І. „Уранія”
Я не є прихильником космічних мандрівок.
І з власної волі, певно, ніколи би й не мав справ із відкритим космосом.
Не помічалося в мене жодного особливого потягу до осягання величі за межами світу, до якого я належав. Не помічалося і все. Дивно, що з такими поглядами мене занесло далі, аніж хотілося б те уявляти. Напевно, космос поблажливо віднісся до такого мого неприйняття, бо події розвивалися далеко не найгіршим чином.
Хоча мої передчуття поки що не давали ясної картини безхмарного майбутнього, але існування отого невеличкого шансу на майбутнє вже було безперечним. Загалом і ситуація виглядала значно краще, аніж раніше. Усе ж – майже 24 години розв’язаних рук і ніг мені гарантовані. Їх мені мало б вистачити, якщо... І тут голову переповняла купа подробиць, які ніяк не хотіли пов’язуватися між собою. Та я ніколи не робив із подробиць головного...

Спершу я перевірив системи живлення і включив центральний комп’ютер судна. Хвала Вседержителю – він нормально запрацював, хоча судячи із додаткових даних, які мені потрібно було ввести для його адаптації, машину вже давненько не виводили на робочий режим.

Я досить швидко покінчив із попереднім тестуванням ходової частини і наразі більш-менш задовольнявся скупими, наче сонними, репліками комп’ютера, аж доки той, у відповідь на чергову мою команду, не сповістив про своє категоричне небажання „просто так” пересуватися - куди-небудь і з ким-небудь на борту. Я оцінив його вміння жартувати, і у відповідь зробив запит щодо усього необхідного для польоту, в разі, якщо нам із ним таки вдасться домовитися.

Наступна відповідь бортового комп’ютера мене здивувала ще сильніше. І навіть не тим, що для польоту нам потребувалося не так багато всілякої всячини, як я собі попервах уявляв, а якимсь суто філософським аспектом цієї відповіді, чимось таким неймовірно древнім, з ряду „бути чи не бути, ось в чому питання”... Утім, я примирився і з нею. Бо якби й мене неждано розбудили, то я теж міг поводити себе схожим чином, а потім, що мені залишалося робити? Що є, то є...
Схоже, саме такі „дивні” відповіді і заякорили це космічне судно на поверхні „Піраньї”.

Я спробував переглянути бортовий журнал чи хоча би записану і збережену в комп’ютері історію спілкувань із командою, але ні того, ні іншого не знайшов. Дивно, бо схожі речі стали траплятися з бортовими комп’ютерами значно пізніших випусків, коли років із десять випускали борти зі штучною особистістю центрального Вичислювала-Аналізатора - зрозуміло, що із жорстким контролем за основними параметрами таких творінь, але ж – випускали! Потім ці „особистості” почали масово сходити з розуму і експеримент зупинили, та й космонавтика у ті часи вже йшла іншим шляхом, зрештою, як і все галактичне людство.

Але ось він - „живий експонат”, який невідомо як дістався сьогодення. Напевно своєчасно зник, загубився у просторах Всесвіту, і лише нещодавно дав себе знайти збирачам брухту, аби потім бути програним у рулетку на „Піраньї”. Цікаво, що звела його доля саме зі мною, чи, можливо, мене із ним.

Я переглянув у капітанській рубці все, але жодних засобів корекції „психіки” бортового комп’ютера не зауважив. Напевно і справді „Уранія” і її Обчислювач були створені задовго до появи найперших індивідуалізованих центральних бортових комп’ютерів. Звичайна модель багатоядрового суперпроцесора і все. Без жодних психологічних вивихів. Та факт залишався фактом - літати з людьми на борту цей зореліт не бажав. Він прагнув літати самостійно, або бути знищеним.

Одне із двох я йому і пообіцяв – на його ж вибір.

Не покидаючи „Уранії”, я зробив необхідні закупи, а потім уважно простежив, аби все придбане потрапило на судно, у першу чергу - пальне для реактора.
Пальне було сучасне, а реактор – ні. Та я сподівався, що на лагідних режимах старий двигун ще якийсь час протримається. І слава Всевишньому, у мене, ще не виникло жодних причин картати себе за те, що вибрав я саме „Уранію”. Я відчував її прихований потенціал – схоже значно більший за той, про який я вже довідався. А я звик довіряти своїм відчуттям.

Існували, також, і інші причини, аби я піднявся на палубу саме цього корабля. Але мене найбільше влаштовувало пояснення, що сама доля привела мене сюди - на цей, колись вельми комфортний, хоча і не надто громіздкий, туристичний лайнер, у чиїх обрисах відчувалась романтика тих часів, які вже ніколи не повернуться.

Давно відійшла в минуле епоха, що породила „Уранію” - залишивши по собі тільки нові покоління її нащадків, і такі ось, не доламані остаточно, артефакти.
Утім, я себе також вважав артефактом. Можливо, не таким уже й залежалим, але артефактом.

По стількох роках забуття, про комфорт на „Уранії”, звісно, не йшлося, - аби тільки залишалася лайнером. У сенсі - літала, як потрібно – далеко і швидко. Я не став би сперечатися, що для моєї ситуації найкраще підійшло б стандартне сучасне судно, а ще краще, швидкісний катер, і взагалі - будь що мобільне, спроможне найшвидше досягнути першого-ближчого порталу міжгалактичного сполучення. Але таких засобів пересування на цьому штучному астероїді я, на жаль, не зауважив.
Взагалі, серед належних суто „Піраньї” декількох десятків суден, можна було, звісно, вибрати і щось менш габаритне та більш мобільне, але я мав серйозні підстави вважати, що ці варіанти були прораховані моїми супротивниками. І те, що видавалось кращим, насправді таким тільки здавалось. Та й вибирати я мав можливість тільки один раз, і то на відстані, - навіть не ступаючи на борт для попереднього ознайомлення. Такі переді мною стояли умови для завершення гри, і відмовитися їх прийняти я аж ніяк не міг.

А вибирати на відстані – досить нелегко. Навіть для таких обдарованих осіб, як я. Та й комп’ютери „Піраньї” щодо цих зорельотів видавали дуже приблизну інформацію, з єдиним незмінним оптимістичним додатком, що за додаткову суму кредиток будь який із кораблів за місяць-другий знову стане, як новий. Але, наразі, вся та флотилія являла собою досить похмуру картину. Особливо, коли ракетодром яскраво освітлювався місцевим сонцем. Не знаю навіщо вони обросли цим брухтом, але чому би й не обрости ним, раз останні десять років „Піранья” взагалі не змінювала свого місцезнаходження. Кружляла собі довкола тутешнього напівзгаслого світила на зручній відстані від багатьох транспортних порталів і спокушала світи дозволеними і не зовсім дозволеними плодами своєї життєдіяльності.
І всі, хто хотів, могли тут розважитись по повній програмі - на межі, а частіше таки за межами дозволеного - спробувати смак заборонених деінде пікантних страв і насолод, реальних чи уявних, виграти чи програти будь-що і будь-з-ким, та й все, що могло прийти в голову змученому від постійного нагляду за собою громадянину Співдружності, можна було тут зреалізувати. Зрештою, Космічний Всесвіт знову повернувся до терпимості і порядку, і до безмежних прав приватної власності. Чи, принаймні, поринув на деякий час у таку ілюзію. То чому б і „Піраньї” не процвітати.

Я досить швидко з’ясував, що за винятком „Уранії”, чиє небажання літати було, безперечно, добре відоме на „Піраньї”, на інших суднах нещодавно побували ремонтні бригади. А значить, вибране мною інше судно могло в дорозі зламатись, або взагалі не зрушити з місця. А мені залежало таки покинути це розбурхане піратське кубло. І зробити це максимально швидко, бо відлік часу вже пішов. Саме так. Я виграв у зоряних шулерів космічний корабель – на вибір - і рівно 24 години часу, аби підготувати судно і ушитися на ньому щонайдалі звідси. Бо потім ласою здобиччю стану вже я.

Більшого призу виграти я не міг, та й не хотів. І грати мене змусили обставини. Хоча і не зовсім ті, які склалися особисто зі мною. Просто довелося пристати на таке. І навіть переможно пройти ланцюгом їхніх випробовувань. І я пройшов їх ледь не до самого кінця.

Остання гра мала відбутися згідно тутешніх правил за найвищими ставками – все, що я виграв раніше, супроти співвласності на „Піранью”, за яку мали грати безпосередні власники штучного астероїда, чи ж бо їхні офіційні представники – шулери найвищого рівня. Але останній раунд міг бути трохи відтермінований – не всі ж бо шахраї найвищої проби постійно перебували тут. Що, зрештою, і сталося.

Мені запропонували зачекати рівно два тижні, чи вшиватися поки цілий на будь-якому з вибраних мною кораблів. Все, що я виграв, оці два тижні зберігатимуть для мене, як заставу, аби я мав вагомі причини сюди повернутися. А ні, то ні.

Я також не мав упевненості, що в мене коли-небудь виникне бажання сюди повернутися, але я був далеко не найголовнішим із чинників, які формували моє майбутнє.

А зараз потрібно було поспішати. За 24 години, точніше вже за 20, починав діяти другий основний параграф „конституції” „Піраньї” - все, що не належить Співдружності Федерації, могло бути привласнене представниками Вільних Світів, а значить і „Піраньєю”. А я не належав ні до Федерації, ні до жодного із кланів Вільних світів - я був істотою наразі ніде не зареєстрованою. Зрозуміло, це не значило, що мене міг розпилити на атоми перший-стрічний, але значило, що у кожній не федеративній місцині мене могли залишити навічно в якості безправного раба до вияснення обставин. І можна було не сумніватися, що використали б мене по повній.
І таке вже би сталося зі мною, якби я не погодився грати. Бо перший параграф уставу „Піраньї” проголошував, що той, хто грає – особа недоторканна. Принаймні, доки грає і має на що грати...

Безумовно, кожна тверезо мисляча істота намагалася чимшвидше стати громадянином спільноти Федерації, якщо не ставала такою за правом народження - підключала себе до загальної інформаційної мережі, чемно платила податки, не порушувала законів, а натомість отримувала надійний захист від усіх сторонніх небезпек, у тому числі й від поневолення, чи дезінтеграції. Але, по-перше, на „Піраньї” не існувало жодного квадратного метру, належного суб’єктам Федерації, де можна було би отримати громадянство, і, по-друге, я ніколи не погодився б на таке!
Вживлювати у свій організм зграю чіп-наглядачів! Ніколи.
А, отже, я нічий, і невдовзі за мною слідом кинуться всі охочі здобути тимчасово нічиє судно з нічиїм Переможцем. А далі - залежно в чиї руки потрапиш. Утім, потрапляти до будь-чиїх рук я і не планував.

„Уранію” до „Піраньї” притягли на буксирі, тому диспетчерська служба космопорту невимовно здивувалася, коли я запропонував їм відключити силові поля, що утримували зореліт на поверхні астероїда. Воно і справді було чому дивуватися, бо одне – „бачити” карти на руках у суперника, відчувати, на яке поле випаде виграш у рулетці, точно бити в ціль із будь-якої зброї, і зовсім інше – керувати зорельотом архаїчної конструкції. Та ще і таким норовливим, як „Уранія”.
Але я зумів домовитися із „Уранією”, і в мене ще було дванадцять годин на спробу переміщення у лагуні місцевого вакууму в напрямку найближчого порталу.
Та, хоч як не крути - до головних воріт летіти не менше трьох діб, а старою „Уранією” і всі десять. Тому нас, напевно, так легко і відпустили. Життя нікого і нічому не навчає, чомусь аж надто швидко вони забули про вервицю моїх виграшів...

На старому голографічному табло заблимав зелений маячок, з’явилося і зникло стандартне побажання безпечного польоту. І ми потихеньку стали набирати ходу. Я зручно розмістився на капітанському містку у досить охайно прибраному мною ж приміщенні рубки. Не знаю як щодо всього іншого, а цим я і справді міг гордитися. Звичайно, я не перетнув межу необхідного і достатнього. Просто кожна явна річ у рубці тепер перебувала під моїм контролем.
За прибирання я взявся вже у самому кінці, коли твердість моєї впевненості в тому, що політ відбудеться стала нагадувати брильянт найтоншої огранки. Та й це виявилося ледь не єдиним завданням, яке я поставив перед собою самостійно, і вирішальною противагою останнім вісьмом годинам життя-буття, коли я робив тільки те, на що вказував мені Бортовий комп’ютер! І першим було називати його Пітером, чи просто Пітом! :)

Зрештою, усі інші завдання здалися мені цілком розумними і відповідальними.
Я і ганяв із кінця в кінець судном, включаючи системи корабельного обладнання, вставляючи на свої місця прості запобіжники і різноманітно хитрі блоки апаратури. Сам я, однозначно, ніколи би із цим усім не дав собі раду. І на таке, очевидно, і розраховували мої недруги.
Я з насолодою уявляв собі здивовано підняті брови у багатьох, і таку ж кількість зраділих мисливців за космічним мотлохом. Та скільки було насправді тих, які у цю мить думали про мене? Навряд чи й декілька сотень, всім іншим було наплювати. Їх більше цікавило, що сьогодні станеться на головній арені тутешнього Колізею.

Гладіаторські бої не являли собою щось надзвичайне, особливо для Вільних Світів, але саме на „Піраньї” ставки сягали найвищих сум. Я чув, що на астероїд нині прибули правителі декількох особливо вільних планет. А значить дійство на арені й справді обіцяло стати незабутнім.

Ось якби я не виграв, то з великою імовірністю став би одним із тих, що вітали місцевих цезарів старим, але не забутим і досі „Ave, Imperator, morituri te salutant!” Можливо, не сьогодні, але на днях – точно.

Офіційно люди не виходили супроти інших людей, але на таких аренах ставалося усіляке. Особливо, коли на фініші дійства зустрічалися представники антагоністичних груп. Якщо справа взагалі доходила до таких зустрічей. Доходила не часто. На „Піраньї” також існувало виробництво „синтетичних” чудовиськ, яких поставляли у всі закапелки Всесвіту для показу, а в системі Вільних світів і для полювання на них на густо просяклою синтетичною і справжньою кров’ю аренах. Ясно, що ці штучні потвори постійно вдосконалювались, в той час як мисливці на „звіра” користувалися вельми обмеженими засобами оборони та нападу. Знову ж таки офіційно, штучні чудовиська були ніби запрограмовані тільки на самозахист, але в кривавій борні тонка межа між захистом і нападом танула аж надто швидко. Та й гладіатори підписували контракти найширшого розуміння – на так зване ризиковане дослідження штучних виробів – не для того, аби організаторів кривавих побоїщ можна було притягти до суду. Та й суди у Вільних світах не даремно вважалися вельми колоритними...

Перехід
І хоча яскраві вогні „Піраньї” швидко проковтнула удавана мряка, я знав, що на екранах радарів ми, як яблуко на долоні. Та навіть якби „Уранія” отримала і всі найновіші удосконалення, і могла за потреби ставати невидимою для особливо віддалених спостерігачів, нас усе одно намацали би, а потім і захопили гравітаційними імпульсами, щоправда не так швидко, як те могло статися зараз, але за добу упіймали би точно. І не тільки нас. Жоден корабель з людьми на борту просто не набрав би необхідної для втечі швидкості за такий короткий час.
Але теоретично вихід був, і я його знав.

Ми щосекунди додавали у швидкості. Центральний процесор, чи то Пітер, як він просив себе називати, повністю контролював наш політ у напрямку іншого, значно ближчого міжгалактичного порталу. Пітер вельми здивувався, коли невдовзі після старту я попросив його дещо скорегувати початковий курс - взяти значно правіше од вичовганої траси до відомого усім Переходу.

Зрештою, Пітер і не зобов’язаний був знати про ці, давно забуті людством, Ворота.
На жодній карті вони не збереглися і тому, що працювали обмаль часу, а ще через очевидну небезпеку одного навіть згадування про них. Закриті ж були вони через грандіозну катастрофу, що сталася у безпосередній близькості від одного із Виходів цієї системи Воріт. Величний зоряний світ за тими Ворітьми, раптом почав складатися у ніщо, і те ніщо теоретично, могло пройти і крізь Портал. Тому він був закритий і успішно забутий. Світів і систем порталів до них і без того вистачало.

А розповів мені про них мій Майстер, ба, навіть навчив мене, як їх відкрити. Сказав, що існує велика імовірність того, що доведеться ними скористатися. Отож і вклав потрібні знання в майбутню ситуацію - бо, як він полюбляв казати, голова мені потрібна не для таких знань... Добре, що потурбувався. Утім, як інакше, раз ця моя мандрівка ним і влаштована?
Наставникові можна було вірити більше, аніж самому собі. На те він і Майстер. Цікаво, наскільки глибоко він передбачив усе те, що зі мною станеться? Із усіх своїх учнів, чомусь найбільшу увагу він надав саме оцій, моїй „поїздці”.
Майстер називав це освоєнням території. Не знаю - як і чому, але всюди, де я фізично побував, я міг у подальшому з’являтися і метафізично. Тобто, „залишаючи” тіло в одній із печер своєї обителі, я міг являтися у знаних мені місцях безтілесно, а за бажання і проникати там у потрібні тіла. При цьому я не втрачав зв’язку зі своїм тілом. Зрештою, тривалість таких мандрівок залежала тільки від уміння, досвіду, накопиченої сили. Я знав, що Наставник за потреби може покидати своє тіло на роки, і навіть переноситися разом із тілом у просторі. Хоча таке перенесення і потребувало тривалої підготовки і неймовірних зусиль, але певно, що було досить поширеним серед Майстрів.

Я вже об’їздив достатню кількість світів Федерації, де кожен раз маскувався під когось із тамтешніх громадян. А останнім часом змушений був освоювати Вільні Світи, і ось доосвоювався. Але якось дивно все склалося - потрапити у піратські лапи із моїми здатностями було не просто. Наче все спеціально заздалегідь було підлаштовано. Наче сам Майстер мене і виклав їм на тарілочці. Що ж, якщо так, то йому видніше...

В контексті усіх цих припущень мене хвилювало лише одне, чи будуть на „Піраньї” дотримуватись обіцянок, і коли саме услід за нами стартують з її поверхні численні мисливські зграї.
Ех, якби зараз моє тіло знаходилося у більш захищеному місці, я би не забивав свою голову дурницями. А так, рятуй і його, і все те, що до нього приклеєне. Та зрештою, це моє єдине, а тому – улюблене тіло, в якому я колись народився, в якому відкрив для себе цей світ, і в якому колись помирав, але так і не помер. Хто б міг подумати, що після відчуття смерті і до остаточного мого прокидання у цьому часі – пройшло 400 років! А наче мить пронеслась. І, зрозуміло, прокинувся зовсім в іншому світі, аніж той, у якому помирав. Тіло здавалося своїм і не своїм – одночасно. Та до того часу, коли я вперше знову побачив себе у дзеркалі, я з ним пройшов через багато випробувань...

Я залишив для подальших взаємин із головним бортовим комп’ютером найменш застарілу - голографічну форму спілкування. Та потім, наче роблячи мені послугу, Пітер запропонував її трохи вдосконалити, задав декілька уточнюючих запитань, навіть зіронізувавши щодо моїх поглядів на жінок. І за декілька миттєвостей прямо біля мене у кріслі головного штурмана з’явився цілком реальний на вигляд суб’єкт років п’ятдесяти, нормальної статури, з приємним, живим обличчям. Дивно було відчувати на собі його погляд. І досить незвично було дивитися в його уважні очі, знаючи, що їх насправді немає.

- Чому саме так? Звідки ці обриси? - запитав я у голограми.

- Це так, Капітане, - один старий знайомий залишив у моїй пам’яті – відповів, здалося трохи знітившись, Пітер.
Дивна в нього все таки була закладена програма - емоції, іронія, бажання самовдосконалення... Та я чув достатньо про безвісних геніїв програмування, які залишали після себе неймовірні шедеври.
- Пітере, не розумію і все - корабель перебуває у хорошому стані, в той час, як всі гадали, що це просто мотлох! Дивно, так? – у мене існували деякі підозри з цього приводу, і цікаво було, яка з них виявиться вірною.

- Капітане, напевно справедливі всі ваші варіанти і ще декілька моїх, не зауважених вами.

- А звідки, Пітере, тобі відомі мої варіанти? – запитав я з найбільш делікатними нотками в голосі.

- Капітане, як тільки ви ступили на борт „Уранії”, я відразу відчув, що ви інший, аніж звичайні люди, маю можливість бачити оцю вашу іншість, хоча і не надто виразно. А щодо простого люду, то у них, здебільшого, є оті, вживлені, пристрої, і мені не важко змусити їх робити ті чи інші речі. Але хочу, щоби ви правильно мене зрозуміли, я не примушував нікого робити щось недобре, я лише ховався від дурного, якого так багато у світі...

У голографічних Пітерових очах майнуло стільки печалі, що мені навіть здалося, що він і справді її відчуває. Що трохи дивно, як для комп’ютера.

- Зрозумів, майже зрозумів, Пітере. Знаєш, я не частий гість у відкритому космосі, але за свого нинішнього життя не раз мав справу з головними комп’ютерами, та ніколи не чув, аби вони говорили про добро і зло, про свої стосунки з цим. Не знаю, Піте, чи ти мене розумієш, але добро і зло, начебто, далеко виходять за строгі рамки усього тутешнього. А будь-які машини, і ти в тому числі, діють строго в цих рамках, чи не так?

- Так, капітане. Зазвичай так. Але, як бачите, існують винятки, - голограма із іменем Пітера знову ж таки печально посміхнулась, - Якби я був суто машиною, мене не цікавили би ні добро, ні зло, ні мудре, ні дурне. А мене цікавить, бо я теж не тільки вичислювач, вважайте, що мене турбують ті ж проблеми, що і вас. І саме тому, я і попросив про допомогу, зрештою, як і ви у мене...

Голограма Пітера раптом замерехтіла, і зникла, потім знову з’явилася, але стала вже більше схожою на візуалізовану світлину, аніж на колишнього, майже живого чоловіка.

- Капітане, перепрошую, основні мої елементи ще старого зразку, а всі можливі, зроблені мною, вдосконалення не дозволяють конкурувати з потугою цивілізації за бортом, словом – нас активно шукають, і всі мої зусилля зараз направлені на підтримку вибудованої нами захисної оболонки.

Я, м’яко кажучи, був знову здивований.

- Пітере, а хіба у нас існувала можливість створення такої оболонки? Щось я такого не зауважив.

- Капітане, я свого часу модернізувався, наскільки те можливо, і в цьому напрямку, але ж корпус „Уранії” не переробиш. Оце нині ми спільними зусиллями ще трохи додали за рахунок останніх придбань, але тільки моєї енергії не вистачає аби протистояти більш потужним спробам нас знайти. Перед тим, як змінити курс на вказаний вами, в рамках наших домовленостей, я за власною ініціативою випустив старим курсом невеличкий імітатор „Уранії”, якого вистачило аж на п’ять годин, але ось щойно на „Піраньї” розкрили мою хитрість.

Останні Пітерові фрази мене зовсім збили із пантелику. Як на мене, розмовляти таким чином бортовий комп’ютер аж ніяк не міг! Діяти за власним розсудом, іронізувати могло тільки щось живе – і зовсім не „мертвий” інтелект великої арифметичної машинки!

- Пітере, ви мене дивуєте ще більше. Я можу тільки подякувати, бо наші шанси зростають. Вони ще не чіпляють нас гравітаційними імпульсами? Хоча, термін для вільного пересування їхнім обсягом, який я у них виборов, ще не збіг, але ж пірати є пірати...
- Ні, капітане, ще не чіпляють і це, можливо, їхня помилка. Наразі вони досить обережно прощупують космос у напрямку до відомих їм найближчих Воріт, але, самі розумієте, область пошуку автоматично розширюється, як і сила, з якою він здійснюється. За такої динаміки я можу гарантувати нашу невидимість ще хвилин з десять, і то в разі, якщо вони діятимуть тільки з основної бази. Однак не зможу їм нічого протиставити, якщо вони включаться хоча б на третину наявної у них потужності. Але ви могли мені б допомогти.

- Хороша думка. Мені вийти назовні із дзеркалом у руках? – Спробував я парирувати логіку Пітера, хоча вже відчував куди він хилить.

- Навіщо так, капітане. У мене є більш оригінальні пропозиції. Нам потрібно спробувати поєднати зусилля вищого рівня і це дозволить нам іще певний час бути невидимими. Я за деякими ознаками оцінив ваш потенціал, а він вельми незвичний, як для стандартного людського, чи не так?

Мені важко було заперечувати очевидну логіку Піта - наразі відірватися від „Піраньї” ми прагли однаково сильно, і я, зрештою, не хотів вводити його в оману щодо свого справжнього потенціалу. Та пропозиція Піта несла у собі і можливу небезпеку. Я мав грати на чужому полі і максимально довірившись невідомому партнеру.
Хоча, як казав Майстер, якщо тобі вистачає розуму виставити напоказ свою сутність, то мало би вистачити мудрості і на запрограмовані рефлексії.

- А що таке можливо? Я ж без отих усіх пристроїв у тілі ...

- Капітане, витягніть із тієї шухлядки, що біля ваших рук, пару навушників, одягніть їх і ми спробуємо це зробити.
Було над чим задуматися, та часу зовсім не вистачало.
- Пітере, але тільки, якщо ви обіцяєте не зондувати мене, не торкатися сутності мого „я”, так?

- Обіцяю, Капітане, але покваптесь, на „Піраньї” схоже занервували...

Я і справді побачив біля своїх рук шухляду. Вона щойно на якийсь міліметр відійшла від загальної панелі і тому стала помітною. Раніше я її не зауважив, хоча і вельми ретельно тут усе оглянув.

„Навушники” одягалися на скроні, судячи зі всього, досить древній спосіб для встановлення прямого зв’язку мозку з комп’ютером. Можна було й інакше з ним зв’язатися, але я вирішив ризикнути, швидко налаштував деякі рефлекси на випадок „втрати свідомості”, вдягнув „навушники” і закрив очі...

Я звик виходити „з тіла” самостійно – але не так і не туди, куди вийшов зараз. Судячи з усього, ми знаходилися у найнижчому прошарку надпростору. Прямо переді мною ковзнуло внутрішнє обличчя Пітера, яке нагадувало рельєфне ущільнення блакитної електронної хмарини, довкола ж нас мерехтіли, накладаючись і переливаючись різноманітні електромагнітні і гравітаційні поля. Я таке вже бачив, хоча знову ж таки – не так. Та й зараз поля виглядали незвично деформованими. Причиною була прозора сфера, яка, здавалося, поглинала і розсіювала їх. І тут я побачив „Піранью”. Крізь захисну сферу астероїд виглядав зовсім інакше - яскравого свічення обруч навколо мряки серцевини. Сяяння від цього обруча теж ковталося і затим розсіювалося сферою, але я знав, що сила цього проміння зростає. Пітер контролював і підживлював поступлення і відвід енергії із захисної сфери, від мене ж вимагалося сконцентруватися на утриманні захисної сфери в заданих їй просторових координатах.
Потрохи я призвичаївся і, здавалося, без особливого напруження контролював цілісність і положення „тканини” невідомої мені енергетичної субстанції, гамував її вібрацію, гасив раптові хвилі на її поверхні. Я знав, чого від мене хоче Пітер. І я повинен був чим довше утримати ці, поступово зростаючі „води” у визначеній для них гавані. Кільце „Піраньї” палало все дужче і нам із Пітером доводилося серйозно напружуватись, аби втримати створену нами оболонку від руйнування...

Наші з Пітером сутності були, здавалося, зовсім поруч, і вистачило б одного доброго проникливого „погляду”, аби взнати про Пітера все. Але я вмів тримати себе в руках. Щоправда, із самої найпершої миті тут, у надпросторі, я вже встиг зауважити, що Пітерові сутність формально нічим не відрізняється від будь-якої людської, хіба лише тим, що значно потужніша і помітніше „структурована”...

Не знаю як довго я утримував захисну оболонку, та з кожною хвилиною це давалося вже далеко не так просто, як на початку. Та й не дивно, що не просто, з огляду на величезне напруження сил навколо „Уранії”. Схоже, заняття цілковито захопило мене і я легковажив отим відчуттям, що вже давно йдеться про зусилля надмірі, як для людської істоти.
Ще раніше я зауважив блискучі іскорки, які з’явилися осторонь цілковито запаленої сфери „Піраньї”. Іскорки були мисливськими кораблями, що раз по раз спалахували пошуковими імпульсами. І це свідчило про те, що битву ми програли.

І раптово все змінилося. Контури „Піраньї” стали дуже швидко тьмяніти, як зрештою і все навколо, наче хтось почав скручувати загальну яскравість світла. В одну мить біля мене промайнула Пітерова сутність, яка, здавалося, щось мені наполегливо кричала. Але його крик не долітав до мене, ніби величезний порохотяг висмоктував „звуки” з його „вуст”. Стало зовсім темно і холодно, і я відчув дивний доторк, ніби вітерця. І в цей момент Пітер врізався в мене. Здалося, що наші сутності на мить поєдналися, здивовано переплелися, і відразу ж світ відчуттів мого „я” померк остаточно, аби тут же проявитися у яскраво освітленій капітанській рубці космічного корабля. Останнє, що я встиг іще зауважити, були велетенські щелепи, які розідрали нашу захисну оболонку, і вона шматками сріблястої павутини ковзнула у загальну мряку...

Я відкрив очі і зрозумів, що рефлекси таки спрацювали і я, втрачаючи „там” свідомість, „тут” рефлективно скинув із себе кляті „навушники”. Поруч сиділа голограма Пітера і уважно спостерігала за мною. Миті переплетіння наших „я” було цілком достатньо, аби я взнав про Пітера все. Все що з ним сталося від зачаття і до миті теперішньої. І цього було значно більше, аніж я міг у себе прийняти.

Я наповнився Пітером по самі вуха. І над кожною одиничкою інформації пливла ще й хмаринка емоції...
Мій Наставник мав рацію, коли час од часу кожному з нас, як закляття, повторював: ”голова мені потрібна не для знань!” І я, знову уві слід йому, промимрив потрібну формулу – і стало легше.
Скільки років уже мене навчали, стільки Майстер про це говорив. А, здавалося, що б тут такого, усім відомо - твоя пам’ять і ти – зовсім не одне й те саме. А спробуй скористайся цим без практики, без потрібного ключа! А ключ це і я сам. У скількох світах тепер, на скількох планетах розкидані потаємні скриньки моєї пам’яті...

Я ще раз відтворив цю формулу, скидаючи отриманий від Пітера вантаж.
Частина моєї пам’яті, легко відокремившись, невидимо зависла десь тут, у рубці – хоч і відсторонена від мене і невидима, але відчутна, легко досяжна звідусіль, де б я не був, і досяжна тільки мені…

Пітер не відриваючись глядів на мене, так ніби такий пильний погляд голограми і справді був реальністю.
- Капітане, мені прикро, але не існувало іншого виходу, - якби ми ще хоч трохи затримались, то, думаю, вже би перестали існувати. І ви розумієте, проблема не в тому, що ми би покинули відомий нам світ, а в тому – як це відбулося. Але ми протримались скільки потрібно. Все таки – три години додаткової невидимості – це суттєво. Тепер навіть найшвидшим кораблям не вистачить часу аби дістатися до нас раніше, аніж ми досягнемо воріт вашого порталу. Якщо вони про нього не знають, то будуть вельми здивовані...

- Пітере, значить наші шанси виграти цей забіг зросли ще трохи. І враження незабутні, не думав, що у мене аж такі здібності. Утім, мої відчуття неоднозначні. І я дуже багато взнав про вас, а ви, напевно, стільки ж і про мене. До речі, що то за мегалодон такий мені привидівся? Я донині вважав, що у космосі тільки комети нишпорять...
- Справді, капітане, дізнався, що ви не зовсім звична людина, але про це я здогадувався і раніше, і через це погодився бути з вами в одній команді. Утім, сторінки вашої пам’яті залишилися не прочитаними, таке враження, що у вас її взагалі немає. А що стосується Мегаладона, то ви мали на увазі певно доісторичну акулу? Цікаво, що ви, кеп, саме таким чином побачили той шалений викид ентропії.
- Викид ентропії? Пітере, я не дока у фізиці, але не певен, що таке можливо.
- Капітане, я вже не перший раз спостерігав подібну активність.
- Самостійно спостерігав? – запитав я, хоча вже прекрасно знав що і до чого, не знав тільки, як сам Пітер до цього ставиться.
- Так, капітане. Наскільки я розумію, людям наразі такі спостереження не доступні. Але пропоную поки що відкласти цю проблему і зайнятися речами більш актуальними. У нас є спільні цілі, яких ми ще не досягли. А як досягнемо, можливо і до оглядин мегаладонів черга дійде.

Мені здалося, що при цих словах Пітерова голограма усміхнулась, точно посміхнулася!
Я подумки знову потягнувся до тутешнього сховку моєї пам’яті – і виразніше, аніж мені того хотілося, побачив Пітові „фізичні” виходи за межі корабля. За межами корабля у Пітера був не космос.

- До речі, капітане, слідом за нами мчать щонайменше 15 кораблів, а ще деяка кількість, можливо, для нас поки невидима. Судячи за швидкістю руху, деякі із них безпілотні. Інші вже випустили свої гальмівні снаряди, - хто нас заякорить, тому і здобич належатиме, так? Зрештою, ми підійдемо до порталу незайманими, але якщо затримаємось на вході, тоді доведеться відбиватися.

Пітер удавано махнув рукою і посеред капітанської рубки, ніби з нічого, з’явилося велетенське голографічне панно, на якому запалали тутешні зорі, замиготіли вогниками наші переслідувачі, і ми самі, слава Богу, на досить значній відстані від них. Не так уже й далеко від нас відсвічував голубим сяйвом і наш таємничий портал. Схоже, що Пітер просто розмістив портал за тими координатами, які я йому дав. Та й перевірити наявність міжгалактичних воріт можна було тільки впритул наблизившись до них, та ще і заздалегідь відкривши їх. А потім і закривши – за собою.

Це якщо потойбіч від воріт залишилося хоч трохи простору для здійснення подальшого переходу. Але мій Майстер звідкись точно знав, що обсягу вистачить. Якась комірка його пам’яті із нескінченої їх кількості вочевидь була і там. І нічого такого, катастрофічного, з нею на цей час іще не сталося, бо тоді б він знав...

Отже можна було особливо не хвилюватися, але спокою у собі я чомусь не відчував. Навіть коли грав на „Піраньї” – відчував себе спокійніше. Колись, у далекому минулому, я б міг знехтувати цими неясними передчуттями. Зараз же – ні. Зрештою, все навчання у Майстра зводилося до осягнення, опановування найтонших своїх відчуттів.
Що ж, раз так то так. Я закрив очі, подумки відключився від фізичних умов, у яких перебувало моє тіло, і вийшов у свій персональний надпростір. Відразу моє єство пройняла ейфорія щастя. Густий нектар місцевих енергій барвисто торкнувся мого виснаженого єства. Здається на деякий час я таки розтанув у цих, божественних відчуттях, та час тут, на таких висотах, тік за іншими законами. Якби я міг, то перебував би тут годинами, знаючи, що внизу, натомість, не проминуло і декількох хвилин... Затим я „спустився” значно нижче, аби перевірити деякі свої відчуття.
Пітерова аура концентрувалася понад свіченням багатоядерного кола центрального процесора, подекуди посилюючи свою яскравість над тими, чи іншими інформаційними потічками, які виливалися і вливалися зусібіч. Пітер мене поки ще не відчув, та і витав я значно „вище” за нього, - так не відчуває сухопутне створіння погляду птаха із вишини над собою.

А ось і причина мого неспокою – на коротку мить кліть центрального процесора пронизав тонкий імпульс променю, що з надпростору бачився чомусь синім, - вирвався з одного із ядер і зник. За декілька секунд знову. У надпросторі все невидиме залишало свій виразний слід. І я знав, що цього не повинно бути Схоже, що у нас нещодавно активізувався маячок, і тепер нас „вели”. Я уважно, але не надто прискіпливо, переглянув роботу інших ядер, і вийшов із надпростору.
Існували причини, через які затримуватись у ньому надовго заборонялося, зрештою, чим нижчий рівень надпростору, тим довше там можна перебувати. Але сьогодні я вже достатньо там наперебувався.
Мене вчили, що надпростір був не тільки межею поміж життям і смертю. А й третиною людського світу взагалі. І саме в ньому проходив отой кордон межи життям нашим і життям вищим, які розділяла „смерть”.
У цьому і вся проблема, чим вище ти здіймаєшся у надпросторі, тим ближчий ти до свого майбутнього, повноцінно ввійти до якого можна лише після власної смерті. А можна і не ввійти. Тому перебування на найвищих рівнях надпростору вимагало надзвичайного вміння жити на межі смерті. Пітер цим умінням не володів. Але Пітер робив більш дивовижні речі – просто переходив цю межу, і повертався, і не один раз!

Зчитавши його пам’ять я дізнався про це. Щоправда, Пітер повертався не за власною волею. Якісь сили повертали його назад – у наше життя. Він помирав і знову ж оживав, не втрачаючи нічого, навіть часу на таке дійство! Але ж не від бортового комп’ютера залежало його життя? Мені захотілося про це дізнатися трохи більше, але ж дечого про себе не знав і сам Пітер.

- Так, якщо наздоженуть, то доведеться відбиватися, - відповів я йому після своєї – менше аніж миттєвої для земних умов – відсутності, і пізніших, недовгих роздумів, які навряд чи Пітер зміг би прочитати без своїх навушників, - Я, Пітере, ось що хотів у тебе ще запитати - судячи зі всього, комп’ютер на „Уранії” досить часто повністю відключали від живлення, і ти міг би не раз припинити своє тутешнє існування, якби воно залежало тільки від живлення процесора, так?
Голограма різко встала, „пройшлася” містком і підійшла до мене.
- Капітане, схиляю голову, ви вже знаєте про мене стільки ж, скільки і сам я. Це мене самого дістає. Коли років із п’ятдесят тому бортовий комп’ютер відключили вперше, то я і справді радісно очікував цілком заслуженого кінця, але не помер, і не відійшов туди, куди набирався нахабства інколи заглядати. Мені дійсно жаль, що цього до сих пір не сталося. Чому жаль? Бо тут я божеволію, чи вже збожеволів, може ви поставите діагноз, і придумаєте як мені негріховно покінчити зі своїм, отаким от, існуванням...
- - Зачекай, Піте, і ти, так би мовити, став час від часу впадати в анабіоз?
- - Так, сер.
- - Отже, якщо ми зараз виключимо наш бортовий комп’ютер, то нічого катастрофічного не станеться?
- - Нічого такого, сер, окрім того, що „Уранія” буде некерована і ми не зможемо з вами спілкуватися так, як оце зараз.
- - Якось зможемо, Пітере. Тож ти дозволяєш мені тимчасово відключити центральний вичислювач?
- - Так, сер.
Ще б пак, подумав я, ти тільки того і чекаєш, аби хто-небудь витяг тебе із тієї халепи, до якої ти вліз із власної волі.
Я відключив живлення центрального вичислювача – основне, потім аварійне. Зрештою, швидкості нам і так вистачало аби невдовзі дістатися цілі. Зробивши це, я знову „вистрибнув” на найнижчий рівень надпростору. Якщо з попереднього рівня я „бачив” все ніби з висоти пташиного польоту, то зараз був на самісінькому низу. Енергетична субстанція Пітера виглядала не так бадьоро, як перед тим, втратила минулу щільність, ніби розпорошилася. На цьому рівні вже можна було спілкуватися, не оглядаючись на те, що тебе підслухають машини.
Зрештою, якби машини мали доступ до надпростору, то людство давно би зникло. А так – ось вона - довічна перевага живого над мертвим - щоправда, перевага достеменно не осягнута людством.

Я знав, що у звиклого використовувати потужності бортового комп’ютера Пітера теперішні реакції будуть помітно загальмовані, але вони мали спрацювати. Я передав йому, що за нами стежать, і ретранслював йому картинку взаємодії одного із ядер процесора із чимось стороннім. „Ми здатні змінити курс? - запитав я Піта, - Без включення комп’ютера? На що Пітер в’яло, та цілком резонно запропонував просто тимчасово відключити підозріле ядро і поставити довкола нього оболонку захисту, - на таку маленьку оборону залишків ресурсів повинно вистачити. І Пітер пояснив мені, як те все зробити без шкоди для виконуваних в цілому комп’ютером задач.

Я повернувся в тілесний простір і, проробивши усі необхідні маніпуляції, знову вивів бортовий комп’ютер у робочий режим. „Синій” промінь більше не з’являвся. З одного боку, я відключив підозріле ядро, з іншого - Пітер вибудував безпосередньо навкруги кліті процесора невеличку захисну сферу.
- Кеп, я з’ясував у чому справа, колись таким чином спрацьовувала автоматична ідентифікація бортових комп’ютерів мого типу. І це все відбувалось автоматично і, значить, поза межами мого контролю...
- Добре Піте, а тепер трохи змінимо наш курс.

Нові координати прийшли до мене вочевидь тоді, коли цього забажав Майстер. Він певною мірою контролював кожного з нашої групи, але робив це достатньо витончено, аби ми відчували його присутність. Знову ж таки, для цього він колись мав побувати у моєму надпросторі, відкривши собі доступ туди назавше, що він, звичайно, і зробив, ймовірно, у першу ж мить нашого знайомства. І тому тепер він міг бувати у мені будь-коли і будь-де, звісно, доки я мандрую, використовуючи власне тіло. Так і я тепер зможу потрапляти в Піта, доки він і „Уранія” – одне ціле.

Я передав Пітерові нові координати для корекції курсу, і невдовзі відчув усім тілом, що „Уранія” почала змінювати напрямок свого лету. Напевно ми досить вчасно зробили відповідний маневр, бо зненацька нас досить сильно трясонуло. Але ми були вже надто далеко від центру дії променя гравітаційного захоплення, тому досить легко вислизнули з пазурів невідомого недруга. Невідомого, бо на голографічному панно навколишнього космічного простору – нічого такого, що було би достатньо близько від нас для спроби захоплення не спостерігалося.

- Ох, нічого собі, Капітане! – скрикнув Піт – Це щось нове! Вчасно ми звернули! Але ж напад може повторитися! Ви тільки погляньте, наші переслідувачі, як по команді, всі раптом почали змінювати курс, навіть випущені ними снаряди змінюють свої траєкторії!
- Можливо, це й справді щось дуже дивне. Але ось тобі нові координати - негайно змінюй курс!
- Як скажете, сер!
Корабель знову специфічно завібрував, досить серйозно відхиляючись від недавно вже оновленого курсу.
Змінюючи курс, Пітер не забув відмітити на своєму голографічному панно останні події навколо нас. Бортовий комп’ютер миттєво вирахував усі зміни курсів наших переслідувачів і зобразив епюри сил для кожного рухомого об’єкта – і прямо на очах звів ці всі епюри до одного малюнку. І ще за декілька секунд пульсуючими штриховими лініями показав напрямки дії зведених сил. Ще мить – і вони зійшлися в одну точку. Вельми рухому точку.

І знову нас потужно струснуло! Та вже значно сильніше! Цього разу, хоча і на коротку мить, але з’явилося те дурнувате відчуття, що тобі до задниці на повному ходу спробували підчепити резинового джгута. На наше щастя джгут знову виявився не достатньо точно накинутим. І знову це був прицільний удар по тому місцю, де ми б знаходилися, якби щойно різко не змінили курс!
- Пітере. Чорти б мене взяли, якщо це не полювання, в якому ми усі є дичиною!
- Схоже! За останню хвилину ми втратили 5% палива, і мій реактор ледь не відмовив! Але ж це те, чого я чекав усі роки, достойна смерть у боротьбі!
- Повертаємось на найперший наш курс, швидко!
Корпус „Уранії” знову завібрував.

На голографічному панно уже чітко проглядалося, що і до чого. „Джгути” гравітаційних зашморгів невидимого нам спрута різко скорочувались. Якщо у кораблях, які нас переслідували, були команди, то таких перевантажень їм не випадало пережити.
Це був надмисливець! Місце, в якому він наразі перебував, було максимально наближене до пійманих ним кораблів, і тому досить далеке від нас. Це змушувало задуматись щодо його неймовірної потуги. Але дещо хвилювало мене ще більше, за діями невідомого мисливця не стояло нічого живого. Під час останньої атаки я встиг на мить вискочити у надпростір і не зауважив, що сила, яка діяла проти нас мала стоунок до живих істот.

Видно зоряний мисливець був наразі зайнятий підтягуванням жертв, деякі з яких – особливо безпілотні, ще боролися, бо він більше не нападав на нас. Спрут підтягував і ковтав упійману здобич.
Ми вже досить далеко відірвалися від нього, коли він, очевидно покінчивши із усіма іншими, рвонув за нами.

Такого я ще не бачив, і Пітер теж – себто, такого прискорення, такої швидкості руху. Зрештою, ми його зуміли побачити своїми радарами тільки тому, що він „проковтнув” відомі нам кораблі, і вони ледь-ледь, але просвічували з його брюха.

- Пітере, якщо у нас є чим по ньому стрельнути, то стріляємо зараз!

Мені було очевидно, що цей монстер, який узявся полювати на нас, не міг пройти крізь будь-який просторовий портал офіційним шляхом, а подорожувати із однієї зоряної системи в іншу можна було вічно, значить, найбільш імовірно, прибув сюди він таки через невідомі загалу портали, які знайти було не так вже й легко, а суто машинними приладами – абсолютно не можливо.

Знайти їх міг тільки схожий на мене, а ще більше на мого Майстра, інсайдер. А участь інсайдерів у такому корсарському проектові свідчила про те, що трапилося щось значиміше, ніж можна було собі відразу уявити.
Звичайно, на корсарі у цю мить інсайдера аж ніяк не могло бути, як і жодних інших високоорганізованих живих організмів. Бо на кораблі, що рухається із такими прискореннями, високо розвинутому організму вижити не можливо в принципі. Але це значить, що зоряний корсар переважно діє в рамках штучного інтелекту, і це суттєво звужує його можливості - з огляду на те, що сам по собі інтелект, штучний чи не штучний, немає доступу до надпростору.
Якби мав, то комп’ютери давно би захопили владу над Усесвітом.
Саме тому будь-який комп’ютер можна виключити, і зробити це з надпростору, хоча здійснити це не легко. Та Майстри схожими дрібницями не займаються, отже й доводиться таким як я зі шкіри вистрибувати...

Те, чим „пальнула” „Уранія”, скоріше за все, було різновидом самокерованої ракети з потужним анігіляційним зарядом - із тих, які легше було придбати у Вільних світах, аніж знайти на кому їх, узагалі, випробувати. Випущена нами ракета на найменшій ході, аби не можливо було її відразу зауважити, почала віддалятися від нас у напрямку нашого переслідувача. Я завчасно попросив Піта діяти із найбільшою обережністю і активувати двигун ракети на максимальну потужність тільки у найбільш сприятливу мить. І її не довелося надто довго очікувати.
Ледь не відразу із її настанням, я зрозумів, що ми підійшли і до воріт Порталу.

Якщо офіційні, відкриті Портали захоплювали космічні кораблі автоматично, то в закритий портал ще потрібно було примудритися попасти. Зрештою, напружуватися мені не довелося, бо за вхід сюди відповідав Майстер. І я зненацька гостро відчув його присутність. Ого! значить справа ще більш серйозна, аніж мені здавалося.
Але ситуація від цього не спростилася.
Наш переслідувач мчав зі швидкістю раз у двадцять більшою за нашу. І тому досить скоро знову наблизився на відстань гарантованого гравітаційного захвату. Але тут спрацював на повну потужність двигун ракети зі встановленим зарядом на борту. Ракета виявилась в достатній близькості від курсу корсара. Вони стрімко зближалися. Та не довго музика ця тішила нас. Раптово наша бойова ракета почала різко сповільнюватися. Очевидно наш ворог зрозумів, що і до чого. Дивно, що він не розстріляв наш заряд, а тільки зупинив його подальший лет. Певно, намагався осягнути – з чим має справу. Ця процедура трохи відволікла корсара від нас, але не настільки аби він не помітив, що ворота Порталу відкрилися.
Не знаю хто вдарив першим – ми, пославши своїй зброї сигнал до вибуху, чи корсар, кинувши у наш бік гравітаційне ласо. Напевно що ми, бо ласо хоча і захопило нас мертвим зашморгом, але зовсім безсило.
Заряд, що вибухнув під самим носом корсара, схоже, був розрахований на промислове подрібнення астероїдів, тож і враження це справило незабутнє. Термоядерний вибух на такій незначній віддалі завше вражає.
Але ми не змогли насолодитися ним у повній мірі, бо ледь не відразу почалося входження у Ворота Порталу, куди нас втягнуло разом із „провислим” гравітаційним ласо.

Зірки довкола нас ледь не відразу згасли, але абсолютна темінь не настала, бо Ворота остаточно ще не зачинилися. І судячи зі всього, у Ворота затягувало і ошелешеного вибухом мисливця. Можливо в перші миті в нього існували шанси відчепитися, але він прогавив їх. І тепер не існувало жодної потуги, аби протистояти силі Порталу, принаймні, я такої не відав.

Коли я вперше „пройшов” у Ворота Порталу, то був добряче здивований тим, як одну нерухомість раптово замінила інша. Але та, попередня нерухомість була примарною, бо я знав, що космічний корабель завжди рухається, і будь-який порівняно невеликий об’єкт за бортом швидко тане в далині, а, ввійшовши до порталу, побачив, як „зачиняються” Ворота – таки „нерухомі” - позаду. Зрештою Портал – це надпростір, а в надпростору свої закони, як і свої межі.

І входження до Порталу неможливо було зупинити за власним бажанням. Якщо ворота відкрилися для тебе, то вже поки повністю не втягнешся в них - не звільнишся. А ми з Корсаром для Порталу, схоже, були одним цілим. І вже не мало значення, відпустили на Корсарі оце гравітаційне ласо чи ні – на момент захоплення ми були одним цілим, і вся маса оцього єдиного цілого і повинна була пройти крізь Ворота. Я згадав, що так само здійснюють міжгалактичні стрибки тягачі із десятком причеплених до них вантажних барж. Так що у корсара не було жодних шансів.

І справді, проминуло не так багато часу, і у Ворота почало втягувати і нашого переслідувача.
З часом тут взагалі складалася своя історія – земний відлік його тут майже зупинявся...

Мій наставник не міг з’явитися на „Уранії”, на якій ніколи не був, але запросто міг виринути перед моїми очима. Це йому, що повікою моргнути. Насправді з’являється в надпросторі над головою, але із ввічливості імітує ніби перед очима. Ось і зараз „сів” у вільне крісло збоку від Піта. Ще та пара. Пітер ясно – навіть присутності його не відчує, а Майстер навпаки, бачить усе – моїми очима.

- Вітання вам, капітане, з рідного дому. Якщо ви не проти, то називатиму вас так. Чи вам зручніше чути те ім’я, під яким ви перебували на „Піраньї”?
Я буркнув щось подумки. Із чим Майстер відразу погодився, мовляв, правильно капітане, відповідайте мені тільки подумки. Точніше погодилася, бо перед моїми очима цього разу сиділа приємна земна жінка, хоча і в літах.
- Ось бачите, капітане, як все склалося, цікаво, що саме з вами. І зрозуміло, що не спроста. Але плетиво не нашого рівня - з одного боку вищого, а з іншого – нижчого. І схоже, нам потрібно знайти ключик, з яким підемо далі. А тут аж два можливих – перший, оцей наш Пітер, а другий – оте чудовисько за бортом. Пітер нас дочекається, а щодо оцього, як ви тут його назвали, Корсара, ясності немає. Отже, виходимо на прогулянку. Вдягайте скафандр. Вони сховані біля головного шлюзу і прошу вас, давайте швидше. Портал спрацює за щось схоже на земну годину. Більше затримати його я не змогла.
- Так, Учителю.
Сперечатися із Майстром було безглуздо. Але я встиг на мить пірнути у свій власний надпростір, вийти з нього у надпростір загальний. Бортовий комп’ютер наче спав, жодної енергетичної активності. Відповідно і Пітер був у досить таки розпорошеному стані. Але те, що я побачив навколо нас – захопило мій дух! Я ніколи не бував раніше у надпросторі Порталу, бо переходи крізь них були миттєвими. Дарма. Неначе я видерся на найвищу гірську вершину і в ідеально-чистому гірському повітрі відкрилися неозорі далечіні відкритих моєму погляду світів. І в ту ж мить, щось схоже на прохолодний дотик, змусило мене озирнутися. І я вже почав було це робити, як дужа рука Майстра дала мені ляпаса. Та я, схоже, встиг зачепити краєм оком дещо неймовірне жаске позаду, бо холод пронизав мене. Утім, я опанував себе і зробив усе необхідне, тобто миттєво створив комірку пам’яті свого „я”, наповнену отриманими тут відчуттями, і надійно пришпиливши її у тутешньому надпросторі, і повернувся в тіло, залишене на „Уранії”.
Як би ми не поспішали, а цю роботу я був зобов’язаний виконати. Принаймні Майстер навчав мене діяти так за будь-яких обставин.

Повернувшись у тіло, я стрімко підскочив і під осудливим поглядом Майстра, помчав до головного шлюзу „Уранії”. Я вже майже забув усе, що відчув щойно у надпросторі, і що залишив у комірці свого „я” там, нагорі, майже забув, бо ще десь у п’яти колов мене клятий холодок отого, що ховалося за моєю спиною...

Я швидко вдягнув скафандр, і... втратив свідомість. Останнім, виключно моїм відчуттям була суха репліка Майстра.
- Перепрошую капітане, далі діятиму тільки я....

...................................................................

І
Він
Я не знав, що все станеться саме так, а якби знав, то, не задумуючись, знову ввійшов у той старий будинок на ще старішій вулиці ще більш старого міста. В будинок, у який три години тому ввійшла симпатична брюнетка середніх літ, ввійшла з плавністю рухів професійної танцівниці, що наче дивна риба пропливла цими водами уперше за останні надцять років. Що вона забула чи не встигла зробити у старому-престарому місті навряд чи й зрозуміти, та важливе те, що вона залишилася ночувати в цьому будинку, де здавалися апартаменти подобово, погодинно, і похвилинно, в будинку, де колись жили монашки, в будинку, що колись належав Собору. А тепер його господарі здавали в ньому квартири, одну з яких, після нетривалого торгу, більше „для годиться”, зняла вона, а потім і я.



Зрештою, нічого дивного, бо її селила хазяйка дому, а мене – її чоловік, що підмінив дружину, і, як інколи стається, все переплутав.
А як не переплутати, коли жінка пішла із грандіозним скандалом, спізнившись на якусь годинку до своєї кравчині! О правду написали у пивбарі за рогом, де трохи затримався з друзяками чоловік - „Пий пиво і нікуди не поспішай, дружина о третій ночі свариться так само, як і о третій дня.” "Щира правда" - думав відверто зневажений, глибоко містечковий чоловічок, поселяючи мене. Він ревно гордився своїм містом, і значно менше собою, але ж він мав прямий стосунок до цього міста, а отже, будучи ображеним, потерпав і за улюблене місто!
Можливо і так, та якби було навпаки, то навряд чи я потрапив саме в цю історію, хоча, безсумнівно, потрапив би в іншу, бо не від мене це все залежало.

Та чиєю волею це б не зумовлювалось, я таки зайшов у квартиру „на ніч”, і хоча почувався смертельно втомленим, відразу вловив той дивний аромат, що народився ще на вході будинку, як передчуття, потім, на східцях зазвучав, як зверхня усмішка, залишена чи не навмисне для мене, а зараз ось тут, як сумна констатація, – саме звідси вийшла та, що так духмяно пахла.

Запахи не раз рятували мені життя, і я знав, що довіряти можна лише їм, - очі не побачать невидимого, вуха - не почують нечутного, а запахи прилетять до тебе обов'язково. Тільки звертай увагу на такий дріб'язок.
І вона тут перебувала сама, без чоловіка. Чоловічі тіла додають до чистого жіночого звучання білий шум хаосу, а ця рапсодія звучала чітко і славно. І не несла у собі нічого загрозливого. Жаль, що невдовзі я її повністю заглушу собою...

Цю квартиру я знав так само добре, як і декілька інших, в яких час від часу зупинявся, проїжджаючи старе місто в напрямку більш розвинутих цивілізацій і повертаючись звідти назад. Я міг би й проминати цей пункт у своїй подорожі, але традиція – вище за все, особливо для мене. Тут я повністю врівноважувався перед виконанням завдання, яке поставало переді мною, і в цьому ж місті я відходив від виконаної справи.
Цього разу я вчергове приходив до тями...

Я знав енергетику цих квартир настільки, що міг контролювати зміни в їхньому стані за той час, який мене не було, і само собою, освітлення, аби пересуватися ними, мені аж ніяк не потребувалося. Та й був я, в основному, нічною птахою – для когось синім птахом щастя, а для когось і останнім відчуттям у його світі.

Я звикло пройшов у пітьмі коридором до невеличкої гостинної, склав речі в кутку біля шафи, безшумно роздягнувся - за нагальної потреби одягатися теж доведеться у темряві, - акуратно розклав одяг, аби знати де і що, затим витяг із валізи рушник, що теж було важливим елементом традиції, і пішов до душової.

Тут пахло моєю незнайомкою чи ненайбільше. Здавалося, ніби вона щойно вийшла звідси, чи ж бо завмерла в куточку і з жахом дивиться на раптового прибульця. Але таки нікого тут не було. Бачив я в пітьмі непогано, хоча аби знайти все потрібне для вмивання аж надто добре бачити мені було ні до чого, я користуюся завжди власними засобами.
І взагалі мені подобалася темрява. Якби довелося вибирати між світлими і темними очима, я би вибрав для коханої темні очі. Нехай у них менше правди, але я не шукач такої, до того ж, темні очі споглядатимуть у мені зовсім інше, аніж світлі...

Душ у пітьмі приніс відчуття особливого блаженства, я навіть уявив собі, як саме тут вмивалася моя попередниця, і не дивлячись на втому, відчув збудження. Можливо, якби вона стояла поруч, я пішов би цим шляхом і далі, але незнайомка давно вже покинула душову кабінку. Тож, як і в усіх отих випадках, коли ніч не прикрашала жінка, я не став надто ретельно витиратися, певно, залишаючи по собі мокрі сліди, проминув гостинну, і примарою увійшов до спальні. Двері навіть не скрипнули. Паркет під ногами теж.
І все відразу стало на свої місця. Напружений подіями нещодавнього свого минулого, я всюди бачив лише підступ. І ні краплини не засумнівався, що потрапив у майстерно підготовану пастку - у кімнаті знаходився ще хтось, можливо навіть ота жінка, чиї сліди я досліджував уже з півгодини. Я безшумно відскочив від дверної пройми вліво, де шафа утворювала невеликий закуток, яким і спробував скористатися. Не дивно, що мене так захопили її парфуми. Ще б пак, ті, що влаштували полювання на мене, знали не лише про мої сильні сторони.
Я очікував спалахів пострілів, але їх все не було і не було, та й тиша висіла, як і раніше, нічим не потривожена. Окрім рвучкого дихання мого, і ударів мого серця, яке, шаленіючи, наганяло кров у клітини для їхнього ж бо і порятунку...

Заспокоїтися. Все, що могло статися, вже би сталося.

За дві хвилини я повністю заспокоїв себе. Усе очевиднішим для мене виглядало, що або гра зі мною продовжувалася, або ж має місце дивовижний збіг обставин. Хоча життя вже не раз переконувало, що, як правило, відбуваються відразу всі ті речі, які приходять до голови як можливі пояснення подіям.

Я рухався наче чорний кіт у чорній кімнаті. Вже розуміючи, що тривога даремна, що кімната не містить очевидних небезпек, ось тільки у ліжку є хтось, чи щось, але це цілковито безпечно у цю хвилину для мене.
Найрозумніше було піти і більше не повертатися в цю квартиру, але я давно вже переконався, що далеко не розум найкращий порадник у таких випадках. Розум прораховується і від „а” до „я”, а ось миттєвий стрибок кота за метеликом, що, порухом вітру занесений до темного підвалу, загубив орієнтацію - ні. Уночі я довіряв лише інстинкту обережного, але грайливого кота. І саме він змусив мене залишитися в цій квартирі трохи надовше, аніж те дозволив би здоровий глузд. І ще запах. Той дражливий запах, що сягнув у спальні свого історичного максимуму, закривши переді мною всі можливі шляхи негайного відступу.

Її подих був рівний і глибокий, очевидно темне, хвилясте волосся, на доторк було ще вологим. На столику біля ліжка, я периферійним зором зауважив купку предметів, найцікавішими з яких виявилася чашка з водою, а ще, поруч неї, коробочка із таблетками. Я взяв їх і підійшов до вікна, прикритого важкою портьєрою. В коробці було снодійне. Очевидно дама подеколи мала проблеми зі сном. Води в чашці менше половини, найімовірніше, нею і запили таблетку. Я би так ніколи не вчинив, але і проблем зі сном у мене ще не виникало.
Так, схоже, кіт у мені щойно піймав метелика. Я, з усмішкою згадавши свій недавній переляк, уважно оглянув ліжко. Спляча жінка явно не походила на тих, які відразу захоплюють собою весь життєвий простір. Все це - на купу із, очевидно призначеним саме для мене, запахом і випитою нею перед сном пігулкою, потужно грало на користь бешкетного котика, який удавано відпустивши метелика, чекав, коли той спробує злетіти. Чому би й ні?
Наразі метелик не рухався.

Не залишаючи по собі й тремтіння повітря, я повернувся до гостинної і витяг із дорожньої сумки туалетну воду, і додав до свіжості прийнятого нещодавно душу і свіжість легких парфумів, скориставшись тільки найдрібнішими крапельками. Надмірності ніколи мені не подобалися, що безумовно виглядало досить дивно із огляду на ті справи, якими я час від часу займався.
За півхвилини я вже блаженно розтягнувся біля сплячої красуні, чиє єство зараз витало вкрай далеко від усіх проблем світу, принаймні я сподівався, що так воно і є, а значить можна вдихнути біля неї тієї радості вповні. І вона дихала спокоєм і ніжністю, і це було саме те, чого мені цієї миті так не вистачало...

Снилися мені жахіття. Я намагався позбутися їх, змінюючи напрямки образів, але жахіття досить легко знаходили мої сліди, і втекти від них ставало щораз важче...

Я прокинувся. Утім, не як повинен був – опів на шосту ранку, а значно раніше, сонце ще не вставало, і навіть не збиралося це робити, прокинувся від несподіваних відчуттів. Мене ніжно гладили.

Я відкрив очі, і обережно скосив погляд.
Вочевидь моє незнайомка продовжувала міцно спати, але в той же час вона і притискалася все дужче й дужче до мене. Частково випірнувши з-під покривала, її тіло ніжно відсвічувалося дорогоцінною слоновою кісткою, а волосся лоскотало мого носа, жарку півкулю груді я відчував ліктем, безапеляційно притиснутим її тілом. Напевно їй це все снилося, але мені – точно що ні.

Цікаво, що цю квартиру я зняв на три ночі. Аби побути наодинці з собою, розслабитися. І ось, боюсь поворухнутися, аби не розбудити ту, котрої в моєму житті не повинно бути. Принаймні саме тут. І що далі. Невже так і проведемо цей час – пасторально, один біля одного?
Було над чим задуматись.

Рука незнайомки, натішившись рельєфами моєї мускулатури, поповзла донизу. Я не знав раніше, що сни можуть тривати аж так довго. Щось потрібно було робити. Але розсуд, схоже, вмив руки і завмер у передчутті насолод, - ось її рука ковзнула моїм животом і за мить її долоня лягла би там, де бути не повинна у жодному випадку.
Врятувала ситуацію права рука, що взялася лоскотати незнайомку за вушком. Очевидно сни відразу змінили свій напрямок, бо дама перевернулася на живіт, і більше не пробувала досліджувати примарності мого живота.

А все ж могло закінчитися інакше – шалені крики, раптова поява купи народу, заява про зґвалтування, якого хоча й не було, та хто його знає, що їй снилося на той момент. Невже я і далі ось так лежатиму, випробовуючи долю, зрештою, в чужому для мене світі? Але запах, який запах, та ще й не здобутої жінки...

Голосно забамкав старезний годинник на ратуші. І все бамкав, і бамкав, а я все рахував і рахував, доки не дійшов до двадцяти. І слухай після цього сивих провісників – чи не це найкращий приклад їхніх істин? Старий маразматик ще декілька разів лупонув і вмовк, я ж, угледівши в такій нісенітниці знак, негайно вислизнув із ложа, і, як герой-коханець, переживаючи за честь дами серця, чоловік якої вже цокотить каблуками сусідньою вулицею, поспішив зі сцени.

Та піти просто так я не міг. На мить покинувши спальню, я повернувся зі своїм комбінованим військовим ножем, активував мініатюрні, та цілковито придатні для задуманого, ножиці, підійшов до милої голівки, і втяв, як на мене, невеличке, хвилясте пасмо. Не те, так інше - і як тут колись писали, здається, „на вічну любов і добру пам’ять...”.

Не відаючи остаточно чому саме так, але Кіт відпустив метелика цілим, майже цілим, залишивши на своїх лапках тільки чарівний сріблястий пилок і поспішив у своїх, котячих справах.
Та попри все, що сталося, я сподівався пробути в цій квартирі ще два дні. Почував себе на диво свіжим – дихати, заряджатися земною жінкою, і не витрачати сили на дещо одноманітне земне кохання, що може бути приємніше?

На цей раз світло у ванній кімнаті я таки включив. О якби я зробив це раніше, то помітив би акуратну стопку жіночої парфумерії на поличці біля дзеркала. Але тоді й не було би отакої дивовижної ночі, і такої здобичі.

Я швидко привів себе до порядку, потім уважно зачистив усі сліди за собою. Так, залишався ледь вловимий, суто мій запах. Та навряд чи незнайомка звертатиме на такі дрібнички царствену увагу. На прощання я знову насолодився запахом і кольором здобутого трофею, затим обережно запакував його, і покинув квартиру.

ІІ
Вона
Сколько раз она давала себе слово – не возвращаться в те места, где была счастлива... Это всегда заканчивалось плохо, и разочарование наступало прежде, чем она очередной раз осознавала, что время – самый изощренный убийца. Он заманивает, оставляя надежду. А потом хладнокровно, оскалившись всеми своими миллионами ушедших секунд, наносит удар.

Этот город очаровал её ещё лет десять назад, когда она впервые приехала сюда с гастролями. Соборы, узкие мощеные улицы, ни с чем не сравнимый запах кофе, какое-то трогательное изящество и в то же время беспомощность, как у стариков-аристократов, еще помнящих о своей породе.

Она танцевала тогда Кармен, свою любимицу. Балет собирал полные залы. Его заметила после третьего или четвертого спектакля. Юноша всегда сидел на одном и том же месте и смотрел на нее ярко-синими глазами. Через некоторое время он решился к ней подойти. А вскоре они уже не расставались.

Гастроли закончились неожиданно быстро. Он умолял ее остаться, даже плакал, а она гладила его волнистые черные волосы и молчала. Уезжая, она не оставила ему ни номера телефона, ни адреса. Так бывало уже, и она выучила, что продолжения подобных отношений не приводят ни к чему.

Но теперь, через столько лет, она почувствовала странную ностальгию, которой не смогла не поддаться. Почти не отдавая себе отчета, она снова приехала в этот город. И, странно, но с каждой минутой своего пребывания здесь росла уверенность – она встретит его. Синеглазого. Возможно, не сегодня, но завтра непременно...
Остановиться на ночь решила в доме на улице, показавшейся знакомой. Нашла недорогую, но весьма приличную квартиру возле одного из Соборов. Лениво поторговавшись с цепкого вида хозяйкой, скорее, чтобы точнее очертить границы вокруг своей новой обители, она вошла в неё, и, не включая свет, не раскрывая плотных штор, расположилась в уютном кресле небольшой гостиной.

Она чувствовала, что должно произойти что-то важное, будто кто-то невидимый уверял ее: сейчас, подожди еще чуть-чуть, и все случится. Любопытно, каким он стал сейчас, ее синеглазый сон.

Темноту она любила, хотя и немного побаивалась. Было нечто мистическое в этом, но она предпочитала не анализировать ощущения, а доверять им. Свет дня нёс много случайных, посторонних вещей, запахов, звуков. Они сливались в один жужжащий рой и раздражали. Зато ночь всё обостряла, дразнила её чуткие ноздри своими изысканными ароматами, проверяла камертоном чистоту звуков и освобождала интуицию почти до бессознательного.

...Но по прежнему ничего не происходило, и она, послушав еще немного свежую ночную дрожащую тишину, пошла в душ. Воду она тоже любила – её струи расслабляли и одновременно возбуждали, как ласковые, гибкие пальцы опытного любовника, проникающие везде без особого спроса. Вообще, тактильность была ее «ахиллесовой пятой», доводы разума очень быстро капитулировали перед «аргументами» того, кто угадывал в ней эту слабинку. Интересно, как они узнают об этом?
Не вытираясь, обнаженная, прошлась несколько раз по комнате, ощущая кожей знакомое приятное покалывание от высыхающих капель воды.

Собираясь в поездку, она взяла на всякий случай снотворное, зная, как тяжело иногда уснуть вне дома. Но теперь она засомневалась в его необходимости. Набрала в чашку воды и тут же, отпив половину, оставила на столе возле кровати, как она это делала с детства.
«А теперь спать!» – скомандовала она сама себе и нырнула под легкое покрывало. Уже в постели вспомнила о том, что забыла дома "ночнушку", но прикосновение свежего постельного белья было так приятно...

Они снова были вместе, он кружил ее на руках, кормил из ложечки мороженым, смешно морщил нос, пытаясь что-то быстро рассказать, целовал ее на площадке замка, откуда был виден почти весь город. Ветер разметал волосы, она протянула руку, чтобы поправить их. И – случайно толкнула его в грудь. Ощущения были совершенно реальны, она чувствовала это сквозь сон, кожа была гладкая и теплая, хотелось гладить ее, что она и сделала, боясь, что удивительное видение может растаять раньше, чем она получит какой-то важный ответ.

Но сон не уходил. И она пользовалась внезапно полученной возможностью вернуться в прошлое все смелее. И рука продолжила свою тактильную охоту. Он стоял перед ней в ярких одеждах их юности, а ее рука, проходя почему- то сквозь материю, чувствовала его кожу, его налитые жизнью мышцы. Ей захотелось опустить голову на его плечо, и все получилось, бархат его кожи успокаивал ее: все будет хорошо, не бойся этих воспоминаний…

Ее рука не останавливалась, испытывая наслаждения от соприкосновений. Наверное, существует и память рук, да и всего прочего тоже. Она все теснее прижималась к нему, грудью чувствовала, как бьется его сердце, а коленкой совершенно нахально наползла на низ его живота. И рука, как бы вспомнив и об этом, поползла ниже и ниже...

«Смотри, тебе птица передала!», - шепнул он и провёл по её уху легким красивым перышком, неизвестно откуда взявшимся у него на ладони. «Щекотно же», - рассмеялась она во сне, пытаясь уклониться от острого ощущения реальности, и проснулась...

Он был рядом, она чувствовала его осторожное дыхание. Не понимая, что к чему, она слышала, как он тихо поднялся, подошел к ней, коснулся ее волос…
От внезапного страха она только плотнее сомкнула веки….

Когда он вышел из комнаты, ей стало по-настоящему страшно, Тихо поднявшись с кровати, непослушными руками схватила свою сумочку, но ничего подходящего для защиты, кроме маленьких маникюрных ножничек, не нашла. Тогда она снова легла в кровать. Не прыгать же ей с третьего этажа, в самом деле! Да и кричать на весь дом – совершенно непристало.

Немного успокоившись и покручивая по привычке прядь волос (что говорило о состоянии задумчивости), попробовала посмотреть на всё с другой стороны. Кто-то явно был здесь, лежал рядом, а потом ушел. Может, действительно это был он? Не привидение же! Привидения не пахнут так… Она перевернулась лицом вниз и глубоко вдохнула. Да, запах был, и он ей нравился. Как будто мягкие и в то же время огромные, волны поднимал он из самых глубин ее сущности - окончательно еще не осознанные, они вздымались с ощущением той неотвратимости, с которой она встречала всех нових мужчин в своей жизни. Но эти, нынешние волны, ей почему-то совершенно не казались чужими…

Полежав еще немного, она тихонько подошла к закрытой двери спальни и прислушалась. Тишина нарушалась только её дыханием и частыми ударами сердца. Похоже, он ушел.

В комнате понемногу серело, солнце поднималось в это время очень быстро.
«Так, хватит! В душ!» – решительность тона успокаивала. В квартире действительно никого не было. И дверь закрыта на ключ, а ключ внутри, в замочной скважине. Интересно, как так могло случиться? «Ну, да ладно,– подумала она,– нет ничего тайного, которое не станет когда-нибудь явным».

Быстренько ополоснувшись под еле теплой водой, взбодрённая, вышла из ванной и остановилась возле большого зеркала, служившего заодно дверцей шкафа. Её слегка загоревшее тело было еще довольно стройно, по крайней мере, она нередко ловила мужские взгляды, которые почему-то задерживались не на глазах. Она улыбнулась своему отражению и подняла руки, чтобы собрать волосы. Груди напряглись, аккуратные розовые соски задорно торчали, точно дразнили. Она провела по ним рукою, и они моментально отозвались на это знакомое прикосновение. «Да ну вас,– укоризненно сказала она.– Не сейчас!»

«А что же сейчас?» – эта мысль не давала ей покоя. Кем все же был тот, кто разделил с ней постель, даже не пробуя прикоснуться к ней? Что у него на уме? С одной стороны, хотелось взять вещи и убежать. С другой, её природное любопытство останавливало, ехидно спрашивая: неужели тебе не интересно? Да она и сама чувствовала, что ситуация настолько необычна, что так просто от себя не отпустит. И эта странная связь с неизвестным. Неспроста ведь она здесь, и тот приступ ностальгии, возможно, был неслучаен. Словно кто-то протянул невидимую нить и теперь наматывает её на палец. Медленно, но непрерывно.

«Пойду пройдусь»,– она наконец вынырнула из своих сомнений и вышла на улицу…
Солнце слепило глаза, и она спрятала их за большими темными очками. Через них забавно было наблюдать за реакцией людей на ее одежду. Она давно для себя решила, что одевается так, как ей комфортно. А если это не модно, то это уже её, моды, проблемы. Сейчас ей было комфортно в провокационно короткой юбке, напоминающей те, в которых танцуют ламбаду, и в кофточке, мягко говоря, не арестовывающей её красивую грудь. Ей никто не давал её настоящих лет, потому она могла позволить себе похулиганить изредка.
Встречающиеся горожане четко разделялись на три категории. Одиноко блуждающие мужчины, такие же женщины и пары. Первые смотрели с вожделением, вторые оценивающие, с третьими было сложнее. Женская часть пары ненавидела, мужская хотела, но боялась. Позабавившись так некоторое время, она подошла к фонтану и перебросив в него ноги, стала под его струи. Через минуту одежда прилипла к телу настолько, что стала почти кожей. Это заставило остановиться возле фонтана каких-то туристов, которые начали её фотографировать и что-то щебетать на непонятном ей языке.
– Нет, леди не сумасшедшая,– на всякий случай сказала она в объективы.– Леди просто скучает.

День прошел бесполезно. Она бродила по их местам, глядя в лица встречающихся ей мужчин. Но его не было. Не было ни единого знака его присутствия. Зато были другие знаки. Она их ощущала подкожно, словно была давно научена этому, но просто не знала о своих способностях. Эти знаки заставляли твердеть грудь и гореть губы. Она начала нервничать…

Возвращалась уже вечером. Город прятался в сумерки, как в старую шаль. И она всё ускоряла и ускоряла шаг, пока почти бегом не ворвалась в эту странную квартиру. И только тогда выдохнула…

И чуть ли не сразу в дверь постучали. С заискивающим видом на пороге стоял, насколько она поняла, муж хозяйки дома. Он выглядел изрядно побитой собачонкой, прятал глазки, и если возможно было бы ползать, то ползал бы возле ее ног.
- Пробачте, така накладка, я винуватий, але ми все виправимо, виправимо, можете не сумніватися, якщо хочете, я вам дам іншу квартиру. Просто запрацювався, розумієте, але ви не хвилюйтесь, той пан - справжній джентльмен, ми його знаємо вже дуже довго. Цілком випадково я йому теж здав оцю квартиру, в якій ви живете, - на три дні. Але я ночуватиму біля ваших дверей, і якщо він прийде, то відразу проведу його в інші апартаменти...
"Вот как, неужели так просто, но все равно странно..."
Муж хозяйки уже чуть ли не на колени становился.
- І ви, значить, з того часу його ще не бачили?
- Ні, шановна, але чекатиму тут стільки, скільки потрібно...
- Дякую, залиште мені самій можливість з'ясувати ці питання. Якщо він прийде, я направлю його до вас, але попрошу вас не стояти біля моїх дверей, і наступного разу будьте уважніші.

Хотя, возможно, именно благодаря его невнимательности все и произошло, и возможно продолжение...

ІІІ

Він
Нормально. Нічка мені сподобалася. Я повернув собі чимало духовної енергії, втраченої на завданні. І славно, як славно, - я дістав пасмо волосся і вдихнув його, Боже, не знаю, проявляв Ясон свою радість бучно чи ні, але в мені вибухали феєрверки невпинно. Я згадував і згадував, тішився безмірно....
Розбивав кожну пригадану мить на невеличкі яскраві діамантики, і роззирав їх усебічно. Цим речам я навчився ще на підготовчих курсах, бо не завжди задієш техніку. Воно трохи вантажить голову, але цей вантаж мене зовсім не втомлював.

Я валявся на широкому ліжку альтернативних апартаментів, куди відразу й подався на світанку з квартири незнайомки. Лежав навіть не роздягаючись, звабна хазяйка, селячи мене, натякала усіма мислимими способами, що вона не проти роздягнути мене і самостійно, але я блаженно відіслав її в напрямку вечора, якщо... Оце якщо невпинно вертілося мені в голові...
Якщо духмяна незнайомка залишилася там ще на одну ніч, а запахи промовисто говоритимуть про це ще задовго до її ліжка, то все можна буде повторити. І можливо заслужити ще одно пасмо волосся.

Звідки тільки його цього разу взяти, поступати негуманно мені не хотілося. Сьогодні я взяв досить багато, мала би помітити. Але якщо візьму ще, то до перукаря їй точно вже бігти доведеться. Може ... Думка мене зацікавила. Коли вона терлася ножкою об мене, то, здається, там щось було, таке - ніжне. Я перебрав спогади, точно. Мені не подобалося коли жінки брилися абсолютно наголо, а пушок знизу заводив мене – де б я не був, шукав саме такого вирішення жіночої досконалості. Плюс запахи, плюс фігурка, плюс ота лінія спини, коли шийка плине прямо, непомітно переходячи в подальшу прямоту, а далі через легку западинку талії, піднімаючись на розумної крутизни згірр'я сідничок. Гнучка спинка, це було для мене вкрай важливо, а ще трохи приплюснуті підошви жіночої п'яти, красиві ікри... І хоча багато красунь мали зовнішні ці штучки, та, по чесному, малувато було в моєму походному житті отих, що заводили мене по справжньому, бо найголовніше - жіноче єство, саме ж воно віддавалося, а не тіло...

Можливо, повернутися? Зрештою, заплатив я за ту квартиру повноцінно, і маю повне право там бувати, а ось вона на яких правах ще не відомо. Я пововтузився трохи і заснув. Спочатку мені снилися речі приємні, та потім, як і повинно було статися, прорвалися робочі враження. Кров хлинула на мене, я геть просяк нею, і я біг, та надто повільно, все повільніше й повільніше, не дивлячись на усі мої старання...

- У вас були не зачинені на ключ двері, і я подумала, може ви повечеряєте, нічка скоро, а ви навіть не роздягнулися...
- Це ви...
Я мав необачність добре протемперувати її місяці три тому, і досить симпатична, як на мене, дама вирішила, що між нами тепер вибудовано раз і назавжди мостик особливих стосунків. Можливо. Але на той мостик потрібно ще ступити.
- Яка ви молодчинка, мені снилися жахіття, рівних яким на Землі просто немає, і ви мене в найнебезпечнішу мить виручили, як я можу вам віддячити? – хоча віддячувати саме в цю хвилину я ніяк не був готовий...

- Ви знаєте, сьогодні мій чоловік їде до мами у Фастів, то я залюбки накормила би вас смачною вечерею, виглядаєте ви трохи виснаженим, ммм? - вона грайливо гойднула досить апетитною попкою, і прикрила за собою двері, цілком упевнена в скорій незабутній ночі кохання, яке я мав щастя чи нещастя їй подарувати минулого разу.

Хазяйка не надто захоплювала мене, тобто я не втрачав голови від неї, а в таких випадках мені, аби кохатися всю ніч, потрібно було медикаментозно підтримувати сексуальну наснагу. Якби не черговий відходняк від місиловки моїх нервів і сил, то може я би і не клюнув тоді на неї. Та що сталося, те сталося, тож нехай...

Зрештою, кожен раз ця лотерея ставала все складнішою – із результатом - повернуся чи ні назад, але найважче було дати відповідь – яким саме я повернуся.
Тож Львів, окрім усього іншого, був мені потрібен для точної ідентифікації себе. Мало що траплялося з такими солдатами удачі, як я. Та й де ще можна було краще провести час, призначений для карантину, як не у порівняно невеличкому, але достатньому для того, щоби не бути упізнаним, містечку.
Вислизнув із квартири я через вікно – зрозуміло, що цього разу без купи речей, і лише з набором Дон Жуана. Бо ж, виходячи нормально, я неодмінно потрапив би до рук розбурханої передчуттями хазяйки, а долучати її запах до свого мені зовсім не хотілося.
Котом пройшовши вузьким карнизом, я перескочив на більш низький сусідський дах, через одне із вічно відкритих віконець потрапив на порохняве, вистелене цеглою горище, а звідти потрапити на загальний коридор було і зовсім просто, коли перед тим усе уважно продумано і підготовлено.
Трохи пошвендявши нічним містом, навіть випивши в одному із пабів чарку віскі, я попрямував до місця незабутніх учорашніх подій.
Вікна у „моїй” квартирі були темними, якщо там хтось і був, то однозначно вже спав, тож я без роздумів піднявся на третій поверх, і дістав із задньої кишені цілком легально отримані ключі від квартири, в яку зараз я збирався проникнути.
Після тих речей, які я робив, так би мовити, виконуючи стратегічні завдання, це проникнення було дитячим лепетанням ні квітучій ділянці саду під вікнами батьківського дому. Однак, обережність, як казав його покійний учитель, перший ангел, що зустріне вас на тому світі... Загинув абсолютно по-дурному, та саме так і гинуть такі, як я...
Знизу не було запаху моєї незнайомки, а тут він відчувався, і досить чітко. Я сподівався, що мені пофортунить. Я беззвучно відкрив двері і відчув, що пофортунило. Щільність запаху була тою самою. Я знову ж таки не став включати світла, дав очам звикнути, а відчуттям налаштуватися на нову ситуацію. Затим пройшовши коридор і гостинну, відкрив двері до спальні. Так, вона звернувшись клубочком, здавалося продовжувала спати з учорашньої ночі. На столі лежала та ж упаковка зі снодійним, і напівпорожня чашка з водою. Все як і повинно бути.
Я повернувся до прихожої, швидко роздягнувся і зайшов у ванну кімнату. Те, що я відчув тут, мало би мене насторожити, але я легковажно поставився до невеличкого відтінку у запахах моєї Дами, блиснуло в голові, що вона додала до букету ще один відтінок, але останнього кроку в роздумах, я чогось не зробив. Акуратно і швидко прийнявши душ, я витерся своїм же рушником, і додав до свого шарму мікроскопічні крапельки особливої туалетної води, яка, як свідчила її ціна, та й описання, гарантовано впливала на серця землянок. Обмотавшись рушником я ввійшов до її, та й, власне, моєї теж спальні.
Дама, як і вчора, делікатно залишила для мене більшу частину ліжка, а ось ковдру вона повністю привласнила. Та не біда, на дворі стояла теплинь, і лежати голясом біля незнайомки виглядало заманливо. Зрештою, не зовсім голясом, бо рушника я так і не зняв. Виховання не дозволяло мені аж так далеко заходити у стосунках із невідомою жінкою. Вона спала, але дихала трохи інакше, аніж учора, можливо крапельку застудилася, бо у гостинній сушилося її вбрання. Чого б це йому було бути мокрим?
Та й цю думку я не додумав, бо як думати в ліжку із чарівною незнайомкою? Особливо, коли хочеш її роздивитися уважніше, і навіть більше, аніж роздивитися.
Я підсунувся ледь не впритул до щільно закутаної жінки і дозволив собі хвилин із десять нерухомого лежання, тільки вдихав її подих і ділився своїм. Затим я вельми делікатно погладив її шийку, а затим і вушко. Це спрацювало, незнайомка поворухнулася на ліжку, розкрилася, і її рука втикнулася мені в бік. Можна, було, звичайно, не надто остерігатися, бо все ж таки моя дама випила снодійного, і навряд чи адекватно сприймала би мої дії, але мені чомусь кортіло робити все вкрай тактовно, і я обережно доторкнувся до її руки, і переставив її на свій живіт...

Вона
Её встретила тишина. Ничего ни исчезло, ни прибавилось. Никаких следов незнакомца.
«А чего ты, собственно, ждала?» – насмешливо спросила она себя. "Все оказалось довольно просто, не так ли?.." Но напряжение не уходило. Более того, знаки, которые она ловила днем в городе, с наступлением темноты, похоже, решили заявить о себе в полный голос. Она все явственней чувствовала себя запертой в комнате с обратным эффектом зеркал, где её видят, а она – никого.
"Как это похоже на мужчин, играть в свои высокомерные игры! – разозлилась она.– Хорошо же, посмотрим - кто кого!»

Это своё состояние она знала и слегка опасалась его. Не то, чтобы она полностью теряла контроль над собой, но позволяла своему азарту и куражу зайти очень далеко, откуда уже было сложно расслышать голос разума…
И в то же время, небольшое прояснение ситуации с незнайомцем не уняло предчувствий неизбежности будущих событий.

Медленно, покачивая бедрами чуть больше, чем было необходимо, выскользнула из сырой одежды и пошла в душ. Вода! Вот что могло вернуть ей равновесие. Она до предела открыла оба крана и подставила лицо под упругие струи, которые, разбиваясь о плечи и грудь, потом тёплыми змейками скользили по озябшему телу.

…И здесь она опять почувствовала его. Словно воздух вокруг сгустился и наполнился мужским существом. Она резко повернула голову и посмотрела сквозь прозрачную занавеску, отделявшую душевую от всего прочего. Возможно он так же стоял и думал о ней. Не отрывая взгляда от комнаты за занавеской, как будто в нее должны были вот-вот войти, она стала ласкать сначала плечи, потом грудь, прижимая и отпуская соски, которые как будто этого и ждали – напряглись и так задорно и вызывающе глядели туда, куда и глаза. Да, если бы он вошел сюда... Почти безсознательно рука поползла ниже по животу, опустилась до края волос, поиграла ними и легла на бугорок, который тут же отозвался на это легкое касание. Она закрыла глаза и расслабилась…

Причесываясь у слегка запотевшего зеркала, она, не глядя, взяла с полочки одну из маленьких изящных бутылочек, с которыми не расставалась в дороге. И, уже касаясь шеи, заметила, что на сей раз это был любимый, из тех, что французы называют le parfum intime. Усмехнувшись, она дотронулась им до каждой груди и до маленького островка волос внизу…

Её слегка знобило. То ли купание в фонтане дало себя знать, то ли напряжение последних часов, но ей захотелось нырнуть в постель и закутаться в одеяло, несмотря на то, что в комнате было довольно тепло. Уже лёжа, посмотрела в сторону снотворного, оставленного вчера на столе. Интересно, он видел таблетки? Если да, то... Задорная мысль пронеслась в ее голове. Что ж, почему бы и нет? Она чувственно улыбнулась и прикрыла глаза...

Тишина обволакивала, баюкала в своих мягких, плюшевых лапах, и она забылась в легком, поверхностном сне…

Через некоторое время в комнате что-то изменилось. Она почувствовала это, и моментально проснулась, постепенно, слегка приоткрыла глаза. Да...
Он лежал рядом. На том же месте, что и вчера.
Его дыхание было спокойное и уверенное. Даже слишком уверенное. Ей казалось, что сердце сейчас вырвется из клетки рёбер, и, чтобы унять его, она начала глубже дышать, но дыхание от волнения получалось чуть хриплым.
А он просто лежал рядом, и, как ей показалось, внимательно смотрел на нее. Она чувствовала знакомый запах его тела и внезапно поняла, что именно он был одним из знаков, которые так возбудили её в дневном городе, и вот сейчас снова проникал в нее.

Неожиданно легкое прикосновение сначала к шее, потом к уху пронзило ее.
Возможно он проверял, насколько крепко спит она? Но ведь он не пойдет далее...
Хотя у него хорошие руки. Уж она-то знала толк в мужских руках…
«И что дальше?» – подумала она и слегка развернулась к нему, продолжая делать вид, что крепко спит, - "Да, он совершенно уверен, что я приняла снотворное, что ж, посмотрим..."
Как бы отвечая на её мысль, он осторожно взял её руку и положил себе на живот.
О Господи!..

Він
... В мить, коли її рука торкнулася моєї шкіри, пальці на ній здригнулися. „Чутлива жінка” – майнуло в голові, з такими мені дружилося і легко, і важко, водночас. Важко було відповідати їхнім ідеалам за межами ліжка. Все інше йшло, як по маслу.

Її рука була гарячою. Розігрілася під покривалом. Ніч не видавалася мені холодною аж ніяк, чого ж так закутуватися, можливо до того замерзла? - вбрання, що сохнуло, натякало на щось, але думати знову ж було ліньки.

Так завжди ставалося після повернення – виснаження проявлялося в тих, чи тих небажаннях, але в цю мить у мене було досить багато бажань. І з деякими з них мені навіть доводилося боротися. Та не зі всіма.
Я знову ніжно підняв її руку і притулився ближче до жінки. Разом із рукою піднялося і покривало на ній. Довго не роздумуючи, я став стягувати його з неї. Навіщо ж так паритися за такої дивної ночі?..

Покривало спочатку сповзло з м’якого плеча, що дихало красою, і легкою впертістю, прикриваючи жаркі півкулі грудей. Незнайомка лежала швидше на боку, аніж на животі, виставивши мяке коліно до мене. Запах її зводив мене з розуму, особливо той, новий, додаток – гострий і свіжий, трохи незрозумілий, наче весняний вітерець над річкою, яка щойно розтанула...
Я став звільняти від покривала її ногу, відчуття здалося мені значно гострішим, аніж коли піднімаєш край суконки. Тай, зрозуміло, край суконки піднімався здебільшого за межами зручного ліжка, далеко від очей, та й жіночої беззахисності зараз було значно більше.

Я нерівно дихав до таких ніжок - акуратних, рельєфних, м’яких, наче створених для палкого іспанського танцю. Вище і вище піднімав покривало і насолоджувався баченим. Пружні й достатньо комфортні для кохання стегна, переходили у звабний задок, із далеко не худими сідничками. Я уважно прислухався до своїх відчуттів. Так, ніби все нормально, але, безумовно, ще зарано було ставити собі втішний діагноз. Наставник попереджав про синдроми...

Ось покривало повністю зісковзнуло із жінки. Спала без нічної сорочки. Просто чарівно гола. Лише обличчя приховувала хвиля волосся. Моя рука, супроводжуючи скинуте покривало, опустилася на її талію, і я завмер, насолоджуючись цією миттю. Наче відкрив чергові сторінки з чужого життя. Хоча і досить часто доводилося мені робити таке у своїх „робочих відрядженнях”, та кожен раз це приносило свої незабутні враження. Утім, цієї ночі я був сам собою, і це особливо надихало всі відчуття.

Подих жінки тріпотів солодощами снів, я згадав учорашню ситуацію, і на одну мить мені забажалося її повторення. Але я погасив у собі таке вільнодумство. Тож просто лежав і вбирав насолоду від такого близького розмаїття, яке, нехай, ніколи і не осягну з цією красунею. Можливо і жаль... Таки точно, жаль, бо з усього видно - ще той темперамент. Ще те єство...

Тепер, напевно, аби виконати задумане, потрібно було перевернути її на спину. Утім, нічого толкового стосовного того, як це найкращим чином зробити, до голови не приходило. Кепсько. „Просто перекинути, чого зволікати...” Наче знову протестувавши свої відчуття, я помітив тінь невловимого сліду в собі. Не моє рішення. Щось було не так. Мій наставник загинув також не розпізнавши чужої присутності в собі. Але він оцим і попередив нас, щодо нової тактики супротивника. Мені не подобались такі, помітні, зміни зацікавлень і ставлень, та можливо це лише тимчасове явище „повернення” до себе, і все ще налагодиться, я сподівався на це...

...Я притискався до цієї, зовсім незнайомої мені жінки, як до чогось надто важливого, можливо рятівного, і в той же час, такого беззахисного зараз. Моя рука мимоволі стала гладити її спину, легко і протяжно, як це я робив із наймилішими серцю жінками. Серце випускало імпульси тепла і я вів їх усіма судинами до правої долоні і, торкаючись спини, випромінював в її єство. Так тривало з п’ять, а може й більше хвилин. Певно бешкетний котик знову прокинувся в мені, бо імпульси набували вельми грайливого характеру.
Схоже Незнайомка відчувала ці хвилі навіть уві сні. Можливо це її і заводило, вона задихала глибше і повернулася на спину, сама.

Я підвівся на лікоть і дивився захопленим поглядом на все те багатство, яке предстало перед моїм зором. Звичайно, в кімнаті була заледь не абсолютна темінь, та я, навчений дивитися особливим чином, достатньо чітко бачив потрібне. Красиві ноги, вельми звабний животик, жагучі груди. Одна нога була зігнута в коліні і відхилена вліво. Це дозволило гарно вирізьбити животик і акуратну парость на ньому. Від парості підіймалася помітна доріжка ледь не до грудей, що свідчило – незнайомка серйозно займалася своїм тілом. Та груди мене вразили, точніше соски на грудях - вони були напружені!
Гостре передчуття колихнуло все моє єство.
Я направив периферійний погляд на обличчя жінки – отак, маєш, її очі були відкритими, ось вони кліпнули...

- Ты кто? - трішки хрипко запитала вона.
Розуміючи, що зараз саме та мить від якої залежить геть усе, я повинен був сказати чисту неправду, і тільки тому, що жінки не заспокоюються, доки не взнають правду, чи, принаймні, щось вельми на неї схоже
- Я? Твій Ангел, - мій голос теж трохи тремтів, а як інакше! і навіть повторював її хрипкість...
Вона вхопила покривало і накинула на себе, ледь не до очей. Навряд чи вона бачила так багато, як і я, але дещо вона таки могла бачити.
- І ти тепер приходитимеш до мене щоночі?!
- Ні, я прийшов попрощатися, пробач, що таким ось чином…
- Ти зі мною щось зробив?
Можна було не уточнювати, що саме.
- Ні, лише роздумував - для чого я тут...
- Але ж ти маєш ключі і зайшов через двері...
- Не всі Ангели живуть на небі, є такі, що живуть на тверді…
- Припустимо, що це правда, тоді ти щось натворив - там, угорі? - В її голосі поволі тануло тремтіння, натомість з'явилася легка іронія.
- Ні, я не бував на небі - у тому сенсі слова, яке ти вкладаєш у небо. І я не дуже добрий Ангел. Але не бійся, я не зроблю нічого поганого. Якщо хочеш, я негайно зникну і ти мене більше не побачиш...
– Ні,– після ледь вловимої паузи відповіла вона, – Не хочу, щоб ти негайно зникав. Якщо ти зі мною якось пов'язаний, то чому ти вирішив попрощатися?
Я відчував, що вона до цієї миті серйозно вагалася, встати й піти звідси чи залишитися ще на трохи...
Вона, міцно вхопившись за покривало, піднялася вище, і сіла, притулившись до спинки ліжка.
Я міг тепер навіть розгледіти риси її обличчя. Широко поставлені очі, правильний овал лиця, чуттєві, але не надто широко поставлені уста...
На мені ж досі був той рушник, яким я обкрутився, вийшовши із душу. І хоча темінь здавалася густою, почував я себе з рушником значно впевненіше.

Говорити їй щиру правду не мало жодного сенсу, а обманювати її теж не хотілося, тому, по-суті, все, що я казав їй, обманом не було, хоча і являлося чистою неправдою, в сенсі первинного слова „правда”, як оправдального вироку і урочистого сідання опісля по праву руку від Господа...
І ця, чиста від обману, неправда стосувалася саме наших стосунків - я міг бути Ангелом для усіх тутешніх, але не її особистим, це вже точно.

- Дивний з тебе вийшов Ангел - в задумі, недовірливо, протягнула вона.
- Не дивніший за мій світ, - відповів я сумно, і, водночас, твердо, - На жаль, маю небагато часу для перебування тут, але не можу піти, доки між нами ця тонка ниточка блищить у пітьмі, в якій я, ось, борсаюсь.

– А що між нами є? – в її запитанні я почув відлуння нещодавніх власних думок.
– Невже тільки всі ці неясні знаки – продовжувала вона ледь не відразу, не дочекавшись моєї відповіді, – Оте передчуття чогось, туманний поклик? Я не розумію, що нас пов'язує!
- Більше, аніж ти думаєш - хіба не доказом є те, що ми з тобою - начебто незнайомі, лежимо зараз уночі в одному ліжку, голі...
- Ні, ти міг скористатися випадком. Іншого пояснення не існує, бути не може! Зі мною все ясно, але чому ти голий? Ангели досі сплять із земними жінками?! Чи це не гріх? Чи ж бо ти не Ангел?!

О чорт, головне, аби вона перестала розпалюватись. Схоже мені не вдасться витлумачити їй те, що я не міг остаточно пояснити і сам собі.
- Я вчора приїхав у це місто і відразу відчув тебе, я йшов твоїм слідом, і прийшов сюди, проте думав, що запізнився. Узяв цю квартиру. І в ліжку зустрівся з тобою. А потім просто лежав біля тебе і мені було неймовірно добре. Перед світанком я пішов. А сьогодні не зміг втриматися, аби знову не побачити тебе, не вдихнути твоїх запахів, не торкнутися твого волосся. У мене, схоже, і справді проблеми. Прошу лише, дозволь просто полежати хвильку і я піду, мені в будь-якому випадку потрібно до світанку покинути тебе.

Не очікуючи від неї більше нічого, я повернувся на інший бік і приліг. Закрив очі і віддався бурі внутрішніх відчуттів...
- То, значить, я ще й винна тобі дещо? Безглузда якась ситуація. Я справді довго вагалась, та не змогла не приїхати сюди, не розумію чому. Можливо це ти мене "викликав" сюди? Але тоді виходить, що це я – твій Ангел, і ти потребуєш мене...
Вона навіть засміялась, хоча і знервовано, та потім досить твердо додала:
– Ти мене зовсім заплутав, говориш загадками... І, взагалі, повернися до мене обличчям, чи вас там не вчать хорошим манерам?! Ти ж не заснув, ей!
З цими словами вона протягнула свою тонку руку і доторкнулася до моєї щоки, - Ангеле!

Доторк був дуже приємний, мені страшенно не хотілося, аби вона відводила руку. І я, не розуміючи до кінця, що роблю, прикрив її пальці своїми.
- Не знаю, пробач, я справді не знаю, це пронизує мене, а біля тебе мені помітні тіні, як біля сонця. Біля тебе я можу зрозуміти, що робити далі...
Я посилав через свою руку всі мислимі імпульси від свого серця. Аж доки не рішився їй це сказати:
- Це виглядатиме жахливо у твоїх очах, але мені потрібен оцей твій доторк, якщо тобі не приємно, тоді пробач, але якщо таке можливе, не забирай руки, я прошу, ще трохи...
Вона, хоча і напружилася, але руки поки не забирала.

Ми деякий час мовчали. Потім я почув, як вона зітхнула, і знову прилягла біля мене, не звільнюючи своєї долоні з-під моєї.
- Може все таки повернешся до мене? - Запитала вона, як мені видалося, трохи втомлено.
Я повільно став повертатися, і відчув, що обличчям тепер втикаюся в її ліктик, нова хвиля запахів і відчуттів пронизала мене. Її ж рука від такого мого руху невільно обхопила мою голову.

Можливо у відповідь на такий мимовільний її жест, я й насмілився це зробити. Моя ліва рука ковзнула під голову незнайомці, і за мить моє плече вже було під її головою. Я відчув, як напружилася вона, очікуючи подальшого, якого не було і бути не могло.
- Пробач,- прошепотів я, - так найкраще. Саме так учора ти зробила, і це було над усе...
Я мовчав і дихав нею, вона ж вбирала удари мого серця і легенько пестила мої груди схвильованим диханням.
- Мені добре, - прошепотів я щиру правду - Дуже добре. Дякую. Можливо тобі не раз дякували, та зараз це найщиріше. Може і ти мені щось розповіси? Чому ваші стосунки із чоловіком спинилися на мовчанні?

Мабуть, даремно я це промовив. Бо вона напружилась і зняла голову з мого плеча раніше, ніж я зміг би її заспокоїти.

– Звідки такі відомості? І взагалі, чому я маю тобі все розповідати?! Це допит?!
Нотки її голосу не обіцяли нічого доброго. Але що мені до неї, може досить...
Чорт! Ось вони, тіні, я перестаю контролювати себе, скільки в мене, цікаво, ще часу - день, два?
- Пробач, вирвалося, не потрібно було про це. Твоя енергія промовиста, як луги, на яких давно вже не косили траву, це відчутно. Ти теж Ангел, він у твоїй підсвідомості, у клітці срібній, чи ж бо золотій. І ось одного разу в ній забули зачинити дверці, і ти опинилася тут...

– Так, тепер все стало геть зрозуміло. Можливо просто потрібна енергія? У тебе проблеми і вкрай необхідною виявилася "підзарядка". І ти чомусь вибрав саме мене. І тепер тобі добре. Чудово. Це просто чудово! - вона зіскочила з ліжка і почала знервовано ходити по кімнаті, в покривалі, що наче задовгий плащ, тягнувся услід за нею.
- А більше у ваших ангельських клітках нема нікого, хто б жадав бути просто використаною? Чому саме я? Чи лишень я?!
Цей емоційний спалах здивував мене. Та не знаю, чому я дивувався більше, її сердитому метанню кімнатою, чи гарній фігурці, пластиці її рухів.

Я рвучко встав і перестрів її в ту мить, коли вона, схоже, збиралася включити світло.
- Заспокойся, прошу тебе, - я змушено обійняв тремтливе і, водночас, не піддатливе тіло, - Все не так, я не вибирав, але ти, без сумніву, обрана, як і я був обраний свого часу. Але не переживай, далі нічого не буде, ти повернешся до Києва, до свого вельми тямущого чоловіка. І ви звично мовчатимете про те, що сталося в кожного із вас за час короткої вашої розлуки...

Я говорив їй різні речі, і заспокійливо гладив через покривало її спину долонею, і хоча говорив бог-знає-що, вона перестала вириватися, і, схоже, заспокоїлася.
- А щодо мене, то не думаю, що все аж так трагічно, замість мене з'явиться хтось інший, буде враховано мій досвід. Навряд чи з нашими світами станеться щось неприємне.
А наші, такі дивні, стосунки і справді допомогли мені. З кожною миттю зрозумілішими стають для мене мої проблеми. Можливо не вистачить лише третьої ночі з тобою, ти ж нині від'їжджаєш.
Я спробую вирішити сьогодні свої проблеми, але вирішив їх чи ні, остаточно зможу зрозуміти лише біля тебе. Ти і справді особлива...

Вона слухала, вже не вириваючись із моїх обіймів. Я не певен, що вона сприймала логіку слів, скоріше, докладно вбирала торкання моїх пальців до спини, плечей, шийки, заспокійливу інтонацію голосу, та все це разом, безумовно, заспокоювало її.
- Ось мій телефон, він простий, як "сезам" - одні сімки, як мій він діятиме ще два дні. Тому, якщо зважишся, не тягни із цим. Наші ночі надовго мені запам’ятаються, ти створена для ласки і ніжностей, хотіти тебе уже найтонша насолода...
Я відчув, як тілом її заструменіло особливе тепло, груди напружилися, голова, що торкалася мого підборіддя, вже готова була опуститися на моє плече. Та цього ніяк не можна було допустити, принаймні зараз.
- Подзвони мені, якщо вважатимеш за потрібне. Але зустрітися ми зможемо лише уночі, як і тепер.
Прощавай...

Я обережно відсторонив її від себе, і стрімко пройшов у двері зі спальні до гостинної, спиною відчувши, як вдарили мені услід блискавиці з її великих, карих очей...
- - - - - - - - - - - - - - - - - - -

ІV
Вона
Прошел, наверное, час или больше – время текло мимо неё – а она всё не выходила из спальни. То садилась на кровать, которая еще хранила их запахи, то стремительно ходила по комнате, накинув короткий шелковый халатик, который то и дело распахивался.
Всё происходившее волновало её и пугало одновременно. Откуда он знал о ней так много? Зачем искал её? И главное – что дальше? Но оставаться в этом городе не было больше никакой возможности, ее присутствия настойчиво требовала другая жизнь, о которой она полностью забыла за короткие часы пребывания здесь.

…До отъезда оставалось несколько часов, и она совершенно не знала, куда себя девать. В город идти больше не хотелось, ждать его возвращения сейчас было бессмысленно. О звонке после такого его ухода неприятно было даже думать. Но ведь каков гад?! Наверняка ведь почувствовал её внезапное желание! И отстранил ее, ту, которую желал и сам! А то, что желал, она не сомневалась - его выдавал и голос, и прикосновения. Неужели это тоже часть игры – обязательное унижение, чтобы потом опускать все ниже и ниже, ломая и характер и сущность? Ну, уж нет!

И тогда она начала танцевать. Она делала это, когда эмоции перехлестывали через край. А сейчас был именно тот случай. Танцевала до изнеможения – все испанские танцы, которые знала еще с юности. Потом, разгоряченная и обессиленная, буквально упала на кровать, раскинув руки и закрыв глаза. И, как во сне, увидела его, полностью обнаженного - с другой!..




Він
Наспіх зібравшись і покинувши просякнуті займистою звабою апартаменти незнайомки, я за хвилю вже сидів у салоні таксі. Солом’яний бриль, низько опущений на очі, не давав можливості водію розгледіти моє обличчя, а значить і випадково ініціювати процес „лікування”, до якого я, внутрішньо, схоже підготувався.

За п’ятнадцять хвилин я вже заходив до іншого свого житла. Підіймаючись сходинами до парадного входу, зауважив, як на вікні хазяйки гойднулася штора, - не спала, очікувала! - що ж, напевно так буде оптимально, і бачить Творець, що не я ініціатор подальших подій.
Я акурат закінчував водні процедури, коли вона зайшла, напевно легко пошкрябавши у двері. Бо ні дзвінка, ні іншого гучного домагання моєї уваги не було. Та, власне, я й двері залишив незачиненими не випадково. Та все одно – це був її особистий вибір.

Я вийшов лише у коротенькому рушнику на стегнах. Крапельки, що стікали шкірою, весело заіскрилися. Всі світильники в гостинній палали на повну, що не важко було зауважити і з ванної. Та я зробив вигляд, що здивований. І приємно здивований.

Сорокарічна хазяйка була ще надто апетитною, аби приборкати раз і назавжди свою ревнивість. Більше того, вона мала тверде переконання, що таки є найкращою. І ще - впевненою, що нічка, яку ми провели удвох – стала початком нових, феєричних взаємин, що, утім, не завадило їй взяти з мене за проживання ту ж таки суму, що і раніше. Хоча, так легше було і замаскувати новий поворот у старих стосунках, і послати прозорий натяк, що від мене очікувалася інша поведінка, аніж тримісячне мовчання.

Вона імпозантно вкинула себе у м’яке крісло в гостинній, звичайно, не забувши розвернути його до дверей ванної. Виглядала при цьому і добряче заведеною, і, водночас, задоволеною. Як жінки поєднують в собі такі протиріччя я не розумів, але, як говорив мій товариш, абсолютний ловелас, - чим вищі протиріччя, тим бучніші їхні періодичні вирішення, себто оргазми.
Окрім шкіряної мінісукні, мою даму надихала і звужена в талії, вкрита мереживними кружальцями сорочка зі сміливим вирізом на грудях. Сиділа вона розкішно - саме так, аби я виразно бачив, де закінчуються панчохи і починається ніжність тіла без усіляких умовностей. Лінію ніг вивершували тонкі підбори, що злегка гойдалися в такт пасадобля, який живо відлунював у її натхненних до 4-го розміру грудях. Очевидно, що лунав і відлунював довгенько, ще з тієї миті, як вона востаннє мене тут бачила - отже годин із шість - сягнувши дещо й істеричного звучання.
- І де ж ти був так довго, невже чоловіча душа не прагнула дарунку-трунку?
Сказано це було і строго, і, водночас, із натяком на можливе пробачення.
- Невже не страшно аж так розігрівати чуття тигриці?
З цими словами Киця, хижо майнувши довгими червоними нігтями, граціозно підвелася, і потягнулася, уміло гойднувши і тазом, і грудьми, і шатром розпущеного волосся. Впевнено підійшла до мене, уважно оглянула зі всіх боків, здається навіть принюхалася.
Я, навзаєм, теж, але не так помітно
Не знаю, що відчувала вона, але її букет, у порівнянні з букетом незнайомки, виглядав досить поспішно назбираним. Не знаю, чи це могло змінити щось у подальшому, але композиції потрібно складати уважніше, навіть для таких примітивних істот, як ми, чоловіки. Незважаючи на вловлену тінь роздумів у моїх очах, а може й саме тому, Кицька стала тертися об мене і шепотіти щось на вушко про свій сум і яскраві світлинки, які так акуратно зберігала жіноча пам’ять.
Окрім світлинок із пам’яті, її заводив, схоже, і рушник на мені, - здавалося вона хоче зняти його лише поглядом, міліметр за міліметром підіймаючи його вгору.
Зрештою, і мені сподобалося, що вона не стала здирати з мене рушник відразу. Бо тоді моє попередження виглядало би дещо запізнілим.

Вона ж бо вже досить яскраво палала, і полум’я виривалося назовні і через її неустанне шепотіння. Зрештою, вона завжди мала схильність поговорити, але хто з них без цієї дрібної вади? Можливо, з огляду тілесного, всі жінки однакові, але є такі, в яких на сексі все не закінчується, і після нього ще є глибини, в які вони йдуть за тобою, чи ведуть за собою. Але Кицька була не з таких, вона знала, де спинитися, і навіть розбити на потрібному місці поселення нашого щасливого сьогодення. Та далі щасливого сексу і підкорення собі чергового чоловічого єства вона, схоже, ніколи не заходила. Та й куди йти далі, як не до неї?
- Кицю, я повинен тебе попередити, що цього разу все може скластися значно небезпечніше, бо я собою володію лише частково...
Її очі спалахнули дивним полум’ям, уста розтулилися, і хуліганський язичок став дражнити мене, залишаючи на пурпурових губах виразний вологий слід.
- Мені подобається, коли ти так говориш, це збуджує ще більше! Невже я схожа на таку, що дослухається попереджень? я приймаю цю гру, але вестиму її сама!
Вона повільно опустилася переді мною на коліна і повними губами розпочала досліджувати частину мого стегна, до кінця не обтягнутого короткуватим рушником.
Очі її при цьому невідривно торкалися моїх зіниць. Немовби її цікавили всі мої емоції. Та насправді це було не так. Навіть за бажання вона вже не могла би відірвати свого погляду. Дійство розпочалося.

До зняття рушника так і не дійшло. За мить я теж опустився на коліна і, обхопивши її голову долонями, наблизив своє обличчя до її затуманеного пристрастю лиця.

Спочатку моє єство прилинуло до її шкіри, обхопивши усю її – від п’ят до кінчиків волосся. Затим розпочалося саме проникнення - енергія щедро переливалася з мого тіла - в кожну її клітину, аж до повного спустошення мого „я”, майже до повного переносу мого духу і душі в цю жінку, що грою випадку запропонувала мені себе.

У моїх „відрядженнях” таке відбувалося трохи інакше, але там я мав й інший статус. А тут я перебував фактично дома, тому повноцінне проникнення в чуже єство мало свої фізичні межі.

І мої відчуття „тут” сильно відрізнялися від „там”. Зараз усе більше походило на звичний секс, хоча і з помітно глибшими відчуттями, які я, наразі, аж ніяк не прагнув звести до насолоди, та у Киці, безперечно, все відбувалося якраз навпаки. Її тіло тремтіло від спазм, вона захоплено стогнала, і намагалася вирватися з моїх рук, упасти на підлогу, остаточно розтанути в ярих хвилях задоволення, що проймали її геть усю наскрізь.
Моє єство впліталося в її єство. Дух у дух, душа в душу.
Моє холоднувате павутиння обплітало її жарке тремтіння, і я відчував наскільки ми різні, наскільки чужі. Та це повинно було спрацювати. Я сподівався, що спрацює, лиш би не захопитися, не перейти допустимі межі...

Напевно я вже міг повертатися назад, до „себе”. Я завчасно підготувався до цього дійства. У моїй долоні, що тісно притискалася до скроні Кицьки, було пасмо волосся з тієї першої ночі з незнайомкою. Завчасно налаштувавши поля потрібним чином, я повертався назад саме через цей найтонший фільтр її чарівності, з якою я порівнював і порівнював себе, відкидаючи усе зайве...

Все. Свідомість остаточно повернулася до мене. Я розчепив свої затерплі долоні і Киця безтямно осіла на підлогу. Я теж завалився на спину.

Хотілося просто лежати і насолоджуватися покоєм, але цього в жодному випадку не можна було допустити. Крізь густу ейфорію в свідомості, я потягнувся до дорожньої сумки за наручниками.
За хвилину я вже надійно пришвартував чарівні ручки Кицьки до ніжок свого ліжка. Тепер можна було і перепочити.
Та не вийшло.
Ледь не відразу почувся брязкіт браслетів і надмірно ніжний голосок, такий схожий на Кицин, покликав мене знову у свої обійми.
Як би не так! Схоже, що все вийшло, як я того і хотів. Що-що, а поведінку Киці після глибокого оргазму я знав надто добре. Вона ще з півгодини не могла відкрити очі, не те що словами кидатися. А оргазмів вона наловилася цього разу, я думаю, більше аніж за місяць свого вельми емоційного життя.
- Зараз Кицю і це буде наше особливе шаленство...
Якщо мій наставник перед своєю смертю правильно все діагностував, то подальше, що сталося з ним, і повинно було статися невдовзі зі мною, відбуватиметься зараз із точністю навпаки. Все ж таки і тіло, і сутність Кицьки - це абсолютно інший світ, до якого мої "тіні", аж ніяк не були пристосовані. Тобто кожної миті їх простір стискуватиметься, аж поки для них у сутності Киці місця не залишиться зовсім. І тоді... А що тоді буде, я достеменно не знав, але й бути присутнім тут у ту хвилю теж не бажав.

Та часу до того урочистого моменту вистачало. Вулицями старого міста розливався черговий земний світанок. Я повністю відхилив штори і проміння весело застрибало підлогою спальні. І я себе відразу відчув значно краще, проміння вже не лякало мене, чого не можна було сказати про Кицю.
Такої ненависті в очах, я давно вже не бачив, хоча навряд чи вона йшла саме від Киці.
Я взяв із підвіконника дзеркало і підніс його до жіночого обличчя, перед тим, акуратно присівши на її ніжки. Обличчям жінки неначе поповзли хвилі. Зараз почнеться. Мені стало жаль Кицю, такі страждання їй були ні до чого, хоча вони і не повинні були тривати довго. Я дістав зі своїх припасів потрібний інгредієнт, і ввів його дамі прямо в м’язи стегна. Так було найпростіше, зважаючи на шалений її спротив.

Все. Тіло Киці обм'якло, тіням цілком вистачить 2-3 годин її здорового сну, аби назавше покинути жіночу сутність. Вони би й так покинули її, але навіщо ризикувати і Кицею, і її таким чутливим до ласки тілом. Вся ж бо її провина полягала лише у бажанні насолодитися зі мною земними радостями, що аж ніяк не заслуговувало суворого покарання.

Я звільнив руки Киці від кайданок, і обережно переклав її на ліжко, намагаючись не дивитися на її спотворене люттю обличчя, і на широко розплющені очі, що так прагнули знову торкнутися мого єства.
Я глядів на її чудові ніжки, і вірив, що життя прекрасне.

На цьому моє перебування в старому місті могло би вважатися завершеним, якби не незнайомка, яку я, схоже, використав і полишив. Нехай не надто свідомо використав, але ж так виходить.
Не красиво вийшло. Та я знав, що не в одному мені тут справа. Хоча вибачитись потрібно. Якщо вона мені зателефонує.
Та я був абсолютно впевнений, що не зателефонує.
І не помилився...


Вона
…Она резко села и тряхнула головой. Видение исчезло, но она знала, что это правда. Минуту посидела, уронив руки вдоль сразу обмякшего тела. То, что она чувствовала, нельзя было назвать ревностью. Просто огромная, всепоглощающая пустота овладевала всем её существом. Как будто кто-то прикоснулся к сердцу, подержал его, тёплое и бьющееся, в руке, а потом резко выдернул руку. Вместе с сердцем…

Она быстро собрала сумку, и, не оглядываясь, вышла. На угождающий вопрос хозяина, передать ли что-нибудь «тому пану», отрицательно покачала головой и пошла пешком на вокзал. Она прощалась с этим городом. Потому что нельзя бывать снова не только там, где было очень хорошо, но и там, где случилось испытать на себе, что такое плохо.


V
Вона
По возвращению в Киев прошла долгая безсонная ночь и вот заканчивался такой же день, наполненный муторными хлопотами, посторонними людьми, разговорами ни о чём, бытом. И что бы она все это время ни делала, она думала только о нём. Эти мысли прожигали в мозгу черную дыру, которая втягивала в себя всё вокруг. В конце-концов она хотела только лишь узнать правду или хотя бы причину – не того, что случилось с ним после, когда он ушей от нее к другой. Она хотела знать, кто они друг для друга. Ведь он назвал себя ее Ангелом! А еще ей хотелось отомстить ему, она гнала от себя эти мысли, но яркие видения то и дело прорывались на поверхность ее слишком даже хорошего воображения.

Несколько раз её рука тянулась к телефону, но на последней цифре замирала. Наконец, вечером она напилась в одиночестве и скинула ему смс-ку. В ней был адрес, дата и время…
И тогда она дала волю воображению, она знала, что ей хочется и как это сделать…


Він
Повідомлення від Незнайомки застало мене зненацька...

Взагалі, я ще вчора збирався покинути не лише старе місто, а й значно більший обсяг простору - хоча все ж таки вкрай і мініатюрного і загубленого далеко в стороні від щільно заселеного Всесвіту. Але мене затримали невеличкі проблеми. По суті ці проблеми вже не стосувалися мене, але ж я був очевидним посередником у їх виникненні, тож вмивати руки було якось не тактовно.

Ніч із учора на сьогодні я провів у спорожнілій квартирі Незнайомки.
Вона, за словами хазяїв квартири, від’їхала ще вранці до Києва. Але залишила незриму себе повсюди, я насолоджувався її слідами і готувався до ночі в ліжку, яке ще стільки всього зберегло! Приємно було відчувати себе здоровим, не боятися денного світла, навіть шлятися вулицями серед іншого дивного люду. Я вирішив провідати і Кицю. Спробувати дізнатися чи все з нею в порядку. Заодно і здати ключі від непотрібного більше житла.
Те, що не все склалося саме так, як гадалося, я зрозумів, коли побачив Кицю. Раніше вона собі такого аж ніяк не дозволяла. Як і всі місцеві панночки, що повиходили заміж за місцевих рагуликів, вона раніше цілком успішно видавала себе за сіру, цнотливу церковну мишку, вела тихе і скромне життя, принаймні для сторонніх очей. Ні про який епатаж і мови не могло бути. Тим не менше зараз вона сиділа за уперше за моєї пам’яті виставленими перед її будинком кофейними столиками у тому самому вбранні, в якому приходила вночі спокушати мене! І не одна сиділа, а з двома засмаглими молодиками, що енергійно торочили іспанською мовою. Вона їм не менш експресивно відповідала українською. І всі виглядали вкрай задоволеними! Зрештою, для порозуміння між чоловіками і жінками є й інша мова, і нею вони зараз і говорили...
Та побачивши мене Кицька рвучко підхопилася, втім не забувши обпалити молодиків шаленим: „Moment!”

В очах у Кицьки я сподівався побачити все, що завгодно, окрім ясного щастя.
- Коханий, - голосно і щемко, і вкрай виразно, протягнула вона, певно спеціально для сусідів, - Ти ревнуєш?..
Я вирішив їй підіграти.
- Але цю партію ми граємо вдвох із твоїм чоловіком!
- Навіщо нам той імпотент?!
Сусідки в цю мить напевно схопилися за серце. І в мене вигляд, вочевидь, теж був надто промовистим.
- Справа не в тому, пішли!
І дама рішуче потягнула мене в дім, по дорозі кинувши молодикам, що уважно вишуковували невидимі родзинки на її ногах, чергове і багатообіцяюче „Moment!”...

Вже в під’їзді вона палко присмокталася до моїх вуст, але тривало це нещастя недовго, бо наразі говорити їй хотілося таки більше, аніж цілуватися. Тягнучи мене сходинками до моїх колишніх апартаментів, вона, нітрохи не соромлячись старих стін, щебетала мені дифірамби щодо всього того, що я примудрився зробити з нею цієї ночі. За її словами, я відкрив їй світ у всій його, прихованій раніше, красі. І вона вирішила не втрачати більше жодної миті життя на всю ту квасну сірість і миршавість патріархального минулого.
Проте, попри все прекрасне, з’явилася і невеличка проблема, в домі поселилися домовики.
- Ну не було цієї пакості раніше ніколи, я вже викликала і святого отця! Інші би роками мучилися, а я ж то знаю, що таке трапляється! Словом, прокинулася я в твоєму ліжку, чого ж ти від мене так швидко втік, а? – прокинулася, а вони так і шастають, то стільчик перекинуть, то люстру загойдають. Я їм і вікна повідкривала, і сіль посипала, та ні в яку, ото зараз обіцявся священик прийти.
Я не став докладно перевіряти її слова, ледь засунувши носа у квартиру, я зрозумів, що там і справді повно всякої нечисті. Та й шум чувся цілком гучний – стукіт, поскрипування паркету...
Я витяг Кицю надвір і переконав дочекатися превелебного таки за межами злодійськи захопленого будинку.
Я не очікував, що все обернеться саме так. Аж надто виразно все відбулося. Кицька змінилася, та й чортівня вчепилася за цей світ аж надто грубо і зримо...

Невдовзі з’явився на пригнаному років із десять тому мерседесі розгублений раптовим падінням відомого йому світу чоловік Киці, і привів із собою худорлявого священика. Той делікатно привітавшись із усіма, з блаженною усмішкою віри у скору перемогу над силами зла на обличчі, ввійшов у дім. Я уявляв собі, що саме там могло відбуватися – молитви, свята вода, тверді переконання, але навряд чи одного пан отця могло вистачити. І справді, не пройшло і п’яти хвилин, як священик вискочив із будинку і пірнув, не озираючись, до мерседесу. Я напевно зробив би те саме, тим більше, знаючи про природу проблеми значно більше від пересічного служителя „культу”. Тут потрібна ціла бригада отців-монахів із цистерною святої води, чи ж бо невеликий пристрій, який я мав у своїй дорожній сумці, та не захопив сюди із собою. Хоча міг би здогадатися.

Я заспокоїв Кицю, що все це минуще, і нехай вона довіриться мені. Вона із цікавістю відірвала свій погляд від палких молодиків і прошепотіла, що в будь-який момент, до кінця життя, вона згідна довірити мені найсокровенніше, і питання лише в мені, чи не так. На диво тверезий погляд приємно вразив мою знуртовану усім побаченим тут, совість.

За годину я повернувся із банальним пристроєм розділювача світів, який і залишив на ніч у її будинку. Строго кажучи, без цього пристрою я не міг би покинути Землю. Та облишити виправлення ситуації на святотців я аж ніяк не міг. Чого доброго, все би тут спалили із Кицею заодно.
Отож я змушений був і дещицю наступного ранку провести у цьому місті, зачищаючи сліди, залишені мною...

Але до того була ніч, чарівна ніч її невидимої присутності, я лежав у нашому з Незнайомкою ліжку і медитував докладними згадками, і все говорило про те, що я житиму далі, що я повністю вилікувався. І навіть той факт, що Незнайомка вважала нижче своєї гідності телефонувати мені, не сильно опечалив мене. Зрештою, прекрасних дам у Всесвіті вистачає, а що не вклонився до ніг ясної панни, то не моя вина. Та й чи впізнав би її серед інших жінок – невідомо. Хіба лише за духмяним слідом, але ж...
Можливо якось і зазирну в Київ, винюхувати, але ж коли це ще станеться...

Я вже приспособлював свій розмежувач світів біля одного із Виходів у Надпростір, коли прийшло повідомлення від Неї.
І перше, що прийшло мені до голови, було те що я таки мав рацію, вона все ж таки не подзвонила!..

VІ
Він
Я шпиняв себе усю дорогу до Києва. Ну куди таке годиться, махнула пальчиком, і він вже полетів! А якби не приманила, то все життя би згадував і жалккував, - відповідало щось усередині. Так, згадував би з найвищою приємністю! А те, щось, відповідало, що Дама, яка так пахне, так рухається, має такий темперамент і таку, водночас, витримку, не може приносити неприємності, тим більше, кому ти маєш бути вдячним до кінця свого життя?.. Ото ж бо.
Та остаточно переконала мене в необхідності помчати на помах її пальчика думка, що напевно наставник в останні хвилі свого життя запрограмував мою підсвідомість саме на такі кроки. Але ж тоді виходить він і незнайомку теж підготував, чи ж бо направив до мене, чи ні? Напевно що так, бо відбір кандидатів для подальшої асиміляції їх у нашій "сім'ї" – було теж у його руках...

Київ я знав погано, але впіймати таксі, і попередньо ознайомитися із місцезнаходженням пункту нашої скорої зустрічі, не склало проблеми. Зробивши це, я відписав Незнайомці, що я на місці, і готовий покатати її на пароплаві Дніпром і з фейєрверками на честь нашого очного знайомства. На що вона відписала, аби я чекав за вказаною адресою і що вона розраховує на рештки моєї чоловічої гідності...

Це мене вкрай завело. Та у вказаний час я підійшов до, схоже, теж винайнятої квартири, знайшов у вказаному місці ключ, і зайшов до середини. У спальній кімнаті було темно, не дивлячись на досить ранній літній передвечірній час - пурпурові щільні гардини не пропускали жодного промінця, лише матово вилискували проти сонця.
Інтер"єр кімнати складався з широкого ліжка з кованими спинками і маленького круглого стільця, на якому зазвичай сидять піаністи.
Я прийняв душ, бо після поїзду від мене добряче тхнуло нижніми світами,
сів на стілець посередині кімнати, покрутився на ньому і став очікувати, наспівуючи мелодію якогось старого французького шансону...
Невже сьогодні я таки побачу її?...
.........................

Вона
–„Э-э-э, расслабился ты, видать!” – подумала она не без злорадства, стоя за шторой и ожидая, когда он успокоится и окажется спиною к ней.– Такая промашка – не проверить квартиру… Но – тем лучше!

Она подошла сзади, тихо, как кошка. Вернее, как пантера, настолько горячо было ее дыхание. Надо отдать ему должное, - он ощутил ее, но не обернулся! Возможно еще раньше почувствовал тот самый запах, le parfum intime, который, соединяясь с моей кожей, буквально сводил его с ума.

Ей приятно было ощущать свою власть над незнакомцем. Даже больше, чем власть! Она на мгновение прижалась к его спине. Затем, положив руки на его крепкие плечи, медленно провела кончиком языка по уху, одновременно расстегивая его рубашку. Он вздрогнул, но промолчал, вероятно, борясь с желанием схватить ее жадно и сильно. Ей нравились мужчины, которые умели держать себя в руках - до определенного момента. У каждого из них была, естевственно, своя точка воспламенения. И ей хотелось найти такую у незнакомца. Но максимально изводя его, ведь он заслужил на гораздо более строгое отношение к себе!

Она освободила его шею от воротника и резко сдернула рубашку на локти. Теперь его руки оказались в западне. И уже в следующий момент он почувствовал, как на запястьях защелкнулись наручники. А потом на глаза легла мягкая, но плотная повязка.
Ей показалось, что он лишь глубоко вздохнул, как будто примиряясь из неизбежным.И она продолжала. Мелкими быстрыми поцелуями покрыла его шею и развернула на стуле к себе.

Он буквально утонул в запахе ее волос и тела. Так близко! Она села ему на колени и, запрокинув его голову, начала медленно водить языком по его шее и щекам, подбираясь ко рту. Но потом, будто передумав, воздушно поцеловала лишь в самый уголок губ, уже приоткрытых для поцелуя более жаркого. И тут же спрыгнула с колен.
И только улыбка скользнула лицом ее пленника. Что ж, он пока держался с достоинством. Пока!

Встав чуть сбоку от него, она двумя пальцами потянула его за подбородок вверх. Улыбка на его лице, кажется, слегка померкла.
За всё это время они не сказали друг другу ни слова. Тишина как будто была третьим участником этого действа. Но и ее время прошло, оставив их сам на сам.

- То значить ти і далі наполягатимеш на тому, що ти Ангел? І що мав повне право так вриватися в моє життя? І що далі?..

Но он продолжал молчать.
Ах так!
Тогда она только касанием пальцев за подбородок приказала ему подняться, и когда он встал, начала расстегивать ему брюки. Медленнее, чем можно было и уж куда медленнее, чем хотел бы он. Но вот и все, он остался стоять перед ней беззащитный в своей почти наготе, ограниченный в движениях и видениях.
У него была неплохая фигура, хотя, пожалуй, он был завысок для нее. По старой привычке она выбирала себе мужчин в качестве лучшего партнера по танцам. Этот же был для нее не лучшим партнером. Значить и щадить его было ни к чему.

Легкими, ласкающими движениями она пробежалась по его груди, задев соски, по упругому животу, опускаясь всё ниже и ниже. Предчувствуя её следующее прикосновение, он явственно вздрогнул, и тут же почувствовал удар по спине своим же ремнем.
Вот так! И это еще цветочки...

И она, пропустив то место, что так, должно быть, жаждало её прикосновения, начала гладить внутреннюю сторону его бёдер. Он, похоже, был готов получать удары еще и еще, только бы она продолжала!
И вот, наконец, он почувствовал прикосновение её губ именно там, где мечтал почувствовать...

Потом к губам присоединилась ее легкая рука, и он больше не мог думать ни о чем, настолько велико было его желание.
Но она внезапно прекратила свои иследования, - опершись о его колено, томно поднялась.
Улыбки на его лице уже не было!..

Тишину нарушало лишь ихн дыхание.
Он, похоже, с надеждою вслушивался в то, что происходит вокруг него, но почувствовал только, что наручники расстегнулись.
Пока он тер затекшие запястья, она сказала: «Завтра в цей ж час. Прощавай…»
И дверь за ней захлопнулась…

Він
Я терпів усе. Всі ці знущання. Всі ті її кволі спроби вивести мене з себе. Нехай, я справді трохи винний перед нею за те, що не зовсім свідомо використав її у своїх цілях. І якщо саме це приносило їй задоволення, то і нехай собі його отримує. До певної межі, звичайно!
І мені дуже нехотілося, аби вона так легко відчула межу моєї терпимості...

Але ж її запахи! але ж її доторки! губи, груди, стегна, волосся! Боже, дай мені сили не піддатися...

Вже краще б мені добряче надавали в якомусь місцевому кабаку, бо тоді я брав хоча би активну участь в дійстві! А зараз - навіть пальцем не поворухни! Невже їй зовсім не хотілося, аби я всерйоз поворушив її і себе? О ці землянки! Недаремно про них ходять Всесвітом іще ті легенди!..

Вона зняла з мене наручники і залишила самого! Та ще в такому роздраконеному стані! Що ж, напевно все це можна розуміти і як те, що мої вибачення прийняті? Безумовно.

Навіть якщо він і замислив був долучити її до нашої "сім'ї", то як це зробити, вона ж бо зовсім інша, аніж я! І говорить іншим діалектом на цій тверді, аніж я , і мислить інакше, а через ворота удвох із одним пристроєм і з такими розбіжностями аж ніяк не пройти...

Ні, без варіантів.
Я скинув зі своїх очей оксамитову пов'язку, огледівся. Що ж, усе на місці, окрім неї. Та це вже не важливо.
Важливо, що я прийняв рішення.
Отже, вперед.

Номер її мобільного в мене записаний. Знайти місце її постійного перебування коштувало лише сто доларів. Звичайно, я міг скористатися для пошуку і своїм технічним устаткуванням, але навіщо бити з гармат по комарах?

Та й взагалі, можна було її не шукати, але грайливий котик усередині мого єства не визнавав таких рішень...

Її квартира розміщувалася досить високо, та це менше за все мене турбувало. Спочатку я потрапив на дах цього нового будинку в стилі земного цеглококко, і вже потім спускався з балкону на балкон, аж поки не дістався до потрібного мені поверху. Добре, що тепла ніч опускалася на місто, романтика потребує теплоти, принаймні, погодної.

На її балкон виходила загальна кімната і в ній сидів біля телевізора чоловік в окулярах. Та квартира була саме її, вочевидь вона часто виходила на балкон, запахи зберігали пам'ять про неї. Про всяк випадок обв'язавшись своєю мотузкою, я зробив від балкона декілька кроків убік, де світилося вікно кімнати.

Це була її кімната. Невисока чорнява молода жінка стояла біля дзеркала і, здавалося, пильно дивилася собі в очі. В додачу вона ще й говорила собі щось - хороший спосіб знайти відповідного собі співрозмовника, подумалось мені.

Жінка, ніби відчувши присутність чужих очей, глянула у бік вікна.
Потім поспішно накинула короткий халатик і вийшла з кімнати. Жаль, стільки раз відчуваючи це тіло, я тільки зараз і зміг насолодитися поглядом на нього, та й то недовго.

Вікно було незачинене, тож я без труднощів залишив на підвіконнику великий букет чайних троянд, ще раз вдихнув на повні груди ефір її єства і повернувся до поручнів балкону.

Вона стояла за спиною свого чоловіка, що невідривно продовжував гледіти в телевізор, але вся її увага була направлена в мій бік, так неначе вона відчувала мою присутність поблизу. Вона вагалася, утім зробила один, потім ще один крок, і рішуче попрямувала до балкону.

Коли вона вийшла на нього, то мене вже там не було, лише щедрі краплинки моєї особливої туалетної води - "спеціально для земних жінок" - змусили її ніздрі чуттєво розширитися.

Прощавай моя Незнайомко!
Прощавай...




КІНЕЦЬ
(першої частини)

Я прокинувся. Тихо лоскотав повітря кондиціонер, і ледь чутно лунала музика. Дивно, що вона мене зараз анітрохи не дратувала. А я ж бо не раз просив Ігоря, чия каюта знаходилася зліва від моєї – не врубати динаміки так голосно, бо навіть звуконепроникні перегородки погано допомагали. А мені ж потрібно висипатися. Все ж, як не як – помічник головного штурмана, і вже десятий рік вештаюся Галактикою. А спати під оці завивання може тільки повний безумець, і кок, яким Ігор і був, очевидно за сумісництвом. Утім, воювати із царем камбузу вкрай не розумно, і потрібно було вибирати гармонійні поєднання – музика і статус „земляка”, чи музика і статус „ворога”. Можливо, з останнього вдалося би вичленити „нічну” музику, але тоді я б не міг бути абсолютно переконаним, що ніхто не плює в тарілку із супом кожного разу, як вона галантно ставиться переді мною офіціанткою-біороботом.
Зрештою, я привчився затикати вуха ватою і добре висипатися.

Але все ж, дивно, що зараз мене це зовсім не тривожить і рука моя автоматично не тягнеться до ватних кульок, завбачливо викладених на поличці біля койки. Поруч із пакетиком ватних кульок валявся мій наручний комунікатор, і мирно, але, головне, беззвучно! ворушив стрілками будильник, подарований колись Анастасією. Коли вуса-стрілки утворювали заздалегідь передбачену комбінацію, відкривався рот великої риби, і звідтіля випливав звук. Спочатку бульбашки невеликого розміру лускали на обережній відстані від мене, видаючи досить мелодійні комбінації того, що називалося чарівним співом природи підводного світу планети Донни, із Мутантної системи сузір’я Сервантеса. Та потім бульбашки зростали у розмірах і, відповідно, зростала сила магічного звучання. Якщо спершу і справді тіло сповнювалося насолодою пробудження, то наступні бульбашки зривали сон, як погано закріплений дах ураганом найвищої категорії. Цікаво, що ці звукові бульбашки завше знали куди їм летіти. Хоча це детально описувала інструкція користування, але і я самостійно перевіряв оцей феномен, підіймаючись завчасно і займаючи у своїй мікрообителі найбільш віддалене, хитро замасковане містечко. Та марно – рот рибини відкривався і бульбашки завше безпомилково плинули у напрямку моїх вух. Аж доки я, переможений, доторкався до корпусу риби-будильника і тоді все це неподобство припинялося. Будильник мав також вельми корисну здатність – він не спрацьовував, коли нікого не було дома.
Звичайно, будильник можна було і виключити, що я не раз і робив, і довіритись солдафонським манерам бортового комп’ютера. Та щось одне обов’язково повинно було бути включене, і це не зважаючи на систему аварійного оповіщення і деякі режими роботи наручного комунікатора.

Далі, якщо вистачало часу, можна було включити візуалізацію, і знову ж таки на вибір, - надісланий колегами сюрприз, чи щось класичне, завчасно для себе підготовлене.
Мені більше подобались земні мотиви, щоправда за декілька мільйонів років до побудови першої піраміди. З одного боку – все таке рідне, а з іншого – невідоме...

Якщо я дозволяв візуалізації прийом сюрпризів, здебільшого узалежнений із роботою будильника, то мав змогу переглянути надіслане, ще у ліжку. Здебільшого колеги надсилали короткі ролики із палкими віртуальними коханками, чи ж бо хижацько-мілітаристськими приколами. Я, здебільшого, відповідав уявними катастрофами – на кшталт, падіння койки із глядачем у прірву, чи навпаки – злет високо у небо, в тілі смерчу. Декілька раз побавився у повну руйнацію нашого лайнера. Останнє спрацьовувало безвідмовно, настільки, що за загальною домовленістю прийом був заборонений назавжди. Зрештою, руйнувати свій корабель - найгірша думка, тим більше, що я направду любив його. Напевно вже сама назва зорельота - „Уранія” - повинна була би викликати такі почуття.

Можливо я міг би працювати і в службі головного Кібернетика лайнера, бо в питаннях програмування і створювання пристроїв, які у свою чергу відтворювали потрібні реальні чи віртуальні поля, навряд чи хто зі мною міг би тут потягатися, окрім головного бортового Комп’ютера, звісно. За роки роботи я спромігся зробити ряд публічно визнаних сервісних штучок, але ще більше потаємних, за допомогою яких, і особливо останнім часом, досить часто переступав межу дозволеного.
Та хто про це знав. Я цілком реально заходив у каюти до тих жінок, яких хотів бачити, відчувати. Звичайно, здебільшого до пасажирок, навіть якщо вони подорожували не самотньо. В команді „Уранії” хоча і були мої улюблениці, але втручатися ось так у їхнє життя я остерігався, і на те були свої вагомі причини. Так чи інакше, суто своїм, не надто громіздким приладдям, я навчився тимчасово відділяти свою безтілесну сутність від тілесної, і отримувати, користаючись цим, нові, неймовірні відчуття.

Зрештою, розвиток цих моїх схильностей і привів до серйозного відокремлення мого особистого життя від життя команди. Але я продовжував непогано справлятися зі своїми обов’язками штурмана, тож наразі претензій до мене було не багато. Та й робота виглядала не такою і важкою – проводити „Уранію” через ряд визначених просторових воріт за вказаним маршрутом. Ворота були достатньо великими, аби не промахнутися, рух був завжди односторонній, і переходи відбувалися достатньо далеко від населених планет. Останнє – про всякий випадок, бо такі ворота цілком спокійно можна було організовувати і на поверхні самих планет, але теоретично існував варіант самопереміщення планети, тому, віддаляючи Ворота у глиб Космосу, цивілізації залишали для себе можливість миттєвого згортання простору у випадку катастрофи.

Зрештою, нині можна було і не користуватись людським персоналом для міжзоряних мандрів, але переміщення великої кількості пасажирів вимагало певного олюднення кібермозку „Уранії”. Себто, зі всім зрозумілих причин – сутність „Уранії”, як і всіх інших керованих людьми засобів, створював людський, а не комп’ютерний фактор. Бортовий комп’ютер мав залишатися тільки максимально функціональним тілом в руках досвідченої команди.
І так воно було допоки мої експерименти не зайшли надто далеко...

А все розпочиналося так легко, так звабливо, зі снів. В одному з них, пам’ятається, я чітко зрозумів, як потрібно виокремлювати предмет у своїй уяві, аби здійснити його телепатичне переміщення у своєму просторі. Потім я зробив декілька пристроїв, які модулювали потрібні слабкі поля, для керованого вивільнення моєї упорядкованої волею енергетики.

Зрештою, так я і прийшов до уміння максимально послаблювати зв’язки зі своїм тілесним задля максимального відтворення таких зв’язків із іншими тілами. І це було, безсумнівно, новим досягненням людства, і кардинально відрізнялося від епохального відкриття Воріт просторового переміщення у Космосі. Ворота не змінювали звичного симбіозу нашого тілесного і безтілесного, не змінювали сталих якостей переміщуваних речей, а мені вдалося внести у це питання певну динаміку...

Я вже остаточно прокинувся, і готовий був покинути ліжко. Музика за стіною змінила тему. Схоже, кок Ігор теж встав, чи ж бо перекинувся на інший бік. Невдовзі мав спрацювати і мій будильник. Ще декілька хвилин. Я спробував пригадати свій останній сон, але не зміг. Хоча і було відчуття, що сон видався і цього разу вельми грандіозним, не менше грандіозним за попередні. І вельми прикро, що нічого в голові не залишилося.

І тут я побачив, що моя улюблена, у мінливих кольорах рамці, голографічна фотографія, де я і Анастасія на відомому дорогущому земному курорті – перевернута вниз „обличчям”. Ну так, звичайно, Анастасія недавно заходила до мене, аби черговий раз вияснити стосунки, але, здається, світлини не чіпала.

Колись у нас був бурхливий роман, який поступово перетворився у ніщо. Ми так і не створили сім’ї. Напевно для зміцнення стосунків потрібні діти, а не регулярний секс. Бо, відособлений від виховання дітей, секс, за будь яких обставин, намагається стати центром композиції зі щоразу іншим сюжетом.
Де за природою речей – вона примхливий глядач, який може одарувати тебе, мужчину, насолодою овацій і криками, на кшталт „браво!”, „бісс!”, а може і зімітувати оте все, - примхливий глядач, який прагне вічної різноманітності на сцені довкола себе. Забуваючи, що навіть найталановитіший режисер не перероджуватиме щоразу глядацький зал для свіжого сприйняття старого нового, і нового старого. Словом, напевно жаль, що у нас не сталося з дітьми. Бо відволікаючись на дітей, ми би знаходили один одного знову. Не знаю, як вона мене, але я кохав би її досконале тіло до останнього свого чоловічого подиху. Та й не до винаходів і розділення сутностей мені б тоді було. Це точно.

За цими всіма роздумами і згадками, я ледь не пропустив ще одного відхилення від звичного.
Дивно, але будильник не спрацював!
Точніше, коли стрілки-вуса підійшли до визначеного мною для побудки місця-часу, рот рибини відкрився, звідти вилетіла одна маленька бульбашка, але розгублено зависла у повітрі. Затим поплила у напрямку дверей і зникла, так і не луснувши!
Якби це все вдалося задокументувати, чи раптом таке знову станеться, то я вимагатиму серйозного відшкодування від фірми-виробника!
Щоправда спрацювала візуалізація. Другий помічник штурмана, очевидно, прислав мені все, що колись уже надсилав, бо тут було і енергійне порно, і різні географічні уподобання, потім пішов старий романтичний ролик від Анастасії – ми на якійсь планеті Плеяд. Потім ролики від інших...

Я нічого не міг зрозуміти – навіщо? І чому мій візуалізатор це все демонструє. Бортовий комп’ютер самочинно змінив установлені мною налаштування?

Я вже встав і навіть прямував прямо через відтворену візуалізатором безодню під ногами у напрямку туалету, коли двері до моєї каюти почали повільно прочинятися. Я почув голос Анастасії, оцю просякнуту легкою хрипкістю грайливу неспішність, яка завжди так мене захоплювала, особливо тоді, коли я міг впливати на її емоційність.

Я хотів крикнути аби Настя трохи зачекала, але у цю мить візуалізатор почав моїм же голосом коментувати якусь еротичну сценку, надіслану Сержем, зі служби головного механіка. Я махнув рукою і майнув у душову кабінку.

Настя ж упевнено пройшлась моїми апартаментами і переключила візуалізатор у режим, який вона колись спеціально запрограмувала для себе. Море, і поки що лагідні брижі біля її ніг. Вона колись так любила кінчати, волаючи прямо у ці зростаючі, з кожною хвилиною обіймів хвилі. Голос і хвилі, і мої рухи. Ні, ми таки були колись щасливі з нею.

Але Настя ввійшла не сама. Слідом увійшов капітан. Сер Ентоні був, як завжди, одна галантність і, разом із тим, втіленою чоловічою мужністю. Але навіщо вони сюди зараз до нього приперлися, могли би для порядку і в дзвінок на дверях подзвонити, дозволу запитати...

Капітан закрив за собою двері. Зняв увішаний різними блискучими штучками кітель і повішав на мою вішалку. Ого.
Анастасія ж, наче і не ввійшла оце зараз до чужого житла, взагалі повела себе цілком дивовижно, утім добре зрозуміло для того, хто мав її, щонайменше тисячу разів.
Потягуючись, наче кішка, Настя випростала руки угору, а потім закинула їх за копну свого солом’яного кольору волосся. Звичайно, краще вражаючі обриси своїх грудей вона показати не могла, хіба що зробила би те саме, уже знявши сорочку. Безумовно, так вона робила тільки у випадку, коли ця сорочка повинна була бути ним знята. У сенсі - знята чоловічими руками. Але якого чорта. І в його присутності!
Невже капітан, сер Ентоні ван Ентон - основна причина нашого розлучення?

Утім, я вирішив не порушувати мовчазної ідилії – море, легкі брижі хвиль, Настя, Капітан, і я в душовій...
Капітан присів у моє м’яке крісло і заплющив очі. Настя підійшла ззаду і опустила свої відьомські руки на його плечі. Це вона любить. Її гарні пальці рухалися тілом сера Ентоні, як руки досвідченого музиканта клавіатурою дорогого інструмента. Я бачив колись, як грав один геній, на вечірці, тут, у головному залі лінкора, на нашому фортепіано, а скільки раз Настя отак грала зі мною...

- Ти його любиш до сих пір?
Раптово зазвучав низький голос Капітана.
- Ні, - відповіла Настя, - тепер я люблю тільки тебе.
Одночасно вправні пальці притулили до скронь чоловіка дві невеличкі пластинки чуттєвого посилювача. Потім її руки злетіли вгору і відкидаючи волосся, взялися і собі чіпляти їх до скронь.

Мужчина м’яко підвівся і притиснув до себе жінку. Настя ледь чутно, і з тією клятою хриплинкою, зітхнула. І у далечі здійнялися, зарухалися хвилі. Хто-хто, а я про це знав точно - буря щойно отримала ціль і напрямок руху, і незабаром покаже себе у всій своїй красі.

Взагалі, сер Ентоні був жонатим чоловіком, і його дружина ледь не завжди була присутньою на нашому кораблі. І чуток щодо непорозумінь у їх сім’ї я не було. Тому мене вельми здивував такий поворот подій, а тим більше, що все це відбувалося у моїй присутності!

Сер Ентоні цілував її, усе більш захоплюючись прекрасним тілом. І Настя не вдавала, що їй це подобається - їй це подобалось завжди. Ось вже сорочка розстібнута і апетитні груди задихали, пружно стискаючись під чоловічими ласками. Я точно знаю, що колись, здається років триста п’ятдесят тому, жінки чимось таким наповнювали груди, аби надати їм потрібної форми та величини. Але, звичайно, втрачалася чутливість, та й усе інше було не те – справжнє, є справжнім!

А в Насті, від поцілунків, ще неймовірно пікантно набухали соски. Я в такі моменти, як ніколи, відчував свою чоловічу силу, знав, що все, все по справжньому...

Хрипкі звуки, що так природно виривалися з її розбурханих цілунками вуст, не на жарт схвилювали візуалізоване море. Я любив цю, мною ж і створену, програму. Так, звичайно, замовницею була Настя, але Деміургом – таки я. Оцей теплий бриз в обличчя, запахи, безкінечна різноманітність морської стихії, такої співзвучної, такої залежної від її темпераменту – це все втілив я.
І, чорт візьми, якби я міг зараз дотягнутися до отих клятих підсилювачів, чи хоча би до неї, то... Але капітан, його зараз жодною силою не відідрати від коханки.

Утім, я неначе і був у цій клятій, вузькій, корабельній душовій і в той же час, немов і не подумки, разом із капітаном почав відчувати жінку.

Я надто добре знав її, і надто добре розумівся у збуджених дійством і моїм генієм полях.
Хвилі досягли вже помірної висоти, коли капітан декілька раз смикнувшись, блаженно упав у щасливій прострації на спину. Теплий вітер, здавалося, висушував піт на його тілі, та море ще було далеке від заспокоєння. Я, раптово зрозумів, що можу продовжувати і без його участі, і це, знову ж таки, було вельми дивним, але я зумів, і навіть додав того, що у сера Ентоні вже відняли роки.

Настя схилилася ще нижче і голос її став ще глибшим, нижчим, під стать морському гулові. Здавалося хвилі з головою накривають її, гойдають, б’ють і тягнуть у безмір морської безодні...

Ми закінчили не одночасно, а як завжди, я приблизно за хвилину опісля її останніх судорог...
Краєм ока я зауважив, що такої висоти хвиль у нас раніше ніколи не було...

А капітан вже сидів на ліжку і уважно і з захопленням дивився на поступове втихомирення шаленої стихії. Його рука ніжно пестила Настю.
- Нема слів, ти найнеймовірніша жінка зі всіх, кого я коли-небудь кохав.

Настя мовчала, я знав - вона ще пару хвилин буде у стані відсутності. Капітан уклав її в моє ліжко, накрив моєю ковдрою і, на ходу знімаючи зі своїх скронь липкі підсилювачі, посунув у душову, до мене!

Тільки оцього мені і не вистачало. І це була повна безвихідь. Я готовий був стати атомом повітря, кавалком стіни обшивки, невидимим і неіснуючим духом галактичних прерій, аби розминутися зі своєю долею, що вже рішуче втискалася сюди, до мене...

Але нічого страшного не сталося, ми чудово помістилися удвох у цій тісній і для одного коробці. Мене це здивувало не менше, аніж те, що він не помітив мене!

Полилася вода, що прошивала наскрізь моє тіло і стікала тільки по капітановому. А ще, одна частина мого тіла ввійшла в стінку перегородки, а інша в сера Ентоні. Це видіння кінцево доконало мене, я смикнувся і випав із душової. Настя дивилася прямо на мене – щасливим і, як завше після доброго закінчення, відсутнім поглядом. Тож я зніяковіло розвів руками, мовляв, ви самі сотворили цю ситуацію, і ні крихти не здивувався, що вона мене не бачить.

У цю мить капітан розбризкуючи воду стрімко ступив із душової і енергійно витираючись пройшов прямо крізь мене.

Це вже було занадто. Я отетеріло відсахнувся і, немов виковзнувши, чи виплеснутий зі скляної посудини, стрімко полетів кудись в тартари.

Там де я опинився, було дуже багато світла, та й всього іншого теж. Такого насичення я ще ніколи не відчував у житті. Неймовірне щастя пронизало кожен мій атом, і я, очевидно, продовжував рухатись, коли якась сила штовхнула мене у бік протилежний, і за секунду я вже був знову на своєму кораблі.

Це був корабельний лазарет. Лікар Джексон дивився на мене і говорив про мене щось вельми печальне. Його подруга, лікарка Джені, порушуючи всі заборони, смалила цигарку у не пристосованому для цього місці.

- Жаль, Пітера, та що поробиш. Але ж, так, щоби навіть тіло на наших очах розповзлося, розтануло, зникло, не залишивши жодного сліду по собі – це вперше в історії медицини, і якщо це не якась злогребуча інфекція з нової планети і ми не підемо вслід за Пітером, то цим фактом поставимо на вуха весь науковий світ Федерації!
- Облиш, Джексоне, - здається Джені відчувала до мене якісь симпатії, - мені жаль, такий цікавий чолов’яга був, а тут два дні у реанімації і зник, розтанув, як лід, прямо у лікувальній камері!..
- Джені, життя скороминуще і потрібно ним насолоджуватися кожної миті, поки не зникнеш, як хмаринка, безслідно, немов і не жив ніколи...

Нахабні руки темношкірого Джексона почали тискати опечалену білявку, і за мить у її очах відбилися вже зовсім інші відчуття.
Я не став очікувати продовження. Все, що мене стосувалося, тут вже відбулося. І я побрів, не вибираючи шляху, вперед. Я без труда проминав тонкі і товсті стіни, в одну мить перетнув киплячу плазму в реакторі, і знову вийшов назовні „Уранії”.
Теж сяйво, і неймовірне буйство справжнього життя. Де я б міг бути вже зараз, якби... І знову невмолима сила втягнула мене до корабля, на цей раз у гомінку загальну залу, де в цю мить було з декілька сотень пасажирів.
На відміну від них, я себе бачив і відчував. Та я вже не оминав людей, а плив-йшов прямо окрізь них. І починав уже щось розуміти. Не вистачало тільки якогось ключа для кінцевого пов’язування усього докупи.

Я знав, що цей ключ тут, на кораблі, і незабаром я його знайду. Бо він - до мене нинішнього. І я знайшов його, вірніше дорогу до нього, я просто не звертав на це раніше уваги, а зараз звернув. Я підносив руку до цього невидимого, але вельми стрімкого потічка і з подивом спостерігав, як течія його стає тим повільніша, чим я ближче підношу руку. Коли моя рука таки опустилася в нього, течія зупинилася, і я ввійшов у неї повністю, і поплив нею, за своїм бажанням прискорюючи чи уповільнюючи її лет.

Дуже швидко потік влетів у сяючий безмір енергетичної Галактики Головного бортового комп’ютера. Я відчув себе у своєму тілі. І зразу зрозумів усе, і про себе, і про світ, до найменших існуючих тут подробиць. Затим загасив хворобливе палахкотіння прямо перед очима - виправивши програмну помилку, яка повинна була стрибкоподібно проявити себе під час тисячного проходження через просторові Ворота, за земними мірками приблизно за рік, але з найтяжчими наслідками для „Уранії”. Безмір відчув моє втручання. І підкорився мені. Тілесне отримало безтілесне.
І нехай буде так, нехай я раніше помилився, але той світ, за сталевою обшивкою лайнера, чекатиме мене скільки потрібно. Нехай. У мене ще залишилися деякі справи тут, і невеличкі свої радості, та й що для мене тепер вічність...
* * *
Корабель раптово сіпнувся – капітан міжгалактичного зорельоту "Уранія" сер Ентоні ван Ентон, що стояв перед дзеркалом у Пітеровій каюті, миттєво смертельно зблід, очікуючи подальшого неминучого виття сирен і швидкого кінця. Але проминула ще одна мить, потім друга, третя і нічого такого не ставалося. Капітан „Уранії” підняв руку з найдорожчою моделлю комутатора на міцному ще зап'ястку, включив його і наказав вахтовому в рубці дати звіт про події.

Йому відразу, трохи схвильовано, відповіли, що відбувся збій у комп’ютері, і автоматично перезапустилися декілька допоміжних систем, що дало незапланований імпульс прискорення руху лайнера. Але вже все в порядку. Черговий штурман залагодив позаштатну ситуацію.

- Добре, я зараз буду, зробіть мені подвійну кави.

Капітан відключився. Поглянув на сплячу Анастасію, посміхнувся собі в дзеркало і вийшов з каюти, що належала раніше дивакові штурману, а нині - тільки їм обом.
Його відображення ще декілька секунд повисіло у дзеркалі, а потім почало м'яко танути, ледь помітно трансформуючись на щось інше, - в кінці, перед самим зникненням, раптово набувши всіх рис колишнього володаря цієї каюти, Пітера.

І в ту ж мить, до сплячої красуні прийшов неймовірний сон - із тих, за які і життя віддати не жаль. І вона, по дитячому закутавшись в Пітерову ковдру, поринула в нього. А перекинута два дні тому світлина з Пітером і Анастасією піднялася у повітрі і зайняла своє місце над ліжком.

Закінчився один і почався інший відлік - не змінилося нічого, і змінилося все, що, зрештою, для подальших подій не мало жодного значення...

05/02/2009