Чому це плаче небо,
то помирає літо...
Сумні осінні квіти
не кличуть вже до себе.
Лиш інколи шокують
цим розмаїттям чарів.
Блукає мокра пара,
і відгуків не чує
далеких теплих звуків,
їм байдуже до того.
Промоклі сині ноги,
холодні мокрі руки,
і губи щось шепочуть,
і голови так близько,
пливуть осінні муки...
Воркує щось дівчисько,
а вітер лихоманить
пожовклий лист. Відверто
сміється сумно з жертви
осіннього кохання,
що світить сивоцвіттям,
із сил своїх останніх
хворіє у бажанні
затриматись у літі.
Це благо, чи це кара
в потугах запізнілих,
а небо сіє сірим
на дивовижну пару.

Осінній дощ, немов свинець,
шмагає листя пожовтіле.
Чиєсь кохання недозріле
чекає вироку сердець.
І мокне, мокне під дощем
чи то в сльозах, чи краплях неба...
Ні болю, ні жалю до себе,
лише якийсь зловтішний щем
у днині цій-без почуття,
як і в душі колись єдиній,
тепер дощем по половині
розділеній на два життя.
Осінній дощ, осінній плач,
лунає з жовтого похмілля
і шепіт, наче в божевіллі,
-ти не гони мене, пробач,
осінній дощ, осінній плач...

Холоди. Цілує вітер
цвіт померзлий на черешні,
залягла і причаїлась
спантеличена трава,
як зігрітись, щоб зустріти
в повну силу день прийдешній,
бо ця хуга в душу в'їлась,
і ніяк не розтава.

Думи падають за обрій
сподівань, надій пекучих
у чеканні світлодива,
у бажанні розбудить
цю дрімаючу жадобу,
що ніяк теплом не влучить
цю весну швидку й мінливу-
найдивнішу солод-мить.

Та минає трепет мрії,
розчиняється в скупому
в цім байдужім розмаїтті,
і щеза мов цвітопад
на черешні приболілій
біля батьківського дому,
залишаючи в цім світі
весь трагізм земних принад.

Я чую співоче відлуння дівоче,
струнке милозвучне в щедрівці у пісні,
у кожному слові, у мові-пророче
веселе, сумне,жартівливе,колюче,
велике і горде, мов лорди
серед мішанини оголених звуків,
оголених тіл, що трясуться у муках,
щоб вичавить звуки стандартні і сірі,
мов днина, мов сіра осіння хмарина
слизьким зморосить, і зникає за мить.
А слово співуче-дзвінке, милозвучне,
мов промінь крізь хмари,
народного витвору чари,
хвилює довкілля широке і вільне
у русі, в мелодії, в мові співзвучне,
ліричне і влучне, живе і велике
на сірому тлі того, що пищить і волає і імлі
оголеним словом,оголеним звуком,
оголеним чимось, що заламує руки
чи з радості,а чи з розпуки,
й волає мелодію бідну і голу,
вважаючи соло зірковим.
Я чую співоче відлуння дівоче,
струнке милозвучне в мелодії, в слові,
у мові, на крилах пісенних,
створивши клавіри лунає велично,
піднявшись над сірим.

Тінь образлива у фразі,
в помаранчевім тумані,
закид жовчний та поспішний
спалахнув лише на мить,
а образа прикро вразить,
і довіра вже на грані,
і любов, мов сніг торішній,
потемніє та й збіжить.
Потім скнієш, ждеш розради,
і шукаєш, в чім провина,
нелад в серці, осуд коле,
і разюча самота...
Посіріє світ принадний
у примарнім часоплині,
і в душі віддасться болем
бо таки когось дістав.
І не вернеться вже слово,
те, що вразило мов жало,
спокій прийде і присяде
десь у темному кутку.
Залунає знову мова,
та в оселі щось зів'яло,
залишилось безпорадним
в ту хвилиноньку гірку.

Не питай, бо холодно ще досить,
не спіши, хай серце відпочине,
прийде час, душа сама попросить,
прийде мить, душа сама полине.

По стежках задуми та спокути,
без вагань у почуттів полоні,
бо захоче лиш тебе відчути,
і завмерти у твоїх долонях.

Тане сніг весняним водограєм,
оголяє руна проліскові,
просинайсь, і серце покохає,
посміхнись і поклонись любові.

Розчеши свої пахучі коси,
і розкрийсь весні у цю хвилину,
прийде час, душа сама попросить,
прийде мить, душа сама полине...

Волошками вишите літо,
стежини вузькі у житі,
де краще ще є на світі,
що можна ще більш любити.

Чим ці неповторні світанки
у пахощах квіт ранкових,
хатинку в вінку садковім
і мамину колисанку.

Гніздечко, що ластівка звила
на щастя у дні погожі,
що ще так зігріти може,
як гріє Вкраїна мила.

1999

Якщо Бог не легку дав долю,
щоб з тобою твій рок не скоїв,
попри тугу, сльоту, неволю,
залишайся самим собою.

Не сахайсь у імлі розпуки,
і якщо вже зійшовсь в двобої,
взявши меч свій двосічний в руки
залишайся самим собою.

І нехай той не лад та відчай
зникне й нидіє поза грою,
поборись, і в змаганні вічнім
залишайся самим собою.

Чи спокуса торкне неспинна,
радість, біль, самота ізгоя,
до останньої до хвилини
залишайся самим собою.

Голуба краплинонька кольнула
по долоні й ніжно обпекла,
голуба красуня промайнула,
на таємні думи обрекла.

В голубий світанок поманила,
рокувала лиш чарівні сни,
простягнула голубу стеблину,
попросила,-тільки не зрони.-

І з тих пір живу життям казковим,
все спішу кудись і все біжу,
і блакитну гілочку бузкову
в голубій шкатулці бережу.

З хвилюванням,з думами сумними
згадую краплиноньку роси,
що скотилась хвилями м'якими
прямо в долю з русої коси.

Світить сонце, та вже не гріє,
стали довші осінні ночі,
я не знаю, про що ти мрієш,
я не знаю, чого ти хочеш.

Тихий сум жовтим листом сіє,
це мовчання таке пророче,
я не знаю, про що ти мрієш,
я не знаю, чого ти хочеш.

Біль у серці, та що подієш,
чи омана, чи хто наврочив,
я не знаю, про що ти мрієш,
я не знаю, чого ти хочеш.

Щось не так. і тому не смію
подивитись коханій в очі,
запитати, про що ти мрієш,
і дізнатись чого ти хочеш.

Лине час, та жива надія,
а душа знов і знов шепоче,
я не знаю, про що ти мрієш,
я не знаю, чого ти хочеш.
2000

Життя подешевіло. І на ринку
вже вища вартість килима. А там
сновидою снує людський талан,
не маючи ні сну, ані спочинку.
Лиш тополиний пух німих підписок
несе задуму непорозумінь,
а в пустозвонні чорних піднебінь
розмив сльоти і самоцвіту присок.
Оце і все. Лише зворот до згуби
від цих лихучих закидів та дій,
та щось шепоче в вухо,-ти радій,
іди в весну, цілуй гарячі губи,
забудь про смуток, сполохи, спочинок,
іди в весну, втопись в її росі,
віддай життя коханню і красі,
якщо не все, то хоч його відтинок.
І спалахнуть в душі рясні стожари
лише на мить,і понесе назад
суєт і дум осінній листопад
в цей світ тужний, у світ покори й кари.
1999

Скувало льодом, снігом замело,
Заполонило душу холодами,
А десь під льодом полягло село
невинна жертва "мудрої програми".

Жило собі в садковій глибині,
в цвітінні квітів, в ніжнім ароматі,
та наступили раптом дні сумні,
задумавсь батько, заридала мати.

Пішла вода, погнала на горби
сто тисяч душ, лишивши кладовища,
брели з торбами скривджені раби,
бо вже нема принижених ще нижче.

Брели й молились, знищені до тла
загарбником глухим і осоружним,
а біля втопленого рідного села
собаки вили сумно і натужно.

Гудів Дніпро, запряжений в каскад
гребель крутих та водоводів дула,
а там на дні вже задихався сад
і вулиці зникали під намулом.

В своїм подвір'ї дід старий Іван
заснув довічним сном біля калини,
немов крутий бувалий капітан,
що корабель в час судний не покинув.

Зітха ріка-повинна без вини,
вже береги обнесло осокою,
літа минули, залишились сни,
та сум гіркий, оселе, за тобою.

НЕ НИЩ ГНІЗДО ЛЕЛЕЧИНЕ, ОБЛИШ,
БО НЕ ПОМІТИШ, ЯК І САМ ЗГОРИШ...

Я думав,що правда цей світ підкорила,
Життя відрубало - СИЛА.

Я вирішив-чесність дасть змогу пробитись,
Життя підказало - ХИТРІСТЬ.

Вважав,що не спинить ніщо геніальність,
Життя показало - ЗАЗДРІСТЬ.

Я думав,що куля для серця завада,
Життя проскрипіло - ЗРАДА.

Що ж творить людину,чи розум,чи гідність,
Життя шепотіло - БІДНІСТЬ.

То в чім тоді сила,в багатстві чи владі,
Життя відрубало - в ПРАВДІ.

Ти мовчиш,ти як завжди мовчиш,
А в мовчанні і туга,і сум,
За вікном прес розбурханих тиш,
І тривоги пульсуючий струм.
Ти печаль цю на двох розділи,
Я знайомий з цим болем давно,
Звук її наче шелест золи...
Помолись,подивись у вікно.
Я навчу тебе,як відвести
Ці тривоги,віддам оберіг,
Ти повір,я зумію знайти
Ту єдину в сплетінні доріг,
Той єдиний незримий нам шлях,
Що веде до блакитних струмків,
Почекай,ще зоря не зійшла,
І прислухайсь до віщих цих слів.
Дощ мине,обрій синім майне
Серед сірих розчулених хмар,
Подивись-крізь небесний синець
Пробивається промінь,мов жар,
Проганяючи тишу душі
Через бурю натомлених дум,
Тільки ти ,як і завжди мовчиш,
А в мовчанні і туга,і сум...
1995

Лечу крізь хмари штормові,
Кидає, крутить турбулентність
життєвих збурень і сентенцій
у обважнілій голові.
Агов Земля, я втратив курс
в хаосі цім падінь і злетів,
прошу, дай пеленг-нині, де ти,
чи може світ перевернувсь.
І я учасовій петлі
ув'язнений, гримлю кістками
між хмарами і між зірками
в цім велетенському котлі.
То де ж цю душу приземлить,
як уповільнити падіння,
навряд чи зможе ніч осіння
щось підказать в критичну мить.
Куди мене ця мить несе,
куди я падаю, плането,
прошу, дай пеленг, нині де ти,
мовчанка й небо... Ось і все.
2010