Знов на сторінках ранні тіні
Покрали літери в очей...
Як непомітно вечір синій
Схиливсь до мене на плече!

Зіпрусь натомлений на лутку,
А там, де місто,— степ немов...
І чую — спогад, повний смутку,
В червоножилах тисне кров.

Промерзлий шлях...Швидкі тачанки...
І ось душа мала-мала!
А на снігу з чиєїсь ранки
Кров візерунки заплела.

Мовчіть, умріяні сторінки!
— Я справжнім болем догорів!
...І знов за вікнами будинки
І мертве світло ліхтарів...

Це снилось?..На тихім світанні
Багнети, і я біля стінки...
О, перші й довіку останні
Мої півхвилинки!

О, ранки! Кінчається зараз
Вино нерозведене ваше!
...А в думці — який тепер вираз
На очі нероблений ляже?

Це снилось? Не знаю. Не знаю...
І ось усміхнутись несила...
І ось не живу, не конаю...
О, правдо моя невесела!

Питалась ласкаво:— Чом, синку, ти зблід?—
А слів не знайшов
І промовчав.
    — На північ,
    На південь,
    На захід,
    На схід
Над трупами вигуки вовчі!

Безсило повіки на очі впадуть,—
Старечі до рук моїх губи...
    А бачу —
    Безкрая скривавлена путь...
        І трупи!
        І трупи...

— Матусю! Хто очі мені замінив?—
Всміхнеться, щоб сліз не побачив...
Сама — до вікна, до неораних нив —
    І плаче...

Далеке майбутнє! Скривавлену мить
Якими житами засієш?
    ...Ой,мамо! Чого це так серце болить,
    Що й ти не зігрієш!

У дужих дні — немов слухняна глина,
Покірна волі й пальцям різьбаря;
А я схилюсь тихенько на коліна,—
Шумуйте, днів розбурхані моря!

Але не гнів, не заздрість і не втома
(Благословенний шлях, що ним іти!),—
Якась нова, словам ще не відома,
Солодка мука здійснення мети!

Хай іншим дні прозорі і покірні,
Нехай я сам покірний дням моїм!..
...О днів прийдешніх обрії безмірні,
О тишина моїх маленьких рим!

Долі моєї ціна —
У повітовому місті осінь,
А вона витягла серце,— на!
— Неціловане й досі!

От і упала на неї тінь!
От і знесилів.
Мало, мало хотінь!
— Сили!

А коли ж сила уся —
Шклянка насіння?
Хоч би вже спокій мені засяв,
Весно моя осіння!

Майже рік сиджу, мов кріт, на хуторі.
Вже й листів твоїх не відбираю.
Інколи копаюся у Мутері
Та в пікет з одним знайомим граю.

От книжок коли б хоч з пуд одержати!
Все ж не Мутер цей! Та карт колоду...
Тихий я. Навіть не знаю, де вже ти...
Відчинив я осені господу!

Мертвий я. Це добре, ясно відаю.
Та і як, скажи, себе одуриш!
А проте живу. Журюсь, обідаю...
О,— болить мені, єдина!Чуєш?

Здається, знову буде недорід:
Земля без снігу, а морози добрі.
    Зблід
            Обрій...

Вечеря тягнеться така нудна!
І страв і слів вживаємо потрошку.
А інколи, здається, не одна
Рука до вуст несе порожню ложку...

Старий мовчить.Не досить слів хіба?
Думки — і ті розбіглися геть--чисто!
Зими тієї згинула ряба,
А полову тепер відніме місто!

На поле вийшов — зомлів:
Колос від колосу — чверть!
Висохло серце землі,
Кров'ю наповнене вщерть!

Кинув безсиле — агов!
Тільки луна, ні душі!
Вигадки ранку мого
Смуток вечірній здушив!

Поле, і місто, і я —
Море моєї рідні!—
Хто з нас хоч хвильку стояв
Справді над мукою днів?

Пропало сіно! Тільки покосили,
А дощ його й прибрати не дає!
Вже третій день ллє з усієї сили,
А особливо на моє!

В долинці саме. Їжте, коненята!
Журюсь, лежу, й книжок нових нема...
А за вікном темно-зелена м'ята
З-під стріхи краплі перейма.

Сьогодні день, здається, перший влітку
Полям засмаленим чоло омив;
Крізь дощову густу і рівну сітку
Запаленіли ізмарагди нив...

А скоро неба жар громами вичах,
Вгорі веселкою лишивши слід,—
І у селян на стомлених обличчях
Не так помітно слово — недорід!

І жаб на луках оргія весела
Знялася звечора така жива,
Що крізь всю ніч вигукували села,
Так ніби пошепки, пісень слова...

А снилось так: гарячий з півдня вітер,
Коса гадюкою блищить в росі...
І у газет — нові колонки літер
Про те, що хліба вистарчить для всіх!

Надходить дощ. Шумлять бліді берези...
Рвуть блискавиці сірих хмар рядно...
А дужий грім зустрів такі діези,
Що злякано дзвенить вікно!

Тікає день. Скриплять вози на греблі...
Під чередою стогне оболонь...
І раптом шріт — дрібні перлові краплі...
І знову вітер, гуркіт і огонь.

І вже туман пливе, бреде над полем,
Щоб за хвилину сонцем розцвісти,
Щоб навіть я з надією та болем
Твої старі перечитав листи!

Папірос кому!Папіроси!
Шльоп! ляп! по калюжі...Коробок у руках.
Це ж хто не зовсім босий,—
На візниках!

Саме отут на розі
Перша упала за волю кров...
Припасайте по змозі
Хліба та дров!

Бились, як леви, матроси!
З ними татусь!
А тепер — без руки...
Папірос кому! Папіроси...
Сірники...

Торгуємо усім, чим тільки можна,-
Словами, дровами, життям, сукном...
Та на аршин лягла рука не кожна,
— Як і раніше, мрію за вікном.

Що я продам? Мій крам — від мрій утома,
Широке серце й бідний олівець!
Річ світова, і річ давно відома —
Який вже там ще й з мрійника купець...

Та знаю, вірю — через дні і муку!—
Ось підпереже землю мить така,—
І над базаром стисне мрійну руку
Упевнена долонь робітника!

Розпочинає дні гудок о шостій,
Коли роси ще вітер не допив,
А там, вгорі, такі ясні і прості,
Пливуть рожеві зграї голубів...

Ще пішоходи холодком укриті,—
На передмісті десь ірже лоша...
І хочеться сказати кожній миті:
Не поспішай!

Але вже в'ється порох над базаром,
І синьоокий ранок мов засліп...
І закиплять, я знаю, незабаром
Купівля й продаж — боротьба за хліб!

І я іду, щоб десь продати м'язи,
Ще від учора стомлені напів...
І гаснуть, бліднуть відблиски топазів
На крилах голубів...

Попоїм, посплю... Щасливий ніби.
Роздобув собі штани нові!
Тільки очі так немов у риби
Та на в'язах мулько голові.

Дотягнусь, пурну — і буде тихо!
Мудреці!
Через віщо серце ніби віхоть
У чужій невимитій руці?

Одірвались від днів слова,
В'януть собі по книжках, а у днях —
      мов у темному лісі!
Радість у мене нова:
Дощ осінній по стрісі.

Брешете ви, кому ясно усе!
Перед мрією всі ми ниць!

Дні! який це музей
   Дрібниць!

1926

Розминувся зі мною сон.
Дні повій, галіфе й героїв...
   Хто у сквері під цей газон
   Грунт угноїв?

Певне, мріяв:ось прийде час...
Рости, травко зелена!
   Що ж! Шинелька його якраз
   І на інші рамена.

Тільки ґудзик приший новий,—
Та і мрій собі серед буднів...
   Ви!
   Майбутні!

1926

Там, де полягли вони за волю,
Буряки тепер для цукроварні.
І не треба слів. Не треба болю.
— Іншим дні прозорі, тихі, гарні.

Скінчено. Записано. І крапка.
— Спочивайте, стомлені над міру!—
...Розгортає знов іржава сапка
Землю, від утоми сіру.

1926

Hi словечка йому не сказав старий,
Мовчки вивів коня за ворота.
   Потихеньку осіння лилася згори
   На степи позолота.

А коли упав перший у жовтні сніг,
Лист прийшов, весь пом'ятий.
   За далеке майбутнє ліг
   В бур'ян головою спати.

До товару...По воду...А день за днем
Знов подвір'я взялось травою...
   Серце, серце! З твоїм вогнем
   — У бур'ян головою!

1926

Де коноплі були,— батарея.
За клунями — чати.
   Може, «Портрет Доріана Грея »
   Почитати?

О, майбутнє моє! Для тебе!—
Тисячі слів подужав!—
   Нащо ж в'їлись до самого серця між ребер
   Кулі та нужа?

1926

Зустрів кулю за лісом.
Саме там, де посіяв жито!
За яким бісом
Стільки було прожито!

Прийшла баба, поголосила...
Невеличка дірка поміж ребер...
Ну, звичайно,— краса і сила!
    Marche funebre!

1926

Зціпив зуби. Блідий-блідий!
За байраком село палало.
Хтось прикладом у спину,— йди!
— Вас чимало!

Сухо чмихнув старий наган
    (Перша нота нової гами...)
Надвечірній лягав туман
Над житами.

Хтось один засвистав матчиш.
На тачанки!— й шукай, де знаєш!
    Поле,поле!
    Чом ти мовчиш!
   — Не ридаєш?

1926

Був це хлопчик лагідний і тихий,
Як сосновий у безвітря ліс...
(Для якоїсь радості і втіхи
Кожний з нас у дні прийшов і ріс).

А сімнадцятий минув, зустрінув
Наречену — кулю за Дніпром.
— Обертайся, земле, без упину!
Припасайте, припасайте бром!

Ах, цей хлопчик лагідний і тихий,
Що над степом ранній біль простер!
(Для якої радості і втіхи
Кожний з нас приходить і росте?)

1926

Ще в полон не брали тоді,—
Приліпили його до стовпа...
На землі,від крові рудій,
Кривава ропа...

А він був молодий такий!
Цілував, мабуть, гаряче...
Довго, довго йому круки
Випивали світло з очей!

А тепер там зійшов полин.
Телеграфні стовпи...
Загубився селянський син,—

Відробив!

Мабуть, дуже йому боліло:
Все облизував губи. Потім затих.
Невеличке на розі тіло
Не спитають більш,— за яких!

Дуже просто.Гостренька куля
Заступила йому далечінь.
— Серце днями собі намуляв,—
Спочинь!

Подивіться,кому кортіло
Подивитись за межі дат,—
Непотрібне на бруці тіло,
А над тілом — плакат.

1926

Притулив до стінки людину,
Витяг нагана...
Придивляйсь, дітлоха, з-за тину,—
Гра бездоганна!

Потім їли яєшню з салом,
До синців тисли Мотрі груди...
    О, минуле! Твоїм васалам
     І в майбутньому тісно буде!

А він молодий-молодий...
Неголений пух на обличчі.
Ще вчора до школи ходив...
Ще, мабуть, кохати не вивчив...

Так очі ж навколо лихі...
Крізь зуби один — розстріляти!
...А там десь солома дахів...
...А там десь Шевченко і мати...

Долоню на чоло поклав;
Крізь пальці майбутньому в вічі...
Хвилина текла, не текла...
Наган дав осічку аж двічі...

А втретє... І сонячний сміх
На драні упав черевики...
І правда, і радість, і гріх,
І біль не навіки!

1926

Впало — ставай до стінки!—
Сперся плечем на ганок...
Тільки й згадав: у жінки
Грошей нема на ранок.

І ні жалю, ні болю.
Бачив — нагана наставив...
Ніби виконував ролю
В нецікавій виставі.

Тільки й думок — на ранок
Хліба нема у жінки...
    Ганок.
     Труп біля стінки.

1926

Для вас, історики майбутні,
Наш біль — рядки холодних слів!
О, золоті далекі будні
Серед родючих вільних нив!

Забудь про ті натхненні свята,
Що в них росила землю кров!
Мовчи, мовчи, душе підтята.
— Агов!

Якийсь дідок нудний напише,—
Війна і робітничий рух...
О,тихше!
— Біль не вщух!

1926

Я — як і всі. І штани з полотна...
І серце моє наган...
Бачив життя до останнього дна
Сотнями ран!

От! І не треба ніяких слів!—
За мовчанням вщерть зголоднів.
Зійде колись велетенський посів
Тишею вірних днів!

Ось і не треба газетних фраз!
— Біль є постійно біль!—
Мовчки зросте десь новий Тарас
Серед кривавих піль!

1926

Знаю, сіренький я весь такий,
Мов осінній на полі вечір...
     — Тягарем минулі віки
     На стомлені плечі!

Серце здушили мені — мовчи!
О, майбутнє моє прекрасне!
      Чуло серце тебе вночі,
      Що ж,— нехай собі серце гасне!

Хтось розгорне добу нову —
І не біль, і не гнів, не жертва!
      Воскресінням твоїм живу,
      Земле мертва!

1926

Я знаю:
Перекують на рала мечі.
І буде родюча земля —
Не ця.
І будуть одні ключі
Одмикати усі серця.

Я знаю!
І буде так:
Пшеницями зійде кров,
І пізнають, яка на смак
Любов.

Вірю.

1926

Коли надійдуть втома і зневір'я,
В його портрет вдивляюся тоді,—
І знову в серці відчуваю мир я
І тихий голос радісних надій.

*
Такий спокійний дивиться він з рами.
О, це за всіх замислене чоло,
Що, наче символ, стало над часами —
Того, що в нас нове перемогло!
І крізь обличчя, кождій хаті рідне,
Немов виразно бачу я в імлі:
Вже близько час — за нього ж день розквітне —
І на його оновленій землі!

*
Тоді я знов часам назустріч — згоден,
Бо чую я часів жаданих крок!
— Щасливий нарід, що його відродин
Був на землі воістину Пророк!

************************************

Гей,батьку мій,степе широкий!
А поговорю я ще з тобою...
Бо молодії ж мої бідні роки
Та пішли за водою...
Ой ви, звізди, звізди блискучі!
А вже й красота мені ваша зовсім не мила...
Бо на темний мій кучир
Та лягла пороша біла.
Ой ночі, чорні та безокі!
І не видно мені, куда йду...
Ще змалку я одинокий,
Та такий і пропаду.
Де ж,брати ви мої любі?
Ніхто сльози горькі мені не витер...
І от стою я, мов дуб той,
А кругом тільки хмари та вітер...

Ахали, сюсюкали — Європа!
Тато — не звертались, a "papa"!
Доки навіть хутір не второпав:
— Слів в крові намочених лупа!

Вийшли гречкосії на узгір'я,
Усмішкою очі зайнялись,—
Сходу ще не оране безмір'я,
Заходові в серце подивись!

Виродки, зодягнені по моді...
Визиски...аборти...кокаїн...
Поруч — гнів натомлених заводів,
Болі поневолених країн!

...Опери?..Розбещені малюнки?..
«Золота, кокоток і вина!»
...Раз за день набиті хлібом шлунки...
...раз в житті розігнута спина!

...Стерлінги...і франки...і корони...
...рани у серцях робітників!..
...трупами уквітчані закони!..
...зброєю згвалтовані віки...

...Вславили і поступ, і культуру
Воєм ненажерливих гармат!
Трупами розстріляних край муру!
Сотнями в крові омитих дат!

...Бавиться гуманністю по змозі
Сили і кишені адюльтер!
Заходе! чого ж
Ти й досі
Крові на кишенях не обтер?
.........................................
.........................................
Ахали — максліндери і поступ!
Мріяли Прилуки про Париж!
— Доки все у формулочку просту —
Шлунок, гаманець і ніж!

Стали гречкосії — і докором
Очі невблаганні зайнялись:
— Заходе, ану, коли не сором,
Сходові в обличчя подивись!

Проминуть по днях десятиріччя,
Прийде радість інших поколінь,—
Але завжди
раз
на рік
обличчя
Обгортатиме глибока тінь!

Пам'ятатимуть дорослі й діти,
Хто в цей час в минулому помер!
Через віщо —
всім гудкам гудіти
Три хвилини —
як гули тепер!

Але завжди в подиху заводів
— Невмирущий в арміях машин!—
Поруч з нами
той,
кого в народі
Уквітчають коротенько —
Він!

І в обличчях радість біль пригорне:
У мільйонах втілений —
не вмер!
...І сотворять вічну пам'ять горни
З вдячністю, не знаною тепер!
Проминуть, мов сон, десятиріччя
Болю, крові, боротьби і війн,—
Але вічна правда робітнича —
Він!..

Франціє!
Чи то ж твоїм повіям
Ублагати невблаганний час,
Щоб зі сходу вітер не повіяв —

Від Дніпра,

Від Ільменю,

Від нас!

Азіати!
Дикуни!
Морлоки!
А дивись — лягла земля під пар,
Щоб вплести червоні дні і роки
Навіть в твій безглуздий календар!
Після днів натхнення і Бастілій —
Грабувати робітничий Рур!
— Це, щоб морем крові від розстрілів
Фарбувати свій Версаль і Лувр?
Франціє!
Невже ж твоїм рушницям
Розстріляти всі нові віки,
Що міцні такі, немов та криця,
Де селяни і робітники?
І невже, невже тобі не сором,
І невже ніколи не болить,
Що земля уся тобі докором,
Що тобі докором кожна мить!
Азіати?
Дикуни ми?
— Добре!
Ну, а ти, така шляхетна, ти!
Що влягла гарматним димом обрій,
Щоб не зріти братньої мети!
Франціє!
Версалю і Париже!
Ні, не ви зірвете той новий
Календар,
Що схід натхненний пише!
Ні, не ви!
Не ви!
Не ви!

Селянине!
Твоя рука —
У мозолях днів та плуга!
Поруч з нею
Рука
Така
Друга!

Робітник — полотно таке ж,
Тільки вмочене в фарбу синю!
Робітнича сила без меж,
Селянська без спину!

Поруч стануть —
Земля нова!
Світ на інші шляхи натрапив!
— Вже палають нові слова!
— Вже малюють нові мапи!

О мозолі міцних долонь,
Що цілують і серп, і молот!—
Це від ваших стискань вогонь
Навколо!

Буде в жовтні довіку свято,
Хоч би й час на шляху пристав!
Селянине!
Тому, що знято
Тебе з хреста.

Через те, що степи родючі —
О, єдиний!—
Тобі,
Що червоним у серце влучив
Міліонам чужих рабів!

Чуєш?
Сходить в красі безмежній
Твій великий — для всіх — посів!
Ворскла, Альпи, Берлін, мис Дежнів —
Всі!

До землі припади-но вухом —
Чуєш ти?—
Вся земля
Велетенським рухом —
До твоєї мети.

Плакала вона… натомлену спину
День ховав за дахами дач.
А я з усіх фраз памятаю єдину:
- Годі, не плач.

Годі, не плач? Як це дико, їй-богу!
Ой як мертве усе в словах!
Взяти б серце своє – й об підлогу!
- Ах!

Скрикнула б раптом. В одну хвилину
Бачила б версти моїх шляхів…
Горбив день натомлену спину
Над горбами дахів.

Я вас Галю, згадував сьогодні,
Хотілося мені вас побачити.
Все здавалося, що ви самотні
І десь далеко плачете.

Смішно це, але мені так хочеться
Про якесь майбутнє з вами балакати,
Дивитися як день квітневий точиться,
А може, й плакати.

По-осінньому хмари пливуть,
По-осінньому вітер кигиче...
У далеку лаштуючись путь,
Чорна галич злетілась на віче.

І весь день в берестках стрекотня
Все полохає хмари високі,
Безгоміння осіннього дня
І мій спокій...

Читаю Сінклера й ходжу на біржу праці.
А виріс мрійником серед гаїв на Пслі...
Та від минулого тільки шкільний Горацій,
А про майбутнє - кілька тисяч слів.

Колись наважусь - заплющу серце й вуха!
Мета однакова - чи ця чи та.
Ах, про майбутнє все я переслухав,
А про минуле все перечитав!

Де коноплі були, - батарея.
За клунями чати.
Може, "Портрет Доріана Грея"
Прочитати?

О, мабуть моє! Для тебе! -
Тисячі слів подужав! -
Нащо ж в'їлися до самого серця
між ребер
Кулі та нужа?

Зустрів кулю за лісом.
саме там, де посіяв жито!
За яким бісом
Стільки було прожито!

Прийшла баба проголосила...
Невеличка дірка поміж ребер...
Ну звичайно, - краса і сила!
Marche funebre!

Сідало сонце. Коливались трави.
Перерахував кулі, - якраз для всіх!
А хто з них винний, а хто з них правий!-
З-під однакових стріх.

Не схибить куля - не стогнатимуть довго.
Подивилися, - поле! Ромен з трави...
Передній, мабуть ходив, - так човгав:
Черевики скривив.

Сховалося сонце. Сутеніло помалу.
Час би й росі!
А хтось далеко десь генералу:
- Усі.

Уночі його вели на розстріл,
Хтось тримав ліхтар мов смолоскип,
На неголенім обличчі гострі
Волоски…

Віддалік немов цілком байдуже,
Офіцер димок цигарки плів.
Тільки неба хмарний, темний кужіль
Чув нудне і коротеньке – плі!

Відбулось. Мета моя далека,
Я такої смерті не боюсь!-
Зійде кров, немов всесвітня Мекка,
Для твоїх майбутніх синіх блуз!

Сентиментальний тихий полонез, -
І раптом вся приникла до роялю…
Не треба сліз, моя далека Галю!
Усе загоїться, забудеться, минеться,
І я піду – життям ця необхідність зветься,
Піду в далекі тихі хутори…
Чи ви згадаєте мене у Відні?
Ніхто, ніхто мені не говори,
Що є серця якісь близькі і рідні!