Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Василь Дениско (1954)
Слово, як вибух, як гарматний постріл, що своїм метафоричним динамітом влучає в ціль…



Сторінки: 1   2   

Художня проза
  1. Сірники
    Сьогодні у тумбочці знайшов останню коробочку пакистанських сірників, що лишилася з минулого року. А тоді було так.
    Коли сирени вили щодня та довго, коли пропадала електроенергія, а у сільському магазині зникли: сірники, сіль, свічки тощо, знайома продавчиня сказала, що завтра привезуть пакистанські сірники і залишила мені упаковку, бо їх миттєво розхватали.
    Така файна коробочка зо дивним зображенням якогось ніби міфічного орла зо розправленими крилами. У нього замість голови вогонь палає!..
    Якось поставив турку на плиту і хочу підпалити. Перший сірник зламався. Другий тіко задимів і все. У третього не виявилося головки, якою терти. І так мені стало противно – що це таке?! Рафінований знак вогню (Овен) і не може запалити!!! Вибрав найтовщий та кращий сірник і черкнув зо зусиллям. І шо? Сірник загорається і, проколовши наскрізь «тертушку», влазить у середину коробки. Вона вибухає, але у повітрі, бо я встиг її кинути на підлогу. У кухні враз стало нічим дихати через ядучий дим. Зіпсувало мені кавопиття.
    Нє!
    У Пакистані не вміють робити нормальних сірниів…

    2023


    Коментарі (5)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  2. Півень
    Опісля заметілі, якраз на повний місяць, ударили сильні морози – мінус 26 градусів. Ранесенько чорний давній гучномовець дротового радіо повідомив, що заняття в школі скасовано. Мені, учню початкових класів, ця звістка вельми сподобалась. Поснідавши, спускався санчатами з пагорбів над балкою разом з дітьми нашого сільського кутка. Було весело.
    Вечором тато вніс у хату могутнього півня і посадив його у велику корзину з двома вухами. Картина вражала: на півнячих сергах висіли неоковирні шматки льоду. Як виявилось, сердешний півень, п’ючи воду, щоразу мочив серги. Ну а сильний мороз довершив справу…
    Коли лід розтанув, стало видно масштаб відмороження м’ясистих відростків під шиєю – близько третини побіліло та посіріло. Півень сидів у корзині тихо, яко миша. Мабуть, біль сковував його м’язи…
    Мама, взявши швацький сантиметр, обережно зняла мірку довкола півнячої голови, щоб пошити зо фланелі захисний чохол на серги. Бо півень, скльовуючи зерно, міг роз’ятрити жахливі рани. Швейний виріб із багряної тканини вийшов файним. А вставлені резинки надійно тримали чохол. Батьки раз на добу змащували рани якимись ліками. Я часто заглядав до півня, вмостившись на стільчику біля корзини. Ніжно гладив його красивий гребінь та кришив йому свій пиріжок. Хоча трохи побоювався, бо пам’ятав, як півень нападав на мене у курнику, коли я забирав яєчка на сідалі. Ще б пак – півнячі шпори на ногах нагадували вепрячі ікла.
    Через тиждень півень явно пішов на поправку. Вистрибнувши з корзини, почав освоювати нову територію. Облазив усі закутки, і під ліжками – теж. Вигнав кота з кухні на горище. Любив дивитися вечорами, схиливши набік голову, на велику гасову лампу. Вона висіла на сволоці, мала велике розсіювальне скло і гніт не смужковий, а кільцевий. Світла у хаті було багато. А ще лампа співала – тихесеньку неповторну мелодію під час горіння. Певно, ці звуки зачаровували півня, бо він, сидячи на табуретці, міг довго не рухатися.
    Може, півень мешкав у хаті й довше, та незабаром морози пересілися, а рани загоїлися. А ще він став будити нас серед ночі своїм могутнім, хриплуватим голосом. Тож тато відніс його в курник.
    Дивні метаморфози відбулися з півнем після одужання. Коли я приходив у курник по яєчка, то півень уже не нападав як колись. Підійшовши до мене, легесенько стукав дзьобом у носок чобота та згукував своїх курочок, так – ніби знайшов їстівний скарб…

    2023


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  3. Вдалий день
    Напевно є загроза вторгнення з півночі… Бо вже місяць, як у нашому селі розташувався військовий підрозділ. За цей час воїни побудували (на стратегічних напрямках) фортифікаційні споруди та загородження. Але я не про це.
    Повіз, у черговий раз, продукти: овочі, фрукти, ягоди тощо. Повіз прямо до солдатів, бо нині вихідний і сільрада закрита. Зустрічають мене хлопці з автоматами і великий пес – вівчарка. Привітались. Барбос насторожено обнюхав мене і машину. Помітив колесо – щедро так. Віддавши сумки і коробки, я вигукав повара і розповів йому про італійські кабачки «Ніч у П’яченці». А я їх називаю – «Вечір у Палермо». Вони не такі водянисті, як наші і дуже смачні з них оладки виходять. Кажу йому – якщо треба, то зараз привезу. Повар, зрадівши, погодився.
    Моя друга поява у військовому розташуванні для собаки напевне була очікуваною, бо він виляв хвостом і терся об ноги. Прощаючись, хлопці щиро дякували, а я їм.
    Бо нам без них – ніяк…

    2022


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  4. Міжгалактична МРТ
    Давно колись ознайомився зо науковими дослідженнями щодо впливу інфразвуку частотою від 16 до 7 Гц на людський організм. У статті описувались відомі вченим трагічні випадки, що стались, приміром, на кораблях зо матросами у відкритому океані. Виявляється, що саме корпус судна передавав (під час шторму) людському тілу оті резонансні вбивчі хвилі інфразвуку.
    Відомо, що звукові хвилі частотою 7 Гц спричиняють людську смерть. Але ж звуки до 11 Гц діють у більш широкому спектрі, викликаючи різні відчуття та переживання: у одних мертвих моряків на обличчі застигла посмішка, а в инших, що намагалися десь сховатися на палубі, зарившись у канати та линви, – жах.
    Усе, згадане вище, прискореними кадрами промайнуло в моїй пам’яті, коли купол апарату фірми «Сіменс» магнітно-резонансного томографа закрили наді мною. Невдовзі стали лунати ще незвідані звуки переважно низької частоти, викликаючи дивовижні радісні відчуття. Коли ж ці звуки стали доповнюватися (підсилюватися) потужними вібраційними коливаннями, то я уявив себе пілотом космічного корабля, що долає міжгалактичний шлях, а поштовхи із зовні – метеоритним дощем, який не спроможний зруйнувати корпус, а лише трішки пошарпає його та обвітрить. Впевненість, що всупереч усьому прорвуся, наростала…
    Далі, на жаль, мій політ закінчився та все стихло. Над моїм лицем схилилася дівчина і запитала: « А чому ви усміхаєтеся?». А я їй – «Ви не уявляєте, як мені класно. Я пережив неймовірний екстаз і дуже, дуже хочу ще. Запускайте, будь ласка, апарат ще раз, а я вам заплачу».
    І тут темні, як вуглини, дівочі очі стали геть демонічними, і їхня власниця перейшла на фальцет: «Та що ж це за день такий!? То витягую зо камери напівтрупи, то жирний кабан взяв і обригав усю кабіну. А цей вусатий коники викидає.
    Ви знущаєтесь наді мною? Ви що, не розумієте, що тут все по хвилинах розписано. Чи ви хочете, щоб мене вигнали з роботи? Он у кабінці поряд вже чекає роздягнена жінка – наступна за вами. Вилазьте мерщій, а то витягну за вуха, як шкідливого кота!»
    Миттєво «приземлившись» і вибачившись перед дівчиною, я почав швидко одягатися. Краєчком ока бачив, як «відтанувши» працівниця спостерігала за мною і вже тихим, спокійним голосом промовила: «Насправді ви рідкісний пацієнт нашої медичної установи, і я вельми рада, що вам сподобалося. Ходіть здорові!» На її трохи втомленому обличчі промайнули флюїди доброти.
    Життя – прекрасне! І який відчути резонанс – ядерний, магнітний, світловий, звуковий чи флюїдальний, – не так і важливо. Головне – його спіймати…

    2021


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  5. Історія світлини
    Після служби у війську я працював у науково дослідному інституті джерел світла. Якщо тверезо та критично оцінити мій науково технічний доробок, то серед створених мною штучних «світил-одноденок» ( приміром – лампа для перевірки грошових знаків), важливою і корисною є лише одна люмінесцентна лампа для лікування жовтухи у немовлят. Лампа має монохроматичне голубе випромінювання з довжиною хвилі у максимумі – 425 нанометрів. Світло ламп не викликає побічних негативних проявів на організм, бо це не ультрафіолетові промені.
    Зразки ламп пройшли успішне клінічне випробування у пологовому будинку Києва. При вчасному опроміненні світлом ламп, хворе на жовтуху немовля можна було врятувати від подальшого каліцтва чи смерті…
    Розроблена лампа була представлена на виставках і завоювала бронзові медалі. А ще я отримав грошову винагороду. Це тішило мене найбільше, бо заробітки наукового співробітника в ті часи були нікчемними.
    Якось новий директор інституту вирішив оновити дошку пошани. Профком і адміністрація, враховуючи моє інженерне досягнення, включив і мене до списку. Я противився, казав їм, що я не публічна особа, що я то не люблю, але вони наполягли.
    Моє фото висіло на дошці тижнів зо два, а далі зникло! Лишився лише напис під рамкою. Ну ми з колегами, виявивши пропажу, посміялися і все. Але наступного дня прийшов кадебіст з першого віддлу і, зо вельми серйозним виразом обличчя, почав ставити мені дивні запитання: чи я не знаю хто вкрав світлину, або кого я підозрюю у цьому і яка була мета крадіжки тощо. Я йому відповів, що я – не слідчий і не буду тратити свій час та енергію на пошуки.
    Згодом (на вимогу директора) мені все ж довелося зробити для дошки пошани копію світлини. Добре, що у фотографа збереглася плівка. Відтоді минуло так багато часу, а я і досі не певний – хто ж поцупив знимок і навіщо.
    Хоча – здогадуюсь…


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  6. Самоскид
    На господарській частині двору стояв сарай глиняний – давній дуже. Колись там зберігалося вугілля, дрова, дошки тощо. Кілька років тому я демонтував покрівлю. І, закопавши шість дубових стовпів, зробив навіс для автомобіля. Але, кажуть люди, що на обійсті не повинно бути розвалюх. А тут світяться «ребра» посивілих від дощу та снігу крокв та бантин. Негарно якось. Та й глина зо стін обвалилася…
    Вирішив усе оте вивезти на звалище. Ранесенько пішов до власника вантажівки, щоб домовитися. Дивлюся, а він збирається їхати кудись легковиком. Питаю – як би організувати вивезення? А він, усміхаючись, каже : « Так все просто. Ось ключі. Права у тебе є. Сідаєш і вперед. Знай, що гальма спрацьовують лише після третього разу! Так що будь обережним. І воду щогодини заливай у радіатор, бо там кілька отворів від іржі через які витікає». І поїхав…
    Я уважно оглянув самоскид – рідкісний екземпляр ГАЗ- 52. Предні колеса були від трактора чи сівалки, а задні – від якоїсь більшої машини, приміром від ЗІЛа. Стекол у дверцятах кабіни не було, а капот не закривався і нагадував відкриту пащеку нільського крокодила, що вилежувався на бережку. Сидіння водія прикрито товстим шматком телячої рудої шкіри, бо пружини вже повилазили, оголюючи свої велетенські пазурі.
    Завів двигун. Його чомусь дуже хилитало (на гумових подушках), як боки загнаного жеребця, а ще руховик періодично не міг претравлювати паливну суміш і випльовув у випускну систему клубок чорного диму. Все це супроводжувалось вельми гучним пострілом!
    Коли я під’їхав до двору, то мої повибігали дивитися на чудо техніки, а сусідська кішка, спереляку, залізла на горіх і звідти спостерігала за моїми маневрами. Удвох із сином ми завантажили глину, гнилі дошки помосту тощо – близько шести тон. Довелося робити дві ходки. Опісля відігнав самоскид хазяїну. Його ще не було, то віддав ключі і гроші чорнявій симпатичній дружині, подякувавши. Вертаюся втомленим домів, а опецькувата сусідка вже(!) «висить» на тину і каже: « Ну ти і дав! Тепер є місце для гри в гольф…

    2021


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  7. Вогняна стріла
    Це було давно, коли навчався ще у школі. Романи та оповідання письменників Джеймса Фенімора Купера і Джека Лондона, фільм “Чінгачгук – Великий Змій» та инші кінострічки відкрили для мене далекий, втаємничений світ індіанців, що манив та заворожуав. Їхня войовничість та відвага, коли індіанці з холодною зброєю ішли у бій проти конкістадорів із гвинтівками та револьверами, надихнули мене виготовити лук і томагавки. А ще досягти неабиякої майстерності володіння цією зброєю…
    На дверях сараю крейдою малював мішень. І, поступово збільшуючи відстань до цілі, стріляв із лука, вперто намагаючись влучити. Першим збунтувався батько (світла пам’ять його душі) – «Якщо хочеться пострілять, то он дривитня – бери і паняй у балку! А то вже всі двері подовбані ніби дятлом!»
    А було ж іще одне – неповторне застосування індіанського лука. Спершу у металевому наконечнику стріли закріплював продовгувастий шматочок магнію. А звідки магній? Поцупив у школі. Каюся! У спортивному залі на стіні висіла вішалка для одягу з кількома (ще довоєнними) гачками із магнієвого сплаву! Про це я дізнався випадково. Тому гачки були демонтовані і замінені на схожі, але з алюмінію…
    Вночі, коли батьки вже спали, подалі від хати, я підпалював кінчик магнію. Його полум’я мало дуже, дуже яскраве та сліпуче випромінювання. А далі, похапцем, запускав огняну стрілу в небо. Безперечно ризикував, бо іскри розплавленого металу могли попасти на голову! Враз ставало видно куток села, наче вдень! Собаки переставали гавкати, а потім, коли стріла падала на землю – осатаніло вили!
    Наступного дня односельці запитували – «А хто знає, що то було вночі? Метеорит чи НЛО?»…
    2021


    Коментарі (6)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  8. Остання поїздка в столицю
    Мишко мешкав у селі під Полтавою. Ріс без батька, мати любила єдину дитину та ревно оберігала від усіх негараздів. Після школи Михайло здобув професію токаря в ПТУ, розташоване поблизу кінцевої тролейбусної зупинки. На цій зупинці я зазвичай виходив, їдучи на роботу. Запам’ятався напис на великому щиті із запрошенням вступати на навчання в училище. В оглаві (великими літерами) – «Юноши и девушки» хтось брутально змінив три букви. І заголовок вже читався: «Онаши и дерушки»…
    Після ПТУ Мишко працював у інституті джерел світла на дослідному виробництві, де ми й познайомилися. Коли приносив йому креслення якоїсь деталі, щоб виконати токарні роботи, то хлопець уважно читав його, перепитував та уточнював, у яких умовах ця деталь буде працювати. Незважаючи на молодий вік, він добре знався на властивостях металів і прагнув поділитися знаннями. Після роботи Михайло ніколи не брав участи в посиденьках з колегами за кухлем пива, завжди поспішав додому.
    Напевно, в останній рік існування союзу наш голова профспілки (ярий комуніст) повідомив про «поїздку вихідного дня» до Москви. Заманював тим, що профспілка оплачує левову частку вартості квитків на потяг. Я не збирався їхати, а Михайло, який далі Полтави нікуди й ніколи на вибирався, почав завчасно готуватися до подорожі. Зокрема, придбав нову дорогу електробритву харківського виробництва – останню модель.
    …У плацкартному вагоні було вельми душно, і Мишко погано спав. Коли потяг уже наближався до столиці, хлопець раніше за інших пасажирів вагона закрився в туалеті, щоб поголитися. Біля електричної розетки виднілись замизгані цифри «127 В», а поряд було приклеєно шматочком липучки для мух ще якийсь незрозумілий напис. Перш ніж вмикати бритву, він вирішив усе-таки вточнити величину напруги в провідниці вагону. Опецькувата жіночка з пожмаканим лицем ошелешила: «Ви що безграмотний? Ви не вмієте читати? Там же написано – 127вольт!».
    Хлопець знав електричну схему бритви. Тому перемкнув напругу зо 220 В на 127 і вставив вилку в розетку. Бритва неочікувано дуже потужно запрацювала. А ще і якісно вибрила щетину половини підборіддя. А далі щось бахнуло, зашипіло, яко гадюка, і зо сіточки, яка притискалася до шкіри пішов ядучий дим, а скрученим електродротом ніби пройшли судоми. Нова-новісінька електробритва вмерла! Як виявилося пізніше, в електромережі вагону була напруга величиною 220 В!
    Купивши в столиці якийсь непотріб, сумний та невеселий Михайло дорогою до Полтави вже не спав. Прикриваючи долонею неголену частину обличчя від інших пасажирів, він подумки підраховував витрати та збитки, а ще згадував старшого колегу, який перед поїздкою сказав йому: «Якого дідька туди пертися?..».

    2020 рік



    Коментарі (4)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  9. Червонозаді манкурти
    Один бур (громадянин ПАР) розповів цікаву історію, як його батько боровся на власній фермі зо великою зграєю, вкрай знахабнілих, червонозадих павіанів. Вони знищували посіви господарських рослин і навіть крали та вбивали свійських тварин.
    Електрична огорожа та гучнововець з якого лунав запис лев’ячого рику відлякували мавп ненадовго. Чоловік вирішив діяти підступно. Змайстрував металеву клітку зо рухливою перегородкою. Заманив ласощами туди велетенського домінантного самця – ікластого та гривастого і, затиснувши перегородкою, пофарбував павіана у дуже яскраві кольори. Особливо старався фарбуючи гриву.
    Коли випустив самця, то той помчав до своїх, а вся зграя, перелякавшись, втікала. За кілька днів прикордонники повідомили, що павіани перетнули кордон із сусідньою державою…

    P.S.
    Може варто і нам пофарбувати знахабнілого керманича у незелені барви, додавши плям, схожих на плями Лярше. І нехай вся ця біснувата команда червонозадих манкуртів залишить мою Вітчизну…

    2019


    Коментарі (9)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  10. * * *
    Перед Вербною тато натер порошку зо давніх, прадідівських цеглин і підмішав його у червінькову глину. А вагітна мама з велетеньським животом, стоячи навколюшках, підводила призьбу. Саме за цим дійством я і брат-близнюк щось там у животику не поділили і стали, як ніколи раніше, осатаніло буцатися!.. " Мабуть пора, Іванку! Запрягай коня та відвези мене до лікарні..."


    Вітаю усіх Матерів (користувачів ПМ) зо Святом!



    Коментарі (2)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  11. Зустріч
    Через один двір живе симпатичний з віїстими очима хлопчик Богдан із бабою та дідом. В цьому році йому виповнилося шість років. Мати його покинула давно, а батька немає тижнями, бо працює десь вахтовим методом .
    Коли дід та баба сваряться, а це буває дуже часто, то він втікає до нас. Тут для нього є виділений посуд і капці. Якось я випадково налив кави у його чашку і смакую біля ганку, а він помітив і каже: « А чого це ти п’єш з моєї(!) чашки?» Недавно попросив Богдана , щоб він видивлявся на вигоні ворону кобилу, коли буде гасати на волосипеді. Слухняний хлопчик кожного разу, з’являючись, гукав із-за воріт: « Діду Василю! Я їздив, а кобили немає ще!»
    Одного разу влетів у хвіртку, геть захеканий, із криком – «Є»!!! Взявши моркви і буряка, пішов. Боже, як кобила іржала, угледівши мене здалеку. І човником снувала туди-сюди, тягаючи важкий ланцюг і хапала губами та зубами за мій одяг. Обійняв, просив у неї пробачення, що півроку не приходив. Її гаряче, вогняне дихання обпікало мені шию та плече. Притулив долоню за передньою лопаткою до її грудей, а там – не серце, а ніби землетрус гупає!..
    Коні, як люди…

    2018


    Коментарі (6)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  12. Останнє відрядження
    Вісімдесяті роки минулого століття. Зима. Дорогою з вокзалу Саранська (столиці Мордови) до тролейбусної зупинки я, привітавшись, запитав першого зустрічного чоловіка – як мені проїхати до найближчого готелю. Запитав, звісно, українською, бо повсякчас намагався не переходити на «общепонятний». Малорослий мужик з козлячою рудою бородою, типовий угро-фінський субстрат, зиркнувши на мій одяг: кожушину та смушеву папаху, щось промимрив незрозуміле і хутко зник.
    Поки я шукав у записнику адреси готелів, отой миршавий привів двох міліціонерів, які настирливо запропонували мені пройти у найближчий відділок для перевірки документів. У підвальному темному приміщенні, насвітивши мені в обличчя настільною лампою, капітан довго вивчав моє завдання на відрядження, підписане директором науково дослідного інституту джерел світла, та запрошення від організаторів симпозиуму зо світлотехніки, де я мав виступити з доповіддю. Потім він ще телефонував кудись, а далі, неочікувано для мене, змінив тему дізнань. Спершу він шукав шрам на моїй шиї біля вуха, а насамкінець підсунув графічний портрет якогось Дениска, що в розшуку, на ймення Володимир і запитав чи я його не знаю…
    Вийшовши з відділка та з полегшанням вдихнувши морозного повітря на повні груди, я подумав про того незнайомця, може, з України і порадів, що йому вдалося втекти з мордовських таборів…

    2018


    Коментарі (14)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  13. Вуж
    Якось весною, коли раптово похолодало, зустрів у центрі села однокласника Миколу. Дивлюся, а він вихудлий такий, яко вуж після зимової сплячки, та ще й геть невиспаний і «пожмаканий» – ніби по ньому пробіг табун коней. Микола привіз свою вельми опецькувату дружину скупитися у магазині. Коли вона злізла з мотоцикла, то хромовані пружини амортизаторів, розправившись, полегшено зітхнули…
    Запитую його про житття-буття. А він мені: « О! Не питай! Тирлувався цілу ніч. Розбудила мене моя криком: « Миколо! Ти хіба не чуєш, шо в підодіяльнику шось шевелиться!» Встав. Вмикнув світло. Заглядаю всередину, а там вуж!!! І так дивиться на мене, начебто з відчуттям провини. Дружина так кричала, що розбудила сусідів і, швидко одягнувшись, втекла ночувати до сестри. А ще наказала мені зарубати вужа і знайти місце, де він зміг просочитися у хату. Виявляється, вуж проповз щілиною мимо зливної труби, прокладеної від душової кабіни до ями. Оце від самого ранку цементним розчином замазував дірку з обох боків стіни. А вужа (дружині правду не скажу, бо запиляє іржавою пилкою) я виніс у садок і відпустив. Воно ж Боже створіння, і йому теж треба тепла…»


    2017


    Коментарі (8)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  14. Мольфар і Палажка
    У знаменитій кінострічці «Тіні забутих предків» є мізансцени з умовним оглавом: «Мольфар і Палагна». Пригадую, що коли я вперше дивився сей фільм, то згадані кадри лякали мене своєю незрозумілою демонічністю і драмою… Щось схоже пережив, довідавшись про моторошну сільську історію, яка вразила мене. Звісно, що ніякого зв’язку між оповіддю і фільмом немає і не може бути. Але чомусь згадалося…
    Отож. Вулицею вверх, через чотири двори, жив дід Іван Марченко. Як його тільки не називали односельці: мольфаром, чаклуном і навіть – цюцюрковим бешкетником, бо все життя дід гуляв по-чорному… Якось дід попросив мене відклепати косу і, поки я клепав, він побачив на моєму зап’ястку невеликі дві бородавки. Подякувавши за косу, сказав, щоб я прийшов до нього в такий то день після заходу сонця.
    Звелів мені заплющити очі, щось там шепотів недовго, а потім, перев’язавши сировою ниткою два пальці, наказав мені не знімати добу. А ранком я був вельми здивований, бо все оте зайве зникло!..
    У Марченків не було чомусь дітей і, коли померла дружина, він привів домів одну вдову. Але через два роки, може, трохи менше і вона померла. Згодом почав залицятися до заміжньої, молодої, циганкуватої Палажки (Поліни). Мудрі дядьки відраджували його від цієї авантюри, але Іван (ніби щось пороблено) вже нікого не слухав. Поліна, проживши недовго у діда, якимось чином вмовила його написати дарчу(!) на його обійстя. А далі події розвивались дуже бурхливо і драматично. Спершу жінка привела, вже ніби до своєї оселі, законного чоловіка, а Івана вони вигнали в літню кухню. А потім – закрили сердешного у погребі, де він за три доби і сконав – так кажуть багато людей і навіть хтось ніби чув Іванове волання з погреба…
    Якось телефонує Поліна і запитує – чи немає полуниці на продаж, бо до неї наїхали гості і їм треба дати у дзьби щось. Приношу відро і бачу картину: посеред двору на ослоні сидить могутня жінка (явно важча центнера), вихоплює з великої каструлі ще живих коропів і, ударом сокири, відтинає їм голови та кидає на спориш двом жирним котам з лискучою шерстю. У деяких риб’ячих голів ще відкривалися роти, беззвучно хапаючи повітря.
    Поки низькорослий, миршавий Полінин чоловік пересипав у миску полуниці та ходив у хату за грішми, я витріщився на погріб. На кованих у кузні могутніх дверних шпугах висіло два амбарних замки. Кажу жінці: « Бачу, що двері вашого погреба на надійних запорах!» А вона, зиркнувши холодно на мене, після короткої паузи процідила – «Та нинька без замків – ну ніяк»…


    2017


    Коментарі (6)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  15. "Рахманний" ранок
    Вирішив скосити у садку траву поки вона цвіте і ще не вилягла. Шоста година ранку. Сів клепати косу. Невдовзі з-під навісу, зо свого кубельця у сіні, вилізла їжачиха і так прямо на мене суне, фиркаючи, певно від невдоволення. Торкнулася своїм довгим, рухливим носом моєї ноги, а далі дивиться – ніби запитує: «І чого його ото так рано бахкати та будити всіх!? Ну ти ж уже поснідав, а я?..» Йдемо до ганку. Виніс для неї шматочок риби смаженої, картоплину і солодкий оладок – на десерт.
    Ще й половини садка не викосив, як прийшов сусідський кіт. Добре, що вчасно його угледів, а то міг би випадково косою травмувати. Сварю його та намагаюся прогнати, а кіт ще дужче треться біля ніг. Взяв, посадив його на товсту гілку яблуні, де безпечніше, повертаюся спиною, а він вмить стрибнув мені на плече! Нє! Ну це ж не робота! Приніс до хати і мусив і кота нагодувати.
    Всю траву згріб і виніс ношами до воріт. Один фермер обіцяв приїхати тракторцем та забрати траву для своїх корів. На годиннику – дев’ята. Пора їхати в магазин за смачним житнім хлібом, бо розберуть. Заодно і кави куплю, бо без неї – ніяк! Дорогою домів, на вигоні побачив ворону кобилу. Її хазяїн дуже невдало припнув і вона закрутила товстий ланцюг навколо телефонного стовпа. Отак і стоїть сердешна, впершись головою у стовп і, може, підслуховує чиїсь розмови… Приніс із дому важкий молоток і забив шкворінь, що тримає ланцюг, в иншому місці – подалі від стовпа. Дав кобилі морквинку, погладив гриву і пообіцяв їй, що в обід принесу води напитися і розповім про вранішні пригоди з їжачихою та котом, а ще – повідаю їй на вухо про свій дивовижний сон… Вона вміє слухати і, мабуть, зрозуміє…


    2017


    Коментарі (6)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  16. Кодола-гойдалка
    Ця невигадана пригода сталася зі мною багато років тому, коли навчався у середніх класах cільської школи. Пам’ять вибіркова, на жаль, щось забулося, приміром, ім’я дівчини – старшокласниці, але все инше – незгладиме!
    Отож. Осіннього сонячного дня, на великій перерві, більшість школярів заполонили спортивний майданчик, розташований на пагорбі через дорогу. Там розкинулося футбольне поле, трохи нерівне, з нахилом до ставка (часто м’яч скочувався прямо у воду) і баскетбольний майданчик. А ще висів товстий канат, сплетений із конопляного прядива, приємний на дотик. Він був закріплений дуже високо на перекладині між двома осокорами, а внизу мав великий подвійний вузол.
    Старша від мене симпатична дівчина осідлала отой вузол і, схестивши ноги та тримаючись руками за канат, попросила мене розгойдати її. Я залюбки погодився. Ще б пак – старша, а вибрала мене, неопереного хлопчиська! Взявшись за канат, я бігав туди-сюди, розгойдуючи, а далі, вловлюючи ритм, підштовхував обережно у спину. Вона високо злітала, і вітер надимав її шкільну сукню вітрилом, оголюючи коліна. Їй вочевидь дуже подобалося, бо смішки не вщухали і вона просила ще і ще. Коли я зупинив гойдалку, геть розпашіла дівчина подякувала мені і запитала: « А ти зумієш вилізти по канату з допомогою лише рук?». Опустивши очі, відповів: «Та я пробував колись, але спромігся лише до середини, бо канат товстий і долонями важко охопити». – « Ну ти ж сильний. Спробуй. Ти зможеш – для мене». А далі з бісиками в очах додала: «А я тебе підтримаю!»
    Не задумуючись, поліз. Дівчина підстрибувала внизу, плескала в долоні і вигукувала: «Ну давай! Лишилось ще трішки! Ти зможеш!» У ту мить, коли я зрозумів, що все ж піднімусь на цю вершину, від великої напруги тілом перейшли ще незвідані раніше судоми – солодкі такі! Вхопившись за поперечину і закинувши ногу, я вмостився на ній. Відчуття тріумфу заповнило все моє єство. Поглядом кондора озирнувся. Якимись маленькими видавалися школярі – наче мурахи, ба, й будівля довоєнної школи – занизькою. Може, я б ще довгенько тішив своє себелюбство, але тут пролунав дзвінок на урок. Дівчина кликала, щоб я мерщій спускався, бо запізнимося. Я знизився вмить, обпікаючи долоні. Промовивши: «Ти – молодець» і, поцілувпавши у щоку, вхопила мне за руку, і ми побігли. Мені хотілося бігти хоч до горизонту…
    Мине десяток років і, перебуваючи в короткій відпустці перед службою у війську, я приїду в село та завітаю до рідної школи на прохання директора, щоб розповісти учням про навчання у виші та роботу. У коридорі на стіні побачу стенд із яскравим оглавом: «Спортивні рекорди школи». Там знайду і своє ім’я та вид спорту – метання гранати. На жаль, на стенді не значилось такого виду, як «лазання по канату»… Як виявилось, на спортмайданчику не було вже і каната! Лишився лише огризок завдовшки з метр, який розсупонився і від сонця, снігу та дощу – посивів. Сизі волокна космами погойдувались на вітрі, ніби жіночі коси. І вже не осягнути і не торкнутися…



    Коментарі (12)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" 5.5 | Самооцінка -

  17. Барбосам - АТО
    Коли стовпчик термометра піднявся вище 35 градусів, а вечорами не було навіть легенького поруxу вітру, у дерев'яній xаті стало дуже спекотно. Спроба розвісити мокрі простирадла була невдалою, бо в спочивальні настала справжня парня.
    Дощів ніxто не обіцяв, то я вирішив спати у садку, намостивши паxучого сіна під яблунею. Ще вмикнув ультрафіолетовий ліxтар, який вловлює комарів. Нині вони такі скажені, що випили б з мене всю кров за ніч.
    А як солодко засипляти, вдивляючись у всезіркове небо під милі серцю звуки: бузьків, що намостили гніздо неподалік на водонапірній вежі, кінського іржання на вигоні, сюрчання коників та пташиного співу. Се німе забуття, цей дивовижний сон не могли потривожити навіть яблука, які падали з дерев. У цьому незнанному едемі було так затишно і славно!..
    Удосвіта, рано-ранесенько, щось вибуxнуло поблизу. Спросоння я подумав про АТО... Односельці якось розповідали про приїжджиx всякиx. Серед ниx знайшлись "сепарати-колоради", які додумалися вивісити прапор з орлом. Правда їм дуже швидко натерли писок цеглою і вони повтікали.
    Згодом я почув первісні окрики і брутальну лайку сусіда і, за мить, знову щось шараxнуло! На кутку загавкали собаки, а в когось – і завили. Ну який далі сон? Так – напів'ява.
    Вдень сxодив до сусіда запитати: що ж то було вночі? А він (пожмаканий якийсь, із червоними очима, як у кроля, либонь, від недосипання) каже: "Бачу, ти не в курсі. Та я вже кілька днів воюю! У моєї шавки почався період... Як полізли собаки у двір – спасу нема! Я ж завчасно поклав дуже важку колоду під ворота, щоб закрити щілину. Та ти не повіриш, але вони її відсунули! Тоді я забив арматуру в землю – так вони зробили підкоп під ворітьми. Я засипав ямегу гравієм, а ранком дивлюся, а гравій аж серед вулиці розкиданий. Ну а далі я об'явив барбосам АТО. Купив петарди і всякі вибуxові речі. Сплю серед двору на розкладному кріслі і тільки починають лізти – запалюю і кидаю. Ти знаєш, відлякує годин на три". А далі, злегка зніяковівши, додав: "Потерпи, друже, скоро все скінчиться".
    Я вийшов за ті злощасні ворота – подряпані собачими пазурами і щедро помічені. По той бік вулиці під розлогою шовковицею лежала метка собак. Двоє – якісь миршаві з шерстю в реп'яxаx, угледівши мене, зразу відбігли подалі. Один з ниx волочив огризок ланцюга. А третій (здоровий пес) явно не збирався покидати стратегічний згірок. Він xижо оскалився в мій бік і загарчав, попереджаючи, щоб я не наближався. Вигляд був у нього демонічний: обсмалена шерсть на передніx лапаx і шиї ще й голова злегка сіпалась – певно від контузії. Мабуть він чекав, коли смеркне, щоб укотре взяти штурмом загати та укріплення воріт і все ж наблизитися, xоч раз, до своєї паxучої чорнявої другині з рудуватими цятиками на лобі і короткими, брунатними файними лапками…

    2016


    Коментарі (7)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  18. Рогатка
    Ця невигадана історія відбулась в семидесяті роки, коли я навчався у харківському виші. Нині, згадуючи свій вчинок, я зовсім по-иншому оцінюю його, каюся та усвідомлюю, що тоді з моєї вини могла статися драма і невинні дівчата могли травмуватися... Ну а тоді – молодецький максималізм, «комонниківське цунамі» – нуртували і инколи приводили до дикунських вчинків.
    Отож. Склавши успішно іспит літньої сесії, я сидів з друзями на горішньому поверсі гуртожитку і пив холодне пиво. Було дуже спекотно. У відкрите велике вікно навпроти (за 40-50 метрів) було видно, як студентки нашого вишу почали роздягатися у своїй кімнаті. Невдовзі, закривши відкрите вікно файною гардиною і вимкнувши музику, мабуть, вирішили відпочити.
    Згодом, допивши пиво і так і не знайшовши корисного заняття, ми вирішили розбудити дівчат. З ними якось веселіше. А як підняти їх? Ну, не кричати ж! Варіантів було декілька, але я наполіг на своєму.
    Двоє міцно тримали краї довгого, гумового спортивного бинта, притиснувши їх до лутки. А я взяв геть засохлий шмат воскової мастики для натирання паркету, завбільшки з тенісний м’яч, вклав його в середину бинта, відійшов до дверей кімнати, розтягуючи з усіх сил гуму і, прицілившись, відпустив. Снаряд полетів із страшним гоготінням і вдарив у штору дівчачого вікна, обірвавши її разом з карнизом і тюлевою фіранкою! Там піднявся лемент. А далі всі четверо дівчат, голі по пояс, звісилися на підвіконні, яко синички на гілці і дивилися вниз – на тротуар. Певно вони хотіли бачити того ненормального, який додумався влучити в їхнє вікно шматком невідомої речовини. Ха-ха! Їм і в голови не могло прийти, що той «хтось» регоче у кімнаті сусідньої будівлі!

    P.S. Се був постріл біснуватого «риму» по безневинній «візантії»...


    Коментарі (6)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  19. Невиробнича травма (Чернетка заяви)
    У верхньому правому куті: В комісію по розслідуванню обставин нещасного випадку невиробничого характеру водія Олександра Т.
    Нижче, посередині: Заява
    У день автомобіліста, після роботи (підкреслено) ми вирішили напитися (закреслено) відзначити професійне свято в битовці (закреслено) побутовому приміщенні гаража. Завгар приніс засмажене молочне порося та діжкових солоних кавунів, які поцупив у кабінеті директора з холодильника (закреслено). Випили горілки з перцем багато, може, – по кілограму. Порося не доїли, бо жирне. Залишки його віддали собаці, який дужко зрадів!..
    Близько одинадцятої вечора закрили гараж і здали ключі охороні під підпис у журналі. Дорогою домів, я – у автобусі ПАЗ-672 – побачив свою першу любов, яка сиділа на задньому сидінні. Радісно привітались. Вона, з бісиками в очах, сказала, що знає(!), що я її і досі люблю і що «гибію» нею… Ми гаряче цілувались і я вставив язик (закреслено)… А тут той дурак (закреслено) водій шалено розігнав автобус і налетів на «лежачого поліцейського»! Нас підкинуло. Спершу я вдарився головою у стелю і до крові прикусив свого язика, а потім впав та зламав ребро, вдарившись об поручні. Дівчина не постраждала, бо впала на мене…
    Долікарняну допомогу отримав у травмпункті. Ренгенівський знимок і медичну довідку додаю. Прошу комісію скласти акт за формою НТ для оплати мого лікарняного.
    Дата і підпис.

    2016


    Коментарі (7)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  20. Іпотерапія
    Конюшня навстіж, конюха зо свічкою не знайдеш, а коні – голодні. «Добре хоч вода є в іржавому кориті», – подумав я. Повісивши рюкзак на кілок огорожі, взяв вила, що стирчали в купі зеленої посіченої кукурудзи, і розніс її у довгі ясла. Кобила Павлінка весело іржала та дико гасала в загоні, бо знала, що завжди з’являюся на конюшні зі смачним гостинцем. Як завше, обійняв її за шию, відчув гаряче, вогняне дихання, нагодував морквою та цукровим буряком. Кобила так пожадливо вгризалася у буряк, що сік бризкав на запилюжені копита, залишаючи на них дивні візерунки…
    Уже ніс уздечку і сідло, як зустрів конюха – явно напідпитку. Довелось вислухати його командирський монолог із відчутним металом у голосі. Монолог, де короткі фрази промовляються з такою ж інтонацією, коли звертаються, приміром, до пеона: « Я – п’яний! Кобилу не сідлай! Візьми випрану пелюшку на тину. Поїдеш до в’їзних воріт. Там прибула сім’я. Покатаєш верхи дівчинку-калічку. Сунутимуть гроші – не бери!» Я, звісно, щось читав про іпотерапію, але щоб особисто бути причетним!.. Тому так розхвилювався, що з першої спроби не зміг застрибнути на спину довгоногої Павлінки.
    Батьки зустріли мене насторожено, відразу поцікавились: «А де конюх?» Я викручувався (пручався), як міг, і аби заспокоїти їх, розповів про себе: що верхи на коні із семи років, що коней люблю, а з Павлінкою у мене цілковита гармонія. Марійчина мама встигла розповісти про сімейні поневіряння та невдалу терапію у кримському дельфінарії. «А тут – диво-коні!» – мовила мама з легенькою усмішкою на втомленому обличчі і продовжила: «Донечка вже сама їсть і навіть заплітає кіски!» Я зиркнув на коротку Марійчину зачіску, але вирішив не перепитувати про коси…
    Підстелив помаранчеву пелюшку, посадив дівчинку і поїхав. Невдовзі Марійка простягла руки до гриви. Підсунувся поближче, а вона, вхопивши одне пасмо гриви, потім ще два, почала заплітати косу на ходу! Розумна Павлінка якось стишила свій розгонистий крок та ще, видавалося, і копита ставила на землю м’якше, як тигриця лапи.
    Хвилин за десять упертих намагань, вловлюючи ритм ходи(!), косу було заплетено. Кобила інколи сильно хитала головою, і, щоб коса не розпустилась, я зупинив Павлінку. Відірвав смужку пелюшки і разом з Марійкою (у чотири руки) вплели кісник та ще й зав’язали маленький файний бантик!
    Ми їхали далі повз височезні тополі, що підпирали небо. Якось невимовно щемливо стало на душі… Дівчинка певно втомилася, бо обережно притулилась худенькою спиною та головою до мене. А ще вона не зводила очей із банта, який злітав над гривою на якусь мить, ніби птах колібрі, і падав – то на один бік шиї, то на другий. Я ніжно підтримував дівчинку однією рукою, змахував кулаком тиху сльозу та молив Господа, щоб Він Марійці допоміг…

    2013


    Коментарі (10)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  21. А, може, просто кави?..
    Дійові особи:

    Інженер – черговий нічної зміни в телерадіокомпанії.

    Охоронець – колишній військовий, викінчений пияк.

    Ведуча – журналіст радіостанції, заглиблена у себе повсякчас.

    П’яний, як хлющ, охоронець голічерева барліжився у коридорі на більярдному столі, шість ніжок якого (як у членистоногих) уже добряче побив шашіль. Порожні пляшки диканського плодовоягідного вина, відомого як «жушка», валялись поряд на брудному, плямистому сукні. Кований армійський чобіт «заякорився» в лузі. Чоловік хропів із просвистом, а ще зрідка уві сні щось незрозуміле белькотав. Утім, словосполучення «бездиханний труп» лунало розбірливо…

    Побачена картина геть засмутила інженера. «Як оту “жушку” можна пити?» – подумав він і пригадав давню екскурсію на диканський винний завод. Бульдозер горнув кагат напівгнилих яблук, обліплених хмарою мух та мошки, до бункера-прийомника. А з-під ковша вискакували щури…

    Забравши ключі в охоронця, інженер закрив вхідні двері і браму в’їздних воріт та вимкнув світло. Невдовзі на довгому мармуровому сходинковому марші він почув чиїсь кроки, а ще – ритмічний стук по перилах із фігурного чавунного литва. Усміхнена ведуча, спускаючись, щось утаємничено наспівувала. Привітавшись, жінка запитала: «А чи не скуштувати нам духмяної і міцної кави?». «Дякую, залюбки, досхочу! Кава і секс – це те, без чого я взагалі жити не можу» – відповів інженер.

    Обличчя чорнявки зблідло і вона, сум’ятливо опустивши очі, притишеним голосом незайманої дівчини мовила: «А, може, просто кави?..»


    Коментарі (19)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  22. Загребущий бегемот
    Забіяка бегемотик став дорослим. Його півметрові шаблеподібні зуби на нижній щелепі впиралися у верхню губу. На шиї з’явився горб могутніх м’язів та ще кілька шрамів, отриманих у жорстоких боях за домінування у групі.
    Коли агресивний бегемот поранив чиєсь дитинча, то сім’я, що жила у тихій заводі звивистої ріки, прогнала його назавжди. Самець знайшов у верхів’ї притоки нове, ніким ще не зайняте місце поблизу джерела і жив там кілька років.
    Норов бегемота-одинака (і до того кепський) геть зіпсувався. Свою територію він ревно помічав та войовниче охороняв, роззявивши велетенську пащеку. Інколи нападав навіть на буйволів, що навідувались попити воду.
    Стояла страшна посуха. Ріка пересохла. Біля джерела, яке ледь-ледь живило болото, бегемот влаштував собі барліг. Вилазив із нього лише вночі, щоб попастися, і продовжував відганяти звірів і пташок від залишків брудної води.
    Невдовзі настав день, коли смердюче, стужавіле багно так сильно здушило ноги і боки, що він уже не міг поворухнутися. Немилосердне сонце підсмажувало потріскану шкіру на голові. Її щедро обліпили мухи. Бегемот відкрив очі. Повітря тремтіло від спеки, і в мареві він угледів горбате чудовисько: на голій, рожевій шиї стирчала вухаста голова з великим гачкуватим дзьобом. То був гриф-стерв’ятник…

    30.03.2012


    Коментарі (26)
    Народний рейтинг 4.75 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  23. Їжачки
    «А що робити?» ‒ запитав маму Петро, коли смачно повечеряв. Він уже встиг розповісти про свої успіхи у виші, про те, як склав літню екзаменаційну сесію. Приїхав додому на кілька днів. А далі на нього чекав студентський будівельний загін «Корчагінець» та непроста робота в нічну зміну. Надія заробити якісь гроші ще жевріла...
    «Здоїв би ти корову, ‒ попросила мати. ‒ Бо мені репаними руками довго мучитись. ‒ І додала: ‒Там біля призьби риночки стоять. Наллєш молока їжачкам».
    ‒ Так, а де ж їжачки? ‒ здивовано запитав Петро.
    ‒ Живуть у літній загорожі - десь, мабуть, під дошками помосту. Вони прийдуть до тебе…
    Дійниця була давня, дідівська. Виготовлена із тонкого латунного листа. Фігурні бронзові петлі для дужки було приклепано до боків, а дно і бічний шов пропаяно оловом, очевидно, з домішками срібла, бо воно не тьмяніло вже десятки років.
    Петро любив звуки від тертя дужки дійниці. Вони нагадували звучання скрипкових струн. Це не якесь там грубе, важке оцинковане відро, що скрипить, як немазана гарба.
    Перші цівки молока з просвистом ударяли у дно дійниці, а згодом ‒ глухо
    шурхали у піну. Цю мелодію неможливо переплутати з іншою…
    Петро, підсовуючи зручніше стільчик, озирнувся, бо почув якесь хрокання-шарудіння біля одвірка повітки. На поріжку вмостилась їжачиха, а поряд ‒ двоє дитинчат завбільшки з кулак із ріденькими сизими голочками. Вони чудно поводили гостренькими носами, вловлюючи невідомі запахи. Очевидно, вивчали незнайомця.
    Коли Петро простував із молоком до хати, їжачки чкурнули навпростець попід кущами смородини. Пили молоко з ринок спершу боязко, а потім ‒ жадібно. Мати, угледівши їх, винесла з хати два оладки і вправно наколола їжачисі на голки.
    Петро з усмішкою і якимось теплим почуттям споглядав, як їжачиха, перевалюючись, повела своїх діток до загорожі. Оладки, ніби мініатюрні космічні антени-тарілки, рухались на голках, вловлюючи сонячні промені…
    Невдовзі їжачиха повернулася сама (вже без оладків) ‒ чи попросити добавки, чи просто подякувати. Петро обережно взяв її, посадив на коліно. Вона не пручалась і не скручувалась у клубочок, а міцно трималась лапками за штанину та тикала беззвучно мокрим рухливим носом у долоню…

    2012


    Коментарі (23)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  24. Мідія-перлівниця і равлик
    Мідія закохалася у місяць… Виповзала із піску під час відливу і чекала, поки молодик з’явиться на небосхилі. Відкривши стулки-віконниці, пожадливо ловила місячне проміння параболо-еліптичними сріблястими дзеркалами і, спіймавши, відсилала місяцю яскраві флюїди свого поцілунку…
    А равлик, що жив переважно у намулі поблизу мангрового дерева, любив мідію… Він давно вагітнів божевільною мрією угледіти впритул її внутрішні перламутри, а, може, якщо пощастить, і доторкнутися…
    Кілька спроб наблизитися зазнали фіаско, бо стулки раптово закривалися чи то від того, що хмаринка ховала місяць, чи то мідію лякали тремтливі кульки на равликових ріжках-антенах…
    І все ж одержимий равлик підступно досяг своєї мети. Якось, дочекавшись, коли мідія відкриється, він закинув у середину стулок камінчик, щоб вони не закрилися…
    Гладенька, ніжна поверхня беззахисної перлівниці переливалася відтінками місячної веселки і зігрівала равлика…
    Коли настав черговий приплив, вдоволений і щасливий равлик забрався на мангль, а безпомічну, підвладну стихіям мідію підхопила вода і понесла у безодню океану…

    2011 рік


    Коментарі (11)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  25. Ювілей
    Чотирнадцяте липня день Взяття Бастилії ранок мій автомобіль крилатий кінь швидко летить на захід відомими і невідомими шляхами на легендарний хутір на ювілейні торжества до В’ячеслава Брюховецького не всі дороги ведуть до Риму зупинка в Каневі тут народилася Славкова мама за склом пропливають незаможні села і хутори плодючі садки та лісосмуги з височенними тополями
    за останні двадцять років хутір Ходорів змінився асфальт багатоповерхові особняки на крутосхилах круті автомобілі круті човни витісняють залишки патріархального селянського життя пристань стала мілкою для швидкісного пасажирського судна яким минулого разу я добирався сюди похилений зламаний трап все що лишилось він слугує сідалом для місцевих рибалок обійстя Брюховецьких теж змінилося відбудовано після пожежі хату з’явилась теплиця і водогін грядки терасами скільки ж тонн землі треба було перелопатити і ще і ще багато чого що зачіпає око вже немає біля стежинки кущів агрусу пригадую як Соломія Павличко угледівши всередині колючих гілочок апетитні ягідки колувала біля нього так і не наважившись їх дістати і попросила мене … вже немає…
    найважливіше що не видно в обійсті Брюховецьких слідів діяльності рабів і рабовласницьких фірм що висіялись осотом по усенькій країні під прикриттям усіляких незаконних схем (реконструкцій капітальних ремонтів і будівництв державних установ) усе тут облаштовано просто зручно і з душею і до всього доклав рук сам господар та його родина
    є Герої і герої знаю будуть інші часи інші ювілеї проте в моїй пам’яті надовго збережуться фрагменти доби прожитої на хуторі гора звідки добре видно сріблястий язик водосховища та гора на якій відбувалося все дійство де віншували того хто відродив Могилянку рідні друзі відомі громадські діячі письменники науковці студенти на цій горі чомусь пригадались слова Маркеса людина має право дивитися на іншу людину зверху лише в тому випадку коли хоче допомогти їй стати на ноги
    жити важко і важко всім вечір втомлений В’ячеслав відверто і щиро відкриває таємниці свого дитинства післявоєнні драми і трагедії це вражає забувається наносне позірне... бути в Ходорові і не зануритися у холодні води Дніпра я не міг ще до дощу сильний вітер зі сходу гнав велику хвилю водосховища прямо на мене вона вдаряла у груди солодко і безболісно хотілося пливти далі ще і ще ніч дощ немилосердно лупцював дах автомобіля всередині мінливий звук підсилювався підшивкою стелі часом був схожий на удари кастаньєт далека блискавка освітлювала небокрай та ліс на схилі гори розкладене переднє сидіння авто було незручним якась деталь неприємно вгризалася у поперек немов кінські зуби в буряк нею виявився чималий гаражний ключ що випав із сумки але про це я дізнався лише ранком заснути не дає прохолода вкручуюся в теплу ковдру що її під ранок принесла дружина ніби кокон дубового шовкопряда
    тиша туман роса вікна непрозорі випари вогняної води сконденсувались а як їхати нічого не видно де втиральник усі ще сплять прощання сонний погляд ювілярової дружини як завжди дивовижно проникливий
    дорога мобілізує розхристаність зникає її проганяють упорядкований цокотіт руховика та дивовижно гарні краєвиди події на хуторі у день Взяття Бастилії були надто яскравими і непотьмареними для мене щоб не відгукнутися з любов’ю…
    P.S.
    Відкриваю товстий збірник на пошану Брюховецького прискіпливо вдивляюсь у фотобіографію на одній світлині В’ячеслав клепає косу однієї майстерно і з любов’ю відклепаної коси зазвичай вистачає на одне життя…
    одне життя...

    2007 рік


    Коментарі (4)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  26. Перегони
    Це була зовсім нова (остання) модель волжського автозаводу. Вона зійшла з конвеєра наприкінці існування Радянського Союзу. На дверцятах багажника виднівся напис: «Супутник». Дотепні водії зразу ж придумали (з огляду на клиновидний профіль передка авто) свою назву: «Зубило».
    Натомість Водій спершу називав автомобіль «Білястим лебедем», згодом – «Боліваром» (іменем коня з відомого кінофільму про ковбоїв), а нині – «Прудкобіжним возідлом».
    Власником авто Водій став після затяжних і нервових переживань, пов’язаних із процедурою надання дозволу на придбання авто роботодавцем – найдостойнішому серед бажаючих. Була мить, коли Водія все так дістало, що захотілося всіх послати до дідька та відмовитись від жалюгідної гри у витягування «щасливого» жереба.
    Він не хотів більше ходити на засідання профкому, де тупо запитували: «А навіщо вам потрібний автомобіль?» Щоб довести членів профкому до повного збараніння відповів: «Я хочу, дуже хочу або перегнати у пустелі Калахарі найшвидшого хижака – гепарда, або з’їздити в Іспанію на кориду».
    «Ти більше нікому такого не кажи» – порадив якось директор, який цінував Водія за професіоналізм, і додав: «Якщо гебісти довідаються, що тебе приваблює життя дикого капіталізму, то буде вже інша “корида” – сам знаєш…»
    Отже, після моральних тортур, пошуку дев’яти тисяч рублів та ще тривалого очікування самої машини, яка загубилася десь на залізничних станціях Росії, настала нова епоха життя. Свобода! Відкриття інших світів, ще не бачених дивовижних, казкових краєвидів. Драйв і екстаз від польоту в далеч, коли захід сонечка стає тривалішим, бо видається, що на шаленій швидкості возідло зможе його наздогнати…
    Пролетіли, галопом проскакали роки. Возідло – обвітрене й обшарпане за свої 23 роки – геть утратило блиск свого пір’ячка, а згідно з загальниками Країни сходу сонця мало б надцять років тому вже спочивати на звалищі. Втім, Водій любив возідло і завчасно ремонтував та обслуговував. Тому прудкобіжність його – не згасала…
    Одного разу, теплим і тихим вечором, Водій їхав незвіданою дорогою – прямою, як розправлена линва, що лише зрідка прогиналася чи здіймалася на пагорб. Зліва ріс давній, здичавілий ліс. Могутні дуби і клени нахилили своє гілля над узбіччям, нібито грифи розправили крила над здобиччю. А праворуч був степ і курган, що виднівся на тлі червоного небокраю.
    «Може то козацька могила» – подумав Водій. Зупинився. Вмикнув запис пісні «Суботів» гурту «Кому вниз». Вечірні промені сонечка, які ледь-ледь пробивалися із-за хмари, вплели у гобелен небосхилу золоті ниточки, видимі по контуру хмаринки. Побачена картина заворожувала. А в цей час із авто лунало: «Церква-домовина розвалеться і з-під неї встане Україна…» Сумні і щемливі настрої порушив звук вихлопу мотоцикла, схожий на приглушену кулеметну чергу. Озирнувся.
    До місця зупинки напрочуд швидко наближався Харлей-Девідсон. Мотоцикліст у шоломі, як у льотчика, та у чорному, лискучому шкіряному костюмі нагадував інопланетянена. Потужне синє світло великої фари спотворювало пастельні кольори довкілля і наливало свинцем крони дерев.
    «А що це тут, на дорогах моєї Вітчизни, роблять пихаті американці? А якщо наздогнати і перегнати?! Невже прудкобіжне возідло не зможе?» – подумав чоловік. Колесо жбурнуло на узбіччя шмат пошкодженого асфальту, нібито копито жеребця. На обрії виднілася гора. Треба б устигнути. Акселератор вдавлено у підлогу і руховик вихлюпнув, віддав колесам усі кінські сили. Ось уже поряд кров’яне око заднього стоп-сигналу мотоцикла. Так! Нарешті сталося! Кляті янки – позаду!
    Кілька кілометрів, не збавляючи швидкості, Водій переживав солодке відчуття перемоги, хоча адреналін зашкалював, бо руки злегка тремтіли. Неочікувано з-за кущів густого терну вибіг інспектор ДАІ, махаючи палицею. «Оце влетів! І де той Харлей узявся на мою голову?» – картав себе Водій, зупиняючи авто, яке проскочило ще чималий гальмівний шлях. Судорожно, лаючи себе, шукав документи. Вийшов мляво з машини і побачив, як інспектор упевненою ходою простував до нього, тримаючи в руках прилад для вимірювання швидкості руху. А мимо проїжджав легендарний Харлей-Девідсон. Його хромовані вихлопні труби хижо виблискували, співаючи сумну і неповторну мелодію барабанів і литавр. Мотоцикліст повернув голову в бік Водія і зухвало помахав рукою у чорній перчатці…

    2011 рік


    Коментарі (26)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  27. А солому можна кинути і при дорозі...
    Було це давно. Академік, директор Всесоюзного інституту селекції і насінництва пшениці запросив одного року з усіх кінців Союзу три десятки вузівських випускників, молодих спеціалістів. Потрібно було багато “свіжої крові” для реанімації морально застарілого (і не тільки) велетенського довгобуду – другого за величиною в Європі фітотрону. Це такий собі комплекс теплиць, оранжерей, кліматичних камер тощо для прискореного виведення нових високоврожайних сортів злакових рослин.
    Височезні стелі приміщень з отворами в нікуди, хижі, іржаві металеві конструкції, що стирчали їжаками звідусіль, стіни сірого кольору і брудні вікна, заплутані цівками павутиння, та ще зграї демонічних кажанів, що поселилися у фітотроні – наводили жах на кожного, хто відкривав скрипучу браму. Одного разу хтось із молодих фахівців пожартував: серед нас не вистачає лише фізика-ядерника, щоб фітотрон переобладнати на циклофазотрон, а потім усе це, до дідька, зірвати...
    Молоде подружжя Савицьких – талановитий фотокор і його дружина-художниця – прибули із сонячного Криму теж за державним розподілом. Перед ними було поставлено завдання увічнювати у картинах і світлинах досягнення інституту, а також мить запуску фітотрону. Через два місяці Савицький запив від неробства, бо фітотрон так і не запрацював, а фотографувати процес перманентного вручення всіляких нагород академікові набридло. Це було надто примітивним заняттям для його творчої особистості. Так він вважав.
    Коли ж почала дошкуляти осіння негода (дощі, холодні тумани і суцільна багнюка), фотокор зовсім повісив носа, згадуючи рідні краї і оксамитовий сезон на морі. Було нестерпно жити в степу за десять кілометрів від райцентру на території інституту в умовах безгрошів’я, “сухого закону” і цілковитої відсутності культурного дозвілля.
    Алкоголь вбиває особистість і породжує дивні бізнес-проекти. Використовуючи казенні, дорогі і якісні фотокамери, плівку і папір, фотокор друкував еротично-сексуальні фотографії своєї дружини (вона мала прекрасні, майже ідеальні форми тіла) і себе з нею та продавав їх охочим у Києві або райцентрі. За отримані кошти там же купував собі спиртне, а дружині – вишуканий одяг і косметику. Бізнес процвітав і все було б тихо і мирно, якби одного разу поблизу місцевої школи нетверезий Савицький не згубив фотоплівку. Старшокласники знайшли її і розповсюдили вже у вигляді фотографій у школі. Обуренню академіка, коли секретар парткому поклав ті знімки йому на стіл, не було меж. Присуд був миттєвим і жорстоким. Удосвіта перелякану і сонну сім’ю Савицьких разом із небагатим скарбом у вантажівці вивезли під Корсунь і там залишили при дорозі. “Це не люди, а солома!” – волав видатний селекціонер.

    2011


    Прокоментувати
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  28. Телеграф, араб і Натуся
    Дійові особи.
    Овен – літній чоловік, народжений під знаком вогню. Його самотність – абсолютна нездара. Вона спроможна хіба що заплітати дим сигарет у посивіле волосся. Безсонними ночами шукав себе у продукуванні наративів. Така собі сублімація енергії...
    Наполеон – начальник телеграфу. Вождь племені з джерелом, яке він ревно оберігав. Один знайомий дотепно змалював його портрет: “Короткі кривенькі ніжки підпирають непропорційно довгий тулуб із драглистим черевом. На вузькі плечі насаджено велику голову, неначе без використання шийних хребців. Гачкуватий ніс, такий, як із замальовок Леонардо да Вінчі, хижо насувався над губою, роблячи її тонкою та нерухомою”.
    Бентежна Натуся – білявка з неймовірною рухливістю кінцівок та інших частин тіла. Приміром, її коліна могли легко вигинатися у протилежний бік усупереч усім законам фізики й анатомії людини. Її вулканічна вербальність шокувала і водночас манила. Натуся була закохана в Араба, яким снила і гибіла.
    Ключниця Лизунка – член ВКП(б) у минулому, головна ябедниця. Заслужений пенсіонер партії. Незаміжня. У побуті її епізодичне спілкування з чоловіками зазвичай закінчувалось синцями під оком і темними окулярами, в яких вона приходила на роботу.
    Здавалкін – сантехнік, типовий угро-фінський субстрат, закінчений алкоголік, раб Наполеона.
    Арабський Шейх – багатий чоловік, залицяльник Натусі. Невойовничий шиїт. Міг напам’ять читати Коран у перекладі російською Крачковського. Послідовник Джафара ас-Садіка, який визнавав тимчасовий шлюб (мута). Волохатий, як усі східні чоловіки: чорне, смоляне волосся вкривало його тіло з голови до п’ят. Межа для бриття була відсутня.
    Собакевич – секретар парткому комуністів мерії, об’єкт нерозділеного Лизунчиного кохання.


    Спершу варто розповісти про те, що ж об’єднує більшість дійових осіб. А все просто. Крім Собакевича й Араба – всі інші герої працюють у стратегічній установі, що називається телеграфом. Будували його ще більшовики, але Наполеон вважав, що всі здобутки телеграфу стали лише за його керівництва. Ну який же Наполеон згадає “Ватерлоо” чи острів св. Олени? Ніколи!
    А до чого тут Собакевич? Цьому чоловікові було недостатньо палких промов у мерії і на мітингах. Більшовицький максималізм штовхав його на більш радикальні дії. Собакевич вирішив іти на вулицю Розалії (Рози Люксембург) і взяти телеграф!
    Телеграф охороняли п’ятеро собак (два кобелі, сучка, яку звали Луна, і двоє цуценят), ключниця Лизунка і неозброєний охоронець. Коли з’явиться Собакевич із групою однопартійців, то ключниця й охоронець особисто відкриють браму телеграфу за вказівкою згори. Та це буде пізніше, а спершу Лизунці надійшла команда від Наполеона поприв’язувати на ланцюги собак або закрити їх у столярці – бо, не дай боже, прокусять комусь червоні революційні шаровари.
    – Де двірник? Чому територію не прибрано? Собакевич ось-ось прийде, а довкола собаче лайно! Негайно знайти двірника! – лунав крик згори. Ключниця дублювала його, безсистемно бігаючи велетенськими коридорами телеграфу, розмахуючи партквитком та хижо заглядаючи в усі кабінети.
    Здавалкін нічим особливо не переймався, йому дошкуляв похмільний синдром. Нічого не відаючи про наміри Собакевича, дорогою до телеграфу він зайшов на ринок, випив свої законні вранішні 150 грамів вонючого самогону й зажував його масним коричневим пиріжком. Коли Здавалкін відчиняв двері столярки, сучка, яка до цього вила і страждала, не розуміючи, чому її закрили, радісно стрибнула просто на нього. Це було так несподівано, що Здавалкін упав. Може, він і встояв би, якби вчора вечором не “прийняв кілограм на грудь” і не “чуманів” у бойлерній. Пізніше Лизунка, угледівши, що собака знову бігає двором, несамовито верещала: “Хто випустив сучку? Хто випустив Луну?”. Нещасну тварину з криком вдруге зачинили у столярці. Перелякані цуценята зарилися в тирсу і сиділи тихо, наче жабки.
    Брама відкрилася – і Собакевич взяв телеграф: без жодного пострілу, з серпом і молотом на знамені, з десятком древніх пенсіонерів (переважно жіночої статі). Собакевич говорив про свої заслуги, про пам’ятники та героїв і про те, що визначати, хто з них справжній, буде він із поплічниками. Собакевич не говорив лише про Розалію...
    Бентежна Натуся не знала всього цього і загалом ніколи не переймалась “комуністичним болотом”. Її злегка мучив діагноз – “неправильний прикус”. А ще її розривали на шматки вулкани почуттів до симпатичного і гарячого Араба. З діагнозом Натуся сміливо боролася за допомогою вестибулярних металевих брекетів, виготовлених із дуже міцного сплаву нітинолу (на основі нікеля і титану), не відчувала ніякого дискомфорту і не комплексувала.
    Ох ці брекети! Яких тортур і страждань вони завдали Арабу! Якось Натуся як завжди спонтанно й емоційно читала любовну лірику Фета для свого коханого. Він дуже уважно слухав, а після почутого рядка “Хочу быть дерзким, хочу быть смелым, хочу одежды с тебя срывать!” пристрасно напав на тремтливу Натусю. Так файно ще не було, думала вона, пожадливо цілуючи пухнасті груди чоловіка. Його кучеряве волоссячко геть заплуталось у брекеті. Від нестерпного болю Араб миттю забув російську і верещав, як рожевий кабанчик, щось незрозуміле. Відчуття було таке, ніби з нього живцем здирали шкіру. А Натуся, маючи звичку кохатися із закритими очима, думала, що це партнеру так славно і продовжувала припадати... Врешті, вирвавшись із обіймів, Араб утік, зник, щез, випарувався...
    Згодом зарюмсана Натуся – вся, ніби відкрита рана – прийшла до сумного і невеселого друга-Овена з проханням написати щось про її муки і страждання або дати їй почитати твори про любов всяку і різну. Овен у цей час переживав суцільну депресію і був не готовий до її появи. Проте прохання, мовлене з інтонацією незайманої дівчини та погляд її очей, спрямований кудись у стелю, розчулили Овена. Він вирішив чимось негайно допомогти дівчині. Відкопав у столі копію оповідання письменниці Барбари Редінг і подарував його Натусі. Оповідання мало провокативний заголовок: “Ровер і мій кліторальний оргазм”. Це була занадто відверта жіноча проза, дуже весела і дотепна.
    А далі події розвивались блискавично. Натуся граційно бігла коридором телеграфу повз оторопілу Лизунку, весело реготала і вигукувала: “Овен подарував мені вишуканий оргазм!” Ця хвиля її емоцій, ніби цунамі, притисла ключницю до стіни, розчавила, розтерла у порох усі її недолугі, потаємні спроби сподобатися Собакевичу. “А хіба ж буває і таке?! А що ж мені доповідати Наполеонові? – думала в агонії Лизунка. – Треба наздогнати нахабне дівчисько і хоча б зазирнути їй в обличчя. А може вона п’яна?” Та дарма. Доки залишки Лизунки відклеювалися від стіни, поки вона збирала зронені ключі на підлозі, оголена талія Натусі віддалялась, відтворюючи чуттєві рухи танцівниць східних гаремів.
    Зателефонувавши знайомому, дівчина запитала: “У тебе є скутер чи ровер?” “У мене є обидва двоколісні агрегати, а що ти хочеш?” – відповів. “Сто оргазмів зразу!” – відрубала, не задумуючись Натуся.
    Арабський Шейх сидів усередині власної нафтової свердловини, зализував рани і молився, шепотом промовляючи сури Святого Письма. Йому вкрай не вистачало парфумів “Анна”, якими користувалася кохана і до яких він дуже звик. А в цей час Натуся мчала до нього, осідлавши ровер. Близький Схід тому і близький, що до нього рукою подати. “Гоголь добирався до Святих місць кіньми, а в мене ж є ровер(!)”, – думала вона. Тримаючи на кермі мапу, дівчина енергійно тиснула на педалі. Ласкавий вітер вривався під блузку, що трималася на чесному слові, та надимав вітрило на її спині. Дуже короткі шорти та босоніжки, схожі на ті, що носили єгипетські фараони, збуджували зустрічних водіїв.
    Її почуття, як розпечена вулканічна лава, стікали, падали на асфальт велетенськими краплями, раз за разом викликаючи неймовірні сейсмічні коливання. Земна кора передавала їх на сотні кілометрів, змушуючи резонувати трубу свердловини. Арабові здавалося, що це вже починається чергова війна і що ізраїльські ракети вже бомблять його батьківщину, а шум коліс ровера та чуттєвий стогін Натусі він сприймав як волання муедзина, що закликає мусульман до чергового намазу...

    2011


    Коментарі (49)
    Народний рейтинг 5.38 | Рейтинг "Майстерень" 5.5 | Самооцінка -

  29. Призов
    Семидесяті роки минулого століття... Епоха тотального військового обов’язку і примусової участі школярів у військово-патріотичній грі “Зарніца”. Дітей учили вистежувати віртуального ворога на прицілі кумедної зброї: дерев’яних револьверів, рушниць і автоматів, виготовлених із дошки. Той, хто мав багнет (з часів Другої світової війни), особливо гордився зброєю на заздрість іншим. Епоха, коли у військкоматах ще не брали хабарів за відстрочку від служби в армії, а єдиним захворюванням, яке звільняло призовника від служби, було психічне, підтверджене довідкою про перебування його на обліку в диспансері.
    Як усе змінюється!.. Вже через два десятки літ приміські електрички від Києва й інших обласних центрів заполонили москвичі. Солідні тьоті і дяді нав’язливо пропонували дачникам (зазвичай весною) прилаштувати на певний час, за щедру винагороду, своє чадо (сина чи внука) у заміському будинкові хоча би сторожем. Таким чином можна було уникнути їхньої участі у війні на Кавказі.
    Та повернімося у минуле. Звільнившись із роботи, я мав два тижні відпустки, щоб попрощатися з батьками і друзями перед майбутньою службою в армії. Зворушливі зустрічі, колоритні щедрі застілля та дотепні і тривожні розмови... Втім, чомусь запам’яталися татові слова (ветерана Другої світової війни): “Знай, що придурків вистачає скрізь, а у війську – їх забагато. Бережи себе!”
    Під вечір, проїхавши півтисячі кілометрів, я постав у кабінеті комісара райвійськкомату з повісткою у кишені, як законослухняний громадянин. Моє прохання відпустити мене, щоб побачити колег по колишній роботі, військовий комісар брутально відхилив. Він не міг стримувати своє властолюбство, яке нуртувало у ньому, як дріжджі у макітрі: “Знаю я вас! Гульки цілу ніч! Наріжешся до поросячого вереску та у якоїсь дівчини під ковдрою заснеш, а тоді шукай тебе по всій окрузі! А мені треба виконувати план!” Звучало це так, нібито йшлося про план здачі худоби на м’ясо...
    – Товаришу комісаре! Це утиски моїх громадянських прав! Я ніякої присяги ще не приймав і висловлюю вам протест.
    Мій месидж подіяв на комісара, як боксерський аперкот із наступним нокдауном. Почухавши за вухом, полковник сів у крісло, мовчки відкрив сейф, вийняв мої документи і, вгледівши в графі “освіта” запис “вища”, вже спокійним голосом продовжив: “Ось чому ти такий грамотний. Добре. Пропоную такий варіант: харчі у тебе точно є, а це даю чвертку оковитої для твоїх філософських роздумів про плинність життя (він витяг її із сейфу). Ніч переспиш у спортзалі військкомату. Там тепло і є ліжко, умивальник тощо. А ранком тебе розбудять і посадять у автобус”. Щоб більше не чути моїх протестів, він погукав карабінера і велів йому відвести мене у спортзал та закрити на ключ...
    Усі вікна у приміщенні мали надійні ґрати, як у в’язниці. На стінах висіли величезні портрети воєначальників: маршалів, генералів і адміралів у своїх парадних мундирах із безліччю державних нагород (орденів і медалей). А над погруддям вождя пролетаріату, що стояло на почесному місці, виблискували революційні крижані сонця вітражів. Усе це гнітило душу. В голові блукало риторичне запитання: “Невже ворогів у Вітчизни більше, ніж солдатів?..”
    Ранком я проснувся від незрозумілого шуму, окриків і голосіння. Крізь брудну шибку заґратованого вікна можна було угледіти сотні людей. Якісь чоловіки стояли поблизу і пожадливо палили. У променях вранішнього сонця дим сигарет туманом накривав майдан. Дехто з жінок і дівчат плакали...
    – Ти куди пропав? А ми ж тебе чекали цілу ніч! І калиновий сік, який ти любиш, приберегли, – радісно зустріли мене колеги. Болісне прощавання, тривожна невизначеність, чиїсь сльози, як тягучі нейлонові нитки не відпускали... Раптово пролунала команда військових – на посадку! Карабінери відтіснили проводжаючих. Похапцем, відштовхнувшись ногою від сходинки у дверях автобуса, я не вписався у проріз і зачепився головою за металевий кутник. Ураз засвітилися каганці. Відчуття було таке, ніби з мене зняли скальп. Автобус рвонув з місця. Чиїсь жіночі руки, прямо на ходу, кидали гроші у відкрите вікно.
    Проїхавши кілька кілометрів, колона авто зупинилась. Усіх вишикували біля дороги, перерахували, забрали у когось горілку, а мені – перев’язали закривавлену голову, виливши на рану чимало йоду.
    У Києві на велетенському збірному пункті, куди нас привезли, новоприбулі товпища призовників уливалися в одну різношерсту очманілу юрбу, що скидалася на кількатисячне стадо бичків, які брели, схиливши голови у пошуках свіжої трави. Із натовпу дехто вдивлявся через колючий дріт, що огороджував плац, на насип трамвайної колії – по той бік. Звідти зборище людей перегукувалося зі своїми близькими. Відчайдушні намагалися докинути через огорожу ковбасу, консерви тощо. На жаль, більшість провіанту нахабно забирав військовий патруль.
    Згодом нас повели довгим і темним коридором для проходження остаточного медичного огляду перед відправкою до військових частин. Я переступив поріг дверей перед великим і яскраво – до болю в очах – освітленим залом. Без одягу, зовсім голий і беззахисний. У ніздрі вдарила суміш аромату парфумів медпрацівників (переважно студенток профільного вишу, одягнених у білосніжні халати), запаху спітнілих, переляканих хлопців, ніби загнаних звірів, та сморіду офіцерських чобіт і портупей.
    На підлозі виднілися аркуші паперу з намальованою червоною стрілкою. Вони вказували всім напрямок руху від одного столу до іншого. Як вітер безжально зриває цвіт кульбаби, так оці багряні стріли-вказівники здунули останні крихти свободи вибору... Стежинка моєї босоногої юності, що поросла барвінком і по якій хотілося брести досхочу, щезла, випарувалась.
    За першим столом сиділа пишнотіла, рожевощока і симпатична жінка-дівчина. Вона вимірювала тонометром кров’яний тиск – вправно і швидко.
    “Що з вашою головою?” – привітно, з дивною, втаємниченою посмішкою на устах запитала під час процедури. Водночас, несподівано для мене, притулила мої фаланги пальців до своїх гарячих грудей. Спроба потягнути на себе руку була безрезультатною, як у відомому фільмі “Діамантова рука”. Я щось мимрив про низькі автобусні двері і свій “баранізм”. Хвилина такого “єднання” з “королевою тиску” активізувала мій умовний чоловічий рефлекс... Молоточки шаленого пульсу боляче гупали у скронях...
    У ті часи про буденне лаканівське “Чого бажає жінка?” та його спрощену відповідь (“вона бажає пана, над яким могла б сама царювати”) я ще не знав! У свої двадцять два роки я просто думав, що “королева тиску” відмінно грає роль сестри милосердя, чи сестри-жалібниці. Ну не могла ж вона не бачити згустки крові, що засохли у волоссі на моєму виску.
    Літерний потяг мчав на північ. Призовники валом лежали на трьох’ярусних металевих нарах. За дві пляшки “вогняної води”, шмат ковбаси і банку згущеного молока черговий по вагону офіцер продав державну таємницю, бо назвав пункт призначення потягу. За сотню кілометрів до Москви озброєний патруль ходив вагонами і попереджав, що скоро буде санітарна зона. Тому потрібно було негайно звільнитися від продуктів. А як це зробити ніхто не знав. Ну щось ще можна з’їсти, а залишки?..
    Я сидів біля вікна і на повороті бачив, як летіли із вагонних вікон пляшки і банки, ніби каміння із жерла вулкана. Люди, що стояли на полустанку, залишивши валізи, перелякано бігли під бетонне накриття, щоб сховатися від цього артобстрілу. А в цей час із літерного потягу проривалась, линула і розносилась відома маршова пісня “Ідьот солдат по городу”…

    2011


    Прокоментувати
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  30. Гордий шакал
    Східна Африка. Танзанія. Кратер Нгоронгоро площею двісті п’ятдесят квадратних кілометрів. Ця велетенська, глибока тарілка, що окільцьована похилими горами і лісом, – унікальний оазис життя диких тварин.
    На початку року в молодої сім’ї чепрачних шакалів народилося четверо цуценят. Порівняно з двома іншими видами – звичайним і смугастим – чепрачні шакали найкрасивіші. Їхня шерсть знизу тулуба має відтінок темного золота, а спина – сріблясто-сіра, з червоно-бурим відблиском і темними смужками по боках.
    Малята були сліпі і безпомічні, лише у одного, найбільшого, цуцика вже відкрилися очі. На дев’ятий день після народження сталася трагедія, коли батьки пішли на полювання і химерне спекотне марево перетворило їхні силуети на привиди, що пливли крізь міраж долини кратера.
    Зі сходу в небі збиралися лиховісні хмари. Відлуння далекого грому накликало біду. Незабаром страшенна злива затопила дно кратеру і перетворила маленьку річечку Мунге на бурхливий потік. Відчутний шум і дзюрчання води між камінням та високою травою змусили зряче цуценя вилізти з нори. Це його і врятувало від смерті. Невдовзі вода затопила нору. Ранком було чути довготривале, пронизливе виття – ніби похоронне голосіння родини шакалів...
    Життя тривало. Мати годувала цуценя три місяці та ще стільки ж батьки приносили йому їжу. Одного разу малому дістався незабутній делікатес – велике, чорно-фіолетове, м’ясисте й волохате вухо капського буйвола. Маленький шакал, побачивши його, спершу злякався, а потім довго грався вухом: стрибав на нього чи, підкравшись, устромляв мордочку всередину та підкидав угору.
    Протягом місяців ситого життя молодий шакал уже випереджав батьків зростом і на рівних із ними міг бігати на полювання. Їв він усе: комах, гризунів, змій і навіть гриби. При нагоді пожадливо смакував перестиглими, п’янкими і солодкими плодами інжиру. Від них йому спершу хотілося спати, а потім – бігати швидко і весело.
    Сім’ї чепрачних шакалів доводилося щодня мітити власну територію, а також відганяти інших шакалів у жорстоких сутичках. Пораненого у боях решта членів сім’ї старанно вилизувала. Ця ритуальність скріплювала сімейні зв’язки.
    Зазвичай у численних зграях життя шакалів було іншим. Жорстка дисципліна, яку встановлювала домінантна пара самця і самки, вимагала від решти чіткої ієрархії. Той, хто внизу, зносив знущання і приниження від тих, хто перебував на вищому щаблі ієрархічної драбини. Тушу вбитої газелі спершу їли домінантні, а шакалам-ізгоям доводилося чекати, або демонструвати послух і покору, перекидаючись на спину та терплячи удари кривдників.
    Наш герой зростав сам у батьківській любові. Йому не потрібно було живитися з чужого корита. Інстинкт боротьби за виживання, втілений у агресії до інших (навіть до членів зграї), пригас у ньому. В його характері з’явилися риси якогось благородства і справедливості. Навіть у сутичках за територію з іншою зграєю він не проявляв надмірної жорстокості. Нерідко загрозлива поза шакала – хижий оскал, вигнута дугою спина та піднята шерсть на загривку – лякали супротивника, і той втікав.
    На жаль, мисливська територія шакалів належала також добре організованому і безстрашному кланові гієн. Інколи, маючи чисельну перевагу, гієни нападали на левів! Одного разу вони вислідили нору, розкопали її і вбили батьків шакала. Молодий знову вцілів, бо його там просто не було. Невдовзі інша сім’я витіснила його з території. А можливо, він її полишив сам через небезпеку. Невідомо. Шакал не просився до чужої зграї. Він не став ізгоєм і не канючив недоїдки чужої трапези. Наш герой був гордовитим!
    Тривалий час йому довелося жити кочівником, подорожуючи за тисячними стадами голубих гну. Коли ж у антилоп стали народжуватися телята – шакал жирував. Найсмачнішими були плаценти, залишені після пологів. У сезон дощів міграція гну припинилася і шакал поселився у покинутій норі мурахоїда. Прайд левів, що жив неподалік, розігнав інших хижаків – гієн, леопардів і гепардів, – котрих боявся шакал.
    Якось уранці до його нори пришкандибала поранена самочка чепрачного шакала. Хтось її добряче покусав за лапи і шию. Вона жалібно скавучала, припадаючи до землі, а ще намагалася лизнути його ніс. Настороженість самця змінилася цікавістю. Обнюхавши, він пустив її до нори, а сам побіг полювати.
    Біля озера велетенський лев із чорною гривою сторожував свою нічну здобич – тушу буйвола. Він так об’ївся м’ясом, що лінувався навіть відганяти хмари мух, які обліпили його морду. Від туші залишилось ще чимало наїдку. Побачивши лева, що дрімав, шакал завмер, оцінюючи можливість поживитися залишками буйвола. А далі, пригнувшись, ніби стріла випущена з лука полетів до здобичі. Вхопивши вухо буйвола він стрімголов поніс його до нори своїй нещасній подрузі...
    Долиною кратера Нгоронгоро, ніби грім, лунав могутній рик царя звірів, ображеного сміливістю та нахабством якогось шакала. Проте для нашого героя це вже було несуттєвим...

    2011 р.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -