Наші панельні будні
Від спеки рятує душ.
А розмови нічні
Стали, мов вірші-верлібри.
Поки достатньо дощів.
Море тепер — калюжі,
Бо на море зараз не слід.
Ми туди й не поїдемо.
Однак відпочити треба,
Трохи набратись сил.
Злегка себе перемкнути,
Простір змінити також.
Маємо спільну мрію —
Чесний суцільний мир,
В якому немає прильотів
Й відсутні різні атаки.
В якому немає тривог:
Повітряних та панічних.
У небі — планові рейси,
Літають птахи й комахи.
Під синьо-жовтим стягом
Ми творимо нашу вічність,
Де кожен смакує життя
З насолодою вільного сма́ку.

Виходжу з таксі. Перевіряю гаманець та ключі.
На щастя, усе на місці. Починається ранок світло.
Доки чекаю каву, всміхається янгол на лівім плечі,
З рюкзаками тяжкими неквапом човгають діти.

І ніби зима, але січень їй —не наказ:
Рання весна чи розтягнена в часі осінь,
Де сонячні зайчики — найкращий дороговказ.
І бавиться лагідно вітер кучерявим моїм волоссям.

Діду, знову твої коні вірші нові принесли.
Дякую, що відпускаєш їх час від часу па́стись.
Спасибі, що захищаєш, коли бракне сил,
І не даєш здатися, зневіритися, впасти.

Запроси до себе за широкий дубовий стіл,
Поклади на плече мою голову, як в дитинстві,
Твої істини вічні, глибокі й такі прості:
До всього мати любов, все робити з хистом.

Так лагідно липень солодить гарячі сни.
Учора наснилось, що в хаті твоїй нові вікна.
Передай від мене вітання, діду, Божому Сину.
Й подякуй, що розумію все більше з віком.

Скільки було стежок, щоб прийти до дороги!
Скільки було спокус — не перетнув межу!
Вийшов колись у світ із маминого порога.
Дорогами світла нині спокійно ходжу.

Не одразу впізнав їх. Чимало блукав і плутав.
Скільки несправжніх знаків хтось на узбіччі тулив!
Ще не знаю, чи стану, однак намагаюся бути
Тим, хто живе у мирі. [Його й по собі лишив.]

Прокидаюся з сонцем, під співи пташок і вітру.
Малим промінцем свічу із землі увись.
Малюю словами істини, маючи літер палітру.
Й ходжу тут укотре, так, як ходив колись.

На жаль, це стається не так вже й рідко:
Очі бійцям закривають не лише капелани.
Криптографують у спогадах тепле літо.
У гравців світових — непохитно узгоджені плани.

Побільшало в тілі втоми, у кожному із прожилків.
Довкола стільки брехні, що усе — в секреті.
І лишаються й далі чоловіків будинки,
Й безтурботно радіють ще молоді кадети.

Вибухають проти перших морозів п’янкі хризантеми,
Яскраво-червоні, мов обвітрені холодом щоки.
У новинах невтомно повторюють давні теми,
І минув уже Спас, але спасу не видно поки.

Розростаюся тишею, розповзаюся болем по стінах,
Кожна постать на фото — копія резервіста.
І щемить мені правда, викривлена постійно,
Й літають небесні сотні туманом густим над містом.

Прийде час, коли шапка зігріє теплом,
Ранок за комір насипле пухкого снігу.
Утомлені очі сірим заляпаним тлом,
«Нарешті зима!» захоплено й радісно вигукнуть.

І перші сніжинки хаотично ляжуть до ніг,
Щоб зникнути швидко під нашими кроками.
Ранок. Затори. Білосніжно-сріблястий сніг.
Близиться казка, названа Новим роком!

Я сьогодні клубок
Із цупких темно-синіх нито́к,
Порвані струни
Старої скрипки.
Я сьогодні себе
Сам поставлю в куток,
Бо втомився кричати,
Через те й захрипнув.

Я стільки всього у собі
Цілий рік носив!
А сьогодні відрізав
У перукарні.
Люди лізуть у душу,
Люди сунуть носи.
Дай їм, небо, любові
Й палкого кохання.

Хай хоч трішки пізнають
Радість, тепло й добро,
Хай залишать у спокої
Тих, хто весь час працює.
Прости мене, Господи,
Що для інших прошу любов,
Що згадав проти ночі
Ім’я твоє світле всує…

А скільки ще осені нам подарують зим,
Скільки у нас ювілеїв славетних буде?
Спілкуюся з небом, щедро лікуюся ним,
Несу його іншим поміж рядками в люди.

Скільки ще буде озвучено тихих молитв
З надією на любов, милосердя Всевишнього?
Рідко хто пише про душу та як їй болить,
Як міліє вода й зростають червиві вишні.

Мабуть, не всі дочитають цей вірш до кінця,
Мотивуючи вибір недосконалими римами.
Скільки нам весен – залежить від Сина й Творця.
Та нашого серця, готового йти за ними.

Звідки я знаю? – Та я про це знав завжди́.
Між короткими вдихами й протяжним видихом,
Що життя – лабіринт, який огортає дим,
Щоб не кожен одразу бачив короткі виходи.
Звідки я знаю, що найбільша чеснота – любов?
Що нічого ціннішого в небо не візьмеш, крім неї? –
Колись сам Господь говорив так... Їй Богу!
У часи, коли квіти усі ще росли над землею.

Я не буду приховувати: небо зі мною говорить,
Приводить у сни сюжети, записує у блокноти.
Намагаюся не перечити, слідую траєкторії,
Тому й оживають – не відкладаю на потім.
Іноді, правда, сум, говорить голосом діда,
Але не мого, а того, про якого не знаю.
Янгол одразу пише: ти просто слідуй...
Легко та без вагань у обраних не буває!
Заспокоююсь лісом, набираю обертів, ритмів.
Нагородами тішу внутрішнього малого.
Тимчасові спокуси життя відрізає бритвою,
Бо знає заради чого. І розуміє для кого.

Мені давно хотілося написати про це.
Узагальнено чи конкретно – без різниці,
Що живу у тілі, яке має інше лице.
Воно мені час од часу ночами сниться.
Для того хто в небі – це звичайний сюжет,
Не цікава історія, трохи дивний архаус,
Де ліричний герой наче справді щасливий уже,
Попри нав’язаний йому кимось образ хаосу.
Він знає: не завжди вересень після серпня – ні.
Йому передує само_тність і само… Достатньо!
Та в серпні літо пересихає, тепло – на дні.
Вчить між опалим листям його шукати.
І кожна нова осінь – пледів нова пора,
Яка спочиває поки під нашим деревом,
Це – безліч образів та думок, які я вкрав
Із чужих історій для запису в моно й стерео.
Тож добре було з осені почати новий роман,
Не відкладати, мов справжнє життя, на потім.
Писати про літо, після його прийде зима
І таке чисте небо із Богом земним насподі.

За мотивами вірша Сергія Татчина «Горіх»

Бо їй ні з ки́м так, як зі мною не болить!
І не важливо де і як ми з нею стрілись.
Одне турбує, що настане мить.
Коли і в мене вцілять схожі стріли.
І їй ні з ки́м так як зі мною не до слів,
З яких складаються осмислені розмови.
В яких буває радість, розпач, гнів…
Бо їй ні з ки́м так, як зі мною

знову.

Ти не думай, що ґрати врятують
Тебе від втечі,
Коли будеш ходити по лезу
Стальних ножів.
Ти не думай, що думкою можна
Все заперечити,
Перекреслити вчинки свої
Як чужі.
Але думай про те, що є сила
духу.
Що є час, де й каміння
Стає піском.
І він тягне тебе до світла
За вуха,
Яке не хочеш показувати
Нікому.

Їм ніби й добре. Рік удався легкий, без зусиль.
У привезеній з моря мушлі вона слухає шелест хвиль,
Він в наушниках – іншу музику, про яку їй ніколи не говорив.
Все в них звично й буденно. Ніхто не дає вказівок ні з боків, ні згори.
Їй ночами бачиться сонце, хвилі, невідомі дорожні знаки,
Він тим часом на балконі курить і думає: все одно вони всі однакові,
Тож Господь, наперед я прошу тебе, забери
Весь наступний наш рік. Можеш одразу два або навіть три.
Він вважає, все найкраще вже з ними сталося, тож вони
По інерції з моря везуть додому на осінь цибулю та кавуни.
І хоч все набридає, сходить засмага, минає день там і тут.
Вони бережуть сім'ю, разом цибулею рятуються від застуд.
Та приходить літо. Нове, не таке, як було завжди.
Вона знову хоче на море. Він їй каже в чергове: не їдь, зажди.
І відтягує час, якого у неї нема. Тож вона вирушає сама.
І щось в серці його тоншає, стирається мов струна,
Коли вона виходить волога з води й проти сонця лягає перед всіма.
Через кілька днів він поспіхом їде за нею туди один.
Пригадує всю дорогу тепло́, розгалудження ліній її та судин,
Свої слова, обіцянки старі, емоцій морські відтінки...
Там він бачить: вона на березі, все, як він собі й уявляв.
Повагавшися трохи, підходить до неї, мовляв,
Як ти тут? Та до нього обертається зовсім інакша жінка.
Він прокинеться. Вони вдвох лежать на вологому рушнику,
Вона рахує родимки на тілі, камінці на піску,
Він струсить із себе химерний сон, міцніший клею.
Потім гляне на море й скаже: Господь, забери
Назад весь минулий рік, а ще краще – три
Натомість подаруй мені ще таке літо з нею!

Тривожилась. Трималась. Віщункою оберталась…
Ворожила мені на комір сліди своєї помади.
Рано бігла з дому, пізно поверталася
Голодна, спустошена, виснажена, обкрадена.
Потім півно́чі плакала. Стільки ж – гоїла рани.
На ранок міняла зачіску, сукню й парфуми.
Синці під очима затирала пудрою бездоганно
Одягала усмішку, щоб ніхто й не подумав!
Спи, золотце, спи! Ночі короткі нині.
Ранок уже готує вівсяночку, тут, за рогом.
Та хоча б іноді на роботі – пий чай з малиною
І їж якесь печиво. Це краще, ніж геть нічого.
Бо знаєш, краса сьогодні –дуже умовна штука.
А застудитися легко, у тебе ж душа, мов протяг.
Хочеш – я так спланую, щоб він у купе постукав
Прямо на Новий рік, як тільки ти сядеш у потяг?

Дві жінки вростають одна в одну теплом.
Між ними – мовчання, злегка помітні блиски.
Між ними, насправді, усе вже давно відбулось.
Та це не важливо. Між ними – близькість.
Вона визрівала з їхніх різних світів,
Ніжних доторків, що й непомітні нікому;
Спільних поглядів, помислів, почуттів…
Близькість між ними з’явилася поступово.
Та поки існує маленька стіна
Говорити про єдність вдається на відстані.
Що потяг зростає – не їхня у тому вина.
Це трохи лякає, а значить, зміцнює.
Коли засинають, забувши про час,
Вцілілі в обіймах, гріють тепло на грудях.
Залежні постійно від довгих чекань і прощань –
Це те, що тримає їх, те, що в них далі буде.

Якщо вже про зміни – зали́шилось кілька дій.
Прокидається рано весна, вітрами кличе.
Допоки зі снів виринає майбутнє з минулих подій,
Мій внутрішній всесвіт цілує твоє обличчя.
Ранок у місті доповнює сіра легка імла.
В телефоні й мережі – сповіщення, повідомлення.
Час позбутись каміння, відкрити тіла й імена
Для очищення, змін, усвідомлень, оновлення…
Час летіти вперед – монета не стане ребром!
Поміж бути чи ні – точно бути! (не знаю доки)
Хай на заклик весни озоветься тепло і добро,
Розіллється у тілі, як повінь, березовим соком.

Я знаю жінку, яка поверталася двічі.
За спиною місто ставало їй сірим тлом.
Очам тим властивий поспіх та відчай.
А вся вона – ніби злам перед злом.
Це – гарна опція, мов чуттєвий тюнінґ,
Який я не сплутаю ніколи й ні з ким.
Це – струм, не одразу доступний юним,
Коли вона злегка торкалась моєї руки.
В пошуках дому, тіла, тепла і крові,
Стишую подих, діставшись її грудей…
Кожна спокуса породжує хибний промінь.
Якщо люди перетинаються, то коли і де?
І якщо перетинаються – невже це відчай?
Що їх тримає разом ще певний час?
Якщо не любов чи звичай – взагалі навіщо?
Не я тримаю її – вона це робить за нас.

Літо малює лінії, пензлем наводить кути,
Ділить ціле на менше: дороги й стежки до хати.
Та чи вистачить мені досвіду й висоти
І чи стане повітря вдихати і видихати?
Небо грається в символи: пише маслом.
Все стається учасно, по волі й честі.
Та чи вистачить чисел іти за часом
І чи стане любові прожити чесно?
Світ поновлює істини. З давнини.
Вдосконалює душі, мудріє в дітях.
Та чи вистачить мені щирості й глибини
І чи стане гармонії бути для світу світлом?

все, що між нами є –
це, по суті,
пам'ять,
яка з часом тане на горизонті.
спогади стають фрагментарними,
хоч все ще живі, палкі й розкуті.
але що потім?
врешті, мова про кожного з нас,
про важливі деталі,
без яких нас немає
перед обличчям Бога.
рідко хто знає свою дорогу,
рідко хто бачить,
наскільки вона полога.
якщо мовчати –
то Ти приходиш.
сідаєш поруч, сідаєш біля.
між нами море,
між нами пам’ять
і стільки спогадів звідусіль!
вони ж бо – радісні…
вони ж бо – світлі,
ними завжди закінчується відлік.
там, де ти замружено
дивишся у вічі –
кожен стає деревом,
виростає з підлітків.
тому не переймайся нині,
не переймайся – дихай!
глибоко і розмірено,
насолоджуючись, довго…
бачиш, як довкола у світі красиво?
чуєш, як довкола у світі тихо,
і як чудово!?

В місто контрастів, бруківки, сухих гілок
Увірвалось тепло трохи рано й бентежно.
Він любить її, найріднішу з усіх жінок,
Найтеплішу з усіх, береже́ну і обережну.
Та поки боїться сказати їй про головне
За собою постійно лишає відчинені двері.
В період самотності світле його й неземне
Швидко звикло до грубих людей і матерій.
Між — ними свобода, між ними — така глибина,
Що можна молитись, мовчати й стояти у тиші.
Він творить для неї море, якого у неї нема,
Вона – йому серце. І стукіт пришвидшує.
Він ще боїться прозорості, легкості, чистоти,
Зруйнувати її, ненароком сказати більше.
Тому він так рідко відповідає на довгі листи.
І вчинки його не виказують найголовніше.

Коли перші спроби хочеш звести нанівець,
Не розуміючи, певно, що це – вагоме й велике,
Не вирізняючи голосу, який скоро тебе призове,
Господь вже обрав... Та ще не покликав!
Коли остаточно не віриш у власні слова,
Різкуваті, обпечені, чесні, прозорі та стримані,
Коли жодного вірша і віршем-то ще не назвав –
Радів, мов дитині, та не поспішав дати імені.
Коли ти сліпий поводир для свого ж Кобзаря,
А вірші виходять із тебе і не помирають,
Коли навіть не знаєш, що справжня твоя зоря
Насправді тільки займається на небокраї.
Коли тобі можна більше: музики, ритмів, промов...
Ти сховав найдорожче у серце — шматочки паперу.
Тепер янголи обирають українську із інших мов,
Навперебій підбирають рими, мов власні тіла і пера.
Допоки ти дбаєш не про влаштованість чи не про те,
Щоб вціліти у світі самотності у єдиній жінці,
Коли небо ночами тисне – то порожнє, а то пусте,
Довкола тебе, як правило, видно світло навіть чужинцям!
Тому не гадай ні про пензлі, полотно чи зерно...
Бо ніщо із буденного, крім неба, тебе тут не втішить.
Навіть якщо ще не віриш, усе ж ти – пророк.
Або чоловік (як ти кажеш), до якого приходять вірші.

Дівчино, молода, нащо тобі те прядиво?
Вже на часі весільний рушник вишивати.
Балансуючи між брехнею і зрадами,
Підростає любов. Але чи жива ти?
Люди кажуть, що треба зібратись в кулак,
Лізуть в душу безпечно, мов діти у воду.
А ти знаєш сама з ким вже краще і як
Говорити потрібно або поводитись.
Допоки дощі із пригнічених сліз
Уночі і на ранок дзвеніли ринвами,
Білий голуб тобі гарну звістку приніс:
Скоро буде усе мандариново!

Постели перед сном трішки музики прямо під серце.
Борони мої сни. То – мелодії з ритмів і слів.
Ще додай кардамон.Чи... спробуймо каву із перцем?
Борони мої сни, бо лишилося мало тих снів.
І пробуджуй мене вустами, як теплим туманом.
Говори мені ніжно, говори, говори, говори...
Ніби рухались далі – зали́шилось все так само.
Листя падає в душу. Печале моя, догори...
Догорай, як цей лист, як осінь, щоб раз – і наза́вжди.
Я ж піду народитися, заново, зовсім, як сніг...
Тихо падає листя. Та цей листопад несправжній.
Навіть осінь несправжня... Хто б їй тепер допоміг?
Ще для неї не час,я ще серцем живу у літі.
Бачиш, очі в любові гріються й пахнуть, як мед.
Тихо падає листя. І добре так осені в світі,
Що й слова тепер зайві, хіба що вино і плед....

Очеретяний кіт і повітряний змій,
Ходіть слова мого почути.
Зазиваю у дім, вже не довго зимі,
Присідайте ось тут, на покутті.
Попеляста сова, цокотливий ховрах,
І для вас маю місце у домі.
Мої глечики слів наливають поля,
Але глеки насправді – бездонні.
Тож зі мною гайда проти ночі у ліс
На чотири хрести нести світло.
На чотири пори, рівно навхрест, навскіс,
Щоб добро повернулося світу.
Цокотливий ховрах, ти примножиш тепло,
Змій пробудить від сплячки любові.
Попеляста сова розіллє молоко,
Кожну душу ним спраглу напоїть.
А тобі, любий мій очеретяний кіт,
Злі вузли розв’язати прийдеться
І взивати людей поважати цей світ
Та навчити дивитися серцем.

Якщо справді схочеш розказати про
Останній місяць своїх солі й поту —
Тим паче мовчи! Не тривож тепло
Кожухів чужого комфорту.
Бо все, що ти їм готовий втовкти
В їхні закриті серця і душі,
Викличе тільки бажання втекти
Або ж задушить.
Та, коли розум здолає плоть,
Навчений трохи життєвим горем,
Зі світлом світу тоді й приходь.
Поговоримо!

Мотивація вижити в неї була сильна. Бо
Вона щиро пробачила минулі образи й зради.
Її міцно тримала в тонусі віра в любов
І ще один чоловік. Колись вона ладна була заради
Нього роками чекати... Тільки б почути, що він
Беріг в спогадах той перший раз, під час якого
Вона віддалася, спустивши білизну нижче колін,
А потім змивала жіночу кров пляшкою сухого...
Вона досі пам’ятає, як він тоді міцно її стискав,
Клявся й божився, що та йому – небом дана.
Вона свято повірила, що справді йому близька,
Бо так володіють тільки своїми коханими…
Мотивація жити у неї зараз є – любов!
Вже давно вона розмежовує секс та кохання.
Але свято вірить у справжню взаємність, бо
Поки плекає свою надію – буде жити останнє..

Іноді тихо говориш. Та завжди голосно плачеш.
Ладна повірити в диво, аби лише збулося.
Зірвалась в чужу країну, поїхала, необачна.
А приводу не було – придумалося, здалося.
Уся твоя особливість, вся твоя унікальність
Шукають виходу зовні. Або – сильні плечі.
Кадри нових облич у твоїй фотокамері
Дублюють ті стани, які ти в собі заперечуєш.
І кожне нове авто твоїх чергових автостопів
Підсилює запах дому, самотність чи розпач дикий.
У тих, хто кудись тікає – від втечі розбиті стопи,
А ти від них відрізняєшся з різницею невеликою.
Лікуєш себе сльозами, говориш іноді тихо.
Але ж ти така чарівна, але ж ти така дитяча!
Жінка тонкої натури й сильним характером психа
Наївно доросла й вільна, тому неймовірно терпляча.

Списую зошит думками чужих півкуль.
На ніч вживаю фільми, які знеболюють.
Кажуть, з прощання можна зробити культ,
Тому говори, відкривайся, оголюй...
Руки на ранок шкодують твого тепла.
А я бережу його в пам’яті для історії,
Як правду про те, як у світі кривих дзеркал
Я вперто боровся за тебе, вигадував, створював…
Нині слова під тиском втрачатимуть зміст.
Дозволь я востаннє зніму з нас провину як одяг.
Колись ми кохались без сорому в кожному з міст,
У кожному з ліжок, в якому лишалися в той день.
А зараз крізь пам’ять, торкаючись вуст і плечей,
Цілуй мою шию та глибоко дихай.
Як зранку зберешся, забудь щось важливе з речей,
Щоб знову зайти крізь двері, де вхід – не вихід.

Для розмаїття довгих статтей,
Куцих ночей і днів
Я продукую безліч ідей,
Знаю чимало слів.
Часто сиджу, наслідую вас,
Оком сканую вміст.
Їм ваш папір, емоції, час,
Вулиці ваших міст.
Ось прямо зараз вам у цей текст
Квіти із вази украв.
Хочете – можу поцупити кекс,
Декілька інших страв?
Чи описати природу, людей,
Волю, природу, човни?
Я продукую безліч ідей,
І повен ідеями!

Понад містом висять туманами,
Березневі коти й дощі…
Зустрічайтеся із коханими
І цитуйте для них вірші!

Реальність уже навчилась
В’язати вузли на спицях,
Ходити містами Сходу
З клубками тонких нито́к.
Добраніч, моя країно…
Як тобі зараз спиться?
Чи сняться тобі могили
І душі солдатів з АТО?
Чи бачиш обстріли з градів,
Що змінюють наші очі?
Чи просиш, що сніг із градом
Сьогодні тебе оминув?
Умитий сльозами рідних,
Зовсім маленький хлопчик
Знов олов’яних солдатів
Вкотре веде на війну…

Йди крізь чужі міста –
Там тебе мало знають.
Вітер куйовдить страх.
Нерви твої гойдає.
Іноді він мовчить,
Часом – штовхає в спину.
Не реагуй в ту мить –
Ти його не зупиниш.
Далі спокійно йди,
Збільшуй кордони втечі!
Вийде він на сліди –
Ти йому не переч лиш.
Знай: це звичайний біг!
Той хто прийшов стріляти –
В’язень твоїх доріг.
Сам він не може спати!

Лагідна дівчинка років п’яти
Ліпить на скло сніжинку.
Справді у дівчинки років п’яти –
Очі дорослої жінки.
Скільки вже очі побачили сліз,
Злості, неправди і спаму.
Лагідна дівчинка років п’яти…
В неї немає мами.
Світ розглядає крізь темне вікно,
Пальцем рахує зорі…
Діти не граються з нею. Бо
Дівчинка – не говорить.
Та не втрачає останніх надій,
Сильна її волосинка.
Лагідна дівчинка років п’яти…
Із дитбудинку.

– Мамо, а правда, що кожній з родин
Діток приносить лелека?
[слизька необхідність штучних тканин
стискує злегка…]
– Так, доню, правда! – Кажуть з новин.
Мама нам теж казали:
Коли не було ще штучних тканин,
Частіше лелеки літали.
І кожна пташина несла під крилом
Кохання новим родинам…
– Скажи мені, мамо, якщо так було,
Навіщо створили тканини?

Коли осінь між пальців сиплеться листям,
Ноги в теплих шкарпетках гріються пледом,
Набувають слова відповідного змісту,
Зігріваючи душу чаєм із медом.
І тоді між містами тонкою струною
Павутинка осіння нанизує рими.
Я цю осінь за листя погладжу рукою –
Ми не вміли й не вміємо бути простими.
Кожен в світі своєму межований чаєм
Та словами до віршів… А також – безсонням.
Де ми є поміж осені – точно не знаємо.
Поміж осені двоє, взаємно сторонні.
І коли хриплий голос перших морозів
Візерунки на вікнах залишить помітні,
Ми допишемо вірш. Та перейдемо в прозу,
Яка визріє може у травні чи в квітні.

Ось – Інь. Тут – осінь…
Там – Янь. І трохи зимно…
Літають сни, мов оси…
Над мерзлою озимою...
І пси ховають носа,
Стрічають нові ранки.
Ти – Інь, ти – тінь, ти – осінь.
Я досі – Янь. І крапка.
Тож зустрічі не часті
Бувають, як не просимо.
Не одночасні в часі ми…
Там – Я(нь). А тут – ще осІнь.

1.Мамі
Кажуть, молитви Отцям не всесильні.
Лиш віра й любов
З дитинства тримають фундамент.
Чи плакали очі? – Вони голосили!
Що хочуть додому, на землю праотчу,
До мами…
Ми вічності й часу
Намиста позичили вдосталь,
Щоб душі споріднені
Грілись любов’ю не марно.
Я знову приїду додому
Як син (чи як в гості?),
Як давній твій друг.
А значить, як син,
Бо до мами.
Хай вечір до ніг тобі
Вклониться співом і словом.
Я можу розвіяти сумніви, хвилювання.
Блаженна і світла
(бо матір – основа),
В якій – мої злети,
З якої – мої починання.

2. Мами
Не чути крику…
Біль… Різке світло…
Чому він мовчить?
Нарешті заплакав!
– Подайте мені
Вже дорослого сина
…бо він ще у лоні
сказав слово «мама»!

3. Матерів
Наші сльози…
І руки, мов кремом намащені.
Ви поїдете,
Та схід сонця ми разом бачимо.
Ви на відстані…
І, здається, так важче нам.
Та любов до дітей –
Поза виміром, часом,
В Б А Г А Т О З Н А Ч Н О С Т І.
Ви поїдете, і здається,
Не скоро будете.
Сійте світло дітям своїм
(Вам же є кому!)
Жінка – сходинка, жінка – схованка
І пробудження.
Невідомого, неповторного,
Н Е В І Д’ Є М Н О Г О.
Невідомого, невід’ємного,
Себто вічного.
Те, що хибне – водночас є істинним.
Матір, жінка, кохана, подруга, дівчина…
Всепроникна, розумна,
В О І С Т И Н А!

Душа не вмістить всіх моїх валіз.
Я й зараз відкладаю їх на потім.
І знову їду, зустрічаю потяг…
А що ви хочете, щоб я для вас привіз?

Приміщення здавлене ліками,
В халати одягненим персоналом.
Тут багато жінок, запахів, поту.
Люди проходять повз (ми тут - персоналії)
В сірій споруді, яких в місті декілька сотень.
Тут стіни зі сліз, підлога намащена слизом.
Слиною пахнуть вікна, пробірки слугують латкою.
Чому я сюди зайшов? Я краще чекатиму знизу
Чи тихо посиджу надворі біля вікна під палатою.
Абортовий спокій знищених душ
Рядками на стелі кричить білим світлом.
Як болісно пахне світ жіночих недуг
У кожного іншим, внутрішнім світом.

Тут менше снігу, чорніші душі,
Бракує простору вільно дихати.
Я маю право на всюдисущість,
Однак не всюди своїми вдихами.
Я до весни учора ввечері
Заходив з кавою, круасанами.
Ми так домовились: приношу печиво –
Тоді насправді вона настане.
Ховає місто бетонне тіло,
І тільки очі готують повені.
Весна сьогодні вдягає біле,
Хоча зеленим уже наповнена.
Це – час для вчинків і для рішучості,
Для поцілунків, тепла та ніжності.
Весна чекає твоєї участі….
Тоді проб’ється сама підсніжником.

На сьогодні – це три. Навіть з мінусом.
Будеш знати – тоді й поговоримо…
Не оцінюють віру та віруси.
Їх то знищують, то повторюють.
І чомусь забагато виразності,
А замало тебе в красномовності.
Говорив більше я. Ти образилась
На мій почерк і прояв тактовності.
А давай може просто помовчимо,
Ні до чого тепер не торкаючись?
Хтось курчаток рахує по осені…
Ми – уроки, в яких щось дізналися.
Може завтра й четвірку отримаєш…
Так багато за ніч можна вивчити!
Ти про що? Я тебе не затримую.
І не треба на сон мені зичити…
Хто сказав що я сам? Хіба, бідкаюсь?
Що моє – те від мене не дінеться!
Говорю ж, коли знатимеш відповідь –
Тоді й прийдеш до мене, відміннице!

Зайві звуки заглушать вікна,
Світло в домі з’єднає дроти.
Ти чекаєш свого чоловіка,
Який скоро має прийти.
Одягнула новенькі речі,
Зготувала смачнючий торт.
Але звісно не скажеш ввечері,
Що зробила сьогодні аборт.
І він мабуть про це й не знатиме…
А могло повернутися так:
Його донечка кликала б татом –
Ти раділа б від цього. – Факт!
Зізнаєшся собі: злякалася,
Мабуть, рано. Ти молода…
Де ж він ходить? Вже зачекалася…
День важкий… І душа в сльозах…
Взяла в руки себе. Забігала.
Не шкодуєш про це. Ну й хай…
Ось, прийшов… Зустрічаєш, усміхнена,
Наливаєш коханому чай.

Майстер слова, діла та тіла
Спить на листі дереворитів.
В нього руки занадто білі,
В нього пальці – як стебла квітів.
Йому боляче, йому байдуже.
Він вас слухає, навіть чує.
Він колись працював на радіо,
А тепер при зірках ночує.
Знає Фрома, вірить фатуму,
В небо вірить і сам у себе.
Майстер слова рідним братом є
Майстра тіла – сина потреби.
Він колись працював... ну знаєте.
Читав Фрома, вірив у свято.
Те, що втратив він – ви шукаєте…
Придивляйтесь! Майстрів багато!

Перекрикую ніч крізь цупку непроглядну тканину.
Мій прихований світ розливається світлом уперше.
Я живу в тому домі – з волошок і цвіту калини.
Там я чую молитви в гудінні старого шершня.
Моє дерево давнє, гілками до неба – цілує.
Загортаюся в плед, запах ладану зцілює тіло.
Я мотаю клубки, коли вітер у мене ночує,
А як стихне – лишаю. Хай іній підбілить.
Між словами – живу, грішу, індульгую...
Розмальовую час, вішаю, мокрий, під стелею.
Навіть чую, як квіти про нього пліткують,
Заціловують вікна й милуються ніжно оселею.

Ти будеш її радником,
Ти будеш з нею ладиком,
Чи просто будеш Вадиком,
Страждатимеш за нею.
А з часом станеш зрадником,
Коханим, майже братиком,
Чи лисим чи патлатиком,
Носитимешся з нею.
А згодом станеш висновком
Або крилатим висловом,
Чи звільнишся за вислугу,
Нестимеш ахінею.
Ти будеш тим, хто вистраждав
Ти будеш тим, хто вислухав
Лишаючи невизнаним,
Що ти ніхто для неї.

Не заперечу присутності наших тіл.
Скапаю воском тихо і буде тепло.
Можеш молитися плакати. Всі святі
Чують тебе сторінками Бібліо_теки.
Вийди з води. Берег чекає тебе.
Можна кохатися тихо, стиснувши пальці.
Можна відтяти Адамові кілька Re:бер
Чи називати його (не)найкращим коханцем.
Мокра і п’яна, гойдаєшся ти, мов тінь.
Запах від тебе наче від аромолампи…
Не заперечу себе в кожному з наших тіл.
Не заперечу… Але й не спростую
…жартом.

Ти заховаєш його в чоло
Він заховає тебе в чоло_віка
Вечір повільно пливе човном
Добре що місто човнові втіха
Ти приховаєш своє чуття
Він приховає свою чуттєвість
Досі цікавишся де він як
Не розуміючи хто він для тебе
В жмені тримаєш два коло_ски
Він себе стримує коло тебе
Досі цікавишся де він з ким
Брешеш про наміри та потреби
Ти заховаєш його в слова
Він розкодує тебе слова__ми
Ти приховала чолом жнива
Зерна ж посипались рукавами

Позаду тебе стоячи,
Відчуваю крил твоїх силу.
Проводжу поглядом,
Вдихаю запахи…
Тобі пасує вітер,
Десь за містом вистиглий,
Тобі пасує чорне –
Ліпить з тебе метафори.
Тобі мовчати про вічне,
З тобою мовчати – вічність.
Та бути поряд і дихати,
Прагнути в очі глянути.
Я передам на відстані
Що я собі тут думаю
В чисте твоє волосся,
В крила такі доглянуті…

Вже не граюсь давно з гієнами.
Мені м’яса не треба – наїдений.
І для власної гігієни я
Тільки воду вживаю відрами.
Відтепер не цікавлюсь зміями.
Не люблю прохолодної крові.
Не брешу – брехати не вмію –
Та не вірю у все відоме.
Часто в снах ще літаю, в принципі,
Та ридаю публічно, не в келії.
Я простий, не рівняюсь на принців я.
Хоч осмислив, та досі не клеїться…
Ти пробач, ну схотілось озвучити.
Я ж людина, в мені б’ється серце.
Обіцяю словами не мучити…
А на змій та гієн …не сердься!

Коли ти ще була сусідкою –
Гарно співала на стільчику.
Я шукав мандарини–цукерки,
Щоб хоч якось тебе потішити.
Ти збирала солодкі спогади –
Від підошов збирав я відтиски,
Своїх власних, чужих, на снігові,
Забігавши тебе послухати.
Коли ти була мила дівчинка,
То й сама часто в гості заходила.
Ставив чайник, заварював, слухав я,
У думках навіть дещо сплановував…
Потім сніг все псував по-зрадницьки.
Ти тікала під ковдру грітися.
А мені малювала смайлики,
Що на вікнах ставали сніжками.
Коли ти згодом стала жінкою,
Твоє тіло трохи погладшало.
На роботі зустріли приязно,
Навіть усмішка стала іншою.
Коли зараз до тебе приходжу я,
Кожний раз залишаюсь з радістю…
Не тому, щоб пісень послухати.
…і приношу не мандарини…

Хлопчик-романтик, романтик-хлопчик…
Чекає дівчину, шукає ночі.
Він трохи хоче… Ну, зовсім трохи.
Але ж не скаже – романтик хлопчик!
Дарує квіти, цілує ніжно.
Ніяковіє. Ховає очі.
Приносить каву чи ще щось інше,
Оплатить справно і твій талончик!
Романтик-хлопчик такий не завжди.
Не з усіма він просто любчик.
Він просто любить, безпорадний,
Та нерішучий, хоча красунчик!
Він називає її «кохана»…
Вона ж говорить: «усе проходить»
Романтик-хлопчик ще любить маму,
Тому й не каже куди він ходить.
Сорочка свіжа. Поголився.
Узяв у тата сьогодні дезик.
Романтик-хлопчик не запізнився,
Під тим під’їздом хвилин вже з десять.
Вона це бачить – але не вийшла –
Що він на вулиці стоїть як стовпчик.
Роман дорослий її б залишив.
Але ж в душі, Роман, ти(к) – хлопчик!

Тут менше снігу й чорніші душі,
Бракує простору вільно дихати.
Я маю право на всюдисущість,
Однак не всюди своїми вдихами.
Я до весни учора ввечері
Заходив з кавою й круасанами.
Ми так домовились: приношу печиво –
Тоді насправді вона настане.
Ховає місто бетонне тіло,
І тільки очі готують повені.
Весна сьогодні влягає біле,
Хоча зеленим уже наповнена.
І час для вчинків та для рішучості,
Для поцілунків, тепла і ніжності.
Весна чекає твоєї участі….
Тобі проб’ється сама підсніжником.

Міцнієш в чужих країнах,
Збираєш далекі лаври.
Збираєш та звозиш додому
Свічки, сувеніри, креми…
І пригорщі слів удачі.
(Їх кажуть тобі немало),
Бо вірять у світлий зачин,
Бо вірять у твою щирість.
Медалі взамін ударам,
Цукерки – антибіотикам.
А вдома чекає мама,
А вдома під снігом – вічність!
І кілька котиць улюблених,
Вже статусних, возвеличених,
Які тебе раді бачити,
Які тебе гарно вивчили.
Чергове твоє відрядження…
(Уже й за кордоном визнали)
Однак, все ж додому тягнуться
Всі спогади разом з візами.

Занадто відповідальний
І трохи занудний, ма…
Я не в пальто...
Чесно, у теплій куртці!
Увечері буду пізно.
Холодна тепер зима,
А я недолюблюю сніг,
Особливо коли в маршрутці.
Ще не люблю Новий рік.
Причину ти знаєш, ма...
Бо мій Дід Мороз
Був у дитинстві не татом.
Я хліба куплю...
Ти плакала не дарма.
...і масло, і цукор...
Не треба йому дорікати!
Вечеряй сідай, не чекай.
З’їв кашу і рибу, –
Кажу ж, не голодний!
От візьме – і прийде.
Завариш нам чай?
Я просто для цього
Зробив кілька кроків.
Ну що-що?
Узяв подзвонив...
Ти ж знаєш, що я
Пробачаю пороки.
Та як він?.. Нормально.
Нас теж привітав.
Просив передати
"З Новим ненаРоком"...

Ти шоко_ладна
Ти шопо_голік
Ти стала більша
Ти стала дивна
Ти з чоло_віком
Ти з чорним болем
Носиш рожеве
Носячи сина
Він не молочний
Він екстрачорний
З вмістом какао
В гріхах-горіхах
Де твій колишній
Де твій повторний
Де твоя хтивість
Схована в порно
Лоно мов повня
Шоко_дитина
Ти в шоко_ладі
Ви_носиш сина