Cонце ховає опухле рило.
Сонце немов напилось абсенту.
Я корабель, та мої вітрила
вітер усі розірвав дощенту.

Сонце у небі – сп’янілий шершень.
В тілі терпіння мені не стане.
Я відчуваю уже не вперше,
що наближається день останній.

Схожий на мокре брудне ганчір’я,
на невідому людям хворобу,
я поринаю в туман знечів’я,
наче тікаю від свого гробу.

Рибою вислизну поміж стіни:
там, де прозорого неба казка,
там, де вночі увіходиш в сіни
де звіробою засохла в’язка.

Запах сушеної тої квітки,
начебто літа слова останні,
мене вколише. Скліплю повіки
й неба сягну обома руками.

В пам’яті грубі хліби-молитви,
я їх зап’ю молоком надії,
вийду тихенько, і двері рипнуть.
Будуть зі мною квітки і мрії.

Стану під небом, в якім повислі
понад землею, схилвшись друзі,
погляд відчую, почую пісню
і заспіваю за ними в тузі.

Ти знаєш свою дорогу:
від себе - углиб - до себе,
від бога - увись - до Бога,
від самості - до самоти.

Терпіння терпкого треба,
щоб мати печальну змогу
іти - під відкритим небом -
за сонцем, як сонях - йти.

Навколо - природи врода.
Темніють на небі плями -
твоєї душі розводи,
і світить в руці свіча.

Величними йти шляхами,
якими лиш ходять горді,
упитись своїми снами,
на доторк відчути час.

Себе залишаєш в небі,
зростаєш з піску до сонця,
собою руйнуєш греблі,
новий віднайшовши шлях.

Надіються на оборонця
горішнього знизу землі,
а ти відкриваєш сланця
громади - твій сміх в горах.

Орлом над печаллю спеки
піднявся - легкий і мудрий.
Але, як казали греки,
ті крила людські - хисткі.

На твій розрахунок грубий
віки накладають вето,
змиваючи з правди пудру.
У вічність - твої кістки.

Свій вік проіснувавши, гинуть,
лишаючи руїни й дим,
колись непереможні в війнах
Єгипет, Рим.

Із відчаю останнім криком,
неначе в морі кораблі,
щезають дужі і великі
з лиця землі.

Історія до нас нещадна,
і хто розумний, зрозумів,
що завтра стануть жебраками
сини панів.

Уперто лізе у герої,
за орденами рве у бій
і подвиги великі коїть
лише дурний.

А мудрий бою уникає.
Навіщо йому слава ця?
Спокійне замість слави має
мудрець життя.

Та, чоловіче, неупинно
і твій наближується строк,
і кроком є до домовини
твій перший крок.

Яка мені різниця, отже,
чи пекло на землі, чи рай?
Лиш стати зрадником, о Боже,
мені не дай!

Однаково, чи буду паном
чи проісную у ярмі,
лиш чоловіком буть порядним
дозволь мені!

Життя мого Господар, Святе!
Хай проживеться так воно,
було щоб потім помирати
не соромно!

Ще б'ється в грудях серце-пташка
і чути шарудіння дум.
Відлічує годинник важко
кроки секунд...

Пролягла поміж нами холодна пустеля змертвіла,
і слова, що ми кажемо – тільки повітря дрижання.
Нас лякає всесильна безмежність могутнього тіла
океану одвідчного, що називають коханням.

Його хвилі великі врізаються гамірно в серце,
намагаючись камінь розбити. А ми над водою
висимо, перед ними беззахисні. Піною б’ється
почуття у безодні, в якій ми загинемо двоє.

Ми за руки візьмемося і, посміхнувшись востаннє,
зробим крок уперед, нашій долі туманній назустріч,
щоб навік розчинитись в безкраїй стихії кохання...
Станем рибами ми... Ми є вічні... Ми вічні... Ми сущі...

Бідна панно моя, переплутались наші дороги.
Як долоні, сплелись наші тихі туманні світи,
і несе течія нас удвох до святого порогу,
нас – додому, де ми будем тихим годинником йти,
все по колу, по колу, за руку, удвох – я і ти,

де ми будем дивитись, як час оксамитові брови
хмурить строго, бо ми непідвладні йому, бо живі
серед скороминучих народів, ландшафтів і вір.
І тривога затихне, немов переляканий звір.
В терпеливій строфі буде темне твердішати слово…

Упевненість, що шлях веде кудись
увись до раю на землі, у душах -
людей загубить. Друже, придивись:
вже тоне суша.

А ти бредеш, неначе неживий,
не маєш пари - на ковчег не візьмуть.
Повторюєш лише: "О, Боже мій,
не дай загинуть!

Не дай повірить серцем в Вавилон
у вежу, що впирається у хмари!"
Шляху звивається німий бустофедон,
не смисл - забави.

Простіть мені. Я не тримаю зла
ні на кого. Боюсь лише, що сон це,
і що на всіх не вистачить тепла,
як змерзне сонце;

що не відчути погляду Творця,
і рух зірок зупинеться навколо;
що огорне і душі, і серця
одвічний холод.

Боюсь, що знову незбагнений Хтось
віддасть тендітний Рим кривавим готам.
Що ми йдемо, як йшов колись Христос:
Голгота.

Ти ідеш, як Cпаситель колись по воді,
по життю. І потрібна лиш віра,
щоб апостолом поруч з тобою іти,
щоб навколо крутились, як бджоли, світи,
серце - щире.

Розгорнувши, як лотос, свої пелюстки,
ти засяяв нам сонцем блакитним,
і на березі долі стрімкої ріки
залишився на довгі та світлі роки,
нашим світлом.

Кожен крок, що ти робиш - до себе є крок,
кожне слово - то мудрості вияв.
Мій учитель! Спасибі за кожен урок,
що до сяйва ясного наблизив зірок,
тьму розвіяв!

А коли ти, втомившись, залишиш життя,
упадеш, як солдат серед бою,
ти - я знаю! - не вмреш, бо безсмертя досяг,
бо нестимемо ми, наче сонячний стяг,
мудрість твóю!

Стривожено дивилася земля,
уже вагітна ранньою весною,
як два безгрішно-білих журавля
на небосхилі грали між собою.

Солодкий вітер крилами дзвенів,
і тріпотів, закоханий в висоти,
і стрімко пролітали стріли днів,
як бджоли, несучи нектар у соти.

Хмілію від повітря і вітрів,
любові крила в грудях бьють мені.
Я журавель! Усе чого хотів -
забулось, мов згоріло у огні.

І я в ті дні не міг вкусити сну:
стривожена, крилата, оп’яніла,
була душа закохана в весну,
і та любов душі давала сили.

Давала сили відчувати біль,
що люди ним заповнені по вінця,
і віддавати себе всю - тобі,
весна моя, глибока, як криниця.

Розлогі шляхи
нас манливо зовуть,
звабливі і гарні.
Та гірше трухи
і зміїних отрут
є правда вульгарна.

Не знають прості,
що в своїй простоті
грабують не себе.
Що плачуть святі:
завдяки глупоті
мілішає небо.

Ти ж легке відкинь,
і живи в боротьбі,
бо ти є - людина.
бо ти є - один,
бо - сам по собі,
бо ти є - не з ними.

Іди через біль,
через холод і град,
та ночі безсонні.
Попереду - ціль,
тож ні кроку назад,
тамуй в собі стогін!

Ти бачиш сліди
тих великих мужів,
обранців високих,
що шлях свій пройшли,
не схиливши голів,
карбуючи кроки.

Льодисті вітри
збивають із ніг,
засліплюють очі.
Та треба іти,
через дощ, через сніг,
і вічне "не хочу",

іти до кінця,
поки сила в ногах.
Іти, бо так треба.
Дорога оця
є до Істини шлях,
є шлях твій - до себе.

Ти прямуєш у небо.
Ти дихаєш вітром. Ти босий.
У долонях несеш
свого серця сяйливий рубін.
Заблищали для тебе
прозорі незаймані роси,
і для тебе росте
сонце, як золотий апельсин.

Ти позбавлений мук,
бо простились маленькі провини,
бо кохання без меж
у Отця. Ти, відправившись в путь,
став легкіший за звук.
Ти смієшся, неначе дитина.
Ти додому ідеш,
залишаючи днів каламуть,

як і тлінну свою
оболонку, що буде віднині
і повік спочивать
ув утробі благої землі.
І немає жалю
до усіх, хто про тебе жаліє.
Бо недовго чекать,
коли прийдуть до тебе твої...

В яких тебе носило, душе, сферах
до втілення у грішному мені?
Пекуча пам’ять існування перед
народженням, - як рідної землі

маленька жменька, що її в дорогу
беруть мандрівники в чужих краях.
Ця пам’ять є ознакою, що Бога
і Дім Його колись залишив я,

що хворою душа є на проказу,
і дні її доходять до кінця,
і що я недостоїн їсти разом
зі свинями в хліву мого Отця.

Але - як дивно! - теплиться надія,
на милосердя Отче і на те,
що незбагнено Він між нами діє,
нас ведучи до Себе, що святе

від віку дане нам Господнє Слово -
дороговказні зорь ясні вогні.
Душа моя, ти чиста будеш знову,
знайшовши спокій довгожданий в Нім.

В сутінках присутнє щось магічне.
В тиші парку, що стоїть віками,
час стає відчутним. Над ставками
сонно липи шелестять про вічне.

І в’юнкі доріжки між газонів
тихо душу звуть до променаду.
Там на лаві фавн і менада
в машкарі ай-подів, телефонів...

Мов Пігмаліон в німій задурі,
непочутий небом і богами,
дух сучасний б’ється у нестямі,
та життя нема в твердій фігурі.

Рваний ритм чуттів, думки закуті
у кайданах ізмів, пост і нео...
Все уже було під синім небом -
назви не наближують до суті.

Все уже було: і неба арка,
загадковий шепіт над водою,
вечір ходить тихою ходою,
і мислитель, що гуляє парком.

У розкішний час мужів Елади
сказано й написано доволі.
Ми ж лише повторюємо долі
тих, що нам світили, як свічада.

Мудреці прадавні знали правду,
Знали, що до неї ближчі птиці,
Що на смак вона - вода з криниці,
Що від неї біль - удари граду.

Що краса у світі буде вічно,
як прекрасна жінка з діточками,
їх зустрів мислитель між стежками...
В сутінках присутнє щось магічне...

Зима, неначе тінь себе самої,
Несе сумні безрадісні гостинці.
Ось мертвенно блищить переді мною
Ставок, свинцем заповнений по вінця.

Зима-чаклунка, древня та сердита,
Товче печаль снігів у світі-ступі.
Бурульки як замерзлі сльози літа,
Яке, здається, більше не наступить.

Все заживо поховане неначе
І, наче саван, сніг лежить усюди...
Не чують одне одного й не бачать
Ні стіни, ні дерева, ані люди.

І ти, як небо, сіра й обважніла,
Нечутний плач в собі щохвилі душиш...
У мокрім снігу вирита могила.
І світлу там свою ховаєш душу.

Неоном очі світяться безсонні,
Тоненькі пальці крутиш і бурмочеш...
Твої герані мруть на підвіконні...
Ти ні собі, ні їм не допоможеш.

Дай руку, моя зимна полонянко,
Бо я тепло зберіг в долоні літнє.
Я покажу тобі, що сніжна володарка
Слабка, коли кохання в серці квітне,

Що у сумну і сонну пору року
Ховати себе в сніг не слід дочасно,
Адже під снігом у серцях глибоко
Тепла людського іскра не загасне.

Ми, наче гладіатори, зітнулись
В коханні, як в останньому двобої.
Невидимо навколо нас зімкнулись,
Високі древні мури Колізею,
У центрі доля і - удвох з тобою -
Ми, битвою захоплені своєю.

Настирна пристрасть тупотить у жилах
І дихання збивається гаряче.
І що обом нам голову скружило,
Жере нутро нам, наче ті сирени?
Це танець смерті й ревнощів, неначе
Борня світів в бруднім піску арени.

Я маю спис і виношене дрантя,
Ти проти мене йдеш, закута в лати,
З мечем. Краса палає, мов багаття,
Та я не здамся, твердо обіцяю!
Видовищ вимагає натовп клятий -
Шаленим поглядом тебе я поціляю...

А глядачі на лавах і трибунах
На кожного із нас зробили ставки.
Їх збудження стає суцільним шумом:
Їх розпаляє вигляд крові з рани...
Патриціїв з гетерами на лавках
Не розчаруємо, мій ворогу, кохана?

Буває так, що холод закрадеться,
Немов бридка змія, в нутро твоє,
Всередину, туди, де б’ється серце,
І сили-молоко із тебе п’є.

Мурахи заворушаться у горлі
І побіжать по спині таргани,
І ти уже бажаєш впасти долі
Або притиснутись до твердої стіни.

Так і стоїш, зневолений і кволий,
Не в силах ворухнитись. Переляк -
Бридка змія - невпинно і поволі
Гіпнотизує душу, як кроля.

Холодні пальці страху тиснуть в скроні
Кігтями рвуть і очі, і язик,
І світ виходить з затінку півтонів
У чорно-білість. Ти тамуєш крик.

Змія страху всередині несита
Хай сили-молоко із серця п’є...
Людино! Ти повинен зрозуміти,
Що страх - лише породження твоє.

Зберись же з духом! Міць іще лишилась!
Не з вати ти, а кам’яний, твердий -
Ти все здолаєш! Дух твій має силу -
Зберись же з духом - і змію убий!

Заплакана осінь постукала в серце моє,
Зима посивіла торкнулась волосся. А далі
Відчув я, що скоро весна знову візьме своє!
До дідька роки! Це прекрасне життя ще триває!

Я виніс із хати запилений мотлох старий,
Я штори розсунув і вікна відкрив просто в небо.
До мене на каву ізрання зайшов дощ сумний.
Я був йому радий. Ми з ним говорили про тебе.

Ми з ним говорили, що нас не схилили роки,
І що у серцях ще живуть почуття і надії,
Що думи ясні, що ми маємо твердість руки,
Що в душах іще Божа іскра палає і діє.

І мить моя кожна дзвінка і прозора, як скло.
Я вичистив кожну хвилину до сяйного блиску
Як раптом тебе десь зустріну в тунелях метро,
Тобі подарую з років-діамантів намисто.

Твій усміх метеликом в’ється над світом моїм,
Стокротками квітне здавалось би висохла глина.
Це чари, і знаю - з цим щастям магічним, хистким
я можу усе, я літаю, немовби дитина!

О, як же давно ми не бачились, мила моя!
Невже ти змінилась з тих пір, як міняється кожен?
Та вірю: колись ми пліч-о-пліч постанем в боях
з роками - і разом ми кляті роки

переможем!

Хмари плинуть над гамором міста
непевні й мінливі, з м’якого тіста.
Звивини вулиць виписують чорно
різких ієрогліфів збочене порно.

Невидимий хтось відкриває
Повіки віям-трамваям.
Звідти невдозі брудом
На землю виллються люди.

І потечуть пусті оболонки
Людей з очима, як ополонки,
Створюючи суцільні потоки,
Зливаючи разом подихи й кроки.

Тільки і бачиш чорні
Чоловічі й жіночі форми.
Серцебиття і думи
Розтануть у сірім шумі.

Життя вписали ми у квадрати:
На мрії - ґрати, сни - за загати.
Паркан бетонний увесь в граффіті
Нас відділяє від неба блакиті.

Ніхто не гляне на небо -
Нам-бо воно не треба.
Дарма, що дивляться строго
Очі сумного Бога.

Ці дні голосні крокували підковами,
У серце, як в дверці, заходили привиди...
Куди мені йти, як розсталися знову ми?
Без Тебе не треба ні жити, ні вірити...

На панцирі щирої криці подряпини,
І мертві дерева засохли без коренів...
Вітри перелітні вив’язують прядиво...
Випилюю болісний пил своїх спогадів...

І знов не у бров, а ув око свідомістю:
Тебе відтепер не побачу у світі цім...
І зрить кожна мить вовчим оком, як совістю,
І день кожен йде, додаючись до вічності...

Ти сповнена трунку п’янкого і терпкого
Пробудження згуби, обіцянка вирію,
Дияволів слоїк, фінал сну далекого...
Тебе я цілую, втрачаю, вимріюю...

Ти ж є моє сонечко ніжно-вранішнеє,
Бо Ти освітила життя моє втомлене...
Дарма, що нема вже кохання колишнього -
Я знаю, ясна, Ти зігрієш ізнов мене!

холодно. і сніги замітають дорогу.
сіре небо. дерева змертвілі. зима.
вітер стогне, як хворий. навколо нікого.
тільки чути мовчання безликого Бога,
і душа, як і Він, Всемогутній, - сама.

я мовчу. і німує усесвіт довкола.
почуття - як кристали, замерзлі у лід.
бо життя - то є першопричина і слово,
бо воно - наче пісня, безрадісне соло,
бо воно - то могутній у вічність політ.

і цей болісний спокій природи живої,
і сніги, що блищать серед тихої мли,
що вкривають, як матері руки, собою
і поля, і ліси, і прекрасну до болю
всю невинність моєї святої землі...

і нечутним душа розірвалася криком:
після смерті блаженства не треба мені -
я хотів би отут залишитись навіки -
серед ніжних снігів, мовчазних і великих,
у прекрасно-незайманій цій білизні!..

брате, що? заважкою тобі видається дорога?
затяжким є тягар монотонних безрадісних днів?
ти один серед лісу пустих непотрібних голів,
ти простуєш самотнім шляхом від людей і до Бога.

в тобі ружа вітрів, в тобі місячне сяйво іскриться,
ти проник в глибину знань людських і законів землі,
переміг шум дощу, міць обіймів та світу вогні,
ти гнучкий наче плющ, та в душі твоїй міцная криця.

ти ідеш, а у спину тобі шепотіння зміїне,
ти один серед злоби людської, ненависті, мли.
сотні сильних уже цю дорогу величну пройшли.
так і треба іти до останнього аж, до загину.

заспіваєш, набравши в легені солодких вітрів,
твоя пісня долине до хмар, до засніжених пиків,
але там, унизу, бачиш ситі вгодовані пики -
ти і пісня твоя непотрібні між цих дикунів.

брате, в світі ви вдвох - тільки ти й безкінечна дорога,
ти ж поетом назвався, обравши самотності шлях.
хай болить, наче зранена птиця, тендітна душа -
треба йти до кінця, до останнього, до перемоги!

я гортаю дитячий альбом,
там наївні щасливі обличчя...
млоять думи і никають ніччю
над широким письмовим столом.

де ви, милі друзяки мої?
чи побачимось знову ми з вами?
розкидало життя нас світами,
хтось лежить у холодній землі...

та і я вже не той, що тоді,
і не просто змінився - інакший.
дні виварюють сили на кашу,
розчиняють порив в молоці.

скроням час додає сивини,
на обличчі чіткішають зморшки.
кожну мить наближаюся трошки
до "заснути - і бачити сни".

далі сніг замете манівці
зникне страх і ілюзія свята,
ну, а згодом, як мама і тато,
вогник свічки сховаю в руці.

ми старієм щомиті, щодня.
що ж, змирись. порятунку немає.
і щороку цікавість зникає
до подальшого руху життям.

як не матиму сил воювать,
то прозріють причини і смисли
тільки дідівським голосом кислим
цю вже істину не прокричать.

все частіше я думаю, що
перед вічністю страх розпаляє
наші душі, надії являє.
як мудрець, то приймаєш ніщо.

час уже не підгонить кнутом,
і дедалі спокійніше серцю,
і слабкішає страх перед смертю,
і овіює вічність теплом

коли засинають думки і чуття,
коли затихають бажання,
людино, стає поступово життя
безглуздим тупим існуванням

неначе комаха в густім бурштині
висиш, тобі м’яко і тепло.
немає спокою у цій тишині:
вона - варіація пекла.

і ти, в безупинному плині годин,
забутий собою і богом,
живеш, непотрібний, нещасний - один
в пустелі. і поруч нікого.

твій розум м’якішає, серце мовчить,
і сил нема навіть на сльози.
ти навіть на хвильку коротку, на мить
життя відчувати не в змозі.

тебе штовханули кремезно колись
ти досі цей імпульс не втратив.
кусючі питання у рій зібрались -
катюги щоденної страти.

і ось ти простуєш, не знаєш, куди,
в пустелі життя бедуїном.
без жодної краплі живої води
в щоденних просторах рутини.

коли дзиґарі свою владу беруть
над людським душевним світилом
життєва в легені втіка каламуть
і страх набирається сили.

та мусить померти інертності звір,
твоя летаргія скінчиться.
пробудження мить ще наступить, повір,
і буде щасливою мить ця.

Тарасові, моєму другові

повітря морозне, і зорі тремтять,
і стежка освітлена місяцем.
втомилися спини і ноги болять,
але нам не страшно у лісі цим!

вже ноги свинцеві і в думках туман
але ми все далі простуємо.
і слабкість й бесилля - достоту обман
мету ми свою завоюємо!

хай сніг, хуртовина, хай злий буревій,
хай зради, підлота, жорстокості -
я знаю, о вірний товаришу мій,
ти мене не лишиш в самотності!

мій друже, без тебе не зміг би я йти,
згубивши стежинку миттєво.
так само без мене пропав би і ти
у темному лісі життєвім!

та знаю я - ти не відступиш в борні,
й ти знаєш, я міцно стоятиму
життєвим шляхом так крокуємо ми
так разом ми вік крокуватитмем!

зима. в повітрі дзвін. зі служби люди
вертаються додому. холодно.
дивлюсь у небо, наче у вікно,
в якому намагаюся узріти,
чи дивиться на мене Небожитель,
та небожителям, напевно, все одно

а дзвін розноситься, а дзвін шумить усюди,
у серце проникаючи саме.
невже, о Господи, не бачиш Ти мене?
страшну у серці пустку відчуваю.
о Господи, невже Тебе немає?
тоді життя і смерть - то є одне.

о, як би я хотів повірить в Бога!
мій клятий розуме! о, як би я хотів
хоча б на день один з тебе зійти
і, наче голуб, серцем опростіти.
чи зможеш, Боже, Ти мені простити -
моє невір’я, смуток самоти?

легкі сніжинки кружать у повітрі
повз мене матір з дочкою іде,
а я немов на вулиці - й ніде...
мене немає, тільки ці сніжинки
тендітні, як був я, коли, холопчинка,
ловив їх ротом... в серці дзвін гуде.

стою мов стовп, не можу ворухнутись
немовби я порушив Твій наказ
не озиратись. та якби ж хоч раз
знов сльози радості на утрені утерти
і звіра сумнівів молитвою приперти
до стінки, повернуть святий екстаз!

а дзвін гуде в крові моїй, у серці...
я відчуваю днів своїх похилість.
за це велике чудо, дивну милість -
вернуть роки та стати знов дитям,
я все, що маю, Господи, віддам -
усі мої роки, що залишились!

о, прекрасна і дивна сеньйоро!
щем і біль оповив моє серце.
ти танцюєш, легка і прозора,
вальс останній у парі зі смертю.

ти побачила зернятко правди,
і тепер не забудеш ніколи
рухи страшного вічного танго,
танку з запахом матіоли.

ах, прозора моя сеньйорито!
на губах грає болісний усміх
в інший вимір ворота відкриті
із цієї самотньої пустки.

ти не гнешся, пливеш гонорово
і метелик спідниці яскріє...
тож танцюй, не збивайся, сеньйоро -
не пробачить помилки надія!

тож танцюй - із собою в двобої! -
повна грації дикої лані...
а давай утечемо з тобою
від холодної смерті - в кохання?

звук гітари як бій сердечний
сила духу спиняє сльози...
я подам тобі руку гречно
ми підем вдалечінь - крізь грози...

ти ховаєшся за псевдонімами
і боїшся сказти уголос,
що ти мату співець анонімний
що духовності - ні на волос

твій нонконформізм - тільки маска,
що ницість духовну ховає.
мені вже давно стало ясно,
що мозку у тебе немає.

ти ворог собі, не народу
народ не обманеш набором
незв'язаних слів. погоду
не зробиш, наклавши з прибором

чому життя маленьку мить триває,
лиш мент один з народження до смерті?
чому так болісно горить вогонь у серці
коли воно безпам'ятно кохає?

чому душа так високо літає
а тіло б'ється з бідами у герці?
натхнення й ницість борються у серці
і споконвіку виходу немає.

та марна справа - турбувати бога
питаннями одвічними оцими
не дочекаєшся на відповідь від нього

лише з роками біль душі відлине,
і ти уже збираєшся в дорогу
у край, де море вічності спокійне...

скажу вам прямо, без зайвостей,
писаки віршів дешевих:
Поезія - не для вульгарностей,
вона - для страждань душевних

вона для сердечних радостей
для чистого божевілля
а не для брудних огидностей
спітнілого конвульсив’я

вона ж є - свята! чи ви чуєте?
їй бути такою - вічною!
навіщо її гвалтуєте
своїми похабними віршами?

своїми брудними пальцями
замацуєте проміння
волієте буть паяцами
речниками падіння

куди ви пнетесь замурзані
з ротами своїми чорними?
думки ваші гидко кирзові
хтиві, червом поточені

поезія - чисте джЕрело
у ній і чуття, і раціо!
а ви - то є бруд з черева,
чиєїсь продукт дефікації!

чи вам дотягтись до неба
і словом як білим маревом
оспівувати, як треба,
осяювати заревом?

що ж посмішку ви либите
бруду співці і перверзії?
ви всі в небуття підете,
та вічною буть - Поезії!

я на тебе чекаю, і вірю, й молюся за тебе
і навіки, і прісно, і вчора, і завтра, й сьогодні
я любитиму тебе, я боготворитиму тебе
аж допоки мене не поглине небесна безодня

хай жити без тебе мені нині боляче й важко,
і самотність хай горло стискає клешнею залізно
нехай серце скривавлене скиглить, як зранена пташка
та я вірю, я знаю, ми стрінемось рано чи пізно

світло сонця мені нагадає, як ти усміхалась
а краплити води все розкажуть про твої цілунки
ти у кожній піщинці, у кожнім листочку відбилась
ти земля, ти повітря, без тебе - ні мрії, ні думки

ти прийдеш, і прихід твій із серця нудьгу мою вижене
а поки вкриваюсь печаллю, як пам’ятник купоросом
хто ти? ти богиня, велика, прекрасна і ніжна
хто я? тільки вкинутий в омут життя поет і філософ

розгойдайся же, мила, на гойдалці щастя під сонцем
легка і прекрасна офелія, тиха лілея
щоб міг я забути, реальність це є, чи лиш сон це
щоб міг я нарешті відчути ніжний подих морфея

я крокую бруківкою шляху, що мені судився,
не жаліюсь, не плачу, долаю за милею милю
якось в тяжкім спочинку твій образ до мене з’явився
і тепер я натхненний - усе в цім життя я осилю

бо десь там, де мій шлях упирається в замкові мури
де земля переходить у небо, зелене в маренго
ти на мене чекаєш, твій образ плин днів не замулить
ти моя нагорода, мій спочинок, я - твій Айвенго

цей день минає. цей осінній день
один із сотні днів похмурих року
і ти така ж, як він, і я, нівроку,
не відчуваю більш тепла людей

туманом вкритий вулиць лабіринт
лиш ліхтарі, як жовті монстрів очі
я міг би щось сказати та не хочу
і голову немов закуто в бінт

невже мій шлях вже не через зірки
а крізь оце самотнє мертве листя
чи я втечу іще від падолисту
на берег щастя вічної ріки?

і я застиг, мов муха в бурштині
не ворушусь, не думаю, не знаю,
повзу туди, де стіни затишні
немов слимак, додому шлях шукаю

там затишок, тепло і доброта,
там хліб і чай вприкуску з цукром білим.
і там живе зі мною моя мила,
і на стіні зображення Христа

лише тепло очей не остига
в страшний мороз і в найдикішу бурю
ти моя свічка. як тебе люблю я!
ти мій маяк, що блима здалека,

о, як же хочу я туди піти,
до цього тихого мого земного раю
та щось мене у холоді тримає...
благаю, падолисте, відпусти!

я свічу запалю коло Божого лику святого
жовте світло її зробить лик на іконі живим
відчуваю всім серцем, як очі Господа Бога
позирають у душу, в самісіньку душу мені

хто ще скине тягар той важкий, що висить за плечима,
що додолу гне і від гріхів ще важкіший стає?
хто розрадить мене у сувору життєву хвилину?
із очей ллються сльози й лице умивають моє

світлий лик, що стира чорні плями брудного мазуту
із моєї сумної душі і запалює серце умить
Ти ведеш мене через регіт і сірую смуту
до того джерела де я зможу обличчя умить

мої сльози рясні мої мою душу нещасну омиють
покаяння в гріхах допоможе в майбутнє іти
після щирих молитв моє серце вже більше не ниє
як же радий я, Боже, що в серці моєму є ти!

знаю я, на вагах миті радості й муки страждання
вічний уроборос у мені пожирає себе
це життя. в ньому миті із смислом мовчання
перед ликом Твоїм, шепотіння "спаси же мене"

я у скрутну хвилину завжди на Тебе сподівався
так прийми же, Госпродь, оце щире моє каяття :
Ти прости мене, Боже, за те, що в Тобі сумнівався
серце я відкриваю Тобі і впускаю в життя!

я самотність жорстоку свою відчуваю
і страшенно гнітить мене власне буття
я тікаю у ліс де нікого немає
і у небо своє посилаю виття

ні подруги ні друга у мене немає
хто зумів би усього мене зрозуміть
мої сльози у землю дощем випадають
і бажання зникає на світі цім жить

хижим вовком сліди я свої замітаю
я не маю нори, я не маю дітей
і зріклася мене моя рідная зграя
я один в плині днів і самотніх ночей

мої збиті думки не знаходять спокою
моє серце як пташка у сітці ловця
я такий бо зустрівся колись із тобою
і напився води я із твого лиця

мене зовсім не знаєте, добрії люди
не наблизитись вам до мене ні на мить
оточила мене лиш байдужість усюди
і ніхто не побачить, як серце болить

але ти так далека як зірка у небі
ти холодна і чиста неначе вона
я не знаю спокою. зустрінувши тебе
ти ж, мабуть, як і я в цьому світі одна

ти мене отруїла своєю красою
своїм світлом згасила свічу у мені
я благаю - на мене пролийся водою
освіжи же пустельні і висохлі дні

ти ніколи не зможеш мене покохати
ну так що ж... не звикать мені бути одним
я готовий тебе все життя споглядати
ти існуєш, і я вже щасливий є тим

падав сніг на твої сліди,
падав сніг на мої надії…
то не важить, коли є ти,
і коли ми є молодії

що з того, що реве зима?
що з того, що темніє небо?
я не сам, і ти не сама,
що для щастя іще нам треба?

міцно я тебе огорну,
і на вухо скажу - кохаю.
розтривожу в серці весну,
покажу дорогу до раю

я веду тебе через світ
я долоні твої зігрію
хай довкола один лиш лід -
але з нами любов і мрії!

пригорнешся до мене ти,
розтривожена, наче пташка,
ми удвох серед німоти
повні щастя, дихаєм важко

я як сонце у день весни
подолаю мороз і холод
коли поруч зі мною ти
коли нас серед світу двоє

самоти не існує для нас
і для нас не існує горя
так буває один лиш раз
це кохання - безкрає море

у цілунку зіллємось ми
почуття затамуєм в серці
і відчуєм у мить весни,
що навколо самотній всесвіт

ми живемо як хробаки
ми мовчимо не протестуєм
і нас немов овець вовки
деруть обманюють грабують

бандити знову у керма
і хто скажіть у цьому винний?
і патріотів вже нема
о бідна моя Україно!

а нас немовби і нема
мов ми мовчання і інертність
і біль пронизує слова
про правду відданість і чесність

у грудях наростає щем
і серце тріпотить у мене
чи зможеш встати ти іще
моя нещасна люба нене?

ти подивись на цих старих
їм бідність затулила рота
чому забули про них?
і зрада наша як блювота

та це вони діди нас вчать
долати опір і зневагу
ми зможемо усе почать
вже вкотре виявить звитягу

і вірю я проснеться люд
бо козаки ж ми звіку-зроду
і поведе на суд іуд
що кров’ю упились народу!

подих часу в потилицю,
вічності погляд у вічі.
з часом людина хилиться,
старість приходить, кличе

сльози з очей струменіють
сліпить денне проміння
спогади вже не гріють
як і не спить сумління

пам’ять іноді зраджує...
спогади... вітер роздує їх.
смерть підступає наглая
чи ти почув ходу її?

здерев’янієш м'язами,
згаснеш, себе видихнеш,
будеш смердіть міазмами
втім, все одно не дихаєш...

легше звернутись котиком
біля колін коханої,
ніж відбивать кроками
шлях земний до останнього

здужаєш не схилятися?
не обпиратись на милицю,
навіть коли клята ця
старість дихне в потилицю?

старості з себе скинути
липке нудне павутиння
сили зібрати й вирвати
з буднів жилаве коріння!

не дамся липкому світові
і факелом темінь битиму
допоки у серці дикому
любов до життя житиме!

ти не здавайся, воїне!
треба стоять до останнього!
хай посивів ти скронями -
хай ти душею зранений

що ж, що чекати марно нам
слави, медалі, ордену?
хай ти укривсь ранами -
треба померти гордими!

дев’ятнадцять діб без тебе
не багато і не мало.
придивляюсь, як у небі
сонце встало-сіло-встало

рух світил одноманітний
розглядаю чорним оком
я тепер монах-самітник
на зв’язку з собою й Богом

затамовуючи подих,
застигаю у чеканні,
підкоряючись природі,
в серці я слова чеканю

мудрість тане, слово в’яне
руки не знаходять місця,
у моїх віршів звучання
збилось дихання пречисте

там, де блукає тиха тінь
і де не чути мов,
зійшлись навіки янь та інь,
ненависть і любов

у сутінках всесвітніх див
де вічність смерть зове
лише дзвенить струмочок снів
чекаючи тебе

твій подих зник, твій розум стих,
ти розчинив в собі
все щастя і страждання тих,
кого шукає Біг

малюють візерунки днів
на серці жили трав
і не існуюють "так" і "ні"
у вічності в вітрах

немає тут добра і зла
і правди й кривди теж
я місце це уже впізнав
тут кожен з нас живе

і серед тих маленьких див,
де вічність лиш сама,
живемо всі - і я, і ти,
і бог, і сатана

у півтонах мина краса
у тіні нам іти
постановили небеса
ходімо ж - я і ти

явись, маленька днів стріла
і серце розірви
по боці тім добра і зла
впади серед трави

і не шукай світів межі
вона - лише мана
вона лиш у людській душі
існує. нас нема

чорним саваном ночі укрилося місто
чорні крила зими розірвали намисто

тут нема ні любови, ні щастя, ні смислу
тільки тиша промозгла безмежна і кисла

пам’ятаєш? надії звучали так ніжно
невимогливо з неба валилися сніжно

про любов щось на вухо тобі шепотіли
і на землю як пташки убиті летіли...

та сей камінь наріжний, сю тихую мрію
розлупили дощі, рознесли буревії

душу вийме це місто прокляте з людини
перемеле й безформеним чимось замінить

ти смієшся, чи плачеш, ти звір, чи людина
ти існуєш, чи ні - все єдино і рівно

альбатросом бодлерівським б’єшся об дні
та не чути тебе, ні не чути, о ні!

ти ж живий! чуєш? ти неповторний є самий!
вий! танцюй! голоси! рви буденність зубами!

удихни, набери повні груди повітря -
крикни, в небо віткни свого голосу вістря

хай ти череп розіб’єш об місто камінне -
це до себе є шлях. і цей шлях є єдиний.

ти зникла, лишивши мене без надії
ти в білі хмарини убралась. тепер
лишилось чекати, без дум і без дії
або вити в небо, мов зранений вепр

мені не згасити ніколи пожару
що палить зсередини. серце болить.
ти зникла, кохана, як мара у хмарах
ти зникла, і більше не хочеться жить

я міг помилятись. я тільки людина
і воля моя не залізна, авжеж
та ти, моя мила, кохана, єдина,
кохання до тебе не відало меж

я погляд встромляю кинжалом у небо,
тебе не знаходячи серед висот.
і як мені жити у світі без тебе,
не скаже, напевно, ні бог, ані чорт

ти вміла мій біль одним поглядом зняти
ти вміла мене серед пекла знайти
від страшних огненних катів врятувати.
тепер я один і я гину. прости.

пробач мене, світе, пробач, моя доле,
що я не зберіг тую іскру святу
тепер моє серце - мов вимерзле поле
і я по стерні неузутий іду

коли ж я дійду до останнього пункту,
коли досягну я своєї межи,
я злитися хочу з тобою в цілунку
чи так вже багато я хочу, скажи?

я чувствую во мне горит
святое пламя вдохновенья,
но к темной цели дух парит!
кто мне укажет путь спасенья?
(Дмітрій Вєнівітінов)

моє життя немов життя рослини
я відчуваю вічність сонним серцем
і відчиняю рот неначе дверцю
у подиві божественним творінням

а боги як паталогоанатоми
небіжчика немов холодну тушу
мою маленьку розтинають душу
по атому
по атому
по атому

я прагну світла руху і прострації
натомість затхлість стін і повсякдення
а я творіння боже я натхнення
так хочу. маю лиш інсинуації

заковують мене страхи кайданами
запльовують мерзотники отрутою
я ж відчуваю час і це є мукою
час відчувать не більше ніж оманою

в мені палає жар хотіння правди
він не дає мені ні їсти ні заснути
але на крилах моїх тяжкі пута
я розіб’ю їх вічності заради

прийди до мене, ніч, вгамуй печалі
ти не здолаєш душу молоду
мій корабель чекає на причалі
я у майбутнє світле вже іду

тривожний вітер надуває парус
і я рукою пещу свій штурвал
я бачу над собою чорну хмару
готовий у жорстокий пливти шквал

зі снів моїх мене гукає воля
свободи смак я чую на вустах
о нене рідна, лишишся самотня,
мене чекає мій життєвий шлях

це ти стоїш примарою на пірсі,
а на щоках солоні бризки сліз.
я скоро попливу, як доктор Лівсі
куди іще з живих ніхто не ліз

за мене, мамо, помолися нишком
щоб міг я у чужині розказать,
що і для мене, як для А.Малишка,
рушник в дорогу вишивала мать

я не боюсь випробувань життєвих
дивлюсь в своє майбутнє капітаном
збудую замок мрій своїх рожевих
лише молись за мене, люба мамо!