Сіла птаха, вся зелена, мов папуга.
Сіло сонце у коноплі за поля.
Протягнули, протягнули в Раді «слуги»
На прем’єра – молодого Шмигаля.

Йшли на голос – він був з Офісу гаранта.
Заблукали між міністрів, як в гаю,
Бо насправді різношерста ця «команда»
Не знайома і самому Шмигалю.

А назавтра підспівали на ток-шоу
Окупантам про водичку шмигалі.
І здалося, що цю музику чудову
Написали, написали у Кремлі.

Сіла птаха чорнокрила на калину.
Сіли в крісла – з балагану жартуни.
І тривожно стало так за Україну:
Ех, дожити б до наступної весни…

03.2020

На нічній автотрасі –
Легкий вітерець.
Травичкою пахне
Теплий простір увесь.
Вдалині я побачив
Мигтючі вогні.
Злипалися очі,
Я вже був в напівсні.
Де б ніч перебути мені?

З нею стрівся я в дверях.
Почувши долі дзвін,
Я подумав собі отак:
«Це рай чи пекло –
Що пророчить він?»
Шлях вона показала,
Засвітивши свічу.
І лунали голоси якісь –
Здавалося, я чув…

Щиро просимо в готель «Каліфорнія»!
Місце чарівне
Душу сколихне.
Вдосталь кімнат має готель «Каліфорнія»!
Тут у всякий час
Радо приймуть вас!

Думки у неї химерні.
У неї є мерседес
І ціла купа милих парубків,
То – її «френдс».
Їхні танці надворі –
Млосні чуття.
Цей танець на спомин,
Той – для забуття.

Попросив принести я
На мій смак вина.
«На жаль, з шістдесят дев’ятого
Цього вже в нас нема».
А здалеку лунав хор голосів отих.
Ти прокинься тихенько вночі,
Щоб почути їх…

Щиро просимо в готель «Каліфорнія»!
Місце чарівне
Серце розітне.
Де дні марнотратять – це готель «Каліфорнія»!
От сюрприз: тобі
Треба алібі!

Дзеркало на стелі,
У цебрику – шампань…
І ти сказала: «Всі ми тут в’язні, проте
В силу своїх бажань».
І у хазяйській залі
Зійшлись вони на обід,
Ударили звіра ножами,
Але не змогли убить.

Останній мій спогад:
Як біжу я до дверей,
Щоб перехід знайти туди,
Де я був у переддень.
Дарма! У програмі
В них – лиш приймання, без меж.
З номера в номер ти переїжджай,
Та звідси не втечеш…

2019

Північно-східний зимний вітер
мордує здавна рідний край,
він засіває землю вбиту
гнилим насінням п’яних зграй.

Але недовго раювати
московським пахолкам лихим:
ще доведеться їм тікати,
настане час вертати Крим!

Приспів:
Впаде розбита рать ворожа
уроком для нових епох.
А Україна переможе!
За нами – правда! З нами Бог!

Хоч має ворог більше зброї,
не знати нам ярма Кремля,
бо є в нас лицарі-герої
й свята прабатьківська земля!

Даремно точиш зуби чорні,
московська злобо і хуло!
Добро та правда – непоборні.
Так є і так завжди було!

Приспів.

2019

Раділа Раша, Трамп шумів,
Порохоботи нагнітали,
Кремлівський кум інтриги плів
І вже "тваринки" бунтували.

Цю ситуацію важку
(Ще поки тихо на Майдані)
На Потомаку бережку
"Рішав" Єрмак із Джуліані...

23.09.2019

цей дощ без перерви періщить
вже тиждень, місяць, тисячу років

я вже не вірю, що він коли-небудь скінчиться

вулиці збігають каламутними річками
змиваючи рештки літа
до якоїсь підземної Лети

дерева просякли водою
і стали напівпрозорими

юрмища парасольок окупували місто-іхтіандр
укривши його всуціль лускою, що рухається

кажуть, якийсь старий узявся за спорудження корабля
а в інтернеті вже торгують місцями на борту

я вже не знаю, чи намацаю коли-небудь твердий ґрунт під ногами

цей дощ проникає всередину мене
і тарабанить десь під шкаралупою черепа
розбиваючи на гамуз мої думки
руйнуючи зв’язки між нейронами
змішуючи мрії та спогади
так, що вже неможливо їх розрізнити

відображення у воді куди чіткіші
ніж їхні оригінали
а може, все помінялося місцями
і справжнє місто вже давно там, під водою
догори дриґом?

я сам наповнююсь водою від потоків на тротуарі
від коріння до самої крони
і стаю напівпрозорим

я вже не знаю, чи зможу коли-небудь знову жити на суходолі

2013

Я вас запрошую сьогодні до кіна –
на щось новіше від Бранда і Міміна,
від Тарантина, від Делона і Рена,
від Буратина й Салтикова-Щедрина.

На нас чекає найпрем’єрніша прем’єра –
там дони Педра, сеньйорити й кабальєра.
Всі як один – із Ріа-де-Жанейра,
всі мача при мачетах і сомбрерах!

А може, хочете піти до казина?
Либонь, це краще від лота і доміна.
Рулетки там з круп’ями, мов мана,
ще й сто столів зеленого сукна.

Тому там легко захопитись бінґом,
коли фортуна вабить видивом-фламінґом,
хоч може обернутись диким динґом,
тому що є двоїстим листям-гінкгом.

А чом би, врешті, не зайти до турб’юра?
Гайнем у Францію на всі свої євра –
на батьківщину Бомарша, Русса й Дидра,
на батьківщину олів’я, біда й бістра!

Туди, де бігають новенькі пежа й рена
по авенях, де зовсім поруч – Сена,
де металева вежа здоровенна
і ще багато ріжного треб’єна…

Коли ж здається вам це все не комільфом –
сидіть на острові своїм, Сафо Сафом,
весь день крутіться у манті перед трюмом
і поїдайте авокада з ГМОм!

Ходіть по цирках, по занюханих шапітах,
якщо така ви розманіжена кобіта,
живіть рабою свого власного лібіда –
в етері еґа, в тиміямі міта!

2018

На дистанції – четвірко первачів,
Кожен думає, що краще відпочив,
Що спритніший він за інших, що мастак,
Кожен хоче на високий п’єдестал.
Хто – навідчай, а хто спершу полічив, –
Всі відчули вболівання глядачів,
Кожен зранку – рівну пайку наче – їв,
Тільки в підсумку не бути нічиїй.
А забіг цей, далебі, –
майже в рівній боротьбі.
"Розкажіть-но, як ідуть,
Бога ради, а?"
"Телебачення ще тут
разом з радіо!
Загалом новин нема –
досить рівно все,
Пристрасті ж – не жартома
розгорілися!"
Номер перший – зразу пнеться у відрив,
Креше іскри, наче котиться з гори.
Переможною ходою – ціль ясна! –
Він наблизиться ось-ось... до казана.
Чом же мав такий приземлений мотив? –
Бо в дитинстві мало каші їв,
Голодав він у ті роки,
я б сказав, –
Устигав узути ноги –
і в спортзал.
Що ж, ідеї нам близькі –
першим кращі всі шматки,
Ну, а другим – що вже тут,
він все вивірив –
Щоб розрадити, дадуть
кістку з лівером.
Номер два – не знає цих жадань простих,
Він із ситих, він із цих, а може, з тих,
Він до успіху, до слави править біг –
Тож підносить ноги вище від усіх.
Він бетон на віражі
дістав плечем…
Краще нікуди, скажи?!
А він – іще!
Він стратег, він навіть тактик,
словом – спец,
Сила, воля плюс характер –
молодець!
Зібраний та сторожкий
І не лізе навпрошки, –
У Салоніки оцей
полетить за рік
І повчатиме дітей
в телевізорі,
Будучи, мов сто бійців,
загартованим
І при цьому вповні ці-
леспрямованим!
Номер три – зі скарбом літ і сріблом скронь,
Завжди другий він надійний ешелон,
Хтось у першому, напевно, захворів,
Ну, а може, його тренер пожалів.
І думки з серцебиттям
у резонанс:
Ех, старий, дає життя
останній шанс!
Він в азарті – мов хлопчисько,
мов шпана, –
Треба спурт – інакше кепсько
і хана!
Жде тоді на нього он
задній причіпний вагон,
Де старі всі імена –
їх інфаркт зміта,
Де місцям одна ціна –
всі плацкартні там.
А четвертий – той, що скраю, при межі, –
Ні для кого, ні для чого – так біжить:
Нажене – мовляв, на п’яти наступлю, –
І відстане – мов, що хочу, те й роблю.
Не ухопить перший той сласний шматок,
Не почепить другий лавровий вінок,
Ну а третьому – повзти
у відстійник, на зади...
«Скільки все-таки систем
спорт наш винайшов! -
Ось узяв він, скинув темп
перед фінішем,
Майку зняв – сміховина!-
світить спиною.
Поведінка бігуна
неспортивна є!
На дистанції – четвірко первачів,
Злих і добрих, альтруїстів і рвачів.
Хто з них що в житті сповідує, хто чий?
...Вже лопатки – наче крила в них. Мерщій!
І летить, летить четвірко первачів!

03.2019

Ця печаль є невимовна,
Біль пекучий не мина.
При столах – стільці порожні:
Моїх друзів вже нема.

Тут від їхніх слів зайнявся
Революції пролог.
Тут співалось їм про «завтра» –
Завтра ж так і не прийшло…

Звідсіля було їм видно
Всього світу новий день.
Чую й зараз я відлуння
Їхніх запальних пісень.

Слова, що їх вони співали,
Останнім стали їм причастям
Побіля барикади на світанку.

Друзі, ви мені пробачте:
Я – живий, а вас нема.
Ця печаль є невимовна,
Біль пекучий не мина.

У вікні – примарні лиця,
Тіні ходять міражем.
При столах – стільці порожні…
Друзі не зберуться вже.

Друзі, друзі!.. не питайте,
Сенс у чому ваших жертв.
Порожньо в кафе. Ніколи
Не співати вам уже…

У творчості його - де та пора,
Коли він не тримав в кишені дулю?
Сьогодні він оспівує Петра,
А вчора ще - так само славив Юлю.

Тризуб і ленінізм ... переплелись
Оба в його рядках, прославлені оба.
Написане гортаючи колись,
То скаже тільки час: де слава, де - ганьба.

І хоч війнула в очі сивина,
Й давно нема літпартноменклатури,
Та образів і рим сировина,
За всякої згодиться кон'юнктури.

2019

Коли їх чита він годину й більш –
зливається все в нескінченний вірш,
і навіть здається, в слухацькім екстазі,
що сам написав би таке незгірш.

Силабо-тонічність – ідея-фікс,
де ламаний ритм і розмір-мікс.
Тут є де гульнуть – на такій-то базі –
і вставити в риму хоч Wikileaks…

Артобстріл лунких чоловічих рим –
Прийом, що його не назвеш старим.
(Хоч, може, він був в арсеналі Штазі
І чимось таким зомбували Крим?)

І публіка швидко входить у транс.
І він – наче з рондо своїм Сен-Санс.
Він – культовий, тільки, при всій повазі,
дедалі більше в цім культі – мас.
…
Коли вони знову схочуть читань,
коли він, дослухавшись тих жадань,
відкриє вогонь із усіх калібрів,
тебе у верлібрів потягне твань…

2016

Шурхіт листочків навчальних програм
з шелестом осени злився…
Ставки свої ти Системі програв,
та, далебі, вже не злишся.

Усі твої задуми клаптями рве
ця куцість годин невблаганна.
Ян Коменський зник би, пропав Дистервеґ
у наших прокрустових планах.

Дякуй, що маєш не дюжину груп
і «горлових» – не під горло,
що після пар – не цілком напівтруп,
весь у диктантах і творах.

У шухляді старіє почата стаття –
їх не бачити світу роками…

Ех, то скільки ж кредитів відвів на життя
Той, Хто всім нам готує програми?!

2014

Хто вірить, а хто – майже ні,
У знаки й зодіаки,
Та знають всі: вже на коні
Прийдешній Рік Собаки.

За це – респект країні Хань
І східним друзям іншим!
А я тут зграю побажань
Зв’язав на шворку віршем.

Проблем довкола – як собак,
Та ще й життя – собаче…
Хай це нас не гнітить, однак.
Нехай наш ворог плаче!

Проте ж не все зійшло на пси:
Є ми, живі-здорові,
Є час і місце для краси,
Для праці й для любові.

Хай квітне все, на чому нам
Вдалось собаку з’їсти!
(Корейці скажуть тут «ням-ням»,
Та це – геть інші змісти…)

Щоб не навішали на нас
Усіх собак на світі,
Але щоб знали ми в цей час,
Де́ всі вони зариті!

Сумління й гідність – ось яка
Хай стане рать на чатах,
Щоб ми не мусили в Сірка
Нічого позичати…

Хай рік новий, мале щеня,
Стає своїм для зграйки,
А ми – щоб ставили щодня
Життю самі лиш лайки!

В Петруся одна лиш дума:
Де б знайти нового кума,
Щоб трьох друзів не садив
І не множив ворогів,
Був старим і важкохворим -
ГЕНІАЛЬНИМ прокурором!

30.03.2016

Як за долю батьківського краю
В серці острах почую ясний –
Остру Браму святу пригадаю
І вояцтво на конях міцних.

В білій піні проносяться коні,
Рвучко, з хрипом біжать по ріллі…
Стародавня Литовська Погоня –
Не спинити, не стримать її.

Все ви дивитесь в далеч безкраю,
Перед вами, за вами – роки.
Шлях ваш де і куди пролягає?
Ви в погоню зірвались – за ким?

Чи вони, Білорусь, понеслися
Навздогін за твоїми дітьми,
Що забули тебе, відреклися,
Продали, віддали до тюрми?

Бийте в серце їх – бийте мечами,
Не давайте зчужинитись їм!
Хай почують той біль, що ночами
За вітчизну у серці моїм!

Мати рідная, Мати-Країно!
Біль пекучий не стишиться той…
Ти прийми свого рідного сина
І за тебе померти дозволь!

Все летять і летять грізні коні,
Срібна збруя гримить ув імлі…
Стародавня Литовська Погоня –
Не здолати, не стримать її!

03.2016

Могутній Боже! Світів Владико,
І сонць великих, і серць малих!
Над Білоруссю, над краєм тихим,
Розсип проміння щедрот своїх.

Дай спору в праці щоденній, щирій,
На кусень хліба, на рідний край.
Повагу, силу і велич віри
У нашу правду, в майбутнє – дай!

Врожаїв щедрих дай житнім нивам,
І вчинкам нашим пошли вмолот!
Зроби могутнім, зроби щасливим
Наш край прадавній і наш народ!

03.2016

Ранкове сонце, як мана,
криваво світить через хмару,
і вал іржавого багна
сповзає, вихлюпнутий з яру...
Хто бачив це, той знає сам,
як небо звав Кирилів храм.

І бігли люди врізнобіч.
Це що? Це звідки? І за що нам?
Немов побачили увіч
єство Системи ржаво-чорне.
Став день пітьмою повен вщерть,
коли район накрила смерть.

Тепер тут парк, і міст, і шлях.
Життя вирує новочасне.
Рубці є й свіжі на серцях,
і пам'ять блідне, меркне, гасне
про душі тих, кого знесла
сльоза фатального числа.

13.03.2016

Піснею ніч розцвіла солов’їною,
Місто мовчало, притихле на час,
Ґрона духмяні акації білої
Ніч, цілу ніч розум тьмарили в нас.

Зливами сад був умитий весінніми.
Темні яри потопали в воді.
Боже, якими були ми наївними!
О, які юні були ми тоді…

Роки промчали, нас роблячи сивими.
Де чистота гілочок тих живих?
Тільки хурделиці білими зимами
Все ще нагадують нині про них.

В час, коли вітер дме з лютою силою,
Знов, ще ясніше, завважую я:
Ґрона духмяні акації білої,
Ви неповторні, мов юність моя!

03.2016

Так буває: в дні війни
Є хвилини тишини,
Коли бій пригасає, й розриви
Долинають ледь-ледь з далини.
І від тиші в дні війни
Стоїмо оглухлі ми.

Так буває в дні війни:
Нам на фронті сняться сни,
Сняться нам довоєнні домівки,
Де горять у віконцях вогні…
І в землянках на війні
Віють миром наші сни.

Наперед дізнатись як
Про важкий солдатський шлях –
Хто до дня переможного дійде,
А хто ляже в сусідніх полях?
Наперед дізнатись як,
З чим зустрінеться вояк?

Так буває: в дні війни
Є хвилини тишини,
Коли бій пригасає, й розриви
Долинають ледь-ледь з далини.
І від тиші в дні війни
Стоїмо оглухлі ми…

02.2016

Привіт, темряво! Я знов
сповідатись тобі прийшов,
бо, поки спав, одне видіння
в душі посіяло насіння,
і сон той, що у мозкові проріс, –
він є скрізь
у цьому звучанні тиші.

У сновидіннях хворобливих
блукав один я неквапливо
бруків’ям вуличок нічних,
піднявши комір, мов на дощ чи сніг.
І раптом спалах, доторкнувшись моїх віч,
прорізав ніч,
і я почув звучання тиші.

І в тім неоні я бачив лиш
десятки тисяч душ чи більш,
які розмовляли мовчанням
і чули попри невслухання,
які писали пісні, що їх не підхопить спів.
І ніхто не смів
турбувати звучання тиші.

«Дýрні, – сказав я, – це ж так:
тиша росте, наче рак.
То почуйте мову слушну,
прийміть руку мою дружню».
Та слова мої впали німотним дощем,
розчинившись у хвилях тиші.

І всі молились у танкý
неоновому божку.
І тоді спалахнуло знамення
на табло у метрополітені,
де йшлося, що
слова всіх пророків – вони у графіті міських
на стінах слизьких,
і їх шепотіло звучання тиші.

02.2016

колись про ці події зніматимуть кіно
(років так через сто)
базуючись на теоріях істориків
клаптиках документів
і чиїхось напівнабріханих мемуарах

у тому кіно фігуруватимуть
наші вулиці й міста
наші дні й години
можливо навіть – наші імена та прізвища
десь підчеплені авторами сценарію
в очищених від пилу текстах
та відновлених по крупинці гігабайтах

і вони гадатимуть
що саме так усе й діялося з нами
як вони показуватимуть у своєму кіно

де хтось стрілятиме холостими
і зриватиметься кіношна піротехніка
і литиметься бутафорська кров
і все вкладатиметься у звичні штампи й шаблони

а може, на той час
розкриють усі архіви про наші дні
і оприлюднять нарешті все
про що ми сьогодні
хіба що мріємо дізнатись

і хтось захищатиме дисертації
вважаючи що осягнув
усі приховані речі сторічної давнини

і хтось робитиме документальні стрічки
повсякчас проводячи паралелі із сучасністю

аби глядач бува не занудьгував
і не перемкнув канал

от тільки розкриті таємниці
за які ми сьогодні віддали б так багато
вже нікому тоді не будуть цікаві

10.2015

Захланний, брудний по-московськи,
повзе на Вкраїну потоп.
Та вже виступає Виговський
з-під Києва на Конотоп.
Бо там побратими в облозі,
все ворог обсів – до верстви.
Там бути святій перемозі,
там бути поразці Москви…

…І ось козакам, що на марші,
пахтять чебреці й полини.
І бачать і юні, і старші
немовби якісь напівсни;
не спогади віють від рути,
а тіні незнаних часів:
то бачать засніжені Крути,
то жар іловайських степів;

віддавна весь край під потопом –
тут ради не дав би і Ной.
Вже й правнуки їхні в окопах…
А ворог все той же, все той!
Лиш змінює ймення та гасла,
а почерк той самий – щораз.
Це ж як Україна зав’язла
в багні переяславських фраз?!

Веде свої гетьман Виговський
козацькі та кримські полки.
Ясніють поля задніпровські,
в тумані – майбутні роки.
Чи зверхня, зрадлива Європа
завадить московській гульбі?
…Здається, що під Конотопом
іще не закінчився бій…

09.2015

Бачу в снах я рідний край
і причал нічний.
Віри свічечка тонка
у руці твоїй.

«Зрозумій, що в цій імлі –
ані рідних, ні близьких;
що нещасних на землі
більше від усіх…»

Чи в дитинстві знали ми,
люблені всіма,
що від торби та тюрми
зарікань нема?!

Тільки птаха загука,
і здригнеться в далі тій
віри свічечка тонка
у руці твоїй.

«Уяви життя без сліз
в царині новій.
Ти повір – і помолись
о душі моїй.

Є недовідома даль,
що для віри – не межа.
Є любов і є печаль,
а все решта – лжа».

Спомин давній не зника –
сниться в час нічний:
віри свічечка тонка
у руці твоїй.

…Від промінчика з небес,
що проливсь на грішний світ,
свічка ця з далеких плес
в темряві горить…

08.2015

Ти бачиш на згірку руїни?
Там ворог, мов щур той, укривсь.
Ви нині повинні, повинні
З-під хмар його скинути вниз.
І рушили в ярому марші,
У помсті за кривду нашесть;
Пішли, непохитні, як завше,
Щоб битись, як завше, за честь.

Приспів:

Червоні маки на Монте-Кассіно…
Польська кров їх полилА в ті дні.
Йшов вояк по цих маках – і гинув,
Та сильнішим од смерті був гнів.
Сплинуть роки, і сотні їх сплинуть,
Позмивавши давнини і слід…
І тільки маки на Монте-Кассіно
Червоні вічно, бо з крові їхній цвіт.

І ринулись перші, нестримні –
З життям не один з них простивсь, –
Мов ті відчайдухи в Рокитні
Чи ті, в Самосьєррі, колись.
І знову атака вчергове –
І вдався нарешті удар!
І прапор свій біло-червоний
Вгорі підняли серед хмар.

Приспів.

Ти бачиш хрестів білі гряди?
Це з честю вінчався поляк.
Що далі – то більше їх знайдеш
На схилах отут і в полях.
Земля ця полякам належить,
Хоч Польща далеко звідсіль:
Свободі розширюють межі
Хрестами ще з давніх часів.

Приспів.

Чверть віку минуло, братове.
Давно в горах спокій і мир.
І білими мурами знову
Піднісся до хмар монастир.
Лиш пам’ять про ті бойовиська,
Про кров, тут пролиту ясну,
У дзвонах бринить монастирських,
Що грають полеглим до сну.

Приспів.

2015 (переклад)

Прийде вона без фанфар і парадів,
тиха й проста, як молитва до Бога.
Прийде до кожного, вірного правді,
й люди шепнуть, подивовано-раді:
це – перемога…

Нам провести б наполегливо й чемно
злих візитерів лишень до порога.
Хай забирається погань нікчемна
в лігво своє, у смердоту печерну.
Це – перемога.

Ще й свої душі од скверни звільнити
треба. Інакше – й свобода для чого?..
І одкровенням сусідам і світу
зовсім нову Україну явити.
Це – перемога!

02.2015

За Уралом, за Байкалом, за Полярним колом
і всередині Садового кільця
як багато вас, покірних, тихих, як ніколи, –
тих, хто на рублі перекував серця.

Чи хуртечі-холоднечі, чи тепленькі крісла
вашу українськість висмоктали з вас?
Замість крові козаків в жилах – щі прокислі
та російськосвітський солоденький квас.

Чуєш, брате мій?!.. Та ні – далебі, не чуєш…
Хтось заклав тобі у вуха мегаВАТ.
І тайгою диких міфів ти собі кочуєш,
необхідний владі, мов система «Град».

Наймитуєш, брате, в того, хто у зненавиді
точить кров і чинить ґвалт моїй землі…
Чи прокинешся колись ти, чи, немов сновиді,
вік тинятися тобі в імперській млі?

02.2015

З Алушти, вітре, навівай
Спогади щемкі
Про дорогий дитинства край,
Землю прабатьків.

Приспів:

В розлуці ми з краєм рідним.
Де б не були – він болить нам.
Весна моя – в тобі однім,
Ах, прекрасний Крим!

Стоять твої сади в маю,
Медом пахне цвіт.
З твоїх джерел я воду п’ю –
Не нап’юсь повік.

У снах себе являєш ти
Нашій дітворі.
Про те, щоб знов тебе знайти,
Моляться старі.

Схвильована, верчу великий глобус.
Стомилась від брехні, образи, страху…
Я – Горлівка, я – Боїнґ, я – автобус,
Я – Іловайськ, я – Крим! Я – Волноваха!

Я – кримська жінка, я – Решата мати!
Я – наш вояк, що за Дінцем поліг!
…Але нема юрби, нема плакатів
На Пляс-де-Ґолль, на Рю-де-Ріволі!

Я – бранець! Я солдати, що в окопах!
Я – кіборги під вогняним дощем…
Ну, що ж ти все мовчиш, Європо?
Ми йшли до тебе так з Майдану ще!

Десь далеко, десь там, де кінчається дощ,
Так розмило шляхи – не пройти, хоч-не-хоч.
У дитинстві туди ми літали вві сні –
В дальню ту далину, де кінчається сніг…

З невичерпних джерел б’є вода там жива,
Там не ранить долонь зірка, впавши, бува…
Не байдужий ніхто до чужої біди,
Там і друзі, й любов – назавжди, назавжди.

Десь далеко, десь там, де кінчається біль,
Вічні віра, любов і надія в тобі,
Там ніхто не продасть, наче Юда чи Брут,
Там кінчається фальш, там кінчається бруд…

Світлий цей дивокрай має ще дивину:
Там ніколи ніхто і не чув про війну,
Там не ловлять в приціл ні тварин, ні людей,
Не катують старих, не вбивають дітей…

Десь далеко, десь там, де кінчається дим,
Де не мусить ніхто йти з життя молодим,
Там земля не горить, гаром день не пропах,
Там кінчається смерть, там кінчається страх.

Десь далеко, десь там, де ясний виднокруг,
Де світанки ніжніші коханої рук,
Всі турботи і сум там відносить ріка,
Мов кораблик, за обрій, де сонце зника.

Десь далеко, десь там, де роса, як вино,
Я цей сонячний край віднайду все одно.
І любов, і всіх друзів візьму я в той край,
Тих, без кого мені не потрібен і Рай.

Там, де лежала країна-колос, –
тільки берізок верхівки:
сіро-брунатне там скрізь розлилось
море гидкої гноївки.

Все наймерзенніше в нім назбиралось,
і клубочить цей пекельний Солярис.
Мов над болотом, блукають вогні
в злобних міазмах брехні.

Десь попід товщею гатять ключі
жирну багнюку добірну
в темпах стахановських, вдень і вночі, –
медіателеефірну.

Світові тхне за мільйон кілометрів.
Тим же, хто в гущі її, в самих нетрях, –
жодного смороду в носі! Ба ні –
мов ті духи запашні…

Тванню просякли вони. Цей кисіль
став їм живильним бульйоном.
Тягне всю погань туди звідусіль;
плесо покрилось планктоном.

Все це роїться, кишить, комашиться,
а над усім – щось жовтаво-безлице:
чи то грибок, чи плювок, чи пухир…
Цар. А по-нашому – тхір.

Вже їм у себе затісно стає
в їхніх просторах безкраїх,
тож вони пхають паскудство своє
всюди, де їх не чекають.

Зносячи греблі, межа за межею,
топлять планету смердючою лжею.
Вірна прикмета: де вал цей пройшов –
буде велика там кров…

12.2014

А Україна – така мала.
І меншає з кожним днем.
Подекуди це вже лише зола,
покинута і вогнем.

Стікають її струмки й річки
потопом з вояцьких ран.
Над нею і вдень, і вночі – свічки.
Невже тут колись був храм?..

Вона у шрамах своїх утрат.
Не плаче, хоч сліз – ущерть.
Прогноз на завтра: то «смерч», то «град» –
вся мазана «миром» смерть.

А перехрестя її шляхів
у снайпера склалось в хрест.
І під прицілами ворогів –
диявольський дикий квест:

що буде завтра? й звідки по нас
стрільне їхня східна лють?
Є в України так мало – шанс.
Багато їх не дають.

11.2014

ця тріщина розмежування
ця буферна прірва

вона не в просторі, а в часі

вона не між нами і ними
а між нами і нами:

нами, якими ми були раніше
так давно, що здається
це вже діялося деінде і невідомо де

і нами, якими нас зробило
одне-єдине звичайнісіньке
самоусвідомлення

2014

Коли бюрократи прокрались,
коли генерали злякались,
коли задрижала держава
на грані падіння, –
тоді-то – не десь і не звідкись, –
а тут, поряд з нами, – з’явились
такі собі хлопці й дівчата
з несплячим сумлінням.
Вони були завжди, у цьому вся річ,
і світ на них держиться сотні сторіч.

Приспів:
Лиш з доброї волі, лиш з доброї волі
приходять на поміч до тих, хто в недолі.
І з доброї волі ідуть без вагань
найкращі сини в найкривавішу брань.

Везуть допомогу для фронту,
мов роблять звичайну роботу, –
без них ворогам знахабнілим
ми б носа не втерли.
Таких, що не б’ють себе в груди,
повік шануватимуть люди;
таких, що не словом, а ділом…
Вони – волонтери!
Це їхнім завзяттям наш вулик гуде,
і значить, країна вже не пропаде!

Приспів.

Як маєш ідеї та сили,
не жди, щоб тебе запросили:
роботи на кожного стане
на нашому полі.
Якби ж всі позлазили з печі
й, де треба, підставили плечі,
то, може б, у світі й не стало
недоброї волі?!!

10.2014

Гаї диміли під горою*,
І обрій теж вогнем горів…
Нас залишалось тільки троє
Із вісімнадцяти бійців.

О скільки їх, хороших друзів,
У тій спочило темноті –
Край незнайомого містечка,
На безіменній висоті.

Ракета падала додолу,
мов та зоря, що догора…
Не позабути вже ніколи
тому, хто бачив це хоч раз.

Він не забуде, не забуде
Атаки відчайдушні ті –
Край незнайомого містечка,
На безіменній висоті.

Гули сталеві птиці хижі,
І видно, наче вдень, було…
А ми дружили ще міцніше,
Гарматним обстрілам назло.

І хоч би як було не важко,
Ти вірним був своїй меті –
Край незнайомого містечка,
На безіменній висоті.

Усі вони у снах зі мною –
Товариші з воєнних днів,
І наш бліндажик під сосною,
Геть обгорілою на пні.

І сниться: знов стою я з ними
На вогняній межі хисткій –
Край незнайомого містечка,
На безіменній висоті.

09.2014

Вставай, мій краю лицарський,
вставай на смертний бій
з навалою кремлівською,
що пре в злобі тупій.

Хай люттю благородною
нуртує все сповна.
Іде війна народная,
священна йде війна!

Два протилежні настрої,
два світи – в нас і в них:
за світло наш Майдан стояв;
за темряву – вони!

Хай люттю благородною
нуртує все сповна.
Іде війна народная,
священна йде війна!

Дамо чортів свавільникам,
свободи ворогам,
грабіжникам, насильникам,
недолюдам-катам!

Хай люттю благородною
нуртує все сповна.
Іде війна народная,
священна йде війна!

Дарма кружляють ворони
і яструби Кремля.
Палатиме під ворогом
загарбана земля!

Хай люттю благородною
нуртує все сповна.
Іде війна народная,
священна йде війна!

Гнилій рашистській погані
дамо свинцю в чоло!
Зариємо цих покидьків,
щоб сліду не було!

Хай люттю благородною
нуртує все сповна.
Іде війна народная,
священна йде війна!

Вперед, з новою силою
супроти п’яних зграй –
за землю нашу милую,
за наш предвічний край!

Хай люттю благородною
нуртує все сповна.
Іде війна народная,
священна йде війна!

08.2014

Він лежить, і над ним не безхмарна синь –
душна темінь поверх повік.
Він лежить – від коріння відтятий син,
чийсь батько і чийсь чоловік.

Своїй Україні віддав він уклін,
здав справи, сплатив борги…
А десь довкола його святинь
слиняві йдуть торги.

Він лежить у хатині, що без вікна,
і хтось зовні замкнув замки.
Нагорі – чи то буря, чи то війна.
Він звідти прибув навпрошки.

Він знав достеменно, за що погибав,
коли слово взяв тротил…
А десь давали комусь хабар
і розкрадали тил;

окупантам здавали увесь прайм-тайм,
клали гроші в ворожий банк,
з ворогами крутили купи-продай
і ходили в один кабак…

А може, так треба й таке селяві?
Хтось жертвує – хтось жере...
А він лишив нам, як заповіт, –
серце своє живе.

07.2014

Це вкраїнський рубіж.
Ти на ньому стоїш.
Тут за тебе – земля і вода!
Хоч горить небозвід
і кривавиться схід,
звідки суне дикунська орда.

Приспів:

У чистилищі бою –
сила правди з тобою
та обличчя Небесної Сотні.
І чи бути Вітчизні
попри смерчі залізні –
ти вирішуєш тут і сьогодні!

Проти злобних нашесть –
наші віра і честь,
для імперій убивчий заряд.
Хай наш праведний гнів
попелить ворогів,
їхні зграї у ньому згорять!

Приспів.

Маєш пам’ять сторіч:
як боролася Січ,
як тікали кати не одні.
Свій нескорений край
ти у серці сховай –
він тебе вбереже у вогні!

Приспів.

А кому закортить
українських угідь,
той одержить сповна по руках!
Це останній рубіж.
Ти на ньому стоїш,
щоб жила Україна в віках!

Приспів.

07.2014

У тисячолітнім царстві,
у старому федерастві,
у палаці, що в Кремлі,
жив маленький Пуп-землі.

Звався він попросту – Пупін,
був не Глупін і не Тупін;
мріяв він багато літ
зфедерастити весь світ.

Замість серця – Газотрубін,
нікогісінько Нелюбін
і настільки Скупін Пуп,
що вдавився би за руп.

І ще й вельми був Підступін
та поклав Багатотрупін,
а найбільше він згубив
названих своїх братів.

Мов останній Козолупін,
імідж свій спаскудив Пупін:
так до крісла прикипів,
що геть-чисто опупів.

Ось вам казочка страшненька,
і мораль у ній одненька:
БУДЕ ПУПІНУ – ПИПЕЦЬ!..
А хто слухав – молодець…

06.2014

Ты смотришь на нас в БТРов бойницы,
но как эти взгляды узки!..
Вот так в сорок первом зыркали фрицы…
В КОГО
ПРЕВРАТИЛИ
РУССКИХ?!!

Откуда столько злости
в сердцах твоих детей?
Зашли бы просто в гости –
без крови и смертей…

Кому-то из нас эта пропасть нужна ли?
Ведь даже представить больно:
навеки отныне вражда меж нами.
Зачем
начала ты
бойню?!!

Что ты для нас мессия –
не веришь и сама…
Сестра моя Россия,
ДА ТЫ СОШЛА С УМА!

14.06.2014

З нашої тертої в битвах чоти
зо три лишилося рої.
Обіч дороги – козацькі хрести.
Куриться шлях під горою.

Ворог утік –чи до часу сховав
рештки залізних центурій?
Шлях наш – на гору. А там – перевал
в димці тривожно-похмурій.

Бій наш останній – це тільки виток
звитої кимось спіралі.
Що нас чекає – за місяць, за крок –
на перевалі… і далі?

Наші старшини собі на умі,
марять, чудні, булавою…
З неба ж – нам білими сяють крильми
ті, хто наклав головою…

Предками ходжений тяжко, узвіз
нас піднімає помалу…
Наше сьогодні – це вічности зріз,
стятий мечем перевалу.

05.2014

Шумел Майдан, дончане дулись,
А ночка темная была,
Когда соседняя держава
Донбасс колбасить начала.

Пришли заветные отряды
Putin-SS и бандюков
И совершенно мирных граждан,
Вооруженных до зубов.

Качнулись люди, будто спьяну,
За ДНР и ЛНР -
За это броневик партийный
Прислал им вождь ЛДПР.

А поутру они проснулись:
Кругом шныряет гопота.
Настало горькое похмелье -
Разруха, кровь и нищета...

"Так вот кого мы полюбили,
Кому мы отдали сердца!.."
Эх ты, едрена мать-Россия!
Эх, ламца-дрица-гоп-ца-ца!

2014

Как умру, то схороните
Меня в тайном месте,
Чтоб бандеры не свершили
Надо мною мести.

Закопайте хоть в пустыне,
Чтоб не видно было
И потомки не плевали
На мою могилу.

Можно было бы, конечно,
Во дворе Лубянки,
Но боюсь, что доберутся
И свои, и янки.

Для меня небезопасно
Даже в Мавзолее
(Разве, рядом с Ким Ир Сеном
В Северной Корее...).

Если я не съем всю дозу
Крысиного яда,
Януковичу отсыпьте,
Сколько будет надо.

Обвяжите мое пузо
Колорадской лентой...
Будет помнить вся планета
Вову-президента!

Обвяжите и зажгите,
Не щадя бензина,
Чтоб я стал, как мой учитель
Средь руин Берлина.

Каждый раз, мочась в сортире,
Хорошенько сплюньте
И меня ядреным матом
Вспомнить не забудьте!

2014

це відчуття приходить помалу:
something is wrong
щось невловимо не так
немов камінець почав муляти в черевику

якось не так, як завше,
пахнуть земля і повітря
дерева шумують
і зеленіє трава
трошечки – на малесенький грам
на півтону, на дещицю

цеглина вкривається в’яззю із тріщин
і залишає свій ряд
і ось уже стогне стіна
що здавалася вічною
хвилину тому

ти безсилий це зупинити:
всі, кого ти знав і любив
ким ти був і хто був тобою
стають ніби прозорими чи безбарвними
слабшають і відходять

rewind the film!
але стрічка не перемотується
але річка навспак не тече
лише розмиває свій берег

формуючи зовсім новий
і ще невідомий ландшафт

2014

Прибыла до Крыма банда из России,
Были в банде воры, шулера
И еще пять тысяч «зеленых человечков»
И разной мелкой швали до хера.

Замутила банда типа референдум,
Всех крымчан, как лохов, развела.
Главный местный гоблин стал типа президентом,
И пошли веселые дела.

А для этой банды крышей была Раша,
За нее тут делался гоп-стоп.
Прикрывали банду прокурорша Няша,
Черноморский флот и Перекоп.

Их пахан реальный – в нычке за кордоном:
Всем известный Питерский Вован.
Целую Европу он нагнул «Газпромом»
И крутой затеял дерибан.

Вова, ты наш Путеночек,
Шизик-бонапартеночек!
Видно, забыл ты правило:
ЧТО губит фраера!

Будет тебе, Раша, полная параша
За тобой творимый беспредел!
Хрен тебе удастся захавать Украину,
Словно краматорский горотдел!..

2014

Виват, Ринат, виват!
Виват, Ринат!
Покоя ты не знал:
Ты двадцать лет подряд
Донбасс держал
И всем там заправлял.

За этот долгий срок
Ты выжал сок
Из недр и из людей.
Но вот восстал народ –
И прочь утек
Твой лицедей.

Увы, Ринат, увы!
Таков расклад:
Тебе в нем места нет.
Уйти бы на покой:
Бабло с тобой
И мировой респект.

Но ты затеял торг –
И вот итог:
Плюя на всех на нас,
Без пушек, без солдат
Кремлевский гад
Берет Донбасс.

Прощай, Ринат, прощай!
Прощай, Ринат!
Восток похожим стал на ад.
Вставай, Донбасс, вставай!
И дай под зад
Тому, кто в этом виноват…

2014

Ми - не військо, не солдати
і не збройні сили.
Ми прийшли вас захищати,
хоч ви й не просили.

Наші маревні загони -
мов з якоїсь маячні...
"Кримська самооборона"
з Підмосков'я та Чечні!

Ми приїхали з презентом
кримським депутатам:
привезли вам референдум
разом з результатом.

А за нього є агітки,
кольорові й немалі:
БТРи та зенітки,
ще й військові кораблі!

Ми не в гостях і не вдома.
Ми - не росіяни.
Хто і звідки - невідомо.
Певно, марсіяни!

Наша місія - урвати
української землі.
Ми - зелені автомати,
програмовані в Кремлі!

Ать-два, ать-два.
Всьо будєт Масква!

2014

Путин, уйди!
Не стой на пути!
Мы – не твоя губерния.
Мы выберем сами,
Куда нам идти
И кто поведет нас сквозь тернии.

Путин, уйди!
Воды не мути.
Нас не считай холопами.
Мы выберем сами,
С кем нам по пути
И как говорить нам с Европами.

Путин, уйди!
И не разводи
Мосты меж Востоком и Западом.
Народ украинский,
Как прежде, един.
Тебе не разжечь тут зарево!

2014

Пульсують в унісон серця
у цьому світлому повстанні.
До перемоги, до кінця
я залишаюсь на Майдані!

За кров дітей, за їхній біль,
за землю нашу, Богом дану,
задля майбутніх кращих днів
ми вийшли на граніт Майдану.

Хай нелегка дорога ця
і невідомо, що там далі, –
до перемоги, до кінця
я залишаюсь на Майдані!

Супроти звірства та брехні,
супроти зради й лицемірства
виходь на площі головні
твого села, містечка, міста!

Ми не дамо себе втоптать
в багнюку страху та мовчання!
За честь покривджену стоять
мої краяни на Майдані.

Хай нелегка дорога ця
і невідомо, що там далі, –
до перемоги, до кінця
я залишаюсь на Майдані!

Настане день – і зло впаде.
Але й в часи нові, незнані,
і в щасті, і в журбі – будь-де
лишайся серцем на Майдані!

…………………………

До перемоги, до кінця
я залишаюсь на Майдані!

6.12.2013

У Межигір’ї ліс зелений,
а в ньому – хатка в стилі кітч.
«Проффесор», жирний кіт невчений,
там розкошує день і ніч.

«Наліво» він частенько ходить,
цей раб розваг і власник вілл.
Буває, Лещенко там бродить,
а то й Тетяна Чорновіл –

по тих доріжках нешироких
(хоч не один там пильний страж)…
Хатинка там стоїть нівроку,
а в тій хатинці – «повний фарш»:

кришталь і дуб, китайські вази
і золочені унітази
(про них вже знає цілий світ),
скрізь повно бархату й атласу
і – дар від жителів Донбасу –
в гламурних стразах … антрацит.

Коли йому набриднуть лазні
і скакуни в конюшні власній,
бере рушницю він до рук –
і тридцять єгерів, чи й більше,
женуть на пана кабанище,
а пан – лишень із будки «пук!..»

…Дружина у вигнанні тужить,
йому ж у ліжку інша служить…

А десь народ, мов після бою,
живе в руїні, сам собою;
десь уряд над бюджетом чахне…
Там «Русскій мір», там Руссю пахне…

Я там не був і з ним не пив,
та все ж повір мені, читачу!..
Одне питання: тую дачу –
за наші гроші він купив?

А «дачник» той, я точно знаю,
країну доведе до краю!

липень 2013

Турбується уряд про благо людини –
людини з великої літери «Я».
В цієї людини ж опора єдина –
це дружна родина, чи просто – Сім’я!

Приспів:

Родина, родина!
Для кожного сина
бюджетні потоки нарізав татусь.
І доїть родина
усю Україну,
і пхає країну у Митний союз!

25.11.2013

У безпутній путінський Союз
Україну тягнуть, наче в блудні,
хоч від тиску тих братерських уз
ми не раз сміялися на кутні.

Триста років – мов тюремний строк.
Що ж, нам знов поневірятись гірко?
Чи в намисті золотих зірок
все ж засяє і вкраїнська зірка?

Ще для того слід докласти рук:
не за мить розвіється руїна…
Та пора вже починати рух!
До Європи шлях твій, Україно!

24.11 2013

Сподівань рожеві корогви
безпорадно опустили крила.
Безнадійна ніч нас знову вкрила…
Боже, я не хочу до Москви!

Волею привладної братви
наші мрії вжито в ролі блефу,
з України ж зроблено забреху…
Боже, я не хочу до Москви!

Що ж, нас емігрантські ждуть сакви?
Чи щоденний спротив та підпілля,
і майбутнє – кисле, мов похмілля?..
Боже, я не хочу до Москви!

Ей, земляче, ланцюги порви,
що твій мозок до «совка» припнули!
Не зміняй майбутнє на минуле!
Не продайся в рабство до Москви!

21.11.2013

Мов думки важкі, на кшталт свинцевих плит,
хмари сунуть над хмурними горами;
жовтим плесом – тіней монотонний плин,
плесом річки між гілками голими.

Зникли за луками у вільзі імли
вежі і хати; а сонце з муками
дивиться кривавлячись, як вечір тьмить
верби, що здаля чорніють круками.

Все похмуре, зимне; тільки битий шлях
в присмерку не спить, допоки на очах
не зникає в людських буднях безвісти.

Лиш тополя горда, у свій лист сухий,
про життя шепоче темноті глухій,
наче одинак той серед всесвіту.

2012

Той бескид, що на нім мій погляд спочиває,
коли пірнаю в себе… Геть пустий він:
не росте нічого
на ньому. Лиш каміння синє.
Ся дивим мовчки: бескид і людина.
Ніколи знати не хотів я,
чи є та здатність – двох нас розрізнити.
Тече під ним вода. І люди
у праці мучаться.
Стрімчак же височить – сусідом неба.
Вночі його не бачу. Всі ми вглиблені щоночі.
Та знаю: десь він тут! Важкий, мов начування.
Чужі, ми хочемо розстатись один з одним.
Я вмерти хочу. Він – не зрушить з місця,
ця синя скам’яніла вічність.

На майданах гниють кістяки
наших зраджених революцій.
Легендарні їх проводирі –
хто в холодній, а більше – в теплі.
На цвяшку у вбиральні – листки
декларацій та резолюцій.
Хоч не згасли ще гасла старі –
про свободу і рай на землі.

Той калічний революцьонер –
дух, що ледве тримається в тілі, –
вже нікого нікуди не рве
далі кухні й фейсбукових гнізд.
А в протестів є акціонер,
що виважує засоби й цілі.
За флешмоби він платить лаве,
замовляючи форму та зміст.

Он гугнявить старий мегафон,
що його заслинив закликальник
біля склепу з лежалим шматтям…
А бігме, ще чверть віку тому
мітинговий буяв марафон,
і просвітлював цей матюгальник
сяйвом мріянь про краще буття,
мов прожектор, совкову пітьму.

Де ті юні обличчя бліді
з дивовижним огнем у зіницях?
Свічечками біліли стрічки
в тріпотінні наметових крил…
Вже невдовзі посунуть тоді
інші лиця – продажні та ниці,
передвиборні втнуть гопачки,
на майданах здіймаючи пил.

Нині ж – площа мертвотних примар
крізь туман мерехтить у неоні,
псевдомонументальний димар
бронзопафосним димом димить;
у шибках віддзеркалені, снять
дивні люди, архангели, коні,
і лише стугонить від проклять
вбраний в сміття і в несмак граніт.

Де моя Украї-їна-а? Луна
згірклий розпач над обрієм носить.
Люди скніють від марних розмов –
і ні благословлянь, ні черкань.
Все обсіли – й насіли сповна –
зграї глиняноногих колосів.
Значить, брате, – зіщулившись, знов
на Апостола Правди чекай?!..

2013

Останніх десь декілька днів,
а може – і тижнів, поспіль
іздалеку звідкись мені
чується тихий подзвін.

Не так, щоб повсюди й весь час,
а тільки зрання й надвечір,
як з дому виходжу, – цей глас
криком дзвенить лелечим.

Я сам би раніше узяв
на кпини того, хто б твердив,
що чує він дзвони, мовляв…
З вами я тут одвертий.

А нині – вслухаюсь в луну:
неначе далекий постріл!..
Як манну, а не як ману,
вловлюю дивний подзвін.

На першу б пораду пристав.
Поблажливо й тихо друзі
казали мені: річ проста –
скільки дзвіниць в окрузі!

Ходив я до храму, проте
мій розум бурчав тверезо:
хоч дзвонять у них, та не те
дзвонів тамтешніх лезо.

А тут – без надриву й виття –
проймає всього до кості…
За класиком і за життям –
знаю, по кому подзвін…

Мій куций, безпутний вік
не варт ні гроша, ні свічки.
Канючив я в лікаря лік –
дав він до вух затички.

Тепер не дзвенить, не гуде,
і мав би спокійно спати.
Нема, втім, спокою ніде,
і замість злетів – спади.

Підводячи душу з колін, –
як совість, як вищий досвід, –
зсередини, з ядер клітин
набатом відлунює він –
цей мій довічний подзвін.

2012

я біг по берегу
і встигнув заскочити в човен
і тішився бовдур
допоки не виявив з жахом
що човен – не мій

але було надто пізно:
мене вже віднесло від берега

і я бачив ту пристань
від якої відчалив –
там стояв хтось
кого я позбавив човна

і бачив я пристань
від котрої мав би відчалити –
там хитався мій човен
назавжди припнутий до берега
і не потрібний нікому

2000

Спливає рік. Він був для нас…
А втім, нехай іде із Богом!
Його наступник у цей час
вже близько, мабуть, десь за рогом.

Несе в руках він повний міх
(немов нема в країні кризи!):
він для дорослих і малих
на цілий рік припас … сюрпризи.

Майбутнє знають лиш зірки
і ті, хто вміє їх читати,
а ми, підносячи чарки,
хотіли б нині побажати:

собі й усім – лише добра,
не сумувати, не хворіти;
хай нас фортуна обира,
хай лине спів і квітнуть квіти;

і владу слухати не гріх:
ось знов згадав прем’єр лапати –
це значить, ними цілий рік
нам гроші до комор зсипати!

Цей рік щасливий за числом
і має талісман нівроку.
Коли б іще нам повезло,
як не тринадцятого року!

Хай мрії явою стають
і хай зміїться крок за кроком
до щастя заповітна путь!
З прийдешнім вас щасливим роком!

31.12.2012

Прийде осінь – замешкаю в скиті над Стиксом,
буду слухати, як човникує Харон,
і ночами, коли так до речі не спиться,
мурмотітиму млосно «Осінній сон».

Я блукатиму берегом, сивим од снігу,
там, де час піддається на розтяг і стиск.
Я читатиму вічно однісіньку книгу
і весь час програватиму той самий диск.

А коли плюскотіння Харонових весел
буде поруч – босоніж покину свій скит,
і, неначе разок незасніжених весен,
штрих-пунктиром до річки проляже мій слід…
.–._.–._ .–._.–._ .–._.–._ .–._.–._ .–._.–._

2011

Ось і літо спливло,
Наче і не бувало.
Гріє пізнє тепло.
А проте, цього мало.

Все, що збутись могло,
Мов листок п’ятипалий,
Просто в руку лягло.
А проте, цього мало.

Долі втішне крило
Берегло й рятувало.
Мені й справді везло.
А проте, цього мало.

Без пуття ані зло,
Ні добро не згорало,
Яре світло несло.
А проте, цього мало.

Листу не обпекло,
Віття не обламало...
День промитий, мов скло.
А проте, цього мало…

2012

Білі, оранжеві, світло-рожеві
вікна офісів та квартир –
всі ви оманливо-міражеві,
ніби за вами – добро і мир.
Дивлюся на вас – і вірю у затишок,
едемських днів ефемерний залишок,
вірю в кохання, у дружню приязнь.
Од вогників ваших душею гріюсь.

Вірю, хоч знаю: за оманою шибок,
там, де кремовий абажур,
вдосталь слів лихих та олживих,
вдосталь сварок, образ та зажур.
Замість любови – підозри і ревнощі,
замість дружби – підступи й заздрощі.
І затишний світ, намріяний мною,
насправді гнилизною тхне нудною.

Білі, оранжеві, рожеві вікна,
що у темряві вабите зір, –
ваша магія всесильна й вічна,
мов чарівність далеких зір;
і вам завдяки диво дивнеє твориться:
ядушні світки наших душ просторяться,
тому ведете не до банальних приміщень,
а, кажучи гучно, до моральних вивищень.

Вдень мені вас бракує, віконця,
вдень ви незрячі, вбрані у пил,
і в сліпучому погляді сонця
всі блищите на один копил,
і тоді видаються денними протезами
вікон (хоч радше – їхніми антитезами)
рекламні бігборди, в яких мигають
манкі вогні недосяжного раю.
2005

Нуртують мислі, рве серце груди,
спішиш хоч трохи цей світ збагнути,
жадаєш думки на діла обернути
і віри не ймеш ти, що
не вічний світ і не вічні люди,
і завтра, можливо, тебе не буде...
Невже зникає усе в нікуди?
І не зостається ніщо?!

Всередині тебе – не світ, а Всесвіт,
і кожен з нас – як величний бескид,
не схожий на інших. І вік увесь свій
коштовне тчемо полотно...—
але «Sic transit…» і «Vita brevis…»;
і скарб безцінний цей – теж миттєвість,
і в чорну діру, безнадійну безвість
провалиться все одно.

Лишать по собі: хтось – величний пам’ятник,
хтось – жмуток віршів, хтось – добру пам’ять,
когось самого боги поставлять
уроком для майбуття.
Та все залишене – тінь, примара,
і навіть пам’яті – страшенно мало,
а що лишитись насправді б мало –
не вічніше за життя.

2004, 2012

Анджеліну на прізвище Джолі
покусали в гаю дикі бджоли.
Ще не бачив Бред Піт
шаленіших кобіт,
ніж покусана бджолами Джолі.

***
У Арнольда, котрий Шварценеґер,
якось в горлі застряг міні-крекер.
Проковтнуть його марні
були спроби всі Арні.
І в лікарні тепер Шварценеґер.

***
Голівудом кульгає Мел Ґібсон,
по асфальту постукує гіпсом.
Чом же він з переломом?
Копнув тюк з поролоном,
а поцілив у … ящик з залізом.

***
Файну дівчину Дженіфер Лопес
заразив ГРВІ її хлопець.
Тож сидить бідна Джені
тиждень на бюлетені,
і кінá не фільмують – без Лопес.

***
Стивен Сиґал, Том Круз і Брюс Віліс
напилися утрьох та й побились.
Повернулись до тями –
без зубів і з синцями.
І на тім їхні гулі скінчились.

2012

Її оселя – глиниста нора,
яку таїть у нетрях ніч смиренна.
Немов жахлива і бліда мара,
звідтіль на світло виповза Морена.

Палахкотять запалені ґноти
в її налитих мороком очницях.
І котиться по колу марноти
Моренина химерна колісниця.

Вона приходить маренням жарким,
приходить, щоб уже не відступити,
зроняючи з холодної руки
маруни й розмарину мертві квіти.

Їх пелюстками встелений моріг –
тобі останнє, їй – весільне ложе.
Попідруч з нею вийдеш за поріг,
і вже тобі ніхто не допоможе.

2001

Усе життя – один футбольний матч.
У ньому ти і форвард, і голкіпер.
Хитрує доля, мов примхливий м’яч.
Все проти тебе – сонце, дощ і вітер.

Трибуни ревом облизали гол,
а за хвилину – сплюнуть зверхнім свистом.
Ти щойно упивався власним хистом,
та вже ідеш на відчайдушний фол.

Програти в цьому матчі – не біда:
тут срібних кубків не дають героям.
Лиш скурвитись душі своїй не дай,
щоб враз не опинитись поза грою.

Статистику ненабраних очок
статисти хай ведуть, якщо їм треба.
Звершиться гра твоя, коли озветься з неба
фінальною сиреною сюрчок.

2002

Паясніченко і Кідалов,
як і належить двом вандалам,
готують нам біду страшну -
для мови нашої труну!..

4.06.2012

Маю ідіосинкразію на монументи
і ще – алергію на прописні алегорії.
Від цього вживаю прописані медикаменти:
під час або після новин – декілька крапель іронії.

Бо кожен новий замашний обеліск
погано впливає на настрій і тиск.

Коні й вершники у граніті та спіжі
(коли б над могилами – вважав би надгробками)
тхнуть мертвечиною, ніби котлети несвіжі,
в нашу свідомість в’їжджають пласкими підробками.

Хоч статуя й дивна прикрасила плац,
турист скаже «класно!», а камера – «клац!».

З тої самої опери – й співанки бравурні
на державні свята по державному радіо.
Та слушного часу вичікує – бомбою в урні –
невтоленна образа ошуканих та окрадених…

Поглянеш – і горло затискує спазм:
тут вже не іронію треба – сарказм!..

2012

Телепасха від Кирила
Великодню ніч відкрила,
захопивши наш ефір.
Так приходить Русскій Міръ!

Танго смерти йде по колу:
вбито українську школу –
бачте, був там недобір…
Наступає Русскій Міръ!

Обливає брудом Неньку
пан із прізвищем на «енко» –
янучарський бригадир.
Так він бореться за Міръ.

А кого не перевчити –
тих, казав один, «мочити
будемо…». Де той сортир?!
Пахне Руссю там, повір…

Дві глави – одна корона…
Цар-шпигун не злазить з трона –
нафтогазовий емір
нас затягує в свій Міръ.

Де ж границі його Міра?
Від Суомі – до Паміра,
від Камчатки – до Карпат
він без меж, мов… Русскій Матъ!

16.04.2012

Знемога ящіркою повзає в кістках,
і серце з глуздом сторожким – не на ножах,
не забиває дух стрімка їзда
і не холоне кров на віражах.

І вже кохання не хурделить голови,
і нерви більше не натягнуті – хоч рви:
провисли нерви, як мотузки від шмаття,
і не хвилює, хто кого – чи він, чи я.

Я на коні. Штовхни – я злетів.
Тільки «ні», тільки «не» – мій мотив.

Не п’ю холодного – до судорог – питва,
ані подій, ані людей не кваплю рух.
Мій лук закинуто, згнила в нім тятива,
всі стріли зламано – на розпал їх беру.

І не напружуюсь, не рвусь, а якось так…
Не надихає навіть просто факт атак.
Я весь прозорий, мов відчинене вікно,
і непомітний, наче біле полотно.

Я на коні. Штовхни – я злетів.
Тільки «ні», тільки «не» – мій мотив.

Не ниють рани, та вже й шрами не болять –
їх у стерильні забинтовано стрічки.
І не хвилюють, не тривожать, не сверблять
ні мрії, ні питання, ні думки.

Тяжіння не поборюю Землі,
лежу – так більша відстань до петлі.
І серце тіпається, наче не в мені:
пора туди, де тільки «не» і тільки «ні»…
2008

Не смію писане Барковим
Пристойно перекласти я
Й не смію навіть у розмові
Згадати вголос це ім’я.

***
Не в тім біда, що ти поляк –
Міцкевич лях, Косцюшка лях.
Та будь, про мене, хоч татарин –
І в тім не бачу я встида.
Будь жид – і це ще не біда.
Біда, що ти Відок Фіґлярин.

***
Напівмілорд, напівкупець,
Напівмудрець, напівневіглас,
Напівшельмець… Та все ж надіюсь,
Ще буде повним він колись.

2012 (переклад з російської)

Гóри тута які?! Так… хіба що – горби.
А між ними – доволі проріджені хащі.
Кажуть, там, за парканом, – найкращі гриби.
Та й не завжди ж були ці гектари – пропащі…

В цю земельку будь-де вжени заступа штик –
і побачиш: у ній, наче зерна добірні, –
і нетлінні, й спроможні іще прорости,
письмена Ярославової книгозбірні.

Це урочище, ніби долоня Руси,
на собі джомолунґму Полісся тримає,
і здається: за стовбур лишень потруси –
і посиплеться глиця з соснового краю.

Не вривалася тут пуповина віків,
і тягнувся сюди шлях із Хортиці пасом,
і знаходили грішні літа козаків
тут зимівлю спокутну з Межигірським Спасом.

Тут не раз для руїни вигулькував шанс,
від набігів орди – до наказів цариці,
і служив білим негром міжгірський фаянс
у гламурних салонах чужої столиці.

А потому нахлинув червоний потоп,
і червоним чорнилом – заказані межі
хтось накреслив: щоб пам’ять закреслити й щоб
завелися тут затхлі барлоги ведмежі.

З тих часів пуповину обрізано – й сам
неприкритий пупок землю цю запечатав.
І лишається цим заповідним лісам –
біля нашої кривди стояти на чатах.

2012

Коли вона вперше до церкви внесла
дитя, пробували у храмі з числа
людей, що були там постійно і здавна,
Святий Симеон і пророчиця Анна.

І старець дитину з Маріїних рук
прийняв, і всі троє стояли навкруг
малятка, зливаючись в маревну раму,
тим ранком, загублені в мороці храму.

Той храм, наче праліс, оточував їх;
схиливши верхівки, ховав від людських
зіниць і від зору небес, мовби в арці,
тим ранком Марію, пророчицю, старця.

Єдиний промінчик світив із вікна
на тім’я малому; та він ще не знав
нічого і тільки посапував сонно,
заснувши на дужих руках Симеона.

Було ж повідомлено старцю сьому
про те, що побачить він смертну пітьму
не перше, ніж сина побачить Господня.
Звершилось. І старець промовив: «Сьогодні,

вчиняючи слово Своє провісне,
Ти, Господи, з миром пускаєш мене,
тому що вже очі мої це уздріли
дитя; є Твоє він продовження й світла

лампада кумиропоклінним усім
народам, і слава Ізраїлю в нім».
І тиша запала, як старець умовкнув.
Та ще якусь хвилю, торкаючись крокв,

вгорі, під склепінням самим куполів,
кружляла над ними луна його слів
із шелестом тихим, мов птаха незнана,
що здатна злетіти – й спуститись нездатна.

І дивно було їм. З почутим у такт
лунала ця тиша. Ніяково так
Марія мовчала. «Які тут слова всі…»
І ось Симеон до Марії озвався:

«У тім, хто лежить на раменах твоїх, –
знікчемнення цих і піднесення тих,
предмет суперечок і привід для воєн.
І зброєю тою ж, Маріє, якою

терзатимуть плоть його, буде тоді
й твоїй душі завдано рани, й тобі
ця рана дасть бачити ясно, мов оком,
все, сховане в серці людському глибоко».

Скінчив він і рушив до виходу. Вслід
Марія, сутулячись, і стосом літ
похилена Анна, немов занімілі,
дивились. Малів він у значенні й тілі

для двох цих жінок між рядами колон.
Під пильністю поглядів їх, Симеон
ішов мовчазний порожнечею храму
туди, де дверей світляну бачив пляму.

Й тверді по-старечому кроки були.
Лишень трохи стишив ходу він, коли
пророчиці голос почувсь позад нього,
але не його там гукали, а Бога

пророчиця славити вже почала.
І двері все ближчі були. До чола
та одягу вітер торкався вже. Й ззовні
вривався шум міста крізь стіни церковні.

Ішов він вмирати. Й не в гамір юрми
ступив він за цими важкими дверми,
а в глухонімі території смерті.
Ішов він простором, позбавленим тверді,

він чув, що знезвучився час поза ним.
І образ Дитятка, із сяйвом ясним
круг тімені, смертною тою тропою
душа Симеонова перед собою

несла, мов світильник, у чорну ту ніч,
в якій ще нікому й ніколи раніш
дорогу собі осявать не траплялось.
Світильник світив, і тропа розширялась.

2011

Мело, мело по всій землі,
До небосхилу.
Свіча горіла на столі,
Свіча горіла.

Мов влітку комашня дрібна
Летить на світло,
Злітались роєм до вікна
Крупинки снігу.

Ліпила віхола на склі
Кружки та стріли.
Свіча горіла на столі,
Свіча горіла.

І стелю в відблисках ясних
Хрестили тіні:
Сплетіння рук, сплетіння ніг,
Двох доль сплетіння.

І падали туфельки дві
З легеньким стуком,
І лив сльозинки воскові
Нічник на сукню,

І все зникало в сивій млі,
В запонах білих.
Свіча горіла на столі,
Свіча горіла.

На свічку дмухала пітьма,
І жар спокуси,
Мов ангел, два крила здіймав,
Хрестом зімкнувши.

Мело весь лютий тогоріч,
Мело й сніжило.
І все раз по раз на столі
Свіча горіла.

2011

Хто ж знав, що оця розпіарена подорож
на повний обернеться зрештою програш?
Що після фанфар у порту відбуття
так близько підступить межа небуття?!

Хто знав, що і в рубках, і в кают-компанії
були всі у стеньгу керманичі п’яні,
а на містку, в товаристві путан,
плював на весь світ сибарит-капітан?!

Ніхто наперед не займався фарватером –
довірились навіть не картам, а фарту,
сховавши свій блеф за таємності гриф.
Хто ж знав, що із спокою вирине риф?!

А публіка час свій палила на палубах –
в кіно і в басейнах, на кортах і в пабах,
віддавши у руки профанів та пройд
життя свої, мов паспорти на контроль.

Зненацька тряхнуло – й відкрилися течі.
Й щури перед тим не вдавались до втечі:
щури залишилися ще у порту…
Бо й людям затісно було на борту.

Ще вчора вони милувалися бухтами
з судна, яке вмить стало попросту брухтом.
І ось розбігаються всі навмання.
І чайки кружляють, немов вороння.

2012

Не такий страшний дракон,
Як його малюють!
Він туди іде з добром,
Де його шанують.
Піднесімо келих повний,
Маючи на оці,
Щоб ніхто нас не драконив
У новому році;
Щоб проблеми і турботи
Гризли нас не дуже;
Щоб дзвеніло щире злото
В гаманцях і душах!
Настає знайомства час
З цим китайським смоком…
Тож поздоровляю Вас
Щиро З НОВИМ РОКОМ!

2012

Ніч і безгомінь до останку днів.
Дощ, а може, то падає сніг, –
все одно, поки гріє надія сама,
вдалині бачу місто, якого нема.

Де притулок тим, хто долає путь,
де з тяжких доріг віддано ждуть.
День у день, хоч стежина вузька й непряма,
я іду у те місто, якого нема.

Безвість майбуття. Що чекає там?
І нехай про це не знати нам,
може, за пругом літ, що їх згаяв дарма,
віднайду я те місто, якого нема.

Там мій маяк – це коминок,
як вічний знак забутих істин.
До нього ще – останній крок,
і довша за життя ця відстань…

2011

Як ви в кіно підете в наші дні,
на бойовик, комедію чи драму,
вам окуляри видадуть чуднІ –
з червоним і блакитним кольорами.

Два кольори мої, два кольори
дають ефект «3D» (кажу вам, таки да!).
Два кольори мої, два кольори:
червоне – як вогонь, а синє – як вода.

Якщо начальство нагорі – не те,
немов непотріб, скинутий з Росії,
погляньте знов на нього – у 3D,
й побачите, що там – самі месії.

Два кольори мої, два кольори…
Це не атракціон, але прозріння мить.
Два кольори мої, два кольори:
червоне – від «совка», а синім – газ горить.

Якщо з бюджету гроші хтось краде
чи там в офшори заховав активи,
ви подивіться на все те в 3D –
відкриєте й для себе перспективи.

Два кольори мої, два кольори…
Якщо ваш гаманець застряг на мілині, –
хай стереоефект помножить все на три
і зробить вам життя – неначе у кіні!

2011

Як літав у снах дитинства,
казали – «ростеш».
Чом же й нині собі снишся
літаючим теж?

І з яких таких закраїн
незнаних часів
відчуттями пам’ятаєш
полету мотив?

Ані крил тобі не треба,
не треба зусиль,
а лише нічного неба
та літепла хвиль

повітряних. Щоб легенько,
знечувшись землі,
мов кульбабина пір’їнка,
злетіти в імлі

і невисоко – на рівні
кленових верхів –
понестися понад рівні
квадрати дахів,

понад вулиці безлюдні
і вікна сліпі...
Буде в небі, як в безодні,
вільготно тобі.

Птахом у вікно горищне
влетиш на зорі,
і видіння опівнічне
до ранку згорить.

Та зринатиме у колі
буденних чуттів
чиста солоднеча волі –
полету мотив.

2003

Веселімось, братчики,
поки молоді ми!
Після юності дзвінкої,
після старості тяжкої
земленька нас прийме!

Де ви всі, котрі жили
в світі перед нами?
В небеса злечу до раю
чи до пекла шлях здолаю –
тільки б поруч з вами!

А життя – коротка мить,
швидко проминає.
Смерть приходить із косою,
забирає нас з собою
і жалю не знає!

Слава академії!
Професурі слава!
Кожен хай студент живе!
Хай студентство світове
розквітає жваво!

Чорнобриві та стрункі,
хай живуть дівчата!
Хай весніють і меткі
молодиці-ластівки,
навчені кохати!

Хай живе Республіка
і хто в ній при владі!
Хай гаразд живе народ,
хай ріка пливе щедрот
наших меценатів!

Хай навік забудуться
смуток та страждання!
Згиньте, наші кривдники –
кляті супротивники
молоді й кохання!

1997

Монетка впаде орлом чи лишкою,
поки ж вона у повітрі летить –
нехай засміється твоєю усмішкою
ця нескінченна мить.

Вигадниця-доля ховає майбутнє
у темній криниці, глибóко, на дні.
Ще прийде пора реготатись на кутні –
не знати,коли ті дні.

Монетка летить, і в криниці – ні просвіту.
Завтрашній день – то оманливий шанс.
І, згідно з умовами вічного досліду,
є тільки ти і Час.


Ступай у звабливо п’янку невідомість,
шукай навмання неіснуючу путь.
Там ні на що спертися, там – невагомість.
Розслабся – й собою будь.

2003

Российские цари бывают двух сортов
(за редким исключением из правил):
державотворец Петр, несущий страх и кровь,
или безвольно-либеральный Павел.

Опричнина, Чечня, Сибирь и Соловки –
таков налог на времена Астреи.
Залог расцвета – мощь тирановой руки
(реформы на крови идут скорее!).

На смену деспоту приходит либерал,
с ним – оттепель, надежды, перестройка…
Авансы чаяний людских насобирав,
он терпит крах и… платит неустойку:

Михайлов замок или Ропшинский дворец,
Ипатьевский подвал, Форос ли –
у слабой власти неторжественен конец,
с надеждой слабой, что оценят после.

Спешил преемник громогласно развенчать
могучего предшественника святость,
но получал взамен презрения печать
да подданных скептичную предвзятость.

А вот вождя многоцелованный кулак
народ и позже, вспоминая, славил,
как будто позабыв про Голод и Гулаг
(за редким исключением из правил).

2011

Вітре-віртуозе,
потроху заграй
coro furioso
сполоханих зграй;

зруш отетерілі
клавіші хмар;
як ключі стокрилі,
осінню мар;

процигикай танці
сп’янілих злив
і промовч уранці
туманом незлим.


Вітре-вертопраше,
осінь потіш;
ніжне танго ваше
літа миліш.

1999

– Куме, чули – новина:
таку норму вводять,
що не треба з цього дня
стрілки переводить?

– Щира вам моя подяка
за цю файну звістку!
А то в нас провину всяку
валять на «невістку»;

кожен уряд власний гріх,
значить, відтепер вже
не скидатиме на тих,
хто був в кріслах перше;

не шукатимуть одвічних
цапів-відбувайлів,
щоб «одмазувать од кічі»
справжніх криміналів.

Колись били і мене
за чужі помилки…
Врешті мода ця мине –
переводить стрілки!..

– Куме, тішитесь завчасно,
не за те йде мова:
про сезонну зміну часу –
їхня постанова!

За Москвою навздогінці
так спішили, бідні,
що зимовий час (хоч смійся!)
сплутали із літнім;

ще на аркушах тих змін
не застиг атрамент,
та вже перевів Кабмін
стрілки на парламент!..

2011

За нами темно. Мов суцільна таїна,
чорніють пралісом сторіч дрімучі міти.
Нема доріг. Зосталася одна
уява збурлива, щоб пам’ять замінити.

За нами холодно. Не гріє жар пожеж.
А жар сердець – стлумився в довгі зими.
Чи йти у зимну темряву? – Авжеж,
бо тільки там є світло невгасиме:

За лиховиддям віковічних бід
віднайдемо ясну тропу Трояню,
побачимо, як світить Світовид,
почуємо предвічний спів Боянів.

Далеко – де зав’язувався час,
удосвіта історії – в тій далі
бодай півслова, може, і про нас
промовлять віщі Влесові скрижалі.
2003

Відчинять браму і введуть у зал –
у зал колон та мармурових статуй.
І все, що я чинив і що казав,
численні «проти», нечисленні «за»,
розгляне суд, холодний і затятий.

І кожна пара мармурових більм
раптово спалахне, і на екрані
прокрутиться життя, кумедний фільм;
затим його продюсер-анонім
задасть мені свої важкі питання.

Згадаю все, що за дверми лишив, −
чого б волів не споминать – згадаю.
Почну одвіт, але забракне слів,
І той, про кого в снах кошмарних снив,
зведе
по східцях
в підземелля Раю.
2004

Хай це лунає і дивно, і дико –
з гілки зриваю я вірші індиго:
сині, як сливи, аж чорні сливе.
Рву їх, щасливий, – добро дармове.

Кожному автору вірші – як діти.
Мушу поправить: як діти індиго.
Може, шедеври, а може – і ні,
може, химерні, може, дурні.

Мрії і ява, слово і діло –
їхнім корінням є мислі індиго.
Скільки їх цвітом з гілок опада,
скільки всихає на пні без сліда…

Зовсім не з примхи і не для сміху –
жити хоч трохи в світі індиго:
в настрої інді, без ницих інтриг,
з правом не знати не те і не тих.

Мабуть, із часом, статечністю, віком
вкриється інеєм слива індиго:
звівши інакшість свою до нуля,
стану я сірий – як світ, як земля.

2010

Ось і двадцятий рік пройшов,
затихнув, мов луна промов,
ненависть потайна немов
чи нерозділена любов.

Було всього у тій двадцятці,
неначе в привокзальній ятці,
неначе в славній тій коняці,
якій так тішились троянці.

Спочатку ще точився рух ,
затим прийшли роки розрух,
був «вітер змін», та скоро вщух,
лишивши прикрий посмак скрух.

По нас пройшлися канчуками,
медведчуками й кравчуками, –
а ми ж таки на щось чекали!
Чекали ранку, наче кари…

…Лунає відчайдушно Гімн,
мов лист і мертвим, і живим,
ворушить ротеням кривим
в президії вельможний мім.

Ледь чутно кроки обережні:
блукає залом привид Брежнєв,
і переходить незалежність
у цілковиту протилежність…

З реляцій про ходу реформ
тхне формалін і хлороформ,
від щедрих прожиткових норм
хто валер’яну п’є, хто – бром.

І хоч скасовано паради,
зате роздуто апарати…
Чи будуть табірні бараки
і заґратовані палати?!

Бо знов з Хрещатика всміхнувсь
диктаторів чорнявий вус,
і знов спокуса із спокус –
нехай і митний, а – Союз.

…Двадцяте з тих кілець на зрізі,
остання з тих вар’яцьких візій:
зі Сходу сунуть орди грізні
червонопрапорних дивізій…

липень 2011

Вечірнє крайнебо беззвучно розсвічують спалахи.
Все ближчі вони, і вже гуркіт лунає здаля:
зі сходу святого – на захід над нами, оспалими,
в гримучій квадризі по небу несеться Ілля.

Четвірка небачених коней б’є в хмари копитами,
викрешує іскри, і блискавки падають ниць.
Вогненною владою – спадком од Зевса-Юпітера –
чортів настромля він на вила своїх громовиць.

Природа слідкує за тими священними вловами
на силу нечисту. Відкрито мисливський сезон.
Ось блискавка – поряд! І реготами Перуновими
сміється все небо, і солодко пахне озон.

То над головою, а то вже – на західних обріях
Іллева погоня продовжує мчання своє.
І спалахи рідшають, мов пригаса хтось поволі їх,
і грім – що чимдалі, то більше – від них відстає.

На небі не видно ні колії сліду, ні борозен.
Які ж тут допіру були громовичні жнива!
А скоро вже Спаси, а потім – окропить нас вересень,
і небо оновиться, й буде земля в нас нова.

2008

День тому
десь далеко мій неспокій був,
нині ж – він мене третирує.
У день вчорашній вірую.

Вже нема
у мені того, що вчора мав.
Наді мною – чорна тінь весь час.
Вчорашній день приходить враз…

День тому
я в кохання грався, ніби в гру,
нині ж – десь сховатись мрію я…
У день вчорашній вірую.

Все ще
не збагну я: чому вона іде?
Хай же
дивним сном прийде знов вчорашній день.

2009, 2011

Він увірвався в густе передгроззя,
в спеку й задуху
Зніс капелюхи, скуйовдив волосся,
думи роздмухав.

Зірване листя з ним полетіло,
віття і сміття.
Геть відлетіли посмішки милі,
роблені сміхи.

Вітер розкидав прокурене чтиво,
карти й шезлонги,
протверезивши осоловілих
бранців знемоги.

Тихе життя огірків-помідорів,
дачні турботи
вистудив вічністю, мов командорів
крок біля входу.

Викинув в зАкраї все, що набило
в мозку оскому, –
вітер, що путь розчищав шанобливо
блискавці й грому.

2011

Прохромлено небо жаскою хвостатою зіркою,
стривожені ночі посипано сіллю Стожар.
Подейкують, ніби з кометної гриви жаринкою
зайнявся тим літом великий подільський пожар.

Горіли хати, і дерева, й крамниці з лабазами,
горіли рибалки, музики, шевці та кравці.
Вогонь розповзався оранжевими метастазами,
жартуючи бліками світла на княжій ріці.

Не встигнув Поділ помолитись як слід, ні покаятись:
оспалим спалила його найчистіша зі страт.
Спіжевий архангел крізь дим просурмив апокаліпсис,
і, наче у Лету, в багаття пірнув магістрат.

Спливла сургучем гордовита стара магдебургія
( а гродські ключі вже давно в хазяїв на Неві... ).
Мільярдами свіч розсвітилась подільська літургія,
чи то панахида за тим, що минало навік.

За рік запалає загравою серце імперії,
задихає жаром відлуння далеких пожеж...
Історія – попіл, натомість – бундючні мізерії,
і шлях нескінченний – у ніч, до палаючих меж.
2001

Хотілося бути Есхілом, Вергілієм,
Шекспіром, Вольтером, да Вінчі…
Втішає одне: може, в спискові геніїв
згадали й мене – як «та інші».

2011

З прожитих зим, крізь днів юрбу,
Зринають дні сонцевороту,
І кожен неповторним був,
І знов повторювався вкотре.

І так помалу пречудна
Сплелась їх ціла плетениця –
Тих днів єдиних, коли нам
Здається, ніби час спинився.

Я пам’ятаю кожний з днів:
Зими екватор вже на кресі,
Шляхи мокріють, ллє з дахів,
І сонце гріється на кризі.

Й закохані, немов у сні,
Квапливіше в обійми линуть,
І в літеплі, як навесні,
Впрівають нагорі шпаківні.

Годинник сонний ледве йде,
Ворушить стрілками своїми,
І понад вік триває день,
І не кінчаються обійми.

2011

І

Всі, що є в цьому світі, делікатеси
я віддав би за гамбургер повного місяця
з тіста, духмяного ультрадалекістю
космічних пекарень, де воно міситься.

ІІ

Повний місяць у кроні сидить, як омела.
Камердинер при ньому – покручений в’яз.
Водить співи придворна собача капела,
і куняє під них задоволений князь.

ІІІ

Повня у шибці, повня у річці,
повня в криниці, з якої п’ємо,
повня в бідоні, дві повні в біноклі,
цілих три повні в старому трюмо…
Я вже заплутавсь: де ж справді те небо?
Якщо там, де місяць, – то ось воно, скрізь.
Ми в неба нічного у сонних тенетах,
і вірш цей мені лиш… наснивсь.

2011

На нічній автотрасі – вітер вихровий.
Зринає в повітрі теплий запах трави.
Десь далеко попереду – мерехтливі вогні.
Голова моя важчає, зір тьмяніє мені.
Я спинивсь на ночівлю і в готелі побачив її.
Я почув подзвін долі і подумав тоді собі:
«Це може бути раєм, а може – пеклом буть».
Вона засвітила свічку й показала путь,
а звідусіль лунали голоси –
здавалось, було чуть:

Вас запрошує готель «Каліфорнія» –
гарний краєвид, певний колорит,
вдосталь кімнат – це готель «Каліфорнія»,
завжди в будь-який час він чекає на вас.

У неї думки химерні, у неї мерседес-бенц,
у неї безліч таких милих хлоп’ят, яких вона зве my friends.
Як танцюють вони на подвір’ї – час пОтом сплива.
Хтось у танці все згадує, хтось – про все забува.
І я викликав метрдотеля: «Будь ласка, мого вина». –
«Від шістдесят дев'ятого в нас тут такого нема».
А голоси все кличуть здалеку в мольбі…
Прокинься вночі, щоб почути лишень,
як вони кажуть тобі:

Вас запрошує готель «Каліфорнія» –
гарний краєвид, певний колорит.
Там, де дні марнотратять, – це готель «Каліфорнія».
От і алібі грішному тобі.

Дзеркало на стелі. У кубиках льоду – шампань.
І сказала вона: «Ми всі тут лиш в’язні власних фантазувань».
І в кімнаті господаря зібрались вони на обід.
Ударили звіра своїми ножами, та не змогли його вбить.
Останнє, що пам’ятаю: як біг до дверей хутчіш.
Я знайшов коридор, що вів назад, туди, де я був раніш.
– Розслабся! Ми запрограмовані, щоб сприймати, – сказав вартовий. –
Ти можеш будь-коли з’їхати з номера, але зовсім тобі не втекти!

2007

Місто
випатране підземними роботами,
з викачаними надровими водами,
зневажене, спаплюжене, покалічене
місто тішиться тим, що воно – вічне.

Місто
поштрикане дохмарними вежами,
скуте в рухах своїх кам’яними одежами,
як, бува, посміхається в розтріскані губи,
зяють пустки руйнацій, мов вибиті зуби.

Місто
гріє на сонці голомозу потилицю,
минуле згадає своє і наче окрилиться:
пишні кучері парків і луки безкрайні,
де нині паркінги й масові спальні.

Леви
музейні регочуть ліпними пащеками.
Стало незатишно Кию, Хориву і Щекові:
мов бідні родичі, десь у куточку Майдану,
і Либідь поганьблена плаче до них з-за туману...
2003

Пахощами прерій і саванн
підкрадається дике літо.
Я стогам його вірю, як словам.
Навіть більше – як вірять діти.

Знов ушкварили бджоли й джмелі
la capriccio несамовите.
Теплим соком струмить від землі,
опромінюючи півсвіту.

Ніч симфонію денну згорне
в солоспів соловейка-піїта.
Так приходить, для нас – ще одне,
а для когось – останнє, літо.

2011

Чому
Озирнулася
Жінка
З
Букетиком
Свіжих
Фіалок?

2011

Опрокинувшись, небо унеслось в безграничье,
распадаясь на сотни исчезающих брызг.
И она исчезала, улетая по-птичьи,
долгожданной свободою пьяная вдрызг.

Этажи проплывали, словно кадры на пленке.
Каждый кадр – как виденье в жару, в забытьи.
В этой крале, в подростке, в гениальном ребенке
ты узнала себя? Все. Начало пути.

Наконец-то свободна, наконец-то крылата,
хоть твердили, мол, с крыльями ты родилась.
Первый краткий полет твой был начат с фальстарта,
и, чтоб снова взлететь, нужно было упасть.

Чьих-то чаяний тайных оправдать не сумела,
отреклась, как от ереси, и от собственных грез.
И на грифеле памяти белым призрачным мелом –
лишь обрывки стихов да разводы от слез.

Те стихи – пусть не буквенной россыпью в книге,
а листвою тетрадных страничек шурша,−
без надрыва поплачут о девочке Нике,
и, разбитая в долгом неистовом крике,
исцелится покоем беглянка-душа.
2002

Здійснити хадж у каталонську Мекку,
дізнатись, чи існує він насправді, –
той дивний світ, що вплив у vademecum
з тремтливих візій деміурга Ґауді:

не хмарочоси, а химерні хмари,
фортець небесних зримі бастіони;
заблуклі айсберги із крижаної пари,
нетанучі під сонцем Барселони.

Нехай нарешті відпочине око
від прямизни докучливої ліній,
поринувши полегко і глибоко
у тих будівель хвилі білопінні,

немов у спогади, про те, чого ніколи
не відбувалося ні в сні, ані насправді;
мов у знання таємні, що нікому
їх не було об’явлено. Крім Ґауді.

2003

Опівночі я вийшов в сад - а там
дерева, мов німі таємні знаки:
їх розучивсь читати ще Адам,
а нам - і поготів не розпізнати.

Опалі яблуневі пелюстки
опалово з витких стежок світились,
неначе розпорошені зірки,
злетівшись на весну, в землі відбились.

Легке тепло текло з поснулих віт,
і зорепадом облітав з них цвіт.

2001, 2011

Нива, розмокла від крові і сліз.
Небо, прокльонами зоране.
Там, де заклякли Чепіги і Віз,
марно шукали вкраїнці між звізд
зірку, найвищу над зорями.

Ту, що віщує їм сповнення мрій,
ту, що із невиді виведе.
В небі – світил стомільярдовий рій,
тільки тієї не видно зорі,
входу не видно і виходу.

Хоч би з’явився звіздар чи пророк,
хоч би про зірку щось вигадав…
Є лише морок, і море морок,
безліч чужих та холодних зірок,
тільки в безвихідь є виходи.

Може, та зірка зірвалась вночі
ще у часи незапам’ятні?
Може, був марним кожнісінький чин,
пломінь молитви даремно точив
храмів намолені камені?

Вік свій вікують співці й трударі,
йдуть з цього світу невтішені…
Рід не один так намарне згорів;
порожньо жить, як немає зорі –
піснею держаться й віршами.

2007

Благородство, Гідність і Сумління –
ось свят-воїнство, нам дане триєдине.
Простягни йому листки долонь.
Не шкодА за нього і в огонь.

Дивовижний і високий – його лик.
Присвяти йому життя своє недовгеє.
Може, і не вийдеш з перемогою,
та зате скінчиш по-людськи вік.

2010

Мій притулок – Місто Рим.
Я живу і мрію з ним.

Раз чи два, неначе в Тібрі,
я скупаюсь у верлібрі,
попірнаю у мейнстрим…
і таки вернусь до рим.

Можна – танка, можна –хоку,
мов льодяника за щоку:
посмокчу, а все ж не з’їм –
в них мені бракує рим.

Можна часом ¬– білим віршем,
можна віршем ще вільнішим.
Скільки образів у нім!
Але вірш ковзкий – без рим…

Кажуть, це – простонародно,
й так писати вже не модно,
й хто до рими наркоман,
той нездара й графоман!

Кажуть, що в англійській мові
геть пусті склади римові,
а в китайців – жодних рим
не було й не треба їм.

Тільки в нас-то все інакше!
Скільки рим у мові нашій,
ще не займаних ніким.
Як же можна нам – без рим?!

Я за свіжі слово-мислі,
за метафоричні й стислі,
і за образів нестрим…
Та чому, скажіть, без рим?..

В римах тісно, як у рамці?
Може, просто – більше праці
і (хай метод є старим)
стане вільно в рамцях рим.

Ваблять, мов міста античні,
ритми рим геометричні,
звично з ними – тож ходім:
вічне жде нас Місто Рим!

2011

До піднебесся відміряно
пряжену стін карамель
і глибоченько вкорінено
в цвинтарну пористість глиняну
ґроно важких підземель.

З космосом тихо шепочеться
в зорі устромлений шпиль.
Башта не спить серед ночі ця,
в час, коли шлях-дорогожиця
плавно пірнає у штиль.

Поряд з сестрицею-вежею
поміж сузір’їв пливе,
і потрапляє усе живе
в спрагле й нічим не обмежене
поле її силове.

Котяться хвилі каналами,
землю вкривають всуціль.
Ловить нас, в’яже канатами
і сателітів гранатами
Башта влучає у ціль.

Сипле в нас кадрами-ядрами
із замашних катапульт.
Замість полків та ескадр ми
в бій проти неї пускаємо
вірний маленький наш пульт.

Не врятуватися втечею:
входить у м’язи твої
завжди, щодня і щовечора,
Армагеддона предтечею
битва людей і TV.

І лише вранішні промені
образ зловісний зітруть –
сотнями вікон заломлені,
Башті несуть перетворення,
іншу являючи суть:

наче забутий на стартові
в зоряну даль корабель –
в небо стрімить, але марно, він,
бо якорями примарними –
ґроно важких підземель.

2007

Із чорного лона тунелю – лиш фари,
видно ще тільки вогні.
Але вже зловісне МЕНЕ-ТЕКЕЛ-ФАРЕС
сяє на білій стіні.

І в мить, коли потяг вривається з ревом, –
фатуму втілена суть, –
всередині тих, що над краєм завмерли,
екстрений чиниться суд.

Майне в багатьох гострим проблиском леза:
от би відтяти все враз.
Це істини мент, це Господні колеса
ріжуть усіх, як алмаз.

І тільки один, непомітний до того,
вирве чеку із життя
й до ніг упаде невблаганного Бога,
множачи силу тертя.

А решта, цинізмом маскуючи скруху,
звичних не зрадять личин…
«Короткочасне зупинення руху
сталось з технічних причин».

2011

Про те, що буде через рік,
"пророк" прорік.
Про те, що ж буде через день, -
анітелень.

3999

На ток-шоу молотять активніше, ніж на токах,
хоч по-справжнього путніх нема ні видовищ, ні хліба.
Хто з нас думав раніше, що буде країна – така?!
Хто підтвердить тепер, що його це провина чи хиба?!

І мені вже однаково – в записі там чи онлайн,
хто в запіллі жирує, а хто – в президентському пулі
з тих, що ллють Ніагари концентрованих лайн
й одне одному тицяють недотóркані дулі.

Я помалу почав забувати нормальні слова,
максималістські читаючи з мурів графіті
в місті, де, наче за графіком, рік проминає чи два –
і нова мерехтить марево-люція на граніті.

Здох, лінчований плебсом, останній офірний козел.
Шлях новий до блаженства нам дано – за нашої згоди:
серпантин а ля Мебіус. З надписом: Welcome to hell!
(а проте вільно вірити всім, що на небо це – сходи).

Я волів би замешкати в діжці, на подив та глум,
аніж вештатись містом, розпачливу носячи свічку:
все, що міг би знайти, – вже пливе у несплячий ньюзрум
і стікає додолу, в біжучу вливаючись стрічку.

2010

Ну от, минувся дрож в руках,
Тепер – на пік.
Ну от, зірвався в прірву страх
Навік, навік…
Спинятися нема причин,
Іду в прорив,
І на Землі нема вершин,
Що б не скорив.

Поміж неходжених стежин
Знайду свій плай,
Поміж невзятих рубежів –
Десь є й мій пай,
А ймення тих, хто тут поліг,
Сніги таять…
Поміж неходжених доріг
Одна моя.

Весь схил убравши у блакить,
Тут сяє лід,
І береже, мов заповіт,
Граніт чийсь слід;
Вдивляюсь в мрію, як в мету,
Поверх голів
І свято вірю в чистоту
Снігів і слів…

І хай десятки літ спливуть,
Згадаю вмить,
Як сумніви свої я тут
Зумів убить.
І зичила «Щасти тобі!»
В той день вода…
А день, який був день тоді?
Ах, середа…

2010

Як багатий я, мов цар морський,
тільки-но мені гукни: «Ловись!» –
світ підводний і надводний свій
виплесну, не сумніваючись!

Лиш для неї – кришталевий палац.
Сам, як пес, би – вік увесь в цепу.
Ви джерела мої щирі сріблá,
золотії мої розсипи!

Як живу я в гіркоті нужди,
і мій дім бурлацький – пустим пустий,
ти ж поможеш мені, Господи!
Не даси життя перевести…

Жодну іншу ні за яких умов
із тобою рівнять не подумаю.
І милуюсь я тобою, немов
Рафаелевою Мадонною!

Лиш для неї – кришталевий палац.
Сам, як пес, би – вік увесь в цепу.
Ви джерела мої щирі сріблá,
золотії мої розсипи!

2010

Сяйво, що йде з твоїх віч, о прекрасна феміно,
Опромінює кожну клітинку мою.
Наче в кометі, що Всесвітом зоряно лине,
Енергію космосу в рухах твоїх пізнаю.

Так не буває у цьому земному краю,
Де споконвіку існують рутинно й буденно
Люди, і їм не цікава Вселенна.
Я ж у тобі відкриваю Вселенну свою.

Є між зірок, що їх ніч розсипа незчисленно,
Диво-зоря, від якої гарніш не знайти
Инде в світах і у снах, о принадна Сирено.

Не проминуть її й погляду не відвести.
Ось та зоря, що дана провідною для мене,
Їй довіряю одній, бо ця зіронька – ТИ!
2010

Зірок на небі – як магометан,
то розпорошених, то скупчених в країни.
Мов осереддя їх – подібний до пір’їни,
старенький місяць, суфій і султан.

Забудь про хаос денних голосів
і тихо увійди у гармонійність ночі;
дитинно щиро хай душа твоя захоче
пробути в мирі до кінця часів.

Залиш при вході, мов важке взуття,
марнотні думи і тривоги тлінні.
Залиш їх днині, бо нічній святині
присвятиш нині мить свого життя.

Ти осягнеш: допоки плин ночей
на батику буття малює свій орнамент
і місячне перо п’є темряви атрамент,
не розладнатися порядкові речей.

І тільки півень (анти-муедзин)
священнодійство це спиняти має владу,
рвучи ажурний світ нічного султанату
гяурським гімном Сонцю
від низин.

2003

В країна – скрута. Тимчасова, як звичайно.
Штормить – і шторм ніяк цей не мине.
Але усіх, котрі ся борсають відчайно,
тримає добре коло рятівне
із написом на боці: Made in China.

Скажімо, щезла раптом десь крупа гречана,
а де і є, то… аж морозить від ціни.
Ну, звідки б ще нам гречку постачали,
якщо не з-за Великої Стіни?
І знову на столі у нас крупа греЧАЙНА.

Чи я в руці тримаю ручку копійчану,
чи за комп’ютером сиджу – все дав Китай.
Ось засвистів на кухні мій китайський чайник,
в китайську чашку ллю китайський чай
і п’ю із вдячністю тобі, о China!

P. S. (майже за класиком):
Мені відкрилась істина печальна:
наш світ врятує (чи захопить?) China…

02.2011

Веселе вогнище відкраяло у ночі
шматочок простору – для світла і тепла.
Безпечно тут – допоки палахкоче
маленьке сонце між золи й зела.
А вже за крок тобі спада на очі
глуха завіса небуття і зла.

Дерева хилять віти до багаття,
ворушать змерзлим листям у диму.
В цю мить, здається, можу пригадать я
таке ж багаття сто віків тому, –
коли вогонь, всевладний, як прокляття,
так само ревно відганяв пітьму;

іще пригадую, і бачу, ніби навіч,
когось далекого, що гріється при нім.
Гострішають чуття мої, і навіть,
мов поряд, чути: хмиз тріщить в огні.
І ніч така ж; так само гнеться павіть.
І тепло од вогню. Йому. Й мені.
2002

…Я стою в глибині снігопаду…
…Я лечу повз мільйони світил,
мимо безлічі білих світів,
гіпнотичну їх чуючи владу…
…Я стою в глибині снігопаду,
він мене у свій космос пустив…

…Угорі, і довкола, і всюди
непросіяний падає сніг…
Поза мною іде, і в мені,
проникає у мозок і в груди…
…Угорі, і довкола, і всюди
все пливе в сніговій пелені…

…З тихим шелестом, з мірністю пульсу,
з неухильністю вищих істот
з неба мчить біле військо – і от
завойовують Землю прибульці…
…З тихим шелестом, з мірністю пульсу
сніг лягає на місто марнот…

2011

ЛІРИЧНА

Тут лапи в смерічок здригаються скрізь,
тут птаство щебече лякливо.
Оселя твоя – зачарований ліс,
з тих хащів піти неможливо.
Хай бузок облітає на кшталт завірюх,
хай черемуха сиплеться з гілки –
все одно я тебе звідсіля заберу
до палацу, де грають сопілки.
Твій світ чародії на тисячі літ
сховали від світу й від мене,
і маєш ти цей зачарований світ
за всесвіт увесь нескінченний.
Хай за хмарами місяць, хай вранці в бору
ні росинки на листі немає –
все одно я тебе звідсіля заберу
до світлиці з балконом на море.
Який буде день і година яка, –
ти вийдеш з пітьми несміливо, –
коли я тебе віднесу на руках
туди, де знайти неможливо?
Украду, як цей вчинок пробачиш мені, –
я ж розвідав усі там пролази.
Та погоджуйся хоч би на рай в курені,
раз вже зайнято кимось палаци.

2010

В музеї мумія лежала,
нікого в світі не чіпала,
ще й на туристах заробляла
доляри у бюджет.
А тут удерлися вандали,
їй руки-ноги відірвали
і всі коштовні причандали
пошматували вщент.

Якщо є зуб на Мубарака –
питайте з нього, неборака.
До чого тут з мощами рака?!
за що їй цей погром?!
Вона з якоїсь там епохи,
молодша за Хеопса трохи,
і про сучасні замороки –
ні духом, ані сном.

Хто винний – все на «Вікіліксі»…
Лиш пам’ятай, Єгипте: в дні ці
не відвернулись українці
від пірамід твоїх!
До Шарм-аль-Шейху та Хурґади
летять нові "інтербригади"...
Донбасу, Києву й Карпатам
все - "пофіґ"?! Сміх і гріх...

5.02.2011

Обов’язком, Вітчизною, Добою
блюзнірили, як завжди, владарі.
Та не слова - серця вели до бою,
у полум’я багрової зорі,
на поле смерти, де запросять в гості
нерівна боротьба і лютий розстріл,
де на юнацький спів, на квітень їх
січневий і довічний ляже сніг.

У вирвах – рваних ранах того поля,
у шанцях, мов у лініях руки,
читалася країни чорна доля,
пекельні дні і прокляті роки;
плакатні фарси та життєві драми,
надії поруйновані і храми,
коли князі терору принесуть
війну, і голод, і неправий суд.

А поки – бій. Розв’язка. І світанок.
На юних лицях сніг, неначе гіпс.
І вже не тане сніг на них, не тане,
фіксує неповторність їхніх рис...
А на столицю марширують зайди,
і сонце України скоро зайде,
і вкажуть поїздам новий маршрут:
на Соловки і Колиму – від Крут.

2004, 2019

Усім відома теза:
ми – те, що ми їмо.
А тут читаєш пресу –
і сумно, аж до стресу:
ми ж є суцільне гмо!

В Кабміні на нараді
про це розмови йдуть,
і у Верховній Раді,
і в овочевім ряді,
де бульбу продають.

Колись ми всі здавали
на норми ГТО,
картоплю їли й сало,
жили собі й не знали,
що є десь ГМО.

Ми йшли до комунізму,
який був там – ген-ген!
А ворог лиховісно
щурам до організму
кролячий вводив ген.

Тепер все геть інакше:
ми – члени ВТО.
Демократичним ставши,
усе суспільство наше
боїться ГМО.

Від нього в нас, сердешних,
чи в наших дитинчат
повиростають клешні,
а ще хвости, й нарешті
два роги застирчать,

і стануть всі зелені,
мов ті, що з НЛО.
Тому й кричать зелені
за грантівські «зелені»:
«Геть кляте ГМО!»

Все має, прошу пана,
«Без ГМО» ярлик –
олія, хліб, сметана,
вода холодна з крана,
насіння і часник…

І кажуть, ніби вийшов
оце на днях указ:
щоб все було ясніше,
«Без ГМО» напишуть
на ДЕЯКИХ із нас!

Тому-то, громадяни,
пильнуймо, що їмо!
Що не гниє, не в’яне,
не їсться гризунами,
лише самими нами –
то є напевне гмо!

Хай лиш свого городу
врожай у казані,
та й ці дари природи –
боби, коренеплоди,
хоч би й гриби з-під плоту –
мо-ди-фі-ко-ва-ні!

2011

Вони знов кажуть – затягти паси нам,
самі ж в цей час затягують гайкИ.
Невже струїли рабства діоксином
кров українців на усі віки?!

2011

Відлетів дивнокрилий птах,
що його ти шугнув від себе, –
шанувати його не став:
гейби мало птахів у небі?!

Марнотратнику! ти гадав,
що довкола усе – назавше;
самоцвіти ти розкидав,
мов дитя, їм ціни не знавши,

і проциндрив так день за днем
(а коштовним із них був кожен),
і не відав, що все мине,
а найшвидше мине хороше;

не ловив ту єдину мить:
– їх ще буде таких вдостачу! –
щемно сумнів тепер щемить:
чи не марно і цей день трачу?

…Птах сіренький сів на сосну.
Це не т о й – той не вернеться більше,
але я його геть не жену –
я кавалок душі відітну
і посиплю йому крихти-вірші.

2004

Абсурдність буття відганяє пріч
струнка, мов Псалтир Давидів,
п о е з і я – єдина реальна річ
у світі химер і видив.

Для когось вона – лиш слова пусті,
для когось – лиш гра знічев’я,
але у пітьмі тимчасовості
мені вона є свічею

і символом віри. Нехай звучить
це надто банально й просто –
весь час переконуюсь, живучи,
як тоскно без неї й плоско.

Поезіє-любко! Не зрадь, прошу.
Не бавитись, а боліти
тобою я прагну. Й не залишу
одної з тобою орбіти.

2004

В англійському банку, в підземному сховищі,
сейфів броньованих раб,
за сотнею хитрих замків, невідомий ще,
спить зачарований Скарб.

Світ нагорі, ледве зрісши висотками,
в урвища падає криз ¬–
в цей час унизу обростає відсотками
чийсь несподіваний приз.

Десь землю захланні замучили заступи,
вчені десь трощать списи,
чужих таємниць розбираючи записи,
в мотлох встромивши носи.

Банки одні було другими з’їдено,
ртуттю зливавсь капітал,
і власник новий переймав заповідане –
тьмяний чужинський метал.

З давніх гросбухів в комп’ютерні файли
дивне ім’я перейшло:
Mr. Pavlo Polubotok, Esq.
Далі – кругленьке число.

Довкола цих зливків устиг наснуватись
пліток і легенд цілий міх.
Навіть подеколи може здаватись:
скарб цей насправді є міф.

Значить, дарма сподіватись і марити:
де він, джекпотик наш, де?
Так Україна, обдерта, обманута,
справжнього гетьмана жде.

Та поки світ світом, манитиме солодко
вдачі мрійливої карб –
гетьманське золото, демонське золото,
бідної нації Скарб.

2010

Січень. Мерзне місто N.
Вітер дме в шпарини.
Незабаром гепі-енд
прийде для країни.

Всюди зграї диких псів.
Сірий смог на місто сів.
І, немов знамена білі,
на мотузці – ряд трусів.

Зранку в місті кепський дух
стелеться над ґрунтом.
Ті, у кого добрий нюх,
кажуть: пахне бунтом.

Замість пафосних реляцій
і ганьби капітуляцій –
недарма! – червона стрічка
має на гілляці.

У сусідньому дворі
оселились круки –
бовваніють на зорі,
мов вар’яцькі глюки.

Крук – це птах не просто так.
Це, скажу вам, точно знак,
і зимовий шквал здається
вєтром яростних атак.

На потіху дітворі
і на лихо кризі
ополонку на Дніпрі
прорубали в кризі.

Від начальства до народу –
всі пірнають в зимну воду,
бачачи, немов у сні:
всі давно лежать на дні.

2009

Студентки, а здебільшого – студентки,
зачахлі від навчальної стоденки
(коли грудневі в Київ линуть холоди),
ідуть, біжать, прицокують – сюди;

таять непевність, острах і досаду,
щоб тут, навпроти змерзлого ботсаду,
ізвідки ледве-ледве видно універ,
зайти в магічний квадратóвий сквер.

На цю нагоду – шалики й хустини
з’являються над пасмами густими,
побожність ув очах, смирення – у ході.
До них прихильні, ждуть на них святі.

Розчахнуто вікно в четвертий вимір.
Поблажливо сміється Володимир,
зоріючи на милих правнучок своїх –
рабинь богині Долі боязких.

Зіницями Варвари й Катерини
освітлено ці візантійські стіни,
і лики мучениць вбирають молитви…
Про це колись молилися і ви:

щоб усміхнулось щастя іспитове,
щоб заскладного в них не запитали…
А стиха додають – щоб Пан Господь поміг,
і суджені скоріш зустріли їх.

2009

Все більшає мостів через Дніпро,
та все складніше – береги злучити.
Країну рве розділення злочинне,
а півкраїни – це ніщо, зеро.

Червона стрічка, туш… І йде рапóрт:
Об’єднано успішно! Знову разом!
І всі – немов під веселеньким газом,
і краять, як свій край, святковий торт.

Два берега, дві пісні, два життя.
Наліво – ліве все, направо – праве.
Не переправи близько, а розправи,
і не розвідать броду до пуття.

Цей берег – неприборканий стрімчак,
а той – безмежне тванище пологе.
А десь внизу – замулені пороги,
невидимі крізь воду і крізь час.

Обманюєм себе: і там, і тут –
такі самі, однакові ми, схожі!
А схожі – тільки погляди ворожі,
націлені на протилежний кут.

Чи це Дніпрова сіра широчінь
протистоїть поромові та мосту?
Провалля, прірва, далебі, у мозку –
на зламі сенсів, стилів, поколінь.

Ще мосту не готовий навіть шкіц –
того, який з’єднає всіх нарешті.
Його майбутні камені наріжні–
ген, бачиш, онде, кола розійшлись! –
жбурляють в воду дітлахи безгрішні.

2010

Пряде павук поволі павутиння,
і всує не підуть його труди:
хоч би кого не занесло туди,
на всіх чекає дивна милостиня –
спізнати сповна марність суєти
та недосяжність власної мети,
б’ючись у срібних путах Провидіння.

Загорнуту в мережива шовкові,
спостигне жертву неминучий крах,
однак іще її мізерний прах
прислужиться життю. І павукові.

Аби її губитель не зачах,
роковано їй щезнути в зубах
голодної павучої любові.

2000

Мініатюрний тигр кульгає підвіконням.
Через короткий час оця бджола помре,
бо часточка її стирчить в моїй долоні,
ллючи, неначе кров, нектарове амбре.

Бджола вже без жала. Бджола, вважай, без-жальна.
Бджола іще б жила, давала б добрий мед,
але знаряддя зла – людська рука безжальна –
означила фінал, урвавши звучний лет.

Іще басова трель гуде в лабетах шиб.
Зривається на виск... Змовкає... Все, фініта.
Та встромлений в людину чорний шип
продовжує – назло природі, – жити,
щоб недолітаний бджолою злотий вік
відбувся – як трутизни ярий сік.

1999

Цей вірш я присвячую тобі –
з котрою я ще не знайомий.
Я довго ішов, та сприймав всю дорогу
цей світ, мов картинку з ТБ.
Я часто себе не знаходив в юрбі,
мав час, але нудився в ньому,
і це було тільки за день до того,
коли я зустрів тебе.

Не знав я ціни простим словам,
не бачив у поглядах – знаків
і думав, що вже не зазнаю нікого,
хто з серця луску зішкребе.
Годинник я свій по-вар’яцьки зламав,
годин розпроклявши однакість,
і це було тільки за день до того,
коли я зустрів тебе.

Я був уже зовсім здавсь марноті,
забувши про мрії стобарвні.
Без віри – у диво, в людину і в Бога –
верстав животіння тупе.
Комусь розповім про дні й ночі пусті,
мов казку повідаю давню, –
хоч це було тільки за день до того,
коли я зустрів тебе.

2007

Упав туман, скорботний і німий.
Втонули звуки у вологій ваті.
І голос мій – здається, вже не мій,
обчухраний об верби кострубаті.

Якісь вогні, прозорі міражі,
в тумані сновигають, мов сновиди.
Довкола простелилися чужі,
туманні, як майбутнє, краєвиди.

Самі шпилі, пробивши тіло мли,
із невиді у невидь рвуться д’горі –
Туди, де хтось вітрами вертить млин
осінніх навісних фантасмагорій.

2000

На цій землі стояли курені
козацької залоги,
й Межигірський виднівся Спас
з Кирилівських висот.
Підтвердять куренівці корінні
(лишилось їх ще трохи):
вогонь прадавній тут не згас
під ковпаком вигод.

Хоч на Сирці все більше мілини,
а не бистрин отецьких,
і човен, як в старі літа,
не запливе сюди, –
та, невидимі, крутяться млини
по берегах сирецьких,
і весел плюскіт доліта
з веселої води.

На торговиці схрещені шляхи
гудуть невтомним гудом,
і там, де нині хідники
бридкий засіяв крам, –
з-за пелени, з туману, з-під юги,
з-під плит, укритих брудом,
випростується крізь роки
убитий хамом храм.

Тут вихрились вітри повстань і війн,
і звідти, де Преварка,
під прапором щораз новим
чужа вступала рать.
І мосту залізничного прогін,
мов тріумфальна арка…
Та тільки час – постановив,
кому тріумф справлять.

Втікай сюди із міста суєти,
де кам’яні фантоми,
де ти, розчавлений в юрбі,
де в тебе дежа вю.
А тут недавно ще були хати
і стріхи із соломи –
у цій осиці, в тій вербі
їх обриси живі.

Піввікові каштани й ясени
тримають ґрунт підступний,
і, їхній ветхий побратим,
прасує дні трамвай.
Країно куренів, хоч натякни,
який твій день наступний,
чи не загубиться у нім
мій куренівський рай.

2009

У жовтому світлі нічних ліхтарів
вулиця – порожня й німа:
ні перехожих, ані птахів –
нікого ніде нема.

Отруйно-зелені крони осик
клякнуть під очима ламп.
Мов декорація, мертве усе
в сяйві уявних рамп.

Освітлені вікна, та в них – ні душі,
хоч би промайнула тінь.
І моторошно стає на душі –
бо пусто, куди не кинь.

Здалося мені, що ось прийду в дім,
а і в ньому – нікого теж.
Тиша у вухах гуркоче, як грім, –
стерильна тиша без меж.

І порожнечею телеефір
зяє, ніби прірва вночі.
І з телефонів на кожен набір –
автовідповідачі.

І згадую я, що все було так
Завжди (це ж зрозуміла річ!).
В цілому світі я – одинак
уже мільйони сторіч.
На мертвій планеті, мов на кораблі,
мчу повз такі ж мертві світи.
І вже довічна ніч на Землі,
і сонцю вже не зійти.

2008

Сліди на снігу залишаться з ним,
коли він розтане: зникає зникоме.
Що більше минає осеней-зим,
то більше стає все довкіл незнайомим.

Великі будинки, красиві й чужі,
мій заповітний зáстили обрій.
Оку – окейно, та душно – душі,
наче в гігантській ватяній ковдрі.

І, мов попри мене, плине життя,
на хвилях несе свої речі зужиті.
Незчувся, як майже достигли жита,
а мріяв і я – ловцем бути в житі.

Шукаю ще й досі. Що саме – забув.
Та, мабуть, коштовне, бо часто сумую
і плачу за ним. А ще кличу і зву –
те, зникле із невідь-якою зимою.

І падають зорі. Даремно, на жаль,
тому що бажань вже не чую у серці.
І тиха така, майже мертва – печаль
(що зникне зі снігом?). О доле, не сердься…

2007

Заборовського брама в ошатній обнові,
і, неначе славетні рядки Бажанові,
ґрона білих колон і легкі, і стрункі,
й візерунків струмують струмки.

Потонули ворота у землі по коліна.
Шар за шаром – епохи, роки, покоління –
наростали, і вгрузло в історії твань
одне з кращих культурних надбань.

Двісті років тому замуровано браму,
височайше заказано йти дорогою прямо.
Хто ж не збочить, не піде брудним манівцем, –
той до стіночки стане лицем.

І відтоді з гламурної лиштви бароко
визирало більмасте циклопове око,
а з будинку навпроти – сто зрячих очей
пильнували порядок речей.


…Знов відчинено арку – та тільки кудою,
через неї пройшовши, іти нам ходою?
Замість світлого шляху – новий манівець,
і усе, що було, – нанівець.

2008

Твоя свобода – то крихка ілюзія.
Ти на свободі і не жив. Ти – в’язень.
Тюрма твоя – знайомі, рідні, друзі
і ланцюги взаємних зобов’язань.

Довкола ґрати, їх не перерізати,
а втім – тобі й нема куди втікати:
увесь твій світ – це камера, де зріс ти;
вершина твоїх мрій – візит до ката.

Пиши на стінах недолугі віршики
і, перечитуючи, скній, як камінь.
Щó б ти не вирішив – не ти це вирішив,
а той, хто має всі ключі від камер.

2006

Білі колони розкішних аркад
вкрилися тріщин прожилками.
В атріумі апельсиновий сад
всихає – гілка за гілкою.

З літер на фризах сиплеться пил,
і літери теж відпадають собі.
Янгол на вежі стоїть без крил,
але ще сурмить на трубі.

А вікна віталень і спалень вілл
зашторені багатозначно.
Від прорікань Кассандр і Сивілл
вілли ховаються лячно;

плекають ілюзію вічних вигод,
задохлі у смороді хтивости.
А звірі й птахи оминають сім год
це місто, цураючись гнилости.

У залах під стелями із кришталю
лжа патетична свій править бал,
оздоблює кинутий без жалю
на співгромадян легіон кабал.

А в затишних нішах у спеці терм,
під егідою гедонізму,
розмови довкола конкретних тем
дзижчать камінцями цинізму.

Це місто живих мертвяків і сновид,
цей філіал лепрозорію
ще животіє, хоч пурпурний схід
над ним вже свій плащ розпросторює.

Лиш крайні квартали ледь вловлюють гул,
і куряву бачать із мурів пости.
Та місту байдуже, чи гот там, чи гун, –
міські арсенали пусті…

Останніх щурів вистигають сліди.
Вже сонце щезає за тінню.
І статуї владців – на подив орди –
одне золотіють над тлінню.

2009

Се хмарочос, кістякуватий перст,
старезним містом піднятий повчально, –
поважніший, аніж церковний хрест,
що десь внизу, маленький і звичайний.

Се хмарочос. Над ним – лише птахи,
птахи та хмари, і ще неба клапоть.
Від архітекта він набравсь пихи
і певности, що шпилем в небо втрапить.

Там, унизу, тікають хто куди
малі будинки від його громаддя.
А він – страшний, неначе знак біди,
болячка міста і його прокляття.

Під ним якась не наша авеню,
хоч назвою ще від князів струмиться.
Се хмарочос, зухвалий парвеню,
що втерся між шляхетні кам’яниці.

Вантаж своїх граційних кілотонн
над іншими всіма несе врочисто,
він – сам собі і влада, і закон,
кінець історії розчавленого міста.

2008, 2020