Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Микола Дудар (1950)

Інфо
* Народний рейтинг 4.809 / 5.5
* Рейтинг "Майстерень": 4.626 / 5.61
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: R2
* Коефіцієнт прозорості: 0.730
Переглядів сторінки автора: 93485
Дата реєстрації: 2011-12-11 13:47:20
Звідки: Хотянівка
У кого навчаюсь: Все почалося з В. Маяковського...
Група: Користувач
Е-mail: << Для контакту з автором зареєструйтеся >>
Автор востаннє на сайті 2021.01.17 20:43
Автор у цю хвилину відсутній

Про автора
МИКОЛА ДУДАР

Народився 9 травня 1950 - го на Хмельниччині.

Набув професій: суднобудівника і музиканта (у тому числі -- співака).
Працював у Тернопільській , Хмельницькій філармоніях та в десятках ресторанів від Тернополя до Комсомольська - на - Амурі; у гуртах : «Збруч» , «Карпати» , «Червоні маки» ( Ворошиловоград), «Форсаж» - Кіма Брейтбурга -- (перше "бойове хрещення") Багато років жив на Далекому Сході.
Дружина, син, донька...Оволодів усіма секретами лозоплетіння. Художній керівник Будинку Культури на Київщині.

Публікувався у пресі, періодичних виданнях та колективних збірках.

Найновіший твір
Кілька слів...
Дорогі друзі, колеги! Незабаром вийде із друку моя друга збірка... Десятки разів виправлялось, переписувалось. В Поетичній майстерні усі мої віршики без змін - тому й не поблікуюсь, нема чим. Сили і час витрачено на редакцію. У такому вигляді, що в Майстернях, гріх було відпускати у вільне плавання. Сьогодні отримав кілька слів і про мене, і про віршики:

Євген БАРАН

МОЛИТВА З НОТИ «ДО"
Трошки про Миколу Дударя і ще менше про його вірші

Розпочну з найголовнішого. Миколи Дударя не знаю. Тобто, є заставка на «фейсбуці», є публікації чоловіка, який пише вірші й незле займається лозоплетінням, - паркани у його виконанні – «прошу я вас». Поза тим, - тиша. Лише мертві з косами відсутні. Бо зайняті у вічних Пригодах з невпійманими.
Здається, весною надіслав поетичну книжечку «Твоєї усмішки…». Так. Весною, датована 2020 роком. Кишенькового формату на 208 сторінок. На обкладинці красива дівчина кінця 70-х. Сам би на такій одружився, якби побачив раніше.
З віршів запамʼяталося небагато. Проблєма не у віршах. Проблєма у нашій гонитві за віршами. Але є декілька, які я відзначив: «Приклич. Прийду. Поспівчуваю», «Гублюся в темряві глибокій», «…Третю добу тільки вітер з дощем», «А собою до смерти – круто!». Але зацитую оцей:

Ось і вже й вибране,
Вирване з мороку.
Вимите й випране
Порівну.
…Світочем, струмом –
Все підтюпцем.
Райдуго – радосте!
Скільки до
Фінішу?!..

Не скажу, що найкращий з прочитаних віршів. Просто суголосний моєму згоранню. І тільки.
Що ще знаю про Дударя-людину? Музикував. Сиріч, грав у ВІА від середини 70-х. Інструменту не знаю. Гітара, Миколо? Чи бубен?
Потім кидало нашого Миколу світами. Від Хмельницького до Камчатки, і від Камчатки до Києва. Добре, що стримався. Десь на Київщині.
З новонаписаного, - знову ж є ріжного. Може менше ліричного, бо в першій збірці домінувало, але багато екзистенційного.
Я прочитав ці вірші від початку до кінцє, і від кінцє до початку. Гублюся. Не у формі. Вона пристойна. Є таке слово в українській мові. Читається. Майже відсутній збій ритму. Сиріч, збою, майже нема. Чи нема сиріч збою ритмічного. Майже. Словом. Ритм є.
Ще є у цій збірці світогоглядна картинка. Побутово-світоглядна. Мисляча. Інколи провокаторська. Судіть самі:

Стою понурий -- на афішу
Дивлюсь, зітхаю, сам не свій.
Якщо у цирку вже не смішно --
То може краще до повій?..

Що би ми вже крамольного не писали, Миколо, се лиш крамольне письмо. І всьо. Або лиш натяк.
Микола ріжний у віршах. Радісний. Сумний. Невеселий. Сотник Забрьоха. Моментами віруючий. Чи вірний, Миколо? Чи все-таки, письмак? Бо між вірним і віршем, - пітьма, в закінчення якої віриш лише ти:

Коли твоїй вірі потрібен поштовх,
Коли ти шукаєш найголовніше,
Згадай як в дитинстві бігав на пошту
І розсилав своїм друзям ти вірші…

Що мене в цих віршах тримає? Легкість вірша. Майже за Кундерою. Що мене в сих віршах дратує? Легкість вірша. Залегка як на наше життя.
Тут нема школи. Тут відсутній експеримент. Тут лиєтться вірш. Як пісня. Народна. Але не нудна, і не затерта.
Нині поетичне слово на роздоріжжі, де намальована стрілка в НІКУДИ. І лише від автора залежить, чи його слово зазвучить чи не зазвучить. Симоненко звучить, то має і Дудар зазвучати. Але Симоненко – це класика. А Дудар – се спроба прориву за межі непроривного:

Господень день… Молитва з ноти «До".
В прозрінні ми на колії мінору.
Домініканам не пройти кордон,
А солов’ї у травні линуть вгору…
Із полотна залишиться фрагмент…
Всього один, але такий цікавий!
В цей твердо наголошений момент
Прийду до Вас і запрошу на каву…

Завершують книгу поеми («Поема – повернення додому»; і дві Поеми без назви). У них є формальні контури. Можливо, бракне контурів поеми як жанру. Або нічого не бракне. Читайте. Як дихаєте. Або вчіться дихати за читанням поем.
Ми всі втомлені від читання, від писання, від суцільного «дня Бабака», в якому не бачимо меж і не бачимо спротиву. І лиш банальне слово, банальне людське слово, яке не приймає повторів, а співає оду дневі, немов первий Янгол первого Дня первого БогоСлова нагадує нам, що ми ВІЧНІ:

Я є той самий стрічний птах,
Що випав з неба в світ тутешній,
Щоби пісні мої сердешні
Звучали на семи вітрах…