Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Віта Парфенович (1983)


Сторінки: 1   2   3   4   5   ...   7   

Художня проза
  1. Від А до С через Б
    Я стою біля вікна і вдивляюся у лінію горизонту, з висоти багатоповерхівки видно набагато більше, аніж знизу. Околиця міста, далі дачні ділянки. Повітря прозоре, сьогодні можна роздивитися набагато далі, аніж іншого дня. Перебираю пальцями рук, заводячи їх поміж, згинаючи і розгинаючи. Певно, якби палила б, то точно б зробила кілька затяжок… нервую. Він мене не відпускає, або не відпускаю себе я. Я все ще біля нього… За що себе картаю, але тримаю дистанцію. Думаю, стою і не знаходжу відповіді. Достатньо було кілька разів перетнутися. І все. Подумки часто повертаюся до моменту, коли він стоїть праворуч, а я, приховуючи хвилювання, розтягуючи мить, каліграфічно пишу на аркуші паперу олівцем. Він дивиться на мій почерк, а я боюся задихнутися, забутися, стримую себе… Я хочу, щоб він побув поруч, не йшов, але він іде. І мені треба бути байдужою до цього. І я вдаю байдужість. Нема нічого поміж нас, і водночас кожен має купу власних історійок. Ми на площині координат. Він зі своїми цінностями, я зі своїми. Він не знає мене, я не знаю його, але хочу роздивитися, пізнати, торкнутися. Мені страшно, бо це не та ситуація, яку хочеться робити публічною. Не всі чоловіки вміють зберігати секрети. Як і жінки… я згинаю пальці і стою біля вікна, рік минув, як бачилися. Минув деякий час, як чулися, але бажання знову почути його голос не відпало. Хочеться знову побути поряд, хочеться торкнутися простору, думок, хай на відстані. Подзвони мені, - тихо подумки кажу йому. Я тобі зрадію. Я тебе спитаю про те, де був, що бачив, і ти не скажеш правди, бо маєш право нічого мені не казати. І взагалі, хто я? Ти не маєш мені звітувати, як і я тобі, але я скучаю за тобою, і це мене мучить.
    Отже, у площині координат ми десь у точках А і Б, і у кожного своє С. Я не знаю, чи змогла б я пройти мимо теБе, прямуючи до Свого С. Що таке моє С? Я і сьогодні точно не знаю… Кар*єра? Визнання? Сімейний затишок? Я ж такі класні пироги печу! Моє С вміщує це вСе! І навряд чи я могла б так говорити про це, якби була надто голодна і самотня жінка. Самотньою можна бути і у стосунках, коли тебе посувають, і ти не знаєш, як і де взяти простого спілкування… Я не голодна до близькості, тому моя А не стурбована цим, але про теБе думки такі пробігають. Я не хочу залежати від і водночас хочу мати людину, яка мене підтримає, коли я продовжуватиму йти до свого С. Можливо, ця людина вже поруч? Але мені необхідно спробувати усі цікаві для мене Б, щоб переконатися, що моє Д таки тут…


    Коментарі (1)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  2. Альтер-его
    Я закриваю очі і додивляюся залишки сну, намагаючись упіймати у пам’яті сюжет, але нічого не виходить. Вчора увечері, стоячи біля люстра ванної кімнати, загорнена у легенький плед, роздивлялася своє обличчя. Роздивлялася і дивувалася отому новому обличчю, яке дивилося на мене звідти, мабуть, таке я колись хотіла – без щічок, з великими очима, сповненими спокою і розважливості.

    Про яку розважливість можна говорити, коли у віці під сорок так і не визначилася з чоловіком? Спочатку у двадцятирічному віці було важливим - високі підбори, декольте до пупа і міні-спідниця, мати амбіції, зустрічатися з хлопцем. Якщо хлопця не було – то вже було щось не так. Тоді я стояла перед люстром і шукала причину у собі, на ніч намагалася не їсти, обмотувала стегна та живіт плівкою, намастивши попередньо ділянки тіла кремом для схуднення. Таємно боялася, що буду товстою, і мене не полюбить хлопець моєї мрії. Носила глибокі декольте і міні для привернення уваги до своєї сексуальності. Мучилася на нереально височезних підборах. Потім намагалася знайомитися, бути активною жінкою, але одиниці з чоловіків були насправді мені цікавими, та й ті були епізодичними. Я проявляла ініціативу, горда амазонка, і оцінювала ініціативу зі сторони. Мені було важливо вибудувати критерії, чітко слідувати обраним характеристикам. А зараз переді мною виринув чоловік, який торкнув у мені забуті хвилювання і мене почало нести і тішити. Які приємні ось ті переживання, які викликають інтерес доторкнутися до цього чоловіка через розмову. Розмова вечірня, здається ні про що і про все водночас. Я хочу здаватися врівноваженою і інтелігентною, дзеркалом на тому боці аналогічно інтелігентний і спокійний він. Я ще варю у пам’яті згадки про наш діалог, аж ось… на горизонті з’являється ще один добрий спогад часів дитячого садочка. Ми їдемо однією дорогою додому, кожен до своїх батьків. Мені не хочеться ні на грам лицемірити і вдавати додаткові регалії чи досягнення. Я гладжу поглядом його очі, такі ж, як в дитинстві, розкосі і наполегливо прямі. Він дивиться на мене, змінену часом, як і я милуюся зміненим ним. Він став кращим – подумки констатую. Засмага, туге тіло, рельєфи м’язів. Він став чоловіком, чиїмось чоловіком. Розумний, корінастий, стриманий. Потайки пишаюся тим, що ми знайомі так давно. Посміхаючись легко перемовляємося парою-трійкою слів. Як робота? Як життя? Як сім’я? І ця зустріч будить в мені бажання спинити мить і ще трохи погомоніти про все на світі. Його погляд мисливця ковзає моїм тілом, скануючи спереду, потім він бере мої речі, допомагаючи вийти з вагону, і його погляд ковзає моєю спиною і нижче. Я питаю його контактний, не тому, що у активному пошуку, а тому, що ця зустріч будить мої теплі спогади про дитинство і він якийсь свій, за замовчуванням, ніби рідний.

    -Я тобі обов’язково подзвоню! – кидає він на ходу, розходимося кожен у свою сторону.

    -Набери його, - не вгаває кілька днів поспіль…

    -Для чого? - питаю себе.

    -Поспілкуватися про все на світі, чи так багато таких маєш біля себе? – питає мене моє альтер-его.

    Вагаюся, написати повідомлення чи подзвонити… Повідомлення – не чуєш реакції на дзвінок, нема можливості відчути емоції… Набираю – … принаймні – спробувала.


    Коментарі (1)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  3. Бесіди з Розумом
    - Він тобі не підходить! – лунало всередині, десь у області голови. Розум вів цю розмову немало років, щоразу надаючи все нові і нові свідчення і докази.
    -Ось дивись, як ви зазвичай проводите час? Чим займаєтеся? Про що думаєте?
    -Зазвичай? - замислилася я і замовкла. Зазвичай я налаштовуюся на романтичний лад задовго до того, як побачу його на горизонті. Зазвичай я уявляю, як він гарно виглядає, кремезний, молодий, іде впевненою ходою, розслаблено, ніби лев. Він ходить так, його важкі лапи обережно ступають на асфальт, ніби лапи велетенського лева перед стрибком. Ось він іде, і я роздивляюся здалеку його ходу. Його плечі, які стали ширшими, подумки визнаючи – змужнів. Колись його плечі не були такими, і мені ніби не вистачало їх ширини для захисту. Мені хотілося сховатися у обіймах, закутатися від негараздів усього світу і перепочити, і побути маленькою дівчинкою. О, як я мало була маленькою дівчинкою у дитинстві, мені так хотілося дорослішати, щоб мати права, як у дорослих, захиститися від небезпеки, захистити рідних. Мені хотілося мати кар’єру і гроші, я йшла до цього, попри всі віри і невіри у мої таланти. Зрештою я переконала себе, що можу, а усі, хто спостерігав, говорили – ти можеш. І мені нічого не лишалося, як могти. А тепер я хоча б трохи хочу покластися на лева. І якось не можу.
    Розум мене запитує:
    - Чому ти не можеш? Ти ж інколи таки маленька дівчинка!
    - Я розумію, що матеріально він мене не тягне, і не тому, що я балувана. О, якби ж то я була балувана, мені було б легше!!! Опиратися справжності почуттів, зважуючи – головне – багатий. Але ж багатий може бути і добрим, чуйним, і жорстким і нестерпним. Хочеться справжності, нещирість якось відчуваю надто гостро і не можу на неї закрити очі.
    - Пора міняти! – робить висновки Розум, а я таки ще думаю.
    - Як ми зазвичай проводимо час? Я налаштовуюся на зустріч, уявляючи, який він сьогодні, яка зачіска на голові, чи поголений, чи пахне чоловічим парфюмом. Може це і не парфум, а відголосся пінки для гоління і свіжості після душу. Мені парфум не обов’язків, хоча приємно, коли трішки є. Але він може прийти і не таким, а змореним, без стильної зачіски і не надто пахнути свіжістю… Тоді усі оті романтичні очікування я беру однією рукою і кидаю у смітник, як аркуш паперу, на якому вже накидано ескіз малюнка.
    -Він не переймається! – Розум наполягає, тисне.
    -Так, він пофігіст дещо, і це не завжди добре. Але як жахливо, коли чоловік надто вилизує свою зовнішність, і жінка, щоб дотягнутися до його рівня, нервує і хвилюючись перед зустріччю переживає, мовляв, щоб на його фоні не виглядати нечупарою.
    -О, тут ти не будеш нечупарою! – цокаючи язиком завершує Розум, він це робить навмисно, цокає, ніби рахує мої доводи.
    -Так от він іде, а я іще думаю, що ми будемо їсти разом.
    -Він тебе по кабаках і ресторанах нечасто водить! – Розум показує мені язика.
    -Нечасто, згодна, але часто допомагає готувати разом, і це нас зближує, мені подобається готувати для нас. Я відчуваю себе шеф-кухарем кухні, а він на підхваті, і весь час хвалить мою кулінарію, навіть якщо я знаю, що могла б краще.
    -Він тебе підтримує, згадай, як колись ти готувала, а кавалер влаштував істерику, бо зелений кріп було помито і краплі струшені з в’язки лишилися на стіні біля мийки.
    -Ой, було, я тоді так плакала, мені було так неприємно!
    -Отож, а тут все «смачно» і «дякую».
    -Так, смачно і дякую! – погоджуюся я.
    Розум клацає язиком вдруге, типу фіксуючи перевагу моїх доказів.
    -Ти готуєш, а собі готуєш нечасто і можеш не готувати зовсім, якщо нема причин. Тут є і плюси і мінуси, з плюсів – збережена фігура, з мінусів – питання з боку ШКТ.
    -Так, є таке… - киваю я і погоджуюся, що треба все у міру.
    -Ти його виховуєш! Як дитину інколи. А він мужик. – Розум правий, схиляю голову я…
    -Так, мені це не подобається. Але що вдієш. Якби ж я могла раз сказати про те, що не по-моєму, і все – вуаля! А так… не можу змовчати, якщо не так! І принижую його не бажаючи цього, халепа! Але я хочу бути почутою, що робити?
    - Діти виховуються до п’яти років, пам’ятаєш?
    -Пам’ятаю, - погоджуюся.- З цією фігнею – вихованням деяких моментів мені доведеться воювати…
    -Отже, ви готуєте і їсте разом. А що ще?
    - Ну, ти знаєш, що, навіщо про це? Ти ж сам знаєш!
    -І давно ти стала соромитися слова секс? – Розум розсміявся.
    -Ні, я не соромлюся, але у нас насправді секс у чистому виді, навіть не любов з прелюдіями…
    -Та знаю, знаю, і як тобі?
    -Коли як… - зітхаю і думаю… - Коли хочеться, то класно, коли занадто, то не дуже приємно. Але загалом нормально… Без цього теж можна, звісно, але якось неспокійно трохи, часом і заснути глибоко не виходить.
    -Не перебільшуй! Вигадки!
    -Може і вигадки… Але буває, що замислююся, невже така гарна жінка не може мати стабільне інтимне життя? Просто вабити і бути цікавою не купі самців, яким хочеться новизни, а одному чоловікові протягом тривалого часу… І я собі дозволяю ці стосунки.
    -Отож, ти звикла до того, що у тебе є людина, чоловічої статі, звісно, яка є у твоєму просторі і на твоїй території. Ти сама впустила його, цього чоловіка, невідомо, за якими критеріями і ознаками.
    -Чому невідомо? Мені відомо. Хоча він не такий, якого хотілося б у ідеалі.
    -То ти ж ніяк не визначишся, все думаєш, чи він саме той. Як він може бути тим самим? Ви ж навіть Розумуально спілкуєтеся рідко і тобі цього бракує.
    -Так і є. Часто втішаю себе словами Боба Марлі, про те, як він говорить про спільний побут, типу якщо чоловік може розсмішити жінку, це вже важливо. І в кінці кінців усі вестимуть примітивний побут.
    -Тебе це не влаштовує! – наполягає Розум.
    -Так, мені хочеться духовної близькості і росту разом. Мені хочеться наповнюватися новими емоціями і враженнями, переживати разом відкриття цього цікавого світу і життя. Закохуватися у культури і мови, вивчати їх, читати кращі твори письменників і мандрівників, бачити ширше, аніж побутовий калейдоскоп – кухня, ліжко, робота…
    -Так, а йому і так добре!
    -Пам’ятаєш, як я його вперше взяла до театру? До опери чи просто в кіно? Як він дивувався тому світові, який я відкривала йому? Як дитина.
    -Було-було… Чим тепер дивуватимеш?
    -Та ще так багато у світі небаченого і незнайомого!
    -Ти весь час дивуватимеш його? А він тебе?
    -Він мене теж дивує. Як от спека, лежимо і знемагаємо від температури повітря, а він закидає – «ми з тобою, як лінивці». І я згадую лінивця і мені стає весело, і я усміхаюся. Ми знемагаємо від спеки, лінивці такі собі. Він має доречні і кумедні назви, які дає речам і мені. Є слова, які ніхто ще не казав мені так інтимно, і це лише наша мова спілкування.
    А ще я люблю відкривати з ним нове. Нові маршрути, нові простори.
    -Він нестерпний інколи, гарячий, ніби сонце.
    -Так, але його вогонь мене гріє, набагато важче зігрітися у холодному світлі Місяця.
    -Ти сама не знаєш, чого хочеш! – Розум не витримав і заявив.
    Ця заява була різкою, але я погодилася.
    -Шведську сім’ю, певно. Одного для тіла, господаря і людину, яку вестиму, іншого – інтелектуала, для духовних бесід і інших любощів.
    -Ти жадібна! Жінко, схаменися!
    -Я визнаю, що поки є один, той, кого впустила у свій простір. Партнер? Коханець?
    -Тобі вирішувати, і що далі?
    -А далі жити і дивитися на світ розплющеними очима, намагатися розгледіти серйозні заявки на перемогу, не поспішати, у цьому досвіді все для мене – і висновки, з ким бути теж. Поки кандидат один, і той не спішить з пропозиціями.
    -Ехехе! Роби як знаєш! – махає рукою Розум і йде відпочивати.
    -Надобраніч. І дякую, ти таки склав мені приємне товариство, і я навіть повеселішала. Дякую за розмову.
    -Головне, щоб ти була задоволена!


    Коментарі (3)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  4. Ілюзія близькості
    Ти розмовою береш його собі. Ніби статуетку з полички у крамниці з милими дрібницями і розглядаєш його, торкаючи обережно простір і цінності.
    -От послухайте, - звертаєшся на Ви, вибудовуючи заздалегідь дистанцію.
    Він вмощується зручніше на дивані і слухає, а ти читаєш. Читаєш про життя інших людей, про мудрість світу і високі матерії.
    Він мовчить, слухаючи твій голос, а ти робиш паузи, щоб розчути шелест його дихання.
    - Спробуй! – говориш нишком собі, а йому – А ось іще така історія…
    Ти читаєш вголос і поволі згадуєш усі ті курйози, пов’язані з голосом. Як працювала на фірмі і «вибивала» борги, як у голос твій закохувалися чоловіки, які ніколи не бачили тебе наяву. Як потім вони призначали зустріч і ти думала, а, може, ось воно, щастя.
    -Я з Вами хочу поділитися – говориш ти і віриш, що світло, яке ти відчуваєш від книги, воно необхідне і потрібне, і ти зараз не менш як посол світла.
    -А як Вам ось це? – допитуєшся зворотного зв’язку? – і це не просто цікавість, ти вивчаєш мірила його, твого співрозмовника.
    На перший погляд він розумний, гарний, вихований. Тембр голосу нагадує одного випадкового знайомого з відпочинку, але ти говориш – стоп! – і розглядаєш далі, оголюючи душу. І думаєш, вставляючи до розмови короткі курйозні оповідки про себе, що ти оголюєш зараз душу. Ти даєш йому туди поглянути, можливо, зацікавитися, зачепитися, знайти для себе виняткове щось, цікаве і оригінальне, віднайти загублене.
    Конекшн – слово виринає несподівано, конекшн, він або є, або нема, і ти намагаєшся намацати саме його. Усміхаєшся, згадуючи крилате «юніт не з нашого комьюніті» і думаєш, а якщо і направду так? Якщо цей юніт таки не з твого комьюніті ні разу? Вертиш його, приглядаєшся. Мовчазний, сухуватий… Ні, сухий, і нуднуватий, чи як? Сирі сірники, які важко запалити… Але ж ти запальничка!
    Ніч налягає, скоро північ, і ти все вдивляєшся, вслухаючись, демонструючи стриптиз душі. А потім думаєш про те, що спати можна і без пристрасті, і це буде приблизно те саме, що жити з людиною, яка тебе не запалює, яка тухне і помалу згасає. Він щось там теж говорить у розмові про звичайний секс… А ти думаєш, як він про це говорить, так, ніби справити потребу… і це тебе бентежить…
    Його серця не торкалася любов – говорить щось тобі, а твого – палаючого і сповненого жаги торкалася не раз, навіть якщо це був не виважений реальністю крок, ти його робила, пам’ятаєш? Йшла на побачення всліпу, ризикувала, гралася, випробовувала себе на міцність. Ти грала і граєшся дотепер, прагнучи осягнути своє тіло, душу, єдність. Ти набралася сміливості взяти його до рук з полиці і покрутити, хоча могла і не робити цього ніколи. Ваша розмова не закінчена і ти чекаєш на продовження, тепло промовляючи його ім’я. Він твоє ім’я повторює теж, і це говорить про те, що буде ще одна розмова…


    Коментарі (5)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  5. Грудочка цукру (продовження)
    Не надто гостинно стріла столиця подорожніх. На кожному кроці перевірка документів. Багато магазинів лишень для жителів Києва і області.
    Нехитрі пожитки з собою. Микола жив неподалік Яготина, рідні радо зустрічали його і гостя Віктора. Але Вікторові не хотілося обтяжувати своєю присутністю рідню друга, тому наступного дня чоловіки пішли влаштовуватися на роботу.
    -Будете жити в бараках,- розпорядився бригадир, коли домовленості про працевлаштування було досягнуто. Віктор вперше за весь час усміхнувся. Він був іще повний сил і жаги до життя.
    Він був живий, мав спеціальність, мав бажання створити сім'ю. Чоловік не лінувався, і слава про здібного майстра йшла попереду нього. Після війни багато було чого відбудовувати. І Віктор з радістю брався за додаткові заробітки. Його звали і крокви ставити, і двері, і вікна, і підлогу стелити. Там лавку збити, там табуретку. Замовляли і столи, за якими потім сідала їсти вся родина. Віктор калимив і відкладав гроші на майбутнє. І майбутнє не забарилося.
    Вона йшла на зміну, висока, струнка, повні груди, довга коса. Ішла, ніби королева, не помічаючи нікого. Віктор стукав якраз молотком, ладнаючи чергове замовлення, і коли узрів її, мало не випустив молоток з рук. Дівчина пройшла повз, і лише захоплене зітхання видало почуття чоловіка.
    -Эхх, Маруся...- часто вимовляв він, розповідаючи свою історію невістці.
    Це було кохання з першого погляду. Молода і вродлива, дівчина-мрія, яку неможливо було не помітити, ось хто змушував серце Віктора битися частіше.
    -Эхх, Маруся, -казатиме він багато років по тому, і в цьому зітханні читатиметься все, і захоплення, і радість, і розчарування, і переживання, і щем... Бо саме ця дівчина настільки полонила його одиноке серце, і йому так хотілося бути коханим нею, що...
    -Шановний пане генеральний прокуроре, прошу Вас допомогти розшукати моїх рідних, з якими мене було примусово роз'єднано, дані про розшукуваних осіб додаю.
    Він понад усе хотів цю дівчину і сім'ю. І як же зрадів, коли розпитавши, дізнався, що дівчина молода мати, має дитинку, чоловік з війни так і не повернувся. Жили вони з її матір'ю старою бідно, хата була чимала, але старенька теж, і от чоловік вирішив. Буду свататися. Позвав Миколу і ще деяких товаришів і пішов сватати Марію,а та довго піч не длубала, бо важко було без чоловіка вести господарство. Мати старенька, дитина мала. Хатина просила рук господаря. Віктор же був працьовитий і толковий. Пішла за нього, бо хоч і невеликий на зріст, інколи ходив з паличкою, бо коліно таки давало про себе знати, проте надійний і серйозний. Ото у нього вона єдиною і стала, окрасою, розрадою, потім матір'ю їх сина. Віктор радів, бо Марія мала його покохати, але як покохати того, кого не кохала?.. Як забути того, від якого син, схожий на нього, як дві краплі води... Материнське серце ділило любов між двома синами і дорослим чоловіком, який хотів своїми діями довести, що вона за міцною стіною, ім'я якій Віктор.

    (далі буде)


    Коментарі (1)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  6. Грудочка цукру
    У серпні таки відчувалося дихання осені...
    Ранки ставали морозно-прохолодними, не такими, як зазвичай в липні. З шафи діставалися тепліша піжама і ковдра, згадувалася звичка пити чай, аби зігрітися перед сном.
    Віта вийшла на кухню, аби заварити чаю. чайник весело свистів на блакитному вогникові плити. Рука автоматично потягнулася до коробочки із заваркою, але... Коробочка виявилася порожньою, і дівчина пригадала, що лишила коробочку, як нагадування купити чаю... І не купила... Що ж... Буде просто чай без заварки, з цукром і лимоном.
    Лимон був завбачливо нарізаний тоненькими скибочками і пересипаний цукром. Аромат приємно лоскотав ніздрі, коли дівчина зняла кришечку з банки і переклала кілька кружалець у сиропі до великої прозорої скляної чашки - улюбленої для чаювання.
    Окріп тоненькою цівочкою спадав на лимон, стінки чашки пітніли, аромат лимонного масла наповнював кімнату, огортаючи закутану в теплий халат Віту.
    Вода у чашці не була прозорою, цукровий сироп створював ілюзію легенького туману, який оповивав чашку зсередини, і дівчина вдивлялася у ті ледь помітні чудернацькі візерунки. Ці цукрові візерунки промовляли до неї, спадкоємиці давнього славетного роду, нащадком якого тепер стала вона.
    Візерунки шепотіли і звали, розповідаючи давню історію, у якій до кінця було невідомо, де є правда, а де плід уяви.

    Йому не було й двадцяти, як одного вересневого ранку прийшли пристави і заарештували всю родину. На думку НКВС було за що, бо родина хоча і мала діток як квіток, але жили так, що все було.
    Газдували на славу, мали і хліб і до хліба, батьки трудилися і дітвора змалку була приучена до праці.
    Тримали і корівку, і коників, і курочки неслися. Біля хати - сад, полечко, город. Кролики. Собачка і котики. Гарно жили у своєму світі, де хліб шанувати привчили батьки змалку і трудитися змалку навчилися.
    Прийшли пристави і забрали все, на виконання наказу про боротьбу з куркулями. «Кулаки» - так називали роботящих господарів своїх володінь. І закон про боротьбу з такими господарями назвали «про розкулачування».

    «Шановний пане Генеральний прокуроре, звертаюся до Вас з проханням розглянути повторно справу, за якою мене і мою сім'ю позбавили усього нажитого тяжкою працею майна і незаконно (підкреслено) за вироком органів самоврядування вислали у Сибір, зачинивши у спецпоселенні строком на 20 років…»

    Як воно, покидати рідну домівку, де ще вчора почувався газдою, під дулами автоматів?
    Як знати, що чинити опір, означає покласти ще непрожите життя?
    Батько заборонив чинити опір, бо хотів, аби діти мали право на життя, а тому сім'ю роз'єднали, і Віктор опинився за деякий час у спецпоселенні строком на двадцять років.
    На роботах із заготівлі деревини хлопець придивлявся до сосен і модрин, розглядав, як веде себе кожен вид дерева, скільки потрібно сушити деревину, а яку деревину краще обробляти сирою.
    Став майстром-самоучкою і місцевим живчиком, бо воля до життя не давала опускати руки. от уже за зароблені калимом гроші купив гітару, навчився грати, потім домру, балалайку, навчив грати побратима на ложках і такими концертами звеселяти таких як і він сам, зачинених у спецпоселенні людей.
    Віктора любили за його силу духу і веселу вдачу, згодом молодецький запал почав потроху вщухати, але розрада душі - музика, вона не полишила його, навіть коли роки минули відмітку сорок.
    Одного такого вересневого ранку Віктор дізнався, що його скоро випустять на волю, омріяну волю. Чоловік мало радів тому, попереду чекала зима, іти було нікуди, хоча і вільний. Повертатися на батьківщину було суворо заборонено, він був нев’їзний, а куди податися не знав.
    Отак і зустрів його Микола, коли день звільнення прийшов. Віктор зі скромними пожитками, але найбільшим багатством – балалайкою, домрою та гітарою сидів під стінами тюрми. Вигляд у чоловіка був не найкращим. У задумі, він сидів і нікуди не йшов, закляк, наче прикутий.
    - Вітю, ти тепер вільний, і можеш іти куди завгодно, - Микола торкнув за плече колишнього в'язня, -Вільний, Вітю, хіба ж тобі не радісно?!
    -Эххх... -зітхнув чоловік, якому було вже за сорок, - Чего радоваться?
    -Як чого? Ти вільний! Іти можеш куди хочеш!
    - Некуда идти...- в зажурі промовив Віктор і його губа зрадницьки скривилася, але він швидко опанував себе, аби не заридати гірко, бо він добре знав, що туди, куди хотів повернутися нема дороги, і позаду двадцять років тут, років молодості і підірваного здоров'я.
    Віктор тяжко працював на роботах із заготівлі деревини, і якось важка колода притиснула ногу, тому коліно час від часу нило, особливо на погоду, і Віктор кульгав, консервуючи біль в собі.
    - А поїдемо зі мною, в Україну? Вітю, неподалік столиці Києва є місто Яготин, я родом з тих країв, поїдемо разом, друже! У Яготині велетенський цукровий завод, там точно такі, як ти, працьовиті потрібні! І гуртожиток є. Спершу поживеш у мене, а там і у гуртожиток влаштуєшся. А там і дівчину собі придивишся, друже, поїхали!



    Коментарі (5)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  7. Риторика
    У неї був він, а чи була у нього вона?
    Сиділа на підвіконні, задумливо лускаючи насіння і дивилася у шибку.
    За склом проносилося літо на золотій колісниці серпня. Скоро осінь… Скоро осінь – це стан, особливий стан меланхолії. Очікування літа вирізняється на його тлі надіями на все попереду. Осінь ніби тихо шепоче, пора побачень закінчується, до наступного сезону.
    - Я хочу ще літа! – лунає у голові.
    Не тому, що спека, не тому, що довші світлові дні, ні! Хочу ще можливостей для теплих вечорів разом.
    Разом? Тобто? Це жарт?
    Вона замислилася… У неї є Він, а чи є у нього вона.
    Відкрила ноутбук і у першій ліпшій спільноті клубу одиноких сердець спитала: Агов, чоловіки, що вас підштовхує бути у шлюбі? Що впливає на ваше рішення робити це?
    Відповіді не забарилися.
    На основі їх було досягнено багато протиріч. Бо хтось одружується, щоб поруч була кухарка-господарка, прачка-швачка і давалка…
    Хто заробляє більше і розуміє, що прати може пральна машина і готувати мультиварка, якось взагалі розділилися у кілька категорій – ті, хто не хоче шлюбу, і ті, хто не проти в принципі.
    Але в цілому тут, у просторі інтернету ніхто не орієнтувався на душу, на цінності, які мають спільно чоловік і жінка, поєднуючи свої долі.
    Виховувати дітей, спілкуватися і мати рідну людину поруч, подорожувати, здобувати враження і розділити їх, пізнавати світ у парі, продовжуватися у дітях, розвиватися…
    Жага сексу без обов’язків – ось що керувало переважною більшістю цих людей.
    Навіщо тобі ось це сміття? Що в цьому смітникові є?
    Фейки? Боти? Але ж є і нормальні наївні душі, які мають бажання розвивати стосунки.
    Насіння лускало між пальцями і інколи на зубах. Лускати зубами – звичка, яку вдалося перебороти. Пальці чорніли і стомлювалися.
    Читаючи кожен коментар дописувачів все більше вимальовувалася картинка – той, хто поруч – найкращий… Він відомий, рідний, хоча не такий, як бажалося в юності. Він має купу переваг, то хто складе конкуренцію реальному чоловікові з віртуальних самців – ніхто.
    Батарея почала сідати. Ноут вимкнувся. Вона побачила, що лишилося кілька насінин у пакетику. Зібралася з думками, зібрала волосся на потилиці, намалювала губи і пішла в магазин по м'ясо. Бо Він мав прийти, а тому привід приготувати вечерю був вагомим. І чи варто говорити про те, чи є у нього вона, коли він є у неї?


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  8. Перша зірка
    Він тихо постукав у двері готельного номеру. Ліна відчула, що то саме він. Він прийшов,бо імпульс було відправлено.
    Затаївши дихання, Ліна ще раз прислухалася. Серце шалено гупотіло.
    Стук-стук-стук – три рази, як і передбачала. Тричі – ніби за таємничою домовленістю.
    Ноги торкнулися килиму на підлозі, неквапливо і нечутно зісковзнула з розстеленого ліжка, накинула шовковий халат на оголене тіло, мммм… - прохолоду шовку відчула розпашіла шкіра. Ступаючи до дверей, думала, що сказати йому.
    - Я прийшов, - Андрій тримався впевнено, ще б пак! Заготував заздалегідь невинний спітч, але ковзнув поглядом по халату, голос почав видавати схвильовані нотки.
    - Тож заходь, - дівчина сміливо розірвала шаблон розвитку подій, і рукою схопила за руку чоловіка.
    Вони опинилися вдвох у номері. Нечутно зачинилися двері, тихо клацнув замок. Напівтемрява, поцілунки. Її рука ковзнула на його шию, пальці легко перебирали м’яке волосся на потилиці, інша обіймала за спину. Він не розгубився, він повівся і повів. Притиснув Ліну до стіни, неначе говорив – «нема куди, крихітко, бігти». Ліні бігти не хотілося, вона смакувала вуста, вдихала тонкий аромат парфумів і запаху тіла. Він був сильним, неначе кедр, руками схопив дівчину за стегна і підняв, тепер їх обличчя були на одному рівні. Гаряче дихання лоскотало шию і груди. Ліна спустилася і перевернула кедр спиною до стіни, руки вправно і сміливо займалися гудзиками сорочки. Поцілунки ускладнювали дещо цей процес.
    Він лоскотав диханням вуха, вдихаючи аромат розтріпаного волосся, цілував, пестив язиком вушні раковини, і від того було лоскітно і приємно.
    Перекинувши Ліну ще раз спиною до стіни, вони опинилася напроти ліжка.
    -Тсс, - змовницьки приклала палець до вуст Ліна, і стягнувши розхристану сорочку партнера, легко штовхнула його на просторе ліжко.
    Він піддався, звівшись на ліктях, любувався тим, як Ліна розв’язала пасок і халат нечутно зісковзнув, оголюючи тіло. Бюстгальтер і трусики. От що ще було на пристрастній німфі. Ліна грайливо сіла на торс Андрія. Його сильні руки стисли сідниці, потім він вирішив, що хоче бути сам переможцем у постільній баталії. Легко перекинувши Ліну вперед, так, що та не встигла отямитися, як опинилася на четвереньках, Андрій вивільнився з одягу, який приховував його чоловіче єство і сильними руками притягнув Ліну за талію до себе.
    -Ти… - тільки прошепотіла Ліна.
    Андрій поступально наполегливо пульсував у ній. Руки обіймали і пестили груди, спускаючись до живота, грубо хапаючи стегна.
    -Іди до мене… - Андрій розвернув тіло Ліни і ліг поміж стегон. Його гарячий язик ковзнув до мушлі, і дівчина закотила від насолоди очі.
    -Нектар твоєї квітки найсолодший – прошепотів тихо і продовжив.
    Ліна хапала гаряче повітря, намагаючись пальцями вхопитися за простирадло, аби не злетіти у невідомі виміри.
    Андрій кохався палко, віддано, ніби вперше у житті…
    -Насолода,- він уже був над нею і цілував її обличчя, шию, груди, пульсуюючи в тілі тугим і збудженим єством.
    - Чак-лун-ка, - хапаючи повітря, тихо шепотів він, і піт з його чола краплинками впав на обличчя Ліни.
    Ліна спробувала його на смак, одна з краплин впала на вуста.
    -Мммм… - солодко потягнулася усім тілом.
    -Сядь на мене, - Андрій перевернувся на спину і Ліна сіла на нього.
    - Ти неймовірна,- Ліна працювала стегнами, аби дати Андрієві продовження солодких мук. Розтріпане волосся спадало на її спину, груди, нахиляючись для поцілунку, її волосся падало йому на обличчя.
    Ніхто здаватися не хотів.
    Але Ліна відчула, що стримуватися вже не в силах.
    -Оххх… - тяжко видихнула вона і розлилася медом після вибуху насолоди. Її єство пищало одну тонесеньку ноту, здавалося, що ця нота є втіленням найбільшого захвату і піднесення. Звук заполонив простір кімнати, вигулькнув за межі отелю, міста, країни, планети.
    -Так, моя дівчинко, - промовив Андрій і перестав стримувати себе. Його ноги здригнулися у солодкій судомі.
    -Іди до мене, зіронько, - прошепотів він і обійняв її, голублячи поцілунком.
    За вікном з’явилася перша зірка.



    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  9. Складнощі перекладу

    Ми з Аллкою разом відпочивали за кордоном вперше. Аллка взагалі часто бувала там, то Мальдіви, то Сейшели, любила поганяти понти у розмовах про відвідані місця при нагоді. Я ж похвалитися закордонними мандрівками не могла. Так, літо на мадярському кордоні і кілька слів для годиться завчених, аби привітатися, подякувати…ото і всі закордонні розмови. Та й у школі ми вчилися у різних класах. Аллка у англійському, я ж у німецькому. Викладачі переконували нас, учнів, що німецька не так погано, навіть молода викладач після педінституту пророчила перспективи. З часом вона покинула навчати мовам і зайнялася бізнесом. А який найпоширеніший бізнес наразі у нас? Так, торгівля. Зараз торгують усі, кому не ліньки. Починаючи з торгівлі шкарпетками з житомирської фабрики, і закінчуючи автівками з США. Необхідно виробляти, щось потрібне людям, але торгівля у найширшому попиті. Та і виробляти не дешево, бо секонд з заходу коштує дешевше, аніж нові вироблені речі, а у більшості люду є ліміт – «мінімалка» і прожитковий мінімум. Але кожному хочеться кращенького, от і я ризикнула і пристала на пропозицію давньої приятельки Алли.
    Аллка влаштувалася у житті нормально, знайшла собі папіка у столиці, і все діло у ажурі, як кажуть. То теж робота, адже папік не кожному до душі, але то суто індивідуально, та й історія не про це.
    От Аллі захотілося полетіти у теплі краї, я ж якраз зробила закордонний паспорт про всяк випадок, мовляв, хай краще буде, аніж потім у потрібний момент не виїду терміново згідно вигідного супервигідного туру.
    Аллка запропонувала поїхати з нею, і от ми вже сидимо на валізах у терміналі і чекаємо на реєстрацію. Все вперше – для мене! Усе блищить! Аллка дує губи качечкою і селфиться на айфон. Постить фоточки і постить.
    Я уже сфотографувала Аллу у позі «утомлена чеканням в терміналі», «чекання з задраними ногами», «качечка летить в теплі краї»… образи не закінчувалися… хотілося теж фото на пам'ять. Запропонувала поселфитися разом. Аллка підтримала, але потім виявилося, на усіх фото зі мною вона собі не подобалася, тому видалила, так і не скинувши мені на мейл… але то потім з’ясувалося.
    От уже і стійка реєстрації, от уже і митний контроль, мрія шоперів – дюті-фрі, Аллка лише махає карткою – безліміт від папіка, класно, весело. Мартіні і бікіні, шоколад і мармелад, парфуми і блиски для губ…Аллка не жадібна, відкоркувала мартіні і пригостила мене. Уже скоро іти до гейт. Весело. Аллочка таки дівчина-свято. Прибули до готелю, на рецепції тицьнули «презент фром Юкрейн» і пішли заселятися.
    І все було б супер, аби не те, що повністю все оточення англомовне. Я зі своїми скромними знаннями англійскої мови впевнена у Аллочкиних перекладах. Аллочка, як виявилося, теж впевнена у собі.
    Але за будь-якої ситуації скидає розмову з владнання питань на мене. І все було добре. Я вже спікінг з персоналом і відпочивальниками. Дартс, змагання у басейні, зумба, йога. Райт і лефт. Аутсайд і інсайд. Спілкуюся з англійцями і голландцями, німцями і турками.
    Аллочку почала дратувати моя активність – а активність від захоплення, першої такої поїздки. Все так фантастично, що літати хочеться.
    І от Алла чує про вечерю у ресторані. Аля-карте – можливість піти у ресторан у готелі з все включено і замовити собі страви італійської, китайської чи середземноморської кухні. Алла хоче вигуляти сукні – вона знала, що буде ресторан. Я ж прилетіла з парою сукенок, які обігрую різноманітним чином, але то мені настрою не псує. І от Алла дає доручення – домовся за вечерю.
    Беру слухавку і телефоную з номеру. На тому кінці мені кажуть, що сьогодні замовити вже не можна, можна замовити завтра.
    Відверто кажучи (френклі спікінг), у ресторані все включено їжі настільки багато, що навіть тут ми не все ще скуштували… але Алла хоче у аля-карте, наступного дня ідемо з басейну і я дзвоню на барі у лобі.
    Адміністратор з поганою вимовою починає мені пояснювати знову, що сьогодні на сьогодні записатися не можна. Я питаю чому. Він погано говорить англійською, після десяти хвилин розмови голос у слухавці змінюється. Мені знову пояснюють, що треба записатися завтра. Я питаю де, у відповідь постійно одне слово, яке не має ніякого логічного зв’язку з рестораном і записом… «гастролейшен», я прокручую усі контекстні варіанти, і крім «гастролі» у мене нічого не напрошується. Аллі говорю, що записатися знову не вийшло, бо на гастролях якихось повари ресторану, скоріше за все. Увечері бачимо, як туди таки іде люд…
    Це вже якась дискримінація! Наступного дня я іду в адміністрацію аби таки записатися, і виявляється - «гастролейшен» - то ніякі не гастролі.
    Гест рілейшен – зв’язки з гостями… І що цікаво, ні Алла з її чудовими знаннями, ні я зі своїми, так і не докумекали отого, поки я не побачила, як написав на моє прохання це слово на папірці адміністратор у холлі.
    Мораль байки така – мову вчити корисно. Надіятися треба лишень на себе. Пил у очі вміти пускати теж мистецтво.
    Ми таки сходили з Аллою до ресторану і вона вигуляла свою сукню, лишила чайові і задоволена вечором заспокоїлася тим, що таки ми потрапили у крутий ресторан, хоча їжа нічим не відрізнялася від тієї, яка була у основному, просто обслуговував офіціант, відсовував-підсовував стільці, посміхався, наливаючи вино у келихи. Понти дорожчі за гроші. Я у цьому переконалася. Але було непогано, навіть приємно. Щоправда, світлин на Аллиному телефоні зі мною майже не було, тому доказів прекрасно проведеного часу не так багато.
    Це був цікавий досвід, мотивація і відкриття того, який велетенський і різноманітний світ.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  10. КАСТИНГ
    Я спізнювалася. На годину… Воно ніби-то і не набагато, але таки так.
    Збиралася прийти вчасно, але як завжди, в останню мить щось збивало. То виснажена готуванням смаколиків для свого коханого, бо він полюбляє різноманіття, а це все сили і час. То апатією, яку на мене навіювали переживання на роботі. Переживання накопичувалися… і критична маса досягла апогею… Я почала вицвітати тут, хоча вкладала частинку себе у кожний день, працюючи на благо компанії.
    Щодня я думала про те, що у моєму житті щось не так. Не вистачає драйву. Періодично створювала драйв, заводячи розмову з випадковими людьми. Ось у магазині АТБ мене уже знає весь персонал, бо я можу підказати, як смачно приготувати булгур, який смачний геролакт чи авокадо. Шаблон розривався, але не до кінця, і дещо у цьому шаблоні було константами, як хамство деяких співробітників, показні лестощі, рівень заробітної плати, дурні рішення керівництва. Мене тут давно «злила», у плані зливати, а не злити, моя колишня подруга. Це була зрада, яку я не могла довго пробачити.
    Я розривала сірість буднів поетичними рядками, навіть написала іронічно-сатиричний, але й психологічний роман. Я горнулася до людей цікавих, живих душею.
    Виступи на сцені ставали справжнім святом для мене. Але коли інформацію про кастинг було отримано, переступила невеликі вагання і пішла.
    Ми стрілися у коридорі. Він, чоловік, не обділений харизмою, стояв боком до мене і обличчям до співрозмовниці. Вперше я побачила його не пам’ятаю де, але мені здалося, ніби він мені знайомий з минулих життів. Я пройшла повз співрозмовників, і якась тягуча пелена, заряджена енергетикою цієї людини окутала мене. Двері було замкнено. Йшов відкритий іспит. Це коли повна зала глядачів, крім журі, і конкурсант має виступити перед усією аудиторією.
    Переді мною стояла жіночка у чорній кофтині і джинсах років сорока.
    - Ви теж на кастинг? – спитала я.
    - Так, - промовила жіночка.
    - А минулої неділі ви були? Цікаво, що тут і як.
    - Так, була, але не виступила, охочих претендентів у залі багато. А ви теж пробувати себе?
    Я не впевнена була у тому, що я готова. Тому відповіла, що прийшла на розвідку.
    Хід до зали відчинився. Дівчина на дверях спитала, чи я виступити, чи глядачем побути.
    Я сплатила гроші за вхід і пішла шукати вільне місце.
    Мені поталанило таки влаштуватися скраю, сусідка по кріслу прибрала свою куртку, а загалом у залі місць вільних майже не було.
    На сцені стояв черговий учасник відбору.
    Я сиділа і розуміла, що мені не цікаво. Добре, подивимося, що тут і як, заспокоювала себе. Але внутрішній діалог говорив – «ти зможеш краще. Іди, а то заснеш отут».
    Я підійшла до дівчини на дверях і спитала, чи можу записатися і стати учасником відбору. Виявилося, записуватися нема потреби, режисер сам у перервах за руками, які піднімають претенденти, обирає учасників.
    Поторгуватися було за що. Я звільнилася з роботи, яка стала мене перетворювати на універсального солдата і тому гроші для мене тепер мали цінність більшу, адже період зміни треба вистояти достойно. І хоча сума, яку я сплатила на вході, була невелика, але моє внутрішнє «я» горлало – «Ти можеш краще! Іди!»
    Я почала думати над репертуаром. Треба було показати себе у різноманітних амплуа – розповісти вірш, анекдот (з цим у мене не завжди добре складалося, бо зазвичай найсмішніші я забувала на наступний день), проспівати пісню, розповісти історію і станцювати.
    Я сиділа і згадувала рядки улюбленого вірша, вірша, з якого у мене розпочалися власні вірші, потім проза. Я думала про анекдот. З матюками не хотілося, хоча і не заборонялося. Я налаштовувалася, потираючи шию, руки, коліна, знизуючи плечима, дихаючи… я налаштовувалася і розуміла, що головне – побороти зрадницький тремор, звести його нанівець.
    Про наміри мої вийти на сцену почула справа дівчина з чорним довгим волоссям. Вона підбадьорюючи кивнула, посміхнулася. Порадила подихати, затримуючи вдих. Учасники виходили один за одним, я втомилася чекати, тому вибігла на сцену у момент, коли виступ попередника закінчився.
    Я поглянула на залу згори. Повна зала. І я на сцені. Без підготовки. Просто пішла, бо сидіти там, просто сидіти і не зробити цього не могла.
    Я глянула йому у душу. Я глянула на нього згори. Чи мала право я була дивитися на нього так?
    Але це було не про те, що погляд згори, то є зверхність… тут було про сміливість і рішучість.
    Я назвала своє ім’я і прізвище, вік. Зала принишкла. З цікавістю дивилися на мене сотні пар очей, бо я не виглядала як типовий учасник цього дійства.
    Я вголос назвала авторку в назву вірша, мого улюбленого і доленосного тексту, і почала читати, дивлячись режисерові у вічі:
    «Коли буду я навіть сивою,
    І життя моє піде мрякою,
    Я для тебе буду красивою,
    А для когось – може й ніякою»
    Він вслухався у кожну ноту мого голосу.
    Він дивися і розумів, я прийшла сюди, аби озвучити йому, що я є, що я тут, і мені байдуже, скільки мені за паспортом. Я – Є.
    Він диригував рукою, підказуючи мені темпоритм, але я знала, що не схиблю.
    - Добре, анекдот!
    Я швидко змінила ліричну героїню на кумедних анекдотичних дівчат. Зіграла. Зала засміялася. Оплески мене підбадьорили.
    Попереду була історія. Я розпочала. Один з членів журі, в вочевидь, звернув увагу, що я набираю обертів. Тому спинив мене питанням: «Ця історія про душу?»
    Я схибила, бо пропустила ввідний інструктаж, і не знала тематики.
    - Коли в останнє плакали? - рятуючи мене від лап суворого колеги спитав режисер.
    - Коли дізналася, що мою розповідь про найдорожчу мені людину, першу мою подругу, мою бабусю, буде опубліковано у книзі, яка незабаром з’явиться на полицях книгарень.
    - Ви – письменник? – режисер дивився так само відкрито і зацікавлено, і я стояла перед ним ніби гола, але не соромилася ні на йоту.
    - Я намагаюся ним бути – скромно відповіла я. – Я бухгалтер, це мій основний заробіток.
    - Співайте, – дозволив він, і схвально кивнув.
    Яка пісня розкриє голос і душу? Звісно, народна пісня, у якій поєдналися традиції поколінь, сила роду, пісня мого дитинства, яка мене розчулює і наснажує. І я завела щедрівку.
    З голосом усе було зрозуміло. Я виводила перший куплет, як режисер вирішив влаштувати мені ще один незвичайний тест – пісня, під яку я танцювала була еротична і драйвова водночас, мені заважала довжина спідниці, але я не соромилася, тут було одне – або імпровізую і виграю, або – приходьте ще.
    Спинився трек. Я стояла на сцені. Його обличчя сяяло добротою і світлом:
    «Цікава і розкішна ти баба. Знаєш, що хочеш, ідеш і робиш. Без комплексів. Не соромишся свого віку. До зустрічі 26-го!»
    Я зробила кніксен і легкою ходою пробіглася зі сцени. Коли проходила повз, дивилася в очі, а режисер тихо, ніби ми були наодинці, спитав: «Ти отримала задоволення від виступу?»
    Я усміхнулася і кивнула, що означало «так», хоча розуміла, що це далеко не все те, що я можу транслювати і показати. Сюрпризи ще попереду. Він мене вибрав недарма.


    Коментарі (5)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  11. coup de foudre
    Інна старанно порпалася у пісочниці, зосереджена на занятті, яким займалася із неабияким задоволенням. Їй було вже чотири, і вона точно знала, що вона дівчинка, бо у платтячку і з бантиком, а напроти сидить хлопчик. Хлопчик приязно усміхався, час від часу позираючи на малу, і грався у свою гру. Він був будівельником, вправно орудував своїм совочком. Інна ж ліпила пасочки, пекла пиріжки і тортики. Зверху пісочок був сухим, тому не ліпився, доводилося брати з глибин вогкий. Незнайомий хлопчик вирив ямку, і рів був уже високим, на поверхні було багато потрібного Інні для випічки піску.
    – Можна у тебе взяти трішки пісочку, мені муки треба на пиріжки? – спитала Інна хлопчика і уважно спостерігала за виразом його обличчя.
    – Бери, звичайно. Але пригости мене за пісочок пиріжками – промовив Сергійко.
    «Сергійку!» – гукнула мама хлопчика, – Сергійку, а йди–но я заправлю твою сорочечку.
    Хлопчик встав і підійшов до мами.
    – Ти вже познайомився з дівчинкою? Глянь, яка хазяєчка, які гарні пироги пече!
    – Ні, ще не встиг. – То познайомся обов’язково, гарна дівчинка, підросте, може й твоєю нареченою стане.
    – Як тебе звати? – звернувся до Інни Сергійко.
    – Мене звати Інна, – промовила радісно дівчинка. – А ти – Сергійко.
    – Так, я тут часто граюся. Давай гратися разом.
    Наступного дня діти разом забавлялися у піску. Щоб було веселіше, хлопчик прихопив з дому велику машину «камаз», а Інна – ляльку. То була їхня спільна дитинка.
    Сергійко виконував роль татка, а Інна – мами ляльки Оксанки.
    Сергійко працював шофером і перевозив пісок машинкою, а Інна чекала чоловіка з роботи, пекла пиріжки, виховувала Оксанку – їхню спільну іграшкову доню.
    І все було добре, і гарно. Сергійко Інні сподобався з першого погляду, у мить, коли вона побачила його біляві кучерики, сині, мов глибоке озеро, очі і беззубу посмішку. Сергійко був старшим, тому він почав уже молочні зуби віддавати мишці.
    Дітлахи весело проводили час. Сергійко пригощав Інну цукерками, печивом, яблуками і мандаринами. І все було гарно, як у раю. Інна ж в свою чергу пригощала Сергійка котлетами і бутербродами, які давала їй мама з собою на майданчик.
    Їхній тихий добробут тривав кілька років, аж поки Сергійко не сказав, що має готуватися до школи, тобто часу гуляти з Інною матиме менше.
    Інна засумувала. Раніше вона весь час чекала зустрічі зі своїм другом. Вони так багато ігор придумували разом, їм весь час було весело і цікаво:«ану,спіймай», в м’яча, в «доньки–матері», у вихователя, або збирали колекцію обгорток від цукерок і шоколадок, календарики і значки, будували разом з піску і кубиків, фантазували і мріяли про те, ким хто стане, коли виросте.
    Роки йшли. Сергійко став школярем, і виходив гратися з Інною рідко. Тепер музична школа і уроки займали більше його часу. Інна лишилася на майданчику сама. Маленьких дітлахів у пісочниці не враховуємо.
    Дівчинці стало нудно. І вона подумала, що дуже любила свого друга Сергійка, але їхні шляхи розійшлися.
    І якою радістю сповнилося серце Інни, коли мама одного ранку сказала, що мала поїде на три місяці до бабусі у село! Дівчинка аж підскочила і заплескала у долоні, коли почула цю звістку.
    У селі все було інакшим. Не було великих будівель, великої кількості машин і міського галасу і шуму. Тиша була така, що можна було слухати пісню вітру, пташок і чути, як бруківкою дороги цокотять копита Сонька – сусідського коника, який возить сіно, дрова, вугілля, коли односельчани звертаються до його господаря.
    Сонько – чудовий кінь. Інна, коли побачила коника так близько, як ніколи, навіть затамувала дихання, такий він граційний, гарний.
    – Бабусю, бабусю, я хочу йому щось дати! – залементувала Інна і скубнула трави, скільки змогла. Врізала пальчик, скривилася.
    – На, конику, на! – простягнула зірване зілля Сонькові.
    – Під яблунею є яблука, пригости Сонька, він такі ласощі полюбляє, – бабуся усміхнулася до онуки, любуючись, як оте дівчисько несеться на всіх парах під яблуню, як розвіюються її два хвостики, рябить сукенка і сяє обличчя.
    – На, косю, на!
    Андрійко – сусідський хлопчина намалювався несподівано.
    Він мав велосипед, тому поважно роз’їжджав щодня ним вулицями села.
    – Добридень! Бабо Килино, то хто до Вас приїхав у гості?
    – Добридень, Андрійку, то моя онука, Інна. Приїхала погостювати до мене з міста.
    Хлопчик уповільнився. Зіскочив з ровера.
    – Інно, приємно познайомитися. Ти вже бачила наш велетенський луг? – поцікавився Андрій.
    – Луг? – запитально поглянула дівчинка на бабусю.
    – Так, там ми випасаємо гусей і качок, ловимо коників, бігаємо, граємося, збираємо незабудки, дорослі там у косовицю косять сіно і співають пісень. Там так гарно!
    – Ой! – сплеснула руками Інна, а можна і мені з тобою туди, хоч поглянути на ту всю красу!
    – Питай у бабусі дозволу, я то візьму тебе, ось, дивися, навіть покатати на роверові зможу, привезу і відвезу, з вітерцем, – підморгнув Андрійко.
    – Бабусенько, відпусти мене з Андрійком погратися, будь ласонька, – Інна закотила очі у проханні і зробила кумедне обличчя.
    – Андрію, ти за старшого, – наказала бабуся і лагідно додала, – на обід будуть вареники, не баріться.
    Луг направду виявився неймовірно великим і гарним, і його можна було б назвати безкраїм, якби не верхівки кущів на горизонті.
    Андрійко спіймав цвіркуна і дав послухати Інні, як він цвіркотить. Дітлахи сіли прямо на траву. Андрійко роздивлявся гостю з міста. Інна ж дивилася на Андрійка.
    Він був старшим на пару років, вмів їздити на велосипеді і був серйозним і відповідальним парубком. Андрійко часто допомагав батькам – випасаючи гусей на цьому вигоні, тому засмага вкрила його шкіру. Карі оченята допитливо дивилися на світ, погляд був веселим і добрим. Він турботливо зняв свій картузик і одягнув на голову дівчаткові, аби сонце не напекло. Волосся у Андрійка було різнокольорове, сонечко позолотило маківку його голови, і русяве волосся перетворювалося на золотаве.
    – Що це так гарно пахне? – Інна перевернулася на живіт і сперлася на лікті, роздивляючись у траві маленькі блакитні квіточки.
    – То незабудки, ось! – хлопчина зірвав одну гілочку дрібних квіточок і дав Інні вдихнути аромат.
    – Точно, це вони. Я ніколи раніше не бачила цих квітів. У місті нема такого лугу, на жаль. Як же тут добре!
    – Зможеш нарвати букетик додому, але то згодом, бо зав’яне. Пропоную отак лягти на сонечку і послухати звуки лугу.
    Дітлахи полягали на траву і заплющили очі. Сонце стояло в зеніті, тому коли дивишся на нього крізь закриті повіки, бачиш червоне. То заважало зосередитися, тому Інна накрила обличчя картузиком. Андрійко ж прикрив очі руками.
    Шуміли трави, шелестіли, вітер грався ними, долинали звуки комах і далеке ґелґотання гусей. Пахло медовими ароматами рослинок, розпечених на сонці.
    Опісля прогулянки лугом вареники були смачними, як ніколи.
    Дітлахи смакували їх з прохолодною сметаною, і ,здавалося, що краще бути не може.
    Андрійко після знайомства з Інною частіше став їздити вуличкою, виглядав усе свою симпатію.
    Інна ж інтуїтивно зрозуміла, що вона сподобалася цьому хлопчині, і за першої мандрівки до райцентру у універмазі придбала тіні і блиск для вуст. Зробила це тоді, коли бабуся вийшла до продмагу, на кишенькові кошти.
    Тіні вона хотіла потім подарувати мамі, але сидіти перед люстерком у вікні з відкритими фіранками треба було не просто так. І тому Інна щоразу, коли Андрійко мав їхати попід вікнами вуличкою, робила вигляд, що страшенно зайнята, чепурилася для прикриття, а насправді очікувала, що новий кавалер запросить з ним податися на прогулянку.
    Андрійко був цікавим вигадником, він щоразу придумував нові розваги. Нудитися з ним було ніколи. То вони ловили рибу у копанці сусіди, а потім годували котика спійманими карасиками, то каталися на велетенській надутій камері на тій же копанці, і Інна почувала себе панною у човні, а Андрій був поважним гондольєром.
    Ризик заняття був великим, адже Інна не вміла плавати, а глибина копанки була понад три метри зі слів Андрія, але! Інна довіряла Андрійку і почувалася спокійно. Добре, що бабуся не знала достеменно, чим зайняті дітлахи.
    Літо закінчилося. Потім був рік підготовки до школи. Інна і раніше знала літери і цифри, бо вдома з мамою і бабусею у селі таки вчила грамоти. Розпочалася школа. У класі було багато дівчаток і хлопчиків, Інні було цікаво знайомитися з новими ровесниками. Час від часу дітлахів пересаджували, змінюючи місце.
    Через кілька років вчителька пересаджувала учнів, і Інні випало сидіти поряд Сергійка. Це вона вперше сиділа з хлопчиком за партою. І якщо раніше вони з Світланою – сусідкою по парті і подругою, могли весело проводити час на перервах – обмінювалися новинами, пригощали одна одну смаколиками, приготованими мамами дівчаткам у школу, стрибати у резинку, на скакалці чи грали у м'яча... То до Сергійка довелося звикати...
    Він не носив з дому смаколики, але купував у шкільному буфеті пиріжки і тістечка, навіть пригощав Інну деколи. Він колекціонував наклейки з жуйки «Турбо», продавав і обмінював їх у подібних шкільних колекціонерів. Нерідко просив списати домашку, але Інна зважила, що Свєтка списувала частіше.
    Загалом Сергій був нормальним хлопцем. Одного дня вчителька оголосила про те, що у класі буде відзначатися день іменинника. Це буде свято, на якому поздоровлятимуть однокласники осінніх іменинників – спеціально заздалегідь запланований восени день, зимових – взимку, а весняних – навесні. Передбачалася розважальна частина з конкурсами, солодкий стіл і дискотека. А також святкування у межах класу дня Захисника Вітчизни і Восьмого березня.
    Сергійко прийшов додому схвильований, напередодні святкування дня Восьмого березня, зібрав старанно прикраси мами і старшої сестри, і наступного дня, перед виходом до школи, вирішив спитати маму, чи не проти вона того, аби він подарував оті всі прикраси Інні, адже вона йому дуже сильно подобається. Мама Сергійка була проти, бо прикраси були із золота, натомість хлопця переконала, що дарувати такі речі дівчинці зарано, і запропонувала польський набір біжутерії, новенький і гарний. Інна із захопленням приймала подарунок.
    Сергійко був уважним, ніколи не ображав Інну, але про його почуття симпатії дівчинка навіть не здогадувалася.
    Проте Бориса–двієчника витримати було неможливо. Він щоразу старався заявити про себе, то намагався поставити підніжку, то підкладав на стілець Інни кнопки, то скуб жартома за кіски.
    Борис був задиракуватим двієчником з «гальорки». Нечупара, розхристаний і готовий будь–якого моменту дати на горіхи, він симпатизував Інні. На сміх піднімав ставлення Сергійка до дівчини. Робив усілякі неприємнощі. Інні він не подобався, бо був грубим і нерідко вживав слова «матюки». Таким чином він хотів показати, що він дорослий і нікого не боїться. Інна одного разу навіть відвісила йому ляпаса, аби провчити. Борис затаїв злість. Тепер жага помсти і любові змішалися в одне.
    Борис всіляко намагався зашкодити Інні, він ховав її зошити, коли вона виходила на перерву, оббріхував, складав плітки, підкараулював Сергійка, щоб теж з нього познущатися. Інна не здавалася. Вона сміливо давала відсіч Борисові. У бійки не влізала, але словом могла поставити задиракуватого парубка на місце.
    Роки йшли. Хлопці почали думати про поцілунки з дівчатами, хоча ще були школярами. Борис навчився пити і палити, був грозою місцевих. Одного разу він набрався сміливості, і в нетверезому стані схопив Інну на руку на шкільній дискотеці.
    – Ходімо, потанцюємо, крихітко, – шарпнув дівчину за руку.
    – Іди геть! – відсахнулася Інна.
    – Не зрозумів, ти що, мені відмовляєш у танці? – очі Бориса округлилися від здивування. З рота його тхнуло перегаром.
    – Фу! Відчепися, – Інна вирвалася з рук нетверезого і нахабного однокласника.
    Він стояв спантеличений, якусь хвилю, потім вибрався на сцену і вихопив мікрофон у ведучого вечора і ді–джея за сумісництвом.
    –Іннка, я тебе кохаю з першого класу! – його зізнання звучало відчайдушно.
    Чого–чого, а отакого номеру не очікував від задиракуватого Бориса ніхто.
    Борису було невтямки, що отой весь «бруд» Інні не подобався – ані сумнівні компанії, ані випивка з куривом, ані матюки.
    Інні подобалися цікаві і інтелігентні хлопці, а не малоосвічені бандюки місцевого пошибу.
    З Сергійком життя набувало інакших барв, ось він пригостив тістечком, ось приніс цікавий кольоровий журнал про космос, і вони разом його роздивлялися під час великої перерви. Ось він подарував квіти – невеличкий букетик, просто так, без приводу.
    Від Бориса ж можна було очікувати хіба що підлості і негараздів. Він переслідував Інну і дражнився, після отого прилюдного зізнання, ніби з ланцюга зірвався. Нерідко дівчина плакала після школи вдома в подушку від витівок задиракуватого Бориса. Але не на людях. На людях вона була тверда, як скеля. І могла дати здачі.
    Після школи їхні шляхи розійшлися. Інна поїхала до великого міста здобувати освіту лікаря. Вивчилася, і працювала у шпиталі.
    В один із вересневих днів до відділення потрапив пацієнт, він був з «нулів», дівчина лікувала бійця, і по неволі закохалася.
    Вони часто говорили, коли Інні випадало чергувати.
    Всеволод розповідав багато цікавого, і тоді Інні здавалося, що перед нею знову на парті лежить яскравий журнал Сергійка, який вони разом роздивляються.
    До війни Всеволод був інженером аерокосмічної промисловості, тому він багато знав цікавого про галактики, сонячну систему, планети, комети, метеоритні дощі і метеори. Інна зачудовано уявляла всю нескінченність Всесвіту і саме у ці миті усвідомлювала, наскільки життя людини є коротким, і людина сама по собі є піщинкою у масштабах космосу, мікроорганізмом, який мешкає на Землі.
    Всеволод швидко одужував, і між нічними чергуваннями з перервами на уколи, перев’язки, мікстури і таблетки, Інні навіть шкода було, що він скоро випишеться.
    Інна боялася, що вона ніколи не побачить його. Чоловіка, до якого тягнуло, ніби магнітом. Їй хотілося побільше бувати поруч нього. Навіть якщо він просто мовчав. Всеволод часто розпитував Інну про те, як у неї настрій, як минув день, просив розповідати про те, що у новинах, як там наші, на передовій.
    Інна почала слухати новини радіо, аби переповідати, що ситуація змінюється на краще, що ми перемагаємо, і скоро війна скінчиться. Інні хотілося дивитися у ясні очі чоловіка, бачити, як посміхається його погляд. Коли Всеволод виписувався, Інна зумисне помінялася змінами, аби не бачити, як той бравий бієць покидає стіни шпиталю. Вона раділа і сумувала.
    Наступного дня була її зміна. Інна чепурилася біля люстерка у ординаторській, як її колега Варця заглянула крадькома у двері.
    – Інно, тут тебе питають.
    – Зараз, Варцю, дві хвилини.
    Вона підійшла до столика чергової.
    – Тут тобі лишили конверт.
    Інна запитливо глянула на Олену Степанівну.
    – Сказали передати з рук у руки. Особисто.
    – Хм… цікаво… – Інна поспішила у ординаторську, саме там зараз вона могла побути на самоті і розірвати конверт, аби прочитати вміст.
    «Шановна панно Інно (було написано від руки розбірливо і перекреслено.)Ні, не так. Даруйте мені моє нахабство. Дорога Інно! (підкреслено двічі). Я так і не встиг Вас побачити перед випискою, але мені так хотілося Вас побачити (тут почерк видавав хвилювання автора листа). Так от, мені страшенно хотілося побачити Вас ще хоча б раз і віддячити Вам за всі зусилля, віддані на моє одужання і відновлення.
    Якщо Ви не проти, то у неділю у центральному парку на лавці біля пам’ятника Кобзареві о 12.00 я Вас чекатиму.
    Якщо Ви погодитеся прийти на зустріч, то буде справжнім щастям для мене! З повагою, Всеволод»
    Інна перечитала ще раз вміст листа. Невже це правда? Невже Всеволод зве її на побачення?
    Світло запалилося всередині Інни і здалося, ніби світ світлішає. Отже, не все так безнадійно, отже, Всеволод відчув, що Інна прикіпіла до нього. А тому вона піде на побачення!
    День промайнув швидко. Все вдавалося легко. Тяжких пацієнтів не було, до неділі лишалося три дні.
    Інна зумисне одяглася так, як не ходила на роботу. Тут були і підбори, і накручене волосся, яке локонами спадало на плечі. І пальто з хутряним коміром, у який хотілося закутатися, або, хоча б торкнутися.
    Стояв кінець жовтня. Було відносно тепло. Ще навіть позолота листя не сховалася під снігом. Яскрава щаслива осінь.
    Інна навіть не зрозуміла моменту, коли вона закохалася у Всеволода. У стінах шпиталю все було не таким, як отут, у міському парку, живе і яскраве.
    Інна йшла до нього на зустріч, а всередині неї тріпотіли крильцями метелики і співали бравурно пташки.
    Всеволод чекав біля пам’ятника, у руках стискав букет осінніх яскравих жовтих хризантем. Потім вони говорили, гуляли, трималися за руки, знову говорили, але уже у затишному кафе, сміялися, і здавалося, що вони знайомі багато життів.
    Всеволод повідомив, що лишається по службі тут, у столиці, і йому надають службове житло. Тому вони зможуть зустрічатися частіше.
    Потім були ще зустрічі, на яких у Інни душа наповнювалася світлом і добротою. Всеволод умів створювати особливу атмосферу затишку і очікування пригод.
    Якось, вони сиділи у французькій кав’ярні і Всеволод зробив замовлення французькою, чим дуже здивував Інну.
    – Ти замовив нам щось особливе?
    – Так, справжні круасани, найсмачніші, як у Парижі, повір мені!
    – Я не була у Парижі, Всеволоде, – Інна винувато усміхнулася, справді, які круасани там звідкіля їй знати.
    – Вір мені! – підморгнув Всеволод.
    – Я тобі вірю.
    – Знаєш, це дивно пояснити… Але у французів є таке поняття «кудафудра», коли я вивчав французьку на факультеті, то навіть не вірив, що таке можливо. Це означає буквально «удар блисківки» або у переносному значенні – кохання з першого погляду.
    – Ова–ва!
    – Так! Так от, коли торкнулася моєї руки тоді, коли я був непритомним, я відчув твою присутність. Пам’ятаєш, то ж була тоді ти?
    Інна мало не похлинулася кавою. Звідки він знає, що вона тоді взяла його за руку. Це неможливо!
    – Так от, Інно, я тоді знав, що ти поряд, і відчув навіть твої бузкові парфуми, якими ти пахнеш зараз. І якими ти не користуєшся на роботу, бо це заборонено правилами. Виходь за мене!
    Вони ще певний час сиділи отак, один напроти одного у затишній кав’ярні, де тихо лунав спів Піаф, не відриваючи погляду, він накрив долонею її руку і знав, що вона, ймовірніше за все, погодиться, адже це було справжнє оте, що французи називають кумедним висловом «кудафудра».


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" 5.5 | Самооцінка -

  12. Звук
    Однієї ночі я несподівано прокинулася від дивного звуку... цей звук нагадував мені про щось давно забуте. Я визирнула з-під ковдри боязко, ніби боялася побачити щось, що мене може злякати. На кріслі сиділа постать, то була постать жінки, і мені стало страшно... я заплющила очі і, подумавши, що, певно, сплю, знову визирнула з-під ковдри. У кріслі нікого не було, але звук я чула чітко. Висунула ногу і поставила на підлогу, друга нога опинилася теж на підлозі. Пройшла до великої кімнати, її у нас вдома називали «зала». У залі по центру стоїть телевізор, і він увімкнений. Нічого не показує, просто шипить екран, ніби нема антени. Я підійшла до ТВ і хочу вимкнути, натиснувши кнопку. А, ні! Може, кнопка запала, думаю, тягнуся до розетки, аби вимкнути живлення. Але телевізор подовжує працювати... Помічаю прочинене вікно, виходжу на вулицю у нічній сорочці і йду до хвіртки. Хвіртка рипить, коли прочиняю її, виходячи на вулицю, на горизонті бачу ту саму жінку, вона кудись іде. Я не довго думаючи, рукою і силою волі витягую з постелених дорожніх плит одну і вона перетворюється на літаючий транспортний засіб, я сідаю на краєчок цієї плити і, звісивши ноги, мчу на ній повітрям у напрямку незнайомки. Опиняюся у полі, тут багато простору, лечу і милуюся краєвидами, уже навіть забула, за ким і чому гналася. Повертаю назад, мені весело і легко. Плитка стає на своє місце, заходжу на кухню, а там ця загадкова жінка готує вариво. Духмяне, таке, що аж вдихати хочеться, я дивлюся, як це вариво закипає у казані, і розумію, що незнайомка мене не бачить... У кімнаті так же працює телевізор, я думаю, можливо є додаткове джерело енергії, яке живить його, намагаюся розшукати. Жінка накриває на стіл, ставить у двох горнятках ароматний узвар. І коли вона рукою запрошує мене скуштувати, я починаю боятися знову. «Відкрий своє обличчя, покажи мені своє обличчя!»– кажу я їй, але вона не проронивши ані слова на жестах показує, що вуаль скидати не можна. Мене дратує оця невідомість і звук , який випадково змінюється на протяжний. Затяжне «пі» лунає з телевізора, який неможливо вимкнути.
    Так лунав телевізор у мому дитинстві, коли я хотіла подивитися мультики, а телекомпанія - обідати. Я хочу побачити, хто там, за вуаллю, яке обличчя сховане за тим шматком повітряного шовку. Я знаю, хто та жінка, знаю, точно знаю, але ще не час, не час дивитися у майбутнє, заглядати туди, куди вхід надійно зачинено. Повертаюся у ліжко, вдаю, що спатиму, я не боюся її, сонце сходить.


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" 5.5 | Самооцінка -

  13. Перегони
    Петро і Дмитро дружили з дитинства. З перших цвіркунів, спійманих у лузі, обміну дитячими іграшками і крадених сусідських яблук, якими ділилися порівну змалку. Петро мав більш заможних батьків, які його тішили модними машинками, приставками і тетрісами. Дмитро ж грався саморобними іграшками з дерева, його татко збивав з брусків гарні машинки, а коли малий підріс, то і молоток дитячий купив для сина, аби той вправлявся забивати цвяшки самостійно.
    Але ні Дмитру, ні Петру не бракувало нічого, бо вони уміли ділитися, мінятися, вони були друзями справжніми, тому Дмитрик грався люб’язно позиченим тетрісом і новомодними машинками, які були дуже схожі на справжні, адже у них навіть дверцята відкривалися, щоправда розмір був у мініатюрі. Петрові ж навпаки було цікаво з брусків дерева збити самотужки машинку, диванчик для ляльки дівчинки з дитячого садочка Каті, яка подобалася Петрові. Петро і Дмитро дружили, і здавалося, так було завжди.
    Час не стоїть на місці. Уже і Перший дзвінок пролунав для хлопців. Та самісінька дівчинка Катя з величезними капроновими бантами, у куценькій формі і білосніжних гольфах, виявилася однокласницею хлопців. Петро радів. Дмитро теж радів. Вони часто ходили разом проводити Катрусю додому після уроків. Дорогою змагалися у силі і вправності.
    - Я добіжу до того дерева швидше за тебе! – кидав виклик Дмитрові Петро і нісся так, що п’яти блискали.
    - Я тебе обжену! – не здавався Дмитро. І таки наздоганяв.
    - Я відіжмуся від підлоги більше! – Дмитро займав позицію, впирався і починав віджиматися.
    - Побачимо, - і Петро наздоганяв друга і вирівнював рахунок.
    Вони обидва росли розумними, жвавими, веселими і кмітливими хлопцями. Щоправда, з часом Петро витягнувся, його статура все кращала, гени, нічого не вдієш.
    А Дмитро не ріс так швидко, та й у роду, як кажуть, не було ніколи високих і довготелесих.
    Петро слідкував за модою, і батьки купували йому гарні речі, яких у Дмитра не було. Але у Петра було добре серце, тому коли він виростав з модного светра чи жакета, які не встиг нормально поносити, він прийняв рішення запропонувати модні «шмотки» носити Дмитрові. І той погодився. Авжеж, такі прекрасні сорочки, светри і жакетики з’явилися у його гардеробі.
    Катруся щодня ставала все гарнішою, і одного дня, коли вона грілася на осонні, у грудях хлопців щось затріпотіло. Вони підійшли, як ні в чому не бувало, але підлітковий вік, розпущене золотаве волосся Катрусі і погляд з-під пухнастих вій діяли магічно.
    - То ми підемо сьогодні на дискотеку? Увечері, зі старшокласниками? – Катруся дивилася на хлопців так, що відмовити не спромігся ніхто, хоча ця ідея не подобалася ані Петрові, ані Дмитру.
    Старшокласники були більш розкуті і впевнені, вони вже мали досвід перших залицянь, обіймів і поцілунків… Ані Петро, ані Дмитро такого досвіду не мали.
    На дискотеці все час минав швидко. Ось уже Катрусю запросив секс-символ школи Євген, вони танцюють, а Дмитро стоїть і пасе дівчину очима. Петро швидко почав крутити і загравати з іншими дівчатами, то були дівчата з училища, а Петро через те, що був вищим і модним, так і приваблював дівок.
    Згодом такі походи на дискотеку стали для Дмитра справжнісінькими муками. Катя тусувалася з Євгеном, мама Каті просила Дмитра і Петра захищати доньку від нерадивих залицяльників, контролювати, щоб бува нічого не сталося, Петро ж запаморочений шаленим успіхом слави серед дівчат уже спромігся набути чималого досвіду спілкування з протилежною статтю.
    Дмитрові було не по собі. Петрові завжди діставалися гарні і вродливі дівки, Дмитро ж почувався на фоні Петра менш вартісним. І через те, що Петро змалку ділився з другом усім, не міг поговорити і зацідити у пику другові, коли той спеціально обирав ту дівчину, яка подобалася сильно Дмитрові, і вів її до танцю, запрошував на побачення, пригощав пивом, вином, лікером.
    Локації і напої з часом змінювалися. Хлопці стали студентами, поїхали вчитися у столицю з села. Але Дмитрові доводилося «доношувати» стосунки, які розпочинав Петро. Дмитро був «зв’язковим», своїм в дошку, він передавав любовні записки від дівчат другові, допомагав здавати сесії, коли Петро кілька разів загуляв і мало не вилетів з університету. Потім почалося самостійне доросле життя. Хлопці винаймали квартиру разом, жити так і вигідніше, і веселіше. Дівки оббивали поріг, напрошувалися у гості. Чутки про майстерність у ліжку Петра зіграли ключову роль. Дмитро ж був свідком отих усіх «щебетань» і «заливань у вуха».
    Петра неабияк розбестило оте життя. Дівки штабелями вкладаються. Паті на хаті мало не щовечора. Дмитрові перепадало теж, і дівчат, і сексу, але його друг завжди був успішніший, козирніший, красивіший. Він був як мачо, а Дмитро – звичайнісінький чоловік, якому хотілося привабливу дівчину, яка не западе відразу на Петра, на його балачки, які на меті мають вламати і вкласти у ліжко.
    Дмитро думав, що після того, як Петро одружиться і стане сімейним чоловіком, остепениться, ті комплекси проминуть самі собою, щезнуть. Але Петро умудрявся і за дружиною впадати, купати у увазі і компліментах, носити гроші і постити фото страв, які він готує коханій, і гуляти, як останній гуляка, лускати нових і нових жінок.
    Дмитро потерпав від того, що хотів серйозних стосунків, сімейного затишку, але на усіх зустрічах з другом дівчата дивилися на показного Петруся.
    А якось, коли друзі напилися разом, Петро через роки зізнався, що він і Катруся були разом один раз, і Катя була чистою, недосвідченою дівчиною.
    Дмитрові муляло те одкровення. Бо Катя, чув, зробила аборт ще юною, і хоча і вийшла заміж потім за старшого і багатого, та дітей своїх все ще не мала, та й чи матиме…
    Дмитро не кидав слів на вітер, не вмів запудрювати мізки жінкам, тому й був одинаком. Петруся ж несло на хвилі успіху. Красень. Ловелас.
    Але одного разу Дмитрові поталанило. Він саме сидів у барі і чекав друга, як приваблива білявка, яку занесло трішки в сторону, злегка штовхнула його у плече.
    - Упс, сорі! – білосніжні зуби і винуватий погляд з іскоркою винуватості і флірту.
    - Все нормально, не хвилюйтеся.
    Дівчина присіла на сусідньому стільці.
    - Не нормально, я тебе штовхнула досить сильно і хочу вибачитися. А тому дозволяю тобі купити мені коктейль, і поки я його питиму, подумати,чого тобі хотілося б у мене спитати. Питання лише одне. Час пішов. «Очі змії» – звернулася до бармена.
    Дмитро дивився на неї, як на диво. Дівчина випила шот і з викликом подивилася на Дмитра. Петро уже зявився у дверях і за хвилю мав приєднатися до них. Небезпека. Питання. Одне питання.
    - Добре, бачиш отого франта, то мій друг, чим він кращий за мене? – випалив як на духу Дмитро.
    - Він – ловелас, це його амплуа. Він не кращий. Ви – різні. І якби я обирала собі чоловіка, то на ловеласа не повелася б. Мені пора, чао, любчику, сміливості тобі і щасти!
    Петро наблизився і друзі обмінялися рукостисканнями.
    - Що за кралечка? Я б таку потоптав, - замовивши «чівас», Петро глипнув на друга.
    - Моя нова знайома. Лейла, - прочитав на візитівці Дмитро і сховав її кишеньку жакету.
    - Ууууу… - протягнув Петро. Це все, що йому лишалося зробити. Адже просити показати візитівку, означало визнати, що Дмитро таки його у чомусь "обігнав".
    (продовження планується)


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  14. Всесвіт очей
    Я сиділа у тебе на колінах, обійнявши за плечі, і роздивлялася надто близько візерунки у твоїх очах, оглядала колір райдужки, вивчала прискіпливо палітру, намагаючись запам'ятати назавжди, аби легко упізнати з-поміж мільйонів подібних...
    Потім сплітала руки на твоїй шиї, наближалася ніжно і торкалося своїм чолом твого чола, запускаючи пальці у завжди м'яке і чисте русяве волосся, і у прагненні стати ближчою, ковзала головою на плече. І наші вуха торкалися один одного, ніби вітаючись, мовчки, це було інтимно і кумедно.
    Ми просто сиділи на кухні. Ти на стільці зі спинкою, я на тобі, ніби мала дитина, розставивши ноги і вчепившись за тебе, а на столі холола надто пізня вранішня кава, адже вже був майже полудень, але то все було зараз не важливим...
    У цю мить у нас дихання було одне на двох. На двох спільне серцебиття. Наші тіла хвилююче доторкалися один одного, твоє тепло відчувалося через одяг. Спинився світ. Спинився час. Після того, як я посиділа деяку мить так, схиливши голову на твоє сильне плече, мені страшенно захотілося поцілунку. Обережно, наче хижак, що випасає здобич з-за кущів, я звела голову, і наші носи кумедно зустрілися, і це було ніжно і лоскітно. Я посміхнулася. І ти посміхнувся у відповідь. Ми нікуди не поспішали, тому коли перетнулося наше дихання, навіть завмерли. Вуста знайшли одне одного, очі автоматично зачинилися від насолоди. Перебуваючи у цьому моменті і просторі, місці і часі, я відкривала секрети всесвіту. І розплющила очі. Я хотіла подивитися на тебе, як ти насолоджуєшся моментом, але ти очі відкрив теж. І я знала, для чого. Шелест одягу, тік-так годинника, тепло тіл і стукіт сердець. Це було зараз нашим всесвітом. І ми розчинялися один у одному дифузним проникненням атомів і броунівським рухом частинок. Ми були богами і людьми одночасно. Я чітко запам'ятала цей момент.
    І тепер, перше, що вивчаю у чоловіках, які мені зустрічаються і симпатичні - це очі. Райдужка може бути схожою на спалахи на сонці, біля зіниць вимальовується корона. Якщо взяти підручник астрономії і роздивитися, то зіниці, це загадкові затемнені планети, твоєю планетою було Сонце. І я дивилася на золотаву корону навколо. Промені сонця ковзали твоїм обличчям і я намагалася запам'ятати твої очі назавжди. У цьому єднанні було все – і довіра, і ніжність, і любов.


    Коментарі (3)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  15. Шторм
    Мій всесвіт розхитує твоя несподівана поява у ньому...
    Він відносно давно стабільний. Років два, точно...чи ніби...
    Поряд, хоча й нечасто, людина, з якою мені буває добре. Я часто почуваюся щасливою... Хоча часто і бракує тем... і паузи та мовчання замінюються на інші види спілкування та спільну діяльність...
    Інколи, я думаю, що це – моє. Я твердо знаю, що він мене КОХАЄ... такими речами не жартують і не розмінюються, але ти нахабно порушуєш цей лад. Думки гарцюють в голові і емоції перетворюються у вибухову суміш і вчиняють карнавал...
    Що зі мною коїться? - запитую себе і не знаходжу відповіді...
    Що мені у тобі? Гарне обличчя і відкритий погляд! Але одним обличчям не обходиться... та й красенів було-перебуло у полі мого зору, колі мого спілкування і навіть у ліжку... та й поняття краси у кожного своє... набачилася я вже з блакитними очима ще тих гульвіс...
    Енергетика? – я погано знаю твою енергетику... погано... схиляю голову і думаю-думаю-думаю...
    Запах? – Я не знаю твого запаху! Але чому у думках я так часто повертаюся до тебе? Чим ти можеш бути мені цікавий?
    Ти блідий... як вампір з саги «Сутінки», я не вивчила твоєї статури, бо коли дивлюся на тебе, то дивлюся у очі...
    Ти стискаєш вуста, як дівчина... І, виявляється, це мене може дратувати, але може і заводити...
    Ти закриваєш обличчя долонями, як дівчисько... Це абсолютно не мій жест, і я дивуюся, як собі це чоловік може дозволити?
    Але мене чомусь це манить... І я, на фоні тебе, почуваю себе чоловіком більше, аніж ти...
    Мені давно хотілося позбутися цього відчуття, і коли поруч мене той, хто мене кохає, я почуваюся маленькою дівчинкою... я можу вередувати, «варити воду», бути слабкою і ніжною.
    Але коли поруч ти, у мені бунтує моє чоловіче я...
    Мені хочеться бути більш нахабною, сильною, вольовою, брутальною і впевненою, а не лагідною кішечкою... Примушувати і наказувати... йти хвилею цунамі...
    Ось чому мене тягне до тебе...
    Я не відсторонююся від іншої себе, яка проявляється лише тоді, коли поруч ти...
    Це справжнє шаленство...
    Це шаленство народжує сміливі ідеї і думки... Як от спадає на думку стати плеймейт журналу «Плейбой», оголитися, поки тіло прекрасне і молоде, і любуватися собою на світлинах, зроблених майстром своєї справи...
    Що зі мною?
    Я є водночас цнотливою і розпусною, гарячою і стриманою...
    Ти викликаєш в мені шторм... але все ще стримуюся... але чи надовго?..


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  16. Курва
    Пролог
    Він застав мене зненацька. Я чекала поблизу дверей кухні у холі, прогулюючись, поки закипить чайник, і я зможу приготувати горнятко кави.
    Стояти просто і чекати над чайником, коли вода заклекотить, і кнопка сама відключиться було тупо, адже так завжди, коли чогось чекаєш, то час ніби розтягується, і повільно, ніби мед з ложки, стікає.
    Він відчинив двері і я хотіла утекти. Я добре знала, про що говорять бісики у його очах. Він був радий мені, радий мене бачити, і правила поведінки і пристойності відійшли на задній план.
    Він накинувся на мене, ніби тигр, не зважаючи на присутність сторонніх – саме двоє моїх колег вийшли теж на кухню, і стали свідками того, як цей чоловік обіймає мене. І у їхньому погляді я прочитала – ОСУД.
    ***
    Курвою і проституткою я стала ще у юному віці.
    Толком навіть не знала, що саме означають ці слова, але батько часто у гніві так кричав на маму, і я точно розуміла, що це щось погане. Лайка та й лайка.
    Потім, коли досягла підліткового періоду, всюди намагалася бути кращою і достойною права на життя, адже батько сильно хотів сина, і мені необхідно було доводити, що доньки не так погано. До того часу мама уже настільки переслухала цих слів, що вони стали звичним атрибутом і її лексикону. Це було не завжди, але було… Нерви не сталеві. Коли щось йшло не так, як передбачалося, коли ми, доньки, намагалися щось змінити у нашому домашньому господарстві і проявляли зацікавленість до того, аби бути причетними і повноправними членами родини, як от мили вікно, яке треба було давно помити, замітали в дворі і розбивали неочікуваний квітничок там, де мама не планувала, прали не порадившись з мамою, яка постійно говорила і говорить «я зроблю сама», але не робить, бо у гризотах з батьком і вимотаними нервами не вистачає сил на те, щоб все переробити, ми стали суками, проститутками і курвами усі.
    Просто слова. Слова, які наклали подальший вагомий відбиток на наші долі.
    Я можу говорити лише про те, що сама відчуваю, отже, висловити свою суб’єктивну думку.
    Ударити словом і ударити фізично – речі різні, але болючі, як не крути.
    Я не росла в ідеальному середовищі, звісно, буває і гірше, але психологічно склалося так, що змалку ми, діти, бачили, як батько зневажає маму. Просто так йому хотілося. Лайками криє світ. Піднімає руку. Кидається всім, що під руку попаде. Б’є посуд. Посуду було перебито багато. Мамою пролито силу-силенну сліз і перечуто лайок і матюків. Мамою, інтелігентною жіночкою з вищою освітою, хоча родом із села, що на мальовничій Волині. Ми усі боялися і боїмося батька. Неврівноважена психіка. Надлишкова збуджуваність. З висоти мого теперішнього віку - я ні дня не жила б з чоловіком з такими сюрпризами.
    Батько у моєму дитинстві був різним. Часто – п’яним і агресивним. І ми лили сльози і падали на коліна перед мамою, просячи кинути його і поїхати до її батьків на далеку Волинь. Мама терпіла, говорячи, що все налагодиться, боячись привезти батькам трьох малих діток і не знаючи, як жити далі там, підлаштовуючись під осуд односельців.
    Батько був і добрим, бо навчився від нашого діда майструвати і займався столяркою. Водив нас на ставок купатися, і то було справжнісіньким святом, майстрував меблі для наших ляльок, виточував підбори і прилаштовував до наших дитячих капців. Дитячі підбори, які так хотілося носити і дорослішати швидше. Татко приносив зарплату додому, старався закалимити, щоб мати додаткові кошти для сім’ї, кошти клалися в тому числі на книжку в Ощадбанк, і ми мали бути забезпеченими при досягненні повноліття завидними нареченими. Ми живемо у будинку, який побудував він і його батько – мій дід, що після заслання в Сибір приїхав до нашого міста і допомагав відбудовувати його після Великої Вітчизняної війни. А ще – мій батько краще ставиться до тварин, аніж до людей.
    Отже, з раннього віку я боялася батька, і чоловіки як вид були для мене небезпекою.
    Я росла і всіляко відгороджувалася від думки, що колись мені самій доведеться вибирати чоловіка для створення сім’ї. Хоча симпатію до хлопчиків я почала відчувати ще у дитсадочку. Хлопчики мені були цікаві тим, що вони відрізнялися від дівчаток. Зацікавленнями. Іграшками. Я весь час хотіла розібратися, певно, чим хлопчик кращий за дівчинку. З дівчатками мені все було зрозуміло. Мені хотілося з хлопчиками спілкуватися, аби розуміти різницю. Адже батько хотів сина.
    Але коли прийшла юність, і почалася пора перших обіймів і поцілунків серед моїх однолітків, а я почала читати романтичні книжечки про красиву любов, яка існує часто у книжках, аби відгородитися від почуття небезпеки, яку становлять чоловіки, я змогла себе переконати, що у мене все буде інакше, обов’язково гарно і романтично. Безхмарно і ідеально.
    І почалися перші кроки. Перші зізнання у коханні, хоча тепер я знаю, що кохання більш ширше поняття, ніж ходити обійнявшись, затискатися і цілуватися, бувши зненацька застуканими. Так робили мої однолітки. І так не робила я. Бо той хлопець, який мені ніби подобався, він соромився моїх почуттів. Та і я його не знала зовсім. Такий собі симпатичний і чемний, позитивний герой в цілому. Я не осягала його внутрішній світ, адже мені здавалося, що мого внутрішнього світу вистачить на нас обох.
    Невдалий перший досвід зізнань-зітхань зробив свою справу. Я заглибилася у розвиток себе і становлення, хоча симпатизувати деяким хлопцям направду симпатизувала. Але тоді вже всі хоча б раз спробували спати. А я не хотіла просто як усі. Я не грала в перегони у цьому делікатному питанні. Дівчата перешіптувалися про те, як це було у кожної, часто – у алкогольному хмелю. Такі перешіптування часто спостерігалися на медогляді, біля дверей кабінету гінеколога. «Ти на кушетку чи на крісло?» – питали одна одну. Я не знала, що відповідь у собі містила короткі інтимні факти, аж поки мене не спитала гінеколог
    – Живеш?
    – Живеш? – я зніяковіла. Я ж жива. До чого таке питання? – Тобто? – перепитала я.
    – Живеш статевим життям? Спала уже з чоловіками? – повторила роздратовано гінеколог.
    – Ні. Ще ні – зашарілася я…
    – Лягай тоді.
    Оглянувши і помацавши живіт, запиласала «годна» і вигукнула «слєдующій!»
    Я вийшла тоді з кабінету червона, ніби помідор. Дівчата кидали косі погляди, перешіптувалися…
    З часом я розібралася у тонкощах прийому жіночого лікаря.
    І коли настала пора, після того, як все сталося вперше для мене, пішла на консультацію.
    Мені хотілося переконатися, що все гаразд, що все пройшло нормально.
    Мені хотілося поговорити на цю тему, а не було з ким. І я придумувала ідеальну історію, яка містила питання, які мене хвилювали. Я отримала відповіді.
    Це сталося не рано і не пізно. Це сталося усвідомлено, і я дуже рада, що пізнання своєї сексуальності почалося саме таким чином.
    Я все ще боялася заводити стосунки з чоловіками. Але наперекір знайомилася, симпатизувала, розчаровувалася. Жила у великому місті. Час від часу ходила на побачення. Вчилася і вивчала себе. Свої уподобання і те, з чим я змиритися можу, а що – табу чи не йде ні в які ворота. Пробувала побудувати ідеальні стосунки. Але не вдавалося.
    Пригадалося, як на кухні у подруги, яка була на той час заміжня, ми весело гомоніли про чоловіків. Я завжди починала говорити на цю тему з гумором, та й тема цікава для молодих дівчат. Розмову почув її чоловік, і потім, з часом, назвав мене вітряною. Я не надала значення його коментареві одразу, а потім навіть плакала, коли усвідомила, що він має на увазі. Адже гулящою я ніколи не була. Але, як сказано у святому писанні: «Не судіть і не судимі будете, якою мірою міряєте, такою і вам відміряють» Попався він на своїх безкінечних зрадах у саунах-банях. На злодієві і шапка горить.
    За п’ять років спроб взагалі втратила надію на те, що десь у світі існує чоловік для мене, добрий, красивий, розумний, веселий і інтелігентний, відчайдушний і мудрий, сильний і щедрий.
    І зустріла його.
    В мережі інтернет. Реального. Красивого. Доброго і душевного. Талановитого і відчайдушного.
    Коли він з’явився у моєму життя – усі перестали існувати. Він мені замінив весь світ чоловіків. Ми жили у різних країнах, і хоча країни знаходилися поряд, проте якщо взяти глобус і виміряти відстані – ми жили на відстані чверті земної кулі.
    Він не встояв і прилетів до мене знайомитися. Прилетів, бо йому хотілося пригод, надходив час відпустки і треба було зробити щось нетипове, пригодницьке.
    У нас була пристрасть, романтика, секс, любов. Але і була пристрасть до пива з його боку. Алкоголізм захопив його і міцно тримав у своїх пазурах.
    Три роки роману скінчилися, потім півроку моїх страждань, проб і помилок у прагненні замінити того, кого замінити було не можливо.
    За цей час я пробувала побудувати стосунки чотири рази. Усі ці чоловіки не годилися і ніяким чином не могли конкурувати з моїм заморським гостем.
    Ніяким!
    Перший був інтелігентний імпотент, що вже само собою було велетенським мінусом. Жив з мамою, хоча був ніби при посаді. Симпатичний, але нерішучий, скупуватий і боягуз. Не здатний на авантюризм і стриманий. Показав мені те, що імпотент під спідницею мами – не для мене зовсім!!!
    Другий – знавець душ людських, як він сам казав. Алкоголік. Сексуально стурбований і розпущений. Розкомплексований і експериментатор. Показав, як можна вивільнити свою темну сторону, за що я йому певною мірою вдячна. Нормальний на відстані. В одному замкнутому просторі краще не перетинатися.
    Третій – романтик. Життєлюб і турист, музикант і художник. Балагур і бабій. За сумісництвом – виявився одруженим. Гарно пудрив мізки і умів робити сюрпризи. Але постійний шелест спідниць навколо нього змушував напружуватися. Непоганий коханець, досвід, стаж, гарантія.
    Четвертий – хижак з татуюванням тигра на грудях. Самовпевнений і впливовий. Владний і голодний до нових надто молодих пасій. Випасав мене, немов вовк ягня з-за кущів, пропонував бонуси, поїздки, переконував, що хоче дітей. Не мій типаж взагалі. Такі, певно, подобаються дівчатам, які крім того, щоб бути залежною від чоловіка і ходити по струночці, нічого у житті більш не хочуть. А мені хотілося бути собою, вільною, обирати, помилятися і вчитися. Темперамент мій не дозволяв мені заводити стосунки, які будуть схожі на пташку у клітці. Експеримент вдався.
    Весь цей час, з першого сексуального досвіду до часу постановки експерименту молодих і амбітних тьолок я вивчала себе і свою сексуальність. Я вчилася і вивчала те, що подобається мені, що буде значимим для мене і несуттєвим. Я піднімалася, падала і підіймалася знов.
    Я переживала, чи є я курвою, сукою і проституткою, потім мене взагалі це почало обходити!
    Я знала, ким є я. Це сталося після того, як експеримент завершився і у випадковому місці, де я не мала бути, випадковий хлопець, адже віком молодший за мене, попросив мій номер телефону і наступного дня позвав на прогулянку. Ми говорили, гуляли, не все, що він мені говорив співпадало, але я йому подобалася. Він хотів справити враження. Ми їли морозиво, горішки, сміялися, і побачення неочікувано для мене переросло у купання в Дніпрі. Я не готувалася до такого повороту подій. Стояла спека. Серпень. Купальника, звісно, не було. Він потягнув мене купатися у білизні. Вмовив, і я повелася. Було весело і нетипово.
    Це був перший не старший, а молодший за мене кавалер, який стрінувся мені випадково. Коли у нас зав’язалися стосунки, я згадала слова, які мені говорила неодноразово мама на моє питання – «де мій той самий єдиний і найкращий?»
    «Значить десь іще росте!» – впевнено відповідає мама і мені стає від цих слів легше.
    Так і сталося. Не курва і не проститутка, а доросла жінка, яка вивчила свою сексуальність, пройшла свої кола аду у вивченні себе ж. Вільна від осуду. Вільна від чужої думки з приводу того, що нікого, крім мене не стосується.
    І як же приємно, випадково зіштовхнутися з тигром, який хоче загребти бодай на трішки у свої обійми ягня, аби впиватися ароматом волосся і пружністю тіла, обіймаючи (хапаючи за груди і сідниці), не боятися і не рахуватися з осудом випадкових глядачів цієї сцени. Як приємно знати, що для цього старого тигра лишаєшся солодкою дівчинкою, яка уже не повернеться до його ложа. Бо ягня вивчило себе і змирилося з темними сторонами. Ягня знає, як отримати задоволення і як його подарувати тому левові, що своїми сильними лапками береже стосунки, які є.
    Вільна від осуду, чужої думки. Сильна і вдоволена. Курва і проститутка лише тоді, коли хочеться зіграти цю роль у ліжку з коханим. Самодостатня жінка, яка не боїться спілкуватися з чоловіками, сучасна і вільна у виборі.
    Так, я визнаю, я є і хочу бути вільною у виборі, спілкуюся і хочу спілкуватися з чоловіками, які мені симпатичні і лишатися достойною і сильною, а не жертвою чужих косих поглядів і перешіптувань і пліток. Я знаю ким я є, і мені цього достатньо!


    Коментарі (8)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" 5.5 | Самооцінка -

  17. день перезавантаження
    сьогодні день великого перезавантаження. як це? – спитаєш ти. а ось як – відповім я. сьогодні довгоочікуваний вікенд, і ми разом ніжимося у ліжку. у робочий день ми в цей час були б на роботі, але не сьогодні. і я насолоджуюся шурхотом простирадл, теплом твого тіла і сопінням. я вдаю, що сплю, насправді лежу і всіма клітинками тіла усвідомлюю себе у всесвіті, усвідомлюю те, що ми отут, а життя вирує за стінами панельного будинку. на вулиці сонячна погода, і золотава осінь, але ми нікуди не спішимо. зморені буднями, просто в одному ліжку насолоджуємося буттям.
    наступні вихідні без тебе. ти поїхав далеко, аби підігнати справи, ти чоловік, тому маєш виконувати свою роль – господаря, відповідального і серйозного. усьому є міра, як і міра серйозності, а я розхитую твій човен. і ти, коли їдеш до осіннього лісу назбирати грибів думаєш про те, як напровесні був тут зі мною, як ми вирішили лише удвох поїхати на пікнік, посмажити м'ясо і картоплю, побути серед першого весняного співу пташок, первоцвіту і гіркоти торішнього листя. як ти розпалював багаття, і сирі гілки тріщали, і не хотіли займатися. як ти мене поцілував біля старої осики, і нас захопила пристрасть... і ти, ходячи повз ту стару осику, зараз гостро усвідомив, наскільки сильно ти хочеш, аби я була поряд, аби обіймати моє пружне і гаряче тіло, аби під теплом осіннього сонця повторити те, що було між нами напровесні... ти мрієш це повторити, а я тим часом ніжуся без тебе на простирадлах...і мені не вистачає тепла твого тіла, обіймів і жартівливого штурхання зранку... мій ранок затягується і переростає у день... а надвечір ти зізнаєшся мені у потребі бути поряд, у тому, що скучив за мною і моїм голосом, тілом, запахом...


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  18. Даліла
    Даліла окинула зором свій стіл. У кімнаті він велично займав центральну позицію, і міг конкурувати за енергетикою, величністю і незвичайністю хіба що з каміном. Закутавшись у теплий аристократичний халат, дівчина вмостилася у крісло.
    Ранок. Прохолода туманом пробивалася настирно у щілини будинку. А у вікні було видно, як сонячні промені пронизують лісок, і від цього видовища створювалося відчуття, ніби Даліла опинилася у іншій реальності.
    Великий і урочистий дубової темної поверхні стіл. На ньому біліли резюме чоловіків, які їй були послані у житті. Частину резюме можна було відправити у знищувач, чи розтопити ними камін. Це були чоловіки-помилки, хоча, насправді, містилися у теці "уроки життя".
    Даліла хотіла ще раз переглянути вміст теки перед тим, як спалити папери. Її рука потяглася саме взяти філіжанку кави, різьблену тонкого фарфору, ця чашечка пережила не одне століття, і її тонкої порцелянової білої ручки з позолоченими візерунками торкалися не одні руки, як один із аркушів, знятий зі столу невідомою силою, ніби піднятий вітром, ковзнув на підлогу. Аркуш ніби послизнувся, ніби втік від того, що Даліла вирішила переглянути ще раз резюме не підходящих кавалерів. Дівчині стало цікаво, хто із кавалерів такий боягуз, і їй страшенно кортіло підняти аркуш, проте кава могла охолонути, а холодного напою дівчині не хотілося. Камін ще не давав тепла, адже його розпалили недавно. Ароматний димок з чашки лоскотав ніздрі, спокушаючи і заманюючи скуштувати гіркий смак.
    "Олег". Прочитала на першому ліпшому аркушеві дівчина.
    Згадалося перше побачення з цим кавалером. І єдине. Вони зустрілися десь о шостій, стояв вересень і листя починало де-не-де жовтіти. Даліла взула білі туфлі на підборах, і, здається, сукню червону, спідниця якої розходилася кльошем. «Сонце-кльош», улюблений фасон з дитинства, Далілі подобалося, що таку спідницю можна одягнути, а потім розкрутитися і краї стають на деяку мить схожі на пачку балерини. А сама дівчина у цей час почуватися могла зіркою голівудського кіно.
    Олег прийшов вчасно, навіть, заздалегідь на кільканадцять хвилин, і чатував на дівчину. Вона ж не знала, як виглядатиме кавалер. Це було справжнісіньке побачення наосліп. Вони мали зустрітися там, де домовлено було і пізнати один одного.
    - Ти – Даліла? – приземкуватий і опецькуватий кріпиш підійшов до дівчини, тримаючи поперед себе троянду, яка з огляду на невеличкий зріст кавалера і високу ніжку здавалася більше схожою на парасолю, аніж на квітку.
    - Так, а Ви – Олег? – видавила з себе Даліла.
    - Так, це я, власною персоною! - задоволено продекламував кавалер. Дозвольте відрекомендуватися – Олег Демидович Підгулько.
    Даліла мало не впала на рівному місці. Подруги, які влаштували це побачення наосліп, в один голос переконували, що Олег дуже класний, веселий і для Даліли справжнісінький скарб. А тут – не зрозуміло, чому він вирішив одразу перейти на «ти», а себе відрекомендувати вирішив… Хм… Та ще й Підгулько, кумедне прізвище, у цього Демидовича…
    - Що ж, Демидовиче, рада знайомству, - Даліла взяла квітку і піднесла до носа, вдихаючи тонкий аромат. Вона пахнула гарно, тому розчарування трішки осіло.
    Демидович аж мало не хрюкнув від радощів, і випалив: "Квітку подаровано – враження справлено!"
    "І про яке таке враження він говорить?" – подумала Даліла… Потім вони ходили весь вечір парком, аж поки не вийшли на алею, де грали вуличні музиканти. Музика була настільки гарна, що дівчині захотілося потанцювати. Але з ким танцювати? А Демидович не розгубився, і запропонував… Звісно, він з подругами, які вирішили їх познайомити ходив на танцювальний гурток. Можна було і не погодитися, адже ще під час прогулянки парком Даліла ловила погляди перехожих у свій бік, і вона чудово розуміла, чому. Демидович був меншого зросту, щось дурнувате лепетав, а вона світилася не скільки від захвату, скільки від пригоди – Олег був зовсім не її типаж… Жарти його були нікуди не гідні. Не красень, постійно щось мугикав і вважав себе мінімум королем. Але просто розвернутися і піти не дозволяли внутрішні мотиви. Далілі не хотілося ображати кавалера, і Демидович старався показати себе у найкращому світлі. Ось вони поїли морозива. Ось прогулялися. Ось запросив до танцю...
    І вони затанцювали у парку під музику просто неба, і інші перехожі спинялися, щоб подивитися на них. Даліла піддалася натиску кавалера і вручила себе на деякий час, мовляв, хай веде, а я поведуся, аби побачити, як він вміє танцювати.
    Другого побачення не було. Даліла зрозуміла, наскільки для неї важливо комфортно почуватися і звучати на одній хвилі, а не соромитися місцями поведінки супутника. Коли вони прощалися, вона вже точно знала, що більше не піде на побачення з цим кавалером. У ньому все було не для неї. Ні стиль, ні поведінка, ні рівень розвитку, і вона навіть хотіла поговорити з подругами-звідницями, мовляв, нічого прикольного в ньому нема! Нащо такого мені підігнали? А потім махнула рукою. Отже, Олег, прощавай! І язики полум'я облизали білий аркуш, він почорнів. Затріскотів і зник у вогняній пащі.
    Руслан. Кремезний спортсмен із добрими очима. Чемпіон з плавання. Його руки пам'ятають її зап'ястя й досі. Коли вони після вечірки, де познайомилися, вирішили поїхати у центр міста і прогулятися, і сиділи у місцевому кафе, він так уміло гладив зап'ястя, що Даліла починала божеволіти від насолоди. Він цілував її руки, говорив, наскільки вони гарні. Її очі блищали, неначе вологі озерця, Руслан поцілував її вуста у тіні розлогих дерев. Вони стояли і дивилися на Дніпро. Був глибокий вечір. Цілувався Руслан гарно. А у Даліли ще було мало досвіду, зовсім мало досвіду поцілунків і ніякого досвіду близькості. І вона злякалася. Бо натиск Руслана був шалений, ніби водоспад. Вона вирішила зробити паузу і не гнати коней, а Руслан не захотів чекати, звісно, їхні інтереси не співпали, і то було теж єдине побачення…
    "Отже, Руслан, майстер мануальних ласк, прощавай," - Даліла викинула другий аркуш.
    Денис був звабником. І на що розраховувала вона, коли давала свій номер мобільного? Вона ж бачила, що цей кавалер, мов шило, з мішка видно буде. Але цікавість брала гору, і Даліла погодилася з ним зустрітися. Розмова зайшла про те, що він хоче серйозних стосунків, і шукає собі дівчину, з якою буде жити і ділитиме роботу по господарству навпіл. Тобто, коханку і хатню робітницю в одному флаконі. Далілі не хотілося робити поспішних висновків, а Денис хотів домашніх борщів, теплого ліжка, гарячого сексу і чистого напрасованого одягу. Він дуже швидко запропонував жити разом, ніби купуючи дівчину тим, що, ось, житимеш у мене, матимеш дах над головою, а не у гуртожитку, чи винайматимеш. Все чесно і правильно. Даліла ж не хотіла, бо шосте чуття підказувало – не твоє. Денис був доти, поки не пішов наліво, збрехавши, що лишився на роботі. Перевірити це було не важко. Довіра… Але за іронією долі Даліла того дня була неподалік і подзвонила у домофон офісу, спитала Дениса, секретар відповіла, що він вихідний. Які іще причини потрібні були для того, щоб зберігати ці стосунки? "Прощавай, Денисе"
    Кілька років потому вони перетнулися неподалік його місця роботи. Він йшов з іншою дівчиною, Даліла змінилася, стала інакшою, змінила зачіску, манеру одягатися і триматися. Але він її упізнав. Денис вже ні на йоту не цікавив її. Вони навіть не привіталися, лише погляд видав його. Прощавай!
    Потім був Дмитро, самовпевнений і прижимистий Захар, слабкодухий Сергій. Едвард і Етьєн. Перші три були наші, два інші – заморські принци.
    Дмитро запав на Далілу, і проводжав її щоразу очима, ніби добрий пес, але якось вони говорили, і дівчина уловила запах. Це був його запах, але не її. Вона помалу вивчала себе через призму оцих непідходящих чоловіків. Не той запах. Не той поцілунок. Не ті дотики. Не та манера одягатися. Бідний словниковий запас. Брак інтересів. Неохайність. Поверхневість. Відсутність гумору. Дурнуваті манери.
    Даліла знайомилася, знайомилася, знайомилася… Потім це їй набридло. Тека «уроки життя» товщала. Тут було резюме підлабузника і хитруна Романа. Тут було резюме любителя порно і ігор в приниження Вадима. Тут було резюме щедрого, доброго, але не сексуального аж ніяк Ксаверія.
    Одні їй пророчили золоті гори. Інші – могли ці гори направду покласти, але на їхні умови Даліла не могла пристати. Пазл не складався. От, Ксаверій, ніби і освічений, але зануда, ніби і добрий, і щедрий – винайняв корабель і влаштував вечірку на День народження Даліли з наїдками-напитками і танцями, розкішні квіти і так хотів продовжити ніч разом, але - ні! Не тьохкало.
    Едвард – прекрасний, перспективний, але дивний. Цілувався гарно. Але його почуття гумору було таке дурнувате, що витримати його не було ані сил, ані терпіння.
    - Ти розкішна жінка, але відсутність обручки на моїй руці ні про що не говорить,- згадала вона слова Івана.

    Його вона любила платонічно кілька років, а потім вони зустрілися в певний час у певному місці, і це рандеву було, ніби легкий наркотик. І що частіше вони бачилися, тим більше затягувало і хотілося цих зустрічей.
    Але слова про обручку отверезили, ніби крижаний душ. Далілі хотілося бути єдиною і неповторною у житті цього розумного, красивого, багатого, цікавого і доброго чоловіка. І вона насправді вважала себе такою, допоки не ці слова… Жорстокі слова.
    Потім був Париж. Етьєн відвіз її туди, аби показати свою батьківщину. Етьєн… Француз, типовий француз. Вмілий коханець, сибарит і гуляка. Вони снідали пізнього ранку круасанами, запиваючи кавою, після ночі любощів, сиділи високо, споглядаючи місто з панорамного вікна, і Даліла накинула на себе його сорочку на оголене тіло. Промені сонця лоскотали оголені груди і живіт. Етьєн… ти подарував казку, яка більше не повториться. Дівчина так і не змогла змиритися з різницею менталітетів і всіма іншими тонкощами роману з іноземцем. Резюме Етьєна полетіло у вогонь. Як і Ксаверія, Едварда, Дмитра, Сергія, Захара і Романа. І ще кілька, від прочитання імен яких навіть згадувати не хотілося. Жадібні, злостиві, безпідставно ревниві.
    Панорамні вікна душі Даліли були криштально чистими. У кожному із цих чоловіків вона вбачала свій досвід. Вони були її учителями. Даліла таким чином краще розуміла себе, а саме – з якими рисами вона миритися зможе, які їй чужі і осоружні.
    Вона без жалю кидала у вогонь аркуш за аркушем.
    - Ти направду вирішила покінчити з усіма скелетами у шафі? – ангел присів на кріслі у променях сонця.
    - Я завжди знаю, що ти поряд – промовила без здивування Даліла. – Я завжди знаю, що ти за моєю спиною і слідкуєш за моїми вчинками, почуттями, діями. Тому я спокійна за себе, Янголе.
    - А як же страх?
    - Страх лишитися самотньою?
    - Так, він, - ствердно кивнув янгол.
    Його обличчя випромінювало спокій, тепло і доброту.
    - Чого мені боятися, і кого, як не себе? Якщо я оберу не серцем – а ради вигоди, то все одно мучитимуся і знатиму, чим керувалася у виборі. Якщо ж оберу серцем, і помилюся, то все рівно лишуся самотньою… Щоправда, з витраченим часом і марними сподіваннями.
    - Мені подобаються твої роздуми, - тихо промовив янгол. – Кохання – явище не просте і тут у всіх свої темпи. Ти багато чому навчилася, Даліло, це мудрість… раджу тобі підняти той аркуш, що зістрибнув зі столу, і розглянути ще раз його кандидатуру.
    Ангел був правий. І уперта Даліла підняла резюме. Вона добре знала цю кандидатуру. Вони розпочинали зі спілкування, були друзями, потім – коханцями. Її влаштовував запах партнера, їм часто було разом добре, спокійно і затишно, хоча з деякими звичками доводилося примирятися. Вони ніколи не обговорювали спільного життя в одному помешканні, і Даліла вирішила зібрати свої речі і поїхати сюди, у лісову глушінь, побути наодинці з собою і своїми думками… Аби прийти до чогось... а от чого?
    «Насолоджуйся у теперішньому!» - кинув їй на прощання Янгол і перестав бути видимим, але дівчина твердо знала - Янгол завжди на чатах її душі, безпеки, любові і життя.
    Даліла взяла слухавку, аби набрати номер свого друга, скучила, тілом і душею, подумки летіла у його обійми.
    - Привіт, моє янголятко! Ти де забарилося? Сто років, як не чув твого прекрасного голосу. Як же я скучив! – радісно пролунало на тому кінці дроту.
    - Привіт, коханий, - легко видихнула Даліла.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  19. Еверест. Крива насолоди
    Я не знаю, як тобі сказати, і що, аби ти посунув уcі свої справи і захотів зустрічі зі мною.
    Іще вчора я лежала у твоїх обіймах і ми говорили, бо ти просив цього. Щоб я тобі розповідала щось, що байдуже, а ти слухав ноти мого голосу.
    Ми друзі - говориш ти. Ми - коханці, кажу я.
    Ми грішні, і горітимемо в аду, кажу я. Тобі такі перспективи не до вподоби, тому ти рвучко заперечуєш.
    Я щаслива зараз бути у твоїх обіймах. Торкатися своїм тілом твого тіла, вдихати твій аромат. Ти мені пахнеш дорогим парфюмом. Ти мені смачніший за всі делікатеси. Ти музикант-віртуоз, а я скрипка, на якій ти вміло виконуєш партії, і я кайфую і стону від насолоди. Тобі хочеться дати мені більше, бо сам зможеш досягти піку швидко. Розтягуємо у часі любощі. Хвилі. Мене підкидає на хвилях збудження і пристрасті. Ти не поспішаєш. Навпаки, гальмуєш, утихомирюючи мене.
    «Не спіши. Насолодися. Дай мені знати, що ти сходиш на Еверест і бути твоїм поводирем. Дай мені торкатися. Тебе руками, вустами, тілом, гладити, покусувати, облизувати, цілувати, пестити, ляснути сідниці і зтиснути перста. Дай мені вивільнити з тебе мед. Дай мені скуштувати нектар, прекрасна квітко.»
    « Я шалію. Ти мене зводиш з розуму. Ти найкращий» - кажу тобі, натомість не віриш.
    А я знаю, що між нами хімія.
    Я люблю тебе, але ти мовчиш.
    Якби ми були вдвох, то я перестала б існувати.
    Я б точно була постійно голодною, замінюючи їжу тобою, насолоджувалася, допоки не втратила свідомість.
    Бог любить мене, тому каже «зась!» І ми кохаємося і розходимося кожен у своєму напрямку.
    Я волога і нестримна. Маніячка, як кажеш ти, це все ти винний... я з тобою така!
    І ти сходиш з розуму зі мною... шалієш... тішишся... але потім, після всього, що відбулося, довго вариш у собі спогади про нашу зустріч.
    Рік. Два. І знову шукаєш мене, свою гарячу ненаситну маніячку.
    У мене міняються чоловіки... і багато чого. Але я хочу до тебе... забуваю... потім знову кидаю все і біжу, бо кохаю тебе... І ти єдиний музикант-віртуоз, який грав на моїй скрипці...
    Щоразу ти майстерно вибудовуєш криву насолоди, і я з чистим розумом легко крокую, вирвана з матриці буття і спостерігаючи світ. Ти один такий...єдиний і той, на чий запах я слідую, не судячи себе.
    Я розслаблена, вдоволена і сита, але хочу тобою наїстися.
    «Політаємо?» - кажеш ти. І я кажу: «Політаємо!»
    Ти мене збуджуєш неймовірно. І всі стають нецікавими і прісними...
    І я крокую спокійно вулицями, налаштована на хвилю любові, налаштована на хвилю насолоди і транслюю її тобі, порушуючи спокій інформаційного поля.
    Аби ти захотів мене ще, як я хочу і прагну тебе - тіла, душі, енергетичного згустку і непідвладному розумові особливого елементу.
    Я тобою шаленію і це відображається у моєму тілі і погляді... думках і настроєві.
    Я щаслива, що ми зустрілися.
    Інші не знають про що я. Та мені байдуже. Ти мені показав Еверест.


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  20. одкровення
    я пантера, що вигинає спину перед тим, як здійснити стрибок. відчайдушна, смілива, сильна. я звикла стояти за себе сама, але є речі, які самостійно не врегулюєш
    я можу обходитися без тебе, хлопче, але не без сексу... мені зараз хочеться цього...і я в змозі собі у цьому зізнатися...я зізнаюся собі у багатьох речах, а любов і секс я навчилася розрізняти... я про внутрішню сміливість зізнатися собі у тому, що ти бажаєш, навіть якщо забороняєш собі думки і дії, внутрішню силу, а не про слабкість і інертність...
    а ти все ходиш колами, безнадійно закоханий(?), але боїшся відкритися, боїшся сказати правду, і бути відштовхнутим... висміяним чи ще що там собі сам надумав. чи може ти сам не впевнений у тому, що ти хочеш і що тобі потрібно?
    пять років тому я потребувала тебе...пригадую...
    я саме розірвала стосунки і хотіла тепла і любові, ласки, присутності рідної душі...
    а ти мовчав понад 5 років і мовчиш... на що розраховуєш? щоб я кинулася на тебе сама? так от, цього не буде!!! Бо чоловік має бути чоловіком, тобто сам робити перші кроки, бути сильним і сміливим, сміливим не від того, що на соту пропозицію якась з дівок пристане, ні! (так роблять слабаки, невпевнені у собі)
    сміливим тримати удар, у тому числі по самолюбству. підійматися з колін і йти далі...
    усі мої спроби зблизитися з тобою закінчувалися фіаско, а їх було немало, мені хотілося пізнати тебе, спілкуватися, дружити, що хотілося тобі - ти сам краще знаєш
    ти мене відштовхував, ображав, сердився на мене і проклинав, певно, бо тобі хотілося мене пристрасно кохати, а не дружньо гомоніти...
    я цю школу пройшла, пройшла рано, на щастя, певно, і мені отруювали життя ще тоді, коли я, будучи школяркою, дозволила собі сподобатися одному старшокласникові...
    і тоді мого однокласника, який з першого класу таємно кохав мене, прорвало, ніби стару греблю, і я мало не кинула школу, плачучи щовечора в подушку від тих усіх прикрощів, яких він мені завдавав...
    час йшов, він мене ревнував до кожного хлопця, з яким я перетиналася, відганяв, ніби пес, усіх, роблячи мені боляче... і я втекла з міста, втекла, аби повернутися через кілька років і зустрітися з ним... і під шофе він зізнався знову, бо на тверезу голову не вистачало сили духу...
    а після того, як ми переспали, таке буває, що цікавість і фізіологічний голод бере гору над здоровим глуздом, він плазував... хотів продовження стосунків, але не хотіла я... бо у мене вже був певний досвід тілесного спілкування і того, що любов і секс речі різні...то було не моє пальто і не сукня, яка бездоганно сяде...він розпатякав усім, кому не ліньки, що був зі мною, хоча...мені не соромно, він себе рекламував як суперкоханця з років 13-ти, і мені було цікаво, чи дійсно він такий, майстерний. вправний, як патякав на кожному розі... дива не сталося, наші шляхи назавжди розійшлися, цією близькістю я розрубала гордіїв вузол, і вільною пішла далі, бо шукала, ні, я хотіла поєднання і ідеалізації душі і тіла, цих двох складових, хоча сувора дійсність скидала покривало ілюзії...
    я йшла ва-банк, не раз, але всі вершини, які мені вдалося завоювати у результаті виявлялися примарними...
    я страждала... я сумнівалася в собі... у тому, чи можна мене полюбити просто за те, що я отака, як є, жива душа, тіло, полюбити за розум і сміливість, і прийняти, і бути поруч, так, щоб я не мучилася і не сумнівалася, що не така...
    я пройшла свої кола мук і страждань...пройшла і загартувалася... я стала сильніша, але не сталева...
    хоробра і тендітна, сильна і слабка...пантера і котенятко, яке хоче мати поряд чоловіка, на якого можна обпертися, насолодитися і втамувати не лишень фізіологію, але й душу...
    ти гарчиш, коли я заграю з іншими, навіть твоїми друзями, я роблю це зумисно, зумисно дратую тебе і провокую на дію, ти мінишся і соромишся, а я тим часом граю свою партію, будь мужиком! – своєю грою натякаю тобі, але ти обираєш мене відштовхнути, як безпородне кошеня, бо в тебе статус місцевого, а я ліміта, у тебе впливові батьки, чим не можу похвастатися я... ти не борешся за мене... отже, ти слабкодухий... хоча хороший, і я тебе люблю як людину... енергетично і дружньо...


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  21. ЖИТИ МОЖНА ІНАКШЕ
    Ірка стояла біля люстерка кімнати з умивальниками і вдивлялася у своє відображення. Люстерко було старе і потріпане пісками часу. І хто зна скільки студентів гуртожитку вдивлялося у нього. Дівчат і хлопців, адже за правилами гуртожитку поділу на чоловічу і жіночу сторони чи поверхи не існувало. Тут проживали усі змішано. Звісно, спочатку селили хлопчиків до хлопчиків, а дівчаток до дівчаток, проте потім природа порушувала встановлені комендантом порядки, і симпатії, кохання, зустрічання-зітхання робили своє. Тому офіційно Ірка проживала з дівчатками, які давно підживали з хлопчиками. А у неї нікого не було. Дівчині не подобалися ровесники – прищаві, інколи погано вимиті, з несвіжими шкарпетками і без уявлення про те, що таке антиперспірант. Ірці завжди подобалися інакші чоловіки – джентльмени з лоском, в костюмах, від яких гарно пахло, голені, у чистих свіжих сорочках і начищеному взутті. Тому оці всі підживання у гуртожитку її цікавили мало. Так само. Як і Марію.
    Це була сусідка по блоку в гуртожитку. У блоку загалом нараховувалося сім кімнат, де мешкали дівчатка з дівчатками, а хлопці з хлопцями. Висока, кремезна, екзотичної зовнішності, Марія була родом з невеликого села на Донеччині, проте гарно освічена, зі знаннями мов і модних тенденцій. Марія подобалася Ірині, і от коли вони вкотре зустрілися у кімнаті з умивальниками, яка слугувала і душовою, дівчина зраділа, що побачила свою сусідку.
    Кімната була сирою, постійно, адже пара від приймання жителями душу нікуди не зникала, тому на стінах і стелі поступово захоплював простір грибок. Умивальники були чистими, прибиральниці за мізерну зарплату все одно гарно мили їх, чи то з причин відповідальності і усвідомлення своєї почесної місії, чи за звичкою, тому вони сяяли білизною, а у самій кімнаті часто пахло хлоркою, адже душова межувала з вбиральнею, тому ці добрі тітоньки піклувалися про санітарний стан врученим їм під відповідальність територій.
    Старе люстерко. Срібний шар полущився від часу. Криво покладена плитка, для того, щоб вода стікала у стік… Ірка стояла у халаті і думала, чому вона, така вродлива і розумна отут… Але іншого варіанту поки що не було.
    Гуртожиток – то була теж така собі розкіш, адже втиснутися у нього і зайняти місце було непросто. Місцеві студенти часто бажали прийти до приїжджих у гуртожиток у гості. Тут панує свобода. Тут оаза вільного простору. Відсутність контролю батьків і належність собі. Тут формується самостійність і сила духу. Тут ти вчишся стояти за себе і свої права, інколи вмикаючи навіть кулаки… отака школа загартовування духу.
    Ірка стояла і дивилася на себе роздумуючи, поки Марія чистила зуби. Марія була комунікабельна, проте не з усіма, інколи на кухні вони мило щебетали, і тоді Ірці здавалося, що вони могли б стати справжніми подругами. Тому Ірка цього разу не поспішала йти до себе у кімнату. Марія подивилася на дівчину і глянувши на себе в те ж саме облуплене люстро промовила: «Шкода, отака краса пропадає»
    Ірка здивовано підвела брови: «Та і я так вважаю, Машо, ось дивлюся на себе у люстро і думаю, а де оті гарні чоловіки, яких я бачила на екранах телевізора у кіно? Добрі, розумні, гарні, охайні! У гарних костюмах із запахом розкішних парфумів. А не штином дешевих сигарет і нечищеними зубами…»
    А такі є, але не тут, – бадьоро підтримала розмову Маша. – Хочеш, розповім де, але зараз прийматиму душ, а потім матиму години три перед зустріччю. Можемо поговорити на кухні. Попити чаю і потеревенити про наше дівчаче.
    Ірка зраділа неабияк. Про Машу вона знала іще й те, що вона одягається лише в брендові речі, носить білизну «Вікторія Сікрет», яка вартує космічних сум, а не трусики бавовняні з розкладки, що у підземці біля університету. Є моделлю однієї зі столичних модельних агенцій. Інколи приходить додому з букетами дорогих квітів і дорогущими іграшками з Метрограду. Не палить. Не злословить. Знає французьку і англійську. Має гарне почуття гумору. Виступає на показах і ходить подіумом. Їздить інколи на кілька днів невідомо куди, час від часу приходить з фантастичним макіяжем і зачіскою після ресторану чи зйомок. Одним словом, Ірка знала, що Марія про оте красиве життя знає не лише з кіно і телевізорів, мильних романів і дешевих журнальчиків для домогосподарок. У Маші водиться валюта, євро і долари, тому, звісно, вона може без остраху зайти у будь-який ресторан чи бутік в центрі міста, але майже завжди на неї клюють женихи і вона майже ніколи не платить за себе сама. Дівчина-свято.
    Ірка швидко побігла на кухню ставити чайник, поки Маша ніжилася у піні під душем, дістала запаси вафель і печива, заварила смачного чаю і стала чекати, коли Маша вийде. Двері відчинилися, з клубків ароматної пари вийшла з чалмою з рушника на голові і у білому рушнику Маша. Махрова білосніжна тканина вдало відтіняла смуглу шкіру. Вона, ніби єгипетська Нефертіті, пройшла гордою ходою до себе у кімнату. А за чверть години дівчата сиділи у кімнаті Іри і пили чай.
    Чай був смачний. Тому розмова спочатку складалася добре. Ірка пожалілася знов на життя, мовляв, достойних кавалерів нема. Ровесники не підходять. А де познайомитися з таким, як треба, не знає. Адже стипендії вистачає лише на те, щоб раз у місяць поїхати і «затаритися» господарчими товарами і продуктами харчування у «ямі» – оптовому ринку біля приміського вокзалу, куди їздило багато студентів і пенсіонерів у бажанні зекономити. Ірка там купувала гігієнічні засоби, шампунь, пральний порошок, мило і зубну пасту, крупи, чаї, вермішель і каву, чай і консерви, печиво і вафлі, шоколад і шкарпетки. Коли заощадження були більші, то за пристойну суму там можна було придбати сумку чи спідницю, парфуми чи новий бюстгальтер.
    Можна жити інакше, – переконливо сказала Маша і подивилася на Ірку і продовжила, – Ти думала коли-небудь про те, що у нас дефіцит на чоловіків в Україні? Дефіцит і так, бо на ту кількість жінок, що у нас є, чоловіків значно менша кількість. А якщо від цих відняти підходящих за віком, освітою, матеріальним становищем, відкинути алкашів і наркоманів, то їх взагалі стає дуже мало!
    І що робити ? – не витримала й перебила дівчина. Де взяти такого, який підійде, як шестерня до шестерні зубчик до зубчика?
    Вихід з ситуації є! – продовжила Марія. – Можна пошукати такого, як треба, за кордоном. У них нема такої кількості алкашів і наркоманів, як у нас, значно кращий рівень життя і вищі статки. А якщо чоловік ще й років за 40-45…
    Я не хочу такого старого! – перебила дівчину Ірка.
    Стривай… я дещо поясню… – Марія зробила ковток чаю і продовжила. – Їхні чоловіки, іноземці, настільки гарно виглядають, що навіть за сорок мають кращий вид, ніж наші, «упахані» роботою і змучені побутом люди, зрозумій. Вони не спішать одружуватися, адже будують кар’єру і накопичують капітали. Вони нагулюються, і десь біля сорока хочуть собі молоденьку вродливу, роботящу слов’янку. Розумну, щоб могла народити дітей, допомогти продовжити рід.
    Машо, я не знаю, як можна знайомитися з іноземцем, який серйозно налаштований будувати сімейні стосунки у майбутньому. Треба знати гарно мову, спілкуватися, щоб розуміти, чи підходить тобі людина, чи однакові у вас цінності і вирішити, чи взагалі вам по дорозі… Знати мову не на примітивному рівні, а вільно висловлювати свої почуття і думки… Я такими знаннями не володію…
    Не засмучуйся, варто лише тобі захотіти, і я сама візьму тебе за руку і відведу у таке місце, де люди професіонали допоможуть тобі у цьому всьому.
    Ой, – зойкнула і засумнівалася Ірка, – певно ці послуги коштують недешево… І навряд чи безкоштовно
    Ти що! – заспокоїла Маша, – за все платять іноземці, а тому навіть і не думай там питати скільки винна. А давай так, ми з тобою, коли ти будеш морально готова, підемо туди разом і зареєструємо тебе на сайті знайомств однієї відомої шлюбної агенції,тобі лише треба взяти паспорт і підготуватися до фотозйомки. Послуги фотографа і стиліста для тебе безкоштовні. Зважуйся! Час змінювати життя і вибиратися з цих злиднів! Дозволиш собі більше, походиш на побачення по ресторанах, поїси омарів, поносиш білизну фірмову і дорогі туфлі, все це купуватимуть іноземці, які хотітимуть завоювати твоє серце і симпатію.
    Ірка замислилася. Маша пропонувала хороший варіант. Звісно, хотілося не лише ліжко-місця у гуртожитку і душової з подлубаними грибком стінами, хотілося ікри, шампанського «Дон Периньон» і омарів. Їздити на дорогому авто. Одягатися в брендові шмотки і відпочивати мінімум тричі на рік за кордоном на морі.
    Час минав і нічого кардинально не змінювалося. Пари з гуртожитку то сходилися, то розходилися, а у Ірки навіть елементарного досвіду стосунків з чоловіками не було. На горизонті підходящих кандидатур взагалі не було. Звісно, сюди не беремо до уваги ні одружених, ні викладачів.
    У Ірки зносилася чергова пара взуття і вона ламала голову, де знайти собі можливості придбати нову. А Маша тим часом міняла наряди, то вона викидала свої фірмові кросівки, бо у неї з’являлися більш «наворочені», то джинси. Ірка була значно меншою за ростом і розмірами ноги ніж Марія, тому вона не могла розжитися обновкою з барського плеча.
    Йшла весна. Пульсувала у венах, повітрі, дурманила думки. Хотілося прогулянок парками і обіймів, поцілунків і однодумця поруч. Друга, наставника, рідну душу. Ірка стріла Машу на кухні, коли та готувала собі грінки з українського хліба, у час, коли вона не дотримувалася строгої дієти, ця страва була справжніми ласощами.
    Ірка розпочала розмову сама.
    Машо, я тут подумала... – нерішуче почала дівчина.
    І що? – всміхнулася Марія, перекидаючи на пательні кавалок добре засмаженого на олії хліба.
    Раз ти мені обіцяла допомогти, з агенцією, то я хочу змінити своє життя. Тим паче, що з тобою я почуватимуся у безпеці і точно знатиму, що йтиму не на невідому квартиру, де мене чекає небезпека.
    Гаразд, я можу у п’ятницю, бери паспорт, чепурися й підемо. – Кивнула Маша і пішла їсти свою грінку, яка якраз набула потрібного ступеню готовності.
    У очікування свята дні промайнули швидко. Ірка напередодні запланованого походу продумала образ, добу не знімала бігуді, адже пінка для волосся мала гарно схопитися, потренувалася, яку сукню одягти, з туфлями подібне питання не стояло, тому обрала босоніжки, продумала макіяж і манікюр. Все мало бути вищого ґатунку, тому Ірка не шкодувала ні часу, ні сил, щоб мати вигляд ніби щойно з салону. І коли всі елементи образу були довершені, то Машка аж захоплено охнула, мовляв, така файна пані тут.
    Дівчата бадьоро крокували до зупинки тролейбусу, саме там зупинялася пряма маршрутка до центру міста. Марія любувалася манікюром Ірини і видом за вікном. Тоді ще шелл-лак тільки набирав популярності, тому вона оцінила майстерний манікюр у домашніх (читайте гуртожиткових) умовах.
    Доїхали до центру, а там однією з вуличок, що розгалужувалися від головної, пішли до житлового будинку. Будинок був неприступною вежею, з високими заґратованими вікнами і триметровими стелями.
    Марія набрала комбінацію із цифр на домофоні, а коли почула відповідь, прочинила важкі металеві двері. Ірина прослизнула першою, у під’їзді тьмяно горіла лампочка, а кілька поверхів вище стало чути клацання замка. Дівчата піднялися і увійшли у прочинені двері квартири.
    Всередині приміщення світло було приглушене, м’яке, жовте, з підвісної стелі, тому в квартирі панували романтичні сутінки. Велетенський шкіряний диван, неподалік стіл, крісло, комп’ютер і ще одне крісло для відвідувачів. Невеличкий скляний стилізований столик для подачі кави і журналів обабіч дивану. Відвідувачкам одразу запропонували чай або каву.
    Ірка боялася пити що-небудь, проте коли Маша погодилася на каву, вирішила після невеликих вагань замовити філіжанку й собі. Дівчина нервувала, бо уже чула про історії з клофеліном і боялася, аби не всипали у каву ще чогось. Але Марія була поруч, тому вирішила покластися на її порядність.
    Господинею агенції виявилася чарівна білявка, краса її видалася штучною, проте зовнішність була приємною. Її обличчя ніби промовляло – у мене вкладено багато коштів. Ірка розглядала господиню крадькома, поки вона вела розмову з Марією. Сама ж дівчина примостилася на диванчику поблизу журнального столику в очікуванні обіцяної кави.
    Потім вести розмову білявка стала з Іриною.
    Отже, ви вирішили подати анкету для знайомства з іноземцем.
    Так, – ствердно кивнула Ірка. – Я подумала, що шанс стати коханою і щасливою так значно зросте.
    Ви знаєте наші правила? – спитала білявка.
    Ні, не знаю, тому прошу розповісти мені докладніше.
    Агенція займається розміщенням анкет самотніх дівчат і жінок, які справді прагнуть знайти своє щастя. Вони готові морально до того, що їм доведеться у разі вдалих стосунків переїхати за кордон, полишити Україну. Але там рівень життя значно вищий, тому вони й хочуть побачити інший рівень життя – у достатку, подорожувати, насолоджуватися. Ми беремо у дівчат паспортні дані, щоб при реєстрації перевіряти їх сімейний стан, реєструємо лише незаміжніх. Коли ваша анкета з’явиться на міжнародному сайті знайомств, чоловіки будуть її бачити і писати вам, для того, щоб дізнатися вас краще.
    Ой, – а я ж не знаю так досконало мови, щоб вільно спілкуватися з чоловіками.
    Не хвилюйтеся, з листуванням допомагатиме агенція. У нас є кілька перекладачів, які у разі зацікавлення вашою персоною будуть зв’язуватися з вами електронною поштою чи по телефону, аби ви або приїхали особисто і поспілкувалися он-лайн з чоловіком, або написали листа і його буде перекладено англійською чи іншою мовою і відправлено потенційному женихові.
    Отже, я можу в будь-який час користуватися послугами перекладача, і це буде абсолютно для мене безкоштовно?
    Абсолютно правильно, – підтвердила білявка. – Чоловіки настільки хочуть наших дівчат, що готові платити за можливість зустріти реальне кохання, вони готові дарувати подарунки, приїздити в гості сюди, водити в ресторан, давати запрошення до себе у країну.
    А наскільки це безпечно? Ви перевіряєте якимось чином женихів на відсутність кримінального минулого чи проблем із законом?
    Посмішка господині на хвильку зникла. Це був ледь помітний момент, і якби Ірка не так уважно розглядала її перед тим, як вона почала розмову, то і не звернула б уваги, посміхалося обличчя, але не очі. Видно було, що білявка була не готова до такого повороту подій. Але за хвильку опанувала себе і сказала, що при зацікавленні конкретного чоловіка дівчиною агенція посприяє такій перевірці. Це була неправда.Адже ніхто насправді не вболівав за безпеку наших дівчат, але про це згодом.
    Отже, чоловік побачить мою анкету і почне зі мною спілкування, так? Може приїхати чи позвати до себе за кордон. А я можу, якщо він мені не подобається, відмовитися від спілкування з ним, правильно? – налягала Ірина.
    Ми нікого не зобов’язуємо спілкуватися примусово. Але умови є, якщо чоловік вам не до душі, ви маєте дати про це знати. А зараз пропоную заповнити стандартний договір на послуги агенції, вписати туди паспортні дані і дати мені ваші документи для того, щоб я зняла копію. Це стандартна процедура. Потім домовимося про фотозйомку.
    Гаразд, – погодилася Ірина і почала заповнювати анкету і договір.
    У анкеті треба було коротко описати себе – зріст, вагу, статуру, зацікавлення і побажання щодо партнера, вказати знання мов, рівень володіння і кількість, і Ірка дала волю своїй уяві.
    Заповнюючи анкету, вона думала про високого, атлетичного брюнета з зеленими чи блакитними очима, модельною зачіскою, легкою неголеністю, гарно одягненого, від якого приємно пахне. Ірка думала про чоловіка, фото якого бачила на бігбордах поблизу університету. Усміхненого і доброго.
    Після того, як усі справи з паперами було вирішено, звідкілясь узявся фотограф, молодик прийшов, ніби за помахом чарівної палички, певно білявка організувала його появу спеціально. Ірку відвели в окрему кімнату, що слугувала фотостудією, на білому фоні з освітлювальним обладнанням відзняли кілька ракурсів, фотограф позвав газдиню, схвально прицмокнув і повідомив, що фотосесію завершено.
    Марія тим часом здиміла у невідомому напрямку, тому Ірка діставалася додому сама. Вона ще деякий час роздумувала над вчинком, але потім хвилювання поступово зникли. І за сесіями і парами студентка взагалі забула про молодика з біг-борду.
    Телефон задзвонив несподівано в один з весняних погожих днів. То був телефон сусідки по кімнаті, адже власного у Ірини не було, тому вона дала той, за яким можна було її знайти.
    На тому кінці дроту щебетала працівниця агенції, вона радісно повідомляла, що запрошує Ірину на зустріч з потенційними женихами, яка відбудеться в одному з відомих і респектабельних барів столиці у суботу пообіді. Кращі женихи, які погодилися приїхати в Україну і особисто познайомитися з дівчатами. Так говорила співробітниця-перекладач. Умови «сошіалу» – так називався захід – були такі – дівчина отримує дві картки на сік і коктейль, які має обміняти на барі у будь-який час, завдання – по максимуму знайомитися з чоловіками і завоювати симпатію.
    Ірка не сумнівалася у своїй чарівності, тому коли побачила Марію,відразу взлася до справи:
    Машо, ти знаєш про «сошіал»? Мені дзвонили з агенції.
    Так, знаю, ти підеш?
    А ти? Мені цікаво подивитися на тих завидних женихів, а що, як там моє щастя блукає?
    Звісно, йди! Я вже на таких заходах була. Хто знає,може і пощастить. Це краще, аніж сидіти вдома, – підсумувала Марія.
    А, може підемо разом? – не відставала Ірка.
    Я побачу, які в мене плани на суботу, можливо, що й разом сходимо.
    До суботи Ірина готувалася ще більш прискіпливо, ніж для походу до агенції. Навіть босоніжки попросила у дівчини з кімнати, адже її взуття краще пасувало під стиль і образ. І ось надійшла година «Ч». Ірка і Маша урочисто увійшли в знаменитий бар і тримали картки на сік і коктейль. Після годинки очікувань до зали почали заходити чоловіки. На думку Ірини всі вони були якісь неохайні. Одягнені абияк, вільного розкрою штани, ніяких тобі сорочок з напрасованими комірцями і штанців зі стрілочками. У футболках, джинсах, підстаркуваті, із залисинами, і справжні дідусі, з зайвою вагою і худощаві, висушені вітрами і пісками часу. Вони гелготіли англійською і німецькою, а дівчата-перекладачки порхали над ними, як метелики. У залі уже зібралася порядна кількість порядних самотніх дам, які жадали стріти справжнє кохання, виїхати за кордон, налагодити матеріальне становище, змінити статус, побачити світу, у кожної з наречених були свої мотиви… У гонитві за кращим життям і оспіваною американською мрією землячки почали навперебій розбирати підстаркуватих женихів. Криві, косі, усі іноземці користувалися шаленою популярністю… Ірка здивовано стояла осторонь.
    Нікого підходящого тут не було. Спокій дівчини порушила перекладач з агенції, вона торкнулася руки вище ліктя і усміхаючись розпочала:
    Рада Вам повідомити, що отой респектабельний молодий чоловік звернув на Вас увагу і жадає познайомитися.
    Ірці спочатку здалося, що то сон, що то не до неї і взагалі привиділося. Стоп! Схаменулася вона, можливо, я щось пропустила. Когось, вірніше.
    Де він? Де мій принц? – на автоматі промовила вона, озвучуючи свої думки.
    Та ось же, – привітно усміхаючись підробною посмішкою-маскою сказала перекладач.
    ЩО? – Ірка ледь не впала на рівних ногах, очі її округлилися у здивуванні. Неподалік стояв чоловік, який відверто підходив на роль дідуся, а не жениха. Перекладач вказувала на нього.
    Ірка привітно посміхнулася у відповідь перекладачеві, але зміст подальших слів був не таким солодким.
    Отже, молодий чоловік? – нервово підкреслила вона, і продовжила, – Дівчино, та хіба ж ви не бачите, що із нього реально порохно сиплеться? Він радше дідусь, який має обирати супутницю згідно свого віку, а не на молодиць зиркати. Ви собі такого жениха хотіли б? Зізнайтеся чесно?
    Отже, я передам, що Ви не зацікавлені продовжувати знайомство.
    Звісно, ні – відповіла Ірка і полишила модний бар у модному клубі. Навіть картку на коктейль не міняла. Уся ота процедура відбору була для неї нестерпною і принизливою. Їй було соромно за всіх. За «голодних» жінок-землячок, за підстаркуватих не напрасованих женихів… за свою наївність.
    Потім був ще один «сошіал», такий же, і дівчина почала підозрювати, що шлюбна агенція займається аж ніяк не влаштуванням особистого життя кандидаток-землячок. Радше, це все було схоже на турботу про іноземних гостей, яким дешево і весело хочеться гульнути у державі з не надто високим рівнем життя. Секс-туризм – ось на чому можна заробити.
    Наші жінки кидалися на іноземців, ніби голодні. Ірка ж не погоджувалася на будь-кого, тому після пари-трійки невдалих «сошіалів» геть закинула ідею знайомств через агенцію іноземцями.
    І на деякий час полишила ідею за допомогою агенції влаштувати особисте життя. Аж поки не знайшла одного дня в електронній пошті листа. Писала агенція, ніби-то чоловік підходящого віку зацікавився анкетою Ірини і вона має повідомити агенцію про те, чи хоче продовжувати спілкування з ним. Можна написати напряму чи скористатися послугами перекладача. І Ірка вирішила попросити фото кандидата у женихи.
    За два дні лист-відповідь надійшов Ірині знову, у ньому було коротке миле вітання і кілька світлин жениха. Ірка зраділа, адже текст листа був дуже простим і витонченим водночас. На фото можна було розгледіти спортивну статуру і приємну посмішку чоловіка. Ірку це не повністю влаштовувало, адже жодного разу не вдалося подивитися в очі іноземця. На усіх світлинах він був у сонцезахисних окулярах. Тому Ірка не вагалася і попросила фото без окулярів. А ще написала коротко про себе, правду і тільки правду. Дівчина схилялася до переконання, що розпочинати стосунки необхідно тільки зі щирості.
    Невдовзі отримала відповідь. То був милий лист про те, як приємно читати листи від Ірки, коротко йшлося про інтереси і хобі жениха, а також про те, що він має наміри прилетіти з далекої Австралії до Києва, адже хоче якомога скоріше побачитися з дівчиною.
    Іноземець не скупився на гарні слова і компліменти, тому Ірка аж занервувала, адже скоро мала з подругою їхати на море на кілька днів. Тому вона вирішила повідомити дати, коли буде поза межами столиці. Розповіла, що їде на море ненадовго і сподівається на зустріч.
    Перебуваючи у передчутті поїздки на море і приємної зустрічі, дзвінок з агенції був ніби грім посеред ясного неба. Хізер (а так звали жениха) прибув до столиці і призначив зустріч на післязавтра, тобто тоді, коли Ірка мала вирушати потягом до моря. Дівчина попросила перенести зустріч. І стрітися або завтра, або після чотирьох днів, як повернеться з подорожі.
    Дівчина з агенції повідомила, що завтра зустріч можлива. І Ірка почала спішно подумки збиратися на побачення. Але наступного дня, коли дівчина була готова, їй повідомили, що Хізер обрав іншу претендентку і вони поїхали на море в Одесу. От і вся любов! Настрій у дівчини погіршився, аж поки подруга не купила смаколиків і не втішила Ірку.
    Потім були періодичні дзвінки і листи з новими женихами, але Ірці ніхто більш так і не сподобався. Вона згадувала теплі рядки того австралійця і думала, як він міг отак зрадити їхні незрілі, мов молоде вино, почуття і перекинутися на іншу.
    Відповідь прийшла сама собою. Так часто, коли не знаєш відповіді на питання, а потім Всесвіт шокує правдою.
    Ірка якось познайомилася з молодим копірайтером, який працював і заробляв непогано. Дівчина саме шукала можливості підробітку, тому спробувала розпитати у нового знайомого, як саме він працює, і виявилося, що він працює у схожій агенції. Переписується з анкет дівчат з чоловіками з-за кордону на платних міжнародних сайтах. Кожне повідомлення вартує від кількох доларів, які женихи готові платити за спілкування з доступними, вродливими і цікавими слов’янками. За місяць набирається солідна сума, з якої копірайтерові належить відсоток. Тому хлопець підробляє поки так. Певно, так заробляла і Маша, яка свого часу привела Ірку до шлюбної агенції і приязно гомоніла з білявкою. І не було ніякого доброго і цікавого Хізера, і ніхто нікуди не їхав, а ось такі «перекладачі», коли у них бракувало ідей, потираючи спітнілі долоньки від радощів, можливо, таки перекладали романтичні листи, надсилаючи у кілька чатів під різноманітними анкетами дівчат. Одні застарілі секс-туристи, які на пенсії вирішили надолужити втрачене і наші наївні жінки і дівчата у пошуках нормальних чоловіків і сімейного щастя. Ірці стало зрозуміло все. Весь пазл склався у цілісну картинку.
    Дівчина була уже три роки як заміжня, з майбутнім чоловіком познайомилися несподівано і то вже інша історія. Він не був іноземцем, не одягав напрасованих сорочок. Надавав перевагу теніскам і джинсам з кросівками. Любитель гарних парфумів, хорошої кухні і автомобілів.
    А в колисці безтурботно спала і бачила казкові сни мила донечка, гарнесенький рожевий янгол, народжений від коханого чоловіка. Доня сопіла рівненько, інколи прицмокуючи соскою. Ірина усміхнулася, згадавши про студентські часи і пригоди з пошуками кавалера, спогади навіяв сюжет телепередачі, яку інколи через підписку на ютьюбі дивилася теперішня домогосподарка, дістала навушник з вуха, поцілувала маля і легенько поправила ковдру у колисці дитятка. Ірина пішла лаштувати вечерю, за годину мав повертатися з роботи коханий.
    12.04.18


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  22. Грішна
    Я визнаю, що грішна, а не свята, лежу у його обіймах на простирадлах, які потім пахнутимуть ним. І я зумисне не буду міняти кілька днів їх, аби присутність запаху коханого тіла була поруч.
    Обійми затишні, його тепле і важке тіло мене зігріваючи притисло до прохолодної тканини. І це саме той момент, коли хочеться промовити: «зупинися, мить, ти прекрасна!»
    Ми просто лежимо і мовчимо. Кожен про своє. Я прокручую у голові відчуття від близькості, що була з півгодини тому, а може, й не півгодини, бувають моменти, коли не хочеться контролювати час, метушитися і спішити. І зараз саме цей момент.
    Ми не спимо. Я прокручую знову у голові епізоди дійства, що відбулося, як він починав мене роздягати, як гаряче дихання ковзнуло по моєму оголеному плечеві.
    Як поцілунки посипалися на голову, обличчя, волосся, вуста, шию і нижче.
    Гарячі сильні руки схопили мене, і я невагомою пір'їною перенеслася і опинилася у ліжку.
    Знайомий, наче моя рука чи інша частина тіла, рідний на запах і смак, на вагу і дотик чоловік, ніби ми одне ціле, у цьому просторі і часі поєднані нарешті пристрастю.
    Дихання порушує тишу, стук сердець, шелест тіл на простирадлах і рипіння ліжка.
    Тепер я, спокійна і врівноважена ним, згадую про деякі цікаві речі.
    Мені тридцять п'ять і я зізнаюся собі у своїх слабкостях і сміливих нетипових думках. Згадую, як недосвідчена, зв'язалася з ровесником, який став моїм першим чоловіком, а потім зізнався мені в романі з жінкою, яка на пятнадцять років була старша за нас.
    Тоді я не розуміла, як двадцятирічний хлопець може хотіти дорослу жінку.
    Нині ж з висоти свого віку розумію, що думки про молоде і пружне тіло мене все частіше навідують. І я пробачаю йому.
    Бо зараз досвід грає на мою користь, і хоча двадцятирічні не надто привабливі, як і тоді, але вектор уваги повернув у сторону молодших за мене чи однолітків.
    І я кайфую від спілкування з молодшими за себе. Кайфую і йду далі.
    Вмикаю пісню, німецькою, мелодійну і романтичну. Вона мені нагадує про ще одну незрозумілу пристрасть до подруги. Ми вчилися разом, тепер вона мешкає в далекому Кьольні. Тоді я соромилася того, які почуття у мене викликала ця дівчина, соромилася, але хотіла... насправді цього... Загалом мене вабило дві персони жіночого роду за мої тридцять пять, це було справжнім відкриттям для мене, і я інколи фантазувала, але ніколи не пробувала.
    Мені не соромно витягувати свої скелети і розглядати, я періодично це роблю, аби краще зрозуміти себе.
    І пробачаю собі, бо про багато речей нам нав'язано думку, що вони брудні і аморальні. Як і секс. Почуватися брудною і нехорошою дівчинкою мені довелося довго. Я ніяк не могла змиритися з тим, що я виросла і у мене є елементарні фізіологічні потреби, як і прагнення тілесного контакту. Я відсторонювалася від свого лібідо, відгороджувалася, поки не стрівся той, хто показав, що це нормально, природно і приємно. І я розцвіла.
    Ми «ростемо» разом, і це мене тішить. Ми насолоджуємося разом.
    І навіть «моя ти безтолкова сучка» з його вуст звучить сексуально і хвилююче. Мене запалює це, вивільняється спляча темна сторона, і я можу дозволити бути собі вільною, поганою чи хорошою – залежно від настрою. Внутрішня свобода – це прекрасно!


    Коментарі (9)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" 5.5 | Самооцінка -

  23. Насправді
    Він валявся біля її ніг, плазував, хоча і стояв зараз перед нею, струнко, дивився у очі і боявся видати себе. Але вона бачила інше – правду, він став черговою вежею, яку вона підкорила. На маківці майорів білий стяг.
    Зважувала, думала...Її не цікавив цей чоловік, вона дивилася у душу і розуміла, що там простий побут і бажання накинутися на неї у ліжку. І очі доброго пса... І не той фасон, не той запах і не той вогонь...
    І згадувався одразу той момент, коли вона спробувала наступити собі на горло і переспати з чоловіком не тому, що хотілося, і вона так вирішила, а тому, що від шокуючих новин вона стала просто тілом. Душа була там, поруч з подругою, у якої боровся за життя єдиний син. І коли вони домчали в лікарню, передавши гроші, на зворотному шляху додому їй так не хотілося повертатися у чотири стіни і бути на самоті з трагедією, що вона сухо кинула: «До тебе»
    Він не повірив своїм вухам, але бастилія не упала, і коли за сценарієм він накинувся на неї, вона собою не була. Вона була тілом. Він накинувся на тіло і почав свою справу, тут доречно було б озвучкою за кадром: «Невже це все моє?» і так по колу разів з п'ятдесят.
    Вона піддалася, але не здалася... не здалася, бо таких сценаріїв не було у її колекції.
    Змінивши позу, вона вже зверху, і мало не вбила його запалом, свого амортизованого кавалера. Мало не вбила шаленим галопом, який брав початок з відчаю і болю.
    У голові снували думки: «А раптом він не виживе, він ще молодий, він мені зізнавався таємно в коханні, а тепер лежить у реанімації в комі... Боже, милостивий, пробач мені слабкість мого духу, пробач мені цей блуд, на який я пішла, я не хотіла отак, я хотіла тепла, заспокоїтися – ось чому я прийшла сюди... в цю незнайому квартиру до непідходящого чоловіка... непідходящого абсолютно. Мені не страшно за себе, Господи, мені страшно за нього, спаси сина...моєї подруги, єдиного сина, він суть її життя, Господи, помилуй»
    Ні про які оргазми тут не йшлося, хоча чоловік дійшов піку. Це просто, у чоловіків.
    Вона ще довго картала себе за той вчинок, а потім пробачила. Жодна волосина не впаде, без промислу Божого. Це був урок. Це було пізнаття себе...але вона виплуталася.
    Бо у її сценаріях не було більш недостойних уваги чоловіків... все завершилося добре, і коли бастилія падає, то відтепер це суто її вибір. Бо їй хочеться жити і бути сповненою внутрішніх інсайтів.
    І от вона стоїть, бачить, як чоловік очима видав себе, нецікавий і середньостатистичний, мило всміхається. Вона подумки переступає і думками біжить до свого філософа, милого, гарного, ніжного. З яким не хочеться спати, а до сходу сонця обійматися, гомоніти, ділитися, зігріватися його світлою енергією. Вона дивиться йому у очі і бачить душу. А не член.
    Вони навіть не трималися за руки. Гомоніли, пили каву, звісивши ноги з підвіконня, вона занурювала свої кігтики у його м'яке волосся і здавалися дивними, але тільки ці двоє розуміли, які вони...насправді...


    Коментарі (4)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  24. Ключ (продовження)
    Налаштована рішуче, охоплена пристрастю, Ніка вирішила, будь що буде . І якщо навіть красень натякне на секс, вона наперед вирішила, що прийме пропозицію. Їй хотілося шаленої пригоди, сповненої інтриги і новизни. Думки про Гліба заволоділи дівчиною повністю. Вона мріяла про його гарне тіло, уявляла його рельєфну красиву спину, як він бере її сильними руками, підіймаючи, як цілує пристрасно і сміливо.
    Вони стрілися у затишній кав'ярні в центрі міста. Напівтемрява спадала сутінками, балдахіни, запах кави і кориці. Гліб, очевидно, зарезервував столик заздалегідь. Ніка ввібралася у вузьку коротку сміливу червону сукню, розпустила довге волосся, яке спало на плечі м'якими локонами, а туфлі обрала в тон сукні, на підборах.
    Гліб виглядав привабливо і пахнув невимовно гарно, на ньому були блакитні джинси і білосніжна теніска, яка ще більше підкреслювала золотаву засмагу. Вони швидко знайшли спільну мову, зробили замовлення, і весело гомоніли, знайомлячись ближче. Гліб розповів Ніці, що він журналіст-фрілансер, і веде колонки про стосунки на сайтах інтернет-видань. Крім того, пише огляди на подорожі і не любить засиджуватися довго на одному місці.
    Ніка любила такий тип людей, точніше, відчайдухи на зразок цього чоловіка їй подобалися. Але водночас закралася думка про те, чи не є вона черговою героїнею репортажу-розслідування журналіста Гліба. Вони сиділи поруч, і відстань між ними поступово зникала. Гліб поклав свою руку на оголене стегно дівчини. Це було інтимно і хвилююче. Ніку ніби током ударило, але вона себе не видала. Наприкінці зустрічі Гліб вручив дівчині ключ. Сказав, що хоче побачитися іще і попросив згоди дзвонити їй у будь-який час. Ключ був маленьким, красивим, з кельтськими візерунками, незвичайним і нетиповим.
    - Дізнаєшся потім, - таємниче сказав Гліб, тільки-но Ніка зібралася спитати про загадкову річ і набрала повітря.
    Проминуло три дні. Гліб не дзвонив. Ніка хотіла зустрітися з привабливим молодиком, але сама витримувала тишу. Вона боялася здатися нав'язливою. Подзвонити у незручний момент, а ще більше – почути металевим голосом відмову, чи щось на кшталт – «я тобі подзвоню».
    Раптом, він передумав, думала Ніка... У такого красеня, певно, вагон і возик симпатичних дівчат, які хотіли б опинитися поруч.
    Вона сиділа на кухні і роздивлялася у люстерко своє обличчя, вишукуючи недоліки. Дівчина зумисне шукала причини, аби переконати себе у тому, що вона Глібу не цікава, і у нього таки прокинувся здоровий глузд, аби не телефонувати.
    Раптом пролунав телефонний дзвінок. Ніка глянула на екран – Гліб!
    Долаючи хвилювання, привіталася.
    - Привіт, мала, - тепло відповів голос на тому кінці дроту. – Я перебував у відрядженні, не хотів дарувати марні надії, і будувати плани, які не здійсняться, тепер у місті, повернувся сьогодні і захотілося тебе побачити.
    Ніка затамувала подих.
    Гліб продовжував:
    - Давай сьогодні зустрінемося, якщо, ти вільна, прогуляємося набережною, покатаємося на яхті, захотілося спокійного відпочинку у приємному товаристві.
    - Хм... здається, о 17,00 сьогодні я вільна, гадаю, ми гарно проведемо час.
    Вони домовилися про місце зустрічі і розмову було припинено. Насправді, Ніка хотіла стрибати від радощів, вона почала думати над образом для вечора з Глібом. Пішла в душ і почала збиратися.
    Ключик, який дав під час першого побачення Гліб, вона повісила на ланцюжок і носила на шиї. Це був таємничий і приємний аксесуар.
    (Далі буде)


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  25. Даровані надії
    Каріна була пестункою долі. Про таких кажуть, народилася у неділю. Вона купалася у любові рідних, змалечку носила звання "розкошухи", і була впевнена, як трохи підросте, то обов'язково знайдеться їй пристойна пара. І от, коли Каріна успішно закінчила школу і вступила до коледжу, навчання у якому блискуче завершила, і попереду відчинялися двері третього курсу університету, дівчина зрозуміла, ще трішки докласти зусиль - і весь світ підкориться і ляже до її ніг.
    Каріна зустріла Ігора у коридорі біля деканату в одному з корпусів унівеститету. Раніше бачила цього хлопця, коли студенти пересувалися коледжем, змінюючи аудиторії, вони часто перетиналися на сходах. Каріна ловила на собі захоплений погляд незнайомця, але вони ніколи не гомоніли. Просто обмінювалися поглядами і все. Так було до моменту, коли вони зустрілися отут, у коридорі, біля дверей деканату економічного факультету. Каріна першою порушила тишу:
    - Привіт, ти теж занести документи на вступ?
    Хлопець зніяковів. Він ніколи не говорив ні з ким із "нормальних". І не знав, чи варто розпочинати розмову з контактною і привабливою Каріною. Ігор вчився у коледжі у групі для слабочуючих. Його батьки спеціально влаштували сина туди, де він був би не підданий насмішкам і кепкуванням "нормальних" студентів. Хлопець чув абсолютно прекрасно, як і говорив. Так, він умів розмовляти і розуміти мову жестів, але ж не був глухонімим. Спочатку Ігореві було дивно, що він має вчитися у спецгрупі. Але бачачи жорстокість "нормальних", яка проявлялася, коли зі стада обирався "цап відпущення", якого можна була забивати ногами, зрозумів, що батьки хотіли лиш того, аби він міг спокійно вчитися і не зазнавати утисків і знущань. У Ігора було рідкісне генетичне захворювання, завдяки якому він зовні відрізнявся від однолітків. Але голова, розум, серце у нього були як і у всіх, а, можливо, і кращі, ніж у деяких "нормальних"на перший погляд. Але за три роки навчання у спецгрупі, він відвик від того, що хтось порушує тишу і отак звертається прямо. Слабочуючі училися з сурдоперекладачами, і коли приходив момент перевірки знань, часто письмово складали тести і контрольні. Каріна не підозрювала, вірніше, забула, що перед нею стоїть хлопець зі спецгрупи. Вона до нього звернулася, як рівна. І Ігор розгубився. Запала тиша. Ненадовго.
    -Так, занести, - видавив з себе хлопець, і через хвилю додав: А декан вже у себе? Приймає?
    Вони вступили на омріяний факультет. Потім були роки навчання. У одній групі. Поза очі про них шепотіли, і навіть нарекли Лебідь і Квазімодо. Каріна залюбки гомоніла з Ігорем про все на світі. Вони говорили про книги і музику. Ігор захоплювався творчість Стівена Кінга і Шеклі. Каріна ж ділилася враженнями від чергового прочитаного роману Роздобудько, детективів Марініної і журнальних жіночих статтей на тему стосунків. Ігор був нормальним і веселим хлопцем, з дивним почуттям гумору. Він любив чорний гумор, незрозумілий Каріні, як і незрозумілі горор-оповідання. Вони інколи гуляли після пар, просто тому, що у дівчини не було хорошого душевного друга. Друга, з яким можна просто не бувши зобов'язаною, гомоніти, споглядати світ. Ігор залюбки тримався товариства дівчини. Він організував прохід на зйомки популярного шоу, адже батьки хлопця працювали на кіностудії. Він, як вірний пес, радів товариству Каріни. Але світ змінювався. Діти росли і перетворювалося у дорослих індивідів з потребами набагато більшими, аніж дружба. Ігор дружньо цілував у щоку подругу, але Каріна почала відчувати, що хлопець до неї надто прив’язався. І сам Ігор почав натякати на спільні плани на майбутнє. Він говорив про те, що у нього є рідня у Ізраїлі, що він планує поїхати туди на деякий час. Сім'я забезпечена, отже бідувати не доведеться. Каріні страшенно хотілося побачити світ, і вона жартома запитала:
    - Візьмеш мене з собою?
    Рум'янцем запашіли щоки хлопця. Каріна озвучила потаємне бажання. Проте реальність випередила мрійливі надії.
    - Ти хочеш поїхати зі мною, як моя дівчина? - наступивши собі на горло, видавив з себе Ігор.
    - Дівчина? - перепитала Каріна. Лише тепер туман дружби почав розвіюватися. Отже, вони спілкувалися не тому, що разом було добре, увесь цей час Квазімодо був закоханим у Лебідь. Вона згадала усі моменти, коли він хотів повести її у кафе і пригостити найсмачнішими тістечками, а вона надала перевагу прогулянці і морозиву на лавці у сквері. Коли він запросив у кіно, і вона довго сміялася, адже випали місця для поцілунків. Коли вона йому урочисто вручала свій рюкзак з підручниками, і він, мов слухняне теля, всюди його носив за нею. Каріні хотілося дружити. Ігореві хотілося бути "нормальним", і за подругу він обрав Каріну - розкошуху з морем інтересів і багатим внутрішнім світом. Їхні прагнення і плани розійшлися. Каріна почала уникати його, Квазімодо ж не міг змиритися, що дівчина не вбачає у спілкуванні з ним спільного майбутнього.
    Минули роки. Змінилися електронні адреси і загубилися телефонні номери. Після Квазімодо було багато чоловіків. Не менше розчарувань. Але і приємностей не менше. І от випадковий чоловік, що ішов позаду Каріни тією ж дорогою, і бачив, як вона покотила ногою яблуко, що лежало обабіч дороги, вагаючись, чи підняти його і помити, щоб з'їсти, чи пройти повз.
    - Дівчино, Вам зірвати яблуко? - Каріна обернулася. Чоловік вже скуб деревце, в надії, що вона погодиться на пропозицію.
    - Зірвіть, будь ласка, якщо не важко.
    - Скільки?
    - Два.
    Це був випадковий подорожній і просте бажання скуштувати яблук. Чоловік сяючи простягнув Каріні яблука.
    - Звідки ви тут взялися? - спитав сміливо і впевнено.
    - Вам розповісти детально все, починаючи з моменту мого народження? - жартома спитала дівчина.
    - Так, я готовий знати про Вас усе, Ви мені сподобалися! Моє ім'я Олег. А Вас як величати?
    - Каріна.
    - Яке гарне ім'я! Каріно, пропоную обмінятися телефонами і зустрітися найближчим часом. Сподіваюся, Ви незаміжня.
    - Так, я поки незаміжня, але... Як би Вам пояснити...
    У чоловіка у очах грали бісики і він світився, ніби лампочка. Згадався Ігор, який так само колись захоплено і з бажанням дивився на Каріну.
    - Я люблю, коли у мені вбачають особистість... - Промовила Каріна. - У Вашому погляді, Олеже, я читаю зовсім іншу цікавість...
    - Я веселий чоловік. Багато усміхаюся. Даєте номер? Спілкуватися будемо.
    Каріна замислилася. Вона знала, якщо зараз дасть номер свого телефону, то уникатиме усіляко зустрічі з Олегом. Знову згадався чомусь Ігор з його марними сподіваннями на стосунки. Потрібно було вигадати час.
    - Пропоную обмінятися номерами за наступної зустрічі, якщо вона станеться.
    В цей момент то було найоптимальне рішення, яке спало на думку. Якщо доля, то й на печі знайде, подумала Каріна, і пішла своєю дорогою. Олег пішов своєю.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  26. Безсилля
    Я притиснулася до його лівого плеча щокою, аби сховатися від негараздів і болю навколишнього світу. Він, мій коханий чоловік, обійняв мене своїми великими руками, і я опинилася у "хатці". Згадалася дитяча гра. Коли він поряд, я відчуваю себе одразу у кількох ролях. Ці ролі дозволяє обирати мені він. І зараз я граю роль маленької дівчинки, яка шукає захисту і втішання. Мені гірко. Я не можу звикнути до втрат. Я не навчилася з холодним розумом сприймати смерть! Байдуже, чи це людина, чи це тварина.
    Рися - кицька, яку привела наша кішка Люся - саме з неї, підкинутої нам під паркан іще кошенятком, бере початок часів проживання у нас удома котиків. Раніше були спроби обвестися постійною тваринкою, але киці або зникали, невідомо яким чином, певно знаходили інших господарів, або... Я не знаю достеменно, але киць постійних не було...
    Рися народилася жвавою і веселою. З братиком-двійником. Трьох-масні вони вдвох так прудко бігали, що ми називали їх «опосумами» з мультику. Це була енергійна двійка, кмітливі і красиві. Через кілька років Рисіного братика збила машина. Я дізналася сумну звістку, перебуваючи в столиці. Були сльози. Щем. Сум. Все через необачних водіїв, які у жилому районі мого міста дозволяють собі космічні швидкості. Рися сумувала за братиком і ще довго нявкала, розшукуючи його. У тваринок теж є почуття і душа. Вони болісно переживають втрату близьких.
    Проминуло кілька років. Рися дала не один виводок. І розумна, сповнена сил, відловлювала щурів та мишей у нашому та сусідніх дворах. Вона любила вдень ніжитися ліниво на сонечку, муркотіти пісеньки, коли хтось із рідних брав її на руки. Я тішилася і раділа, що можу вирватися з міста і насолодитися тактильним контактом шовкової шубки. Все сталося несподівано і блискавично. Татко виїхав за хвіртку двору і за кілька секунд повернувся, несучи Рисю. Я сполотніла. Він поклав її, окривавлену, з висолопленим язиком, долу. Я закричала. Киця ще дихала. Помалу. Вибігли домашні з хати. Що робити? Куди бігти? Може, ще можна врятувати?!
    Аби я могла вдихнути життя у тільце цієї милої тваринки, я б не вагалася. Але зараз пульсувала лише одна думка – ветеринар. Я побігла, стримуючи сльози, шукати ветеринара, який проживає десь на сусідній вулиці. Схлипуючи, знайшла двір, чоловік швидко сів у машину і ми домчали додому. Серце киці помалу здавалося... Скільки того тільця на масу автівки на швидкості... я ще довго вила, поки вона вмирала...
    Вона померла... Хтось скаже: «Подумаєш, кицька, тут людей збивають, і так не побиваються!»
    Я не порівнюю зараз смерть людини і тварини. Усі мають право на життя! Усі!
    І чи можна говорити про те, що чиясь смерть менш вартісна? Люди, схаменіться!
    Я ще довго куталася у обійми коханого, схлипуючи на його плечі, викарбовуючи нігтями і пучками пальців візерунки, вкарбовуючи свій смуток, він мене притискав до серця, заспокоюючи. Але мені щеміло... Щеміло і щемить. Від безсилля змінити щось, аби оточуючі замислилися, як легко можна відняти чиєсь життя. Були обачнішими і відповідальнішими...


    Коментарі (3)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  27. Рівноправні
    З його вуст це прозвучало природно і невимушено:
    - А давайте завтра сходимо на каву?
    - А давайте, - посміхнулася Кіра.
    Ця фраза була такою простою і кіношною. Згадався фільм «Секс і місто» з його колоритними героїнями. Вони часто, незалежно від того, хто це казав першим – чи чоловік, що сподобався, чи жінка, якій сподобався чоловік, користувалися нею.
    Крім того проскакували фрази «давайте якось пообідаємо (повечеряємо, вип’ємо). Звісно, не завжди зустріч закінчувалася суто випивкою чи вечерею. Іноді все закінчувалося пристрасним сексом чи розчаруванням. Але то була чудова нагода зрозуміти, чи варто ще раз зустрічатися в одному просторовому континуумі, чи ставити крапку і йти далі.
    Кірі завжди хотілося отак, на рівних правах, без розплати за каву натурою, як часто натякали кавалери з її юності, просто піти до кав’ярні з цікавою і приємною людиною, і ПРОСТО ПОПИТИ КАВИ (ПООБІДАТИ, ПОВЕЧЕРЯТИ)
    Її давно бентежили роздуми над цим, адже будучи юною дівчиною, яка тільки-но влаштувалася на роботу після випуску з університету, вона вже тоді почувалася, що нікому нічого не винна, і якщо чоловік пригощає, то його і тільки його бажання. Вона цілком спроможна заплатити за себе.
    Чоловіки були різні. Солідні дяді в костюмах, які любили молоде м’ясо, молодші – любителі зайнятися сексом в той же вечір, пікапери, розлучені і холостяки. Траплялися диваки, диваків було багато, як і зануд.
    Щоразу Кіра йшла знайомитися, налаштована на позитив, проте рідко ці зустрічі приносили хороше.
    Час ішов. Кіра мудрішала. І потроху навіть стала боятися цих рандеву. Бо остогиділи розчарування.
    І тут - він – випадковий незнайомець, з яким вони все ж розговорилися, так просто це сказав, що дійсно захотілося.
    І вона піде. Аби розширити свій світ, свою карту, новий знайомий дуже ерудований і симпатичний, Кірі навіть здається, що вона і слова не може додати, такий цей чоловік начитаний та обізнаний. І це буде просто кава! Просто кава, за якою стрінуться двоє дорослих людей, де ніхто ні на кого не буде тиснути зобов’язаннями, обіцянками, вони гомонітимуть, а там як складеться. Інтрига додає азарту.
    Можливо, ця зустріч стане початком дружби, а, може, й роману, і хто знає, можливо, просте рукостискання як рівних переросте у поцілунок, чи стосунки. Хто зна?..


    Коментарі (1)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  28. Ключ
    Ніка замислилася не на жарт. Чому поєднуються часто в пари різні люди. Як от – йому подобається шансон і одеський жаргончик. Вона у захваті від віолончелі і скрипки і поезії срібного століття.
    Спостерігаючи за оточенням – висновки ті самі. Знайомий чоловік з поетичною душею обрав собі для життя прагматичну жінку, взяв її за дружину і вже виховують маля. Вона – стіна, за якою можна сховатися, і камінь, який прив’язано до ніг, аби чоловік не полетів у далечіні неба.
    Красиві часто у стосунках з квазімодами. Люди тонкої душевної організації рідко тандеми. Майже кожна пара має у своєму складі прагматика і поета.
    Ніка визирнула з вікна, глянувши на вулицю. Спостерігала за людьми, які бігли на роботу чи у інших справах.
    Дуальність всесвіту її зачарувала. Все існувало паралельно: чорне і біле, стриманість і розпуста, холод і пристрасть, добро і зло.
    І якщо бути відвертою з собою, то для кожного окремого випадку треба мати свого партнера. З одним – ходити у театр і кіно, відвідувати виставки і музеї,захоплюватися полотнами Гогена і розмовляти про експрессіонізм, слухати Вівальді і поезію. З іншим – вивчати іншу сторону життя, сповнену пристрасті, брутальності, жаги, хуліганства.
    Ніка примірювала на себе образ янгола, але часто гойдалка хиталася в інший бік, і вона хотіла бути не ідеальною занудою, а повноцінною, здатною бути різною.
    Дівчині було сумно визнавати, що попередній день схожий сьогоднішній, і сьогоднішній такий, я буде завтра.
    Одного дня вона вийшла на прогулянку, і вони стрілися. Гліб був симпатичним чорнявим молодиком з блакитними очима і густими віями, які закручувалися догори. Легка неголеність. Парфюм. Сорочка в клітинку, блакитна, розстебнуті два гудзики, вузькі джинси. Встояти було важко.
    Ніка глянула на випадкового пасажира і відвела погляд. Її схвилював незнайомець. І тим, як впевнено тримався, і зовнішністю, і запахом. Вона не втрималася і ще раз глянула на нього.
    Гліб усміхнувся. Дівчина зашарілася. Її кинуло в жар від посмішки, зіниці очей розширилися. Рум’янець ліг на щоки. Ліфт спинився. Ніка, ніби куля, вибігла у коридор і помчала, забуваючи кинути привітання консьєржці.
    - Дівчино, - гукнув незнайомець, ви загубили! – Ніка обернулася і побачила, як пасажир тримає у руках косинку, тонку, італійську, шовкову. Вона нечутно зісковзнула з шиї дівчини.
    Незнайомець перед тим, як вручити, вдихнув повітря через тонку тканину хусточки.
    - Психотроп. Оригінально, - протягуючи хусточку промовив він.
    - Так, а Ви обізнаний, - сором’язливо відповіла Ніка, це були парфуми для особливих випадків. – Дякую, це подарунок близької людини.
    - Вишукано, - усміхнувся Гліб. – А давайте якось зустрінемося? Прогулянка і кава з вас, за знахідку.
    - То як ваше ім’я, рятівнику? – промовила Ніка.
    - Гліб, - оголивши ряд білосніжних зубів промовив чоловік.
    - Ніка, - відрекомендувала себе дівчина. Вони обмінялися телефонами аби домовитися про зустріч.
    Дівчина ще ніколи так не хвилювалася, як перед кавою з новим знайомим. Вона витягувала з шафи сороміцьку сукню, потім після примірки ховала назад, натягувала панчохи, взувала туфлі непристойного червоного кольору на підборах, знімала туфлі, одягалася скромніше. Але ледве тримала себе в руках. Пристрасть оволодівала її єством, як згадувала оті надто блакитні жартівливі очі, триденну щетину і обтягнуті сідниці Гліба.
    Скільки можна тримати себе в шорах і бути правильною? Скільки заперечувати свою пристрасність і сексуальність? Інтрижка? А чому не дозволити собі це?
    (далі буде)


    Коментарі (1)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  29. Запах іншого
    Ти стоїш на колінах і цілуєш мої стегна і живіт. Ти просиш бути з тобою, розбудужуючи у мені спомини про пристрасні ночі і дні. Я ж на розпутті. Я живу за зачиненими дверима. Ми з тобою маємо прекрасний побут, але моя душа прагне філософських розмов про атмосфери та інші космічні явища, метафізику і виміри, які існують. І я зраджую тобі подумки зі знайомим вченим. Ні, не тілесно. А думками…
    Рій думок крутиться у голові і я не можу спинитися. Я мчу на швидкості трасою, вночі, погане освітлення, але я мчу. Музика гупає в салоні, гупає, а я почуваюся щасливою і живою, як ніколи… певно, час від часу потрібні такі ситуації роздоріжь, аби почуватися живим. Не у фізичному, а емоційному плані.
    Ми один одного знаємо на смак, на запах, ми зрослися, і я пахну тобою, а ти мною. А тепер я неправа. Бо хочу пізнати запах іншого. О, що я кажу!? Невже я це сказала вголос. Скидаю швидкість. Спиняюся на нічній заправці. Тут є кафе. Порожнє, заходжу, сідаю за столик. Незвично іти в кафе, сідати за столик, коли тобі ніхто не відчиняє двері, не підставляє стільця. Звичка.
    Беру каву з молоком і корицею. Думаю… кручу каблучку на пальці, потім, як роблять чоловіки, знімаю. І кладу у задню кишеньку штанів, яка закривається на блискавку.
    Він заходить у те ж кафе, у якому моя стражденна душа. Душа, яка постійно бореться за те, щоб бути під сонцем. Душа, якій хочеться бути найкращою, яка переконує себе, що вона не сто баксів, аби подобатися усім. Тіло, моє тіло витягується і я вигинаю спину, згадуючи танцювальну школу юності і мрію бути пілотом літака. У пілотів постави горді, вони себе несуть з достоїнством.
    Він – далекий відголосок людини, яку я добре знала. У минулому мені було відведено пять років на це. І я так майстерно читала його руки, обличчя, думки і дотики. Поцілунки досі, мов метелики, на грудях. Я не забула його. Того прекрасного далекого коханого чоловіка. Я читаю випадкового знайомого, і розумію, що попалася. Це пастка. Господи, ти є на світі, я тобі складаю щоденні подяки і звертання, чому оце випадковий чоловік з обличчям минулого спогаду увійшов до нічного кафе саме тоді, коли я зняла каблучку? Це жарт? Знак? Що я кою?
    Незнайомець роздивляється вітрину з дрібничками, бере сік і сідає за столиком неподалік. Він дивиться на мене? Ні, він точно дивиться на мене. Порпаюся у сумочці, шукаючи телефон. Мені хочеться кинутися до нього у обійми, але я думаю, що правильніше буде подзвонити, щоб чоловік приїхав за мною. Батарея сідає. Є вибір. Або все одразу закінчити – дзвінком. Або порушити усі правила. Відкладаю телефон. Вдих-видих. Іду до вбиральні. Він за мною. Мию руки, прикладаючи вогкі долоні до чола, щік. Незнайомець бачить це. Розглядає мої збільшені зіниці. Він мене вирахував, кажу собі і задкую.
    Він хапає мене за талію, і притягує до себе, я дивлюся йому в очі. Роздивляюся візерунки з прохолодним вогником.
    Ти мене памятаєш? – говорить його погляд.
    О, Господи, звісно я тебе памятаю і люблю…
    Я не стримуюся і цілую його сама. І що на мене найшло? Я цілую сама чоловіка, який так схожий на того, котрого любила так сильно, що не увляла, як вибудувати побут. Ми могли роздивлятися кратери Місяця у телескоп, роздивлятися зоряні схеми неба, він мені розповідав про сузіря і планети, і писав роман про інопланетян. Роман було написано у його голові, але життя загнало у рамки – криза на роботі, звільнення, алкоголізм… витверезник…облік… вийшло кілька розділів роману та й усе... Що там далі - навіки зникло у сирій могилі.
    Ми дивилися у телескоп на кільця Сатурна, який втікав з поля зору, такий прудкий, говорили про місця сили і хотіли в гори. А ще ми кохалися, і це був не секс… секс – з оргазмами, відреченістю і крепатурою – то не те, що давав мені той чоловік. Ми кохалися, і кохатися теж буває приємно, любилися, мов небожителі, і це був не приземлений якісний секс. Це було вираження любові у прагненні поєднати наші атоми у дифузії, злитися і змішатися, розчинитися і віднайтися. Відродити себе спочатку.
    Незнайомець цілує мене так же. Що це? Сон?
    Ми виходимо мовчки з вбиральні. Він іде до свого мотоцикла. Я іду до автівки.
    - Соломеє, - окликає він мене.
    - Соломеє, подаруй мені цю ніч.
    Я розвертаюся, так і не відкривши двері авто. Сідаю позаду, обіймаючи його за талію, ховаючись за спину у шкіряній косусі. Одягаємо шоломи і мчимо. Відчуття абсолютної свободи! Тепло його тіла. Ми так само мчали і в Криму, але я вищала зо страху, коли швидкість здавалася занадто високою. Сильні руки стискали кермо. Потім ці руки стискали мене. Ми винайняли будиночок біля моря і кохалися, вдихаючи аромат хвиль і кипарисів. А потім я падала чайкою на його тіло. Падала, знесилена і щаслива.
    - Соломеє, шепотів він мені, звабнице із хитрими очима.
    Він вдихав моє волосся, аби заповнитися запахом. Не міг відірватися від подушки, на якій спала я. Ліниво пили чай з цукром і здобою з маслом вранці. Сідали на мотоцикл і їхали далі. Іхали подалі від фальшивої реальності несвоєчасності. Їхали і були справжніми і кращими версіями себе.
    - Поверни назад, - я не можу встояти і опиратися його обіймам і доторкам.
    - Соломеє, не кажи дурниць, - каже він і продовжує здирати з мене светр.
    -Я знаю, що тебе нема. Ти плід моєї уяви. Яскравий спомин. Я знаю, що справжнє – ось! – дістаю каблучку з карманчика джинсів.
    Він усміхається. Я закриваю очі і опиняюся у автівці. Я заснула? Моя автівка так само стоїть на заправці і скоро світатиме. Що це було? Я ледь опиралася пристрасті.
    - Сержант Петренко, покажіть документи на авто, - патрульний спиняє мене на трасі.
    Витягую паспорт на машину і водійські права.
    - Анно Юріївно, дякую, все в порядку, можете їхати. Щасливої дороги!
    Соломеє – лунає у памяті. Анно – доводить реальність. Каблучку одягаю на палець і мчу до того, що стояв на колінах і цілував стегна. Спробую зламати двері, за якими живу… інакше – Соломеє…


    Коментарі (4)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  30. (про закоханість і метафізику)

    Стан закоханості, нехай і легенький, провокує зміну реальності. Метафізично. Відчуваєш магію у подіях і настрої, людях і світові. І нехай це лише мить на фоні плину буднів, вона алогічна, але така до щему приємна. Цією нотою розпочато було день, а день, як відомо, розпочинається з вечора минулого дня і так по колу.
    Віра випурхнула з офісу, ніби пташка. Попереду було кілька важливих справ. А обідня перерва не гумова, отже, треба встигнути, і насолодитися літечком, променями сонечка, буйною зеленню і квітами, самотністю і відособленістю, полюбуватися ягодами шипшини, що щодня наливаються і стають дедалі червонішими, співом пташок і синню неба. Насолодитися зміною обстановки, можливими знайомствами з випадковими людьми, враженнями і емоціями. А ще Віра страшенно любить дивитися в небо, це її найулюбленіше із занять, адже погляд у монітор і погляд, що впирається у навколишні будівлі – майже одне й те ж, а от у сині небес - візерунки хмар і мрійливі літаки.
    Дівчина, всміхаючись світові, на підборах, оминаючи калюжі від вранішнього дощу, направилася до найближчої ятки з квітами. Авжеж, квіти необхідно купити, у приятельки презентація персональної збірки віршів, і Віра розуміє, наскільки це знаковий момент для коліжанки. Навідавши банкомат, дівчина вибрала букет, але ще згадала, що треба у магазин гайнути, тому домовилася з продавчинею, що повернеться за букетом.
    Вони стрілися на порозі магазину. Дядечко не міг відірвати погляду від Віри, приязно усміхався і промовив:
    - Дівчино, ви така гарна, можна я Вас поцілую?
    - Отак? І одразу? - засміялася, мов джерельце, Віра, вирішивши підіграти чоловікові.- Авжеж, повітряний поцілунок можете надіслати, чом би й ні.
    - Та Ви що, я насправді хочу! Я ж морський військовий, хоч куди козак, і мені 74! – гордо повідомив дядечко.
    - Є ще порох у порохівницях, - підсумувала дівчина, чоловік засяяв, так йому стало приємно.
    Віра гайнула у справах.
    Попереду чекала ще робота, але магія радості від позитивного спілкування і сукупності інших факторів ще довго витали у повітрі, розповсюджуючи особливий настрій і створюючи атмосферу загадковості і таїни.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -