Я часто думаю про те,
Як у лікарні безнадії,
Утративши імунітет,
Любов’ю важко захворію.

І не звернусь до лікарів –
Вакцина будь-яка безсила.
Я – інфікована згори,
Бо цю хворобу попросила.

В легенях вітер забринить
І будуть вени моря повні,
Як тільки Лікар Головний
Хворобу випише любовну.

Крила – за гратами,
Роги – за гратами.
Волю захоплено
Homo-піратами.

Тісно і голодно,
Холодно й жарко їм
Концтабори
Нарекли зоопарками.

Зроду не знатимуть
Де вони, хто вони –
Вічні заручники
З рук нагодовані.

Стали вони
Рукотворними блазнями,
Їм присудили
Довічне ув’язнення.

У зоопарк і сама я
Заведена –
Клітка назовні
І клітка всередині.

Братиму з рук,
Чи з долоні даватиму –
Грати між нами –
Та хто з нас за гратами?..

Не розібрати
Чи звірі, чи люди ми
Ними були,
Чи ще тільки-но будемо?..

1 Наївності межа.
Пилок тепла на тілі.
Ніхто не заважав
Іти по лезу хвилі.

Розвітрений дивак
Художник - знаний профі –
Мені намалював
Панянки пінний профіль.

Мов янгол із небес
Вона була красива.
Та я … лише себе
Намалювать просила.

То линула удаль,
То підбігала близько.
Мою струнку печаль
Підсвічували бризки.

Із нею tête-á-tête
Я не була фальшива,
Тому і свій портрет
На березі лишила.

2 Етюди на повітрі –
художництво просте.
Мене ти на палітрі
старанно розітер.
Білилами біліло
обличчя і рука,
А потім все боліло
від кожного мазка.
Умовна і пласка я,
і так несхожа тут.
До тебе не пускає
глухий мольберта кут.
Вже не втікти нікуди
хоч світ не має меж.
По плечі і по груди
ти по малюнку йдеш.
Захоплено радієш
від кожного штриха,
Але моя надія
потроху засиха.
Підмішуєш у фарби
таланти іменні,
А я себе не варта,
стою на полотні.

Вечірній поїзд. В купе задуха
І незнайомець мені за друга.

У свято їхав, а я – із нього.
У різні боки – одна дорога.

Чай несолодкий, і їжа прісна.
Читаю вірші йому допізна.

Ще не встигаю спитати: ”Хто ти?”,
А незнайомець у ніч виходить.

В суспільство крилатого раю
Здається, уже навмання,
Щоночі я знов прилітаю
Примірять рожеве вбрання.

У снах, прополосканих вітром,
У рухах, у бризках води,
Щоб вміти мені рожевіти
Зоря залишає сліди.

Угору то крила, то пальці,
То пальці, то крила убік.
Від цього шаленого танцю
Ще жоден із нас не утік.

На святі любовної драми
Танцюється біль і краса,
Пуховою ніжністю flamma
Зоріють вода й небеса.

І знову я – аборигенка,
Партнер – фантазер і позер.
Фламінго танцюють фломенко
На сценах Великих Озер.

1
Край молитви мовчить
Потривожена тінями готика.
Жовте око свічі
Засльозилося, вколоте гнотиком.

А молитва текла,
Кожна крапля на скалки розбилася.
І душа до тепла,
Наче віск до руки, приліпилася.
2
Дитя... Напівпрозоре личко...
Святої матері анфас...
Голівкою хитала свічка
У такт умовних перифраз.

Незнана теплота долоні
Мого торкалася чола...
Душа моя на тій іконі
Маленьким хлопчиком була.

Май досхочу
насіяв квіту у траву.
Я не топчу
і навіть поглядом не рву.
Але навколо
не знаходиться ніде
Цвіт матіоли –
найрідніший з орхідей.
Спостерігай,
моя печале, з під руки,
Мов batterfly,
очима кольору “братків”.
І повна смутку
тінь моя не обмине,
Ту незабудку,
на ім’я “люби-мене”.

Охоче нахилюся нижче
Заворожити зір і слух,
Де геніальне муравлище –
Мурашок броунівський рух.

Природний скарб мікроісторій:
Роботи, воєн і утіх.
Для них ми – величезні гори,
Молодші набагато їх.

Свого невтомного народу
Хоробрі воїни-сини
Нагадують закон природи –
На старшого – не посягни.

Не зрадь товаришу і краю,
Сумлінно досягай мети …
За нами теж спостерігає
Вселенське Око з висоти.

Фантазія доведена до краю
На східні налаштована пісні,
Іде в танок і по путі скидає
Обов’язків патинки затісні.

Уява скута. Непластичні рухи.
Чи сором заважає, чи літа?
Я пробую, ще поки легкодухо,
Створити перший танець живота.

Вихляє не наложниця для ліжка –
У дзеркалі навпроти – візаві –
Уже не я – дівчисько-босоніжка
Ступає по ковру, мов по траві.

Їй, що належить звабити султана,
Ні сором не завада, ні літа.
Вона – одна із генів-полонянок,
В моєму танці східно пророста.

Уже не треба натиску і сили,
І кругових надійних оборон.
Спокусливо просвічує шифон…
Здавайся переможиці на милість,
Ходи-но, повелитель у полон.

Санаторна тиха келія.
Весна.
Я у білому. Весела і
Одна.

Знов мовчання до обіду
Увімкну.
Навіть радіо повіда
Тишину.

Не крути мене, сумління,
Не боли.
Вже у ванну море синє
Налили.

І мене, як найважливішу
З персон
Забирає разом з віршем
Гіпносон.

А прокинусь, як Офелія,
Сумна.
Санаторна біла келія.
Весна.

Чекаю терпляче візиту
Улюблених подружок-рим
На terra incognita літа
У мій зачарований дім.

Тут царська карета неважко
Побільшує із гарбуза,
Погойдує шалька ромашки
Бджолу на легких терезах.

Тут різних прибульців нізвідки
Пилкова чекає вага.
Летовище кожної квітки
Забрати дарунки блага.

Тут можна і двічі, і тричі
Ступити в ту саму ріку…
Хтось маминим голосом кличе,
Промінням цілує в щоку.

Нашіптує мальві на вушко,
Про світ чудернацьких прояв,
Дюймовочка чи Попелюшка,
Чи казкою зменшена…я.

У колообіг сонце вируша,
Своїм теплом випарює тумани…
В дитинства луках бігає лоша,
Воно колись моїм Пегасом стане.

Ще не існує жодної з принад
Його манити до своєї ватри.
Як стрічку часу повернуть назад,
І зупинитись на якомусь кадрі?

Де ще ніхто нікого не вбива,
Інфаркти не торкають жодне серце,
А на отавах - мудрості трава
І безтурботно мій Пегас пасеться…

Що єднає цей світ чоловічо-жіночий,
Чи поділений він на твоє і моє?..
Непочата вода з четверга проти ночі
Проти нашої волі живою стає.

І лікує вона, і втамовує спрагу.
Ми говоримо з нею на “Ви” і на “ти”.
Як одна зі щедрот незамінного блага
Наших тіл і думок наливає плоди.

Дотягтися до неї і складно і просто,
Як читати й не відать господнє письмо.
З нею входимо в світ на хвилинку у гості,
І з гостей в інший вимір крізь неї йдемо.

Акробатка вода на планетній арені
В колообіг річок і судин вируша…
Унікальність її досі нам незбагненна:
Рідина, пара, лід – триєдина душа.

У захмар’я летить, замерзає і тане,
Омиває глибини і сонячну вись.
Те, що є і було, все вона пам’ятає…
Перш, ніж пити її – помолись, помолись…

Як старенький човник ліжко лікарняне
Уві сні гойдає, у яві гойда …
Чи Харон управно гоїть мою рану,
Чи веслує лікар – сива борода?..

Довго випливає думка із наркозу
Крізь тумани Стікса на лице бліде.
Хтось таки повільно розвидняє розум ,
На чоло долоню спокою кладе.

Стишені розмови пахнуть валідолом…
З усієї сили я шепочу теж:
- Не чекай, Хароне, ти іще не скоро
На поверхню Стікса весла покладеш.



* Харон – старий перевізник душ померлих
через ріки підземного царства.
- перевозець до підземного світу.
Стікс – річка у підземному царстві Аїда.

Безмежні володіння сюзерена*
Я оглядала верхи на киті.
Свій синій голос втратила сирена,
Щоб не змогла я збитися з путі.

Легенько хвилі підкидали чайок,
І знов ловили доторки крила.
Мій китоплав до берега причалив,
Щоб я із нього зістрибнуть могла.

В обіймах сну було волого й жарко.
Немов папір поштовий – небеса.
Щось намагалась видовжена хмарка,
Немов перо гусине, дописать.

*Сюзерен – великий феодал-сеньйор, що був господарем над васалами.

Необережний шурхіт їжака
І вицвілий панич на огорожі...
Небесний дах потроху протіка,
Його ніхто полагодить не може.

Рослинних днів кінчаються свята,
Художній безлад мокрої ожини.
Вже день недобачає полатать
Зі споришу зачовгану стежину.

Урешті я пручатись кину,
Мовчатиму, ні пари з вуст,
Коли життя, немов провину,
На ложе покладе Прокруст.
І, мов покірлива небога,
Довірливо йому віддам
Безболісно відтяти ноги
Моїм набіганим літам.
І леза вигнута крижинка
Розріже почуттів покров,
І пеститиме волю жінки
Наточена у смерть любов.
І стане солодко і гірко,
І так печально, далебі,
О ложа – споконвічна мірка –
Хула тобі, хвала тобі!
Та щось Прокрусту заважає
Розрізати мене навпіл –
Чи здогадка, що я душа є,
А чи її фантомний біль?..

Мій рідний сонях вибитий ущент,
Я – вилущене зерно з насінини.
Хто бив мене – нехай поб’є іще,
Допоки збиті лікті і коліна
І літня кров олією тече,
І пахне свіжо золотавим полем...
Кладе руду голівку на плече
Мій рідний сонях.
І немає болю.

Я із ранку свої
поробила діла –
Застелила хмарки,
журавлів провела.
Нанизала калину.
З легкої руки
Павутинок розплутала
срібні нитки.
Розпрямила травинку.
На краплі води
Залишила свої
непомітні сліди.
Так надворі волого,
аж і думці – вода.
Це тому, що мій дощ
Цілу ніч набридав.

Незакордонної краси
Мій мікросвіт бажав
На кавуновім глобусі
Найменшої з держав.

Хазяйкою і бранкою
Гула в пилку бджола.
Сюди я магеланкою
З дитинства прибула.

Крізь мене квіти зваблені
Ходили навпрошки.
І високо на яблуні
Росли мої роки.

Відкриті очі подивом.
І “Господи, спаси!”
Всі цвіркуни виводили
На різні голоси.

Дістала від праматері
Цей мікрокосм душа.
На літньому екваторі
Найкращої з держав.

Ідемо по принишклому раю,
Оминаємо місячні квіти.
Соловей нас терпляче навчає,
Як цей світ обережно любити.

Щоби килим живий не зім’яти,
Роздивитись квітковії лиця,
Не ступити на шлейф аромату
Матіоли – нічної цариці

На літній час будильник заведу,
Щоб на годину стало літа більше.
Секунда грому, півсекунди –
тиші,
І півгодини – в літньому саду.

Ще на якихось декілька хвилин
Подовжу нам із літом існування.
Година ця у літа – не остання,
Але у мене ти – лише один.

Та все одно, оту єдину мить,
Що взимку не дивився ти на мене,
Не зможу я найвправнішим катреном
До літа й до любові доточить.

Від короля, чи то від принца,
Чи від пажа –
Мені незатишно у скриньці
Листом лежать.

Поштиві звернення вельможі,
Високий стиль.
Але прекрасна дама може
Палить листи.

У скриньки підняте забрало...
Прости її.
У ній всю осінь пролежали
Листи твої.

Не передай комусь мій
"добрий ранок"
І “добрий вечір” мій не говори.
Не схожа я на жодну із панянок,
Яким дарив ти ранки й вечори.

Така вже є. Такою далі буду.
Хоч не одну ти зітреш з підошов,
Та ними не неси у душу бруду,
Коли б з добром до мене не прийшов.

Я навчена природою, як слід
Сховатися у купочці насіння,
Перетворитись у достиглий плід
Й зірватися у пригорщу осінню.
Котитись у легкому кураї,
Не визнавать погонича і збруї...
Мов крапля кровообігу її,
У тілі благодатному пульсую.
Ніколи не виходжу із думок
Її щоденних задумів і планів...
Моя природа, наче мудра пані
Мене навча робити кожен крок.

Я – жертва незворотнього прогресу,
А нерви – як дорожний серпантин.
Вже по мені проїхали колеса
Мільйонів тачок, бричок і машин.

На порівняння посміхаюсь гірко –
Шаманьте, небайдужі лікарі.
Моя одвічно бунтівна підкірка
Ніколи не належала корі.

Чому б з собою в злагоді не бути,
Сховавшись у обіймах самоти?..
Але ідуть і йдуть до мене брути.
І кожен раз питаю: «Брут, і ти?..»

Сивіють каштанів голови
В грайливих люстерках вікон.
Газонів легка неголеність
Так личить міському лику.

Вже кожна рослина комусь жона
Від пахощів і до лона.
Фонтанчик на губи збуджено
Побризка одеколоном.

Гортаю весни журнальчика...
I знову мені здалося –
Занурились вітру пальчики
В вербове моє волосся.

Випадок ні до чого -
В теслі - кумедний дар.
Руки ладнали човен -
Вийшли тіла гітар.

Тихо вони лежали,
Втомлені, горілиць.
В їхніх тілах дрижали
Щебети ранніх птиць.

Потім гітарний човен
В музику плив і слова…
Випадок ні до чого –
Тесля любив співать.

Втрачає кошт сім’я багатолиста:
Калини юні, літні явори…
Монетний двір мойого королівства
Банкрутом стане певної пори.

Мені кредити, надані у маї,
Поволі повертає скнара-час.
Осіння девальвація триває
І знищується золотий запас.

Я вмію на мізерію прожити,
Аби хоч повернулася мені
Листка банкнота, стерта до прожилків,
Де висушені знаки водяні.

Тепла відсоток матиму за вигад,
Життя у борг вартує півціни…
“Заначкою” кладу листок у книгу,
Щоб якось дотягнути до весни.

Не було бажання знятися у фільмі,
Замінити морем все життя земне…
Зовсім то не хвилі, а тіла дельфінів,
Як в кіні, на острів винесли мене.

Об мої долоні хвилі боки стерли,
Не було на човен жодної з дощок.
Від царя морського присилали перли,
Тільки нанизати не було на що.

Він сердито зводив свої пінні брови
І мені з акцентом тихо говорив.
Я тоді не знала ще морської мови,
Діалектів чайок і прононс вітрів.

І не знала тексту зі своєї ролі
Й водяної влади не хотіла мать.
Не бажала бути в острівному колі
І Його Величність зводити з ума.

У царя морського я позбулась трону…
Припливи до мене хоч один дельфін…
Прикладу до вуха мушлю телефонну –
То шепоче море чи говорить Він?..

Клітинка за клітинкою, мікронно
Подовжуються зморшки на чолі.
Печальний лик подобою мадонни,
Пластична операція Землі.

Майстерний рух. А пензель, чи то скальпель,
Відтяти і додати поспішить.
Надіне на потвор прекрасні скальпи,
Чи перекроїть шкіру на душі.

Вже і Земля, мов яблуко печене,
З надією на молоду красу
Довірилась невігласам і вченим,
Що залюбки клонують божу суть.

Краса ніяк не виключає розум,
Та тільки він нікому не кріпак.
І хто довів, що Пані-Під-Наркозом
Захоче виглядати саме так?
……………………………
Єство твоє божественно правічне
Не віддавай на дослід за гроші…
Ти мила і розумна. Істерично
Кроїти своє тіло не спіши.

Голоси у церквах
Порозвішали крила на криласах,
Їхнім душам Господь
Роздавав сорочки гамівні.
Там стояла й моя
(Це насправді було, чи наснилося?)
І просила в піснях:
 Дай одненьку, Отець, і мені.

Підв’яжу нею біль,
Що зламався до самого кореня,
Нею піт промокну
І піду у спокуту й пости.
Та нікому, прошу,
Не показуй мойого спотворення.
Хай пелéно твоє
Від самої себе захистить.

Хай твій праведний код
У наступному слові помножиться.
Я відкрию дорогу,
Мов перший у світі ходок.
I на промінь зорі,
За якою іти мені можеться,
Я пером наступлю
На ранковий червоний рядок.

Я вдячна за усі Твої щедроти,
Мій Боже, за що буде і було,
За те, що Ти завжди сидиш навпроти,
Коли беру до рук Твоє перо.

Я вік боржниця у своєї долі –
Вона – чарівним помахом руки –
В дитинстві щедро роздавала ролі:
Онуки, першокласниці, доньки.
Ніколи не насуплювала брови,
У ніч впускала сіроокі сни,
І першовірші, як першолюбові,
І вічність від весни і до весни.
Майстерно, ніби пензлем ковили,
Літа перемальовують обличчя.
Нечутно підступає час, коли
Онучечкою вже ніхто не кличе.
І роль за роллю на очах зника.
І я вертаюсь майже кожен вечір
У фото, там де я іще дочка,
А мама обійма мене за плечі.

Мій замкнено простір,
Заховано ключ,
А згадка у гості
Прийшла голіруч.
Навшпиньках, роззута,
Весела й легка,
Змогла зазирнути
У шпарку замка.
Під поглядом синім
У рими хмільні
Дозволила тіні
Пройти по стіні.
Дощу домішала
У фарби густі,
Щоб не залишалась
Я на самоті.

Ніхто іще не має на прикметі,
Не знайдені до певної пори,
Ці вірші, як затоплені у Леті
Галери, чайки, шхуни й катери.
Блискучих слів піастри і дукати
Тому лиш пощасливиться знайти,
Хто із глибин наважиться підняти
Своїх думок затоплені флоти.
Я на глибини не дивлюся зверхньо,
Ладнаю човен з вибраних дощок,
Допоки підіймаю на поверхню
Хоча б один-єдиний черепок.

Моя вигадка боса
В Коктебелі була...
Там до осені носять
Загорілі тіла.
Там не ждуть Афродіту
Золоті «бідняки»
І поділене літо
На дохідні шматки.
Я ставала тамтешня
В колообіг розваг,
І возив обережно
На горбу Кара-Даг.
Гальки дивні карати
Потрапляли до рук
І погодився знятись
Волоокий віслюк.
Туї довготелесі
Зупиняли щокрок.
Цілувала я персик
У засмаги пилок.
І від тиску одежі
Вивільняв обережно,
У полон беручи,
Дикий пляж уночі.
.......................
Там, де змінюють пози
Море й хвиля людська,
Моя вигадка й досі
Коктебелем блука.

Плету мереживо автоматично,
В’яжу-розв’язую вузли кармічні.
Плету і плутаюсь в собі безладно
Гачком підхоплюю нить Аріадни.
Душі не гаючи, працюю хватко.
Іду по ниточці, мов акробатка.
Узор придумую вночі і зрання,
І розпускаю знов своє в’язання.

Дзеркальце моє, не показуй виду,
Довге житіє ти іще не відай.
Не пускай за край простору і часу
І не пам’ятай жодної прикраси.
Кутики очей не разтиражовуй.
Відбиття пече – припалило брови...
Покажу усім для проміння тацю –
На люстерці дім сонячного зайця.

На могилах трава забуття.
Вже і нікому помолиться,
Бо давно перезріле дитя
Забуває себе по столицях.
Ні на кому ні гріх,ні вина...
Охоронниця в них є святая...
На могили синичка одна
Помолитися прилітає.

Де тиша голуба
настояного ставу
Тільця лілей розклав
Всевишній навзнаки.
Занурила верба
у глиб легкі рукава –
Збирать зірки із дна
чи полоскать хмарки

Запросини як годиться...
Зелені мої батьки –
Малина і полуниці –
Годують мене з руки.
З налитих теплом по вінця
Маленьких яскравих тіл
Солодка стікає крівця
У серце і у поділ.
На пальцях її потьоки...
І смачно, і залюбки
Злипаються літнім соком
Слова мої у рядки.
Із фактором-резус – згода,
Ти, серце, і стук притиш.
Спасибі тобі, Природо,
За донорство і... за вірш.

Приймачиком володію,
Що хвилю небесну ловить –
Од відчаю до надії,
Від ненависті до любові.
Вмонтовано мені в груди
Живий геніальний пристрій.
Служити ще довго буде –
Гарантія років триста.
Дай сили, маленьке серце,
В собі не відчути втоми.
Не треба твоїй поетці
Неякісного прийому.

Моим стихам,
как драгоценным винам,
Настанет свой черед.
Марина Цветаева
1
Не втратила букет вина
Терплячіша з дружин,
Роками закоркована,
Немов у пляшці Джин.
Відбиток винного рядка –
У тисячах дзеркал.
Як брати (аж тремтить рука)
За талію бокал?
Неначе Ви дали мені
У келисі рубін,
Настояний на імені
Дорогоцінних вин.
Все випите до мізера,
До невпізнання рис...
Бокалом пальця врізала,
Аж на душі – поріз.
2
Чи то брага, чи то моря піна?..
Сургучева зламана печать.
Відкоркую амфору Марини,
Кажуть – п’яній море – по коліна,
Тільки б на колінах не стоять.
У бокалі і у мові – красно.
Я смакую виброджений вірш,
Де рядок з’являється невчасно
Тільки зараз і ніколи більш.
Тут ніхто не відає загрози
І зі мною, мабуть, заодно
П’є і п’є ( і не втрачає розум)
Влежане Маринине вино.
Почуття наповнюю по вінця
Смаком грона, сонця і трави...
Від свого до Вашого мізинця
Я така ж гурманка, як і Ви.
3
Заховатися від чужих очей,
В кров підмішувать молоде вино –
У червоному – буде гаряче,
А у білому – дуже холодно.
Серцем живлений кров’яний лафіт*,
Ваша Шедросте, наливайте ще.
Розсургучила, і на тому квит,
Книгосховище – виносховище.
У душі моїй і за межами
З ними – рима я, з ними – пані я...
Незалежні і незалежані –
Вина віршів – моя компанія!
* сорт червоного виноградного вина

Рань вереснева. Яблук щічки свіжі.
Забутий сад край неба і села.
Росте на кронах молодильна їжа,
Щоб я в собі здитиніти могла.
Собі я дозволяю самочинство
І залишаю крихітні сліди.
Я не впадаю – падаю в дитинство,
Бо кроками земними не дійти.
Ношу дитяче вранішнє одіння,
Уявою пошите нашвидку...
Не подолати яблучне тяжіння,
Коли зоря цілує у шоку.

Тепер, коли Ви так неблизько
(Щоб не забулися бува),
Перекладіть на італійську
Мої промовчані слова.
Зробіть улюбленого чаю,
Пишіть на клаптику жалю.
Я досі Вам не пробачаю,
Що Вашу мову так люблю.
Холодний напій в порцеляні
Долонька блюдця ще трима...
Зізнайтесь, пане italiano,
Чи легко володіть двома?
Де замість місяця є luna,
А на amore – життя і мить...
Прошу, на італійські струни
Мою любов перекладіть.

Прямо у груди постукає грім –
Зустріч так близько.
Викличу дощ і побігаю з ним,
Наче дівчисько.
Легко зроблюсь незнайома собі –
Юна бігунка.
Та не втекти від вологих обій-
Мів...
І – поцілунків.
Пестощі краплям не забороню –
Дуже хотіла
На акварелі накрапати ню –
Вигини тіла.
І розчинити слова молоді –
Наче любисток,
І сполоснути в небесній воді
Душу Пречисту.

Я прокидаюсь від вібрацій
Космічних рим.
Мене лишає рано-вранці
Сон-анонім.
Йому зійти за панібрата
Я не боюсь,
Бо вени звикли відчувати
Вселенський пульс.
Забуду, як душа летіла
В сліпучий блиск,
Щоб знову дарувати тілу
Небесний тиск.
На Ґанок вийду у сорочці
Ще теплих крил,
Прокліпаю в небеснім оці
Зірковий пил.
Фантазія-майстриня тонко
Рядків натче
Із райдужної оболонки
Моїх очей.
У колір дня моя дорога
Вже вируша,
Де тихий шепіт діалогу
Душа – душа.