I

Туман білим простирадлом вкриває луки.З вологої імли де-не-де виглядають обриси верб,впокорених понад річкою, скутих ще передранковим сном. Цей сон,мов кисіль огортає душу навколишнього світу, холодить повітря,знесилює бажання піднятися і злетіти кудись,у незвіданий простір.Осінь шепоче: “Вже скоро..майже..жовтень..”І від цих слів дійсно все навкруги гасне і в”яне,і поволі засинає..
Босі ноги Її ледь торкаються ще зеленої,та густо вкритої інеєм трави, холод пробігає тілом, залишаючи “гусячу шкіру”,схожу на дрібні хвильки,які вітер підіймає поверхнею сизої ріки..Вона дихає цим вітром і слухає його пісні,дозволяє йому гратися зі своїм волоссям..Вільний вітер ловить розгублені думки і вплітає їх у канву Осіннього Суму, наче коштовні кристали у золоті коси Осені.

Вона, схожа на пізнє Літо - барвисте і запашне,привабливе спокоєм вільжистих вечорів, таємничим відблиском сонця,коли воно ховає останнє проміння у багряний обрій.Її тепло пронизує кожну билинку,кожну квітку навкруги,наче вони прагнуть востаннє напитися життя з її рук,вдихнути гарячого повітря,нагрітого Енергією Її Любові – до всього живого,до Землі й Неба, до світу Днів і Ночей,в яких залишилася частинка її Душі.
Тепер Вона стоїть на березі Нескінченності Осені і дихає її стихією.Вільна і могутня,як вітер, сильна і зухвала, як злива,що налітає зненацька і вкриває тихі трави мільонами дрібних сліз.Ті сльзи надії і смутку, і оновлення срібними росами блищать у левадах,зачаровують погляд,тамуючи спрагу Землі..
А Вона ступає легкими кроками,неначе летить над простором свого Чекання, що відлунює у серці Неба громовицею.Прислухаючись: “Хто ти..Де ти..?” Хмари-шаленці летять і дзвенять собі блискавицями,десь неподалік від Неї.Освітлюють чоло і згодом озиваються :“Ухххххх!!!!..Лети з нами туди,де сховано скарби твого Серця!На Захід!”…Легка посмішка – ні,не полечу…Бо мандрую туди пішки - щомиті,щодня і щоночі..Та обрій на Заході все втікає у безвість, і коли Він здається близьким – пелена ночі вкриває його,ховаючи від мене у свої таємничі Тенета.А мені тоді лишається тільки повернутися до теплого схову,вкритися ковдрою марень і чекати..чекати..доки Він завітає до мого сну - терпкий і гарячий, і перетворить на Полум”я простір Осіннього Смутку.

II

На кордоні ночі Осінь розклала багаття,сивими пасмами диму сповила озеро й ліс,
тихо підійшла і прошепотіла журливо заклинання сну: ” У твої очі журба зіллється, твоїми мріями гратиметься вітер..Спи..засинай..” Паморочиться у голові,думки легкими хмарками тануть, віднесені за обрій свідомості, віддаляється і зникає у тумані зимний,вологий осінній світ.Байдужість..Сон..Забуття..
Дзвони..Розриває душу стогін опівнічного голосу Дзвінниці: металевий,глибокий, безмежний звук ніби з середини твого серця, болючим нагадуванням калатає в скронях: “Де ти? Де, де?….Далееееккоооо!!!!” “Згадай, ….згадддааааййй!” “Не забббуууввваааййй!…”А навколо вирує буревій і стогін вітру підхоплює вихором твої слова і дощ стає сльозами, а сльози – дощем..І краплі твого розпачу стукають,стукають у шибку..до Неї..так далеко..так..близько..

Осінь сплутала їй коси,
жовтий сон поклала в ліжко,
Те,що мало бути теплим
І гарячим від Коханця
Вранці..буде знову пізно
Щось змінити,щось забути
Дай мені отрути,Осінь,
Дай мені Його відчути!

Довга ніч..На березі Чекання хвилюється темна вода,стривожена вітром..Ось і човен, неймовірно сонячного кольору,світиться,похитуючись,ледь виблискуючи у світлі далекого ліхтаря..Дивно..Де той,хто відімкне замок і дасть мені весла плисти до Тебе,дасть крила – злетіти у мандрівку і,не зважаючи на бурю,дістатися того, Твого берега?
І знову мовчання вдаряє по струнах розгойданого сприйняття,нервовий трем вдаряє крізь пальці..”Ще,ще..”Шелестить натомість листя,і спадає згорілими пасмами додолу..”Ще,ще..” Шамкотить беззуба темрява.”Шукай його,шукай..”
І несила обіймає Її Душу сірими крильми, візерунки акацієвого листя угорі над головою химерно прикрашають небесне тло.Линути,туди, у Наше Літо,до теплого поцілунку,що його вітер приніс на вустах..
Ні,блукати вільжистим лісом,шукаючи Наших Стежок,що ведуть до Хатинки,до вогнища, до білого ложа,до ковдри,що вкривала Єднання,до стін,які бачили Ніжність і Міць..і чули Голоси Споріднених..
Наблизитися б туди хоч на крок!Хоч на мить! Вдихнути запах зілля..татариння і любисток,м”ята і васильки..Ти знаєш, яка духмяна її врода..Вона знає, який довгий шлях до тебе..
Знову відлуння..далекий дзвін тане.Осіння сповідь ночі скінчилася на межі сну.Чи Мандрівки..До Тебе..Тієї, що Знає про Тебе..Тієї,що Прагне до Тебе..Слухай її голос навколо, коли осінній вітер стискає серце довгою мелодією журби.

5.09.2006

Ходімо зі мною до мого чорно-білого сну..У тенета напівреальності,де швидкість зміни кадру рухлива і непостійна..У передпокої підсвідомості залишимо важкі черевики спогадів..Гулятимемо поверхнею незнаних планет,споглядаючи їхній віковічний спокій,слухаючи шелест невидимих крил,що десь поруч - невловимо й недосяжно..Тут можна бути сріблястим метеликом і прозорим павутинням,можна бути дзвінким камертоном тиші і калатанням серця.Тут порожньо, непевно й примарно,але не для НАС..Ті,що йдуть до Істини удвох,тримаючи в собі таємниці,дані лише їм..дані невипадково - хіба не час напнути Вітрила Мандрів серед лабіринтів цієї чорно-білої нескінченності загадок?
Кришталь і криця,міць і спротив у серці кожного з нас.Темний відтиск світла і білий відблиск темряви: хіба ж не дивно?Так,ти правий - Цей Світ схожий на негатив фото..Чому? "Чому подекуди вкритий білими плямами"рентгенівський" знімок наших душ? Чом старий біль,задавнений на споді сумління світлим пасмом відверто посмугував наші тіні?" Не поспішайте тривожитися - то є тільки сон і прогулянка у ньому..просто ще одна зустріч на
рівні Вашого Світу, на рівні Пізнання Двох,що стали Одним..Світ Питань і Відповідей простелився Чумацьким Шляхом попри чорно-білі очерети цього сну, кличучи за собою далі - до Відвертості, до Втаємничення у Все..

Грію в долоні твої тонкі пальці..ще зовсім трохи - і відчиниться сиза хвіртка Першого Питання.Старесенька бабця на порозі низенької хатки шамкотить незрозуміле,безповітряний простір сушить її лице вітром Вічності,вітром Смутку.. Мільони тонких зморщок говорять і сміються, сохне зілля коло тину,котяться старечі сльози.
- Що то було,синку?
- ............................( відповідь за тобою )

. Сірі мальви довгастими стовбурами випинаються повз паркан..Похилені ворота з обшарпаною фарбою, що потріскалася де-не-де й звисає неохайним шматтям..Так, це - брама Другого Питання.Старий,але ще міцний дідуган у полотняному картузі шкандибає повз двір,тягнучи на плечах драну рядюгу усілякого мотлоху.Погляд з-під навислих повік..скрипучий голос розламаного блискавкою дуба.
- Що ти втрачала,дочко?
- Я втрачала те,що не сподівалася колись втратити..Те,що не стало тим,чим мало стати..
я втрачала частину свого єства..

Ти обійняв мене за плечі..так тепло, любий..Далі лиш одне,вже для обох..Третє..Відчуваю як сіріє навколо простір туману і шлях губиться,звужуючись стежкою нагору.Непевними кроками,щільно обійнявшись, ступаємо на манівці серед цієї мряки.Дивні обриси чи то хижки,чи то солом'яного куреня вимальовуються на пагорбі,наближаючись..Тут вже інакше,якось спокійніше в молоці туману,що сповив все навколо.Скоса сюди поглядає проміння сріблястого
світла,яке незвідь звідки пробивається,даючи бодай якесь дихання,наповнюючи ледь-ледь прозорим повітрям.Дитина років п'яти,худенька і кучерява дивиться уважними очками на прибульців і поки мовчить.Довгі вії майже не кліпають і, спостерігаючи,Дитина не покидає єдиної своєї іграшки - дерев'яного коника-гойдалку,пофарбовану в тьмяний колір.
Коник слухняно гойдається,заарканений мотузкою,дерев'яне сідальце вкрите мішечком чи то з соломою,чи з сіном.. Уважний і зосереджений хазяїн цього "добра" по-дорослому чітко і спокійно питає:
- Мамо,тату,ви мене заберете звідси.. колись?
Замість відповіді, звідусіль б'ється,розкочуючись луна милозвучних голосів:"Так..так..таак..таа-ак..таааак!!!!!"
Могутні акорди Небесного Оркестру падають ніби згори вниз,заповнюючи простір і освітлюючи його.Чорно-білі обриси тануть в тумані,що поступово насичується ясним, сріблястим,як крило голуба кольором..І та пелена поглинає все довкола, ховає під теплою ковдрою Простір Питань,залишаючи тільки Відповіді,що заповнюють білі прогалини нашого Спільного Знання,унеможливлюючи Страх і Сумнів будь-коли з'явитися на шляху Єдиного Серця.

Невимовна глибина Океану Долі виштовхує мене на поверхню,більше схожу на рідкий метал.Вдихаю,озираючись в пошуках..сліду від мого сну..усміхнених тонких вуст..таких рідних очей. Вода втікає,наче у прірву..Вітер Вічності крижаним вогнем палить тіло,сушить коси..Здаля до мене йдеш Ти..Тепер ніби збоку дивлюся на нас,як ми наближаємось
один до одного..Силуети видовжені і міфічно прекрасні..оголені тіла наші струмують пару і ясне сяйво..Червоний відблиск Світання малює візерунки на м'язах спини,на руках і ногах, на грудях і обличчах..Вже близько..Торкнутись.. Запалати Єдиним Вогнем,що народився з енергії Світила..Вир закручується навколо нас..Відчуття єднання..мить злиття..запаморочення..
Серед освітленого новонародженого Світу - лише вогнище,створене ДВОМА.

22 липня 2006 р.

Лампада місяця дотліває в далечині щербатим окрайцем..Буря панує Містом вже кілька днів, зрідка ненадовго вщухаючи та з новою силою розгойдуючи склепіння розкуйовджених небес.Почуваюся так само непевно..розхристана душа,гнана кудись вітрами протилежності, ледь тамована тривога на споді..Майже непомітна мряка дощу вибілює простір, сірий та нецікавий день такою ж рідкою мжичкою добігає кінця, і топиться у хвилях вечора.Втопити тугу..розігнати сум..розірвати пута непевності! Заглушити голос рваного вітрами серця..
Мовчання..Сьогодні мені так дивно хочеться мовчати,схопити цю мить і гойдати її на руках, дивитися,як засинає мокре листя за вікном..Там, де мій сон ладнає чудового намета і кличе,кличе..Гойдається повітря, грає щось монотонне вітер..Це наша з ним вічна “розмова ні про що” і про “все на світі”, вона триває доти,доки горить ліхтар у сусідньому дворі, доки маленькі тіні домовиків блукають затишними оселями..
Здогадатися чи згадати? Дізнатися чи відчути? Якийсь поштовх..Ось зажеврів під руками зовні нікчемний брухт..Давно не заглядала..Ні,не те..Ще,далі..Здається..дивно..таке знайоме відчуття..Ні,не може бути..Та, дарма – спробувати не важко. А потім просто живеш, не чекаючи,не знаючи, поки..
Відображення дзеркал скрізь по-різному неправдиві - відображення Його обличча не може збрехати.Знаю це напевне..Бачу..Бачу непрохідну самоту свого дитинства,коли погляд говорить і зітхає і сподівається,хоч може краєчком,самим потаємним куточком,вільним від величезної тіні Страху.Бачу відблиск своєї рухливої юності,коли так хочеться все змінити,так хочеться справжнього тепла,що ладен будь-що прийняти на віру і назвати ім”ям Любові. Бачу своє сьогодення: витримане вино Розчарування,яке можна назвати мудрістю,поки..Поки не налетіла буря Чуття,поки не запалився вогник живого Сподівання,знову,не дивлячись ні на що попереднє..
Голос твого мовчання..Гучний і дужий..він перекриває голос вітру,він звучить унісоном бурі у просторі моїх небес..Мовою твого мовчання говорить моє єство..Так давно..Так дивно навчитися говорити мовою людей,говорити гарно й виразно..але чути інший голос в собі..так глибоко..
Падаю у небо швидкого світанкового сну..забуваюся на хвилю..Слухаю..Мовою твого мовчання щебечуть ранні пташки і ховається у світло передсвітанкового неба зблідла подоба місяця..Рівний колір зелені звучить нескінченним камертоном твого мовчання..І я ладнаю струни своєї розстроєної Орфеєвої ліри,намагаюся згадати її первозданний стрій..Згадую..
Світ розламаний на ніч і день,на за і проти..десь,не тут..
Тут він складається у Всесвіт..Мовою твого мовчання..

16 червня 2006 р.