За Борисом ПАСТЕРНАКОМ

Слізьми розбавити чорнило,
Писати люто і навзрид
Про те, що геть усе розмило
Й весною чорною горить!

Коня! Шість гривень візникові –
Проз благовіст, проз клик коліс —
Перенестись, де зливи повінь
Гулкіша від чорнильних сліз.

Де тисячі граків чорнющих,
За вугільну чорніші чернь,
В калюжі упадуть, як груші,
Як сум сухий на дно очей.

Проталини усе чорніші,
І вітер – криками згори,
І що раптовіше – то ліпше
Рядки складаються навзрид.

1928

Забудь!
Я забуваю сотні літ.
Забудь!
Я це кохання забуваю –
Безмежне, безбереге і безкрає –
Забудь!
І не дихни теплом на лід –
Тонесенький – по ньому не пройти,
Крихкий – його так легко розламати…
Забудь!
Бо в цьому світі тільки ти
Один,
Кого не хочу забувати…

Будеш, Несторе, літописцем?
Що опишеш – сумну столицю,
Чорні села, міста розбиті?
Біди бідних? Свавілля ситих?

Стільки горя – і ще замало? –
Грім за громом… а гради, шквали,
А північні вітри морозні!..
Материнські невтішні сльози...

Посмутніли домівки наші,
Бо пішли на війну найкращі,
Як же хочеться їм – напишеш –
Голос неба почути в тиші!

Пригорнути дитя до серця
І забути смертельні герці,
І засипати всі окопи,
І почати новий рукопис.

Нагадаєш: сліпі прозріли
І погнали лихого звіра,
І жили на землі, як люди…
Напиши! І нехай так буде!
2014

Здригнувся мій самотній берег,
А хвиля б’є!
О ця любов терпка, як терен –
Яка вже є.

Дві тіні – пара і не пара,
Печалі дві…
І сіє небо сум захмарний,
Старий, як світ.

Що ж, так було і є, і буде –
До болю трем…
Такі ми різні-різні люди,
А поряд йдем.

У серці вгадую на подив
Ім’я твоє –
О ця любов невідворотна –
Яка вже є…
2014

Ти бачиш: вчора було нестерпно,
А нині важче.
Скажи: чи жити, чи легше вмерти?
Умру, як скажеш.
Усіх на світі, Великий Боже,
Тобі судити.
Суди, як хочеш,
Та я не можу
На смерть дивитись…
2014

Найдовші
Літні дні
Найдовші дні без тебе
І що мені без тебе
Найдовші літні дні

Тобі не потрібна свобода моя
тому що
ти більший
невільник
ніж я

Ти й на Суді Страшному відречешся,
Як відрікався на землі не раз,
Лише за те, що я тобі не перша
І, може, навіть не з твого ребра.

Але ж була, була тобі душею!
Зріднив нас біль, і сум, і щастя шал,
Назвав і називав мене своєю,
Бо хто на світі ближчий, ніж душа?

… Прощаєшся з минулим гідно, з честю:
Ми перед Богом і людьми чужі…
Ти й на Суді Страшному відречешся,
Та чи врятуєш душу – без душі?..

Воно, можливо,
Неважливо,
Та серце радісно тремтить,
Коли поважне «Ви»,
На диво,
Міняється на рідне «Ти»…

2012

Серце підказує:
Все це тобі –
Вибухнув квіт –
Не злякався морозів
І освітив твої ночі і дні…
Серце підказує.
Стримує розум.

2012

А весна починається снігом –
Березнево сліпучо-сліпим…
Ще по ньому ніхто не проїхав
І нічого ніхто не зліпив.
Він сьогодні розтане під вечір,
Але зараз, у цей сніговій,
Я люблю снігові твої плечі
І обійми твої снігові...

І як я, Боже, це пережила?...

Ти дав людині силу й вільну волю
Та, видно, не відміряв міри болю,
Гострішого від гострого ножа,
Такого, що безжально серце жалить…

Одне питаю, Господи, Тебе:
Як пережити в самоті тепер
Все те, що не одна переживала?

2012

Навчилась ворогів любити,
Змирилась – вперше у житті –
Як ти хотів, програла битву,
Простила всім, як ти хотів.

Трава росте на полі бою
І мирно так цвіте ромен,
І знову день і ніч з тобою
Ті, що ненавидять мене.

2011

Руйнуєш світ, руйнуєш цілий світ!
Затулю вуха і заплющу очі –
Не хочу чути, бачити не хочу,
Як плаче-облітає білий цвіт –
Руїна – світ...
Ніколи не повернуся туди,
Зруйнованого світу королева,
Ще не такі ламалися дерева,
Ще не такі стиралися сліди…
Ідеш – іди.

Моя душа
із ночі
вийшла
А дня нема

серп. 2011

Нас єднає тепер тільки голос
І далекий притишений сміх…
Ти своїх не забула нікого,
Посилаєш вітання усім.

І турбуєшся, як твої діти?
(Голос лагідний в тебе, як шовк),
І питаєш, а як там сусіди –
Хто женився, хто заміж пішов?..

Ми зриваємо з мамою вишні,
А рясні! Не зібрати за день…
Повертайся додому, сестричко,
Рідна хата чекає тебе.

2011

У зачарованому колі
Себе, нестерпних, терпимо,
І на свободі – у неволі,
І не скрипить старе ярмо.

А вже пора і заскрипіти,
Мовчати далі – ну ніяк!
Вже казна звідки віє вітер
На донкіхотівський вітряк.

2011

Кажеш, сину,
Журитись негоже…
Що чекає тебе у путі?
Друзів щирих і вірних дай, Боже,
Не дай, Господи, зрадника тінь.

А як ворог,
То рівний і гідний –
Добра сила долатиме зло –
Посилаю тобі на мобільний
Дев’яностий псалом.

2011

Коли все починається знову –
Від світанку, від росяних трав,
Від розкрилених білих півоній,
Що ніхто ні для кого не рвав,
Від криниці глибокого ока
Та старого як світ журавля,
Всюдисущої дикої моркви
І стежини, що зникне в полях,
Йду у вранішній простір на прощу,
Прохолодою дихає Буг…
Добре знаю, та знати не хочу,
Що про мене ти вчора забув.
2011

Прости, Милий Боже,
Сю душу живу,
Що Ти дав.

Прости, Милосердний,
І серце живе,
Що Ти дав.

Прости, Вседержителю,
Слово живе,
Що Ти дав.

Прости мені, Боже,
Або забери,
Що Ти дав.

2011

Я у твоєму небі гасну,
Як день, що вже своє відбув.

На овиді лілові пасма
Ховають сонячну журбу.

Безмежне щастя – не надовго?..
А я летіла навпрошки –
Любила не свої дороги,
Топтала не свої стежки.

Любила твій вечірній берег,
Хоч кам’янистий та крутий,
А він стелив під ноги терен
І не давав угору йти.

Любила світ довкола тебе
До цих сумних-сумних часів…

Лиш небо зостається небом,
Якого вистачить усім!
31. 05. 2011

Крило підставить
Добрий білий ангел,
Підхопить душу:
Господи спаси…
Такої втоми
Cвіт не знав.
Ми знали.

Я запізнилась, ангеле.
Ти – встиг.

18.01.2111

Твоя ніжність, мов крадена –
Нишком обіймеш –
І страшно...
Нас ніхто не каратиме –
Кара приходить сама:
Замість вирію –
Клітка
Осінній стривоженій пташці,
І нікого,
Крім ночі,
На білому світі нема...

11. 10. 2010

Пам’яті маминої мами

Київ –
Батурин –
Борзна.
Чорна
Як ніч
Борозна.
Сейм
Вічний смуток несе –
Все?..

Ніжин –
Чернігів –
І Львів
Втишить
Невтишений біль...
– Хто Україна твоя?
– Я.

10. 09. 10

Ти хліба всім даси,
Аби наївся
І той,
Хто хліб
у тебе відбирав...

Здивуєш світ цвітінням,
Квітко пізня!
Хто жив у пеклі,
Заслужив на рай.

2010

Ти повів мене в гори,
І гори зробились твоїми,
Ти забрав мою тишу,
Мені –
шум потоку віддав.
Під шатром неозорим
Були ми такими близькими,
Як бувають найближчими
Спрагла земля і вода.

Бігла вниз твоя стежка,
Сміялась твоїми слідами,
А потік за потоком
У темних лісах відшумів.
Як далеко-далеко
Зостався твій сонячний ранок...
Хто назве його злодієм?
Він же віддав
все, що міг.

липень 2010

Місяць зі сходу ще
Мріяв про зіроньку,
Що найясніше сія,
Козак ізмолоду
Думав про миленьку:
Де ж ти, найкраща моя?

Місяць ізвечора
Виглядав зіроньку:
Зійди на небо, зійди.
Просив козаченько,
Просив дівчиноньку:
Прийди до мене, прийди.

Світи, світи мені,
Та ясен місяцю,
То я для тебе зійду.
Поклич, поклич мене,
Ти мій милесенький,
То я до тебе прийду.

2010

Згаснуть усі наші біди і радощі,
Наче зірки, що із неба летять…
Є тільки мить між минулим і завтрашнім,
Саме її називають життям.

Може, когось хвилі спокою радують,
Дихають ним піраміди в пісках,
А для зірок, що зірвались і падають,
Є тільки мить, що освітлює шлях.

Може, і ми розминемось століттями,
Мить осяйна десь у далеч летить…
Що бережем і що тратим у світі ми –
Це тільки мить, це одна тільки мить.

Згаснуть усі наші біди і радощі,
Все промине – і нема вороття…
Є тільки мить між минулим і завтрашнім,
Саме її називають життям.

Цьому світу не дуже щастить,
Хоч ні пеклом не був, ані раєм,
Ним колись володів тільки ти,
А тепер тут нікого немає.

Рідко птиця яка долетить,
Рідко звір який знайде дорогу...
В цьому світі міг бути лиш ти,
В цьому світі не буде нікого.

19.04. 2010

ти все мені простиш
і я тобі прощу
під усміх золотий
весняного дощу

і буде тільки наш
цей усміх золотий

і що нам
сірий час
осінньої сльоти

2010

Не я одна
У снах молюсь:
– Не можу жити
Без любові…
І хтось признається комусь,
Що це було колись у Львові:
Летів за вітром
Цвіт і дим,
Чамрів і чах бузок пропащо,
І вперше був
Не кам’яним
Той лев,
Що квіти носить в пащі…

Чоловік, який подає Вам плащ,
Пильно-пильно погляне в очі.
Але що він сказати хоче? –
Чоловік, який подає Вам плащ.

Чоловік, який стереже Ваш плащ,
Буде поряд, але не близько,
Він підтримає товариство,
Чоловік, який принесе Вам плащ,

Ви у нього одна, одна ж...
І здається, усім це видно,
Але він віддалік посидить
Чоловік, який піднесе Вам плащ.

Чоловік, який не аж так, не аж...
Ви про нього не думали, ні! Ніколи...
Він не просто – навпроти, по той бік столу,
Він чекає, коли Вам подати плащ.

– Ваш?.... Плащ....

– І де ж ти сьогодні
Так довго ходила?
– Молилася Богу.
Та хліба купила.
Шукала людину
Посеред людей.
Чому я тебе
Не зустріла ніде?

Ох, як я довго спала...
Леся Українка

Козаче соколю,
Візьми мене із собою...
(З народної пісні)

Не пробуджуйте жінку зимою,
Коли світ у полоні снігів,
Навіть овид за білою млою...
Не пробуджуйте жінку зимою.

Не пробуджуйте жінку весною,
Хай поспить у квітневому сні...
Як не можете взяти з собою,
Не пробуджуйте жінку весною.

Не пробуджуйте – чуєте? – влітку –
В ніч, ясну від купальських вогнів,
Бо нема ні рятунку, ні ліку
Од вогню,
Що пробуджує жінку.

Не пробуджуйте жінку під осінь,
Коли пристрасті втишаться всі –
Досить муки тієї, ой досить...
Не пробуджуйте жінку під осінь.

03.03. 2010

Сьогодні в мене
День плачу
Осінній день
Сумного серця
Стіна плачу
Вікно плачу
І телефон
Що не озветься
18.10. 2009

Те щастя вже поперек горла,
Те щастя – кров’ю з-під пера…
І не кажіть, що я загорда –
Занадто небезпечна гра.

Те щастя можна тільки вкрасти,
Як яблуко в чужім саду…
Я обіцяла Вам не впасти
І втримаюсь – не упаду.

– Ма!... Мамо! –
Дитина гукне у дворі –
За давньою звичкою досі
Зриваюсь на поклик...
Спиняюся... і...
Як в дзеркалі,
Бачу в чиємусь вікні
Ну майже себе,
Юну зовсім...

За Анною Ахматовою

Стисла руки тонкі під вуаллю.
– Що з тобою? Ти зблідла чогось?
– До сп’яніння терпкою печаллю
Я сама напоїла його.

Як забуду? Він вийшов, хитнувся,
Рот скривився в стражданні німім,
Збігла – навіть перил не торкнулась,
До воріт я добіга за ним.

Задихаючись, крикнула: «Згину,
Як підеш через жарти пусті!»
Посміхнувся спокійно і дивно
І промовив: «На вітрі не стій».

За Анною Ахматовою

Двадцять перше. Вже ніч. Понеділок.
Ледве видно столицю в імлі.
І придумав же хтось від безділля,
Що буває любов на землі.

І отак через лінь чи з недбальства
В це повірили майже усі,
Ждуть побачень, розлуки бояться
І любовні співають пісні.

А на тих – сумовито-безмовних –
Одкровення у тиші зійшло…
Це пізнала і я випадково,
З того часу хворію чи що…

Чий то крок
І чий то шепіт?
Ви куди йдете? —
Нашорошилось у небі
Вухо золоте.

— Ми собі ночами ходим,
Щоб ніхто не знав,
Нас давно за руки водить
Стежечка одна.
Ми — забуті Богом долі,
Світові чужі.
Власне серце не дозволить
Перейти межі
І розстатися несила.
Вічний сум в очах...
Хмарка зорі пригасила.
Півень прокричав.

Станем ранішнім туманом,
Росами спадем.
Не почує і зітхання,
Вухо золоте.

Я – поранений в серце птах,
Що літає у двох світах –
Ти запізно мене почув,
Я до тебе не долечу.
Ти раніше прийти не зміг,
Засипає стежину сніг,
А поранений птах летить,
Де розходяться два світи…

Будяк нікого не колов,
Джмелі йому шукали пари.
Уся трава від нього пахла
За літнім втомленим селом.
Він вікував будячий вік
Не гонористо, не бундючно.
Та снились довго сни колючі
Перетривоженій траві
2000

Мокрі кульбаби
В сірій траві.
Ранок незграбний
Тугу привів.
Те, що минуло,
Вже не мине —
Вибухне нулик
Чорним вогнем.
2007

Анна Ахматова


1935 — 1940

У чужій захищеній господі
Не ховалась від страшних негод, —
А була я із моїм народом,
Де, на лихо, був тоді народ.
1961

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

У страшні роки єжовщини сімнадцять місяців я провела в тюремних чергах. Одного разу там хтось “розпізнав” мене. Тоді жінка з посинілими вустами, що стояла за мною, і, звісно, ніколи не чула мого імені, отямилася від властивого нам усім заціпеніння й спитала мене на вухо (там усі говорили пошепки):
— А це ви можете описати?
І я сказала:
— Можу.
Тоді щось подібне на усмішку ковзнуло по тому, що колись було її обличчям.
1 квітня 1957
Ленінград


ПРИСВЯТА

Горе, від якого гнуться гори,
І ріка велика не тече.
Засуви міцні. Глухі затвори.
Безпросвітні “каторжанські нори”.
Туга і смертельний щем.
До когось ласкавий вітер лине,
Для когось вечірній світ притих,
Ну а ми кожнісіньку хвилину
Чуєм тільки скрип замків обридлий
Та залізні кроки вартових.
Прокидались рано на світанні,
По столичних вулицях брели,
Там стрічались, наче бездиханні,
Сонце нижче, і Нева туманніш,
І надії голос з далини.
Вирок... І одразу сльози хлинуть —
Від усіх віддалена вона,
Мов життя із болем з серця виймуть,
Наче раптом навзнак грубо кинуть,
Але йде... Хитається... Одна...
Де тепер подруги мимовільні
Двох моїх осатанілих літ?
Де виття сибірської завії,
Міражі в пустелі мертво-білій...
Їм я шлю прощальний мій привіт.

ВСТУП

А було це, коли усміхався
Тільки мертвий, спочинкові рад.
Як непотріб якийсь теліпався
Біля тюрем своїх Ленінград.
І коли, божевільні від муки,
Йшли засуджених довгі полки,
І уривчасту пісню розлуки
Паровозні співали гудки,
Зорі смерті стояли, як варта,
І безвинно покарана Русь
Задихалась під чоботом ката
І під шинами чорних марусь.

1
Забирали тебе, як на плаху,
Попрощатись — і то не дали.
Діти плакали в хаті від страху,
Віск зі свічки струмочком поплив.

Краплі поту смертельного витер
І, цілуючи образ, закляк...
Як стрілецькі жінки, буду вити,
Щоб здригнулися мури Кремля.
1935. Осінь. Москва

2
Ллється тихо Дон-ріка.
Місяць входить в дім. А там
Тінь похилена німа —
Більше ні душі нема.
Син в неволі, у тюрмі,
Чоловік в сирій землі.
А за мене уночі
Помоліться, помовчіть.

3
Ні, це не я, то хтось інший страждає,
Я так не змогла б, а все те, що сталось,
Нехай чорні сукна покриють
І хай заберуть ліхтарі...
Ніч.

4
Показати б тобі, насмішниці
І улюблениці усіх,
Царськосельській веселій грішниці,
Як забудеш колись про сміх,
Як трохсота із передачею
Під Хрестами в морозній млі
Ти своєю сльозою гарячою
Новорічний пропалиш лід,
Як тюремна тополя хитається,
І ні звуку, а скільки там безневинних
З життям прощаються.
1938

5
Сімнадцять місяців день-ніч
Не йдеш під рідний дах.
Я кату кидалась до ніг.
Ти син і ти мій жах.
Не розберу: де звір презлий,
А де людина тут?
Кого, за віщо і коли
На страту поведуть.
І тільки пишні квіти, дим,
І дзвін кадильний, і сліди
Туди — в нікуди десь.
Зоря погибельна зійшла,
І показала смертний шлях,
І кличе, і веде.
1939

6
Тижні так летять, синочку,
Не збагну сама, чому.
Як до тебе у тюрму
Заглядали білі ночі.
Як вони із-під небес
Оком стежать яструбиним
І про смерть говорять, сину,
І про твій високий хрест.
1939. Весна

7
ВИРОК
Слово кам’яне на груди впало,
Щось там ще здригнулося живе.
Я до цього довго готувалась —
Світ не поміняється увесь.

Треба нині, хоч би й не хотіла,
Вбити пам’ять, звикнути до втрат,
Треба, щоб душа закам’яніла,
Існувати зможу тільки так.

Але ж сонце празниково світить,
Стільки сяйва у вікні моїм.
Я давно передчувала літо,
Світлий день і спорожнілий дім.
1939. Літо
Фонтанний Дім

8
ДО СМЕРТІ
Ти все одно прийдеш — прийди тепер.
Мені нестерпно важко в цю хвилину.
Я двері відчинила, жду тебе
У темряві таку просту і дивну.
У будь-якій подобі появись.
Влети отруєним снарядом,
Досвідченим бандитом підкрадись
Чи задуши тифозним чадом.
Чи схожою на казочку побудь,
Якої вже наслухалися вдосталь, —
Побачу шапку, зверху голубу,
І сковану холодним страхом постать.
Мені вже все одно. Клубочить Єнісей.
На півночі Полярна зірка сяє.
І синій блиск улюблених очей
Останній жах від мене застилає.
19 серпня 1939
Фонтанний Дім

9
Той безум, що накрив крилом
Душі моєї половину,
Вогненним споює вином
І манить у страшну долину.

Назад вернутись не дає —
Йому належить перемога.
І навіть марення моє
Подібне більше до чужого.

І не дозволить він мені
Нічого із собою взяти.
(Проситиму його, чи ні —
Дарма молити і благати).

Ні очі синові страшні
В закам’янілому стражданні,
Ні те побачення в тюрмі,
Ні ту грозу у день фатальний.

Ні прохолоду милих рук,
Ні шум розгойданого саду,
Ані легкий, ледь чутний звук —
Слова останньої розради.
4 травня 1940

10
РОЗП’ЯТТЯ

“Не ридай Мене,Мати,
во гробі сущу”
І
Хор ангелів прославив ту годину,
Забагряніли небеса вогнем.
Отцю сказав: “Чому Мене покинув?”,
А Матері: “О, не ридай Мене...”

ІІ
Магдалина билась і ридала,
Учень же улюблений збілів.
На скорботну Матір, що мовчала,
Так ніхто поглянути й не смів.

ЕПІЛОГ

І
Дізналася, як опадають лиця,
Виказується позирками страх,
Коли печать страждання впізнається
На посинілих стиснених вустах.
І кучері із чорних та русявих
На срібні перетворюються вмить,
І усмішка чиясь покірно в’яне,
І переляк у голосі тремтить.
Я не одна була у тому пеклі.
За всіх молюся, хто стояв зі мною,
В лютневий холод і в липневу спеку
У чергах під червоною стіною.

ІІ
І бачу, і чую усіх, як одну,
Я вас пам’ятаю, я вас пом’яну.
І ту, що від горя гіркого німа,
І ту, що давно її з нами нема,
І ту, що дивилась на власні сліди
Й казала: “Іду, як додому, сюди!”.
Хотіла б назвати усіх імена,
Але ж відібрали той список у нас,
І тільки слова, що звучали тоді,
Мене віднайдуть і в новішій біді,
Забути не зможу невтішні плачі,
Які не стихали ні вдень, ні вночі.
Коли б затулили мій змучений рот
І раптом притих стомільйонний народ,
Нехай поминають так само мене,
Як час мій настане — життя промине.
А може, задумано буде колись,
Аби мені пам’ятник люди звели,
Я згоду даю на таке торжество.
Єдина умова: не ставте його
Ні там, де я вперше побачила світ,
Де хвиля у море забрала мій слід,
Ні там, де вже тіней сумних не знайду,
Де пень заповітний у царськім саду,
А тут, де зазнала я болю і кривд,
І засув для мене ніхто не відкрив.
Тому що і в смерті блаженній боюсь
Спочити від гуркоту чорних марусь,
Забути, як двері гримлять раз у раз
І страшно, як звір, жінка виє стара.
Як сльози, нехай з нерухомих повік
Стікає струминками талими сніг,
І голуб тюремний щоб голос подав,
І все кораблі відпливали б удаль.
1940,березень
Фонтанний Дім

За Анною Ахматовою

За дім, спустошений ущент,
За безталання знак,
За самоту удвох і ще
За тебе п’ю до дна, –
П’ю за лукавство губ і віч,
За холод поміж нас,
За грубий і жорстокий світ,
За те, що Бог не спас.

Хіба йому дорікнеш —
Щастю за хвильку щастя?
Хіба за ним не підеш —
Хоч мав би і сам пропасти,
Хто знає, коли і де
Зоря спалахне чи згасне?

А щастя рікою пливе —
До берега не пристане,
А щастя летить журавлем —
Високо в небі.
А щастя тільки майне —
Серце затерпне...
2001

День мовчазний
І ніч німа,
І небо
Темне-темне-темне...
Нема удень,
Вночі нема
Мене у тебе,
Тебе у мене.

Ти — звук,
А я — твоя луна,
Навік зостануся луною,
Тому і не з’єднатись нам:
Мені з тобою,
Тобі зі мною.

В сльозі трави,
В очах дерев
Не менше смутку,
Ніж у небі.
Та вже ніхто не відбере
Тебе у мене,
Мене у тебе
2006

Крізь темряву, і сніг, і вітер,
Крізь біль самотності і сум
“Друг друга тяготи носіте...”
Поклич мене — і понесу.

Усе прийму, як нагороду,
З твоєї доброї руки.
З тобою світло і в негоду,
З тобою і тягар легкий.

Душею разом, серцем рівні,
Куди б не йшли — до себе йдем.
Дерева, трави, люди рідні,
І чужини нема ніде,
Бо ти мені один у світі.
“Друг друга тяготи носіте”
2002

Стежини наші розійшлися
І не з’єднати більше їх,
А ти хоч раз мені приснися
В твоїх Карпатах золотих.
Нехай довкола будуть гори
І вільний простір полонин,
Нехай же знає друг і ворог,
Що в мене тільки ти один.

Нехай розлука поміж нами
І щось не склалося в житті,
Я хочу бачити, коханий,
Твої Карпати золоті.

Нехай спаде вечірня тиша,
Поїде небом вічний Віз,
І щось тужливе про опришків
Нам прошепоче темний ліс.
Вершина Всесвіту старого,
Вершина щастя і надій
І я люблю тебе одного,
Хоч ти давно уже не мій.

Нехай розлука поміж нами ...

(пісні понад 10 років, її поклали на музику самодіяльні композитори і виконують аматори)

Вже мене розуміють глухі,
І німі розмовляють зі мною,
Тільки ти, тільки ти, як на гріх,
Залишився за тою стіною,
Що розбити її – не посмій,
Доступити до неї – незмога.
О, єдиний, ти мій і не мій
Перед світом, людьми, перед Богом.

Я до тебе – як птах в небеса,
Я до тебе – як річка до моря.
Знає Небо, і знаєш ти сам,
Скільки щастя приносиш і горя.

Не боюся нічого. Живу
То у пеклі, а то – серед раю.
Ти даруєш мені сон-траву,
І від ніжності я завмираю...
А буває – мовчиш і мовчиш,
А буває – не чуєш, не бачиш...
Мій коханий, то чий же ти, чий?
Знаєш, я ще існую, бо плачу.

Перегірк, низько стелиться дим,
Б’ється вітер весняний до вікон.
Ти один мені, любий, один,
Доки віку мого, доки віку.

2002

Що кохаю тебе –
Шепочу до дерев,
Признаюся тополям і вербам.
Більше смутку, ніж нас.
Я без тебе одна.
Я назвала самотність –
БЕЗ ТЕБЕ.

Що без тебе тужу –
Признаюся дощу,
Признаюся безмежному полю.
Суша прагне води.
Ти без мене один.
Я назвала кохання –
З ТОБОЮ
1998

світиш
засвічуєш
світ осяваєш
сліпиш
засліплюєш
і залишаєш

холодно
ходить
хтось
поза нами
тіні самотні
нас не впізнали

тихо
притишиш
дихання власне
нині не зникнеш
тільки пригаснеш
1997

Нічого не міняється в житті:
Ні люди, ні стежки, ні хмари в небі,
І я – все та ж безмовна, тиха тінь,
Якій не віддалитися від тебе.

Нічого не міняється... Лечу!
А часом так хотілося б спинитись,
Промовити хоч слово. Та мовчу,
Тому що тінь не вміє говорити.

Прости мені, сонечко Боже,
Що я не на тебе дивлюсь.
Очей відірвати не можу
Від того, що вірно люблю.

Прости мені, місяцю ясний,
Що нині не бачу тебе.
Зі мною прощається щастя –
Коханий від мене іде.

Слова наймиліші говорить,
Прийти обіцяє у сни.
Із неба злітатимуть зорі
І буде моя поміж них.

Як Захід заболить мені до Сходу,
Захочу неба аж до тих рівнин,
Де по стерні птахи неквапно ходять
І безневинно пахне ще полин.

Ночами місяць дивиться у вічі
І навіває найтихіша з тиш,
Що Ніжин не розгубить ніжність вічну,
Чернігів захистить від чорноти.

Удосвіта Десна зазолотиться,
Щоб світ забув журу і всякий гнів...
Узяти б цього спокою дещицю,
Як Буг бурхливо вийде з берегів.

На зміну невгамовній львівській зливі
Сяйне веселки край за край села...
Аж перехопить дух політ сміливий,
Коли почуєш сильні два крила.

Вода, повітря, простір – все єдине,
І небо, і земля, і ніч, і день.
Уранці кожен соняшник над тином
За сонцем головою поведе.

І сам до себе усміх усміхнеться,
І хліба смак не зробиться гірким,
Бо дав мені Господь соборне серце,
Що не розкрає ворог на шматки.
2000

Рідна мила земля,
Пограбована, зранена, чорна…
А вона ж золота!
А вона так уміє цвісти…
Шлях з імли ув імлу.
На могилі зсутулений ворон.
І хрести, наче люди,
І люди, неначе хрести.
Непосильний тягар?
Але що нам було не під силу? –
Від війни до війни,
Від руїн до ще більших руїн
Дивом дивним живем,
Онімілі розпростуєм крила,
І коріння пускаємо
Серед руїн
Поміж війн.
2008

Ті автобуси збожеволіли:
То не їдуть, а то роз’їздились,
І чого їм так захотілося
Догодити мені, зажуреній?

Та могли би десь там затриматись
Чи набрати людей повнісінько,
А могли би нас не помітити –
Прошмигнути на повній швидкості.

Я зітхнула б тоді полегшено
І сказала б:
— Ти бачиш сам,
Що немає мені чим їхати.

...Не прощайся. Я ж не прощаюся.

— Залишаєшся?
— Залишаюся!
2002

Комусь зоря світити буде
Із далини в туманній млі...
А ти мені зостанься, любий,
Найкращим цвітом на землі.

Навчусь любити квітку кожну,
У тиші слухати траву
І кожне стебельце тривожне,
Джмелів та бджіл солодкий гул.

Натішуся багатством барвів,
П’янкою свіжістю лугів,
Нехай пливуть турботи марні —
Не пристають до берегів.

І добрий світ добрішим стане,
І зрозумілішим без слів.
Ти тільки будь мені, коханий,
Найкращим цвітом на землі.
2000

Розлука блискавки і грому,
Розрив мелодії і слів.
Не віддавай мене нікому
У цьому небі на землі.

У золотому колі сходу,
У напівколах ночі й дня,
У нерозгаданості кодів,
В найнесподіваніших снах,
У божевільному цвітінні,
У молодій розмові трав,
У літніх барвах і осінніх,
У призимових кольорах...

У світі доброму й лихому
Ми – наче суша і вода.
Не віддавай мене нікому.
Не віддавай.
Не віддавай.
1997

Моє ім’я — від батька.
Я — Оксана.
Моє ім’я гірке мені самій,
Пропахле степовими полинами,
Калиною в далекій Колимі.
Воно летіло за Полярне коло,
Теплом топило вічну мерзлоту.
Мене ще не було, та був мій голос,
Комусь потрібен був.
Тому я тут.
Тому шукаю слову
Рідне слово
І не чекаю ласки від чужих.
Хіба не мій народ серед руйновищ
Зі слова вийшов
І у слові жив?
2007

– Готуй рискаль, ідем на бараболю!
Хоч раз від монітора відірвись –
Коли ти слухав жайворонка в полі,
Коли дивився у небесну вись?

– Куди – рискаль? Давно все посадили…
– То будемо полоти бур’яни!
А пригадай, який там простір, милий,
Яке п’янке повітря – аж дзвенить…

– ...А в полі бараболі заростають...
– Готуй рискаль чи сапку – все одно! –
Струмочок лісовий не проміняю
На традиційні квіти і вино.

У місті серед лісу,
У лісі серед міста
Тихенько сходить місяць –
Спиняється на місці.

В нору сховався шурхіт,
У небі зникла птиця,
І чути, як нечутна
Трава росте під листям.

Дерева сплять у тиші,
І спить в деревах тиша.
Почую, як покличеш,
Почуєш, як покличу.

Забулькав чайник –
Ага! Якраз…
Без кави-чаю
Запам’ятаю
Частунок Ваш
Із колючих фраз.

Каштан сусідський
Розмову чув,
До Ваших вікон
Цвісти боїться.
Тремтливі свічі…
Ніщо не вічне.
Усе сказали?
То я мовчу.

Відставте чайник,
Щоб не свистів!
Ще тільки чаю
Не вистачає
До сліз гірких
І солоних слів…

Повісь у кімнаті її дощовик –
Блакитно-прозорий
У крапельках- зорях.
Сьогодні ви будете
Тільки на "ви",
Несказане –
Хмари за вас договорять.
Вона ненадовго-
Вона побіжить
І сон забере,
І прихопить твій спокій,
І ти не зупиниш її
Ні на мить…
Зостанеться дощ
У кімнаті високій.

Що то
   безмір
       збагнути
   і як то
        без меж
Наслухати нечутне
       почути себе
Розірвати тенета
       відваги нема
Серце
   дивна планета
   що звикла до хмар
Незахищене небо
Забуті зірки
Десь
   у вимір четвертий
   повернеш ніким?
1998

Чи перестану
бути
      для тебе найкращою
Чи перестану
      для тебе бути

Не буде вогнища, бо дощ —
Ну що ж...
Вода потоками тече —
Та й вже.
Диви: з черемхи цвіт опав —
Па-па!
Біжу, бо ще втече трамвай —
Бувай!