Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Тата Рівна
Про себе крилато не можу - бо крила обрубано зранку.
Я просто пегас стриножений, припнутий під ганком...




Художня проза
  1. Даринка
    Одного разу Даринка втопилась у копанці.
    Це був звичайний день, початок весни, заледве скресла крига, а трава ще не наросла й нага земля ненадовго набула тих справжніх вигинів, яких набуває кожне тіло, скинувши плаття. Коротка березнева мить цілковитої відвертості й оголеності – з її покинутими пляшками, лахміттям літніх опудал, поламаним гілляччям дерев, всохлими кущаками й купками залишків життєдіяльності безпритульних псів. Жовта торішня трава лише трохи маскувала нутро села, більше підкреслюючи, аніж ховаючи.
    Копанки за селом розлилися озерцями, немов витеклі очі сліпої чорної баби колихалися брижі на воді. У гарний сонячний полудень копанки розблискувалися веселками, ніби гралися яка перша, яка краща. Залишки пального, розлитого іскристою плівкою по талій воді, втім деколи бували прекрасними – уміє ж ховатись під личиною краси та мани усе чорне й непривабливе, брехливе. Зрештою, хто вірив би омані, коли вона була би старою гнилозубою бабою, як оце березневе поліське поле?
    Діти не гралися на копанках, бо там із ними грала у хованки смерть. Так казали мами. Там жив бабай, старий Йосько і сам Дикий Нікор – дух болота. Баби розповідали, що той дідо худий та сивий із косами нижче колін, бородою до землі ходив один усіма болотами Полісся й бряжчав іржавими веригами. Він мав світлий лик, схожий на лик старого Янгола й, стрінувши зрідка якого грибника чи мисливця, збирача ягід або хіпстера з фотоапаратом й наплічником, який заблукав ненароком, зачіпав бідаку боготребною бесідою про піст і спасіння в молитві, про людські чесноти й правдиві цінності, але ім’я Бога не проказував при тому. Вабив оповідками про свій затишний скит, тиху дерев’яну хижку на оазі серед болота, де можна помолитися й відпочити тілом та душею. Побіде́нник, заворожений видивом тихого місця поза мирськими клопотами, йшов за дідом дикими стежечками, петляючи мов заєць, пнувся з усіх сил, продираючись через непролазні хащі аж поки досягав дивного зеленого острівця, що мов гойдався у мареві сизого туману, оточений грайливим бистрим потічком. На острівці крізь віти столітніх дерев проглядала ошатна дерев’яна господка – прикликала мальованими віконницями. Але тільки нога сердеги торкалася острівця, враз мара спадала, чорна гнила руїна якоїсь столітньої мисливської хижки стирчала здоровезним капелюхом між прадавніх папоротей й сіруватого моху, а замість чемного старого, поставав хижий велетень із землистого кольору обличчям, що дико реготів і регіт його, вивернутий із самих нутрощів лісу, луною розходився на десятки кілометрів навколо мертвих булькаючих боліт.
    Безталанник метався із боку в бік, намагаючись сховатись чи утекти, але навколо було саме непрохідне болото.
    Про такого казали потім у селі – пішов за Диким Нікором та й згиб.
    А Йосько забирав лише дітей. Вибирав найнеслухняніших, тих, що порушивши материн завіт, йшли до копанки, виринав звідтам й хапав за ногу найближче до себе дитинча. Йоська достеменно ніхто не бачив, однак казали старі, що Йосько мав короткі їжакуваті вуса й кульгав на ногу. І завжди являвся у одному й тому ж болотяно-зеленому каптані з цупкого сукна. Казали, що дітей він їсть. Або топить і тоді їсть. Тому Йосько мав гострі гнилуваті зуби й перед його зненацькою появою йшов з глибин копанки препаскудний сморід. Знаючи це, можна було встигнути й утекти, казали декотрі хвалькуваті підлітки та окремі старі діди.
    Але Даринка була слухняною й ніколи не порушувала материних заборон. І взагалі, відмінниця у школі, талановита обдарована чистим тоненьким голоском Даринка, була найтихішою дівчинкою на кутку. Завжди чемна та стримана, тихенька Даруся не раз ікалася збитошним однокласникам, коли їх матері випоминали Даринчині чесноти, шпиняючи своїх пакосників ущипливими словами. Як хто й миш не образить, то про такого казали, що він як Йосипова Даринка.
    Коли її знайшли у копанці, Даринка плавала догори жовтим личком, розкинувши руки і була схожа більше на восковий хрестик у яскравій одежині, аніж на дівчинку. На застиглому Даринчиному обличчі назавжди закарбувалася тиха посмішка, коли самі лише кутики вуст виказують більше як усі слова на світі. Її оченята були розкритими, без тіні жаху – просто два маленькі неба, прозорі й вибляклі від води й вітру. Тому усі відразу вирішили, що то не Йосько. Йосько її би з’їв. А Даринка була цілою. Як ягідка. Лише її сік висох й вивітрився на чотири сторони, натомість ядучий газ, заповнивши кожну її клітинку, виштовхнув кульку Даринки із води. Це сталося на світанку – вона вигулькнула. А Михась онімів у ту саму хвилину.

    Михасеві було дванадцять років одинадцять місяців і двадцять вісім днів. Михась готувався до свого тринадцятиріччя, що за два дні. Але ота дурнувата ініціація не давала йому життя. Непросто переночувати біля копанки, проте інакше старші хлопці не визнали би його за свого й далі ганяли б від себе як малого причепу, довіряючи лише завернути корів зі шкоди чи принести пиво із магазину, але тримаючи зачиненими для Михася двері справжніх чоловічих справ й секретів. Тому довелося розтрусити материні сховки, видобути собі півлітру, хильнути для сміливості грамів зо п’ятдесят міцного калганового самогону, лишивши решту на потім й іти на місце внутрішньої битви – до копанки. Там він сидів й трусився сам один з опівночі (така умова дурнуватого ритуалу, за яким мусів сидіти сам, а хлопці мали перевіряти по черзі за жеребом так, щоб Михась не помітив їх). Раптом почув носом той самий тяжкий сморід. Не встиг схопитися із місця, аж гульк – Йосько! І руки до Михася – ать! Зуби зблиснули як леза. Лише мить! - І затяг би у пащу. Секунда! – й Михасько біг щосили, перестрибуючи засохлі кущаки й поламане віття дерев. Біг просто чужими городами. Стрибав через пеньки, через старий похилений штахетник. Бив у шибку, вломився до хати й зомлів. Опритомнів на колінах у переляканої матері, силувався щось сказати, прокричати про Йоська, його страшні очі, беручкі лапи, гострі зуби, але замість звуків із горла бився хрип. Михасько мусив вимовити хоч слово, показував руками на ту сторону, де копанка, дер горлянку що було сил. Але ні звука звідти так й не вилетіло. Батько взяв карабіна й пішов у тому напрямку, куди вказав Михась. А що перша велика копанка була за три хати в ногах останнього городу, то Михасевий тато швидко побачив страшну знахідку посеред каламутної води.
    Так закінчилися триденні пошуки Даринки у селі. Приїхала міліція, медики на швидкій і Даринчина баба із сусіднього села. Чужі – стояли мовчки, щось собі записували, фотографували – фіксували інцидент. Рідні – кричали і ридали над кулькою Даринки.
    Однак ні ті, ні інші не мали сили щось зробити до толку, змінити хід подій. За тим, Даринку виволокли баграми й забрали на розтин. А її маму Марійку, кажуть, забрали до психлікарні. Правда то чи брешуть, але Даринка була пізньою одиначкою і мама її пестила як мізинчика. Той березневий вогкий день вважали днем Даринчиної смерті.
    Михась так і не позбувся німоти, хоч мати й баба возили його по всіх докторах, до баби Петри у Боложівку, яка викачувала яйцями, до якогось тихого діда за болото, що лікував травами – нічого ніхто не вдіяв. Михасем заволоділа тиша.
    Даринчина баба, та, що із сусіднього села, померла ще до дев’яти днів по Даринці. Поховали її, кажуть, по обряду але нашвидкуруч – не до неї було, чекали результатів розтину, щоб забрати тіло Даринки із моргу, поховати у землю, як годиться. Час йшов уже до сорока днів.
    Даринчин тато, рудий Йосип, ходив чорний, лишившись на одному тижні без дочки та без жінки, а раптом й без тещі, хоч останню він мало шанував за життя й називав пришелепуватою, бо та весь час баяла про Йосипове біблейське ім’я, про те, що воно пасувало би сумирній людині, а не дебелому, рудому Йосипу з його тяжкою вдачею та Терчихиною скупістю. Дорікала йому, що часом піднімав руку на жінку та дочку, тримав їх у добрих ланця́х, у покорі.
    А що важкий норов мав Йосип, то правда. Ще по юні загримів у тюрягу за розбій, півтора року відсидів, а там амністували. Вернувся в село і з того часу жив відлюдьком. Руду бороду відростив як собачий хвіст. Ні з ким не братався, не зустрічався, клинці ні до якої панночки не бив. Одної весни поїхав на заробітки десь, а вернувся уже з Марійкою при надії. Там і Даринка взялася. Жили на кутку собі тихо, не дуже кого до себе напитували. Всяких чинів та офіційних людей рудий Йосип сторонився. Навіть, медиків недолюблював і вчительку Даринчину ганив при кожній нагоді. Чи побоювався їх, чи що таке ніхто й не петрав достеменно.

    З будня приїхали в село якісь у формі. Трьома машинами. Чи міліція, чи військові, чи служба безпеки – достоту ніхто не зрозумів. Приїхали вранці, збудили рудого Йосипа, били його, взяли у кайданки та й забрали по тому.
    Через тиждень Ростислав Федорович, дільничний на їхнє село і ще два сусідніх, по п’яні розказав мужикам, що Даринку не Йосько вбив, а батько задушив-замучив, а тоді кинув у копанку, сам рудий Йосип, власноруч. Підозрюють його, він найперший фігурант у справі.
    Переповів, що Йосип переляканий дуже, зізнався наче. Що не відомо з якого лиха полізла мала у клуню стару, закинуту, яку рушити вже хтіли і там у бочці труп знайшла. Розчленований, у пакетах.
    А зверху одрізана голова татового кума Сашка Чепурика. Теж у пакеті. Прилипла волоссям до поліетилену. Прибігла склякла до матері, все їй виказала. Марійка мала в міліцію йти і подавати на розвід. У хаті пахло криміналом.

    Рудий Йосип та Сашко Чепурик разом копали бурштин за городами. Остання копанка якраз їхніх рук справа. І, брешуть чи ні, а багато нарили. Щось там з добрих п’ять мішків. Казала одна, що Сашко хвалився – камінець знайшли. Та такий! – Жар-камінь! Із собачу голову розміром і прозорий, мов мед. Не одну тисячу взяти мали. Справжніх грошей. Йосип хтів мігрувати десь у Європу і там вже зажити. А Сашко оженитися надумав на таких калимах. А потім Сашко наче до рідні поїхав з гостиною, навідати батьків і дівчину кохану.
    Сашко Чепурик зайда в селі, старатель без роду племені. А сам з-під Чернівців. Та й не прізвище, а прізвисько те Чепурик, бо мав у характері охайність й ніколи між люди брудним не ходив. Жив він по сусідству з Даринчиною домівкою – винаймав по договору із сільським головою закинуту хату покійної баби Домки, що пустувала до нього вже років із п'ятнадцять. Трохи пив. Та й кумами вони з рудим Йосипом насправді не були – так, здружилися чи що, старательствували разом і вже як сусіди, то й гостювали зрідка один в одного й чарку пили, мали спільні таємниці та інтереси й покумалися якось жартома при вечері, більше мабуть наміри свої проголосили, бо Сашко ж нежонатим ще був, дітисьок не мав.
    Кажуть, всі п’ять мішків бурштину знайшли у хаті рудого Йосипа. У шафі та під ліжком. І небагато в слоїках у льосі.
    А жар-камінь ніби то не знайшли. Не було його в протоколі – Йосипове Ельдорадо розтануло як мара. Зник без сліду камінчик, а може то й набрехав Сашко по п’яні. Хто вже його розбере.
    Під райвідділком й так нові машини щокварталу. Хіба один жар-камінь зник у тих кабінетних копанках?

    Останні три тижні Йосипова мати, баба Терчиха, носила до церкви по п’ять гривень щоп’ятниці, щосуботи й щонеділі, вимолюючи на весь голос у Бога доброго дива. А в інші дні у церкві сільській не правилося свято чи не свято – піп приїжджий був, жив сам за 40 кілометрів у райцентрі з жінкою й сімома хлопцями своїми. У церкві Терчиха пащекувала про покійницю сваху й плакала над долею сина. Виказала бабам, що онука не рідна їй – Марійку Йосип уже тяжкою взяв. Погелготіли баби над новиною – та й по тому.

    У четвер з самого ранку бабу Терчиху визвали в район. Там їй, вісімдесятитрьохлітній недолугій Галині Гнатівні Терець, як єдиній родичці, віддали результати розтину й тіло онуки. Ховали Даринку у закритій труні. Все село було на похороні, й німий Михась теж був. Не було лише Даринчиних мами і тата.
    Кулька Даринки дивилася згори як опускають у землю її труну та її заморожене напіврозкладене тіло й думала, мабуть, про те, що шугати у небі краще ніж лежати в землі. Надто весною.
    Звісно, весільного плаття ніхто не одягав на Даринку. Труну Терчиха навіть не відкрила.

    За рік по тому, якраз перед Паскою, вернулася з лікарні Марійка. Товста від медикаментів. Жовта. З блискучими хворими очима. Приходила до сусідки, Михасевої матері Інни, брала у неї рецепти паски й мазурків. Плакала, розказувала, що Йосип у сні душить її. А потім пішла до лісу –
    та й по ній.
    Дикий Нікор, кажуть, реготав аж до самого Великодня щоночі над селом. Тричі хресною ходою мусили обійти, лиш тоді все стихло.


    Коментарі (4)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" 5.5 | Самооцінка -

  2. Васенко
    Васенко йшов так швидко – майже біг. Мокра тротуарна доріжка льопалася багном, яке проступило крізь дірки радянського асфальтованого минулого – щойно скінчився дощ. Власне, останніми роками ходити центром міста у негоду буває приємніше аніж гожої пори, бо центр міста N – давно не центр, а посмітюшний базар, де мертві одомашнені йодом кури смердять прямо на нові китайські шкарпетки усіх кольорів растаманської веселки, а фарба до паркану продається стіл-при-столі із фарбою до волосся. Гамірний люд свариться та пліткує, годує нічийних псів і паскудить політиків й чинуш, які ніяк не забезпечать наведення порядку у місті N. Тут можна вільно тицяти пальці в чужу сметану і потім купити її або зморщивши носа пхикнути: «Фее..» і пройти до іншої сметани. Фрукти саме тут повільно перетворюються у варення, проте на ціну це не впливає, а риба тут вічно жива, немов у риб’ячому раю.
    Центр міста N буває тихим та врівноваженим тільки коли ллє як з відра. Тоді тітушки і дядечки, зчинивши ґвалт як у Содомі в останній день Помпеї біжать хто куди. Товар ховається й пакується у ящики, грузиться на «кравчучки», обв’язується мотузками за старовинними технологіями єгипетських обмотувальників мумій і навтьоки – перед тітушками і дядечками! Завтра буде день – буде і піща! Та сама, що й сьогодні, лише трошки більш антикварна, підсушена.
    А дощ ллє. Сипле дрібним бісером перед носами торгового пролетаріату. Вулиці потроху безлюдніють, омиваються і виструнчуються деревами й будинками, набувають стриманої краси, притаманної інтелігентним дамам середнього віку. Центр міста N уміє розмовляти в такі години шаленої зливи – переповідає історії власної юні, відкриває таємниці – ділиться сокровенним. Мокрі вулиці нагадують стрункі руки спітнілої чорної танцівниці.
    Та Васенку було не до того. Не до чорних танцівниць із їх принадами й не до міста з його тишею й байками. Васенко біг, блискаючи підошвами і дуже хотів добігти.
    Кажуть же у народі - і так багато всякого лиха, а Бог ще жінок наплодив.
    Оля, власне, не такий вже й чорт з рогами, як каже його мама, а цілком пристойна приваблива жінка. Звісно, обом уже давно не шістнадцять, проте й не шістдесят – і кожен має право на другий шанс без зайвих витребеньок. Згадував той листопадовий четвер і красиву повновиду чорнявку, яка так незграбно послизнулася на ранньому першому льоду. Якби не він – то й ноги переламала би, або і ребра. Але ж устиг – підхопив її, розгублену, і таки зумів втримати. І тримав уже більш як пів року у своїх міцних долонях молодшого економіста. Звісно, його мама воліла взяти її сильніше – за самісіньке горло, але Оля чомусь не давалася і весь час прирікалася із мамою і йому допікала дурницями про те, що чоловік його віку не може жити з мамою… Власне, яка різниця? Мама не людина, чи що? І до чого тут його, Васенкова амебність?
    Новий рік святкували у Олиної подруги – Мирослави. Повернулися втомлені, бадьорі й веселі з цирковового новорічного шоу, де струнка бородата жінка пророчила майбутнє, ворожила на долю й недолю бажаючим із гладачів. Звісно, вони з Олею не наважилися спитати, але ж було так цікаво. Тоді після дивної циркової програми, вдома у Мирослави, у колі її родини, о третій ночі уперше осягнув, що все не просто так, а життя проминає швидко. Швидше, ніж вітер! І лишається по тобі, чоловіче, грудка пилу і ефемерна пам'ять, а більш нічого… І діти. Діти продовжують своїх батьків, земля тримається й твоїм корінням також, і взелениться крона твого живого саду дітьми. За першим шлюбом Бог дітей не дав – та і скільки того шлюбу – мама вигнала Люду ще до року їхнього подружнього життя. Вважала її недостойною Петра. А він, Петро Васенко, молодший економіст стояв, похнюпивши голову і гриз себе почуттям провини й цілковитої безпомічності. Ну не битися йому ж з мамою? Вже якось буде. Життя саме розставить усе по місцях.
    І ось, новорічної ночі таки зрозумів, що Оля не просто, а другий шанс. Може й перший.
    Коли попросив у Олі сина, вона не суперечила наче, проте виставила кілька умов. А як було йому з’їхати від мами? На що знімати житло? Хоча Васенко не байдикував ніколи – працював економістом відділу аналізу та контролінгу у фірмі з продажу канцтоварів. Вів сякий-такий план, формував управлінські звіти, аналізував отримані результати. Ну – платили мало. Та що там – копійки. Йому, спеціалісту з вищою освітою та з-понад п’ятнадцятирічним стажем платили менше ніж офіс-менеджеру Ксюші, яка ледве навчилася користуватися факсом і весь час плуталась у двох телефонах, не знаючи кого і куди переключати. А працювала вже понад рік. Але Ксюша приходилася Михайловичу (директору) двоюрідною небогою і тому він прикривав її перед власниками і всіляко вихваляв та проштовхував у кадри чи бухгалтерію – на тепліше крісло.
    А Васенко ніким Михайловичу не приходився і тихо тягнув свою шарабайку. Звісно, можна й кращу роботу пошукати. Але ж тут колектив хороший, та й до дому недалеко. Власне, яка різниця де працювати. Мамі завжди подобалася ця його робота.
    То Олі не йметься – хоче і того, і сього. Але як ото взяти і все змінити? До чого та різкість? Доля людини вирішена ще до народження. Що судилося – того не оминеш. Зайва гарячкуватість ще нікого до добра не довела – тут Васенко цілком погоджувався з мамою.

    Тим часом, життя вносило свої корективи – розгорялася війна. Боротьба поступово запалювала все більше людей, були жертви, був дим і вогонь. Сотні полягли за свободу. Пани чубилися, а українці лягали під колеса їхньої політичної волі й брудних суперечок. Історії воєнного часу з пожовклих сторінок ожили й вистрибнули у будні. Дорожчали продукти і черги за гречкою та сіллю нагадували зміїні хвости 90-х. Оля все частіше плакала, переглядаючи новини чи вертаючи з роботи. І так не балакуча – зараз вона стала майже німою. Чорніла на очах, танула. Доля країни була у руках людей, тільки люди про те не знали. Оля ходила на Майдан, стояла, мерзла, носила чай в термосі та пиріжки. Все рідше Васенко її бачив – мама не пускала його на Майдан. Було холодно, був натовп незнайомців. Навіщо ці ризики? Кому це потрібно? Що може змінити Васенко? З чим виступити проти залізної машини влади та брудної політичної багнюки. Вважав Олю наївною й необережною.
    А поза тим кожен жив своїм життям. Оля винаймала квартиру у знайомої, працювала, вечорами та у вихідні бігала на Майдан допомагати хворим, робити перев’язки, носила їжу й збирала теплі речі по друзях. Васенко ходив на роботу, мама бідкалася перспективою поганої невістки, ще й політично заангажованої. Ніяк не виходило освідчитися Олі. Все щось перешкоджало. Рідко бачилися тепер. У мами ж – серце. Її хвилювати не можна. Тому й не зробив ще досі Олі пропозицію і не покликав жити до себе. Мама була категорично проти, вбачаючи в Олі ліміту і пащекувату задирку. А Оля дійсно приїхала з райцентру, після розлучення з чоловіком-пияком, що гамселив її мов гамана. Дітей не мала. Втекла до міста шукати долі. Чекала принца, а потім уже нікого не чекала, а тоді зустріла його – Васенка, що спіймав її мов пташку, яка силувалася злетіти, відштовхнувшись від листопадового раннього льоду. А він спіймав – рішуче. Хто би міг подумати, що то був таки Васенко.
    Хотіла жити вкупі і мати дітей – як жінка. Але ж характер Петра… пристосуванський, уникаючий Олю лякав. Неначе не дорослий чоловік, а мала дитина, що не здатна прийняти найпростіше рішення була перед нею. Ну як з таким жити? Ще й мама його, з якою Петро мешкав удвох має генеральські амбіції. І Васенко – її єдина армія.
    Так і мешкали – удвох й нарізно. Оля чекала освідчення, рішучих кроків, розуміння та підтримки. Васенко теж щось чекав.
    Єдиний раз кріпко посварилися. Оля спитала чи поможе донести ковдри на Майдан, що зібрала між колег та друзів і мала доправити замерзаючим романтикам плацу. А ковдр – більше двадцяти і важкі – вовняні. Удвох ще можна дотягти, а одній ніяк. Хіба бігати туди-сюди кілька разів. Боротьба наближається до розділового знаку. Петро не пішов. – Спина ж надірвана. Ще у 18 років як підняв колоду задля забавки – так і скляк з тою колодою – ні розігнутися, ні упасти. Довго їздив по санаторіях і зараз мама пильно слідкує щоб нічого не піднімав, ні мішка з картоплею, ні відра зі сміттям. А тут клунок у його зріст. Величенький! Ну і…І не прийдеш отак. Оля ж стоїть по півночі. У вихідні – цілий день. Треба з нею – як інакше. А мама? Вона ж інфаркт отримає, коли його півночі вдома не буде і вихідні десь там. Ні. Очі не бачать – серце не болить. Васенко розумівся добре на політиці, читав про політичні брудні ігри й тому постійно мав із Олею суперечки. Навіщо туди ходити? За кого? Що змінить людина на морозі, коли і так все давно вирішено. Ті замерзаючі постаті – бідацька декорація чужого спектаклю. Врешті, все вирішиться й так – якось воно буде. Можна просто пересидіти. Вдома все ж спокійніше, на роботі поки платять. Переконував не бути дурепою.
    Оля уперто доводила своє. Тисла. Плакала. Казала про патріотизм і жертовність, про правила гри, які буцімто можна змінити. Про амебних чоловіків і багато дечого ще. Кричала, що все не як у людей у них, що Іван носить плахту, а Настя булаву. Тоді й посварилися. Уперше назвав її чортом у спідниці – і пішов. Мама була таки права – не пара йому ця жінка. Преться перед батьком в пекло, а можна й пересидіти тихо. І все буде добре. Життя ввійде в звичне русло.

    Зима відійшла у минуле. Розквітло, зазеленілося місто. Асфальт проріс першою травою. Олю не зустрічав, не бачив її. Казали сусіди, що вона вже й на Майдан не приходила – не до того. Війна. Справжня, не така як у комп’ютерній грі. Та й Майдан розбігся. Лишилося кілька безробітних активістів і до десятка їхніх друзяк. Всі люди занурилися в тривожне чекання – війна підступала з кожним днем ближче й ближче. Новини із фронту видавалися ретроспективою – ворог брав усе більший шмат. Три області окуповані, Крим відірвано, відрізано. Кругом танки, ГРАДи, нікого уже не здивуєш калашем наперевіс, коктейлі Молотова навіть хлоп’ята уміють робити. На в’їздах до великих міст барикади й загони самооборони – охороняють, перевіряють. Хлопці з Майдану давно воюють добровольцями. Таких, що не пішли – немає. Дівчата – у медбригадах. У кожній хаті давно зібрана тривожна валізка. Але, зрештою, канцтовари продавалися непогано, зарплату платили справно і Васенко волів не занурюватися у паралельну реальність. Якось воно буде.

    Олю поглинула робота. Аякже – воєнкомати ожили, завирували – мобілізація, збір коштів для армії. Оля якраз на прийомі сидить. І чаю попити немає часу – казала Мирослава як зустрілися випадково у маршрутці. Записалася добровольцем до медбригади. Чекає, коли візьмуть – хоче в Донецьк, у Слов’янськ, Маріуполь – в найгарячіші точки. Рятувати українців.
    І нащо їй це?
    До нього приходили тричі – з повісткою. Мама відчиняла і відказувала, що нема Васенка Петра Сергійовича, 1972 року народження, освіта вища, офіцер – поїхав на заробітки до Польщі півроку як, і вісточки нема. Не знає де й що. Васенко тим часом сидів зачинений у ванній кімнаті пітний й чекав. Перечікував.
    Оля телефонувала попервах кілька разів – трубку не брав. Вона ж у воєнкоматі працює. Точно знає, що повістку йому носили і що він не на заробітках, а вдома. Точно знає, що повістку він не узяв. Дивно, що в офіс не принесли. Ходив тепер на роботу з острахом, закутками на кілька годин раніше, вертався додому поночі і минав воєнкомат сьомою дорогою. Знав точно – лише помітять – повістки не уникне. Місто не велике – це вам не Київ. Тут кожен пес знає один одного. Звісно, всі розуміли, що Васенко в ніяку Польщу не поїхав, а просто сцикун, амебний тип, як сказала би Оля. І як сказала. Але ж.. війна це не дитячі забавки. Хлопці на фронті ночують часто під відкритим небом, їдять баланду – чув не від одного. Гинуть. Броніків немає, обмундирування ніяке. Голодупа армія і бездарне командування лякало Васенка більше, ніж війна. Для нього війна була далеко. А занапастити можуть уже сьогодні. Куди? Чи вернешся? Він хоч і не служив, а лише відучився на військовій кафедрі, отримавши офіцерське звання, але добре розумів, що сміливці гинуть першими. А Васенко сміливцем ніколи не був – і зараз не прагнув до марної слави чи смерті. Добре – як уб’ють, а коли скалічать? Упасти на мамині плечі Васенку хотілося найменше. А країна переживе і без його допомоги. Країні – не звикати. Хіба один він, Васенко, у неї син, у цієї країни? Є кому воювати й без нього. Так і жив.

    А поза тим все частіше згадував діда Петра на честь якого був названий. Розвідником дід війну пройшов – першим кидали його у тил ворога. Мав медаль «за Отвагу» й орден «Червоної зірки». Неабиякі здобутки – не одне врятоване життя, не однин загублений ворог. Дід до останньої години пив чарку «за мирне небо» 9 Травня і мало розповідав про війну. Казав лише, що чоловік пізнається у бою і той, хто виніс тебе на спині – то брат. А діда виніс товариш його – москалик Сидір з-під Костроми. Десь і його онуки зараз воюють на Україні, певно.
    І коли малим Петрик бавився у войнушку дід завжди сварився, що то не гра, то не дитяча забавка. Повторював, що нема дорожчого за свободу, за мирне життя онуків.
    Знав би дід Петро що робиться нині – повстав би з могили.

    А якось минулого четверга зустрів Олю. Не те, що зустрів – побачив при вході у підземний перехід. Стояла сумна, втомлена і трохи схудла – чекала на когось, тривожно озиралася раз по разу – нерви, як видно, мала напружені. Оля займалася волонтерством поза роботою – збирала військовим допомогу. Очі червоні (невиспані чи від сліз), прим’ятий плащик, коси нашвидкуруч зібгані у гульку. Довго милувався – серце тріпотіло. Невимовно красива! Рідна Оля.
    Ввечері, коли мама вже заснула, все ж не наважився зателефонувати – написав коротке смс: «Виходь за мене! Зараз або ніколи!».
    Злякався своєї сміливості. Уперше в житті таке – звідки й взялося?
    І чекав на відповідь. Довго. Нервово. Пив чай. Смажив яєчню. Дивився новини. Пив чай. Доїдав схололу яєшню. Дивився новини. Блудив інтернетом. Врешті, зморений, відключився. А вранці стрепенувся від пронизливого пискання телефону: «Я згодна. Приходь. Зараз або ніколи…».

    Васенко йшов так швидко – майже біг. Мокра тротуарна доріжка льопалася багном, яке проступило крізь дірки радянського асфальтованого минулого – щойно скінчився дощ. Мокрі вулиці нагадують стрункі руки спітнілої чорної танцівниці.
    Та Васенку було не до того. Не до чорних танцівниць із їх принадами і не до міста з його тишею й байками. Васенко летів, блискаючи підошвами і дуже хотів добігти. Побачити Олю до закінчення робочого дня. Устигнути.
    Трохи заважав рюкзак на плечах. Мама, звісно ж, плакала, але зібрала йому таке-сяке з собою. Тричі перевірив чи взяв військового квитка, аптечку.
    Головним зараз було встигнути. Встигнути. Оля не може ж піти раніше – не той час. Сьогодні або ніколи.
    А потім вони одружаться. Немає сумніву – вона погодилася.
    Можливо, це буде ще до осені чи восени серед золотого листя. Оля у файному білому платті, Петро у чорній трійці. Ідеальна пара, яка отримала другий перший шанс. І мама замириться з Олею – його жінки будуть жити у злагоді. І у злагоді виховувати його синів.
    Васенко – не амеба. Петро Васенко з тих, що ретельно обдумує і довго наважується, проте ж це не гріх. Така особливість характеру – люди різні. Оля обов’язково це зрозуміє. Ще до осені зрозуміє.

    Йому дали дві години зібратися. Проте все було у рюкзаку – мама нічого не забула покласти. Ці дві довгі та солодкі травневі години вони з Олею їли морозиво у кафе «Пломбір», пили швидку каву еспрессо і цілувалися. Ці двісті тисяч дві години вони говорили про майбутню осінь – де будуть жити, які поклеять шпалери і що він, Васенко, таки змінить роботу. Про синів, що народяться колись і про те, що восени робити весілля найкраще – продукти довше свіжі і нема палючої спеки, війна скінчиться до тої пори.
    Дві години минули і він пішов.
    А осінь того року так і не настала.

    2014



    Коментарі (5)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" 5.5 | Самооцінка -

  3. До документально-художнього проекту "НАЩАДКИ ХЛІБА" В.Вакуленка-К.
    За Шкроботівкою проходить автотраса Р32 Кременець — Біла Церква —Ржищев. Від траси до села веде дорога близько 500 метрів через поля. Так ось, за свідченнями жителів села у 32-33 роках ХХ століття цю дорогу звали «чорною». Адже тягнулися по ній майже безупинною вервечкою (особливо, вночі) голодні, худі, хворі люди, які просили їсти, продавали за кусень хліба чи якусь іншу їжу свої пожитки: рушники вишиті, сорочки, взуття – все, що завгодно, що мали. Це були втікачі із «совєтів». Ті, кому пощастило вирватися із смертельних тенет.
    Хтось у селі й купляв – наживався на біді. Хтось давав їжу просто так. Були люди, які спеціально пекли хліб і роздавали.
    На хуторі жила сім’я селян – Семен і Лікерія Ящуки. Мали трьох дітей: двох синів – Івана та Каленика й доньку Ганю. Двічі на день, за спогадами дітей (Іван досі живий і проживає у с. Білогір’я, Білогірського району, Хмельницької області) та односельців, Лікерія до схід сонця та понад вечір розчиняла хліб: білий, чорний. Пекла. І ходив Семен до вечора й поночі роздавав людям. Просто кидав тим людям і якісь руки – чоловічі, жіночі, дитячі ловили кусні хліба.
    Коли згодом почалася війна (1941-1945 рр.) і німці гнали Семена, голодного й обідраного разом із іншими такими ж нещасними до трудових таборів, гнали не лише Україною…. Семен згадував, що також були сміливці, які кидали їжу полоненим селянам. І завжди у його руку падав шматок буряка чи кусень хліба або щось….така Божа дяка за той хліб, що колись і він так кидав…



    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  4. Про дядю Мішу і скибку вина
    І.
    Були ми ще молодими і дуже завзятими хлопами – я мав чуба, Грицько файні пижонські вусики, заводи мали робочих, а земля – селян. Одним словом, діло закрутилося у далекому 1980 році на теренах славного колгоспу ім. В. І. Лєніна, що у Херсонській області. Направили нас з Грицьком, тепер уже кумом моїм (дай Біг йому много літ і здоровця горілку сьорбати) на практику. А на ділі – кавуни збирати до вищезгаданого славного колгоспу. Учились ми тоді на третьому курсі Київського університету. І треба сказати, поганенько так собі училися. Не те, щоб дурнями ми з кумом моїм були, але ж він з Бадиївки, я з Кутянки – така собі голота. А тут – Київ. І нам по 17 літ. Та й вересень першого нашого курсу видався напрочуд теплим і погожим. Одним словом, задиміли ми з Грицьком, аж у дупі шкварчало. Мірилися встигнути кругом і набачитися на усе життя. А що жили в спільній кімнаті у гуртожитку (так і познайомилися, врешті), то день у день заряджали один одного новими ідеями-затіями. Звісно, про навчання не йшлося. Так удвох добігли якось до третього курсу. Закінчили уже, й з осені мали писатися четвертокурсниками. А що не відрахували нас, так то через те, що Грицик їм усю проводку доісторичну потроху переклав, а я по дрібному ремонту знаючись, стільці та столи братами нашими студентами покручені, ладнував аж патир’я летіло.
    Ну вже коли дійшло до практики –нас і не питав ніякий біс. Написали на баштанні училища й вусом методистка Танька вреднюча не поворухнула. Сказала тільки, щоб не здумали відмазуватися, бо як до декана дойде – миттю злетимо з четвертого курсу ще й не розпочавши його. Є список – мають бути кандидати. А кращих кандидатів як наша парочка - годі шукати.
    Ми з Грицьком, звісно, радіти не малися, бо хто ж хоче у серпні замість формальної відчитайлівки педагогічної практики триклятої у своїй сільській школі (а на ділі – пішов чи ні, директор штампа з печаткою набив і години відчитані маєш), так от, хто ж хоче замість того чудесного блага пхатися за три світи і надривати спину тягаючи кавуняки. Ще й море від бісового «В.І.Лєніна» виявилось далеко, як ми вже собі розвідали.
    Але ж байка не про ці перипетії а про те, що далі було. Отож злетіли червень з липнем і вже добрий кусень серпня змигнув. Зібрали шмаття яке-не-яке, пропітніли у Сімферопольському як цюці, протряслися на фурі трохи і вже й цьомати раді були того «В.І.Лєніна», аби лиш швидше стягти з себе спортивки, просмерділі курявою і зліпить очі на ліжку, яке не трусить вночі.
    Приїхали, розмістили нас якось, нагодували кавунами і юшкою, а на ранок повели у поле, на баштан, по-їхньому, дивитися об’єм робіт і розпочинати його зменшувати. Ось з цього місця історія і починається….
    ІІ.
    Командував кавуновим парадом у Лєніна ніяк не голова. Його ми бачили тілько двічі – у день приїзду й у день від’їзду, як папери наші приймав і з печатями назад оддавав. Командував дядя Міша - великий чєловєк. Дядя Міша працював сторожем і не знамо як охороняв сам один зо п’ятдесять гектарів полосатого фронту. Та й заправляв усім: що кому одгрузити, куди везти, що привозить – все знав Дядя Міша і оддавав лиш короткі нецензурні розпорядження, керуючи кавуновими процесами. І був той Дядя Міша страшенним трєзвєніком, про що одразу нас нещасних добрі люди попередили. За п’яну дихавку міг і з поля поперти, і до університету папера настрочити, що вже траплялося з бідаками не один раз. З першої минути, як тілько лиш ступили ми на херсонсько-лєнінську землю і встигли рипнуть дверима нашого нового тимчасового пристанища, ввірвався у халабудку і обнюхав повітря, мов панський хорт. Ми й поклякли, бо ж де ви бачили панщину без ста грамів якого обезболюючого на ніч – нема такого в українському селі. Ні в Бадиївці, ні в Кутянці. А тут, виявляється, є.
    Страшні думки обсіли мою й Грицькову босі голови. А Дядя Міша тим часом, задоволено витягнув з торби домашню Грицькову заготовку і як ні в чому не бувало, впер ту літруху собі до кишені (і як вона туди впхалась) й пішов собі. Аж наостанок попередив вже крізь двері, що п’яним кого з нас побачить – заверне до Києва з вовчим білетом (без практики, тобто). А час строгий був. Бумажка писалась криворуко, а без неї ти й не людина наче. Нема папірчика про практику – в універ зась. Не переведуть на четвертий – тай по тому. Ще й Танька поганюча, методистка чортова, чітко попередила була. А тут же передостанній курс. Кажу Грицьку: «Чи ж дарма я дві сотні роздовбаних стільців перекрутив? А ти, Грицю, мов павучара по стінах лазив, проводку їм міняючи, щоб оце так легко здатися? - Аж ні! До останнього будем боротися і диплом по графіку до кишені покладемо. А з випивкою придумаємо щось. Як ні, доведеться потерпіть. Їй-бож , не алкаші якісь». Так сказав я, а Гриць й собі метикує: «Невже ж без грішка Дяда Міша? Побачимо собі, як воно напишеться».
    ІІІ.
    Пішли ми гарувати зранку. І дивна дивина узяла нас ще першого дня. А на другий день ми вже зовсім цікаві ходили. Третього ж ранку не втрималися з Грицем, й давай виясняти потай що й до чого. А діло було так. Зранку Дядя Міша сам особисто перевіряв усіх робітників на предмет похмілля, чи, ще гірше, п’яної гикавки. Як знаходив у кого часом пива – виливав тутечки, при всіх прямо долі. А тоді винуватця ставив на найгіршу ділянку, ще й під’юджував кілька днів потому.
    Сам же по обіді підмугикуваний ходив. А до вечора співав уже «Катюшу» не криючись майже. Проте краплі не пив і ніхто за тим ділом ніколи його не бачив. Та й цілісінький день на очах. Перший всіх будить – ще п’ятої нема, останній лягає. Коли йому вдавалося кирнути, і головне, як – того ніхто не розумів. Весь конфіскат виливав при нас, а у сторожку за день міг на разу не зайти. Одну тілько слабість мав Дядя Міша – дуже велику пристрасть до кавуняк мав. Цілий день води міг не пити – одни лиш скибки крає і крає. Без кінця з ними носиться. Й до снідання, й до обіду, й до вечері. І хоч би коли пригостив. Сказав: «Беріте, хлопці, кавуна їжте» - так ніколи. Не те, щоб ми голодними до тих ягід були – ні, вдосталь могли наїстися їх тут. Але ж ввічливість елементарна де? Йде собі, намітить якого, чикне корінчика – й несе уже до столу прямо з поля. Ополісне трохи зверху і крає. З’їсть – по нового суне. Міг за день до трьох кавунів втовкти, такий ласий до них Дядя Міша був. Уже й живіт діжкою роздувався, а він ще одного несе.
    Грицунь приглядався усе. А колись і каже: «Пригостіть скибкою, бо геть і горло звело, так смачно ви чамкаєте кавунчика осього». А Дядя Міша на те: «Піди, - каже, - на баштан, кинь оком, вибери наілуччого та й при собі скільки влізе в тебе». «Скибку мені одну, охоту збити», - Гриць йому. «Кажу ж тобі, тупоголовий, зріж і хоч скибку, хоч пів скибки – діло твоє, а од мене одчепися – набрид, живіт від тебе заболів уже». І не дав. Уявляєте? – Скибки не дав. Тут з Грицьком ми шпаківню і запідозрили.
    Рішили вкрасти шмат з його кавуна, а ще не спати і за Дядьою Мішою пильненько придивитися вночі. Шмат потягти не вийшло таки, але ж уночі чергувати твердо рішили. І дивне диво явилося нам, хоч і очі злипалися, і у вухах сон дзвенів, але дождали миті такої. Десь годині при другій ночі, бачимо, Дядя Міша, виповз поволі з хибари своєї і крадькома почимчикував до кавунчиків. Ми й за ним потиху крастися взялися. Прийшов він, став перед одним, роздивився славно, похлопав його по зеленому черевцю, мов брата по плечу, а тоді чепнувся до кишені. Вийняв щось собі дрібне і ну давай на самим кавуном чаклувати. За мить до іншого підійшов, тоді ще добру двадцятку оглянув. Озирнувся по тому злодійкувато, і пішов собі. Ми ж дочекались поки він зникне і до тих кавунів – бігом. Обдивилися їх з ліхтариком –нічого. Що там Дядя Міша їм робив – так ми з Грицьком не зрозуміли.
    Ранком спостерігаємо що за ягоди буде собі вибирати головнокомандувач наш. – Аж нічого! Пішов і в бік інший, зовсім не ті кавуни побрав. Питаю Грицька чи добре запам’ятав про місце, а Гриць хитро вуса прикрутив і каже: «Дурень я тобі, Тарасе, чи що? На наших кавунах я хрестики ножем чиркнув для певності. А що він не ті побрав – може запідозрив що. Ми ж як назад йшли – добряче ти хихотів. А він якраз і почув. Приглядається, певне, хоче вирахувати хто вночі совався по баштану. То ж мовчи – і зась. Але й пильності не втрачай».
    Другий день знов нічо. І третій. Ходили вночі дивитися – ростуть з хрестиками, не чіпані. Що ж таке? Аж на четвертий день Гриць не втримався і як вечір упав, дождався поки поснуть усі і пішов зрізав одного з хрестиком.
    Розкраяли його, і що ви думаєте? Аж дух сперло мені і куму - усередині кавун грав. Як вино. А м’якоть уся просто прохмеліла. Ну тут і зрозуміло стало, чому Дядя Міша «Катюшу» під вечір співає. Але ж як він це робить? Ну, вираховує які саме кавуни у скибки вина перетворюються? Чи сам що туди підлива. Але ж кавун ніде не чіпаний. Гриць клявся, що ножичком корінчика відтинав від плоду і ніяких прикопаних пляшок зі спиртом носом не чув (а ніс у нього на те діло, треба сказати, далебі…Вірю я Грицьковому носу, одним словом).
    Ми того хмелуна доїли і файно прояснівши, вирішили з’ясувати у чому ж річ. Як Дядя Міша кавуни ті вираховує, щоб і собі кайфувати потихеньку, бо до кінця практики ще два з половиною тижні мало бути.
    ІV.
    Цілий тиждень щоночі по черзі не спали і з баштану й Дяді Міші очей не зводили. А він через ніч виходив, і обравши кілька плодів, нахилившись над ними, постукавши по смугастих бочках і черевцях, за мить ховався у своїй сторожці. Коли на третій тиждень завернуло, і практики нашої останній день лишився, запримітив Гриць, що Дядя Міша по обіді до «хрестиків» подався. Гукнув мене: «Подивися, отого першого бере. Що ми його помітили. А побачить, що бракує десятка, чи ні?»
    Наче й не помітив поки, і ми полегшено видихнули. Ввечері вже традиційно пригостилися кавуновим вином і полягали спати, бажаючи аби ранок настав якнайшвидше і батрацтво наше залишилось студентським спогадом.
    Наступного дня уже ніхто не збудив нас до світання і ми із Грицьком з тої непривички проспали до пів на дев’яту. Попросиналися, як примчав уазик і нас покликали до контори. Там голова-фантом видав чемненько нужні папери, подякував з посмішкою за гарні педагогічні вправи і повідомив, що після сніданку знов уазика пришле аби нас на вокзал відвіз. Подякували йому, папери сховали якнайдалі і повернулись речі зібрати.
    Привіз нас уазик від контори, шофер каже, аби хутко снідали і не барилися – він за години півтори вернеться, та й майнув собі. А ми – речі пакувати. Заповзялися, що аж упріли. Чуєм раптом – страшна лайка гуде голосом Дяді Міши, кляне батрацькі голови по чім світ стоїть. Ну ми носи повисовували надвір, дивимося, Дядя Міша між «хрестиків» стоїть і лається люто. А там – залисини добрячі таки. Ніхто не второпає в чім тут справа, руками розводять, ми із Грицьком – покотилися тут. Поспостерігали нишком і назад сховалися.
    Вже як уазик під’їхав на вокзал нас везти, Грицько таки не втримався: «Піду, - каже, - до Дяді Міші, зізнаюся і запитаю таки, що ж він робить тим пуголовкам, що вони хмільні робляться, мучить мене, не заспокоюся доки не роз’ясню собі». – Пішов.
    Прийшов через трохи – живіт рве. А мені ні гу-гу. Ледь не вмер, допитуючись в нього. Вже як у поїзд зайшли і в купе розмістилися, тоді тільки Грицько мені розкрив: «Він, - каже, - алхімік такий-сякий, десять кубиків спирту чистого туди вганяє. Вибирає кавун нестиглий. Але величенький собі нівроку, коль! - та й ділов. Через одинадцять день можна їсти. Комар і носа не підточить. Та й на ягодах сліду ніякого (це ми й самі зрозуміли). А по душі тепло піде. Їж собі кавуни, день і ніч клади – ніхто й не дорікне, а за п’янку з роботи злетиш як стань та глянь – строго з цим дуже, сухі закони, мать їхню туди».
    Реготали всю дорогу із Дяді Мішиної винахідливості. – Ото собі трєзвєннік! Ото непитуха! Певно ж, і жінка його знать не знає, як чоловік п’яним робиться. Що ж він бреше їй? – Каже, певно, що в нього кров така особлива – до вечера у горівку переробляється.
    Приїхавши домі, довго ще з Грицем байку ту справдішню згадували, а як розказували – то не вірив нам ніхто.
    Ще й зараз, як кум, сивий уже, прийде на гостини й кавуна принесе – все ту історію торочимо і сміємося, минуле згадуючи. А жінки сваряться наші: «Старі, - кажуть, - як пеньки у лісі, а все їм побрехеньки на умі…».


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  5. Завтра

    Треба йти лягати спати – перша ночі. Тихенько сопить шестимісячний син-горобчик, голосно хропе забурілий чоловік. Тонко дзвенить ніч. – Годину тому почався мороз, через годину піде сніг. Я знаю. Я сиджу тут, за своїм старим компом не просто так. Я сиджу, бо я повинна навчитись відгадувати майбутнє. Саме так, через клавіатуру і мишку, через дистрофічні калічені літери, через слова, яких я ще не вивчила, яких ще не побачила на своєму моніторі. Я повинна знати о котрій годині завтра почнеться нове життя, яке нам щохвилини обіцяють по телевізору: «Завтра! Завтра… Ось-ось, уже…». Я повинна се знати, бо стара бабуся – сусідка, вона щодня і взимку, і влітку сидить на лавочці біля входу у під’їзд і завше питає мене про це, а я ніколи не маю доречної відповіді для неї. Власне, я не маю ніякої відповіді, тому проходячи щовечора повз – пробігаю, втиснувши голову в плечі і зробивши вигляд, що надто поспішаю кудись, ніби то я виступаю по ящику і обіцяю для неї нового життя завтра. Завтра…
    Завтра повинні підвищити зарплати. А всі люди стати добрими, сором’язливими і зворушливо вихованими. Вони перестануть лузати насіння на сходових клітинах, викидати недопалки з балкону і кричати трирічній дитині: «Дура! Шо ти береш всяку грязюку до рота! Хочеш сіфілісу заробити?». Завтра ми прокинемось на годину раніше, вийдемо з ранку на вулицю, аби розчистити сніг (ми не станемо матюкати працівників ЖЕКу, бо завтра ЖЕКів не буде: чесні двірники, слюсарі і сантехніки звільняться і відкриють власні справи, а чесні начальники підуть і повісяться, відстоявши чемненько довжелезну чергу до стовпа, урочисто встановленого у центрі міста в честь такої події). Так ось, розкинувши сніжок і розворушивши атрофовані у м’якеньких кріслах задки, почимчикуєм неспішно на роботу, вітаючись із перехожими, поступаючись місцем у маршрутках всім, хто колись мав на те право (колись, коли ще було право). А на роботі замість врубити Інтернет, пасьянс «косинку» чи, грішним ділом, чайника, - ми просто спробуєм трошки попрацювати. Небагато, звісно, аби не підірвати дорогоцінне (бо ж антибіотики, собака, дорогі) здоров’я.
    Завтра… Воно наступить вже через п’ять годин. Радійте. Бо всі учні стануть розумними, а освіта безкоштовною. Хто ж тикне хабара чесному преподу? Навіщо? Ми ж не будемо вже вступати і закінчувати свої вузи та вузики за гроші. Ми не будемо купувати дипломи. Аякже – наша совість не спить: завтра вона не дозволить нам сього. Чи не совість (ну навіщо одразу – і такий екстрим!), а хтось інший, добрий та великий, як чупачупс, спуститься з свого хризантемово – соняшникового трону і подарує нам нове, солодке, красиве життя. Ви вірите? Я – так! Бо ж щодня я чую божіння й запевнення жирненьких помазаників, що їх ми самі й підмазуєм уже не першу чотирирічку. Правильно, щоб не всохли від туги за хорошим новим життям, яке ніяк не встигнуть подарувати своєму обалдівшому від якоїсь радості народу.
    Стара бабуся – сусідка знову перечепить мене завтра. Завтра… А що я скажу їй? Що о першій ночі, коли пересилила (радше, згвалтувала) свою свідомість і спробувала проаналізувати цей політ скаженої мрії, що грузить наші «ящики», у мене почалися галюцинації? Я скажу їй, що не бачу майбутнього, що не навчилась читати його, через втому і сліпоту. - Не проблема, я розкажу їй, краще, про Хосе Хуана, який втретє одружився на вагітній матері свого брата по триста двадцять п’ятому каналу, я розкажу їй про погоду (через годину піде сніг – я знаю), про найновіші досягнення в медицині (грип – то вже фігня: не лікуйте грип – лікуйте СНІД), я розкажу їй про щось…
    Вже перша ночі – тихенько сопить шестимісячний син-горобчик. Про що я розкажу йому?


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  6. Не закінчиться ніколи сумна історія Попелюшки

    Мар’яна вирішила вишкребтися з цього міста ще у тринадцять років. Саме тоді тато доробився до екскурсії у Ленінград і узяв її з собою. Щоб побачила світ. Мар’яна побачила. І в той самий день, коли екскурсія добігла кінця і вони з татом вмощувалися у шосте купе четвертого вагону експресу Ленінград-Київ, Мар’яна розлюбила Мишка. Не те, щоб розлюбила враз, але чітко вималювана в уяві картина спільного з Мишком майбутнього підбурила сумнівний острах у грудях. Мишко перестав бути привабливим. Його перспектива перестала бути привабливою. І хоча вона знала, що вже післязавтра мама чемненько спитає, а де ж Мишко, чому не приходить ввечері, Мар’яна так само знала, що саме чемненько одкаже мамі, і що скаже Мишку вже завтра вранці, як тільки висуне своє заніміле на горішній полиці тіло з оцього смердючого купейного вагону із підвищеним, хай той його візьме, комфортом. Мишко буде зустрічати. Це напевне. Ніяких сумнівів щодо такого тривіального факту у Мар’яни не було. Як і щодо маминих допилювань. Бо вже рік, як чудова доця чудової мами чудово знала, що Мишків татко й мама, хоч і прибідняються перед сусідами, але потихеньку здають собі однокімнатку на Карпишевського, 8 (елітна "сталінка"), яку залишила баба по собі. Мар’яна постійно чула вдома, яке то щастя мати окреме житло і що такого жениха ще треба добре тримати, аби не втік. "Хай біс його тримає", - хотілося завжди одказати мамі, але Мишка від себе не пускала.
    Матір щораз їй втовкмачує у макітру, що сите життя головніше за любов, а любов то діло не тільки наживне, а ще й приживне, якщо добре постаратися й розгледіти кавалера пильним оком. Про пильне око Мар’яна хотіла було розміркувати детальніше, але поїзда струсонуло і всі думки порозсипалися мов горох. Далися взнаки находжені за день ноги. Та й у спині, знизу, щось зрадливо кололо. - "Хвіст росте!" - подумалося. Мар’яна пирснула від несподіваної думки. "Може й хвіст, ще й роги. - У вухах дзвенить аж! Мишко, якби узнав, про що я тут міркую, перечіплятися став би, йдучи мене стрічати". Поїзда струсонуло знов - Мар’яна ледь не впала з полиці: "Що за дурня? Гальмує він так, чи що?". Потім глянула на годинник - двадцять друга година. - "Ще встигну подрімати трохи, доки митниця буде" - простягнула ноги зручніше, скрутила волосся джгутиком, заклала його за бретельку майки, примостила ліктя замість подушки (казенна смерділа чужим потом і Мар’яна навіть не стала вбирати її у наволочку - просто відкинула до ніг і затулила трохи вікно, щоб менше сифонило протягом) та й стулила повіки, щоб напівпрокинутись о першій ночі, коли постукає митник, вчиняти "осмотр" і зовсім прокинутись завтра, аби впізнавати усі приміські села, початок свого міста і Мишкову постать на пероні. "Аби лиш без дурних квіток приперся, бо ж батько докучати тим буде ще зо пів року", подумалося останнє і сон таки узяв належне. - Мар’яна засопіла у своєму на цю ніч шостому купе, залишивши долі Мишка і своє нове життя.

    За три роки вона вже знала собі ціну. Конкретну ціну, бо остання не просто абстрактно мостилася у Мар’яниній голові, а була чітко прописана. В контракті. З чудовим московським модельним агентством "Універсальні зірки". 25 умовних одиниць за вихід на подіум, 50 - за фотосесію. Контракт уже не пахнув фарбою і не шарудів листочками, кутики позагиналися і де-не-де проглядали маснуваті сліди пальців - тисячу разів Мар’яна гортала цей найвидатніший твір усіх епох і народів обсягом три сторінки А-4, скріплених степлером і запхнутих у прозорий файлик. Мишко залишився далеко позаду, як і його майбутня однокімнатка, як і мама з своїми рипучими порадами, і тато, з його кпинами завжди не до речі, і навіть Ленінград (тепер - Пітер) з його провінційно повільним часоплином. Москва складала іспит у її, Мар’яниному житті. І Мар’яна складала свій суперіспит - на виживання. Скоро показ нової колекції Унгаро у Москві, і її - Мар’яну, дебютантку "Універсальних зірок" відібрали у числі тридцяти моделей із числа двох сотень претенденток. Є чим гордитися. Солодке життя розпочнеться ось-ось. Мар’яна точно знала все про своє майбутнє і точно знала, чого треба хотіти в першу чергу, як тільки-но стане на ноги. Хотіти треба принца. Мамина наука. Бо принц - це і освіта, і робота, і коштовні цяцьки, і файне життя у цілому. Принц - це наче крісло у Політбюро. Схопив, вмостився - і маєш усе по спецзамовленню: спецсметану, спецмасло, спецчоботи і спецдачу. А якщо протриматися довше, ніж кілька років - дивідендів вистачить до самого пекла.
    Де шукати принца Мар’яна теж добре знала. Не біля подіуму і не на фото сесії. Тут хіба що на дородного гомика може пофартити. І то не факт. Принци водяться у достатній кількості на приватних ексклюзивних показах, закритих вечірках – сидять собі за невеличким столиком усередині зали. Димлять сигарою, одягнені у невиразний синій чи сірий костюм. Принци, як правило, не галасують і не тягнуть на себе увагу, але завжди знаходяться в її центрі. В епіцентрі. Бо запах грошей легким ароматом чи липким смородом завжди закутує їх і вирізняє з-поміж інших, з-поміж усієї обслуги і барських прихвостнів та всякої наволочі, що завжди норовить облизати чужу срібну ложку.

    Іще через два роки й трошки, якраз у розпал літа, файно підфарбована, запхана у спортивного виду футболку й коротенькі джинсові шортики, Мар’яна вже летіла у Париж. А й справді – летіла. У салоні бізнес-класу, напахчена і щаслива без міри. Летіти в Париж. – Чого іще бажати душі? Агент Зоя чітко промовляла останні інструкції, доки таксі везло дівчат до аеропорту. Казала, як себе вести, нагадувала ключові слова та номери телефонів. Запам’ятати ті довжелезні міжнародні номери Мар’яні не уявлялося можливим, але усім своїм видом вона намагалася показати Зої, як уважно слухає її. Перший раз за кордон – це не жарти. Це дуже навіть серйозно у контексті торгівлі людьми. І номер La Strada у Парижі агентка повторила двічі і з притиском. Мар’яна була не просто людиною, а гарненькою двадцятирічною лялечкою (і дарма, що двадцять їй сповнилось чотири дні тому). Зоя розпиналася, не замовкала ні на мить. – Нудна промова просто дістала і Мар’яна не могла дочекатися миті, коли настирлива розпашіла і спітніла Зоя залишиться далеко внизу, а вона, Мар’яна, випурхне наче птаха у свої безмежні неозорі висоти, підкорить світ і повернеться додому.
    Додому? До товстої і тупої матері? – Сірої миші. До батька? – Старого худющого шльоцика із його зазвичайними масними жартами, які не пасували молодику, а старому тим паче – один сором. Ні! - Вона повернеться в інше місце. Тепле, затишне, на березі якогось із океанів. Повернеться героїнею, спустившись із небес так само, як зараз стрімко злітала туди.
    Важкими хвилями навалилися спогади. Як приїхала до Москви, як брехала матері про роботу і про своє життя. Дивно, якась істерична гра – мати добре знала, що робить у Москві її єдина шістнадцятирічна на той час, неповнолітня доня. Але завжди робила тупувато-наївний вигляд. Невже й справді хтось повірить, що сорокалітня жінка може бути такою дурепою. Приїжджає доня у дорогих шмотках – аякже, в агенції подарували (за які такі заслуги, цікаво? – Ні разу не спитала), бабки пачками виймає – заробила, мамо…ноутбук, фотки з усіх тусовок соває, на кожній – агент інший. Всі чомусь старі і жирні, як свині. Що за агенти такі? Може євнухів «Універсальні зірки» набирають у штат? Спитай же, мамо, спитай. – ніколи! Жодного разу. Зате: «Їдь, Мар’янко, робота не чекає, не спить (ото точно!...)». Прикинеться камбалою – баблом нанюхана, як наркотою. Доця скине вершки і пінки – жуй, мамо, жуй, тату, - та не подавіться. Татусь усе життя по будмайданчиках вкалував. У Москві теж пожив – дай бозі. Вже як Союз розвалився, то довелося по заробітках помотатися, бо «Стройком» в якому робив 30 років розвалився на ніц, а жити треба. Той знав трохи, чим доня хліб намазує – і як часом перебирав зайвого, то міг закинути вудку. Мар’яна відрізала. Одрубувала. – Ніхто й ніколи не забере її мрію. Заповітну, живу і гарячу.
    Будувала свій будиночок з піску і відкидала кожного, хто становив тій будові найменшу загрозу.
    «Універсальні зірки» процвітали. Процвітала й Мар’яна. Все пишно і ладно – вдоволені клієнтські пики були найвищим гаслом агенції. Ні, і подіуми, й фотосесії, звісно ж, були. Усе було, що треба. І в Париж Мар’яна летіла зовсім не тому, що занадилась трахатися із жирнючим смердючим товстосумчиком – пивним королем і спонсором одного французького проекту. В Париж Мар’яна летіла, бо наполегливо й тяжко працювала більше року, її обрали з-поміж трьох сотень дівок. Були й гарніші і молодші серед них, але вибір впав на неї. Повторювала це як закляття. І вірила. Наче й справді - закляття.
    За весь час один раз лише згадала про Мишка. Коли п'яна як сука викрикувала Вальцеку бозна що і він зацідив кулаком їй по морді. Розквасив носа в будячкову кашку. Мар'яна заюшилася, похлинулася власною червоною кров'ю і саме в ту мить подумала про Мишка. - Він би ніколи не вчинив так. Ніколи не вдарив би жінку. Навіть таку, якою Мар'яна була зараз. Просто мовчки відсторонив би й пішов. Або вклав до ліжка - проспатися, а тоді чемненько прикривши двері, легкою ходою утік би. Назавжди чи до завтра.
    Та що там згадувати про нього, вчителює у їхній же школі. Додому йти - 5 хвилин. На перерві, певно, ходить до матусі бутери жувати. Чмо якесь суцільне.
    Про кого взагалі згадувати? Про любу мамусю, що мовчазним підштовхуванням виперла її до цього суцільного пекла, а тепер ходить горда і надута як сич, бо доня у Ма-аскві зашибаєть бабло і мадель ізвєстная.
    Чи про татка, який втовкмачував у її голову дурнуваті репризи про вартісність рідної сторони, потребу віддати свої сили і знання тому краю, який виплекав тебе і напоїв життєвими силами. Де б вона була сьогодні, якби послухала старого йолопа? Закінчила якийсь банальний пєд, сиділа б на півставки у тій же задрипаній школі (це якби взяли ще) і молилась аби вчасно дали зарплату. Рахувала кожну копійку, визначаючи скільки сплатити за телефон, скільки витратити на перукарку і чи вистачить сходити на концерт заїжджої третьосортної попсової псевдознаменитості. Бо треба ж зрідка сходити з щоденного маршруту "Робота - Дім". "Такого життя хотілося тобі, Мар'яночко?" - питала себе сама і сама ж точно знаючи відповідь, примружувала на секунду очі.
    А той козел, до речі, свій універ з червоним закінчив. - Мати якось по телефону кинула, як тріпатися уже не було про що. Ну й нехай. Зате я пожила у Парижі. Хіба не це найбільша мрія жінки? Принаймні, жінки з старих радянських кінофільмів?
    Один раз на рік, переважно на Паску Мар'яна навідувала батьків. У цей період всі тулилися до власних спогадів і роботи просто не було. Приїжджала у це заскорузле життя, у місто дитячих забав на тиждень чи два аби сховатися від великого світу, зализати-загоїти рани і... відчути тріумф. Справжній тріумф великого завойовника-переможця. Справжній тріумф свого існування.
    Приїжджала сюди, щоб замкнувши усі двері і вікна, замурувавши шпарини власної душі, гордо прийняти парад бувших однокласниць і материних товстих коліжанок. Розкушувала своє щастя і смакувала подовгу оті заздрісні добре вловимі погляди малих сусідських дівчат і кавалерів з кафе навпроти. Була шикарна, як Грета Гарбо і саме сюди перла найкраще вбрання. Саме тут, у забутому її богом кутку земної кульки злітала у небо і губила кришталевого черевичка тисячу разів.
    Місцеві принци безнадійним натовпом ловили ті погляди-черевички і відпускали її. Вперед. Назад. До її життя. До її принців, які водяться у достатній кількості на приватних ексклюзивних показах, закритих вечірках. Наче блохи. Наче скажені пси. Наче мамині прокльони.

    Всі знали, Мар'яна - Попелюшка. Вона витворила себе сама, завдяки наполегливій праці, завдяки здоровим амбіціям, завдяки турботливій сімейній підтримці. Батьки пишалися нею. Знайомі ставили в приклад. - Щаслива.
    Вона знала, що казка про Попелюшку, це казка про дівчинку сироту. Нещасну приймачку нерідного ворожого світу. Про запах чи липкий сморід грошей, що завжди закутує і вирізняє з-поміж інших. Казка про прокльони і про холодне скляне взуття.
    2009


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -