Тиша якось дуже довго нишкне. Надто довго. Зовсім довго. Я лежу на канапі й нащось дивлюся на стіл. На столі папір і цукорниця. Цукру мало. З ложку. Навіть вставати заради нього не хочеться. В кухні увесь час хтось умивається. Я згадую бегемотів у зоопарку. Вони теж так пирхають. Сусіди, наприклад, не бегемоти. Певно, люди. Зливають заварку. Чути, як жаліється тоненька чорна цівка. Чай! Вони всі п’ють чай. Навіть саму заварку. Навіть частіше, ніж умиваються. П’ють, як мухи. Обхоплять отако чашку сухими лапками, присьорбують та „дзизь-дзизь”. Їм є про що дзижчати. Чоловіка, наприклад, вбили. Одного. В дворі. Тепер балачок!.. Балачок їм тільки й треба. Смакують. Попоїсти, чи що?.. Та-а-а… ось мати скоро прийде. Прийде, поливатиме квіти і гладитиме кота. І садовитиме його, паскуду, собі на спідницю. Любить жирних котів… Все жде свого, отого. А він хитрий. Як жив у нас, то гроші в чемодан ховав. У футлярчик від окулярів. Розумник. А окуляри в целофані мацькав. Добро! Целофановий кульочок випере й повісить на шворочку. А він оселедцями все одно смердить. Шелестить і кривиться, як морда його погана. „Анатолій Борисович спить. Тихше, Сашко…”, - це мати. І очі злякані-злякані, як дві верховодки на піску. Я тоді навмисне знімаю зі стіни велосипеда, гуркочу з ним униз, і чую, як мати зітхає за спиною. Потрібен мені той велосипед! Аякже! Дванадцять уже, слава богу! На спортивному ганяв би оце… а цей брухт я сусідському Юркові ремонтую. Ремонтую, щойно Анатолій Борисович спати лягають. Поремонтую хвилин п’ять та й тягну назад. Прокидайтеся, мовляв, Анатолію Борисовичу! Нічого даром вилежуватись… Е-ее-е-ее-ехх…. Сушить та парить. Тільки не спати. Давлю собі очі. Вони якось дивно чвакають і темніють. Часто тепер темніють. А-ві-та-мі-ноз! Е-е-е, лежи старий та чухай лисину… О, мати йде! То вона так іде. Приглушено якось. Немов боїться полякати тіні в коридорі. Пішла на кухню. Хліб виклада. Завжди в кухню зразу зайде, до кота говорить, кіт стриба на спідницю!.. От вона сідає на канапу. Канапа ледь зарипіла. Сусіди сідають не так. Гепають! А мати – ні. увесь час боїться когось злякати. Кого б то? Себе саму. Поправляє волосся набряклими руками, годинник шкрябає щоку. Золотий! Батько подарував. Подарував і пішов. Хтозна куди. Я питав тоді – чого ж пішов од нас батько? Сердиться. Ат! Знаю я й без неї. Голосний якийсь батько був. А мати тиха. Рвучкий, нетерплячий. „Несамовитий”, - казала. І великий. Йому було мало тихого щастя. Наприклад, пожежа була. Він кота витяг – живого. З тих пір мати його боялась, а котів полюбила. „Спокійні вони”, - каже. Їй аби тихо. От і пішов батько. Не витримав. Йому в нашій хаті було мало кисню. Вікна зимою відчиняв. Мати боялась, що я застуджуся. Я жодного разу не застудився. А вона все одно боялась. А коли він пішов, заспокоїлась. А я почав боятися. Часто кидався ночами, відкидав од себе гадюк, яких не було. Кричав. Мати плакала, цілувала мені спітнілий лоб, лоскотала волоссям і сльозами. Я заспокоювався, але потім знову кричав уві сні. Марилося, що злодії стукають у вікна. Мати тоді казала, що то не злодії, а зорі цокають, у хату просяться. Мені це подобалось, і я засинав. А вранці розповідав хлопцям у дворі, що до нас у вікно сю ніч просилися зорі. А сусід, Стасило гепаний, підслухав і сміявся: „Хі-хі-хі, зорі!.. Хі-хі-хі, зорі!” Ще й пузо в нього дрижало, а щокатий пуп сміявся як миша з ями. Я більше хлопцям про зорі мовчав. А сам вірив. І завжди вірив, що батько ще повернеться. Батько так і не вернувся. Балакали тітки, одвертаючись у кутки, на нашій кухні, що „Славко на путях погиб як стрєлки розводив.” І шу-шу-шу, шу-шу-шу… Мати чистила картоплю і плакала. Масні сльози капали в каструлю. А ще шепотіла ледь чутно „вже не вер… неться.. все… не верн…” Батько справді не вернувся. Батько загинув на путях. Сусідки плели, що п’яний був, та я не вірю. Я знаю, що мій татко загинув як герой! Рятував маленьку дівчинку. Або маленьку собачку, наприклад. І не вернувся. Зате прийшов Анатолій Борисович. Товстий, у капелюсі, і з чемоданом. Я його відразу зненавидів і прозвав пластиліновим. Хлопці підхопили. Брр! Він морду голив раз на тиждень, квацяв по ній кремом, розмазував по товстих щоках, і ялозив тупою бритвою. Щоб безпечніше. І наспівував щось неприємне. „Не позабудь былыыыые увлечення-а-а.» Пху! Татко завжди співав „Чуєш, брате мій?” Ех, тату… О, мати встає з дивана. „Іди, кицько, йди… киць-киць.”
- Ну як ти сам?
- Скучно…
- А телевізор?
- Набридло.
- А-а-а… скоро їсти будемо.
Ото й уся балачка. Вона й узагалі до розмов так, не дуже, а тут ще й Анатолія Борисовича нема. Пішов і сказав, щоб не ждала, і що з такими дітьми, як у неї, ні один мужчина в хаті не вдержиться. Діти – це я. А він – мужчина. Він як пішов, мати заплкала й мовила: „В тобі, Сашко, якась гризачка сидить.” Хай і гризачка. Добре що він пішов. Так вертається ж сто разів! Щойно чемодани розкладе, ганчір’я порозпиха, як знову я не вгодив. Один раз прийшов, приніс мені банку персиків. Ті-і-ільки но розклався, як я йому в чемодан мишу вкинув. Білу! Зовсім не дику! Він увечері поліз по окуляри, та й… ох і вереску було! А тоді знов зібрав усе своє, і персики недоїдені не забув. А я йому ще й кістки у вікно на голову викинув. Потрібні мені твої персики. Мразь… Мати рубає м’ясо. Розмахується так, мов голову кому хоче одрубать. А гепне – толку ніякого. Схилиться на стіл і зітхає. І не бачить, що весь халат уже в червоних бризках. Завжди вона так без нього. Я б і сам порубав, так сьогодні не хочу. Настрій не той… Анатолій Борисович їй колись допомагав. Собі по пальцю гепнув. Соплів і крові по всій хаті було. Мене ту кров мати витерти попросила. Я потім півгодини блював у ванній. Гидота. Мати його жаліла, і мені навіть трохи жаль було. Поросятко порізалось, божечки!.. Мати жде його. Чого жінки такі дурні? Казала мені якось сусідка тьотя Надя, що трудно матері без мужика. Так татко ж усе одно не вернеться. А то хіба мужик? То ж опецьок якийсь, бухгалтер недоношений. Татко хоч залізничником був. Ну пив трохи. Так хіба ж це горе? Не бився ж і грошей усіх не пропивав. Я бачив як цей гад квіти мамі колись купував. Хвилин десять торгувався з бабцею за гривню. У неї й руки трусилися, коли в нього гроші брала. Ні-і-і-і… Мій татко б за квіти не торгувався і грошей в чемодан не ховав би. А цей…А мати все одно без нього сохне і якось стоїть на місці, мов кисляк у банці. Сама. Невже так і зостанеться са… Ой, хоч би вже скоріше ті бебехи знову прийшли. Хоч ненадовго. Зі мною дуже довго не вдержиться. А хай уже й прийде, бо мати ж плаче, дума, що він любить її. Я їй колись сказав, що любить він не її, а кров’янку з гречкою, та вона… фартуха жмакала і дивилась на мене в повні очі, сльози ледь стримувала, а тоді зітхнула і вийшла. Я потім чув як у ванній вода шуміла. Плакати пішла… відтоді ми про нього не говоримо. Вона тільки часто зітхає. Прийди вже, Пластилінчику! Чорт з тобою! Він прийде. Завжди приходить. Забарабанить жирними пальцями по вікну. Він не стукає у вікно, а ялозить. Прийде вночі, бо од людей же сором. Крадучись. Нікчема. Постукає, а я спатиму, та почую. А мати зрадіє страшенно: накине халата, схопить помаду… А я постараюся остаточно не прокидатися, і вві сні надіятимусь, що то стукають злодії, чи зорі, чи… мій татко… наприклад.

2000.

Баба пряде Баба снує кужелем туди-сюди... тепер ніхто не пряде - тепер вечоріє. Грає сонце по срібних нитках. Вечір. Либонь наловив собі линів на юшку, наїсться та й ляже спати - впустить ніч. Впустить на долівку, як горщик. Пахучий горщик, який пам'ятає, як грають сильні чоловічі жовна, як шарудять по ньому натруджені пальці. А баба пряде. Втирає сонце, яке чогось набігло на щоку й прилипло, немов лушпина від гарбузового насіння. Втирає сонце. Пряде сонце. Пряде довго. Вицвілі очі поволі ходять по нитках, лишаючи по собі довгі тіні. Баба не така. Баба чужа. Колись буйна баба... грім-баба! А тепер пам'ятає лише шипшину, яку сільські хлопці знічев'я хапали за груди - баба мовчала, мовчала й чула, як гуснуло те мовчання в грудях, немов смалець щойно витоплений гусне. А тоді давитиме їй душу зимою, коли прядка вже робиться липка від поту, а ночі довгі й хапкі, як терен, як вовки хапкі і чорні. Баба навчала колись сідати сонце. Баба стара, баба - музика, баба - ріпка... Вона знає, як хочеться спати, як дерев'яніють повіки, як сиплеться в очі іржа, як павуки по кутках ще й досі мовчать і не співають пісні. Тоді баба співає: "Зайди, Соненько, за віконінько..." - і сонце заходить І шарпаються червоні лосі, конвульсивно здригаються, не знаючи, куди подітись від гарячого світла, яке враз опанувало їхнім мозком. Тоді баба веде лосів на водопій. Лосі п'ють і забувають. А баба не знає, чого їй хочеться розчесати їм гриви, вогняні гриви, яких немає, бо вони ж не коні! Як хочеться сісти їм на спину і полетіти кудись далеко - до Бога, або кудись високо - на шабаш. Баба не відьма. Баба пряде. Пряде й розчиняється в тому прядиві, пряде й пір'я з неї сиплеться - займається і гасне. Пряде - і стини стікають у сіни, як сіно ворушить корова рогом. Цінна корова. Червона. Червова. Рогата. Коварна і м'яка, м'який живіт і м'яке вим'я. І пружне молоко, що пахне зимою й колядниками. Чисте молоко! Баба ворушить губами - беззвучно, трохи шелестить ясен, упершись ліктем у вікно. А колись те вікно брязне - й у хату посиплеться скло, як тисяча зірок, малих, і уламків, великих і твердих. І тоді в хату ввіллється сонце, затопить нитки, образи і стіни голі. І вже будуть не голі, а будуть кров'янисті й гіркі. Баба тоді втопиться в сонці, встигнувши перед тим лише кинути трохи зерна зозулястій курці. А курка влетить у хату, далеку хату, побачить тисячу яскравих сонць і бабу, яка сидітиме коло образу, а може, й в образі і очима святої Діви озиратиме вбогу оселю, клунки, скриню й солом'яну подушку, а з очей будуть сльози, добрі й м'які, - до підборіддя. Тоді курка все зрозуміє, вийде з хати, сяде в гніздо, знесе своє останнє золоте яйце, злетить на цямрину, засне і солодко впаде в криницю, ту криницю, де колись утопилась стара зозуля, хитра й велика, як церква... А баба ще надимає щоки, а щоки - не ковальські міхи і вже не надимаються. А баба морщиться й пряде, й заглядає в дзеркало, не бачить там себе і знову пряде, і знову не знає, чого вона пряде, чого досі живе і чого по всій хаті порозпихані повні клунки смутку. Двоє рудих кошенят граються. Десь плаче в печі картопля. Рогач скрипить возом. Дітей нема. І снів нема. Є тільки оці нитки, які колись мають скінчитися, та ще є стара вівця, яку треба постригти і ще зсукати ниток. Є верболіз біля річки, який гнеться і хоче, щоб баба прийшла й утопилася, як велика грішниця, та баба не втопиться, баба замерзне, як тілько допряде останню нитку, бо в жилах не ходитиме кров, не примушуватиме вже руки робити, не снуватиметься й не заважатиме мертвим думкам пливти куди треба. А бабі й не моторошно. Бо вона ще зможе залізти на горище й порахувати ще раз чи й не раз 7 вінків цибулі, як ті 7 віків, що вона прожила: один - у череві, один - в колисці, один - у піску, один - коло груші, один - в любові, один - в тузі, а один - в небі. Вона бачила багатьох покійників і навіть складала їм руки, вона пам'ятає, як дивляться їхні очі - так дивляться, немов уперше слухають стару-стару казку. Слухають і знають, що восьмого віку не буде. Отак і баба. Як зопріле лобузиння городу! Живеться ж ... молиться... Не лягають тіні на душу, цього літа було багато соняхів. Нащо вони? Склала в клунки. Знайде хто - забере. Баба гортає чорну спідницю в пам'яті, а спідниця лежить у скрині. Третя пружка недобре вийшла. Та хай. Вона буде піді мною. Хоче ворухнути бровами, та брів уже нема, й ворушаться тільки брижі на лобі! Годі прясти - треба спати. Лягає на лаву, довгу й потріскану, як мука. Складає руки на грудях і засина. В хліві розчепірилась мертва вівця. З прядки цнотливо звисає остання нитка...

Завтра надвечір до баби прийде молодиця Ївга - забирати роботу. І застане роботу зробленою, а баби не буде. Буде жменька попелу, розсипана по лаві, і здоровенна червона пір'їна...

2000р.

1.
Ти стоїш, заюшена листям, а в моєму домі все перевертається догори дном: мої вірші, моя молодість, мій самотній вигляд, з яким я старанно стою навпроти вікна, і через товщу страшного непролазного літа цілую щоглу твого корабля серед уламків наших втонулих літніх місяців. Власне, ми тоді танцювали з тобою вперше, то був перший день осені, перший день копання картоплі, під моїми ногами солодко тріщав огуд, ти ходила до колодязя по воду, носила її в пляшці через сад, через білих курей, через твою бабу, що оббивала з заступа землю, через сині жигулі за воротами. До твого босоніжка прилипла стеблина дерези і тягнулася за тобою, ще жива, а я в цей час зминав зашкарублими п’ятами огуд, щасливо вганяв у землю заступа, розбивав грудки, і діставав обережно пальцями важкі картопляні серця, що гупали й гупали, і не могли зупинитися. Пляшка в твоїх руках тремтіла, вода в тій пляшці грілася, вже майже кипіла, волосся твоє ворушив щойно викопаний мною вітер, а я повертав обличчя в різні боки, крутив обличчям, наче вітряком, намагався втрапити в ту саму вологу прогалину, в ту саму соту, на протилежному кінці якої дихали твої рожеві вуста. Зі шворки за хатою той самий підземний вітер зірвав твій сарафан і жбурнув на кущі смородини, кури помовкли, і бузина коло болота, яка до цього пильно розправляла пружки на широких рукавах, знітилась і поклала руки на груди. А я все згинав і згинав коліна над заступом і діставав скривавлені картопляні серця. Тому я й досі чую той танець, чую його завжди, навіть зараз, коли немає ні щоденних навернень до радості, ні шатер моїх летючих циган. А я не жалкую. Адже твоя хата і твої шарлатанські небесні баби, що тріпочуть над садом, уже давно і непоправно змінили все. І якось ти прокинулася серед ночі і заспівала, сидячи на ліжку. А тоді вийшла на поріг і дивилася вгору. Я проходив десь біля воріт, де я завжди потай проходив того літа, зриваючи ваші чорні шовковиці, топчучи ваш прибитий пилюкою спориш. Я мимоволі поцілував тебе десь межи брів і обгорнув рукавами твій стан. А ти усміхалася, сонними синіми очима вдивлялася в місяць, а мене не бачила. Не бачила, як я поранив ногу об камінець, як мій одяг пахнув ялицею і талиною, ніби справді почалася весна. А потім лунали чиїсь сторожкі кроки, стукала клямка, глухі удари мого серця озивалися десь уже далеко за річкою, а сама річка була наче долоня з поламаними лініями.

2.
А потім, уже наступного дня, ми пасли корови біля Псла. Навкруги було повно лопухів, вони цвіли і задушливо пахли, а ти сиділа серед них у розстебнутій синій сукенці, повінь підступала мені під горло, я захлинався, але не смів тебе торкатися. Довкола було стільки завгодно сонця і літа, цілі оберемки юної неторканості і недоторканності, багато-багато живої, мов смола на сливах, млості, в яку можна було занурити руки, та й врешті – зануритися з головою, і жити тільки цим, і вдихом передчувати видих, але ж ні. Довкола все було не таким, не молодим і не щасливим. Звідусюди тягнулися ножі, і сонце було кривавим, і навіть на великі камені між бурунням можна було дивитися, лише нестримно бажаючи розбити об них голову. І то не сонце, о ні, то зовсім не сонце ішло над глинистиою стежкою між глодом, то смерть там ішла – полуденна і шовкова, несучи над головою два великих білих вітрила, з напіврозплетеним волоссям, найкрасивіша смерть у моїм житті. То тоді я не знав, а тепер знаю – не тебе я любив, зовсім не тебе. Не на твої кроки я чекав, цілі ночі просиджуючи під вашими шовковицями. І зовсім не для тебе я беріг свої слова, як оберемки жухлої трави. Мені потрібні були тільки вибухи, тільки сліпучі зблиски трагедій, тільки передчування смерті, про яку я тоді так багато писав і думав. А тіло твоє, твоє обличчя з напнутими вустами і жариною язика мало лише привести мене до неї. Тому я сидів у лопухах і уявляв темний і гнилий осінній вечір, коли ти приходиш у нашу з тобою квартиру, і я роздягаю тебе і несу до ванної. Я намилюю твоє тіло, а потім здуваю з нього піну і цілую, і дивлюся як по ньому стікають крапельки рожевої або зеленої води – чомусь мені хотялося тоді, щоб та вода неодмінно мала якийсь колір, аби я міг кожного разу дивитися на тебе голу ніби заново. Тоді, в шістнадцять років, мені здавалося, що ті думки, нав’язливі і безжальні, обов’язково мали достукатися й до тебе, опанувати й тебе, опанувати так само як мене. Щоб це була повінь, щоб вона перепинила тобі дорогу назад, щоб стояла ти знічена серед осокорів, і щоб не знала як тобі жити далі. А далі я би просто потягнувся до тебе і поцілував у вуста. І тоді б довкола були тільки скалки розтрощеного сонця, тільки нитки і камені сонця, як на засвіченій плівці. А після того ми б, наче ляльки, пошматовані дітьми, заново збирали свої руки, ноги, голови, і плуталися б – де чиє. І це був би початок і привід для наступної трагедії – трагедії знання, переситу і втоми, яка так ніколи й не настала, бо я тоді не потягнувся до тебе і не поцілував твоїх вуст.

3.
Якогось вечора мене так наповнило те тремтіння, та безнадія, що я напився самогонки з хлопцями, на обніжку дороги, біля самокатів. Я сидів на пилюці, жлуктив те пійло прямісінько з пляшки, нічим не закушуючи, часто піднімав голову, щоб поодинокі машини, які проїжджали мимо, не засвітили фарами моїх сліз, бо мені тоді здавалося, що з очей течуть сльози, рясно, покотом, хоча насправді їх не було. Тільки машин після кожного ковтка ставало більше й більше, вони загрозливо гуркотіли, насувалися на мене, а чиїсь сильні руки хапали мене і кидали назад, у пилюгу, на обніжок. Через дорогу на лавочці була ти, ти там сміялася і розсипала з кінчиків пальців росу. Мої несамовиття, здавалось, сягнули в якусь уже дуже страшну глибину чи висоту, бо я спершу схопився на ноги і за лічені секунди побив на друзки свого самоката об дорогу, а потім побіг до лавочки, де сиділа ти, і ні слова не кажучи, і не дивлячись на тебе, почав качатися в пилюзі, скрутившись, як від болю в животі. Я не торкався тебе і тоді, не наважувався, хоч поділ твоєї сукні був так близько, і так боляче пахнув тобою, що я, так ні на що й не зважившись, покотився до дороги. Мені хотілося дістатися до заповітних величезних коліс вантажівки, які б нарешті втишили моє сум’яття, розірвали мої настренчені м’язи, як кавун поламали голову. Мені хотілося лежати розчепіреним, у неприродній позі, з вивернутими ногами, зверху на калюжі крові, і поступово згаснути, так як згасає літня ніч, але перед тим таки побачити, як ти стрепенешся і затремтиш, як розширяться твої очі від жаху. Мене схопили ті ж сильні руки і понесли до річки. На березі пахло лікарською ромашкою і болотом. Хлопці мене вмовляли роздягнутись і зайти в воду, щоб хоч трохи вийшов хміль. Я нахилявся, щоб роззутися, але моя налита думками й пульсами голова переважувала, і я падав на траву. Врешті вони вкинули мене у воду одягненим. Наступного дня я прокинувся не рано…

4.
Чим далі, тим між нами ставало все більше осені, все більше піщаних, але дуже глибоких ровів, що швидко сповнювалися водою і листям. Люди вже ходили по гриби і продавали їх по узбіччях доріг, разом з яблуками і пізніми вишнями. Ми теж ходили до лісу, то великим гуртом, то просто удвох з тобою. Проходили літню ферму, потім скотомогильник у великій сосні, і нарешті заходили в сосну малу. Ми мовчали. В той час уже ми найчастіше мовчали, а якщо хтось із нас і говорив яке слово, то воно було колюче, як глицева голочка, падало за комір і неприємно там ворушилося.
- Ось тут, дивися, скільки грибів, підніми гілку.
- Не треба мені твоїх грибів. Я свої знайду.
І знову зависала мовчанка. Я чув, як застигає все у грудях, рівномірно із застиганням у природі. Пісок під босими ногами був холодний і вологий. Крихітні сосонки, здавалося, зовсім не ворушилися. Мох під ногами лежав уже як мертвий. Тільки грубі стебла пижма та деревію ще хиталися, пахли і нагадували про те, що ми ще, на жаль, не вмерли. І треба брати повне відро маслюків і повертатися додому, відчуваючи як давить долоню тонка дужка, і як короткими раптовими спалахами виривається з середини роздратування і злість на себе, бо ми ж знову не сказали нічого одне одному. Ми йшли сюди, самі, без нікого, лише для того, щоб сказати те, що вже три місяці стояло в горлі. Але воно не казалось. І скільки ми не робили натяків, скільки не черкалися одне об одне гарячим одягом, скільки не вкривалися холодним потом, скільки не зустрічалися болючими очима, які все-все розуміли, - все одно. Ми востаннє сідали на пагорбі, порослому хвощами, дивилися на хати, пальцями перетрушували пісок, зривали товсті зелені стебла і розминали їх у руках, і гризли зубами, але мовчали. І якщо зараз хтось би в мене спитав, чого мені вартувало просто простягнути до тебе руку і стиснути твою долоню, я би відповів – нічого, але водночас – усього життя. Бо ніхто й ніколи, ніхто й ніколи не зможе зробити того, що йому зробити надсилу. Скільки б не літали і не гукали, скільки б не дзвеніли над його головою осінні бджоли. То вже потім, далеко потім, коли і пагорб цей, і скотомогильник, і німі крихітні сосонки вкриє зима, кожен з нас схоплюватиметься серед ночі, похитуватиметься на ліжку, і вперто, і впевнено шепотітиме до вікна ті слова, що хльостким вітром порвали колись його літні вітрила. То вже потім, у глухому й задубілому місяці січні, я чогось схоплюся у шостій ранку і побіжу на другий кінець села, до ваших воріт. Чекатиму, поки в хаті засвітяться вікна, здираючи в кров обличчя об мерзлий стовбур шовковиці. Але жодна штахетина не схитнеться від цього на вашому паркані, і жодна бурулька не розіб’ється перед порогом…

5.
Одначе ж саме тоді, в кінці серпня, видався божий день, коли була ти мені найближче. Того дня я пішов по гриби сам, і чогось не туди, де було тих грибів багато. Я бродив між старими соснами по товстому килимі рудої глиці, і навіть не намагався їх шукати. Розігріта хвоя пашіла мені в обличчя, змішуючись із гострим духом хвилинника. Десь оддалеки пиляли сосну. Під ногами снувало живе мотуззя вужів. Я відчував себе малим і покинутим, я солодко перекочував це відчуття в роті, як добре вино, і вже немало сп’янів. Незчувся як вийшов на піщану дорогу і добрів до альтанки, поставленої лісниками на краю сосни. Я підняв очі і побачив, що в альтанці сидиш ти, синіє твоя сукня, ворушиться твоє волосся. Я застиг на коротку мить, але оговтався, і, зібравши в кулак усю волю, яка в мене була, пішов до тебе. Ти сиділа, похиливши плечі, і ламала в руках великий шматок чорної кори. Я сів поряд, голосно кинувши порожнє відро на землю. Ми знову мовчали. І цього разу вже, здається, ніхто й не чекав ніяких слів. Ми обоє знали, що ти прийшла сюди шукати мене. Я відімкнув замок, відкинув ланцюг, на якому тримався мій самокат, повісив відро на руля, і зупинився в очікуванні. Ти просто встала з лавочки, просто підійшла і сіла на багажник, обережно взявшися руками за мій стан. Ми їхали жовтою дорогою повз ліс, повз поле з колючою стернею, повз цвинтар і повз село. Я чекав, що твої пальці заворушаться, що ти обнімеш мене міцніше, і я тоді випущу з рук руля, і ми впадемо з тобою в пилюку. Цього не сталося, твої пальці були нерухомі. Але ти усміхалася ззаду. Мені дуже гостро відчувалася та усмішка, і я усміхався тобі у відповідь. Отак ми їхали, їхали і усміхались, ми їхали так років п’ятдесят, а може й сто п’ятдесят, махали рукою знайомим, але не зупинялися біля них. Бачили кольорові ворота з лебедями, тіток на грядках у білих запраних хустках, нереально великі гарбузи, дітвору, що куйовдилася в піску. І раділи всьому, що бачили. Хотілося підійти до кожної тітки і обійняти її, хотілося взяти на руки кожного малюка. Але не зараз. Не зараз! Трохи пізніше, трошки, через п’ять хвилин, через десять, бо зараз – ніяк. А коли ми доїхали до зупинки, ти якимось нелюдським зусиллям відірвалася від мене і пішла, не озираючись, лишаючи на дорозі червоні сліди. Я вдарив по педалях і поїхав у протилежний бік. Набравши достатньо швидкості, я скинув з ноги шльопанця і застромив пальці між спиці.

6.
То вже потім, глибокої осені, коли жигулі вже надовго одвезли тебе од ваших воріт, я навчився думати про тебе по-іншому. Ідучи до школи, сидячи на уроці, зневажливо дивлячись на вчительку, яка розповідала про якісь функції, і навіть не підозрювала, що в мені зараз стільки сонця і літа, що якби я захотів, то спалив би зараз увесь клас, усю школу, все селище. Лежачи вдома на канапі обличчям в подушку. Виводячи надвір собаку. Виносячи сміття і пишучи якісь щоденники і вірші, я затято думав і уявляв тільки одне, лише одне: що було б, якби ти тоді не зістрибнула з мого самоката на повороті, боляче відірвавшись від мене. Що було б… Ми б не зупинилися, не цілували б тіток, не брали б на руки дітей, ні. Ми б думали тільки про себе, тільки одне про одне, тільки про одне. Я б різко загальмував біля ваших воріт, шарпонув би гілку шовковиці так, що в руках зосталося пожмакане листя. Зайшов би за тобою у хвіртку, відкинув би мітлу, яка підпирала ваші хатні двері – впевнений, злий, готовий на все. Пропустив би тебе перед собою і прямо в веранді шарпнув би твою сукню так, що гудзики розлетілися хтозна куди. А потім би, коли твої груди засвітилися мені навстріч, я б утратив і силу, і впевненість. Я б опустився перед тобою на коліна, і не знаючи що робити з руками, цілував би твого живота – міліметр за міліметром. У жовту шибку билася б муха, за вікном сокоріли б ваші білі кури, і сутінки опускалися б між нами. І те квоктання курей, і шум шовковиці, і сутінки, і шинель твого діда на вішалці під рядниною були б такими реальними і непоборними, що могли скам’яніти. І піт на моїй шиї скам’янів би, і волога долина твого живота. Тому я ніколи не насмілювався думати про це далі. Я просто перевертався на другий бік, або перегортав зошит на чисту сторінку і починав малювати там великі квіти, а потім перекреслював їх жирними хрестами. Невдовзі, в листопаді, слизького вечора після шкільної дискотеки, я таки переспав із якоюсь, вдавлюючи її тіло в ліжко, куйовдячи ногами простирадло. Я сміливо роздягав її і роздивлявся. У ній не було геть нічого осіннього, вона не пахла ні огудом, ні псільськими лопухами, її не берегли всемогутні небесні баби. І юність не стояла коло її ліжка і не перепиняла мені дороги велетенським ножем…

7.
Усе минуло не скоро. Ще років три або чотири, ночами, я ходив до ваших воріт, жадав і боявся побачити там ваші жигулі. Ходячи містом, сахався кожної синьої сукні, тамуючи серцебиття, втікаючи від тебе. Зрідка ти ще приїздила до баби в село. І ми зустрічалися. Тільки випадково і тільки у великому гурті. Ми ні разу не говорили одне з одним. Більше ні разу. Наша любов, що спершу була джерельною водою, переграла потім як вино, загусла, перебрезкла і стала оцтом, який ми пили і видихали кожен окремо, поодинці.

Ми зустрілися в березні. Кругом ще лежав сніг. Я курив і відвертався від тебе, ти робила вигляд, що мене тут узагалі немає. Всі пили тоді горілку, бо всі вважали себе з біса дорослими. Коли все було випито, ти дістала з кишені крихітну пляшечку і тицьнула її мені. Я взяв і одним духом випив, не помічаючи того, як помовкли і наче знітились усі навколо. Через лічені хвилини мені в голову вдарили гарячі струми, темне зимове небо засвітилося невіданими барвами, я кидався всіх цілувати, стрибав, сміявся, горлав щось, словом – дурів. Здається, тоді я поцілував і тебе. І ти, здається, нічого не мала проти – з готовністю відповідала, обпікаючи мені піднебіння жариною свого язика. А далі все змішалося, і я вже зовсім не пам’ятаю, що я робив. Наступного ранку прокинувся з важкою головою і незрозумілим присмаком у роті. Ввечері мені розповіли, що в тій горілці були якісь пігулки. Ми знову пішли гуляти, тебе вже не було того вечора, ти поїхала. Пірнувши рукою в кишеню за цигарками, я натрапив на якийсь папірець. Розгорнув і прочитав. Там було троє слів, усім відомих і для всіх жаданих. Але я не зрадів уже тим словам. Безнадійно черкнув сірником – і вже через мить вони впали на сніг невагомим чорним клаптиком. Я піднявся і важко пішов додому.

А коли ми зустрілися наступного разу, ти знову робила вигляд, що не бачиш мене, що мене тут немає і ніколи не було в твоєму житті. Я курив і шкірився на всіх злісною посмішкою. Хоч насправді не було в ній ні злості, ні посмішки. Уже тоді нічого в ній не було.

2012.

Осінь приходила в наше селище завжди сподівана і довгожданна. Ходила коло ставка, заплітала воді волосся жовтогарячими кісниками, барвила дерева надто яскравими яблуками, надто блискучими грушами. Мила, мила осінь. Така ж провінційна і простувата, як і жінки, що щиро їй раділи. Бо вже не так липнутиме до ніг осоружна синтетична спідниця, не так смердітиме на кухні відро зі сміттям, не збиратиметься так швидко брудна білизна. А головне – можна буде якось вересневого вечора взяти під руку свого благовірного і неквапливо пройтися з ним вулицями – од світлофорів аж до білої споруди райкому. Легко дихатиметься, легко йтиметься, а якщо пощастить – можна буде ще й крадькома послухати як у лікарняному садку грає на акордеоні дід Півень.

Так майже щовечора – лікарняні вікна світяться, з сусідніх дворів пахне смаженою рибою і побріхують собаки, а Півень сидить на фарбованому в зелене табуреті, твердо впершися головою у стовбур сливи, і грає. Так було майже щовечора, але звикнути до цього мені було чомусь неможливо, бо ця картинка здавалося якоюсь нереальною: темнота, жодного ліхтаря, один тільки дід світиться, та ще його музика світиться, і голова його летить кудись рідким сивим волоссям – крізь лікарняні сливи, крізь стіни і кородори дитячого відділення, хтозна й куди. На дідові синій робочий халат, і навіть у цій темряві видно, як з кишені стирчить білий олівець. Чому він ходить сюди щовечора, чому він носить на спині важкий чорний акордеон, а в руці – недолугий табурет? Кого він шукає у тривожній осінній темряві по вікнах? Хіба не так само гралося б йому вдома, під ганком? А головне, а найголовніше – чому жінки, втомлені провінційні тітоньки, проходячи повз ту сливу, поважливо стишують ходу і часом крадькома змахують сльози?

Півень спочатку працював у нашій школі. Учителем музики, потім – трудового навчання, насамкінець – лаборантом у кабінеті фізики. Я, на жаль, уже майже не застав його уроків музики. Але пам’ятаю, що то були не зовсім уроки. Півень зроду не вимагав, щоб ми в нотних зошитах малювали скрипічні ключі, або вчили напам’ять слова пісень. Він просто заходив до класу, сідав на стілець і говорив „Ось послухайте, діти..”. А тоді спритно прослизав плечем під шлейку акордеона і починав грати. „Амурські хвилі” або мелодію з кінофільму „Циган”, або „На сопках Маньчжурії”. Це важко пояснити і в це важко повірити, але багато хто з моїх однокласників плакав. Валявся на столі нікому не потрібний журнал, у якому ніколи не було його оцінок, падав навскоси сніп сонячного світла на його обличчя, старі сандалі на ногах уже дуже „просили їсти”, а рукави піджака часом були відверто драні.

Проте, як у кожного Півня, була в нього своя курка. Лайлива, нечупарна, і товста, мов карахонька, бабета – однакова що поклади, що постав. Я завжди говорю, що в людей можуть бути тільки обличчя, а в неї таки була достеменна мордяка – бурякового кольору, з глибоко посадженими очицями, картоплиною носа і слинявими губами. Гусак – свині не товариш, а Півень, виходить, може бути не лише товаришем, а й подругом на все життя. Навіть у тому ранньому віці я розумів і бачив, як він з нею мучиться. Лідка Півниха працювала посудомийницею в дитячому садку, а вдома вони тримали з десяток свиней.
І кожного дня з вікон своєї кімнати на четвертому поверсі я бачив як бідолашний дід тягне з дитсадка на возику четверо відер помиїв. А слідом совдає Лідка ще з двома, і мені добре видно, що патли в неї вже тиждень немиті. Кажуть, що шлюби благословляються на небесах, а мені, дивлячись на них, думалося, що таку очману можна було хіба судом йому присудити, і ніяк інакше.

Усі бачили й чули як Лідка його лаяла і навіть била, рвала його книжки і викидала на дорогу, часто услід за ними проганяла й його самого. Дощ періщить, вітер уже холодний, осінній, а дід Півень іде кудись, бгаючись у пальто, потупивши голову. А жінки, що вийшли до сміттєвоза і собі кутаються в вовняні кофти, осудливо хитають головами та стискають губи. Коли я питав у матері, де ж спатиме сьогодні Півень, вона відповідала, що Лідка пересердиться і впустить його в хату. Я вірив матері, бо вона теж працювала в дитячому садку і була знайома з Лідкою.

Мені теж якось довелося познайомитись з нею особисто. І досі мороз по шкірі, як згадаю. Ми з сусідським Славком перекидали камінці через їхню хату, гралися. І мій камінець замість перелетіти через покрівлю, черкнув по шиферині, та так, що невеличкий краєчок відломився і впав під вікна веранди. Ми з Славком чимдуж утекли додому. А через якісь півгодини Півниха вже стояла на порозі нашої квартири разом з дільничним міліціонером. Мати виправдовувалась, зойкала і охкала, навіть декілька разів для показухи потягла мене ганчіркою по спині – не допомогло. Я теж уже мало не плакав і весь час твердив „Пробачте мені, пробачте мені, пробачте…” Лідка спершу мовчала, оглушливо смерділа часником, злісно блискала свинячими очицями то на мене, то на матір, ніби приміряючись кого б із нас зжерти прямо зараз, а кого затягти в своє лігво і лишити на вечерю. А потім таки сказала, точніше рохкнула, бо голос на диво пасував до її зовнішності:
- На х... мені твоє пробачення?
Після чого взяла півлітру й троячку із рук моєї матері і покотилася по сходах униз. Мати схилилася до одвірка, обняла мене за шию, і видихнула їй услід:
- Оце так жіночка. З такою шоб жить – треба шоб у трудовій год за десять щитали.

Але Господь мабуть і справді якоюсь мірою справедливий, бо таки послав Півневі на схилі літ якусь любов. Та медсестра з дитячого відділення поряд з ним здавалася дівчинкою, хоч і мала вже добряче під сорок. Тонка, як стеблинка, суха, з волоссям невизначеного кольору, про яке звично кажуть „русяве”, вона стояла коло нього в одному з темних куточків лікарняного саду, тримаючи руку в кишені білого халата, ту саму руку, на якій була обручка. Півень сидів на своєму табуреті, щось читав їй з розшарпаної книжки, або грав на акордеоні, швидко і спритно прослизнувши під чорну шлею. Іноді він клав руку їй на пояс, але ніколи не мацав, бо ніколи його очі не були хтивими і масними. Часом він просто пильно дивився їй в обличчя.Я тоді був ще занадто малий і не вмів читати по очах, я лазив у той садок по яблука, але зараз, коли я згадую про ті їхні побачення, про ті нікому непотрібні вірші і музику, про ті дурні старечі ніжності під облетілими яблунями, мені чомусь здається, що йогоочі горіли не стільки любов’ю, стільки – розпачем. Господь і справді якоюсь мірою справедливий. Але чи справді добром з його боку було показувати старому, але ще чулому серцем чоловікові, що він не з тією прожив своє життя, що справжня, любляча і ніжна – ось вона, є, зовсім поряд. Так поряд, що можна навіть покласти руку їй на пояс, але дотягнутися – не можна. І хтозна, насправді хтозна, чи любила його та медсестриця, чи їй просто лестила його увага, його впертість і ніжність, з якою він лишав на обшарпаному ганку дитячого відділлення червоні, аж чорні, жоржини.

Невдовзі про ті зустрічі, власне зустрічі невинні настільки ж, як і безнадійні, довідалася Лідка. Я знову виносив сміття, коли Півень вмивав обличчя з роз’юшеним носом біля колонки. Сидів навпочіпки в своїх драних сандалях і спортивних штанях, водив долонями по щоках, ховаючи сльози. То гатив себе кулаками по колінах, то хапався за голову і стиха стогнав. Чи картав себе за віщось, чи чогось не міг собі пробачити.

Уже наступного дня я дізнався – чого саме… Вчинивши розправу над ним, Лідка пішла додому до його „коханки”. Влаштувала там лемент. І, мов на біду, чоловік тієї медсестри виявився хворобливо ревнивим. Під час сімейної сцени він нібито штурхнув її, не добираючи куди. Вона нібито впала і вдарилася головою об важкий металевий камін, що стояв на підлозі. Чоловіка посадили за ненавмисне вбивство, дітей відправили до притулку. Так закінчилася їхня любовна історія.

Жінки з навколишніх будинків перестали з Лідкою вітатися і розмовляти взагалі. Місяців зо три, вони, хитаючи головами і кривлячи вуста, переповідали одна одній її слова: „А хто мені поможе, хто свинім привезе, як він піде геть з дому?” Як у дешевому сценарії до поганого кіно, в їхніх душах високе почуття перемагало нібито дріб’язкові і нібито дуже низькі побутові потреби, як то свині, помиї, чоловік… Хоча я дуже сумніваюся, що вони на Лідчиному місці не вчинили б так само, не захистили б од високої любові своїх свиней, свої запрані подушки, свої відра для сміття. Збоку воно завжди легше все бачити правильно і красиво.

Лідка померла тієї ж зими, від цукрового діабету, хоча я завжди думав, що вона має померти від ожиріння серця. Я сидів у сусідської Алінки в гостях, ми гралися в якісь там шашки. Задзвонив телефон і Алінчина мама, тьотя Вєра, взяла слухавку і швидко заговорила якійсь подрузі:
- Не січас. Не січас. Подзвони пожже! Тут таке кіно! Півниха вмерла надворі ще дньом, і досі там лежить! Лампочка горить у веранді, а вона лежить мертва! Всьо, пока, я пішла дивиться в вікно!
Півень ні того вечора, ні наступного ранку, коли по тіло вже приїхала швидка, не дав занести Лідку до хати. Не пішов прощатися з нею до лікарні. І ніхто туди не пішов. Ну мабуть що ніхто. Бо як підсумувала згодом всю цю історію та ж балакуча тьотя Вєра: „Собаці собача й смерть”.

Сам Півень з тих пір став ще прозорішим, ще облетілішим, ніж був до цього. Почав пити. Його спершу відсторонили від учителювання, потім і взагалі від роботи в школі. Взяли його сторожем у дитсадок, той самий, де працювала Лідка. Гуляючи там увечері з хлопцями, я завжди питав у нього одне й те саме:
- Шо, діду, гойдалки сторожуєте?
На що він посміхався ніби трохи знічено, а ніби аж винувато, і хитав головою, чи то погоджуючись, чи то заперечуючи – не зрозуміти. Хитав головою і понуро плентався у свою комірчину. З кишені замість олівця стирчала недопита чвертка. Я нашорошував слух і вперто, майже фанатично чекав, що ось-ось із тієї комірки поллються звуки „Амурських хвиль”. Та Півень ніколи й ніде не грав, тільки в лікарняному садку, і тільки восени, коли вечори прохолодні, коли смола на стовбурах слив уже майже чорна і тверда. Коли жінки, тримаючи під руку своїх благовірних, стиха ступали за стовбурами, не зважуючись потривожити цього старого, цього дурного, цього недолугого й нещасливого музиканта –
чи то від природної делікатності, а чи від переповнюючого почуття бодай якоїсь причетності до красивої любовної історії зі смертю в кінці.

Мені в моєму віці такі почуття були невідомі, і я сміливо бродив навколо Півня як сновида, збирав у темряві яблука, замазував руки шкуринками горіхів, слухав його пустку і печаль, і ні разу, боже мій, жоднісінького разу не спало мені на думку спитати в Півня його ім’я.

І от тепер, і от зараз, коли Півневі вже мабуть затишно лежиться десь зовсім недалечко від лікарняних слив і горіхів, мені все ж здається, що йому там не так уже й затишно. Бо як же жити людині все життя без любові і навіть без імені? І як же їй без нього вмерти…

…Слива скрипить під вагою його голови. Волосся облітає, облітає разом з листям, разом з музикою, у яку з якогось дива рясно натрусилися обтяті голівки червоних, аж чорних жоржин. А ззаду черкається крилами якась тінь, суха і русява, як нетля. А мені те байдуже, я ж тут яблука збираю, я ще малий, я ще дуже-дуже малий і безпосередній. Тому я підходжу до діда, зацікавлено торкаю пальцем одну з чорних гашеток акордеона, і запросто питаю:
- А як вас звати, діду?

Мелодія вривається, лікарняний сад обіймає важка осіння тишина.

2012.

Гарбузи лежать коло клуні під сірим брезентом. З городу тягне прогірклим і промоклим огудовим димом. Дід, як лелека, стоїть посеред двору у шапці набакир, з двома помийними відрами. Кухвайка на ньому пахне дертю і висівками, пахне свіжо натертим буряком і щойно вивезеним гноєм. Біля колодязя на приступці стоїть відро води, а на цямрині сидить здоровенний білий індик. Дідові очі дивляться кудись крізь хлів, крізь паркан, дідові очі повні музики. Він щось мугикає собі під носа про мадярку, яка вийшла на берег Дуная й бросила в воду цвіток. У нього навіть пальці ворушаться, він уявляє, що під ними не дужки відер, а клавіші гармошки. Його пальці замазані мокрою дертю і буряком, але він не зважає. Його серед двору, біля колодязя, запопала музика, і сили їй противитись – немає. Навіть цей дощ, ця нудна листопадова мряка, ці нашорошені понурі кури, собака коло буди теж піддаються тій музиці. І я. І корова, що вистромила морду з хліва. Морда мокра і дихає густим паром, а мені вона чогось схожа на лик. Бо ж над нами, між хмарами, світиться просинь, і листопад відчувається так гостро, що хочеться кричати і бігти не знаючи куди, як од голосу мертвих, як од води, крихкої, з брунатним листям на дні.

Хочеться взяти в руки обчухраний ножем білий ціпок і просто зараз погнати ту корову пасти. Розстебнути курточку, закурити приму, і йти кудись за коровою і минулим, і минувшим, і подейшлим, у якісь далекі осінні луги, там де душами стоять копиці покинутого синього сіна, там де ліщина шумить і теплими руками напихає кишені горіхами. Там де баба Манька, найдобріша баба в селі, теж пасе свою корову коло болота. А корова її теж Манька, а в жовтій торбі у баби хліб і сало, і прибрезклий сивий огірок. І йде та баба по мокрому холодному піску, по слідах від ратиць, і несе та баба свою запахущу торбу, так несе, що серце болить і не знати куди тікає. А вербова слина падає бабі на плечі і на хустку, співають уві сні вужі, схожі на чорне мотуззя, а баба Манька переходить через потічок, а ногами води не торкається… І я сідаю навпочіпки, поклавши палицю поряд, і дивлюсь на туман і на тіні од вербових гілок, і в моєму горлі росте щось тяжке і високе, воно не дає мені дихати, воно змушує мене кричати і водночас тамує мій крик. А баба Манька з коровою минають уже другий байрачок, і корова Манька дме, немов хоче догукатися своїх товаришок у цій непроглядній осені, а вони мовчать… Не чує Маньки й моя корова, жумрає собі пожовклий терпкий травостій, і пахне дідом, і хлівом, і підстилкою. Я ховаю голову в коліна і сиджу так довго й напружено, аж поки моє лице не стає гарячим і червоним. Тоді я піднімаю голову і дивлюсь на другий байрачок, а там уже тільки кущики терну, тільки несміливі дикі грушки, а на травостої сліди такі, немовби й не ноги там ішли, а тягнулись довгі сувої полотна…

- Бааабоо Мааанько, я прииийду до вааас увееечері!!! Помооожу куури загааааняаать!!! Ви пряааникііів нааапееечееетееее?!! – кричу я, а з мене вибігає душа білим хлопчиком, лопотить по стежці, біжить не знати куди, женеться, та хтозна чи дожене.

- Наааапеееечууу!.. Приииихооодь! – відповідає мені з туману голос баби Маньки, а корова Манька дме на весь луг, дме і надіється, чекає – не дочекається, жде, та хтозна чи діждеться.

І я дістаю з кишені чорну шкуринку і підставляю її дощу, а в кишеню кладу дику грушку зі стежки, жовту і пахучу. Грушка плаче-плаче, та пахне ж пахне – погребом, небом і червоними кісниками, немов оце їхали її батьки з косовиці, а вона заснула на сіні та й скотилася вниз, і лежить та од плачу аж заходиться.

Хмаровиння на небі розсіюється, прозирає тендітне суботяне сонце. Я жену корову назад, додому, додому, додому! Так страшенно мені хочеться одчинити поскоріше наші ворота з вицвілою хусткою набакир, взятися рукою за древні стовпчики, глибоко потріскані, але непорушні, поставлені тут навіки моїм прапрадідом Охтанасієм, який завжди взував чоботи навпаки і гримав на невісток, щоб не топили всього молока на сир, що йому молока хочеться, що йому молока б оце… А сонце освітлює свиридунівську порожню хату, і колоду, де діди чекають на корів, і здоровенне неприкаяне листя кінського щавлю, червоне і зелене.

- Ціпу, ціпу, ціпуууу, - виходить зі своєї хати стара кривонога Курячка з підситком чи то підрешітком.

- Гей, Мазурко, йди вже, бо як оперіщу! Іди мені, кажу! – тягне на мотузці свою нахабну розбещену козу Варка крайня.

- Іди, Васю, йди в хату, йди, я тебе прошу, - тихим ласкавим голосом загукує в хату сорокалітнього сина-п’яничку Оляна.

А коли я нарешті прочиняю хвіртку, прибираю руку зі стовпчика, впускаю в двір корову і знову визираю з двору, Куряччина хата знову зяє дерев’яними дірками на стрісі, мов шкірить зуби, на Варчиних дверях висить здоровенний страшний замок, а по Олянчиній садибі бродить якась фарбована дачниця в чепірадлистому капелюшку і зносить у багажник червоної лади свої дорогоцінні рожеві гарбузці, огидно тримаючи їх пальцями за самісінькі хвостики, відставивши руки, немов боїться забруднитись об гарбузи, дурепа.

Я зачиняю за коровою дверцята, і йду в хату. Йду і дивлюсь просто перед собою, просто перед собою, перед собою. Повз колодязь з індиком, повз приступець з відром, повз гарбузи під брезентом. Відчиняю зелені двері веранди, блакитні сінеші, і сині хатні, і спиняюся на порозі.

- Бабо, ти сьогодні вже топиш?..

- Топлю, синочок. Думаю, протоплю, а воно, бач, курить. Знать весною сажу погано трусили.

У хаті справді стоїть клубами пахучий дим. Я б оце зараз умивався тим димом замість води, такий він тепленький і легітний. А баба пхає тріски в плиту, з грюкотом зачиняє дверцята і знову відчиняє. Баба зігнута, руками вперлася в свої коліна, хукає на дрова, закашлюється, падає на стілець. З-за припічка виходить неймовірний розкоханий сибірський кіт Мицик, стукається головою об бабині валянки і падає лапами догори, підставляючи сите пузо.

- Ош, Серьожка, ош викинь отого чорта! – сплескує баба руками і зразу ж сама хапає кота за шкірку і несе до дверей. Точніше, їй здається, що вона його несе, а насправді той кіт сам ступає задніми лапами по долівці, примружує очі, прикидається ображеним і приреченим, але насправді аж геть не боїться цієї старої баби Явдошки в рясній спідниці і з ключем на поясі, який давно вже нічого не відчиняє.

Я вихоплюю в баби кота, беру його на руки і зариваюся обличчям у смугасту шерсть. Баба з подивом сягає очима за моїм рвучким рухом, спиняє очі на котові і дивиться на все з недовірою. Я погладжую котове сите пузо, він цього не дуже любить і піднімає на мене товсту волохату лапу. Баба дивиться на нас із котом, розтуливши рота.

- Синок, ош покинь отого кота! Він де попало лазить, і по гімнах, і скрізь! А ти його до рота! Ош геть викинь його до корови, бо ще за пику вдряпне!..

Кіт не дурний і все добре розуміє. Кіт знається на мені і на бабі. Кіт чудово знає, що краще нехай я займатиму йому пузо, аніж баба зараз таки винесе його, розігрітого, на дощ, та ще й, чого доброго, колодочкою од ножа, по спині на прощання опереже. Тож краще він потерпить мене, а як уже зайде в хату дід, і йому нічого не загрожуватиме, можна буде таки трохи дряпнути мені пику, а тоді стрибнути до діда на ліжко, лягти на нього зверху і спати скільки душа забажає… І

Баба бере з ослонця чавунець з борщем і тягне його до плити гріти. Борщ червонуватий, буряки й картопля в ньому плавають великими шматками, баба важко дихає, але ставить той чавун спершу на краєчок, а потім відсуває дві найдрібніші конфорки і садовить посудину як у гніздо. Плита гуготить, тьмяно блискає лампочка. Баба ще сидить коло плити, ще варить борщ і локшу, ще чистить буряки коло ганку, закутана глухо в хустки, мов капустина. Баба ще крекче, викидаючи кота, ще вмивається голосно холодною водою о пів на шосту ранку. Баба ще не лежить пластом на ліжку, ще не звертається моторошно невідомо до кого „Домачок, маненький, іди, лягай коло Явдошки”, ще не прохає діда серед зими піти й упіймати бджолиний рій, щоб не замерз. Баба згадує як ловила неводом рибу у таємничому лісовому озері Лозуватому. „Мужики запливали на човнах, розкидали неводи, їй же бо колись наловили отакенні ночви… Якби не та риба, хтозна шо було б…”

Те озеро Лозувате я колись шукав літнього ранку. Не знайшов. Тільки глибочезна і широчезна балка там була з ріденькими комишами на дні. Казала баба, що озеро те саме набиралось на її пам’яті двічі – раз у тридцять третьому, а раз у сорок першому. Казала баба, що довго ще потому, їздячи підводою повз те місце, пильно вдивлявся в балку її чоловік, а мій прадід Трохим – чи не забили джерела, чи не виходить знов із-під землі вода рятувати троє сіл од горя і голоду.

Тим часом дим у хаті розсіюється. І я вже бачу не білі стіни, а якісь замацькорені шпалери. Бабиного ліжка немає. Тільки біла колодочка ножа та ж сама. Але вже ні глечиків з молоком, ні витопленого білого сиру. Тільки дуби за вікном ті самі. І дід – лежить собі на ліжку, поруч гаромошка і будильник. Працює телевізор. Але мицики наші, сірі, смугасті, з товстими волохатими лапами, перевелися. Не мурчать і не залазять ранком у ліжко гріти. Може тому – мені тепло, але холодно. Мені рано, але дуже пізно. І не можна знімати вицвілих хусток з воріт, і не можна йти надвечір на кладовище. Можна вийти надвір і слухати осінь, що пригортає до грудей гарбузи під брезентом коло порожньої клуні.

І можна зачинити за собою хатні двері, і йти. Йти і дивитись просто перед собою, просто перед собою. Невідомо як і невідомо чим відчувати коров’ячий лик у хліві та ще індика на цямрині. І ппроходити, проходити повз блакитні, зелені і сині двері. І не оглядатись, ні в якому разі не оглядатись…

2012р.

Я пам’ятаю, що це був початок літа, мені тоді ще не минуло й шести років, я самозаглиблено лазив по деревах, дивився на сонце крізь листя і їв крихітні зелені яблука. Через кілька годин листя в моїх очах стало двоїтися і троїтися, у прожилках почали спалахувати яскраві великі веселки, захитався наш двір з п’ятиповерховим курником, захиталися зелені гойдалки і драбини. Хиталася пісочниця і витрушувала пісок просто мені у вічі. Потім все злилося, зв’язалося у велетенський жовтогарячий вузол і поволі запливло в темряву.

Прокинувся я в лікаряній палаті. Біля мого ліжка навколішки стояла мати і гладила мої ноги. З-за її спини визирали дві жінки. Моя голова ще була важкою, а губи сухими. Але мої вуха вже все вловлювали. Я декілька разів почув материні схлипи і слово „Сара”. „Що таке Сара?” - Подумав я тоді і знову почав стрімко падати в сон. Але збуджені голоси не дали мені спати.

- Таааа, з цієї Сари така врачиха, шо страшне там, - зневажливий голос нашої сусідки.

- Хлип, - це вже мама.

- Люда, не кажи того шо не знаєш. Вона дуже толковий врач, - друга сусідка, акушерка з пологового будинку.

- Жидовка вона…

Заснути я не міг.

- Ма, а шо таке жидовка? – спитався.

- Не слухай! Тьотя Люда глупості каже, - мама.

Потім я таки ж заснув. У животі гуло й бубніло, але вже не було відчуття, що мене зсередини шматують зуби лютого собаки Шайтана, який жив у сусідньому дворі. Я таки заснув. А коли вдруге прокинувся, мами в палаті не було. Але чиясь дуже м’яка і дуже тепла рука лежала в мене на грудях, а друга – на лобі. Я бачив перед собою розгорнутий комір білого халата, і чорну кофтину в білих горохах з елегантним бантом. І од тієї кофтини пахло якимись дуже приємними парфумами – ніжно і солодко. А ще за мить на мене подивились наче й не очі, а два великих синіх моря, з хлюпотінням хвиль, легеньким туманом і якимсь таким невимовним сумом, що мені захотілося плакати. Я взяв м’яку і теплу руку і притиснувся до неї підборіддям. Я ще не знав тоді і не міг знати, що дуже сильно отруївся зелепухами, що більше двох годин валявся під деревами, що мене мали везти до Полтави, а ці теплі м’які руки мене не дали, бо я міг не витримати дороги. Я ще тоді не знав, що маю їй дякувати і стояти перед нею на колінах, що маю все життя ставити свічки за її здоров’я. Я тільки хитро мружився з-під ковдри і дурним кошеням терся об її пахучу руку…

Вона була ніяка не Сара. Її насправді звали Луіза Самойловна і жила вона в нашому будинку. Працювала завідувачкою інфекційного відділення в лікарні. Ще багато років потому моя мати, забачивши її в дворі, кланялася мало не в пояс, а я, пробігаючи мимо, на всю горлянку вітався: „Драстуйте, Луіза Самойловна!!!” Вона відповідала стриманим кивком голови, високо несучи свою мідну зачіску у великих завитках, свою коричневу шкіряну сумочку і той незрівнянний ні з чим, той солодкий запах.

Згодом у неї помер чоловік, теж лікар, який працював у якомусь управлінні, носив нудні окуляри і називався якийсь там Францевич. Я часто їх бачив разом, ну себто коли він був ще живий. Як вони ходили вулицями нашого провінційного містечка, просто прогулюючись. Він зривав їй свічечку каштана і ніжно давав до рук, а вона схиляла свою мідну голову йому на плече. Обом було за сорок, у обох були очі мрійні-мрійні. А мимо ходили спітнілі і злі дружини, домогосподарки, радянські жінки, схожі на дворняг, прикутих до будок ланцюгами і готових вчепитися в литки будь-кому, хто смів бути щасливим на їхніх очах.

Коли Францевича поховали – попрошу, без ніякого оркестру! – Луїза зовні майже не змінилася. Так само ніжно пахли її парфуми, так само елегантними були банти на її кофтинах. Хіба що у двох морях її синіх очей ніби поволі почали сідати сонця. Вона так само добродушно зі мною віталася, іноді клала теплу руку мені на голову, але її погляд уже ковзав по мені наче розгублено й неуважно…

Дуже добре пам’ятаю нашу з нею ще одну зустріч. Мене таки покусав за ногу той триклятий сусідський Шайтан. Та так покусав, що я майже рік ходив на перев’язки. Рана довго кровила, бинти за ніч набрякали і висихали, і медсестрі хірурга, добрій старій жінці, великого труда коштувало знімати їх – повільно, перед тим ретельно змочивши якимись ліками. Того дня я як і завжди лежав на кушетці, подеколи кривлячись від болю. На мене дивився недобрими очима наш районний хірург, хай йому легко гикнеться на тому світі. А коли йому набридло дивитися на ту обережність медсестри, він просто підійшов і рвонув бинта, який намертво пристав до моєї ноги. Перед моїми очима засвітилися зірки, я закричав, мої очі налилися сльозами. Але крізь ті сльози я побачив її. Луїза Самійлівна стояла в дверях перев’язочної, тримаючи в руках товсту теку паперів. Ті папери чомусь дрібно тремтіли в її пальцях, мідне волосся, здавалося, наїжачилося, а два синіх моря переживали справжнісінький шторм. Хірург стояв ні в тих, ні в сих, медсестра теж чомусь знітилась, я так і лежав з відкритим ротом, злизуючи сльози зі щік. І тут сталося те, про що я досі згадую з посмішкою. Луїза Самійлівна рішуче підійшла до того злащасного лікаря, вирвала в нього з рук пінцет, голосно кинула на підлогу, і щосили оперезала папкою паперів по його спитій червоній мордяці, прошипівши:

- Йому шість років, коновал ти чортів!

І стрімкою ходою вилетіла з кабінету. Я теж, хлипаючи і остерігаючись зачепитися об щось раною, зліз з тієї кушетки, натягнув штанці і тінню вислизнув звідти, обережно ступаючи по розсипаних долі паперах. Неперев’язаний.

Через два дні мама прийшла додому, погладила мене по голові і промовила в повітря:

- Луїзу Францівну перевели в прийомне…

Я дивився на матір і не розумів, що то означало. То вже через багато років я дізнався, що Луїза так і не навчилася жити без Францевича. Вона почала діставати коньяк у красивих пляшках і пила його ввечері на самоті. На роботу ходила як завжди зосереджена і піднесена. Не ділилася своєю душею ні з ким. Але оті кляті горлечка, які часом визирали з сумки, отой її вчинок у кабінеті хірурга, своє зробили. Луїза Францівна відтоді працювала в приймальному відділенні – міряла тиск і перевіряла воші, іноді їздила на виклики разом з бригадою швидкої. Але подейкують, що матері, які знали що по чім у цьому світі, крадькома водили дітей з хворими животиками і підозрілими висипами саме туди, на перший поверх, у приймальне…

А тоді вибухнув Чорнобиль.

Вже коли минуло багато часу, одна з подруг розповідала ввечері моїй матері, що вночі був дзвінок. О другій годині. Її викликали на роботу в лікарню. Там уже був головний лікар, начмед і військові. Треба було терміново вибрати одного лікаря і двох медсестер, які поїдуть туди…

- І ти знаєш, Наташа, думали довго тіки про медсестер. Мар’я Гнатовна стара, у Мефодьйовни син, хоч і далеко. Всіх жалко!

Я дивився з коридору на смужку світла, що лилася з вітальні. Мені чогось було страшно і зовсім неможливо розвернутися і піти в свою кімнату.

- А Сара, ти ж сама понімаєш, Наташа… Сама живе, плюс вона ж п’яниця. Ні дитини, ні билини. А ще ж і жидовка. То ніхто там за неї конєшно словця не замовив. А я й рада. Слава Богу, Слава Богу шо Зіну мою не взяли туди. Ой, як подумаю…

Я слухав напружено і відчував, як нелюдський гарячий піт обіймає мої скроні, як тремтять руки і ноги. На той час мені вже було більш-менш зрозуміле оте непривабливе, оте жалюгідне „жидовка”, за яке хотілося… вбити. Зайти в кімнату, взяти важку вазу з телевізора і гепнути по голові. Тим часом швидко і тихо заговорила мати. І у відповідь почулося розпачливе і виправдальне:

- Наташа, ми з тобою десять год общаємся, шо ти таке кажеш! Ти ще не знаєш жидів!

І тут я почув матір. Таким голосом вона говорила дуже рідко, і я завжди такого голосу боявся.

- Вона мою дитину з того світу витягла!!! А ти всю жизнь бомажки перекладаєш з міста на місто. Пішла отсюда вон, ссссука!!!

Я тихо прослизнув у свою кімнату. Через кілька секунд почулося якесь вовтузіння у коридорі, потім штовхання.

- Та шо ти робиш, дура чі шо?! Дай убуться!!!
- За дверима вбуєсся, сука!

Об підлогу площадки лунко вдарили черевики, наші двері зачинились із страшним гуркотом. Мати залетіла в мою кімнату, червона і якась несамовита.

- Ти чув?!! Не бреши, ти все чув!!! Правильно шо чув!!! Подивись на свою матір, ідіотку!!! Боже, я з нею общалась 10 год і не бачила яка вона тварь!!!

Мати зламала кілька сірників, кидала їх на підлогу, збирала і знову кидала, обхоплювала руками голову, аж поки закурила. Попіл струшувала просто на килим.

- Запомни раз і навсігда, шо людина є людина! Неважно жидовка вона чи кацапка, чи грузінка!!! Шоб я од тебе не дай Боже такого ніколи не почула!!!

Мати розмахувала вказівним пальцем перед моїми очима, кричала, зривалася на сльози. Із цигарки стелився дим, на пальці поблискував рожевий манікюр. І досі, коли я чую про кацапів, жидів, бендерів, чорножопих і хачиків, у моїй пам’яті зринає те літнє надвечір’я, той дим і блискітки сонця на маминому нігті. І я не хочу і не можу думати по-іншому, ніж вона мене просила…

У кімнаті було вже зовсім темно, коли мати сказала:

- У Луїзи Самойловни рак крові. Вона скоро вмре…

Остання наша зустріч з Луїзою запам’яталася мені на все життя. Це сталося невдовзі після того, як мої перші вірші надрукували в районній газеті. Була рання осінь. Я повернувся зі школи і гуляв по двору з собакою. Луїза Самійлівна йшла з роботи. Несла ту саму коричневу сумку в правиці. Блискотіла золотими сережками. Тільки врочиста кофтина з бантом уже чомусь висіла на ній, як на вішалці. А крізь великі мідні завитки виднілася жовтувата шкіра голови. Привітавшись зі мною, лікарка сказала:

- Пішли до мене в гості, Сірьожа. Скільки живемо в одному дворі, а ти ще в мене не був. І Лорда бери свого.

Я поплентався за нею зі змішаним почуттям вдячності і незрозумілої вини, тягнучи собаку на повідку.

В її квартирі пахло приємно-солодкувато. Пачулі. Тепер я знаю, що то пачулі.

Оленячі роги в передпокої. Дві кімнати. Картини. Темна книжкова шафа. Шпалери з великими квітами, дуже-дуже вицвілі, вигорілі на сонці. Давно не фарбована підлога. Крісла з накидками. Ми пили чай і їли тістечка з дивовижної триповерхової споруди, яку можна було як завгодно крутити і розвертати. Наливали молоко з молочника. Цукор брали з цукорниці. І все те було доладним і однаковим. У вікно лилося розкішне вересневе сонце, освітлювало її очі. Але в тих очах морів уже не було. Хіба може на дні ледь-ледь колихалася вода. Під очима були густі темні тіні, шкіра була жовтою і неживою.

- Ти пишеш вірші. Я читала в газеті. Дуже гарні. А можна я почитаю тобі свої?

Я радісно закивав головою.

- Я їх читала тільки своєму чоловіку… Ти будеш другим, хто їх почує…

І вона читала вірші. Про осінь, про синє небо, про листя, яке тулиться до ніг, про податливість жіночого волосся і про біль, який загартовує і підносить людську душу у незнані висоти. Мені тоді було ледве дванадцять років і я б нічого з того не запам’ятав, якби не попросив Луїзу Самійлівну записати мені одну строфу. На пам’ять. Ось вона.

Життя мина, та листя не минає.
Дорога жовта губиться в саду.
Я йду над листям, а воно – не знає,
Куди й навіщо я уже іду…

Луїза довго ще говорила мені про людей, що на них не можна сердитись, які б вони не були, бо вони – люди. Що їй не треба, аби її вірші були в газеті, бо пише вона їх тільки для себе. Що життя – коротке, а любов – безкінечна. Мені дуже хотілося лягти долі і знову тернутися об її руку, як кошеня. Але я вже не зміг цього зробити, хоч, може, й треба було. Аби людина відчула, що вона не зовсім чужа і самотня на світі. Хоч насправді – вона вже була всім і чужа, і самотня.

Повернувшись додому, забившися в куток на канапі, я довго думав про неї. Аж поки не заснув. А через декілька тижнів, виходячи з під’їзду, я побачив притулене до стіни віко труни, бабусів у хустках, вантажівку з червоно-чорним покривалом, і – попрошу! – оркестр. Труби заграли жалобний марш, з дверей випливла труна. Я встиг побачити тільки неприродно жовті пальці Луїзи, і свічку, затиснуту в пальцях. І втік звідти. Я втік звідти й не бачив, як її проводжали. Але чогось думаю, що людей там було небагато. Здається, навіть моєї матері на тому похороні не було. А може й була, я не пам’ятаю.

А ввечері я побився з сусідським хлопцем, який тикав пальцями на хризантеми під ногами, і розказував, що сьогодні хоронили Сару…