Прошу Людину!
Ну хоча б одну!
Щоб за годинку щирої розмови
Минути нездоланну тіснину,
Пригадуючи потім тепле слово.

Прошу людину.
Можна далі, десь,
Де небо до землі доходить краю
Щоб відчувати - ми одну долаєм
Ту Річку Часу, що невпинно йде.

Пошли Людину!
Щоб в суровий день,
Коли вже сили вичерпані вкрай
Наповнитись словами: "Як ти? Де?"
"Молюсь за тебе, не переживай!"

Підтриматм того пошли мене,
Хто падаючи від знесли просить:
- Пошли Людину, і для мене досить!
Таку, що у біді не обмине.

Минає час. Заплутались у вітті
Чи відголосся, чи забуті сни.
Мені здається - я іще у літі!
А бабиної повно сивини...
Не озираюсь я, прямую далі.
До зльоту, до останнього "бувай!"
Колись ти дарував мені конвалії,
А нині перетнув зимовий край...
Мені до тебе - бігти-недобігти.
А часу тінь лише крилом змахне,
І там, де простір змінює орбіти,
І ти вже дочекаєшся мене.

У слів є здатність - залишати нас,
Бриніти там, де наш вже й слід схолонув.
Слова не потрапляють до полону
Чуттєвих пасток. Їм підвладний час.

Минуче все в Хароновім човні
Повільно Стіксом проплива повз мене.
І тільки Слово з свічечкою "І"
Залишиться предивне й сокровенне.

08.07.12 Умань

Надарма жодна йота не мине,
Сувоям таємниці шепче вітер.
Із права вліво світ хитнув мене.
Без голосних і без великих літер...

אוּמָן
2020

В Скрижалях Вічності не стерти помилок,
Дим полину не вивітрити святом.
Моя Країно! Твій наступний крок
Зійде зерном, чи битиме набатом?
Гірчить полин... Та то не гіркота.
Куди гіркіше достеменно знати,
Що рідна мова, чиста і свята
На суржикові друзки перетята.
Які слова сьогодні сієм ми?
Чи їх ковтати з соромом нащадкам?
Голубка з жовто-синіми крильми
Глядить пташат встановленим порядком.
В пташат окріпне махове перо,
Хай не в чужих світах – у ріднім краї
На рідній мові хай пісні складають,
Співають, вірять, врожаї збирають,
І сіють зерна слова на добро!

2010 р.

Напиши мне о том, что короткого лета не жалко.
Напиши, что ты счастлив безумно сегодня и тут.
И о том, что туда, ближе к югу, под осень фиалки
Намечтали апрель и опять безрассудно цветут.

Напиши пару слов. Я не стану их Фрейдом тиранить.
Я поверю тебе, что действительно все это так.
Время в каждой судьбе выделяет момент на Нирвану -
Территорию жизни, попавшей под радужный флаг.

В этом семиполосье я лента небесного цвета.
Мне не хочется слышать о боли. А уж о твоей
Говорить не приходится. Пусть выметается лето,
И пусть осень тебе подает золотую карету.
Лишь на экстренный случай я все-таки жду у дверей.

Умань 07.11р.

Там, где песков зыбучих край родной,
Где волны не водой - песком смывают
Следы идущих, а вода бывает
Дороже жизни. Где пустынный зной
Пропитан едкой горечью полыни,
На трассе, по обеим сторонам
Есть знак дорожный, не привычный нам -
"Заправь машину! Впереди пустыня!"
Мне по-сердцу как бритва этот знак.
Глазами сердца вижу я все чаще,
Как тысячам машин, беспечно мчащим,
Готовит впереди пустыню Враг.

Ты уксусом обид наполнил бак,
Непримиренья плесень взял в дорогу.
Как ты пройдешь пустыню эту, как?!
Хранят барханы исповедей много.
И имена всех тех, кто пренебрег,
Упал в пустыне, гибель не отстрочив.
Взывает ныне каждый глас пророчий:
"Заправь свой бак! Повелевает Бог!"
Не будет так, что Слово в преизбытке,
И воду жизни зря кувшины льют.
Свернутся дни свободы, словно свитки,
И рухнет ленью вяжущий уют.
И будут крылья у молитв вздыматься -
Тесненьям и гоненьям ближе высь!
Но, чтобы в постыженных не остаться,
Чем, оглянись, успел ты запастись?
Что приобрел за годы мирной жатвы,
Чем прилепил к земле усталый дух?
Забыв, что будешь ты одним из двух,
Что мелят в жерновах. Ты ль будешь взятым?

Не сразу начинаются пески.
Нет четко обозначенной границы.
Простор свободы дал ветрам мирским
В глаза и в мысли, даже в души впиться.
Забудь обиды! Ближнего прости!
Скажи душе, такой беспечной ныне:
"Еще всего один этап пути.
Заправь машину, впереди - пустыня!"

Умань 2008

Если...
Если все равно - из двух зол одно,
Значит, можно, вспыхнув, зажечь в ответ.
(Жизнь какое-то фуфловое домино -
Пруд пруди пустышек, а дублей нет).
Нет так, что бы поровну, посреди,
Замереть, как маятник, отстучав.
К счастью дверь окажется без ключа,
Или ключ окажется без двери.
Завтра будет завтра и все дела.
Между "до" и "после" - слепой каньон.
(Если где-то занавесили зеркала,
Значит, кто-то выкупил этот кон!)

И часы песочные тоже врут,
Время лечит дозами мышьяка.
Мы на брудершафт с тобой выпьем, Брут!
И с иллюминатора в облака...
__бросим взгляд, не жалуясь на обрыв.
Просто - метр семьдесят вечный шкаф,
(Ладно, твой длиннее на два вершка),
Сплавят в Стикс порогами вод Мерив.
Будут воды горькие бить в борта
Жизни, уплывающей, как каяк.
И на этом кончится пустота,
Ну, во всяком случае, хоть моя...

Киев 2004г.

Зачем касание Огня?
Ожоги вряд ли душу красят.
Любовь моя, оставь меня.
На этом новом круге пас я.

Я дальше, чем возможно быть.
Полуобхват земного шара
Какая б выдержала нить?
Какая б выстояла пара?..

А к нам все так же, невзначай,
Весна приходит дерзновенно.
Любовь моя, не оставляй!
Ты лучший взрыв моей Вселенной.

2012

Вмивалося небо, вдягало веселковий обруч.
Віршований бій невідступно поширював фронт.
Ми – дві паралелі, змальовані майже що поруч,
І нашу дотичну, напевно, сховав горизонт.
Ні в якому разі мене той діагноз не тішить.
Холодні, лапаті як сніг, перемерзлі слова
До спеки липневого дня пасували не більше,
Ніж лебеді білі, що так і пливли з рукава,
До сірого суму і чорного блиску церати,
І дивних думок-посилань в позачасний архів.
А ті силуети, що поруч могли пропливати,
То тіні лише відлетілих учора птахів.

Умань 04.2012

Я з осені вийду у зжовклій тіарі
(Як Ною вдавалось знайти всім по парі? ...
І де той фарватер між «ліво» і «право»?)
Життя – розфарбовка. У когось яскрава,
У когось не вистачить фарби і хисту.
Зразок? Не до нього! І далі по змісту.
Комусь до лиця монохроми відверті,
Комусь до снаги змалювати і стерти.
Така от історія, любі малята.
Без винятку всім час відтоптує п’яти
(Хтось книжку з кінця полюбляє читати).
Вінок з акварелей плести б до нестями –
Виходить же гарно! Бувають і плями,
Та підретушуємо – так наче й треба.
Ми небо фарбуємо. В колольорі неба
Вбачаєм щось інше , наразі брудніше.
І в кутику хтось так розбірливо пише:
«Фарбуйте! Усі! Відганяйте журбу!»
- По кому то дзвін? Не по мені ж, мабу...

Умань 08.12.11

В стовпчики перемножені
Відблиски на вікні.
Ми розминутись зможемо
Певно що й по струні.
Нам те уже за звичкою -
І не хитнутись щоб.
Білою рукавичкою
Доля втирає лоб.
Кажуть, що листя падає -
Буде комусь зима.
Ти мені нерозрадою.
Сльози і в зорепадів є
Там, де снігів нема.

14.10.2011 Умань

Тиша марить Віднем. Зорі сніг лоскочуть,
Вже сліди дрібненькі слід великий з'їв.
Як мені без тебе? То не проти ночі
про таке питати. В гарних хазяїв
Припнуто надійно полохливі коні.
Їх від зазіхання ревно стережуть.
А у мене тільки слід на підвіконні.
З вертикальним зльотом був тут кінь, мабуть.

... хойя снить дощами, а дощі не йдуть.

09.2011
Умань

Я не скажу тобі – «Не йди!»
Це наче б сонцю наказати
У час належний не вставати.
Є час на весну й холоди,
Час, щоб обіймів уникати,
Час віднайти чернетку м’яту
І повернутися сюди.

А інше все дрібниці, власне.
Крім щастя. Щастя – позачасне!

Київ 03.08.11

Эта рыжая выскочка - autumn for you!
Я вообще-то люблю ее, но иногда,
В этом оставленном здравым рассудком краю,
Лучше уже жара или холода.
Не выношу ее верных собачьих глаз,
Знаю ведь спросит, все-таки не смолчит:
- Ну, получилось, скажи, хоть на этот раз?
И отвернется, когда я швырну ключи.
Я делаю розы из листьев который год,
Ругаюсь с ней из-за яркости желтизны.
Красиво выходит, и мне безумно идет
Быть занятой и счастливой. И верить в сны...

31.07.11

Когда истерический дождь бьет с размаху в окна,
Рвет нервы и провода, с неба швыряет лед,
Я понимаю, что я катастрофически одинока.
... Но такие дожди не чаще, чем два раза в год.

30.07.11

Я досі бачу яблука у снах.
Я досі рву їх, ніде правди діти.
Те знає Бог, чому в моїх вустах
Тій гіркоті ніяк не відгоріти.

Минає час і зморщечок вуаль
Мене турбує менше, ніж погода.
Не ваша справа, де живе мій жаль,
І в чому є для мене нагорода.

Не на дорозі відступу – в бою,
У віршах, де лукавити не вмію,
Любові панацею визнаю.
І все молю про прощення... Для Змія.

Умань 28.07.11

Как же счастье с грустью ходят рядышком...
Удержать попробуй свет рукой!
Мне приснилось – бестелесным облаком
Плыли мы аллеей голубой.

Я терялась и глазами хлопала –
Ты так близко, ты такой родной.
Разговоры ну не то чтоб около,
Только суть обходят стороной.

Врядли так хотелось бы единственной
Для тебя мне в этой жизни быть.
Просто ты прекрасный принц таинственный –
Полетать с тобой и отпустить...

Облаком касалась нежно облика
И врастала в каждую черту.
А теперь дождинки каплют с облака...
Ну зачем проснулась на лету?


Умань 25.07.11

Міряю небо подихом –
Дихати чи не дихати?
Сіла на гілку тисову
Птаха, як синя ніч.
П’ядь поміж нами. Потім там
Будеш прощатись стиха ти.
Поки що все написане –
Винятки з протиріч.



Умань 24.07.11

Буває світ тісний. Тісний на час.
Коли події товпляться одразу.
І флюгером стає дороговказ.
Бубнявіє щось схоже на образу:
"Ну от чому усе одразу тут?!
На півжиття розтягувати можна
І розгрібати той експрес-маршрут.
А тут лиш днина, подивом заможна!
Одразу все! Як помилковий друк.
Все ліпиться на аркуші одному.
Судомний нерв просте стискання рук
Перелицює аурою брому.
Назавтра буде звичний сірий бланк
До запиту...
Вже потім, після бурі,
Оцінку дасть лише Небесний банк
Тій нерозмінній унікум-купюрі.

Зніму житло на сім десятиліть.
Здають на менше? І на менше згода.
Ви вже завдатку в інших не беріть,
Я це візьму - на нього саме мода.

Євроремонт? То копійчаний зиск -
Своє в чужі стандарти заганяти!
Комусь пасує звабний штучний блиск.
Мені простіше - лиш вікно кімнати

У небо прямо, без віконних штаб.
Ні, договір оренди не порушу!
... я тлінну ту будівлю берегла б
До часу, поки Бог окрилить душу...


Умань 05.07.11

Немає слів. Буває - бракне їх.
Що я скажу тобі, смішна і тиха,
Як стомлена щаслива солов'їха,
По вильоті з гнізда пташат дзвінких?

У тишу цю вростає мото-рик,
І їй не шкодить. Змовкну на півслові.
Я просто той далекий материк,
Де, певно, і погости веселкові.

Залізний кінь гарячий і чудний.
Він довго мчав тебе заради миті
Цієї тиші. Білий Посильний
На двох одну світлину нам залишить.


Умань 2011

Як воно, коли воно трапляється?
Вже дивлюсь на сина знизу вверх.
Він ще так незграбно нахиляється,
В лоб мене цілує. Дядьку-Стерх,
Ви ж мені маля таке приносили -
Гусінь в капустяному листку!
Хто ж той час крутнув, що вже дорослий він?
Вже й щетина - заздрість їжаку.
Я під його поглядом сильнішаю,
Постать пригортаючи струнку.
І вкриваю на ніч мамовіршами,
І молюсь за нього, й за дочку.
Господи! Вони вже снять польотами!
Збережи у штрихпунктирі спроб.
Там, де чорне з білим пересотане,
Не звернули й не розбились щоб.
Зась і волосині впасти, Господи,
Без Твоєї волі з голови.
Я прошу, по материнськи просто так,
На усіх шляхах благослови!
Скільки того часу там нарізано
Нашим долям - знаєш тільки Ти.
Обдаруй, прошу, нас в небо візами.
І, як прийде час, перемісти.

Умань 30.03.2011

Просто зустріч, пoгляд в спину.
Розійшлись.
Снів яснити плутанину
Не берись...
Випадковість в'яже вузлик,
Крекче аж.
Фоторобот миті-музи
Йде в тираж.
І уже прив'яже болем
До душі
Погляд в спину. Стань-но ж, Доле!
Не спіши...


2010 Умань

Ефект статичного тертя в житті моєму -
Порив довести почуття, як теорему.
Від жовтня, чи від самоти такі кульбіти.
Цнотливе "Ви" колючим "ти" не замінити.
Перенапруження мереж в вікні крапчастім.
Ти просто зайве забереш, що звали щастям.

І буде порожньо мені і легко-легко.
У ледь прочиненім вікні - не мій лелека
Переклює усі крапки на друзки й коми.
Не помираю. Навпаки. Іду додому.

Умань 2011

Чи я у снах тебе стрічатиму,
Чи в сни ходитиму сама,
Яка різниця? Потерчатами
Думки, безвірні, як Хома.
То крають спогади на терції,
То викорчовують слова.
Зелений дим псевдоінерції
Тугенько шию обвива...
Колись непевні ваги схибили.
(Вони вагаються й тепер.)
Я краю час товстими скибами
Психоделічних атмосфер.
Губами трісканими тризвуки
Ловлю, як вишуканість страв.
А сни по гендерому присмаку
Навряд чи хто перевіряв.

Стають зв'язки анаеробними,
Сповзає надпис по стіні.
- Ми все завжди на краще робимо! -
Щоночі кажеш ти вві сні.
А лінотип чужої гідності
Тебе смішить. Ти сам на сам
З діагнозом невідповідності
Мені, життю і небесам.

Ілюзія щастя – розкрилені межі даху.
Вдихнути не втраплю – замкнуло якесь реле.
Так репнула лунко моя шкаралупка страху.
Я ближче до неба, до тебе, без всяких «але».
Я вмію літати! (А дзуськи-таки, не долу!)
Мій давній Стерничий, і ти уже постарів.
Ми від павутиння звільняєм летючу гондолу,
В чотири руки плетемо парусину слів.
З землі нас не видко, очима не вгледиш суті.
Тумани у Києві – може іще й тому.
Гасають по палубах наші думки роззуті.
Ми їх не фарбуєм, не ділим – яка кому.
Навчитись літати – це справа на половину.
Не впасти з невір’я – ото уже пілотаж!
Згортається небо, як штокова парусина.
Пів миті до старту. Останній наземний стаж.

16.11.2010 Умань

Дивлюсь в маринарці на виріст
З калюжного монітора.
У мене була можливість
Цю землю залишити вчора.
Ліфто-інсульт. Реприза
Розтину часоплину.
Спроба польоту донизу
Вдала наполовину.
Тримали слова молитви
Приводи неробочі.
Лікар-ліфтер діловито
Завбачливо мружив очі.
У нього дрижали руки.
А Судді Небесної Зали
Продовжили час розлуки
І не амністували.

Умань 08-11 2010р.

Падають горіхи, значить, осінь.
Як там не вимолюй, не проси.
Протягами рік до схилу зносить,
Плачучи на різні голоси.

Злива ще по літньому незграбна -
Громовиця душу відвела.
Змокле кошеня, як літо бабине,
Не застало справжнього тепла.

Ідеальна витонченість ліній -
Білі коні ранків - хоч припни!
Запізнілі соняхи під інієм.
Дірочка у спокій, до весни...

20.09.2010 Умань

Життя ішло. І ми сказали все.
Чого-чого, а слів не бракувало.
А що слова? Озвучені кімвали.
І протяг днів, як пір’я, їх знесе.
Життя ішло. Туманом повз вікно.
Таку любов не гріх і увічнити.
Давним-давно ми вичерпані квити
До дна, таки. (Якщо є в болю дно)
Любов сліпа? Дурниця із дурниць!
Моя любов була на диво зряча!
Вона з пророцтв складала Пісню Плачу
І склала руки, впавши горілиць.
… Квітковий бум у свята Великодні
Не ляже їй на плечі тягарем.
Не зрозумілі нам путі Господні,
Коли так вперто ми по них не йдем…

Вечір осінній зимний, аки розмова,
Все так доречно – сходи у монастир.
Я – Білий карлик, ви тутки – Супер-Нова.
… Мудра Софія нам пропонує мир.
Що нам до миру? Спільності територій
Ми не вбачаєм, перевтомились, мо?
Щедра Софія Вас відігріє … чаєм.
Поки що вечір, холодно, ідемо.
З Вами знайомі ми десь на іншому рівні.
Певно, майстерному, посеред римо-лих,
Я і не заздрю Вашій столичній царівні
(Зміїв люблю, довгих і захудих).
Та заплітає доля верейки планів
Наших і Божих в римо-прозову суть.
Що Вам у Києві не доспівали каштани,
В Умані верби Софіївські допіють.
Клаптик землі, де розмаху було замало
Гонті з Максимом, дат випрядає мить.
Горлиці й ворони спуджено постихали,
Мовчки мудріють – то ж Чорногуз летить!

Не вистачить сили сказати тобі одразу:
- Ця зустріч остання, днів вичерпано ліміт…
Душили у грудях такі дріб’язкові образи,
Від прощення в спину такий гематомний слід…
Калатає серце, калатає. Ще не стало
(Всі автопілоти коли-небудь та здають).
Ми виграли потяг і два різномовних вокзали
(Потрощені граблі і досі прицільно б’ють).
Ми виграли правду, квітчасту, як Свято пісні.
А зболені крила нам випрасують вгорі.
… Апостилі* щастя до смерті умовно дійсні,
А право забути – то тільки твоє Гран-прі…

* Апостиль — спеціальний штамп, проставляється на офіційних документах і не вимагає подальшого завірення чи легалізації.

Умань 2010

І що то за ніч була! Матінко рідна. Досі
Від подиху млосно, від шурхоту підошов.
Пахучої ковдри мереживо розплелося,
Торочиться срібна сповідь як штучний шовк.
Які-то солодкі, медові нічні сонати
У кетяги ранку вплітав словоблуд-чарівник.

Розчулена Осінь за ніч поскидала шати
І вигином гілки ворон спокушає на крик.

Прощай і все, нічого більше.
Листок кленовий вмерз в граніт.
Де планувалась березіль ще,
Дві дати і солоний слід.

Оплаче віденська кав’ярня
Потрійний флейм за сорок днів.
Маленький Принц із буцегарні
Свій кращий трек відбубонів.

Липке віконце Інтернету
Підсліпло. Шальки аніхить.
Мій Принце, на яку планету
Змією вкушений летить?


20.10.2010

Розбитий дзвін глухий, як стогін тиші.
Лічильник кряче – все якась розрада!
Холодний сум розпалює у ніші
Четвертого реактора лампаду.
Останній зимній день. Весна назавтра
Торкне осонням пожовтілу стріху.
Відчуження, в старечім серці карта
Відселення і гомону, і сміху.
… А двері рипнуть сиво й нелогічно,
Тут від життя лишились тільки тіні.
Ламає крила журавель криничний
В німім радіаційнім голосінні.
Земля, така велика й галаслива,
Протягує до Всесвіту долоні.
Їй не до того, що змиває злива
У Прип’ять тишу у четвертій зоні…

Умань 2009 рік

Готичне щастя – осінь, цвинтар, щем.
Шпилясті дві будівлі, просто поруч ви.
Слова безпарні під м’яким дощем
Круками повсідалися на поручні.
Ковтає звично чорнокрила тінь
Квапливих перехожих сірі тіні.
Окропом капне віра Воскресінню,
На паморозь невір’я воскресінь.
...Як швидко відіграли скрипалі.
Часи часів – такий непевний строк.
Готичне щастя – жити на землі
І знати – це найбільша з помилок…

Київ 2005р.

Я бачу Осінь. Осінь каже «Все!
Досотано останню павутинку!»
Прозорих днів вкорочує плісе,
З туману шалик в’яже – що то, жінка!
Їй тільки б позолоту та парчу!
І так вдає, що, буцім, вся в роботі.
Нуртує, шепче: «Я й тебе навчу,
Як світ купати в золоті й болоті!»
Я бачу Осінь! Ви собі ідіть,
Хіба що жолудь в шпарку серця кине.
(Вже трохи більше трьох десятиліть
Вона мені щороку шле світлини!)

Умань 13.10.2010р.

В моїм житті лишилися перони.
Оце і все з минулого життя.
Ні спогадів, ні болю, ні прокльонів,
Ні підсвідомих планів вороття.
Пересипаю дні із ранку в ранок,
І вже дано з перонами на «ти».
І не даю в заставу обіцянок.
І не гублю.
Щоб раптом не знайти.

Київ 2001 рік

Згорає час, немов сухе гніздо.
Від віршів туга, й та якась прийдешня.
Яйце, чи курка, що було там «до»,
Хіба болить, як з’їдена яєшня?
Хто там останній в черзі на життя?
Кажіть вже, хай за вами не займають!
Хай бурштиніє вже часобиття
У серці, у дахах, що протікають.
Старі хатки, ще заново старі,
Як равлики, волочим за собою.
І палим час на сажу в димарі,
Щоб нею маскуватися до бою.
Куріє пам'ять, як бікфордів шнур,
Пошарпаний і шашелем побитий.
І товщає альбом карикатур
Без кого ані вмерти, ані жити
Здавалося. А час підмалював
Поетам вуса, бороди і вуха.
Один у небо, другий Стіксом вплав.
А дні-вагони сонний потяг рухав.
Вже й бій минув. І хто там переміг
Нам на граніті викарбують, може.
А поки що всього – і сажа, й сніг,
Готичні шпилі, сови вздовж доріг,
І непідкупна Ангельська сторожа.

Умань 2010 рік

Серед ночі, морозної ночі,
Небо темні сувої пророчі
Над Давидовим містом гортало.
Раптом – спалах! І світло так стало!
Що за дивне видіння ясне?
- Як то ви не впізнали мене?
Я – Різдвяна Зоря! Відлік часу
Із появи моєї почався!
Бог послав мене людям звіщати
Про прихід у наш світ Немовляти –
Сина Божого! Свято Різдвяне
Як зоря в кожне серце загляне!
Що готуєш в Різдвяну годину?
Що даруєш ти Божому Сину
В День народження? Віра і святість
То найкращий дарунок не свято!

Умань 2007р.

А зима перекотиться в літо.
Рік мовчання – занадто таки!
Розучились давно не летіти
Розкуйовджених днів літаки.
У адреси відірваний хвостик,
Я уже й не згадаю його.
(Повертатись ніхто і не просить
Гонористого духу Арго!)
Краєвиди зливаються в смуги
І бурчить ватерлінії шов:
«SOS! За бортом загублено друга!»
… Та його вже хтось інший знайшов.

Казка про мене буде тепер яскрава.
Сховано в скриньку час на кінчику голки.
Осінь? Нехай! У неї солодка слава
Співця під реквієм струн павутинного шовку.
Цей вірш мав би бути сотим із тих, що про тебе,
...яких недоречностей ми навплітали в долю.
А в іншому вимірі і в жовтні бездонне небо!
І тільки дощі там часом з присмаком солі...
То сльози радості! Вільним бути не легко
А ще й без навику. З тисячі фарб вибирати
Доле-слова. А бувають чорні лелеки?
За звичкою, з них починаю казки малювати.
Листя пожовкло... Жовтий – це колір смерті?
Іній на яблуках... Ні, колір смерті – білий!
Я казку яскраву створю! (Ти знаєш, я вперта)
Ми ж можемо мати все, що насправді хотіли.
... червоним – одвірки. Іссопу зелена гамма
Зчорніє в крові, що звернулась. (Знов таки, чорний...)
Тікає із казки відчай сіро-потворний,
Системним Ангелом створена нова програма.
Така дивовижна ілюзія – я тут гарна.
Без гриму і намагань видаватись кращою.
Тут все з ніг на голову. Казка якась Захмарна.
Іду проти Часу, ніби Давид з пращею.
Доле-клубочок котить Бориспільським шляхом,
Ілюмінатори сотні мокрих печаток...
Вже і не знаю, хто я тепер за фахом.
Боже, невже це насправді тільки початок?!!

Ладижин 2006р.

Я залишаюсь назавжди
В твоїх армованих обіймах.
І зорепадів ненадійних
Дощенту виперу сліди.
Пущу по вітру у світи
Усі непевні сподівання
І найшаленіше кохання.
Нехай… А поруч будеш ти!
Мій дальтонічний дивосвіт
Зразком усіх ідилій стане.
… Бо ж навіть папороть не в’яне,
Коли закована у лід…

Умань 2000р.

Блукає осінь в позолоті втрат.
І б’є дощами навідліг у шибку.
Колись – один на двох квітучий сад,
Тепер одному – дві розбиті скрипки…
Колись здавалось – вдвох летіти ввись!
А більшим щастя просто не буває.
Коріння слів вузлами узялись.
Листок останній списано. До краю.
І ти не той, і я уже не та.
І тінь не ляже на весільну сукню.
Коли остання взята висота,
Усі теорії відносності відсутні…

Я тебе розкохаю й забуду.
Стигне кава під стукіт коліс.
Їду. Вироком Вищого Суду
Наречена виходить «на біс».
Словникові ускладнення долі –
Тут щільнішає пам’яті крок.
(Певно, наші заручини кволі
Мали надто аморфний зв'язок).
Я тебе розкохаю і витру
Посилання на згадку про нас.
Бачиш, серця розструнену цитру
Я ховаю у сейф НЕобраз.
У жовтневій сонаті стихає
Щось, від чого б пожовк Мендельсон.
Я до смерті тебе розкохаю,
Мій прадавній, правіщий мій Сон.

Туман холодний на плечі сяде,
Проїде верхи кварталів кілька.
Здригнеться птахом промоклим гілка,
(Їй, певно, сниться цвітіння саду).

Без парасольки іду проспектом.
Осіннє небо похмуро-сонне.
Вже вечір всівся на підвіконні,
А дощ незвично-привітно теплий.

І незрадливий мій ангел – віра,
Як завжди, поруч, мов тінь чи думка.
Промокле листя складаю в сумку,
Всміхаюсь людям байдуже-сірим.

Хтось оглянеться – я може хвора?
Махне рукою – дивачка, дійсно!
А все так просто, у рідне місто
Я повернутись змогла лиш вчора.

Маленька Умань! Чим прив’язати
Змогла ти душу мою так сильно?
У нас щось в долі занадто спільне.
Ти також жінка, тривожна мати,
Ти неповторна, жагуче-різна,
І непідвладна законам часу.
Дивись, півкроку лише до щастя –
Знов повернутись у рідне місто!
Хоч хмари часу з вітрами в змові,
Душа не мокне! Як воскресіння,
Маленька Умань, я в дощ осінній
Повернусь знову
На міст Кленовий.