Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Надія Степула

Критика
  1. Література про Голодомор
    Українські поети і прозаїки стали першими літописцями Голодомору, намагаючись осмислити катастрофу у слові - ще від часів, коли над правдою про Голодомор тяжів «культ мовчання». З плином часу з»являлися нові твори, нове осмислення фактів і наслідків штучного голоду; ці твори зроджувалися і в Україні, і поза нею.
    Художня правда про Голодомор почасти замінила історію, котра писалася і переписувалася... Але й література про Голодомор не стала надбанням широкого загалу - ні та, що створена в 20-ті роки, ні та, що з»являлася пізніше – аж до кінця минулого століття.
    Чому так сталося? Що найпримітніше з поетичного і прозового відтворення Голодомору хвилює нинішніх читачів? Чи представники нових поколінь письменників звертаються до складної, страшної й неосяжної теми Голодомору?

    Від перших осмислень до запізнілих відкриттів – гони літ

    Твори, написані «за гарячими слідами» Голодомору, часто лишалися в записниках, згодом – у закритих архівах. Тільки недавно настав час публікацій таких творів без скорочень. Як колись «урізана» поезія П.Тичини «Загупало в двері...», вже відтворена, у якій йдеться про збожеволілу від голоду жінку: «...це ж гості до мене. Та чим же я буду вітати – іще ж не зварився синочок»...

    Дослідниця проблематики Голодомору в українській прозі 20 ст. Наталя Тимощук захистила в 2006 р. дисертацію, тема якої не могла з»явитися до часів незалежності України – «Антитоталітарний дискурс української прози І20 ст.: проблематика Голодомору та особливості її художньої реалізації». Зазначаючи, що в 20-х рр. минулого століття вже з»являлися твори відповідної тематики, Н.Тимощук пише: «Однак жоден із тогочасних авторів не міг порушити проблеми відповідальності влади за перший штучний голод в історії у силу обставин часу та режимного тиску». Ніхто не міг порушити цієї проблеми і згодом – впродовж цілих десятиліть.
    Одні письменники вдавалися до «езопівської мови», інші знаходили в собі сили і мужність писати гранично відверто.

    На еміграції про трагедію голоду в Україні писав Є.Маланюк – про «трупи в житах» у поезії «Року Божого 1933». Пізніше - про землю, що «запалась як труна» та пустку замість країни, над якою «владичить Антихрист...».

    Поетичною історією того, як замовчувалася і фальсифікувалася тема голоду в часи «побудови світлого комуністичного майбутнього людства» можна вважати поему М. Руденка «Хрест». Написаний у божевільні, де тримали письменника владці 70-х, цей твір змальовує одного з мільйонів «Хомів невіруючих» - твердолобого більшовика Мирона, який не вірить у страхіття голоду, а вважає, що про голод начебто «брешуть» «ворожі голоси», плямуючи райську радянську дійсність. Герой поеми переконується у гіркій правді на власні очі - він бачить мертве село, де знімають фільм про щасливе колгоспне буття... Хвиля прозріння оповиває цю людину, а поет нанизує перлини слів у рядки, і кожна перлина – чорна: про голодне село, божевільне каннібальство, потребу каяття та очищення, смерть. Більшовик Мирон гине в катівнях НКВС. Саме там часто опинялися ті, хто заперечував факт Голодомору в свій час.

    Літературознавці вважають, що першим із прозаїків звернувся до теми Голодомору Улас Самчук в романі «Марія», хоч відомо, що хронологічно першим твором про голод була новела А. Любченка «Кострига» 1933 р. Тяжку «цілину» цієї тематии освоювали й інші – Тодось Осьмачка, чиї повісті, написані в 50-ті рр. минулого століття, перевидаються вже в 21-ім; твори І. Качуровського і О. Веретенченка, О.Гай-Головка, В.Чапленка, М.Стельмаха, В.Земляка. Пройшло багато літ, перш ніж один із авторів твору на тему Голодомору отримав найвищу літературну нагороду – ім. Т.Шевченка – В.Захарченко за книгу «Пришлі люди». Не отримав такої нагороди, хоч номінувався двічі, Василь Барка, український письменник-емігрант зі США. Його роман «Жовтий князь» фахівці вважають чи не найкращим і найбагатограннішим із відомих творів про трагедію Голодомору. В.Барка не тільки наповнив роман промовистими фактами, він зобразив і той невидимий, але присутній повсюдно страх, який опанував морених голодом людей, змінював їхні душі, кидав у пекельний вогонь прірви душевної, як у прірву справдешню кидали нелюди конаючих і сконалих від голодних мук.

    Від перших з'яв художнього осмислення Голодомору до недавніх минули гони літ. Деякі книги з»явилися тільки у «перебудовну відлигу», хоч були написані ще в 60-ті - як книга А.Дімарова «Тридцяті», що чекала виходу в світ 22 роки. Весь масив творів про Голодомор в українській літературі досі не освоєний. Після того, як Україна стала самостійною державою, з»ясувалося, що творів таких існує дуже багато, а сам шерег авторів – нескінченний: В.Підмогильний, О.Кобець, А.Гудима, Ольга Мак, К.Ластівка, А.Мельничук, А.Любченко, М.Понеділок, В.Трубай.... О.Гончар, Є.Гуцало, І.Стаднюк, А.Дімаров... – Прізвища письменників, котрі писали про голод і назви їх творів можна б озвучувати годинами.... Проте видані й перевидані їхні книги надто мізерними накладами, щоб говорити про загальну їх доступність широкому читачеві.
    Давно вже можна було створити цілу «бібліотеку Голодомору» з написаних про трагедію книг. Можливо, колись така книгозбірня з»явиться.

    Цілющі ліки слів

    Цікавими літературними відкриттями і несподіваним багатством творів на теми голоду, або дотичних до цієї великої теми так чи інакше, позначені 90-ті рр. минулого століття та початок нинішнього. У 1990 р. з»явилася повість «Голодомор» Є.Гуцала, у 1991 - нова повість А.Дімарова «Самосуд». 1993-й приніс «повість-свідчення» - «Лозинову труну» П.Наніїва та ще ряд творів інших авторів. У 1994-ім виходить роман-трагедія у новелах М.Потупейка – «У лабетах смерті».
    Велика кількість документально-художніх коротких оповідань про голодні часи розсипана в книгах багатьох авторів, які не визначали собі тему Голодомору головною, але оминути її не змогли.
    Примітною рисою нового часу є з»ява численних документальних публікацій про Голодомор, які ще не встигли стати канвою нових художніх творів. Осмислення найбільшої української трагедії минулого століття триває. Сучасні письменники намагаються не тільки відобразити даленіючий у часі, але незмінно жахітний фактаж тих літ, а й відшукати ключі до нових питань. Ці питання – нові теми вже теперішніх творів про Голодомор. – Про страх і совість, любов і ненависть, відчай і сподівання, пам»ять і безпам»ятство - про все, що вміщує людська душа. Зразок такого новітнього осмислення – новела «Хліб» відомого сучасного прозаїка Сергія Грабара. Трагедію Голодомору в цьому творі осмислено через почуття дітей, котрим дивною здається поведінка шкільної посудомийки, - вона нишком збирає і ховає викинуті шкоринки хліба. Розгортаючи ретроспективу долі цієї жінки, письменник розповідає про трагедію трьох молодих дівчаток, які в дні Голодомору подалися до Міста в пошуках хліба. «Дивна» жінка була однією із двох, які лишилися живими. Вона пережила не тільки голод, а й наругу, нелюдську наругу через шматочок хліба, так і не спожитий...
    ...Такі твори треба читати. Їх неможливо переповісти. Енергетика болю, що міститься в них, є тими цілющими ліками, які виліковують душі від байдужості, безпам»ятства і забуття. Цілющими ліками слів.


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" 5.5 | Самооцінка -

  2. Наслідки Голодомору для самоусвідомлення українців
    Як вплинув Голодомор на українську самоідентифікацію? Чи не лежить одна з відповідей на це питання у площині визнання Голодомору геноцидом?.. Голодомор – класичний вид геноциду. І почався він із винищення української еліти. Цю тезу обґрунтував Рафаель Лемкін, автор терміну «геноцид». Завдяки його зусиллям щодо захисту прав людини, у 1948 році ООН ухвалила Конвенцію з унебезпечення й покарання злочинів геноциду, яка вступила в дію з січня 1951 року. Професор Лемкін, який укладав текст Конвенції із двома іншими експертами – професорами Доннедьє де Вабр і Пелла, вважав, що в майбутньому Радянському Союзові може бути пред’явлене звинувачення в геноциді за його дії в Україні в 1932-1933 роках. Сьогодні правозахисники стверджують, що Голодомор в Україні є злочином, саме геноцидом, і не має терміну давності. Але – не всі. Ще менше єдності експертів спостерігається у потрактуванні наслідків Голодомору для «постголодоморної» України. Одне з актуальних питань – наслідки Голодомору для самоідентифікації українців. З цієї тези, з цього місця нині слід розпочинати нову дискусію. Адже питання про наслідки Голодомору – геноциду, культурного геноциду українців для їх самоусвідомлення залишається відкритим.

    «Сьогодні є багато історичних джерел, які описують всі аспекти сталінської примусової колективізації і його політику терору проти України. У випадку з Україною радянська верхівка мала дві мети, коли морила голодом українське селянство. Це було частиною ширшої політики, спрямованою на те, щоб придушити українську національну ідентичність і прагнення до самовизначеності. ... Розв’язанням національного питання в Україні повинні були стати масові вбивства голодом», – такі положення статті Президента України Віктора Ющенка «Голодомор», опубліковані рік тому в The Wall Street Journal, вказують на гостру і невирішену досі проблему наслідків Голодомору для самовизначення українців.

    Про те, що в Україні голодом було знищено «мозок нації» писав Рафаель Лемкін, автор концепції геноциду. Окремі українські політологи і культурологи сьогодні і погоджуються, і не погоджуються з тим, що Голодомор мав далекосяжні висліди на українське майбутнє. Зокрема, на самосвідомість нових поколінь українців. Але розгорнутого обговорення цієї проблеми так і не відбулося. Натомість є розрізнені думки.

    «Голодомор не був боротьбою з українством,» – заявив історик і політолог Кость Бондаренко в інтерв’ю «Львівській газеті». «Це не була боротьба з українством чи з українцями як нацією, це було намагання переформатувати село й радянський соціум із тим, щоб село перестало бути базою спротиву експериментам радянської влади», – наголосив політолог. А на запитання, чи не розділяє Голодомор націю, відповів: «Не Голодомор розділяє націю, а політики, які штучно спекулюють на питаннях Голодомору. На Сході й у Центрі України, де найбільше постраждали, завжди, навіть у радянські часи, зберігалася пам’ять про голод. Ця тема потребує людської пам’яті, але не піару на кістках. Щодо Віктора Ющенка, то, думаю, потрібно запровадити мораторій на те, щоб Президент узагалі ліз до історії».

    Допоки фахівці не зведуть до «спільного знаменника» антагоністичні погляди на проблему, допоки саме суспільство не візьме участі в її обговоренні, це суспільство так і перебуватиме в стані «бродіння умів». Окрім того, великий вплив на засвоєння певних «істин» та істин без лапок і на формування громадської думки мають ЗМІ, які в Україні до питання впливу Голодомору на самосвідомість ставляться неоднозначно.

    Назріла необхідність розставити крапки над «І»

    Відторгнення частиною українського суспільства правди про Голодомор як геноцид вказує на існування історичних чи інших коренів такого несприйняття і впирається в проблему, яку можна окреслити за назвою книги письменника Володимира Яворівського – «Що ж ми за народ такий?»

    Сталін множив жертви, насаджуючи режим. Штучно створений голод підтримувався блокадою: Україну піддавали ізоляції, звідти не надходила інформація, а дороги, якими голодні селяни йшли до міст у пошуках хліба, були перекриті. І ця трагедія відбулася в «житниці Європи». Але злочини сталінського режиму, в тому числі й виморені голодом – а це, за деякими даними, близько 10 мільйонів людей, «формально не вкладаються в прокрустове ложе злочинів геноциду, які підпадають під юрисдикцію міжнародного права», зазначає французький історик Ів Тернон. Взявши на озброєння «казуси» права, маніпулятори суспільною свідомістю роблять свою справу. Політики теж демонструють розбіжності у потрактуванні наслідків Голодомору, досягаючи своїх різномастних цілей, часто далеких від інтересів рідної країни.

    «Вилучення позиції про політичні групи зі статті 2-ї Конвенції про геноцид дало змогу викреслити зі списку злочинів 10 мільйонів жертв сталінського режиму», – пише Ів Тернон. Геноцид, на думку вченого, завжди «розігрується трьома акторами: вбивця, жертва, свідок». Свідок – громадська думка. Ця думка підтримує моральні цінності, вимагає покарати винних. Але «громадською думкою можна маніпулювати», пише Ів Тернон у статті «Роздуми про геноцид». Реакція на геноцид багато в чому визначається засобами масової інформації, котрі можуть замовчувати злочин чи оприлюднювати його, применшувати чи поглиблювати його масштаби, а навіть вдаватися до дезінформації, приховувати й викривлювати інформацію.

    Аналізуючи публікації, дотичні до теми культурного геноциду в окремих ЗМІ, неважко знайти підтвердження цим висновкам. Примітна публікація у «For Post. Новини Севастополя», підхоплена столичною газетою «2000» під назвою «Культурний геноцид» придумали на території України – сенсаційні одкровення відомого бельгійського юриста-міжнародника» (березень 2008). Йдеться про брифінг у Севастополі за участю юриста-міжнародника із Бельгії пана Скотта Кросбі. Іншим учасником був народний депутат України Вадим Колесниченко (Партія регіонів). Тема – «Порушення прав російськомовних громадян України. Погляд з Європи». Про культурний геноцид пан Кросбі сказав: «...це термін, який використовувся Рафаелем Лемкіним. Якби він народився сьогодні, він був би українцем... Він казав, що існує багато способів пригнічення нації. Один – всіх просто вбити. Другий – поступово всіх поглинути. Запереченням мови, культури і релігії відбувається форсована асиміляція в домінуючу групу». Жодного слова про те, що «культурний геноцид придумали в Україні». Підміна понять окремими журналістами, політиками, вченими в Україні – явище розповсюджене й безкарне. Подібних прикладів більш, ніж досить.

    Фахівці, які досліджують сьогодні питання Голодомору в Україні, майже одностайні в тому, що визначення «культурний геноцид» теж належить Рафаелю Лемкіну, який вказував у своїх творах на різні способи розправи з нацією – від знищення її фізично до поступового поглинання мови, культури, релігії – тобто, до знищення остаточного.

    Але теоретичні висліди на практиці часто впираються у несприйняття, відторгнення самої проблеми. Попри те, що Верховна Рада України ще 28 листопада 2006 року ухвалила Закон «Про Голодомор 1932-1933 років», за яким Голодомор визнається актом геноциду українського народу, а його публічне заперечення є протиправним, а також попри те, що Національна комісія зі зміцнення демократії і ствердження верховенства права вже цього року дійшла висновку, що злочини Голодомору підпадають цілковито під визначення геноциду, окреслене згаданою Конвенцією ООН, і в Україні, і в світі не всі сприйняли ці аргументи. Чому? На це питання ще необхідно знайти відповідь. Тому потреба його обговорення виглядає надзвичайно актуальною.

    Пошуки самосвідомості: куди йдемо?

    Українці ще недавно ідентифікували себе з «радянською батьківщиною», Друга світова війна «дала змогу людям ідентифікуватися на короткий час, потім знову настала уніфікація», коли «мой адрес – нє дом, і нє уліца, мой адрес – Совєтскій Союз», вважає доктор філософії, письменник, відомий правозахисник, колишній дисидент Євген Сверстюк. Ця думка – наскрізна у його виступі під час листопадової дискусії «Українська ідентичність 2020» у Києві. Ніхто з учасників не заперечив, але ніхто й не розвинув тему перетворення «радянської людини» в нову самоусвідомлену іпостась.

    Політолог і культуролог Микола Рябчук якось висловив думку, що «у нас була кільканадцять років тому УРСР, вона після 1991 року перестала бути соціалістичною, але лишилася совєцькою. Нам двічі здавалося, що вона змінилася: в 1991році, після референдуму, і – після Помаранчевої революції На превеликий жаль, вона була і залишилася совєцькою».

    Такий «спадок» неминуче мав вплив на формування нових українських еліт, роль яких у витоках і з’яві самоусвідомлення українців – незаперечна.

    Після того, як голодом було виморено цвіт нації, носіїв культури, духовенство й селян – носіїв національного коду, історичні шанси на становлення українських еліт стали мінімальними. Відбулася «негативна селекція». До поголовного винищення українців голодом, знищення культури, мови, релігії додалося заселення України неукраїнцями, тривалий процес асиміляції. Саме на ґрунті, щедро засіяному жертвами Голодомору, ретельно культивувалася «уніфікація», про яку згадав Євген Сверстюк. Чи не тому нині маємо «абсолютно колоніальну, імперську еліту, яка успадкувала державу і далі нею урядує», за висловом Миколи Рябчука?

    З чого починається самоусвідомлення українців сьогодні? З вивчення своєї історії, де ще так багато білих плям? Із вивчення рідної мови, культури, літератури, творення нових духових цінностей? «Якщо ви глянете на сотню найбагатших українців або на тисячу, або навіть на 10 тисяч найбагатших українців, то ви не знайдете там практично жодної людини, яка була б органічно україномовною, яка б розмовляла зі своїми дітьми, онуками по-українськи», – зазначає Микола Рябчук.

    Навряд чи культуролог перебільшує... Мова, культура, духовність – усе після Голодомору в Україні творилося «постгеноцидним суспільством» (термін професора Джеймса Мейса, дослідника Голодомору). Духовно-емоційного катарсису досі не відбулося. Почасти його замінили численні художні твори та віднедавна – оприлюднені документи, де увиразнено і самі факти, і їх осмислення, демасковано аморальність тоталітарного світу, в якому жертви Голодомору – то жертви національної катастрофи, українського апокаліпсису. Але і белетристика Голодомору не поставила і не могла поставити всіх крапок над «і».

    Потреба дискусії – актуальна

    Нині, в час, коли від Голодомору нас віддаляє відстань у 75 літ, а зближують із ним його наслідки, яскраво видно, що цей злочин приніс і справді страшні «дивіденди» – термін Іва Тернона. «Наслідки геноциду можуть бути страшними, а сам злочин – приносити немалі «дивіденди»: «жертву позбавляють її землі, власності, культури, віри, самоусвідомлення, ідеології. Яким би не був характер цих втрат, вони – доконечні. Проблема розв’язана назавжди... Єдина альтернатива – рабство, оскільки громадська думка, схоже, до тепер примирювалася з моральними втратами. У тривалій перспективі геноцид вигідніший від рабовласництва, бо раб може колись вимагати свободи, а мрець – мовчить» – ця думка могла б стати однією з відправних тез майбутньої дискусії про наслідки Голодомору для самоідентифікації українців.


    Коментарі (6)
    Народний рейтинг 6 | Рейтинг "Майстерень" 6 | Самооцінка -

  3. Чому літературна «нобелівка» оминає Україну?
    Починаючи з 1915 року, триває історія невдалого висунення на премію імені Нобеля українських письменників. Причини того, що досі Україна так і не має свого Нобелівського лауреата, не тільки в царині літератури. Бракує якісних перекладів книг українських письменників.

    Затамувавши подих, літератори всього світу 8 жовтня очікували головну для них новину року: хто з них отримає літературну Нобелівську премію? Українські письменники точно знали, що – жоден із них. Із року в рік питання «а чому так?» виринає в Україні в такі осінні святкові дні оголошення лауреатів, як нинішній. Питання давнє і сумне, і відповідь на нього – гірка, як цілющий сік української калини. І лежить ця відповідь головним чином у площині власне українських реалій.

    Нобелівську премію з літератури 2009 року отримала німецька письменниця Герта Мюллер. Вона народилася в німецькомовному містечку Ніцкідорфі в Румунії. За соціалізму її твори як і видавали в Румунії, то в цензурованому вигляді. Наприкінці 1980-х Герта Мюллер змогла виїхати до Німеччини. Вона є автором віршів, прози, есе. Мюллер також є лауреатом багатьох літературних премій – і німецьких, і загальноєвропейських, зокрема, Дублінської літературної премії чи премії імені Франца Кафки.

    Гіпотетичні списки претендентів на літературну «нобелівку» до останнього вирішального дня були таємницею, адже нобелівські комітети принципово не розголошують їх іще 50 років після присудження. Але неофіційних чуток щороку не бракує, і напередодні присудження премії букмекери знаменитої букмекерської контори Ladbrokes, зареєстрованої у Великобританії, навіть приймають ставки на ймовірних кандидатів.

    І серед гаданих цьогорічних претендентів прізвищ українських письменників знову не було.

    На Нобеля претендували Іван Франко та Олесь Гончар

    Із лауреатів Нобелівської премії різних років восьмеро - народжені в Україні, згодом - вихідці з України. Це Ілля Мечников із Харківщини, Зельман Ваксман із Вінничини, Роальд Гофман зі Львівщини, Жорж Шарпак із Рівненщини та інші видатні вчені. Серед них і письменник - Агнон Йосеф Чачкес із Тернопільщини.
    Іще понад три десятки лауреатів Нобелівської премії мали батьків-українців чи вихідців із України. Діти стали громадянами інших країн - у силу різних життєвих обставин. І вславили своїми іменами ці країни.
    Починаючи з 1915 року, триває історія невдалого висунення на премію імені Нобеля українських письменників. Саме того року професор Йосиф Застирець із Відня висунув на Нобелівську премію кандидатуру Івана Франка. Але документи прийшли запізно.
    Наступного року Івана Франка не стало. Посмертно ж Нобелівською премією не нагороджують.
    Представлений у 1985 році нобелівським лауреатом Генріхом Беллем на премію поет-дисидент Василь Стус загинув у вересні того ж року.
    Не пощастило отримати нобелівську нагороду висунутим у різні роки українським письменникам Уласові Самчуку, Павлові Тичині, Миколі Бажанові (він випередив розгляд своєї кандидатури листом-відмовою), Олесеві Гончару.
    А тимчасом літературознавці, критики, самі письменники та окремі читачі в Україні все ще так само щиро переймаються питанням, чому "нобелівка" досі не вирізнила собою українську літературу. Ламаються списи - бо ж і справді набуток українського письменства і значний, і досить відомий у світі.
    12 років тому в передачі "Каламар" на Радіо Свобода відомий культуролог, критик і письменник Микола Рябчук, відповідаючи на запитання, чому ми досі не маємо хоч одного лауреата Нобелівської премії, сказав:

    "Це дуже гарне й болюче питання. Останні роки вся українська культура якось... трагікомічно побивається за цією премією. Тим більше, коли її отримують наші сусіди поляки. Або єгиптяни, африканці - представники найменших і найнепомітніших, здавалося б, країн. Зрештою, Ісландія має свого Нобелівського лауреата. Думаю, не треба цим аж так перейматися. Є на це об'єктивні обставини, через які нам у найближчі роки не світить Нобелівська премія. Не тому, що в нас слабша література, ніж в Ісландії чи Єгипті, чи навіть у Польщі. Просто тому, що Україна недавно з'явилася на картах світу і ще й досі належно не з'явилася у свідомості світовій".

    Відповідь Миколи Рябчука на це питання залишається актуальною, хоч "найближчі роки" давно минули. Як актуальне й саме питання.

    Шанси

    Причини того, що досі Україна так і не має свого Нобелівського лауреата – не тільки в царині літератури, а й у будь-якій, – різні, усталені, задавнені, як і всі інші українські болячки – економічні, політичні, соціальні.

    Проте саме література є, напевно, тим добрим шансом, який може наблизити Україну до згаданої Миколою Рябчуком «світової свідомості». Література багата, цікава і… мало знана ще й досі у світі, незважаючи на численні переклади творів окремих письменників.

    Річ у тім, що переклади ці часто спорадичні, рідко фахові, з’являються здебільшого в альманахах чи антологіях, тому цілісно красне письменство України в світі ще не представлене. Краса й самобутність української мови, якою твориться література, теж потребує при перекладі спеціальних знань, відповідного володіння цією мовою.

    Час перекладів «із підрядників» давно минув. Радянські принципи «зміцнення дружби народів – дружби літератур» за допомогою перекладів, коли робилися «підрядники» – з української мови на російську, а тоді з російської на вірменську тощо, канули в Лету.

    Бракує якісних перекладів книг українських письменників ще й тому, що справа ця не тільки копітка, а й коштовна.

    Зрештою, можна хіба мріяти, що якогось гарного дня водночас англійською, німецькою, французькою, італійською мовами вийшли в світ книги вибраних творів Ліни Костенко, Івана Драча, Дмитра Павличка, Павла Мовчана, Миколи Олійника, Ірини Жиленко, Миколи Воробйова, Василя Голобородька, Тараса Федюка, Василя Герасим’юка, Марії Матіос, Павла Вольвача і ще доброго десятка найвідоміших нині письменників – представників різних поколінь в українській літературі… (Про те, що коли-небудь вийдуть томи «перелицьованих» англійською чи ще якою мовою вибраних творів Миколи Вінграновського, Василя Стуса, Петра Скунця, Євгена Гуцала, Володимира Дрозда, Ігора Римарука, Василя Кожелянка та багатьох інших, теж можна хіба мріяти. Ці автори вже в позачассі, поза світами. Кожен із них міг би не посоромити звання лауреата Нобелівської премії, хоч уже ніколи не претендуватиме на неї…)

    І все ж в України є шанс колись мати «свого» лауреата Нобелівської премії з літератури. Бо не помічати цю літературу в світі вже не можливо.

    На відміну від тих галузей науки – фізики, хімії, медицини, а також економіки – які безнадійно поки що відстали від досягнень у цьому плані передових країн світу. Бо наука в Україні не фінансується відповідно і не може апріорі розвиватися. Модернізації потребує кожна без винятку галузь. Перспективи перекриті багатоповерховим «шлагбаумом» браку коштів, майже знищеної фінансово-економічної системи, перманентних різноликих криз. Принаймні, в часі теперішнім.

    Натомість письменники творять свої шедеври, не зважаючи на те, чи допомагає їм у цьому хтось узагалі й держава зокрема. Принаймні, переважна більшість із них.

    Як і Василь Голобородько, твори якого хоч і перекладені вже 15 мовами в різних країнах, але мало відомі широкому загалові навіть у рідній Україні. У звужених літературних колах України обговорюють новину – начебто, нібито, буцім Василя Голобородька Інститут літератури імені Тараса Шевченка (або інша інстанція) висунула (має намір висунути) на Нобелівську премію… Коментарів «начебто причетні» уникають, та й у самого поета коментар не вдалося взяти – його телефон вимкнутий, до столиці він наїжджає з далекого Луганська рідко, живе там у наданій після отримання Шевченківської премії квартирі в переобладнаному з гуртожитку хіміків будинку з меншим сином, старшого та дружину недавно поховав.

    До того багато літ мешкав у селі на Луганщині, де й писав свої поетичні шедеври. Намагалися друзі допомогти йому знайти роботу в Києві та перебратися ближче до епіцентру культурних і інших подій, але не вдалося. Покладати надії на те, що експерти Академії у Швеції «самі помітять» творчість цього справді великого поета сучасності – річ марна.

    «У нас не існує сценаріїв літературної, культурної інтервенції»

    Сьогодні голова Ліги українських меценатів, відомий письменник Михайло Слабошпицький називає шанси України мати Нобелівського лауреата з літератури «мінімальними».

    «Премія ця для нас ілюзорна, хоч ряд наших письменників уже належить світовій літературі, без перебільшення. Нам досі малозрозумілі механізми висування, тому все робимо суто «по-своєму» – по-українськи: уявляємо собі ідеальний, ідеалістичний варіант – ось є з’ява видатного твору, експерти його помічають, враховують і… Ми не здаємо собі справи, що твір, який претендує на увагу експертів, має бути вже перекладеним і вже бути присутнім у європейському чи світовому просторі культури. Тому історія попередніх висунень українських письменників на Нобелівську премію – печальна і повчальна. Коли «Просвіта» років 10–15 тому висувала на цю премію Ліну Костенко, унікальну постать у літературі, то не знайшлося масиву перекладів її творів основними європейськими мовами, був переклад тільки італійською. Із висуненням Василя Барки, «Жовтий князь» якого вже був перекладений і англійською, і французькою мовами, вийшло подібно – була мотивація, але участі держави в цьому не було. Колись Тодось Осьмачка висував себе на цю Нобелівську премію сам!.. У нас не існує сценаріїв літературної, культурної інтервенції в світ», – каже письменник.

    Михайло Слабошпицький вважає, що копітка робота щодо підготовки творів українських письменників ще не розгорнута. Багато що в цьому плані могла б допомогти й українська діаспора в світі.

    Окрім того, каже письменник, ми говоримо, що «не дожив Іван Франко, не дожив Василь Стус до розгляду експертами їхнього висунення, але ж ми не знаємо напевно, чи збиралися експерти давати їм цю премію, чи все ж дали б її».

    Про гіпотетичне висунення кандидатури Василя Голобородька на Нобелівську премію Михайло Слабошпицький чув, що «тільки збираються висунути». Каже при цьому: «Ми навіть не усвідомлюємо ще самі значення творчості Василя Голобородька для нашої літератури. Окрім того, перекладів його творів ще не достатньо, хоч окремі й перекладалися. Він не досить популярний у самій Україні і його ніхто не популяризує поза Україною. Мало мати геніальних письменників, щоб висувати їх на найвищу світову нагороду – треба ще освоїти всі існуючі механізми такого висування і скористатися ними».

    Слід при цьому зауважити, що й самі вимоги до претендентів на Нобелівську премію в царині літератури та критерії оцінювання висунутих творів із часу існування премії постійно змінюються. У 20-ті роки минулого століття головним критерієм був стиль письма, пропаганда в творі тодішніх цінностей; згодом розширилися і критерії, і сама географія номінантів.

    На час теперішній не вщухають суперечки про «справедливість» присудження премії тому чи іншому письменникові. Зрештою, змінюється світ, змінюються і принципи відбору, не стоїть на місці й сама література, її герої живуть щораз в іншому, зміненому світі пріоритетів та звичок, моральних і глобальних цінностей. І живуть вони в різних куточках планети, на якій відстані між країнами і людьми хоч і мінімізувалися завдяки технічному прогресові, але відстані між усталеними цінностями й особливостями – етнічними, національними, іншими – залишилися.

    І все це зав’язане міцним вузликом завжди самобутнього Слова, котре має бути зрозумілим принаймні дуже багатьом, не тільки експертам Шведської Академії.

    І тому теж українська література залишається зі своїми надіями і шансами на узбіччі свята вручення Нобелівської премії з літератури і цього разу.

    Автор - Надія Степула, "Радіо Свобода"

    "Українська Правда"
    Коментарі (1)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" 5.5 | Самооцінка -