Падолист сивим пастором
Накликає гостей

Туманом ранковим з Борнео приплив пароплав.
Весняним шматочком кори, синім проліском вітру

А птах кричить на дереві сухому,
Не радість він віщує і не втому,

Пам'яті О. П.

Тісно душі у квадратних Евкліда клітинках
Креслити безмір калюжами втомлених книг.

Перероблюючи свою стару чернетку, написану в холодних горах Норвегії, я раптом згадав одну трагічну історію. Під час громадянської війни в З’єднаних Стейтах Америки була одна ірландська бригада в армії Півночі і одна ірландська бригада в армії Конфедерації. І всі ці ірландські вояки думали, що воюють за Свободу, мали зелені прапори з арфою і листком шамроку на кашкетах. І зітнулись ці дві ірландські бригади у битві під Фредеріксбургом, і там і полягли всі. Пройшло вже 150 років з того часу, але досі ірландці згадують про це зі сльозами на очах… Я подумав, що ми, ірландці, нагадуємо мурах, що вічно будуть свої країну і себе, а божевільна повінь весь час руйнує все збудоване, а з-під пера з’явилось ось таке:

Я бачив читача якого з глини
Зліпив як забавку веселий Бог.

Читаючи старовинні вірші про красу блідого місяця пізньої осені, я подумав раптом, що січневий місяць ніхто не оспівував. Бо дивиться він байдужим та злим оком на нашу зимову меланхолію… І тоді я написав таке:

1. Тіберій на острові Капрі

Одіне! Я теж верхолаз.
І вже в голові не паморочиться,

Падають жовті листя думок
З дерев осінніх – старих філософів.

Написано в соборі Святого Патріка під звуки органу.

Чому я такий джентльмен?
Маже такий самий

Козенятко маленьке
Мандрує між галактиками

Святкуючи день будівельника
(Бо всі ми будуємо храм

Кожна колиска – каравела
Кожна дитина – Колюмб.

У дитинстві безтурботному
Коли я бавився

За чарочкою "мадери"
Все частіше думаю про країну