Хтось викинув величезне дзеркало (я побачив його на світанку), і воно лежало цілісінький день під залізним фарбованим парканом і відображало Небо – синє з білими неохайними хмарами і шматок задуманої вулиці – ніби відгризений тріщиною з часопростору. У цьому відображеному шматку міста людей і машин були квітучі черешні, на одну з яких щоранку сідали дві ворони (чорні серед білого цвіту) і вели довгу гортанну розмову про весну. Споглядаючи такі швидкоплинні світанки я подумав, що серед літераторів чорних літер були і є люди-дзеркала (не кажу свічада – не зрозуміють). У цих дзеркалах відображалась епоха з усіма її барвами (навіть темними як ніч) та плинними тінями. Таким дзеркалом доби проторенесансу був Франческо Петрарка. Проторенесанс – це доба світлої печалі, де, як не в його сонетах шукати цієї журби? «Мій пан, чиєї влади незборимої, противитись не стане смертних сил…» Ні, це чисто проторенесансний фаталізм – тут немає і тіні готики – цього останнього резюме середньовіччя. Дзеркалом готики був Тома Аквінський – учень алхіміка, хоча поетом його я називати боюсь. Справжні поети ніколи не кликали до хрестових походів. Петрарка сам себе вважав Прометеєм, що добровільно заховав свій вогонь в лампаду. Джованні Боккаччо – його необачний сучасник – це зовсім не дзеркало (як думали гімназисти ХІХ століття), і навіть не сатирик. Його твори і не зла іронія, і не жорстока пародія на сучасність. Боккаччо – це випадкова реінкарнація Лукіана: агонію середньовіччя він переплутав з агонією античності. У Львові та Черкасах Данте та Боккаччо читають, а книги Петрарки, так, гортають. Хоча я знав одного дивака з Луцька, що Петрарку справді читав. Але його Петрарка цікавив виключно як сучасник Ольгерда, не більше. І він марно шукав в його сонетах згадки про Велике Князівство Литовське, намагаючись зрозуміти, чому цю фантастичну державу оминула Чорна Смерть (хоча б частково). У XVIII столітті таким дзеркалом епохи був лише Джакомо Казанова. Всі інші або випереджали свій надміру естетичний і механістичний час, або безнадійно відставали від нього. Про Григорія Сковороду я тут мовчу – він був не від світу сього, тому дзеркалом бути не міг. У класичній Японії дзеркалом своєї епохи був тільки Мацуо Басьо. І все. «Солом’яний плащ мавпи» виявився дзеркалом, а не ірраціональною конструкцією. «Без правди немає поезії» - тому. Ну, справді не вважати ж дзеркалом епохи Хоші Сайґьо, що в своїх творах мандрував в потойбічний світ, чи Мурасакі Сікібу, що зображала людей, які абсолютно не розуміли, де і коли вони живуть, і світ поза їхніми мистецькими переживаннями ніби не існував. В Японії ХХ століття таким дзеркалом епохи був тільки Сюгаро Ямомото. ХХ століття направду стало «вулицею без сезону», де люди живуть у світі власних ілюзій і торгують дірявими човнами, які ніколи не попливуть. Акутагава Рюноске вважав себе ідіотом і не помічав очевидного, намагався зрозуміти людську душу блукаючи в нетрях минулого, а Юкіо Місіма спалював неіснуючі храми, в яких ніколи не було жодного дзеркала: лезо катани – погане дзеркало, у ньому відображається або богиня Сонця Аматерасу або сама пані Смерть. Не більше. І не тому, що це лезо надто вузьке чи не досить відполіроване. Поголитися можна зазираючи саме туди. Місіма це зрозумів – і то вчасно. В Європі ХХ століття єдиним дзеркалом епохи був Джеймс Джойс. До того ж усвідомленим дзеркалом. Треба було мати неабияку самовпевненість, що сказати прямо: так, я дзеркало епохи. І борони вас Боже його розбивати. Всі інші літератори вигадували свої світи, замість того, щоб відображати сучасний їм світ. Журналістика ХХ століття перетворилася в фантазії на тему або на зображення Утопії чи Антиутопії, які не в майбутньому, а нині. Що вже казати про красне письмо. Ернест Хемінгуей був останнім лицарем епохи модерн, а лицар не може бути дзеркалом – скільки не поліруй його обладунки. Редьярд Кіплінг вигадував світ сильних чоловіків, що після інженера Семюела Кольта було анахронізмом. Анрі Барбюс, Еріх Ремарк, Скотт Фіцджеральд хотіли стати такими дзеркалами, але в ці дзеркала ніхто не зазирнув, а хто зазирнув, не повірив, вони стали замальованими дзеркалами. Література ХХІ століття рухається по інерції: всі продовжують вважати, що постмодернізм себе ще не вичерпав, хоча це не так, і що новий літературний напрямок ось-ось народиться, а воно все ніяк. І яке там дзеркало – сучасність надто божевільна. А хто захоче поставити дзеркало перед божевільним?

Я вже кілька годин думаю тільки про одне: хто ця людина, що викинула велетенське дзеркало? Те що це поет – я не сумніваюсь. Він, певно, зрозумів, що не варто в нього зазирати шукаючи відповіді на вічні питання – дзеркалом не зазирнеш собі в душу. Нехай воно відображає весну і випадкові перехожі бачать у ньому Небо – бо їм ліньки піднімати до гори очі. Я не наважився підійти до цього дзеркала вночі, коли молодий місяць був саме в сузір’ї Тільця. Я просто знаю хто зазирає в це дзеркало вночі, коли сили зла панують на цій нещасній землі нероздільно.

У їхньому місті спорудили пам’ятник. Точніше навіть не спорудили і не поставили, а звели. І навіть не пам’ятник, а монумент. Пам’ятник Кату. Великий такий і гарний. Відлитий із бронзи – з червонуватим відтінком. Постамент нагадує плаху - як і належить, дуже навіть. А сам пам’ятник – Кат, тобто – такий мужній, впевнений у собі, мускулистий – справжній тамбовський мужик, погляд іскристий, сталевий, сорочка навстіж (душа теж), рукави засукані (як у майстра), сокира в руках величезна. Краса, та й годі. І напис золотими літерами по колу: «Кату від вдячного російського народу». Пам'ятник спорудили на липовій алеї. У них у місті взагалі люблять липу дуже. Все у них липове - і чай п’ють липовий, і мед на базарі липовий, і в храмах у них іконостас липовий, і пряники теж - з липовим медом. І навіть у губернатора прізвище Липовий. І подумалося мені, що й держак до сокири Кату найліпше вирізати з липи. Може й не такий міцний буде як із дубу, і не такий зручний як із клену чи з горіху, але їм би тільки держак пошукати та змайструвати його для страти Петровської – поламається, так інший тут же новий змайструють.

До пам’ятника приводять діточок – школярів особливо неспокійних. Діти несуть квіти – червоні гвоздики – прямо до підніжжя плахи кладуть. І у всіх дітлахів при цьому на шиї червона ганчірочка зав’язана – для нагадування. Діти шиї витягують – ніби вправляються. А вчитель відразу з оповіданням повчальним: «Кат – це рятівник землі російської. На катах Росія й тримається. І якби не Кат – пропали б ми усі ні за цапову душу! На Ката одна надія і сподівання!» Музика при цьому така святкова й урочиста. Дія це відбувається на День Ката або на Свято Сокири - після народної гулянки.

Діти, яких приводять до пам’ятника наставники, поділяються на дві категорії. Одним вчителі кажуть: «Ось виростите – теж катами будете! Беріть приклад!» А іншим – вони й на зріст нижчі, і «накачані» не так, та й очкарики здебільшого – так їм інше кажуть: «Усі ми повинні як один готові бути – якщо треба, якщо Батьківщина скаже – так на плаху піти за Росію нашу, за ідеали наші... Бо треба так... Тому шиї заздалегідь тренуйте, вправляйтеся – щоб на плаху голову схилити... »

Пам’ятник став окрасою міста – так пишаються цим монументом громадяни, так люблять цей пам’ятник – просто душі своєї не відчувають! Чи то в тілі, чи то взагалі. Навіть герб міський змінили – тепер там красуються Кат, дві сокири, плаха, ланцюги і так все це у колосках золотистих і стрічках червоних. Хочуть навіть оте місто на Палачеськ перейменувати.

У них навіть медичне училище імені Ката. Там медсестри майбутні навчаються лікувати хворих методом кровопускання. А в церкві їхній ікона є: там замість Христа образ Ката зобразили. У такому ореолі він там з сокирою в сонмі серафимів. Народ богомольний до тої ікони припадає, цілує образ чудотворний, від суєтного життя земного звільняючий. В університеті місцевому на історичному факультеті курс лекцій започаткували: «Історія катівського ремесла». Музей краєзнавчий переробили в «Музей катувань і страт» – відкрито з ранку до вечора без вихідних.

І ритуал зустрічі Нового року на дитячих ранках змінився. Нині в них замість Діда Мороза до дітлахів запрошують Ката. Вихователька біля ялинки збирає дітлахів - хто в костюмі утопленика, хто шибеника, хто в’язня і з усмішкою: «Діти, а давайте покличемо Ката! А то без Ката Новий рік до нас не прийде!» І всі діти хором: «Кате! Кате!» І виходить він весь у червоному балахоні, тільки прорізи для очей, руки волохаті, хромові чоботи, сокира в руках і мішок мотузкою зав’язаний. А з ним дівчина бліда вся в білому та з косою. І Кат дітлахам: «Дітки! А хто нині хоче померти?» А все дружно: «Я! Я!» І Кат їм із мішка подарунки – кому труну іграшкову, кому мило та мотузку, кому камінь на шию…

Нещодавно приїхав до їхнього міста Старий Контрабандист. Так, у гості. Навіть не по справах. Посидів він з друзями, поохали вони, побалакали, перекинули склянки з рідиною прозорою в горлянки (поки що цілі), а він їм (як старим друзям) таке ось: «Культ Ката в цьому місті чужий. Не тутешній. Його сюди завезли. Контрабандою. З країни однієї туманної вандальської, де нині вбивати людей, стало вже не модно. Не потрібний він там став. Його за безцінь купили і в старій валізі порваній притоварили. Культ прижився – народу сподобалося, тим, хто має владу особливо. Залишається тільки дивуватися… Шкода, що нічого хорошого в мене контрабандою привести до цього міста не виходить. Навички вже не ті – з роками втрачаю форму…»

2014

Читаючи черговий опус Д. Б. я наштовхнувся на фразу: «… Ви можете скільки завгодно критикувати Джойса…». І тут я подумав: а чому б мені і не покритикувати Джойса? Рознести в пух і прах його «Улісса», цеглину на цеглині не лишити від його «Поминок за Фіннеганом». Руки почали свербіти (а це завжди до нових текстів – вірна прикмета), білий папір на столі виглядав спокусливо – просто волів забарвитись чорними літерами. Я навіть на мить забув, що кожен текст – це вигнання з раю. Особливо текст критичний. Крім того мене давно муляла одна фраза Джойса про Ірландію, муляла, наче цвях у старих гірських черевиках. Чому я так балансував, особливо рік тому, між захопленням і неприйняттям, читаючи «Улісса», співставляючи його оригінал з різними незачесаними перекладами деякими європейськими і не зовсім мовами. Чому? Мені навіть захотілось зазирнути собі в душу (хоча б по Фройду). Може тому, що я сам стільки разів хотів померти за Ірландію і то вже? Чи може тому, що блукати вулицями Дубліна найближчі роки мені судилося тільки на сторінках «Улісса»? Навряд. Я ж то завжди прекрасно розумів, що Джеймс Джойс – це одночасно і Йоганн фон Гете і Фауст, що синхронно задають Богу одне і теж запитання ірландською мовою, на яке немає відповіді. І от зміцнившись як старий дуб у цьому намірі, навіть покректавши над листком білого паперу, бавлячись синьою авторучкою, я для початку вирішив винести сміття – з хати. А заодно з власної голови. Зібравши старі пошматовані папери, обгортки від цукерок, якісь записники з позаторішніми розкладами лекцій з арахнології, подерті шкарпетки і порожні коробки від прального порошку, порожні пляшки з-під «Джеймсона» та «Роси Тулламору» в чорний мішок, я вирушив до найближчого стійбища сміттєвих контейнерів, де вони зібрались, як мамонти на водопій талої води льодовика. Не встиг я звільнитися від непотребу, як зітнувся очима з місцевим безхатьком, що любив на цьому смітнику пошукати чогось цікавого. Його в нашому районі всі називали Гамлетом, особливо пенсіонерки. Чому – не знаю. Певно, був якийсь шекспірівський епізод в його біографії. Подивившись мені в очі він єхидно промовив: «Джойса зібрались критикувати? Ось повідомлю куди слід!» Мене ніби струмом вдарило: а раптом він і справді напише про це в Спілку письменників Ірландії? Що тоді робити мені зі своєю репутацією алхіміка? Поплівся я додому – все тою ж бруківкою – мокрою і сірою, австрійською. Ледве підіймаючи важкі ноги. Поверхнею дороги човгав довгою березовою мітлою наш двірник Митрофан – фанат Мітри і чистоти помислів. Змірявши мене поглядом, зневажливо оцінивши мої стоптані черевики він промовив: «А ще Джойса зібрався критикувати… Писака!» Додому прийшов я просто «ніякий». Як та сова у дитячій казці про сірого кролика. Мій кіт (якого чисто випадково теж звати Улісс) подивився на мене своїми великими темними задумливими очима, в яких я прочитав: «Джойса, значить, критикуємо? Краще б дав мені трохи поїсти…» А ти хоч, що в тому розумієш? Що тобі література? Тобі тільки біля батареї опалення грітися і сонети Петрарки слухати. Що тобі той смарагдовий острів? Думаєш там більше шанують котів, аніж тут? Даремно. Я вже зовсім було заспокоївся, аж тут телефон – дзвінок лезом по свідомості. Беру слухавку – шеф: «Читав я Ваш річний звіт по науці. Жахливо. А ще й Джойса, значить, критикуємо…» Я щось пробелькотів, невиразне, мовляв, перероблю і кинув слухавку – змовились вони всі, чи що? А тут іще кава невчасно закінчилась. Не пити ж мені в четвер какао! Вдягнувши смугасту краватку і плащ (який не який) я подибав до найближчої кав’ярні «Квазімодо», де варили досить порядну колумбійську каву по-мексиканськи. На мою фразу: «Одне горнятко американо!» бариста кивнув головою і кинув: «А Джойс що Вам поганого зробив? Чи може Ви просто не поціновувач хорошого віскі?» Попиваючи каву і замовивши ще одне горнятко – цього разу кави по-ірландськи я думав: «А справді? Хто я такий щоб критикувати Джойса?» Ми можемо нескінченно сміятися з його «Поминок за Фіннеганом», але приїхавши до Дубліна, зробивши кілька кроків будь-якою з його вулиць, ми обов’язково наштовхнемось на паб. Де будемо так само смакувати «Гіннесс» як робив це Леопольд Блум.

(Повість про тілорухи)

Намір у мене з’явився – твердий та незламний – здійснити пересування в часопросторі, а тому направив я стопи свої в перспективний заклад векторності. Зовсім було отримав я дозвіл на пересування, як до мене зволив підійти доброчений громадянин. І підійшовши запитав:
- А чи любитель Ви, хороша людино, здійснювати тілорухи?
- А які саме тілорухи Вас цікавити хочуть? Бо тілорухи різні бувають, зауважу Вам і хочу сказати. Тілорухи якої частини мого тіла мали Ви на увазі в інтересі своєму утримувати?
- Та, знаєте, мене цікавлять тілорухи взагалі. А не зокрема.
- Дозволю тоді я собі Вас запитати: а з якою метою Ви цікавитеся моїми тілорухами?
- З найневиннішою і найпрекраснішою метою.
- Але в цьому я не сумніваюся, бо я побачив, що Ви громадянин доброчесний.
- Це як Ви побачили? Це за якими такими непрямими чи прямими ознаками Ви цей висновок зробити вирішили? Зауважу, що правильний висновок. Дуже вірний і шляхетний.
- Та за різними ознаками - різноманітними, навіть можна сказати. Ось Ваші окуляри. І ось Ваш капелюх. Такі предмети на голові розміщені свідчать про доброчесність та усвідомлення.
- Чудово! А очі то? Очі? Очі то мої Ви не помітили! А вони якраз доброчесні!
- Помітив і зауважив! Та сказати про це посоромився. Сором’язливий я дуже. До почервоніння обличчя навіть доходить інколи. А тут Ви про тілорухи заговорили. Я вже, знаєте, про натяки подумав і до підтекстів різних у роздумах своїх дійшов, і про метафори та символи уявив.
- А ось це Ви дарма, чоловіче, дармесенько дуже. Не слід про підтексти думати щось! З набожністю це не сумісно! Натяки, вони різні бувають! Ось говорить людина про доброчинність і вірність Самому, а натякає на інше, часом навіть на тілоушкодження.
- Та невже???
- Вже! Я стикався з цим і не раз у своїй доброчинності.
- Слухайте-но, люб’язний громадянине, чи просвітлений Ви?
- А то як же! Просвітлений до неймовірності! До глибин! Так, що далі нікуди! Адже я космонавтом працюю, а космонавтам без просвітлення, ну, ніяк! До того ж сновидцем підробляю. А сновидцями лише просвітлених на роботу й беруть!
- Ой, перепрошую, як старе кенгуру, поцікавлюся: а Ви сновидець-гінеколог чи сновидець-андролог? А то, знаєте у мене до цього особливий дзвінковий інтерес є...
- Я сновидець-фертилізатор! Я уві сні, крім іншого, крім всіляких там істин прозрінь, ще й фертилізацію здійснюю. З Божою допомогою, звісно...
- Ов-ва, як цікаво! А я ось, нещодавно, фертилізувати у сні намірився, але здійснити це не зміг. Порадник мені потрібний хороший.
- Та це ж одразу! Це ми миттєво порадимо! Ось я до Самого днями прийшов, приніс я йому подарунок – далекобач-далекочуй роботи дивовижної. Ось, кажу, для Ваших клітин Сертолі, для Вашого гаметогенезу, кладіть, так би мовити, сюди Ваші гоноцити. А він, одразу, дякую, мовляв, радість велика в цьому дарі втілена, хороший Ви, мовляв, сновидець і космонавт, я б Вам не тільки свої гоноцити довірив, але навіть сам процес фертилізації, який особисто досі здійснював. Ось як! А ви ще сумнівалися, що я просвітлений!
- Та й не сумнівався я зовсім – це я так – для наочності переконався. Якщо людина хороша, то чому б і не переконатися!
- Це вірно! Впевнення завжди в задоволення втілюється! І дозволено, і навіть можна. Я ось вранці переконався, потім тілорухи здійснив і відразу доброчинність громадянина в мені запанувала.
Побачивши, що я безперечний абсолютно і навіть у міру доброчесний громадянин, розквітнув він як сакура в Едо навесні, коли місяць оповні, засіяв посмішкою Будди. Він зняв і протер свої запітнілі окуляри, задоволено, наче качка після сніданку, крякнув і уявив себе геометром.
- Добрячий, Ви хлопче, рушій! А я, знаєте, у часопросторі хотів переміститися.
- Так ось навіщо Ви в заклад векторності завітали! А я то думав...
- Що думали? Що я носій вмістилища речей?
- Я думав, що Ви втілювач мрій. Це якщо відверто... Це так між нами, звісно...
- Та, Боже борони! Та я нікому! Нікому! Я – могила! Я навіть тілорухи... Хоч зараз...
- Зараз не треба. Краще у сновидіннях.
- І то правда. Ви, якось, у мої сновидіння заходьте. Ви людина хороша, а хороші люди в моїх сновидіннях потрібні. Мушу попрощатися з Вами, громадянине міста снів. Бо мій часопросторний пересувач гуде. Векторність настала.
- Тілорухайтесь, громадянине!
- Тілорухаюсь!
І він розчинився у морі людей. Я дивився на його синій в чорну смужку «пінджак» з великими капловухими кишенями, на виблискування його окулярів-маяків, бачив, як він затесався в натовп, розчинився в ньому, як розчиняються зайці в зеленій траві.

2010

У Покровську Слободу прилетіли бджоли – нетутешні, індійські, з блискучими синюватими крилами. Місцевий рудий пасічник особливо цьому зрадів, бо він трепетно поважав бджіл. Хоча ставився він до них якось улесливо і по-лакейськи: «Бджілки-панянки прилетіли, знаєте…» Це він говорив аптекарям-алхімікам з набережної вулиці. Наче здогадувався, що мед вони використовують для пошуку панацеї та філософського каменю – таємно, в підпіллі. Але вони чи то не вірили, чи уявляли глибоководну зневіру і говорили коням орловської породи: «Вйо-вйо!». Залітні бджоли закусали до смерті трьох забрід – селян-косарів із Псковської губернії. Але (знов але! Знову! О, Пандора спокусниця!) рудий пасічник тих селян анітрохи не жалів. І причиною цього була зовсім не його одвічна слобідська меланхолія, а спогад – свіжий як пахуча слива. Якось гуляючи болотцем забуття рудий пасічник підслухав ненароком необережну розмову тих селян-личакоступів. Говорили вони (точніше онѣ, бо ці хлібороби - жителі еона щелепоротих), що прийшли вони сюди косити не траву, а зірки, а Сонце вони зріжуть як яблуко, і впаде воно на зело небуття, а Місяць погасять як ліхтар. І настане загальна вічна пітьма. Місцевий – знову ж таки покровський архіпастир Аквілоній (у світському житті Прокіп Полузадов) відслужив за тими селянами заупокійний молебень у церковці-зітхальниці, зиркаючи маленькими злими очима на ікону Миколи Антіохійського. А рудий пасічник мізантропом не був. Вечорами він любив розмірковувати про твори Плутарха, казав, що Гіперборея – це зовсім не біом холоду, а втілення світового зла. Але йому ніхто не вірив. Односельці особливо. Під час чергового прильоту індійських кусючих бджіл архіпоп Аквілоній бив у дзвони – голосно і протяжно, ніби закликаючи Перуна вибухнути блискавками над похмурою та сонною річкою Ра. Хто він, цей чернець-недоук? Невже кульгавий маленький демон Калі-юги? Рудий пасічник крім бджіл любив вирощувати синій льон і прясти з його м’яких волокон нитку долі. Тканина із тої пряжі виходила тонка, оксамитова, рожева. Настільки рожева, що трудівниця Авдотія (родом із заволокської чуді) вигукувала: «Навіщо?!» Багато хто в Слободі пам’ятає про газету «Північна бджола», що видавалася в Невограді Ладозькому загоном писарів-всезнайок, але мало хто знає, що була ще південна бджола – дзижкуча та медоносна, що живе в кронах дерев Громовержця. Південні породи бджіл більш вітряні – виховував їх не Борей, а Зефір. І мед у них солодший, і цілують вони сонні квіти наперстянки гаряче. І гудуть над іржавими ключами від ризниці дзвінко й музично, зовсім не так басисто, як їхні північні убогі побратими. Місцеві розкольники-старовіри зустрічали залітних південних бджіл хлібом-сіллю притупуючи ногами в такт дзвону лугових квітів-дзвіночків. Безпопівці у чоботях-велетнях – вони бджіл розуміють шляхетно. Будь-яких, навіть кудлатих. Рудий пасічник любив читати їхні важкі темні книги, ніби не читав зовсім, а плакав над роками псалмів.

Одразу скажу, що про тринадцятого президента Росії Івана Івановича Гриботоропова я знаю дуже і дуже мало. Крім загальновідомого та загальновизнаного мені мало що є сказати, дорогі мої читачі і писаки. І все таки я вважав своїм обов’язком… Ні, не те… Важко мені пояснити, чому я вирішив написати оцей нарис. Те, що я вчився з ним в одному класі – це ж не причина і не виправдання мого такого дивного нині бажання взятися за перо. І те, що я зустрів його в Парижі після закінчення (доволі успішного і невибагливого) другого курсу Сорбонни – адже теж не причина, погодьтесь. І навіщо все це розповідати? Навіщо створювати ще один текст? І про кого? Адже у Світі, у Всесвіті нашому скорботному і безмежному існує тільки один текст. Інше так, шматочки…

І все-таки. Насмілюсь висловити певні спогади і домалювати портрет – нехай для істориків прийдешнього. Бо нині мало хто згадує його – державного мужа, обранця народу. Багато хто взагалі хоче кинути його ім’я в безодню забуття. А дарма. Кожен правитель цікавий, бо епоха відображається в ньому як у дзеркалі.

Пам’ятаю його школярем. Вчився він у нашому класі звичайної костромської школи (нині назавжди зачиненої) починаючи з десятирічного віку. Пам’ятаю його лису голову, що височіла і крутилася над третьою партою, пам’ятаю вчителя географії Стеозора Марковича Теплостанова, що любив лускати пальцями по цій лисій голові кольору мармуру на світанку, а іноді не тільки пальцем, але і указкою легко вдаряв по цій кулі, що виблискувала в задушливому шкільному повітрі, і при цьому вчитель науки про Землю вигукував: «Ах ти глобус китайський!» Чому його приплюснута і ледь прищава лисина нагадала йому глобус – Бог його знає. Ніяких материків на цій лисині не було. Хоча якось Ваня (назву його Ваня, бо в ті далекі часи ніхто навіть подумати не міг, що цьому «замухришці» та «чмошнику» судилось стати президентом Росії), коли він заснув на уроці красномовства, йому товариші-школярі намалювали на лисій голові контури Америки та Євразії синім маркером. Але це було набагато пізніше, коли Стеозор Маркович вже помер отруївшись одеколоном. Ходили по місту Саратову вперті чутки, що Іван Іванович Гриботропов полисів ще в дитинстві від передозування клеозонідом – популярним в той час серед підлітків наркотиком. Але це неправда. Це у нього спадкове. Його татусь полисів, коли цьому патріарху було ледве сім років від часу його появи на світ. І мама в нього теж була лисою з підліткового віку. У школі, а потім і в поліцейській академії Ваньку (ой, пробачте, Івана Івановича) називали Лисим і малювали на стінах на нього образливі карикатури, на яких зображали лисого чоловічка з величезним «хазяйством», що волочиться по землі.

Вчився Ванька погано, але були предмети, які він любив безтямно – це схоластика, логіка та чистопис – краснописання. Закон Божий він прогулював регулярно, за що був неодноразово караний різками – був годований «березовою кашею», якою щедро його частував батюшка Федір – старий бородатий монах-розстрига. З товаришами Ванька спілкувався мало, він був замкнутим і мовчазним. Навіть коли його на перервах кликали понюхати ацетону – він ніяково відмовлявся, мовляв, «я від ацетону стаю надто сентиментальним…» У регбі на фізкультурі він теж грати не любив, навіть коли йому подарували форму яскраво-синього кольору. Дружив він тільки з Сергійком Люборуковим. Дружив несамовито, шалено. Чутки приписували цим друзям юнацьке велике і чисте гомосексуальне кохання, але я щодо цього сумніваюсь. У компаніях, де любив крутитися Сергійко у своєму плямистому піджаку, Ванька любив розказувати непристойні анекдоти про Наполеона Бонапарта, які часом викликали сміх – зовсім не завдяки змісту оповідки, а завдяки манері викладу.

Чим він займався після школи (яку він закінчив прикро, але не жахливо) – я не знаю. Офіційні біографи писали, що він вчився в Астраханському метафізичному університеті імені Петра та Марфи на кафедрі містичної онтології факультету окультних наук, але я щодо цього сумніваюсь. У ті роки цей університет ще не був відкритий – тут біографи схибили. Злі язики говорили, що він після школи сім років груші оббивав і постійно клянчив у татуся якусь копійчину, але це неправда. Никанор Довгоп’ятов (а він його земляк) казав, що Іван Іванович влаштувався на службу в поліцію по знайомству – у відділ боротьби з нетрудовою содомією. І я схильний цьому вірити.

У Парижі я зустрів його випадково. Тоді я завершив навчання на другому курсі Сорбонни і ми з товаришами святкували успішне завершення цього етапу буття спудеїв веселим гульбищем. Побачив я Івана Гриботропова – тоді ще молоду людину біля паризького закладу культури «Мулен Руж». Він мене не впізнав. Може тому, що був не один – з дамою. Іван був хмільним (певно, він паризького повітря). Його дама була «під шофе», вимахувала сумочкою і репетувала: «Чий чоловік? Чий чоловік? Як? Нічий? Таксі! Таксі!» А Іван Гриботропов розстелив перед собою прямо на тротуарі карту Росії – його просто вертало на батьківщину.

Для багатьох людей обрання його президентом Росії та Великим Гарантом Федерації було несподіванкою. Навіть для мене. Пам’ятаю, як я, почувши від глашатая на площі в Липецьку про цю подію, я дуже здивувався: «Як? Отой Ванька дурник? І президентом нашим? Не може бути!» Але потім став сприймати це як належне і закономірне. Різне в ті роки в Росії дивувало і лякало. Казали, що правління його буде нещасливим. Мовляв, тринадцятий президент, число страшне, зловісне, віщує біду. Мовляв, судилось йому стати останнім президентом Росії, а потім і сама Росія, а може і весь Всесвіт кануть у Небуття. Але як бачимо, нічого такого не відбулося. Більше того, Росія приросла територіями – в час його правління до Росії було вдруге приєднано Велике Князівство Перм на правах конфедерата, Алтайське Ханство ввійшло до Монгольського Степового Союзу. Була зміцнена армія – потішні війська були ліквідовані, в озброєнні гренадерів алебарди були замінені на моргенштерни, а полки лучників були озброєні арбалетами. Він заснував новий рід військ – до того не бачений – велосипедні війська, які здобули собі незгасну у віках славу в битві під Нижнім Новгородом з повстанцями-прогресистами. Всі тоді боялися, що він погодиться на перейменування країни під тиском ісламського лоббі, і Росія буде називатись не Росія, а Союз Ісламських Імаматів. Але цього не відбувалось. Хоча, намагаючись уникнути перевороту він пішов на компроміс. Назву країни замінили на Російську Федерацію Золотої Орди, що викликало загальну радість народу та розчулення в колах аристократів.

Багато хто його схиляв (особливо під час другого президентського терміну) до проголошення Ісламу державною релігією Росії і проголошення Ісламської Федерації Росії. Але від цього він рішуче відмовився і був у цьому рішенні стійкий до кінця. Він тільки дозволив перейменувати Державну Думу в Бююк Девлет Курултай і переселив богомилів та молокан до Вологодського улусу. Мало, хто знає, що причиною цього була не політична сліпота і недалекоглядність, а віросповідання. Іван Іванович був даосом, або як нині прийнято говорити даосистом. Він таємно відвідував даоський храм в Оренбурзі і тримав біля себе постійно китайського ворожбита, приносив пожертви Небу і Землі у даоському домі молитви у Воронежі, вечорами читав Лао-Цзи та медитував. Вживання в їжу комах він суворо регламентував, дозволив польоти на повітряних кулях в Симбірській губернії, заборонив випускати вітри в суспільних рестораціях спеціальним указом. Філософів – цих любомудрів, що баламутять народ, він з Москви вигнав. Публічні страти ворогів народу він заборонив, а тілесні покарання дозволив застосовувати лише до людей, що не мають громадянства Росії. Виступи мемів – чужі звичаям і розумінню народу він обмежив приватними театрами. Посади мерів міст він зробив спадковими, а вільним містам дозволив обрання магістратів. Православ’я – це зловісне диявольське марновірство він заборонив, а потім і зовсім викоренив. Хлистам він дозволив обирати патріарха, а скопцям – митрополита. У Рибінську він встановив пам’ятник Заратустрі, а у Вишньому Волочку заснував конфуціанську семінарію. Діяльність народних трибунів він у всіх губернських містах поставив під контроль цензорів. Старі літературні колегії він розпустив, зате заснував нові – блискучі та незрівнянні. Він відновив чеканку вагомої золотої монети і підвищив платню легіонерам-преторіанцям. Видовища для народу він влаштовував різноманітні і незвичайні, але особливо він любив влаштовувати циркові вистави – настільки смішні, що двоє сенаторів на одному з виступів брянських клоунів померли від сміху. На одній з вистав народу були вперше показані бегемот та жирафа, а на іншій він особисто під час вистави давав вказівки акробатам та фокусникам. Він відновив роздачу хліба та солі народу в Тверській губернії, а в Царицинському улусі наказав після жертвоприношень роздавати народу м’ясо. Сенат нагородив його титулом «Батько народу» вже на третьому році правління. Від новорічного тріумфу він рішуче відмовився, але овації влаштовував пишні та яскраві. З усіх свят він найбільше шанував День космонавтики, святкував його незмінно в Тамбові на площі Тамбовського ліхтарника публічним бенкетом.

У державний гімн Росії він зробив розумні і доречні зміни: слова «Народу Отець» він замінив на «Великий Мудрець», а замість рядка «На безмежних просторах крокує ведмідь» поставив «Світло істини вічно горить». У державному гербі Росії він замінив зображення синього кита на малюнок триголового дракона як на символ єднання законодавчої, виконавчої та судової влади.

Щодо їжі він був скромний: любив білу рибу під маринадом, грецькі горіхи і м’ятні цукерки. З напоїв він віддавав перевагу ярославській брусничній бормотусі. Відвідував балет щоп’ятниці. Особливо любив виставу «Красуня та Красс» режисера Ігоря Бубєнчікова.

Поширюються вперті чутки та неоковирні анекдоти про його божевільні оргії, які він нібито влаштовував прямо в Кремлі, про його незчисленних фіктивних дружин і наложниць, але це все нерозумні примітивні міфи. Іван Іванович був однолюбом – єдиним його коханням на все життя був боязкий та сором’язливий юнак Андрій Полосатов. Старожили Москви ще пам’ятають пам’ятник цьому красеню, який Іван Іванович встановив на місці колишнього монумента Мініну та Пожарському після того як Андрій – це втілення небесної юнацької краси втопився випадково в річці Москва.

Смерть Івана Івановича була смертю праведника: він помер на своєму посту, в своєму робочому кабінеті в оточенні близьких друзів і вірних поплічників. Помер президент Гриботропов від апоплектичного удару. Його останніми словами були: «Кота мого не забудьте погодувати… Шоколадки хочеться дуже…» Ходили вперті чутки про табакерку, але ми нині знаємо, що все це злі вигадки ворогів. І табакерки ніякої не було. Президент Гриботропов взагалі не курив і навіть не нюхав. Навіть сухі мухомори він зневажав.

Нині простолюд ганьбить ім’я Івана Івановича Гриботропова, його пам’ятники всюди трощить і скидає, його мавзолей зруйнований, а його забальзамоване тіло було кинуте на поглинання акулам в Кенігсбергському океанаріумі. При цьому дві білих акули отруїлись і довелось навіть відкласти виставу «Погодуй акулу котлеткою» на два тижні. Його книжки спалюють публічно, а портрети топчуть копитами калмицьких верблюдів. А дарма. Історики майбутнього ще оцінять належним чином цього Великого Керманича, Президента Неосяжної, Вершителя Долі Народу – мого однокласника – Ваньку Лисого…

2013

Рукопис «Слова Мстислава Ізяславича» був знайдений у 1863 році в архівах православного жіночого Спасо-Єфросинівського монастиря в місті Полоцьку відомим на той час колекціонером, нумізматом, антикваром та знавцем старовини Інокентієм Опатою (1804 – 1882). Документ являв собою копію кінця XVII століття більш давнього рукопису, який по опосередкованим ознакам, мовним особливостям та стилістиці датували другою половиною XIV століття. Рукопис довгий час перебував в особистих колекціях І. Опати, не зберігся, пропав в часи громадянської війни, як і всі його колекції, але зберіглася копія копії яку зробив сам І. Опата для публікації документу в часописі «Київська старовина», що так і не було зроблено по незрозумілим причинам. Очевидно, рукопис не був написаний там і скопійований був не там – на час копіювання рукопису монастир належав ордену єзуїтів католицької церкви. І сумнівно, щоб там і тоді копіювали кириличні тексти. Як писав Казимир Брацлавський (1835 – 1890) текст потрапив в архів чи бібліотеку монастиря не пізніше 1690 року і текст був скопійований з оригіналу «південніше», тобто в одному з українських монастирів.

Щодо авторства документу думки істориків розходяться. Войцех Жолковський (1843 – 1902) вважав, що текст був написаний реальною історичною особою князівського роду – Мстиславом Ізяславичем, що на час написання тексту був військовим ватажком, командиром загону, що діяв у війську великого князя литовського і руського Ольгерда Гедиміновича (1296 – 1377) і брав участь у всіх його походах та битвах, належав до роду Ізяславичів Полоцьких. Але ніяких згадок про нього в історичних хроніках того часу ми не знаходимо, відповідно, не відомі ні деталі біографії автора ні роки його життя. Згідно альтернативної точки зору документ є фальсифікатом одного з ченців Києво-печерської лаври, що був прихильником Великого князівства Литовського і вороже ставився до Золотої Орди. Якщо припустити реальність військового ватажка Мстислава Ізяславича та його авторство тексту (чи авторство одного з воїнів його дружини), то, цілком можливо, що це реальна промова виголошена перед воїнами напередодні битви на Синіх Водах у 1362 році. Проте в тексті не вказано жодного історичного імені і жодного топоніму, тому це датування доволі гіпотетичне. Точно ми можемо судити тільки про час копіювання. Під текстом приписка: «Переписано скрипторієм Никифором (в миру Петром) Вишгородським в літо 7182».

Текст написаний староукраїнською мовою зі значними вкрапленнями старослов’янських архаїзмів, грецизмів та латинізмів – судячи по всьому автор тексту був освіченою для свого часу людиною і вживання латинських і грецьких слів вважав для себе нормальним.

Текст починається зі звертання «Братїє і дружино!», що, певно, лишалось в XIV столітті традиційним звертанням ватажка до воїнів. Далі автор говорить, що веде воїнів в похід за віру християнську проти «царства зла» - саме так він називає Золоту Орду – в тексті просто Орду, яку називає «темницею народів» і «темницею людей» - «затвор і поруб на люд», яка є «тать», тобто, державою, що живе грабіжництвом і злодійством, сіє на підвладних та сусідніх землях тільки горе, смерть, страждання, загрожує всьому світові, погрожує знищенням «християнському світу», тобто цивілізації. Автор розуміє під християнством цивілізацію взагалі. Золоту Орду автор називає дикістю, яка сіє навколо і несе світові тільки відсталість, бруд, бідність ширить навколо себе «царство тьми». Далі автор переходить на особу хана Золотої Орди, якого називає терміном «цар» або «цар поганський». Автор говорить, що влада його не від Бога, а від нечистого, що не «цар» він а «узурпатор». Тут ми зустрічаємо найдавніше використання в слов’янських джерелах цього терміну та ще й саме в такому розумінні. Судячи по всьому автор має на увазі хана Кільдібека. Його він називає «злим карликом» - він «зєл куц тать», що остаточно збожеволів – він «безумний луд», а його тіуни та баскаки наслідують його жорстоке безумство. Далі автор переходить в релігійну площину – говорить про те, що необхідно боронити істинне християнство, що церква яку хоче створити «цар зла» на підвладних землях, це «церква сатани» - «церква вельзевела», а не церква Христа. «Цар зла», на думку автора, порушив всі закони – і людські, і Божі, всі заповіді: творить собі жорстоких кумирів, яким приносить людські жертви, вбиває та окрадає як своїх підданих, так і навколишні народи, говорить тільки брехню – «лжу», він «блѧдословъ», людей перетворює на безсловесних рабів, катування використовує як страшну норму управління своєю державою, благословляє звірства власних вояків, прославляє катів - «спекуляторів». Автор говорить про те, що Орда і «скаредний цар зла» (якого він називає «паки Гог і Магог в одно лице», «людоїд» - «людоєдець», «андрофаг») руйнують християнські святині – «храми наші святі дали на глум», знищують книги – вони є ворогами Слова. Автор використовує термін «варвари», підкреслює, що ця війна – це не війна князів чи царів, це війна добра зі злом, Орда є втіленням зла, а він і воїни його дружини мусять боронити добро. І не за славу, не за військовою здобиччю, не за златом, не за свого князя вони йдуть вони в бій, а за волю – «воляту» та «слободу» і за саме життя людей – за «живот люду нашего».

З часу створення цього тексту пройшло як мінімум 660 років. Але текст дивує якоюсь свіжістю і яскравістю, цікавий світосприйманням людей Русі – таким відмінним від світобачення слуг Золотої Орди.

Нині День космонавтики, а про це ніхто і не згадав, ніхто й не пом’янув. Забули. Нібито і не було неоліту, нібито і плуг не винаходили довго та в муках, і воли не ревли під ярмом, тяжко орючи полиновий переліг першим дерев’яним зубом землі. Наче не малювали на глиняних глеках знаки Галактики і не мріяли літати між зорями в снах – вночі, після жертвоприношень, накликаючи дощ. Наче не називали зорі комонями Місяця і не дивились червневими ночами в зеніт у пошуках небесного Волопаса – тоді, ще до замріяної Русі, на цій землі нескінченності. Але ж всі ми хоч трохи космонавти! Багато хто визнає себе в душі Гагаріним, дивлячись на сковорідку з шиплячим маслом та рум’яними ароматними грінками, як на прообраз чорного зорельоту, що летить до злого червоного ока Оріона – Бетельгейзе. Всі, всі ми космонавти – всі – і поглиначі житніх канапок з докторською ковбасою, і зачаровані дзеркалом дівчата (а раптом там не тільки сліди губної помади, але й заграва туманності Андромеди?) – всі ми космонавти. Або астронавти. Це я про тих, хто перетнув Океан на лайнері уявляючи себе сучасним Уліссом (де ти був Одіссей?) Дехто з них прерії Іллінойсу називає синіми степами Сколотії, а дехто простори перикотиполя Оклахоми називає вітряною Тамбовщиною і мріє про ліхтарника та його ліхтар ночі (запалюйте, запалюйте, запалюйте!). Всі ми літаємо в Космос Далекий – хто у снах, марячи про душу, що покинула тіло в пошуках Абсолюту та Надбуття, хто наяву, розплющуючи очі назустріч безодні зоряного Неба – тоді, коли ніч особливо довга і темна, хто навпаки, заплющивши очі і слухаючи музику бачить сузір’я Кассіопеї – там, за межею галюцинацій. Літали в Космос ми всі – і в снах, і наяву, кожен зазирав в Небо – хоч раз у житті, хоч одного разу, хоча б по дорозі за клуню, коли він біг до вітру в селі, де живе бабуся (а вона теж космонавтка – вона теж зазирала щоранку в криницю з надією побачити в чорній понурій татарській воді відображення зірок). Ех, ви, забудьки! Забути – і про кого – про Юрія Гагаріна забути! Про цього Хлопця Великої Порожнечі! І сказати його тіні: «Пробач, Юра, ми все проїхали!» Про нього – про це смоленське втілення Ніла Армстронга забути! Але ж навіть ті, хто захопився творами Толкіна, живе в світі його казкових фентезі і спалює орків та гоблінів вогняним мечем помсти, хто надсилає маленькі ракети в іржаві консервні бляшанки з бомжами-мародерами. Ці месники теж космонавти! Вони теж люди мрії! Літайте, друзі, літайте! Світ ще не такий старий, як це здається, не виродився в пусте марення краба-самітника, не став фата морганою плісняви і маренням молі. Світ ще молодий, переживе нинішні беззоряні темні ночі гоголівської містики невського проспекту – світ ще подивиться в Небо очима повними сліз, очима чистими від божевілля і жаху буття. Буде дивитися вгору в пошуках зір мрії, зазирне в майбутнє, а не в понуру минувщину середньовіччя. Космос – це Воля, Свобода. Той, хто втратив Свободу літати не може, але вільних людей на Землі вистачає – і так буде завжди. Навіть в Дикому полі Золотої Орди та в холодній понурій Гіпербореї неволя, тюрма, духовне рабство тимчасові. А значить, люди будуть мріяти, будуть літати. Як Юра Гагарін – він же Ніл Армстронг. Ніл Армстронг взяв на Місяць тартан свого клану, Юрій Гагарін не взяв в Космос нічого, крім мрії про нірвану у Великій Порожнечі – основі всього сущого. Нинішнє затьмарення свідомості мільйонів людей ординським дурманом і монгольськими забобонами тимчасове. Космос чекає на нас. На нас – людей планети Земля.

Колись бородатий мисливець Хем писав: «Щось завершилось». Передчував, але не знав що. Ми тепер знаємо – довершилась епоха. Античність завершилась, померла, а ми і не помітили. І ви не помітили. Але то байка (не езопова). Найгірше те, що це не помітили філософи-скептики. Любомудри з вітряного Ріміні. Расени стали спогадом, а народ далі полюбляє бої гладіаторів. Тільки називає їх по іншому. Вже, мовляв, не ігрища. Вже, мовляв, то не релігія, то так – розвага. Ристалища комоней світу сього. Байдуже, що візничі стають місивом піску, плоті і крові. Під копитами тих же комоней. Бо чом не вершники? Вершники там – у третіх лавах (бо в перших старчики-сенатори). Читають Овідія та аплодують. І тицяють великим пальцем вниз. І слов’яни знову варвари (добре хоч не раби, принаймні не всі), а зі степів знову сунуть гуни. Аттіла ще не відає, що йому подарує зустріч з вихованою патриціянкою з першого Риму. Хороше виховання – воно назавжди. Ільдіко чи Юдит – тут головне виховання. Епоха – це вторинно, особливо коли мова йде про ложе. Про те, що середньовіччя почалося ніхто не зрозумів. Навіть Аніцій Боецій. А вже кому-кому, а цьому знавцю музики майбутнього – йому то епоха відкрила своє потворне обличчя, яке сховала до часу непрозора вуаль. Великі Теодоріхи не любили філософії, малі чи мізерні Теодоріхи філософію просто ненавидять. Це тоді Теодоріхи бували великі. Нині, коли черговий раз прийшло нове середньовіччя Теодоріхи бувають тільки мізерні і жалюгідні. І від того ще більш огидні. Як прикро, що все постійно повторюється. Вже тисячі років одне й те саме – все повторюється, наче колесо крутиться. Наче ми не в історії, а на каруселі в парку розваг. Хочеться в Небо, а тут колесо. І знову візантійщина, знову треба проповідувати християнство. Знову імперія буде валитися як глиняний ідол бога Мардука – уламки будуть чавити всіх. Не тільки каліфів на годину. Оскар з клану О’Флахерті – клану розбійників, піратів, повстанців і відчайдух писав якось, що «в часи античності люди не мали одягу, в часи середньовіччя люди не мали тіла, а нині люди не мають душі». Цікаво, ось воно – нове середньовіччя почалося – знуву будуть люди без тіл? З голими душами? Приємно, що нині, на черговому повороті колеса настання нового середньовіччя передчували і навіть про це написали. Навіть 40 років тому – ще тоді, як воно тільки стукало в двері. А ще кажуть: «Стукайте і відчинять». Ось дехто і стукав. Ось ми і відчинили. Тоді, півтори тисячі років тому цього ніхто не відчув. За півстоліття до кінця прекрасної епохи думали, що античність буде тривати вічно. Ніхто нічого не передчував. 425 рік – якісь узурпатори, війни за владу, Папа Цилестин І, єретики-несторіани, імператор Флавій Теотозій ІІ, гуни, Бахрам V Гур вогнепоклонник. І жодного титана думки. Жодного поета. Чи може середньовіччя почалося раніше? Цікаво, а що скажуть історики майбутнього? Коли почалося нинішнє середньовіччя? Начебто і свідок я, але не збагну. Епоха нині почалася другосортна. І неосередньовіччя теж другосортне. Темрява, звісно, не така густа як тоді, все таки Епікура тоді забули і твори його втратили. А зараз – якщо такий з’явиться новий Епікур, то подумають, що то водій тролейбуса, а не філософ і будуть цитувати його на останніх зупинках. Суттєва відмінність нинішніх людей від людей VI століття по Христу в тому, що вони були відверті і послідовні у всьому, навіть у своїй саморобній темряві. Нині ж фальш. Якщо не в усьому, то в спокуті духу. Джером Девід Селінджер був правий – всюди фальш. Тільки він не знав, що жив напередодні великої фальші. Рано він замкнувся в бункері – він би відчув, як фальш густішає з року в рік, як перетворюється в фруктове желе з родзинкою.

Про середньовіччя писати легко – це була епоха, коли в неприкаяного і покраяного материка викраденої биком дівчини були відсутні сумніви, вони вважались якою вадою, мало не ганьбою. Люди (а чорні монахи зеленого острова особливо) перестали розуміти, що таке вада. Справжні вади, вони вважали вказівкою з потойбічного світу, а несправжні вади вигадували. Тому, хто пояснить мені навіщо це, я поставлю бронзовий пам’ятник в Аркадії, щоб він міг без єхидства і метафор сказати: «Et in Arcadia ego». Я чомусь впевнений, що першою птахою середньовіччя було не падіння Західної Римської імперії, а вбивство Гіпатії в 415 році. Юрба фанатиків, що знищує красу і мудрість – це вже чисто середньовічний феномен, це вам не вакханки з забутого міту, не Діоніс, що дарував радість, яку ніхто не зрозумів. Це поява отієї Sancta simplicitas – хмизу для вогнищ буде вистачати ще довго. І перегорнув останню сторінку античності і закрив недописану книгу послідовників Геродота зовсім не Юстиніан. Цю книгу остаточно закрила юстиніанова чума. Не було спроб втілити республіку Платона в реальність не тому, що цього ніхто не хотів, а тому, що ніхто про це навіть не думав – нікому було. Почалось то середньовіччя Аттілою, а закінчилось Кромвелем. Він то про ідеальну державу думав і навіть спробував втілити це в життя перерізавши і перевішавши третину населення Смарагдового острова. Значить все – середньовіччя завершилось. Знову популярні Утопії. У неосердньовіччі замість чуми маємо інші пошесті, які не так вбивають, як лякають, знищуючи не плоть, а дух.

Середньовіччя відрізнялось від античності в першу чергу тим, що в епоху агонії античності (Pax Romana) раби вмирали на потіху аристократії, а в Середньовіччя аристократи вмирали на потіху юрбі. Нині – в неосередньовіччі аристократія канула в Лету, але юрба жадає нових лицарських турнірів зі справжньою кров’ю, а не бутафорською фарбою шекспірівських театрів і не соком журавлини рухомих картинок братів Люм’єр. За відсутності лицарів юрба жадає бачити погибель аристократів духу. І то не на арені і не на ристалищі. Тут, біля бар’єру. І справжньої загибелі, не театральної, на очах злих однооких телекамер.

Але погодьтеся, в час приходу отого, попереднього середньовіччя світом правили велетні. Темні віки іноді народжують велетнів. Може це якось природа компенсує недолік поетів і художників. Загинути від рук правителя-велетня почесно. Нині ж, коли прийшло нове середньовіччя, світом намагаються правити карлики. Це огидно. Це образливо для людського духу. Особливо зараз, коли багато поетів замовкли або замовкають. Загинути від рук карлика соромно і прикро.

Можна було б очікувати нового Петрарку – час прискорюється, його ж недовго чекати, правда? Але Петрарка приходить після Данте Аліг’єрі, а він мусить конче спуститись до пекла, інакше нічого не вийде. І померти в Равенні – в цій останній столиці, в цьому post scriptum пишної Візантії. Пекло вже не в глибинах землі, воно тут, на поверхні, ми самі його створюємо. Замість Петрарки – на тобі, тримай – Чингісхан. Цього разу він грамотний – письменний, знає літери і вміє навіть скласти фрази до ладу. І замість опору нашестю – пародія на опір. На те воно і нео. Неоліт був в поті чола. Неоген гуркотів тупотом копит в степах. Неофіт горів серцем. А неосередньовіччя – пародія на середньовіччя. Свого роду постсередньовіччя якщо хочете. Дай то, Боже, щоб то була висока пародія. Саме в епоху середньовіччя, десь в часи папи Григорія Великого ввійшли в буття селищ людей дзвони. Нині знову гудуть над Землею і над Сарматією зокрема дзвони. І згадуючи того ж бородатого Хема та Джона Донна знову процитуємо: «Не питай за ким гудить дзвін. Двін гудить за тобою…» У часи Джона Донна дзвін гудів за епохою середньовіччя – епохою лицарства, королів, пишних титулів, мечів та гонору. Нині дзвін гудить за епохою Ренесансу та Просвіти. Дзвін гудить за кожним з нас – бо ми були дітьми тої епохи, що пішла остаточно в небуття, в спогади старих підсліпуватих бібліотекарів.

На Русі і в оточуючих слов’янських та чудських землях річки завжди текли або з півночі на південь, або з півдня на північ. Або дарували Борею свою воду, або забирали в нього холодний подих і прозорість. На берегах таких рік селилися бородаті русини, а безбороді русини хлюпались в них і прали в їх прозорій воді свій сірий одяг. Не менш бородаті вікінги, що вміли тримати в руках сокиру, любили хвилями цих річок плавати на своїх довгих човнах з кінською головою і крізь діряві вітрила дивитися на руді язики округлого Сонця. Чудь ловила в цих річках рибу м’якими сітями-пастками промовляючи при цьому свої слова-окрайчики: «Хива кала!» і мружилась, дивлячись на сріблясті боки коропів і карасів. Окунів вони називали «Пікікас лінту», вугрів лаяли чорними словами, здіймаючи втомлені очі до неба в пошуках волоцюги Місяця. Русини – поляни та тиверці на берегах цих річок любили місити глину і малювати на лизаних вогнем глеках знаки неочікуваного Козлотура білого Овна. (А чого ми тоді очікували? Точніше, кого? Старчика Або?)

У таких річках у дуже давні часи, коли клімат був тропічним і не по дитячому спекотним, а Сонце менше нагадувало царгородський помаранч, водилися крокодили. Ці ненажери навіть не здогадувались, що у часи прийдешні та майбутні варяги будуть на плинні піщані мілини цих річок витягувати свої дерев’яні струги, а русини-уличі будуть над річковими урвищами та ярами ліпити свої глиняні хати, накривати їх соломою і співати вечорами свої сумні тужливі пісні-линви про птахів осокових мокряків. У ті забуті навіть Богом часи крокодили річок Сонця, річок-компасів клацали гострими зубами-конусами і ковтали все, що ненароком потрапляло до води, навіть великих вусатих і хвостатих щурів (Фе! Яка бридота!), а лисі мастодонти трубили світанок і кликали хвостатих мавп на сніданок. Потім стало холодно, мокасинові заброди малювали на обличчях кольорові візерунки вохрою і смажили на берегах вже холодних річок м’ясо волохатих важкоступів мамутів і зубробізонів з розумними карими очима. Слухали при цьому як виють злі білі вовки і розповідали довговолосим жінкам казки про ведмедів-грибоїдів. Самі ж вони грибів не їли – гидували. Сонце вони називали зайцем ґоґодзів, а Місяць зневажали, як зневажали потім борсука-землерия-пана на галявинах Залісся. Тоді річки, що текли з півночі на південь живилися холодними талими водами Великого Льодовика, а ті, що текли на північ з півдня впиралися в велику блакитну стіну, утворюючи холодні прозорі озера-моря, в які любив зазирати Місяць – ще юний і не злий. При цьому Місяць посміхався і фарбував свого чуба і щоки вохрою – щоб бути схожим на мисливців, що грілись всеньку холодну ніч біля ватри, щоб зранку знову піти вбивати тварин і їсти їх пружне м’ясо. При цьому Місяць підморгував вухастим їжакам смерекового криволісся.

Були, звісно, на Русі ріки, які текли з заходу на схід і зі сходу на захід. Але таких річок на Русі не любили, вважали їх якимись неправильними річками, на їхніх берегах жити соромились. Русини – навіть древляни і білі хорвати називали такі річки Річками Білого Очерету, кидали в них округлі чорні камінці і кричали при цьому: «Сонце, отямся!» Варяги відмовлялись на таких річках грабувати-вбивати і мовчали, коли між долинами цих потоків на вододілах і суходолах, через болота і ліси тягнула по колодах їх кораблі-струги всіляка сволота. Після хрещення русини, особливо синьоокі сівери на берегах таких річок будували церкви використовуючи лише білу глину, домішуючи до неї солому і колоди для таких храмів брали тільки кленові, гадаючи, що гострі листки цих дерев-самітників захистять будівничих від великоротих вухастих демонів. Навіть Разін, якого важко назвати варягом – занадто він інакше, аніж вікінги, думав про замашну сокиру сильнорукого царського служаки – і той бешкетував та грабував у тих місцях, де річка Юл, яку чудь називала Рав несла свої води в море Хозарське з півночі на південь, а ті місця, де вона вертала на схід називав Водами Копит Бика і забороняв там навіть топити полонених дівчат-бусурманок, а не те що з таких річок пити і лити в них кров поганих (на його думку) людей. Князь Володимир Великий називав такі річки річками Рогніди, а Ярослав Мудрий казав про такі річки, як про річки Залізної Шапки. Князь Мстислав Затятий такі річки не любив страшно і якось сказав своїй залізовбраній ощетиненій списами дружині: «Побратими меча! Краще пошукати міста Тмутаракані, аніж володарювати на берегах таких брехливих річок!» Розстріляний більшовиками письменник Борис Вогау (1894 – 1938), що був з роду німців-поселенців, коли бував з друзями на берегах таких річок завжди виливав у прісну воду келішок саморобної селянської горілки, примовляючи при цьому: «Вечір густий ховає німу березу в кошик століття…»

Якось я ловив у такій річці осетрів (не буду згадувати назву цієї річки вночі – я пишу цей есей серед ночі, коли за вікном пітьма і сили зла всемогутні). Зі мною тоді в човні-чайці був Рудий Зачарований Мандрівець. Ми спіймали велетенського осетра з відмітиною-шрамом на лівому боці – роздивляючись сліди зубів ми зрозуміли, що той слід лишила щука – стара як світ. Довгорилий осетер жадібно ковтав повітря, плескав зябрами, наче хотів проковтнути злого злодія Місяця. Ми різали його біле м’ясо, як різали колись варяги круторогих волів слов’ян і смажили на жадібних язиках ватри запашні шматки їжі замурзаних селян. Рудий Зачарований Мандрівець сказав мені, наминаючи черговий соковитий шмат риби, що був приправлений індійським перцем та левантійським коріандром: «Хвилі цих річок сумують за русалками та водяниками, що покинули ці води та жабуриння тоді, коли повелителі бронзових ножів принесли на березі однієї з таких річок-сиріт требу на тризні за степовим ватажком племені – викрадачем биків. Тоді вони порушуючи степовий звичай принесли в жертву чорного коня замість білого швидконогого жеребця…» Я повірив йому – з того часу журба не полишає мене. Я пишу лише сумні пісні. На Русі таких піснярів називали берладниками синьої хмари, не давали їм білого хліба, а чорний житній краяли для них гострим ножем – робили хлібу боляче.

Знову сняться сни. То приємні і казкові, то важкі тяглі як мішане холодною водою грузьке болото. Якщо всі снива переповісти, то подумають, що вар’ят. Тому сиджу і мовчу. Мовчу, себто, не пишу. Мовчу пером. Такий вже я вродився каламар – за мовчання приймаю відсутність чорних знаків на папері. Слова то можна говорити своєму котові – але йому то що – для нього всі люди пусті базікали. Навіть Господар і той – марнотратник звуків, а я то взагалі логосоман. Ні, щоб сказати: «Няв!» І все зрозуміло. А то потягло його на хвільософію ту кляту клапату чи то на любомудріє книжне. І хто його отого безглуздя навчив? Оцього співмешканця, що пригощає смаколиками, коли йому зазирнеш в очі багатозначно. Хто його до того спонукав? Який дідько чи тітка? Ще й взявся розказувати мені свої сни. Я ж йому не розказую свої сни – не розказую, як мені наснилася мишка. І я злапав її сіреньку в куточку за хвостик. Йому таке ніколи не насниться, може тому, що він теж сіренький – і очі в нього сіренькі, і шкарпетки сіренькі, і тексти сіренькі.

Ех, друже ти мій хвостатий-вусатий і волохатий! Писав би ти краще вірші! Або пісеньки свої муркотальні. Я ж бо до твоїх порад прислухаюсь і мову твою котячу розумію. На відміну від мови вітру, що мені чужа. Бо вітер оповідає про підміну. Начеб-то не вітер він, а чудь. Не хочу про підміну чути – насниться. А надворі осінь глуха і зла – а тут ще в снах підміна. Не хочу таке бачити, коли дощ холодний. Колись вже було таке – здалося, що як засну, то насниться підміна. Я тоді три ночі не спав – заснути боявся і побачити такий сон навісний. Потім зрозумів, що сни можна гортати, як сторінки грецької книги, що писана на острові Патмос і заспокоївся. Відтоді я люблю читати книги, що писані на острові Патмос перед сном. А оскільки життя це сон, а сон це інша форма життя, то виходить, що я читаю тоті книги перед життям. Негарно виходить. Але нічого з цим не зробиш. Краще читати книги до життя, аніж після життя.

А сниться таке, що боронь Боже комусь оповісти. І не тільки Боже, а й Буже. Течи собі і далі в море солоне, а мене боронь. Снилося, що країні моїй загірній караїми товчуть мак у ступі. А я в темній кенасі розмовляю з Богом сумним. Все питаю його про щось сокровенне, а він мовчить – тільки хитає головою скрушно. А я козак, і рука так і хоче відчути в руках замашну шаблю. І жадають руки рубати тою шаблею пружну плоть ворога-зайди. А я замість того все шукаю якусь Істину незнану й невідому, як земля нічия. І питаю в порожнечі лункої: «А де ж то наш гетьман? Які церкви мурує, на яких горах і кручах?» А потім снилося, що в кутку глек повний води зачарованої. А потім той глек великий взяв та й перекинувся і розбився сам по собі. І вода потекла на сусідів – отих що під землею в Тартарі живуть. І глек той ліпили берладники. Був на ньому візерунок кольоровий, та облупився. Була на тому візерунку Істина, але де там тепер її прочитати чи побачити у візерунках. Я кинувся ту воду переймати – та де там! Хіба переймеш воду руками… А потім наснився той самий сон, що снився мені тридцять років тому – з гаком. З тим самим гаком, що чіпляє за ребра. Тільки снилось продовження. Як і тоді – кожен наступний сон був продовженням попереднього. Снилось мені, що звати мене Кармаджан, і що живу я в якісь країні за горами (тільки не в загірній, а саме за горами!), і навколо руїни, і йде війна, і живуть в тих руїнах нещасні люди… А тепер знову те саме в тому сні – знову війна і руїни, тільки я зістарівся на тридцять років і автомат в руках тримати несила. На тридцять років постарів я в тих снах. З іржавим гаком. Що теж зістарівся. Цікаво, а тому Кармаджану, якщо він існує насправді, а не тільки в країні мого сну, теж сниться щоночі, що він то я? І що, він теж у снах командував взводом у степах териконових сарматських? І читав вірші нікому не зрозумілі байдужій до всього публіці? Невже?

Прокинувся і подумав: «А може я Далай-лама? Тільки не цей, нинішній, що загубив свою Батьківщину і ніяк не знаходить по злим чужинам, а інший. Що я реінкарнація його святості та лай бла ма п’ятого Нгаванга Лобсанга Г’яцо. І мені треба мурувати Поталу…» А потім подумав: «Яка дурниця! Такого не може бути! Я не можу бути Далай-ламою, бо ніякого «Я» не існує – «Я» - це ілюзія, тимчасове сплетення дхарм. А якщо «Я» не існує, то я не можу бути кимось, навіть собою бути не можу, не те що Далай ламою. І Поталу мурувати не моя справа. Тут хоч би Істину пізнати або людство врятувати, а то взявся Поталу лагодити – теж мені штукатур знайшовся…»

А ту іще людина зі світлим чубом сказала, що немає в мене ніякого кота. А з ким же я тоді щодня розмовляю? Ні, не права ця людина світлочуба. Є в мене кіт. І сни мені сняться щоночі. Коли наважусь спати і сни бачити. Наважусь, бо щоразу боюсь, що насниться таки мені справжній сон, в якому відкриється Істина.

Цієї безсніжної зими душа прагне липкої прози – солодкавої і тяглої, наче медова офіра. Хочеться писати річкові есеї – непередбачливі, як гірські потоки. Хоча кожен потік передбачливо вливається в затоку свідомості. Але жадається саме творити есеї – втілювати їх громади слів на папір – білий як сніг – якого бракує, якого нема. І то саме есеї – не готичні новели густою палітрою свинцево-оливних фарб Франсіско Хосе де-Гойї, і не сюжетні оповідки неврозів модернової людини – жовті, як кульбаби в травні, і навіть не важкі декадентські романи, що тонуть залізними дірявими кораблями у глибині часу, важкі, як сира земля, а саме легкі повітряні есеї. Є в них щось бджолине, щось воскове – ліпи що хочеш. Хоч коника осідланого (скачи собі за синій виднокіл), хоч ляльку сліпу (розмовляй з нею про що хочеш), хоч свічку (яку будеш потім спалювати вогнищем чергового автодафе, розрізаючи темряву ножем охряного гострого світла.

Зимові есеї – це окрема тема у нашому поствізантійському світі. Хоч дехто і впевнений, що це хворе дитя варварства і ромейських апологетів (Візантія – хто ж іще) десь ще агонізує. Десь – у неправильних хворих землях. Але де там – то хазари, Золота Орда, охрещено чудь. Це Воно агонізує. І так легко передбачати майбутнє – бо все повторюється. І все вже було. І це так гостро відчувається, коли зима безсніжна і все оголено, ну геть все – нерви, люди, дерева, кам’яні будинки, степ, людське безглуздя.

Зимові есеї особливо соковиті і смакують опівночі, коли хочеться гарячого чаю і теплих думок. Вони як зимові яблука, що долежали в пивниці до своєї пізньої стиглості – і не замерзли, і не попсувались чорнотою, а налились цукром. Зимові есеї – вони як бджоли, що несуть цілющий мед у вулики нашої свідомості. Саме бджоли, а не різнобарвні важкі джмелі, що прокидаються раніше за всіх і збирають те, що іншим не вольно. Джмелі – то повісті. Я часом думав, що зимові бджоли – то сніжинки морозного снігопаду – жалкІ літуни вуликів зими. Але де там – то есеї. Ми ж бо не двірники і не охоронці зимівників – ми творці текстів.

Кожен есей – а зимовий особливо – має бути в якомусь контексті. Цим контекстом може бути епоха – час. Або хоча б годинник на руці – часомір. Мірило того, що виникло раніше всього сущого. Чи не вперше в історії нині народжуються есеї без контексту. Есеї самі по собі. Які можуть однаково бриніти прозорими крилами, що в епоху Нерона, що в часи графа Каліостро. Ми до цього не звикли. Нам це як лезом по пучках безіменних пальців: і боляче, і недоречно, і не зрозуміло за що. І головне – мордує питання – навіщо?

Може нам і важко про це думати і писати, але ще важче було їм – тутешнім есеїстам ХІ століття. За спиною вічний неспокій, а попереду нескінченне угро-фінське море: дикий край, що не мав історії. Ні початку, ні точки відліку, ні теперішнього, а значить, і ні майбутнього теж. У нас хоч була візантійська точка відліку – чужа, але усвідомлення першопочатку. А там? Там – де сонце забарилось визирнути з-за виднокраю? Майбутнє там стає минулим навіть і не почавшись. О, навіщо, навіщо, ми принесли в той край сенс? Невже для того, щоб той світ зліпившись і отримавши якусь форму, вже напівцивілізований перетворився на пухлину нещасної планети і зжер нас?

Минулі п’ять років з хвостиком були роками світу Ернеста Гемінгвея. Все тут знайшлося і знайшло себе. І дзвін, що гудить по тобі, і Україна, що перетворилась на острів в Океані, і нескінченна корида – пісок і жадібні очі юрби, і свято, яке завжди з тобою – бо кожен день як останній, а значить свято… Ще трохи «Снігів Кіліманджаро» - бо сенс знайдено і одкровення прийде, нехай хоч і в останню мить, і трохи «Прощавай, зброє» - після демобілізації, звісно. Ну, трохи ще Ремарка, так, на додаток, бо на східному фронті без змін. Нині ж час «Боярині» Лесі Українки і ще більше Гійома Аполлінера – всього, від «Алкоголів» до останніх сумних верлібрів. Хоча Дніпро ледь-ледь нагадує Сену, і міст Мірабо ніхто над ним не збудує. Але вже є ностальгуючі закохані на цьому неіснуючому мості і все те, що звучить у пізнього Аполлінера – нинішній літературний світ – це чорнильниця, яку зробили з гільзи. Її не хочуть приймати на пошті, коли автор раптом захотів свої фронтові спогади відправити додому запаковуючи їх замість картону чи поштового паперу в старі газети. І лишається, як старий солдат Гійом, писати листи Лу – існуючій чи неіснуючій – байдуже. Бо листи в порожнечу. Може вона зрозуміє, які квіти цвітуть біля шанців на війні, як читається Дікенс під звуки ворожої канонади. А потім раптом сказати:

«Та я не скаржусь я радію долі
Наперекір всьому наперекір тобі
Я поверну ще поверну втікачку Лу…»

І писати саме так – без розділових знаків. Бо і без тебе вже розділили тексти на «до» і «після». Вже і без тебе вкрали в тебе найдорожче і продовжують красти, що лишилось. Там – у мішку спогадів. А рідний край? Отой, де Савур-могила? Отой степовий і незабутній, отой – наш. Невже теж як Аполлінер:

«Радісінький що виїхав не вернуся назад
Хоч за чотири дні втомився від дороги
Повір я не в зажурі я веселий так
Щасливий і сміюсь римуючи рядки…»

Невже ми ще здатні бути щасливими після всього пережитого? Тоді чому нічого не забувається, а інколи і не пишеться?

Таке відчуття, що снігу не буде вже ніколи. Хіба що в Антарктиді, і то дозовано. Собача зірка Сіріус перестала бути містичною – перетворилась просто на холодне око Порожнечі, що глипає на нас неприкаянних і віщує собачі дні – нові злі часи. Добре хоч перетворився з Невблаганного на мале цуценя. Великий Пес став віщуном мисливця, а страх десь там – бігає малим песиком. На нього ніхто не зважає. Не боїться ніхто і нічого. З вічним тем для есеїв та верлібрів лишилися теми Смерті та Вічності. Може тому, що безсніжною зимою пасує писати про неіснуюче: ніякої смерті немає – то все ілюзія. І все має свій кінець, навіть Вічність. Парадоксально, але факт.

«Прощай моя Лу прощай
Небо сивіє…»

Це тоді і це в нього небо сивіло. А в нас воно вже давно посивіло. І ми чекаємо невідомо чого – може того, що напишуться нові тексти. Колись вони писалися кров’ю на снігу. А нині де там того снігу. Хіба читати Петрарку і мріяти. Про Вітчизну Загірну.

«І ось я небесного кольору до самого вечора
Зіллюсь з небокраєм і добре так на душі…»

Отак. І ніяк інакше. Думати про захмарне, коли все це триває. Це. Це в Аполлінера була «нудьга осені», бо дощава зима в Провансі зазвичай. А в нас не Прованс – не мрійте. «Тобі в старому світі стало душно…» Справді задуха – хоч і зима, а задуха. Гійому там – в світі модерну, який чомусь раптом постарів, а мені нині – коли все старе, нікчемне, віджиле вилізло на поверхню. І хочеться хоча б в світі літературних фантазій це здолати. Нині тексти компактні – словам тісно. Слова задихаються в оцій гущавині сенсу і змісту. Всі ми тутешні і для нас Сена – то річка вітчизняної копії Парижу – якщо не Бистриця, то Уж або Буг. Місцевий Мірабо лишився аристократом духу і його манери республіканця награні. Про монархізм він щось чув, але це настільки протирічить його анархічному вихованню, що годі думати про роялістську змову. Хтось знає, що Вітчизна загрожена, але робить вигляд, що його не цікавить ніщо крім горнятка кави. Хтось про це репетує мало не щоденно, але саме поняття «Вітчизна» в його голові туманне. Але є ще люди, які творять Вітчизну в своїх текстах. І є люди, які підуть на смерть за неї, якщо знову це буде потрібно. Такі от реалії безсніжної зими. А ви кажете, що примули знову цвітуть на клумбах – і то серед січня.

За поребриком, звісно, суцільний Кафка та Оруел – і морок абсурду гусне. Але я не про це. Я про те, що нині наше життя це продовження тексту, а текст це продовження нашого життя. Ми пишемо літературні твори не тільки на папері чи моніторі, але і на білих сторінках дня і чорних сторінках ночі. А в кого який виходить текст – це вже залежить від сміливості і чесності автора. Бо ми люди модернізму. Ми живемо після епохи модерн. Постмодернізм проминув як марево, як тінь, як видиво веселки після дощу – ми навіть не встигли зрозуміти що це.

Недарма в шумерському та аккадському пантеоні богиня кохання Інанна (вона ж Іштар) була одночасно богинею війни. Кохання – це війна зі своїми партизанами, повстанцями, гренадерами, атаками, полоненими, полководцями, солдатами, камікадзе і капітуляціями. Не випадково причиною майже кожної війни було кохання – то Паріса і Єлени Троянської, то Генріха ІІ Короткий Плащ і Алієнори Аквітанської, то Франці Фердинанда і Софії Гогенберг. Таке от поєднання несумісного (на перший погляд) легко могли зрозуміти перші землероби – люди плуга і зораної землі. Пастухам це зрозуміти було важко. У них в свідомості сильніше виражена дуальність: життя – смерть, вовк – собака, ворог – друг. Пастухи якщо і мислять метафорично, то тільки на рівні епосу. Землероб завжди розумів, нехай інтуїтивно, що благо може бути злом і навпаки. Вода дарує урожай і одночасно змиває повінню селище. Сонце дарує колосу життя і спалює посухою ниви. Кохання творить нове життя і одночасно війну та ревнощі. Недарма у тих же шумерів та аккадців сестрою Інанни-Іштар була Ерешкігаль – богиня смерті та підземного царства. Іштар йде в підземний світ – Іркалу на зустріч з сестрою – дві іпостасі світу сього: кохання і смерть мусять періодично воз’єднатися в одне. Те, що кохання невід’ємне від смерті мислили багато хто: від Гомера до Нагіса Осіми. Останній неодноразово проштовхував думку, що еротика – це кохання доведене до смерті. Для нього юність завжди жорстока (бо як же інакше? Це старість сентиментальна…), а людина осягає істину тільки пройшовши через смерть, як проходять крізь сито буття краплі дощу майбутнього. Його фільми варто дивитися тільки людям з міцними нервами, які звикли споглядати Місяць оповні погожої літньої днини.

Я інколи з жахом думаю, що було б, якби шумери не будували своїх зіккуратів, а поклонялись би богам в храмах, які вважали житлом бога – як розніжені ласкавим сонцем і теплим морем елліни. Не мали б ми тоді ні астрономії, ні годинників, ні хемії. Ні навіть алкоголіків. Уявити нинішню цивілізацію без годинників я ще можу, а от без алкоголіків – ні. Щоб мені не говорили і як би не заперечували мої прості істини, але іржавий паротяг прогресу штовхають вперед алкоголіки. Саме вони найнялися машиністами і кочегарами – тимчасово. І якщо вони вимруть як мамонти – потяг цивілізації зупиниться. Я інколи з жахом думаю: а може вони вже вимерли? І тому цивілізація тупцює на місці чи навіть задкує поволі? Останній алкоголік якого я знав – Омар Хайям. Після Хайяма алкоголіки, звісно, були, але мені не зустрічались і я про них нічого не знаю.

Шумерський зіккурат це не гробниця, не місце жертвоприношень, не житло бога. Це місце споглядання Неба. Місце для спроби розгадати таємницю таємниць – зрозуміти минуле й прийдешнє, суть світу цього і сенс буття. Вони вважали, що все це написано в Небі – у візерунках світил. Вони були першими, хто спробував це прочитати. Ми тепер, звісно, кажемо (точніше себе марно переконуємо), що прочитали невдало, що нічого там не написано, що ми бачимо більше. Але так чи інакше – найвагоміше, що придумали шумери, це не колесо і плуг, не математика і не космічна містика, це література. Плуг і серп винаходили не раз знову і знову, як тільки ненаситні і злі боги дозволяли людям ростити злаки й гіркуваті овочі. А от літературу винайти було тяжко. Для цього необхідно було довгий час малювати кров’ю. І то не на стінах печер тарпанів і мамутів, а свою долю на глиняних глеках. Ми досі живемо метафорами, які придумали вони – шумери. Сучасна цивілізація базується на їхньому епосі та легендах: європейська література не мислима без Біблії, а кожну її метафору придумали саме вони – шумери. Від них відштовхується як від берега вся європейська й мусульманська культури подальших часів. А це не просто «добрий шмат світу» - це наш світ. Все інше так – екзотика. Можна сказати, що нинішній світ з усіма його алюзіями та «прогресом» придумали саме вони – шумери. Звісно, ми нині нарікаємо, що світ вони придумали поганий – надто багато в ньому відвертого і злого. Але маємо зразки інших світів – які придумували люди паралельно. Той же китайський світ, де в саме поняття «гуманізм» вкладається абсолютно інший зміст, де «прогрес» - це щось в принципі погане. Якби сучасну цивілізацію придумали давні китайці, це було б звісно красиво, естетично, може навіть вишукано і охайно, але це був би красивий тупик з вічними зітханнями про ідеальне минуле.

Про шумерів ми знаємо більше, аніж це можна було б уявити, хоча вони зникли як сон Землі ще чотири тисячі років тому. Вони лишили літературу. Свою літературу місячного світла і прозорої води. Не темні лабіринти єгипетської «Книги мертвих» чи папіруси опалені жарким сонцем фаталізму пірамід, а чуттєві пісні буття – земного буття і земних радощів тіла. Записали свої слова на сторінках глиняних книг. Не на м’якому шовку, не на бамбукових паличках, не на нетривкому папері, що йде димом від першої ж недбалої і неочікуваної війни і навіть не на коров’ячих шкірах, а на жилах Землі, що так швидко кам’яніють від того ж жовтого вогню.

Про нашу давню цивілізацію – країну отих мальованих глечиків солом’яних трипільців ми не знаємо майже нічого – так, здогадки, домисли, фантазії. І це зовсім не тому, що писемність ці орачі неозорого так і не придумали і своє найпотаємніше так і не записали. Не тому. Просто серед наших пращурів панував дивний звичай – все, ну, буквально все періодично спалювати вщент і починати заново. Спочатку. Може це і мало який сенс – чисто гігієнічний – якщо цивілізація давня, то в ній накопичується надто багато хворобливого і потворного, потрібне якесь періодичне очищення. Але без кінця і краю все знищувати – створене тобою ж… Це як мінімум дивно. Добре, хоч черепки глеків не горять, інакше ми би думали, що тут, на цих чорноземах сім тисяч років жили дикуни, які тільки вміли, що жерти і вбивати тварин. Але все намальоване ними для нас так і лишається загадкою. І внесок отих будівничих дерев’яно-солом’яних міст в сучасну цивілізацію ніякий – все забуто… Кліматична катастрофа 3100 року до н. е. хоч і була причиною появи світлої та сонячної епохи бронзи, але стерла з Європи давні цивілізації землеробів, настав час пастухів, яким тільки ще слід було навчитися кидати в землю зерно, будувати міста і малювати знаки вічності.

Енеоліт був епохою Місяця, Ночі, Темряви, підземних кривавих треб божествам Землі. Епохою жіночих божеств. А вони чомусь були особливо жорстокі і вимагали людської крові. Бронзовий Вік, що прийшов так несподівано, був епохою Сонця, яскраво дня, високого неба, богів, що живуть у синяві, там, за білими хмарами, що вміють тримати в руках блискучі мечі і підкорювати хаос. Якщо й потребують жертв, то не в темн6их лабіринтах Вертеби, а на вершинах опалених Сонцем курганів. І то жертви коня – тварини вітру, швидкості і світла. І вже не треба громадити важкі кам’яні мегаліти для подорожі в їхній потойбічний світ, варто лише серед степу запалити на жертовнику вогонь. Всі народи (хто вижив, звісно) важко долали цю межу між енеолітом та Бронзовим Віком – переступали, як переступають грань між буттям і небуттям. Всі, крім шумерів. Вони цю межу просто не помітили! Може тому, що жили в глиняному світі. А том, що камінь, що мідь, що бронза…

Що мене найбільше вражає в шумерському цивілізаційному спадку, так це нетлінність. Читаєш пісні про бородатого Гільгамеша – правителя глиняного міста серед малярійних боліт забутого часу і думаєш: «Все було недарма. Геть все. Навіть пошуки неіснуючого – безсмертя. Недарма. Їхнє життя в безодні тисячоліть, у тій прірві часу, від якої просто крутиться в голові – все було недарма. А значить може і наші діяння теж недаремні. Немарні. Може все має сенс, навіть наше життя – якщо хоч не для нас, то для наших незнаних і незбагненних нащадків.

Мені наснилась дивна істота – вомбат, але з величезними вухами як у зайця. І нібито це був подарунок, що дарують мені щороку, коли місяць оповні, а до кельтського свята Імболк ще добрий тиждень чи два. Я люблю писати про сни. І про свої і про чужі – в які заблукав – випадково чи навмисно. Про чужі сни писати навіть цікавіше, аніж про свої. Якщо, звісно. вони кольорові і яскраві. Якщо ж це повторення сірих буднів, відображання їх у свічаді свідомості, то це не для мене. Я отакі сни одразу полишаю і мандрую в якийсь інший сон. Цікаво, що ніхто зі сновидів, чиї сни я відвідував, на мене не ображався ані крапельки. Може тому, що люди вважають сни чимось не своїм. Окремим світом, що існує без них. А ми так – гості. Випадкові. То чи можна ображатись на людину, що забрела в той самий ліс? Навіть навмисно? Адже ліс належить всім. Ернест Гемінгвей прокидаючись після своїх жорстоких снів раптом усвідомлював, що час полювати. І їхав на чергове сафарі чи плив в океан по величезну рибу. Що ж мені робити після моїх чудернацьких снів? Що усвідомлювати? Я не рибалка і не мисливець. І навіть не старий газетяр. Бував, звісно, у Венеції, але не бачив там жодної газети. Або не встиг, або їх там уже немає. Може їх всі втопили на дні лагуни. Дожі кидали в море обручку, а нинішні венеціанці кинули в море газети – замість якорів. Щоб корабель-місто Венеція не поплило кудись за обрій. Я так і не знаю, чи була в Гемінгвея журба. А якщо була то яка? Адже він не писав віршів. Тільки жорстку як наждак прозу. Журяться переважно поети. У газетярів на то немає часу, а читачі газет журитися просто не вміють. Літературні герої Гемінгвея як і він сам ховались від безнадії не під сірим плащем журби, а за маскою цинізму. Вбачаючи у цинізмі незламність і крицевість душі. Цікаво, що Гемінгвей – цей абсолютний і доконаний реаліст теж ставився з особливою повагою до сну. У новелі «Сніги Кіліманджаро» сон і дійсність так переплітаються, що ми – читачі вже плутаємося: де сон. а де реальність. Для таких містиків як Гоголь чи для таких метафізиків як Достоєвський це і не дивно. Але для модернових реалістів… Тим паче для Ернеста – людини «вінчестера» це на перший погляд дивно. Просто він теж зрозумів, що різниця між сном і дійсністю умовна. І, можливо, дійсність це теж сон. Чийсь або наш. Хто зна, може це він зрозумів, коли його, нашпигованого осколками тягли з передової брати санітари.

Я давно зауважив: чим більший поет, тим більша його журба. Саме не сентиментальність, не чуттєвість, а журба. Сентиментальними можуть бути і графомани, і літописці, і навіть анархісти. А от втекти від своєї журби… Тільки поети на це не здатні. Чомусь люди люблять тікати від своєї журби, вважають це мало не своїм обов’язком. Вигадують для цього найхимерніші способи. Не розуміючи. що часом журба – це той найкоштовніший діамант, що в них є. Чимало старателів, що рушали в Дикий Край, затискаючи в мозолястих руках карабін чи «кольт», рушали не в пошуках золота чи камінців, а в пошуках журби. Отого нескінченного смутку, з якого поети наче арахни чи мойри плетуть вірші.

У старі часи пишного і красивого бароко, коли ренесанс ще й не думав конати в конвульсіях готичного романтизму, картографи вперто наносили на карту Землю Невідому, писали чорним чорнилом на грубому папері карт і портоланів слова Terra Incognita. Вони це робили зовсім не тому, що були впевнені в існуванні такої землі, де холодні гори височать серед імли. Вони знали – мапа має кликати, має вабити, повинна бути піснею. Інакше, для чого це все… Інакше для чого латати подерті вітрила і вдивлятись за обрій…

Після епохи модерн поети теж картографи. Не менестрелі, не рапсоди і навіть не барди. Розважати нема кого. Королі минулого перетворились на тіні, вожді гордих кланів зникли як марево. Поети стали картографами душі. Тільки замість Землі Невідомої вони наносять на цю незриму карту Журбу Невідому – Tristitia Incognita. Вільяму Батлеру Єйтсу – цьому нащадку «старих англійців», що раптом стали новими ірландцями, печаль була відома надто близько. Інтимно. Його печаль. Він шив для неї панчохи, кольоровий плащ, майстрував для неї човен. Мріяв, щоб печаль припливала до людей нечутко крізь туман – така неочікувана. Для нього журба була жадана. Така світла й жадана… Хоча він здогадувався, що ця коханка надто зрадлива – навіть для поета Гібернії, де все привидно, все зрадливо. Він знав, що після народження «жахливої краси» люди стали самотніми. І єдиною доброю подружкою для них лишилася журба. Для японських поетів від Оно-но Коматі до Танеди Сантока світ був тільки сумний. І тільки оця висока печаль, оця «сабі» була гідна пензля і віршів. Їм теж печаль була знайому (кому як не їм!), але їхня печаль. Але крім знайомої і близької журби існує ще невідома печаль – далека і незбагненна Tristitia Incognita. І саме в пошуках такої журби ми і рушаємо як давні мореплавці – навмання, без компасу і лоцмана, нічого не знаючи, що там – попереду, рушаємо в пошуках невідомої журби.

Мені часто снять сумні сни. Не весь час же бачити в царстві Морфея щось казкове чи химерне, як оповідь характерника! Світ снів неосяжний. І там багато сумних закутків. Вчора я бачив сумний сон. Снилося сумне місто, де живуть сумні люди. І цей світ на одну нескінченну ніч став моїм світом. І це була не висока печаль невловимої зникаючої краси. Це була журба сірості. Журба безвиході. І прокинувшись, я зрозумів: час полювати! Час ладувати кріса набоями зі срібними кулями. Час полювати на вурдалаків. Прогнати їх з людських снів.

Я не хотів писати цю післямову – цей черговий незачесаний текст. Бог свідок. Можете спитати в нього – він брехати не буде (на відміну від багатьох писак, що думають – вхопили його за бороду, але це не так). Не хотів. Бо навіщо до малюнків на каміннях якась післямова. Все сказано і підводити риску недоречно. Крім того процес малювання на скелях і бердо вічний. Прийде хтось і домалює: якщо не мишу, то волохатого вуйка. Чи таргана, що чистить свої вусики серед променів байдужого Сонця. І так буде доти, доки буде жити на поверхні цієї кам’яної кульки хоч одна людина. А потім писати післямови буде вже безглуздо. Так я думав, так я мислив, так я бачив. А потім подумав – існують дві категорії читачів: одні питають про що ця книжка до прочитання, інші питають те саме після прочитання. А значить треба писати нещасному автору і передмову, і післямову. Бо обидві категорії читачів будуть цю книжку читати. Я так сподіваюсь.

У післямовах я переважно пишу хаотичні тексти, що пов’язані з книгою не безпосередньо, а на рівні підсвідомому. Тут же вирішив написати і підвести риску. Але все одно, виходить не «післямова», а «замість». Бо все в нинішньому світі «замість». Занадто мало справжнього. Навколо ерзац. Світ ерзацу. Але «замість» виходить все одно не тому…

Пояснити хоча б не про що ця книжка (ясно, що ні про що і про все одночасно), а про кого. Пишуть книжки переважно про читачів (бо більше писати немає про кого). У гіршому випадку пишуть про себе, бо знають, що крім автора ніхто його книжку читати не буде. Я пробував писати про себе, але весь час збивався на стороннього, якусь людину, хто вже точно не я. Я краще скажу для кого написана ця книга. Для того єдиного читача, що цю книгу точно прочитає. Для того – сивого, бородатого, з сумними очима. Він читач. Йому сумно і самотньо. Так самотньо як нікому. А попереду вічність. Він цю нудьгу і порожнечу вічності забарвлює спогляданням нашої драми. І читанням. Тому він особливо прихильний до поетів і письменників. До того часу, доки ми – писаки пишемо щось вартісне. А потім геть – у темний ящик. У Ніщо. Величезне і темне. Бо нецікаво. Я не знаю, що він подумає прочитавши цю книгу. Мені, зрештою, все одно…

Коли я завершував форматування цієї книги мені приснився страшний сон – темної і зимової ночі. Зимові ночі бувають світлі – коли сніг. мороз і повний Місяць. Але ночі цього грудня були зовсім не такі. (Ох, ці поети і сни! Ох, ці поети, творці текстів і темні ночі! Я пишу переважно ночами – коли я наодинці з Великою Пітьмою. Я тоді більш відвертий. Менше вигадую і фантазую. Проза стає шорсткою і колючою.) Так от. Снилось мені, що все живе в нашому Всесвіті загинуло. Вмерло назавжди. Без будь-якої надії на воскресіння чи реінкарнацію. Навколо тільки мертві світи, мертві планети, мертві галактики. І я лишився однієї мислячою живою істотою на весь Всесвіт. І стало так порожньо, так самотньо, так безнадійно. Адже попереду вічність. І доведеться вічність мислити про самотність…

Я зрозумів, як самотньо Йому – Єдиному. Коли нема навіть з ким поговорити. Я зрозумів Його – так ось чому він сотворив Життя і споглядає нашу драму… Драму, як вершимо ми самі. Завжди тільки ми самі – «Шин фейн».

Добре було творцям текстів у постіндустріальному суспільстві – їх слова були вагомі, тексти виблискували металом, перо нагадувало то меч то рушницю. Нині в інформаційному суспільстві навіть постмодернізм перетворюється в ретро – у нас на очах (здивованих), а кіберпанк стає синонімом дивацтва. Есеїсти перетворюються в блогерів. А новий стиль, новий напрямок літератури все ніяк не народиться. І муза літератори навряд чи вагітна ним – сумнівно.

У свій час Конфуцій благословив літературу і літературну творчість, розуміючи її сакральність як само собою зрозуміле. Шкода, що ми його не зрозуміли. Хто не читав, а хто читав, але неуважно. Всім сучасним гравцям словами більше імпонує Лао Цзи, аніж отой спокійний і врівноважений мудрець з царства Лу. Всім нас хочеться експресії, одкровення, містики. Спокійне споглядання нам недосяжне. І хочеться народного гуляння царства У. Або царства Я – як мінімум. Мислити Піднебесною – та де там. Передчуття Апокаліпсису повертає нас на західні терени. І вічність здається вигадкою паризьких клошарів і гуляки Франсуа Війона. А він то шпагу плутав з ножем. І халупи з замками. Війон знову в моді. Краще б вже в моді був Артюр Рембо. Бо нині планета Земля – це п’яний корабель. Він правильно все передчував. Нарешті ми зрозуміли, що модернізм – це назавжди. Все інше стає забавою інтелектуалів – від сонетів в стилі Петрарки до неокласицизму двадцятих. Ми все фантазуємо, дивлячись як світ балансує на межі самознищення. І все сподіваємось, що він цього не допустить. А якщо йому весь цей божевільний хаос набридне? Що тоді?

Мені лишається тільки запевнити читача, що я його поважаю. Хоча б за те, спробував прочитати і зрозуміти цей текст.
З повагою. Справді з повагою.
Автор.

На Русі – за всі довгі віки її буття було всього два Нестори: Нестор Літописець і Нестор Махно. І все. Інші не рахуються. Інші так – або пародія або ніщо. Довгий час на Русі (особливо в XIV столітті в Чорній Русі) матері не наважувались називати синів Несторами – невідомо чому переслідував їх оцей страх. Може тому, що в темних лісах Волині, серед її дрімучих хащів – у міру пустельних, росте й цвіте чорна квітка. Я не бачив її, але відчуваю нутром, глибинами свого серця, що вона там є. Хто зна, може вона цвіте серед зими, коли волинські праліси стають особливо незнаними і хижими для людини без снігоступів. Але я не про це. Я про Несторів. Точніше про Нестора. Бо обидва Нестори настільки схожі між собою, настільки подібні, що я їх плутаю: мені здається інколи, що «Повість минулих літ» писав Нестор Махно, а ватаги повстанців у наших синіх степах водив рубатися з немитими зайдами Нестор Літописець. Може тому, що Махно на чужині почав писати літописи – тільки з комуністичним ухилом. Хоча під комунізмом він розумів свободу – і тільки. Для нього було новиною, що хтось під комунізмом розуміє тільки тюрму і концтабори. Якби ж то Нестор Махно дожив до сивобородої старості – а він до неї дожити не міг, і бороду запустити теж не міг, це виключено, то він би писав справжні літописи. І ми би довідались, що коїлося від літа 7426 року, коли пішла на Русь чергова орда, аж до скону віку, до кінця часів і до Суду Божого Страшного. Вони настільки схожі між собою – оці два Нестори, що їх образи злилися між собою у моїй свідомості в один. Той Нестор – отой, що Літописець в молодості теж був рубакою, а старості зрозумів, що перо теж меч. І жив за мурами монастиря, що був фортецею, а не куточком затишку. Нестор Махно не читав Шеймаса Гіні, тому про те що «…між пальцями трьома таїться перо моє немов рушниця…» від додумався сам. І вже взяв перо не «як руків’я меча», а саме як рушницю. Обидва були типовими Дон Кіхотами – ці степи між Істром та Танаїсом спонукають до романтики і мандрів, кожен млин тут чудовисько, бо перемелює Час, а не тільки зерно, отож і не дивно. Ви можете заперечити, що, мовляв, у нас тут кожен літописець Дон Кіхот – не тільки Нестор. Але справжній Дон Кіхот по перше гідальго, по друге анахронічний. Писати так романтично на початку ХІІ століття, замість того, щоб сухо повідомляти про чергову безглузду різанину князів – це вже був анахронізм. Махно теж був невчасним – йому б в часи Руїни гарцювати, було в саме воно. А так, черговий лицар абсурду. Та ще й обидва проповідували анархію – як тут не сплутати. Щоправда, в ХІІ столітті ні праць Кропоткіна, ні нарисів Бакуніна ніхто не читав (чомусь), але сама ідея матінки анархії витала в повітрі. І вже давно. Нестор Літописець як ніхто бачив і розумів, що свавілля князівської влади веде до хаосу, руйнування, вогню і страждань. А відсутність такої якось впорядковує все само собою. У Нестора слов’янські колоністи угро-фінського моря запросили варягів, бо, мовляв, «земля у нас багата, порядку тільки немає». І своїм літописом так обережно показав до чого така от інвазія монархії Русь довела – до сваволі монархів-князів і нескінченної кривавої боротьби за владу. Краще б вони запровадили не отакий от «порядок», а його маму – анархію. Порядок би встановився сам собою. Потім вони схаменулися й спробували запровадити республіку, хоча б в одному Новому Городі. Анархічну республіку. Але було вже пізно – личинка тиранії вже була відкладена в мокшанських болотах. Мене завжди хвилювала одна й та сама думка – читав Нестор Махно в молодості літописи? Якщо читав, тоді все зрозуміло. Від «Повісті минулих літ» до Бакуніна та Кропоткіна один крок.

А за вікном ще одна махновська осінь – така ж анархічна, як подих холодного вітру, що відносить опале листя в минуле. Справжній літопис – це літопис анархії. Гай Светоній не міг писати літописів – він бачив навколо себе тільки деспотію, тому його життєписи - свідоцтва морального падіння, а не хроніки. Він навіть дати не ставив (певно із принципу). Інша справа Нестор Літописець – для нього питання моральності влади не стоїть – влада (будь-яка) аморальна по суті. Моральним для нього є тільки вчення Христа, яке він розуміє на диво оригінально – християнство він бачить як релігію свободи і внутрішньої втечі від тиранії державної влади – втечу в духовну анархію, оце «царство небесне» без кесарів і царів. У Нестора Махно літопис не від літа до літа, а щоденний. Епохи втискуються в дні. День існування селянської вольниці Гуляй-Поля важливіший за століття животіння в неволі. Махно перетворився в легенду, в символ, в ідею. І можна вічно дискутувати чи зробив він це свідомо, чи так мусило статись, бо всі слов’яни в душі анархісти. Особливо степовики. Нестор Літописець мислив себе легендою початково. Для нього не стояло питання зробити з себе легенду. Він легендою (не міфом!) став вже тоді, як вперше взяв до рук перо. Він проступає між своїх рядків як фон, як привид, що осмислює буття. Минуле в першу чергу. І сучасне, що проростає з минулого як очерет навесні з чорної землі спаленого болота. Нестор Махно мислив не минулим, а майбутнім. З його точки зору анархія неминуча, бо вона випливає з природи людини як такої, а не тільки з душі слов’янина, що чорний прапор волі бачить і в зораній землі і в кіптяві курних хат. Про минуле – цей спалах вольниці кількох буремних років він писав як про майбутнє – його епізод чи то його час-провісник. В усі часи перепоною анархії було і є азійське духовне рабство, сліпа покора хану чи то імператору болотяної «Піднебесної». І можна вічно сперечатися, що спонукає степових землеробів до вічного жадання волі, а степових кочівників до сліпої покори. Степ один і той же. І вода має той самий солодкий смак. І сіль так само солона на солончаках. Невже спосіб життя? Але не всі номади визнавали над собою деспотію! Всі індоєвропейці походять від степових номадів причорноморських степів. Ірландці аж до нинішнього часу лишалися напівномадами-скотарями. Але годі шукати більш свободолюбивого народу. І більш анархічного. І то, якщо для українців анархія була мрією, то для ірландців – дуже довгий час, аж до англо-норманського поневолення – реальністю. То що це? Етнічна особливість? Етнопсихологія? Я завжди думав, що культуру і психологію нації визначає природа і пейзаж. Виявляється, не зовсім.

По анархію – селянську вольницю мріяли не тільки Бакунін, Кропоткін і Махно. Мріяв Сергій Єсенін. Та і Макс Волошин був в першу чергу анархічним космополітом і теософом. І білий, і червоний терор були йому в однаковій мірі огидні і ненависні. Велемир Хлєбніков бачив майбутнє в свободі і звільненні від будь-яких пут, в тому числі пут держави. І не тільки вони, але і багато інших поетів, прозаїків, мислителів бачили майбутнє в анархії і вектор прогресу бачили в звільненні особистості від пут держави, а в деспотичній державі бачили тільки регрес, деградацію, виродження. Я люблю співати у своїх верлібрах про метафізичне, метафоричне і трохи містичне. Але я ще ніколи не оспівував чорний прапор анархії. Тільки злегка жартував на цю тему. Чому? Не знаю.

Доброзичливці кажуть, що я сів у поїзд №1313 «Сніжне – Станіслав» і поїхав випадково. Під впливом експресивного романтичного пориву, начитавшись творів Кафки, проковтнувши його «Процес», як ковтають ще теплі праски зелені нільські крокодили. Ті самі праски, якими чорні люди річкового папірусу прасують свої білі сорочки. При цьому з-під прасок валує пара і чутно характерний звук «Пш-ш-ш!!!» Але це не так. Це все вигадки. Мало не сказав наклепи, але я не пароплав «Титанік», щоб на мене можна було б зводити металеві наклепи, які так легко руйнуються-розходяться від доторку айсберга – холодного білого носорога. Все насправді було не так. Хоча немає ніякого «насправді», все вигадка, все ілюзія. На залізничну станцію «Сніжне» я прийшов, коли місяць був оповні, листя вишень пахнуло потойбічним морозивом і хотілось ловити рогатих жуків. Снігу не було і близько, навіть жодного замету у балках, навіть жодної сніжинки у холодильниках «Саратов» (а ви ще питаєте, чому морожене м'ясо моржів тоді не продавали…) Віконечко каси було заквітчано чорно-білими паперовими квітами, зробленими з цигаркового паперу. Я замість традиційного: «Пліз, ван тікет ту Даблін!» одразу запитав:
- А чому така кольорова гамма?
- Ах, мілорд, чорний колір – це так урочисто, мудро і еротично!
- Перепрошую! Звертайтесь до мене «сер». Я все-таки з аристократичного роду, хоч і збіднілого. Крім того в лицарі мене посвятила Її величність королева Англії та Шотландії Єлизавета ІІ особисто.
- Вибачаюсь, сер! Я одразу помітила, що Ви джентльмен. Невже Ви зібрались кудись їхати? Я як же Ваш маєток з кущами малини та смородини? А як же копальні з гудками й замурзаними копачами? Як же терикони-вулкани, що так нагадують самурайські Фудзіями?
Я мало не сказав: «Та я не на довго, мадемуазель! Я ж повернусь, я ж поверталець…» Але якесь передчуття, якесь чисто фройдівське переживання здавило моє горло мотузкою.
Довгий запитальний погляд онучки шахтаря вп’явся в мій фейс. Я схаменувся і з якоюсь артистичною, навіть з шекспірівською бадьорістю, імітуючи молодого Гамлета промовив:
- Будь-ласка, один квиток до вагону першої кляси на експрес «Сніжне – Станіслав».
- О, без проблем, сер! Але майте на увазі: зворотні квитки ми не продаємо, бо цей поїзд їде і не повертається. Бо нічого повернути неможливо. І якщо Ви повернетесь, сер, у місто Сніжне, то це буде зовсім інше Сніжне, може навіть сніг буде падати з неба чорний, а не білий, і розгрібати його будуть не лопатами, а ложками, і сон-трава буде цвісти тільки у снах.
- О, мені не звикати, міс. Я поверталець, а повертальці нічому не дивуються. Навіть коли повертаються з майбутнього в минуле.
- Ще раз перепрошую, сер! Я думала, що Ви мандрівець, а не поверталець! Як я помилялася!
- Отже, квиточок прошу. Один. Ось Вам кольорові папірці з хрускотом чіпсів, на яких намальований вождь світового пролетаріату, знавець літератури і сарказму.
- Ці гроші на цей поїзд не дійсні, сер! Так само як не дійсні тут фунти стерлінги, монгольські тугрики і бразильські крузейро короля Педро.
- А як же мені заплатити?
- У Вас необмежений кредит, сер. Оплатити кредит можна в іншому часопросторі рідиною кольору вохри, якої у Вас вдосталь і вона завжди в ціні.
І чарівна мадемуазель простягає мені папірець з чорними літерами на жовтому, не просто квиток, а перепустку. Вона здогадалась, що їду не просто з одної точки поверхні Землі в іншу, а буду переміщуватися в часі.
- І майте на увазі, сер, у цьому потязі навіть у вагоні першої кляси, що фарбований в синій колір у скляних вікнах діри від куль.
- Нічого, я люблю хорошу вентиляцію. Крім того, вітер у ці дірки грає веселу мелодію. А я в душі сентиментальний музика космічних флейт.
- Тоді сім футів під колесами, сер!
Я тримав у руках квиток і блукав станцією – такою тихою і привітною в той день. І цікавився, які ще поїзди куди їдуть і у який годині. Розклад висів високо і догори ногами, але написано було розбірливо і великими літерами: «15-00 Донецьк – Герніка», «16-00 Луганськ – Бухенвальд», «17-00 Сніжне – Помпеї». Залом очікування тинявся кондуктор в однострої залізничника і круглих окулярах, які колись любив носити Джон Леннон перед тим, як його застрелили. Я одразу із запитанням:
- Перепрошую, добродію кондукторе, а цей поїзд їде в іспанську Герніку Пікассо?
- Він їде до залізничної станції Франко. Така собі станція в Гішпанії вітряків, над якою завжди чисте небо. У Сніжному зупиняється на п’ять хвилин. Якщо Ви з валізою, а не з чаймодадом з шкіри крокодила Гени, то встигаєте заскочити.
- Але мені треба не на станцію Франко, а в місто Порто-Франко.
- Туди поїзд, нажаль, не йде. Бо такого міста вже не існує і більше існувати не може. Це я Вам кажу, як знавець і поціновувач картин Сальвадора Далі. Я так одним оком підглянув до тексту Вашого квитка, який Ви так необачно тримаєте в руках і побачив, що Ви їдете в Станіслав. Краще Вам їхати не в Станіслав, а в Stanislau Франца Йозефа сплативши за квиток ринськми та крейцерами. І слухати дорогою сонати…
Я подякував, уявивши на мить (лише на мить!) палаючого жирафа і людину-шухляду.
Поїзд на перон подали вчасно (машиністи тоді носили годинники «Ролекс») – він причовгав у клубах пари, насвистуючи замість звичного «Фі-фі!» мелодію Штрауса. Провідниця зустріла мене у чорній уніформі з букетом квітів (гладіолуси). Я ще подумав при цьому, що гладіаторам у Колізеї ніколи не дарували квітів, тільки палець здіймали вгору, ніби вказуючи шлях до неба.
У моєму купе було порожньо, як в раю. Провідниця приносила мені каву – чорну, як донецька ніч і гарячу, як пекло там же. І розважала мене розмовами про антрацит, награваючи при цьому мелодію «Пелюстки вишні» на кото. Теж мені гейша…

Була осінь – тепла і кольорова. Листя клена якраз тільки почали червоніти. Я люблю Донецьк саме цієї пори – він перестає бути легковажним, як весною, чи експресивним і гарячим, як влітку. Золотої осені Донецьк стає на диво сентиментальним, ностальгічним і навіть трохи меланхолійним. І от напередодні Свята Черлених Кленів, яке в Донецьку називають Кюдзіцу Акай Каеде і дуже шанують, я вирішив відвідати свого старого друга – хайдзіна, що пише під псевдонімом Акі-но Кірі (秋の霧) - Осінній туман. Він давно кликав до себе в гості – у свій дім споглядання. Хоча в Донецьку він більш відомий як майстер чайної церемонії – садо, а не як поет, я їхав до нього з метою саме повіршувати і почути його нові хокку. Я вирішив поїхати до його дому на рикші – у Донецьку цей вид транспорту називають дзін-рікі-ша. У Донецьку нині в моду ввійшли кінні запряги – двоколісний візочок, що переміщують в просторі один або пара жеребців – переважно буланих, породи місакі. Але до хайдзіна в гості мусить вести тільки рикша – це традиція. І не тільки донецька. До площі Сайгьо, де збираються донецькі рикші я йшов пішки. Можна було, звісно, перейняти рикшу прямо на вулиці чи викликати слугою, але я вирішив обрати рикшу, а не довіряти випадку. Звісно, їздити на людині багато хто з сучасних «гуманістів» і конфуціанців – цих шукачів «людяності» вважає неприпустимим, але це стара традиція, що вимагає поваги. Крім того, багато хто з рикш просто не хоче міняти свою професію і заробляє на життя саме таким чином. Можете це вважати місцевою екзотикою чи примхою. Чи, навіть, захцянкою туристів. Мені байдуже. Я шанувальник минулого.

У Донецьку велорикші збираються на площі Басьо, а справжні рикші, що обмотують ноги спеціяльними білими пов’язками і біжать дорогами, ніби зависаючи в повітрі і ніби не торкаючись землі, на площі Сайгьо. Слід зазначити, що всі рикші в Донецьку немісцеві. Приїжджають вони переважно з міста Чистякове або з Кадіївки. І то всі без власного візочка. У Донецьку приїжджим рикшам видають напрокат візочки спеціальної конструкції – особливо легкі і збалансовані. Є навіть приказка серед рикш: «Хто ж їде Донецьк зі своїм візочком?» Це майже те саме, що сказати «їхати в Афіни зі своєю совою».

У той день бажаючих покататися на рикшах було мало. Туристів не видно – не сезон, а свято Кюдзіцу Акай Каеде було ще було попереду. Я вибрав уже немолодого і явно досвідченого рикшу, що був вдягнений у чорне кімоно з білим візерунком у вигляді гілок бамбуку. Обличчя в нього мені нагадало обличчя монаха, якесь не від світу сього – його зморшки нагадали мені зорану землю, що надто багато бачила. Здавалося, що він ось-ось скаже: «Я везу Вас своєю дорогою, сенсей!» На ньому була нова каса, точніше такухацуґаса, плетена з рисової соломи, яскраво жовтого кольору. Донецькі рикші носять каса чи кабуріґаса переважно вицвілі, сірі або бамбукові. У нього ж такухацуґаса була просто сонячна. Я сів у візочок і кинув рикші: «Таноші судзумі-но торі! Кайка уме-но є! (На вулицю Веселих горобців! Дім Квітучої Сливи!)» Рикша розуміюче кивнув, і я поїхав-поплив вулицями Донецька, мимо жовтих лип і черлених кленів. Легенький вітерець ніс мимо мене зірвані листя. Я дивився на такухацуґаса рикші і мені здавалось, що це не рикша біжить, а сонце пливе вулицями Донецька.

Я думав у ту мить не про поезію, а про донецький кінематограф. Спочатку згадався чомусь фільм Акіма Курасавського «Сім шахтарів». Фільм про те, як шахта не виконувала план по видобутку на гора кам’яного вугілля. І вирішено було запросити сім шахтарів-ударників. Щоправда, один виявився зовсім не ударником: товариші кепкували з нього «Краще скажи, де ти посвідчення ударника вкрав!» Але його все одно взяли в бригаду. Особливо запам’яталася сцена в шалмані, коли господар забігайлівки показує ударнику миску з рисом: «Дивись, що ти їж! Рис! А що їдять прості шахтарі? Просо! Собаки живуть краще, аніж прості шахтарі…» Зрештою, шахта виконала план, але ударники загинули під завалом породи… Потім згадався фільм-диптих Миколи Осімського «Шахта почуттів», «Шахта пристрасті». Фільм-диптих про ерос та танатос у донецькій культурі, про ці два початки буття, про те, як вони зливають в одне – в якийсь потойбічний ерос-танатос, про вирування пристрасті, про справжню кориду кохання… Згадався епізод, коли головний герой після ночі бурхливого кохання йде по вулиці шахтарського селища, а назустріч йому марширує бригада шахтарів, що йдуть під землю, в забій. Така зустріч еросу і танатосу. Потім згадався фільм Сергія Імамурського «Легенда про терикон» про давній жорстокий шахтарський звичай відносити старих батьків на терикон, де вони гинули. Згадався вітер з того фільму, що прилітав до героя ніби з потойбічного світу. Як і зараз мені – цього осіннього дня.

Їхали недовго – до дому мого старого приятеля було менше двох рі. Я кинув рикші срібну монету в десять єн із зображенням дракона – ці монети називають в Донецьку ще «вадо-кайтін». Рикша засуєтився, щоб дати мені решту – кілька мідних сен, але я посміхнувся, махнув рукою і підійшов до воріт мого друга-хайдзіна, на яких висів фурін і вигравав сумну мелодію осіннього вітру. Мені відкрив слуга – таких людей в Донецьку називають ще «люди в синьому». На ньому справді було просте синє кімоно без візерунку, лише з чорними смугами на рукавах і зачіска дзангірі. Він поклонився і сказав, що господар очікував на моє прибуття, зараз перебуває в саду і просив провести мене до нього в сад як тільки я прибуду. Я йшов стежкою що була викладена велетенськими камінними плитами і була засипана жовтим листям. Біля стежки цвіли хризантеми – квіти осені. Акі-но Кірі-сана я побачив в глибині саду – він сидів на татамі під гілками дерева тога в стані глибокої медитації - мейсо. Я ще подумав, що це дерево – дерево бодхі під яким Будда отримав просвітлення. Поруч було кілка кущів уцугі і зарості саса. Я навіть не знав, чи помічав сенсей мою присутність. На ньому було жовте кімоно з чорним візерунком в вигляді драконів. Я поклонився йому і помітив, що він вийшов зі стану медитації. «Десять тисяч років довгої весни, сенсею!» - промовив я. У відповідь він посміхнувся, і зовсім не дотримуючись ритуалу промовив: «Радий, що Ви відвідали мій скромний сад восени, коли він особливо сумний! Давайте почнем цю дружню зустріч з чайної церемонії!» Тільки тут я помітив, що ця частина саду являє собою тяніва. Біля старезних сосон і кленів, що ховали чайний будиночок – тясіцу лежали величезні кам’яні брили, біля яких ріс бамбук і кипариси, між ними звивалася родзі. І потім я взяв участь у чайній церемонії, які влаштував справжній майстер чаю! Посуд був вишуканий: тябако та тецубін були старовинними – часів Сітоку. Тяван та тясяку були з тонким візерунком – судячи по всьому зроблені майстром Курой Іші в часи Огіматі. Випивши запашного напою сорту «Сто драконів», ми обговорили посуд і трохи почитали віршів – але не своїх – цитували переважно Йоса Бусона та Оно-но Коматі. Мені ще згадалось тоді таке танка Коматі, яке я процитував неточно:

Ось і фарби квітів
Зблякли, поки в цьому світі
Жили безтурботно,
Споглядаючи довгі дощі,
Забувши про старість таку неминучу…

Після чайної церемонії господар запросив мене в свій дім. При вході я помітив гета з червоними шнурівками. Мені одразу згадалося хокку Ісікава Такубоку:

Просила: купи мені гета
З червоними шнурівками.
О, дитинко!

У домі нас зустріла господиня – дружина господаря. Я зніяковів – для мене це було трохи незвично. Акі-но Кірі-сан побачивши, що я зашарівся, представив: «Це моя гірська колючка. Пише хайку та танка під іменем Хару-но Хана. Вона служить мені з віником і шуфелькою». Дружина у нього була з таких дружин, що в донецьку називають «вайфу». До одруження вона була «модан гару» чи як їх там називають. Вони дотримуються в сімейному житті сучасних звичаїв, але знаючи мої консервативні погляди дружина господаря сховалася за напівпрозору ширму, яка завбачливо була розміщена у вітальні, і вела подальшу розмову з нами з-за ширми. Взагалі, донецькі святенники наполягають, щоб дружина розмовляла з гостями з-за непрозорої ширми. Я до цих святенників ставлюся скептично, знаючи, що вони часом запрошують гейш на чайну церемонію в той час, коли дружина знаходиться на жіночій половині дому. Акі-но Кірі-сан промовив: «Моя гірська колючка іноді вправляється в грі на кото. Майстерності вона не досягла, талантів у неї немає ніяких. Звісно, не можна навіть порівнювати її гру з грою на кото столичних гейш. Я дуже боявся образити Ваш слух такою грубою музикою, але все таки насмілюсь запропонувати Вам послухати у її виконанні мелодію «Холодний осінній вітер».

І полилася солодка і водночас тужлива музика… Це була казка – осінь втілена в музиці. Я навіть не очікував, що музика може досягти такою витонченої досконалості.

Я подякував господині і висловив своє захоплення. Після цього слуга приніс обід: сусі з кальміуської форелі, йомогімоті, рис з місо, сембей, хамагурі та саке. Після трапези ми нарешті почали віршувати. Господар запропонував створити ренга – якраз було троє хайдзінів. Точніше два хайдзіни і одна хаййорушідзін. Віршували більше двох годин. Під час віршування я милувався токо-на ма, де висіла картина «Будда і лотоси» з каліграфічним написом, і стояв бонсай старезної сосни. З того ренга я запам’ятав такий уривок (тут я під псевдонімом Кенші):

* * *
Жовте листя
Падає між життям і смертю.
Осінь сліпа.
(Акі-но Кірі)

Вітер шепоче мені
Про таємницю мовчання.
(Кенші)

Останні пелюстки
Старої сакури обривають пориви.
Помирає весна.
(Хару-но Хана)

Зустрічаю епоху дощів.
Забуваю про Сонце.
(Акі-но Кірі)

Зозуля мовчить –
Єдина втіха поета
Вечорів літніх.
(Кенші)

Птаха «гірських стежок».
Коли цей крик я забуду?
(Хару-но Хана)

Старий самурай
Споглядає заграву
Біля руїн замку.
(Акі-но Кірі)

Холодна і зла зима
Землю фарбує в біле.
(Кенші)

Падає сніг лапатий.
Світанок нового року
Нагадує білий листок паперу.
(Хару-но Хана)

Після віршування господар дому зіграв нам на бамбуковій флейті сакухаті мелодію «Осінні сутінки». Якраз доречно, бо на землю і дерева справді впали сутінки. А потім і зовсім стемніло – осінь все таки, доба коротких днів, осінній вечір. Я озирнувся і побачив, що біля входу в дім господар поклав листок паперу, пензлик і туш. Помітивши моє здивування Акі-но Кірі-сан сказав почекати і спостерігати в щілину не до кінця зачинених сьодзі. Я з цікавістю затамував подих і чекав. Раптом почув за дверима якісь тихі кроки, човгання і сопіння. Потім побачив борсука, що підійшов до дверей. У Донецьку нині розвелось дуже багато борсуків, їх сприймають нині мало не як домашніх тварин. Людей вони перестали боятись, їх часто можна побачити у садах, особливо заміських. На моє велике здивування борсук взяв до рук пензель, занурив його в туш, а потім почав писати на листку ієрогліфи. Коли він закінчив писати, він спочатку став на задні лапи, понюхав осіннє повітря і пошкандибав у темряву саду. Господар дому зітхнув і пояснив мені, що цей борсук давно приходить вечорами до нього в гості ночами і пише вірші. Спочатку борсук для цього таємно забирався в дім і брав без дозволу папір і пензель, але потім Акі-но Кірі-сан почав навмисно виставляти борсуку все необхідне під двері. Я взяв цей листок і прочитав кілька хокку нашкрябаних невмілою рукою. На моє здивування деякі борсукові хайку були варті уваги. Запам’яталось мені оце:

Старість відчув.
Завітала до мене
Перед зимовою сплячкою…

Але цей день закарбувався у мене в пам’яті не цим. Коли згадую цей візит, то згадується не борсук-поет, не звуки кото чи флейти, не смак терпкого чаю чи гіркого саке – згадуються хризантеми – сумні осінні квіти, які дарували аромат холодному осінньому вітру…

Що вам розповісти про сни? Акіра Куросава у «Снах» і у снах завжди бачив Японію – замкнутий і самодостатній світ, де всі тільки й думають про смерть і порожнечу – тому й не дивно. Але побачити у снах хлопчика, що мусить знайти хатинку лисиць, яка стоїть під веселкою, аби попросити в лисиць пробачення, інакше харакірі – це вже занадто. Таке можна снити тільки в країні дощу. У нас у Скіфії надто сухо для цього. Ой, даруйте, в Сарматії. Я й забув, що скіфи у Дикому Полі зникли як сон… Сармати лишились камінними, як спогад про Римську імперію. І снились би мені ці бородаті номади, що пахнуть козячим молоком і полином, але ж ні – мені знову сниться Донецьк – місто міст. Чомусь давно не сниться мені моє Сніжне засніжене: чи та балка надто глибока, чи то воно перетворилося в Макондо, яке не знайти, бо за перевалом, ото ж бо. Чи може просто нічого вже немає, навіть Макондо – і можна було б його вигадати. Але де там. Мішок для вигадок виявився дірявим. Добре було тому колумбійцю – у нього сто років самотності було позаду, а в нас попереду. Отож про сни. Людям часто сниться щось недосяжне – муза Ерато, наприклад, чи Терпсихора, а мені – Донецьк. І то часто.

Снилось, що приїхав я в Донецьк на поїзді, який віз задумливий паротяг, що сопів і випускав хмари думок. І прибув він на вокзал, що дуже нагадував вокзал з картини Оскара Клода Моне – не прозорий, а ефемерний, як вокзал Сен-Лазар. І блукав я містом Донецьком, блукав серед його тихих і вузьких середньовічних вуличок, споглядав готичні католицькі собори, слухав звуки власних черевиків, що гупали по блискучій відшліфованій століттями бруківці. А потім я пішов пішки по шосе, що бігло від міста геть, серед височезних скелястих гір, які оточували це місто Вічності і поросли дрімучим височезним лісом. І крислаті криптомерії та секвої схиляли наді мною віти… А потім я піднявся на височезну лису гору, з якої Донецьк був як на долоні. Гора була увінчана скелею, що як палець стриміла в небо, певно вказуючи на бороду дивака Бога і до вершини якої вели видовбані в камені сходи. А біля скелі тулився монастир Святого Августина. Я зайшов під готичні арки храму і слухав піснеспіви Папи Григорія І Великого – месу «Kyrie eleison» на мелодію «Lux et origo». До мене підійшла бабця, що була якось дивно, надто строкато вбрана (не для церкви) і сказала, що вона може показати могилу, де поховані всі яничари султана Османської імперії Мурада ІІІ. І в цьому сні Донецьк був нашим містом. Нашим. Ніяких зовнішніх ознак цього не було, але це відчувалось шкірою.

Чому мені сняться такі сни? Не знаю. Я інколи відчуваю, що Донецьк – це моя дитяча хвороба, цим містом треба було перехворіти і видужати. І я постійно шкодую, що цим містом я не перехворів в дитинстві. Донецьк місто цноти – про розпусту серед його вуличок не може думати ніхто, навіть Пазоліні – цей модерновий Казанова сінематографу. Де ви, «казановісти» східних кресів? В яких богемних кав’ярнях вас шукати? Є міста синтетичного спирту і міста справжні. Донецьк місто справжнє – земля під ним непрозора. А шкода. Яких би химерних почвар палеозою бачили б ми в її глибинах! Карбонові мохоступи і водяники - як часто мислив я про вас. Донецьк надто вже нагадує Париж, і не тільки у моїх снах. Але від Парижу я його завжди відрізняв. І в снах, і наяву. Париж це справді «свято, яке завжди з тобою», як писав старина Хем, але це свято буває безтурботним і легким, але буває брутальним, чи навіть дещо штучним і фальшивим – як клошари чи коти на вікнах. Донецьк на відміну від Парижу завжди серйозний. Сентиментальний, але серйозний. Хто не бачив донецьких котів на вікнах серед пеларгоній, той не знає, що таке справжня серйозність. Мало на світі міст, в яких би відчувалась серйозна сентиментальність – навіть у безтурботних кафе чи в веселих ірландських пабах. Донецьк – це серйозне свято. Я ніколи не думав, що свята можуть бути серйозними, аж до того часу, поки не відвідав Донецьк – ще тоді, в дитинстві. Донецьк – свято серйозне, як Болонья, де карнавали виглядають якось неприродно. Я не знаю, чому в Донецьку ніколи не будували італійських двориків серед барокових кам’яниць, може тому що вони надто ліричні – серед них хочеться грати на мандоліні і класти на музику моря і повітря сонети. Донецьк – це місто кларнетів і органів. Хто не слухав орган в Соборі Святого Патріка в Донецьку – той має хибне уявлення про Баха, той не літав у синяві неба. Навіть, якщо він льотчик чи стюардеса і звик носити синю уніформу. Я завжди мріяв приїхати в Донецьк на кареті, що запряжена трійкою сірих коней в біле яблучко. Конче з чорними гривами і блискучими очима. І щоб кучер був у високому циліндрі і цитував крізь зуби Петрарку. Якщо Ви теж колись будете писати про Донецьк, не забудьте згадати про ароматну тягучу кавову пару, що висить в повітрі і про новий день, відчуття якого приходить з першим ковтком цієї кави – бразильської, кислуватої, з пінкою. Згадався чомусь Анрі Барбюс з його «Вогнем» і сцена дощу. Сармати на відміну від трипільців ніколи не закликали дощ, їх шамани були не для цього. Номадам що – дорога, яка пахне євшаном. І все. А справжня дорога не має кінця… Колись цю музику номадів назвуть «блюз». Колись, але не зараз. Шкода, що минуле літо було таким холодним. А як хотілось під теплою, майже тропічною зливою пробігтися по калюжам і теплому асфальту Донецька босоніж, ляскаючи підошвами ніг голосно, майже аплодуючи Землі і її пісням, здіймаючи бризки і шукаючи очима веселку – ту саму, під якою є хатка лисиць.

Костянтин Петрович Хацапетрів ніколи не казав «поховання» чи «тризна» - не було таких слів у його лексиконі. Він завжди казав «яма». Якщо хтось у селищі помирав, або, скажімо, когось у черговий раз у черговій бійці зарізали, він дізнавався про це першим і казав: «Буде яма!» Він також ніколи не казав про покійного «пішов під землю» - цей вираз його ображав до глибини душі. На його думку, під землю можна було йти тільки в шахту, а шахта – місце сакральне, ніби вхід у царство Плутона, навіть містичне. Слово шахта Петрович вимовляв з особливою повагою і трепетом. Його ніколи не називали по прізвищу, хіба що бригадир один раз ще під час прийому на роботу покликав: «Товаришу Хацапетрів!», але потім знітився, зрозумів що це недоречно. І на те були свої причини. Але про це пізніше. Його інколи називали по імені та по батькові одночасно – з поваги, але частіше просто Петрович. Фамільярно і навіть зухвало, але він ніколи не ображався і на таке звертання реагував особливо охоче. Слова «кладовище» чи «цвинтар» він теж ніколи не вживав: «Не збираюсь я там нічого класти!» - обурювався він. А слово «погост» викликало в нього особливий гнів. Це слово він почув на літературних читаннях імені Пушкіна в Криндачівці і відреагував дуже бурхливо: «Не гостювати я там зібрався!» - судячи по всьому, думка про загальне тілесне воскресіння була йому глибоко чужа.

Петрович мав підземного стажу п’ятнадцять років, а це не аби що, а це не кіт наплакав. Я колись необережно спитав його товариша по забою Степана Івановича Шваблікова: «І скільки ж Петрович видавав на гора?» На це я почув відповідь: «У-у-у-у!» Працював Петрович на вісімнадцятій шахті, на тій самій, що називали її «Американка». Крім того у нього було «хазяйство»: вирощував він помідори, тримав свиней і кролів породи «Совітський мардер» та «Фландр». Вирощував ще картоплю, але після одного випадку вирішив з картоплею «зав’язати». І просто купляв мішок чи два, якщо була потреба, чи міняв самогон на картоплю. Оказія після якої він перестав бути картоплярем була така. Якось, коли картоплю збирати було ще рано, хтось повадився ночами в нього картоплю з городу красти. Петрович був злий не на жарт. Взяв він до рук сокиру і сказав: «Зарубаю!» І пішов вночі на город злодія пантрувати, засів з сокирою в кущах. Серед глупої горобиної ночі під’їхала до городу машина, з якої вийшли три здоровенних мордовороти з лопатами в руках і почали його картоплю копати. Петрович зрозумів, що його там же на цьому городі і зариють і тихенько свою сокиру в землю запорпав. Мужики, копаючи картоплю і складаючи її до мішків, Петровича в кущах виявили: «Мужик! Ти що, за картоплею? Вилазь, не бійся, тут на всіх вистачить!» Петрович з кущів виліз і став руками свою ж картоплю викопувати, намагаючись врятувати хоч частину врожаю, і по причині відсутності під рукою мішка складав її на піджак, який розстелив на землі. Три мордовороти посміялися з нього: «Ти чого, мужик? За картоплею без лопати прийшов? Слухай, допоможи!» І попросили помочі закинути мішки з картоплею в машину. Цей момент Петрович згадував з особливою скорботою: «Сам же і допоміг свою ж картоплю їм до машини покласти! Сам же!» Це була найсумніша подія його хаотичного життя.

Батька він втратив маючи неповних шістнадцять років. Про смерть його батька говорили різне, справа була темною і глухою. Батька свого він соромився – він хоч був і людиною поважною, працював у конторі на шахті, був грамотним, але страждав ганебною вадою: палав любовною жагою до людей своєї ж статі, навіть до хлопчиків найніжнішого віку. Від переслідування односельців та «кічі» його рятувало тільки те, що він був близьким другом місцевого прокурора і секретаря райкому партії, що малу таку саму пристрасть. Мати його була жінкою розпущеною і навіть мало не потрапила на заслання по юлієвому закону на острів Пандатерія, але померла отруївшись огірками. А тому, соромившись прізвища свого, Костянтин Петрович, досягнувши віку шістнадцяти літ під народження, отримуючи паспорт, в анкеті прізвища свого не написав. «А прізвище то, прізвище то яке в тебе буде, сиротинко?» «А ось не скажу і все тут!» «І звідки ти такий взявся?» «З Хацапетрівки!» У паспорті так і написали – Костантин Петрович Хацапетрів. У Хацапетрівці він дійсно народився, але майже все своє життя прожив в шахтарському селищі під Сніжним.

У молодості він писав вірші, зберігся навіть один його двовірш:

«Селищем дивним ночами блукав
Кульгавий шульга камчадал…»

Злі язики плескали, що під «камчадалом» Костантин Петрович мав на увазі товариша Леніна, а під «селищем дивним» Симбірськ чи Шушенське. Але це неправда. Сам Петрович це всіляко заперечував. У школі крім віршів та літератури Костя (тоді ще Костя) захоплювався квантовою парапсихологією і навіть зробив доповідь на засіданні шкільного гуртка альтернативної історії на тему: «Теорії квантової парапсихології і методи їх застосування в умовах розвинутого соціалізму». Ця доповідь навіть була нагороджена грамотою райкому комсомолу.

Після виходу на пенсію Петрович всю свою кипучу енергію приділив «хазяйству», в якому в ті роки він бачив певний сенс життя, хоча часто любив повторювати: «Немає в житті сенсу!» Він так і не одружився, і причиною цього було його ставлення до медсестри шахти – Людмили Борисівни Рюміної, в ті роки теж неодруженої. Якось перед зміною в бригаду зайшла ця медсестра і сказала, що всім потрібно пройти медогляд. Петрович взяв та й ляпнув не подумавши: «Сестричко! А в мене сифіліс!» На це медсестра, суворо подивившись на нього, підійшла і командирським голосом наказала: «Давай! Показуй!» Петрович дуже збентежився – а він був людиною дуже сором’язливою – і сказав: «Я пожартував…» Але після цього випадку він тої медсестри уникав, хоча селищем ходили вперті чутки, що вони з медсестрою взаємно небайдужі. Чутки ці дійшли і до Людмили Борисівни, почувши які, вона обурилась, хоча все одно була улещена. І якось влітку, Петрович купався на ставку тридцять другої шахти, у який крім всього іншого скидали шахтну воду, але все одно, ставок цей був улюбленим місцем відпочинку жителів навколишніх шахтарських селищ. Людмила Борисівна потягла штани Петровича і сховала їх в кущах, таким чином пожартувавши. Петрович же, своїх штанів не виявивши, подумав, що їх вкрали і навіть не думав їх шукати. Гумору, як то кажуть в Одесі, він не зрозумів. А оскільки ходити по території копальні в трусах було йому непристойно і соромно, він так до ночі серед корчів і просидів і тільки коли сутеніло, пішов через ліс в такому от напівоголеному вигляді до дому до хати свого друга водія Овчіннікова. Про витівку він потім все дізнався – чутки, знаєте, плітки, патякав хтось. Але з того часу Петрович жіночу стать дуже не злюбив за підступність.

Про себе Петрович казав, що він алкоголік. Але це неправда. Якщо б він випив хоча б соту частку спирту з його оповідок про свої пиятики, то до поважних років він би не дожив і давно би помер. Біля «шалману» його ніколи не бачили, під парканом п’яний він ніколи не валявся. Але кращого знавця самогону не знайти було на цілому Донбасі, не те що в Сніжнянському районі. Самогон Петрович цінував і поважав, називав його «народним трунком». Дегустував він його поетапно, спочатку оцінював аромат, потім пробував на язик і маленький ковток полокав у роті. По одному ковтку він міг сказати: с чого гнали, де і як гнали цей зразок самогону. Він кректав і виголошував урочистим тоном фразу: «Варили самогон з цукру з додаванням хліба та яблук, гнала цей самогон Вєрка Крабова з тридцять другої копальні вентиляційної!» І ніколи не помилявся. Знав він більше ста двадцяти «точок» тільки в Сніжному та Чистяковому, де гнали якісний самогон. Більше самогону він любив тільки пепсі-колу, особливо свою, домашню. Сам він самогон гнав в основному для друзів, не на продаж і секрет свого особливого самогону не відкривав, казав, що це таємниця таємниць.

Крім віршів, «хазяйства» та самогону була в нього ще одна пристрасть – поховання. Любив він поховання влаштовувати особисто, якщо ж вже без нього і його порад вирішили обійтись, то хотів він хоча б бути присутнім. Він говорив, що якщо він на похованнях не був присутній, то цих поховань для нього ніби то і не було. Про місцеві шахтарські звичаї поховання він знав все. Навіть найтонші і неймовірні особливості місцевого поховального ритуалу. Все це знали місцеві жителі і якщо щось, кликали тільки його – як кличуть сватів на весілля. Він свого роду і був сватом, тільки сватом Смерті. Петрович відчував себе Хароном. Люди вміють швидко придумувати різні звичаї, особливо при виникненні різних нових соціальних прошарків та субкультур, як шахтарі в цьому випадку. Петрович знав, як і що потрібно сказати, кому і коли, де плакальниць поставити, коли голосити, що покійному до труни покласти та інші тонкощі. Я просто впевнений, що більшість цих звичаїв він сам же і придумав, але це не так важливо. Сам він казав, коли не хотіли слухати його чергову абсурдну пораду: «Звичай шахтарський такий!»

Крім того, він був знавцем різного роду шахтарських легенд, казок, міфів та забобон. Він годинами міг розповідати про «Доброго Шубіна» - містичної істоти з потойбічного світу, яка начеб то живе в шахтах і допомагає шахтарям, якщо вони потрапили в біду. Сам він запевняв, що Доброго Шубіна бачив дванадцять разів і три рази він рятував йому життя. Крім того, він розповідав купу жахливих історій про гігантських щурів метрової величини, не рахуючи хвоста товщиною з кабель. «Чим же ті щурі там живляться?» «Та ось шахтарями і живляться! Зазіваєшся – ту же і загризуть! Ось був такий випадок, спускаємось ми з бригадиром Потапом в забій…» І починається! Жах суцільний! За його словами, у копальнях живе багато найрізноманітніших жахливих створінь, зустріч з якими крім смерті то найжахливішої, нічого не обіцяє. Різні там «білі вурдалаки», «шурхотячи сліди», «слимаки пітьми», «тінь мертвого директора» і таке інше. Але найстрашніша істота, по його словам, це літаюча голова Климента Ворошилова, яку бачили в штреках та штольнях вісімнадцятої та тридцять третьої копалень і яку бачив він сам і єдиний з побачивши її лишився живим.

Коли я почув цю історію з його уст, я тут же заперечив:

- А чому Ви думаєте, що це була голова саме Климента Ворошилова?
- А як же інакше! Я ж його одразу впізнав! Адже Клімка на нашу копальню приїжджав. І в забій опускався. І зі мною навіть бухав – простяцький він такий був… Сказав, мовляв, давай, Петрович по сто грамів самогону…
- Не виходить, Петровичу! Ворошилов коили помер? У 1969 році. А ти коли в забій пішов?
- Нічого ти не розумієш! Клімка і після смерті з того світу приходив до шахтарів і з ними бухав! А коли Ворошиловограду назву Луганськ повернули, то він являтися їм во плоті перестав, а його літаюча голова в шахтах з’являтися стала і смерть з собою несла…

Дискутувати тут вже не було сенсу.

Ще до війни вісімнадцяту копальню закрили. Селище прийшло в занепад і поступово перетворювалося в руїни. Петрович постарів і господарство своє закинув. Серед руїн селища йому було жити нудно, хату свою він заколотив і перебрався жити до Юзівки. Про Юзівку він теж знав чимало. Можна сказати він був свого роду юзівкознавцем – був просто закоханий в стару Юзівку. Міг довго розповідати про кожну кам’яницю і кожну вулицю: «Тут жив парторг шахти Ольховатська на другому поверсі – Іван Іванович Кадочкін. Син його розбився на мотоциклі в 1976 році – п’яний був, а сам він помер від раку шлунку в 1979 році, а його дружина поїхала жити до брата в Воркуту…» І так він міг годинами розказувати…

Останній раз я бачив Петровича в тій же Юзівці зовсім нещодавно. Пропустили ми по чарочці самогону, закусили сухарями з маргарином (традиція). Потім про те, про се, про Юзівку, про те, як «великий піф-паф» почався і що воно далі буде – про різне. По останнє велике поховання в Юзівці розмова просто не могла не зайти:

- Петровичу, а як тобі остання велика яма?
- А що? Чудово все пройшло, пишно, багато, яскраво. Свято було для людей, не часто таке влаштовують в Юзівці. Я ось що тобі скажу – частіше б влаштовували такі ями, і життя було б веселіше і цікавіше. Мені сподобалось навіть. Хоча, до моїх порад зовсім не прислухались, всі звичаї шахтарські забули, мене навіть слухати не захотіли. Я для цих шантрапістів ніхто… Багато що розчарувало. Багато що. Адже всі очікували, що заповіт Пашки-Телефона зачитають. Чекали, чекали, а заповіт так і не прочитали. Приховали його зумисно – я впевнений.
- А Ви той заповіт бачили?
- А як же не бачити? Бачив! Я ж з Пашкою-Телефоном разом бухав! Захоче він бухнути буало, тут же мені дзвонить – давай сюди, мовляв, Петровичу! Самогон є! Я бігом до нього, по стопарику одразу – буль! А потім «коксу» доріжку – це він так кокаїн коксом називав, давай, мовляв, Петровичу по доріжці на доріжку. Я йому, ти чого, Телефоне, я ж навіть тютюн не нюхаю, я тільки буль. Тоді він мені «кокс» до самогону насипає, я хлобись – і пішла справа. Щедра в нього душа була – шахтарів, а друзів особливо, завжди кокаїном пригощав. А порошок то дорогий, не дешевий. А на ліфті як він покатався! Ніхто так у Юзівці ще на ліфті не катався! Сказав: «Ех, прокачу!», а потім: «Поїхали!» І – ба-ба-бах! Ото вже поїзка була! Куди там Гагаріну! Веселий він був хлопець Пашка-Телефон! Нудьги він не любив страшенно. Бувало на фронті все затихло, нудьга неймовірна, так він з мінометів спочатку по чужим, потім по своїм, потім по місту, щоб мирні теж не нудьгували, щоб їм веселіше було. І пішла веселуха! І пішло гуляння! А він ірже як кінь, все йому весело. Попів він не любив і в Бога не вірив. Зловить, інколи, попа, бороду йому запальничкою припалить, потім гранату за рясу засуне – жарти в нього такі були. І дивак він був великий. У нього в бліндажі портрет висів – козла з мордою на людську схожу, а навколо нього п’ятикутна зірка догори ногами. Так він часом нап’ється, портрет той дівиці оголеній до рук дасть, а сам поклони б’є. Дивак!
- А про заповіт ви знаєте?
- А як же інакше! Знаю! Заповідав він, щоб поклали йому до труни чи до могили ящик горілки і пакет кокаїну. Ех, не виконали останню волю покійного! Пошкодували! І я то знаю, що горілку купили і кокаїн теж, а потім все собі заникали. Такі от вони нинішні. Не те, що Клімка Ворошилов. Крім того, Телефон заповідав, щоб на його останню путь цистерну самогону привезли, або хоча б діжку і всіх безкоштовно пригощали. Теж пошкодували. Крім того, покійний хотів, щоб на його могилі жертву принесли – немовлятко зарізали і кров’ю могилу скропили. Можна було б волю покійного виконати – донецькі баби ще понароджують. Не захотіли…
- А звичаї то які були порушені? Як би Ви те поховання влаштували?
- По перше, якщо вже вирішили ховати Телефона на землі шахтарській, а не в Росії, треба було ховати по звичаям шахтарським. Є такий звичай – якщо шахтар у ліфті від вибуху загмнув і його розірвало, то прийнято було замість нього ховати ляльку, а залишки його тіла згодувати птахам чи собакам – як на Тибеті, щоб швидше колесо сансари обернулось, і швидше його душа втілилась в іншу живу істоту. І потрібно було в цьому конкретному випадку осиковий кілок йому до грудей забити. Ярозумію, що з ліфту його частинами виймали, але все одно, можна було зшити і осиновий кілок в серце забити. Тоді він би знайшов спокій і з того світу би не приходив. А то буде тепер блукати шахтарськими селищами і в людей кров пити…

Петрович засумував і дивився в одну точку, споглядаючи щось мені не видиме. А за вікном шуміла Юзівка – моє місто…

Петрович зітхнув, підвівся (час, мовляв, прощатися) і сказав:

- У мене тут зі своєї старої роботи трохи динаміту лишилося – старий запас. Піду його на колію покладу. Разом з оцим шнуром. Мені той динаміт все одно не потрібен. А там поїзд має з Росії приїхати з танками та військовими – яма велика буде…

Я давно чув про місця та куточки моєї замріяної країни «де дідько каже добраніч». Але де це, де саме ці краї я не здогадувався. І от випало побувати мені в селищі Перкалаба. І я зрозумів – це саме там. Є землі забуті Богом. Але є місця забуті не тільки ним. І людьми, і ще кимось. Щоб переконатися в цьому треба відвідати верхів’я Білого Черемошу. Або Чорного – це вже в кого які смаки на колір (це я без будь-яких натяків на політику. Тим паче, що Червоного Черемошу не існує і існувати не може). Саме туди – до витоків. Поїхавши в Перкалабу я думав, що я знаю, що таке погані дороги. Виявилось, що я досі не зав цього – всі дороги, які я вважав поганими, насправді досить хороші. А от дорога в Перкалабу… Точніше, сукупність величезних ям над прірвою. Водій, який мене віз у те селище на джипі, що багато бачив і летів по тих ямах на максимально можливій швидкості. При цьому бідолашний джип підкидало вгору більше ніж на метр – і це над прірвою. Черемош десь там далеко внизу, а тут ти літаєш в просторі в середині машини і з гуркотом падаєш у чергову яму. У Селіджера є чудова повість «Над прірвою у житі», а це було над прірвою у джипі. Теж суцільний дзен-буддизм. Для водія це була улюблена розвага – проїхати на швидкості по такій божевільній дорозі. Не знаю чи справді він отримував задоволення від такої гри з власним життям, але чомусь він не вважав себе екстремалом. При цьому він чомусь думав, що моя звичка ночувати самому в дрімучому лісі – це небезпечно (вовки, мовляв).

Але, як виявилось Перкалаба, не самий закинутий край в Україні – туди ще є хоч якась «дорога». У верхів’я Чорного Черемошу навіть такої немає – під час останньої повені ріка забрала навіть залишки дороги і мости – дістатися туди вже просто неможливо, навіть пішки. Хіба що йти по гірським хребтам. Пам’ятаю десять років тому довелось мені мандрувати в той край – мене вразили кинуті хати і хутори, колиби у яких вже давно ніхто не живе, полонини на яких пасеться тільки вітер. І тоді дорога ще була.

Приїхавши в Перкалабу я подумав – куди б податися блукати. Була ідея – як в старі добрі часи – нелегально перетнути румунський кордон і мандрувати по горах Волощини (які за хребтом Чивчин химерні і прекрасні). І зовсім не для того щоб зайвий раз почути: «Ну інтелег!» чи відчути в крові зайву порцію адреналіну – села по той бік «полоси» переважно українські і такі ж задрипані як і наші. Просто так. Для споглядання гори Печаль. Чи скель Смерті… О які життєрадісні назви! І головне чисто румунські. Чи то Трансільванські… Але від лісника я довідався, що по той бік кордону днями вирувала лісова пожежа, яку погасив тільки дощ, і звірина масово тікала на цей бік від кордону. Надибати на згарище і пустку, яку кинули навіть вовки мені не захотілось. Вирішив, послухавши розповіді місцевого сторожа лісу і охоронця звірів, піти туди, де ніхто не ходить. На хребет, що з’єднує Чивчини та Гриняви, на плоскогір’я Команова (найбільше в Карпатах, до речі…)

Лісник почав розповідати історію про своїх волоських колег – вони на ведмедів почали чіпляти нашийники з радіоіндикатором – для дослідження їх міграцій. Дивляться на екран, а один ведмідь чомусь прийшов на українську прикордонну заставу і там зупинився. Приходять вони на заставу, а там вже ціла буча – хоробрі прикордонники знайшовши на прикордонному стовпі ремінець з електронікою подумали, що це справа рук шпигунів або підступних терористів. Виявилось, що просто ведмедю нашийник заважав і він терся шиєю до прикордонного стовпа доки нашийник не відчепив.

Отак розмовляючи з лісником про те, про се я заглиблювався в гори. Проминув «кляузу» Кронпринца Рудольфа. «Кляуза» мені чомусь нагадала руїни форту часів Римської імперії – зітлілі колоди ще трималися купи і з під них виривався потік води. Таке було відчуття, що це збудували не сто років тому, а в часи імператора Траяна. Далі звернув на боковий потік – бо прямо по курсу вже була Волощина. Йдучи вздовж прозорого потоку і насолоджуючись спогляданням ялинового лісу раптом відчув жахливий сморід. Поруч побачив джерело як вибивалось із землі з клекотанням – таке було відчуття, що вода в ньому кипить, хоча на дотик виявилась холодною. Це було джерело з сірководнем. Глибини землі тут відкривали свої нутро. Пройшовши далі натрапив на автомобіль який судячи по всьому стояв тут не перший день і не перший тиждень і намет який вже був заплетений павутинням. Лісник-супутник побачивши моє здивуванням почав розказувати, що приїхали пару тижнів тому сюди двоє людей, поставили намет, лишили машину і пішли в гори. І більше їх ніхто не бачив. Приїжджала міліція їх шукати – пошуки полягали в тому, що хоробрі детективи запитали лісника чи не бачив він в лісі двох людей. Лісник відповів, що не бачив і на цьому пошуки завершились. «І де їх шукати? – зітхнув лісник. – Навколо ліси дрімучі. Стежки всі позаростали – давно тут ніхто не ходить…» Я з ним погодився, але стало якось щемно – пропали в горах двоє людей, а нікому до того немає ніякого діла. І в новинах ні гу-гу про це… Особливо стало якось сумно після слів лісника: «Та ведмідь, напевно, ними пообідав – що вже там шукати…»

Далі я розпрощався з лісником і подався в гори без цікавого співбесідника. Мені в провідники напросився один місцевий. На пів дорозі до полонини (дорога більше нагадувала «американські гірки» тільки набагато крутіше) діалоги з провідником почались якісь дивні. Він: «А куди ми йдемо?» Я: «На полонину!» Він: «А як мене звати?» Я: «Іван Сусанін. Ти зараз ось ще – розвертайся і йди по дорозі вниз назад у село – там точно знають як тебе звати і де ти живеш!» Так що далі помандрував у самотності. Галявини навколо були то червоного то фіолетового кольорів – від ягід брусниці та чорниці які вкривали поверхню суцільним килимом. На палючому цьогорічному сонці вони вже були перестиглі і незвично солодкі. Шлях мій лежав через ліс, полонини, потім знову через ліс мимо озера з чорною водою і скель, що стирчали на вершині хребта зубами якогось втомленого дракона. Траплялись кинуті колиби серед полонин, що заростали молодим лісом і малинниками (малина теж швидко набила оскомину – так її було багато). Дивні якісь речі відбуваються в горах. Полонини лісом заростають. А ліс висихає – цілі гектари сухостою. Не дай Бог хтось би недопалок кинув – це були б не гори – а факели.

Стоячи на вершині чергової гори я побачив на горизонті – на сусідньому хребті велетенські білі вуха, що стирчали з землі. Цими вухами можна було б слухати як розмовляють зорі. Але ці вуха люди використовували зовсім інакше – з лихою метою. А Нині вуха хоч і біліли як сніг, але потрохи іржавіли та розвалювались. Я ще подумав: «Все минає, навіть гординя людська…» І рушив далі. Йшов собі слухаючи вітер минувши криволісся і гору, що нагадувала піраміду. Перейшовши перевал, де я спочивав в тіні дерев слухаючи птахів, я надибав (на своє здивування) за хребтом на колибу явно населену, хоча дуже потріпану вітром і розхристаним потоком часу. Колиба вразила і зачепила мене своїм якимось потойбічним виглядом – збудована була химерно – дах був вдвічі більший за саму колибу і нависав спереду хатки над порожнечею. Так ніби під дахом половина простору було житло, а половина порожнеча.

Пастух зустрів мене привітно. І навіть не розпитував хто я і звідки в цій пустці і кинутому краї де давно крім нього ніхто не ходить і ніхто не живе. Питання зайві – і так все зрозуміло – для чого запитувати? Пригостив мене сиром і буцом (від молока я скромно відмовився – я ж не кімерієць-молокоїд). Пастух розуміюче кивнув головою, так нібито Геродот змалечку був його настільною книгою. Обличчя в нього було зоране часом і з такою печаткою самітництва, що питати його як він тут живе і для чого було б і марно і вульгарно. Розмова полилась якось сама собою – про головне. Я більше слухав аніж говорив слова і речення. Я люблю слухати, особливо відлюдників – їх тихі слова як пошерхла кора дерева – тихі, хоч і зашкарублі. А краще вже говорити тихо, аніж кричати вітру про те, що він дме намарно. Мені здалося навіть, що старий як світ пастух говорить не мені, а порожнечі…. Монолог був спочатку чисто соціальний:

- Немає в горах ладу, немає порєдку ніц. І добра нема – біда одна. Ото як вбили нашого цісаря Фердінанда ясновельможного та не стало бабці Австрії так ото й з того часу й гибіємо…

(Якщо відверто не очікував почути отак от раптом серед пустки і тиші такі дифірамби монархізму. І такі сентименти щодо Габсбургів. Сто літ пройшло, а все Австро-Угорщина для гуцулів щось фундаментальне і незабутнє – а інше – суєта і тлін.)

- А худібку тримати нині то збиток один, за живу вагу копійки платять, то кому то треба глядіти корови. Йо. Хіба за полосу перегнати – там в кілька разів дорожче заплатять. Та хіба то контрабанда? Ади тож тварина – пішла собі…

Я погодився – це справді, зовсім не контрабанда. Тварини не знають, що таке кордон і для них наші людські умовності – безглуздя. Всі ми під сонцем ходимо. І корови теж. А лінії на карті не для них креслені.

- Нині то я один на полонині, а колись був ще один пастух – Іваном звали. У нього батько за тих француватих совітів був голово сільради. Не тут, а в Гриняві. І хату по містовому бляхом покрили. Ади щоб файно було. Так батько його в районі на техніка вивчив, а потім у Львові на інжинєра. Хтів щоб в начальники син пішов. А той і жінку мав, і гроші, і хату, в місті, і машину гонорову, а потім кинув все та й пішов на полонину пастухувати. Та все тут під деревом сидів. Пес худобину пасе, а він під деревом сидить і на гори дивиться. А потім сказав, що зрозумів геть усе. І пішов до села й людям казав, що все пусте. Так в селі думали, що звар’ював геть чисто хлоп. А потім він моримухів назбирав, зварив, сказав, що то їжа не для вас, а для мене. З’їв їх та й помер. А перед смертю сказав, що як ідете, а тут три дороги, то йдіть середньою… І що як помре хтось, то знову народиться, а всі біди від того, що люди хочуть. А не хотіли б нічого, то й біди б не було. Отаке то було…

(Він замовк, бо зірвався вітер, що зашумів у верховітті смерек, а розмовляти разом з вітром перебиваючи його не випадало. Вітер слід було вислухати – що він скаже з приводу цього – вітер знав більше за цього старого пастуха. Може тому, що був старішим. Старішим навіть за ці гори….)

- А в селі нині пусте все. І люди пусті і в кожній хаті пусто. Та й тут на полонині нині все пусте… Зайду інколи на гору дивлюсь навколо – а кругом пустота і нічого крім пустоти… Я ось, що скажу – коли люди казали: «Корови», то вони вже не були коровами, тому їх і називають коровами. А коли люди казали «хата», то вже не була хата, тому її і називають хата. Ото і пустота. Коли люди кажуть «Пусте», воно вже не пусте, тому то його і називають пусте. А як подивитись навколо, то нічого крім тої пустоти немає, все з пустоти – і молоко, і худобина, й люди. Але сама пустота, то не пустота…

Я погодився з дідом. І поцікавившись наостанок як його звуть – чи часом не Василь Пустий (виявилось, що саме так), я пішов блукати далі хребтами, де живе тиша і дивився на порожнечу…

(Світлина автора. На світлині та сама колиба…)

Здавалось би совок як типаж і як суспільний «феномен» відійшов в минуле. Хоча окремі «заповідники» совка вперто животіють в часопросторі колишніх неозорих совітів, але совок як різновид антропоїда поволі, але впевнено зникав. Несподівано в суспільстві (і не тільки в нашому) з’явилась дивна тенденція до його реанімації. Безнадійно хворого вирішили знову поставити на ноги і дати йому «путівку в життя». Більше того, декому закортіло народ як такий зробити совком. Виникає відчуття, що нас всіх за вуха тягнуть в совковість. Зусилля марні – совок приречений, його епоха відійшла. Але думається – чи не варто б проаналізувати цей феномен – феномен совка, щоб хоча б зрозуміти куди і ким намагаються знову стати окремі громадяни. Чи не слід дослідити анатомію цього типажу не такої вже й далекої епохи.

Під совком я тут розумію певний типаж людини. Не тип суспільства (яке інколи теж називають совком), а саме тип людини породженого цим суспільством з усіма його атрибутами – поведінкою, світоглядом, етикою, естетичними уявленнями.

Совок – це було явище потворне. Я маю на увазі чисто естетичну сторону цього феномену. Для совка як такого мистецтво як таке було чимось далеким і незрозумілим. Для совка естетична сторона буття була взагалі чимось не просто другорядним, а взагалі непотрібним атрибутом. Хрущовка для совка була зразком архітектури, картина «Ходоки у Леніна» зразком образотворчого мистецтва – скатертина, ну, просто, намальована як справжня! Для совка мистецтво і саме поняття прекрасного зводилось лише до відображення дійсності – якщо намальовано «як справжнє» - значить художник хороший, якщо «якесь не таке як справжнє», то це витвір поганого художника. Щодо змісту твору мистецтва з совком краще не говорити – сама розмова про зміст для нього є підозрілою. Совок ладен відкинути і заперечити мистецтво як таке взагалі – для нього важливими є тільки матеріальні блага. З самим існуванням мистецтва совок скоріше просто мириться, якщо твір не викликає в нього відчуття чогось незрозумілого. А незрозуміле йому все, що сказано не прямим текстом, а натяком чи образом. А все незрозуміле для нього він сприймає вороже – «і для чого це потрібне?!» Улюбленим мистецтвом для совка є кіно. При цьому фільми він чітко ділить на «хороші» і «погані». «Хороші» - це ті які закінчуються «хеппі ендом» - всі герої наприкінці щасливі. Якщо ж фільм трагедійний – наприклад, «Гамлет» - фільм в принципі поганий.

Совок агресивний до всього чого він не розуміє – все незрозуміле на його думку треба заборонити раз і назавжди. І дозволити тільки всім зрозуміле. Щоб питань не виникало ніяких. Питання як такі совку неприємні. Він не любить питання – особливо коли вони виникають в нього в голові. Він любить тільки відповіді – прості і однозначні.

Совок жорстокий – все що йому незрозуміле він вимагає не просто заборонити – знищити, носіїв незрозумілого розстріляти. Це єдина кара яку совок визнає – помилилась продавщиця на п’ять копійок – розстріляти її! Підписав директор дурницю – розстріляти його! Забрів сусідський бичок на чужий город – розстріляти сусіда! При цьому совок просто впевнений, що жорстокі покарання не можуть стосуватися його – тільки когось – сусіда, директора, продавщиці. Себе він уявляє святим і в принципі непідсудним. Совок має явні схильності до садизму – смертну кару він хоче бачити публічною, ще й особисто брати в ній участь. Крим садизму совок має схильність ще й до мазохізму: совок поважає тільки жорстоку владу. І чим влада жорстокіша, тим більше совок її поважає. При цьому совок любить повторювати: «Порядок потрібен. Розпустився народ. З нами жорстокіше треба…» Зауважте не «з ними», а «з нами» - совок жадає щоб саме з ним теж поводились жорстоко і брутально.

Совок не любить працювати. Роботу як таку він сприймає як покарання чи як ганьбу. Принцип за яким він живе: «Де б не працювати, аби не працювати!» Уникання роботи він сприймає як доблесть, досягнення. Своїм завданням він бачить імітацію роботи, створення видимості роботи. При цьому він, звичайно, вважає, що всі мають працювати – обов’язково фізично. Будь-яку інтелектуальну працю він вважає неробством. І вимагає покарання всіх хто не працює фізично. Тільки на його думку працювати має хтось – тільки не він. Взагалі, хтось за нього повинен думати, працювати, організовувати, облаштовувати. Він має тільки споживати. Бо він, мовляв, «цього заслужив». Чим саме заслужив – незрозуміло.

Совок злодійкуватий. Красти для нього – норма життя. При цьому він, звичайно, не каже, що він вкрав – він «взяв». Навколо всенародна власність, а значить і його і він має право «взяти», «дістати». Своїми крадіжками він пишається. При цьому обурюється, що «країну розкрадають». Звичайно, не він, а абстрактний «хтось» - «ворог народу». Інколи совок визнає, що краде, але тут же знаходить виправдання своїм ганебним вчинкам: «Не вкрадеш, не проживеш». Найкраща влада, з точки зору совка, це така, що «сама краде і іншим не заважає».

Совок впевнений, що навколо існують вороги у величезній кількості які тільки і мріють, щоб зруйнувати його суспільство, де йому як він вважає зручно. Ці вороги всюдисущі – «ворогом народу», «шкідником» може виявитись будь-хто – сусід чи бабуся, що замітає вулицю.

Совок завжди живе в передчутті чогось поганого – буде гірше – це він впевнений. Зникне якийсь товар з магазину чи подорожчає. При цьому він одночасно свято вірить, що керівництво країни про нього турбується і без партії та уряду він просто пропаде. Совок свято вірить, що раніше було краще, що в старі часи «було все» - не залежно від того який час і які роки за вікном. У сімдесяті совок нив, що зараз все дорого і погано, а от раніше – в п’ятдесяті роки… Для совка існувало якесь щасливе минуле. В щасливе майбутнє він вірить, але формально. Взагалі, всі комуністичні догми совок повторював як ритуальну формулу. Він не вірив жодному гаслу. Але це для нього було способом виявити лояльність. А лояльність для совка обов’язків атрибут поведінки. Він швидко буде змінювати думку і світогляд аби лише бути лояльним до влади. Сьогодні він буде засуджувати «ворогів народу», завтра «культ особи», післязавтра «волюнтаризм», потім «застій». Головне бути лояльним – совок думає так, як думає керівництво. Хоча керівництво погане – совок це усвідомлює і говорить про це пошепки будучи глибоко переконаним, що за такий шепіт треба посадити, знову ж таки, не його а сусіда. Бо він хоч і шепоче, що «щось тут не так», але керівництву країні відданий.

Совок заздрісний – він просто переконаний, що всі хто мають матеріальних благ хоч трохи більше ніж він здобули їх нечесним шляхом і підлягають тому «розкуркуленню». Найбільшу радість совку приносить нещастя сусіда, особливо якщо все в нього згоріло нанівець.

Совок воліє менше думати. Якби була можливість взагалі не думати, а тільки їсти і спати – він би тільки це і робив. Совок глибоко переконаний, що всі важливі питання це «не його розуму справа» - все обдумає за нього керівництво. І його офіційна думка завжди з керівництвом має співпадати. Якщо ж хтось думає не так – це особа підозріла – напевно, ворог.

Метою і сенсом життя совка є матеріальні блага. При цьому куций набір цих благ має бути конче не такий як у всіх – це створює для совка відчуття елітарності. При цьому кумиром для совка є поняття «дефіциту» - він буде купувати, «діставати» через знайомих принижуючись річ яка йому зовсім не потрібна. Але вона є «дефіцитом», а значить можна буде похвалитись знайомим, що така річ в нього є. Совок може ціле життя будувати будинок, а потім стягувати в нього «дефіцитні» речі і так в ньому і не жити, цими речами не користуватись. Це буде як музей. Сюди він буде приводити знайомих і сусідів і показувати, що це в нього є.

Совок «консервативний» - він не хоче в принципі нічого змінювати. Поняття «стабільність» він розуміє дивно – для совка важливо щоб нічого в принципі не змінювалось: якщо це загнивання, деградація і бруд то хай так і лишається. Бо він глибоко вірить, що змінюватись все може тільки в гіршу сторону.

Совок до інтелекту ставиться агресивно вороже. Слово «інтелігент» для нього лайливе. Поняття «інтелігент» для нього майже рівнозначне поняттю «буржуй». Якщо інтелігент вдягнений охайно, то це, звичайно, «інтелігент вшивий». Такому на думку совка треба «бити морду» щоб не був «шибко грамотним».

Розмовляє совок якоюсь каліченою мовою, що є мішаниною суржика зі сленгом. Лексикон у нього убогий – складається переважно з кількох нецензурних слів, які він комбінує висловлюючи свої примітивні думки і переживання. Родовід свій він не знає, вважає, що «нічого в минулому копатися». У кращому випадку знає як звати його дідуся і бабусю, але про них він зневажливо каже «село», «селюки» (якщо живуть в селі) і «відсталі люди» (якщо з міста), але попри свою зневагу регулярно приїжджає до них по овочі інші продукти, бо вважає, що вони просто повинні його все життя годувати. Крім міського є, звичайно, і сільський совок – окрема різновидність нероб та алкоголіків.

Одягається совок зумисно неохайно та без смаку – щоб бути не схожим на інтелігента. Крім того совок не хоче виділятися з юрби – він хоче бути як всі. Совок взагалі все робить і говорить «як всі» - своєї думки він не має в принципі. Якщо ж він не знає як «говорять всі» - це його ставить у дуже невизначене і неприємне становище. Совок буде мовчати доки не довідається, що з цього приводу «думають всі».

Совок боягузливий, боїться постійно «як би чого не вийшло», тому залюбки пише брехливі доноси та анонімки «куди слід». А якщо в результаті цієї писанини когось посадять чи виженуть з роботи, совок умиротворено засинає з відчуттям виконаного обов’язку.

Будь-які вчинки влади совок виправдовує, навіть якщо це очевидні жахливі злочини. На його думку «так треба було», «такий час був». Якщо довідується про репресованих чи постраждалих від влади обов’язково скаже такому як він совку, що «так їм і треба». Совок в принципі не ініціативний, він свято переконаний, що «будь яка ініціатива карається» і краще «сидіти нижче трави, тихіше води».

Совок ксенофоб – вважає, що всі іноземці вороги і тільки й думають про те як зробити якусь підступну шкоду якщо не йому особисто, то суспільству. Він трохи расист і легкий антисеміт. Про інші народи і національності говорить завжди зневажливо і розповідає про них різні принизливі побрехеньки. Про свою національність говорить, що він «совєтскій», культури і мови своєї не знає і не цікавиться, вважає, що це «нікому не потрібно». Цей свій обмежений безкультурний світогляд він схильний нав’язувати іншим: «Я без цього живу, нехай і інші без цього живуть».

Совок вважає себе атеїстом і вважає, що релігію як таку треба знищити під корінь, а храми перетворити на спортивні зали або знести. При цьому він страшенно забобонний – вірить у чорну кішку, тринадцяте число і ще купу всіляких дурниць. Він взагалі легковірний. Якщо йому сказати, що квітка пеларгонія приносить нещастя і привести кілька вигаданих абсурдних прикладів «про одну тітоньку», він тут же всі вазонки з дому повикидає. Вірить найрізноманітнішим чуткам і пліткам – більше ніж пресі. Газету він, звичайно, передплачує, то так сказали на роботі, але ніколи не читає – тільки робить вигляд, що читає. Інколи збирає бібліотеку (якщо це модно і книжки «дефіцитні»), але ніколи жодну книжку не читає, тільки показує знайомим. До літератури як такої ставиться зневажливо, мріє щоб її взагалі не було. Ті хто читають книжки, а особливо вірші з його точки зору «сволота» і «негідники». Колись доводилось чути репліку одного совка з Луганська: «Ось, пам’ятник поету поставили, тепер біля нього всіляка сволота збирається і вірші читає».

Літературу, театр, мистецтво, філософію совку заміняє вживання алкоголю – це для нього основна радість і сенс життя.

Мислить він примітивно, спрощеними категоріями – «добре» - «погано». Світ для нього чорно-білий, не існує ніяких відтінків чи тонів. Все спрощено однозначно.

Совок як суспільне явище приречений на зникнення. Сам розвиток цивілізації викидає цей типаж як непотріб. Совок несумісний з інформаційним суспільством, а тим паче з технотронним. Розвиток сучасної техніки посилює в людині індивідуалізм, автоматично стимулює розвиток особистості для якої право вибору – основне. А це несумісно з психологією совка. Совок зникне як тінь нікчемного суспільства, що його породила. Постає питання, чи не прийде на зміну совку щось інше – не менш огидне…

(Малюнок з мережі)

Я народився в країні Ніппон (європейці – південні бородаті варвари називають її Японія) в селищі Нагато, що біля Оями в рік жовтої миші (1196 році за європейським літочисленням в сім'ї збіднілого самурая. Мій батько Неко Огонсьоку служив при дворі місцевого феодала Кавабата. Батько дав мені імя Акіра – життя. Я отримав домашню освіту. Мій учитель – буддистський монах якого звали Ікінонакаде Мадо - Вікно в снігу (схимницьке ім’я, справжнє його ім’я всі забули – навіть він сам) краще володів мечем ніж каліграфією. Але завдяки йому я познайомився з китайською мудрістю, творами Конфуція, сутрами та навчився складати танка. Китайську я вивчив погано і хоча і віршував китайською в стилі «ці», але більше полюбляв японською – як писати так і читати. Тоді я вперше захопився поезією Оно-но Коматі, хоча самураю це і не личить. Батька більше тішило моє вміння володіти мечем – катаною, аніж мої успіхи в поезії та каліграфії.

Коли настав час змінити юнацький одяг та зачіску на дорослі, я був прийнятий на службу до нашого повелителя – його світлості Кавабата. Свої здібності вперше продемонстрував у сутичці з людьми Таро Фудзівара. Після цієї битви мене стали називати Сюєсі Катането (Майстер Меча). Проте служба при дворі Кавабати була не довгою – наш повелитель не мирився з кланом Ходзьо і в результаті на його замок напали – майже всі самураї загинули у вогні битви разом з нашим повелителем – від замку лишилося одне попелище. Мій батько як і личить справжньому самураю здійснив сеппуку і супроводив нашого повелителя в Країну Високого Неба. Перед самогубством він склав, згідно звичаю, ось таке танка:

Ранкова роса
Омила цей світ сумний.
Холодне сонце
Сутрою просвітлення
Пробудило зозулю.

Мати будучи вірною дружиною, закликала служницю (яка одночасно була наложницею мого батька), і вони на «раз-два-три» закололи одна одну ножами. Я не здійснив сеппуку як це від мене очікували, хоча за нашим повелителем дуже тужив. Мені потім все життя (в ту реінкарнацію) було соромно за цей вчинок. Але це не була слабкість чи страх перед смертю – я вже тоді розумів, що ніякої смерті не існує, це було усвідомлення безглуздості законів світу сього… Я став блукаючим самураєм – роніном. У ті часи спалахнула чергова велика війна – і Камакура, і їх вороги потребували вправних рук і хоробрих сердець. Я наймався то до одної армії то до іншої (навіть в загони акуто) і вправно проливав кров на полях битв. Але скоро все навколишнє перестало мене радувати, я гостро відчув марноту навколишнього безглуздя і постригся в монахи в монастирі Енрякудзі школи Тендай-сю. Я хотів досягти просвітлення і нірвани… У ті роки монахи вміли володіти не тільки вервечками і знали не тільки сутри – між сусідніми монастирями часто спалахували конфлікти в основі яких лежали зовсім не релігійні суперечки. Я став «воюючим монахом». В одній з сутичок з монахами сусіднього монастиря я отримав важке поранення стрілою – меч безсилий проти підступної стріли. Мене підібрали і виходили місцеві селяни. З того часу я став відлюдником, жив в бамбуковій хижці в горах, навчав бажаючих буддистської мудрості. Помер, так і не досягнувши нірвани, у 1256 році за європейським літочисленням.

Після цього я народився в Китаї в рік чорного дракона (у 1336 році за європейським літочисленням) в епоху Юань в селиші Цзянь Си (Золотий монастир), що у провінції Шан Дун у сім’ї чиновника. Прижиттєве ім’я батька було Гао Лі, посмертне Ван І. Батько був дрібним чиновником, збирав податки, набирав в армію солдат, писав звіти про урожай. До селян ставився поблажливо, хотів якось полегшити їхню важку долю, недобори податків списував на неврожай. Жодного разу в управі не лунали «м’ясні барабани» (покарання бамбуковими палицями за несплату податків). Крім того, батько мав невеликий маєток і кавалок землі. Ім’я при народженні мені дали Ці. Батько хотів, щоб я теж став чиновником, дав мені досить непогану домашню освіту, хоча вчителя в ті часи було знайти важко. Але вчитель знайшовся – старий знавець літератури і відомий конфуціанець Лянь Бо. Я старанно вивчав ієрогліфи та класичну літературу, хоча мене більше захоплював не «Лунь Юй», а Чжуан Цзи і вірші Ван Вея. Досягши повноліття, поступив на службу, потрапив у столицю (тоді столицею було Да Ду), але скоро її залишив. Жив у власному маєтку, захопився поезією, даосизмом, буддизмом.

Під час відомих подій 1363 року повсталі селяни спалили мій маєток разом з бібліотекою, з’їли мого улюбленого песика породи чау-чау. Хоча я на них не образався – це вони вчинили з відчаю та голоду… Я знов мусив піти на службу, опинився у військових формуваннях на монгольському кордоні біля Великої Китайської Стіни в Драконових горах (Лун Шань) біля міста Лянь Чжоу. Коли громадянська війна затихла і встановилась нова династія Мін, я оселився у столиці – тепер столицею став Ін Тянь (Цзі Лін) – Нинішній Нан Кін. Займався літературою, вчителював. Був несправедливо звинувачений у змові проти імператора і публічно страчений на горло у 1374 році за європейським літочисленням.

Після цього я народився у 1890 році в Коннахті (Ірландія) в сім’ї сільського вчителя біля Слайгьо. Але мої батьки були родом не з Коннахта – вони були з клану О’Донелів і походили з Донеголу. Назвали мене Патріком. Освіту я здобував в Дубліні, в Трініті-коледжі, куди вступив у 1909 році. Спеціалізувався на сходознавстві – вивчав шумерську та тібетську мови. Але освіту не завершив – втупив до лав «Шин Фейн» з метою боротися за свободу Ірландії зі зброєю в руках. У «Шін Фейн», а потім і в ІРА мене називали Рорі. Наша підпільна комірка спробувала висадити в повітря пам’ятник англійській королеві в Дубліні, але невдало. Від англійської поліції я переховувався в Донеголі – жив у маленькій хатинці біля моря, писав прокламації і статті. У 1916 році взяв участь в Ірландському повстанні в Дубліні, загинув під час вуличних боїв, солдати Ірландської республіканської армії поховали мене прямо на клумбі - бої тривали. Під час поховання хтось із солдат сказав фразу «Рорі врятує Ірландію!» («Rory ach amhain in Eirinn!») і салютував в повітря.

Після цього я народився в Україні у 1965 році у селищі Сніжне, що в козацькому краї (землі Кальміуської паланки Нової Січі), недалеко від знаменитої Савур-могили. Я ще ходжу серед вас, вечорами п’ю запашний чай, згадую пережите і пописую свої химерні новели…

Про Космач вперше я почув давненько (то був десь рік 1990) і то від старого знайомого – дивака і тонкого знавця пісень. Він знаючи, що я цікавлюсь різними етнографічними старожитностями подарував мені давній вишитий рушник з Космача. До того я лише чув фразу про «писанки файні як у Космачі» і ще зустрічав цю назву в збірнику казок. Так от, той знайомий, подарувавши цей рушник, розповів про нього таку історію. Вишитий він був не просто в Космачі – він був вишитий космацькою відьмою. І буцімто то та відьма володіла такою таємною силою, що боялись цю стару босорканю навіть найближчі родичі. І помирала вона довго і тяжко – бо відьмі слід перед смертю передати комусь свою силу, інакше чекають на неї в останні години земного буття страшні муки. Ніхто з родичів не посмів зайти до її хати, знаючи, що настав час агонії. Після її смерті родаки за її майном не банували, а деяких речей просто боялися, тому такі-сякі старожитності з тої хати дісталися моєму знайомому легко, хоча і через треті руки.

Отримавши і взявши до рук цей дивний рушник я був вражений – від нього повіяло якоюсь таємною і незбагненною силою. Темною і глибинною. Ще мене вразили відтінки – в українських вишивках, тим паче карпатських, рідко зустрічаються відтінки фіолетового, та й сама тональність візерунку і гра кольорів була якась дивна… Розглядаючи орнамент я подумав, що багато українських вишивок нагадують своєю суттю тібетські мандали – візерунок чи один з його елементів є схемою світу сього. І кожен абстрактний знак візерунку це певний символ стихій, живих істот, людей, подій. Сукупність знаків – цей забутий алфавіт символів - створює певний міф світобудови, пояснює якісь неписані закони світу сього… Можемо тільки здогадуватись – але оці знаки, певно, позначають людей, ці рослини, ці сонце, ці темряву, ці вічність, ці першопочаток, першооснову світу… Але як розшифрувати цю цілісну картину буття, цей універсальний закон записаний таємною мовою знаків, сенс яких давно забутий…

І багато років потому я думав – чому саме це селище стало центром сплетіння різних містичних сил – білих і чорних, що вирують і над вершинами Карпат, і над нашою загадковою країною взагалі…

Я вирішив відвідати Космач – але зрозумів, що для розгадки його таємниць потрібно прийти в Космач своїми ногами, попередньо пройшовши пішки всі оточуючі це селище хребти і зайшовши на всі найвищі вершини гір, що стримлять навколо цього давнього села підпираючи небо. Коли літо добігало до свого завершення, коли день почав меншати, а серпень втомився бути, коли трава втомилася рости, «коли внизу, коли вгорі…» як писали давні шумери, я доїхав автобусом до місцини серед гір де закінчувалось село Микилучин і починалось село Татарів – химерні села, що пам’ятали, як сунула через цю річкову долину через камяне море Карпат навала Батия, щоб ринути спустошливою хвилею і бичем господнім на рівнини Паннонії. У цьому місці хребет гори Ліснів довгим язиком лиже кам'яне лоно ріки Прут.

Я подерся навпростець – через сумний ліс (selva obscura як сказали би латиняни) – навіть не шукаючи стежки, піднімаючись все вище і вище крутосхилом, що заріс ялиною та ялицею – де вже встигла похазяйнувати сокира, там доводилось дертися крізь хащі ожини та малини. Вона якраз достигла, так що подорож почалась солодко (як і кожне життя – починається солодко з гірчиною лісових ягід). Раптом подумалось, що лісові ягоди створені для підсолодження терпкого життя самітників. Саме тому ці кругленькі лісові смаколики іноді набивають оскомину своєю солодкавою принадою до життя.

Несподівано ялиновий ліс змінився на сосновий – це в Карпатах дивина – сосни росли тут дуже давно, ще коли льодовик не шматував ці пагорби і не волочив з собою ґреґоти. Сосна в цих краях релікт. Я знаю тільки три місця в Карпатах, де ще росте цей свідок надто далеких часів не поодиноко, а утворюючи світлий сонячний ліс, де навіть повітря стає більш прозорим, а птахи припиняють ховатися в блакиті. Місцевість ставала все більш химерною – я видерся на хребет – його гребінь був усипаний величезними кам’яними брилами, що поросли мохом та лишайником, між ними росли покручені сосни. Окремі брили були обвітрені та суворі – навіть лишайник на них рости не хотів та й не міг. Раптом серед брил я побачив типовий дольмен – на кілька нижніх брил була нагромаджена верхня, утворюючи структуру, що нагадувала стіл. Причому, на верхній багатотонній брилі було видно сліди обробки, хоча сильно стерті часом – вона нагадувала голову змії – очі і рот явно видовбані були штучно. На витвір туристів це явно було не схоже – туристи не мають звички нагромаджувати брили вагою десятки тон. Я ще подумав – як добре, що тут не ходять туристи – ні стежок, ні слідів людських. Інакше на цих брилах вже були б написи «Тут був Вася». Сучасні люди здичавіли і не вміють шанувати навколишнє… Розглядаючи скелі і камені навколо дольмену я помітив брилу на якій було висічене грубе рельєфне зображення сильно стерте часом – обличчя, що нагадувало людське, а над ним – голова змії. Потім трапились мені петрогліфи – малюнки на скелях: знаки, що нагадували зображення змії чи то вужа – тварини священної для багатьох народів, фігурки людей, що підняли руки догори, якісь незрозумілі стилізовані геометричні фігури – Т-подібні та Х-подібні. Я подумав, що саме тут, на цьому хребті, що нагадував хвіст змії було колись святилище – напевно святилище культу змія. Сюди мандрували через ліси і гори прочани, поклонялись Великому Змію – праотцю давніх гірських племен, втіленню мудрості, сину Матінки Землі. Тут приносили жертви бородаті жерці, співали свої протяжні і сумні пісні жриці, танцювали свої священні танці адепти навколо каменів і вогнів під звуки бубнів з волової шкіри… Тут танцювали люди і тіні у світлі Місяця і примарного сонця. Тут час мав би зупинитись – година вужа настала назавжди.

Хребет далі теж був порослий лісом – тепер знову ялиновим та буковим – а потім ліс розступився перед полониною. Ступивши на полонину я побачив скелет барана вибілений сонцем і вітрами, та сліди варти, що ще не встигли порости жорсткою карпатською травою і запашним чебрецем. «Господи! – подумалось мені. – Невже гуцули і досі приносять жертви своїм давнім богам на цьому хребті? На цій лисій горі відьом? Серед цієї високої трави в тіні прадавніх буків?»

Далі мій шлях тягнувся нескінченними полонинами гір Ліснів, Сихолка та Чорний Погар. Пастухів не було видно – тільки зруйновані забуті колиби. Колись гомінкі полонини спорожніли, затихли в очікуванні. Ніхто вже не жене стада на світанні і не кличе світило звуком сопілки. Люди пішли, промінявши волю гір на хатній затишок. Я заночував на одній з полонин знайшовши холодне джерело, що било з-під каменю біля коренів столітньої смереки. Спав на густій траві, дивився на оксамитове нічне небо та виноградини зір, що мерехтіли серед чорноти і хотіли повідати мені про щось таємне. Мені здавалось, що я зрозумів тих людей, які громадили ці дольмени та менгіри багато тисяч років тому – може п’ять, а може і всі сім тисяч років тому – на світанку Старої Європи – країні священних каменів. Ті люди, які малювали петрогліфи на скелях, хотіли нам щось сказати – вони писали свої послання дивними знаками нам – своїм нащадкам. І щоб зрозуміти це послання – треба просто піти в гори – поблукати в самотині кілька днів дрімучими лісами і послухати тишу, шум вітру в кронах старезних дерев і подивитися на ці зорі, на Чумацький Шлях, пірнути в його течію головою…

Наступного дня знову нескінченні полонини і стежка плаями – вгору, вниз, вгору, вниз… Подекуди на вершинах стриміли старезні кам’яні хрести – знаки нової віри пастухів. Стежка привела до гір Горде – двох гір вкритих предковічним лісом, що стриміли як близнюки там, де хребет круто розвертався до гори Лисина Космацька. Піднявшись на вершину гори Горде Доброкиївська (химерна назва - чи то Горде чи то Хорде – щось та означало це слово…) я побачив дві камяні громади величезних брил, що стриміли одна навпроти одної. Виглядали вони явно неприродньо. Крім того верхній камінь одної громади був більший за нижні. І під ним на плоскому камені була видовбана чаша – явні сліди жертовника. Я стояв і думав: «Як? Як ці величезні брили можна було нагромадити одна на одну без будь-яких механізмів і ще й на вершині гори? І як дослідники минулих років досі не помічали ці мегалітичні споруди і писали, що в Карпатах мегалітичних споруд немає – як можна було не помічати це??? І тільки зараз історики починають писати про неолітичні святилища в Карпатах… Та тут ще неміряне поле для досліджень. І скільки таємниць ще ховають у собі ці камені…» На горах Горде було явно святилище якогось іншого божества, але якого – петрогліфів віднайти не вдалося, від каменів віял холодом та мовчанням. Вони не хотіли повідати мені свою таємницю.

Далі мій шлях ішов старою австрійською військовою дорогою, що проклали між Микуличиним і Космачем – старим гостинцем, що був викладений бруківкою. Це ж треба – в горах викладати бруківку. Тільки для того, що по ній могли крокувати жовніри. Про таке могла додуматись тільки бабця Австрія. Щоправда, від дороги лишилися одні сліди – все стирає час. Зате поруч знайшлося потужне джерело, що не просто жебоніло – кипіло, виривалось з каменів, клекотало. Там і заночував. Мені снилися скіфи і кіммерійці, сивий Геродот, що намагався щось сказати, але з жахом замовкав. Прокинувся я від шуму вітру – він не хотів спокійно спати, він тривожив, співав…

З дороги я знову звернув на хребет – мене цікавила вершина гори Лисина Космацька. Стежка повела по самому хребту, що поріс криволіссям – по суцільним каменям. І те що я побачив на вершині перевершило всі мої сподівання – там був неймовірний комплекс, велетенське святилище. Велетенські камені - навіть не камені - скелі, що ніби висіли в повітрі, були ідеально припасовані одна бо одної. Під ними були порожнечі, коли них брили зі слідами обробки – ось видовбані очі, ось камінь, що нагадує птаха, ось брила, що нагадує череп якоїсь істоти… А поруч взагалі дивна споруда - правильна чотирикутна ніша глибиною більша людського зросту, з ідеальними прямими кутами, викладена брилами правильної форми ідеально припасовані одна до одної. Що було тут – на цій горі, до якої сходяться всі навколишні хребти – з Грехоту, Рокети, Горде… І на кожному з цих хребтів залишки якогось свого капища, що присвячені іншому забутому богу. А тут, певно, було головне святилище, центр всіх давніх вірувань краю – святиня святинь. Коли я спускався додолу, на гори зі сторони Грехоту почав наповзати важкий і тягучий туман. Але він зачепився за хребет Лисини Космацької і не міг його подолати – переповзав тоненькими цівками, ховаючи під собою все – старезний ліс, покручені дерева, мох і камені…

Вражений і приголомшений я спустився з гори і ночував на галявині біля джерела, дивився як за обрій котиться сонце – руде божество забутих предків… Наступного ранку я спустився гірською стежкою в Космач. І перша людина яка мені трапилась в Космачі – старезна відьма, типово карпатська босорканя. Помилитись я не міг. Я поговорив з нею – за простими словами нашої розмови ховалося щось, що не виразити словами. Це було втілення якоїсь темної таємної сили, що досі живе тут, в горах, передається з покоління в покоління… Наступна людина яка мені зустрілась – теж була бабуся, тільки на диво світла. Це було вже якесь втілення світлих таємних сил, що теж струменять в самому повітрі цих гір… Я спускався вниз битою карпатською дорогою, заходив у Космач – селище де люди живуть тисячоліттями – певно з того часу як вперше мисливці приручили гірських кіз і стали пастухами…

(Світлина автора нарису. На світлині - залишки мегалітичного святилища на вершині гори Горде Доброкиївська.)

Про Станіслав як культурний феномен я хотів написати давно. Я так і називаю це місто – Станіслав. Мене постійно поправляють – кажуть треба писати і говорити Станіславів – так мовляв логічніше (і це в наших то нелогічних краях!). Як на мене місто назвали ім’ям патрона – святого Станіслава – так воно й має іменуватись. Як Сан-Франціско. Як Сан-Антоніо, зрештою… Святий Станіслав, на відміну від численного сонму бородатих святих, особа молода, навіть занадто юна. Тому і місто під його покровительством просто приречене лишатися вічно юним. Про Станіслав як місто писали багато. Писали і про культуру цього міста. Але про це місто як певний феномен – історико-культурний, психологічний, ментальний – лише пробували. Спробую і я – сподіваюсь, що це невеликий гріх.

Місто Станіслав – незаконне дитя ренесансу. Витвір його химерних апологетів. Мало є міст у наших скіфських краях які планувались би й будувались de novo – як новоутвір, як химерна фантазія, як плід бажання людини у якої надлишок влади і грошей. Місто планувалось і будувалось як ідеальне. У добу високого ренесансу (не пізнього, не старого – ренесанс у XVII столітті ще не зістарівся, він лише набув стану зрілості і мудрості. Зістарівся ренесанс у XVIIІ хворобливо естетизованому столітті отримавши якихось гіпервикревлених, навіть нервових форм в добу рококо) панувала така чисто платонівська ідея – збудувати ідеальне місто (ширше – ідеальну державу, але тоді місто і держава були поняттями тотожними. Ще тотожними!). Людина доби високого ренесансу взагалі забагато читала Платона. Від Арістотеля у сучасників Спінози та Декарта була алергія. Вроджена. З часів схоластики. Це романське середньовіччя та готика хворіли світом Арістотеля з його ідеями про матеріальність душі. Людина часів Томи Аквінського все бачила матеріальним – від пекла до небесних сфер і мешканців цих віддалених країв. Ренесанс оперував ідеями, абсолютом, провидінням. Ідеальне місто було збудоване – у формі зірки з ідеальною симетрією та геометрією («Не геометр не ввійде!»), з домінантою ідеї космополітизму (п’ять різних громад – українська, польська, єврейська, німецька, вірменська існували в місті ніби поза світом, поза державами – на планеті Земля, не змішуючись між собою і варячись кожна у своєму казані). Місто справді стало ідеальним для свого часу – поділеним і впорядкованим як соціально так і просторово. Таким, зрештою і лишилось. Судіть самі.

Всі нормальні міста розташовані на березі річки – Сени, Дніпра, Дунаю чи байдуже якої. Або над річкою – як Львів. Це ж місто розташоване між двома річками. І це не випадково. Всі хто бував у Станіславі зауважили наступне – місто ніби зависло між минулим і майбутнім. У ньому є тільки вічне тепер. Минуле постійно перетворюється в міф, стає неіснуючою абстракцією, про майбутнє не думає ніхто – і не тільки тому, що воно ще не настало. Всі мешканці міста твердо переконані – воно не настане ніколи. Коли прийде це «майбутнє» воно вже стане сьогоднішнім. Стане отим «тепер» яке і є єдино реальним. Через дві річки, що і символізують перехід в «минуле» і «майбутнє» є всього два мости. І місто зависло між цими хиткими ілюзіями, туманними прірвами у своєму вічному сьогодні. Такі міста як Львів чи Луцьк живуть минулим. Для них теперішнє чи майбутнє має сенс тільки якщо воно спирається на фундамент віків. Такі міста як Київ чи Черкаси живуть майбутнім. Для них важливо те, що може статися і станеться неминуче, реалізується колись. Минуле для цих міст лише туманна легенда, казка, міф, які можуть заколисувати чи піднімати настрій (не скажу «бойовий дух», бо…). Тут же – у Станіславі - якесь дивне відношення до часу. Час сприймають як абстракцію. Неіснуючу абстракцію. Недарма годинники і тим паче годинникові крамниці тут сприймають з усмішкою – годинники розглядають як прикраси, як іграшки, забавки, а не як інструмент.

У різних містах панує різне відношення до оточуючого світу як такого. Львів, наприклад, є самодостатнім світом. Для нього безглуздою є фраза «Urbi et Orbi». Це місто і є світом. Просто Orbi і все. Зовнішній світ для Львова ніби не існує. Вірніше існує, але як далекий Космос, з якого можуть приходити лиха та катастрофи. На який можна дивитися з суто астрологічної точки зору. Львів замкнений в собі. Такі міста як Ужгород намагаються розчинитися в оточуючому світі – для них світ це ріка, а місто – грудочка цукру яку в цю ріку кинули. І потрібно розчинитися і стати таким чином рікою. Для таких міст як Рим, Київ, Стамбул, Чернівці світ (мало не сказав «зовнішній світ», але для цих міст така фраза безглузда – для них немає нічого зовнішнього) це об’єкт перетворень, об’єкт прикладання зусиль. Такі міста як Архімед шукають важеля для того щоб цей світ перевернути. Станіслав же в більшій мірі відчуває себе портом ніж скажімо Нью-Йорк чи Одеса. Станіслав лежить на березі величезного моря – Карпат. Тільки це море кам’яне, а хвилі нібито застигли. Хоча в Станіславі розуміють що це не так – хвилі гір б’ють потужними валами в неіснуючі нині мури міста і місто здригається як корабель під час бурі… Для Станістава суходолом завжди була рівнина чи навіть долина Дністра. А нескінченні гори (а з вікон станіславських кам’яниць все здається нескінченним, навіть Космос) рухомою стихією, куди треба плавати, вирушати і завжди повертатись. Оточуючий світ Станіслав сприймає як недосконалу данність. Вона є, вона нікуди не подінеться, вона може нести загрозу чи благо – це не так важливо. Але це данність – її не варто переробляти, бо вона того і не заслуговує, та чи і потрібно це…

Багато міст між собою є подібними – якщо не зовні то по духу. Станіслав часто порівнюють з Сан-Франціско, Цюріхом чи з Одесою (що теж колись була порто-франко ті на березі водяного моря). Але це невірно. Це міста з зовсім іншою психологією та ментальністю, з іншою філософською складовою урбанізованого ландшафту. Станіслав нагадує Венецію. Саме не пихату і надмірно естетизовану Флоренцію, а Венецію. Хто був у Станіславі, той зауважив – люди у Станіславі не йдуть по бруківці, а пливуть. Тільки пливуть не по воді, а в повітрі в невидимих оку човнах. І прозорість, прозорість! Станіслав так само прозорий – як Венеція. Здається все в ньому зроблено зі скла, навіть єзуїтський костел. Недарма в місті було аж два храми, що належали єзуїтам – у прозорому місті неможливо сховатись! Але можна розчинитись в повітрі, стати прозорим. Недарма в Станіславі важка польська архітектура набувала якоїсь легкості, а синагоги ставали нотами архітектурної музики. Так само як і Венеція, Станіслав нагадує казку. Тільки не ілюстровану і екзотичну, а казку для малят, яку розповідають перед сном. При цьому страшні епізоди ніби забувають, викидають з розповіді. Уявіть собі казку «Про Червону шапочку» у якій вовк не з’являється взагалі. Всі здогадуються, що він є, але називають зайчиком. У Венеції теж простежується щось подібне – страшну казку на ходу перероблюють в добру і смішну. Подібність Станіслава до Венеції настільки вражаюча, що хочеться інколи говорити італійською на просіках його прямих і кривих вулиць.

У місті Станіславі багато разів планували прокласти трамвайну колію і запустити цей корабель бруківок та часу, але марно – трамваю як не було так і немає не дивлячись на обіцянки, що тривають більше півтораста років. Трамвай завжди подорожує з минулого в майбутнє, а не тільки від зупинки де є збіговисько людей і собак до зупинки біля розфарбованих будинків. Для мешканців Станіслава це абсурд. Вони не можуть сісти в трамвай в минулому, а вийти в майбутньому, саме припущення можливості такої події видається їм архаїзмом.

Станіслав, на відміну від інших міст старенької бабці Європи так і лишився таким яким його створили - ренесансним містом. Це Львів є романським містом, якого до невпізнання трансформувала готика, а ренесанс тільки додав яскравих фарб у цю палітру, а модерн довершував цей шедевр божевільного художника. Це Чернівці є сном Візантії впорядкованим епохою ампір. Станіслав зберіг сам дух ренесансу навіть в химерних утворах fin de siecle та архітектурного «demi-saison». Навіть вірменська церква Станіслава збудована в тій бароковій духовній піднесеності, а не стилі давніх кам’яних плато Ноя.

Навряд чи існує ще місто на світі де б так зберігся дух Австро-Угоршини поміж будівлями і деревами як у Станіславі (хіба що в Коломиї, і то…). Львів перегорнув Австро-Угорщину як сторінку, згадує її лише як «бабцю Австрію» - родичку, що дійшла до старечого маразму, Тернопіль робить вигляд, що про неї «майже забув», Чернівці просто Австро-Угорщину не зауважили. Помітили, але не зауважили. І лише тут – у Станіславі ця епоха відчувається гостро, виразно, як портрет цісаря Франца-Йосифа у брудному галицькому шинку. І це не випадково. В Австро-Угорщині все було «нео». Навіть ампір там був неоампіром, мілітаризм смішним, а музика буттям. Життя було якщо не вальсом, то розвагою, грою в рулетку, а смерть святом. Саме це і стало для Станіслава своїм – Станіслав теж вічне «нео». Чи то ренесансне неомісто, чи то саме бажання творити антитезу класичному урбанізму.

Навіть другі совіти – так звана «радянська влада» попри свої шалені зусилля не змогла цю ренесансність знищити. Перше, що зробили ті потворні і бридкі совіти в Станіславі, так це зруйнували лютеранську кірху та єврейський цвинтар. А потім уже почали забудовувати Бельведерську огидними «хрущовками». Бо Лютер і Спіноза для комуністів були не безпечнішими ніж Петрушевич, Пілсудський і Бандера разом узяті. Більшовизм (і комунізм взагалі) був явищем глибоко середньовічним, антиренесансним по своїй суті. Більшовизм заперечував у людині особистість, її волю як рушій історії, свободу вибору і творчості яку так цінували діячі відродження (від Петрарки до Свіфта включно).

І ця вічна ренесансність Станіслава ефемерна (як і сам ренесанс, зрештою. Ренесанс у багатьох поетів асоціюється з ранньою весною – і не випадково). Місто вибудовує свої барокові вежі та дзвіниці з порожнечі Торічеллі.

Станіслав вибудовує своє «вічне сьогодні» з неупередженістю вільного каменяра чи навіть пастуха, для якого світ – полонина з колибою як творчим культургейтерським початком. Зараз ми спостерігаємо певний творчий вибух у Станіславі – в першу чергу літературно-мистецький та філософський. Можна було б очікувати і теософічний. Але Станіслав інакше уявляє собі містицизм. Він вільний як від готичних меланхолій так і від модернового декаденсу. Це місто яке складає свою пісню з часточок прозорого повітря.

(Світлина автора есею. На світлині один з модерновий костьолів Станіслава, який хотів позбутися своєї ренесансної суті і гонору відродження, але так і не зміг…)

Шукав оту істину кляту шукав… Ось же вона – вибігла мишкою кудлатою на долівку – лови! Лови, ти ж кіт сірий, лап! Нема. А може й грані між вигадкою і правдою взагалі немає.... Щось вигадаєш, а воно виявляється правдою. Все життя думаєш, що воно правда, а потім виявляється, що то вигадка - чи то хтось вигадав, чи то я сам вигадав та й повірив.... Тільки один - дід з сивою бородою знає, що до чого - бо всю ту правду то він і вигадав. Тепер сидить і тішиться: «Шукайте правдоньку, люди, шукайте! Доки я на вас дивитимусь.» Добре йому – він то розуміє, що в нього вічність попереду, а ми ні. Ото й так і сидимо в шанцях зі скорострілами - сподіваємось війна якась трапиться, бо гинути намарно шкода.... Воював би з собою, але де воно оте "я" - в нього й поцілити важко - стріляєш у своє серце самісіньке, а вцілюєш у порожнечу... Отак і козакую доки років вистачить. А як не вистачить – то й по герцю. Хотів грушок натрусити з того дерева пізнання – а вони кулями додолу. І хоч би одна влучила – отак і носитиму оселедця, шлик та жупан (ще й шабельку іржаву) доки не помру. А як помру – то най цимбалістів запросять, щоб веселої заграли. Бо як жив сумував – то хай як помру веселитимусь. Шкода що смерті немає – лишень подорож з одної України до іншої, а то би помер би та й веселився. Чи то в бурсаки на старість років податись – може приймуть – псалми співати навчусь – як світ хворий сповідатись забажає, буду йому співати. Гей-би ворожбит якийсь мені долю начаклував – та не таку нікчемну як серед отих задрипанців. Ось жменю сніжинок назбирав – іду, людям дарую – а вони тішаться. Весни би тої дочекатися, бо мерзнути в цій хаті вітрами розшарпаній, де замість вікон дірки від куль, а замість дверей ляда до пивниці (таки до того андеграунду!) невесело. А там на цю хату може й лелека прилетить. Грішним ділом подумав – а най би як гніздо собі би мастив, до гіллячку палаючу приніс – згоріла б ця стара домовина та нову хати би збудували. Та де. І лелека забариться, і гілляки тліючі на стріху не носить він – байка то нерозумна, і хати старої шкода – хоч покалічена, але дідівська та рідна. Он у куточку тому не одного Сковороду колисали, що жебрачити по світах пішов. А в коморі крім темряви ще ніж гайдамацький лежить – свого Гонту чекає – на хреста перероблю, під серцем носити буду доки світ совою в ту чорноту нескінченну кричати не стане…

csxtym 2012

Я вам розкажу про долю одного хлопця, що носив імення Юрій Гагарін і осягнув Велику Порожнечу. Він народився в глушині краю, який колись називався Біла Русь. Його батько Олексій змолоду займався хліборобством і теслярством за прикладом великих мудреців давнини. Місцевий грамотій Пустодєлов Іван, що був на посаді земського вчителя навчив хлопчика Олексія ще в дитинстві розрізняти знаки на папері і бачити в словах зміст. Що штовхнуло місцевого носія істини до такого вчинку – невідомо, можливо він вважав, що таким чином наближає настання досконалого суспільства.

Сам він був міщанином (з різночинців), випускником Санкт-Петербуржського університету, ще й до того по своєму душевному складу був по вислову його вчителя Розенберга «мандрівником на схід», і тому в його валізі було чимало брошурок по буддизму, яким він захоплювався одночасно з марксизмом. Одну таку брошурку вдалось поцупити хлопчику Олексію - батькові нашого героя. Вчитель це помітив і насварив, але зрештою, подарував і вчинок, і саму книжечку з думкою «Се, певно, доля!» О, якби знаття! О, якби він знав до чого це приведе! Але він про це не довідався – повчителював ще трохи у сільській школі і помер від сухот лишивши по собі слід на Землі і дивного учня – сільського хлопчика який захопився буддизмом.

Олексій так і прожив всеньке своє життя у селі Клушино, приховуючи це своє дивне для земляків орієнтальне вподобання від усіх – як щось таємне, сакральне, передане вчителем. Проте збереглося кілька листків з його «таємного зошита», де він записував свої вірші і думки і який ховав на горищі серед різного господарського непотребу. Уривки, я сподіваюсь, будуть читачам цікаві:

* * *
На сінокосі
Вітер колихає траву
Холодна роса…

* * *
Над селом моїм
Сумом переповнений
Блідий місяць.

Відкрився Олексій тільки своєму сину Юрію якого хотів назвати Юе Ту на честь китайського міфологічного персонажу, але зашифрував своє бажання у вигляді християнського символу боротьби зі злом.

Нашого ж героя - Юрія буддизм не просто захопив – ідея злитися з Великою Порожнечею перетворилась для нього в сенс життя. Думка про те, що десь там, за межами Землі і світу людей є Велика Порожнеча – перщопочаток всього сущого настільки захопила його, що він вирішив будь-що побачити її, торкнутись її темної суті.

І ці думки юного Юрія лягли не на порожній ґрунт. Ще коли він був немовлятком мати співала йому давню пісню місцевою говіркою (нині зовсім забутою) колискову – давню народну пісню про Велику Порожнечу:

…. Пустэча ў хаце маёй
Толькі свечка гоніць цемру…

Саме тоді, коли Юрій розпочав навчання у світській школі сталася страшна подія – люди масово почали вбивати один одного пояснюючи свої вчинки якимись абстрактними поняттями. Для Юрія це було настільки дивним і незрозумілим, що він остаточно утвердився в думці про марнотність людського суспільства і потайки перечитував уже потріпану і заяложену брошурку про буддизм. Але всьому настає кінець – навіть великому самознищенню людства.

І Юрій знову почав вивчати світські науки і ремесло металообробки не полишаючи мрію побачити Велику Порожнечу. У металі Юрія захоплювала метафізична суть цієї стихії: метал постійно змінює свою форму стаючи то мечем, то оралом і в той же час завжди лишається собою – металом. Юрій змінював форму металу і думав: «А може і людина ось так само перетворюється або зливається з Великою Порожнечею і в той же час лишається собою, повертаючись до початкового, до своєї істинної суті…»

Ця мрія – мрія злитися з Великою Порожнечею, знайти свою істинну суть привела його до людей, що конструювали різні пристрої для польотів в небо. Йому дозволили керувати літаючим пристроєм.

Він летів над світом людей і думав – он вони - там далеко, марнотні думки і світ затьмарення, далеко внизу, але навколо Повітря - стихія, Великої порожнечі я не бачу, вона десь там, недосяжна…

Його змусили піти до війська, де його знову посади на літальні пристрої – схоже бажання втілювалось. Якраз в той час в суспільстві тодішньому виникла ідея – відправити людину в Велику Порожнечу. І Юрій зрозумів, що це його шанс. Зголосившись волонтером у загін порожнечників навіть не відав, що пощастить саме йому. В ім’я втілення своєї мрії він навіть вступив до таємної масонської ложі «Молот і серп», сподіваючись на допомогу від впливових в тодішньому суспільстві магістрів тієї химерної ложі, хоча він був дуже далекий від квазіхристиянських (точніше псевдо християнських) ідей перетворення суспільства, що намагалась втілити ця ложа. Та допомогло йому не це - серед тодішніх конструкторів літальних пристроїв були відомі містики і окультисти, які відчули його думки… Зокрема серед тодішніх конструкторів був відомий містик, магістр таємного католицького ордену Розенкрейцерів інженер самоучка К. з Житомира. Він зрозумів юрія без слів.

Юрія посадили у металеву коробку. Назвали цю коробку корабель «Схід». Спочатку хотіли назвати «Мандрівник на схід», потім – «Світло зі сходу», «Погляд на Схід», «Прочанин зі Сходу»… Але вирішили назвати просто «Схід» розуміючи, що цим коротким словом все сказано, і хто здатний – той зрозуміє. Під коробкою загорілось велике полум’я, Юрій зрозумів, що мрія його збувається і пережив стан просвітлення – саторі. Він хотів гукнути «Шлях у нірвану!» але в останню мить передумав і гукнув «Поїхали!» розуміючи, що його шлях не універсальний. Він летів над світом людей, над кулькою, що зависла серед Нескінченного Ніщо і до якої чіпляється перелякане невідомістю людство і думав, що Велика Порожнеча – ось же вона, поруч – так і лишилася для нього недосяжною. Між ним і Великою Порожнечею була стіна корабля, повітря, його тіло, що стало в’язницею для Атмана і що шлях до Великої Прожнечі треба шукати в собі, в глибинах свого «я», а не в фізичному світі - цьому тимчасовому та ілюзорному сукупченні дхарм.

Металева кулька в якій він летів впала на землю попередньо розгорнувши великий шмат тканини над собою. Далі були якісь дивні події – всі навколо раділи, він теж мусив зображати радість, його возили по різних країнах світу, він говорив юрбі беззмістовні слова і думав тільки про одне – про Порожнечу. В нього закохувались жінки, боготворила юрба, тиснули руку сильні світу сього, божевільні проголошували себе ним… Тільки Юрію все це було байдуже, все це було дивним і далеким. Велика порожнеча лишалась все такою ж далекою… Він відчував себе артистом у великій безглуздій виставі, згадував роки в Оренбуржському льотному училищі, де серед курсантів ходила по руках потріпана «Праджняпарамітасутра» переписана від руки, згадував свої вірші тих років більшість яких була втрачена (деякі з них зберіг лейтенант ВВС Просвєтльонов В. І.):

* * *
Східний вітерець
Ледве хвилює траву.
Черевики на ногах.

* * *
Гублять слова
Люди на землі втомленій.
Запах бензину.

Згадував і відчував, що Велика Порожнеча стає все більш далекою… Знову почавши літати в повітрі він раптом зустрів свого однодумця – їм навіть не потрібно було ні про що говорити, зрозуміли один одного без слів кинувши в простір кілька ключових фраз. Зрозуміли, що вони хочуть одного і того ж. Про все домовившись вони сіли в один літак, направили його в небо, а потім раптово кинули його в обійми землі. Останнє, що побачив Юрій перед стрибком у нірвану були берези. «Шкода, що це не квітучі сакури!» - встиг подумати він…

(Світлина з мережі. На світлині - наш герой під час медитації.)

Схоже, що соціологія (чи то суспільствознавство) як наука дискредитована остаточно – будь-яка наука має право називатися наукою, якщо вона є прогностичною. І ці прогнози не є утопією чи фантазією міфологізованої свідомости. Багато наук (екологія, наприклад) дають прогнози які справджуються. Тут же барометр суспільних подій зламався. Фукуяма дарма кинув у простір фразу: «Кінець історії». Це в часи суспільного ступору стагнація виглядає як нескінченна в часі стабільність. Як виявилось, історія не просто триває – вона вирує. І її бурхливі сплески не прогнозовані. Соціуми і етноси які виглядали законсервованими раптом вибухають, площі вічно сплячих міст розніжених під палючим сонцем раптом перетворюються у бурхливі моря, і юрмище втомлених і заклопотаних людей раптом стають народом готовим на будь-які самопожертви в ім’я Свободи. Своєї Свободи. Події останнього часу в деяких мусульманських країнах які (здавалось би!) мали стійкий вектор до ультраконсервативності і повільно еволюціонували до ренесансу в своєму XV столітті Хіджри абсолютно не очікувано опинились на площі Бастилії, де слово «Іслам» раптом поєдналось зі словом «Свобода». Сталося неймовірне. Заіржавлений паротяг історії який тільки й умів, що свистіти і випускати пару раптом завівся і полетів вперед на повній швидкості. І марно гукати: «Постій паротяг, не стукайте колеса, кондукторе, натисни сніть на гальма…» Кондуктор перший вистрибнув на ходу ще й в нетверезому стані, стоп-кран зламався ще під час замаху в Сараєво. Здивовані європейці хапаються як за поручні над потоком за думку: «А раптом цей залізний механізм, ця химерія Фултона розвалиться?!» Вкорінений страх європейського обивателя перед ісламом не лишає в свідомості місця для думки, що іслам буває різним. У чорні часи жахіть інквізиції на теренах Европи в мусульманських країнах панувала дивна для того часу терпимість і розквіт наук. Якби світло знань не збереглося на Близькому Сході середньовіччя в старенькій матінці Европі – цій країні священних каменів тривало б і досі. Яким буде подальший розвиток подій – не знає ніхто. Революції бувають різні і можуть по різному закінчуватись. Чи так понуро і похмуро як у нас чи так легко і захмарно як оксамитові у наших слов’янських братів. Події в Карфагені та країні Міцраїм надихають одних і вселяють жах в інших. Народи Великої Пустелі та Чорної Землі вражають сміливістю – сама жорстока оточуюча природа виховала у них зневагу до смерті. До смерті вони ставляться як до чогось неіснуючого.
Прогнози нічого не варті. Одні «політологи» це вже зрозуміли, але роблять вигляд що ні, інші не зрозуміють ніколи. І продовжують робити розумний вираз обличчя при виголошенні комусь вигідних і добре оплачених фраз. Світ вирує, марить свободою, а в Україні епоха Великого Хама. Час безкультур’я, тупості, брехні, торгівлі найсвятішим, летаргічного сну і байдужості. Одні снять новим повстанням, замріяно як колись Іван Багряний виголошують «Ми ще каратимемо хамів Мечем Республіки на лобнім місці, там біля Софії!», інші говорять чи натякають, що це не наша справа – Великого Хама має повалити і повісити за ноги на ліхтарі пролетарська юрба яка його ж і обрала на трон диктатора. А Головний Злодій вважає, що він вкрав все і назавжди. Тутешніх царків нинішні події в країнах пустель нічого, наразі, не навчили. Великий вусатий диктатор Лука думає, що він буде правити вічно, валізу не збирається пакувати і думає, що міцна мотузка якраз підійде для будь-якої шиї – тільки не для його.
А барикади мають таку дивну властивість – вони ростуть як гриби, але не восени, і не після дощу, і не в четвер. Вони можуть вирости самі собою. Просто так – тому що настала весна.

січень 2011

Джек Лондон сказав колись сакральну фразу, що стала для ХХ століття свого роду прологом: «Я вірю в статевий добір». Майже в той же час А. Чехов писав про свою зневіру в статевий добір, про те, що сучасні йому жінки обирають переважно людей нервових, чоловіків на межі психічної патології. І це все було сказано на фоні пануючих у суспільстві ніцшеанських мрій про «нову людину», «нову расу», ба, навіть, про «надлюдину». Ілюзії химерного і мрійливого ХІХ століття, що досягли апогею в добу модерн в ХХ столітті раптом в щось виродились – потворне і нікчемне – в совок на одному шматі земної кульки і на тупого есесмана на іншому. Замість надлюдини суспільство витворило споживача котлет і ковбаси, жорстоких солдафонів не здатних мислити. Дивлячись на сучасне людство хочеться волати: «Мрії про досконалу людину померли!» Ні Джек Лондон, ні Чехов, ні Ніцше не розуміли – та й не могли розуміти, що статевий добір завжди сприяє незвичайним формам, навіть якщо вони несприятливі. Доцільність цього парадоксу зрозуміла – це збільшує поліморфізм популяції, збільшує різноманітність форм, що посилює гнучкість, можливість розвиватись популяції в цілому. Різноманітність необхідна. Життєво необхідна! Одноманітність прирікає на виродження, тупик. Цього вперто не хотіли розуміти «сильні світу сього» протягом всього століття великих ілюзій. Диктатори різного кольору і ґатунку намагались зробити підвладний їм народ одноманітним – сіру масу, що слухняно втілювала б у життя їхні маніакальні ідеї. Але марно! Будь-яка популяція маю таку предковічну властивість – вона автоматично стає різноманітною. Скільки не винищували людей які «якісь не такі» - по світогляду, мові, звичаям чи ще якимось критеріям, популяції людські знову ставали різноманітними по світобаченню, поведінці, самому відношенню до суті буття. Комуністи і фашисти взагалі вважали, що з народом можна робити будь-що, створювати з нього найхимерніші конструкції нехтуючи біологічною суттю людських популяцій. Можна, мовляв, перевихованням створити досконалу расу слухняних однакових людино-роботів. Як говорив Мао: «Народ – це чистий листок паперу. На ньому можна написати будь-які ієрогліфи.» Оця от система – однаковості, що доводилась до абсурду ідеями впровадження однакового одягу для всіх, ліквідації сім’ї, створення свого роду спільності сексуальних взаємин була по своїй суті приречена на провал – вона протирічить біологічному єству людини як виду живих істот, що абсолютно не змінилось за останні 45 тисяч років. Причому «вожді» абсолютно усвідомлювали неможливість загального щастя, яке завжди є короткочасним, майже миттєвим переживанням між періодами незадоволення середовищем чи собою. В цьому і першооснова прогресу як такого. Тому початково висувалася теза: «Комунізм – це тоді, коли всі в однаковій мірі нещасні.» (Пол Пот) Справді, якщо однаково щасливими люди бути нездатні, значить їх треба зробити однаково нещасними! Публічно, крім вищезгаданого комуністичного лідера і хіба що Мао, цього ніхто не виголошував. Народ треба було годувати казочкою, утопією – інакше хто ж погодиться працювати на таке суспільство? Найзручніше було в такому випадку відсунути загальне недосяжне щастя у якесь невизначене майбутнє (як це було при совітах), або на визначене, до якого виголошуючий цю обіцянку все одно не доживе. Хрущов, як відомо, обіцяв побудувати комунізм до 1980 року. Крайня форма цього маразму була в маоістських режимах, коли оголошувалось, що досконале суспільство вже створене, народ просто не усвідомлює цього. І чим убогіше живе при цьому народ, тим легше було їм тоді маніпулювати. Якщо щастя вимірюється мисочкою рису чи баланди, таке щастя людям легко подарувати! Як казав Мао: «У бідній та відсталій країні легко і просто збудувати комунізм.» Тобто треба довести спочатку країну до повного зубожіння і відсталості, а потім комунізм будувати. Справді, ну хто погодиться на усуспільнення своєї власності якщо вона чогось вартує. Інша справа – усуспільнити свою подерту тілогрійку з надією, що нову дадуть. Такий народ легко сприймає абсурдні гасла і бачить у них якусь високу незаперечну істину. «Первинне – це вторинне, вторинне – це первинне.» (Мао Цзе Дун) Ну, до якого ідіотизму треба довести людей, щоб вони подібні гасла вчили на пам’ять і скандували їх хором на мітингах? Маоізм був був шизофренічний, совок – просто тупий і маразматичний. Здавалось би їх викинули на смітник, ніхто всерйоз комунізм будувати не збирається, навіть в Китаї комуністичні гасла повторюють як ритуальну фразу – не більше, будуючи типовий капіталізм тільки державний і недемократичний. Та ба – комунізм виштовхали за двері, а він лізе через вікно. Знову дуже багатьом захотілось, щоб думали за них, а вони були лише гвинтиками машини яка котиться невідомо куди. Комунізм не змінився. Його людино-ненависницька суть лишилась тою самою. Якщо знову він запанує у якійсь країні він буде приречений на крах. Тільки це може коштувати життя дуже багатьох людей…

(Ілюстрація - картина художника Яцека Єрки).

(Спроба передмови до збірки ессею «Петрогліфи»)

Блукаючи дикими горами, я інколи натрапляв на величезні камені, на яких були або намальовані мінеральними фарбами, або вибиті кременем знаки і малюнки – людей та тварин. Це написи звернені до нащадків – себто, до нас. Вони були нанесені на дикі гірські брили багато тисячоліть тому. Люди, що малювали їх відрізнялись від нас своїм світоглядом та способом життя. Але суть тих чоловіків і жінок була та сама, що й нас – вони мріяли, кохалися, співали пісні, думали і розмовляли. І знали, що в цих горах будуть колись блукати їх нащадки і прочитають ці послання у вічність. Сенс і зміст одних знаків втратився і ми можемо лише здогадуватись про значення хрестиків і більш складніших абстрактних фігур. Зміст інших знаків начебто очевидний – олені, мисливці, мамонти, змії. Але насправді, це не просто малюнки. Це послання сакрального змісту, це літературні твори доби неоліту чи навіть більш давніх епох. І ці значки і малюнки це літери та ієрогліфи забутого нами алфавіту. І прочитати і зрозуміти цей епос можливо. Треба лише стати хоча б на хвильку людиною тої доби. Треба три доби поспіль гнати пораненого оленя через бурелом, потім добити його списом на вершині гори серед дрімучого лісу у жорстокому поєдинку, цілу ніч опісля гонитви відбиватись від зграї голодних вовків захищаючи себе і свою здобич, потім розпалити вогнище кременем з сирого хмизу усвідомлюючи, що від цього багаття залежить твоє життя і потім, скуштувавши підсмаженої на вогні свіжини, дивитися в небо в нескінченну чорноту між вуглинками зір і на ранок вишкрябати на скелі послання нащадкам про богів і людей. Я часто згадую ці послання, що бачив я кам’яних брилах в горах і здається мені тоді, що все що ми пишемо звичайними прийнятними нині літерами та словами для більшості читачів є такими ж незрозумілими як петрогліфи. Вони не відчули те, що перечили ми, хто пише всі ці слова. Для них це просто набір знаків, в слова вони вкладають зовсім інший зміст, інакші підтексти ховаються для них у безодні між словами. І все наше життя – це пошук розуміючого читача. Переважно марний пошук. Геніїв (і не тільки геніїв, але й пересічних письменників) не розуміли сучасники. У кращому випадку їх розумів хтось із нащадків, і то хибно. Сучасний постмодерновий світ все більш розвивається по законам дзену – істина передається від серця до серця – позавербально. Люди обмінюються беззмістовними фразами, єдиний зміст який доходить до співбесідника: «Ти хороший». Все інше губиться або спотворюється. Страшно жити в світі який позбавлений мети. Всі живуть не в ім’я чогось (пізнання, пошуку істини, прекрасного чи створення досконалого суспільства), а просто тому, що живуть. За щось чи проти чогось виступають виходячи з концепції мурашника – так, мовляв, краще. Суспільство все менш цінує індивідуальність, особистість. Зазирати в майбутнє стає сумно. Щось подібне відбувалось в часи Конфуція – цивілізація як тоді так і зараз болісно шукала ідеал після краху традиційних цінностей. Тоді вихід знайшовся у створенні цілісних світоглядних концепцій за які люди тримались як за соломинку у вихорі суспільного буття. Мене завжди дивувало, що творці найбільш геніальних світоглядів, які визначили свідомість людей на тисячоліття вперед були сучасниками або майже сучасниками: Будда, Махавіра, Конфуцій, Лао Цзи, Сократ… На зламі епох основну заповідь яка дарували людсву ці дуже різні мислителі можна назвати одним словом – гуманізм. Чи зуміємо ми на новому зламі епох, напередодні великих потрясінь для всього людства зберегти і понести далі цю заповідь – хто знає… Всю творчість сумного Діно Буцатті можна пілсумувати однією фразою – людина повинна лишатися людиною навіть у нелюдських умовах. У ХХ столітті хворе індустріалізоване суспільство охопили антигуманні ідеї – Ленін, Гітлер, Сталін, Муссоліні, Мао, Пол Пот – всі вони заперечували «абстрактний гуманізм», вважали, що можна принести міліони людей в жертву утопічним ідеям побудови «досконалого» суспільства, були по суті виразниками однієї людиноненависницької ідеології антигуманізму. Тільки дещо різних варіантів. Нині суспільство знову перебуває на зламі: попереду маячать привиди глобальної екологічної кризи, перенаселення, хронічного дефіциту ресурсів, виснаження біосфери. Умови створюють нове поживне середовище для рецидивів комуно-фашизму. Чи виробило людство імунітет до цих захворювань, чи знову буде крутитися божевільна рулетка самознищення людства залежить від самих людей. В тому числі і від нас.

2010
(На світлині - залишки давнього дольмену доби неоліту в Карпатах. Світлина автора ессею.)