Стрічались. Лагідно всміхались.
Розпитували. Обіймались.
За стіл сідали. Тостувались.
Ще підкладали – відмовлялись.
В припадку щирім довірялись.
Бідою часом переймались.
У дверях гаряче прощались.
Ізнов зустрітись домовлялись...

Вночі застигнеш над плитою,
самотньо гріючи долоні,
а думка десь сама собою
в заціпенілому безсонні
на волі бродить без припону,
туди зирне, сюди загляне,
відтак надибає на спомин,
незряче вдариться і стане.
І враз проступлять із туману
блискучі очі, голос, жести,
і всі ознаки того стану,
коли зійшлися -- і воскресли.
Минуле здасться як Великдень,
в нім золотитись будуть паски,
і вся душа – чужим і рідним,
і все в душі – тепло і ласка.
Отак стоїш сама у кухні
в обіймах холоду нічного,
з тих, що колись були присутні
в твоїм житті, нема нікого.
Роки просіялись крізь сито
рідких дзвінків, тривких небачень,
дверей, що гостям не відкрито,
чиїхось спогадів ледачих.
Охопить жаль – не за роками,
за тим строкатим Великоднем,
за тою церквою з дарами,
що нас чекає досьогодні.
Чи пам’ятають їхні очі
давно минулу панораму?
Замерзли руки серед ночі,
і знаю я – у них так само.

20І8

Линуть душі до священних берегів...
Після спраглого земного перестою
по лискучому, із відблисками, морю
плинуть хмари вутконосих кораблів.
Все співає – і вітрила, і корма,
заясніли очі, вдячністю умиті,
і двомірного життя минулі миті
розчиняються, мов пінна бахрома.
І свідомість, перетворена, ясна, --
мов сорочка, що напнулась перед себе,
і прощення осипається із неба,
несподіване, як манна рятівна.
О хвилююче повернення домів
в мерехтливому і вічному потоці,
в давніх спогадів заплутаному сонці
із тіснини відшарованих жалів!

2018

Життя свого пройшовши половину
(напевно — більше, та не в тому річ),
я пригадала з юності людину
загублену в димах десятиріч.

І все частіше серед сухостою
безжальним сонцем виснажених днів,
коли сама спілкуєшся з собою,
спада на думку: «Він би зрозумів».

Та він пішов, зоставивши в закладі
звірянь палких миттєвості вночі.
Двійник його заховує в шухляді
спустілого помешкання ключі

та удає, що він і є той перший,
який лиш подорослішав — не зник
(даремно, бо тонку подібність стерши,
я миттю самозванця бачу лик).

Чуже ім’я поцупивши і гідність,
нехай живе, якщо вже так зумів.
Та от біда — є голос і подібність,
але нема того, хто розумів...

Молодість –космічний корабель;
радісне і збуджене, стогриве
полум’я в душі палахкотливе,
дружба – як гранітна цитадель.

Тріщини у камені –тонкі,
скрадливі, побіжні, непомітні;
блиском сонця в парковому квітні
миготять пришпорені думки.

Скорої судьби передчуття
холодком обвітрює єдиним,
золотим в уяві апельсином
крутиться над обрієм життя.

Мчить без нас космічний корабель --
промайнули скупані у диві
очі, коли всі були щасливі
в той єдиний паморочний день...

2016

Позаду мовчазного піаніно,
де затишно і злегка павутинно,
безпечно, як у байковій кишені --
усе, що розіграється на сцені
твого життя в глухому безгомінні
в кустарному театрі провінційнім.

За клавіші, як пальці, білолиці,
за чорні, як сімейні таємниці,
за струни хитромудрі і педалі
закрались ще не звідані печалі,
і знаки вигинаються рослинно
на нотних станах «Гри для піаніно».

Стоїть картина в пам’яті одвічна--
настольна лампа, батькове обличчя,
і мати щось латає на дивані
і згладжує різкі життєві грані
промінними чутливими руками,
ув'язаними в монотонні гами.

Народяться нові у п’єсі люди,
і музика постане звідусюди,
надіями палке сколише серце,—
аж тут струна із дзенькотом урветься...
О, де той сон, що ждав тебе гостинно
позаду рятівного піаніно?

2016

Цей старий записник ніби з мертвих воскрес,
повний стертих імен, застарілих адрес,
косо вписаних вулиць, що їх вже нема,
телефонів, в яких—тільки тиша німа.
Хтось обведений рамкою, інший пропав—
не докликатись і не догнати листом.
Вечір список утрат на колінах розклав
пожовтілим від часу газетним числом.
Чи під попелом сивим ще можна знайти
і роздмухати жменьку ожилих жарин,
чи дивитися, як відпливають в світи
безпритульні вітрила повернутих спин?
Світ оманливих планів, роздільних доріг,
що навічно піском між долонями зник.
На частини в обпечених пальцях моїх
розпадається жовтий старий записник.
2015

Сніг падав на спини терплячих трамваїв,
на зошити, списані з краю до краю,
на наші конспекти в заплаканих сумках,
на скуті слова в потайних візерунках,
на брови дівочі, на пальта кудлаті,
на хлопців, що прагнули щось розгадати,
на те, як ми вперше почули: «колеги»,
на мріючий привид майбутніх трагедій,
що змерзло тремтів, як спішили на пару
по тих кучугурах, що вздовж тротуару
згребла, як завжди запізніла, машина,
що колію вчасно розчистить повинна
була, щоб не мерзли ми вдвох на зупинці
з шугаючим льотом чуттів наодинці,
щоб очі в пухнастих засніжених колах
забути могла--й не забула ніколи...

2015

Короткий український ренесанс
шестидесятих і семидесятих...
Інтимності хвилюючий романс
і танго, в пелюсткові вбране шати

Червоної троянди, що із рук
на знак безповоротного кохання
до іншого—живим вогнем розлук—
комусь дається в смутку на прощання.

Низький і заколисуючий щем—
мов травний шерех—співу Купріної.
Захмарені Карпати під дощем,
розсипані Троянди на пероні.

В Неспокої Верменича—вогні
ромашками розсіяні над містом,
до Чорнобривців линуть журавлі,
і Ясени шумлять собі врочисто.

У твісті каблучками—Не топчіть
Конвалії пахучі і прозорі,
коханим намалюйте синю Ніч,
в якій нестримно опадають зорі.

Цвітуть осінні тихі небеса
над Поїздом, що їде у Варшаву,
манить в любистку скупана коса,
мандрують двоє у Похилі трави.

Летять, як чайки, зими і літа,
Зелене листя вкрите білим снігом,
Ромену ніжна квітка зацвіта,
і Водограй зривається набігом.

«Веселих скрипок» струмінь голосів,
у шлюбнім платті—вічна Черемшина.
Дівча іде із маком у росі—
Туманом білим дихає долина...

І зникло все, неначе уві сні.
Скінчились теплі ночі з зорепадом.
Русява Наречена на коні
проїхала заледенілим садом...

*У вірші використані слова з популярних українських пісень 60-х—70-х років.

2015