Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Артур Сіренко (1965)


Сторінки: 1   2   3   4   

Художня проза
  1. Аналіз «Слова Мстислава Ізяславича» - маловідомого рукопису XIV століття
    Рукопис «Слова Мстислава Ізяславича» був знайдений у 1863 році в архівах православного жіночого Спасо-Єфросинівського монастиря в місті Полоцьку відомим на той час колекціонером, нумізматом, антикваром та знавцем старовини Інокентієм Опатою (1804 – 1882). Документ являв собою копію кінця XVII століття більш давнього рукопису, який по опосередкованим ознакам, мовним особливостям та стилістиці датували другою половиною XIV століття. Рукопис довгий час перебував в особистих колекціях І. Опати, не зберігся, пропав в часи громадянської війни, як і всі його колекції, але зберіглася копія копії яку зробив сам І. Опата для публікації документу в часописі «Київська старовина», що так і не було зроблено по незрозумілим причинам. Очевидно, рукопис не був написаний там і скопійований був не там – на час копіювання рукопису монастир належав ордену єзуїтів католицької церкви. І сумнівно, щоб там і тоді копіювали кириличні тексти. Як писав Казимир Брацлавський (1835 – 1890) текст потрапив в архів чи бібліотеку монастиря не пізніше 1690 року і текст був скопійований з оригіналу «південніше», тобто в одному з українських монастирів.

    Щодо авторства документу думки істориків розходяться. Войцех Жолковський (1843 – 1902) вважав, що текст був написаний реальною історичною особою князівського роду – Мстиславом Ізяславичем, що на час написання тексту був військовим ватажком, командиром загону, що діяв у війську великого князя литовського і руського Ольгерда Гедиміновича (1296 – 1377) і брав участь у всіх його походах та битвах, належав до роду Ізяславичів Полоцьких. Але ніяких згадок про нього в історичних хроніках того часу ми не знаходимо, відповідно, не відомі ні деталі біографії автора ні роки його життя. Згідно альтернативної точки зору документ є фальсифікатом одного з ченців Києво-печерської лаври, що був прихильником Великого князівства Литовського і вороже ставився до Золотої Орди. Якщо припустити реальність військового ватажка Мстислава Ізяславича та його авторство тексту (чи авторство одного з воїнів його дружини), то, цілком можливо, що це реальна промова виголошена перед воїнами напередодні битви на Синіх Водах у 1362 році. Проте в тексті не вказано жодного історичного імені і жодного топоніму, тому це датування доволі гіпотетичне. Точно ми можемо судити тільки про час копіювання. Під текстом приписка: «Переписано скрипторієм Никифором (в миру Петром) Вишгородським в літо 7182».

    Текст написаний староукраїнською мовою зі значними вкрапленнями старослов’янських архаїзмів, грецизмів та латинізмів – судячи по всьому автор тексту був освіченою для свого часу людиною і вживання латинських і грецьких слів вважав для себе нормальним.

    Текст починається зі звертання «Братїє і дружино!», що, певно, лишалось в XIV столітті традиційним звертанням ватажка до воїнів. Далі автор говорить, що веде воїнів в похід за віру християнську проти «царства зла» - саме так він називає Золоту Орду – в тексті просто Орду, яку називає «темницею народів» і «темницею людей» - «затвор і поруб на люд», яка є «тать», тобто, державою, що живе грабіжництвом і злодійством, сіє на підвладних та сусідніх землях тільки горе, смерть, страждання, загрожує всьому світові, погрожує знищенням «християнському світу», тобто цивілізації. Автор розуміє під християнством цивілізацію взагалі. Золоту Орду автор називає дикістю, яка сіє навколо і несе світові тільки відсталість, бруд, бідність ширить навколо себе «царство тьми». Далі автор переходить на особу хана Золотої Орди, якого називає терміном «цар» або «цар поганський». Автор говорить, що влада його не від Бога, а від нечистого, що не «цар» він а «узурпатор». Тут ми зустрічаємо найдавніше використання в слов’янських джерелах цього терміну та ще й саме в такому розумінні. Судячи по всьому автор має на увазі хана Кільдібека. Його він називає «злим карликом» - він «зєл куц тать», що остаточно збожеволів – він «безумний луд», а його тіуни та баскаки наслідують його жорстоке безумство. Далі автор переходить в релігійну площину – говорить про те, що необхідно боронити істинне християнство, що церква яку хоче створити «цар зла» на підвладних землях, це «церква сатани» - «церква вельзевела», а не церква Христа. «Цар зла», на думку автора, порушив всі закони – і людські, і Божі, всі заповіді: творить собі жорстоких кумирів, яким приносить людські жертви, вбиває та окрадає як своїх підданих, так і навколишні народи, говорить тільки брехню – «лжу», він «блѧдословъ», людей перетворює на безсловесних рабів, катування використовує як страшну норму управління своєю державою, благословляє звірства власних вояків, прославляє катів - «спекуляторів». Автор говорить про те, що Орда і «скаредний цар зла» (якого він називає «паки Гог і Магог в одно лице», «людоїд» - «людоєдець», «андрофаг») руйнують християнські святині – «храми наші святі дали на глум», знищують книги – вони є ворогами Слова. Автор використовує термін «варвари», підкреслює, що ця війна – це не війна князів чи царів, це війна добра зі злом, Орда є втіленням зла, а він і воїни його дружини мусять боронити добро. І не за славу, не за військовою здобиччю, не за златом, не за свого князя вони йдуть вони в бій, а за волю – «воляту» та «слободу» і за саме життя людей – за «живот люду нашего».

    З часу створення цього тексту пройшло як мінімум 660 років. Але текст дивує якоюсь свіжістю і яскравістю, цікавий світосприйманням людей Русі – таким відмінним від світобачення слуг Золотої Орди.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  2. Серафим і квіти
    Чимало речей, явищ, подій любив Серафим у своєму бутті мандрівного філософа Міста. Він любив навіть дощ – цей вічний докучливий батіг безхатьок – жителів вулиць та завулків. Особливо після того, як одна жаліслива старенька на ймення Ізольда подарувала йому макінтош з посмішкою на фарбованих темною помадою вустах:
    - Носи це гумове зелене творіння шотландців, Тристане! Сей смарагдовий плащ, дихай і насолоджуйся! Адже ти теж Робін Гуд, тільки Робін Гуд духу, вічних слів, а не золотих кружальців кишень. Носи! Ти в ньому нагадуєш кельта – чи то короля, чи то фенія, чи то Фергуса блукальця…
    Чому старенька подумала, що Серафима звуть Тристан – не відомо. Це так і лишилося загадкою Міста. Чи так, чи інакше, але після цього несподіваного подарунка Серафима жартома стали називати лицарем округлої картонки, а дощ Серафим полюбив. Безтямно. Як люблять Місяць оповні чи Океан. Дощ став йому нагадувати веселого чепурунка Неба, і Серафім радісно чалапав калюжами, дарував посмішку кожній краплі, що плескалась в калюжу, здувалась водяним міхуром, дарувала хвалу Небесам колами по воді.
    Любив Серафим Місто – бачив у ньому вічну загадку, кам’яний ліс, в якому ростуть кіоски-гриби і бігають перехожі-зайці. Любив Серафим тролейбуси – цих вусатих жуків древа кам’яного життя, цих апостолів розп’ять-перехресть. Любив прислухатись до їх шуму, гудінню електричних моторів і веселої лайки пасажирів, що стрибали через калюжі назустріч цьому іскристому диву на чорних гумових колесах часу – калошах мокрого простору. Серафим вірив, що на тролейбусах люди поспішають назустріч важливим справам, лишаючи своїх господинь та отроків у бореальних світах зачинених квартир.
    Любив Серафим, коли весною, в квітні у вітринах крамниці під вивіскою «Сад – город» виставляють довгі темно-зелені огірки в довгастих сірих ящиках і поруч з ними посміхається молода продавщиця в білому халаті, а поруч біля вітрини на старезному осокорі, що залитий променями лагідного Сонця, майструє своє гніздо грак.
    Любив Серафим, коли влітку поруч біля «Джипа» суничного кольору йде бородань у чорних начищених черевиках, а за кермом «Джипа» сидить юна білявка, а в салоні життєрадісного авто чути пісню «Йєстедей» зухвалих «Бітлів».
    Але особливо Серафим любив квіти, помічав їх своїми аквамариновими зіницями, споглядав їх ніжний оксамит – так легко, наче ненароком, і навіть Час (сам Час!) ділив він по епохам квітів. Зиму він називав епохою білих крижаних квітів, потім йшли епохи (або дні – часом для нього дні були епохами, а епохи – днями) підсніжників, пролісків, підбілу, анемон, рясту, абрикосів, персиків, слив, вишень, яблунь, груш, горобини, акацій, півоній, шипшини, троянд, королиці, звіробою, деревію і, нарешті, дні-епохи осінніх квітів – гонорових жоржин та ображених айстр. І кожна квіткова епоха була для нього часом нової радості з незабутніми ароматами, іншими нотами дзижчання бджіл. А потім знову надходили дні білих пелюсток паморозі, коли цвіли тільки зимова нудьга, журба та різдвяник з пеларгонією у вікнах будинків людей.
    Найбільше Серафим боявся опинитись в місті без квітів – без цих відчайдушних вказівників Часу, боявся навіть більше, ніж опинитись в місті без сезону, як на вулиці сумних оповідок Сюгаро Ямомото.
    Улюбленими квітами для Серафима були (як це не дивно) зовсім не вишні (хоча Басьо та Бусона він міг цитувати годинами), і навіть не троянди – квіти поета сумної радості життя Омара Хайяма і відчайдушних вершників ренесансу – розенкрейцерів. Ні. Найдужче Серафим любив кульбаби – насолоджуватись їх солодким ароматом та оспівувати ці сонечка трави він міг вічно. І Рей Бредбері тут ні до чого. З ностальгічної прози берегів Атлантики він поважав тільки Джерома Селінджера.
    За весь час нашого більш ніж сорокарічного… знайомства? дружби? взаєморозуміння? ми часто говорили про квіти – більше аніж про людей і набагато більше, аніж про колючі події та про холодні і теплі країни. Може і не розмовляли би більше ніколи про долю горожан-містян та громадян (Господи! А я то думав, що це одне і те ж!), якби не траплялись в Серафима зустрічі з іншими знайомими незнайомцями (адже всі люди одне одному незнайомці – часом зустрінеш людину, а вона…)
    І ось у той день зустрівся нам з Серафимом Хтось – він читав японських поетів мовою оригіналу тільки в літаку. А цивільні літаки в Росії з відомих причин перестали літати, Хтось явно нудьгував, і не зображав естета. І побачивши Серафима запитав його не про Вічність, навіть не про Красу, і зовсім не про Космос, а запитав про нинішні сумні події – про війну. При цьому він димів ненароком люлькою – духмяним вірджинським тютюном з вишнями, притискаючи до тіла ліктем том «Війни і миру» графа-орача. Я навмисно не вказую його імені – він письменник – доволі відомий в певних колах в Золотій Орді. Навіть називаю його словом Хтось – наче не особа він, а так заковтувач повітря. Багато хто, читаючи його твори, відчував метафізичний холод, торкаючись пальцями обкладинку його важкої та зубатої книги. Проте, свої книг під пахвою він не носив – не любив він цих паперових дітей, наче відчував, що вони чужі – не тільки йому, але і взагалі – людям.
    Серафим почув його зухвале запитання, якось змінився на обличчі і висловився доволі різко і чітко, наче не слова говорив, і різав лезом звуків густе повітря нинішнього злого часу:
    - Будь-яка війна жахлива, а ця особливо. Відбуваються події немислимі для історії. Росія остаточно перетворилась в Імперію Зла. У Золоту Орду. Сіє навколо тільки руйнування, біль, страждання, смерть. Загрожує знищенням всьому світові, всім живим істотам на планеті Земля. Культивує дикість, відсталість, примітивізм, бідність, бруд. Більше того – ця імперія набагато гірша Золотої Орди – цієї давньої імперії зла правителі хоч і були жорстокими, але мали раціональне мислення – Чингісхан та Батий діяли обдумано, а не на шкоду собі. Тут же повна шизофренія, повне божевілля. Нинішній хан божевільний, а бояри та опричники наслідують його безумство. І цей спосіб буття нинішня Імперія Зла насаджує не тільки власним нещасним народам, але іншим країнам також, які тільки й хотіли того, щоб жити по людськи. Гіперборея – ця земля давніх андрофагів перетворилась в тюрму народів, знищує власні народи і намагається поглинути та знищити інші, що стали на шлях нормального буття і прогресу. Принижує, знищує особистість, відбираючи в людей елементарну свободу і майбутнє. Катування в Росії стали страшною нормою. Імперія Зла прославляє катів і насильство, побачивши в цьому ідеал. Брехня піднесена до норми, розтоптані всі людські та Божі закони. Власну церкву Московія перетворила в якусь сатанинську секту, що підпорядкована державі-монстру, секту, що виправдовує і благословляє звірства власник «вояків». Нинішнє буття цієї нової Золотої Орди – безумство. Правителі не тільки виправдовують свої злочини проти людяності, але і пишаються ними. Культура Русі знищується – церкви, які пережили Батия та Гітлера навмисно знищуються нинішніми рашистськими «асвабадітєлямі». Варвари навмисно знищують музеї, книги, пам’ятники, саму культуру. Втрати для всього людства непоправні. Гинуть люди: а кожна людина – це цілий світ, знищуються цілі світи – у тому числі ті, що ледве виникли. Назавжди. Іронія в цій країні стала неможливою. Сама література стала неможливою в цьому середовищі заперечення інтелекту та розуму. Тут вже неможливо бути філософом, не можливо бути Сократом вулиць і задавати питання собі і людям, неможливо зі сторони споглядати все це – занадто це все жахливо! Нині йде не просто війна – іде війна добра зі злом. І Росія не просто стала на сторону зла, вона стала втіленням світового зла. І я не можу більше лишатися філософом, не можу лишатися мандрівцем, волоцюгою буття, Діогеном завулків і сміятися над світом і людьми! Я змушений виступити супроти цього здичавіння.
    Після цього Серафим зник – пропав невідомо куди. Чимало людей в Місті дивувались, бо звикли вже до цього мислителя та людини з ліхтарем слів. А багато хто не дивувався. Особливо не здивувався Уважний Читач, що непомітно перетворився на людожера. Я вже не вірив, що мені пощастить колись ще зустріти Серафима і завершити свою дивну повість про нього. Я, грішним ділом, подумав, а чи не злетів Серафим до Неба? Адже він Серафим, хоч і крила свої ховав. Але виявилось, що все не так. Я зустрів Серафима в час цвітіння жасмину в Легіоні Вільної Росії – у плямистому однострої з біло-синьо-білою нашивкою на рукаві та літерою "Л" там же. Я не знаю, як він зумів дістатися з Московії в Україну-Русь, через які хащі та степи Золотої Орди, через які чудні чи гірські країни, але він опинився саме тут – в Легіоні, не дивлячись на свої вже не зовсім молоді літа. Він залишив в минулому своє буття мандрівного філософа, знайшов собі нову хату в боротьбі за Свободу та Людяність під біло-синьо-білим прапором. Став Людиною. Повернув собі свій початок Дії. Дав собі відповідь на питання – хто я, де я, навіщо я живу. Я не знаю чому. Може тому, що Русь для нього не пусте слово і не одне і те ж, що Золота Орда. Може тому, що в душі Серафима завжди жила і живе надія – мрія про Вільну Гіперборею, про Свободу людини і Свободу народів. На те, що постануть на місці Імперії Зла, де поважалась би людина і її мрії, права народів на життя, а не тиранія та ідея світового панування. Може, Серафим вірить в те, що Місто нарешті стане Градом, де люди будуть жити в ім’я мистецтва, літератури, а не в ім’я вбивства інших людей. Хто знає – все може бути…
    Я ніколи не думав, що повість про Серафима завершиться ось так – я думав, що повість про Серафима, про цю дивовижну людину чи (може бути) небожителя взагалі ніколи не завершиться. Чому, запитаєте ви, завершилась? Адже Серафим живий, ще багато чого в його житті трапиться, і почалось то в його житті найцікавіше! А тому, що я не знаю долі свого героя (у нинішні то часи!). Я не знаю нині навіть власної долі (а колись знав!). Але те, що я встиг дописати цю повість – вже дещо. А значить можна вірити в майбутнє, можна і потрібно жити. А там – тільки Богу відомо як воно буде. А що буде – так це безперечно.



    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  3. Пам'яті Юрія Гагаріна та Ніла Армстронга
    Нині День космонавтики, а про це ніхто і не згадав, ніхто й не пом’янув. Забули. Нібито і не було неоліту, нібито і плуг не винаходили довго та в муках, і воли не ревли під ярмом, тяжко орючи полиновий переліг першим дерев’яним зубом землі. Наче не малювали на глиняних глеках знаки Галактики і не мріяли літати між зорями в снах – вночі, після жертвоприношень, накликаючи дощ. Наче не називали зорі комонями Місяця і не дивились червневими ночами в зеніт у пошуках небесного Волопаса – тоді, ще до замріяної Русі, на цій землі нескінченності. Але ж всі ми хоч трохи космонавти! Багато хто визнає себе в душі Гагаріним, дивлячись на сковорідку з шиплячим маслом та рум’яними ароматними грінками, як на прообраз чорного зорельоту, що летить до злого червоного ока Оріона – Бетельгейзе. Всі, всі ми космонавти – всі – і поглиначі житніх канапок з докторською ковбасою, і зачаровані дзеркалом дівчата (а раптом там не тільки сліди губної помади, але й заграва туманності Андромеди?) – всі ми космонавти. Або астронавти. Це я про тих, хто перетнув Океан на лайнері уявляючи себе сучасним Уліссом (де ти був Одіссей?) Дехто з них прерії Іллінойсу називає синіми степами Сколотії, а дехто простори перикотиполя Оклахоми називає вітряною Тамбовщиною і мріє про ліхтарника та його ліхтар ночі (запалюйте, запалюйте, запалюйте!). Всі ми літаємо в Космос Далекий – хто у снах, марячи про душу, що покинула тіло в пошуках Абсолюту та Надбуття, хто наяву, розплющуючи очі назустріч безодні зоряного Неба – тоді, коли ніч особливо довга і темна, хто навпаки, заплющивши очі і слухаючи музику бачить сузір’я Кассіопеї – там, за межею галюцинацій. Літали в Космос ми всі – і в снах, і наяву, кожен зазирав в Небо – хоч раз у житті, хоч одного разу, хоча б по дорозі за клуню, коли він біг до вітру в селі, де живе бабуся (а вона теж космонавтка – вона теж зазирала щоранку в криницю з надією побачити в чорній понурій татарській воді відображення зірок). Ех, ви, забудьки! Забути – і про кого – про Юрія Гагаріна забути! Про цього Хлопця Великої Порожнечі! І сказати його тіні: «Пробач, Юра, ми все проїхали!» Про нього – про це смоленське втілення Ніла Армстронга забути! Але ж навіть ті, хто захопився творами Толкіна, живе в світі його казкових фентезі і спалює орків та гоблінів вогняним мечем помсти, хто надсилає маленькі ракети в іржаві консервні бляшанки з бомжами-мародерами. Ці месники теж космонавти! Вони теж люди мрії! Літайте, друзі, літайте! Світ ще не такий старий, як це здається, не виродився в пусте марення краба-самітника, не став фата морганою плісняви і маренням молі. Світ ще молодий, переживе нинішні беззоряні темні ночі гоголівської містики невського проспекту – світ ще подивиться в Небо очима повними сліз, очима чистими від божевілля і жаху буття. Буде дивитися вгору в пошуках зір мрії, зазирне в майбутнє, а не в понуру минувщину середньовіччя. Космос – це Воля, Свобода. Той, хто втратив Свободу літати не може, але вільних людей на Землі вистачає – і так буде завжди. Навіть в Дикому полі Золотої Орди та в холодній понурій Гіпербореї неволя, тюрма, духовне рабство тимчасові. А значить, люди будуть мріяти, будуть літати. Як Юра Гагарін – він же Ніл Армстронг. Ніл Армстронг взяв на Місяць тартан свого клану, Юрій Гагарін не взяв в Космос нічого, крім мрії про нірвану у Великій Порожнечі – основі всього сущого. Нинішнє затьмарення свідомості мільйонів людей ординським дурманом і монгольськими забобонами тимчасове. Космос чекає на нас. На нас – людей планети Земля.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  4. Епоха завершилась
    Колись бородатий мисливець Хем писав: «Щось завершилось». Передчував, але не знав що. Ми тепер знаємо – довершилась епоха. Античність завершилась, померла, а ми і не помітили. І ви не помітили. Але то байка (не езопова). Найгірше те, що це не помітили філософи-скептики. Любомудри з вітряного Ріміні. Расени стали спогадом, а народ далі полюбляє бої гладіаторів. Тільки називає їх по іншому. Вже, мовляв, не ігрища. Вже, мовляв, то не релігія, то так – розвага. Ристалища комоней світу сього. Байдуже, що візничі стають місивом піску, плоті і крові. Під копитами тих же комоней. Бо чом не вершники? Вершники там – у третіх лавах (бо в перших старчики-сенатори). Читають Овідія та аплодують. І тицяють великим пальцем вниз. І слов’яни знову варвари (добре хоч не раби, принаймні не всі), а зі степів знову сунуть гуни. Аттіла ще не відає, що йому подарує зустріч з вихованою патриціянкою з першого Риму. Хороше виховання – воно назавжди. Ільдіко чи Юдит – тут головне виховання. Епоха – це вторинно, особливо коли мова йде про ложе. Про те, що середньовіччя почалося ніхто не зрозумів. Навіть Аніцій Боецій. А вже кому-кому, а цьому знавцю музики майбутнього – йому то епоха відкрила своє потворне обличчя, яке сховала до часу непрозора вуаль. Великі Теодоріхи не любили філософії, малі чи мізерні Теодоріхи філософію просто ненавидять. Це тоді Теодоріхи бували великі. Нині, коли черговий раз прийшло нове середньовіччя Теодоріхи бувають тільки мізерні і жалюгідні. І від того ще більш огидні. Як прикро, що все постійно повторюється. Вже тисячі років одне й те саме – все повторюється, наче колесо крутиться. Наче ми не в історії, а на каруселі в парку розваг. Хочеться в Небо, а тут колесо. І знову візантійщина, знову треба проповідувати християнство. Знову імперія буде валитися як глиняний ідол бога Мардука – уламки будуть чавити всіх. Не тільки каліфів на годину. Оскар з клану О’Флахерті – клану розбійників, піратів, повстанців і відчайдух писав якось, що «в часи античності люди не мали одягу, в часи середньовіччя люди не мали тіла, а нині люди не мають душі». Цікаво, ось воно – нове середньовіччя почалося – знуву будуть люди без тіл? З голими душами? Приємно, що нині, на черговому повороті колеса настання нового середньовіччя передчували і навіть про це написали. Навіть 40 років тому – ще тоді, як воно тільки стукало в двері. А ще кажуть: «Стукайте і відчинять». Ось дехто і стукав. Ось ми і відчинили. Тоді, півтори тисячі років тому цього ніхто не відчув. За півстоліття до кінця прекрасної епохи думали, що античність буде тривати вічно. Ніхто нічого не передчував. 425 рік – якісь узурпатори, війни за владу, Папа Цилестин І, єретики-несторіани, імператор Флавій Теотозій ІІ, гуни, Бахрам V Гур вогнепоклонник. І жодного титана думки. Жодного поета. Чи може середньовіччя почалося раніше? Цікаво, а що скажуть історики майбутнього? Коли почалося нинішнє середньовіччя? Начебто і свідок я, але не збагну. Епоха нині почалася другосортна. І неосередньовіччя теж другосортне. Темрява, звісно, не така густа як тоді, все таки Епікура тоді забули і твори його втратили. А зараз – якщо такий з’явиться новий Епікур, то подумають, що то водій тролейбуса, а не філософ і будуть цитувати його на останніх зупинках. Суттєва відмінність нинішніх людей від людей VI століття по Христу в тому, що вони були відверті і послідовні у всьому, навіть у своїй саморобній темряві. Нині ж фальш. Якщо не в усьому, то в спокуті духу. Джером Девід Селінджер був правий – всюди фальш. Тільки він не знав, що жив напередодні великої фальші. Рано він замкнувся в бункері – він би відчув, як фальш густішає з року в рік, як перетворюється в фруктове желе з родзинкою.

    Про середньовіччя писати легко – це була епоха, коли в неприкаяного і покраяного материка викраденої биком дівчини були відсутні сумніви, вони вважались якою вадою, мало не ганьбою. Люди (а чорні монахи зеленого острова особливо) перестали розуміти, що таке вада. Справжні вади, вони вважали вказівкою з потойбічного світу, а несправжні вади вигадували. Тому, хто пояснить мені навіщо це, я поставлю бронзовий пам’ятник в Аркадії, щоб він міг без єхидства і метафор сказати: «Et in Arcadia ego». Я чомусь впевнений, що першою птахою середньовіччя було не падіння Західної Римської імперії, а вбивство Гіпатії в 415 році. Юрба фанатиків, що знищує красу і мудрість – це вже чисто середньовічний феномен, це вам не вакханки з забутого міту, не Діоніс, що дарував радість, яку ніхто не зрозумів. Це поява отієї Sancta simplicitas – хмизу для вогнищ буде вистачати ще довго. І перегорнув останню сторінку античності і закрив недописану книгу послідовників Геродота зовсім не Юстиніан. Цю книгу остаточно закрила юстиніанова чума. Не було спроб втілити республіку Платона в реальність не тому, що цього ніхто не хотів, а тому, що ніхто про це навіть не думав – нікому було. Почалось то середньовіччя Аттілою, а закінчилось Кромвелем. Він то про ідеальну державу думав і навіть спробував втілити це в життя перерізавши і перевішавши третину населення Смарагдового острова. Значить все – середньовіччя завершилось. Знову популярні Утопії. У неосердньовіччі замість чуми маємо інші пошесті, які не так вбивають, як лякають, знищуючи не плоть, а дух.

    Середньовіччя відрізнялось від античності в першу чергу тим, що в епоху агонії античності (Pax Romana) раби вмирали на потіху аристократії, а в Середньовіччя аристократи вмирали на потіху юрбі. Нині – в неосередньовіччі аристократія канула в Лету, але юрба жадає нових лицарських турнірів зі справжньою кров’ю, а не бутафорською фарбою шекспірівських театрів і не соком журавлини рухомих картинок братів Люм’єр. За відсутності лицарів юрба жадає бачити погибель аристократів духу. І то не на арені і не на ристалищі. Тут, біля бар’єру. І справжньої загибелі, не театральної, на очах злих однооких телекамер.

    Але погодьтеся, в час приходу отого, попереднього середньовіччя світом правили велетні. Темні віки іноді народжують велетнів. Може це якось природа компенсує недолік поетів і художників. Загинути від рук правителя-велетня почесно. Нині ж, коли прийшло нове середньовіччя, світом намагаються правити карлики. Це огидно. Це образливо для людського духу. Особливо зараз, коли багато поетів замовкли або замовкають. Загинути від рук карлика соромно і прикро.

    Можна було б очікувати нового Петрарку – час прискорюється, його ж недовго чекати, правда? Але Петрарка приходить після Данте Аліг’єрі, а він мусить конче спуститись до пекла, інакше нічого не вийде. І померти в Равенні – в цій останній столиці, в цьому post scriptum пишної Візантії. Пекло вже не в глибинах землі, воно тут, на поверхні, ми самі його створюємо. Замість Петрарки – на тобі, тримай – Чингісхан. Цього разу він грамотний – письменний, знає літери і вміє навіть скласти фрази до ладу. І замість опору нашестю – пародія на опір. На те воно і нео. Неоліт був в поті чола. Неоген гуркотів тупотом копит в степах. Неофіт горів серцем. А неосередньовіччя – пародія на середньовіччя. Свого роду постсередньовіччя якщо хочете. Дай то, Боже, щоб то була висока пародія. Саме в епоху середньовіччя, десь в часи папи Григорія Великого ввійшли в буття селищ людей дзвони. Нині знову гудуть над Землею і над Сарматією зокрема дзвони. І згадуючи того ж бородатого Хема та Джона Донна знову процитуємо: «Не питай за ким гудить дзвін. Двін гудить за тобою…» У часи Джона Донна дзвін гудів за епохою середньовіччя – епохою лицарства, королів, пишних титулів, мечів та гонору. Нині дзвін гудить за епохою Ренесансу та Просвіти. Дзвін гудить за кожним з нас – бо ми були дітьми тої епохи, що пішла остаточно в небуття, в спогади старих підсліпуватих бібліотекарів.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  5. Ляльковий театр
    (Постмодернова пародійна п’єса на чотири дії. Чи то казка для дорослих…)

    Дійові особи

    Буратіно
    Мальвіна
    Тато Карло
    П’єро
    Карабас Барабас
    Арлекін
    Фантеска
    Коломбіна
    Дуремар
    Лисиця Аліса
    Столяр Джузеппе
    Серветта
    Антон Чехов
    Робітники, селяни, чиновники, слуги.
    Персонажі вдягнені згідно традицій італійської комедії дель арте.

    Дія відбувається через 30 років після подій описаних в казці «Золотий ключик». Багато персонажів дуже зістарілись, інші суттєво подорослішали. Все відбувається в Країні Дурнів, яку персонажі чомусь називають Італією.

    Дія перша

    (Гримерна кімната лялькового театру «Блискавка». На світанку. Вікна зачинені.)
    Буратіно: Прийшов поїзд, хвала небесам. Котра година?
    Серветта: Незабаром друга ночі. (Гасить свічку.)
    Буратіно: Ая! Друга ночі! Та вже світає! Цікаво на скільки спізнився поїзд? Години на дві, що не менше. (Позіхає, потягується.) А я то – я – дурник дурником! Навмисно приїхав сюди, щоб на стації зустріти потяг, і тут заспався… Сидячи заснув. Як прикро! Хоч би ти мене розбудила.
    Серветта: Я думала Ви поїхали собі… (Прислухається)
    (За вікном робітники, що йдуть на ранкову зміну співають «Бандера росса»)
    Буратіно: Ну, ось! Знову про Бандеру співають!
    (Пісня потрохи затихає. Натомість хтось затягнув «Соле міо».)
    Буратіно: Ну, ось – тепер про сонечко заспівали! Ми, італійці завжди так – як не про Бандеру, так про сонечко. Як не постріляти в когось, так поплакати! Вся наша біда в тому, що ми запізно розуміємо, що Муссоліні гірший від Карабаса Барабаса. Хоча Карабас Барабас теж погано.
    (Знову тиша. Потім долинає гуркіт.)
    Серветта: Та он вже їдуть! Напевно…
    Буратіно: (Прислухається) Ні. Багаж отримати. Те, се… (Пауза) Мальвіна прожила за кордоном п’ять років, не знаю, яка вона тепер… Хороша вона… Легка й проста. Пам’ятаю, коли я ще був зовсім дитиною, тато Карло жорстоко побив мене за те, що я намагався в черговий раз вбити молотком розумного цвіркуна. Ми тоді тинялися біля театру, а він п’яним був. Мальвіна тоді молода ще була, підвела мене до умивальника, тут в театрі: «Не плач, дерев’яний чоловічку! До весілля загоїться…» (Пауза) Чоловічок! Це тато Карло чоловічок! А я так – лялька дерев’яна… У новій білій курточці, взутий в жовті черевики. Зі свинячою мордою в святі угодники. Хіба що розбагатів, грошей міхами, а якщо розібратися – катеринщиком був, катеринщиком і лишився. (Гортає книжку.) Читав ось книжку і нічого не зрозумів. Читав та й заснув.
    Серветта: А собаки всеньку ніч не спали – відчувають, що господарі приїздять.
    Буратіно: Що ти, Серветто, така…
    Серветта: Руки тремтять, зараз свідомість втрачу…
    Буратіно: Надто ти вже ніжна, Серветто! І вдягаєшся наче панянка, і зачіска теж. Так не можна. Слід пам’ятати, що ти лише лялька.
    (Заходить столяр Джузеппе з букетом квітів, вдягнений в піджак, у начищених черевиках, що сильно риплять, зайшовши, він губить букет.)
    Столяр Джузеппе: (Піднімає букет.) Ось, садівник прислав, каже слід в кімнаті директриси театру поставити. (Віддає букет Серветті.)
    Буратіно: І лимонаду мені принеси. Свіжого.
    Серветта: Зараз принесу. Обов’язково! (Йде.)
    Столяр Джузеппе: Весна, а погода жахлива. Дощ, мокро, сиро… А тут театральний сезон відкривається – хто ж в театр піде за такої погоди? А ще кажуть, що в нас в Італії клімат хороший. (Зітхає.) Не можу. Це вітер з моря всі кістки… Ось купив собі черевики, риплять нестерпно. Чим би їх змастити?
    Буратіно: Відчепись! Набридло!
    Столяр Джузеппе: Кожен день зі мною трапляється якесь нещастя. Та я не нарікаю. Звик і навіть посміхаюсь.
    (Серветта приносить Буратіно лимонаду.)
    Столяр Джузеппе: Я піду. (Зачіпляється за стілець, той падає.) Ну ось… (Торжествує) Ось бачите, перепрошую, така от обставина, так би мовити… Це просто навіть чудово! (Йде.)
    Серветта: А мені столяр Джузеппе запропонував руку і серце!
    Буратіно: А-а-а-а....
    Серветта: Я навіть не знаю як це розуміти. Людина він працьовита, розумна. Але як почне говорити – нічого не зрозуміло. Наче і добре, і чуттєво, але зовсім не зрозуміло. І старий він як світ і пияк ще той. Але мені він ніби-то подобається. І закоханий в мене як навіжений. Людина він нещасна, з ним постійно щось трапляється. Його так і називають – Джузеппе Двадцять Два Нещастя…
    Буратіно: (Прислухається) Здається, їдуть!
    Серветта: Їдуть! Що це зі мною? Холодна я вся!
    Буратіно: І справді їдуть. Ходімо, Серветто, зустрічати. Цікаво, чи впізнає мене Мальвіна? П’ять років не бачились.
    Серветта: (Хвилюючись.) Я зараз впаду! Впаду!
    (Чути як під’їжджають екіпажі. Буратіно та Серветта йдуть. Сцена порожня. У сусідніх кімнатах починається шум. Через сцену, шкандибаючи, опираючись на паличку, йде дуже постарілий Карабас Барабас, що їздив зустрічати Мальвіну. Він вдягнений в старовинний костюм – дуже потріпаний і вицвілий, на голові циліндр. Він щось белькоче сам до себе, але жодного слова розібрати неможливо. Шум посилюється. Голоси: «Ось, ідіть сюди…» Мальвіна з псом Артемоном на повідку, лисиця Аліса, Фантеска одягнені для дороги, Коломбіна, тато Карло, Дуремар, Буратіно, Серветта з речами в руках, слуги з речами, всі йдуть через залу.)
    Фантеска: Ходімо сюди! Мальвіно, пам’ятаєш що це за кімната?
    Мальвіна: (Радісно) Та це ж моя гримерна!
    Коломбіна: Як холодно! Руки затерпли… (Мальвіні.) А Ваша гримерна лишилася така як була.
    Мальвіна: Гримерна! Мила моя гримерна! Я тут малювалася, коли була ще молодою… (Плаче.) І тепер я наче знову молода. (Цілує Буратіно, потім тата Карло, потім Коломбіну.) А Коломбіна наша як і раніше на монашку схожа. І Серветту я впізнала… (Цілує Серветту.)
    Тато Карло: Поїзд наш спізнився на три години. Як вам таке? Отакі от порядки в нашій Італії нині.
    Лисиця Аліса: (Дуремару.) А наш пес Артемон навіть горіхи їсть!
    Дуремар: (Здивовано.) Ну, це ж треба!
    (Йдуть всі крім Фантески і Серветти.)
    Серветта: А ми чекали, чекали… (Знімає з Фантески пальто і капелюшок.)
    Фантеска: Я не спала в дорозі чотири ночі. А тепер змерзла дуже…
    Серветта: Ви їхали, коли ще сніг та мороз були? Мила моя! (Цілує Фантеску.) Радість моя! Чекали ми, чекали… Я Вам скажу зараз, жодної хвили не можу терпіти…
    Фантеска: (втомлено) Знову якась дурниця…
    Серветта: Столяр Джузеппе запропонував мені руку і серце!
    Фантеска: Кому що, а курці просо. (Поправляє зачіску.) Я загубила всі свої шпильки… (Вона втомлена, хитається.)
    Серветта: Я не знаю, що і думати! Він мене так любить!
    Фантеска: (Дивиться на двері з ніжністю.) А там моя гримерна. Нібито я нікуди і не їхала. Я в рідному театрі! Завтра піду подивлюсь на сцену! О, якби я могла заснути! Мене всю дорогу мучив неспокій.
    Серветта: Три дні тому П’єро приїхав.
    Фантеска: (Радісно.) П’єро!
    Серветта: У бані сплять, там і живе. Каже, що не хоче нам незручності влаштовувати. (Дивиться на свій кишеньковий годинник.) Треба б їх розбудити, та Коломбіна не дозволяла – казала – ти дивись, його не буди!
    (Заходить Коломбіна, на поясі в неї купа ключів на кільці.)
    Коломбіна: Серветто, каву швидше! Мальвіна кави просить.
    Серветта: Біжу, біжу! Вже біжу!
    Кломбіна: От і добре, що ви приїхали! Знову ти нашому театрі! (Обіймає Фантеску.) Душа моя приїхала! Красуня моя приїхала!
    Фантеска: Натерпілась я.
    Коломбіна: Уявляю.
    Фантеска: Виїхали, коли було холодно. Лисиця Аліса всю дорогу безупинно безупинно базікала та показувала фокуси. І навіщо ти нав’язала мені цю лисицю Алісу…
    Коломбіна: Бо не можна тобі було одній їхати! В сімнадцять років!
    Фантеска: Приїжджаємо до Парижу, а там знову холодно. Французькою я володію жахливо. Мальвіна живе на п’ятому поверсі, заходжу до неї, а в неї якісь французькі ляльки. І цигарковий дим висить, так непривітно. Я Мальвіну обійняла за голову, стисла, все не можу відпустити. Мальвіна потім жалілася, плакала…
    Коломбіна: (Крізь сльози.) Не кажи, не кажи…
    Фантеска: Дачу свою лісову вона давно продала, в неї нічого не залишилось. У мене теж не лишилось жодного сольдо. Ледве доїхали. А Мальвіна не розуміє! Сядемо на вокзалі обідати, а вона вимагає найдорожче і слугам дає кому ліру, кому дві. І лисиця Аліса також. Арлекін теж вимагає свою порцію. Просто жахливо. Мальвіна всюди з собою тягає отого Арлекіна. Ми привезли його сюди.
    Коломбіна: Бачила я того негідника!
    Фантеска: Ну, що, заплатили банкам відсотки?
    Коломбіна: Та де там!
    Фантеска: Боже мій! Боже мій!
    Коломбіна: У серпні будуть продавати наш театр «Блискавка» за борги.
    Фантеска: Боже мій…
    Буратіно: (Зазирає в двері і кривляється.) Ме-е-е-е-е! Му-у-у-у! (Зникає.)
    Коломбіна: (Крізь сльози.) Так би і вдарила йому по писку! (Погрожує кулаком.)
    Фантеска: Коломбіно, а він пропонував тобі руку і серце? (Коломбіна заперечливо хитає головою.) Адже він тебе так любить… Чому Ви не розкажете йому все, чого чекаєте?
    Коломбіна: Та я думаю з того нічого не вийде. У нього все справи, справи… Йому не до мене. І уваги не звертає. А, ну його… Важко його бачити. Всі говорять про наше весілля, всі вітають, а насправді нічого немає. Все сон. (Іншим тоном.) У тебе брошка як бджола.
    Фантеска: (Сумно.) То Мальвіна купила. (Іде в свою гримерну, звідти говорить весело, як дитина.) А я в Парижі на повітряній кулі літала!
    Коломбіна: Душа моя приїхала! Красуня моя приїхала!
    (Заходить Серветта з кавоваркою та заварює каву.)
    Коломбіна: (Стоїть біля дверей.) Ось ходжу я, Фантеско, і мрію видати тебе заміж за якогось багатого, тоді було б мені спокійніше, пішла би я тоді в монастир. Здійснила би паломництво до Риму, на Святу Землю… Благодать!
    Фантеска: Птахи за вікнами співають. Котра година?
    Колмбіна: Певно, вже четверта або п'ята ранку. Час тобі спати, люба. (Заходить у гримерну до Фантески.) Благодать!
    (Заходить Арлекін з ковдрою та валізою.)
    Арлекін: (Делікатно) Паняночки, а тут можна пройти?
    Фантеска: Не впізнати Вас, Арлекіне, яким Ви стали за кордоном.
    Арлекін: Хм… А Ви хто?
    Серветта: Коли и їхали я була такою собі… Я Серветта, дочка Джовані Бабено. Та Ви і не пам’ятаєте!
    Арлекін: Хм… Огірок! (Лізе її обійняти. Вона верещить, падає з рук посуд, Серветта тікає.)
    Коломбіна: (Незадоволено) Ти ще тут?
    Серветта: От, горнятко розбила…
    Коломбіна: На щастя.
    Фантеска: (З кімнати) Треба Мальвіну попередити – П’єро тут!
    Коломбіна: Я наказала його не будити…
    Фантеска: (Задумавшись.) Шість років тому померла черепаха Тортилла, через місяць втопився в тому самому ставку кіт Базіліо – хороший такий котик. Мальвіна так зажурилась, поїхала… (Здригується.) Як я її розумію, якби тільки вона знала!
    (Пауза)
    Серветта: А П’єро вчителював. Він може нагадати…
    (Заходить Карабас Барабас. Він в старому, колись дорогому, піджаку та в білому жилеті.)
    Карабас Барабас: (Йде до кавоварки. Стурбовано.) Сеньйора Мальвіна тут зараз будуть снідати… (Одягає білі пальчатки.) Кава готова? (До Серветти) Ти! А вершки!
    Серветта: Ах, Боже мій… (Біжить.)
    Карабас Барабас: (Біля кавоварки.) Ех, ти, нетямущий… (Сам до себе.) Приїхали ось з Парижу… На конях… (Сміється.)
    Коломбіна: Карабасе, Ви про що?
    Карабас Барабас: Що? (Радісно.) Мальвіна моя приїхала! Дочекався! Тепер і померти можна… (Плаче від радості.)
    (Заходять Мальвіна, тато Карло, Буратіно, Дуремар. Дуремар в костюмі з шовку та в шароварах.)
    Мальвіна: Дайте згадати! Катеринку кручу – тру-ля-ля!
    Тато Карло: Катеринку! Ех, пам’ятаю, Мальвіно, як я приходив до тебе в гримерну – саме сюди і зі своєю катеринкою… І пропонував сценарій нової вистави… А зараз я вже старий… Скільки років пройшло…
    Буратіно: Так, час біжить…
    Тато Карло: Кого?
    Буратіно: Час, кажу, біжить! Дурню ти старий і глухий!
    Тато Карло: А тут пачулями пахне!
    Фантеска: Я спати піду. Добраніч, Мальвіно!
    Мальвіна: Чарівна моя Фантеско! (Цілує їй руки.) Ти рада, що ти знову в нашому театрі? А я ніяк до тями не прийду!
    Фантеска: Прощавайте, тато Карло!
    Тато Карло: (Цілує їй руки.) Ти найкраща лялька в цьому театрі! Мальвіна колись була така як ти!
    (Фантеска подає руку Буратіно та Дуремару і йде.)
    Мальвіна: Вона втомилась дуже!
    Дуремар: Дорога, певно, довга й важка.
    Коломбіна: (Буратіно й Дуремару) Що ж ви, панове? Третя ночі, час вже й прощатись.
    Мальвіна: Яка там третя! Вже світає! Ти все така ж, Коломбіно! (Пригортає її до себе і цілує.) Ось вип’ю кави, тоді й підемо!
    (Карабас Барабас кладе їй під ноги подушку.)
    Мальвіна: Дякую, ріднесенький! Я звикла до кави. П’ю каву і вдень, і вночі. Дякую тобі, мій старенький! (Цілує Карабаса Барабаса.)
    Коломбіна: Треба подивитись чи все привезли… (Йде.)
    Мальвіна: Невже це я тут сиджу? (Сміється) Хочеться стрибати і розмахувати руками! (Затуляє обличчя руками.) А може я сплю? Бачить Бог, як я люблю наш театр! Їхала поїздом і все плакала! (Витирає сльози.) Але мені треба випити кави! Дякую тобі, Карабесе! Старенький мій! Я так рада, що ти ще живий!
    Карабас Барабас: Позавчора.
    Тато Карло: Він нічого не чує.
    Буратіно: Мені нині, о п’ятій ранку до Венеції їхати! Як прикро! Хотілось би подивитися на Вас, поговорити… Ви все така ж чарівна!
    Дуремар: (Важко дихає.) Навіть стала ще гарніша… І вдягнена як панянки в Парижі… Пропадай мій віз, всі чотири колеса!
    Буратіно: Ось і Дуремар, і тато Карло, кажуть що я хам, що я глитай, а мені все одно! Хай кажуть! Хотілося б, щоб Ви мені вірили, як раніше, щоб Ваші дивовижні та вражаючі очі дивились на мене як раніше. Боже милосердний! Мій тато Карло був катеринщиком, боявся навіть підійти до такої панянки, Ви так багато зробили для нас… Як так люблю Вас як рідну, навіть більше ніж рідну…
    Мальвіна: Я не можу спокійно сидіти, я не здатна! (Встає і швидко ходить по кімнаті.) Я не витримаю цієї радості! Смійтесь з мене, я дурепа! Шафа для ляльок! (Цілує шафу для ляльок.) А ось і столик мій!
    Тато Карло: А без тебе тут черепаха Тортілла померла.
    Мальвіна: (Сідає пити каву.) Царство їй небесне. Мені писали.
    Тато Карло: І кіт Базіліо втопився. І шинкар десь до міста подався – здається, до Флоренції поїхав.
    (Виймає з кишені коробку з льодяниками і смакує ними.)
    Буратіно: Мені щось хочеться сказати, радісне і веселе. (Поглянувши на годинник.) Але мушу їхати. Поспішаю. Але спробую коротко. Вам відомо, що театр ваш «Блискавка» продається за борги. На двадцять друге серпня призначено аукціон. Але Ви не турбуйтеся, Мальвіно, вихід є! Ось мій проект! Прошу уваги! Наше містечко знаходиться недалеко від залізниці, місцина тут живописна, містечко старовинне, після відомої історії тридцятилітньої давності, про яку стільки писали, туристи цікавляться. Можна оцей театр, який давно вже не відвідують глядачі – бо хто нині цікавиться театром - перебудувати під готель, влаштувати для туристів розваги, екскурсії, ресторан італійської кухні, нічний клуб. Будемо продавати золоті ключики як сувеніри. І ми з цього готелю будемо мати, як мінімум двадцять, п’ять тисяч лір чистого прибутку щороку.
    Тат Карло: Пробачте, які дурниці!
    Мальвіна: Я Вас не розумію, Буратіно!
    Буратіно: Ви будете брати з туристів, як мінімум, двадцять п’ять лір за ніч, а не чотири сольдо за квиток на виставу, а тут ще й сувеніри. Ресторан. Вино з місцевих виноградників. Я впевнений, що в курортний сезон вільних місць просто не буде. Місце чудове, до моря недалеко. На пагорбі живописні руїни замку Дуремарського короля. Дівчата в наших краях взагалі красуні – нічний клуб порожнім не буде. Треба тільки перебудувати театр, знести всі старі надбудови, зроби в середині кімнати, в підвалі сауну, в холі ресторан. Сцену та залу переробити під нічний клуб.
    Мальвіна: Як? Зруйнувати і зачинити театр? Милий мій! Ви нічого не розумієте! Якщо в цій провінції і є щось хороше, то це наш театр «Блискавка»!
    Буратіно: Хороше в ньому тільки те, що він старий, великий і про нього розказують всілякі казки! У театр нині ніхто не ходить, виставами ніхто не цікавиться.
    Тато Карло: Та навіть в енциклопедії про наш театр написано! І Антон Чехов, і Олексій Толстой, і Карло Колодді про нього писали!
    Буратіно: (Подивившись на годинник.) Якщо нічого не придумаємо, ні до чого не прийдемо, то двадцять другого серпня театр будуть продавати з аукціону. Вирішуйте! Іншого виходу немає! Присягаюсь вам! Немає!
    Карабас Барабас: А колись в старі часи в лялькових театрах ставили трагедії Есхіла, Еврипіда, Шекспіра, комедії Аристофана… Глядачі йшли, були аншлаги. Літературні критики писали про кожну прем’єру… Артисти вміли грати, режисери були цікаві, драматурги видатні.
    Мальвіна: І де ж тепер ті драматурги і режисери?
    Карабас Барабас: Зникли. Ніхто вже й не згадає про них…
    Дуремар: (До Мальвіни). І як там Париж? Їли в ресторації жаб’ячі лапки?
    Мальвіна: Крокодилів їла!
    Дуремар: Ну, це ж треба!
    Буратіно: Колись в Італії були тільки сеньйори та селяни, ну, ще карбонарії та розбійники. А тепер з’явилися туристи! Можна сказати, що років через двадцять на туристах в Італії будуть заробляти більше ніж на виноградниках. Туристи валом поїдуть в Італію. Але в театри вони ходити не будуть. Їх цікавлять інші розваги!
    Тато Карло: (Обурюючись.) Які дурниці!
    (Заходять Коломбіна та Арлекін.)
    Коломбіна: Тут, Мальвіно, Вам телеграми. (Вибирає ключ і з гуркотом відкриває старовинну шафу.) Ось вони.
    Мальвіна: (Шматує телеграми і розкидає шматки.) Це з Парижу. Щодо Парижу – кінець!
    Тато Карло: А ти знаєш, люба Мальвіно, скільки років цій шафі? Я колись відкрив шухляду і побачив викарбувані цифри. Цій шафі рівно сто років! Як вам таке? Га? Потрібно ювілей цієї шафи відсвяткувати. Предмет не живий, але це шафа для ляльок!
    Дуремар: Сто років! Ви тільки подумайте!
    Тато Карло: Так. Це річ. (Торкається шафи руками.) Дорога і шановна шафо! Вітаю Ваше існування, що вже сто років було спрямоване до ідеалів добра, справедливості і краси. Твій мовчазний заклик до плідної роботи і мистецтва не слабнув сто років, підтримуючи (крізь сльози) в поколіннях театралів бадьорість, віру в світле майбутнє і виховуючи в нас ідеали добра і пізнання Істини.
    (Пауза.)
    Буратіно: Та-а-а-а-ак…
    Мальвіна: Ви вже такі ж, тато Карло.
    Тато Карло: Катеринка на вулиці грає. Ляка танцює… Народ дивиться і слухає…
    Буратіно: (Дивлячись на годинник.) Мені час!
    Арлекін: (Подає Мальвіні ліки.) Може вип’єте, Мальвіно, таблетки?
    Дуремар: Не треба приймати таблетки, люба Мальвіно. Поставте краще собі п’явок – і від тиску допомагають, і від геморою… (Забирає в Мальвіни з рук всі таблетки, ковтає їх і записає лимонадом.) Ось!
    Мальвіна: Ви божевільний!
    Дуремар: Всі таблетки проковтнув!
    Буратіно: Ще той навіжений.
    (Всі сміються).
    Карабас Барабас: Він заходив до нас на свята і половину відра огірків з’їв за один раз! (Потім щось белькоче сам до себе.)
    Мальвіна: Про що це він?
    Коломбіна: Та він вже три роки сам із собою про всілякі дурниці розмовляє. Ми звикли.
    Арлекін: Він надто старий.
    (Заходить лисиця Аліса в білому платті. Худа і стара, з лорнетом.)
    Буратіно: Алісо! Я ще не привітався з вами! (Хоче поцілувати їй руку.)
    Лисиця Аліса: (відсмикує руку) Якщо дозволити Вам поцілувати руку, потім Вам закортить поцілувати лікоть, потім плече, а потім шию, а потім… Ах, Ви розпусник і безсоромник!
    Буратіно: Не щастить мені сьогодні!
    (Всі сміються.)
    Буратіно: Алісо, покажіть фокус!
    Мальвіна: Алісо, покажіть фокус!
    Лисиця Аліса: Ой, не треба! У мене є бажання спати. (Йде собі.)
    Буратіно: Через три тижні побачимось. (Цілую Мальвіні руку.) Па-па! Прощавайте! Вже час. (Татові Карло) До побачення! (Цілується з Дуремаром.) Подає руку Карабасу Барабасу, Коломбіні, Арлекіну.) Не хочеться їхати. (Мальвіні) Якщо надумаєте щодо готелю, повідомте. Тисяч п’ятдесят на перебудову я позичу. Серйозно подумайте.
    Коломбіна: (Сердито) Та йдіть вже нарешті!
    Буратіно: Йду, йду… (Йде)
    Тато Карло: Хам! Проте, перепрошую… Коломбіна одружується. То ж її наречений.
    Коломбіна: Не кажіть, тато Карло, зайвого!
    Мальвіна: Що ж, Коломбіно, я буду дуже рада! Буратіно – то хороша лялька.
    Дуремар: Лялька то він хороша… Гідна… І от Серветта те саме каже… Різні слова говорить… (Засинає, хропить і тут же прокидається.) А все таки, шановна Мальвіно, позичте мені… У борг… Двісті сорок лір… Завтра відсотки в банк платити…
    Коломбіна: (Злякано) У нас немає! Нічого немає!
    Мальвіна: У мене насправді нічого немає.
    Дуремар: Знайдуться. (Сміється) Не втрачаю ніколи надії. Ось, думаю, все пропало, загинув. А тут дивись, п’явок наловив, продав одній стрій пані. І мені заплатили! А там, дивись, ще якась оказія завтра трапиться. Або в казино гроші виграю. Мені якось було пощастило.
    Мальвіна: Каву випила, тепер можна і відпочити.
    Карабас Барабас: (Чистить тата Карло щіткою.) Знову не ті штанці одягли! І що мені з Вами робити!
    Коломбіна: (Тихо) Фантеска спить. (Тихо відчиняє вікно.) Дивіться, Мальвіно, в Італії весна, сонце зійшло, не холодно, шпаки співають.
    Тато Карло: (Відчиняє інше вікно.) Площа перед театром. А пам’ятаєш, Мальвіно, як ми влаштували виставу прямо на вулиці? Ти пам’ятаєш? Не забула?
    Мальвіна: (Дивиться в вікно.) О, моя молодість! Чистота моя! У цій гримерній я малювала собі обличчя. Щастя моє піднімалось разом з завісою театру. (Сміється від радості.) Знову вистави, овації, публіка! О, якби я могла забути своє минуле!
    Тато Карло: Але наш театр продадуть за борги. Хоч як це і дивно звучить.
    Мальвіна: А он покійний Софокл йде коридорами театру в білій хламіді! (Сміється від радості.) Ось він!
    Тато Карло: Де?
    Коломбіна: Господь з Вами, Мальвіно!
    Мальвіна: Нікого немає, мені здалося…
    Мальвіна: Світло з вікна і тінь, мені здалося, що там чоловік в білому.
    (Заходить П’єро. Як завжди сумний.)
    П’єро: Мальвіно!
    (Мальвіна здивовано дивиться на нього.)
    П’єро: Я тільки привітаюся з Вами і йду! (Цілує їй руку.) Мені наказали чекати до ранку, але мені забракло терпіння.
    (Мальвіна далі подивована.)
    Коломбіна: Та це ж наш П’єро!
    П’єро: Саме так. Я ж П’єро! Ми ж колись грали з Вами в одній виставі разом з котом Базіліо!
    (Мальвіна обіймає його і плаче.)
    Тато Карло: (Знітився.) Не треба, не треба.
    Коломбіна: Казала ж Вам, щоб почекали до завтра!
    Мальвіна: Базіліо! Котик наш!
    Коломбіна: Нічого не поробиш. Так судилось.
    П’єро: (Крізь сльози.) Справді, не треба…
    Мальвіна: (Тихо плаче.) Котик наш Базіліо. Потонув. Для чого? Для чого, друже мій? (Тихо) Там Фантеска спить, а я так голосно… Галасую… Що ж, П’єро? Чого Ви так зле виглядаєте? Чого так постаріли?
    П’єро: Мене так у вагоні і назвала одна пані – облізлий сеньйор.
    Мальвіна: Колись Ви були зовсім юним, таким милим. А тепер лисина, окуляри. Певно досі граєте трагічні ролі? Досі амплуа страждальця?
    П’єро: То, певно, назавжди.
    Мальвіна: (Цілує тата Карло, потім Коломбіну.) Ну, йдіть вже спати. І Ви постаріли Дуремаре.
    Дуремар: (Йде за нею.) Значить, тепер спати. О, подагра моя! Певно я у вас залишусь. Мені би, Мальвіно, завтра вранці… Двісті сорок лір…
    Тато Карло: А той все за своє!
    Дуремар: Двісто сорок лір – відсотки в банк платити.
    Мальвіна: У мене немає грошей, милий мій!
    Дуремар: Я поверну! Сума то нікчемна…
    Мальвіна: Ну, добре. Тато Карло дасть. Тато Карло! Дайте йому грошей!
    Тато Карло: Дам я йому! А як же! Хай тримає кишеню ширше!
    Мальвіна: А що робити? Дай. Йому потрібно. Він поверне…
    (Всі йдуть. Лишаються тільки тато Карло, Арленкін, Коломбіна.)
    Тато Карло: Мальвіна звикла смітити грошима. Ніяк не відвикне. (Арлекіну) Відійди, люб’язний, від тебе куркою тхне.
    Арлекін: (Посміхається) А Ви, тато Карло, лишились таким самим як були.
    Тато Карло: Кого? (Коломбіні) Що він говорить?
    Коломбіна: (Арлекіну) Твоя мати прийшла з села, там сидить, хоче тебе побачити.
    Арлекін: Та ну її…
    Коломбіна: Негідник!
    Арлекін: Для чого вона мені? Могла б і завтра прийти. (Йде)
    Коломбіна: А Мальвіна яка була, така і залишилась. Їй би волю – все би пороздавала.
    Тато Карло: Так…
    (Пауза)
    Тато Карло: Якщо від якоїсь хвороби пропонують надто багато ліків, то значить хвороба невиліковна. Я думаю, я напружую мізки, у мене багато засобів, дуже багато, значить, по суті жодного. Добре було б отримати від когось спадок, добре було б Фантеску видати заміж за якогось багатого і щедрого марнотратника, добре було б поїхати в Мілан і спробувати підлеститись до меценатки герцогині Вісконті. Герцогиня ж багата, дуже багата!
    Коломбіна: (Плаче) Хоч би Бог допоміг!
    Тато Карло: Не реви! Герцогиня дуже багата, але вона нас не любить.
    (Фантеска з’являється в дверях)
    Тато Карло: Справа в тому, що Мальвіна була нечемною, поводила себе, прямо скажемо, недобродійно і часом просто непристойно. І що б там не вигадувати для виправдання, скажемо відверто, Мальвіна цілком зіпсута.
    Коломбіна: (Пошепки) Фантеска стоїть в дверях.
    Тато Карло: Кого?
    (Пауза)
    Тато Карло: Дивно, але щось потрапило мені в око… Ніц не бачу. І в четвер, коли я був у повітовому суді…
    (Заходить Фантеска)
    Коломбіна: Чому не спиш, Фантеско?
    Фантеска: Не спиться. Не можу.
    Тато Карло: Крихітка моя. (Цілує Фантеску в руки, потім в обличчя.) Дитя моє… (Крізь сльози) Ти мій ангел! Ти для мене все! Вір мені, вір…
    Фантеска: Я вірю Вам, тато Карло, всі Вас люблять, поважають. Але тато Карло, Вам потрібно мовчати. Для чого Ви так говорили про Мальвіну? Для чого Ви це говорили?
    Тато Карло: Так, так… (Закриває обличчя руками.) Насправді жахливо! Боже мій! Боже, порятуй мене! І сьогодні я промову виголошував перед ляльковою шафою. Безглуздя. Тільки коли завершив, зрозумів, яке це безглуздя.
    Коломбіна: Тато Карло, Вам треба мовчати, мовчіть собі і все!
    Фантеска: Будете мовчати, Вам же буде спокійніше.
    Тато Карло: Мовчу. (Цілує Коломбіні та Фатесці руки.) Мовчу. Тільки от справи. В четвер я був у повітовому суді. Ну, збіговисько, товариство, почалась розмова про те, про інше, про п’яте, десяте, і здається, можна буде зробити позику під векселя, щоб заплатити відсотки банку.
    Коломбіна: Хоч би пан Біг допоміг.
    Тато Карло: У вівторок ще раз поїду. (Коломбіні) Не плач. (Фантесці) Мальвіна поговорить з Буратіно, він, звісно, їй не відмовить. А ти відпочинеш, поїдеш в Мілан до герцогині Вісконті. Ось так і будемо діяти з трьох кінців – і гроші в нас у капелюсі. Відсотки ми заплатимо, я впевнений. (Кладе до рота льодяник.) Честю своєю присягаюсь, театр не продадуть. (Збуджено) Щастям своїм присягаюсь! Ось тобі моя рука, назви мене тоді нікчемним шахраєм, якщо я допущу аукціон. Всією суттю своєю присягаюсь!
    Фантеска: (Спокій повернувся до неї, вона виглядає щасливою.) Який Ви хороший тато Карло, який розумний! (Обіймає тата Карло.) Я тепер спокійна! Я спокійна! Я щаслива!
    (Заходить Карабас Барабас.)
    Карабас Барабас: Тато Карло! Ти Ви Бога не боїтеся! А коли ж спати?
    Тато Карло: Зараз, зараз. Ти йди собі, Карабасе. Я вже якось сам роздягнусь. Ну, діточки, бай-бай… Деталі завтра, а тепер спатоньки. (Цілує Коломбіну та Фантеску.) Я людина Срібного Віку літератури. Не славлять той час, але можу сказати, що чимало дісталось мені за переконання. Недарма мене селяни люблять. Селянина треба знати. Знати, хто він – орач.
    Фантеска: Знову Ви за своє, тато Карло.
    Коломбіна: Ви, тато Карло, мовчіть!
    Карабас Барабас: (Сердито) Тато Карло!
    Тато Карло: Іду, іду… Лягайте. Катеринку кручу, співаю, лялька танцює, народ слухає, монетки до капелюха кидають… (Йде, за ним ледве шкандибає Карабас Барабас.)
    Фантеска: Я тепер спокійна. До Мілану їхати не хочеться, не люблю ту герцогиню Вісконті, не люблю гроші просити, навіть для справи. Але все одно я спокійна. Завдяки татові Карло. (Сідає.)
    Коломбіна: Піду спати. А то без тебе тут було суцільне неподобство. У прибудові театру живуть одні старі ляльки: Панталоне, Педроліно, Пульчинелла, Скарамучча, ну і Труфальдіно… Почали вони пускати до себе ночувати якихось шахраїв і злодюжок – я промовчала. Але розпустили чутки, що я їх звеліла годувати одним тільки горохом, щоб на сцені вони виглядали кумедніше. І від жадібності своєї. І то все Труфальдіно! (Позіхає.) Приходить… Який ти, кажу, Труфальдіно… Дурень ти такий… (Дивлячись на Фантеску) Фантеска! Заснула! (Бере Фантеску під руку.) Ходімо в ліжечко. Ходімо. О, чарівна моя… Заснула… Ходімо…
    (Йдуть. Під вікнами театру хтось грає на катеринці сумну і нудну мелодію.)
    (П’єро йде через сцену і побачивши Коломбіну та Фантеску зупиняється.)
    Коломбіна: Тихо! Вона спить. Спить… Ходімо, ріднесенька.
    Фантеска: (Тихо, крізь сон.) Я так втомилась… Катеринка… Тато Карло, милий… Мальвіна…
    Коломбіна: Ходімо, рідненька, ходімо… (Відводить Фантеску в кімнату.)
    П’єро: (Розчулений) О, сонечко моє! О, весна моя!

    (Завіса)


    Дія друга.

    (Поле. Біля поля руїни давньої базиліки ще візантійських часів з залишками фресок та мозаїки. Біля базиліки стрий колодязь. Великі каменюки, що колись були могильними плитами, руїни старої альтанки. З одного боку закинутий маєток – тенуте якогось італійського сеньйора, з іншого боку вдалині місто і біля нього будівля театру «Блискавка» в бароковому стилі (пізній ренесанс). Пірамідальні тополі, виноградники. Сідає сонце. Лисиця Аліса, Арлекін, столяр Джузеппе, Серветта ситять у руїнах альтанки. Столяр Джузеппе стоїть і грає на гітарі. Всі задумані. Лисиця Аліса у військовій формі з карабіном в руках, поправляє пряжку на ремені. На кашкеті кокарда у вигляді палаючого факелу.)

    Лисиця Аліса: (В роздумах) У мене немає паспорта і я не знаю скільки мені років. Мені здається, що я ще молода. Коли я була ще лисянятком, мої тато і мама їздили по ярмаркам і влаштовували вистави – дуже хороші і смішні. Я стрибала, робила salto mortale і різні штуки. Коли тато і мама десь зникли, мене взяла до себе якась німецька пані і почала вчити театральному мистецтву. Потім цирк. Потім без певних занять. Я не знаю, хто мої батьки і з якого вони лісу і чого забрели в людські поселення, чого їх занесло в Країну Дурнів. А нині вся Італія перетворилася чи то на цирк, чи то на балаган, чи то на театр. Часи Гарібальді минули, і тепер вже не «Белла, чао!», а «Чао, бамбіно!» (Дістає з кишені огірок і їсть.)
    (Пауза)
    Лисиця Аліса: Нічого не знаю Так хочеться поговорити, а немає з ким. Нікого в мене немає.
    Столяр Джузеппе: (Грає на гітарі і співає.) Chiama Palermo dal prossimo stellato... Як приємно грати на мандоліні!
    Серветта: Це гітара, а не мандоліна! (Дивиться в дзеркальце і малюється)
    Столяр Джузеппе: Для божевільного, що закоханий це мандоліна! (Співає.) …іl cuore sarebbe riscaldato dal calore dell'amore reciproco...
    (Арлекін підспівує.)
    Лисиця Аліса: Жахливо співають ці люди. І грати не вміють. Фу! Наче шакали виють.
    Серветта: (Арлекіну) Все таки яке щастя побувати за кордоном!
    Арлекін: Безперечно. Не можу з Вами не погодитись. (Позіхає, потім запалює сигару. Але не обрізає кінчик, а сує її отак прямо до рота.)
    Столяр Джузеппе: Ну, звісно! За кордоном все давно в повній комплекції!
    Арлекін: Ну, звичайно!
    Столяр Джузеппе: Я людина освічена і розвинута, читаю різні чудові книжки, але не можу зрозуміти напрямку, чого мені, власне, потрібно, жити мені хочеться чи застрелитись, власне кажучи, але я завжди ношу з собою револьвер. Ось він. (Показує револьвер)
    Лисиця Аліса: Закінчила. Тепер піду. (Карабін кидає на плече.) Ти, столяре Джузеппе, дуже розумна людина і дуже страшна. Тебе повинні жінки любити до нестями. Бррр! (Йде) І пити тобі треба менше. Ці розумники всі такі дурні, немає з ким поговорити. Все одна, одна… Нікого в мене немає… І хто я, і навіщо… Невідомо… (Йде не поспішаючи)
    Столяр Джузеппе: Власне кажучи, не торкаючись інших предметів, я повинен висловитись про себе, що доля ставиться до мене жорстоко, наче вихор до маленького кораблика. Якщо, припустимо, я помиляюсь, тоді навіщо сьогодні зранку я прокидаюсь, а в мене на грудях сидить ось такий здоровенний тарантул. Ось такий. (Показує руками) Якби вкусив, я б зараз танцював тарантеллу. Або, наприклад, хочу випити к’янті, беру келих, а там щось вкрай непристойне плаває, наприклад, тарган.
    (Пауза)
    Столяр Джузеппе: А Ви читали Макіавеллі?
    (Пауза)
    Столяр Джузеппе: Я бажаю потурбувати Вас, Серветто, на пару слів.
    Серветта: Кажіть.
    Столяр Джузеппе: Я ходів би на самотині. Тет-а-тет.
    Серветта: (Знітилась) Добре… Тільки спочатку принесіть мою тальму. Вона біля шафи. Тут трохи сиро.
    Столяр Джузеппе: Добре… Принесу… Тільки я тепер знаю, що мені робити зі своїм револьвером. (Бере гітару і йде. Перебираючи струни.)
    Арлекін: Двадцять Два Нещастя! Обмежена людина. І п’яниця. (Позіхає)
    Серветта: Не дай Бог, застрелиться.
    (Пауза)
    Серветта: Мені тривожно. Мене ще маленькою лялькою взяли до театру. Я відвикла і від роботи, і від звичайного життя. Руки білі, як в панянки. Ніжна стала, делікатна. Всього боюся… Страшно так. Якщо Ви, Арлекіне, надурите мене, я не знаю що буде з моїми нервами. З моєю психікою.
    Арлекін: (Цілує її.) Огірок! Звісно. кожна дівчина, навіть лялька, має пам’ятати про порядність, не люблю дівчат легкої поведінки.
    Серветта: Я так полюбила Вас, Ви людина освічена, про все можете поговорити.
    Арлекін: (Позіхає) Як на мене, то дівчина як когось любить, то вона вже зіпсована. (Пауза) Приємно палити сигару на свіжому повітрі! (Прислухається) Сюди йдуть. То, напевно, сеньйори!
    (Серветта його обіймає.)
    Арлекін: Ідіть собі додому, начебто Ви на річці купалися, он тою стежиною. А то зустрінуть і подумають, що Ви були зі мною на побаченні, а це мені нині ні до чого.
    Серветта: (Кашляє) У мене від Вашої сигари голова розболілась. (Йде)
    (Арлекін лишається, сидить біля руїн базиліки. Заходять Буратіно, Мальвіна, тато Карло.)
    Буратіно: Потрібно вирішити остаточно. Час підганяє. Питання зовсім дріб’язкове. Чи погоджуєтесь Ви перебудувати театр під готель? Дайте відповідь: так чи ні? Тільки одне слово!
    Мальвіна: Хто тут палить такі жахливі сигари? (Сідає)
    Тато Карло: Ось залізницю збудували і стало зручно. (Сідає) З’їздили в Ріміні і назад. А катеринка моя! Обертаю ручку катеринки, музика грає… Мені би послухати зараз катеринку…
    Мальвіна: Встигнеш!
    Буратіно: Тільки одне слово! Дайте мені відповідь!
    Тато Карло: (Позіхаючи) Кого?
    Мальвіна: (Відкриваючи свою сумочку) Вчора було багато грошей, а сьогодні немає. Бідна Коломбіна! Годує всіх молочним супом, а старим акторам дають їсти один горох, а я витрачаю останні гроші безглуздо… (Сумочка впала, розсипались золоті флоріни.) Ну, ось, розсипались… (Їй прикро.)
    Арлекін: Дозвольте я позбираю! (Збирає монети)
    Мальвіна: Допоможіть, Арлекіне. І навіщо я поїхала туди снідати? Жахлива ресторація, з жахливою музикою, а скатертини тхнуть милом! Навіщо так багато пити, тато Карло? Навіщо так багато їсти? Навіщо так багато говорити? Сьогодні в ресторації ти говорив багато і недоречно. Про декадентів, про модернізм, про Габріеле д’Аннунціо. І кому? Лакеям, гарсонам говорити про літературу і театр?
    Буратіно: Так!
    Тато Карло: (Махає рукою.) Мені виправитись неможливо… (Арлекіну) Чого тут крутишся постійно перед моїми очима?
    Арлекін: (Сміється) Я не можу без сміху Вас слухати!
    Тато Карло: (Мальвіні) Або я, або він!
    Мальвіна: Ідіть, Арлекіне, ідіть…
    Арлекін: (Віддає Мальвіні гаманець.) Зараз іду. (Ледве стримує сміх) Хвилинку… (Йде)
    Буратіно: Театр збирається купити сеньйор Каналья із Сицилії. Відомий мафіозі. На торги приїде сам особисто. Якщо він купить театр, то він його перетворить на бордель!
    Мальвіна: А Ви як дізналися?
    Буратіно: Ріміні чутками повниться.
    Тато Карло: Герцогиня Вісконті обіцяла пожертвувати для театру гроші, але коли будуть гроші невідомо.
    Буратіно: І скільки ж вона дасть? Сто тисяч лір? Двісті тисяч лір?
    Мальвіна: Ну, тисяч п’ятнадцять – і то добре.
    Буратіно: Перепрохую, але таких легковажних, як ви сеньйоре і сеньйора, таких безпорадних, таких неділових, дивних, я ще не зустрічав! Кажуть вам італійською мовою, театр продається за борги, а ви наче не розумієте.
    Мальвіна: І що нам робити? Навчіть, що?
    Буратіно: Я кожен день вас вчу, кожен день кажу вам одне й те саме. Театр треба перебудувати під готель, і зробити це якомога швидше, аукціон незабаром! Якщо ви вирішите, що буде готель, грошей вам дадуть достатньо, і тоді ви врятовані.
    Мальвіна: Готель, туристи – це так низько, так вульгарно і банально.
    Тато Карло: Я з тобою цілком погоджуюсь!
    Буратіно: Я або зараз закричу, або втрачу свідомість. Я так не можу! Ви мене замучили! (Татові Карло) Ви ганчірка!
    Буратіно: Ганчірка! (Хоче піти)
    Мальвіна: (Злякано) Не йдіть, лишіться, любий мій дерев’яний хлопчику! Може ми придумаємо щось!
    Буратіно: Про що тут думати!
    Мальвіна: Не йдіть, прошу Вас! З Вами все-таки веселіше…
    (Пауза)
    Мальвіна: Я все чекаю чогось, наче над нами має завалитися будинок.
    Тато Карло: (У роздумах) Кручу собі ручку катеринки, музика грає, люди слухають, монети в капелюх дзенькотять…
    Мальвіна: Забагато ми грішили…
    Буратіно: Та які там у Вас гріхи!
    Тато Карло: (Кладе до рота ще один льодяник.) Кажуть, що я всі свої гроші проїв льодяниками…
    Мальвіна: О, мої гріхи! Я завжди смітила грошима невпинно, наче божевільна, вийшла заміж за артиста, що вмів робити тільки борги. Чоловік мій помер від шампанського – пиячив страшно. Теж мені богема! На своє нещастя я закохалась в іншого. І якраз у цей час перше покарання для мене – карма. Потонув мій улюблений котик Базиліо. Втопився в тому самому ставку де колись втопили золотий ключик. Я поїхала за кордон, тільки щоб не бачити цього ставку, цього театру, цієї Італії! Я тікала заплющивши очі, а він за мною. Безжалісний, грубий. А потім він захворів, я не відходила від нього три роки, хворий замордував мене, я вся висохла. Продала свою лісову дачу. Я поїхала в Париж, але він обікрав мене і втік, знайшов собі іншу. Я спробувала отруїтись… Соромно… Так все безглуздо… Потягнуло додому, в Італію, до рідного театру. (Втирає сльози.) Господи, будь милостивий, пробач мені гріхи мої! Не карай мене! (Дістає з кишені телеграму.) Отримала сьогодні з Парижу. Просить вибачення, благає повернутись. (Шматує телеграму.) Здається, десь музика. (Прислухається)
    Тато Карло: То наш знаменитий гебрейський оркестр. Пам’ятаєш, чотири скрипки, флейти, контрабас.
    Мальвіна: Він ще існує? Покликати б їх, влаштувати вечір музики.
    Буратіно: (Прислухається) Не чути. (Співає) Per soldi, i tedeschi trasformeranno un moscovita in un francese... (Сміється) Який я читав вчора сценарій – один дивак написав – дуже смішно.
    Мальвіна: Певно нічого смішного там немає. Вам би не сценарії читати, а трохи зазирнути в самого себе. Яке Ваше життя сіре! Скільки Ви говорите непотрібного!
    Буратіно: Це правда. Треба прямо сказати, життя в нас дурне і пусте. (Пауза) (Тихо, сам до себе дивлячись на глядачів.) Тато Карло був все життя брудним катеринщиком, нічого не розумів, мене не вчив, напивався і мене бив, переважно палицею. Лише за те, що я хотів забити молотком розумного цвіркуна за його дурні і недоречні поради. По суті і я такий самий телепень та ідіот. Нічому не навчився, почерк в мене жахливий, пишу так, що перед людьми соромно, як свиня.
    Мальвіна: Одружитися Вам потрібно, друже мій.
    Буратіно: Так, це правда.
    Мальвіна: Хоч би з нашою Коломбіною. Вона гарна.
    Буратіно: Так.
    Мальвіна: Вона не з шляхетних, працює багато, а головне, у Вас закохана. І Вам вона подобається.
    Буратіно: Що ж? Я не проти. Вона хороша лялька.
    (Пауза)
    Тато Карло: А мені пропонують місце в банку. Шість тисяч лір на рік. Чули?
    Мальвіна: Та де тобі? Сиди вже…
    (Заходить Карабас Барабас. Він приніс пальто.)
    Карабас Барабас: (Татові Карло) Одягніть пальто, мій пане, сиро.
    Тато Карло: Набрид ти мені, брате.
    Карабас Барабас: Нічого там… Зранку поїхали, нічого не сказали (оглядає костюм тата Карло.)
    Мальвіна: Як ти постарів, Карабасе!
    Карабас Барабас: Що зволите?
    Буратіно: Кажуть, що ти постарів дуже!
    Карабас Барабас: Живу я дуже довго. Мене колись одружити збирались – тоді тата Карло ще й на світі не було. А потім директором лялькового театру був. Хоча, хіба то театр був? Мандрівний балаган! А потім ляльки від мене повтікали, я все втратив. Пішов служити в театр «Блискавка» - швейцаром, білетером, гардеробщиком, декорації носив… (Пауза) Я пам’ятаю - театр відкривали - всі раді, а чого радіють і самі не розуміють.
    Буратіно: Раніше дуже добре було. Хоч і по морді били, але порядок був.
    Карабас Барабас: (Не почув.) Ще б пак. Все було доречно. Селяни при сеньйорах, сеньйори при селянах, директор ляльками керує, ляльки директора слухають. А зараз анархія суцільна. Нічого не розумію.
    Тато Карло: Ти, Карабасе, помовчи. Мені завтра потрібно в Ріміні їхати. Обіцяли з одним генералом познайомити. Він може гроші позичити під вексель.
    Буратіно: Нічого у Вас не вийде. Навіть відсотків не зможете заплатити. Не турбуйтесь.
    Мальвіна: То він марить. Не існує ніякого генерала.
    (Заходять П’єро, Коломбіна, Фантеска.)
    Тато Карло: А ось і наші ляльки йдуть.
    Фантеска: Мальвіна сидить.
    Мальвіна: (Ніжно) Іди, іди… Рідні мої! (Обіймає Коломбіну та Фантеску.) Якби ви знали, як я вас люблю! Сідайте тут поруч.
    (Всі сідають)
    Буратіно: Наш вічний сумний і закоханий з панянками ходить!
    П’єро: То Вас не обходить!
    Буратіно: Йому п’ятдесят незабаром, а він досі вважає себе молодим і закоханим. Вічно страждає.
    П’єро: Облиште свої дурні жарти.
    Буратіно: Чого ж ти, дурнику, сердишся?
    П’єро: А ти не чіпляйся.
    Буратіно: (Сміється) Дозвольте Вас запитати, що Ви про мене розумієте?
    П’єро: Я, Буратіно, так розумію: Ви багата лялька, незабаром станете мільйонером. Як в контексті обміну речовин потрібен хижий звір, що пожирає все на своєму шляху, так і ти потрібний.
    (Всі сміються)
    Коломбіна: Розкажіть, П’єро, краще про планети.
    Мальвіна: Ні, давайте краще продовжимо нашу вчорашню розмову.
    П’єро: Про що це?
    Тато Карло: Про надлюдину Фрідріха Ніцше.
    П’єро: Вчора ми говорили, але ні до яких висновків не дійшли. У надлюдині є щось містичне. Може ви і праві по своєму, але якщо мислити просто, то може і в людині закладено зерно надлюдини, а в ляльці закладено зерно надляльки, але чи є в цьому сенс, якщо людина влаштована вкрай недосконало, більшість людей грубі, неотесані, нерозумні, нещасливі. Потрібно припинити захоплюватись собою. Потрібно тільки працювати.
    Тато Карло: Все одно помреш.
    П’єро: Хто знає? Що значить, помреш? Може в людині сто відчуттів, а зі смертю помирають тільки п’ять, що відомі нам, а інші дев’яносто п’ять лишаються жити.
    Мальвіна: Який ти розумний, П’єро!
    Буратіно: (іронічно) Пристрасть!
    П’єро: Людство йде вперед, вдосконалює свої сили. Все, що недосяжне нині, колись стане близьким, зрозумілим, тільки треба працювати, допомагати всіма силами тим, хто шукає Істину. У нас, в Італії, мало хто працює. Більшість інтелігенції нічого не шукає, нічого не робить, до праці не здатні. Називають себе інтелігенцією, а слугам тикають, до селян ставляться як до тварин, вчаться погано, серйозно нічого не читають, зовсім нічого не роблять, про науки тільки говорять, щодо мистецтва мало що розуміють. Всі такі серйозні, у всіх такі поважні обличчя, всі говорять тільки про важливе, філософствують, а тим часом робітники харчуються жахливо, сплять без подушок, по сорок чоловік в одній кімнаті, клопи, сморід, розпуста… І хороші розмови існують тільки для того, щоб відвести погляд і собі, і іншим. Де бібліотеки, де хороші школи? Про них тільки в романах пишуть, а в реальності їх не існує. Є тільки бруд, середньовіччя, вульгарність. Я боюсь і не дуже люблю серйозних лиць, боюсь серйозних розмов. Краще мовчати.
    Буратіно: Знаєте, я кожен день встаю о п’ятій ранку, працюю зранку до вечора, ну, є в мене постійно гроші, і свої, і чужі, і я бачу які довкола люди. Варто тільки почати щось робити, як одразу стає видно, як мало чесних і порядних людей. Іноді думаю, Господи, ти дав нам родючу землю, море, гори, і живучи тут ми повинні самі бути велетнями духу.
    Мальвіна: Вам потрібні велетні, але вони тільки в казках хороші, а так вони лякають.
    (Мимо йде столяр Джузеппе і грає на гітарі.)
    Мальвіна: (Задумавшись) Столяр Джузеппе йде.
    Фантеска: Столяр Джузеппе йде.
    Тато Карло: Сонце зайшло, пані і панове!
    П’єро: Так.
    Тато Карло: (Декламуючи) О, природо, дивовижна, ти виблискуєш вічним сяйвом, прекрасна і байдужа, ти, яку ми називаємо матір’ю всього, поєднуєш в собі буття і смерть, ти живеш, ти руйнуєш…
    Коломбіна: (у відчаї) Тато Карло!
    Фантеска: Тато Карло, Ви знову!
    П’єро: Ви краще - катеринку крутити, люди слухають, в капелюх монети дзень-дзень…
    Тато Карло: Я мовчу, мовчу…
    (Всі сидять задумавшись. Тихо. Лише чути, як щось варнякає стиха до себе Карабас Барабас. Раптом чути звук, ніби з нема, ніби звук струни, що обірвалася, завмираючий, сумний.)
    Мальвіна: Що це?
    Буратіно: Не знаю. Певно десь на шахті обірвався трос. Десь дуже далеко.
    Тато Карло: А може птах якийсь, типу чаплі.
    П’єро: Або пугач.
    Мальвіна: Неприємно чомусь.
    (Пауза)
    Карабас Барабас: Перед нещастям теж так було: і сова кричала, і кавоварка гуділа безупинно.
    Тато Карло: Перед яким нещастям?
    Карабас Барабас: Перед відкриттям театру.
    (Пауза)
    Мальвіна: Ви знаєте, друзі, темніє, ходімо вже. (Фантесці) У тебе на очах сльози, ну що ти…
    Фантеска: Так, нічого…
    П’єро: Хтось іде.
    (З’являється перехожий. На ньому пом’яті пальто і капелюх. Він п’яний.)
    Перехожий: Дозвольте спитати, чи змажу я так дійти до стації?
    Тато Карло: Зможете. Ідіть просто.
    Перехожий: Чуттєво вам вдячний. (Кашляє) Погода чудова… (Декламує) Брате по вірі, на море поглянь, хто співає над морем… (Коломбіні) Сеньйоріто! Дозвольте бідному італійському голодному філософу хоч тридцять сольдо…
    (Коломбіна злякано скрикує.)
    Буратіно: (Сердито) Всілякому неподобству є своя пристойність!
    Мальвіна: (Заскочена) Візьміть, ось! (Риється в сумочці) Срібла немає, міді немає… Візьміть, ось золотий флорін.
    Перехожий: Чуттєво Вам вдячний! (Йде собі.)
    (Сміх)
    Коломбіна: (Злякана) Я йду… Йду… Акторам їсти нічого, а ви волоцюзі золотий дали…
    Мальвіна: Нічого зі мною нерозумною не поробиш! Все віддам, що в мене є! (Буратіно) Позичте ще грошей!
    Буратіно: Добре.
    Мальвіна: Ходімо, пані та панове, час. Тут, Коломбіно, ми тебе зовсім вже посватали.
    Коломбіна: (Крізь сльози) З цим жартувати не можна.
    Буратіно: Охмелія, йди в монастир!
    Тато Карло: А в мене руки тремтять, давно я не грав на катеринці!
    Буратіно: Охмелія, о німфо, пом’яни мене в молтвах своїх!
    Мальвіна: Ходімо, панове, час вечеряти.
    Коломбіна: Налякав він мене, серце так і стугонить.
    Буратіно: Нагадую вам, панове, двадцять другого серпня буде продаватися наш театр. Подумайте про це! Подумайте!
    (Йдуть всі крім П’єро та Фантески.)
    Фантеска: (Сміючись) Добре, що перехожий Коломбіну налякав, тепер ми одні.
    П’єро: Коломбіна не відходить від нас, боїться, що ми закохаємось. Вона своєю вузькою головою не розуміє, що ми вищі за кохання. Обійти все дрібне і привидне, що заважає бути вільними і щасливими – ось мета нашого життя. Вперед! Ми йдемо невпинно до яскравої зірки, що горить там, вдалині. Вперед! Не губіться, друзі!
    Фантеска: (Сплескуючи руками) Як гарно Ви говорите! (Пауза) Сьогодні тут так чарівно!
    П’єро: Так, погода дивовижна.
    Фантеска: Що Ви зі мною зробили! Я вже не люблю театр так як раніше! А я любила його так ніжно, мені здавалося, що на Землі немає місця прекраснішого, аніж наш ляльковий театр!
    П’єро: Вся Італія це наш ляльковий театр. Планета Земля велика і прекрасна, це чудова сцена для вистав! (Пауза) Подумайте, Фантеско, Ваші предки були феодалами, розпоряджалися долями людей, починали війни і шматували земельні володіння. А ще раніше Ваші предки були рабовласниками, розважались дивлячись на бої гладіаторів в Колізеї. З кожної цеглини цього театру на нас дивляться душі людей, що жили раніше за нас. А ми живемо в якось вигаданому світі вистав. Ми відстали років на двісті, ми ще не визначились щодо нашого минулого, ми тільки філософствуємо, скаржимось на нудьгу і п’ємо к’янті та чінзано. Але ж ясно, щоб почати жити в теперішньому часі, треба спочатку спокутувати наше минуле, покінчити з ним, а спокутувати минуле можна тільки стражданням, тільки незвичайною, безперервною працею. Зрозумійте це, Фантеско.
    Фантеска: Театр, в якому ми граємо ролі, давно вже не наш театр. Я піду з нього, даю Вам слово.
    П’єро: Якщо у Вас є ключі від господарки, киньте їх до колодязя і будьте вільною як вітер.
    Фантеска: (Захоплено) Як добре Ви сказали!
    П’єро: Повірте мені! Мені ще немає й тридцяти, я актор, але я стільки вже натерпівся! Коли зима, я голодний, мені холодно, я хворий, тривожний, бідний. Куди тільки доля не ганяла мене, де я тільки не був! І все таки душа моя у кожну хвилину наповнена невимовними передчуттями. Я передчуваю щастя, я вже бачу його…
    Фантеска: Сходить Місяць…
    (Чути як десь столяр Джузеппе грає на гітарі і продовжує співати свою сумну пісню. Сходить Місяць. Десь за тополями блукає Коломбіна, шукає Фантеску і кличе: «Фантеско! Де ти?»)
    П’єро: Так, сходить Місяць.
    (Пауза)
    П’єро: Ось воно, щастя, воно йде, підходить все ближче і ближче, я чую його кроки. І якщо ми не побачимо його, не почуємо, то що за біда? Його побачать інші!
    (Голос Коломбіни: «Фантеско! Де ти?»)
    П’єро: Знову ця Коломбіна, це жахливо!
    Фантеска: Тоді ходімо до річки. Там добре.
    П’єро: Ходімо!
    (Голос Коломбіни: «Фантеско! Фантеско!»)
    (Заходить Антон Чехов)
    Антон Чехов: Не розумію, для чого мій твір переробили на таку безглузду пародію? Хоча добре, що місце дії перенесли в Італію чи то в казкову Країну Дурнів. Бо якби герої моїх п’єс довідались би, що через тридцять років в Росії будуть розстрілювати без суду і слідства дітей і вагітних жінок як "ворогів народу", а люди будуть самовіддано працювати в концтаборах та на Колимі, то вони б збожеволіли і на цьому вся п’єса припинилась би.

    (Завсіса)


    Дія третя

    (Зал в ляльковому театрі. Палає люстра. Чутно, як згає гебрейський оркестр. Той самий, про якого говорили в минулій дії. Вечір. У залі танцюють grande giro. Голос Дуремара: «Passeggiate in coppia!» Заходять у першій парі Дуремар та лисиця Аліса, у другій – П’єро та Мальвіна, в третій Фантеска з якимось чиновником, в третій Коломбіна з начальником стації. Коломбіна тихо плаче, танцюючи втирає сльози. В останній парі Серветта. Ідуть по залу. Деремар кричить: «Cerchio grande, equilibrio!» та «Cavalieri, mettetevi in ginocchio e ringraziate le signore!» Карабас Барабас проносить на підносі серьтерейську воду.)

    Дуремар: Я повнокровний, мене вже два рази шляк трафляв, танцювати важко, але, як то кажуть, потрапив до зграї, гавкай не гавкай, а хвостом махай. Здоров’я то в мене коняче. Мій покійний батечко, царство йому небесне, щодо нашого походження казав, начебто наш давній рід Дуремарів походив саме від того коня, якого Калігула посадив у сенаті. (Сідає) Та ось біда – грошей немає! Голодний пес вірує тільки в м’ясо… (Засинає, хропить і тут же прокидається.) Так і я… Можу говорити тільки про гроші…
    П’єро: А у вас у фігурі і справді є щось коняче.
    Дуремар: Що ж… Кінь це хороший звір… Його продати можна.
    (Чути, як сусідній кімнаті хтось заграв на катеринці. П’єро побачив Коломбіну.)
    П’єро: (знущається) Мадам Буратіно! Мадам Буратіно!
    Коломбіна: (сердиться) Облізлий пан!
    П’єро: Так, облізлий пан і пишаюсь цим.
    Коломбіна: (У гірких роздумах.) Ось, найняли музик, а платити їм чим? (Йде)
    П’єро: (Дуремару) Якби енергія, яку Ви протягом Вашого життя витратили для пошуку грошей для виплати відсотків банку, використали для чогось інакшого, то Ви, з рештою би, Землю перевернули!
    Дуремар: Ніцше… Великий філософ… Найбільший, знаменитий… Великого розуму людина говорить в своїх творах, що фальшиві папірці робити можна.
    П’єро: А Ви читали Ніцше?
    Дуремар: Ну… Мені Серветта розповідала. А нині я в такому становищі, хоч фальшиві папірці роби… Післязавтра триста десять лір відсотків треба заплатити. Сто тридцять я вже знайшов. (Торкається кишень стривожено.) Гроші пропали! Загубив гроші! (Крізь сльози) Де гроші? (Радісно) Ось вони, за підкладкою! Навіть піт виступив…
    (Заходять Мальвіна та лисиця Аліса.)
    Мальвіна: (Співає корсіканську мелодію.) Чому так довго немає Буратіно? Що він так довго робить в Ріміні? (Серветті) Серветто, запропонуйте музикам чаю!
    П’єро: Певно, аукціон не відбувся.
    Мальвіна: І музики прийшли недоречно. І бал ми затіяли недоречно… Ну, нічого… (Сідає і тихо співає.)
    Лисиця Аліса: (Подає Дуремару колоду карт.) Ось Вам колода, задумайте якусь карту.
    Дуремар: Задумав.
    Лисиця Аліса: Тасуйте колоду. Добре тасуйте. Давайте сюди, Дуремаре. Uno, due, tre! Тепер пошукайте ту карту, вона в боковій кишені…
    Дуремар: (Дістає з кишені карту.) Вісімка піка, цілком вірно! (Дивується.) Ви тільки подумайте!
    Лисиця Аліса: (Тримає на долоні колоду карт.) Кажіть, яка карта зверху.
    Дуремар: Дама пік.
    Лисиця Аліса: Є! (Дуремару.) Ну? Яка карта зверху?
    Дуремар: Туз червовий.
    Лисиця Аліса: Є! (Б’є по лапі, колода карт щезає.) А яка сьогодні хороша погода!
    (Їй відповідає таємний жіночий голос, ніби з потойбічного світу: «О! Погода сьогодні чудова, сеньйора!».)
    Лисиця Аліса: Ви такий хороший, Ви мій ідеал.
    (Голос: «Ви, сеньйоро, мені теж дуже подобаєтесь!»)
    Начальник стації: (Аплодує) Сеньйора черевомовиця! Браво!
    Дуремар: (Дивуючись) Ви тільки подумайте! Чарівна лисиця Алісо! Я просто закоханий…
    Лисиця Аліса: Закоханий? (Потискаючи плечима) Хіба Ви можете любити? Brava persona ma cattivo musicista!
    П’єро: (Плескає Дуремара по плечу.) Коняка ти така…
    Лисиця Аліса: Прошу уваги! Ще один фокус! (Бере ковдру, що лежить на стільці.) Ось дуже хороша ковдра, хочу її продати! (Струшує.) Чи хоче хтось купити?
    Дуремар: (Дивуючись) Ви тільки подумайте!
    Лисиця Аліса: Uno, due, tre! (Швидко піднімає ковдру, що була внизу.)
    (На місці ковдри з’являється Фантеска і кланяється.)
    Дуремар: (Знову здивовано) Ви тільки подумайте!
    Лисиця Аліса: Кінець! (Кидає ковдру на Дуремара, робить реверанс і тікає.)
    Дуремар: (Біжить за нею.) Злодійка! А яка? Яка? (Йде)
    Мальвіна: А Буратіно все немає та немає! Що він робить у тому Ріміні, не розумію! Адже все же завершено, або театр продали, або аукціон не відбувся, для чого тримати нас у такому невіданні.
    Коломбіна: (Намагається її втішити.) Тато Карло купив, я впевнена.
    П’єро: (Сміється) Аякже!
    Коломбіна: Герцогиня прислала йому довіреність, щоб він купив ніби-то на її ім’я. Це вона зробить в ім’я мистецтва. Я впевнена, що Бог допоможе і тато Карло купить наш театр!
    Мальвіна: Герцогиня Вісконті пожертвувала п’ятнадцять тисяч лір, але гроші так і не переслала, не довіряє нам. А цих грошей не вистачить навіть відсотки оплатити. (Закриває обличчя руками.) Доля моя сьогодні вирішується, доля…
    П’єро: (Дратує Коломбіну) Сеньйора Буратіно!
    Коломбіна: (Сердито) Вічний страждалець! Два рази виганяли з театру за бездарність.
    Мальвіна: А чого ти сердишся, Коломбіно? Він обзиває тебе сеньйорою Буратіно, ну і що? Хочеш – одружуйся з Буратіно, він хороший, цікавий і дерев’яний. Хочеш – не одружуйся, ніхто тебе, лялько, не примушує…
    Коломбіна: Я дивлюсь на цю справу серйозно, треба тут прямо сказати. Він незламний і мені це подобається.
    Мальвіна: Ну, то одружуйся, чого чекати, не розумію!
    Коломбіна: Я ж не можу сама йому пропонувати! Вже два роки мені говорять про нього, а він або мовчить, або жартує. Я розумію. Він багатіє, має справу, йому не до мене. Якби були в мене гроші, хоч би якась сотня лір, пішла би звідси, в монастир би пішла.
    П’єро: Благодать то яка!
    Коломбіна: (П’єро) Актору потрібно бути хоч трохи розумним! (Зі сльозами, м’яко) Яким Ви стали потворним, П’єро, коли постаріли! (Мальвіні) Тільки я от без роботи не можу. Мені щохвилини треба щось робити.
    (Заходить Арлекін)
    Арлекін: (Ледве стримується, щоб не засміятись) Столяр Джузеппе притягнув нове поліно – таке саме, як тридцять років тому і каже, що воно теж розмовляє, коли він вип’є зайву чарчину. А потім він зламав стілець на якому сидів і заодно свою гітару. (Йде)
    Коломбіна: Хто столяру Джузеппе дозволив сюди приносити поліно? І чому його сюди пустили п’яного? Не розумію цих ляльок і людей… (Йде)
    Мальвіна: Не дратуйте її, П’єро, хіба не бачите, що їй і без того погано.
    П’єро: Занадто вона вже старанна і постійно не в свої справи лізе. Все літо не давала мені спокою, все боялась, щоб в мене з Фантескою роману не вийшло. Яке їй діло? І до того ж я причин так думати не створював. Ми вищі за кохання.
    Мальвіна: А я, певно, нижча за кохання. (Сильно стурбована) Чому досі немає Буратіно? Тільки б знати, продали наш театр чи ні. Нещастя мені здається до такого рівня неймовірним, що я не знаю що думати, гублюся... Я можу зараз крикнути… Можу зробити дурницю… Врятуйте мене, П’єро! Говоріть хоч щось, говоріть!
    П’єро: Продали наш театр сьогодні чи не продали, чи не все одно? Театру давно кінець, вороття назад немає, і стежка туди заросла бур’яном. Заспокойтесь, Мальвіно. Не треба себе дурити, треба хоч раз в житті подивитися правді в очі.
    Мальвіна: Якій правді? Це Ви бачите де правда, а де неправда. А я втратила зір, як той покійний кіт Базіліо, нічого не бачу! Ви сміливо вирішуєте всі питання, але це може тому, що Ви не перестраждали жодного питання, всі Ваші страждання штучні, дешева гра. Ви сміливо дивитесь вперед і не бачите нічого страшного, може тому, що не бачите життя взагалі? Ваші віршики бездарні. Та Ви просто графоман. Ви смілівіші, чесніші, глибші за нас, але вдумайтесь, Ви жорстокі, будьте ж хоч трохи великодушні, пожалійте мене. Я народилась тут, тут жили всі мої предки бозна до якого коліна. Я не мислю своє життя без театру, без цього театру. Якщо хочете продати, то продайте і мене разом з цим театром. (Обіймає П’єро і цілує його в чоло.) Мій котик Базіліо потонув в тутешньому ставку. (Плаче) Пожалійте мене, хороша Ви і добра лялька!
    П’єро: Ви знаєте, я співчуваю Вам всією своєю душею.
    Мальвіна: Це треба інакше, інакше сказати. Ви ж поет, невже не можете? (Виймає хустинку, на підлогу падає телеграма.) У мене сьогодні так важко на душі, що не можете це собі уявити. Тут мені шумно, душа тремтить від кожного звуку, я вся тремчу, а піти не можу, одній серед тиші мені страшно. Не засуджуйте мене, П’єро… Я люблю Вас як рідного, як старого товариша по театру. Я залюбки одружила би Вас з Фантескою, але Вам треба хоч якось на хліб заробляти! Ви ж нічого не вмієте робити, крім писанини своїх бездарних віршів. Ви ж нічого не робите, доля кидає Вам куди завгодно, перебиваєтесь якимись подачками. Як це дивно. Чи не так? Ви хоч би бороду запустили, а то стирчить щетина трьохденна. (Сміється) Який Ви смішний!
    П’єро: (Піднімає з підлоги телеграму) А я і не хочу бути ні красивим, ні охайним.
    Мальвіна: А, це з Парижу. Кожен день отримую. І вчора, і сьогодні… Ця дика лялька знову захворіла, знову з ним недобре… Він просить вибачення, молить приїхати, і справді, варто мені поїхати до Парижу, побути біля нього. У Вас, П’єро, суворе обличчя, але, що робити, милий мій, він хворий, він самотній, він нещасний, а хто його догляне, хто утримає його від помилок, хто дасть йому вчасно ліки? І чого тут приховувати, я люблю його, це ж ясно. Цей камінь на моїй шиї і я йду з ним на дно, але я люблю цей камінь і жити без нього не можу. (Тисне П’єро руку.) Не думайте погано, П’єро, не кажіть мені нічого, не кажіть…
    П’єро: (Крізь сльози) Пробачте за відвертість, заради Бога, але ж він обікрав Вас!
    Мальвіна: Ні, ні не треба так казати… (Затуляє руками вуха.)
    П’єро: Він негідник, Ви одна не знаєте цього! Він дрібний негідник, нікчема…
    Мальвіна: (Сердито, але стримано) Вам уже скільки років, а Ви говорите як гімназист!
    П’єро: Ну, і нехай!
    Мальвіна: Треба бути чоловіком, треба розуміти тих, хто любить. І треба самому закохуватись, а не грати роль безнадійно закоханого. (Сердито) Так, так, у Вас немає чистоти, тільки фальш. Ви зображаєте з себе чистого, Ви смішний дивак, Ви потворка!
    П’єро: (З жахом) Що вона говорить!
    Мальвіна: «Я вище тілесного кохання!» Ви не вище кохання, Ви, як каже Карабас Барабас, нетямущий! Прожили життя, і ніколи не мали коханки. Тільки «платонічно закохувались» і писали дурні трагічні вірші. Таке відчуття, що Ви або імпотент, або гомик, тільки боїтеся в цьому признатися. Ваш ідіотський синьо-білий костюм дуже пасує гомику.
    П’єро: (З жахом) Що вона говорить! Це жахливо! (Йде, схопивши себе за голову.) Це жахливо… Я не можу… Я піду… (Йде, але тут же вертається.) Між нами все закінчено! (Йде)
    Мальвіна: (Кричить услід) П’єро, зачекайте! Смішна Ви лялька, я пожартувала, П’єро!
    (Чути як хтось йде по сходах, а потім з гуркотом падає вниз. Фантеска та Коломбіна скрикують, але потім сміються.)
    Мальвіна: Що там таке?
    (Забігає Фантеска)
    Фантеска: (Сміється) П’єро зі сходів впав! (Тікає)
    Мальвіна: Який дивак цей П’єро!
    (Начальник стації серед зали читає початок «Божественної комедії» Данте Аліг’єрі. Але ледве він почав, як долинукли звуки вальсу і всі побігли танцювати. Заходять П’єро, Коломбіна, Фантеска, Мальвіна.)
    Мальвіна: П’єро, чиста Ви душа, Я вибачаюсь. Ходімо танцювати. (Танцює з П’єро.)
    (Коломбіна танцює і цілується з Фантескою. Карабас Барабас заходить до зали з паличкою і стає біля стіни. Заходить Арлекін і споглядає всіх.)
    Арлекін: Що дідусю?
    Карабас Барабас: «Та я нездужаю нівроку, і щось такеє бачить око, і серце жде чогось…». Колись у нас на балах в театрі танцювали барони, адмірали, генерали, а тепер запрошуємо поштарів та начальника залізничної стації, та і ті не хочуть приходити. Слабкий я став. Колись Тарабарський король від усіх хворіб радив вживати сургуч. Я сам сургуч вживаю вже тридцять років, може тому ще живий.
    Арлекін: (Позіхає) Набрид, ти, дідо. Хоч би ти скоріше здох.
    Карабас Барабас: Ех ти… Нетямущий! (Щось белькоче сам до себе.)
    (П’єро та Мальвіна танцюють.)
    Мальвіна: Grazie! Я посиджу… Втомилась.
    (Заходить Фантеска)
    Фантеска: (Схвильовано) Щойно якась лялька на кухні сказала, що театр сьогодні продали.
    Мальвіна: Кому продали?
    Фантеска: Не сказав кому. Пішов. (Йде танцювати з П’єро.)
    Арлекін: Та то якийсь старий патякав. Чужий.
    Карабас Барабас: А тато Карло ще не приїхав, вдягнув пальтечко легеньке, а сьогодні вітряно. Ех, молоде-зелене.
    Мальвіна: Я зараз помру! Арлекіне, біжіть спитайте кому продали!
    Арлекін: (Сміється) Та він давно пішов, старий отой.
    Мальвіна: (З прикрістю) Ну, чого Ви смієтеся? Чого радієте?
    Арлекін: Та дуже вже столяр Джузеппе смішний. Порожня людина. Двадцять Два Нещастя.
    Мальвіна: Карабасе, якщо продадуть театр, куди ж ти підеш?
    Карабас Барабас: А куди накажете, туди і піду.
    Мальвіна: Чого в тебе обличчя таке? Ти що, хворий? Пішов би ти спати…
    Карабас Барабас: Так… (Посміхається) Пішов би спати, але хто тут всім подавати буде? Я тут один на весь театр…
    Арлекін: Мальвіно! Якщо Ви знову поїдете в Париж, дуже Вас прошу, візьміть мене з собою! Зробіть таку ласку! Мені тут лишатися позитивно неможливо. (Оглядається, тихо.) Самі ж знаєте, Італія наша країна темна, неосвічена, відстала, народ розпусний, аморальний, до того ж нудьга, на кухні годують жахливо, а тут ще цей Карабас Барабас ходить, белькоче різні недоречні слова. Візьміть мене з собою, будьте такі ласкаві!
    (Заходить Дуремар)
    Дуремар: Дозвольте Вас на вальсик, чарівно Мальвіно… (Мальвіна йде з ним) Чарівна, я все таки сто вісімдесят лір у Вас візьму… Візьму… (Танцює) Всього сто вісімдесят лір.
    Арлекін: (Тихо співає.) Capirai l'eccitazione della mia anima...
    (З’являється фігура в циліндрі, в картатих панталонах, змахує руками, стрибає. Крики: «Браво, Алісо!»)
    Серветта: (Зупиняється, щоб підмалюватись.) Мальвіна каже мені танцювати, кавалерів багато, а дам мало, а в мене від танців голова крутиться, серце б’ється. Карабасе, мені зараз поштар таке сказав, що подих перехопило.
    (Музика затихла)
    Карабас Бараьас: І що ж він тобі сказав? Певно, сказав, Ви, Серветто, наче квіточка.
    Арлекін: (Позіхає) Яке невігластво! (Йде)
    Серветта: Наче квітка… Я така делікатна дівчина і дуже люблю ніжні слова…
    Карабас Барабас: Закрутишся ти.
    (Заходить столяр Джузеппе.)
    Столяр Джузеппе: Ви, Серветто, не бажаєте мене бачити… Наче я якась комаха… (Зітхає) Ех, життя!
    Серветта: Що Вам потрібно?
    Столяр Джузеппе: Безсумнівно, може Ви і праві. (Зітхає) Але, звичайно, якщо поглянути з точки зору, то Ви, як дозволю собі висловитись, вибачайте за відвертість, зовсім привели мене у стан душі. Я знаю свою фортуну, кожен день зі мною трапляється якесь нещастя, і до того я вже давно звик і з посмішкою дивлюся на свою долю. Ви обіцяли мені, і хоча я…
    Серветта: Прошу Вас, потім поговоримо, а зараз лишіть мене в спокої, я хочу помріяти. (Бавиться віялом.)
    Столяр Джузеппе: У мене нещастя кожен день, і я дозволю собі, так би мовити, тільки посміхаюсь, навіть сміюся.
    (Заходить Коломбіна.)
    Коломбіна: Ти ще не пішов? Який ти некультурний. (Серветті) Йди звідси! (Столяру Джузеппе) То стілець зламали, то гітару, вештаєтесь по театру наче гість.
    Столяр Джузеппе: З мене стягнути збитки, дозвольте Вам сказати, Ви не можете.
    Коломбіна: Я з тебе не стягую збитки, а кажу. Вештаєшся і нічого не робиш. Взяли в театр столяра і не відомо для чого.
    Столяр Джузеппе: (Ображено) Ходжу я, стою, працюю, вживаю їжу, граю на гітарі, про це можуть філософствувати люди старші і ті, що розуміють.
    Коломбіна: І ти смієш мені це казати? Ти смієш? Значить, я нічого не розумію? Забирайся геть звідси, геть з театру! І негайно!
    Столяр Джузеппе: (Злякавшись) Прошу Вас виражатися делікатним чином!
    Коломбіна: (Втрачає рівновагу) Негайно забирайся звідси! Геть! (Він іде до дверей, а вона за ним.) Двадцять Два Нещастя! Щоб і духу твого тут не було! Щоб очі мої тебе не бачили!
    (Стляр Джузеппе пішов, чути його голос: «Я на Вас буду скаржитись!»)
    Коломбіна: (Хапає палицю, яку лишив біля дверей Карабас Барабас.) А, ти назад ідеш! Іди.. Іди… Зараз я тобі покажу… (Замахується палицею.)
    (Заходить Буратіно.)
    Буратіно: Щиро вдячний!
    Коломбіна: (Сердито, зі сміхом) Вибачаюсь!
    Буратіно: Нічого! Щиро вдячний за те, що пригостили!
    Коломбіна: Не варто дякувати. (Заспокоюється, потім питає м’яко.) Я Вас не травмувала?
    Буратіно: Нічого. Але гуля на моїй дерев’яній башці буде добряча.
    (Голоси: «Буратіно приїхав! Буратіно приїхав!»)
    Дуремар: Видиво бачу, вухами чую.. (Цілується з Буратіно.) Кон’ячком від тебе пахне, милий мій, душа моя. А ми тут розважаємось…
    (Заходить Мальвіна)
    Мальвіна: Це Ви, Буратіно? Чому так довго? Де тато Карло?
    Буратіно: Тато Карло зі мною приїхав. Он іде.
    Мальвіна: (Хвилюється) Ну що? Був аукціон? Кажіть!
    Буратіно: (Знічено, боячись, що помітять його радість.) Аукціон закінчився о четвертій… Ми на поїзд запізнились, довелося чекати половини десятої. (Важко зітхнув.) Уф! У мене трохи голова крутиться…
    (Заходить тато Карло. В одній руці в нього пакунки з товарами, іншою він витирає сльози.)
    Мальвіна: Тато Карло, ну що? Ну? (Нетерпляче, зі сльозами.) Скоріше, Бога ради…
    Тато Карло: (Нічого не відповідає, тільки махає рукою Карабасу Барабасу і плаче.) Ось візьми. Тут анчоуси, сицилійські сардини… Я сьогодні нічого не їв… Як я страждав!
    (Двері відкриті, звідти долинає звук катеринки. Тато Карлор перестає плакати. Прислухається до звуку катеринки.)
    Тато Карло: Втомився я дуже… Карабасе, перевдягатись! (Іде разом з Карабасом Барабасом.)
    Дуремар: Що на аукціоні? Розповідайте!
    Мальвіна: Продали наш ляльковий театр?
    Буратіно: Продали!
    Мальвіна: Хто купив?
    Буратіно: Я купив!
    (Мальвіна пригнічена, вона була б впала, якби не стояла біля крісла, Коломбіна знімає з поясу ключі і кидає їх на підлогу і йде.)
    Буратіно: Я купив! Зачекайте, панове, зробіть таку ласку, у мене голова моя дерев’яна крутиться, говорити не можу… (Сміється) Прийшли ми на аукціон, а там вже сеньйор Каналья! У тата Карло було тільки п’ятнадцять тисяч лір, а Каналья одразу вище боргу кинув тридцять! Бачу, справа така, я сорок! Він сорок п’ять, я п’ятдесят п’ть. Він по п’ять накидує, а я по десять. Завершилось. Вище боргу я дав дев’яносто. Лишилось за мною. Ляльковий театр тепер мій! Мій! (Регоче.) Боже мій, Господи, ляльковий театр тепер мій! Скажіть мені, що п’яний, що я збожеволів, що це мені привиділось, приснилось… (Тупоче ногами.) Не смійтеся з мене! Якби всі ляльки на світі подивились на мене, як я, Буратіно, чурбан, колода дерев’яна, купив театр - будівлю, прекрасніше за яку немає на світі! Мене ж вважали за дурника, давали грати якісь смішні ролі, хотіли мною розпалювати пічку. Штурхали, били палицею. Я сплю, чи мені тільки це здається, це тільки здається… Це витвір вашої хворої уяви, що вкритий мороком невідомого… (Піднімає ключі посміхаючись.) Кинула ключі, хоче сказати, що вона вже тут не господиня… (Дзвенить ключами.) А, все одно!
    (Чути, як оркестр налаштовує інструменти.)
    Буратіно: Гей, музики, грайте! Я хочу вас слухати! Ідіть всі дивитися, як Буратіно візьме до рук кувалду і зруйнує тут все старе. Як перебудує весь цей будинок! Ми збудуємо тут прекрасний готель, наші нащадки побачать і в Італії нове життя! Музики, грайте!
    (Грає музика, Мальвіна впала на стілець і гірко плаче.)
    Буратіно: Чого ж Ви мене не послухали? Мила моя, хороша, нічого не повернеш тепер! (Зі сльозами.) Скоріше б все це минуло! Скоріше б змінилось оце наше недоречне життя!
    Дуремар: (Бере Буратіно за руку.) Вона плаче. Ходімо, нехай вона побуде одна. Ходімо! (Бере його за руку і виводить.)
    Буратіно: Що це таке? Музики, грайте голосніше! Хай все буде як я бажаю! (З іронією) Йде новий володар цього театру! (Штовхнув випадково стіл. Мало його не перекинув.) За все можу заплатити! (Йде разом з Дуремаром.)
    (На сцені немає нікого крім Мальвіни, яка гірко плаче. Тихо грає музика. Заходять П’єро та Фантеска. Фантеска стає перед Мальвіною на коліна. П’єро стоїть обабіч.)
    Фантеска: Мальвіно, ти плачеш? Я люблю тебе, я благословляю тебе. Ляльковий театр продали, його вже немає. Це правда, але не плач. Лишилось ще життя попереду, твоя хороша і чиста душа. Ходімо, ходімо звідси! Ми збудуємо новий театр, що кращий ніж цей. У ньому будуть грати смішні і добрі ляльки. Ти побачиш його, зрозумієш, і тиха, глибока радість прийде в твою душу, як Сонце ввечері. І ти посміхнешся. Ходімо. Ходімо!

    (Завіса)

    Дія четверта.

    (Декорація першої дії. Але немає ні картин, ні гардин. Ще є трохи меблів, що посунуті в кут, наче для продажу. Відчувається порожнеча. Біля дверей валізи. Відкриті двері, там видно людей – ляльки, артисти. Голос тата Карло: «Дякую, друзі! Дякую!» Столяр Джузеппе запаковує ящики.)

    Арлекін: Артисти, прощатися прийшли. І з театром, і з колишніми власниками, режисерами. Я такої думки, тато Карло, ці артисти народ хороший, але темний.
    (Заходять Коломбіна, Мальвіна, тато Карло. Мальвіна плаче, її обличчя тремтить.)
    Тато Карло: Ти віддала їм свій гаманець. Так не можна. Так не можна!
    Мальвіна: Я не змогла! Я не змогла! (Йдуть.)
    Буратіно: (Їм у слід.) Прошу, трошки! По келиху к’янті на прощання! З Ріміні не здогадався привезти, довелось на стації купити лише одну пляшку. Прошу!
    (Пауза)
    Буратіно: Що не хочете випити, панове? (Відходить від дверей.) Знав би – не купляв. Я теж пити не буду.
    (Арлекін обережно ставить піднос з вином на стіл.)
    Буратіно: Випий хоч ти, Арлекіне!
    Арлекін: З від’їжджаючими! Щасливо лишатися! (П’є.) Це к’янті ординарне, запевняю Вас.
    Буратіно: Вісім лір за пляшку. (Пауза) Холодно тут, як в дев’ятому колі пекла Данте.
    Арлекін: Грубку не запалювали. Все одно їдемо. (Сміється)
    Буратіно: Ти чого?
    Арлекін: Від задоволення!
    Буратіно: За вікном жовтень, а тепло, наче літо. Будувати нині якраз. (Дивиться на годинник через двері.) Панове, майте на увазі, до потяга лишилось лише сорок шість хвилин! Через двадцять хвилин на станцію їхати. Поспішайте!
    (П’єро заходить в пальто.)
    П’єро: Мені здається вже час їхати, коні готові. Дідько його знає де мої калоші. Пропали! (У двері.) Фантеско, десь немає моїх калошів – не знайшов!
    Буратіно: А мені до Флоренції потрібно. Поїду з вами в одному поїзді. Буду жити у Флоренції цілу зиму. А то все тинявся з вами, замучили мене всі ці справи. Не можу без роботи, не знаю, що робити з руками. Теліпаються якось дивно, як чужі.
    П’єро: Зараз ми всі поїдемо, і Ви знову візьметесь за свою корисну працю.
    Буратіно: Випий келих к’янті.
    П’єро: Не буду.
    Буратіно: Так що, до Риму тепер?
    П’єро: Так, проведу їх трохи до поїзда, і завтра до Риму.
    Буратіно: Так, зачекались на тебе римські поети, теософи та богослови і вся тамтешня богема.
    П’єро: Не твоє діло.
    Буратіно: Ти вже скільки років свою збірку поезій пишеш і все ніяк не напишеш?
    П’єро: Придумай щось новіше. Це старе і примітивне. (Шукає калоші.) Знаєш, ми, певно, ніколи більше не побачимось. Так дозволь тобі дати одну пораду: не розмахуй руками! Забудь ту дурну звичку – розмахувати. І теж – будуєш готель, думаєш, що з часом туристи будуть приїжджати сюди не розважатися, а в пошуках культури і мистецтва? Це теж розмахування руками. Я все таки тебе люблю. У тебе такі ніжні пальці, така ніжна душа, ти справжній артист, а зайнявся Бог знає чим.
    Буратіно: (Обіймає його) Прощавай, друже! Дякую тобі за все! Якщо потрібно, візьми в мене грошей на дорогу.
    П’єро: Для чого? Мені не потрібно.
    Буратіно: Та у вас же грошей немає!
    П’єро: Є. Мені тут прислали. Гонорар за переклад отримав. Вони тут, в кишені. (Тривожно) А калоші загубились!
    Коломбіна: (З сусідньої кімнати) Забирайте цю бридоту! (Викидає на сцену пару калошів.)
    П’єро: Чого Ви сердитесь, Коломбіно? Хм… Та це не мої калоші!
    Буратіно: Я весною відкрив ювелірний магазин і продав золотих ключиків різним нуворишам на сорок тисяч золотих флоринів чистого прибутку. А коли мої золоті ключики лежали на вітрині і виблискували, як це було красиво! Так ось, я заробив сорок тисяч золотих, пропоную Вам позику, тому, що можу. Навіщо ж носа задирати. Я теж артист… Як артист артисту.
    П’єро: Артисти ми. Були чи то є. Але це нічого не означає.
    (Буратіно дістає гаманець.)
    П’єро: Облиш, облиш. Та давайте мені хоч двісті тисяч золотих, все одно не візьму. Я вільний артист. Вільний поет. І все, що так цінуєте ви всі – багаті і жебраки, немає наді мною ані найменшої влади. То для мене як тополиний пух, що носиться в повітрі. Я можу обійтися без вас, я можу пройти мимо вас. Я сильний і гордий. Людство йде до вищої правди, до вищого щастя, яке тільки може бути на Землі, і я в перших лавах.
    Буратіно: І дійдеш?
    П’єро: Дійду! (Пауза) Дійду, або вкажу іншим шлях як дійти.
    (Чути як в сусідніх кімнатах гупають по стінах кувалдою.)
    Буратіно: Ну, прощавай тоді, дивак ти такий. Час їхати. Ми один перед носа догори задираємо, особливо я, бо ніс у мене довгий, а життя то минає. Навіть лялькове. Коли я працюю довго, без перепочинку, то і думки у мене легші, і здається мені тоді, що я знаю, для чого я існую. А скільки, брате, в Італії людей, які існують невідомо для чого. Про Країну Дурнів я вже мовчу. Але все одно, циркуляція справ не в цьому. Тато Карло, кажуть, знайшов місце службовця в банку, буде отримувати шість тисяч лір на рік… Але ж не всидить він на цьому місці, лінивий він дуже… Йому би лише катеринку крутити.
    Фантеска: (У дверях) Мальвіна Вас дуже просить, щоб доки вона не поїхала, не ламали в театрі все театральне, і не вели перебудову.
    П’єро: І справді, невже не вистачає тактовності. (Йде)
    Буратіно: Зараз, зараз. Які ви, їй Богу. (Йде)
    Фантеска: Карабаса Барабаса відправили в будинок для старих і немічних? Чи до лікарні?
    Арлекін: Я зранку ще про то говорив. Напевно, відправили, імовірно, я так думаю.
    Фантеска: (Столяру Джузеппе, що проходить через залу) Джузеппе, поцікавтесь, будь-ласка, чи відправили Карабаса Барабаса до лікарні.
    Арлекін: (Ображено) Зранку я казав Труфальдіно. Для чого перепитувати десятки разів!
    Столяр Джузеппе: Довголітній Карабас Барабас, згідно моєї остаточної думки, ремонту не підлягає. Йому вже час до праотців. Я йому можу тільки заздрити. (Поклав важку валізу на коробку з капелюшком і розчавив його.) Ну, ось, завершено. Я так і думав. (Йде)
    Арлекін: (Сміючись) Двадцять Два Нещастя…
    Коломбіна: (За дверима) Карабаса Барабаса відвезли до лікарні?
    Фантеска: Відвезли!
    Коломбіна: А чого ж листа не взяли до лікаря?
    Фантеска: Треба відправити поштою навздогін.
    Коломбіна: (З сусідньої кімнати) Де Арлекін? Скажіть, що до нього мама приїхала і хоче з ним попрощатись!
    Арлекін: (Махає рукою) Виводять тільки з рівноваги.
    (Серветта весь час займається речами, коли всі виходять підходить до Арлекіна.)
    Серветта: Хоч би подивились на мене, Арлекіне. Ви їдете… Мене кидаєте… (Плаче і кидається йому на шию.)
    Арлекін: Чого ж плакати? (П’є к’янті.) Через кілька днів я знову в Парижі. Завтра сядемо до кур’єрського поїзду і покотимось, тільки нас і бачили. Навіть якось не віриться. Lunga vita alla Francia! Тут не моє, не можу тут жити… Нічого не поробиш… Надивився я на невігластво та середньовіччя. Та й досить для мене. (П’є к’янті.) Чого ж плакати? Ведіть себе пристойно, тоді і плакати не будете.
    Серветта: (Малюється біля дзеркала.) Пришлять мені з Парижу листа. Адже я Вас любила, Арлекіне, як я Вас любила! Я ніжна істота, Арлекіне!
    Арлекін: Сюди йдуть! (Перекладає валізи і щось наспівує на сицилійському діалекті.)
    (Заходять Мальвіна, тато Карло, Фантеска, лисиця Аліса.)
    Тато Карло: Їхати нам. Зовсім мало часу лишилось. (Дивиться на Арлекіна.) Від кого це оселедцем смердить?
    Мальвіна: Через десять хвилин давайте сідати до екіпажів… (Ковзає поглядом кімнатами театру.) Прощавай милий мій театре, старий дідусю! Пройде зима, настане весна, а тебе вже буде не впізнати. Все тут перебудують. Замість театру тут буде готель. Скільки всього бачили ці стіни! (Цілує Фантеску.) Скарбе мій, ти сяєш, твої очі горять наче два діаманти. Ти задоволена? Дуже?
    Фантеска: Дуже! Починається нове життя, Мальвіно!
    Тато Карло: (Весело) Насправді все тепер добре. До продажу театру ми всі страждали, хвилювалися, а потім, коли все було вирішено остаточно і незворотньо, всі заспокоїлись, звеселіли, навіть… Я тепер банківський служака, я тепер фінансист… Катеринка крутиться, музика грає, люди монети до капелюха кидають, дзень-дзень… І ти, Мальвіно, виглядаєш краще.
    Мальвіна: Так, нерви мої стали кращі. (Їй подають капелюшок і пальто.) Я сплю добре. Виносьте мої речі, Арлекіне. Мені час. (Фантесці) Ми незабаром побачимось. Я їду в Париж, буду там жити на ті гроші, що пожертвувала герцогиня Вісконті на театральне мистецтво – хай живуть герцоги Вісконті! Але цих грошей мені стане не на довго.
    Фантеска: Ти повернешся незабаром… А я складу іспити, а потім буду працювати, буду тобі допомагати. Ми будемо разом читати різні книжки… Правда? (Цілує їй руки.) Ми будемо читати осінніми вечорами, ми прочитаємо багато книжок, перед нами відчинить двері новий, чудовий світ… (Мріє) Мальвіно, приїжджай!
    Мальвіна: Приїду, моє золотко! (Обіймає Фантеску.)
    (Заходить Буратіно, лисиця Аліса співає пісеньку про море.)
    Тато Карло: Щаслива лисиця Аліса співає!
    Лисиця Аліса: (Бере валізку і гойдає її в руках як дитину.) Моя дитинко, бай-бай… (Чути крик дитини: «Уа! Уа!») Замовчи мій хороший, мій милий хлопчик! (Знову крики «Уа! Уа!») Мені тебе шкода. (Кидає валізу на місце.) Так Ви, будь-ласка, знайдіть мені місце. Я не можу так.
    Буратіно: Знайдемо, не турбуйтесь.
    Тато Карло: Всі нас кидають, Коломбіна йде від нас, ми стали нікому не потрібні.
    Лисиця Аліса: Тут мені жити ніде, в Ріміні також, треба йти… (Співає) Все одно…
    (Заходить Дуремар.)
    Буратіно: О, диво природи!
    Дуремар: (Задихаючись) О, як я змучився! Дайте відсапатись… Моє шанування… Води дайте…
    Тато Карло: За грошима, певно? До Ваших, послуг, але йду від гріха подалі… (Йде)
    Дуремар: Давнеько я не був у Вас… Чарівна… (Буратіно) Ти тут? Радий тебе бачити! Великого розуму лялька… Візьми… Отримай… (Дає Буратіно гроші.) Чотириста лір… Ще винен вісімсот сорок…
    Буратіно: (Зі здивуванням знизує плечима) Наче у сні… Де ти їх взяв?
    Дуремар: Почекай… Жарко… Подія незвичайна! Я тут в одному болоті знайшов п’явок-альбіносів і наловив. І оголосив, що вони неймовірно цілющі. А тут якраз одні англійські аристократи були на відпочинку і відвалили мені за цих п’явок купу грошей. (Мальвіні) Це Вам чарівна і дивовижна. (Дає гроші.) Інші потім. (П’є воду.) Зараз в поїзді мені якийсь молодий чоловік розказував, що один філософ радить всім стрибати з даху. Стибайте, мовляв, у цьому суть. (Здивовано) Дивовижно! Води!
    Буратіно: Що то за аристократи?
    Дуремар: Вибачаюсь, треба бігти… До одного, другого… Я їм теж винен гроші… (П’є воду.) Всім доброго здоров’я! В четвер заїду.
    Мальвіна: Ми зараз в Ріміні їдемо, а потім за кордон.
    Дуремар: Як? (Стривожено) Чому в Ріміні? А то, я дивлюсь, меблі… Валізи… Ну, нічого… (Крізь сльози) Нічого… Великого розуму люди ці англійські аристократи… Нічого… Будьте щасливі… Бог допоможе вам – нічого… Всьому на світі приходить кінець… (Цілує Мільвіні руку) А як дійдуть до Вас чутки, що мені кінець прийшов, згадайте ту саму… Коняку! І скажіть: «Був на світі такий-сякий… Дуремар… Царство йому небесне…» Чудова погода… (Йде сильно знічений і говорить в дверях) Кланялась Вам Мірандоліна… (Йде)
    Мальвіна: Тепер можна їхати. Їду, а не полишають мене дві турботи. Перша – хворий Карабас Барабас. (Дивлячись на годинник) Ще п’ять хвилин. Можна.
    Фантеска: Карабаса Барабаса зранку відправили до лікарні. Арлекін про це потурбувався.
    Мальвіна: Друга моя журба – Коломбіна. Вона звикла рано прокидатися і багато працювати. А тепер без праці як риба без води. Схудла, зблідла, плаче бідолаха… (Пауза) Ви це добре знаєте, Бураніно, я мріяла вас двох одружити, і по всьому видно, що ви таки одружуєтесь. (Шепоче щось Фантесці, та киває лисиці Алісі, і обидві йдуть) Вона Вас кохає, Вам вона до душі, і не знаю, не знаю, чому ви досі уникаєте один одного. Не розумію!
    Буратіно: Та я і сам не розумію, якщо чесно. Якось дивно все це… Якщо є ще час… То я готовий хоч зараз… Завершимо це і баста, а то я без Вас так і не зроблю пропозиції.
    Мальвіна: От і чудово. Для цього одної хвилини вистачить. Зараз я її покличу.
    Буратіно: Цілком доречно тут і к’янті є… (Дивиться на келихи) Порожні! Вже хтось випив.
    (Арлекін кашляє.)
    Буратіно: Це називається вижлуктив.
    Мальвіна: (Збуджено) Прекрасно. Ми вийдемо. Арлекін, va via! Я її покличу! ( У двері) Коломбіно! Все кидай, ходи сюди. Ходи! (Йде разом з Арлекіном)
    (Пауза. За дверима сміх, шепіт, нарешті заходить Коломбіна.)
    Коломбіна: (Оглядає речі) Дивно, ніяк не можу знайти…
    Буратіно: Що шукаєте? Сама поклала і сама не можу знайти? (Пауза) І куди ж Ви тепер, Коломбіно?
    Коломбіна: Я? А так, до одного сеньйора і сеньйори. Буду наглядати за господаркою.
    Буратіно: В Анкону? Далеченько. (Пауза) Ось і закінчилось життя в цьому театрі…
    Коломбіна: І де воно? Певно, в якусь валізу поклала… Так, в цьому театрі життя закінчилось. Як і сам театр – помер. Більше театру не буде…
    Буратіно: Я до Флоренції їду… Ось цим поїздом… По справах. А тут столяра Джузеппе залишаю. Я найняв його.
    Коломбіна: Що ж!
    Буратіно: У минулому році о цій порі сніг падав. А нині сонячно. Ось тільки холодно.
    Коломбіна: Я не дивилась на градусник. Та й розбитий він…
    (Пауза. Глос з надвору: "Буратіно!")
    Буратіно: Я наче чекав ось цього поклику! Хвилинку! (Йде)
    (Коломбіна сідає на підлогу і плаче. Тихо прочиняються двері і заходить Мальвіна.)
    Мальвіна: Що? (Пауза) Треба їхати.
    Коломбіна: (Витерла сльози, вже не плаче.) Так. Я до тих сеньйорів ще сьогодні встигну, не запізнитись би тільки до потяга.
    Мальвіна: (У двері) Фантеско, одягайся!
    (Заходить Фантеска, тато Карло, лисиця Аліса, тато Карло одяг тепле пальто з башликом. Біля речей весь в турботах столяр Джузеппе.)
    Мальвіна: Тепер можна рушати.
    Фантеска: (Радісно) Рушати!
    Тато Карло: Друзі мої, милі, дорогі друзі мої! Полишаючи цей театр назавжди, чи можу я мовчати, чи можу я втриматись, щоб не висловити на прощання ті почуття, що наповнюють нині все моє єство…
    Фантеска: (Благально) Тато Карло!
    Коломбіна: Тато Карло, не треба!
    Тато Карло: (Понуро) Катеринка крутиться, музика лунає, люди слухають… Мовчу…
    (Заходять П’єро, потім Буратіно.)
    П’єро: Що ж, сеньйори і сеньйоріни! Треба їхати.
    Буратіно: Джузеппе! Моє пальто!
    Мальвіна: Я посиджу ще хвилинку. Таке враження, що раніше я не бачила, які в цьому театрі стіни, які стелі, і тепер дивлюсь на них із жадібністю, з такою любов’ю…
    Тато Карло: Я пам’ятаю коли мені було шість років я ходив під цими вікнами з катеринкою…
    Мальвіна: Всі речі забрали?
    Буратіно: (Джузеппе, одягаючи пальто) Ти дивись Джузеппе, щоб тут все було гаразд.
    Столяр Джузеппе: (Пропитим голосом) Будьте певні, сеньйоре Буратіно!
    Буратіно: Чого в тебе голос такий?
    Столяр Джузеппе: Та ось, щойно воду пив і щось проковтнув.
    Арлекін: (Зневажливо) Невігластво…
    Мальвіна: Ось поїдемо і тут не лишиться ні душі…
    Буратіно: До самої весни.
    (Коломбіна вихоплюючи парасольку робить вигляд, що замахується. Буратіно робить вигляд, що злякався.)
    Коломбіна: Та що Ви, сеньйоре Буратіно. Я і не думала!
    П’єро: Сеньйори, ходімо в екіпажі, зараз потяг прибуде!
    Коломбіна: Ось Ваші калоші біля валізи. (Зі сльозами) Які ж вони брудні та старі!
    П’єро: (Одягаючи калоші) Ходімо, панове!
    Тато Карло: (Сильно знічений, мало не плаче) Потяг… Стація… Катеринка крутиться, музика грає, люди слухають…
    Мальвіна: Ходімо!
    Буратіно: Нікого там немає? (Зачиняє всі двері на ключ.) Тут ще деякі речі і меблі є, потрібно зачинити. Ходімо!
    Фантеска: Прощавай, ляльковий театре! Прощавай, старе життя!
    П’єро: Добридень, нове життя! (Йде з Фантескою)
    (Коломбіна ковзає поглядом по кімнаті і йде. Потім іде лисиця Аліса.
    Буратіно: Значить, до весни. Виходьте, сеньйори! До побачення!
    Мальвіна та тато Карло лишаються одні. Вони наче чекали цієї миті, кидаються в обійми одне одному і плачуть стримано, боячись, щоб їх не почули.)
    Тато Карло: (У відчаї) Мальвіно! Мальвіно!
    Мальвіна: Прощавай, ляльковий театре, моя молодість, прощавай!
    (Голос Фантески: «Мальвіно!» Голос П’єро: «Ау!»)
    Мальвіна: Останній раз подивись на стіни. Тут я зіграла найкращі свої ролі.
    Тато Карло: Мальвіно, Мальвіно…
    (Голос Фантески: «Мальвіно!» Голос П’єро: «Ау!»)
    Мальвіна: Ходімо! (Йдуть)
    (Сцена порожня. Чути як зачиняють двері на ключі, як потім їдуть екіпажі. Стає тихо, потім лунає глухий стук кувалди по цегляній стіні, що лунає тихо і сумно. Чути кроки. З бокових дверей з’являється Карабас Барабас. Він вдягнений в піджак, білу жилетку, на ногах мешти. Він ледве йде, він хворий.)
    Карабас Барабас: (Підходить до дверей, сіпає за ручку.) Зачинено. Поїхали… (Сідає на диван.) А про мене забули… Нічого, я тут посиджу… А тато Карло, певно, шуби не одягнув, в пальто поїхав… (Стурбовано зітхає.) А я то не додивився, ех, молоді-зелені! (Буркотить щось, розібрати не можливо.) Життя то пройшло, наче і не жив… (Лягає) Я полежу, сил то немає, нічого не залишилось, нічого… Єх, ти… Нетямущий… (Лежить нерухомо)
    (Чути далекий звук, наче з неба, наче звук луснулої струни, завмираючий, сумний. Настає тиша, тільки чутно, як десь далеко по цегляній стіні гупають кувалдою.)

    Завіса

    (P. S. Переклад мій, італійсько-буратінівська інтерпретація чи то пародія теж моя. Російський текст, звісно, Антона Чехова.)


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  6. Річки Сонця і річки Місяця
    На Русі і в оточуючих слов’янських та чудських землях річки завжди текли або з півночі на південь, або з півдня на північ. Або дарували Борею свою воду, або забирали в нього холодний подих і прозорість. На берегах таких рік селилися бородаті русини, а безбороді русини хлюпались в них і прали в їх прозорій воді свій сірий одяг. Не менш бородаті вікінги, що вміли тримати в руках сокиру, любили хвилями цих річок плавати на своїх довгих човнах з кінською головою і крізь діряві вітрила дивитися на руді язики округлого Сонця. Чудь ловила в цих річках рибу м’якими сітями-пастками промовляючи при цьому свої слова-окрайчики: «Хива кала!» і мружилась, дивлячись на сріблясті боки коропів і карасів. Окунів вони називали «Пікікас лінту», вугрів лаяли чорними словами, здіймаючи втомлені очі до неба в пошуках волоцюги Місяця. Русини – поляни та тиверці на берегах цих річок любили місити глину і малювати на лизаних вогнем глеках знаки неочікуваного Козлотура білого Овна. (А чого ми тоді очікували? Точніше, кого? Старчика Або?)

    У таких річках у дуже давні часи, коли клімат був тропічним і не по дитячому спекотним, а Сонце менше нагадувало царгородський помаранч, водилися крокодили. Ці ненажери навіть не здогадувались, що у часи прийдешні та майбутні варяги будуть на плинні піщані мілини цих річок витягувати свої дерев’яні струги, а русини-уличі будуть над річковими урвищами та ярами ліпити свої глиняні хати, накривати їх соломою і співати вечорами свої сумні тужливі пісні-линви про птахів осокових мокряків. У ті забуті навіть Богом часи крокодили річок Сонця, річок-компасів клацали гострими зубами-конусами і ковтали все, що ненароком потрапляло до води, навіть великих вусатих і хвостатих щурів (Фе! Яка бридота!), а лисі мастодонти трубили світанок і кликали хвостатих мавп на сніданок. Потім стало холодно, мокасинові заброди малювали на обличчях кольорові візерунки вохрою і смажили на берегах вже холодних річок м’ясо волохатих важкоступів мамутів і зубробізонів з розумними карими очима. Слухали при цьому як виють злі білі вовки і розповідали довговолосим жінкам казки про ведмедів-грибоїдів. Самі ж вони грибів не їли – гидували. Сонце вони називали зайцем ґоґодзів, а Місяць зневажали, як зневажали потім борсука-землерия-пана на галявинах Залісся. Тоді річки, що текли з півночі на південь живилися холодними талими водами Великого Льодовика, а ті, що текли на північ з півдня впиралися в велику блакитну стіну, утворюючи холодні прозорі озера-моря, в які любив зазирати Місяць – ще юний і не злий. При цьому Місяць посміхався і фарбував свого чуба і щоки вохрою – щоб бути схожим на мисливців, що грілись всеньку холодну ніч біля ватри, щоб зранку знову піти вбивати тварин і їсти їх пружне м’ясо. При цьому Місяць підморгував вухастим їжакам смерекового криволісся.

    Були, звісно, на Русі ріки, які текли з заходу на схід і зі сходу на захід. Але таких річок на Русі не любили, вважали їх якимись неправильними річками, на їхніх берегах жити соромились. Русини – навіть древляни і білі хорвати називали такі річки Річками Білого Очерету, кидали в них округлі чорні камінці і кричали при цьому: «Сонце, отямся!» Варяги відмовлялись на таких річках грабувати-вбивати і мовчали, коли між долинами цих потоків на вододілах і суходолах, через болота і ліси тягнула по колодах їх кораблі-струги всіляка сволота. Після хрещення русини, особливо синьоокі сівери на берегах таких річок будували церкви використовуючи лише білу глину, домішуючи до неї солому і колоди для таких храмів брали тільки кленові, гадаючи, що гострі листки цих дерев-самітників захистять будівничих від великоротих вухастих демонів. Навіть Разін, якого важко назвати варягом – занадто він інакше, аніж вікінги, думав про замашну сокиру сильнорукого царського служаки – і той бешкетував та грабував у тих місцях, де річка Юл, яку чудь називала Рав несла свої води в море Хозарське з півночі на південь, а ті місця, де вона вертала на схід називав Водами Копит Бика і забороняв там навіть топити полонених дівчат-бусурманок, а не те що з таких річок пити і лити в них кров поганих (на його думку) людей. Князь Володимир Великий називав такі річки річками Рогніди, а Ярослав Мудрий казав про такі річки, як про річки Залізної Шапки. Князь Мстислав Затятий такі річки не любив страшно і якось сказав своїй залізовбраній ощетиненій списами дружині: «Побратими меча! Краще пошукати міста Тмутаракані, аніж володарювати на берегах таких брехливих річок!» Розстріляний більшовиками письменник Борис Вогау (1894 – 1938), що був з роду німців-поселенців, коли бував з друзями на берегах таких річок завжди виливав у прісну воду келішок саморобної селянської горілки, примовляючи при цьому: «Вечір густий ховає німу березу в кошик століття…»

    Якось я ловив у такій річці осетрів (не буду згадувати назву цієї річки вночі – я пишу цей есей серед ночі, коли за вікном пітьма і сили зла всемогутні). Зі мною тоді в човні-чайці був Рудий Зачарований Мандрівець. Ми спіймали велетенського осетра з відмітиною-шрамом на лівому боці – роздивляючись сліди зубів ми зрозуміли, що той слід лишила щука – стара як світ. Довгорилий осетер жадібно ковтав повітря, плескав зябрами, наче хотів проковтнути злого злодія Місяця. Ми різали його біле м’ясо, як різали колись варяги круторогих волів слов’ян і смажили на жадібних язиках ватри запашні шматки їжі замурзаних селян. Рудий Зачарований Мандрівець сказав мені, наминаючи черговий соковитий шмат риби, що був приправлений індійським перцем та левантійським коріандром: «Хвилі цих річок сумують за русалками та водяниками, що покинули ці води та жабуриння тоді, коли повелителі бронзових ножів принесли на березі однієї з таких річок-сиріт требу на тризні за степовим ватажком племені – викрадачем биків. Тоді вони порушуючи степовий звичай принесли в жертву чорного коня замість білого швидконогого жеребця…» Я повірив йому – з того часу журба не полишає мене. Я пишу лише сумні пісні. На Русі таких піснярів називали берладниками синьої хмари, не давали їм білого хліба, а чорний житній краяли для них гострим ножем – робили хлібу боляче.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  7. Знову сни
    Знову сняться сни. То приємні і казкові, то важкі тяглі як мішане холодною водою грузьке болото. Якщо всі снива переповісти, то подумають, що вар’ят. Тому сиджу і мовчу. Мовчу, себто, не пишу. Мовчу пером. Такий вже я вродився каламар – за мовчання приймаю відсутність чорних знаків на папері. Слова то можна говорити своєму котові – але йому то що – для нього всі люди пусті базікали. Навіть Господар і той – марнотратник звуків, а я то взагалі логосоман. Ні, щоб сказати: «Няв!» І все зрозуміло. А то потягло його на хвільософію ту кляту клапату чи то на любомудріє книжне. І хто його отого безглуздя навчив? Оцього співмешканця, що пригощає смаколиками, коли йому зазирнеш в очі багатозначно. Хто його до того спонукав? Який дідько чи тітка? Ще й взявся розказувати мені свої сни. Я ж йому не розказую свої сни – не розказую, як мені наснилася мишка. І я злапав її сіреньку в куточку за хвостик. Йому таке ніколи не насниться, може тому, що він теж сіренький – і очі в нього сіренькі, і шкарпетки сіренькі, і тексти сіренькі.

    Ех, друже ти мій хвостатий-вусатий і волохатий! Писав би ти краще вірші! Або пісеньки свої муркотальні. Я ж бо до твоїх порад прислухаюсь і мову твою котячу розумію. На відміну від мови вітру, що мені чужа. Бо вітер оповідає про підміну. Начеб-то не вітер він, а чудь. Не хочу про підміну чути – насниться. А надворі осінь глуха і зла – а тут ще в снах підміна. Не хочу таке бачити, коли дощ холодний. Колись вже було таке – здалося, що як засну, то насниться підміна. Я тоді три ночі не спав – заснути боявся і побачити такий сон навісний. Потім зрозумів, що сни можна гортати, як сторінки грецької книги, що писана на острові Патмос і заспокоївся. Відтоді я люблю читати книги, що писані на острові Патмос перед сном. А оскільки життя це сон, а сон це інша форма життя, то виходить, що я читаю тоті книги перед життям. Негарно виходить. Але нічого з цим не зробиш. Краще читати книги до життя, аніж після життя.

    А сниться таке, що боронь Боже комусь оповісти. І не тільки Боже, а й Буже. Течи собі і далі в море солоне, а мене боронь. Снилося, що країні моїй загірній караїми товчуть мак у ступі. А я в темній кенасі розмовляю з Богом сумним. Все питаю його про щось сокровенне, а він мовчить – тільки хитає головою скрушно. А я козак, і рука так і хоче відчути в руках замашну шаблю. І жадають руки рубати тою шаблею пружну плоть ворога-зайди. А я замість того все шукаю якусь Істину незнану й невідому, як земля нічия. І питаю в порожнечі лункої: «А де ж то наш гетьман? Які церкви мурує, на яких горах і кручах?» А потім снилося, що в кутку глек повний води зачарованої. А потім той глек великий взяв та й перекинувся і розбився сам по собі. І вода потекла на сусідів – отих що під землею в Тартарі живуть. І глек той ліпили берладники. Був на ньому візерунок кольоровий, та облупився. Була на тому візерунку Істина, але де там тепер її прочитати чи побачити у візерунках. Я кинувся ту воду переймати – та де там! Хіба переймеш воду руками… А потім наснився той самий сон, що снився мені тридцять років тому – з гаком. З тим самим гаком, що чіпляє за ребра. Тільки снилось продовження. Як і тоді – кожен наступний сон був продовженням попереднього. Снилось мені, що звати мене Кармаджан, і що живу я в якісь країні за горами (тільки не в загірній, а саме за горами!), і навколо руїни, і йде війна, і живуть в тих руїнах нещасні люди… А тепер знову те саме в тому сні – знову війна і руїни, тільки я зістарівся на тридцять років і автомат в руках тримати несила. На тридцять років постарів я в тих снах. З іржавим гаком. Що теж зістарівся. Цікаво, а тому Кармаджану, якщо він існує насправді, а не тільки в країні мого сну, теж сниться щоночі, що він то я? І що, він теж у снах командував взводом у степах териконових сарматських? І читав вірші нікому не зрозумілі байдужій до всього публіці? Невже?

    Прокинувся і подумав: «А може я Далай-лама? Тільки не цей, нинішній, що загубив свою Батьківщину і ніяк не знаходить по злим чужинам, а інший. Що я реінкарнація його святості та лай бла ма п’ятого Нгаванга Лобсанга Г’яцо. І мені треба мурувати Поталу…» А потім подумав: «Яка дурниця! Такого не може бути! Я не можу бути Далай-ламою, бо ніякого «Я» не існує – «Я» - це ілюзія, тимчасове сплетення дхарм. А якщо «Я» не існує, то я не можу бути кимось, навіть собою бути не можу, не те що Далай ламою. І Поталу мурувати не моя справа. Тут хоч би Істину пізнати або людство врятувати, а то взявся Поталу лагодити – теж мені штукатур знайшовся…»

    А ту іще людина зі світлим чубом сказала, що немає в мене ніякого кота. А з ким же я тоді щодня розмовляю? Ні, не права ця людина світлочуба. Є в мене кіт. І сни мені сняться щоночі. Коли наважусь спати і сни бачити. Наважусь, бо щоразу боюсь, що насниться таки мені справжній сон, в якому відкриється Істина.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  8. Серафим і Смерть
    Про різне філософствував Серафим, споглядаючи марноту Міста. Дуже навіть про різне. Теми для роздумів виникали в його хаотичній свідомості самі по собі, або були надіслані з надхмарних сфер, або підказувались Тими, Що Минають. А таких людей було в ті часи чимало на вулицях Міста. Особливо типи теплими літніми днями, коли час сієсти ще й не думав починатись, а час пробудження зі сну вже поринув в Лету. Я не знаю, хто спонукав Серафима думати про Смерть. Не я – це точно. З вишніх сфер до Серафима приходили теми світлі, радісні, метафізичні, одухотворені, а такі ось понурі та декадентські – ніколи. Сам же Серафим наслідував Конфуція і любив повторювати мудрість: «Ми ще не знаємо, що таке життя, звідки нам знати, що таке смерть?» І тому філософствував і говорив про життя, намагаючись зрозуміти, чим є цей феномен, ця дивина буття, ця флуктуація ентропії, цей спосіб існування колоїдних розчинів. Чи вдалося Серафиму зрозуміти, що таке життя – не знаю. Не відаю. Мені він про це нічого не говорив. І для мене запитання «що є життя?» так і лишився відкритим і загадковим. Навіть незвіданим. Як Terra incognita для Джеймса Кука. Як Велика Порожнеча для Юрія Гагаріна. У чому сенс життя, я ще якось, з горем навпіл, зрозумів, і то…

    І я був вкрай здивований і навіть знічений, коли довідався, що Серафим крім всілякого іншого філософствує про Смерть. Не очікував я такого от такого повороту думки в його бесідах і судженнях – не очікував! Але!

    Якось зранку я здійснював прогулянку Містом з метою приємного марнування часу (точніше часопростору, бо час з простором поєднаний нероздільно!) і періодичного заповнення легень повітрям, в якому досить багато кисню. Це мені необхідно для роботи мозку. Не встиг я повернути на куті Вулиці в пошуках крамниці, де продають різні смачні і корисні для тіла нашого напої, я помітив випадково Серафима, що лежав собі на тротуарі, що зроблений для перехожих, на імпровізованому килимку з легкою посмішкою на устах і розпочатою пляшечкою горілочки прозорої в руках. Біля Серафима знаходись двоє Тих, Що Йдуть Мимо (не плутайте з Минаючими!). Один із цих вищезгаданих громадян республіки знаходився в вертикальному положенні тіла відносно поверхні землі (суворо перпендикулярно до поверхні Землі), а інший на вприсядки, як сидять на жердинці курочки та півники або громадяни, що перебувають під вартою держави за скоєні порушення суспільного устрою. Обидвоє Тих, Що Йдуть Мимо були молодими людьми, років, так, приблизно, двадцяти восьми з половиною з часу їх народження. З хвостиком. Одягнуті вони були охайно, демократично, трохи навіть естетично, але не без легкої зневаги до свого зовнішнього вигляду. Капелюхів на головах їхніх не було, напевно, по причині доволі теплої погоди і поведінки лагідного Сонця – світила нашого, яке в той день лисини людські не припікало. Ось, думаю, спитають вони зараз Серафима про погоду – яка, мовляв, нині погода в Місті. Або спитають Серафима про заморське зілля, яке сушать, мелють, а потім набивають ним білі паперові трубочки і запалюють їх, а дим, що від того зілля палаючого навіщось вдихають. Спитають про наявність цього зілля в Серафима. Але ж, ні! Зовсім інакше вони запитали! Замість такого звичного запитав один Той, що Йде Мимо в Серафима:

    - Шановний Серафиме Петровичу! Скажіть, а що таке Смерть?

    Ну, думаю, зараз Серафим скаже молодій людині куди він зараз має піти і з якою метою, і хто він такий пояснить йому. Але, ні! Не так трапилась ця подія, не так вона відбулась. Серафим здивовано подивився на людину чоловічої статі, зневажливо посміхнувся і відповів:

    - Дурницю Ви сказали, молодий чоловіче, пане без капелюха! Дурницю! Я Вам пробачаю, звісно, бо не відали Ви, що таке от говорите. Як можна дати визначення тому, чого не існує? Неможливо це! Бо немає ніякої смерті, вигадки все це. Придумали для того, щоб людей лякати. Але чимало людей повірили цій безглуздій вигадці і бояться! Людина – це зовсім не колоїдний розчин поліпептидів, зовсім не білкове тіло, не хребетна двонога тварина з гіперцефалізацією. Людина – це Дух. А Дух – безсмертний, незнищенний, вічний. Дух не може припинити існування. Дух тільки змінює тілесну оболонку, втілюючись знову і знову, змінюючись, як змінюється візерунок в калейдоскопі, але зникнути не може. І якщо ви не пам’ятаєте про свої минулі втілення, то це не означає, що їх не було. Я ось пам’ятаю. Якщо існує якийсь візерунок дхарм, то зникнути він не може, може тільки змінитись. І змінюється. Щосекунди. Те, що Ви називаєте смертю є тільки хитким містком між двома перевтіленнями Духу. Між двома перетвореннями. І найкращий доказ вічності Духу – нинішнє існування кожного з нас. Крім того, оце ось оце поєднання дхарм – елементів психіки, елементів «Я» - цей орнамент постійно змінюється: «Я», що було хвилину тому, зовсім не те «Я» в цей момент часу, а ще через хвилину буде зовсім інше «Я». Виходить, що я кожну мить помираю і виникаю знову. Це означає, що смерть – це просто безглузда ілюзія, гра вашої хворобливої уяви. Крім того, Дух людини це лиш частинка Суті Всесвіту. І можливо злитися з Абсолютом Всесвіту воєдино. А Суть Всесвіту безсмертна і незнищенна. Так, що не докучайте мені зі своїми дивними фантазіями і затьмареннями. І йдіть собі блукати Містом.

    Здивувались Ті, Що Йдуть Мимо почувши такі слова Серафима, дуже здивувались. А потім пішли собі, як і належить Тим, Що Йдуть Мимо. Звичай у них такий є – йти собі, минати. Так вони і все життя минають. А потім в іншій іпостасі втілюються і знову минають – все мимо та мимо…

    Написав я оце – оцю повість сумну чи то веселу і ось в такому вигляді вирішив виставити її на загальний огляд моїх читачів і шанувальників. І почитальників. Але раптом. Але ось трапилось – несподівано. Не встиг я перо своє воронове відкласти, не встигло чорнило на ньому висохнути, не встиг я притрусити папір з текстом золотим пилом (як любив це робити Оноре де Бальзак), не встиг я наповнитись відчуттям власної гідності і посміхнутись радісно, як зайшов до мого «кабінету невдахи» Уважний Читач. Він завжди заходить невчасно і недоречно. Зайшов він, значить, і без будь-якого «добридень» чи «перепрошую» прямо з порогу:

    - Добродію! Пане писако! Прочитав я назву вашого, з дозволу сказати, «оповідання» «Серафим і Смерть» і подумав: а чи не «вбити» Серафима зібрався автор повісті?
    - Та, Ви що? З чого Ви отаке вигадали?
    - Знаємо ми Вас, підступного й мерзенного каламаря, Ви не одного свого літературного героя «вбити» зволили! Навіть тих, прототипи яких живуть собі здоровенькі. І навіть не знають, що на сторінках Ваших оповідань вони давно загинули найтрагічнішим чином. Та Ви вбивця, дядечку! Вбивця та кровожер! Неабиякий до того ж!
    - Безглуздя та абсурд Ви сказали, шановний пане Уважний Читач! Повний абсурд! Серафим – істота безсмертна, вічна. Він хоч і безхатько, але вбити його неможливо. Навіть на сторінках оповідання мого. Навіть, якщо припустимо помилковість його філософії про безсмертя Душі. Навіть тоді.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  9. Етюд безсніжної зими
    Цієї безсніжної зими душа прагне липкої прози – солодкавої і тяглої, наче медова офіра. Хочеться писати річкові есеї – непередбачливі, як гірські потоки. Хоча кожен потік передбачливо вливається в затоку свідомості. Але жадається саме творити есеї – втілювати їх громади слів на папір – білий як сніг – якого бракує, якого нема. І то саме есеї – не готичні новели густою палітрою свинцево-оливних фарб Франсіско Хосе де-Гойї, і не сюжетні оповідки неврозів модернової людини – жовті, як кульбаби в травні, і навіть не важкі декадентські романи, що тонуть залізними дірявими кораблями у глибині часу, важкі, як сира земля, а саме легкі повітряні есеї. Є в них щось бджолине, щось воскове – ліпи що хочеш. Хоч коника осідланого (скачи собі за синій виднокіл), хоч ляльку сліпу (розмовляй з нею про що хочеш), хоч свічку (яку будеш потім спалювати вогнищем чергового автодафе, розрізаючи темряву ножем охряного гострого світла.

    Зимові есеї – це окрема тема у нашому поствізантійському світі. Хоч дехто і впевнений, що це хворе дитя варварства і ромейських апологетів (Візантія – хто ж іще) десь ще агонізує. Десь – у неправильних хворих землях. Але де там – то хазари, Золота Орда, охрещено чудь. Це Воно агонізує. І так легко передбачати майбутнє – бо все повторюється. І все вже було. І це так гостро відчувається, коли зима безсніжна і все оголено, ну геть все – нерви, люди, дерева, кам’яні будинки, степ, людське безглуздя.

    Зимові есеї особливо соковиті і смакують опівночі, коли хочеться гарячого чаю і теплих думок. Вони як зимові яблука, що долежали в пивниці до своєї пізньої стиглості – і не замерзли, і не попсувались чорнотою, а налились цукром. Зимові есеї – вони як бджоли, що несуть цілющий мед у вулики нашої свідомості. Саме бджоли, а не різнобарвні важкі джмелі, що прокидаються раніше за всіх і збирають те, що іншим не вольно. Джмелі – то повісті. Я часом думав, що зимові бджоли – то сніжинки морозного снігопаду – жалкІ літуни вуликів зими. Але де там – то есеї. Ми ж бо не двірники і не охоронці зимівників – ми творці текстів.

    Кожен есей – а зимовий особливо – має бути в якомусь контексті. Цим контекстом може бути епоха – час. Або хоча б годинник на руці – часомір. Мірило того, що виникло раніше всього сущого. Чи не вперше в історії нині народжуються есеї без контексту. Есеї самі по собі. Які можуть однаково бриніти прозорими крилами, що в епоху Нерона, що в часи графа Каліостро. Ми до цього не звикли. Нам це як лезом по пучках безіменних пальців: і боляче, і недоречно, і не зрозуміло за що. І головне – мордує питання – навіщо?

    Може нам і важко про це думати і писати, але ще важче було їм – тутешнім есеїстам ХІ століття. За спиною вічний неспокій, а попереду нескінченне угро-фінське море: дикий край, що не мав історії. Ні початку, ні точки відліку, ні теперішнього, а значить, і ні майбутнього теж. У нас хоч була візантійська точка відліку – чужа, але усвідомлення першопочатку. А там? Там – де сонце забарилось визирнути з-за виднокраю? Майбутнє там стає минулим навіть і не почавшись. О, навіщо, навіщо, ми принесли в той край сенс? Невже для того, щоб той світ зліпившись і отримавши якусь форму, вже напівцивілізований перетворився на пухлину нещасної планети і зжер нас?

    Минулі п’ять років з хвостиком були роками світу Ернеста Гемінгвея. Все тут знайшлося і знайшло себе. І дзвін, що гудить по тобі, і Україна, що перетворилась на острів в Океані, і нескінченна корида – пісок і жадібні очі юрби, і свято, яке завжди з тобою – бо кожен день як останній, а значить свято… Ще трохи «Снігів Кіліманджаро» - бо сенс знайдено і одкровення прийде, нехай хоч і в останню мить, і трохи «Прощавай, зброє» - після демобілізації, звісно. Ну, трохи ще Ремарка, так, на додаток, бо на східному фронті без змін. Нині ж час «Боярині» Лесі Українки і ще більше Гійома Аполлінера – всього, від «Алкоголів» до останніх сумних верлібрів. Хоча Дніпро ледь-ледь нагадує Сену, і міст Мірабо ніхто над ним не збудує. Але вже є ностальгуючі закохані на цьому неіснуючому мості і все те, що звучить у пізнього Аполлінера – нинішній літературний світ – це чорнильниця, яку зробили з гільзи. Її не хочуть приймати на пошті, коли автор раптом захотів свої фронтові спогади відправити додому запаковуючи їх замість картону чи поштового паперу в старі газети. І лишається, як старий солдат Гійом, писати листи Лу – існуючій чи неіснуючій – байдуже. Бо листи в порожнечу. Може вона зрозуміє, які квіти цвітуть біля шанців на війні, як читається Дікенс під звуки ворожої канонади. А потім раптом сказати:

    «Та я не скаржусь я радію долі
    Наперекір всьому наперекір тобі
    Я поверну ще поверну втікачку Лу…»

    І писати саме так – без розділових знаків. Бо і без тебе вже розділили тексти на «до» і «після». Вже і без тебе вкрали в тебе найдорожче і продовжують красти, що лишилось. Там – у мішку спогадів. А рідний край? Отой, де Савур-могила? Отой степовий і незабутній, отой – наш. Невже теж як Аполлінер:

    «Радісінький що виїхав не вернуся назад
    Хоч за чотири дні втомився від дороги
    Повір я не в зажурі я веселий так
    Щасливий і сміюсь римуючи рядки…»

    Невже ми ще здатні бути щасливими після всього пережитого? Тоді чому нічого не забувається, а інколи і не пишеться?

    Таке відчуття, що снігу не буде вже ніколи. Хіба що в Антарктиді, і то дозовано. Собача зірка Сіріус перестала бути містичною – перетворилась просто на холодне око Порожнечі, що глипає на нас неприкаянних і віщує собачі дні – нові злі часи. Добре хоч перетворився з Невблаганного на мале цуценя. Великий Пес став віщуном мисливця, а страх десь там – бігає малим песиком. На нього ніхто не зважає. Не боїться ніхто і нічого. З вічним тем для есеїв та верлібрів лишилися теми Смерті та Вічності. Може тому, що безсніжною зимою пасує писати про неіснуюче: ніякої смерті немає – то все ілюзія. І все має свій кінець, навіть Вічність. Парадоксально, але факт.

    «Прощай моя Лу прощай
    Небо сивіє…»

    Це тоді і це в нього небо сивіло. А в нас воно вже давно посивіло. І ми чекаємо невідомо чого – може того, що напишуться нові тексти. Колись вони писалися кров’ю на снігу. А нині де там того снігу. Хіба читати Петрарку і мріяти. Про Вітчизну Загірну.

    «І ось я небесного кольору до самого вечора
    Зіллюсь з небокраєм і добре так на душі…»

    Отак. І ніяк інакше. Думати про захмарне, коли все це триває. Це. Це в Аполлінера була «нудьга осені», бо дощава зима в Провансі зазвичай. А в нас не Прованс – не мрійте. «Тобі в старому світі стало душно…» Справді задуха – хоч і зима, а задуха. Гійому там – в світі модерну, який чомусь раптом постарів, а мені нині – коли все старе, нікчемне, віджиле вилізло на поверхню. І хочеться хоча б в світі літературних фантазій це здолати. Нині тексти компактні – словам тісно. Слова задихаються в оцій гущавині сенсу і змісту. Всі ми тутешні і для нас Сена – то річка вітчизняної копії Парижу – якщо не Бистриця, то Уж або Буг. Місцевий Мірабо лишився аристократом духу і його манери республіканця награні. Про монархізм він щось чув, але це настільки протирічить його анархічному вихованню, що годі думати про роялістську змову. Хтось знає, що Вітчизна загрожена, але робить вигляд, що його не цікавить ніщо крім горнятка кави. Хтось про це репетує мало не щоденно, але саме поняття «Вітчизна» в його голові туманне. Але є ще люди, які творять Вітчизну в своїх текстах. І є люди, які підуть на смерть за неї, якщо знову це буде потрібно. Такі от реалії безсніжної зими. А ви кажете, що примули знову цвітуть на клумбах – і то серед січня.

    За поребриком, звісно, суцільний Кафка та Оруел – і морок абсурду гусне. Але я не про це. Я про те, що нині наше життя це продовження тексту, а текст це продовження нашого життя. Ми пишемо літературні твори не тільки на папері чи моніторі, але і на білих сторінках дня і чорних сторінках ночі. А в кого який виходить текст – це вже залежить від сміливості і чесності автора. Бо ми люди модернізму. Ми живемо після епохи модерн. Постмодернізм проминув як марево, як тінь, як видиво веселки після дощу – ми навіть не встигли зрозуміти що це.


    Коментарі (1)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  10. Недарма, все недарма
    Недарма в шумерському та аккадському пантеоні богиня кохання Інанна (вона ж Іштар) була одночасно богинею війни. Кохання – це війна зі своїми партизанами, повстанцями, гренадерами, атаками, полоненими, полководцями, солдатами, камікадзе і капітуляціями. Не випадково причиною майже кожної війни було кохання – то Паріса і Єлени Троянської, то Генріха ІІ Короткий Плащ і Алієнори Аквітанської, то Франці Фердинанда і Софії Гогенберг. Таке от поєднання несумісного (на перший погляд) легко могли зрозуміти перші землероби – люди плуга і зораної землі. Пастухам це зрозуміти було важко. У них в свідомості сильніше виражена дуальність: життя – смерть, вовк – собака, ворог – друг. Пастухи якщо і мислять метафорично, то тільки на рівні епосу. Землероб завжди розумів, нехай інтуїтивно, що благо може бути злом і навпаки. Вода дарує урожай і одночасно змиває повінню селище. Сонце дарує колосу життя і спалює посухою ниви. Кохання творить нове життя і одночасно війну та ревнощі. Недарма у тих же шумерів та аккадців сестрою Інанни-Іштар була Ерешкігаль – богиня смерті та підземного царства. Іштар йде в підземний світ – Іркалу на зустріч з сестрою – дві іпостасі світу сього: кохання і смерть мусять періодично воз’єднатися в одне. Те, що кохання невід’ємне від смерті мислили багато хто: від Гомера до Нагіса Осіми. Останній неодноразово проштовхував думку, що еротика – це кохання доведене до смерті. Для нього юність завжди жорстока (бо як же інакше? Це старість сентиментальна…), а людина осягає істину тільки пройшовши через смерть, як проходять крізь сито буття краплі дощу майбутнього. Його фільми варто дивитися тільки людям з міцними нервами, які звикли споглядати Місяць оповні погожої літньої днини.

    Я інколи з жахом думаю, що було б, якби шумери не будували своїх зіккуратів, а поклонялись би богам в храмах, які вважали житлом бога – як розніжені ласкавим сонцем і теплим морем елліни. Не мали б ми тоді ні астрономії, ні годинників, ні хемії. Ні навіть алкоголіків. Уявити нинішню цивілізацію без годинників я ще можу, а от без алкоголіків – ні. Щоб мені не говорили і як би не заперечували мої прості істини, але іржавий паротяг прогресу штовхають вперед алкоголіки. Саме вони найнялися машиністами і кочегарами – тимчасово. І якщо вони вимруть як мамонти – потяг цивілізації зупиниться. Я інколи з жахом думаю: а може вони вже вимерли? І тому цивілізація тупцює на місці чи навіть задкує поволі? Останній алкоголік якого я знав – Омар Хайям. Після Хайяма алкоголіки, звісно, були, але мені не зустрічались і я про них нічого не знаю.

    Шумерський зіккурат це не гробниця, не місце жертвоприношень, не житло бога. Це місце споглядання Неба. Місце для спроби розгадати таємницю таємниць – зрозуміти минуле й прийдешнє, суть світу цього і сенс буття. Вони вважали, що все це написано в Небі – у візерунках світил. Вони були першими, хто спробував це прочитати. Ми тепер, звісно, кажемо (точніше себе марно переконуємо), що прочитали невдало, що нічого там не написано, що ми бачимо більше. Але так чи інакше – найвагоміше, що придумали шумери, це не колесо і плуг, не математика і не космічна містика, це література. Плуг і серп винаходили не раз знову і знову, як тільки ненаситні і злі боги дозволяли людям ростити злаки й гіркуваті овочі. А от літературу винайти було тяжко. Для цього необхідно було довгий час малювати кров’ю. І то не на стінах печер тарпанів і мамутів, а свою долю на глиняних глеках. Ми досі живемо метафорами, які придумали вони – шумери. Сучасна цивілізація базується на їхньому епосі та легендах: європейська література не мислима без Біблії, а кожну її метафору придумали саме вони – шумери. Від них відштовхується як від берега вся європейська й мусульманська культури подальших часів. А це не просто «добрий шмат світу» - це наш світ. Все інше так – екзотика. Можна сказати, що нинішній світ з усіма його алюзіями та «прогресом» придумали саме вони – шумери. Звісно, ми нині нарікаємо, що світ вони придумали поганий – надто багато в ньому відвертого і злого. Але маємо зразки інших світів – які придумували люди паралельно. Той же китайський світ, де в саме поняття «гуманізм» вкладається абсолютно інший зміст, де «прогрес» - це щось в принципі погане. Якби сучасну цивілізацію придумали давні китайці, це було б звісно красиво, естетично, може навіть вишукано і охайно, але це був би красивий тупик з вічними зітханнями про ідеальне минуле.

    Про шумерів ми знаємо більше, аніж це можна було б уявити, хоча вони зникли як сон Землі ще чотири тисячі років тому. Вони лишили літературу. Свою літературу місячного світла і прозорої води. Не темні лабіринти єгипетської «Книги мертвих» чи папіруси опалені жарким сонцем фаталізму пірамід, а чуттєві пісні буття – земного буття і земних радощів тіла. Записали свої слова на сторінках глиняних книг. Не на м’якому шовку, не на бамбукових паличках, не на нетривкому папері, що йде димом від першої ж недбалої і неочікуваної війни і навіть не на коров’ячих шкірах, а на жилах Землі, що так швидко кам’яніють від того ж жовтого вогню.

    Про нашу давню цивілізацію – країну отих мальованих глечиків солом’яних трипільців ми не знаємо майже нічого – так, здогадки, домисли, фантазії. І це зовсім не тому, що писемність ці орачі неозорого так і не придумали і своє найпотаємніше так і не записали. Не тому. Просто серед наших пращурів панував дивний звичай – все, ну, буквально все періодично спалювати вщент і починати заново. Спочатку. Може це і мало який сенс – чисто гігієнічний – якщо цивілізація давня, то в ній накопичується надто багато хворобливого і потворного, потрібне якесь періодичне очищення. Але без кінця і краю все знищувати – створене тобою ж… Це як мінімум дивно. Добре, хоч черепки глеків не горять, інакше ми би думали, що тут, на цих чорноземах сім тисяч років жили дикуни, які тільки вміли, що жерти і вбивати тварин. Але все намальоване ними для нас так і лишається загадкою. І внесок отих будівничих дерев’яно-солом’яних міст в сучасну цивілізацію ніякий – все забуто… Кліматична катастрофа 3100 року до н. е. хоч і була причиною появи світлої та сонячної епохи бронзи, але стерла з Європи давні цивілізації землеробів, настав час пастухів, яким тільки ще слід було навчитися кидати в землю зерно, будувати міста і малювати знаки вічності.

    Енеоліт був епохою Місяця, Ночі, Темряви, підземних кривавих треб божествам Землі. Епохою жіночих божеств. А вони чомусь були особливо жорстокі і вимагали людської крові. Бронзовий Вік, що прийшов так несподівано, був епохою Сонця, яскраво дня, високого неба, богів, що живуть у синяві, там, за білими хмарами, що вміють тримати в руках блискучі мечі і підкорювати хаос. Якщо й потребують жертв, то не в темн6их лабіринтах Вертеби, а на вершинах опалених Сонцем курганів. І то жертви коня – тварини вітру, швидкості і світла. І вже не треба громадити важкі кам’яні мегаліти для подорожі в їхній потойбічний світ, варто лише серед степу запалити на жертовнику вогонь. Всі народи (хто вижив, звісно) важко долали цю межу між енеолітом та Бронзовим Віком – переступали, як переступають грань між буттям і небуттям. Всі, крім шумерів. Вони цю межу просто не помітили! Може тому, що жили в глиняному світі. А том, що камінь, що мідь, що бронза…

    Що мене найбільше вражає в шумерському цивілізаційному спадку, так це нетлінність. Читаєш пісні про бородатого Гільгамеша – правителя глиняного міста серед малярійних боліт забутого часу і думаєш: «Все було недарма. Геть все. Навіть пошуки неіснуючого – безсмертя. Недарма. Їхнє життя в безодні тисячоліть, у тій прірві часу, від якої просто крутиться в голові – все було недарма. А значить може і наші діяння теж недаремні. Немарні. Може все має сенс, навіть наше життя – якщо хоч не для нас, то для наших незнаних і незбагненних нащадків.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  11. Час полювати
    Мені наснилась дивна істота – вомбат, але з величезними вухами як у зайця. І нібито це був подарунок, що дарують мені щороку, коли місяць оповні, а до кельтського свята Імболк ще добрий тиждень чи два. Я люблю писати про сни. І про свої і про чужі – в які заблукав – випадково чи навмисно. Про чужі сни писати навіть цікавіше, аніж про свої. Якщо, звісно. вони кольорові і яскраві. Якщо ж це повторення сірих буднів, відображання їх у свічаді свідомості, то це не для мене. Я отакі сни одразу полишаю і мандрую в якийсь інший сон. Цікаво, що ніхто зі сновидів, чиї сни я відвідував, на мене не ображався ані крапельки. Може тому, що люди вважають сни чимось не своїм. Окремим світом, що існує без них. А ми так – гості. Випадкові. То чи можна ображатись на людину, що забрела в той самий ліс? Навіть навмисно? Адже ліс належить всім. Ернест Гемінгвей прокидаючись після своїх жорстоких снів раптом усвідомлював, що час полювати. І їхав на чергове сафарі чи плив в океан по величезну рибу. Що ж мені робити після моїх чудернацьких снів? Що усвідомлювати? Я не рибалка і не мисливець. І навіть не старий газетяр. Бував, звісно, у Венеції, але не бачив там жодної газети. Або не встиг, або їх там уже немає. Може їх всі втопили на дні лагуни. Дожі кидали в море обручку, а нинішні венеціанці кинули в море газети – замість якорів. Щоб корабель-місто Венеція не поплило кудись за обрій. Я так і не знаю, чи була в Гемінгвея журба. А якщо була то яка? Адже він не писав віршів. Тільки жорстку як наждак прозу. Журяться переважно поети. У газетярів на то немає часу, а читачі газет журитися просто не вміють. Літературні герої Гемінгвея як і він сам ховались від безнадії не під сірим плащем журби, а за маскою цинізму. Вбачаючи у цинізмі незламність і крицевість душі. Цікаво, що Гемінгвей – цей абсолютний і доконаний реаліст теж ставився з особливою повагою до сну. У новелі «Сніги Кіліманджаро» сон і дійсність так переплітаються, що ми – читачі вже плутаємося: де сон. а де реальність. Для таких містиків як Гоголь чи для таких метафізиків як Достоєвський це і не дивно. Але для модернових реалістів… Тим паче для Ернеста – людини «вінчестера» це на перший погляд дивно. Просто він теж зрозумів, що різниця між сном і дійсністю умовна. І, можливо, дійсність це теж сон. Чийсь або наш. Хто зна, може це він зрозумів, коли його, нашпигованого осколками тягли з передової брати санітари.

    Я давно зауважив: чим більший поет, тим більша його журба. Саме не сентиментальність, не чуттєвість, а журба. Сентиментальними можуть бути і графомани, і літописці, і навіть анархісти. А от втекти від своєї журби… Тільки поети на це не здатні. Чомусь люди люблять тікати від своєї журби, вважають це мало не своїм обов’язком. Вигадують для цього найхимерніші способи. Не розуміючи. що часом журба – це той найкоштовніший діамант, що в них є. Чимало старателів, що рушали в Дикий Край, затискаючи в мозолястих руках карабін чи «кольт», рушали не в пошуках золота чи камінців, а в пошуках журби. Отого нескінченного смутку, з якого поети наче арахни чи мойри плетуть вірші.

    У старі часи пишного і красивого бароко, коли ренесанс ще й не думав конати в конвульсіях готичного романтизму, картографи вперто наносили на карту Землю Невідому, писали чорним чорнилом на грубому папері карт і портоланів слова Terra Incognita. Вони це робили зовсім не тому, що були впевнені в існуванні такої землі, де холодні гори височать серед імли. Вони знали – мапа має кликати, має вабити, повинна бути піснею. Інакше, для чого це все… Інакше для чого латати подерті вітрила і вдивлятись за обрій…

    Після епохи модерн поети теж картографи. Не менестрелі, не рапсоди і навіть не барди. Розважати нема кого. Королі минулого перетворились на тіні, вожді гордих кланів зникли як марево. Поети стали картографами душі. Тільки замість Землі Невідомої вони наносять на цю незриму карту Журбу Невідому – Tristitia Incognita. Вільяму Батлеру Єйтсу – цьому нащадку «старих англійців», що раптом стали новими ірландцями, печаль була відома надто близько. Інтимно. Його печаль. Він шив для неї панчохи, кольоровий плащ, майстрував для неї човен. Мріяв, щоб печаль припливала до людей нечутко крізь туман – така неочікувана. Для нього журба була жадана. Така світла й жадана… Хоча він здогадувався, що ця коханка надто зрадлива – навіть для поета Гібернії, де все привидно, все зрадливо. Він знав, що після народження «жахливої краси» люди стали самотніми. І єдиною доброю подружкою для них лишилася журба. Для японських поетів від Оно-но Коматі до Танеди Сантока світ був тільки сумний. І тільки оця висока печаль, оця «сабі» була гідна пензля і віршів. Їм теж печаль була знайому (кому як не їм!), але їхня печаль. Але крім знайомої і близької журби існує ще невідома печаль – далека і незбагненна Tristitia Incognita. І саме в пошуках такої журби ми і рушаємо як давні мореплавці – навмання, без компасу і лоцмана, нічого не знаючи, що там – попереду, рушаємо в пошуках невідомої журби.

    Мені часто снять сумні сни. Не весь час же бачити в царстві Морфея щось казкове чи химерне, як оповідь характерника! Світ снів неосяжний. І там багато сумних закутків. Вчора я бачив сумний сон. Снилося сумне місто, де живуть сумні люди. І цей світ на одну нескінченну ніч став моїм світом. І це була не висока печаль невловимої зникаючої краси. Це була журба сірості. Журба безвиході. І прокинувшись, я зрозумів: час полювати! Час ладувати кріса набоями зі срібними кулями. Час полювати на вурдалаків. Прогнати їх з людських снів.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  12. Післямова до петрогліфів
    Я не хотів писати цю післямову – цей черговий незачесаний текст. Бог свідок. Можете спитати в нього – він брехати не буде (на відміну від багатьох писак, що думають – вхопили його за бороду, але це не так). Не хотів. Бо навіщо до малюнків на каміннях якась післямова. Все сказано і підводити риску недоречно. Крім того процес малювання на скелях і бердо вічний. Прийде хтось і домалює: якщо не мишу, то волохатого вуйка. Чи таргана, що чистить свої вусики серед променів байдужого Сонця. І так буде доти, доки буде жити на поверхні цієї кам’яної кульки хоч одна людина. А потім писати післямови буде вже безглуздо. Так я думав, так я мислив, так я бачив. А потім подумав – існують дві категорії читачів: одні питають про що ця книжка до прочитання, інші питають те саме після прочитання. А значить треба писати нещасному автору і передмову, і післямову. Бо обидві категорії читачів будуть цю книжку читати. Я так сподіваюсь.

    У післямовах я переважно пишу хаотичні тексти, що пов’язані з книгою не безпосередньо, а на рівні підсвідомому. Тут же вирішив написати і підвести риску. Але все одно, виходить не «післямова», а «замість». Бо все в нинішньому світі «замість». Занадто мало справжнього. Навколо ерзац. Світ ерзацу. Але «замість» виходить все одно не тому…

    Пояснити хоча б не про що ця книжка (ясно, що ні про що і про все одночасно), а про кого. Пишуть книжки переважно про читачів (бо більше писати немає про кого). У гіршому випадку пишуть про себе, бо знають, що крім автора ніхто його книжку читати не буде. Я пробував писати про себе, але весь час збивався на стороннього, якусь людину, хто вже точно не я. Я краще скажу для кого написана ця книга. Для того єдиного читача, що цю книгу точно прочитає. Для того – сивого, бородатого, з сумними очима. Він читач. Йому сумно і самотньо. Так самотньо як нікому. А попереду вічність. Він цю нудьгу і порожнечу вічності забарвлює спогляданням нашої драми. І читанням. Тому він особливо прихильний до поетів і письменників. До того часу, доки ми – писаки пишемо щось вартісне. А потім геть – у темний ящик. У Ніщо. Величезне і темне. Бо нецікаво. Я не знаю, що він подумає прочитавши цю книгу. Мені, зрештою, все одно…

    Коли я завершував форматування цієї книги мені приснився страшний сон – темної і зимової ночі. Зимові ночі бувають світлі – коли сніг. мороз і повний Місяць. Але ночі цього грудня були зовсім не такі. (Ох, ці поети і сни! Ох, ці поети, творці текстів і темні ночі! Я пишу переважно ночами – коли я наодинці з Великою Пітьмою. Я тоді більш відвертий. Менше вигадую і фантазую. Проза стає шорсткою і колючою.) Так от. Снилось мені, що все живе в нашому Всесвіті загинуло. Вмерло назавжди. Без будь-якої надії на воскресіння чи реінкарнацію. Навколо тільки мертві світи, мертві планети, мертві галактики. І я лишився однієї мислячою живою істотою на весь Всесвіт. І стало так порожньо, так самотньо, так безнадійно. Адже попереду вічність. І доведеться вічність мислити про самотність…

    Я зрозумів, як самотньо Йому – Єдиному. Коли нема навіть з ким поговорити. Я зрозумів Його – так ось чому він сотворив Життя і споглядає нашу драму… Драму, як вершимо ми самі. Завжди тільки ми самі – «Шин фейн».

    Добре було творцям текстів у постіндустріальному суспільстві – їх слова були вагомі, тексти виблискували металом, перо нагадувало то меч то рушницю. Нині в інформаційному суспільстві навіть постмодернізм перетворюється в ретро – у нас на очах (здивованих), а кіберпанк стає синонімом дивацтва. Есеїсти перетворюються в блогерів. А новий стиль, новий напрямок літератури все ніяк не народиться. І муза літератори навряд чи вагітна ним – сумнівно.

    У свій час Конфуцій благословив літературу і літературну творчість, розуміючи її сакральність як само собою зрозуміле. Шкода, що ми його не зрозуміли. Хто не читав, а хто читав, але неуважно. Всім сучасним гравцям словами більше імпонує Лао Цзи, аніж отой спокійний і врівноважений мудрець з царства Лу. Всім нас хочеться експресії, одкровення, містики. Спокійне споглядання нам недосяжне. І хочеться народного гуляння царства У. Або царства Я – як мінімум. Мислити Піднебесною – та де там. Передчуття Апокаліпсису повертає нас на західні терени. І вічність здається вигадкою паризьких клошарів і гуляки Франсуа Війона. А він то шпагу плутав з ножем. І халупи з замками. Війон знову в моді. Краще б вже в моді був Артюр Рембо. Бо нині планета Земля – це п’яний корабель. Він правильно все передчував. Нарешті ми зрозуміли, що модернізм – це назавжди. Все інше стає забавою інтелектуалів – від сонетів в стилі Петрарки до неокласицизму двадцятих. Ми все фантазуємо, дивлячись як світ балансує на межі самознищення. І все сподіваємось, що він цього не допустить. А якщо йому весь цей божевільний хаос набридне? Що тоді?

    Мені лишається тільки запевнити читача, що я його поважаю. Хоча б за те, спробував прочитати і зрозуміти цей текст.
    З повагою. Справді з повагою.
    Автор.



    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  13. Два Нестори
    На Русі – за всі довгі віки її буття було всього два Нестори: Нестор Літописець і Нестор Махно. І все. Інші не рахуються. Інші так – або пародія або ніщо. Довгий час на Русі (особливо в XIV столітті в Чорній Русі) матері не наважувались називати синів Несторами – невідомо чому переслідував їх оцей страх. Може тому, що в темних лісах Волині, серед її дрімучих хащів – у міру пустельних, росте й цвіте чорна квітка. Я не бачив її, але відчуваю нутром, глибинами свого серця, що вона там є. Хто зна, може вона цвіте серед зими, коли волинські праліси стають особливо незнаними і хижими для людини без снігоступів. Але я не про це. Я про Несторів. Точніше про Нестора. Бо обидва Нестори настільки схожі між собою, настільки подібні, що я їх плутаю: мені здається інколи, що «Повість минулих літ» писав Нестор Махно, а ватаги повстанців у наших синіх степах водив рубатися з немитими зайдами Нестор Літописець. Може тому, що Махно на чужині почав писати літописи – тільки з комуністичним ухилом. Хоча під комунізмом він розумів свободу – і тільки. Для нього було новиною, що хтось під комунізмом розуміє тільки тюрму і концтабори. Якби ж то Нестор Махно дожив до сивобородої старості – а він до неї дожити не міг, і бороду запустити теж не міг, це виключено, то він би писав справжні літописи. І ми би довідались, що коїлося від літа 7426 року, коли пішла на Русь чергова орда, аж до скону віку, до кінця часів і до Суду Божого Страшного. Вони настільки схожі між собою – оці два Нестори, що їх образи злилися між собою у моїй свідомості в один. Той Нестор – отой, що Літописець в молодості теж був рубакою, а старості зрозумів, що перо теж меч. І жив за мурами монастиря, що був фортецею, а не куточком затишку. Нестор Махно не читав Шеймаса Гіні, тому про те що «…між пальцями трьома таїться перо моє немов рушниця…» від додумався сам. І вже взяв перо не «як руків’я меча», а саме як рушницю. Обидва були типовими Дон Кіхотами – ці степи між Істром та Танаїсом спонукають до романтики і мандрів, кожен млин тут чудовисько, бо перемелює Час, а не тільки зерно, отож і не дивно. Ви можете заперечити, що, мовляв, у нас тут кожен літописець Дон Кіхот – не тільки Нестор. Але справжній Дон Кіхот по перше гідальго, по друге анахронічний. Писати так романтично на початку ХІІ століття, замість того, щоб сухо повідомляти про чергову безглузду різанину князів – це вже був анахронізм. Махно теж був невчасним – йому б в часи Руїни гарцювати, було в саме воно. А так, черговий лицар абсурду. Та ще й обидва проповідували анархію – як тут не сплутати. Щоправда, в ХІІ столітті ні праць Кропоткіна, ні нарисів Бакуніна ніхто не читав (чомусь), але сама ідея матінки анархії витала в повітрі. І вже давно. Нестор Літописець як ніхто бачив і розумів, що свавілля князівської влади веде до хаосу, руйнування, вогню і страждань. А відсутність такої якось впорядковує все само собою. У Нестора слов’янські колоністи угро-фінського моря запросили варягів, бо, мовляв, «земля у нас багата, порядку тільки немає». І своїм літописом так обережно показав до чого така от інвазія монархії Русь довела – до сваволі монархів-князів і нескінченної кривавої боротьби за владу. Краще б вони запровадили не отакий от «порядок», а його маму – анархію. Порядок би встановився сам собою. Потім вони схаменулися й спробували запровадити республіку, хоча б в одному Новому Городі. Анархічну республіку. Але було вже пізно – личинка тиранії вже була відкладена в мокшанських болотах. Мене завжди хвилювала одна й та сама думка – читав Нестор Махно в молодості літописи? Якщо читав, тоді все зрозуміло. Від «Повісті минулих літ» до Бакуніна та Кропоткіна один крок.

    А за вікном ще одна махновська осінь – така ж анархічна, як подих холодного вітру, що відносить опале листя в минуле. Справжній літопис – це літопис анархії. Гай Светоній не міг писати літописів – він бачив навколо себе тільки деспотію, тому його життєписи - свідоцтва морального падіння, а не хроніки. Він навіть дати не ставив (певно із принципу). Інша справа Нестор Літописець – для нього питання моральності влади не стоїть – влада (будь-яка) аморальна по суті. Моральним для нього є тільки вчення Христа, яке він розуміє на диво оригінально – християнство він бачить як релігію свободи і внутрішньої втечі від тиранії державної влади – втечу в духовну анархію, оце «царство небесне» без кесарів і царів. У Нестора Махно літопис не від літа до літа, а щоденний. Епохи втискуються в дні. День існування селянської вольниці Гуляй-Поля важливіший за століття животіння в неволі. Махно перетворився в легенду, в символ, в ідею. І можна вічно дискутувати чи зробив він це свідомо, чи так мусило статись, бо всі слов’яни в душі анархісти. Особливо степовики. Нестор Літописець мислив себе легендою початково. Для нього не стояло питання зробити з себе легенду. Він легендою (не міфом!) став вже тоді, як вперше взяв до рук перо. Він проступає між своїх рядків як фон, як привид, що осмислює буття. Минуле в першу чергу. І сучасне, що проростає з минулого як очерет навесні з чорної землі спаленого болота. Нестор Махно мислив не минулим, а майбутнім. З його точки зору анархія неминуча, бо вона випливає з природи людини як такої, а не тільки з душі слов’янина, що чорний прапор волі бачить і в зораній землі і в кіптяві курних хат. Про минуле – цей спалах вольниці кількох буремних років він писав як про майбутнє – його епізод чи то його час-провісник. В усі часи перепоною анархії було і є азійське духовне рабство, сліпа покора хану чи то імператору болотяної «Піднебесної». І можна вічно сперечатися, що спонукає степових землеробів до вічного жадання волі, а степових кочівників до сліпої покори. Степ один і той же. І вода має той самий солодкий смак. І сіль так само солона на солончаках. Невже спосіб життя? Але не всі номади визнавали над собою деспотію! Всі індоєвропейці походять від степових номадів причорноморських степів. Ірландці аж до нинішнього часу лишалися напівномадами-скотарями. Але годі шукати більш свободолюбивого народу. І більш анархічного. І то, якщо для українців анархія була мрією, то для ірландців – дуже довгий час, аж до англо-норманського поневолення – реальністю. То що це? Етнічна особливість? Етнопсихологія? Я завжди думав, що культуру і психологію нації визначає природа і пейзаж. Виявляється, не зовсім.

    По анархію – селянську вольницю мріяли не тільки Бакунін, Кропоткін і Махно. Мріяв Сергій Єсенін. Та і Макс Волошин був в першу чергу анархічним космополітом і теософом. І білий, і червоний терор були йому в однаковій мірі огидні і ненависні. Велемир Хлєбніков бачив майбутнє в свободі і звільненні від будь-яких пут, в тому числі пут держави. І не тільки вони, але і багато інших поетів, прозаїків, мислителів бачили майбутнє в анархії і вектор прогресу бачили в звільненні особистості від пут держави, а в деспотичній державі бачили тільки регрес, деградацію, виродження. Я люблю співати у своїх верлібрах про метафізичне, метафоричне і трохи містичне. Але я ще ніколи не оспівував чорний прапор анархії. Тільки злегка жартував на цю тему. Чому? Не знаю.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  14. Серафим і другий совок
    Після невдалого вояжу до Криму і марної спроби стати людиною середземноморської цивілізації Серафим повернувся до Пітера і знову занурився з головою у своє хаотичне життя. Він як і раніше вважав Пітер північними Афінами, а себе називав пітерським Діогеном. Щоправда, називав він це місто на античний лад – Атена Гіперборейська. Повернувся він до Пітера зі своєю совою – подарував йому сувенірну порцелянову сову відомий поціновувач любомудрія Костянтин Петрович Востріков з міста Великі Луки. Знайомі сміялися над Серафимом: «Серафиме! Їхати до Атени зі своєю совою, нехай навіть до Гіперборейської Атени – це ж смішно! Це все одно, що їхати до Ведмежого Болота зі своїм гноєм!» Але Серафим у відповідь тільки сміявся, цитував безперервно Софокла і називав своїх знайомих філософів епігонами.

    Якось після чергового філософського монологу (який ніхто не почув – всі перехожі оминали Серафима, вважаючи його вуличним божевільним) Серафим вирішив купити собі совок. Яким чином у його голову прийшла ця ідея – невідомо. Як то кажуть португальські моряки: «Хто зна». І навіщо йому, безхатьку, був отой совок – незрозуміло. Якщо б він хотів влаштуватися на роботу двірником (О, це «покоління двірників»!) – тоді це ще можна було б зрозуміти – двірники очищують світ і роблять гроші. Але таких намірів в Серафитма не було – це відомо остаточно. Хоча, Серафим себе безхатьком не вважав, він називав себе вільним блукальцем, волоцюгою буття і філософом вулиць. І такий спосіб життя вважав цілком природнім для росіянина і часто повторював:

    - Росія – країна неймовірно великого простору і нескінченних доріг, поняття дому для російської людини чуже. Це не англієць зі своїм «хоум» і не ірландець зі своїми «землями мого клану». Росіянин, а москаль особливо – це людина нескінченної дороги і простору. Вічного руху. Росіянин – вічний мандрівник і безхатько від Бога…

    А тому волоцюг чи безхатьків, або як кажуть в Англії «хоумлесс», Серафим вважав «сіллю землі російської».

    Отже, вирішивши придбати совок, Серафим понишпорив кишенями (своїми) і знайшов там кілька пожмаканих папірців – банківських білетів, що досі були на той час засобами обміну. Завалялись вони в кишенях Серафима ще з тих далеких незабутніх часів, коли Серафим якось серед вулиці «штовхнув» промову про Сократа і розпалившись, кинув на бруківку свою шапку. А перехожі подумали, що це така розвага – видовище і накидали йому до шапки оцих от папірців. Серафим тоді дуже розсердився, отаке побачивши, і кричав їм навздогін: «Вам би тільки хліба й видовищ, плебеї!» Але грошові знаки не викинув, а порозпихав кишенями куртки, що бачила ще й не таке. Ось тепер і вирішив Серафим поміняти ці папірці на совок.

    Вирушив він на пошуки крамниці, де отакий предмет можна було б придбати. Після довгих блукань вулицями Пітера, він побачив магазин, над входом до якого висів напис «Совки». Дуже здивувавшись, Серафим зайшов до середини. Він рідко відвідував магазини. І звик до того, що з магазинів його виганяли – торговці розуміли і знали, що Серафим зневажає товарно-грошові відносини, як і кожен кінік. А для них то було святе. Але з цієї крамниці Серафима не вигнали. Серафим побачив продавця доволі солідної зовнішності, середніх років «не товстого, не тонкого», як писав Гоголь, середніх років, в жилетці бердичівського крою, із залисинами на голові і м’якою вимовою – не тутешньою. Серафим тут же звернувся до нього з питанням:

    - Ласкавий пане! Добродію! Сер! Ясновельможний товаришу, чому Ваш магазин називається «Совки»? Тут що, продають товари у стилі «совок»? Чи різні там «Двірник Інкорпорейтид»? Чи атрибути до совків – різні там ручки-штучки?
    - Ні, громадянине Серафим! Тут продаються совки!
    - А Ви звідки знаєте, що мене Серафимом звуть?
    - Та хто ж не знає Серафима Петровича – філософа нескінченності, мислителя буття?
    - Ви мені лестите, добродію!
    - Отже, чим можу служити?
    - Мені потрібен новий совок!
    - О, прошу, прошу! Це завжди одразу! А який Ви хочете совок?
    - А що, різні бувають?
    - Дуже навіть різні! Дуже.
    - Тоді дайте мені совок номер три!
    - Є такий, але продати Вам ми його не можемо! Доки не реалізований совок номер два, совок номер три не відпускається.
    - Ах, ось як! Ну, тоді дайте мені совок номер один!
    - Нажаль, перший совок закінчився. Був і загув. Пішов у небуття. І більше не буде.
    - Ну, хай йому дідько! давайте тоді совок номер два, якщо тільки такий і є!
    - Ось, будь-ласка! Великий і несподіваний з портретом Краба. Ой, вибачаюсь, з малюнком краба. Користуйтесь на здоров’я. Майже як новий. Схожий на совок номер один, тільки зовсім інший, модернізований.
    - А скажіть мені по секрету – який совок кращий – номер перший чи номер другий? Тільки чесно, як філософ філософу.
    - Якщо чесно, то, як казав вусатий-конопатий: «Обидва гірше». Хоч мені і не випадає так говорити про товар, що доручили, так би мовити, мені ж реалізовувати.
    - І яка вартість оцього совка? У мене тут є грошові знаки – казначейські білети…
    - Ну, що Ви, Серафиме Петровичу! Цей совок ми роздаємо безкоштовно. У подарунок, так би мовити. Крім того, ці гроші тут не дійсні. Так що беріть задарма. Беріть, беріть. По хорошому беріть! Інакше Вас примусять його взяти. Ось і два охоронця підбігли…
    - Добре, візьму. Мені зайве руконакладення на поверхню обличчя взагалі непотрібний захід.
    - Ось і чудово! Тільки на прощання, відкрийте мені наївному таємницю – для чого Вам совок?
    - Та я і сам не знаю. Дурничка якась до голови прийшла. Марення якесь… А Вам він навіщо?
    - А мені він взагалі ні до чого. Я хоч і совками торгую, але ними не користуюсь. Я іншими засобами користуюсь. А це так – робота в мене така. Засіб для заробітку. Для існування. Люди ж вони такі – різні бувають. Деякі приходять і хочуть совок за будь-яку ціну отримати. А я кажу – та це ж просто, і грошей не треба. Якщо Вам совок вкрай потрібен, то Ви тільки ось цей папірець підпишіть, що, мовляв, після смерті свою нематеріальну субстанцію, яку називають чомусь душею заповідаю крамниці. Ось тільки не чорнилами, давайте Вам пальчик вколю…
    - Розумію, товаришу! Добре, я пішов. Жив я без совка, тепер з совком номер два жити буду. Якщо подарунок, то на шару і оцет солодкий. І совок не совок, а екскаватор з пропелером. Може й не помру…

    І Серафим вийшов з тої дивної крамниці і пошкутильгав вулицями. Він хотів подарувати грошові знаки собаці, що зустрівся йому на тротуарі, але пес зневажливо відвернувся…


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  15. Серафим, гроші і Новий рік
    Грудень був сірим і понурим. Хотілося свята. Я згадав стару добру прикмету китайських чиновників, вірність якої я випробовував неодноразово на власному сумному досвіді: «Як зустрінеш Новий рік, так його і проведеш!» І я вирішив зустріти Новий рік у теплому та мудрому товаристві Серафима – пітерського Сократа, філософа буття, мислителя факту. Крім того, я хотів у ніч свята цікавого і доброго співрозмовника (таких людей іноді наша колоінтелігентська братія називає «цікавники») та й хотілося задати Серафиму кілька запитань, які мене давно мучили – з раннього дитинства. Запрошувати Серафима в гості нині в Пітері вважається моветоном, епатажем, єрессю і мало не крамолою. Але прийдешній Новий рік – Рік Жовтого Собаки, а значить, рік кініків, що пишаються прізвиськом «собака», а значить і Серафима – пітерського Діогена. «Саме цей співрозмовник принесе мені одкровення в Новому році!» - так я вирішив. І намір запросити Серафима став незворотнім.

    Але тут, як то кажуть папуаси, легко сказати, але важко зробити. Знаючи погляди Серафима на оточуючий світ, потрібно було підібрати в домі відповідний інтер’єр, створити потрібну атмосферу, щоб цього філософа не образити. І підібрати відповідне товариство, щоб не пролунав черговий скандал з неминучими і далекими наслідками, суттєвими як для Пітера, так і для його богеми. Та що там говорити, і для Росії загалом! Бо Серафим, крім того, що філософ, любомудр та мислитель, ще й крилатий небожитель та шаман. А мало що він може ненароком для Росії нашаманити!

    У першу чергу – атмосфера. Тобто, інтер’єр. Знаючи, що Серафим не любить, просто терпіти не може нічого германського (ох, ці Germani – люди за рікою!), ніякого германофільства, ялинку я подарував сусідам. Вони хоч і алкоголіки, і нічні дрельники, але ялинку люблять. Ставити і прикрашати напередодні Нового року ялинку – звичай германський, скандинавський навіть. Як втілення Світового Древа Іггдрасіль у домі. Серафим цього не любить і навіть зневажає цей звичай. І що дивно – Серафим то сам у Пітері живе – у місті германофільському. Тут кожний міщанин, який поважає себе, наймає для своїх чад гувернантку-німку. І то конче лютеранського віросповідання. І дітиська у Новорічну ніч співають: «Танненбаум! Танненбаум!» Не тільки під час свята в садочку та в школі, але і вдома, зазираючи під ялинку – що там подарували «фатер та мутер» та «герр Пітер» - покровитель міста, де до мера звертаються не інакше, аніж «майн ґерц», де церкву називають «кірхою», а попа – «пастором». Серафим просто постійно пливе проти течії. І великий поціновувач руської старовини та звичаїв. Я згадав раптом старовинний російський чи то московський звичай прикрашати напередодні Нового року мандаринове дерево. Добре, що в мене в домі вже виріс мандаринчик дай Боже. Прикрасив я його маленькими ліхтариками та дзвониками і посадив під деревом глиняних іграшкових Місячного Зайця та Місячну Жабу, що згідно переказів давніх москалів приносять дітям подарунки – зілля вічної молодості та солодкі рисові колобки. Потім я подарував зібрання творів Йогана Крістофа Фрідріха фон Шиллера школяру Петрику з третього поверху, а портрет Отто фон Бісмарка зняв зі стіни і закинув на горище. На стіні утворилися світла пляма і порожній цвях. Щоб не виникало питань, я позичив у сусідів портрет Чингіз-хана. Все. Традиційна російська атмосфера була створена. Іграшкових діда Мороза та Снігуроньку я просто викинув на смітник. Знаю, що Серафим говорив неодноразово, що в давні часи на Русі Дід Мороз – це було божество зла, демон, символ смерті, що приходив забирати душі людей в страшний потойбічний світ. І ходила з ним поруч сама Смерть, одягнута в біле – Снігова Діва. І мати в домі такі от персонажі Нового року – це накликати біду.

    Потім – питання з гостями. Серафима далеко не всі в Пітері сприймають в якості філософа. Крім того, слід було врахувати релігійні погляди – не хотілося Нового року отримати замість подарунків бійку в квартирі на релігійному ґрунті. Тому я запросив у гості людей з місцевої богеми – поетів-символістів з довгими і давно не митими жирними патлами та поетес-модерністок з хаотичною зачіскою, з волоссям, що фарбоване в зелене та ва інші отруйні кольори, довгими нігтями, що вкриті чорним лаком та з губами в помаді того ж кольору. Ця публіка до Серафима відноситься терпимо. Навіть любить послухати його «нетлінку». Але тут я згадав, що дами та мадмуазель з цієї публіки люблять «припудрити носик». Я тут же уявив собі погляд поетеси Елеонори Безбаштової сповнений здивування і журби: «А є чим носик припудрити?» Я тут же побіг в аптеку Миколи Рюміна «Капсула», що стоїть на Гороховій. Заходжу, а там дідусь біля каси:

    - Я ветеран соціалістичної праці, ось посвідчення, мені десять грамів кокаїну по довідці!
    - Дідусю! Немає кокаїну! Закінчився!

    Пішов дідусь засмучений…

    - А Вам що, бабусю? Якої припарки?!
    - Мені марафєту для онучки!
    - Немає, бабусю, марафєту! Був та загув! Ось, травички краще візьміть – індійський канабіс! Сорт «Маша і Ваня».
    - Не треба, синочку! Мені порошку білого, того, що нюхати…
    - Немає, бабусю! На переіндексації кокаїн!
    - А Вам чого, товаришу громадянине? – і тут же пачку гумових виробів «Де Люкс» дістає і криво посміхається. Знаємо, мовляв, для чого прийшов…
    - Невже зовсім кокаїну немає?
    - Немає. Ніякого. Ні в порошку, ні в ампулах, ні в розчині. Ніякого!

    Але по очах бачу – бреше. Сховав кокаїн, сволота. Спекулює. Виходжу з аптеки, а тут до мене якийсь тип неголений підходить:
    - Є і нюхнути, і вколотися…

    Я зміряв його зневажливим поглядом – знаємо ми їх – підсунуть в останній момент замість кокаїну стрептоцид. Літай потім понад хмарами… Думав вже грибів польоту на Троїцькому ринку купити, але згадав одного знайомого аптекаря. Побіг на Удільну, в аптеку «Граф Каліостро»:

    - Саньчику, друже, братан! Виручай! Кокаїну потрібно, хоч трохи. Новий рік з друзями потрібно зустріти.
    - Добре. Для себе беріг. Розібрали нині весь. А нового не привезли. Ось є баночка колумбійського «Яскраве сонце» і флакон венесуельського «Ранок Оріноко».
    - Я тільки колумбійський визнаю. Дякую, друже!

    Дорогою я купив слоїк соку журавлини та коробку цукерок «Ведмедики в лісі» в гастрономі «Нева». Приготував на швидку руку солодких рисових колобків. Все, зустрічати Новий рік можна. Хоча, згідно старовинної російської традиції, зустрічати Новий рік потрібно на мосту, над річкою, дарувати знайомим рисові колобки і говорити, що приніс їх Місячний Заєць Юе Ту. Але всіх звичаїв дотриматись неможливо.

    Гості почали сповзатися о сьомій. Патякали про те, про се, пили сік журавлини. Дами відходили в сторону «припудрити носик», повертались веселими. Хтось читав свої вірші, хтось прозу, хтось філософствував про «Нову епоху Жовтого Неба». О восьмій з’явився Серафим. Всі почали тішитись цим фактом, як дідько цвяшком. Аплодували: «З прийдешнім Вас, Серафиме Петровичу! Зачекались!» Серафим лише винувато посміхався. Всі відчували, що нині Серафим неминуче висловить Нову Думку.

    Ближче до дванадцяти, відчуваючи наближення урочистої події, поет-символіст Родіон Раскольніков (що має дурну звичку - всіх знайомих щоденно запитувати: «Я тварюка тремтяча чи право маю?») несподівано встав і попросив тиші:

    - Друзі! Давайте вип’ємо за Гіперборею! – на його очах з’явилися сльози, він здавлював застряглий шмат в горлі.

    Дами розплакались, Серафим голосно зітхнув, всі перекинули догори дном келихи. До моєї квартири завітала моторошна тиша. Поетеса-феміністка Дарина Підстилкова запропонувала включити далекодив, тобто телевізор і послухати традиційне «бом-бом» (нібито ми в Ірландії). Всі якось полегшено зітхнули: не так все погано, не загинула ще Гіперборея, раптом воскресне з небуття. Воскрес Христос, воскресне і Гіперборея!

    По телевізору якраз виступав Краб. Я знав, що вся ця богема – суцільна фронда. Подумав: «Ну, все! Кінець святу! Зараз телевізор заплюють, потім розіб’ють на частини і викинуть з вікна і будуть решту ночі брудно лаятись і кричати з вікна слова…» Але ні, минулося. Хоча на обличчі в кожного було написано, що краще б виступав би зараз не Краб, а Устриця або Дельфін. Або принаймні Морж. Краб філософствував про воду, про сіті, про рибу, про хвилі і течії. А потім сказав: «З Новим роком, громадяни!» І одразу: «Бом, бом!» Тут всі дружно закричали: «Сансара! Сансара!» Дами вищали, перекинули до пельки черговий келих соку журавлини і закусили замість фініків морошкою. Потім дружно заспівали: «Ом мане падме xyм!» - разів двісті. А після цього всі присутні направили свої погляди на Серафима: «Просимо, просимо! Тепер Вам слово!»

    Серафим розгублено озирнувся навколо, подивився молитовно на портрет Чингіз-хана. Щоб якось розрядити атмосферу я почав діалог:

    - Серафиме Петровичу! Нам давно хотілося почути Вашу думку про гроші. Кажуть, що ви гроші зневажаєте, називаєте їх папірцями, сміттям, брудом і засобами обміну і не користуєтесь ними з принципу. Тільки натуральний обмін. Так що це таке – гроші? Це світове зло? Це сміття? Чи це фантазія нашої хворобливої уяви? Чи це порожня абстракція?

    - Ні, брешуть люди! Не так я думаю про гроші. Не так. Гроші – це святе. Це втілення на Землі Хліба насущного, який Бог дарує нам днесь. Викидати гроші – це все одно, що викидати хліб. Тут Борхес був правий. Я не користуюсь грошима, бо я грішник, я не гідний торкатися цієї святині, цієї божественної субстанції своїми перстами гріховними. Гроші я люблю, поважаю їх і схиляюсь перед ними, як перед втіленням Бога на Землі. О, якби росіяни любили гроші або хоча б поважали їх, це б врятувало Росію! Та що там Росію! Врятувало б всю Золоту Орду, всю Гіперборею! Але в Росії грошей не люблять… Не люблять… Коли я згадую гультяйські шаленства російських купців, коли вони смітили грошима, били люстри, заливали піаніно шампанським, стає сумно і безнадійно. Та що там казати… Не так давно я переконався, як у нас в Росії не люблять гроші. Ніхто не любить. Зайшов я одного разу до одного великого, просто величезного дому. Там було багато людей, що тинялися туди-сюди: на перший погляд без будь-якої мети. Потім бачу – довгі столи бетонні, а на них розкладені трупи тварин, розрізані та розрубані на дрібні частини. Люди підходять і дивляться на них. Думаю, що за розвага така дика, що це наші люди придумали – вбивати тварин, а потім виставляти їхні трупи і частини тіл на загальний огляд! Який жах!!! А потім дивлюся – підходять люди різного віку і статі і міняють частини цих трупів на гроші – віддають гроші і забирають частини трупів собі в торби. Думаю – що ж це робиться таке! Це як же треба гроші не любити і зневажати їх просто, щоб міняти їх на трупи тварин!!! І навіщо їм ці трупи? А потім я довідався жахливе! Виявляється, ці люди приносили трупи тварин додому, нагрівали їх до високої температури, а потім розсували свої щелепи – донизу нижню щелепу і клали частини трупів тварин до свого ротового отвору. Потім рухали щелепами, подрібнювали частини трупів і переміщували подріблене до свого шлунку. Потім виділяли стінками свого шлунку соляну кислоту та пепсин, потім пропускали ці шматки через свій кишківник. Потім відвідували кімнатку, де є водовідвідні пристрої і випускали залишки цих шматків трупів тварин через отвір, який у них є в нижній частині тулуба зі спинної сторони! Це ж до якого морального падіння потрібно дійти, щоб дотримуватись такого варварського звичаю! Бідна Росія! О, люди, люди… О, часи, о, звичаї!

    Серафим зовсім зажурився і почав плакати. Сльози котилися градом з його очей на підлогу. Ми втішали його як могли. За вікном гавкав пес. Настав перший день Нового року…



    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  16. Серафим і маленька потворка
    День був осінній і похмурий – непривітний вкрай. Схожий навіть не на брюмер, і не на пушкінський падолист, а на бодлерівський плювіоз. Зовсім не надихаючий на філософські роздуми, особливо, коли ти філософ блукаючий, як Серафим. Більше того – цей день викликав вкрай понурі думки і пориви душі. Але Серафим мав загартований дух, стійкий до тілесних страждань, міцне і витривале тіло – він продовжував собі лежати на тротуарі серед порожнечі вулиць і повноти юрби людей. Роздуми Серафима того дня були далекі від метафізики. Вони були вульгарними і прагматичними. Серафим зітхав: «Ах, час туманів та холоду…». А потім, коли день сягнув полудня, Серафим мислив про тракторизацію колгоспів. Він подумав: «Так ось чому в часи царизму була такою низькою продуктивність праці колгоспників! У колгоспах тоді не було тракторів! Дайте колгоспнику трактор, і надої молока в корів одразу зростуть! Тільки трактор необхідно використовувати за призначенням. Трактор – це механічна тяглова сила, що призначена для обробки землі з використанням енергії спалювання вуглеводнів. І тільки ось так її слід використовувати!» Серафиму тут же згадався знайомий селянин – ударник, герой соціалістичної праці колгоспник Василь Петрович Пердунов. Він мав у своєму господарстві крім півня на ім’я Агітатор та собачки Мурки ще й ручну ворону, що вміла людським голосом говорити слово «пролетаріат» з характерною гаркавістю, як у Володимира Ілліча Лєніна. Так ось, Василь Петрович, будучи крім всього іншого ще й трактористом, садив оцю ось ворону на дах трактора і катав її цілими днями по всьому селу для загальної радості колгоспниць та інших трудівниць, які побачивши отаку картину голосно сміялися і тут же запалювались бажанням мати з Василем Петровичем інтимний зв’язок.

    Такі от зворушливі спогади Серафима були перервані вельми неестетичною картиною. Серафим побачив маленьку потворку, що блукала вулицями Пітера. Потворка була найбридкішого вигляду, кожна частина її тіла була спотворена природою, від неї йшов гидкий сморід, що отруював людям повітря і саме життя. Маленька потворка відчиняла кожні двері, заходила в кожний будинок і кожну контору, у перукарні та пекарні, школи та редакції легковажних газет. Перехожі, побачивши таку бридку істоту втрачали свідомість, божеволіли, багатьом ставало зле. Деякі тут же блювали графоманськими ура-патріотичними шовіністичними текстами. Потворка при цьому озлоблено сміялася і виставляла всім на огляд свої спотворені буттям частини тіла і червоно-коричневу шкіру. Здавалось, що потворка заповнила своєю сутністю все оточуюче, проникла в саму свідомість людей, в їхній ментальний світ, залізла кожному громадянину за святковий стіл і в ліжко, під спідниці їхніх дружин з метою плодити нових і нових потворок. Серафим помітивши це спочатку був вельми збентежений. Він не міг зрозуміти – хто це? Перше, про що він подумав – це те саме століття-потворка, про яке писав колись Маяк:

    «… Час!
    Богомазе кульгавий,
    Образ малюй мій
    У божницю потворки-століття…»

    І з жахом подумав: «Невже і це століття - двадцять перше століття теж потворка? І ще більш огидна, аніж минуле століття – двадцяте?» Але потім Серафим зрозумів – це не століття. Це російський фашизм. В інших країнах фашизм являвся в вигляді велетенського монстра, зажерливого і нищівного. А в Росії явився він у вигляді маленької огидної потворки. І все від того, що народжений він був передчасно – кесаревим розтином вирізав його з утроби п’яної баби Росії Краб, що виліз навіть не з моря, а з гнилих угро-фінських боліт. І в утробі він розвивався патологічно, і на світ білий з’явився неприродним чином. Серафим ще подумав, що й не дивно, що російський фашизм з’явився таким чином саме в Пітері. Сам Пітер, як писав колись Макс Волошин, був незаконним дитям слов’янства, якого вийняв з чрева кесаревим розтином м’ясник майн герц герр Пітер. І ось тепер настала черга недоношених тератоморф. Потворка блукає містами хвороблива, неминуче помре – в цьому кліматі це ясніше ясного. Але перш ніж це відбудеться, багато кому потворка встигне життя отруїти – і в буквальному, і в переносному значенні цього слова…

    Серафим ще подумав, що він чужий в цьому світі потворки. Точніше в світі, де живе єхидною ця потворка і дихає з ним одним повітрям. І потрібно або з філософа перетворитися в паяца, або побурлакувати в краї далекі, де тепло і не так бридко. І не цяпотить дощ. І не треба гріти втомлене тіло ватником…


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  17. Серафим та конспірація
    День був метафоричний і навіть трохи метафізичний – наче осінь. З Балтики віяв баламут вітер – холодний і трохи злий, може навіть трохи нервовий. Одні громадяни думали, що це вітер змін, інші – що це Західний Вітер Мао, треті – що це вітер з моря, четверті – що це вітер з пива, п’яті – що цей вітер здує Глибоководну Міль, шості – що цей вітер здує піну з пива і не тільки з пива. Тільки Серафим сприйняв цей вітер просто як вітер, а не як метафору буття. І радів, що цей вітер не несе пил та єресь, а тільки вологу та суть. Серафим лежав на тротуарі Міста і думав про дивовижки буття. А ще він філософствував про світогляд людей неоліту. Про те, що люди Нового Каміння вперше кинули зерно в землю – вони мислили космічно і цілком можливо, знали про таємниці буття більше, аніж ми… І думав він про те, що неоліт з його мегалітами-обсерваторіями теж був шаленим і нестримним поривом в Космос, але таким же безглуздим, як і в людей століття двадцятого. А ще він думав про те, що неоліт був епохою людей Місяця, людей таємниць і загадок ночі, а бронзовий вік був епохою людей Сонця і світла – як і сам сонячний сплав міді та олова. І Серафиму стало шкода народи, що оминули і неоліт, і бронзовий вік і одразу перестрибнули з мезоліту в залізний вік. Оминули вони головні одкровення буття, найбільш прекрасні та великі епохи. Але його потаємні та благочестиві роздуми перервала молода людина, що оминала його (нібито). Те, що він саме товариш Оминаючий і завжди таким буде, Серафим здогадався одразу. Інтуїтивно. Моментально. Юнак був високого росту, з краваткою на шиї, що зовсім не виглядала як дармовіс, а доречно, говорив басом (ще тим). Він підійшов до Серафима і без передмов і привітання в край неввічливій формі запитав:

    - А скажіть, Серафиме, що Ви думаєте про конспірацію? Що Ви взагалі можете сказати російській молоді про конспірацію? У якості, так би мовити, настанови? Як старший товариш і людина досвідчена?

    Серафим дуже здивувався такій ось наполегливості і впертості, подивився на Оминаючого юнака широко відкритими очима (що було Серафиму властиво). Але товариш Оминаючий без театральної паузи (ох, яка б вона була тут доречна!) тут же продовжив:

    - Та нічого Ви не можете про конспірацію сказати! Який же Ви після цього філософ, мислитель та суспільний діяч! Вас навіть фемінстом тепер важко назвати, не те що Фемістоклом. Цікаво, а чим Ви взагалі займалися до 2017 року?

    Після цього товариш Оминаючий кинув на Серафима зневажливий погляд, здійняв голову догори, нібито щось побачив на розхристаному Небі Міста і покрокував впевнено вулицею. Гупаючи черевиками по втомленій бруківці. Серафим ще подумав у ту мить: «Ах, краще б він не крокував, а літав би над містом, як Марк Шаґал…»

    Тим часом навколо Серафима почала збиратися здивована юрба громадян-горожан-міщан. Вони просто були вражені таким ось фамільярно-вульгарним (майже як в перших латинських перекладах Біблії 252 року видання) звертанням до Серафима. Іншим громадянам було цікаво знати: як Серафим відповість на цю образу? Невже нічого? Невже дійсно він нічого не знає про конспірацію? Інші зупинились «чисто іржати» (так нібито можливо «брудно іржати») – якщо Серафим нічим розумним не відповість, то посміятися з Серафима – ось він який, виявляється, дyрeнь! А якщо розумно відповість, то посміятись з Оминаючого – ось які вони дyрні, оці товариші Оминаючі! Серафим встав, струсив пил з одіяння свого, прокашлявся, кинув на громадян Міста погляд і проголосив таку промову:

    - Не правий цей юнак! Ох, як не правий! Багато знаю я про конспірацію і багато чого можу про конспірацію розказати! У мене ж дружина була на ім’я Конспірація, а дівоче прізвище в неї було Конспіратівна. Хоч і дружина була в мене ще та – як у Сократа, але природу та суть її як слід вивчив я протягом довгих років виконання подружнього обов’язку. Крім того, перша тема моєї кандидатської дисертації була: «Конспірація в умовах розвинутого соціалізму» і захистив я свою дисертацію «на ура» в Інституті філософії академії наук Російської Федерації, де я потім я працював і очолював потім кафедру коспірології. Монографію я потім написав «Конспірація і марксизм-ленінізм». Маю чимало наукових публікацій в журналі «Філософська думка»: «Конспірація та фрейдизм», «Конспірація і расизм», «Конспірація та патріотизм», «Конспірація та онанізм», «Конспірація, космос, комсомол, Ку-клукс-клан», «Методи конспірації на навколоземній орбіті та в відкритому космосі». Я був обраний почесним членом Російського товариства конспірологів, у музеї конспірації я оформив стенд у залі «Радянська конспірація» за що мені урочисто вручили грамоту в райкомі комсомолу. Конспірацією я займаюся з дитинства і продовжую займатися, хоча роки мої вже похилі, але я постійно конспіративний рух молоді підтримую. І після цього товариш Оминаючий ще буде стверджувати, що я нічого не знаю про конспірацію!

    Громадяни Міста почувши ці слова зраділи і довго аплодували. Кожний з них потім пішов – хто по справах своїх, хто додому – у м’яке ліжко, але всі несли в своєму серці ідею конспірації.



    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  18. Серафим та портрет Торквемади
    Якось одного літнього дня – а день був приємним та теплим – Серафим обрав своїм ложем не тротуар, як завжди, а клаптик асфальту біля стіни будинку – великої і плоскої, без вікон, без дверей, що пофарбована була не сьогодні і не вчора жовтою фарбою. І філософствував Серафим того дня не про сенс життя, не про суть буття, як завжди, а про часи Ренесансу. Потрібно сказати, що Серафим в дитинстві захоплювався малюванням, відвідував два рази приміщення художньої школи, і навіть вчителі зауважили в нього особливий талант до сього мистецтва. Шкода, що Серафим Петрович не розвинув свій талант і царину сію закинув. Лежав собі Серафим, мислив про творчість Джироламо Маччієтті, але тут хвилями накотились на нього спогади, і Серафим намалював на стіні портрет Томаса де Торкмемади кольоровими кавалками крейди, які подарував йому якось - не так давно, в суботу учень гімназії номер п’ять Петрик Булочкін. Портрет вийшов яскравим і виразним – Торквемада дивився на перехожих наче живий. Серафим ліг під портретом на свій знаменитий килимок і продовжував філософствувати про майстрів Відродження. Перехожі зупинялись і дивувались. Мало хто лишався байдужим, побачивши портрет Торквемади.

    Йшла мимо жаліслива і сентиментальна бабуся в синій хустинці з візерунком у вигляді рожевих квіточок та в бузковій шерстяній кофтинці:

    - Ви навіщо це портрет Торквемади на стіні намалювали? Це Вам Флоренція чи що? Це Пітер, батечко. А Пітер – це Північна Венеція. Намалювали б краще портрет дожа Джованні Дандоло, а не оцього математика долі, геометра фатума.

    У відповідь Серафим тільки посміхнувся і продовжував мрійливо дивитися в нескінченність.

    Потім мимо йшов пенсіонер з паличкою, що була витесана з сухого клена та в піджаку в клітинку – зі смужками чорними та фіолетовими:

    - Дарма Ви так, Серафиме Петровичу! Ой, дарма! Ні до чого тут оцей портрет Торквемади! Намалювали б краще портрет Савонароли. Це і патріотичніше, і російській людині ближче. Ідеї Савонароли популярні, висять в повітрі, в усіх людей на вустах, особливо в Тамбові. Вас би зрозуміли і менше б лаяли. Савонарола – наша, російська людина. А цей Торквемада – тесля тай годі. Будівничий дірявих каравел, що давно потонули в калюжі часу.

    Але Серафим продовжував посміхатися у відповідь і жодного слова не промовив. Як це не дивно.

    Йшов мимо мужик середніх років з кудлатою нечесаною бородою, вдягнений у футболку, що бачила ще й не таке і з подертою шкіряною торбою за спиною:

    - А ось і правильно! Ось хто врятує Росію! Торквемада! Я Вам більше скажу: буде Торквемада – буде і Росія! А без Торквемади це буде не країна, а бутерброд з гарбузовою олією, який з’їв товстий смугастий кіт. Торквемада – це снігове вітрило північних країн! Так тримати, товаришу Серафим! Сим победіши!

    А Серафим продовжував посміхатися у відповідь і блукати десь у царстві мрій.

    Йшла мимо дівчина цнотлива, віком десь років сорок, яскраво нафарбована самарською косметикою, вдягнена в білі джинси, в синіх кедах на босу ногу і в блузці – жовтій в зелений горошок, клаповуха, з великими круглими кульчиками:

    - І навіщо Ви Торквемаду намалювали? Навіщо?! Вам – безхатькам тільки б кориду дивитися та биків виделками штрикати, а потім котлети їсти недосмажені. Вам волю дай, так Ви весь Пітер на арену перетворите, і тореадорів в костюми паяців одягнете і на вулиці випустите. У Пітері не подобається? Та їдьте собі в Толедо! Там і тепліше, і лимонами пахне, і стегна в матрон товстіші. Теж мені, Пікассо знайшовся! Ви ще б Маху оголену намалювали, кубіст нещасний! Думають, якщо вони з філософського стану, то їм все можна! Козімо Медічі на Вас немає!

    І пішла, гордовито вихиляючи сідницями. А Серафим продовжував посміхатися.

    Йшов мимо товариш у костюмі, в окулярах, з портфелем в руках і в лакованих мештах на ногах сорок шостого розміру, з жирними не митими два тижні патлами і вічно незадоволеним виразом обличчя:

    - Хто це Вам дозволив на стінах міста вітру і дощу малювати портрет Торквемади? Маєте офіційний дозвіл вуличного художника з правом малювати портрети політичних діячів епохи Відродження? Ви б ще портрет Леонардо да Вінчі намалювали! Розпусник Ви старий, збоченець і сибарит! Якби я був міліціонером або поліцянтом, чи прокуратором Іудеї Понтієм Пілатом, я б Вас за це посадив би до в’язниці і розстріляв би потім за таке діяння. А ще філософ колишній! Теж мені, Труфальдіно! Сентехнік бергамський!

    Але Серафим продовжував мріяти і посміхатись. Наче не його розстріляти зібрались, а Матильду Тосканську.

    Йшов мимо юнак, схожий на студента. Тільки не на Раскольнікова, і не на Базарова, а на Дем’яна Бідного пітерського ґатунку:

    - І правильно! Дуже до речі Ви портрет Торквемади намалювали! Росія дуже схожа на Італію часів треченто, і зовсім не гірша тої країни смугастої! У нас навіть мафія своя російська є. І не гірша за сицилійську, навіть краща, аніж якась там «Коза ностра». Я би взагалі замість рублів флоріни золоті карбував. А Новгород перейменував би в Неаполіс Ільменський. А патріарха назвав би Папою Московським. Я і сам то давно тещу сеньйорою називаю, а дружину Луарою. Хочете я Вам зараз «O sole mio» заспіваю? Тенором? Не хочете? Ну, як хочете! Чао, бамбіно! І не засмучуйтесь!

    Хоча Серафим засмучуватись зовсім не збирався, тільки продовжував посміхатись і дивитися на людей і собак.

    Йшов мимо ще один чоловік, не молодий, але й не старий, у сірих штанах і в сірій сорочці буднів. Побачив він портрет Торквемади, здригнувся весь, почав голосно співати «Арріба, Еспанья!» і марширувати. І довго ще тупіт його кривих ніг і гортанний спів неслись вулицями Міста.

    Серафим на це не відреагував ніяк, тільки продовжував посміхатись.

    Потім з’явилась якась дама середніх років, одягнена явно не по моді, в окулярах і з синяком під лівим оком. Вона довго роздивлялася портрет Торквемади, нахиляла голову то направо, то на ліво, цокала язиком, голосно чмокала, зітхала: «Та-а-а-а-ак!», а потім проголосила:

    - Дровиняк, значить, Вам бракує, дровиняк та хмизу. І юрби навколо хмизу, і телепня мускулистого в балахоні. І ще одного дивака з ковпаком паяца на голові. І народу веселого – погрітися біля вогню прийшли, теж мені, масляна! Гуляння народне. Збір макулатури. План по єретикам за 2017 рік виконаєм і перевиконаєм. Намалювали б Ви краще кораблик з вітрилами, а я б сіла би на нього та попливла б в далечінь… До Землі Ван-Дімена…

    Серафим перестав посміхатись. Йому стало сумно. А потім почав падати дощ – рясний та мокрий. Бо сухих дощів не буває. І малюнок зі стіни змив. Серафим змок до нитки, але так і лишився лежати біля стіни і думати: «А добре було б зараз померти…»


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  19. Зрілі роки Серафима
    У людей – у тих, хто обтяжений цим іменем – «людина» - дитинство поступово переходить в юність, юність – у зрілість, а зрілість – у старість. У всіх. Крім Серафима. У нього все змінювалось раптом: так само, як з іншими етапами життя, юність в нього моментально закінчилась і перейшла в зрілість. Тільки не кажіть, що це моє суб’єктивне сприйняття: це була його реальність. Прихід зрілості Серафим відчув одного літнього дня: після закінчення філософського факультету університету він здійснив вчинок незворотній і фатальний – він примудрився одружитися. Де, в якому філософському трактаті він вичитав, що це потрібно зробити – невідомо. Яким логічним чи інтуїтивним шляхом він прийшов до висновку, що так треба зробити – лишається великою загадкою мислення та історії науки. Але факт лишається фактом – це відбулося. І в ту мить, як на нього начепили металеве кільце і подивилися хижим поглядом, Серафим з сумом і відчаєм зрозумів: безтурботне життя закінчилось. Юність минула назавжди. Все перед очима закрутилось і стало як в тумані: і люстра, і зловтішні погляди державних службовців, і серпасто-молоткастий герб. З безодень свідомості випливла цитата Сергія Єсеніна: «… Все пройшло як білих яблунь дим, я не буду більше молодим…» Прийшла сумна зрілість з її турботами про хліб насущний, який чомусь не давали днесь, а доводилось заробляти його в поті чола свого. Завершилась романтика юності, настав суворий реалізм.

    Зрілі роки Серафима збіглися з вісімдесятими та й з дев’яностими роками століття двадцятого – епохою цікавою і незвичайною. І можна було б очікувати, що життя Серафима стане якщо не втіленням, то відображенням цієї яскравої епохи. Аж ніяк! Серафим ніби випав з часопростору, замкнувся в собі, пішов у свій ментальний світ (до речі, доволі цікавий!). Епоха його наче й не торкнулась. Щодо причин сього можна сперечатись, але навряд чи варто.

    Дружина Серафиму трапилась на диво сварлива, шкандальна і стервозна. Зрозумів це він наступного дня після шлюбної ночі, щодо якої в новоспеченої дружина була ціла купа претензій. Але Серафим цим не засмутився. Він тільки подумав про прийдешній «медовий місяць» і процитував Біблію: «… вкусих мало меду, і се аз помираю…» Потім неодноразово торкаючись теми невдалого одруження, Серафим згадував Сократа і казав, що така дружина дарована була йому Небом для випробування міцності його філософських поглядів. І якщо він терпить отаку дружину, то витримає будь-які випробування. Крім нестерпного характеру дружина Серафима мала дуже непривабливу зовнішність, що з роками, нажаль, змінювалась не в кращу сторону. Крім іншого негативу, в неї почала рости борода і вуса, голити які вона категорично відмовлялась. Але це Серафима не засмутило. Жартома він казав їй: «Моя вусата грецька красуня!» На це дружина ображалась і заперечувала, що вона зовсім не гречанка, а халдейка, дочка турецького підданого. Проте, вусатість-бородатість дружини не викликала в Серафима естетичних трагедій та переживань. Він навіть зображав якусь радість, заявляючи, що в деяких племенах Океанії є звичай наносити жінкам татуювання в вигляді вусів та бороди, а тут і тату не потрібно – все природньо, все і так є! У шлюбному ложі дружина Серафиму відмовляла, так що Серафим хоч і дуже-дуже хотів виконувати подружній обов’язок, але можливості такої не мав. Але, все таки, дщерь – отроковицю вони на світ Божий сотворили якимось дивом (не інакше). Дочка була точною копією мами, а по стервозності навіть перевершила її. Але про це не зараз – пізніше. Серафим висловив гіпотезу, що це був партеногенез, але, схоже, він помилявся. Проте, в домі Серафима не завжди лунали ораторією лайки, сварки та крики. Дружина йшла собі по справах, і в домі зависала в повітрі іржавою сокирою тиша. Дружина Серафима була лікаркою, лікувала нещасних хворих по жіночій частині, і тому заробляла набагато більше Серафима – наукового співробітника Інституту філософії Академії Наук. Що теж було причиною постійних докорів. Дружина постійно нагадувала судженому, що вона, мовляв, постійно «має живі гроші» і «працює не тільки за дякую». На що Серафим відповідав, що гроші не можуть бути живими, це матерія мертва, засоби обміну, а працювати треба в першу чергу за дякую. Проте, Серафим не особливо реагував на докори, свою скромну зарплату дружині повністю і покірно віддавав без залишку, радів тому, що він «малим ситий». Дружина обзивала його при цьому козлом безрогим і додавала лагідно: «Щоб ти здохнув, чмо задрипане! Сам собі їсти готуй!»

    Працював Серафим філософом, але ремесла свого соромився. Причиною сього був такий собі випадок. Якось Серафим поспішав на роботу, запізнювався і зупинив таксі. Водій взяв його на борт машини, як беруть метеори на космічний корабель чи робінзонів на каравелу, повіз і спитав його – ким він працює. Серафим чесно признався, що працює філософом. Водій тут же почав на чому світ стоїть лаяти філософію і філософів. Паплюжив Сократа, Платона, Епікура, Демокріта найгіршими словами. Потім почав ганьбити Тому Аквінського і Декарта. А потім взагалі дійшов до Лєніна (водій чомусь вважав Лєніна філософом) і почав щодо нього так сквернословити, що Серафим від страху закрив вуха і заплющив очі, подумав, що водій везе його прямо на Колиму.

    Серафим мріяв працювати в відділі Історії філософії, але вакантне місце біло тільки в відділі Наукового комунізму, і Серафиму довелося влаштуватись на роботу туди. І написати дисертацію на тему: «Методи вирішення філософських проблем мислення в процесі побудови комунізму», яку успішно захистив по закінченні аспірантури. Він розумів, що пише повне марення, нісенітницю і словоблуд, і навіть навмисно писав дурниці цілими абзацами. Але всі навколо розуміли, що це така гра – писати марення про комунізм, всі так робили, тому в совковому інституті прийняли його як свого, і він захистився на ура. Отримавши науковий ступінь Серафим зітхнув, усвідомивши, що мірою його роботи віднині будуть написання і публікації ось такого марення і продовжив писати статті в тому ж дусі: «Ідеї матеріалізму в ранніх марксистів і збільшення надоїв молока в корів в умовах Тамбовської області», «Критика модернізму та соціалістичне змагання на хімічних заводах», «Філософія виконання і перевиконання планів дев’ятої п’ятирічки», сподіваючись, що ось така от псевдотворчість буде йому індульгенцією, і він зможе з часом писати в собі стіл те, що думає про неоплатоніків часів домінату та ранніх схоластів Ірландії. Але безглузда імітація роботи і побут настільки відволікали його і заважали творчості, що він зрозумів, що нічого істинно великого не напише, і слід його в науці буде вбогим в будь-якому випадку.

    Бавився він трохи літературою – писав повісті та оповідання, новели, п’єси та сценарії до кінофільмів, трохи пробував себе в поезії – писав сонети та елегії, які були настільки сумними, що редактор часопису «Москва» після прочитання так розплакався, що його довго не могли заспокоїти ні молоді секретарки, ні краплі з бромом. Весь у сльозах редактор сказав, що не може друкувати настільки сумні вірші, не може він так засмучувати весь совітський нарід – комунізм тоді перестануть будувати з жалю та печалі. Збереглися рукописи повістей Серафима: «Кондратій Ножиков та його іржавий трактор», «Втеча старого віслюка», «Уламок Місяця та гранчак». Була в нього спроба написати п’єсу не в стіл, а для глядача і спробувати домогтися постановки цієї п’єси в МХАТі. П’єса називалась «Березневі дні ударника Івана Ложкіна». Але п’єсу відхилили, критики сказали, що там забагато надто відвертих еротичних сцен, що межують з явною порнографією. Герої п’єси в процесі виконання плану виробництва акумуляторів віддавались настільки бурхливому коханню, що жоден рецензент не міг дочитати п’єсу до кінця. Один критик після прочитання цієї п’єси навіть захворів на еротоманію. Серафим почув, що його п’єсу заборонили і дуже здивувався: «Як же так? Ми живемо в марксистській країні, яка будує комунізм. І Маркс, і Лєнін писали про необхідність ліквідації сім’ї та приватної власності, про необхідність сексуальної революції, як частини революції соціальної, про вільне кохання при комунізмі, і тут мені цензура забороняє еротичні сцени! Де логіка?» Обуренню його не було межі, цей факт його остаточно переконав, що ніхто комунізм будувати в СССР навіть не збирається, а уся ця ідеологія тільки ширма, маска державного феодалізму під назвою совок.

    Наприкінці вісімдесятих років, як і багато хто з совкових та білясовкових інтелігентів, Серафим «вдарився» в релігію. Якщо в юності його вабив католицизм, він з насолодою слухав орган, особливо фуги Баха, подовгу сидів в костьолах, спеціяльно для цього їздив до Вільнюса і навіть мав контакти з таємним католицьким орденом «Троянда та хрест», то в зрілі роки його понесло на Схід – Серафим захопився зороастризмом, який він називав, звісно, не зороастризмом, а ваґві-дена-маздаясна. Серафим поклонявся вогню, схилявся перед чистими стихіями, ходив у білих шатах, зазивав себе чи то мобедом, чи то мопедом (при цьому голосно і протягло деренчав), мріяв, що після смерті його тлінні залишки віднесуть до Башти Мовчання, а 25 грудня славив Митру. І славив його так голосно і натхненно, що сусіди оборювались. Збіглися всюдисущі журналісти, що навперейми задавали питання:

    - Серафиме Петровичу, а чому Ви славите Митру замість того, щоб поставити ялинку і покликати Діда Мороза і Снігуроньку?
    - Культ Діда Мороза поганський, негоже його дотримуватись людині істинної віри. А Митру я славлю, бо це язат, втілення Ахура-Мазди.
    - А чому Ви поклоняєтесь Ахура-Мазді?
    - А ви що, хочете щоб я поклонявся Ангра-Манью? Не дочекаєтесь, шановний, не дочекаєтесь! І ніхто не дочекається!

    Журналіста того сак сильно вразили слова Серафима, що він поїхав до Баку і досі живе там. На роботі – в Інституті філософії до релігійних поглядів Серафима віднеслись як до дивацтва, відверто над ним сміялися, тикали під ніс книжку Фрідріха Ніцше. На це Серафим заперечував, що Ніцше писав зовсім не про це, а зороастризмі є зачатки матеріалізму, комунізму та діалектики. Парторг інституту пообіцяв зробити оргвисновки, але всі розуміли, що це жарт, бо Серафим на партійних зборах інституту так запекло закликав до побудови комунізму і так всіх переконував, що «партія – це розум, честь та совість нашої епохи», що навіть директор інституту на п’ять хвилин в це повірив. Дружина до релігійних поривів Серафима відносилась теж нормально. Його жона не любила тільки веганів та анархістів. А оскільки Серафим м’ясо вживав з великим задоволенням (особливо баранину), а свої анархістські погляди ретельно приховував, портрет Нестора Махна сховав так, що навіть сам не міг його знайти, то дружина до Серафима не мала ніяких претензій, навіть під час його екстатичних ритуалів напередодні Нового року. Крім того, Серафим здійснював поклоніння переважно в лісі або на кухні.

    Дружину Серафима бісило те, що Серафим не любив стояти в чергах, та й не стояв (в чергах, звісно, а не те, що ви подумали). Якщо дружина його примусово ставила в чергу за маслом чи за туалетним папером, то він постоявши годинку-другу, раптом здивовано озирався, голосно запитував в порожнечу: «Що я тут роблю?!» і йшов геть. Проте, туалетний папір і масло дружині Серафима (як лікарці) приносили в якості «дякую», так що великих сварок ця поведінка Серафима не викликала. А після відомих подій в Північній Євразії та Палеарктиці черги пропали як такі, і ґрунт для сварок став іншим. Штучним.

    З напоїв Серафим в зрілі свої роки дуже любив горілку, вважав її чомусь аристократичним напоєм, хоча пив її рідко, тільки на День філософа – своє професійне свято. На день медика (який дружина відмічала як на роботі, так і вдома) Серафим пив коньяк «Курвуаз’є» (дружина з роботи приносила). У назві цього коньяку Серафим вбачав якусь алюзію. Вина в зрілі свої роки він цінував тільки іспанські і непогано в них розбирався.

    За кордоном Серафим бував двічі – і щоразу в Італії. Перший раз в Венеції, як учасник конференції «Неоплатонізм та сучасність» в 1995 році і вдруге – в Неаполі – на конгресі «Антична філософія» в 1998 році, де він виступив з доповідями: «Симеон Благоговійний та візантійські містики ХІ століття» та «Вплив шумерської філософії на полісний лад міст Фессалії в античній Греції» відповідно. Доповіді викликали захват слухачів і просто сенсацію – Серафим виголосив їх на латині з коротким резюме на готській та давньогрецькій мовах. Поїздки йому фінансувала Норвезька асоціація вільних мислителів (НАВМ) – англійською Norwegian Association of Free Thinkers (NAFT). З поїздок він не привіз дружині ніякого подарунку, бо гроші йому виділяли тільки на дорогу (замість готелю він ночував на лавочці в парку). Відсутність подарунків викликало нескінченні докори з боку дружини, що тривали щоденно, роками і починались словами: «Сволота! Егоїст! Старий збоченець! Негідн6ик! Савонарола! Муссоліні! Подарунків мені з Італії – країни телят не привіз!» і таке інше, і тому подібне. Серафим хотів заперечити, що вона сама щороку відпочиває, якщо не на Канарах, то в Ніцці й без нього, а подарунки купляє тільки собі, але так нічого не сказав. Просто він прекрасно знав, які в його дружини погляди на гендерну рівність та фемінізм. Його поїздки в Італію мали ще й інші неприємні наслідки: колеги по роботі почали заздрити Серафиму. На вченій раді інституту почали лунати голоси: «Та хто його туди послав?!», «А що гідної кандидатури не знайшлось?», «А хто взагалі його уповноважував на міжнародних конференціях представляти наш інститут, нашу країну, наш народ?», «А хто затвердив теми його досліджень? На якій вченій раді?», «Та він ганчірка, а не вчений!», «Та все, що він пише – повні нісенітниці!» З інституту Серафима стали відверто виживати. Але Серафим на це не реагував взагалі.

    Хоча терпилою Серафим ніколи не був. Комунізм він не любив і цього особливо не приховував. Враховуючи його погляди, можна було б очікувати, що Серафим наприкінці вісімдесятих включиться в політичну боротьбу з совітами та большевизмом, особливо якщо врахувати те, що в молодості Серафим дисидентсвував та фрондував, хоч і трохи. Але Серафим на той час мислив про вічне і був далекий від суєтного. У ті часи Серафим говорив, що большевизм та комунізм не є чимось принципово новим – не раз і не два щось подібне вже було в історії людства, не раз повторювалось і закінчувалось одним і тим же – крахом тоталітарної системи. Падіння комунізму та зменшення розмірів імперії зла він зустрів байдуже – без будь-яких емоцій. Тільки зауважив якось: «У Росії потрібно будувати не комунізм, і не капіталізм, а зороастризм!» У ті часи він мріяв, що Росія стане теократичною зороастрійською державою, що державою буде правити Сар-Мобед, що буде обиратися дастуром, а провінціями будуть правити хірбади. І не бачив у цій мрії нічого утопічного – наявність в багатьох містах Росії «вічних вогнів» він бачив початком зороастрійських храмів, в кожному з яких буде горіти «Вогонь Незгасний». Хоча відношення Серафима до зороастризму не було однозначним і постійним, хоч він і щоденно повторював: «Ушта ахмай яхмай ушта кагмайцит!» Якось в часи гоніння на зороастрійців в СССР один неофіт спитав Серафима: «Цікаво, а віросповідання зороастризму буде таким ж захопливим і солодким, коли проповідувати його будуть легально?» На що Серафим відповів: «Якщо його будуть проповідувати наші хлопці, то – так!»

    А взагалі, Серафим в ті роки більше всього любив не збочуватись і не фантазувати, а читати. Він мріяв про той час, коли ніщо і ніхто не буде його відволікати від читання і філософських роздумів. Він зібрав доволі непогану для свого часу бібліотеку і вечорами серед Міста зачитувався творами Лао Цзи, Конфуція, Евстафія Солунського, Чарльза Дікенса, Франсуа Війона, Гюстава Флобера, Шарля Бодлера, Горація, Сенеки, братів Кирила та Методія, братів Гонкур. Хоча в поезії Серафим більше за інших цінував Петрарку (про нього казав, що «він з сучасних») та Овідія. А з прози особливо цінував Андрія Платонова та Йосипа Мандельштама.

    Ходили вперті чутки, що хату свою він пропив, мовляв, тому і став безхатьком. Але це неправда. Неможливо пропити те, чого немає. Помешкання належало не йому, а його дружині. Так само, як і все, що в тому домі було, крім самого Серафима. Серафим завжди відчував, що він належить самому собі і більше нікому.

    Наближення старості Серафим довго не відчував. Навпаки, сприймав себе вічно молодим та бадьорим – особливо своє тіло. Можливо, це пов’язане з тим, що Серафим у ті роки нічим не хворів. Те, що прийшла старість він зрозумів несподівано і раптово. А трапилось це ось як – одного злощасного дня двохтисячних років. До Серафима, що читав Геродота, підійшла його дочка і сказала, що він смердючий козел, вічний жебрак, найгірший з її предків, що не може забезпечити дочку ні прикидом, ні бабками, ні тачкою, ні флетом. Серафим половину сказаного не зрозумів, але відчув одне – дочка стала дорослою, ва він давно нікому не потрібний і всюди зайвий. У голові виплила цитата: «Стала дорослою дочка, стало нема чого жити…» У той же день він кинув роботу, пішов з дому і більше ніколи не повертався. Він став жити в Місті, став філософом вулиць, мислителем завулків, його Вітчизною став Всесвіт, дахом – Небо, учнями – перехожі. Серафим знову захопився буддизмом, отримав весь світ і Славу, хоча вони йому вже були не потрібні…

    Так почалась старість Серафима.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  20. Юність Серафима
    Як і в усіх людей, які проходять весь цикл життя від зачаття до старості і смерті, в Серафима була юність. Щоправда, я знаю кількох кадрів, що перескакували одразу з дитинства в зрілість, оминаючи юність, або навіть з дитинства одразу в старість, але Серафима це не стосується – у нього все було як книжка пише: дитинство, юність, зрілість, старість. До смерті Серафим ще не дожив – він ще ходить серед нас, жує канапки, мислить та говорить слова. Щодо наступного народження та наступного життєвого циклу в нього ще ніяких планів немає. І хто зна, може він досягне нірвани, і взагалі не буде в нього наступного життєвого циклу?

    Отже, юність Серафима пройшла в Місті. Він так і називав його – Місто – з великої літери. Всі інші міста були для нього з літери маленької, а потім вже йшла назва. А тут просто Місто. Навіть коли Серафим говорив, а не писав, все одно відчувалося, що він вимовляє слово «Місто» з великої літери. І на питання: «Чому?» Серафим відповідав так: «Тому, що це не просто місто, а місто Сергія Клімова!» Хто такий отой Сергій Клімов і що він такого видатного здійснив – так і лишилося загадкою. Серафим про це мовчить. І матінка Історія також.

    Юність Серафима співпала з сімдесятими та початком вісімдесятих – епохою понурого маразму, нудьги та сірості «зрілого совка», з часом, коли «нічого не відбувається» і періодом передчуття майбутньої катастрофи. Якщо не всесвітнього Апокаліпсису, то країни.

    Серафим в юності жив у кімнатці, яку знімав в якоїсь жалісливої старушенції (бабуся-кульбабка). Ходили вперті чутки, що вона йому була родичкою, але це неправда. Кімнатку він знайшов через знайомих своїх родичів по крові. В якості подяки за дах над головою Серафим дарував тій бабусі папірці з портретом бородатого Лєніна, варив їй густу кашу та довгі білі макарони і здійснював для неї ритуал товарно-грошового обміну в маленьких крамницях. Серафим крім усього іншого в юності дихав повітрям, говорив слова, читав книги та газети, доглядав за кицею, якій чомусь дав ім’я Полковник. При цьому він щоденно зазирав у поштову скриньку, голосно зітхав і промовляв: «Полковнику ніхто не пише!» Слід відмітити, що відповідний твір Габріеля Гарсіа Маркеса він тоді ще не читав і мав про нього туманне і зовсім хибне уявлення. (Хоча хіба буває в цьому світі якесь уявлення зовсім хибним?) Ще він вчив ту кицьку нявкати. Кішка замість класичного «няв!» видавала звуки, що дуже нагадували слово «мама». Серафим показував кішці шматок ліверної ковбаси і говорив: «Скажи няв, тоді дам!» Але кішка знову казала: «Мама!» Серафим сумно зітхав, на його обличчі з’являвся вираз безнадії, і кицьку він ковбасою пригощав. Так тривало неодноразово. Ще він любив читати киці твори Арістотеля. Особливо «Нікомахову етику».

    А ще Серафим любив залізати на дах (жив він на дев’ятому поверсі), довго там сидіти, споглядаючи хмари або порожнє синє Небо, а потім кликати біду: «Бідо! Прийди! Явись!» Робив це він не зі зла, і не в наслідок поривів мізантропії, а по тій причині, що вважав – якщо біди не буде, то і щастя в людей не буде. Таким вже Серафим був діалектиком. Того, що біди навколо і так вистачає – в різних людей, Серафим навіть не зауважував. У своєму житті біди він не помічав. Все йому приносило радість. Сонце зійшло – радість! Дощ пішов – радість! Можна ходити під дощем з парасолькою і слухати, як краплі води барабанять і падають в калюжі, утворюючи кола і бризки. Радість! Перехожі блукають, машини сунуть – радість! Значить рух існує і можна пересування об’єктів у просторі споглядати.

    В юності Серафим дуже любив кіно. Точніше мистецтво синематографу. Він чудово розумів, що кіно – це ілюзія. І дивитися кіно – це заглиблюватися в світ ілюзій. Але Серафим і саме життя, і весь оточуючий світ теж вважав ілюзією, а тому не бачив суттєвої різниці між спогляданням кінофільмів і спогляданням життя, бо воно теж нереальне. І як взагалі можливо це оточуюче марення вважати чимось реальним? Особливо Серафим любив старі вестерни, розуміючи, що це казка для дорослих чоловіків. І мріяв, що він в наступній реінкарнації народиться не майбутньому, а в минулому – на Дикому Заході ХІХ століття. І буле розводити на ранчо буланих коней, пити віскі і влучно стріляти з важкого металевого «Сміт-Вессона».

    З живопису в юності Серафим особливо поважав голландських майстрів пізнього ренесансу. Темний світ їх картин сутінок епохи викликав в нього побожний трепет. Іспанський живопис XVI століття він називав «козлиним», французький XVIII століття вважав легковажним і куртуазним, німецький живопис епохи Лютера зневажав за грубість і однозначність. Для Альбрехта Дюрера він робив виключення, але вважав його надто сумним і безнадійним. Франсіско Хосе де Гойю-та-Лус’єнтеса Серафим вважав понурим психопатом, його картин не любив і боявся. Розуміння живопису модернізму та постмодернізму прийшло до Серафима пізніше, коли юність добігла до свого передчасного завершення. Тоді то він і захопився Ван Гогом, Клодом Моне та П’єром Огюстом Ренуаром, але колишнє гостре сприйняття прекрасного (що властиве юності) було вже втрачене.

    З поезії в молодості він поважав Олександра Блока, Волта Вітмена, Генрі Водсворта Лонгфелло, Лі Бо та Басьо. Пушкіна, якого він так поважав в дитинстві, він закинув і згадував його твори з якоюсь зневажливою посмішкою. По Велемира Хлєбнікова він багато чув, але не читав, хоча і мріяв почитати. Володимира Маяковського перестав розуміти, повернувся до нього знову вже в зрілості. Хоча, переважно буває навпаки. З прози він особливо цінував Достоєвського, Анатоля Франса та Ернеста Гемінгвея. «Сади Епікура» були його настільною книгою.

    В юності Серафима переслідували сумніви. У дитинстві йому одного разу стало все ясно: і сенс життя, і його суть і таке інше. А тут знову з’явилися сумніви, особливо щодо вічних та проклятих питань. Серафим думав: «А чи існує Бог? А якщо існує, то що це? І чи потрібна наша віра і наші ритуали? А нам самим вони потрібні? А що насправді дає звільнення і порятунок від страждань? І чи справді сенс життя в осягненні Істини? А може Істини ніякої і немає? Може все на світі відносне і мінливе? І те, що є Істиною тут, десь там далеко в часопросторі є брехнею?» Знайомство з роботами Айнштайна та з книгами Паулі, Планка, з монографіями з квантової механіки ці сумніви не тільки не розвіяли, але і посилили. Істина, що була така ясна й зрозуміла в дитинстві, загубилась в тумані. І Серафим зрозумів, що пошуки її будуть довгими і важкими.

    І питання суспільного ладу викликали в нього о тій порі сумніви: «А може Маркс був правий? А може комунізм не страшна й жорстока утопія, а реальність майбутнього?» У пошуках відповіді він спробував читати твори Карла Маркса – вони викликали в нього приступи нескінченної нудьги та меланхолії. Якось він зрозумів, що Маркс відкрив лише один аспект буття суспільства в вузькому діапазоні історії, а подумав, що відкрив все. Крім того, Маркс викликав у нього відчуття плагіату та неоригінальності. Лєнін викликав у нього відчуття наявності примітивного і жорстокого словоблудства. Після впертого читання роботи Лєніна «Що робити?» Серафим з силою зашпурнув її в куток з криком: «Та це ж марення сивої кобили!» Мріяв прочитати твори Троцького та Мао, інтуїтивно розуміючи (по цитатам), що по мізкам ці твори б’ють сильніше, аніж твори Лєніна, але в ті роки роздобути писання цих «мислителів» було неможливо. Тай смертельно небезпечно. Пізніше Серафим в комунізмі остаточно розчарувався.

    Але доки його терзали сумніви, він пробував, примушував себе читати всілякі комуністичні видання, навіть чавунноголову газету «Правда». Це нагадувало якусь форму мазохізму, коли Серафим читав передовицю «Правди» у пошуках якогось прихованого змісту, особливо різні там постанови пленумів ЦК КПСС та рішення з’їздів. Якось він вичитав постанову пленума, де говорилось про підвищення виробництва молока. Він одразу зримо уявив собі, як парторг колгоспу заходить до корівника і читає цю постанову коровам, і вони у відповідь радісно махають хвостами, і надої молока тут же підвищують. «Ну, тепер молока в країні буде хоч залийся! – подумав Серафим. – Воно буде текти прямо з водогінних, тепер вже молокогінних труб та кранів, і чадолюбиві матусі будуть купати в молоці своїх діток!» На радощах він прочитав постанову пленума ЦК бабусі. Старенька похитала головою, з докором подивилась на юнака: «Зовсім звихнувся хлопець! Вірить партійним постановам і передовицям совітських газет! Потрібно його до психіатричної лікарні покласти, нехай полікують! І книжки Лєніна подалі сховати. Правду люди кажуть, що хто Лєніна всього прочитає і до «Квітневих тез» дочитається, той остаточно звихнеться!» Серафим направду злякався, що його будуть примусово лікувати в психушці, і більше газети «Правда» вголос нікому не читав. А твори Лєніна якщо і читав, то нікому про це не казав.

    На кляті питання (не вічні, він був у цьому впевнений), після розчарування в комунізмі Серафим давав однозначні відповіді: «Хто винен?» - «Очільники совітської влади!», «Кому на Русі жити добре?» - «Їм же!», «Що робити?» - «Мислити, читати, писати, бо слово для нинішнього режиму небезпечніше всього!» Про ліхтарі, яких вистачить завжди, він ніколи не думав. І подальша юність Серафима проходила за читанням всього, на чому тільки зупинявся його погляд. І спробами писати.

    До гебешки Серафим потрапив тільки один раз, і то випадково. Хтось з колег-студентів написав на нього донос, що, мовляв, Серафим зберігає в себе «Один день Івана Денисовича». Але це була брехня. Просто під час розмови з друзями Серафим якось натякнув, що цю повість читав. А серед друзів-студентів був провокатор. Серафима наступного дня загребли, але при обшуку літератури не знайшли, рукописів в нього тоді не було, щоденника він не вів, на допиті пристрасному Серафим все заперечував і вів себе обережно. Його спробували завербувати, але марно. Серафим просто не розумів, як це можна доносити на студентів і викладачів і бути таємним агентом КГБ відмовився Його ще помурижили три години на перехресному допиті з лампою в морду, але потім відпустили – без наслідків. Можна сказати, що Серафиму пощастило. Хоча «на олівець» його взяли і там він знаходився ще довго, аж поки ті кляті совіти не завалились.

    Одним із нетипових періодів юності Серафима, що мало не змінив долю нашого героя і філософа був період армійський, що тривав два роки. Потрібно сказати, що Серафим довгий час взагалі не уявляв себе в такій ролі – військового, і навіть не думав, що візьме до рук зброю. Була точка в часопросторі, де Серафим захоплювався світоглядом хіпі: всілякі там діти-квіти, загальна любов і таке інше. Навіть кудлатим ходив – патлатим точніше. Але йому випало бути студентом в ті роки, коли всіх до армії загрібали – і студентів також. З дитинства Серафима армією лякали: «Ось заберуть тебе в армію, буде тоді тобі не солодко! Важко тобі буде! Дізнаєшся по чому міх гречаної вовни!» Але Серафима це не лякало. У роки студентства, під час короткочасного захоплення стоїцизмом йому стало навіть цікаво: а як це – бути воїном? І в армію піти він навіть захотів: побачити інше життя, світ, мужніх людей, що виконують свій обов’язок. Але служба в совітській армії стала для Серафима найбільшим розчаруванням в житті, крахом усіх ілюзій, одкровенням, втратою сумнівів. У совітській армії він побачив тільки бруд, жорстокість, найгіршу лайку, розбиті морди, вибиті зуби, дикість, підлість, алкоголізм. Серафим раптом побачив комунізм, побачив суспільство, яким воно буде, якщо комунізм не дай Боже побудують: суспільство спільних онучів та трусів, перлової каші зі спільного казана, кирзи та безглуздої виснажливої роботи. Він раптом побачив так званий «радянський народ» таким, яким він є насправді, зрозумів, що тут людина людині вовк. Зрозумів, що типова «радянська людина» - це алкоголік. А нетипова «радянська людина» - це наркоман. Побачив, яка вона в реальності ота «дружба народів» в Совітському Союзі, в яку він чомусь до того вірив, побачив, як людей били і навіть вбивали тільки по причині їх національності. Сумніви в Серафима зникли, він раптом остаточно переконався, що комунізм – це маразм і тупик, совітський лад – безглуздя, а Совітський Союз – імперія зла і тюрма народів.

    Усі два роки служби він провів в караулах – ходив «через день на ремінь» і бачив тільки колючку, бетонку, понурі одноманітні цегляні будови – склади, зелений паркан, караулку. Заздрив тим, хто їздив на навчання (його чомусь на навчання не брали), хоча навчання насправді зводилось до процедур: поставити антену, згорнути антену, переїхати на інше місце і знову те саме. Але Серафим мріяв побачити ліс, дерева, траву, квіти. Цього він два роки не бачив. Спочатку він тішив себе ілюзією, що він «захищає Вітчизну» і виконує якусь важливу місію охороняючи склади. Він уявляв собі, що в середині цих боксів і споруд схована якась надзброя, що здатна змінити світ. Яке ж було його розчарування, коли його відправили якось вантажити, а не охороняти. В одному боксі він побачив купу металобрухту і уривки старого кабелю, в іншому стару іржаву вантажну машину, що вже не підлягала ремонту, ще в іншому купу всілякого армійського непотребу, якій місце тільки на звалищі, ще в іншому порожні металеві діжки, ще в іншому – купу ганчірок. Відчуття безглуздості такої служби переросло в нього в відчуття безглуздості існування будь-якої імперії. Він відчув себе космополітом – громадянином Всесвіту. І кініком. І як усі кініки почав відчувати відразу до будь-якої війни і будь-якого мілітаризму.

    Кілька разів Серафим бачив загибель солдат – по власній дурості або із-за горілки. Те, що при цьому він лишався живий, вселяло в нього впевненість в існування таємного призначення і великої місії його власної особи.

    З собою в армію Серафим взяв том Арістотеля – «Нікомахову етику» і всі два роки цю книгу вивчав, особливо в караулці. Хоча думки його часто бували далекі від світогляду цього античного філософа. В армії він захопився містицизмом, потім дзен-буддизмом. Атмосфера цьому сприяла. Він ходив назад-вперед на посту і думав про потойбічне, про Сведеборга, про Якоба Беме, про таємниці агонії, про життя після життя, спробував довести існування Бога і виправдати його творіння, що сповнене злом.

    З армії Серафим повернувся зломленим та спустошеним. Ночами йому снилися жахи казарми. Він відчував, що став гіршим – у всіх відношеннях. У нього з’явилася відраза до фізичної праці. Але це потім пройшло. Як хвороба. Серафим повернувся в попередній стан і згадував про службу в совітській армії як про страшний сон. Крім оцього Серафим відчув себе голодним, захопився вченням Епікура, почав шукати насолод, читав Омара Хайяма і почав чіплятися до дівчат.

    Перший сексуальний досвід був для Серафима невдалим. Дівчатам він читав вірші і говорив про філософію, вони в відповідь називали його схибленим диваком і після перших же побачень стосунки розривали. А одна назвала його наостанок козлом, ботаном та гомиком. Серафим потім довго роздивлявся себе в дзеркалі і дивувався відсутності схожості з вищевказаними істотами та людьми. І вирішив, що вона помиляється. Але все одно Серафим дивувався і нічого не розумів. Потім дивуватися перестав і пішов в себе.

    Кінець юності був у Серафима одночасним з прочитанням деяких оповідань Гемінгвея і його повісті «Прощавай, зброє!» Прочитавши, Серафим зрозумів, що не просто «щось завершилось», а завершилась його юність. І почалось зріле життя. Крім того, саме тоді він примудрився вчинити дві несумісні речі – закінчити філософський факультет та вельми невдало одружитися – дружина дуже нагадувала дружину Сократа. Тоді Серафим усвідомив себе не тільки зрілим чоловіком, але і доконаним філософом…

    Так почалися зрілі роки Серафима.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  21. Дитинство Серафима
    З деяким хвилюванням і навіть душевним трепетом візьмусь я за повість сію про дитинство Серафима. Бо вже чую обурені репліки і навіть крики проникливих читачів: мовляв, Серафим небожитель і ніякого дитинства в нього бути не могло, бо він суть вічна, початкова, а значить змужніла до творіння людини. Інші проникливі читачі будуть висловлювати заперечення іншого ґатунку: Серафим безхатько, а яке може бути дитинство в безхатька? Якщо в нього дитинство і було, то це було дитинство не Серафима, а зовсім іншої людини з тим же іменем, групою крові та мітохондріальною ДНК. І нічого нас тут плутати і вводити у спокусу. Але я насмілюсь. Не ображайтеся, любі друзі, хлопчики й дівчатка. А там – лайте, не лайте, заперечуйте, захоплюйтеся – мені все одно. Моя справа – написати. А ваша справа – прочитати і грішити любомудрієм лукаво опісля.

    Отже, Серафим був народжений на світ Божий в роки шістдесяті століття двадцятого в родині цілком порядній, навіть модерністській і прогресивній для свого часу, хоч і молодій. Батько його був інжинєром та вченим. Працював у лабораторії по розробці нового ракетного палива. Була така лябораторія у ті роки у славному місті Новочеркаську, була. Матінка його працювала вчителькою математики в школі сліпих, яка в ті роки теж стояла самотньо на околиці того ж степового міста, і вчились у ній діти, які сприймали світ звуків та доторків, але світ кольору і світла був їм невідомий, або відомий незначно. Батьки Серафима були родом з України, але занесла їх доля до Московщини, хоча Дон – то не зовсім Московщина, точніше зовсім не Московщина - дуже довго той край був окремішнім і своєрідним. Батьки на час появи Серафима на Світ Божий були молодими – ледве отримали освіту і поєднали долі путами шлюбу (точніше слюбу), і Серафима сотворили. Майна на той час не мали вони ніякого. Точніше, з майна був у них матрац і стара валіза з білизною. Оселились вони в комунальній квартирі, де в двох кімнатах жили чотири сім’ї. І щоб одне одного не гнітити різними відвертостями і одкровеннями, жителі сієї обителі відгородились одне від одного завісами в кімнатах. А кухня та інші потрібні приміщення були в них спільними.

    Коли Серафим з’явився на світ, батьки його довго думали, яке ім’я йому дати. Вирішили, що вони вийдуть на прогулянку на вулицю, першого ж хлопчика, якого зустрінуть, будуть питати про імення його земне. І що він відповість, таке ім’я рожденному і дадуть. Але перший зустрічний хлопчик був настільки неохайно вбраний і так перелякано промовив слово Хведір, що від імені Теодор вони однозначно відмовились. А тут, як на біду, о тій порі до батьків немовляти приїхала з візитом родичка, що була сестрою батька народженого. Своїх дітей в неї не було, але вона була читачкою. В одній книзі, яку вона щойно прочитала героя звали Серафим. Їй так сподобався той образ, що вона почала наполягати і просити назвати дитя саме так. Крім того, в неї в голові постійно крутився рядок з Пушкіна: «… І шестикрилий Серафим на роздоріжжі тут з’явився…» Сестру вшанували, проявили до неї якесь співчуття, і доля хлопчика була вирішена (ім’я теж визначає долю, між іншим) – він став Серафимом.

    Дитинство Серафима збіглося з шістдесятими роками, епохою на диво прозорою та повітряною. Люди не ходили по землі – літали над нею, мислили майбутнім – неймовірним та фантастичним, про минуле забували або не пам’ятали його, навіть якщо воно було зовсім нещодавнім. Події десятирічної давнини, а тим більше двадцятирічної мислились якимись неймовірно далекими, а події, що відбулися до 1917 року, сприймались як події такої неймовірної стародавності, що відбулися як мінімум до нової ери.

    Ріс Серафим у місті Новочеркаську, що був у роки минулі й далекі центром патріархальної цивілізації втікачів, що була віднесена Доном. Але Серафим про це навіть не здогадувався і в ті роки ніколи про це не думав. Навколо нього мислили про майбутнє, про Космос, про науку, а не про минуле.

    Батьки Серафима майна ніякого не тільки не мали, але навіть не намагались його отримати. Жили як живеться. Але їсти хотілося дуже, а заробітна плата була вбога і мізерна, допомоги від батьків, що теж весь вік бідували, ніякої. А тому батько Серафима щоб прогодувати родину свою вдень був вченим та інженером, а вночі вантажником – розвантажував вагони. Як в нього вистачало на це сил – невідомо. Певно він був двожильним. А мати його вчила сліпих дітей математиці. Оскільки місць в дитячих яслах та садочках не було, і сидіти вдома з дитиною теж не було можливості ніякої, Серафима змалку, з річного віку і далі закривали одного у порожній комунальній квартирі і йшли собі на роботу. Ув’язнення своє Серафим щоразу сприймав трагічно і лишаючись у самотності – у вимушеному відлюдництві сприймав як трагедію і плакав. Сусідські діти часом приходили до закритих дверей і питали його: чому він плаче. На це юний Серафим відповідав, що одна причина сього – самотність, а інша – дуже страшений ніж, у товаристві якого він змушений гаяти час і марнувати дні свої молоді. Справа в тому, що йдучи на роботу батьки суворо забороняли Серафиму брати до рук кухонний ніж і пояснювали на жахливих прикладах, який цей предмет моторошний («ось один хлопчик якось бавився кухонним ножем…»). Серафим би його зроду до рук не брав, але якщо про цю річ сказали і брати заборонили, то він тільки про нього цілими днями і думав, на кухню знаходив, ніж знаходив і долучав його до гри. Діти, почувши про це, дивувались і просили цей жахливий предмет показати. Він показував його через замкову шпаринку, але діти, звісно, нічого побачити не могли. Тоді він просив їх підійти з іншого боку дому і показував ніж через вікно. Діти сміялись і казали, що ніж цей зовсім не страшний. На це Серафим ображався і остаточно нічого не розумів.

    Іграшок в малого Серафима було мало. Був лише один старий подертий плюшевий ведмедик. Дістався він йому вже старим і подертим (колишнім власникам шкода було його викидати і вони подарували Серафиму). Ведмедика цього Серафим дуже любив, відносився до нього як до живої істоти і часто з ним розмовляв. Довгі роки він був його єдиним співрозмовником і другом. Пізніше, коли Серафима вже не закривали в порожній квартирі, а випускали на цілий день гуляти, Серафим цілими днями блукав пустищами. Дім цей, як і школа сліпих, стояв на самій околиці міста. Ведмедик на той час став таким непридатним, що його викинули на смітник. Але Серафим, заливаючись сльозами, знайшов його на смітнику і приніс додому. Батьки цим його вчинком обурились і ведмедика знову викинули – на цей раз далеко і надійно. Серафим плакав і шукав його пустищами. Йому здавалося, що друга його вбили, і якщо він його знайде, то зможе воскресити – повернути до життя. Але сподівання його були марними, і Серафим продовжував оплакувати ганчіркового друга.

    Потім Серафиму подарували іграшкову пластикову рушницю. Тоді Серафим уявив себе мисливцем в далекій Африці, блукав вже не пустищами, а саванами і полював на уявних левів, слонів і крокодилів. І казав, що як виросте, буде мисливцем за фахом. Але потім раптом усвідомив, що коли звірів вбивають, то їм боляче і страшно. Тоді він викинув свою рушницю і більше в такі ігри не бавився. Йому подарували олівці, фарби, пензлики і папір. І Серафим цілими днями малював. І казав, що мріє стати художником. Малюнки в нього були досить дивні. Наприклад, він малював тайгу, хоча крім степу іншої природи в своєму житті не бачив. Ще він малював атомні бомби і ядерну війну. Хоча теж ніколи нічого подібного не бачив – навіть по телевізору, про Хіросіму навіть і не чув. Мотиви ці він вбирав з розмов дорослих, які часом розмовляли на тему, а що буде, якщо раптом ядерна війна. Дорослі дивилися на його малюнки і казали, що схоже. І дивувались, де все це він міг побачити.

    У домі, де пройшло дитинство Серафима, водилося чимало щурів, вони бігали по дому прямо серед білого дня. Але щурів Серафим чомусь зовсім не боявся і дивувався, чому дорослі їх бояться. Одного разу на кухні здійнявся галас і крик, коли величезний щур виліз з дірки в підлозі під час процесу приготування їжі мешканцями квартири. За щуром довго бігали, кричали, нарешті накрили щура порожнім відром, а сусідка, яка щурів особливо боялася, сіла на це відро, щоб щур не втік. Щура оцього волохатого й сірого, судячи по всьому, втопили в тому ж відрі, але Серафим цієї жорстокої сцени суду Лінча не побачив – його з кухні прогнали. У тому кам’яному домі, звісно. жило чимало котів – смугастих і плямистих, але щурів вони теж боялись і на них не полювали. А полювали вони на ящірок, яких водилося біля отого самого дому та в степу багацько. І не полічити. Одного разу Серафим побачив, як товстий кіт зловим ящірку зелену і живцем її пожирав. Це криваве видовище так вразило Серафима, що він цю подію довго з відразою згадував, навіть в роки зрілі.

    Сусідські діти Серафима чомусь не любили (може відчували в ньому істоту потойбічну, хто зна), часто принижували його, іноді навіть над ним знущалися і били – зовсім не заслужено. Серафим з цього приводу сумував і відчував себе ізгоєм. До забав Серафима брали неохоче, іноді тільки як спостерігача. Одного разу діти знайшли біля дому хліб – доволі свіжий та апетитний на вигляд. Тут же розділили цей хліб і почали їсти. Серафиму, звісно, не дали. Він з сумом і образою спостерігав, як діти наминають хліб та ще й знущальним тоном розповідають: «А хліб який смачний! Але ми тобі його не дамо!» Але потім виявилось, що цим хлібом труїли щурів і діти поласувавши цією знахідкою потім отруїлися і померли не дивлячись на зусилля лікарів. Якби Серафим був дорослішим, він би подумав, що це Провидіння врятувало його для якоїсь високої і важливої місії, але Серафим про це тоді не мислив. Малий він ще тоді був для таких роздумів.

    Слід відмітити, що Провидіння ще не раз проявляло прихильність до Серафима і рятувало його. Коли Серафиму було десь років шість, він, блукаючи пустищем, помітив дітей, що бавлячись розпалили вогнище і щось туди кинули. Серафим вирішив підійти до тих дітей і спитати: в яку гру вони бавляться і чи не візьмуть вони його до своєї веселої компанії. Та не встиг він зробити і кроку, як пролунав вибух, і дітей, що бавились біля вогню розірвало на шматки. Як виявилось пізніше, діти знайшли снаряд часів війни і кинули його до вогню – подивитися, а що з того буде. І це був не останній випадок в дитинстві Серафима, коли він віч-на-віч зітнувся зі Смертю, побачив її жах і бруд. Саме в шість років – за рік до школи діти Серафима все-таки змогли влаштувати його в дитячий садочок, і безпритульне дитинство Серафима закінчилось. Почалось притульне дитинство. Впорядковане. Проте, від садочку в Серафима лишились дуже сумні спогади: садочок був брудний і неохайний, дітей в садочку за непослух лякали темною коморою: «Зараз зачиню тебе в комірчині, і там тебе з’їдять великі і страшні щурі!!!» Іноді дитину навіть тягнули до комірчини, дитина пручалася і кричала. Найсильнішим і найсумнішим враженням від садочка став для Серафима один випадок. Підлога у роздягалці садочку була кахляною. Якось вихователька послизнулась, впала, розбила собі голову. Померла в агонії на очах у Серафима, що кликав когось на допомогу. Потім Серафиму все життя ввижалася кров черлена на білому кахлі та конвульсії агонізуючого жіночого тіла, пусті мертві очі. Хоча страху в той день він не відчув ніякого.

    Страх в дитинстві Серафим відчув тричі. Навіть не страх, а якийсь глибинний жах. Вперше це трапилося біля телевізора. На весь будинок, де було чимало квартир, був один єдиний маленький чорно-білий телевізор на другому поверсі. У той вечір на екрані була прем’єра фільму «Біле сонце пустелі». Зібралися всі сусіди, у кімнаті стало тісно, Серафима посадили біля самого екрану. З перших же кадрів фільму (голова, що стирчала з піску) Серафим відчув такий неймовірний жах, що вирвався з обіймів дорослих і втік з кімнати і забився під сходами в куток і там кілька годин тремтів від страху. Його довго потім шукали. Другий випадок жаху теж був пов’язаний з кіно. Батько взяв його в кінотеатр на фільм «Пригоди Одіссея» - кольоровий і широкоформатний. З самого початку фільму Серафиму стало моторошно: ці греки нагадували йому не еллінів, а варварів, і світ навколо них був диким. Але коли дійшло до циклопа Поліфема та його осліплення, Серафимо стало не просто страшно – в його дужу вселився жах. Втекти з кінозалу не було ніякої можливості. Серафим заплющив очі і здригаючись просидів весь фільм. Відрив очі він тільки один раз і побачив, як Цирцея перетворила супутників Одіссея на свиней, і Серафиму стало ще страшніше. Але ці переживання жаху ще можна було б якось пояснити. Третій випадок був приступом зовсім незрозумілого жаху. Серафим бавився в пісочниці біля школи сліпих. Інших дітей та й людей взагалі навколо не було. Серафим звик гуляти в самотності, і таке оточення було йому не новим. Але раптом Серафим помітив, як з піску вилізає оса амофіла піщана (Ammophila sabulosa L.). Серафиму здалося, що це якась істота з потойбічного світу, створіння з Тартару, з безодні пекла вилазить на світ. Серафима злякала не оса як така. Серафим відчув нескінченну самотність у Всесвіті, його жах і безодню нескінченності, якось усвідомив, що все навколо може раптом закінчитись назавжди, настане вічне Ніщо, все навколо плинне і короткочасне, що всі люди лише епізоди, флуктуації Небуття, цієї Пітьми, яку неможливо навіть виміряти. І що всі люди колись помруть, і Світу настане кінець… Йому стало так моторошно і страшно, що він кинув свої іграшки і побіг навмання в пошуках захисту від жорстокого світу сього.

    Книжки Серафиму в дитинстві читали різні. Москальські народні казки йому не сподобались – вони його лякали. Навіть давні богатирі викликали в нього підсвідомий жах. Можливо виною цьому були ілюстрації – художник зобразив всіх цих носіїв меча страшнувато. Корній Чуковський його захопив – Айболить, Бармалей, Тараканище, «Телефон» здавались йому кумедними (підтекстів і метафор він ще не розумів), як і фільм «Айболть-66». Але дике захоплення викликала в нього трилогія про Незнайку Носова, яку йому читали перед сном. Він настільки захопився героями та сюжетом, що вирішив стати вже не художником, а письменником і самому придумувати свій світ і написати щось захоплююче. Перша книга, яку він спробував прочитати самостійно у віці п’яти років, але зміг осягнути тільки малюнки, підписи під ними і окремі абзаци, була «Астрономією» - шкільний підручник для десятої кляси. Про те, що існує величезний Космос, він чув від батьків і раніше. Дивився здивовано на Місяць вечорами, йому показували пальцем яскраву зірку на небосхилі і казали, що то планета Венера. Але прочитане вразило Серафима до глибини душі: «Так ось він який – цей Світ! Неймовірно величезний і прекрасний! Ось вона – велич Світобудови!» Першою книгою, що була прочитана Серафимом повністю була казка «Пригоди Буратіно» Олексія Толстого. Тоді книга його захопила і зачарувала. Образ Країни Дурнів його особливо здивував, і йому вже тоді здалося, що ця країна дуже вже схожа на ту, в якій він живе і це просто зла карикатура на Совітський Союз. «Пригоди Пінокіо» Серафим ще тоді не читав, і сприймав «Буратіно» як неофіт Євангеліє. Тільки пізніше в Серафима з’явилась глибока відраза і зневага до Олексія Толстого і його творчості, виникло відчуття вторинності, примітивності, плагіату, усвідомленої брехні.

    У домі, де пройшло дитинство Серафима люди жили різні. Але комуністів не було. Щурі та таргани жили, а от комуністи – ні. З щурами та тарганами жителі дому боролися як моглди, а от з комуністами – ні. І зовсім не тому, що вони були прихильниками вчення Маркса та Лєніна, а просто із-за відсутності таких в полі зору. (написав я оце і якось стало не по собі: я уявив собі, як би жителі дома труїли комуністів мишаком чи стрихніном, або топили б їх у відрі з водою.)

    В одній комунальній квартирі з батьками Серафима жили в двох кімнатах чотири сім’ї, як я вже про це писав. Сварилися часом, тісно було (це м’яко кажучи), але якось жили. І не вони одні так у ті роки. Дві сім’ї – так звані «рабоцяги», що тягнули щоденну лямку важкої фізичної праці – безпросвітної. Ще одна – доволі дивна. Вона, як тоді казали «проста баба», товста, стервозна, з жахливим характером. Родом не місцева, десь з «російської глибинки», такої дрімучої та угро-фінської, що навіть уявити важко. Борщ вона називала «свинячою їжею», але все одно просила навчити його варити, пробувала, але без успіху – виходив не борщ, а місиво. Він – німець на ймення Генріх. З російських німців, здається з поволзьких – «фольксдойче». Працював кухаром у заводській їдальні. Але зовні був нетиповим кухаром – не просто худий – очеретяний. Перед одруженням він приходив і розпитував всіх жителів дому – хто вона, яка і чи варто. Всі відповідали: «Та, нічого, нормальна, звичайна…» Після одруження він ображено й докірливо дивився на всіх і зітхав: «Що ж ви не попередили мене…» Проте, він змирився з долею і махнув на все рукою. Пара вийшла оригінальна: товста і сварлива холерична «баба» і худий меланхолік.

    Розмови дорослих Серафим засмоктував як губка. Час був ще прозорий – шістдесяті, час надій. Ще не було густої задушливої атмосфери сімдесятих – густого повітря безнадії, хоч ножем ріж. Про нещодавні жахливі роки, що були вже й тоді «майже билинні, коли в терміни величезні вплітали етапи довгі» говорили мало. Уривками. У всіх було таке відчуття, що ці роки пішли в минуле назавжди, більше не повторяться, і краще їх не згадувати, хоча мимоволі згадувалося. Ну, винесли вампіра з мавзолею, і то добре. Хоча слова і фрази з тої ще епохи проривалися мимоволі в розмовах ріжучим нагадуванням: «Чого дивишся на мене, як на ворога народу?! Надто грамотний?» Серафим інтуїтивно розумів, що натякають на щось страшне і потаємне. Хоча по руках ходив потріпаний «Один день Івана Денисовича» з «Нового міра» і про повість сію говорили пошепки на кухні. Але частіше говорили про інше. Про порожні полиці в магазинах, про напівголодне існування, про черги. Ще глухо і з якимось відчаєм говорили про розстріл демонстрації трудящих Новочеркаського вагонного заводу 2 червня 1962 року. Шепотіли на кухні: «Як же так? Робітники вийшли на демонстрацію, їсти не було чого, магазини порожні, хліба не було, зарплату знизили. А їх розстріляли… Теж мені совітська влада називається…» Обговорювали різні чутки, часто неправдиві, про епідемію холери в Астрахані, про те, як якийсь китаєць хотів влаштувати вибух в мавзолеї Леніна, але бомба вибухнула в черзі, говорили про термоядерну бомбу на сто мегатонн, про стронцій, від якого «помічна тепер столична». Дорослі говорили, а Серафим все слухав: «… Буде час, люди будуть згадувати про ці часи, що ми пережили, як про наймоторошніші і найстрашніші часи історії…» Хоча казку Серафиму теж розповідали: «Ось скоро побудують комунізм, тоді в магазинах все буде – і хліб, і ковбаса, і масло, і все буде безкоштовно – бери скільки хочеш. І замків на дверях не буде, тому що ніхто красти не буде…» Серафим слухав і думав; «А дорослі то самі вірять в це все? Чи розповідають мені це так само як про Бабу-Ягу та Івана-царевича?» Ще Серафиму запам’ятався робітник, що стояв на вулиці і довго дивився на табличку «вулиця Жертв Революції», а потім сказав сам собі з ненавистю і голосно: «Ми їм покажемо вулицю Жертв Революції!» Потім назву вулиці змінили.

    Серафим слухав і запам’ятовував, але говорив мало. Якось на рівні підсвідомості розумів, що багато чого з почутого говорити не можна. Це ж не Індія, де казали про вчення Будди: «Так я чув». Пізніше Серафим здивовано зрозумів, шо діти наче папуги повторюють розмови дорослих. Опинившись у дитячому садочку почув розмову трьох хлопчиків, які явно повторювали суперечку батьків. Один хлопчик епічно розповідав про розстріл Тухачевського, інший затято йому заперечував: «Сталін нічого не знав, то все Єжов та Берія!» А третій хлопчик вигукував: «Вбивця цей твій Сталін! Стільки народу знищив ні за що, ні про що!»

    Серафим багато чого потім згадував зі свого дитинства. Пам’ять в нього була дивовижна, якщо не сказати дивна. Серафим пам’ятав багато такого, що людина в принципі пам’ятати не може. Наприклад, був у нього спогад: принесли його до фотографа та посадили на стілець. Батьки стали переживати, що він зі стільця впаде, але все таки хотіли, щоб його зазнимкували окремо. Серафим ще дивувався: «Чому вони так бояться, адже я вмію сидіти!» Потім виявилось, що такий епізод справді був, але Серафиму було тоді всього п’ять місяців від народження. І фотографія потім ця знайшлася. Були в нього ще більш дивовижні спогади. Він згадував, як раптом відкрив очі і вдарило йому в свідомість яскраве світло, він зробив вдих і йому було боляче дихати, він закричав. А над ним схилилась жінка в білому халаті і сказала: «Хлопчик! І вії є і брова! Диво якесь! І на діда свого схожий!» І ще був дивовижний спогад: плаває він в якійсь теплій рідині, темно, але приємно і затишно. І він не дихає, але дихати і не потрібно… Це взагалі дивовижно – невже Серафим пам’ятав своє перебування в утробі матері? Або ще спогад: Серафим стоїть на дерев’яній палубі корабля, вітер дме в вітрила, поруч якийсь чоловік брудно лається мовою Шекспіра, недалеко гойдається на хвилях каравела з жовто-червоним прапором, Серафим підходить до короткої чавунної гармати і підносить до неї палаючий гніт. І тут гуркіт, хмара диму… Це взагалі незрозуміло. Серафим ніколи на вітрильнику не плавав і в кіно ніколи не знімався, тим паче в Англії…

    У школі Серафим дружби з дітьми не водив, був замкнутий у собі. До слів вчителів ставився скептично. І якось дуже рано усвідомив, що так звана ЦК КПСС – це просто банда мафіозі, що думає тільки про владу і власні привілеї, що комунізм вони будувати зовсім не збираються, і що на народ їм наплювати, і все що вони говорять – суцільна брехня…

    Філософом Серафим вирішив стати несподівано і доволі пізно. Було йому років десять. Про філософію як про науку він вже встиг щось прочитати. Серафим був в гостях у бабусі, що жила в Донецькому краї в шахтарському селищі. Серафим був з іншими дітьми на ставку, що був заповнений брудною та смердючою шахтною водою. Для місцевих жителів купання в цьому відстійнику – з дозволу сказати водоймі було мало не улюбленою розвагою, особливо дітям. Про те, що це для здоров’я м’яко кажучи не корисно, ніхто, природньо, не думав. Серафим розважався на такому імпровізованому пляжі і побачив шахтаря, що після купелі засмагав. На тілі в нього було татуювання: «Немає в житті сенсу!» І Серафиму захотілося до болю знайти ось той самий сенс життя – і для себе, і для інших людей…

    Так закінчилось дитинство Серафима і почалась молодість.

    Вибачаюсь, що оповідання це вийшло в мене сумним. Я хотів вас, читачі, розсмішити. Я не хотів так написати. Але так вийшло. Даруйте мені…


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  22. Експрес «Сніжне – Станіслав»
    Доброзичливці кажуть, що я сів у поїзд №1313 «Сніжне – Станіслав» і поїхав випадково. Під впливом експресивного романтичного пориву, начитавшись творів Кафки, проковтнувши його «Процес», як ковтають ще теплі праски зелені нільські крокодили. Ті самі праски, якими чорні люди річкового папірусу прасують свої білі сорочки. При цьому з-під прасок валує пара і чутно характерний звук «Пш-ш-ш!!!» Але це не так. Це все вигадки. Мало не сказав наклепи, але я не пароплав «Титанік», щоб на мене можна було б зводити металеві наклепи, які так легко руйнуються-розходяться від доторку айсберга – холодного білого носорога. Все насправді було не так. Хоча немає ніякого «насправді», все вигадка, все ілюзія. На залізничну станцію «Сніжне» я прийшов, коли місяць був оповні, листя вишень пахнуло потойбічним морозивом і хотілось ловити рогатих жуків. Снігу не було і близько, навіть жодного замету у балках, навіть жодної сніжинки у холодильниках «Саратов» (а ви ще питаєте, чому морожене м'ясо моржів тоді не продавали…) Віконечко каси було заквітчано чорно-білими паперовими квітами, зробленими з цигаркового паперу. Я замість традиційного: «Пліз, ван тікет ту Даблін!» одразу запитав:
    - А чому така кольорова гамма?
    - Ах, мілорд, чорний колір – це так урочисто, мудро і еротично!
    - Перепрошую! Звертайтесь до мене «сер». Я все-таки з аристократичного роду, хоч і збіднілого. Крім того в лицарі мене посвятила Її величність королева Англії та Шотландії Єлизавета ІІ особисто.
    - Вибачаюсь, сер! Я одразу помітила, що Ви джентльмен. Невже Ви зібрались кудись їхати? Я як же Ваш маєток з кущами малини та смородини? А як же копальні з гудками й замурзаними копачами? Як же терикони-вулкани, що так нагадують самурайські Фудзіями?
    Я мало не сказав: «Та я не на довго, мадемуазель! Я ж повернусь, я ж поверталець…» Але якесь передчуття, якесь чисто фройдівське переживання здавило моє горло мотузкою.
    Довгий запитальний погляд онучки шахтаря вп’явся в мій фейс. Я схаменувся і з якоюсь артистичною, навіть з шекспірівською бадьорістю, імітуючи молодого Гамлета промовив:
    - Будь-ласка, один квиток до вагону першої кляси на експрес «Сніжне – Станіслав».
    - О, без проблем, сер! Але майте на увазі: зворотні квитки ми не продаємо, бо цей поїзд їде і не повертається. Бо нічого повернути неможливо. І якщо Ви повернетесь, сер, у місто Сніжне, то це буде зовсім інше Сніжне, може навіть сніг буде падати з неба чорний, а не білий, і розгрібати його будуть не лопатами, а ложками, і сон-трава буде цвісти тільки у снах.
    - О, мені не звикати, міс. Я поверталець, а повертальці нічому не дивуються. Навіть коли повертаються з майбутнього в минуле.
    - Ще раз перепрошую, сер! Я думала, що Ви мандрівець, а не поверталець! Як я помилялася!
    - Отже, квиточок прошу. Один. Ось Вам кольорові папірці з хрускотом чіпсів, на яких намальований вождь світового пролетаріату, знавець літератури і сарказму.
    - Ці гроші на цей поїзд не дійсні, сер! Так само як не дійсні тут фунти стерлінги, монгольські тугрики і бразильські крузейро короля Педро.
    - А як же мені заплатити?
    - У Вас необмежений кредит, сер. Оплатити кредит можна в іншому часопросторі рідиною кольору вохри, якої у Вас вдосталь і вона завжди в ціні.
    І чарівна мадемуазель простягає мені папірець з чорними літерами на жовтому, не просто квиток, а перепустку. Вона здогадалась, що їду не просто з одної точки поверхні Землі в іншу, а буду переміщуватися в часі.
    - І майте на увазі, сер, у цьому потязі навіть у вагоні першої кляси, що фарбований в синій колір у скляних вікнах діри від куль.
    - Нічого, я люблю хорошу вентиляцію. Крім того, вітер у ці дірки грає веселу мелодію. А я в душі сентиментальний музика космічних флейт.
    - Тоді сім футів під колесами, сер!
    Я тримав у руках квиток і блукав станцією – такою тихою і привітною в той день. І цікавився, які ще поїзди куди їдуть і у який годині. Розклад висів високо і догори ногами, але написано було розбірливо і великими літерами: «15-00 Донецьк – Герніка», «16-00 Луганськ – Бухенвальд», «17-00 Сніжне – Помпеї». Залом очікування тинявся кондуктор в однострої залізничника і круглих окулярах, які колись любив носити Джон Леннон перед тим, як його застрелили. Я одразу із запитанням:
    - Перепрошую, добродію кондукторе, а цей поїзд їде в іспанську Герніку Пікассо?
    - Він їде до залізничної станції Франко. Така собі станція в Гішпанії вітряків, над якою завжди чисте небо. У Сніжному зупиняється на п’ять хвилин. Якщо Ви з валізою, а не з чаймодадом з шкіри крокодила Гени, то встигаєте заскочити.
    - Але мені треба не на станцію Франко, а в місто Порто-Франко.
    - Туди поїзд, нажаль, не йде. Бо такого міста вже не існує і більше існувати не може. Це я Вам кажу, як знавець і поціновувач картин Сальвадора Далі. Я так одним оком підглянув до тексту Вашого квитка, який Ви так необачно тримаєте в руках і побачив, що Ви їдете в Станіслав. Краще Вам їхати не в Станіслав, а в Stanislau Франца Йозефа сплативши за квиток ринськми та крейцерами. І слухати дорогою сонати…
    Я подякував, уявивши на мить (лише на мить!) палаючого жирафа і людину-шухляду.
    Поїзд на перон подали вчасно (машиністи тоді носили годинники «Ролекс») – він причовгав у клубах пари, насвистуючи замість звичного «Фі-фі!» мелодію Штрауса. Провідниця зустріла мене у чорній уніформі з букетом квітів (гладіолуси). Я ще подумав при цьому, що гладіаторам у Колізеї ніколи не дарували квітів, тільки палець здіймали вгору, ніби вказуючи шлях до неба.
    У моєму купе було порожньо, як в раю. Провідниця приносила мені каву – чорну, як донецька ніч і гарячу, як пекло там же. І розважала мене розмовами про антрацит, награваючи при цьому мелодію «Пелюстки вишні» на кото. Теж мені гейша…


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  23. Донецькі квіти
    Була осінь – тепла і кольорова. Листя клена якраз тільки почали червоніти. Я люблю Донецьк саме цієї пори – він перестає бути легковажним, як весною, чи експресивним і гарячим, як влітку. Золотої осені Донецьк стає на диво сентиментальним, ностальгічним і навіть трохи меланхолійним. І от напередодні Свята Черлених Кленів, яке в Донецьку називають Кюдзіцу Акай Каеде і дуже шанують, я вирішив відвідати свого старого друга – хайдзіна, що пише під псевдонімом Акі-но Кірі (秋の霧) - Осінній туман. Він давно кликав до себе в гості – у свій дім споглядання. Хоча в Донецьку він більш відомий як майстер чайної церемонії – садо, а не як поет, я їхав до нього з метою саме повіршувати і почути його нові хокку. Я вирішив поїхати до його дому на рикші – у Донецьку цей вид транспорту називають дзін-рікі-ша. У Донецьку нині в моду ввійшли кінні запряги – двоколісний візочок, що переміщують в просторі один або пара жеребців – переважно буланих, породи місакі. Але до хайдзіна в гості мусить вести тільки рикша – це традиція. І не тільки донецька. До площі Сайгьо, де збираються донецькі рикші я йшов пішки. Можна було, звісно, перейняти рикшу прямо на вулиці чи викликати слугою, але я вирішив обрати рикшу, а не довіряти випадку. Звісно, їздити на людині багато хто з сучасних «гуманістів» і конфуціанців – цих шукачів «людяності» вважає неприпустимим, але це стара традиція, що вимагає поваги. Крім того, багато хто з рикш просто не хоче міняти свою професію і заробляє на життя саме таким чином. Можете це вважати місцевою екзотикою чи примхою. Чи, навіть, захцянкою туристів. Мені байдуже. Я шанувальник минулого.

    У Донецьку велорикші збираються на площі Басьо, а справжні рикші, що обмотують ноги спеціяльними білими пов’язками і біжать дорогами, ніби зависаючи в повітрі і ніби не торкаючись землі, на площі Сайгьо. Слід зазначити, що всі рикші в Донецьку немісцеві. Приїжджають вони переважно з міста Чистякове або з Кадіївки. І то всі без власного візочка. У Донецьку приїжджим рикшам видають напрокат візочки спеціальної конструкції – особливо легкі і збалансовані. Є навіть приказка серед рикш: «Хто ж їде Донецьк зі своїм візочком?» Це майже те саме, що сказати «їхати в Афіни зі своєю совою».

    У той день бажаючих покататися на рикшах було мало. Туристів не видно – не сезон, а свято Кюдзіцу Акай Каеде було ще було попереду. Я вибрав уже немолодого і явно досвідченого рикшу, що був вдягнений у чорне кімоно з білим візерунком у вигляді гілок бамбуку. Обличчя в нього мені нагадало обличчя монаха, якесь не від світу сього – його зморшки нагадали мені зорану землю, що надто багато бачила. Здавалося, що він ось-ось скаже: «Я везу Вас своєю дорогою, сенсей!» На ньому була нова каса, точніше такухацуґаса, плетена з рисової соломи, яскраво жовтого кольору. Донецькі рикші носять каса чи кабуріґаса переважно вицвілі, сірі або бамбукові. У нього ж такухацуґаса була просто сонячна. Я сів у візочок і кинув рикші: «Таноші судзумі-но торі! Кайка уме-но є! (На вулицю Веселих горобців! Дім Квітучої Сливи!)» Рикша розуміюче кивнув, і я поїхав-поплив вулицями Донецька, мимо жовтих лип і черлених кленів. Легенький вітерець ніс мимо мене зірвані листя. Я дивився на такухацуґаса рикші і мені здавалось, що це не рикша біжить, а сонце пливе вулицями Донецька.

    Я думав у ту мить не про поезію, а про донецький кінематограф. Спочатку згадався чомусь фільм Акіма Курасавського «Сім шахтарів». Фільм про те, як шахта не виконувала план по видобутку на гора кам’яного вугілля. І вирішено було запросити сім шахтарів-ударників. Щоправда, один виявився зовсім не ударником: товариші кепкували з нього «Краще скажи, де ти посвідчення ударника вкрав!» Але його все одно взяли в бригаду. Особливо запам’яталася сцена в шалмані, коли господар забігайлівки показує ударнику миску з рисом: «Дивись, що ти їж! Рис! А що їдять прості шахтарі? Просо! Собаки живуть краще, аніж прості шахтарі…» Зрештою, шахта виконала план, але ударники загинули під завалом породи… Потім згадався фільм-диптих Миколи Осімського «Шахта почуттів», «Шахта пристрасті». Фільм-диптих про ерос та танатос у донецькій культурі, про ці два початки буття, про те, як вони зливають в одне – в якийсь потойбічний ерос-танатос, про вирування пристрасті, про справжню кориду кохання… Згадався епізод, коли головний герой після ночі бурхливого кохання йде по вулиці шахтарського селища, а назустріч йому марширує бригада шахтарів, що йдуть під землю, в забій. Така зустріч еросу і танатосу. Потім згадався фільм Сергія Імамурського «Легенда про терикон» про давній жорстокий шахтарський звичай відносити старих батьків на терикон, де вони гинули. Згадався вітер з того фільму, що прилітав до героя ніби з потойбічного світу. Як і зараз мені – цього осіннього дня.

    Їхали недовго – до дому мого старого приятеля було менше двох рі. Я кинув рикші срібну монету в десять єн із зображенням дракона – ці монети називають в Донецьку ще «вадо-кайтін». Рикша засуєтився, щоб дати мені решту – кілька мідних сен, але я посміхнувся, махнув рукою і підійшов до воріт мого друга-хайдзіна, на яких висів фурін і вигравав сумну мелодію осіннього вітру. Мені відкрив слуга – таких людей в Донецьку називають ще «люди в синьому». На ньому справді було просте синє кімоно без візерунку, лише з чорними смугами на рукавах і зачіска дзангірі. Він поклонився і сказав, що господар очікував на моє прибуття, зараз перебуває в саду і просив провести мене до нього в сад як тільки я прибуду. Я йшов стежкою що була викладена велетенськими камінними плитами і була засипана жовтим листям. Біля стежки цвіли хризантеми – квіти осені. Акі-но Кірі-сана я побачив в глибині саду – він сидів на татамі під гілками дерева тога в стані глибокої медитації - мейсо. Я ще подумав, що це дерево – дерево бодхі під яким Будда отримав просвітлення. Поруч було кілка кущів уцугі і зарості саса. Я навіть не знав, чи помічав сенсей мою присутність. На ньому було жовте кімоно з чорним візерунком в вигляді драконів. Я поклонився йому і помітив, що він вийшов зі стану медитації. «Десять тисяч років довгої весни, сенсею!» - промовив я. У відповідь він посміхнувся, і зовсім не дотримуючись ритуалу промовив: «Радий, що Ви відвідали мій скромний сад восени, коли він особливо сумний! Давайте почнем цю дружню зустріч з чайної церемонії!» Тільки тут я помітив, що ця частина саду являє собою тяніва. Біля старезних сосон і кленів, що ховали чайний будиночок – тясіцу лежали величезні кам’яні брили, біля яких ріс бамбук і кипариси, між ними звивалася родзі. І потім я взяв участь у чайній церемонії, які влаштував справжній майстер чаю! Посуд був вишуканий: тябако та тецубін були старовинними – часів Сітоку. Тяван та тясяку були з тонким візерунком – судячи по всьому зроблені майстром Курой Іші в часи Огіматі. Випивши запашного напою сорту «Сто драконів», ми обговорили посуд і трохи почитали віршів – але не своїх – цитували переважно Йоса Бусона та Оно-но Коматі. Мені ще згадалось тоді таке танка Коматі, яке я процитував неточно:

    Ось і фарби квітів
    Зблякли, поки в цьому світі
    Жили безтурботно,
    Споглядаючи довгі дощі,
    Забувши про старість таку неминучу…

    Після чайної церемонії господар запросив мене в свій дім. При вході я помітив гета з червоними шнурівками. Мені одразу згадалося хокку Ісікава Такубоку:

    Просила: купи мені гета
    З червоними шнурівками.
    О, дитинко!

    У домі нас зустріла господиня – дружина господаря. Я зніяковів – для мене це було трохи незвично. Акі-но Кірі-сан побачивши, що я зашарівся, представив: «Це моя гірська колючка. Пише хайку та танка під іменем Хару-но Хана. Вона служить мені з віником і шуфелькою». Дружина у нього була з таких дружин, що в донецьку називають «вайфу». До одруження вона була «модан гару» чи як їх там називають. Вони дотримуються в сімейному житті сучасних звичаїв, але знаючи мої консервативні погляди дружина господаря сховалася за напівпрозору ширму, яка завбачливо була розміщена у вітальні, і вела подальшу розмову з нами з-за ширми. Взагалі, донецькі святенники наполягають, щоб дружина розмовляла з гостями з-за непрозорої ширми. Я до цих святенників ставлюся скептично, знаючи, що вони часом запрошують гейш на чайну церемонію в той час, коли дружина знаходиться на жіночій половині дому. Акі-но Кірі-сан промовив: «Моя гірська колючка іноді вправляється в грі на кото. Майстерності вона не досягла, талантів у неї немає ніяких. Звісно, не можна навіть порівнювати її гру з грою на кото столичних гейш. Я дуже боявся образити Ваш слух такою грубою музикою, але все таки насмілюсь запропонувати Вам послухати у її виконанні мелодію «Холодний осінній вітер».

    І полилася солодка і водночас тужлива музика… Це була казка – осінь втілена в музиці. Я навіть не очікував, що музика може досягти такою витонченої досконалості.

    Я подякував господині і висловив своє захоплення. Після цього слуга приніс обід: сусі з кальміуської форелі, йомогімоті, рис з місо, сембей, хамагурі та саке. Після трапези ми нарешті почали віршувати. Господар запропонував створити ренга – якраз було троє хайдзінів. Точніше два хайдзіни і одна хаййорушідзін. Віршували більше двох годин. Під час віршування я милувався токо-на ма, де висіла картина «Будда і лотоси» з каліграфічним написом, і стояв бонсай старезної сосни. З того ренга я запам’ятав такий уривок (тут я під псевдонімом Кенші):

    * * *
    Жовте листя
    Падає між життям і смертю.
    Осінь сліпа.
    (Акі-но Кірі)

    Вітер шепоче мені
    Про таємницю мовчання.
    (Кенші)

    Останні пелюстки
    Старої сакури обривають пориви.
    Помирає весна.
    (Хару-но Хана)

    Зустрічаю епоху дощів.
    Забуваю про Сонце.
    (Акі-но Кірі)

    Зозуля мовчить –
    Єдина втіха поета
    Вечорів літніх.
    (Кенші)

    Птаха «гірських стежок».
    Коли цей крик я забуду?
    (Хару-но Хана)

    Старий самурай
    Споглядає заграву
    Біля руїн замку.
    (Акі-но Кірі)

    Холодна і зла зима
    Землю фарбує в біле.
    (Кенші)

    Падає сніг лапатий.
    Світанок нового року
    Нагадує білий листок паперу.
    (Хару-но Хана)

    Після віршування господар дому зіграв нам на бамбуковій флейті сакухаті мелодію «Осінні сутінки». Якраз доречно, бо на землю і дерева справді впали сутінки. А потім і зовсім стемніло – осінь все таки, доба коротких днів, осінній вечір. Я озирнувся і побачив, що біля входу в дім господар поклав листок паперу, пензлик і туш. Помітивши моє здивування Акі-но Кірі-сан сказав почекати і спостерігати в щілину не до кінця зачинених сьодзі. Я з цікавістю затамував подих і чекав. Раптом почув за дверима якісь тихі кроки, човгання і сопіння. Потім побачив борсука, що підійшов до дверей. У Донецьку нині розвелось дуже багато борсуків, їх сприймають нині мало не як домашніх тварин. Людей вони перестали боятись, їх часто можна побачити у садах, особливо заміських. На моє велике здивування борсук взяв до рук пензель, занурив його в туш, а потім почав писати на листку ієрогліфи. Коли він закінчив писати, він спочатку став на задні лапи, понюхав осіннє повітря і пошкандибав у темряву саду. Господар дому зітхнув і пояснив мені, що цей борсук давно приходить вечорами до нього в гості ночами і пише вірші. Спочатку борсук для цього таємно забирався в дім і брав без дозволу папір і пензель, але потім Акі-но Кірі-сан почав навмисно виставляти борсуку все необхідне під двері. Я взяв цей листок і прочитав кілька хокку нашкрябаних невмілою рукою. На моє здивування деякі борсукові хайку були варті уваги. Запам’яталось мені оце:

    Старість відчув.
    Завітала до мене
    Перед зимовою сплячкою…

    Але цей день закарбувався у мене в пам’яті не цим. Коли згадую цей візит, то згадується не борсук-поет, не звуки кото чи флейти, не смак терпкого чаю чи гіркого саке – згадуються хризантеми – сумні осінні квіти, які дарували аромат холодному осінньому вітру…


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  24. Донецькі сни
    Що вам розповісти про сни? Акіра Куросава у «Снах» і у снах завжди бачив Японію – замкнутий і самодостатній світ, де всі тільки й думають про смерть і порожнечу – тому й не дивно. Але побачити у снах хлопчика, що мусить знайти хатинку лисиць, яка стоїть під веселкою, аби попросити в лисиць пробачення, інакше харакірі – це вже занадто. Таке можна снити тільки в країні дощу. У нас у Скіфії надто сухо для цього. Ой, даруйте, в Сарматії. Я й забув, що скіфи у Дикому Полі зникли як сон… Сармати лишились камінними, як спогад про Римську імперію. І снились би мені ці бородаті номади, що пахнуть козячим молоком і полином, але ж ні – мені знову сниться Донецьк – місто міст. Чомусь давно не сниться мені моє Сніжне засніжене: чи та балка надто глибока, чи то воно перетворилося в Макондо, яке не знайти, бо за перевалом, ото ж бо. Чи може просто нічого вже немає, навіть Макондо – і можна було б його вигадати. Але де там. Мішок для вигадок виявився дірявим. Добре було тому колумбійцю – у нього сто років самотності було позаду, а в нас попереду. Отож про сни. Людям часто сниться щось недосяжне – муза Ерато, наприклад, чи Терпсихора, а мені – Донецьк. І то часто.

    Снилось, що приїхав я в Донецьк на поїзді, який віз задумливий паротяг, що сопів і випускав хмари думок. І прибув він на вокзал, що дуже нагадував вокзал з картини Оскара Клода Моне – не прозорий, а ефемерний, як вокзал Сен-Лазар. І блукав я містом Донецьком, блукав серед його тихих і вузьких середньовічних вуличок, споглядав готичні католицькі собори, слухав звуки власних черевиків, що гупали по блискучій відшліфованій століттями бруківці. А потім я пішов пішки по шосе, що бігло від міста геть, серед височезних скелястих гір, які оточували це місто Вічності і поросли дрімучим височезним лісом. І крислаті криптомерії та секвої схиляли наді мною віти… А потім я піднявся на височезну лису гору, з якої Донецьк був як на долоні. Гора була увінчана скелею, що як палець стриміла в небо, певно вказуючи на бороду дивака Бога і до вершини якої вели видовбані в камені сходи. А біля скелі тулився монастир Святого Августина. Я зайшов під готичні арки храму і слухав піснеспіви Папи Григорія І Великого – месу «Kyrie eleison» на мелодію «Lux et origo». До мене підійшла бабця, що була якось дивно, надто строкато вбрана (не для церкви) і сказала, що вона може показати могилу, де поховані всі яничари султана Османської імперії Мурада ІІІ. І в цьому сні Донецьк був нашим містом. Нашим. Ніяких зовнішніх ознак цього не було, але це відчувалось шкірою.

    Чому мені сняться такі сни? Не знаю. Я інколи відчуваю, що Донецьк – це моя дитяча хвороба, цим містом треба було перехворіти і видужати. І я постійно шкодую, що цим містом я не перехворів в дитинстві. Донецьк місто цноти – про розпусту серед його вуличок не може думати ніхто, навіть Пазоліні – цей модерновий Казанова сінематографу. Де ви, «казановісти» східних кресів? В яких богемних кав’ярнях вас шукати? Є міста синтетичного спирту і міста справжні. Донецьк місто справжнє – земля під ним непрозора. А шкода. Яких би химерних почвар палеозою бачили б ми в її глибинах! Карбонові мохоступи і водяники - як часто мислив я про вас. Донецьк надто вже нагадує Париж, і не тільки у моїх снах. Але від Парижу я його завжди відрізняв. І в снах, і наяву. Париж це справді «свято, яке завжди з тобою», як писав старина Хем, але це свято буває безтурботним і легким, але буває брутальним, чи навіть дещо штучним і фальшивим – як клошари чи коти на вікнах. Донецьк на відміну від Парижу завжди серйозний. Сентиментальний, але серйозний. Хто не бачив донецьких котів на вікнах серед пеларгоній, той не знає, що таке справжня серйозність. Мало на світі міст, в яких би відчувалась серйозна сентиментальність – навіть у безтурботних кафе чи в веселих ірландських пабах. Донецьк – це серйозне свято. Я ніколи не думав, що свята можуть бути серйозними, аж до того часу, поки не відвідав Донецьк – ще тоді, в дитинстві. Донецьк – свято серйозне, як Болонья, де карнавали виглядають якось неприродно. Я не знаю, чому в Донецьку ніколи не будували італійських двориків серед барокових кам’яниць, може тому що вони надто ліричні – серед них хочеться грати на мандоліні і класти на музику моря і повітря сонети. Донецьк – це місто кларнетів і органів. Хто не слухав орган в Соборі Святого Патріка в Донецьку – той має хибне уявлення про Баха, той не літав у синяві неба. Навіть, якщо він льотчик чи стюардеса і звик носити синю уніформу. Я завжди мріяв приїхати в Донецьк на кареті, що запряжена трійкою сірих коней в біле яблучко. Конче з чорними гривами і блискучими очима. І щоб кучер був у високому циліндрі і цитував крізь зуби Петрарку. Якщо Ви теж колись будете писати про Донецьк, не забудьте згадати про ароматну тягучу кавову пару, що висить в повітрі і про новий день, відчуття якого приходить з першим ковтком цієї кави – бразильської, кислуватої, з пінкою. Згадався чомусь Анрі Барбюс з його «Вогнем» і сцена дощу. Сармати на відміну від трипільців ніколи не закликали дощ, їх шамани були не для цього. Номадам що – дорога, яка пахне євшаном. І все. А справжня дорога не має кінця… Колись цю музику номадів назвуть «блюз». Колись, але не зараз. Шкода, що минуле літо було таким холодним. А як хотілось під теплою, майже тропічною зливою пробігтися по калюжам і теплому асфальту Донецька босоніж, ляскаючи підошвами ніг голосно, майже аплодуючи Землі і її пісням, здіймаючи бризки і шукаючи очима веселку – ту саму, під якою є хатка лисиць.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  25. Краплі дощу холодної весни
    Днями я завітав до одного свого знайомого хайдзіна. День візиту я вибрав не випадково – у нього є вишневий сад і вишні якраз розцвіли. Він пише хокку і танка під досить дивним і не типовим для нинішніх поетів псевдонімом – Ханабіра-ва Кадзетотомонісаріну (花びらは風と共に去りぬ). День був холодний, вітряний і мокрий – падав перший весняний дощ, але не веселий і легкий, а сумний і безнадійний. Але ми все одно пішли в сад і споглядали квіти вишні на які падали краплі дощу. Здавалось, що весь світ був сумним, як і ця весна. Мій друг зітхнув і сказав, що небо надовго затягли важкі сірі хмари, тому цієї ночі не вийде помилуватися повним Місяцем над квітучими вишнями. Коли наш одяг остаточно промок ми зайшли в чайний будиночок (часіцу) і влаштували садо – чайну церемонію. Потім ми запросили відому в нашому місті гейшу Хару-но Кірі і довго слухали кото – вона прекрасно виконувала мелодії «Канасі сайренто цукі» (悲しいサイレント月) та «Хана-но хае» (花のハエ). Коли вже зовсім засутеніло, ми відпустили гейшу, запалили півонієвий ліхтар і почали віршувати. Тему взяли: «Краплі дощу на квітах вишні». Я тоді склав ось такі хокку:

    * * *
    Холодні дні:
    Вітер моїх одкровень,
    Вишні цвіт сумний.

    * * *
    Чорні парасольки
    Блукають серед цвіту
    білих вишеньок...

    * * *
    На квіти вишні
    Дощу прозорих днів
    Холодні краплі.

    * * *
    Сумний соловей
    Пісню мокрої весни
    Ченцю співає.

    * * *
    Холодні дощі:
    Самотній кіт і вишні
    Мокнуть під вікном.

    * * *
    У каламутний потік
    Холодний весняний вітер
    Торішні листя несе...

    Послухавши мої хокку мій друг сказав, що останнє хокку написано неправильно – порушений розмір і тема. Тоді він взяв листок зі своїми хокку, які були написані прекрасно і бездоганно і спалив його. запаливши рукопис полум’ям півонієвого ліхтаря. Мені стало дуже сумно – мені ніколи не було так сумно. Я вдягнув солом’яний плащ і пішов у темряву, просякнуту холодним весняним дощем...



    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  26. Просвітлення після заметілі
    Нинішньої непривітної та безбарвної зими мені пригадуються дні, що пішли у небуття майже два роки тому. Тоді почався рік дерев’яної вівці – мала би початись весна, але пришла заметіль і все вкрило глибоким снігом – навколо запанувала біла порожнеча. Я тоді був у війську його світлості тюнагона Фудзівара Ямакадзе – залишив пензель та тушечницю, взяв до рук катану і приєднався до загонів самураїв, що йшли воювати східних варварів. Після зимового граду та заметілі трохи затихло і східні варвари кілька днів менше турбували. Скориставшись невеликим перепочинком ми знайшли в гаю біля нашого табору чайний будиночок і влаштували чайну церемонію – садо (茶道). Цей чайний будиночок ми назвали «Дзютаку кодокуна кокоро» (住宅孤独な心) – житло самотнього серця. Нам пощастило – серед нас був майстер чайної церемонії Сакура-но Ханабіра (桜の花びら) і ми змогли не просто в точності дотриматись ритуалу, але і помилуватися твором справжнього майстра. Посуд був, звісно, не той, яким користуються майстри столиці, хоча навіть там у нашу епоху занепаду поменшало знавців давньої порцеляни. Ми пили чай і згадували гвоздики, акації, піони та гіацинти. Наприкінці церемонії як і належить ми говорили про поезію, цитували по пам’яті хайку майстра Масаока Сікі. Я ще подумав про те, що він теж писав свої хайку кров’ю – недарма він взяв псевдонім по імені птаха, у якого голом іде кров, коли він співає. А потім складали власні хокку. Я слова кожного і з сумом думав про бодхісатву Дзідзо – покровителя мандрівників, бо нині всі ми мандрівники в невідомість, хоча йдемо шляхом Обов’язку – шляхом самураїв. Я теж склав кілька хокку, а потім вийшов з хатинки і побрів глибоким снігом навмання повторюючи «Наму Аміда Буцу» і думав про те, що мало кому пощастить в наступній реінкарнації народитись в Чистій Землі Будди Аміди. І раптом побачивши сосну в снігу я пережив саторі – просвітлення. Нині я споглядав сніг за вікном і згадав хокку, які ми – суворі воїни жорстокої зими складали в тому чайному будиночку серед снігів і записав їх на папір:

    * * *
    Прочанин меча.
    Сніг – це листок паперу.
    Пишу про тишу.

    * * *
    Ось так напевно -
    Тьма: буду бачити сни
    Біля гвоздики.

    * * *
    Зникли кольори:
    Акація в долині:
    Білий-білий сніг.

    * * *
    Зимове небо.
    На землю грішну летять
    Білі пелюстки.

    * * *
    Серед мовчання,
    Серед холодних снігів
    Споглядаю меч.

    * * *
    Кіт серед снігу.
    Згадує дні березня
    І спів горобців.

    * * *
    Моє мовчання.
    Може слова загубив
    Десь по дорозі…

    * * *
    Тільки сніг, сніг, сніг
    Вірші читаю сумні
    У порожнечу.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  27. Блідий Місяць старого саду
    Чотири роки тому, коли зима була в розпалі, я завітав до свого хорошого знайомого хайдзіна, що взяв собі поетичне ім’я Цуметай Юкі. У ті дні все засипало глибоким снігом, і його хатинку і його старий сад. Після кількох днів і ночей снігопаду небо очистилось і визирнув Місяць оповні – блідий і яскравий. Було вже доволі пізно, ми пішли в сад і довго милувалися снігом і Місяцем. У променях змового Місяця засипаний снігом сад видавався маревом. Потім ми довго – до глибокої ночі сиділи біля старої печі і слухали, як тріщать дрова, говорили про поезію Йоса Бусона і ту журбу самотності, яка звучить в його хайку. Потім мій приятель розповів про свого рудого кота. Якось цей кіт, коли на дворі падав лапатий сніг постукав лапою в вікно. Він пустив його до кімнати і довго читав йому свої хокку, а кіт уважно слухав. На ранок хайдзін виявив на столі рукопис – кілька листків паперу, на яких були написані хайку нерівним почерком. Прочитавши їх, мій знайомий зрозумів, що ці хайку були написані котом. Я не повірив цій історії. Потім Цуметай Юкі попросив взяти мені на зберігання його рукопис – збірник хокку «Сліди на снігу». Я відмовився, мотивуючи тим, що моє життя хаотичне і непередбачуване. Він тільки усміхнувся у відповідь. Потім ми віршували, взявши тему «місяць і сніг». Пройшов час. Мій знайомий пішов на війну зі східними варварами і не повернувся. Його рудий кіт помер, а рукопис десь пропав – канув у небуття. Нині знову випали глибокі сніги і знову світив яскравий місяць – як тої ночі. Я пригадав оте віршування і записав по пам’яті деякі хокку які ми тоді скрадали:

    * * *
    Лапаті сніги
    Падають серед тиші.
    Холонуть руки.

    * * *
    Імено Будди
    Серед снігів лунає.
    Місяць оповні.

    * * *
    Глибокі сніги
    Вкрили сліди на землі
    Людей-блукальців.

    * * *
    Пірнає в сніги
    Навіть Місяць-прочанин.
    Йдемо навмання.

    * * *
    Уривки віршів
    Серед пустелі снігу.
    Блимає ліхтар.

    * * *
    Обличчя Будди
    Вітер малює снігом
    На склі вікна.

    * * *
    Навіть кіт пише
    Вірші сумного снігу
    Цієї зими.

    * * *
    Глибокі сніги.
    Порожнеча мовчання
    Там – серед міста.

    * * *
    Шарудять миші
    На горищі зимівника.
    Глибокі сніги.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  28. Рiд Бойчукiв
    Бойчуки – давній рід горян, гуцульський, але бойківського походження. Символом роду була квітуча гілка ожини. Недарма у гуцулів є приказка «Колючий, як бойчуківська ожина». Гаслом роду були слова: «Ніде, як на полонині!» Кольорами вишиванок Бойчуків були жовтий, чорний та зелений. Знаком роду Бойчуків був восьмикутний хрест, який ще інколи хибно називали «зіркою». Бойчуки переселилися на землі села Рафайлова (нинішня Бистриця) у 1096 році. До цього вони володіли землями в районі нинішнього села Вишків, що біля Торунського перевалу. Тоді – в ХІ столітті село Вишків звалося Бескидове Поле. Згідно переказів самих Бойчуків їх рід жив біля торунського перевалу з ІV століття і рід започаткував князь Бойя. Згідно мадярських джерел, зокрема в «Історії Карпатських земель» історик Янош Кронікайро (1436 – 1489) пише, що рід Бойчуків походить від племені боїв, які «суть бастарни про яких писав Птомелей і які колись землями великими володіли, Італію воювали і місто Болон’ю заснували…» Зараз ця гіпотеза відкидається істориками як вигадка. Хоча вона знайшла свого популяризатора – Войцеха Заболотського (1747 – 1809), що в нарисі «Nota est historia Sarmatae terram» писав, що «бойки походять від племені бастарнів, а гуцули від племені карпів – давніх аборигенів Карпат, що згадуються ще Птолемеєм, карпи ж походять від одного з племен кіммерійців, що переселились, гнані скіфами, і до гір Карпатських, і що були оспівані ще Геродотом та Гомером…» Звісно, ця теза не була нічим підтверджена і нині в історика може викликати тільки посмішку.

    Але так чи інакше рід Бойчуків є одним найдавніших родів горян у Карпатах. Про це свідчить, зокрема, гуцульська приказка: «Є три речі найдавніші в оцьому світі: оці гори, диявол та рід Бойчуків»*.

    Чому Бойчуки покинули землі біля Торуня, де вони жили (за їхніми словами) понад 700 років – незрозуміло. Як історія, так і перекази самих Бойчуків про це мовчать. Проте частина роду лишилася жити на Бескидах. І досі і в Вишкові, і в Торуні живуть родини Петруняків та Поджожуків, що є відгалуженнями роду Бойчуків. Але самі Бойчуки цього не визнають.

    Переселившись у 1096 році на Ґорґани (тоді ще дуже дикі і мало освоєні людьми) вони застали у самих верхів’ях Бистриці пустку і дикі ліси. Проте вони не були першими поселенцями на місці майбутнього села Рафайлова – згідно їхніх же переказів Бойчуки застали в тій місцині три згарища хат і господарок. Що там жили за люди і що там сталося – так і лишилося загадкою. Тому деякий час селище, яке заснували Бойчуки так і називалось – Три Згарища, місцевість довкола – Ведмежа Пуща. Бойчуки першими освоїли і володіли землями на полонинах Панцир, Довга та Верхнижня. Полонина Панцир в ті часи звалась Братове Поле. Справа в тому, що Бойчуки переселились на Ґорґани під проводом свого ватажка Святослава Бойчука, що мав братів Зоряна, Світлозара та Кременя. Знайдену полонину біля гірського хребта він передав брату Зоряну – від цього і пішла назва полонини Братове Поле, а потім і гори Братківська. Полонина Верхнижня під горою Довбушанка в ті часи (і ще довго по тому) звалась Висока Ельма, а гора Довбушанка звалась Ведмежий Камінь. Це потім ця назва підзабулась, а Ведмежею стали називати гору Чорна Клива. Бойчуки перші поставили колибу на Верхнижній у 1121 році, та проклали стежку, що траверсом йшла по схилах Довбушанки від полонини до полонини і збереглася досі.

    Бойчуки, звісно, не були єдиною родиною, що переселялися в тоді ще дикі місцини Карпат – у пошуках земель і пасовищ все далі в гори переселявся не один рід. Між поселенцями часто виникали гострі конфлікти і ворожнеча. Найвідоміша з них – ворожнеча між родами Бойчуків та Вівчаруків. Про причини конфлікту говорять різне. Так, є переказ, що сварка почалась у 1289 році на весіллі в Черче (що вже тоді існувало, але мало іншу назву – Чорні Смереки) – поєднувались дві давні гірські родини Зеленчуків та Ботяків. На цьому весіллі, нібито, хтось із Вівчаруків, а може і тодішній ватажок роду Іван Вівчарук сказав комусь із присутніх: «Та для тебе і кіт худоба, і Бойчуки газди!» Це було смертельною образою, яка вилилась у кровопролиття. Але це виглядає на легенду. Ворожнеча насправді почалась через полонину Верхнижня, яку обидва роди вважали своєю. Конфлікт то тлів, то згасав, то знову спалахував, але у 1327 році сталася наступна подія. Богдан Вівчарук запалав якоюсь шалено пристрастю до Марічки Бойчук. Крім того, що родини смертельно ворогували, ще й пристрасть не була взаємною. Але Богдан від всепоглинаючої пристрасті остаточно збожеволів і вкрав Марічку Бойчук. Марічка не витримавши такої сваволі і наруги перерізала собі косою горло (а коси у вівчариків були славні – робилися з особливої сталі особливим секретним гартуванням – вони довго не тупилися і були на диво міцними, за одну таку косу давали на обмін корову). І хоча після цього Богдан Вівчарук кинувся зі скелі в Чорну Бистрицю і забився на смерть, ворожнеча між родами Бойчуків та Вівчаруків набула небачених до цього в горах масштабів. Ще й підсилювалось звичаєм кровної помсти, що жив в горах не дивлячись на заборони князів.

    Коли кровопролиття між родами Бойчуків та Вівчаруків перейшло всі допустимі межі, ватажки родів зустрілися, щоб нарешті покласти край нескінченному ланцюгу смертовбивств. Зустріч ватажків відбулась на вершині гори Братківська**. Було домовлено, що кінець сварці двох давніх родин покладе Божий Суд – «з кожної сторони на місце двобою на полонині Малі Рогози буде по десять коней». Малося на увазі по десять вершників. Але Вівчаруки схитрували – на кожного коня вони посадили по двоє людей. Користуючись чисельною перевагою Вівчаруки порубали всіх Бойчуків бартками. Там же поліг і тодішній ватажок роду Бойчуків Петро.

    Після цього Бойчуки – ті що лишилися – покинули Рафайлову і переселились в Косів, Космач, Жєб’є, Пасічну та Битків. Тоді ж утворилися окремі гілки роду Бойчуків – Іванничуки та Пасічники. Засновниками цих гілок стали відповідно Іван Бойчук та Степан Бойчук (Пасічник). Землі біля Рафайлової вони втратили і змогли повернути їх (і то частково) лише у 1785 році. Ворожнеча між родами Бойчуків та Вівчаруків тривала ще довго до 1735 року – більше 440 років. Помирились вони тільки під час чергового повстання опришків в якому обидва роди брали активну участь.

    Косівські Бойчуки володіли землями на хребті Сокільський, Космацькі Бойчуки – на горі Грегіт, а Бойчуки з Жєб’є на горі Діл Малий. Тамтешні Бойчуки дещо відрізнялися від інших гуцулів, хоч і постійно з ними родичалися. Так Бойчуки вдягали на юнака пояс, що означав перетворення дитини на повноправного чоловіка у віці 14 років, тоді як інші гуцульські роди у 15, Бойчуки носили на поясі ніж, тоді як інші гуцульські роди носили з собою тільки бартку, а носити ніж було неписаною забороною, свого роду табу. У XІV – XVIII століттях ватажок роду Бойчуків жив саме у Косові.

    У гуцулів ввійшов у приказку вираз «гостинність Бойчуків». Виникнення цього вислову пов’язане з наступними подіями. У 1538 році син ватажка Бойчуків та син ватажка роду Петрашів разом з кількома людьми з роду Бойчуків пішли разом на полювання. Ночувати лишилися серед лісу біля ватри під старезною смерекою. Але тут між чоловіками виникла сварка, що переросла в сутичку. Молоді чоловіки схопились за бартки і сутичка закінчилась тим, що син ватажка Петрашів смертельно поранив сина ватажка Бойчуків. За ним кинилусь люди Бойчуків і він мусив рятуватися втечею на коні. Тікаючи горами і лісами серед ночі він збився з дороги і заблукав. Випадково він вийшов на якусь садибу і попросив захисту, сказавши що його переслідують і хочуть вбити. Господар дав втікачу захист. Але виявилось, що господарем дому був саме ватажок роду Бойчуків. З розмови він зрозумів, що гість вбив саме його сина. Але закони гірської гостинності не дозволили йому здійснити помсту – він потайки від своїх родаків вивів сина ватажка Петрашів іншим виходом дав йому свіжого коня і сказав: «Тікай і рятуйся якщо зможеш, ми будемо переслідувати тебе тільки тоді коли ти будеш на своїй землі серед своїх родаків». Петраші пам’ятали про цей вчинок Бойчуків і неодноразово віддячували їм більше ніж через 200 років, коли Бойчуки переховувались від переслідування влади за участь їх в русі опришків.

    У Бойчуків посада ватажка роду не обиралася, як у більшості гуцулів та бойків, а успадковувалась від батька до сина. У XVII – XVIII брали активну участь у русі опришків і в багатьох народних повстаннях, у 1621 році ватажок роду Бойчуків Василь Бойчук брав участь в здобутті Пнівського замку і загинув при цьому. Останній ватажок роду Бойчуків Гринь Бойчук загинув у 1767 році в загоні опришків під час сутички з урядовими військами. Він не лишив нащадків і тому з того часу рід Бойчуків не має ватажка. Згідно неписаних гуцульських і бойківських законів рід, що не має ватажка ніби не існує – немає повноважного представника цього роду на радах горян. Проте, у 1996 році знайшовся спадкоємець ватажка роду Бойчуків по лінії брата Гриня Бойчука – Данила. Ним виявився Григорій Бойчук, що жив на той час в селі Кути. Велика рада роду скликана у 1997 році визнала за ним спадкове право бути ватажком роду, але це має ще остаточно затвердити Суд Ведмедя, що має відбутися у 2016 році.

    На початку ХХ століття багато Бойчуків кидало свої землі і емігрували до Канади – там вони розселялися на землях провінцій Альберта та Саскачеван. Там їх нині живе чи не більше аніж у Карпатах.

    Чимало Бойчуків були у 1914 – 1920 роках у лавах Січових Стрільців та УГА і полягли в боях. Багато Бойчуків у 1946 році були репресовані та вивезені на Сибір совітами, де за ними пропав і слід. Серед повстанців відомий був кулеметник Іван Бойчук, що загинув під час бою з карателями на горі Тавпширка у 1959 році.

    Ніні не так багато лишилося нащадків роду Бойчуків та його гілок в Капатах, але вони живуть в селах Верховинського, Косівського та Надвірнянського районів.

    Примітки:

    * - в оригіналі «дідько». У деяких варіантах приказки «арідник».

    ** - там досі компас показує хибно, певно із-за тих подій…


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  29. Рід Шкрібляків
    Рід Шкрібляків – давній гуцульський рід. Колись володів землями в долині Черемошу та на оточуючих горах біля нинішніх сіл Устеріки, Розтоки, Черетів, Голови, Гринява, а також біля Жєб’є, біля Косова та на Покутті. Резиденція голови роду колись була в селі Біла Річка, потім в селищі Старі Кути. Символом роду здавна була квітка шовкової косиці – едельвейсу. Гасло роду: «Все минає». Основний колір вишиванок – чорний. Є легенда про замок роду Шкрібляків, який нібито колись стояв на горі Лелькова, що біля села Устеріки і був резиденцією ватажка роду Шкрібляків, але на це немає ніяких доказів. Навіть самі Шкрібляки про то мовчать. На горі Лелькова немає навіть слідів замку, який нібито там стояв і був спалений під час сутичок з родом Гаджугів у 831 році.

    Згідно легенд та історичних переказів роду Шкірбляків рід походить від якогось володаря стад коней, що жив на горі Шкрібля в часи правління князя карпів Будимира ІІ Довговолосого (222 - 239). Що то за гора, де вона розташована не знають навіть самі Шкрібляки. Хоча була колись думка, що так називалась колись гора Писаний Камінь, але це більш ніж сумнівно.

    Рід Шкрібляків не згадується ні в «Книзі чорного сонця», що була складена 361 року, де ватажки карпатських родів ставили свої родові знаки під присягою князю білих хорватів Боєславу І Сильна Рука (340 - 366), ні навіть в більш пізніх літописах, ні навіть в «Книзі страшного суду», що датується 1350 роком, де записані гуцульські роди і їх землі для визначення податків королю Польші. Тому багато істориків, в тому числі й Войцех Замойський (1754 – 1830) писали, що рід Шкрібляків на Гуцульщині зайшлий. Але це неправда. Шкрібляки не були в горах зайдами – вони належали до так званий родів-відмовників, які після підкорення Карпат і племен бастардів та карпів білими хорватами відмовились присягати князю. Проте відносини роду Шкрібляків з князями білих хорватів не завжди були ворожими. Рід Шкрібляків був в свій час могутнім родом в долині Черемошу та на Покутті і князі білих хорватів хотіли знайти з ними порозуміння і укласти спілку, що, зрештою, і було зроблено. Син ватажка роду Шкрібляків Зореслава Чорна Ріка Будимир Шкрібляк одружився з дочкою князі білих хорватів Любомира VІІ Золотослова (660 - 664) Миловидою Золотокосою. З того часу рід Шкрібляків постійно стверджував, що їх ватажки мають законне право на корону білих хорватів і навіть претендували на трон, коли право на корону було сумнівним. Князі білих хорватів пам’ятали про це і намагалися знайти підтримку серед гуцульських родів, опираючись в першу чергу на рід Шкрібляків – досить авторитетний рід, особливо на Покутті. Князь білих хорватів Світозар І Залізний (671 - 695) дарував ватажку роду Шкрібляків титули боярин Замагори та газда Греготу. Ці титули викликали в гуцулів несприйняття і нерозуміння – Шкрібляки ніколи не володіли земля ні на Замагорі, ні на Греготі. «Де Шкрібляки, а де Замагора!» - обурювались старі люди.

    Одним із відомих ватажків роду Шкрібляків був Доброслав Шкрібляк (663 – 745) – син Будимира Шкрібляка та княжни білих хорватів Миловиди Золотокосої. Оскільки він був родичем князів білих хорватів, він ввійшов до Таємної Ради князя Світозара І Залізного у 689 році. У 694 році він був послом білих хорватів до полян, уклав з ними військову спілку і домовився про одруження княжича білих хорватів Станимира (майбутнього князя Станимира І Вовка) з княжною полян Любомирою. За успішну місію він був нагороджений спадковою посадою хранителя корони білих хорватів та каштеляна замку Білого Сонця, що стояв на горі Лебедин біля нинішніх Шешорів і був офіційною резиденцією князя білих хорватів в Карпатах. Ватажки роду Шкрібляків досі з гордістю носять ці спадкові звання, хоча ні корони білих хорватів давно не існує, і навіть забули легенди про те де і куди вона поділася, і від замку Білого Сонця не лишилося навіть сліду. Князь Станимир І Вовк вважав ватажка роду Шкрібляків – Доброслава Шкрібляка своєю правою рукою. Саме йому він доручив захищати карпатські перевали під час його походу сумісно з полянами, тиверцями та уличами на хозарів та їх союзників – торків та аварів 703 року. Під час походу паннонські авари – союзники хозарів та торків могли напасти на землі білих хорватів через перевали, що вони власне і зробили. Доброслав Шкрібляк зі своїми загонами вщент розбив аварів на перевалах, а потім наздогнав їх відступаючі загони і знищив до ноги на берегах Тиси. Хоча подальші дії Доброслава були незрозумілими. Замість того, щоб користуючись перемогою напасти на землі аварів в Паннонії, він відступив назад до Карпатських перевалів, навіть не лишивши залоги на в долині Тиси, хоча вся вона тепер була під його владаю, аж до рівнини Сахат. Завдяки цій його нерішучості агонізуючий Аварський каганат проіснував ще 93 роки, а міг би бути знищений ще тоді. Але ці перемоги не мали належного впливу на подальші події. Похід Станимира Вовка на хозар і торків був невдалим – військо коаліції мало важку поразку в битві на Темній Воді, князь білих хорватів Станимир І Вовк у битві загинув. На трон білих хорватів бояри посадили (не без участі Шкрібляків) малолітнього князя Володислава І Високу Смереку. Доброслав Шкрібляк очолив опікунську раду бояр і фактично узурпував владу в князівстві білих хорватів – Білій Хорватії. Князь майже 10 років був його слухняною маріонеткою. Проти Доброслава постійно плелися змови з боку бояр, в першу чергу незадоволені його владою були роди Гаджуг, Потяків, Рибчуків та Кінчуків. Змова вилилась у повстання, яке Доброславу Шкрібляку не вдалося придушити і він змушений був тікати і шукати притулку в уличів. У вигнанні він перебував до 717 року, потім був помилуваний князем, що на той час звільнився від впливу бояр і став сильним володарем, землі і титули Доброславу були повернені. Але такої влади в Карпатах рід Шкрібляків уже не мав, хоча входив у найближче оточення князів Світозара ІІ Тура (720 - 733) та Володислава ІІ Ведмедя (733 - 745). Загинув Доброслав Шкрібляк будучи вже повжного віку під час боярської змови, коли Володислав ІІ Ведмідь був вбитий разом зі своїм оточенням у замку Білого Сонця 13 липня 745 року. На трон зійшов брат князя Будислав І Вогненний (745 - 761), що теж до роду Шкрібляків теж ставився прихильно.

    Після смерті батька ватажком роду Шкрібляків став не його син, що загинув під час сутички під час нескінченних міжродових конфліктів щодо землі і худоби, а його внук – Гордослов Шкрібляк. Він активно підтримував князя білих хорватів Будислава І Вогненного під час внутрішньої війни між різними родами білих хорватів, був його найбільш вірним союзником. У цю війну втрутився князь уличів Володимир Комонник і запропонував Гордослову Шкрібляку угоду, згідно якої син Гордослова Любомир одружується з дочкою князя уличів Миловидою, їх діти успадковують трон князя уличів, Гордослов забезпечує підтримку низки гірських сильних родів, разом вони скидають з трону князя білих хорватів Будислава Вогненного, і розділяють князівство: гірські райони відходять Гордослову Шкібляку, де він утворює своє власне князівство і посідає його трон, а рівнинні землі відходять уличам. Але ці умови були для Шкрібляків неприйнятними. Натомість Гордослов Шкрібляк – ІІІ боярин Замагори підтримав князя білих хорватів. Гордослов планував одружити свого сина з дочкою князя білих хорватів Мирославою. Князь Будислав І Вогненний теж не мав синів і після такого шлюбу трон білих хорватів посіли би ватажки роду Шкрібляків. Але Мирослава категорично відмовила Любомиру і шлюб зірвався. Любомир був настільки одержимий шлюбом з княжною і короною князівства, що після цієї відмови збожеволів і провів решту свого життя в сутінках, у полоні власних марень, в укріпленій садибі, що в горах біля нинішнього села Білоберізка під опікою своїх родаків. Всюди йому ввижалися потвори та злі духи, які начебто вкрали в нього наречену і корону. Посаду ватажка роду успадкував його молодший брат Вогнесвіт Шкрібляк.

    Після загибелі Будислава І Вогненного Вогнесвіт Шкрібляк потрапив в немилість нового князя Білої Хорватії Боєслава V Довгий Меч (761 - 786), якого вважали сучасники узурпатором. Вогнесвіт змушений був тікати з рідних земель, так само як багато інших ватажків гуцульських родів. За допомогою князя уличів він зібрав чимале військо і повернувся в Білу Хорватію з мечем в руках. Боєслав V Довгий Меч зрозумів, що поразка неминуча і пішов на мир – ватажкам-вигнанцям були повернуті їх землі та титули, владою князь поділився з боярською радою, зі свого оточення усунув найбільш войовничих ворогів нової коаліції гуцульських родів, яку очолив рід Шкрібляків.

    Влада роду Шкрібляків занепала в горах за життя VIII боярина Замагори Межимира Шкрібляка, що жив в часи князя білих хорватів Любомира ХІ Нестримного (848 - 863). На худобу стад Шкрібляків напав мор та падіж, пожежі спустошували господи. Ходили вперті чутки про якесь прокляття, що було накладене на Межимира. Хоча сам він був людиною надзвичайної фізичної сили, але невдачі переслідували його. Після його смерті рід Шкрібляків остаточно збіднів, хоча зберіг свої титули і користувався повагою.

    Рід Шкрібляків завжди відрізнявся вірністю давнім гірським звичаям, можливо саме тому християнство Шкібляки прийняли пізно і ще навіть в кінці ХІІІ століття дотримувались язичеських вірувань.

    У XIV столітті виникли три закарпатські гілки роду Шкрібляків – це Шкрібляки Рахівські, Шкрібляки Тересавські та Шкірбляки Тячівські. Ці три гілки походять від трьох молодших синів ватажка роду Захара Шкрібляка (1311 – 1402) – Івана, Петра та Василя, що переселилися на Закарпаття. Був ще в нього четвертий син – Йосип, але він в молодості загинув в сутичці з людьми роду Ганджуків – давніми ворогами Шкрібляків. Суперечка виникла із-за худоби.

    У неспокійному XVII столітті відомим ватажок роду був Максим Шкрібляк (1602 – 1691). Крім усього іншого він ще й вславився тим, що мав 30 синів, що склали основу його особистої армії. У ті неспокійні часи в горах можна було покладатися тільки на самого себе – всі воювали проти всіх. Ця особиста армія перетворилася на загін опришків, який він водив походом в Трансільванію та Волощину. На старість років він заспокоївся і жив відлюдником високо на горі Габорянська Гига у добре укріпленій садибі. Про нього ходили вперті чутки, що в походах він здобув незліченні скарби, які десь закопав біля гори Чорал, вертаючись з походу.

    Були серед Шкрібляків і будівничі храмів. Серед них найвідоміший був Василь Шкрібляк з Кривобродів (1704 – 1779). Він збудував низку дерев’яних храмів в різних селах Гуцульщини та Покуття. Але жоден із цих храмів не зберігся до нашого часу – знищені пожежами, часом і людьми, і про його майстерність ми можемо судити тільки згідно переказів та народних легенд. Кажуть, що він перед тим як будувати церкву довго сидів і споглядав місце, де храм мали будувати і казав: «Доки не буду видів церкву від підвалин до маковиці, доти не буду будувати». Йому ж приписують відому фразу: «У кожному селі має бути один пияк, одна куpвa і один злодій».

    Серед Шкрібляків були відомі на всю Гуцульщину ковалі. З них найбільш відомим був коваль Василь Шкрібляк (1358 – 1421). Про нього розповідають, що він викував для ватажка роду залізний перстень, який буцім то не іржавів і мав магічну силу: за його допомогою можна було накликати вітер, дощ і лікувати худобу. Перстень цей передавався з покоління в покоління ватажків роду Шкрібляків. Останній, хто володів цим перснем – Петро Шкрібляк (1711 – 1798). Він крім того, що газдував на полонинах мав ще млини: один водяний на річці Брустурка біля села Шепіт, та вітряк на горі Швайкова коло Жєб’є. Про нього казали, що він відьмак, знається з дідьком, здатний на всілякі неймовірні штуки, як от з’являтися в один день в різних далеких одне від одного селах, змушувати худобу співати людським голосом і таке інше. Але так чи інакше перстень був втрачений 1796 року. Привид Петра Шкрібляка бачили кілька разів на горі Чорний Грунь та в колибі, що на полонині Ротило. Кажуть, що він там блукає ночами і шукає свій загублений перстень.

    Але рід Шклібляків був знаменитий зовсім не ковалями, мельниками та ворожбитами, а берегарями. Найвідоміші берегарі на Черемоші були саме з роду Шкрібляків. Про них навіть жартома казали: «А, то тоті Шкрібляки, що береги Черемошу шкрябають!» Але на цей жарт ніхто не ображався – професія берегарів здавна була серед гуцулів дуже шарованою, а кращих берегарів ніж Шкребляки годі було шукати. Не тільки на Гуцульщині, але і по всіх Карпатах. Найбільш відомих берегарів серед Шкрібляків було двоє: Йосип Шкрібляк (1812 – 1890) та Теодор Шкрібляк (1820 – 1896). Останній ввійшов в історію як будівничий кляузи корнпринца Рудольфа на Білому Черемоші (точніше на його притоці Перкалабі) у 1879 році. Хоча, будував, звісно, не тільки він, але і без нього там не обійшлося, і як кажуть гуцули «без нього тоту кляузу би не збудували ніц». Про майстерність побудови цієї кляузи свідчить і той факт, що кляуза пережила і витримала не одну повінь в Карпатах, у тому числі і катастрофічну повінь 29 – 30 серпня 1927 року. Були серед Шкрібляків і відомі баркаші, що водили дараби по Черемошу. Серед найбільш знаних баркашів були Микола Шкрібляк (1843 – 1932) та Данило Шкрібляк (1801 – 1915), що прожив більше 100 років. Саме про нього гуцули казали: «Якщо жити так довго як той баркаш, то наживеш душу». Ватажки роду Шкібляків тримали в ті роки тартаки. Іван Шкрібляк (1850 – 1923) тримав тоді один тартак біля Кутів, а інший в Тучапах.

    Бурхливе і трагічне ХХ століття не оминуло і рід Шкрібляків. Василь Шкрібляк (1893 – 1936) був в Січових Стрільцях з самого початку створення українського легіону. Брав участь в боях на Борецькому та Ужоцькому перевалах, потім відзначився під Галичем та на горі Маківка. В боях на горі Лисоня був поранений і потрапив в російський полон. З полону його звільнили події в Україні 1917 року – він опинався в лавах Січових Стрільців армії УНР. Брав участь у вуличних боях в Києві в січні 1918 року, у лютому того ж року брав участь у звільненні Києва від більшовиків. У листопаді 1918 року пішов до повстанців і візначився в бою під Мотовилівкою. У березні 1919 році був у бою під Бердичевим. Потім потрапив до «чотирикутника смерті», але зумів вибратись звідти живим. У 1920 році воював у складі 6-ї січової стрілецької дивізії армії УНР. Після поразки УНР нелегально перейшов до Румунії, потім до Чехословаччини, де жив у Празі і помер від сухот в березні 1936 року. По собі лишив спогади – книгу «Нотатки непотрібної людини», що вийшла друком в Торонто в 1952 році.

    Серед повстанців теж були Шкрібляки. Це Петро Шкрібляк, що був стрільцем у боївці Сіроманця, яка мала криївку біля Грамотного. Він загинув в бою з спецпідрозділом НКВД у лютому 1946 року на румунському кордоні біля гори Гнєтєса. Ще був Максим Шкрібляк, що був ройовим у сотні Бурлаки. У листопаді 1946 року він з групою повстанців після виснажливих боїв перейшов кордон та дійшов горами аж до Австрії, де був інтернований. Решту життя прожив в Канаді, в Вінніпегу, де і помер у 1976 році.

    Серед репресованих у 1946 – 1953 роках було кілька Шкібляків. Це Іван Шкрібляк з Вигоди, заарештований за те що його брат нібито був у повстанцях, хоча у повстанцях був зовсім інший Шкрібляк, а його брат на той час давно помер. Степан Шкрібляк з Косова, заарештований за те, що зайшовши по справах до сільради, повісив кепку на голову бюста Сталіна. Ярослав Шкрібляк з Брустурова, його заарештували взагалі невідомо за що. Всі вони отримали по десять років таборів і по них у Сибірах пропав і слід.

    Чимало Шкрібляків живе в Канаді – в провінції Саскачеван. Це переважно нащадки емігрантів 1902 – 1911 років. Майже всі вони фермери. Лише один – Дмитро Шкрібляк перебрався до Британської Колумбії і працював електриком в Ванкувері, нині на пенсії.

    Нинішній ватажок роду Шкрібляків – Святослав Шкрібляк живе нині в Кутах. Він поважного віку – йому вже 86 років. У 1992 – 1995 роках він обіймав пасаду Голови ради гуцульських родів та входив до складу Суду Ведмедя. У нього є кілька онуків, серед них Микола Шкрібляк, що є спадкоємцем посади ватажка роду.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  30. Велика яма
    Костянтин Петрович Хацапетрів ніколи не казав «поховання» чи «тризна» - не було таких слів у його лексиконі. Він завжди казав «яма». Якщо хтось у селищі помирав, або, скажімо, когось у черговий раз у черговій бійці зарізали, він дізнавався про це першим і казав: «Буде яма!» Він також ніколи не казав про покійного «пішов під землю» - цей вираз його ображав до глибини душі. На його думку, під землю можна було йти тільки в шахту, а шахта – місце сакральне, ніби вхід у царство Плутона, навіть містичне. Слово шахта Петрович вимовляв з особливою повагою і трепетом. Його ніколи не називали по прізвищу, хіба що бригадир один раз ще під час прийому на роботу покликав: «Товаришу Хацапетрів!», але потім знітився, зрозумів що це недоречно. І на те були свої причини. Але про це пізніше. Його інколи називали по імені та по батькові одночасно – з поваги, але частіше просто Петрович. Фамільярно і навіть зухвало, але він ніколи не ображався і на таке звертання реагував особливо охоче. Слова «кладовище» чи «цвинтар» він теж ніколи не вживав: «Не збираюсь я там нічого класти!» - обурювався він. А слово «погост» викликало в нього особливий гнів. Це слово він почув на літературних читаннях імені Пушкіна в Криндачівці і відреагував дуже бурхливо: «Не гостювати я там зібрався!» - судячи по всьому, думка про загальне тілесне воскресіння була йому глибоко чужа.

    Петрович мав підземного стажу п’ятнадцять років, а це не аби що, а це не кіт наплакав. Я колись необережно спитав його товариша по забою Степана Івановича Шваблікова: «І скільки ж Петрович видавав на гора?» На це я почув відповідь: «У-у-у-у!» Працював Петрович на вісімнадцятій шахті, на тій самій, що називали її «Американка». Крім того у нього було «хазяйство»: вирощував він помідори, тримав свиней і кролів породи «Совітський мардер» та «Фландр». Вирощував ще картоплю, але після одного випадку вирішив з картоплею «зав’язати». І просто купляв мішок чи два, якщо була потреба, чи міняв самогон на картоплю. Оказія після якої він перестав бути картоплярем була така. Якось, коли картоплю збирати було ще рано, хтось повадився ночами в нього картоплю з городу красти. Петрович був злий не на жарт. Взяв він до рук сокиру і сказав: «Зарубаю!» І пішов вночі на город злодія пантрувати, засів з сокирою в кущах. Серед глупої горобиної ночі під’їхала до городу машина, з якої вийшли три здоровенних мордовороти з лопатами в руках і почали його картоплю копати. Петрович зрозумів, що його там же на цьому городі і зариють і тихенько свою сокиру в землю запорпав. Мужики, копаючи картоплю і складаючи її до мішків, Петровича в кущах виявили: «Мужик! Ти що, за картоплею? Вилазь, не бійся, тут на всіх вистачить!» Петрович з кущів виліз і став руками свою ж картоплю викопувати, намагаючись врятувати хоч частину врожаю, і по причині відсутності під рукою мішка складав її на піджак, який розстелив на землі. Три мордовороти посміялися з нього: «Ти чого, мужик? За картоплею без лопати прийшов? Слухай, допоможи!» І попросили помочі закинути мішки з картоплею в машину. Цей момент Петрович згадував з особливою скорботою: «Сам же і допоміг свою ж картоплю їм до машини покласти! Сам же!» Це була найсумніша подія його хаотичного життя.

    Батька він втратив маючи неповних шістнадцять років. Про смерть його батька говорили різне, справа була темною і глухою. Батька свого він соромився – він хоч був і людиною поважною, працював у конторі на шахті, був грамотним, але страждав ганебною вадою: палав любовною жагою до людей своєї ж статі, навіть до хлопчиків найніжнішого віку. Від переслідування односельців та «кічі» його рятувало тільки те, що він був близьким другом місцевого прокурора і секретаря райкому партії, що малу таку саму пристрасть. Мати його була жінкою розпущеною і навіть мало не потрапила на заслання по юлієвому закону на острів Пандатерія, але померла отруївшись огірками. А тому, соромившись прізвища свого, Костянтин Петрович, досягнувши віку шістнадцяти літ під народження, отримуючи паспорт, в анкеті прізвища свого не написав. «А прізвище то, прізвище то яке в тебе буде, сиротинко?» «А ось не скажу і все тут!» «І звідки ти такий взявся?» «З Хацапетрівки!» У паспорті так і написали – Костантин Петрович Хацапетрів. У Хацапетрівці він дійсно народився, але майже все своє життя прожив в шахтарському селищі під Сніжним.

    У молодості він писав вірші, зберігся навіть один його двовірш:

    «Селищем дивним ночами блукав
    Кульгавий шульга камчадал…»

    Злі язики плескали, що під «камчадалом» Костантин Петрович мав на увазі товариша Леніна, а під «селищем дивним» Симбірськ чи Шушенське. Але це неправда. Сам Петрович це всіляко заперечував. У школі крім віршів та літератури Костя (тоді ще Костя) захоплювався квантовою парапсихологією і навіть зробив доповідь на засіданні шкільного гуртка альтернативної історії на тему: «Теорії квантової парапсихології і методи їх застосування в умовах розвинутого соціалізму». Ця доповідь навіть була нагороджена грамотою райкому комсомолу.

    Після виходу на пенсію Петрович всю свою кипучу енергію приділив «хазяйству», в якому в ті роки він бачив певний сенс життя, хоча часто любив повторювати: «Немає в житті сенсу!» Він так і не одружився, і причиною цього було його ставлення до медсестри шахти – Людмили Борисівни Рюміної, в ті роки теж неодруженої. Якось перед зміною в бригаду зайшла ця медсестра і сказала, що всім потрібно пройти медогляд. Петрович взяв та й ляпнув не подумавши: «Сестричко! А в мене сифіліс!» На це медсестра, суворо подивившись на нього, підійшла і командирським голосом наказала: «Давай! Показуй!» Петрович дуже збентежився – а він був людиною дуже сором’язливою – і сказав: «Я пожартував…» Але після цього випадку він тої медсестри уникав, хоча селищем ходили вперті чутки, що вони з медсестрою взаємно небайдужі. Чутки ці дійшли і до Людмили Борисівни, почувши які, вона обурилась, хоча все одно була улещена. І якось влітку, Петрович купався на ставку тридцять другої шахти, у який крім всього іншого скидали шахтну воду, але все одно, ставок цей був улюбленим місцем відпочинку жителів навколишніх шахтарських селищ. Людмила Борисівна потягла штани Петровича і сховала їх в кущах, таким чином пожартувавши. Петрович же, своїх штанів не виявивши, подумав, що їх вкрали і навіть не думав їх шукати. Гумору, як то кажуть в Одесі, він не зрозумів. А оскільки ходити по території копальні в трусах було йому непристойно і соромно, він так до ночі серед корчів і просидів і тільки коли сутеніло, пішов через ліс в такому от напівоголеному вигляді до дому до хати свого друга водія Овчіннікова. Про витівку він потім все дізнався – чутки, знаєте, плітки, патякав хтось. Але з того часу Петрович жіночу стать дуже не злюбив за підступність.

    Про себе Петрович казав, що він алкоголік. Але це неправда. Якщо б він випив хоча б соту частку спирту з його оповідок про свої пиятики, то до поважних років він би не дожив і давно би помер. Біля «шалману» його ніколи не бачили, під парканом п’яний він ніколи не валявся. Але кращого знавця самогону не знайти було на цілому Донбасі, не те що в Сніжнянському районі. Самогон Петрович цінував і поважав, називав його «народним трунком». Дегустував він його поетапно, спочатку оцінював аромат, потім пробував на язик і маленький ковток полокав у роті. По одному ковтку він міг сказати: с чого гнали, де і як гнали цей зразок самогону. Він кректав і виголошував урочистим тоном фразу: «Варили самогон з цукру з додаванням хліба та яблук, гнала цей самогон Вєрка Крабова з тридцять другої копальні вентиляційної!» І ніколи не помилявся. Знав він більше ста двадцяти «точок» тільки в Сніжному та Чистяковому, де гнали якісний самогон. Більше самогону він любив тільки пепсі-колу, особливо свою, домашню. Сам він самогон гнав в основному для друзів, не на продаж і секрет свого особливого самогону не відкривав, казав, що це таємниця таємниць.

    Крім віршів, «хазяйства» та самогону була в нього ще одна пристрасть – поховання. Любив він поховання влаштовувати особисто, якщо ж вже без нього і його порад вирішили обійтись, то хотів він хоча б бути присутнім. Він говорив, що якщо він на похованнях не був присутній, то цих поховань для нього ніби то і не було. Про місцеві шахтарські звичаї поховання він знав все. Навіть найтонші і неймовірні особливості місцевого поховального ритуалу. Все це знали місцеві жителі і якщо щось, кликали тільки його – як кличуть сватів на весілля. Він свого роду і був сватом, тільки сватом Смерті. Петрович відчував себе Хароном. Люди вміють швидко придумувати різні звичаї, особливо при виникненні різних нових соціальних прошарків та субкультур, як шахтарі в цьому випадку. Петрович знав, як і що потрібно сказати, кому і коли, де плакальниць поставити, коли голосити, що покійному до труни покласти та інші тонкощі. Я просто впевнений, що більшість цих звичаїв він сам же і придумав, але це не так важливо. Сам він казав, коли не хотіли слухати його чергову абсурдну пораду: «Звичай шахтарський такий!»

    Крім того, він був знавцем різного роду шахтарських легенд, казок, міфів та забобон. Він годинами міг розповідати про «Доброго Шубіна» - містичної істоти з потойбічного світу, яка начеб то живе в шахтах і допомагає шахтарям, якщо вони потрапили в біду. Сам він запевняв, що Доброго Шубіна бачив дванадцять разів і три рази він рятував йому життя. Крім того, він розповідав купу жахливих історій про гігантських щурів метрової величини, не рахуючи хвоста товщиною з кабель. «Чим же ті щурі там живляться?» «Та ось шахтарями і живляться! Зазіваєшся – ту же і загризуть! Ось був такий випадок, спускаємось ми з бригадиром Потапом в забій…» І починається! Жах суцільний! За його словами, у копальнях живе багато найрізноманітніших жахливих створінь, зустріч з якими крім смерті то найжахливішої, нічого не обіцяє. Різні там «білі вурдалаки», «шурхотячи сліди», «слимаки пітьми», «тінь мертвого директора» і таке інше. Але найстрашніша істота, по його словам, це літаюча голова Климента Ворошилова, яку бачили в штреках та штольнях вісімнадцятої та тридцять третьої копалень і яку бачив він сам і єдиний з побачивши її лишився живим.

    Коли я почув цю історію з його уст, я тут же заперечив:

    - А чому Ви думаєте, що це була голова саме Климента Ворошилова?
    - А як же інакше! Я ж його одразу впізнав! Адже Клімка на нашу копальню приїжджав. І в забій опускався. І зі мною навіть бухав – простяцький він такий був… Сказав, мовляв, давай, Петрович по сто грамів самогону…
    - Не виходить, Петровичу! Ворошилов коили помер? У 1969 році. А ти коли в забій пішов?
    - Нічого ти не розумієш! Клімка і після смерті з того світу приходив до шахтарів і з ними бухав! А коли Ворошиловограду назву Луганськ повернули, то він являтися їм во плоті перестав, а його літаюча голова в шахтах з’являтися стала і смерть з собою несла…

    Дискутувати тут вже не було сенсу.

    Ще до війни вісімнадцяту копальню закрили. Селище прийшло в занепад і поступово перетворювалося в руїни. Петрович постарів і господарство своє закинув. Серед руїн селища йому було жити нудно, хату свою він заколотив і перебрався жити до Юзівки. Про Юзівку він теж знав чимало. Можна сказати він був свого роду юзівкознавцем – був просто закоханий в стару Юзівку. Міг довго розповідати про кожну кам’яницю і кожну вулицю: «Тут жив парторг шахти Ольховатська на другому поверсі – Іван Іванович Кадочкін. Син його розбився на мотоциклі в 1976 році – п’яний був, а сам він помер від раку шлунку в 1979 році, а його дружина поїхала жити до брата в Воркуту…» І так він міг годинами розказувати…

    Останній раз я бачив Петровича в тій же Юзівці зовсім нещодавно. Пропустили ми по чарочці самогону, закусили сухарями з маргарином (традиція). Потім про те, про се, про Юзівку, про те, як «великий піф-паф» почався і що воно далі буде – про різне. По останнє велике поховання в Юзівці розмова просто не могла не зайти:

    - Петровичу, а як тобі остання велика яма?
    - А що? Чудово все пройшло, пишно, багато, яскраво. Свято було для людей, не часто таке влаштовують в Юзівці. Я ось що тобі скажу – частіше б влаштовували такі ями, і життя було б веселіше і цікавіше. Мені сподобалось навіть. Хоча, до моїх порад зовсім не прислухались, всі звичаї шахтарські забули, мене навіть слухати не захотіли. Я для цих шантрапістів ніхто… Багато що розчарувало. Багато що. Адже всі очікували, що заповіт Пашки-Телефона зачитають. Чекали, чекали, а заповіт так і не прочитали. Приховали його зумисно – я впевнений.
    - А Ви той заповіт бачили?
    - А як же не бачити? Бачив! Я ж з Пашкою-Телефоном разом бухав! Захоче він бухнути буало, тут же мені дзвонить – давай сюди, мовляв, Петровичу! Самогон є! Я бігом до нього, по стопарику одразу – буль! А потім «коксу» доріжку – це він так кокаїн коксом називав, давай, мовляв, Петровичу по доріжці на доріжку. Я йому, ти чого, Телефоне, я ж навіть тютюн не нюхаю, я тільки буль. Тоді він мені «кокс» до самогону насипає, я хлобись – і пішла справа. Щедра в нього душа була – шахтарів, а друзів особливо, завжди кокаїном пригощав. А порошок то дорогий, не дешевий. А на ліфті як він покатався! Ніхто так у Юзівці ще на ліфті не катався! Сказав: «Ех, прокачу!», а потім: «Поїхали!» І – ба-ба-бах! Ото вже поїзка була! Куди там Гагаріну! Веселий він був хлопець Пашка-Телефон! Нудьги він не любив страшенно. Бувало на фронті все затихло, нудьга неймовірна, так він з мінометів спочатку по чужим, потім по своїм, потім по місту, щоб мирні теж не нудьгували, щоб їм веселіше було. І пішла веселуха! І пішло гуляння! А він ірже як кінь, все йому весело. Попів він не любив і в Бога не вірив. Зловить, інколи, попа, бороду йому запальничкою припалить, потім гранату за рясу засуне – жарти в нього такі були. І дивак він був великий. У нього в бліндажі портрет висів – козла з мордою на людську схожу, а навколо нього п’ятикутна зірка догори ногами. Так він часом нап’ється, портрет той дівиці оголеній до рук дасть, а сам поклони б’є. Дивак!
    - А про заповіт ви знаєте?
    - А як же інакше! Знаю! Заповідав він, щоб поклали йому до труни чи до могили ящик горілки і пакет кокаїну. Ех, не виконали останню волю покійного! Пошкодували! І я то знаю, що горілку купили і кокаїн теж, а потім все собі заникали. Такі от вони нинішні. Не те, що Клімка Ворошилов. Крім того, Телефон заповідав, щоб на його останню путь цистерну самогону привезли, або хоча б діжку і всіх безкоштовно пригощали. Теж пошкодували. Крім того, покійний хотів, щоб на його могилі жертву принесли – немовлятко зарізали і кров’ю могилу скропили. Можна було б волю покійного виконати – донецькі баби ще понароджують. Не захотіли…
    - А звичаї то які були порушені? Як би Ви те поховання влаштували?
    - По перше, якщо вже вирішили ховати Телефона на землі шахтарській, а не в Росії, треба було ховати по звичаям шахтарським. Є такий звичай – якщо шахтар у ліфті від вибуху загмнув і його розірвало, то прийнято було замість нього ховати ляльку, а залишки його тіла згодувати птахам чи собакам – як на Тибеті, щоб швидше колесо сансари обернулось, і швидше його душа втілилась в іншу живу істоту. І потрібно було в цьому конкретному випадку осиковий кілок йому до грудей забити. Ярозумію, що з ліфту його частинами виймали, але все одно, можна було зшити і осиновий кілок в серце забити. Тоді він би знайшов спокій і з того світу би не приходив. А то буде тепер блукати шахтарськими селищами і в людей кров пити…

    Петрович засумував і дивився в одну точку, споглядаючи щось мені не видиме. А за вікном шуміла Юзівка – моє місто…

    Петрович зітхнув, підвівся (час, мовляв, прощатися) і сказав:

    - У мене тут зі своєї старої роботи трохи динаміту лишилося – старий запас. Піду його на колію покладу. Разом з оцим шнуром. Мені той динаміт все одно не потрібен. А там поїзд має з Росії приїхати з танками та військовими – яма велика буде…


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -