Далі йдуть вони мовчазно, без упину,
І тремтять в молочнім світлі їхні спини.

Не обернуться, не глянуть очі сірі,
Чи ж бо знають: ми в боргу у них—без міри?

В тім краю, де воля діється не наша,
Чи побачили—яка чекає чаша,

Нам призначена—глибока чи безмірна?
Скільки душ її наповнити повинно?

Чи поглине все, що дихає довкола,
Чи така, що не заповнити ніколи?
2014

Що Бог нам присудив в своєму плані?
Як ляжуть карти долі на столі?
Чи успіху зазнаєм на землі,
чи знов блукати будемо в омані,
шукаючи просвіток у імлі?

Мов дерево, сповинуте в тумані,
ми мусимо, впираючись, рости,
проломлювати стовбуром світи
і в смолянистім одинокім стані
сплітати з дум над прірвами мости.

Всі біди, незаслужені й незвані,
всі наші псевдодрузі й вороги
не мають того обсягу й снаги,
таланту у шахрайстві і обмані,
щоб сліпоту розлити навкруги

і викорчувать в хижому старанні
це дерево, сягнуле до небес,
що живиться свідомістю себе
у мовчазному впертому зростанні
у славі між сусідами чи -- без...

2015