Відцвіла весною,
Літом серенадним,
Верби низиною
Сиплять листопади.

Осінь на долівки
Жовті плахти стелить.
Спурхнула із гілки
У чужу оселю.

Холодно в гніздечку,
Птах мій не щебече.
Обійняв під вечір,
Захололо серце.

Розпалили грубку...
Крила обпалила.
— Випусти голубку
Ти на волю, милий.

Полечу за хмари,
Світ за очі, любий.
Хто чужинним марить —
Неодмінно згубить.

Горлиці надворі,
Вибирай любую.
На чужому горі
Щастя не збудую.

Сіла на калину,
Поржавіла осінь,
А думками лину
До любові в млості.

Полетіла в поле,
Там стерня зужита,
Як же, моя доле,
Без кохання жити?

Серденько страждає,
Не знаходить місця,
Пропливає гаєм
Сивочолий місяць.

— Чом же, ти голубо,
Не воркуєш радо.
Змерзла, чи не люба?
— Дай мені пораду.

Покохала птаха
Трепетно і вірно.
І той бідолаха
Любить божевільно,

Лиш мене, та іншій
Присягався в храмі.
Почуття палкіші,
А на серці камінь.

Думала з корінням,
Вирвати й забути,
Та в душі жаріння
Макової рути.

Не любила, правда,
Іншого, так міцно.
Він моя відрада,
Солов'їна пісня.

Обійме — тріпочу,
Поцілує — млію.
А душа співоча
Колисає мрію.

Як у парі бути
Разом аж до смерті?
Сині незабудки
Квітнуть досі в серці!

Місяць, мудрий дуже,
Бачив різне в світі,
І брудні калюжі
Й чисті зорецвіти.

Та був куцозорим.
В темну нічку, певно,
Лиш на срібні зорі
Чатував душевно.

Пропливав над садом,
Річкою за рогом,
Та не знав про зради
Він таки нічого.

Обірвав розмову,
Заховавсь за хмару.
Бідолашна знову
На галузці марю.

Явір пелехатий,
Облисів деінде.
Нікого спитати,
Завтра сонце зійде.

Запитала чемно
Сонячне світило.
— Чи мені даремно
Пісня полюбилась,

Що лунала хтиво
У ясній діброві?
Те небесне диво —
Почуття любові.

— Не шукай причину,
Ти, за небокраєм?
Кожен сам стежину
Долі вибирає.

І несе розп'яття
На плечах у плаї.
А любов — багаття,
Лиш тоді палає,

Як у нього завше
Підкидаєш хмизу.
До грудей припавши,
Сяєш, наче, ризи.

І радієш світу,
Намистині глоду,
Квітнеш первоцвітом
В будь-яку погоду.

Це велике свято,
Мов святе причастя.
Марно відбиватись
Від любові щастя.

Золотий Ярило
В небі купинОю.
Розправляла крила
Птаха над водою.

19.12.2021р.

КОРОНА СОНЕТІВ
СВІТОЧ ДУШІ


Магістрал (І)

Розбилося зими холодне скло,
Відлига із дахів збирає краплі.
Шпак розганяє зоряним крилом
Хмар дощових незграбні дирижаблі.

І чути переспіви за селом,
Чудесної мелодії спектаклі.
Нарцисово довкола зацвіло,
Метелик жваво пурхає в коноплі.

Чому ж пече жаливи печія,
Ячить у грудях в ці прекрасні миті?
Коли стрімка несе нас течія

І божевільно хочеться любити?
Перелісками дихає рілля,
Птахи кружляють вальси у блакиті.


Магістрал (ІІ)

Птахи кружляють вальси у блакиті,
Витьохкують рулади солов’ї.
А нам з тобою сутінки творити,
Нічне свавілля, хвижі степові.

Пегас не креше зорі з-під копита,
В сузір’ї Діви зупинивсь в імлі.
Туманом сивим небосхил прошито,
Пливуть у вічність білі кораблі.

Я пригорну до себе сині очі –
Блищать і випромінюють тепло.
Сльоза ятрить в зеленій поволоці,

З повік блаженство літеплом стекло.
Мольфар зірницю, зливу напророчив.
Впади, коханий, сонцем на чоло.


Магістрал (ІІІ)

Впади, коханий, сонцем на чоло,
Хай зайчик сонячний вуста голубить.
За вікнами гриміло – відгуло,
Не йди у ніч до чарівної згуби.

В її ігристому бокалі – зло,
Чаклунка пристрасна тебе погубить.
Не так приваблює душі нутро,
Як діаманти і звабливі губи.

Не заблукати в райському саду,
Те яблуко спокус не надкусити?
Крізь снігопади я до тебе йду,

У вельоні – маруни, льоноцвіти.
Ясним промінням відведи біду,
Мені без тебе у печалі жити. 


Магістрал (ІV)

Мені без тебе у печалі жити,
Плету думок рожеве макраме.
Хіба ж нудИтись хочу, дивний світе,
Та чи снага зажуру омине?

Не всі горять глибинні манускрипти.
Обличчя амнезій – не осяйне.
Властиво нам радіти і тужити,
Будь щирим – і ніхто не дорікне.

Гучна симфонія розбудить ранок.
Не скнітиму, хай світиться житло,
Наповниться духмяним майораном,

Запахне ладаном і джерелом.
Усмішка мила полікує рани –
Між нами веремії не було.


Магістрал (V)

Між нами веремії не було –
Ножі по черзі не встромляли в спину.
В бурхливе море човен занесло,
У вир круговороту безпричинно.

Згубили береги міцне весло,
Та поталанило в лиху годину
Триматися за бірюзове тло,
Солоного безмежжя, мов рибини.

З безодні вийшов Аполлон, мій бог,
Вродлива фантастично Афродіта.
Нас повінчала хвилями обох

Самотина, планидою не спита.
Нам небеса дали життя у борг,
Ромашки, беладона, маки – в житі.


Магістрал (VІ)

Ромашки, беладона, маки – в житі,
На скрипках грають коники хмільні.
Згадай, кохалися несамовито,
Неначе перед смертю, любий мій.

Нас не розлучать відьми-ворожбити,
Зігрію ніжністю в холодні дні.
Конваліями пахне стигле літо,
Ряхтить в неопалимій купині.

Шукає пару лебідь білокрилий,
Лелека в танці в’ється над гніздом,
І нам би лебедіти в щасті, милий,

Черпати втіху золотим цебром.
З живого зерня квітка народилась –
Грибні дощі кропили помелом.


Магістрал (VII)

Грибні дощі кропили помелом,
Втрачала пелюстки на підвіконні.
Тягнулася до райдуги стеблом
І ніжилась курчатком у долонях.

Не завше на коні, а під сідлом,
Рясніла естрагоном на осонні,
Здіймала вітром хвилі над Дніпром,
Пила отруту з чашечки бутона

До того, як побачила тебе,
Мій янголе, надіє непохитна.
Твоїх очей привілля голубе

Свічею палахтить в моїй молитві.
В цілунках танув лагідний щербет,
Ніч розсипала зорі оксамитні.


Магістрал (VIII)

Ніч розсипала зорі оксамитні,
Стелив серпанок теплий кашемір,
Перебирав легітко струни лютні,
І скрапували вірші на папір.

Курсивом дивного пера графіті
Вітіювато, гойно, вір-не-вір,
В натхненні оживали розмаїтім
зворушливі слова і строф клавір.

Хоч тиша теж спроможна зазвучати,
Жаданий, ще зіграй мені на біс!
Скинь камінь з шиї і залізні лати,

Пшеницею у серці колосись.
Цнотлива, недоторкана, строката –
Злітала мрія в неосяжну вись.


Магістрал (ІХ)

Злітала мрія в неосяжну вись,
У па-де-де крутила піруети.
Яку поезію, ти тільки подивись,
Я створюю для тебе, мій поете.

Сліпою кішкою була колись,
І слів не вистачало для сюжетів.
Та якось ти цитриново наснивсь.
Не підрізай мої думки на злеті,

Бо не теленькну, спокоєм замру.
Писала кров’ю оди бурштинові,
Ховала, наче зброю, в кобуру.

У затишнім, смарагдовім алькові
Нанизувала перли на струну.
Весна пісні сплітала колискові.


Магістрал (Х)

Весна пісні сплітала колискові,
Буяла скрізь відрада неземна.
Бутонами у пагонах магнолій
Притихла бірюзова таїна.

Що за декор? Міркується поволі.
Чому ж я без оздоби і сумна?
Стою у спеку й дощ без парасолі,
На перехресті долі – крижана.

А пам’ятаєш травень високосний?
У непідкупній вірності клялись.
Пліткарки вже перемивають кості,

Крадеться зради кровожерна рись.
Гладенька шерстка, ікла, кігті гострі.
До серця серцем щемно притулись.


Магістрал (ХІ)

До серця серцем щемно притулись.
Розвіялась мани омана чорна –
В моїй уяві зникнула кудись.
У вітах захлинається валторна.

Всі сумніви розвію. Підкорись!
Ярило перемеле смуту в жорнах.
На яблунях ще зріє падолист,
До вересня далеко. Неповторно!

Бубнявіє жасмин, бузок цвіте,
Не осипає пелюстки лілові.
Всевишній в кожній гілці проросте,

Пульсує у судинах пурпурових
Те щиросердне почуття святе.
Квітує ніжність в малиновім слові.


Магістрал (ХІІ)

Квітує ніжність в малиновім слові,
Бентежна, життєдайна благодать.
На солодко-медову хіть умовив,
Ще й досі руки чуйністю тремтять.

Провини серця вибілить Покрова,
Нас не торкнеться гаспида печать.
Одягнемо ураз вінці тернові.
Байдужості сльози не проливать.

Плете павук зі срібла павутину.
Не втримає душі кремезна кліть.
Орфей співає пісню лебедину,

Струмком грайливим в горах жебонить
Міцніше обіймай мене, єдиний,
Допоки не порветься щастя нить.


Магістрал (ХІІІ)

Допоки не порветься щастя нить,
Гірка розлука розум не затьмарить.
Нехай жура ядуча не гнітить,
Не зупиняють дихання примари.

Мені любов з чужих долонь не пить,
Топити трепетом холодні хмари.
Нелегко нам, та знаю, пощастить –
Закінчиться війна, хвороби, чвари.

Між раєм, пеклом світ наш опинивсь,
Та нам зривати грона калинові.
Весна розмаєм квітне серед нив,

Як наречена в чарівній обнові.
Господь на радість нас благословив,
Дай золотитись у твоїй любові.


Магістрал (XIV)

Дай золотитись у твоїй любові!
В багнюці грузнула, крихких снігах.
І врунилася в котиках вербових,
Несла суму на згорблених плечах.

Колола пальці об голки соснові,
Плекала долю на семи вітрах,
І відділяла зерня від полови,
Душі не продавала за мідяк.

Сполохані думки не відпускала,
Неначе голубочків у зело.
Тупила в бур’янах залізні рала.

На довгій ниві безліч полягло,
Хоч інколи для світу горя мало –
Розбилося зими холодне скло.


Магістрал магістралів (ХV)

Розбилося зими холодне скло,
Птахи кружляють вальси у блакиті.
Впади, коханий, сонцем на чоло –
Мені без тебе у печалі жити. 

Між нами веремії не було.
Ромашки, беладона, маки – в житі.
Грибні дощі кропили помелом,
Ніч розсипала зорі оксамитні.

Злітала мрія в неосяжну вись,
Весна пісні сплітала колискові.
До серця серцем щемно притулись.

Квітує ніжність в малиновім слові.
Допоки не порветься щастя нить,
Дай золотитись у твоїй любові.

ЧОТИРНАДЦЯТИЙ ВІНОК

СПОВІДЬ


І (XIV)

Дай золотитись у твоїй любові
Трояндою, коханий. Тільки ти
Для мене сяєш сонцем у розмові,
Заповнюєш провалля пустоти.

До тебе завше йду, немов на сповідь,
Тікаючи від смути самоти.
Ти – мрії теракотові, цукрові.
Світи для мене, зоряно світи!

Бо я загину від хандри і туги,
Збираючи пергу* на стелажах.
В жури нема ні ворога, ні друга,

Самотина в душі – постійний жах.
Не раз в житті спіткалась недолуго,
В багнюці грузнула, крихких снігах.
_________

Перга* – пилок, що збирають бджоли


ІІ (XIV)

В багнюці грузнула, в крихких снігах.
Слабкі лиш кидались на допомогу.
Не йшла по трупах і чужих слідах,
Не оббивала недругів пороги.

Лиш перед небом й Господом в боргах,
(Не завше віддавала серце Богу.)
Літала птахою у міражах
І лікувала душу віршем вбогим.

Вовчицею я вила уночі,
На місяць молодий, іще бідовий.
Губила у перелісках ключі,

Не укладала з дідьками умови.
Плекала непогожих днів плачі
І врунилася в котиках вербових.


ІІІ (XIV)

І врунилася в котиках вербових
На чистих сходинах у Божий храм.
Не брала участь в позовах судових,
Хоч не була у злагоді з життям.

Не так багато в долі днів святкових,
У райський диво-сад відкритих брам.
То громовиця спалахне раптово,
А то засяє сонях в небесах.

Мінливість неба нас дивує завше,
Світ змінює обличчя на очах.
Та кожен сподівається на краще,

Коли обійстя тоне в реп’яхах.
До рідної землі, в сльозах припавши,
Несла суму на згорблених плечах.


ІV (XIV)

Несла суму на згорблених плечах
І розуміла, що бувало й гірше.
Трагедії минають, злидні, крах,
І літепла пора – найзолотіша.

Зневіра – жереб скигліїв, невдах.
В свої можливості ураз повірте!
І птаха робить в небо перший змах,
Аби розправити крило в повітрі.

Та тягнемось губами до води,
Як мучить спрага – відчуваєм вбогість.
Не може світ уникнути сльоти,

Бо горю не властива веселковість.
Теж плакала від болю і біди,
Колола пальці об голки соснові.


V (XIV)

Колола пальці об голки соснові,
Редагувала зошити старі.
В них розставляла знаки розділові,
Гасила на світанку ліхтарі.

Не надсилала в чати злі, нервові,
Принизливо брудні – коментарі.
Поети теж безшкірі, сивочолі,
Та виснажені, наче шахтарі.

І сумніви буває серце крають – 
Далеко в небесах блакитний птах.
У полум’ї поезії згораю.

Куди ж мене веде тернистий шлях?
Я наодинці у травневім гаю
Плекала долю на семи вітрах.


VІ (XIV)

Плекала долю на семи вітрах,
Благала в Бога мудрощів глибинних.
Шукала бригантини у морях,
Коралові рапани в шумовинні.

Знаходила, на жаль, скорботний прах
У цинковій, холодній домовині.
Не раз заносило на віражах
І потрапляла в пазурі звірині.

Хто ризикує, той шампанське п’є.
Підкорюють Тибет – шибайголови.
Життя теж ставить на зеро круп’є,

Та спершу чорну фішку хтось замовив.
Я рятувала з лиха будь-чиє
І відділяла зерня від полови.


VІІ (XIV)

І відділяла зерня від полови,
Й саджала на узбіччях аличу.
Господь в благословенні не відмовив,
Та ще коли до нього долечу,

Зали́шивши в снігах дірявий човен,
Задувши назавжди життя свічу.
Випещувала пуп’янки квіткові
І гаптувала зорями парчу.

Я роздавала з милости готівку
І не чекала від людей подяк.
Шкода, що батьківську пусту домівку

Здалека доглядала хтозна-як.
Шовковицю топтала на бруківках,
Душі не продавала за мідяк.


VІІІ (XIV)

Душі не продавала за мідяк,
А лікувала кішок в підворіттях.
Не підсипала недругам миш’як,
Підживлювала добривом суцвіття.

Трималася душею за кістяк
Родини не лише до повноліття.
Вона мені світила, мов маяк,
Осяйно у бентежнім лихолітті.

В її обіймах, наче в сяйві рамп
В театрі італійського Ла Скала.
Та від трагікомедій аж до драм

Минулі спогади у серці – жала.
Їх не виймала із синюшних травм,
Сполохані думки не відпускала.


ІX (XIV)

Сполохані думки не відпускала,
Не забувала звідки родом, й де
Моє казково-світле задзеркалля.
Тече масним молозивом з грудей.

Там залишилася цнотлива кала –
Світ обійду, та не знайду ніде.
На скелях мрій лиха біда спіткала,
Вже шовкопряд густий туман пряде.

На цвинтарі стоять хрести гранітні –
Вартують домовин кістляву плоть.
Так хочеться душею відігрітись,

Щоб все довкола знову ожило.
Минуле не відпустиш з серця кліті,
Неначе голубочків у зело.


X (XIV)

Неначе голубочків у зело –
Я не звільняла із душі в’язниці.
На волю поривались напролом
Ті спогади, щоб в сонці розчинитись.

Опіній віроломний Аквілон*,
Немов закуті в ланцюги синиці,
Приборкувала чарівним жезло́м,
Щоб у сльозах печалі не втопиться.

Минуле ластиком не витреш з дум.
Шукала у мережі ідеалу,
Та необачних б’є електрострум –

Сама свою планиду обирала,
Собі на муку, світові на глум.
Тупила в бур’янах залізні рала.
_________

Аквілон* – холодний вітер

 
XІ (XIV)

Тупила в бур’янах залізні рала,
Бувало проти течії пливла,
На паперті снаги сльозу ковтала,
Як серце поглинала темна мла.

Не раз від горя руки опускала,
З небес на тім’я сипалась зола.
Та несподівано ясним опалом
Моя зоря у небесах зійшла.

Тепер хвалу трубили лицеміри,
У лестощі їх раптом понесло.
Перемагає той, хто в себе вірить, –

Коней рятує від біди галоп.
Не всім щастило вибратися з прірви,
На довгій ниві безліч полягло.


ХІІ (XIV)

На довгій ниві безліч полягло,
Один – звитяжно, інший – від одчаю
А декого пожер лихий Циклоп* –
До старості не кожен доживає.

Марнує брость буття калейдоскоп.
Лише любов оздоби не втрачає.
Не зраджує коханню Ланселот**,
Крізь мури мчить з долини неокраю.

І я люблю, допоки ще живу.
Нарешті я жар-птицю наздогнала.
Хай небо ронить сльози в кропиву,

Збирає в жмені пелюстки фіалок.
Лелію втішне щастя наяву,
Хоч інколи для світу горя мало.
_________

Циклоп* – людожер з одним оком
Ланселот ** – вірний лицар кохання


ХІІІ (XIV)

Хоч інколи для світу горя мало.
Бентежать серце: сакура гнучка,
Пахучих трав зелене покривало,
В квітчастім полі – золота ріка.

Вже серце у гаях заколисала
Поезія Шевченка і Франка.
Пегас несеться по долині чвалом,
У небесах мелодія дзвінка!

Природі роздає святе причастя
Купави день, не шкода позолот.
За світло в душах Господом воздасться.

Над цвітом комашиння загуло.
Весна прийшла з надією на щастя,
Розбилося зими холодне скло.


ХІV (XIV)

Розбилося зими холодне скло,
Любов розквітла мальвами на грядці.
Травневе сонце в лузі припекло
І розтопилось у сльозі гарячій.

Ллє з неба абрикосовий сироп
На дім, садок і гойдалку дитячу.
Вдивляється небесний телескоп
У різнобарвний краєвид тремтяче.

Сканує день – блакитна висота,
Повсюди палахтять бузки махрові.
Ти стороною, пташе, не літай,

Коханий мій лелеко пелюстковий.
Цілує світ в кармінові вуста –
Дай золотитись у твоїй любові!


Магістрал (XIV)

Дай золотитись у твоїй любові!
В багнюці грузнула, крихких снігах.
І врунилася в котиках вербових,
Несла суму на згорблених плечах.

Колола пальці об голки соснові,
Плекала долю на семи вітрах,
І відділяла зерня від полови,
Душі не продавала за мідяк.

Сполохані думки не відпускала,
Неначе голубочків у зело.
Тупила в бур’янах залізні рала.

На довгій ниві безліч полягло,
Хоч інколи для світу горя мало –
Розбилося зими холодне скло.

ТРИНАДЦЯТИЙ ВІНОК

ЗОЛОТИТИСЯ В ЛЮБОВІ

І (XIII)

Допоки не порветься щастя нить,
Снагу черпатимемо із криниці.
В траві кульбаба жовта мерехтить,
Убралася у розкоші столиця.

Заквітчана у вельони весни,
Мов королева – горда, білолиця.
Так хочеться на мить життя спинить,
В капличці тихо Богу помолиться.

Та не виходжу з дому, бо чума
Спалахує і світ увесь почварить.
Коронавірусу страшний туман

Заполонив і площі, і бульвари.
Хоча людей на вулицях катма –
Гірка розлука розум не затьмарить.


ІІ (XIII)

Гірка розлука розум не затьмарить.
На відстані ми, любий, день у день.
Закриті станції метро й базари –
Реалії тривожних сьогодень.

Зненацька ковід дев’ятнадцять вдарив,
Замучило запалення легень.
Чи заслужили ми такої кари?
На кожному, мій Господи, – мішень.
 
Несамовита смерть гуляє всюди.
Невже за нечестивість небо мстить?
Й колись від епідемій мерли люди,

Косила «чорна смерть», холера, тиф.
Сльозяться неба очі від полуди,
Нехай жура ядуча не гнітить.


ІІІ (XIII)

Нехай жура ядуча не гнітить,
Не множаться могили на планеті.
Хто б міг подумати, що люту гнидь 
Хтось випустить на волю із вертепа?

Нехлюйство чи зумисне? Вочевидь,
Нас хочуть знищити, немов дискету*?
Чи видалити одіозних** вмить,
Як зайвий файл з мережі інтернету?

Невже перенаселення комусь
У горлі кісткою? Магнати-скнари
Безжально нищать дідусів й бабусь,

Щоб вимерли усі, як динозаври?
Нехай хвороби зникнуть, я молюсь,
Не зупиняють дихання примари.
_________

Дискета* – інформаційний диск
Одіозний** – небажаний


ІV (XIII)

Не зупиняють дихання примари
На цій землі, що Бог подарував.
Нехай небесна блискавиця вдарить,
Згорить біда у полум’ї заграв.

Залишиться від горя попіл згарищ,
Зітліє до кісток у шалі трав.
Бажаю, щоб зійшли нові стожари,
І ти мене, мій соколе, кохав.

Набридло примусове безгоміння.
Нехай життя за веснами біжить,
І радує черешня білопінна.

Доволі з нас важких надгробних плит.
Твого дзвінка чекаю з нетерпінням,
Мені любов з чужих долонь не пить.


V (XIII)

Мені любов з чужих долонь не пить,
Трикутники Бермудські – небезпечні.
Постелить ніч суничний оксамит,
І зникнуть поміж нами суперечки.

Сосновий ліс, мов гойдалка, рипить,
Вагітніє дощами безкінечність,
Крізь оболока* сірий антрацит
Просвічуються зорі магнетичні.

Хоч розділяють карантини нас,
Осмута болісне обличчя старить,
Я згадую твій профіль і анфас –

Спливають образів казкові чари.
Ми будемо, жаданий, повсякчас
Топити трепетом холодні хмари.
_________

Оболок* – хмара

 
VІ (XIII)

Топити трепетом холодні хмари
І сподіватися на сонця схід.
Помиє дощ дороги, тротуари,
Дозріє у садах кармінний глід.

Здоров’ям бідний і багатий марить.
Як перейти нам океан убрід?
Хворіють лікарі та санітари,
Без кисню задихається нарід*.

Ти змилуйся, наш Господи! Волієм
Від смути покоління вберегти.
Зі скрині зла Пандори – пандемію

Хтось випустив. Напевне, що не Ти.
У серці завше жевріє надія,
Нелегко нам, та знаю, пощастить.
_________

Нарід* – народ


VІІ (XIII)

Нелегко нам, та знаю, пощастить.
В минуле відійде жахлива днина.
Відродиться із праху самоти
Налитим колосом жива зернина.

У грудях серце ще палахкотить,
Збудує світле майбуття людина.
Я надсилаю у приват листи,
Телефоную внукам, доньці, сину.

Зв’язок не перерветься, бо рідня
Така, що кожен другий щиро заздрить.
І тулиться до мене кошеням,

Коли болять суглоби від подагри.
Сідлає світ крилатого коня,
Закінчиться війна, хвороби, чвари.

 
VІІІ (XIII)

Закінчиться війна, хвороби, чвари,
Огидні маски скинемо з лиця.
І завантажимо зерно в мажари*,
Попросимо пробачення в Творця.

Ґаздиня готуватиме узвари,
Художник знов заточить олівця,
Дозріють груші декою гітари,
Рибак піймає щуку на живця.

Зберемося у дружнім колі знову.
Хіба, що світ смертельно завинив.
Вбивав, грішив жорстоко, безголово!

Та ще цвітуть маруни** серед жнив,
І жайворонок – в небесах шовкових.
Між раєм, пеклом світ наш опинивсь.
_________

Мажари * – віз
Маруни** – ромашки


ІX (XIII)

Між раєм, пеклом світ наш опинивсь –
Красі тутешній біль непритаманний.
Чимало вже було колючих злив,
Та знову чисті небеса рахманні.

Як би ж хтось мудрий взяв і замінив
Пекельні ігрища на віршування.
Писали б люди в затишку олив
Верлібри й коломийки для коханих.

Щоб радісно звучав над храмом дзвін,
І зазирав у чисті вікна пломінь.
Виконував бажання добрий джин,

Хрущі сиділи на садівникові.
У материнськім лоні – світ новий,
Та нам зривати грона калинові.


X (XIII)

Та нам зривати грона калинові,
Зелену смакувати черемшу.
Для вічності я теж своєю кров’ю
Оповідання й повісті пишу.

Усі слова зворушливі, перові*,
Вінок сплету з барвінку й споришу.
Не бачилися, рідний, тимчасово,
Цитую класиків і ти віршуй

Піднесено, щоб на сльозу пробило,
І ситечком засяяли лани.
Сокирки сині в лузі столочили,

В едем дубові двері відчинив,
Й подарував мені блакитні крила.
Весна розмаєм квітне серед нив.
_________

Перові – від слова перо


XІ (XIII)

Весна розмаєм квітне серед нив,
Наповнює серця промінням дивним.
Клітинку кожну Світоч оповив,
Мов ланцюжком коштовним, нерозривним.

Усі співанки ніжні поверни,
Намріяних мелодій теплі рими,
В блакитному безмежжі скакуни
У білих яблуках, такі нестримні.

Несуться злотканні, аж туди,
Де розсипає сухозлітки повінь.
Немає домовин і сліз біди.

Довкруж медові запахи айвові
І черемшини пелюстків сліди,
Як наречена в чарівній обнові.


ХІІ (XIII)

Як наречена в чарівній обнові –
Розкішна сукня, шлейф із органзи,
Смарагди, діаманти у короні,
Цитрини в косах краплями сльози,

Коралі з яшми, кульчики перлові.
Такої ще не бачила краси!
Вклоняюсь Богу – всесвіту будові
Земного раю із води й роси.

За те, що виткав світ обітований
З веселки, сонця і липневих злив.
Наповнив звуками дуди, органа,

Дурманним запахом лілей і слив.
Свята любове, ніжна, первозданна –
Господь на радість нас благословив.


ХІІІ (XIII)

Господь на радість нас благословив.
Вінчалися у озері свяченім.
А свідками були лящі, соми
І неозорі небеса блаженні.

Співали херувими нам псалми,
І ми забули клопоти буденні.
Ти на руках до сяйва підійми,
Моєї долі ніжний наречений.

Поглянь, мережить небо чарівне
В сузір’ї Близнюків парчеві зорі.
Хто ж, як не ти душею обійме?

Надихались лавандою просторів.
Сонатою заворожив мене,
Дай золотитись у твоїй любові.


ХІV (XIII)

Дай золотитись у твоїй любові
До забуття – на ложі сподівань.
Зі світом й небом в потаємній змові,
Розчісує волосся вже світань.

Повсюди чутно звуки камертонні,
Троянди квітнуть кольору шампань –
Цнотливі, ароматні, виняткові.
В душі відлунюють пісні зізнань.

Взаємна радість – особливі ліки,
Усе погане в серці відболить.
Хай сяють зір вишневих сердоліки.

Коханню вірному нема ціни!
Пов’язані з тобою ми навіки,
Допоки не порветься щастя нить.


Магістрал (ХІІІ)

Допоки не порветься щастя нить,
Гірка розлука розум не затьмарить.
Нехай жура ядуча не гнітить,
Не зупиняють дихання примари.

Мені любов з чужих долонь не пить,
Топити трепетом холодні хмари.
Нелегко нам, та знаю, пощастить –
Закінчиться війна, хвороби, чвари.

Між раєм, пеклом світ наш опинивсь,
Та нам зривати грона калинові.
Весна розмаєм квітне серед нив,

Як наречена в чарівній обнові.
Господь на радість нас благословив,
Дай золотитись у твоїй любові.

ДВАНАДЦЯТИЙ ВІНОК

ЩАСТЯ НИТЬ


І (XII)

Квітує ніжність в малиновім слові.
Ти говори, коханий, це – бальзам
Для серця спраглого. Обов’язково
Промов чарівно: "Відчинись, сезам".

Там персні срібні, стрази пречудові,
Ванілі ароматний фіміам.
Вервечки і намиста кольорові,
Обручки із сапфірами теж там.

Коштовні діадеми, бранзолети,
У скриньках брошки, кульчики лежать.
І на ласкаву долю амулети,

У щасті щоб довіку проживать.
Візьму на згадку орхідей букетик – 
Безмежна, життєдайна благодать.


ІІ (XII)

Безмежна, життєдайна благодать,
В розчулених словах – велика сила.
Мені ж натхнення з губ твоїх черпать,
За красномовність щиро полюбила.

В немилозвучних фразах – бруду гать.
В злостиво зронених – сльози провина,
Бо слово може вбити, розтоптать,
Злукавити, встромити вила в спину.

Нікому я не вірила тоді –
Самотину таїла в серця схові.
Зі мною був у радощі й біді,

Даремно з прикрощів не хмурив брови,
А голубом у затишнім гнізді
На солодко-медову хіть умовив.


ІІІ (XII)

На солодко-медову хіть умовив,
Щоб в серце фібрами душі вросла.
Довкола жигуни* і Казанови,
Як на березі білій – омела.

Пастки понаставляли птахолови,
Отруйна блекота вінки сплела.
Пішла б в жіночий монастир, панове,
Якби хоч трохи праведна була.

Невже любов тілесна то – спокуса?
Усі на сяйво пристрасно летять.
Вже ватра обпалила косу русу,

Відпочиває в тиші сіножать.
Та як згадаю знов козацькі вуса,
Ще й досі руки чуйністю тремтять.
____________

Жигун* – пустий, легковажний чоловік


ІV (XII)

Ще й досі руки чуйністю тремтять.
Не встояла перед любов’ю чемно.
Чому ж вона прийшла не в двадцять п’ять?
У кожного плода свій час, напевно.

То хай усім на вушко шепотять,
Ще поки у душі не стало темно.
Бо без кохання наше все життя –
Безглузде, беззмістовне і нікчемне.

Я довго відмовлялась від утіх,
Плекаючи тумани сутінкові.
Кохайте милих, закликаю всіх,

І молодість до вас вернеться знову!
Любов чудесна, віддана – не гріх,
Провини серця вибілить Покрова.



V (XII)

Провини серця вибілить Покрова.
Жоржини восени поб’є мороз,
Та в сьогоденні – радісно, святково,
Далеко до зими метаморфоз.

Вас запевняю я стовідсотково,
На майбуття – сприятливий прогноз.
Оракули вигукують промови,
Передбачаючи апофеоз!

Птахи віщують: "Буде все в нас добре!"
Розвіє небо прикрощів печаль.
Чи відійде у потойбіччя горе?

Вже качури над озером кричать.
Всі негаразди мужньо ми поборем,
Нас не торкнеться гаспида печать.





VІ (XII)

Нас не торкнеться гаспида печать,
Йдемо до Господа із покаянням.
Струсивши кіптяву шосе з плеча,
Зійшла благословенно зірка рання.

Нехай же відійде бісівська рать,
Угрузне в чорному багні страждання.
Хоча на сповіді слова гірчать,
Горить свіча Господня не востаннє.

Втішає грішних, праведних, бо хто ж
Так милостиво витре сльози вдо́ві
На євхаристії душевних прощ*?

Якби були всі мудрими, як сови,
То не висів би на хресті Христос.
Одягнемо ураз вінці тернові.
____________

Проща* – богомілля



VІІ (XII)

Одягнемо ураз вінці тернові,
Щоб теж митарствами здолати змрок.
Цвяхи іржаві, хрест – напоготові,
Й терниста стежка до ясних зірок –

Вершин галактики світобудови.
Проміння сонця золотий смичок
Впинається у вічності основу.
Тривожить потаємне рій думок.

Землі й небес творець – на п’єдесталі,
А нам би Землю-матір шанувать! 
І жити в мирі, злагоді надалі,

Щоб світ не дихав куривом багать.
Надією й любов’ю нас вінчали,
Байдужості сльози не проливать.



VІІІ (XII)

Байдужості сльози не проливать.
Тож бережімо те, що є у домі,
Щоб не прокрався у скарбницю тать*,
Лукавий блазень не сидів на троні.

Нехай у небесах пісні дзвенять,
І в кожнім домі – веселкові, гойні.
На бережині стелиться латач**,
Квітує ніжний лотос у водоймі.

Дідусь годує бджілок із руки,
Гаптує сину мати сорочину,
І зріють на осонні гарбузи.

Всміхається до татуся дитина,
За тином визирають лопухи,
Плете павук зі срібла павутину.
____________

Тать* – злодій
Латач** – жабник, рослина




ІX (XII)

Плете павук зі срібла павутину –
Маленький у смородині гамак.
Троянди туляться до штахетини,
До моркви і петрушки – пастернак.

Блищить паєтками роса в ожині.
А на узбіччі ясень-одинак.
Він знав давно, що в неба очі сині,
Не вірилось, але це дійсно так.

Сіріють час від часу у зажурі,
Бувають чорні – від грози жахіть.
Узимку – каламутні та похмурі.

Мене в блакить на волю відпустіть!
Хтось у альтанці грає на бандурі –
Не втримає душі кремезна кліть.



X (XII)

Не втримає душі кремезна кліть,
Пройде крізь мури і залізні ґрати.
У кам’яну в’язницю посадіть –
Я буду й там поезію писати.

Злітати у бузкову верховіть,
На білосніжних крилах розіп’ята,
Щоб від любові й щастя захмеліть,
У вальсі з любим в небесах кружляти.

Рапсодія кохання душу рве.
Чи я достатньо випила трутини?
Не пізно віднайти життя нове –

Червоні грона в’яже горобина.
Нехай колючий кактус оживе,
Орфей співає пісню лебедину.



XІ (XII)

Орфей співає пісню лебедину,
Замовкла даль, і вітер онімів.
Летять ліричні звуки безупинно –
Такі легкі та чисті, ніби сніг,

Високі, тенорові та незримі.
Окрім рулад, у світі ми самі
Плескаємося, милий, в благостині.
Вже місяць одягає срібний німб.

Чому ж осмута снить і серце крає,
Сльозою непокірною щемить?
Лоскоче мрія ніч за небокраєм,

Приходить на світанку в дивні сни.
Розбурхує, роз’ятрює, ридає,
Струмком грайливим в горах жебонить.



ХІІ (XII)

Струмком грайливим в горах жебонить
Моя незвідана блакитна мрія.
Прийди, мій янголе, хоча б на мить –
Замучило безсоння, ностальгія.

Гірка печаль на денці студенить,
Тобою невигойно я хворію.
Гарячим поцілунком огорни
До млості, божевілля ейфорії.

Чи нам картати долю у журі
Аж до лютневої, любове, днини?
На дереві червоні снігурі,

Як яблука багряні в хуртовину.
Наспівує хуртеча попурі.
Міцніше обіймай мене, єдиний.



ХІІІ (XII)

Міцніше обіймай мене, єдиний,
До тебе мчала все життя крізь сон.
Зафарбувала пудрою сивини
І перейшла холодний Рубікон,

Щоб поряд бути у лиху годину,
Й серцями тріпотіти в унісон.
З тобою розділити біль, хлібину
І кобальтово-синій горизонт.

Одне для одного співаєм лунко,
Дуетом форте в терції бринить.
Ти мій чаклун, а я – твоя чаклунка.

Собою білий світ заполонив.
Плету з любові срібні візерунки,
Допоки не порветься щастя нить.



ХІV (XII)

Допоки не порветься щастя нить,
Ми будем одне одного плекати.
Півонією зірка мерехтить,
А у садах – квітучі аромати.

Стікає ніч у простір німоти,
Загоює обвуглені стигмати*.
Зникають у безодні всі чорти,
Сирени і валькірії** крилаті.

Світанок розігнав туман імли
І розчинився у листку кленовім.
Нарешті, ми зустрітися змогли,

І ти подарував мені левкої***.
Воркуєш голубом... Обійнялись,
Квітує ніжність в малиновім слові.
_________

Стигмати* – рани, що кровоточать
Валькірія** – у скандинавській міфології войовничі діви
Левкої*** – квіти


Магістрал (ХІІ)

Квітує ніжність в малиновім слові,
Бентежна, життєдайна благодать.
На солодко-медову хіть умовив,
Ще й досі руки чуйністю тремтять.

Провини серця вибілить Покрова,
Нас не торкнеться гаспида печать.
Одягнемо ураз вінці тернові,
Байдужості сльози не проливать.

Плете павук зі срібла павутину –
Не втримає душі кремезна кліть.
Орфей співає пісню лебедину,

Струмком грайливим в горах жебонить.
Міцніше обіймай мене, єдиний,
Допоки не порветься щастя нить.

ОДИНАДЦЯТИЙ ВІНОК


ЧАРІВНА КАНТАТА

І (XI)

До серця серцем щемно притулись,
Зліпили нас із однієї глини.
З твоїх ультрамаринових зіниць
Шляхетність визирає безневинна.

І більше не кажи, що ти – Нарцис.
Неправда – романтичний і глибинний.
І не даремно ми пересіклись
У тамбурі на станції "Жасминній".

Лиш погляд в погляд – і по тілу струм,
Затріпотіла вмить душа озерна.
В очах самотніх – листопадний сум

Ніч неприкаяну до себе горне.
Вдихала спрагло твій терпкий парфум –
Розвіялась мани омана чорна.


ІІ (XI)

Розвіялась мани омана чорна,
Відколи марила тобою я.
Важким безсонням думка ілюзорна.
Чого жахається душа твоя?

Аби зірвати виноградні грона,
Іти на жовтий світлофор боявсь.
Латаття ніжне в озері не тоне,
Кохання розлилося, наче став.

В твоїх руках – кармінова гвоздика.
На переході, любий, зупинись!
Дивися навсібіч, глибоко дихай.

Летить товарний поїзд під укіс.
Жахливе сновидіння… Кішка дика
В моїй уяві зникнула кудись.


ІІІ (XI)

В моїй уяві зникнула кудись,
І думаю – не повернеться більше.
Та кішка чорна щезла в парадиз*,
Не потурбують, сподіваюсь, інші.

Коханий, заспокойся, усміхнись,
І напиши мені романи й вірші.
Іду до біло-голубих узвиш,
В саду травневім колискова тиша.

Та раптом птаха стрепенула віть,
І полилась кантата чудотворна.
Моє шалене серце зупиніть,

Від марень пробудилася ще вчора.
На маківці зелених верховіть
У вітах захлинається валторна.
____________

Парадиз* – місце заспокоєння душі


ІV (XI)

У вітах захлинається валторна,
Мелодій мальовничих декупаж*.
Звучить в гаю симфонія мажорна,
Відлунює в смерековий міраж.

Як вабить малахітово-безхмарний
Замріяних перелісків пейзаж.
Збирається у подорожі сарна,
Запряжена в рожевий екіпаж.

Видніються за горизонтом схили
Лавандоруні. Глянь – і відродись.
Хоч надвечір’я вже голівку хилить,
 
Ми все одно злітаємо увись.
Любові безкорисній серцем чулим,
Всі сумніви розвію. Підкорись!
____________

Декупаж* – техніка декорування


V (XI)

Всі сумніви розвію. Підкорись!
Наздоженемо лебедину зграю.
Хай зникне в темній хащі хитрий лис,
А ти не йди з мого життя, благаю!

Дощами хмурі хмари налились,
Та місяць крізь тумани прозирає.
Затих в діброві соловейка свист,
А ми шукаємо земного раю.

Суєтність залишилася внизу,
Шубовснула у баговинні скверни.
І ронить зачаровану сльоту

Небесна твердь на ниви животворні.
Збирай руками краплі на льоту,
Ярило перемеле смуту в жорнах.


VІ (XI)

Ярило перемеле смуту в жорнах,
Надією окропить... Не проспи,
Бо не залишиться без світла жоден –
Лугівки, лісосмуги і степи.

Вбирають сяйво сонечка природно.
Життя вирує... Радості надпий.
Тече, немов ріка, глибоководна.
Світ у пітьмі, неначе кріт сліпий.

Граблі день гострить – вила, копаниці.
І розсипає роси із намист,
Гаптує шлярки* жовтим чорнобривцям.

В садах гучний пташиний пересвист.
Та на Великдень ніжно, таємничо
На яблунях ще зріє падолист.
____________

Шлярка* – зібрана мережка


VІІ (XI)

На яблунях ще зріє падолист,
І вруниться смородина і аґрус.
Митець небесний – імпресіоніст,
Малює у блакиті білу хмару.

І від землі до неба є транзит.
Чекає на кінцевій вже ікарус.
На жаль, життя не роздають в кредит,
Хоча безсмертям і метелик марить.

Замислюєшся інколи над тим,
Чому живе сто літ проста ворона?
Побілить осінь скроні молодим,

Та поки юно у крислатих кронах,
Співає перелітний "пілігрим".
До вересня далеко. Неповторно!


VІІІ (XI)

До вересня далеко. Неповторно!
Братки барвисті рясно зацвіли.
Висить в кашпо петунія червона,
Яскраве сонце золотить церкви.

І затишно й мережано, соборно.
Повсюди свіжий запах кропиви.
Цибають з іриса на льон моторно
Зелені стрибунці. Мерщій лови...

Навряд чи їх піймаєш, любий, хутко –
У нього досвід, ніби з вар’єте.
Знімає небо бірюзову хустку,

Приготувало з овочів соте*.
Стомилося, лягає на галузки,
Бубнявіє жасмин, бузок цвіте.
____________

Соте* – страва


ІX (XI)

Бубнявіє жасмин, бузок цвіте,
Хмеліємо від пахощів лаванди.
Вчинили жаби кумканням вертеп*,
І соловей витьохкує рулади.

Гачком стара веранда плющ плете,
А у берези – кульчики і зґарди**.
Гуде, як потяг на вітрищі, степ,
Підкови гублять коні у леваді.

День із повітки дістає косу.
Мені шкода травневу тимчасовість.
Її натхненно у руках несу,

А згодом напишу прекрасну повість.
Хай із чарини дзвоник п’є росу,
Не осипає пелюстки лілові.
____________

Вертеп* – театр
Зґарди** – металеве оберегове намисто


X (XI)

Не осипає пелюстки лілові,
Збиває небо з молока вершки.
Два клени край дороги, мов ізгої, –
До них позаростали всі стежки.

Довкола лиш ромашки мармурові
І на дротинах чорні ластівки.
З тобою, любий, танемо в розмові,
Йдемо, за руки взявшись, навпрошки.

Милуємося краєвидом поля.
В солончаках – калюжниця й алтей.
Підніме золоту голівку сонях –

Подарував нам світло Прометей,
Щоб манівцями не блукать на волі.
Всевишній в кожній гілці проросте.


XІ (XI)

Всевишній в кожній гілці проросте,
А далі все залежить від рослини.
Із граба соки смокче Петрів хрест*.
Чому ж не із ріллі й роси перлини?

Не всім дано зійти на Еверест,
Не кожна птиця в піднебесся лине.
Чи не для того наш Христос воскрес,
Щоб дужі крила здобула людина?

Буття – то ввись, то літаком в піке,
На гойдалці, чи терезах немовби.
Яким би не було воно – крихке,

В нас мало часу, світе лазуровий.
Непередбачене життя тремке
Пульсує у судинах пурпурових.
____________

Петрів хрест* – лікарська рослина, яка харчується за рахунок інших представників флори

ХІІ (XI)

Пульсує у судинах пурпурових,
Допоки серце вибиває ритм,
І заливається пташа в дібровах.
Знайду для чуйних слів достатньо рим.

Їх вистачить у серденьку лавровім –
Натхнення є й природи колорит.
Виблискують веселкою у крові
Яскраві, мальовничі кольори.

Чи все для мене, янголе привітний?
Слова ласкаві вимовиш про те,
Як ти кохаєш щиро, самоцвітно.

Ніколи снігопад не замете,
Бо навесні засяє первоцвітом,
Те щиросердне почуття святе.


ХІІІ (XI)

Те щиросердне почуття святе
Ми збережемо, як зіницю ока.
Безмежно я люблю тебе за те,
Що незлобливий, чуйний і глибокий.

З лимоном й цукром ми п’ємо мате*,
Нехай тріщить сорока білобока.
Лушпиння, плевели – то все пусте,
Хоч кажуть люди, що видніше збоку.

Не хочеш осуду – то не суди,
Бо найсуворіший суддя – це совість.
Зсередини також гниють плоди.

Із милості кидають жебракові –
І нагороджують презирством злим.
Квітує ніжність в малиновім слові.
____________

Мате* – чай


ХІV (XI)

Квітує ніжність в малиновім слові,
Немов лілею – здобрюй, поливай.
Пелюстя різьблене, пахке, шовкове
Ти із коханням, любий, поєднай.

Слова ласкаві, чуйні, волошкові
Хай стелить гобеленами розмай.
Вітрильні, благодатні та медові –
В своїй душі закохано плекай.

Невже для мене ці алмазні фрази,
Мов розсипи яскравих зоряниць?
Я мрію, милий, щоб мене відразу

В обіймах ніжних, благодатно стис,
До забуття, блаженної відради,
До серця серцем щемно притулись.


Магістрал (ХІ)

До серця серцем щемно притулись.
Розвіялась мани омана чорна –
В моїй уяві зникнула кудись.
У вітах захлинається валторна.

Всі сумніви розвію. Підкорись!
Ярило перемеле смуту в жорнах.
На яблунях ще зріє падолист,
До вересня далеко. Неповторно!

Бубнявіє жасмин, бузок цвіте,
Не осипає пелюстки лілові.
Всевишній в кожній гілці проросте,

Пульсує у судинах пурпурових
Те щиросердне почуття святе.
Квітує ніжність в малиновім слові.

ДЕСЯТИЙ ВІНОК

ДО СЕРЦЯ СЕРЦЕМ


І (X)

Весна пісні сплітала колискові,
Кульбаб краплини сонця – у траві.
Повсюди розливавсь пташиний гомін,
Цвіли каштанів свічі воскові.

Купався у блаваті світлий жайвір,
Дістати намагався сердолік*.
На крильцях ніжних ніс весняну провість**
(Оспівує нову пору щорік).

Я бачила не раз безмежжя синє,
Неначе всесвіт хмари поглинав.
Земля ще обертається донині,

А що надалі буде, хто те зна?
Ще поки піднебесся соколине,
Буяла скрізь відрада неземна.
____________

Сердолік* – сонячний камінь
Провість* – передвістя


ІІ (X)

Буяла скрізь відрада неземна.
Така яса, що слів не підібрати.
Не знищать старовинні письмена
Сучасні мракобіси і магнати.

З лавандового ранку й дотемна
Пахтять у лузі кропива та м’ята.
Краси обітована сторона
Блищить божественною благодаттю.

Але ж вирубують гаї, ліси,
Країну нищать нелюди сваволі.
Народ мовчить, вудила закусив,

Нема на злодіїв ніде крамоли*?
Землицю продають. На ній зросли ж
Бутонами у пагонах магнолій.
____________

Крамола* – повстання


ІІІ (X)

Бутонами у пагонах магнолій,
Тичинкою у порцелянах чар.
Здавен ходили по стерні босоніж,
Пили із чашечок бузку нектар.

У товстосумів лиш кишені повні,
Особняки на мисі Трафальґар*.
Міняє Божий світ свою духовність
На статки й діамантовий товар.

Кричать дзвіниці Лаври та Софії,
Збирають краплі віри навмання.
Уже тепер ніхто не розуміє,

До кого йти, де – Бог, де – сатана.
Та править чисте небо літургію,
Притихла бірюзова таїна.
____________

Трафальґар* – мис в Іспанії


ІV (X)

Притихла бірюзова таїна,
Чекає з жахом на різдвяні свята.
А чи врятує світ ота краса,
Якій безжально голову відтято?

Горить на смітниках деревина,
Землі легені нищать заповзято.
Поглине людство зла трясовина,
І буде нікому відповідати.

Краси невічне зморене лице.
Вже зморшка на чолі мій зір мозолить.
Роки невпинні змінюють усе,

А хто ж врятує всесвіт сивочолий?
Невже любов, яка скарби несе?
Що за декор? Міркується поволі.


V (X)

Що за декор? Міркується поволі.
У небі кармазиновий* гранат.
Тримає Данко серце на долоні –
Любов ясніша за красу стократ!

Зійшла веселкою на видноколі,
Над зоряними плаями Карпат.
Немеркнуча в святому ореолі,
У тисячу каратів діамант.

Блищать сльозою милосердні очі,
Поглянеш в них – і не дістанеш дна.
Душа блаженствує і палахкоче.

Любов благословенна, чарівна,
Красою світу ділиться охоче,
Чому ж я без оздоби і сумна?
____________

Кармазиновий* – червоний


VІ (X)

Чому ж я без оздоби і сумна?
Не запряжеш Пегаса в колісницю.
В неволі не один поет сконав,
Не впавши на коліна перед ницим.

І ті, що вірили у Перуна,
Також кропили кров’ю плащаницю
Своїм стражданням, коли Бог стинав*,
Благословенно підіймав десницю.

Не кожному висіти на хресті.
Ми перед Богом, як ягнята голі.
Я полощу гріхи у каятті,

Допоки серцем ще не охолола,
Лелію неба зоряні плачі,
Стою у спеку й дощ без парасолі.
____________

Стинати* – кричати


VІІ (X)

Стою у спеку й дощ без парасолі,
Волосся розвіває степовик*.
Гіпюрова вуаль на видноколі,
Ті хмари, наче білі прапори.

З тобою ми не бачились відколи?
Мабуть, з тієї самої пори,
Як відцвіли барвінки й матіоли,
І посивіли пишні явори.

Мій друже, знаю боляче, напевно,
Чекати вітру в полі. Не жона,
Щоб виглядати із роботи ревно

І проливати сльози крадькома.
Так холодно мені у сьогоденні,
На перехресті долі – крижана.
____________

Степовик* – степовий вітер


VІІІ (X)

На перехресті долі – крижана,
Замерзлі руки не зігріє морок.
Перекричали жаби цвіркуна,
Недопалками догорають зорі.

У тебе все гаразд і є Вона –
Ручна, комфортна, ніби яхта в морі.
Усе на світі, милий, промина –
У безвість канули Содом, Гоморра.

В одну й ту ж саму річку чи ввійдем?
На роздоріжжі я, а ти – на мості.
Та світиться намріяний едем.

Зустрілися невчасно на погості.
Осипалося листя хризантем,
А пам’ятаєш травень високосний?


ІX (X)

А пам’ятаєш травень високосний?
Джем у креманці, в келихах – коньяк.
Із незабудок наш маленький острів
Здавався синім небом, як-не-як.

Було на серці лагідно і тоскно.
І мармеладним вечір був на смак.
В долонях танула медовим воском,
Промовила уперше, любий, "Так!"

Між нами романтичними мрійливо
Проклали небеса ажурний міст.
Скидала темну тогу ніч зрадливо,

І розливався в форте благовіст.
Душі тремтіла птаха полохлива,
У непідкупній вірності клялись.


X (X)

У непідкупній вірності клялись.
Намріяла собі любов сердечну,
В те неозоре небо горілиць
Ми разом падали з тобою гречно.

Та вигадала, що ти оступивсь,
І п’єса завершилась драматично.
Сховалася в дупло, неначе мись*.
Запевнив, що буття не аскетичне.

Любов – самопожертва, так і є!
Хоча не вистачало слів для злості,
Та серце не із щебеню моє.

Пробачила, хоча болить ще й досі.
Зозуля гучно знов літа кує,
Пліткарки вже перемивають кості.
____________

Мись* – білка


XІ (X)

Пліткарки вже перемивають кості.
Хіба ж їм зрозуміти серця біль?
Зажуру кутаю в зелені брості,
І смуток – у вишневу заметіль.

Зів’яне день – змарнію, наче просинь,
Вже не побачимося, любий, більш...
Розлучать хтиві недруги назовсім,
Навряд чи допишу останній вірш.

Тим ворогам ні холодно ні жарко,
Колюча заздрість і зневага скрізь.
З цікавості зло підглядає в шпарку,

А ти на мене й небеса зіпрись,
Бо інколи у ботанічнім парку
Крадеться зради кровожерна рись.


ХІІ (X)

Крадеться зради кровожерна рись.
Для неї не існують перешкоди.
В її хижацькі очі не дивись,
Милуйся краєвидами природи.

Із будь-кого та кішка має зиск,
Чи варта зрада – дрібки насолоди?
Від сновидінь жахливих пробудись!
Любові сонце над землею сходить.

Та хтива зрада кублами вужа
Ведмежу послугу всім робить поспіль.
Та кривди таємнича паранджа

Не заплямує нашу чисту постіль.
В минулому лишилася чужа
Гладенька шерстка, ікла, кігті гострі.


ХІІІ (X)

Гладенька шерстка, ікла, кігті гострі.
А ти пригод, коханий, не шукай.
Не пахне смаженим у високості,
Ясніє мальовничий виднокрай.

Всі негаразди, осуди поборе
Отави малахітовий розмай.
Дволикий Янус вихід вкаже вкотре,
Знайдемо втрачений хупавий* рай?

А нашим ворогам життя покаже,
На що хто здатен, тільки не спіткнись.
Довірі не потрібні пута й стражі.

Поглянь, стрункий гойдає кипарис
Чудесних весен світлі вернісажі.
До серця серцем щемно притулись.
____________

Хупавий* – гарний


ХІV (X)

До серця серцем щемно притулись.
Кохання справжнє у воді не гасне.
На кожнім кроці спокушає біс,
Та бережімо почуття прекрасне.

Пастельні сутінки, немов "Ірис"*,
Смакуй і насолоджуйся завчасно.
Нам неможливо вірності зректись,
Розбити легко кришталеве щастя.

Роз’ятрюємо рани ми щораз.
Забудемо розладдя дріб’язкове.
Ніхто не вбережеться від образ,

Бо ми обоє серцем гарячкові.
Ти теж мені за ревнощі пробач!
Весна пісні сплітала колискові.
____________

"Ірис"* – цукерки


Магістрал (Х)

Весна пісні сплітала колискові,
Буяла скрізь відрада неземна.
Бутонами у пагонах магнолій
Притихла бірюзова таїна.

Що за декор? Міркується поволі.
Чому ж я без оздоби і сумна?
Стою у спеку й дощ без парасолі,
На перехресті долі – крижана.

А пам’ятаєш травень високосний?
У непідкупній вірності клялись.
Пліткарки вже перемивають кості,

Крадеться зради кровожерна рись.
Гладенька шерстка, ікла, кігті гострі.
До серця серцем щемно притулись.

ДЕВ’ЯТИЙ ВІНОК

КОЛИСКОВІ МРІЇ


І (IX)

Злітала мрія в неосяжну вись,
Та не одна, тих мрій було багато.
Щоб рідний брат нарешті одруживсь,
Були здорові діти й онучата.

В очах знедолених був щастя блиск.
У душах завше панувало свято,
Не підіймавсь від хвилювання тиск,
Усі були здорові та багаті.

Щоб не росли в городах пирії.
Сестричка готувала вінегрети,
В полях збирала гарні врожаї.

Гілля хилилося від Бер*, Ранетів**,
Щоб мир настав, і бабка*** в ручаї
У па-де-де крутила піруети.
______________

Бера* – сорт груш
Ранет** – сорт яблук
Бабка*** – комаха

ІІ (IX)

У па-де-де крутила піруети
Та наречена в чарівній фаті.
Знімали з себе люди пальта, светри,
Купався день у сонці золотім.

А я без тебе в’яну, любий, де ти?
Невже ти спиш і досі? Але, втім,
Уже весна зірвала криг намети,
Гуркоче в небесах травневий грім.

Та прошумів, неначе й не бувало,
Блищить у вишині проміння спис.
Мені твого тепла не вистачало,

В садочку соловейка – вокаліз*.
Творю для тебе, любий, тріумфально,
Яку поезію, ти подивись.
______________

Вокаліз* – вправа або етюд для голосу без тексту

ІІІ (IX)

Яку поезію, ти подивись,
Мережу із квітучого пагілля.
Здійнявся над землею кипарис,
І влаштували яблуні весілля.

Коханий пташе, серцем пробудись.
Замучило судом важке похмілля?
П’є спрагле небо хмари, мов кумис,
Вражає волошковим рукоділлям?

В кущах бузку ти щастя віднайди.
На клумбах із лілей пахкі букети
Чекають, як і я, тепла, води.

Розсипав ранок срібні бранзолети*.
Ноктюрни чарівні, вряди-годи,
Я створюю для тебе, мій поете.
______________

Бранзолета* – браслет

ІV (IX)

Я створюю для тебе, мій поете,
Новели і елегії лугів,
Оповідання та вінки сонетів.
Ти чуєш, як співає херувим?

Аж воскресає світ в лабетах смерті –
Міцних вервечок, скутих ланцюгів.
Над цвинтарем літає чорний кречет,
Та над полями вже лунає спів.

Це я сльозою обпікала будні
У ті жахливі, зболені часи,
Коли жорстоко розтинали груди –

Фантомно й досі там душа болить.
Життя хіба одну мене марудить?
Сліпою кішкою була колись.


V (IX)

Сліпою кішкою була колись,
Яку втопити в бистрині хотіли.
Та, певно, батько віддано моливсь,
Благала мати – я щоб не хворіла.

Наїлася вишневої смоли –
І стала гарною душею й тілом.
Позичила крильцята у бджоли,
І за нектаром в липи полетіла.

Як швидко вітер крила обламав.
Навішала матуся амулетів,
Та недалеко цвів червоний мак –

Предмет моїх розчулених куплетів.
Я серцем спокусилась, та дарма...
І слів не вистачало для сюжетів.


VІ (IX)

І слів не вистачало для сюжетів.
Дурманний мак душею перецвів:
Пив на розлив горілочку в буфеті,
І набирався, мов «свиня», гріхів.

Ловив метеликів у очереті,
А після – виміщав на всьому гнів.
Дивився фільми і читав газети,
Скликав на шабаш "фурій", "кажанів".

Хотілося той шлюб у порох стерти,
У чарці самогону – біль втопить.
Не прокидатися від сну, померти,

І загубитися посеред жнив.
Усе стерпіла, підростав безсмертник.
Та якось ти цитриново наснивсь.


VІІ (IX)

Та якось ти цитриново наснивсь,
Коли вже не чекала на вітрила.
Тієї осені, в тумані злив,
Жоржиною на стеблах розпустилась.

То ніби янгол із гори спустивсь –
Мені всміхався сонячно Ярило,
В оточені весталок і олив.
Від здивування ледь не обімліла.

Та чи міцні мотузки розірву,
Хоча й жахіття канули у Лету?
Життя постійно косить ковилу

І випікає з борошна багети.
Одну ще втрату не переживу,
Не підрізай мої думки на злеті.


VІІІ (IX)

Не підрізай мої думки на злеті,
Тримала довго музику в собі.
Моя загублена в снігах, Плането.
Моє життя у радості й журбі.

Так, щастя любить тишу, та прикмета
Не нами вигадана, далебі,
Хоча неординарного естета
По черевиках видно у юрбі.

Від світу не сховаєшся в коморі,
Помітно здалеку ясну зорю
І білу бригантину в морі чорнім,

На світлому – гуашеву мару.
Не говори, що я – вода прозора,
Бо не теленькну, спокоєм замру.


ІX (IX)

Бо не теленькну, спокоєм замру.
А світ не хоче, щоб я оніміла.
Хіба ж я схожа на тверду кору?
Ні! Соковита, мов черешня спіла.

Не заховаюсь мишею в нору.
Багато всередині наболіло,
Давай припинимо фальшиву гру –
Навіщо посипати рани сіллю?

Заради тебе я – творю, живу!
Не слухай скульпторів Пігмаліонів,
Що бачать в мертвих статуях красу.

Яси багато в чуйнім дієслові –
Тож смолоскипом я жагу несу.
Писала кров’ю оди бурштинові.


X (IX)

Писала кров’ю оди бурштинові,
І розчинялась в просторі весни.
Моє квітуче щастя бузинове,
Тих лебедів додому поверни.

Та відчуваю, ти ще не готовий.
Нашіптують майбутнє віщуни.
Потоне швидко човник паперовий –
Надії птах на маківці сосни.

Та не облишу мрії, сподівання,
Роз’ятрену сльозу я не зітру –
Блищить на денці серденька коханням.

Пригадую парчеву ніжність рук.
Зійшла у високості зірка рання,
Ховала, наче зброю, в кобуру.


XІ (IX)

Ховала, наче зброю, в кобуру –
Не заховати почуття в комоді.
У віхоли тебе не заберу,
Й ділити навпіл хуртовину – годі!

Весняні проліски пахтять в яру,
Землі коріння вруниться насподі.
Пливе на нерест риба, щоб ікру
Метати проти течії в негоду.

Нам не здолати межі самоти,
Загачені водою в буйну повінь.
Хоч м’ячиком із пагорба котись.

Та загасити смуту сонце в змозі.
Чекаю я на тебе, золотий,
У затишнім смарагдовім алькові.


ХІІ (IX)

У затишнім смарагдовім алькові
Мережані ряднини, килими.
І срібні кришталеві бра казкові
розсіювали світло, коли ми

Зустрілись наодинці загадково.
О любий, з моїх вуст нектар прийми
І дай в тобі відтанути – так довго
Я крижаніла у руках зими.

Розраджувала віхоли сопілка,
Що грала щемно арію сумну
За шторами вікна щопонеділка.

Та не затьмарить голову хмільну –
Міцне кохання наше, як перцівка*.
Нанизувала перли на струну.
______________

Перцівка* – горілка


ХІІІ (IX)

Нанизувала перли на струну,
І ладаном обкурювала ліжко.
До серця, наче кітку, пригорнув,
Випещував любов’ю тіло втішно.

І спокушав звабливу, чарівну.
Нас огортала постіль білосніжна.
Від пестощів і доторків тонув –
Кидала в простір сила центробіжна.

Бо сьоме небо там, де є любов.
Та сон скінчився, наче дощ у Львові.
Іду молитись, хоч не богослов,

Заварювати свій гіркий цикорій.
Надворі поміж сірих забудов
Весна пісні сплітала колискові.


ХІV (IX)

Весна пісні сплітала колискові,
Світанок хмарою мив небеса.
Проміння золотаве у діброві
Вмикало день, творило чудеса.

За горизонтом стало неозоро,
Розсипалася згардами* роса.
Пісні співали перші півні гойно,
Проміння скинуло їм сніп вівса.

Чому ж сльоза підступно покотилась?
На лавочці сіамський кіт Маркіз
Облизував рудаву Мурку мило.

"Няв... няв..." – звав із собою в верболіз.
То вірно, що любов – жахлива сила!
Злітала мрія в неосяжну вись.
______________

Згарда * – намисто


Магістрал (ІХ)

Злітала мрія в неосяжну вись,
У па-де-де крутила піруети.
Яку поезію, ти тільки подивись,
Я створюю для тебе, мій поете.

Сліпою кішкою була колись,
І слів не вистачало для сюжетів.
Та якось ти цитриново наснивсь.
Не підрізай мої думки на злеті,

Бо не теленькну, спокоєм замру.
Писала кров’ю оди бурштинові,
Ховала, наче зброю, в кобуру.

У затишнім, смарагдовім алькові
Нанизувала перли на струну.
Весна пісні сплітала колискові.

ВОСЬМИЙ ВІНОК

НАТХНЕННИЙ


І (VIII)

Ніч розсипала зорі оксамитні,
Чумацький шлях вершками замутнів.
Заснув сосновий ліс, і чолобитні
Б’є в хащі наодинці темна тінь.

Ні шелесту... лиш віти сумовиті
Гойдають безгоміння сновидінь.
Мені немає з ким поговорити –
На різних паралелях – Ян та Інь.

Знекровлена і виснажена болем –
Всю висмоктав із мене кров упир.
Не слухається тіла серце кволе,

Та підіймаюся наперекір,
Поглянути крізь шибку на простори –
Стелив серпанок теплий кашемір.



ІІ (VIII)

Стелив серпанок теплий кашемір
З овечих врун і ланячого пуху.
Накликав зливу, начебто факір,
Наллявши у бокали медовухи.

Жупан розшитий, шапка набакир.
З’явилася рожева завірюха.
Засипала магнолією двір –
Вишнева віхола ніяк не вщухне.

На землю падає з рясних дерев,
Як хуртовина у морознім лютім.
Кружляє білопінна акварель

В скуйовдженій вітрами каламуті,
Немов син Лади і Сварога – Лель –
Перебирав легітко струни лютні.



ІІІ (VIII)

Перебирав легітко струни лютні –
Невимушено, ледь торкався нот.
Скидали абрикоси білі сукні,
І вибивала хляпавка* фокстрот.

Була колись у веснах незабутніх,
В гаю незаплямованих чеснот.
І спогадів рясних сонети чуйні –
Гербарієм складала у блокнот,

Щоб пам’ятати кожну мить пастельну.
Багато в безмір кануло відтіль,
Як заснувало павутиння стелю,

І на поличці змучився Шекспір.
Заповнювала повінню пустелю,
І скрапували вірші на папір.
______________

Хляпавка* – злива



ІV (VIII)

І скрапували вірші на папір –
Сирі, дивакуваті, недолугі,
І пижмові й солодкі, мов зефір,
Мережані з любові, болю, туги.

Дитинні – джерелом з високих гір,
І колоритні, райдужні – папуги.
На споді серця – голубий сапфір
Виблискував. Скидала я кольчугу.

Абстрагувавшись від турбот усіх,
На самоті, у непроглядній тиші,
Не чула гомінливих голосів,

Бо в душу падали сльозами вірші.
Писала лірику, щоб світ прозрів,
Курсивом дивного пера графіті.



V (VIII)

Курсивом дивного пера графіті
Я нотувала образи чудні
У чорно-білій, сонячній палітрі
Зі спогадів, що зріли у мені.

І комашню у кроповім суцвітті
Й, розшиті гладдю, мамині пісні.
Напудрені слова напівзабуті –
Правдиві, болісні, такі земні.

Стрічки у строфи заплітала – сині,
І гаптувала з дієслів узір.
Сюрпризи долі – весни журавлині,

Й скорботний шлях полуди і зневір.
Плекала ясен-світ у конюшині
Вітіювато, гойно, вір-не-вір.



VІ (VIII)

Вітіювато, гойно, вір-не-вір,
Свою назовні душу вивертала.
То вів мене на плаху конвоїр,
То душогуб підпалював кресалом.

З тортурних мук народжувався вірш,
У ньому помирала й воскресала,
І сподівалася дістатись зір,
Заволодіти публікою залу.

Та втамувати тремор рук тремких
Не кожному вдається у софіті.
(Вдих, видих, вдих і знов глибокий вдих).

Те скам’яніле серце відігріти
Спроможна лірика зі сліз живих.
В натхненні оживали розмаїтім.



VІІ (VIII)

В натхненні оживали розмаїтім
Вінки сонетів, соняхи поем.
Мої казкові, фантастичні квіти
Пахтіли м’ятою і чебрецем.

Мені садити, а комусь – топтати,
(Були й такі, що плюндрували ще.
Не всім смакують хорові кантати,
Не викликає оперета щем.)

А дехто говорив мені відверто
І накидався, наче лютий звір:
"Не марнослов, читай лише безсмертних.

Микола Гоголь – й той спалив свій твір!"
Та пензлем малювала на мольберті
Зворушливі слова і строф клавір.



VІІІ (VIII)

Зворушливі слова і строф клавір.
Тепер ніхто не дейкатиме* всує,
Що я пишу не те, як бузувір,
І одягаю на Пегаса збрую.

Напружую думки і кволий зір.
Та хто курчат у березні рахує?
Не укладала з дідьком договір,
А Бога прославляла – алілуя.

Ішла з відкритим серцем до людей,
І книги мріяла надрукувати.
Відроджувала заново Помпей,

Заповнювала інтернетні чати.
Лірична пісня – молоком з грудей,
Хоч тиша теж спроможна зазвучати.
______________

Дейкати* – говорити



ІX (VIII)

Хоч тиша теж спроможна зазвучати,
Коли у серці – оркестровий альт.
Ті вірші вранішні, як потерчата,
Не загрібала під глухий асфальт.

Та не цуралась їх звучань на шпальтах,
Бо то моя душа, крихкий базальт.
Худенькі ніжки, кволі рученята,
А у очах – небесний зорепад.

Та телефон замовкнув, ані звуку.
Навіщо ж перед образом боживсь?
Леліють сутінки печальну муку

І захід сонця, мов багряний диск.
Нестерпно, милий, зносити розлуку.
Жаданий, ще зіграй мені на біс.



X (VIII)

Жаданий, ще зіграй мені на біс
І розбуди зненацька тишу в спальні.
Не завше в радість – одіозний гість,
Який з’являється вночі брутально

Позичити сушений барбарис,
Бо він готує плов для себе й пані.
Романтики ще не перевелись,
І ті, що грають гами на баяні.

Настроює оркестри камертон,
Тож вдар по білим клавішам завзято.
Що, не вібрує?... Тільки дощ чарльстон

Вицокує на сходах коло хати.
Не танцювала вічність вальс-бостон.
Скинь камінь з шиї і залізні лати.



XІ (VIII)

Скинь камінь з шиї і залізні лати –
Обручка сильно тисне на руці,
Та не бажаєш ти її знімати.
Замок зламавсь – не викинеш ключі.

А чи були у вас приємні дати?
Чужому я печу пісні млинці –
Судилося старого доглядати
І плакати в подушку уночі.

Та, що поробиш? Взяв би батько різку
І надавав би добре, а не зливсь,
Коли складала доля у валізку

Ману життя. А сонцезлотом – снить*.
Не пізно віднайти свою доріжку,
Пшеницею у серці колосись.
______________

Снити* – мріяти



ХІІ (VIII)

Пшеницею у серці колосись,
Зростай тендітним золотим зернятком.
Ще поки є любов, натхнення, хист –
Не пізно розпочати все спочатку.

Змивають весни баговиння гидь
І ніжаться на сонці кошенятком.
А ми з тобою, рідний, вочевидь,
Знесли всі наші світлі голуб’ятні.

Незлагода руїнами, а нам
Не кинути і страшно розпочати
На попелищі збудувати храм.

Хоча на серці від журби заплата,
Та я тебе нікому не віддам –
Цнотлива, недоторкана, строката.



ХІІІ (VIII)

Цнотлива, недоторкана, строката,
Наївної такої не знайдеш.
Мене б на тихій гойдалці гойдати
І пестити в долонях. Любий, де ж

Мої гаї? Там тільки вітру мантра,
Химерне місце повітря́них веж.
Ми відкладаємо життя на завтра.
До берега надій чи допливеш?

В грозу і зливу, хуртовину сніжну
Із дерева спаде останній лист.
Мій ніжний, веселковий, дивовижний,

Дивися, щоб на бал не забаривсь.
Там легкокрила, голуба, звитяжна
Злітала мрія в неосяжну вись.



ХІV (VIII)

Злітала мрія в неосяжну вись,
Минаючи кордони, океани,
Долаючи тяжіння (міцно віть
Тримає плід.) А мрія нездоланна!

Від тиранії дум важких звільнись,
Материки знаходять Магеллани.
Їх не засліпить сніг і сонця блиск,
І виверження кратера вулкана.

Без мрії – порожнеча, мерзлота
Пригнічує в душі думки блакитні.
Зі сходу суне чорна хмара – та

Припинить Бог страждання, війни, злидні.
І кане безнадія в болота.
Ніч розсипала зорі оксамитні.



Магістрал (VIII)

Ніч розсипала зорі оксамитні,
Стелив серпанок теплий кашемір,
Перебирав легітко струни лютні,
І скрапували вірші на папір.

Курсивом дивного пера графіті
Вітіювато, гойно, вір-не-вір,
В натхненні оживали розмаїтім
Зворушливі слова і строф клавір.

Хоч тиша теж спроможна зазвучати,
Жаданий, ще зіграй мені на біс!
Скинь камінь з шиї і залізні лати,

Пшеницею у серці колосись.
Цнотлива, недоторкана, строката –
Злітала мрія в неосяжну вись.

СЬОМИЙ ВІНОК

ВИПРОБОВУВАННЯ ЖИТТЯМ

І (VII)

Грибні дощі кропили помелом.
Підкралася хвороба ненароком
І вдарила по голові, як лом.
А я ж тоді була іще нівроку.

У грудях зло пухлиною зросло,
Пустило в лімфу щупальці глибоко.
Мені казали: "Серцем охолонь,
Під Богом ходимо, облиш мороку."

Трималася за осені сльоту,
Дітей, онуків і святі ікони.
За віру непохитну, саме ту,

Що гори рухає, у церкві дзвонить.
Приймала ліків чорну блекоту,
Втрачала пелюстки на підвіконні.


ІІ (VII)

Втрачала пелюстки на підвіконні,
Волосся пишне, вій густу красу.
Ночами кутала в гірке безсоння
Нудотну думу, хмарну, навісну.

А смерть кирпата і сльози не зронить,
Нещадно гострить кров’яну косу.
Ховала у безвихідь очі сонні.
Чи я страждання біль перенесу?

В судини лляли голубу отруту –
Гарячу суміш, аж в душі пекло.
Була до ліжка немічно прикута –

Світанок гострим скальпелем зійшов.
Подарував надій червону руту,
Тягнулася до райдуги стеблом.



ІІІ (VII)

Тягнулася до райдуги стеблом,
Молилася, і Бог мені віддячив
Святим причастям – хлібом і вином,
Аби перенесла жахи терпляче.

Безмежжя хмарами заволокло,
Колючий небосхил – нестримним пла́чем.
Лише опісля – стомлено замовк,
І на повіках сосен стих неначе.

"Холодну кригу серцем розтоплю,
Любов дочірня взимку не холоне.
Живи, матусю, Господа молю!" –

Навколішках мене благала доня.
Син гладив лису голову мою,
І ніжилась курчатком у долонях.



ІV (VII)

І ніжилась курчатком у долонях,
У пелені родини немовлям.
Тягнулася до неба, ніби сонях,
Чекала на лелеку звіддаля.

Та перекотиполе вітер гонить,
Порепалися зморщені поля.
Лише всередині пульсацій стогін,
Серцебиття, мов молот коваля.

У відчай не впадала, а хоробро
Боролася – рвав долю вітролом.
Щоб відступила в небуття хвороба,

Читала Біблію і Агнію Барто.
Таке життя мінливе, що поробиш,
Не завше на коні, а під сідлом.



V (VII)

Не завше на коні, а під сідлом –
Міцні дерева теж гілля втрачають
І восени листочки наголо.
Чому ж мені ридати від одчаю?

Світання помаранчеве зійшло.
За що те горе? – в Бога не спитаєш.
З душі скалки виймала і жало́ –
Ворота ще зачинені до раю.

Без каяття не пустять у едем.
Над прірвою несуть галопом коні,
Аж під копитами земля гуде.

А я стояла на пустім пероні,
Чекаючи на потяг, чи прийде?
Рясніла естрагоном* на осонні.
______________

Естрагон* – полин



VІ (VII)

Рясніла естрагоном на осонні,
А ешелон запізнювався десь.
Двірник ретельно скошував газони –
Не тільки на людей чатує смерть.

Чому ж така змарніла, безборонна
І виснажена думами ущент?
Тих дум важких переносила тонни –
Мовчить глухоніма небесна твердь.

Вмирало сонце в сутінках багряних,
Сідала темна ніч на вільний трон.
Пила життя маленькими ковтками,

Як валер’яну і болиголов.
Не рахувала зорі домоткані,
Здіймала вітром хвилі над Дніпром.



VІІ (VII)

Здіймала вітром хвилі над Дніпром,
Із піднебесся падала у прірву.
Згустилась від ядучих ліків кров –
Із серця клешні раку ти не вирвеш.

У болісних судинах виник тромб,
На цвинтарі глибоку яму риють.
Вже кречети літають над хрестом,
У розпачі втрачають люди віру.

І я втрачала, не злукавлю тут,
Клубком у горлі та сльоза солона.
О, скільки небу треба ще покут?

Гріхи сповідувала – пусто в лоні,
Лише у венах залишилась ртуть –
Пила отруту з чашечки бутона.



VІІІ (VII)

Пила отруту з чашечки бутона,
І відправляла в засвіт саркофаг.
Мурасі, як подужати тритона?
Без допомоги – не здолати рак.

А світу байдуже, розквітли анемони,
У лісі повно чарівних ознак. 
Весна бриніла на акордеоні,
Із мушлі виліз слухати слимак.

Та що мені до того, коли горе
У передсерді мишею шкребе?
Яскравих полуниць не бачить хворий,

Допоки пирії не розгребе.
Топила радість в чорториї моря
До того, як побачила тебе.



ІX (VII)

До того, як побачила тебе,
Я не жила, напевно, животіла.
Не раз ламала доля мій хребет –
Вразливим був, немов п’ята Ахілла.

А виявляється, що світ пряде
Нові червоні, зоряні вітрила.
На бригантині світлий силует.
На зустріч мрій голубкою злетіла

На неозоре сяйво бірюзи
(Рубці на тілі муліне* зашиті,
На кволих крилах – краплею сльози),

Долаючи шляхи, парцели житні
І стріли вогнепальної грози.
Мій янголе, надіє непохитна.
______________

Муліне * – нитки



X (VII)

Мій янголе, надіє непохитна,
Ясна зоря, що прокладає шлях,
Зі сліз блаженства і страждання звита,
Звучиш піано, форте у піснях.

Триває й досі ще за щастя битва.
Ти – синій птах у божевільних снах,
Біль ностальгії, за життя гонитва,
Бентежний дзвін в розчулених словах.

Моїх сумних жалів душевні ліки,
Коли ж до серця небом припадеш?
Чорнична туга стулює повіки,

Нове буття за обрієм гряде.
Зоріє пектораллю для утіхи
Твоїх очей привілля голубе.



XІ (VII)

Твоїх очей привілля голубе
Безмежністю і глибиною вабить.
У лазуровім просторі небес –
Моя солодка мука і відрада.

Жахливо красти з погреба чуже,
А небеса прекрасні всім на радість.
Знайдемо якір у лататті плес,
Своє дорогоцінне Ельдорадо.

А чи відчиниться чудесний рай?
Гнітять смурні, полином дні сповиті.
Злітає в висі світлий водограй,
 
Ти жмені підставляй, аби зловити.
Запалює надію небокрай,
Свічею палахтить в моїй молитві.



ХІІ (VII)

Свічею палахтить в моїй молитві,
Дає наснагу завтрашньому дню.
Слізьми достатньо печиво солити!
Заздалегідь себе – не хороню!

За золотим телям світ у гонитві,
Кругом споруджує міцну броню.
А ми з одної крові, серцем злиті.
Тебе люблю, просвітлено люблю.

М’які самшити постелили ковдри,
А місяць – оксамитовий вельвет,
Розлігся в пишнім очереті мовби,

Поблискує, як голубий браслет.
На озері гагари білодзьобі,
В цілунках танув лагідний щербет.



ХІІІ (VII)

В цілунках танув лагідний щербет,
Твоє волосся пахло бріоліном.
На рукаві ти розстібнув манжет,
Поліна розгоралися в каміні.

Ніч накривала зоряний бенкет –
Серветки в смужку пристрасно кармінні.
І транслювала па-де-де балет
Жага під органзою балдахіна.

Од доторків, миттєво, як свіча,
Спалахувала у зіницях синіх.
Запаморочливо снагу вдихав,

Немов парфуми, спрагло, ненаситно.
Заснула на твоїм плечі зайчам,
Ніч розсипала зорі оксамитні.



ХІV (VII)

Ніч розсипала зорі оксамитні,
На шовку неба сяйво хризантем.
Напевно хтось в раю старанно виткав
І притрусив цукровим мигдалем.

Закохані, бентежні, променисті.
Чом в серці чулім – аритмії щем?
Без колючок троянди на батисті
Хай ніжність млоїть, жебонить ключем.

В ці неймовірні миті безгомінні
П’ємо із вуст малинове Мерло.
На жаль, прощаємось... На стінах тіні...

Мій незабутній, світлий Ланжерон.
На згадку ночі – душ переплетіння.
Грибні дощі кропили помелом.



Магістрал (VII)

Грибні дощі кропили помелом,
Втрачала пелюстки на підвіконні.
Тягнулася до райдуги стеблом
І ніжилась курчатком у долонях.

Не завше на коні, а під сідлом,
Рясніла естрагоном на осонні,
Здіймала вітром хвилі над Дніпром,
Пила отруту з чашечки бутона

До того, як побачила тебе,
Мій янголе, надіє непохитна.
Твоїх очей привілля голубе

Свічею палахтить в моїй молитві.
В цілунках танув лагідний щербет,
Ніч розсипала зорі оксамитні.

І (VI)

Ромашки, беладонна, маки – в житі.
Безмежжя чисте, хоч увись злети.
Щоб крилами тебе заворожити
І підкорити сходи висоти.

У погляді – зелені хризоліти.
Пшеничні кучері, вуста – меди.
Та не ворожка, Бог ту шельму мітить.
Як нам звести розведені мости?

Не в змозі ту співа́нку пригадати,
Що вигравав чарівно уві сні.
Ти не дивися в очі винувато –

Хіба ж одній присвячував пісні?
Любив берізку, а сосну посватав –
На скрипках грають коники хмільні.



ІІ (VI)

На скрипках грають коники хмільні,
Втішають серце, лунко дзеленькочуть.
Прополює зорю духмяна ніч
У ці травневі пелюсткові ночі.

Од пахощів світ, мабуть, очманів,
В ліщині вітер бузину толочить,
Та гає дні свої на чужині
Твоя сорока, й більшого не хоче.

Їй очі зовсім інший засліпив,
Із ним не проти і кубельце звити.
Світи мені, червлене диво з див.

На тілі хрестиком любов нашита.
Чи ти забув, коли мене любив?
Згадай, кохалися несамовито.



ІІІ (VI)

Згадай, кохалися несамовито,
Вгорнувшись феромонами бузку.
Чому б в обіймах щастя не зомліти,
Аби мене ніколи не забув?!

На флейті грав, що аж принишкло місто,
Торкався ніжно пелюстками губ,
І пестив перса лагідно, абихто
Не сполошив лебідку боязку.

О, як мені надихатись тобою?
Така божественно прекрасна млість.
Я на вустах розтанула нугою,

П’янив жадання найсолодший хміль.
Пірнули в озеро любові з головою,
Неначе перед смертю, любий мій.



ІV (VI)

Неначе перед смертю, любий мій,
Ти шепотів: "Моя душевна ладо,
Самотню тугу пристрастю зігрій!"
Волосся завивалось водоспадом,

Сльоза ятрилась у куточку вій,
Два серця бились в унісоні, ладно,
Любов стелила м’яту, деревій*,
Полум’яніла у очах свічадом**.

А може, то наснилося, міраж,
І на підлозі чашечка розбита?
Та ні... свіча горить, єднає нас,

Мов та вінчальна, осяйна молитва.
Від лиха вбереже іконостас –
Нас не зурочать відьми-ворожбити.
______________

Деревій* – лікарська рослина
Свічадо** – церковний підсвічник



V (VI)

Нас не розлучать відьми-ворожбити,
Мегери чорні, білі чаклуни.
Довіку, любий, нас не розлучити,
Бо поєднали небеса... збагни!

Кохання вірне, кришталево чисте
Жахається спокус і сарани.
Цвіте в душі калиновим намистом,
Лиш обережно руку простягни.

Готує Мавка приворотні чари –
Любисток і волошки в казані.
Якась кобіта, що тобою марить,

Напоїть потай у купальську ніч.
Розвію я сновиддя і почвари,
Зігрію ніжністю в холодні дні.



VІ (VI)

Зігрію ніжністю в холодні дні –
Не раз палили багрянисте листя,
Закляклі сухостої в борозні,
Лягав туман над річкою імлисто.

Згадай негоду. Зливи ворухкі,
Як пальці віртуоза-піаніста,
А некваплива осінь в курені
Молола мак, замішувала тісто.

На ниві сумно, у облозі хмар
Куняла згорблена, сирітська скирта.
Ми бджілками б пили з лілей нектар,

А не блукали за дощами слідом.
Та ще палає зоряний вівтар,
Конваліями пахне стигле літо.



VІІ (VI)

Конваліями пахне стигле літо,
Суниці в лісі ладаном пахтять.
А чисті роси блискотом леліток –
На папороті стомлених плечах.

Вруни́сті, світло-жовті горицвіти
Осонням упоїлися – блищать.
Їм благодатно в леготі тремтіти.
Чому ж в душі – згорьована печаль?

Краси для світу Бог вділив багато.
Якби також знедоленій мені
В його парцелах ніжно сповиватись,

А не пливти в розбитому човні.
Господь не чує думи пелехаті –
Ряхтить в неопалимій купині.



VІІІ (VI)

Ряхтить в неопалимій купині
І не згорає у заграві ватри.
Аж явір кучерявий заяснів,
Шипшини пов’язали пишні банти.

Руді опеньки розляглись на пні,
Вбирають пересмішників бельканто.
Малює вечір тінь на полотні,
Вмирає день вночі... без варіантів...

Наставив місяць гострі рогачі,
Годинники дванадцять віддзвонили.
Мені б забутись на твоїм плечі –

Голівоньку верба до ставу хилить.
Зоріє оксамитом далечінь,
Шукає пару лебідь білокрилий.



ІX (VI)

Шукає пару лебідь білокрилий,
В затоку кличе, шийку вигина.
На березі у воду оступилась,
І на ячання котиться вона.

По срібній гладі – білосніжні крила,
Засліплює цнотлива білизна́.
Гнучкими шийками вони створили
Єдине серце, що за дивина?!

Де ж та душа, що бідкається мною
До божевілля, болісних судом?
Пливуть літа за даллю голубою,

Я знаю, непереливки обом.
Красою, як бальзамом, рани гою,
Лелека в танці в’ється над гніздом.



X (VI)

Лелека в танці в’ється над гніздом,
В блаватнім небі губить біле пір’я.
Летить до мене чорним волокном,
Як та біда, що суне надвечір’ям.

Зізнайся щиро, мій коханий, чом
Свою любов із сакури намріяв?
Хай віднесе туди мене паром,
Де у світлиці жевріє надія.

Невже я гірша за оту весну,
Що швидкоплинно відцвітає в зливу?
Я – та мелодія, що рве струну,

Капричіо* забути неможливо.
Усотує душа тремку луну,
І нам би лебедіти в щасті, милий.
______________

Капричіо* – вишукана музика



XІ (VI)

І нам би лебедіти в щасті, милий.
Бери, що хочеш, скільки донесеш.
Я поділюся світом, сонцем стиглим,
Садком вишневим і гучним дощем.

На таці – груші, персики і сливи –
Скуштуй дари... смачні... бери іще...
Солодке, кисле, скільки нам судилось –
З собою в засвіти не заберем.

Не хочеш? Наситився серцем, нудиш,
У болісній душі – тверде ядро.
Зазнав чимало зради і облуди,

Гнітить депресії важкий синдром.
Ми будемо (нехай "святоші" судять)
Черпати втіху золотим цебром.



ХІІ (VI)

Черпати втіху золотим цебром,
Наповнюватись радістю по вінця.
Усе чудово, любий, загалом.
А що ще треба непримхливій жінці?

Щоб доторкнутися вночі, либонь,
До чуйного, зворушливого серця.
Я птахою у верховітті крон
Мощу із пуху золоте кубельце.

Хворієш – замотаю смуток в бинт.
Та де ж своє ми щастя загубили?
Потрапили у темний лабіринт –

Хай припаде минулий спогад пилом.
Поглянь, як гарно квітне гіацинт –
З живого зерня квітка народилась.



ХІІІ (VI)

З живого зерня квітка народилась
І смокче груди матінки землі.
Наснага до життя і дужа сила –
В корінні й соковитому стеблі.

Ти не зривай, нехай цвіте на милість
І вабить заклопотаних джмелів.
Ми вдосталь із тобою накосили
Полину і неприспаних жалів.

Фізичний біль – ніщо у порівнянні
З нудьгою, що лоскоче під ребром.
У неї очі бронзово-сірчані,

Немов мара гуляє за ставком.
Лиш квітне горобина у тумані –
Грибні дощі кропили помелом.



ХІV (VI)

Грибні дощі кропили помелом –
Комусь на радість, іншим – на скорботу.
(Зібрала вічність в небо ешелон –
Страждальці віднесли хрест на Голгофу.)

Грім промайнув, на серці відлягло,
Отямимося від біди потроху,
Зберемо весни у життя альбом –
Вціліли поки, дякувати Богу.

Вовків боятись – не ходити в ліс,
Нам доведеться й гради пережити,
Бо не завжди дощі ідуть навскіс.

Та небеса фіалками розшиті,
І дихає вітрами верболіз.
Ромашки, беладона, маки – в житі.



Магістрал (VІ)

Ромашки, беладона, маки – в житі,
На скрипках грають коники хмільні.
Згадай, кохалися несамовито,
Неначе перед смертю, любий мій.

Нас не розлучать відьми-ворожбити,
Зігрію ніжністю в холодні дні.
Конваліями пахне стигле літо,
Ряхтить в неопалимій купині.

Шукає пару лебідь білокрилий,
Лелека в танці в’ється над гніздом,
І нам би лебедіти в щасті, милий,

Черпати втіху золотим цебром.
З живого зерня квітка народилась –
Грибні дощі кропили помелом.

СОН

П'ЯТИЙ ВІНОК


І (V)

Між нами веремії не було,
Не перейшла дорогу чорна кішка,
Не підгорів пиріг, в пательні – плов.
Хіба що міцно затягнула віжки.

Усе давно бадиллям поросло,
Коли за мною вешталися пішки,
І відлетів за обрії пілот –
Не розкусила дужого горішка.

Зламала крила... Важко, зрозумій,
З чужим ділити хліб наполовину.
Лиш розділю з тобою суховій,

Черству шкоринку і душі кровину.
Аби не відчувати гострий біль,
Ножі по черзі не встромляли в спину.


ІІ (V)

Ножі по черзі не встромляли в спину,
Шукали разом в горах едельвейс.
Ти світ нудний заради щастя кинув,
І розчинився у мені увесь.

Даруєш зорі, лірику, жоржини,
Квитки надій на дивовижний рейс.
І мчить стрілою поїзд безупинно
В країну мрій до станції "Чудес".

На пальмовім тропічнім узбережжі
Забулися рожевим дивним сном.
Гребли веслом, пірнали без одежі,

Та несподівано накрив мусон.
Здіймались бурунів жахливі вежі,
В бурхливе море човен занесло.


ІІІ (V)

В бурхливе море човен занесло,
І вийшли хвилі з берегів на сушу.
Розгнівався могутній Посейдон,
І хоче погубити світлі душі!

Чи наше щастя з розуму звело?
Якщо це так, пробач великодушно.
Штормить лихий борвій... глибин розлом...
Вода біснується, за горло душить.

Ми захлинаємося, сил нема,
Примарні валуни, мов гільйотина.
Акулами – загрозлива пітьма.

І не вхопитися за соломину.
Несе стихія, вітровій сторчма
У вир круговороту безпричинно.


ІV (V)

У вир круговороту безпричинно,
У непроглядне прірвища кільце.
В безодні моря смерть лиху зустрінем,
Стискає тіло, дихання свинцем.

У каламутних вихорах бистри́ни
Розгледіла коханого лице:
"Тримаймося! Той, любий, не загине,
Кому згоріти в полум’ї тихцем!"

Оркан* хизується, могутня хвиля
Здійняла нас на гребеня єство.
До смерті крок, до порятунку – миля.
 
І не врятує той чортополох**.
Напружуємо волі сухожилля,
Згубили береги міцне весло.
______________

Оркан* – буря
Чортополох** – трава, яка має магічні властивості



V (V)

Згубили береги міцне весло,
Чудовисько реве, біду пророчить.
Несе на скелі шторм – шалений слон,
Та помирати хто ж даремно хоче?

Торнадо чорним вихором, стовпом.
(Йому не вперше учинити злочин.)
"Змирися з долею, спускайсь на дно!" –
Із потойбіччя сатана регоче.

Кричу, благаю: "Любий, я тону!"
Й тебе мара хапає за чуприну
І тягне клешнями на глибину!

Та звідкілясь з’являються дельфіни.
Ладнало море із корал труну –
Та поталанило в лиху годину.



VІ (V)

Та поталанило в лиху годину.
Отямилися трохи, та дарма.
Перед орканом немічна людина,
(Крадеться звір до жертви крадькома).

Знаходять у безодні домовину.
Не так жахливий чорт, як мла німа.
Молилися святому Серафиму –
Та для невтішних – янголів нема.

Не завше потопельників Бог чує
(Не вийшов з небесами діалог),
Бо всі звертаються до Бога всує,
 
Коли застане горе чи циклон.
Та часом віри і снаги бракує
Триматися за бірюзове тло.



VІІ (V)

Триматися за бірюзове тло
Людині непереливки, незвично.
Нас, як скалки, у океан змело б,
Чи проковтнула вирва хаотична.

Та втихомирилося божество,
Хоча із морем гратись небезпечно.
Яскрава хвиля котиться клубком,
Нестримно хоче наздогнати вічність.

Якби ж упевнились, що на едем
Переінакшимо життя рутинне.
Та хтозна – в рай чи пекло попадем?

Жахає всіх у небеса драбина.
Нас вудить часто водяне сильце
Солоного безмежжя, мов рибини.



VІІІ (V)

Солоного безмежжя, мов рибини,
Ми наковтались вдосталь, досить з нас.
На горизонті риска бережини,
Хрипить провалля, наче контрабас.

Від звуків моря кров у жилах стигне,
Напевно, що настав наш смертний час.
"О матір Божа, світу берегине,
Врятуй від лиха, дай останній шанс!!!"

Ураз настало тиші безгоміння.
Писала хвиля слізний некролог –
Та вмить обм’якла у ясі проміння,

Зморилась хутко від людських тривог.
І на слизьке, шліфоване каміння
З безодні вийшов Аполлон, мій бог.



ІX (V)

З безодні вийшов Аполлон, мій бог,
І Афродіта із морської піни:
"Ми подолали смерть, до щастя – крок.
Невже жахіття скінчаться віднині?"

У тиші ночі нас чекає грот,
Там сяють в мушлях перли і рубіни.
У мелодрами гарний епілог,
Хвалу возносять Еросу Афіни*!

Леліють хвилі стразами вночі,
Та не втопити щастя в морі світла.
Вже віяла розкрили павичі,

Звучить довкола радісна сюїта.
І кутається в зоряні плащі
Вродлива фантастично Афродіта.
______________

Афіни* – столиця Греції


X (V)

Вродлива фантастично Афродіта –
Я відчувала так себе у сні.
Метелики кружляли в малахітах,
І світлячки – в смарагдовій габі.

Спускали ми настурції розквітлі
Віночками купави по воді.
Папуги цілувалися у вітах,
Клювали ківі, яблука тверді.

На небосхилі білі альбатроси –
Здаля, неначе пензлика мазок.
Не зорі заплітала в довгі коси –

Розповідала тисячу казок.
Та ніч – фатальна, ніжна, суголосна –
Нас повінчала хвилями обох.



XІ (V)

Нас повінчала хвилями обох
Лише у забутті примхлива доля.
Та бути нещасливими удвох
Нікому відсьогодні не дозволю.

І витру сиві сльози рукавом,
І стану чайкою, і мудрагелем*,
Твоїм принадливим солодким сном.
Я розведу руками хмари, скелі.

Заради нас, мій лагідний, втоплю
Нудьгу в безодні, сльози, гордовитість.
Ти – мій тріумф, наснага, абсолют,

Моя любов свята, прекрасна, чиста.
Нехай іде у забуття, молю,
Самотина, планидою не спита.
______________

Мудрагель* – той, хто багато роздумує, обмірковує

ХІІ (V)

Самотина, планидою не спита,
Невдовзі відійде у небуття.
Схилилася над озером рокита,
Я ж припаду до неба каяттям.

Лукавством, гаспидом шаленим бита,
Вітрами хижими, самим життям.
Не втішить спраглу душу оковита,
Журливе серце – чорна блекота.

Чи пам’ятаєш, любий, сон мінливий?
Пережили чимало загалом.
Ледь не потрапили в морську могилу,

Як розійшовся у шаленстві шторм.
Та зрозуміли, Господи помилуй, –
Нам небеса дали життя у борг.



ХІІІ (V)

Нам небеса дали життя у борг,
Потому висновки зробили гарні.
Не лізь у зашморг, бо потрапиш в морг,
Не спокушай свою планиду марно.

Гірке не кидай, наче перець в борщ,
Іди до світла крізь омани й терни.
За кращу долю – недоречний торг,
Іще на вітах – пуп’янки зелені.

Не пізно нам пройти тернистий шлях,
Без жовчі зрад стосунки поновити.
Але чи виймеш ти іржавий цвях,

Якщо жорстоко в серденько забитий?
Любові важко зріти в кураях*.
Ромашки, беладона, маки – в житі.
______________

Курай* – бур’ян



ХІV (V)

Ромашки, беладона, маки – в житі,
Йдемо стежиною, рука в руці,
Бо цю весну прекрасну, мов Харита*,
Подарували неба мудреці.

П’ємо любов, не можемо напитись,
Рожевих мрій тумани – в молоці.
Купчасті хмари, небосхилом звиті,
Десь восени проллють свої дощі.

Напоять ниви і дзеркальні плеса.
Коли ж загубить синій птах перо?
Давно вже крига поміж нами скресла,

Танцюємо жагуче болеро.
Кружляй, кружляй, коханий, мій маестро!
Між нами веремії не було.
______________

Харита* – в давньогрецькій міфології богиня краси, радості


Магістрал (V)

Між нами веремії не було –
Ножі по черзі не встромляли в спину.
В бурхливе море човен занесло,
У вир круговороту безпричинно.

Згубили береги міцне весло,
Та поталанило в лиху годину
Триматися за бірюзове тло,
Солоного безмежжя, мов рибини.

З безодні вийшов Аполлон, мій бог,
Вродлива фантастично Афродіта.
Нас повінчала хвилями обох

Самотина, планидою не спита.
Нам небеса дали життя у борг,
Ромашки, беладона, маки – в житі.

ЧЕТВЕРТИЙ ВІНОК

БЕРЕГ СПОДІВАННЯ


І (lV)

Мені без тебе у печалі жити,
І рахувати смутку дні нудні.
В душі, немов земля зійшла з орбіти,
Жахлива тінь мурени на стіні.

Кому б дощем савану напоїти,
Пустельні диво-квіти запашні?
Аби не порпались думок терміти,
Залоскотавши тишу в глибині.

Та блисне ранок у віконну раму,
І вирушить зажура у турне,
І розішле проміння телеграми,

Негоди люті вітер задмухне.
Вбираю я двовірші в епіграми,
Плету думок рожеве макраме.


ІІ (IV)

Плету думок рожеве макраме
Із анапестів, дактилів, хореїв.
Оспівую невтішне і ясне.
Ти на кіфарі вигравай, Орфею!

Змасти оливою життя пісне.
Бог сотворив мелодії лілею,
Зійшло над храмом сонце чепурне,
Летить жар-птиця мрією моєю

І обпікає небозвід вогнем.
А, може, хмар свинцеві моноліти
Заполонили небеса дощем?

Хотілося б палати, а не тліти –
Намокнула під зливою ущент.
Хіба ж нуди́тись хочу, дивний світе?


ІІІ (IV)

Хіба ж нуди́тись хочу, дивний світе?
Лампадки гніт ще поки не зітлів.
Стараюся й не можу зрозуміти,
Чому Господь в мені осиротів?

Спішу кудись, не бачу розоцвіту,
Живу не зовсім так, як Бог велів.
Слабка, нестримна, вперта, гордовита –
Калюжі так далеко до морів.

Лише в любові чиста, мов криниця.
Не вип’єш келих, зразу не збагнеш.
Будь обережним, можна в ній втопиться,

Бо у воді і згубне й чарівне.
Іскриться білим золотом водиця,
Та чи снага зажуру омине?



ІV (IV)

Та чи снага зажуру омине?
Коли кричить етер про горе люте.
На прикордонній варті кулемет
Обороняє кровію здобуде.

Чуми війна до скону смертю тхне,
Керують вуликом не бджоли – трутень.
Вразливу плоть спотворює стилет.
В дугу козацьку волю не зігнути!

Родючу землю топчуть вороги –
Тризубом їм не вдасться володіти.
Здіймаються над світом корогви,

Хоч Бог мовчить... мовчить, де правду діти.
Та істина у ватрі не згорить!
Не всі горять глибинні манускрипти.



V (IV)

Не всі горять глибинні манускрипти.
Повстануть скоро пращури з могил!
Щоб українську гідність захистити,
Відваги вдосталь і звитяжних крил!

Нам – небо мирне, ворогу – граніти,
Не перетворять соняхи на пил.
Не буде під ногами світ жахтіти,
Згорить війна у череві горнил!

Не буде коси рвати сива мати –
Хто сіє горе – сам і смерть пожне.
Горітимуть у пеклі супостати,

Ми скинемо в багно гранатомет.
Вже годі голосити і мовчати!
Обличчя амнезій – не осяйне.



VІ (IV)

Обличчя амнезій – не осяйне,
Не легко жити у мані ілюзій.
Залляти очі темним Каберне.
Коли ж гордіїв ми розв’яжем вузол?

Ніхто, крім нас, мару не прожене.
Встань із колін, в болото серце вгрузло,
І подивися в небо мовчазне –
Несе надію нам у дзьобі бусол.

В країні зникне смерч лише тоді,
Коли підуть у засвіти бандити.
Щебечуть пташенята у гнізді...

І людям, болем, снайпером не вбитим,
Непритаманно скніти у біді –
Властиво нам радіти і тужити.



VІІ (IV)

Властиво нам радіти і тужити,
В простому зріти видатний талант.
Змінити долю лихами зужиту
Не зможе жоден балакун-гарант.

Достатньо дьогтю в бочку меду влито –
В огранюванні сяє діамант.
Позбудься лінощів ти цілковито,
І напиши добірний фоліант.

А хочеш вкрасти – відрубай правицю!
Й ніхто каміння в спину не жбурне.
Стікає по душі сосни живиця,

Торкає струни почуття земне,
Романси сняться вишні білолицій.
Будь щирим – і ніхто не дорікне.



VІІІ (IV)

Будь щирим – і ніхто не дорікне,
Свободу зримо здобувай у берцях.
Сліпому ні до чого те пенсне.
Голублять очі, відчуває серце –

На смак гірке, на дотики масне.
В душі відрада струменить на денці.
Грибним дощем (не бійся – не засне),
Сонатою виблискує у скерцо.

Пробач незрячому й собі прости –
Минуле уляглося за туманом.
У розкоші сріблястої роси

Кущі півоній палахтять багряно.
У гущі сливи чутно голоси –
Симфонія велична збудить ранок.



ІX (IV)

Симфонія велична збудить ранок,
Світило скине зоряну вуаль
В молочно-абрикосовий серпанок,
І зашумить столична магістраль.

Щемливо, біля станції, так само,
У переході гратиме скрипаль.
Дрібні хтось гроші з гаманця дістане,
А я сипну печалі у футляр.

Снують на тротуарах перехожі,
Тримаються за праці ремесло.
А ті, що на павичок дуже схожі,

Не їздять у метро, а – на авто.
Несуть у жменях сонця дні погожі –
Не скнітиму, хай світиться житло.



X (IV)

Не скнітиму, хай світиться житло
Північним сяйвом запашних конвалій,
Щоб горе в благодать переросло,
У дивне царство і добро реалій.

Життя не затупилось чересло*,
Вином ігристим пінилось в бокалі.
Щоб всім щасливо на землі жилось,
Христос кровиці випив із Граалю.

Нехай квітує проліском в лісах,
Виблискує, маніжиться фонтаном.
І буйним вітром не зриває "дах".

Квітчатими свічами у каштанах,
Весною дихає у затишних садах,
Наповниться духмяним майораном.
______________

Чересло* – гострий елемент плуга



XІ (IV)

Наповниться духмяним майораном
У кожній галузиночці сухій.
Хай скрапує у керамічний дзбанок,
Немов кришталь, березовий напій.

Хвалу возносять Господу органи,
Веде овець вівчар на водопій.
Хай сіється зерном небесна манна
В стодольні засіки людських надій.

А чи воскреснем з пороху в фіналі,
Як Біблія пророчить? Боже, чом
Не можемо злетіти в сині далі,

Розкривши крила степовим орлом?
Хоча реалії недосконалі –
Запахне ладаном і джерелом.



ХІІ (IV)

Запахне ладаном і джерелом,
Заб’ється в грудях пульсом динамічним.
Творити мир спроможні загалом,
Думки прекрасні запускать у вічність.

Озимі жати місячним серпом
І кланятися лайнерам зустрічним.
Воліє величі маленький гном,
Та білим світом править Бог стоїчно.

Хіба ж насправді ми таки раби –
Безвольні, грішні, діти неслухняні,
Що припадаєм серцем до журби,

Бо загубили в кропиві панами
І звикли до лозини шелюги*?
Усмішка мила полікує рани.
______________

Шелюга* – верба



ХІІІ (IV)

Усмішка мила полікує рани –
Добро у світі не перевелось.
З води й роси ми зіткані вітрами,
Любов Господня повінню ось-ось

Заполонить каплички, церкви, храми
(Вже на причастя поспішає хтось!)
Сльозами віри перед образами,
Щоб каятися більш не довелось.

Очиститься душі світлиця чиста,
Вдихне повітря свіжого, немов
Збере калину, зілля на Пречисту.

І не зів’яне золота любов –
Засяє враз кораловим намистом.
Між нами веремії не було.



ХІV (IV)

Між нами веремії не було
І суперечок з небом особливих.
Лиш сатана крамолою колов,
Шпильками в серце у холодну зливу.

Чорнильним горем даль заволокло,
Настало темно, сутінки жахливі.
Та прояснилось, безліч нам щедрот
Дарує небо, щоб були щасливі.

Та чи врятує світ ота краса?
Перецвіте – і в полі не скосити.
Поезія злітає в небеса,

Аби любові райдугу творити.
Бо без надії й Бог не воскресав!
Мені без тебе у печалі жити.



Магістрал (ІV)

Мені без тебе у печалі жити,
Плету думок рожеве макраме.
Хіба ж нуди́тись хочу, дивний світе,
Та чи снага зажуру омине?

Не всі горять глибинні манускрипти.
Обличчя амнезій – не осяйне.
Властиво нам радіти і тужити,
Будь щирим – і ніхто не дорікне.

Гучна симфонія розбудить ранок.
Не скнітиму, хай світиться житло,
Наповниться духмяним майораном,

Запахне ладаном і джерелом.
Усмішка мила полікує рани –
Між нами веремії не було.

ТРЕТІЙ ВІНОК
ЯБЛУКО СПОКУСИ

I (III)
Впади, коханий, сонцем на чоло,
І розбуди цілунком на світанні.
На вітах абрикосовий кулон
Повисне величезним запитанням.

Які скарби мені життя дало? –
Спесива, вірна і багатогранна.
Та відпливає плід з усім добром
Від берега надій, як біль останній.

Все дав мені Господь з лихвою. Бач?
У шафі є коштовності і шуби,
А ще у клітці кат моїх невдач,

В його руках я дійсно "кубик-рубик".
Розгадуй-не-розгадуй, плач-не-плач,
Хай зайчик сонячний вуста голубить.



ІІ (ІІІ)

Хай зайчик сонячний вуста голубить,
Весна в литаври б’є, та хтивим – край.
Не ваблять більше сауни і клуби,
Сховав меча старенький самурай.

О, скільки він в житті наколобродив,
Лише одного Бога запитай.
Був прихвоснем у сатани і Юди,
Його найкращий друг – брехун, шахрай.

Підсліпуватий, немічний і кволий,
Хапає кисень, наче кашалот,
Чіпляється за існування хворе

Щелепою вставною і ціпком.
Сізіфів камінь не котив у гори,
За вікнами гриміло – відгуло.



ІІІ (ІІІ)

За вікнами гриміло – відгуло,
Пригадуються дні давноминулі,
Коли вишукував у склянці дно,
Вужем звивався в глейкому намулі.

На захід і на схід весь час тягло,
Кувала щедро літечка зозуля.
Любив пишнот шафрановий брелок,
Єдине – мізки по життю намуляв.

Від явора різниться ветхий пень –
Старечі кості гріє біля груби.
З грудей скалки виймала день у день,

Голки болючі в нещасливім шлюбі.
Хоч ти не муч мене, як та мігрень,
Не йди у ніч до чарівної згуби.



ІV (ІІІ)

Не йди у ніч до чарівної згуби,
А бережи кохання оберіг.
Тебе ніхто так міцно не полюбить,
Не пустить хворим, бідним на поріг.

Не нагодує, не впаде на груди,
У сивих косах не розгорне сніг,
Вустами жар, судоми не остудить.
Як би ж ти цінувати все те зміг?

Навіщо ж я тобі, коли на струнах
Музикувати в звичку увійшло?
Вона – твоя гітара семиструнна,

Чи я, що здмухує з душі пилок?
Розтлінній жриці похіть притаманна,
В її ігристому бокалі зло.



V (ІІІ)

В її ігристому бокалі зло,
Отрути не пригублюй з уст кармінних.
Ти черемшини розстібнеш жабо,
Посиплються пелюсточки ржавіння.

Отримаєш не приз – пусте зеро,
Й мене не буде поряд в дні осінні.
Коли розтрощить верби бурелом,
Тоді настане каяття прозріння.

Не зрадь своїй любові, якщо ти
Кохаєш і цураєшся огуди*.
Лиш та душа запалює свічки,

Що уночі сльозами серце будить.
Не спопеляй повітряні мости,
Чаклунка пристрасна тебе погубить.
______________

Огуда* – осуд



VІ (ІІІ)

Чаклунка пристрасна тебе погубить,
І вип’є кров гарячу, мов упир.
Із волоска зробила ляльку Вуду.
Ти пильності не втрать орієнтир.

Навколо ненажерні баракуди,
Для хвойди ти – транзитний пасажир.
Не блуд тебе лікує від застуди,
У чай кладе мелісу і імбир.

Та скільки б не годила, кажуть правду,
Тобі смакує пиво і ситро,
І злочином не визнаєш ти зраду.

Чи поміж вами бути щось могло?
У роті плитка тане шоколаду,
Не так приваблює душі нутро.



VІІ (ІІІ)

Не так приваблює душі нутро –
Шляхетність завше у протертих капцях.
Нахабство забирається на трон
В брудних калошах... і знаходить щастя!

Гординя збудувала космодром,
В часи злиденні в ризи одяглася.
Сивини в бороду, а біс в ребро
У вівтарях солодкого причастя.

Хоч котиться життя нашвидкуруч,
Не піддавайся фальші, ясночубий.
Не важко впасти в яр з високих круч –

Пройти вогонь і воду, й мідні труби.
Давно не сяю в рампах (зір не мруж!),
Як діаманти і звабливі губи.



VІІІ (ІІІ)

Як діаманти і звабливі губи,
Не блискаю на сцені, годі вже.
Милуєшся очима, серцю люба,
Як витворами Карла Фаберже.

Нехай злостиво кажуть правдолюби,
Що я твоя любасочка... Авжеж!
Та хай говорять заздрісно, мій любий,
А ти кохай, цілунками бентеж.

Вкради мене з ненависної кліті,
А я тебе у туги украду,
Щоб всі від заздрощів кусали лікті.

Кохання любить тишу золоту.
Та не сховати щастя у софіті,
Не заблукати в райському саду.



ІX (ІІІ)

Не заблукати в райському саду,
Де зупинилися ми тимчасово.
Тебе, коханий, з розуму зведу,
А ти мене огорнеш ніжним словом.

Застелимо парчею лободу,
Розсиплемо навколо матіолу,
І ти мене – красиву, молоду
Полюбиш так, як не любив ніколи.

Посеред весен, кришталевих злив
Засяяли барвисті самоцвіти.
Так сталося... Зривали ми налив –

Терпкий, солодкий, кислий, соковитий.
Змій спокушав, а Бог мене просив
Те яблуко спокус не надкусити.



X (ІІІ)

Те яблуко спокус не надкусити
Благав мене Господь у раю тім.
А я не слухала і ненаситно
Гріх смакувала. Блискавиця, грім

І злива, як з відра, несла відкрито
На перелюбних* страхітливий гнів.
О Боже милостивий, що ж робити?
Хіба любов свята насправді – гріх?

Не вірю я! Омана несусвітня,
Я голову на плаху покладу.
На радість вруниться весільна вишня,

Пробила паростком кору тверду.
Так само, як любов моя Всевишня,
Крізь снігопади я до тебе йду.
______________

Перелюбний* – хтивий



XІ (ІІІ)

Крізь снігопади я до тебе йду,
Дороги замітає хуртовина.
Охиза* запросила тамаду
На білий танець. Що за крутанина?

Співають разом Богу коляду,
Той сипле з неба пелюстки жасмину.
Хоч так прекрасно, чисто до ладу,
На білому більш темні плями зримі.

Кому мої печалі до снаги?
Не доберусь до тебе – безпросвітно
Наставили лабети** вороги,

І де ж мені тепер журбу подіти?
Назустріч вийди, любий, хоч сніги –
У вельоні маруни, льоноцвіти.
______________

Охиза* – хуртовина
Лабети** – тенета, пастка



ХІІ (ІІІ)

У вельоні маруни, льоноцвіти,
У погляді – смарагдовий алмаз.
Давай з тобою сонцем пломеніти,
Допоки у душі вогонь не згас.

Від щастя зашарілися ланіти,
Така любов лише буває раз.
За пазухою в Бога руки гріти –
Кидала жереб, та не випав шанс!

І ті, що зізнавались в щирій дружбі,
У розвідку з тобою не підуть.
А я – й у пекло за тобою, муже,

Видобувати олово й руду.
Якщо ти мною, любий, занедужав,
Ясним промінням відведи біду.



ХІІІ (ІІІ)

Ясним промінням відведи біду,
Чужу – я вмію розвести руками.
Своїх трагедій чорну череду
Не зажену пастушкою за брами.

Не тане крига, то розбий слюду!
Добро і зло – контрасти мелодрами.
Самотність виграває в ботсаду
На дудочці тривкими вечорами.

Насіння воскресає зазвичай,
А ми з тобою ще не сухоцвіти,
Цілунками леліє молочай.

Не хочу радість в біль перетворити.
Впаде на серце блюзом, і нехай!
Мені без тебе у печалі жити.



ХІV (ІІІ)

Мені без тебе у печалі жити,
Хоч не звикати битися об лід.
На цвинтарі лишила б всі скорботи,
Дійшла і зупинилась край воріт.

Мені б земну красу боготворити,
Дізнатись про загадки пірамід.
Допоки вірю й вірші пишу – доти
Немає смерті – в небо перехід.

Чому ж мені тужити безпричинно,
Плести із дум чернече полотно?
Комусь я – світ, для вічності – клітина.

Життя в картату смужку, ну то що?
Живу, люблю, молюся, мов дитина.
Впади, коханий, сонцем на чоло.




Магістрал (ІІІ)

Впади, коханий, сонцем на чоло,
Хай зайчик сонячний вуста голубить.
За вікнами гриміло – відгуло,
Не йди у ніч до чарівної згуби.

В її ігристому бокалі – зло,
Чаклунка пристрасна тебе погубить.
Не так приваблює душі нутро,
Як діаманти і звабливі губи.

Не заблукати в райському саду,
Те яблуко спокус не надкусити.
Крізь снігопади я до тебе йду,

У вельоні – маруни, льоноцвіти.
Ясним промінням відведи біду,
Мені без тебе у печалі жити. 

ДРУГИЙ ВІНОК

БЕЗСОННЯ

І (ІІ)

Птахи кружляють вальси у блакиті,
Та вечір гасить сонце вусібіч.
Спливають марень образи розмиті,
Скидаю втому – жовтий шалик з пліч.

Болить душа, немов колінця збиті,
Миттєво затужила… В чому ж річ?
Дим кіптяви вгорі брудним лахміттям
Простори миє, а шептуха ніч

На шабаш кличе чаклунів, русалок,
Наяд, горгон* у затишні гаї.
Здалося те, а чи насправді сталось –

Горить багаття, світ посоловів.
Містичним видивом залоскотало,
Витьохкують рулади солов’ї.
______________

Горгони* – крилаті жінки-чудовиська


ІІ (ІІ)

Витьохкують рулади солов’ї 
І дзьобиками стукають у двері.
А я читаю східні рубаї
Глибинного Хайяма при торшері.

Кватирку зачинила, щоб твої
Думки не спурхнули на серця стукіт.
Нам, любий, так далеко взагалі
До зустрічі, і близько до розлуки.

Не визбираєш, як би не хотів,
З чужого столу легуміни* крихти.
У ріднім домі скнієш в самоті,

З чужим я сію борошно крізь сито.
Дитинний день займеться в наготі,
А нам з тобою всесвіт підкорити.
______________

Легуміна* – солодка випічка

ІІІ (ІІ)

А нам з тобою всесвіт підкорити,
Настоювати міцності вино,
В чужих садах саджати маргаритки,
Й безжалісно зривати все одно.

А після виправдовувати збитки
І здобувати золоте руно.
Любов так щедро роздає кредити,
А повертає болю порохно.

Та, що поробиш, чи у тому винні,
Що коровай весільний на столі?
Не відірвеш від нього четвертину.

Не розділити – цвілий, зачерствів.
На гойдалці хитають тополину
Нічне свавілля, хвижі степові.



ІV (ІІ)

Нічне свавілля, хвижі степові
До крові стерли пальці, шаленіють.
Мабуть, мої сандалі замалі,
Намуляли... знімають... чудасія...

Летить мушва на сяйво ліхтарів –
Обпалить крила заповітна мрія.
В кривому люстрі Сальвадор Далі 
Світ животворить, хтось не розуміє.

Чи манівцями я пройду свій шлях
У туфлях на свою стопу пошитих?
Не кожному натхнення по зубах – 

Підбори не підковами підбиті.
Змарніла, шкутильгаю, в п’ятах цвях,
Пегас не креше зорі з-під копита.



V (ІІ)

Пегас не креше зорі з-під копита,
Хандра пасе крилатого коня.
Дорвалася жагою до корита –
Галактики упитися з горня.

Накрапує негода сумовито,
Чумацький шлях у хмарах закуняв.
Мій сон за діаманти не купити,
Тож лізе у макітру чортівня.

Пливе опінія* аеропланом,
Безсоння скликало рудих шулік,
Закутало у ночі темний саван,

А місяць відпустив з душі джмелів.
Висить на вішалці старим тюрбаном –
В сузір’ї Діви зупинивсь в імлі.
______________

Опінія* – думка



VІ (ІІ)

В сузір’ї Діви зупинивсь в імлі,
Та щедро розсипає срібний щебінь.
Печальних далей сходи гвинтові
Троюдять* тишу від землі до неба.

Я підіймаюся – хиткі щаблі.
Де б не бувала, не ходила де б я,
Ніде не бачила, як у пітьмі
Частує ніч амброзією Геба.

Чимало пройдено кривих доріг, 
Сліз відчаю і радощів пролито.
Та все одно врожай чи недорід –

Збирає всесвіт податкове мито.
У хмаровинні чадом дим поліг,
Туманом сивим небосхил прошито.
______________

Троюдити* – ятрити



VІІ (ІІ)

Туманом сивим небосхил прошито,
Не сплю, а плавлю мізки повсякчас.
Мені б забутися у сні, аби ж то, –
Спить безпробудно Муза і Пегас.

Здається, що давно із ними квита.
(Не збуджую фанфарами Парнас).
Лиш гадку попелом розпорошити –
Все божевільно думаю про нас.

Прокручую в уяві каруселі,
Не йдеш з моїх думок узагалі.
В альтанці нашій солов’їні трелі

Замовкли в мареві, міраж поліг.
В безлюдній неприкаяній пустелі
Пливуть у вічність білі кораблі.



VІІІ (ІІ)

Пливуть у вічність білі кораблі,
Хоча нема ніде для них причалу.
Напевно, загубили якорі –
Собі на горе, світу на поталу,

І підкорились небу повелінь,
Його мінливості та звичкам сталим.
Тож скупчують у оболок глибінь
Краплини потойбічної печалі.

Сльозини десь проллють сирим дощем,
Як я в подушку самоту щоночі.
Яке ж моє призначення? Плющем

Тебе оповивати в снах жіночих?
Вгамовувати аритмії щем?
Я пригорну до себе сині очі.



ІX (ІІ)

Я пригорну до себе сині очі,
Подеколи барвінками цвітуть.
Дай Боже, щоб ніхто їх не зурочив,
Щоб не зазнали горя каламуть.

Вони для мене – перли найдорожчі,
Глибин вулканових найвища суть.
У радості – сосною животочать,
У смутку – розливаються, мов ртуть.

Дивлюся, надивитися не можу –
В озерах Шацьких – повені жерло́*.
А чи сховаюся, Пречистий Боже,

Рудою білкою в його дупло?
В очах я втіху, сонечко знаходжу –
Блищать і випромінюють тепло.
______________

Жерло* – отвір
 


X (ІІ)

Блищать і випромінюють тепло,
Коли навпроти у пустій кав’ярні
Жагою кави губи обпекло –
П’ємо гірку снагу із порцеляни.

Іще не зачиняється метро,
Маестро грає на фортепіано,
І любо відзеркалює трюмо
Твоїх очей зворушливе сопрано.

У погляді моїм – самі скарби,
Кисільні ріки, береги молочні.
Що хочеш з ними, серденько, роби –

Не розминемося, мов незнайомці,
Хоч до нестями, страти залюби!
Сльоза ятрить в зеленій поволоці.



XІ (ІІ)

Сльоза ятрить в зеленій поволоці,
Ревнивість ріже серце без ножа.
Снага не тільки гострий камінь точить, 
Страшніше леза – зрада і олжа.

Можливо, я у кожнім чистім кроці
Вбачаю те, що іншу проводжав.
Смітинка так в чужім помітна оці,
В своєму – ні колоди, лиш іржа.

А ти береш мою долоню в руки:
"То що ж тобі в голівоньку збрело?
Кохана, ти – моя солодка мука".

Ламаєш гострих сумнівів свердло.
Тремчу в твоїх обіймах від розпуки,
З повік блаженство літеплом стекло.



ХІІ (ІІ)

З повік блаженство літеплом стекло,
Обм’якла воском на твоїм рамені.
Огранюєш, мов скульптора стило,
Вже бісики в моїх очах зелених.

По шкірі кігтиками зашкребло,
Забилися метелики у венах.
І світиться неоновим табло:
"Тебе люблю, люблю, як вальс Шопена!"

Прощаємось в облозі сумоти,
Як холодом сирим війнуло зночі.
Ліпи мене, мій скульпторе, ліпи!

Окрім тебе, мій живописцю, хто ще,
Очистить сонцесяйне від лушпи?
Мольфар зірницю, зливу напророчив.



ХІІІ (ІІ)

Мольфар зірницю, зливу напророчив –
У небі величезні лантухи.
Душа щемить, ховає очі вовчі,
Ми кутаєм її у кожухи.

Здійнявся фен – паливода грімкоче,
Зірвав обручку з теплої руки.
Рятуй, Всевишній, нас помилуй, Отче...
Прощаємося, ніби на віки.

І знову я сама в своїй кімнаті...
Розпеченим залізом запекло.
Здійняли галас думи пелехаті.

Кричу: "Ти, щастя, де?! Алло... алло..."
На паперті я сумом розіп’ята.
Впади, коханий, сонцем на чоло.



ХІV (ІІ)

Впади, коханий, сонцем на чоло,
Сріблилась діадемою в волоссі.
Тепер від мене щастя утекло,
Настали знову будні безголосі.

Не вмію я гадати на таро,
Себе жаліти не навчилась досі,
Хоч безліч раз мене життя сікло
Дощами лютими в холодну осінь.

А ще попереду і ожеледь тверда,
І хуртовини злиднями спожиті.
А ти для мене, як свята вода,

Допоки весни золотом розшиті
І сакура розквітла молода,
Птахи кружляють вальси у блакиті.



Магістрал (ІІ)

Птахи кружляють вальси у блакиті,
Витьохкують рулади солов’ї.
А нам з тобою сутінки творити,
Нічне свавілля, хвижі степові.

Пегас не креше зорі з-під копита,
В сузір’ї Діви зупинивсь в імлі.
Туманом сивим небосхил прошито,
Пливуть у вічність білі кораблі.

Я пригорну до себе сині очі –
Блищать і випромінюють тепло.
Сльоза ятрить в зеленій поволоці,

З повік блаженство літеплом стекло.
Мольфар зірницю, зливу напророчив.
Впади, коханий, сонцем на чоло.

ПЕРШИЙ ВІНОК

КУРЛИЧУТЬ ВЕСНИ


І (I)

Розбилося зими холодне скло
Об пектораль сусального світила.
А нещодавно хвижею* мело,
Сніг фарбував околиці білилом,

Ховаючи минуле під манто.
А чи іржу провини відбілило?
На вістрі поміж лихом і добром
Тягнути самотужки хрест несила.

Не судить Бог – всевидящий король –
Небитих різкою, самодостатніх.
Ще фіглярі не відіграли роль,

Сумління топлять у душі брунатній.
Для кожного – своя важка юдоль,
Відлига із дахів збирає краплі.
______________

Хвижа* – завірюха, метелиця


ІІ (l)

Відлига із дахів збирає краплі,
Наповнює артерію ріки.
В лугівці миють ноги жовті чаплі,
Визбирують оманливі зірки.

А де ж мої копиці сіножатні,
На видноколі чисті рушники?
Невже злетіти птахою не здатна?
Мій поїзд рушив у сипкі піски?

Хоч безліч суму перелито в пісню,
Перевеслом веселиці, живлом,
За соломинку ще тримаюсь міцно.

Не залякає грім! Бучний огром
Осяйно, віртуозно, блискавично
Шпак розганяє зоряним крилом!


ІІІ (l)

Шпак розганяє зоряним крилом
Свинцево-грізний оболок на сході.
У вишині сапфіровій жовтком
Гаряче сонце над землею сходить.

Наповнюють заплавну оболонь
Бурхливих паводків нестримні води.
Курличуть весни янгольський псалом,
Не сіють і не жнуть, а Богу годять. 

Хто я для тебе, світе? Дріб роси,
Що зникне в споришах у дні бувалі?
Чи жало невідв’язної оси?

Хотіла бути скрипкою Вівальді,
Та мукою в моїй душі – списи,
Хмар дощових незграбні дирижаблі.


ІV (l)

Хмар дощових незграбні дирижаблі
Вітрила здують, щезнуть в міражах.
Хоча пригоди відчайдушних ваблять –
Життя і смерть на ветхих терезах.

Тих заповітів кам’яні скрижалі
Не умістити в стомлених очах.
Хоча кульбаба прагне в сині далі –
Пухнаста кулька лусне в небесах.
 
І я злітаю горлицею, Боже,
В свою обитель тиху, думи – сонм,
До забуття, мурахової дрожі,

Залишивши пустий аеродром.
Вертаюся туди, де дух тривожить.
І чути переспіви за селом.


V (l)

І чути переспіви за селом,
Меліси, радіоли шепіт в лузі.
Лаванди гіацинтовий нейлон
Встеляється за горизонт в окрузі.

Крилате царство загуло гуртом,
Ропухи у ставищі голопузі
Вчинили кумканням армагедон.
Перисте небо закриває шлюзи.

Чіпляються за льолю будяки –
Я травами гаїв, дібров пропахла.
Мугикаю простенькі пісеньки,

Гадаю долю на ромашці бляклій.
Природа витинає залюбки
Чудесної мелодії спектаклі.


VІ (l)

Чудесної мелодії спектаклі
Вже демонструють жайворонки скрізь.
Пашать рум’янцем пурпурових маків
Парчеві сцени польових куліс.

Така оздоба, що аж слів забракло,
Степ в грузлу землю по коліна вріс.
Тримають небосхил дуби-Геракли.
За ким занудьгував сосновий ліс?

Невже сумує й досі ще за мною?
Те зубожіння в весни забрело.
Малює всесвіт образ супокою,

Немовби фрески – Мікеланджело́*.
Милуюся красою неземною,
Нарцисово довкола зацвіло.
______________

Мікела́нджело* – художник, авторський наголос


VІІ (l)

Нарцисово довкола зацвіло.
Моя садиба – в сукнях з крепдешину.
Ллє з неба світоч золотистий ром
На білорунну вишню безупинно.

У високості бурю пронесло,
Маніжить вітер молоду малину.
Ще сутінь не сховалася в кубло,
Тож я шукаю в травах пуповину.

Під деревом життя, в пахкі меди,
Мій батько закопав... знайду наосліп.
Туди ведуть минулого сліди.

Лелію ніжність, дрібку солі поспіль –
Від радості близенько до біди.
Метелик жваво пурхає в коноплі.


VІІІ (l)

Метелик жваво пурхає в коноплі,
Як я колись – босоніж по стерні,
Коли ще мама виноградні брості
Зривала необізнаній мені.

Були по пояс буряки, картоплі,
Брудні підошви, нігті в бур’яні.
Куди поділись юності пантофлі*? 
Могильним крижем – крук у давнині.

Червоний бедрик на рум’яній щічці:
"Ти бозна-звідки, казна-звідкіля"?
Грибочки білі у дубовій діжці,

Погноєм пахне зорана земля.
У спогадах купаюсь, ніби в річці.
Чому ж пече жаливи печія?
______________

Пантофлі* – туфлі


ІX (l)

Чому ж пече жаливи печія?
Обценьками стискає серце скрута?
На іншого (ще й досі нічия)
Чекає в темній хащі квітка-рута.

Забув Господь моє просте ім’я,
Кую у ланцюги гірку покуту.
На самоті – обійстя, степ і я,
Пригадуєм рапсодію забуту.

Минула злива, буревій, гроза,
Сховали стріли блискавки сердиті.
Не зсунеш стрілку безвісті назад,

На жаль, життя на біс не повторити.
Та в тонкошкірих зрадницька сльоза
Ячить у грудях в ці прекрасні миті.


X (l)

Ячить у грудях в ці прекрасні миті,
І тьохкає всередині пташам,
Хоча батькам уже не подзвонити –
Порожню хату кинула душа.

До о́бразів, черницями у скиті,
Вертаюся, в кишені без гроша,
На вицвілий поріг давно немитий,
Така, як є – напитися з ковша.

Хто не ходив по битім склі босоніж –
Не відчуває щастя. Чом же я
Ще радістю не окропила скроні?

Не втратила святе, сад засіяв.
Тримаємо надії у долоні,
Коли стрімка несе нас течія.


XІ (l)

Коли стрімка несе нас течія,
Неподалік потоки водоспаду.
Тримайся! Хто ж каштаном не буяв,
У чорториї зопалу не падав?

І вибратися вже не міг ніяк
З багна олжі, приховуючи правду.
Клубочиться спокуслива Змія
Іуди в кожному, тож бійся зради!

Усім по черзі ліпить смерть мішень,
Та краще гріб, ніж душу загубити.
Злість, заздрість, чвари викинь із кишень,

Твори добро, палай метеоритом.
Напровесні новий клекоче день,
І божевільно хочеться любити.


ХІІ (l)

І божевільно хочеться любити,
У коси заплітати білоцвіт,
Іти у віхолу по лезу бритви,
Щоб відшукати зоряний болід.

Струмком у Верховині дзюркотіти,
Казковий пізнавати дивосвіт,
Вбирати соком пуп’янка на вітах
Прадавній звук березових трембіт.

Втішати в повний місяць ніжно, щемно
У плетеній колисці немовля.
Вклонятися святим, Христу щоденно,

Що кров пролив, перстом благословляв.
Воскресло, тріумфально, незбагненно
Перелісками дихає рілля.


ХІІІ (l)

Перелісками дихає рілля,
І я переродилася, змінилась.
Щоб розпочати суще із нуля,
Перо наснаги швидко заточила.

Колись давно любила "журавля" –
Не вистачило на роман чорнила.
Пів неба, серця, море відійняв,
Та я б його з гвинтівки застрелила.

Шкодує? Ні! Не знаю, може, й так,
В розбитих ночвах – мрії оковиті.
Шугає в хмаровинні мій літак,

Відносить всі негоди пережиті.
У горах жебонить прудкий рівчак,
Птахи кружляють вальси у блакиті.


ХІV (l)

Птахи кружляють вальси у блакиті,
Синиця у долонях говірка.
Впаду серпом в отави соковиті,
І "сонечком" нап’юся молока.

Хоч говорити з небом сумовитим
Не кожен вміє, ноша нелегка,
Ультрамарином хочеться укритись.
І тягнеться за ковдрою рука.

Рожеві одягаю окуляри –
Тендітний зір окропом обпекло.
Пишу каліграфічні мемуари,
 
Сідає вечір. Місяць-НЛО
Вже сіє яснозоряні стожари.
Розбилося зими холодне скло.


Магістрал (І)

Розбилося зими холодне скло,
Відлига із дахів збирає краплі.
Шпак розганяє зоряним крилом
Хмар дощових незграбні дирижаблі.

І чути переспіви за селом,
Чудесної мелодії спектаклі.
Нарцисово довкола зацвіло,
Метелик жваво пурхає в коноплі.

Чому ж пече жаливи печія,
Ячить у грудях в ці прекрасні миті?
Коли стрімка несе нас течія

І божевільно хочеться любити?
Перелісками дихає рілля,
Птахи кружляють вальси у блакиті.

І
Спочатку день був сонячним, чудесним!
Марі на гойдалці гойдали весни,
вона злітала високо угору,
окрилена, весела в добру пору.
А після йшла обніжком понад полем,
всміхаючись деревам ясночолим,
зривала звіробій і беладонну,
чебрець, безсмертник - у долонях повно.
Раділа кожній квітці, хмарці в небі,
що пропливала біла, наче лебідь.
Губами доторкалася черешні,
і посміхалась райдузі тутешній.
Мандруючи все мріяла про море,
як молоко парне, легке, прозоре,
глибоке, чисте, бірюзово-синє -
її таємне щастя горобине.
Про ніжну сукню, у жабо сорочку...
та стріла хлопця без ноги в візочку.
Що сталось з ним - лише Всевишній відав.
Всміхнулася б, та очі діти ніде.
Боялася, що він не зрозуміє.
Впустила голову, і зникла мрія!
Все навкруги здавалося буденним.
Гіркий полин - Богдан його імення...

ІІ
Прийшла додому, смуток біля хати.
- Що, доню, трапилось? - спитала мати.
- Нічого, не хвилюйся, я не хвора,
та тільки очі в нього, наче море.
Як глянув, душу обдало водою,
водночас теплою і крижаною.
- Про що ти, доню, не зміркую, мила?
- Про хлопця, мамо. На межі зустріла.
- Тих вдосталь парубків, що слідом ходять
і задивляються на гречну вроду.
- Чимало, мамо, та він - особливий.
- Дивись, Марі, не облети, як слива.
Цвіт на подвір'ї, наче сліз краплини,
мабуть, ти закохалася, дитино?

Не спала ніч, не йшли з думок ті вічі,
тужавий погляд вистрілом на відсіч
притягував до себе, як магнітом.
Амур літав над волошковим світом.
Лук натягнув, пустивши стріли гострі,
ударив в серце й щез у високості.

ІІІ

Весь день був чорним смутком оповитий,
Богдану більше не хотілось жити.
Його вогнем палили думи смерклі.
Поліг Сашко у Іловайськім пеклі,
його товариш, побратим надійний
(таки найкращих забирають війни).
Це він його, прикривши автоматом,
від смерті врятував, назвавши братом,
а після сам загинув так жорстоко,
від снайперської кулі. Ненароком
котились сльози перекотиполем,
та не картав Богдан своєї долі,
бо попросився сам в АТО, щоб гідно
боротись з ворогом за землю рідну.
Якби не підірвався він на міні,
ще й досі б воював за Україну,
і нюхав піт війни, і ліпше б згинув,
ніж у візочку пив біду полинну.
Богдан спинився серед конюшини,
здаля помітивши одну дівчину,
яка збирала трави на осонні -
пахуче зілля у її долонях.
Обличчя ніжне, щире і привітне,
цвіло магнолією, ясенквітнем.
Раділо сонцю, хмаркам кучерявим
і пурхало метеликом в отавах
у кольоровій сукні з крепдешину.
Вона попрямувала на стежину,
а після йшла обабіч й зупинилась.
Поглянувши на неї, серце билось,
хотілось посміхнутись, наче мрії,
та побоявся, що не зрозуміє!
Лиш пильно зиркнув дівчині під вії.
- Мене Богданом звуть,
- А я - Марія.
Й побігла далі, ніби дика сарна,
яку сполохали у травах марно.
Богдан дивився вслід, на серці - спокій,
уперше за останніх кілька років.

Не спалося, не йшли з думок ті вічі,
тужавий погляд вистрілом на відсіч
притягував до себе, як магнітом.
Амур літав над волошковим світом.
Лук натягнув, пустивши стріли гострі,
ударив в душу й щез у високості.

ІV
Весна минула, наче, й не бувало,
яскраве сонце зранку припікало.
Пахтіла липа свіжим медоносом,
Марічка заплітала літо в коси.
Ходила кожен день на ту місцину,
де перестріла у візку хлопчину.
Два місяці пройшло з тієї днини,
а їй щоночі снились очі сині.
Не вирвати з душі і не забути,
ті очі, наче море каламутне.
Та ні, прозоре, чисте, бірюзове,
мінливе, невичерпне, синє море!

Марія цього разу у люпині
поспішно кинула стару плахтину.
Нитки дістала сині, спиці з сумки,
в петельки ніжні заплітала думку.
У простір линула дівоча мрія,
в'язала шарф коханому Марія.
Майстерно бігали красиві руки,
аж раптом здалеку почула звуки,
і крок за кроком все до неї ближче.
Схопилася на ноги, хмаровище
висіло низько, чорне, волохате,
ударив грім, і дівчина до хати
побігла через ліс, а сильна злива
її наздоганяла. Я щаслива! -
кричала радісно. І враз спинилась,
назустріч йшов Богдан - веселий, милий.
Вузькою стежкою, зеленим гаєм,
він на протезі, й майже не кульгає.
Іде, неначе доля синьоока.
- Привіт... привіт, - і зашарілись щоки.
У очі один одному дивились,
Змішались сльози зі сльозами зливи.
Марія пов'язала шарф Богдану
і мовила: - Мені ти Богом даний.

(поема)
І
Насолодитися, не випити до дна,
розкішна пава, зірка промениста,
утіха жадібна, мольфарка чарівна,
заволоділа серцем піаніста.

Їй місячну сонату, п'єси дарував,
троянди чайні, кульчики, браслети.
Страшенно ревнував, хоч не було підстав,
до кожного безхатченка й поета.

Коли спускалася на місто дивна ніч,
запалювала ліхтарі зірчасті,
торкався біло-чорних клавіш піаніст,
обличчя випромінювало щастя.

Етюди птахою в розчинене вікно
злітали ввись божественно, натхненно.
Золототканої мелодії руно
стелив своїй коханій гобеленом.

І всесвіт завмирав, коли грав музикант,
душі торкнувшись пелюстком лілеї.
Лише обраниця - холодний діамант,
не розуміла музики тієї.

Сказала: "Любий, вибирай одне із двох
між пеклом й раєм, Музою й романсом.
Тебе люблю й ненавиджу, то бачить Бог,
бридку я музику, що дисонансом."

Нестямно їй було, не чула чистих нот,
багатогранних варіацій фуги.
Вальс дуже дратував, розлючував фокстрот
і не стерпівши музикант наруги,

закрив фортепіано, довгих кілька днів
воно не видавало ані звука.
Боліли пальці і маестро не стерпів -
хотів сокирою відтяти руку,

поклавши, врешті, край стражданню. А вона -
металась по кімнаті лютим звіром.
Любові обірвалася дзвінка струна,
духовна близькість зникла і довіра.

Хіба було у них споріднення? Чужі!
Два береги не з'єднані мостами.
Мелодія зворушлива в його душі
для іншої планети сонцем стане.

ІІ
Минали місяці - вервечки голубі,
полином пахли вечори духмяні.
Проходило життя в депресії, журбі
не рятувало навіть фортеп'яно.

Боявся подумки вертатися туди,
де одночасно солодко і гірко
було йому, ще до розлучення, біди.
Десь за кордоном скніла його Зірка.

Артистом працював в оркестрі провіднім,
вертався пізно у порожні стіни,
де по кутках снував старий павук окрім
журби, тоненьку нитку павутини.

Виходив на балкон і спрагло там курив,
втомившись від нудьги, буття марноти.
Впритул його будинку - лісовий масив,
дев'ятий поверх й дівчина напроти.

Її на лоджії він бачив і не раз,
вдивлялася в його сумне обличчя.
Уважно слухала, як щемно грає джаз
ця дивна незнайомка таємнича.

І знову сів за інструмент наш музикант,
перебирав дієзи і бемолі.
Ліричні витоки піднесених кантат
породжували музику любові.

Стаккато -запальний проникливий мотив -
наскрізь пронизував, бив тіло струмом.
Безжально рвав міцні кайдани самоти,
лунала пристрасна кубинська румба.

Коли звучання розчинилось в небесах,
хтось нетерпляче подзвонив у двері.
Стояла дівчина з сльозами на очах,
в руках тремтіли - сонячні гербери.

ІІІ
Вікторія була середньою на зріст,
пшеничні коси - хвилями по плечі.
Очей глибоких колір - голубий батист
тонув у віях, наче в очереті.

Замислена, природна і така жива,
як та волошка, непомітна в житі.
Від несподіванки, ковтаючи слова,
маестро запитав: "Чай будеш пити?"

За аскетичним столиком віч-на- віч вдень
удосталь не могли наговоритись,
аж поки захід сонця - золотий женьшень,
не зник раптово у кленових вітах.

Обоє не стулили у ту ніч повік -
про неї думав, а вона - про нього.
Їй так хотілося з'єднатися навік,
йому - оказій і чогось нового.

Приваблює естетів тіло молоде,
а після спілкуватися цікаво.
Любов закоханих до шлюбу поведе,
самотину - заварювати каву.

Вона шукала в ньому світ рубіновий,
роз'ятреної пісні сьоме небо.
А музиканту снився часто сніговій
і та фатальна бестія ганебна.

В болючі зимні днини катував фоно -
симфонія завершувалась форте.
Колишню жінку мав забути вже давно,
та як назло, пригадувалась вкотре.

Та сонце добре знало де йому пече,
зриває дах від болісної муки.
Підходило і тихо клало на плече,
на сиву голову тендітні руки.

Просила грати Шуберта і Дебюссі,
Шопена, Моцарта, Джузеппе Верді.
Класична музика плескалася в душі
і захлиналась птахою в акорді.

ІV
Зима ретельно чистила людські сліди,
Біліло за фіранками цнотливо.
Прозора ожеледь, кришталики слюди
на підвіконні,
"Любий, я щаслива":

Промовила Вікторія, він зашарівсь
і пригорнув до себе обережно.
За спогадом мутним розбиті ліхтарі,
у срібні скроні стукали бентежно.

Та знову бився пульс в обіймах запашних,
кохання пелюсткового спокійно.
Мов за порогом долі злої вітер стих,
торкались щемних губ вуста кармінні.

І пахло затишком, лавандою її
блискучих локонів, очей мінливих.
Він грузнув у снігах, його Мелодії,
у погляді шовкової оливи.

Жахливо розлучатися хоча б на мить,
коли розсипали креманку солі.
Та все ж прощаються, бо у Мілан летить,
весь колектив оркестру на гастролі.

Яскраві враження, божественний концерт,
приємна втома, квіти екзотичні,
готельний ресторан, дівчата на десерт -
і запахи фантазій еротичних.

За столиком напроти жіночка хмільна
когось йому нагадує, десь бачив.
Хоч мало віриться, та все ж таки - вона,
його чаклунка, божевілля, наче!

Насолодитися, не випити до дна,
Розкішна пава, Зірка промениста,
утіха жадібна, мольфарка чарівна,
заволоділа серцем піаніста.

Він підійшов до неї, поруч мовчки сів,
колишня засміялася блаженно.
"Ти звідки взявся?" - Їй не вистачало слів,
казала: " Не дивися так на мене.

А хочеш, милий, сум у пісню переллю,
по старій дружбі, майже, що задаром?"
Й вони пішли удвох без каяття жалю
у номер. Зранку зникла, мов примара.

Прокинувся і тільки ліжко обнімав,
розвіялися мрії кольорові.
Зайшовсь нервовим сміхом, Зіроньки нема
ні грошей, ні мобілки, ні любові.

V
Чомусь не спалося Вікторії в цю ніч,
безсоння малювало штучні квіти
на вистуженій шибі. Сонми протиріч
мурахами в думках. Як далі жити?

Вона раніше не кохала, в той же час,
були зв'язки до нього не тривалі.
То кидала вона, а то її. Щораз
не з'єднувався пазл, не співпадали.

А зараз все по-іншому, цвіла весна
бузком в хурделицю, мороз і зливу.
Нарешті все чудово, райдужно, вона -
закохана, окрилена, щаслива.

Він скоро прилетить, дізнається, що в них,
(згадавши усміхнулася таємно,)
дитятко з'явиться у мріях осяйних
заснула світанкова і смиренна.

Маестро відчинив замок своїм ключем,
пройшов у спальню не збудивши Віку.
Дивився на красуню сплячу, в горлі щем,
не міг собі пробачити до віку.

То ніби вперше її вгледів - запашну,
беззахисну, довірливу, наївну.
На прірву проміняв - заквітчану весну,
на злу чаклунку - милу королівну.

Пройшло чимало, як не зводячи очей
вростав у неї розтривожив рани.
Збентежений, мана, зурочення, ачей,
як міг їй зрадити? Фортепіано

відкрив...заграв...ледь чути рондо перелив.
Та музика пливла за течією
його страждань. Бельканто душу золотив
мінорною жалобою тією.

VІ
Вікторія прокинулась, маестро грав
проникливе піано - віртуозно.
В перлинній ніжності у яснині заграв
звучало дивовижне аріозо.

Навшпиньках підійшла, торкнулася ланіт,
вмить обірвавши музики намисто.
Розверзлася земля і провалився світ,
коли про зраду розповів дочиста.

Не виправдати гріх, вернутися назад,
не виплакати океани болю.
Весна перетворилася на снігопад.

- Вікторіє, даруй! Тебе неволю.

Гарячі почуття розтоплять криги сніг.
і проростуть ромашками освідчень.

- Маестро, як ти міг? Коханий, як ти міг
перетворити рай на мерзлий січень?

- Сам вирішив зізнатися, щоб поміж слів
відлунням не звучали фальші ноти.

- Чому ж свічею плавитись не захотів
у бірюзовім погляді напроти?

- Не втримає минуле у тенетах нас,
моя шляхетна білокрила пташко.

- Солодким трунком напувала повсякчас.
Жагу спокуси втамувати важко.

- Я посаджу вишневий сад твоїх надій
в якому соловей заб'ється в скерцо!

- Пробач, казкам не вірю, фантастичний мій,
не легко скалку вийняти із серця!

Зібрала речі мовчки і пішла в сльозах.
В останню мить благав не покидати.
Гримів трагічний реквієм - кохання крах,
її рапсодії любові - страта!

VІІ
Минали місяці згорьованих пісень,
і вітер полоскав дощі туманні.
Маестро, виснажений горем, кожен день
марш Мендельсона грав своїй коханій.

Ноктюрни, месси, увертюрні колажі,
пастельні, оксамитові рулади.
Міг збожеволіти, якби в його душі
не вистачало місця для відради.

Цвіла магнолія, та він не помічав,
виходив на балкон періодично,
аби угледіти її прекрасний стан
і світлий образ милого обличчя.

Та, якось кішечку побачив на краю
карнизу і перехиливсь повільно.
"Не кидайся, молю, тебе люблю... Люблю!
Вікторія кричала,
- Божевільний!

Я бачила чимало у своїм житті
від аз і буки, радощів і муки.
Бувало з Господом висіла на хресті
і воскресала у сльозах розпуки.

Але не знала, що таке любов свята -
жертовний камінь вгору не котила,
лиш тій лелеці білій сниться, висота,
в якої перебиті щастя крила.

Не пробачають горді зради і блакить
не проміняють на вуста солоні,
та поліфонія рахманна ще струмить
і б'ється щемно немовлям у лоні!

О, скільки, доле, болю, музики в мені
любові, материнської молитви.
Заграй, маестро, на обірваній струні
бо краще вмерти, ніж без тебе жити!

Один до одного летіли, мов птахи,
хай хто завгодно милосердя судить.
Любов долала на своїм шляху гріхи,
народжувала із кохання - чудо!