2015р
Відкрий шлях прохолоди в запилений дім – повідкривай всі вікна.

Так був поет…
Можливо той ще досі є.

Душа відмічена тобою
була бажанням відректись

2006р.
Макіяж мій дивний.

Так непримітно підкралася печаль
Багато так відсутнього з’явилось.

У демона закохана, стражданнями кохана
В епосі смерті й вічності

Маленька краплинка зла у зраненій душі ображеної дитини добирається до розуму, в якому вже встигла затаїтись ненависть. Поєднавшись, ці дві демонічні одиниці (ненависть та зло) будують щось на зразок цілого маленького демона, він у кожного свій особистий.
І ось він розвивається. Спочатку крок за кроком заплутує думки, намагається керувати тілом свого «хазяїна» і нарешті добирається до почуттів. Саме там, в душі, демон найбільше прогресує, знищує найменші прояви жалоби, доброти, невинності, чистоти кохання та ін. Найтяжчою формою колонізації людського тіла демонічним вірусом є найстрашнішими, з часом паразит вбиває саму душу і займає її місце,перетворюється на диктатора свідомості, збудником солодкої хвороби в холодному серці, ненависті до всіх. З рештою він змусить ненавидіти самого себе і, якщо не встояти, просто знищує свого носія.

2008 р

2011 р
Немає у всесвіті нічого

Сьогодні, ой так несподівано
Боліло моє серце.

Ні, це не сум в очах, це лиш безглуздість
Всього минулого, ілюзій всіх моїх.

Спів почуттів душею чула.
Загинула, як зрозуміла її сенс,

Шумлять комахи над квітами своїм гарним настроєм,
Яблука падають і падають додолу,

Момент коли моїй тіні дозволено предстати рівно перед Вами і дивитись замість мене у очі тим хто сидить навпроти і дивиться нашу Виставу, де тінь та людина, немов музика та дзеркала, освітлюють спалахами сцену і квітнуть рухами в душах глядачів вогнем тиші і спокою по колу, мов Вальс, і всі вони разом величні. Лише вони сміють бути собою на Виставі, де тінь дзеркала та музика закутана димом Вальсу, лише одним подихом тихо… тихо.

Я - один. Ти – два.
Методична програма

Зафарбувати невагомість
Того відвертого торкання

Ось постріл, шпигую. За тобою. І вполюю твою душу.
Зупиню все, що могло мати якись зміст чекання.

Моя запекла бою драма!
За дотики, їх глибину,

На дотик час до болю вже знайомий. В самотніх пустощах чекання серед стін із нами в хованки все грається минуле. У снах сміливих мрійливих відтінок надають життю ці ігри. І не знаєш знайдеш їх тіні димні в шафі чи на кухні. Зненацька в очі дивиться із дзеркала минуле, бо гра триває й досі. Та тепер трішки змінились правила. Тепер гравці всі ніби хворі. У параноїдальних приступах думки. Немов у трансі з голосу все виринає щосекунди нове слово. Схвильовано складаю їх в рядки. Немов мої солдати стоять струнко – літера за літерою. Вже готові до війни… і захищають музою із підсвідомості врятоване в пориві творчої недуги – в серці пустоти. Серед усіх – живих чи мертвих – німа та усна є домовленість. Не зупинити. Лиш допомогти пустому серцю тому по вінця чистою любов’ю сповнитись і збутись в мить. Життя. Хоч і з відтінком, певним присмаком знесилення та втоми. Солдатам літерам з листів нікуди не піти. Стоятимуть і далі. Адже для цього автором породжені. Свій час й обов’язок мають ствердно так проголосити в момент потрібний істинну свою повинні. Її несуть в словах своїх в думках уяву збурюючи. Так. Інакше може і не бути. Та точно знаємо усі – нам точно… однозначно не вистачить змоги забути… Ми пам’ятатимем завжди…

Мене немає ніде.
Одна.

Я – твій соціопат, замкнений у власному просторі. Той світ навколо мене - домашня оборонна фортеця, вузького призначення, чіткої квадратної форми. Беззупину малюю на стінах фортеці то схід сонця, то зорі осінньої пекучої холодом ночі. Все чекаю, ніби самотня, ніби прозора, безбарвна і не помітна. Ось тут у куточку скрутившись клубочком, прикривщи тільце пухнастим хвостиком – твій соціопат прикидається кицею, і ніби спить. Та все ж підглядає одним оком, чи не зник з мого простору твій образ, чи не змили сльози фарби зі стін. Чи достатньо такої присутності, чи потрібно таке нам призначення. Тут тільки я непомітна та прозора і не боюсь бути наодинці. Тут день триває роками, ночі століттями. Тут сон прикриваю руками, бо розквітає тендітними квітами моя дрімота, така ледь тривка і така ж непомітна. І не знайти підтверджень власного існування – все гадаю – є чи немає. Все не знаю і досі – я сплю чи дрімаю. У чеканнях розчиниться слово, розіб’ється на літери й зникне. Та залишить по собі наслідки, заляпає фарбами малюнки на стінах. Знову ранок розпочне їх реставрацію, світанки та заходи, на які, можливо, заглянеш на хвилинку. Зробиш вигляд, ніби з радістю і на довго. А потім ідеш на англійський манер, не сказавши прощай. І картина на стіні, там є ти і є я. Ми такі невідомі та різні. Я за кавою, димом, питанням та самотністю, мов за вуалями , захована. Не так як ти, все на виду і всім помітний. Гучний такий та галасливий. Коли ти завітаєш знов до мене, я пригощу кавою, затанцюю танцями, солодощами, пестощами. Так з любов’ю, ніжно, невагомо, прозоро – по чесному. Покажу свій куточок, як сплю тут прикидаючись та вкриваюся хвостиком. Надто вже особиста інформація, якраз для тебе. Того, що зовсім не знає мене і не відає душу самотню. Ту, що ховається, замикається у власному просторі, в домашній оборонній фортеці, вузького призначення,чіткої квадратної форми. Соціопат по вуха закоханий у твою нестримність, сидить тихенько в куточку і чекає. Кава холоне, не грає вже музика. Не буде танців. Лишається дим, що закутує, в сни заколисує, просочується всіма шпаринками. Як я чеканнями у тебе просочуюсь кожною клітинкою. Три крапки… - це значить зверни увагу, який сон глибокий, як це важливо, щоб ти звернув увагу і розбудив цілунком, як у казці. Тоді все буде саме так: Вони жили довго та щасливо.
Кінець.

Де ти? Ось був лишень і вже немає…
Поринувши у справи з головою

Кажу завжди, що думаю. Роблю тільки те що хачеться. Цим в щент зруйнована і заплямована репутація. Кінець кінцем мало чим стурбована. Швидче відсутня. У світах своїх закутана, від суспільства я захована. Я – є любов. Закохана у небесну таку глибоку і незвіданну блакить. Тут в хмарки пухнасті закутана дрімаю снами-мріями. Вже зовсім не задаюся цілями і змісту не шукатиму мабуть більше ніколи. Байдуже все, що так нав’язано старанно думкам і пам’яті – забуду, зітру навіки. Тут у світі мрій немає спогадів. Не місце сумнівам й обмеженням. Лише свобода, і глибокий подих геть до країв наповнює легені. Потоки благодаті незкінченної заповнюють пусті колишні форми тіла. Закінчується час застарілих принципів зневаги й конкуренції. Нова єпохо розпочинає часу свій відлік. Тож зло все розуміє, і напевно, тому так зі всих сил пручається. Залишити собі хоч щось, хоч шматочок ним зруйнованого світу. Та цим лиш збурює, активізує вихід з темряви вселюдську свідомісь. До просвітлення кожним кроком резонує простір наших душ. І поки все вже врешті станеться, і та небесная блакить замінить попередні принципи. Тоді нарешті ми поглянемо увись. І всі прозріємо, знов оживемо. Так новий шанс планеті подауємо, збережемо дім свій. А шлях прямий, легкий і радісний знайдем в простій і непорочній щирості.
А поки все ще не сталось так. Я тут у хмарах, небесами звільнена тихенько подрімаю мріями. І кожним подихом своїм зі всесвітом ставатиму все ближче. Ось такий от дивний сон. Чи казка. Чи утопія. Колись може й реальність.

Чия більш характерніща безглуздість? Твоя може, чи ні? Мабуть гадаєш що це мій обов’язок в зізнаннях бути коротшою і лаконічно виражати всі свої думки. Так в цім і зміст увесь безглуздості такої, на власний манер. Тому й серед потоків тілесних мандрувань бездушних кожного – я йду одна й самотня. Хоч і сміюся й всім розказую , чи то сумую, співчуваю… то що… та діалог відсутній. Кожен із нас так само сам один крокує звичними маршрутами – із дому десь, кудись і знову повертаєшся. І з ранком наступним починається такий самий новий твій день… ми життя звично міряєм годинами і кроками. Серця так з легкістю і шармом ранимо і в друзки б’єм. Ми жадібні, хоч іноді буваємо і лагідні, та все одно чекаємо у відповідь все теж. Самі собі не віримо. Та мабуть і не знаємо ким і коли буваємо, яку роль знову граємо. Костюм і макіяж,о ні,пробачте, грим - і ось! Та в дійсності напевно й здогадатись, а зрозумівши в те повірити складніше ще – ми не актори тут, і навіть вже не глядачі. У цім театрі дивних правил і нелогічних принципів ми тільки реквізит.
Тому далекі і бездушні… так один одному ми близко та не знаємося зовсім. Зі збайдужілими обличчями все вибираєм – м’со їсти , чи може краще овочі. Так заблукали, що напевно, вже майже сліпі від лісу брехні та темряви. Такі замучені й сумні до любові чеканнями й пристрасті спрагою. Не знаємо шукати де себе і шлях знайти де свій. А як кожному хочеться відчути сутності істинної цілісно, та час іде і все лишається на той же такт. Між душами і світом все втрачається контакт. І Всесвіт гине…

Мною увісні побачений, мріями змальований, думками придуманий, коханням осяяний. Вимірюю сталь стосунків променями сонячними від пристрасті гарячими. Щосекунди прислухаюсь, чи не змінилась моя свідомість раптом, щоб не здивувати своє натхнення, коли промені ці випікатимуть на шкірі візерунки дотиків та цілунків. Коли ніч здригається від гучних несподіваних звуків пробудження радості в міцних та затишних обіймах сновидінь. Шум вітру твого дихання, такого далекго та близького, роздмухує вогнище несвідомого пориву вседозволеності. Зробити крок чи рух, чи па у танці так легко, невимушено, невтомно… це все ніби в дрімотах загубилася душа і блукає зіллям лісовим зачарована. У повному спокої, щасті, гармонії вбрана, своєю свободою пишається. І кожен крок її квітку чудотворну розквітає, що любов’ю зветься.

Гіркий подих важких думок,
Самотність, та що з небес,