Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Ірина Мацко (1978)

Художня проза
  1. Картопля, кішка і тітка Оксана...
    Із самісінького ранку баба Женя товклася по грядках, що вже стовбурчилися молодою зеленню попід вікнами старенької хатини. І хоча клята спина з ночі стала колом і не хотіла гнутися, мусіла йти полоти, бо позаростає бур’янами, тоді клопоту не обберешся… «Правду люди кажуть: як тицьнув, аби не здохло, то й вродить, аби бачив!» - колупало в голові. Бо таки правда, під самою грушею й до паркану, де допихала, що залишилося, - наче не з того відра саджено – картопля квола й якась аж затовчена в зав’язі…
    Зайшла у хату, аж коли сонце почало припікати, бо таки не ті літа, щоби, на спеці порати... Руки змила й лице, захотілося хліба з кисляком (Оксана, Богу дякувати, свіженького принесла) глипнула за вікно та вклякла. «Такі славні хлопці! Один в один як Андрій малим… Диви, й машину котить так само – лівою рукою, кузовом пісок загрібає, як лопатою… Онуки… Двійко. Близнюки… Ото б хоч раз на руки взяти! А то ж по шість років мають, а бабу рідну - й не знають …».
    До хлопців вийшов із веранди батько, видно, кудись із ними зібрався – чи то на рибу, чи машину мити… Гарний, високий, статечний чоловік, доглянутий. „Син! Богу дякувати, славно діти живуть, весело”. Баба взяла кварту з кисляком, окраєць хліба та й сіла на ослінчику спиною до вікна.

    Скільки років минуло...
    ... коли дізналася, що матиме дитину, першою була думка – відмовитися, виправити помилку. Довго думала, мучилась. Адже дитина – без майбутнього. Батько – одружений чоловік і відколи почув про дитя, до неї вже не приходить. Отаким кохання виявилося! А яке ж було! Наче все ожило навкруги, звуки дивні чулися... музика... Попри її вроджену ваду - Євгенія від народження була глухонімою, світ різнобарв’ям засяяв.
    Але нащо йому вона, та ще й із такою вадою. Покинув... як тільки дізнався про дитину... покинув... Та вона не тримала образи... Розуміла.
    А що вона сама? Чи зможе виховати та поставити на ноги дитя, чи доведеться разом із ним тинятися поміж людей та просити на хліб.
    Сама. Лише подруги по інтернату, особливо Марія – найближча, інколи зайдуть провідати в її старе напіврозвалене помешкання, що виділили на околиці міста.
    Відповідь нагодилася сама. Євгенія дуже любила кошенят. Їх у домі завжди було не менше трьох. Якось увечері, взявши кішку на руки, притулила її до живота, і та почала так ніжно тертися, наче відчувала нове життя. Захищала людське дитя...
    „Це ж я його захисток! Воно таке маленьке, довіряє мені, а я готова його зрадити! Віддати на глум живодерам! Щоби по клаптику видирали з мене! Мою кровиночку! Ні, я впораюся, не дам йому загинути. Он навіть кішка захищає”.
    Ту ніч Євгенія проплакала. Подушка була мокрою від сліз, зате на душі й у серці –легкість від прийнятого правильного рішення.
    Син народився здоровим та міцним. Коли вперше піднесли до грудей нагодувати – міцно вхопив. „Вольовий син виросте! Буду за ним, як за стіною... Он який! Як батько. Той теж так міцно обнімав, що аж дух перехоплювало... Це дитя тепер моє щастя”, – думала молода жінка. Назвала Андрійком, як хлопчика, з котрим вчилась у школі й котрому ніби подобалася. Називати іменем батька не хотіла.
    Усе складалося наче добре. Синочок підріс. Почала бігати на роботу – в садок віддала. Жити ж за щось треба. Якось зводила кінці з кінцями. Андрійко ріс слухняним, розумним, жвавим хлопчиком.
    Одного дня у дім завітала знайома по інтернату і повідала сумну історію про її подругу, ту саму Марію. У неї життя склалося схоже на її – Євгенії. Але сталася біда. Дізнавшись, що у Марії буде дитина, коханець силоміць відвіз жінку до знайомого лікаря, щоб та не народжувала. Марія дивом утекла, але відтоді у неї щось сталося зі сприйняттям навколишнього світу. Вона створила свій і втекла туди. Реальності для неї більше не було, підходив час народжувати, а вона неспроможна навіть себе доглянути.
    Євгенія засмутилася. Доброю та щирою була подруга і не заслуговувала такої долі. Вони разом колись мріяли про щасливе життя, дітей, сім’ю. Жінка вирішила провідати подругу. Але та її навіть не впізнала. Це було страшно. А дитя має з’явитися через кілька тижнів. І Євгенія вирішила. Коли подруга народила дівчинку – пішла у пологовий будинок і, заповнивши всі документи, забрала дитину собі. Перешкод жодних не було. Матір визнали неспроможною виховувати та доглядати дитину, і її віддали б у дім „Малятко”. „Краще ж їй буде у сім’ї, хоч і не в рідній. Та й любити вона її буде, як свою. Все-таки ж дитина найкращої подруги!”.
    А Марія через кілька місяців після пологів померла у психіатричній лікарні.
    Вони почали жити втрьох. Але рідний син Євгенії чомусь відразу не сприйняв та не незлюбив маленьку дівчинку, яку вона назвала Оксанкою. Важко довелося жінці виховувати двох малят, та скільки радості було у домі! Оксана росла доброю дівчиною, допомагала названій матері, але мала важкий характер. Постійні бійки з хлопцями, погана поведінка у школі, скарги батьків... Євгенія все це пояснювала становищем дівчинки-приймачки, котрій „добрі сусіди” ще маленькій повідали, як вона потрапила у сім’ю. Євгенія ж розповісти нічого не могла. Намагалася любов’ю показати названій дочці, що вона їй - наче рідна. Любила дітей одинаково. Не робила різниці ні у чому.
    Андрій був, навпаки, лагідний та слухняний. Матір завжди слухав і не ображав.

    Діти підросли, закінчили школу. Вступили у вищі навчальні заклади. Андрій надумав одружитися. „Молодий ще, нерозумний”, – вважала мати, але дівчина так зачарувала хлопця, що не послухав нікого. Привів дружину Наталку до материної хати. Гарна була Наталка, навіть надто гарна. Яскрава та впевнена у собі.
    Із Оксаною – добра та щира, все їй розповідала, ділилася секретами, наче подруга. Кішка, яка залишилася сама у хатині й була вже стара та сліпа і не йшла на руки ні до кого, крім Євгенії, раптом почала лагідно тертися біля ніг Наталки. Прийняла її.
    А Оксана відтоді змінилася. Зовні все було наче добре, але коли залишалася сама у своїй кімнаті – ридала у подушку. Заздрість та ненависть до невістки чорною гадиною впивалися в серце. Ще змалечку звикла до названого брата і коли стала вже дівчиною, зрозуміла, що саме таким має бути її чоловік. Закохалася.
    Подруг Андрія ніколи серйозно не сприймала „Нехай собі дружить, із ким хоче, все одно я йому найближча”. Але коли Андрій привів у дім дружину Наталку – наче зашморг накинули на шию Оксани і повільно здавлювали. Хотілося кричати, вити - до божевілля, до потьмарення розуму.

    Якось, прийшовши додому пізно ввечері, Наталка, щаслива, побігла до Оксани ділитися секретами. Андрій ще не повернувся з роботи.
    – Оксано, я щойно з таким чудовим хлопцем познайомилася! Він мене на каву запросив, – розстібаючи модне осіннє пальто, вигукнула Наталка.
    Оксана оторопіла. „Як це? Вона ж – дружина її названого брата! І на каву з хлопцями? А що далі буде? Вона що, знущається? Я ж його сестра. Нехай названа, але ж виросли разом”. А вголос:
    – Ой, та ти що? Розкажи. Як цікаво! Куди ви ходили?
    – Та яке там ходили! Їздили. Ти що?! Ходити – то вчорашній день. От ти не сиділа б над книжками, а причепурилася б хоч трошки, бо що це в тебе на голові таке? – куйовдячи її неслухняні кучері, підсміхувалася Наталка. – Пішла б у місто, погуляла, з різними людьми поспілкувалася, хлопця знайшла...
    – Та треба вже, треба, – підтакувала Оксана для підтримання розмови, а у самої в душі аж закипало. – Ну і що там далі?
    – От ми в барі посиділи, пива випили, а потім містом каталися. Він такий цікавий, лікар-акушер, дітям на світ допомагає з’явитися! Може, й моїм колись допоможе. Лікар наче хороший... – засміялася невістка.
    Оксана не стерпіла.
    – Як ти могла! – і вийшла з кімнати.
    – Чого ти? Я ж тобі як подрузі... Дурепа ти! – крикнула вслід Наталка.

    Оксана довгенько мовчала про цю розмову. Кипіла злість у душі. Але мовчала. Лише матері пояснила все. Думала, мати втрутиться, й Андрій, нарешті, зрозуміє, з ким одружився, покине Наталку.
    Мати мовчала. Не від байдужості. Просто не помітила закоханості Оксани у названого брата. Та й звикла вже до легких чвар між дітьми та Оксаниних ревнощів.

    Але якось Оксана надто пізно прийшла з навчання, й Андрій накричав на неї. Дівчина кинула:
    – Твоя дружина з іншими по місту роз’їжджає! Її виховуй, бо з рогами залишишся!
    Андрієві наче мову відняло. Довго кліпав очима, а потім мовчки повернувсь і вийшов із кімнати. Чути було, що між подружжям відбувається серйозна розмова. Але, як зовсім не очікувала Оксана, помирились і навіть уважніше почали ставитись один до одного. Андрій тепер завжди заїжджав за дружиною на роботу. У театр почали ходити, у кіно.

    Оксана наче заспокоїлася.
    Незабаром Андрій поїхав у відрядження на тиждень. У хаті стало тихо та мирно. Дівчата розмовляли про навчання, часто сиділи за гарячим чаєм разом із мамою і старою кішкою, котра примощувалася на колінах у Наталки.
    Того вечора також. Чай на кухні, мила розмова ні про що. До Оксани зайшов шкільний друг, який вчився з нею. Він давно був не байдужий до Оксани, лише вона його ніколи не розглядала, як можливого супутника життя. От і того вечора почала підколювати його. Але раптом помітила, що Олег, так звали друга, щиро сміється й часто поглядає у бік Наталки. І вона наче не проти цього. Щебече, заграє.
    Гадина у серці прокинулась і боляче вкусила. „Ах ти ж краля! Думаєш, якщо така яскрава та весела, то всі будуть біля твоїх ніг? Уже й цього заманюєш у свої тенета?”. Але промовчала. Усміхалася й пила чай із усіма. А коли всі міцно поснули, Оксана взяла у сінях мішок із старої картоплі й зайшла до Наталчиної кімнати. Притиснула. Запахло гнилою бараболею. Наталка борсалася, відбивалася. „Не відпущу! Не варта ти Андрія! Усі звертають увагу лише на твої улесливі усмішки. А ти пуста! Лялька!”.
    Наталчине бажання жити перемогло. Стиснувши Оксанині руки, жінка дивилась їй в очі.
    – Скажеш комусь – я знайду, як це ще раз зробити, – тремтячи від хвилювання і збудження, прошипіла Оксана.
    – Не скажу. Матері шкода твоєї, що таку гадюку пригріла, й Андрієві буде боляче. Геть із очей!

    А незабаром Оксана дізналася, що Андрій узяв кредит у банку і купує будинок – сусідній із їхнім, новий та просторий, щойно збудований. Зі сестрою він не розмовляв. Жодного слова не вимовив відтоді, наче закляли чоловіка. Коли Оксана щось запитувала, проходив мимо мовчки, наче не чув її і не бачив.

    Минув рік. Настала пора копання картоплі. Наталка була вже вагітна, і стара кішка не відходила від неї ні на крок.
    Євгенія здогадувалася, чому діти не розмовляють, але нічого вдіяти не могла – син став наче зовсім чужий і лише прагнув якнайшвидше перебратись у нову хату. Тільки-но ремонтні роботи були завершені – подружжя переїхало.
    Наталка кинула тоді, йдучи за Андрієм із дому:
    – Не хочу вас у нашому домі бачити! Не заважайте нам жити!
    Андрій, як вона сподівалася, опора Євгенії в старості, промовчав. Навіть не обняв матір.
    Картоплю того року копали дві самотні жінки – глухоніма стара жінка та її названа дочка, яка присвятила себе тепер лише матері.
    Євгенія з Оксаною залишилися самі. Відтоді син жодного разу не зайшов у рідний дім.

    А навесні народились у Андрія і Наталки діти. Двійнята, хлопчики. Баба Женя понесла дарунки, хотіла хоч глянути на онучат. Узяти на руки, побавити. Двері були міцно зачинені. Годину стояла жінка під дверима і стукала, грюкала, а потім із розпачу вже й гупала – не відчинили.
    Більше вона туди не йшла. Через вікно у кухні дивилася на хлоп’ят, які бавилися на сусідньому подвір’ї, і ковтала сльози.

    Так минали роки. Одного осіннього дня Оксана знайшла стару кішку серед картоплиння на городній грядці - скарлючену й холодну. Мертву.
    А баба Женя почала дедалі частіше хворіти, і дочка доглядала названу матір, як рідну. Наче віддавала старенькій ту шану за щасливе дитинство у сім’ї, яке вона їй подарувала. Оксана теж залишилася незаміжньою. У хаті запанували самотність, пустка. Без веселого сміху, без дітей, навіть без кішки. Хата осунулася на бік, ніби втомилася, життя з неї відходило.

    У новому будинку навпроти – навпаки: галас, музика та сміх. Андрій із Наталкою відзначали річницю одруження. Бабу Женю й Оксану не запросили.

    Якось, ідучи вулицею, баба Женя побачила своїх онуків, котрі гралися біля воріт. У серці затепліло.
    – Стара пішла, дивись, – показували пальцями на жінку її онучата. Підсміхувалися. – Вона ще й глуха. Можна будь-що до неї говорити. Стара! Старезна! Баба-яга!
    „Рідні мої, любі онучата!” – щеміло.
    Та з мовчазних губ – ні звуку.

    Картопля того року вродила лише на половині городу.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг 5.25 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  2. Дверна ручка.


    Вечір. Сутінки. Моросить зажурений дощ, кидаючи на вікна холодні сльози. Я стою біля вхідних дверей та дивлюсь на маленьку дверну ручку у якій, здається, зараз усі мої думки та переживання.
    ... Я образила тебе. Не бажаючи цього. Ненавмисно, та все ж образила. Лише одне слово, а як глибоко та боляче воно може вразити. І ось тепер я прийшла просити тебе лише про одну річ, яка для мене стала найважливішою. Я прийшла просити твого вибачення.
    По щоках котяться сльози, такі ж холодні і мокрі як цей дощ. Та все ж не такі. Вони народжуються у моїх очах від щирого жалю за сказаним. „Прости! Пробач!” Скільки слів пролітає зараз у моїй голові. Як я маю це тобі сказати, як мені подивитись тобі у вічі? Глянути у очі і сказати слово ПРОБАЧ? Так легко, але так важко.
    Та найважче натиснути на цю ручку, яка чи то від дощу чи від багаторічної потертості виблискує у світлі ліхтарів. Ручка. Така непримітна і усім знайома, звична, що ніхто й не задумується, яка вона важлива і як важко інколи її натиснути, щоб відчинити двері.
    Скільки ж рук її торкалось? Були напевно і теплі, м’які руки добрих сусідів, чи може тверді та холодні. Які вони ще бувають? Спішливі чи розважні, мокрі від хвилювання чи від радості, щастя, солоні від важкої праці, порепані чи надухмянені, витончені руки міської панянки? А ще напевно гарячі руки закоханих? Скільки ж усіх їх торкались тебе, відчиняли тобою ці двері? А я от не можу. Стою, розмовляю з тобою а відчинити не можу. Які ж мої руки будуть, як ти їх запам’ятаєш? Напевно схвильовані та тремтливі.
    Та ось нарешті. Я натиснула. Ручка підбадьорливо, немов давню подругу освіжила легкою прохолодою металу. „Ну давай, сміливіше” – немов говорила вона.
    Я відчинила. Перший крок до тебе я уже ступила. Ось я стою перед тобою проста, беззахисна. Перед твоїми очима. Та цей крок був, як я зрозуміла, найлегшим. Тепер мені ще потрібно відкрити двері у своє серце, у твою душу. Ці двері набагато важчі і їх я зачинила сама......
    - Прости... Пробач....

    Найважче буває ступити той крок, який здавався найлегшим. Слова, які ми говоримо, можуть з грюкотом закривати двері до сердець, і дуже важко потім відшукати ручку до них.




    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  3. Знайди мене.


    ... ранок. Ти прокидаєшся.
    Я поруч. Хоч ми давно вже не разом. Просто я загубилась. Чи ти зник?
    Але я ...
    ... у воді якою ти вмиваєшся.
    Ти бачиш? У дзеркалі я поряд тебе, отам за плечем. Я зігріваю його, чуєш?

    ... у повітрі, яке ти вдихаєш, виходячи на терасу. Ота свіжість? І запах мого волосся змішаний з твоїми улюбленими парфумами.

    ... у сонці, яке зігріває тебе зараз. Кожен промінчик, який торкається твого тіла – це я.

    ... у небі безмежному як і моє кохання. Хмаринка. Невже ти не бачиш? Вона ж нагадує мою руку, яка так ніжно та трепетно гралась твоїм волоссям, обнімала, гладила тебе.

    ... у шелесті вітру, що грається у кронах дерев. Чуєш? Це я шепочу тобі слова кохання: ріднесенький, любий, єдиний ... Так шепотіла я їх у першу нашу ніч. Коли довірилась тобі.

    ... у краплинках роси на зеленому листі. Поглянь, у їх прозорій чистоті моя усмішка до тебе.

    ... у очах людей, що йдуть тобі назустріч. Ти ковзаєш по них поглядом. Придивись. У них я. Така ж як і була, закохана і сильна від цього кохання.

    ... у стукоті твого серця. Я з ним. Я ж віддала своє серце тобі.
    Знайди мене...


    Коментарі (1)
    Народний рейтинг 5.38 | Рейтинг "Майстерень" 5.5 | Самооцінка -

  4. Пригоди маленького Мобіка.
    Пригоди маленького Мобіка.

    1. Мобік і дідусь.
    На околиці міста, в непримітній крамничці старожитностей, припадав на полиці пилом, старенький і поважний Телефон. Він належав ще до покоління перших Телефонів, які придумала людина. Стояв, сумував, аж поки одного ранку до нього з подарунком не завітав сам господар.
    – Тримай, старий. – промовив він, ставлячи біля Телефону невелику коробочку. – Це тобі. Щоби не так сумно було самому.
    – А хто це? – запитав зацікавлений Телефон.
    – Можеш вважати його своїм онуком. Не ображай його та навчи усіх наших магазинних премудрощів. Поясни йому, хто такий покупець і як із ним поводитися.
    Дідусь ствердно кивнув у відповідь. А коли господар пішов, Телефончик вирішив подивитись на так званого „онука”. Проте тільки він доторкнувся до коробочки, як звідти вискочило щось маленьке та плоске.
    – Ой, ти хто, плесканчику?
    – Я не плесканчик. Мене Мобіком зовуть. Телефончик я.
    – Мобік? Оце ім’я! А що ж ти на мене не схожий? У тебе навіть шнурочка, щоби ввімкнути струм, немає. Як же ти телефонувати будеш? А де слухавка і коліщатко з цифрами, щоб номер набирати? Ні, це, мабуть, господар помилився.
    – Та ні, дідусю, я – телефончик, та тільки новий. А таких, як ти, зараз уже майже не випускають. Я все поясню. Шнурочка у мене немає тому, що я призначений лише для однієї людини – мого господаря, який зі мною не розлучається. Я вільний, а не на прив’язі, як ти. Замість коліщатка з цифрами у мене є ось кнопочки, а водночас я ще є і слухавкою.
    – Дивина! І ти не повинен стояти у кімнаті на тумбочці усе життя, як я? Ти можеш подорожувати разом з господарем? Оце так-так. Ну, тоді давай родичатися, онучку, радий тебе бачити, – сказав дідусь, пригортаючи до себе маленького Мобіка.

    2. Втеча.
    Минуло кілька днів. Мобік уже освоївся у крамничці і замість того, щоби стояти поруч з дідусем, гасав по усіх полицях та закутках. Дуже вже йому було цікаво спілкуватися з мешканцями крамнички. Весело стало речам з балакучим непосидою. А коли час від часу забігав якийсь покупець у пошуках старовинної речі, Мобік чемно стояв на полиці і подумки просив не забирати дідуся-Телефончика.
    Але невгамовна вдача малого не давала йому спокою. Тому й не дивно, що якось із Мобіком трапилася найсправжнісінька пригода. Того погожого дня у крамничку зайшов хлопчина, котрий шукав шукав подарунок для своєї бабусі. Мобік вибрав слушну мить і... застрибнув у рюкзачок, що висів за хлопчиковою спиною. Так нічого і не придбавши, хлопчик, незабаром, покинув крамничку. Опинившись на вулиці, Мобік вистрибнув із рюкачка й опинився на волі.
    – І куди ж мені податися? – задумався він, роззираючись довкола. – Он там ніби якийсь гайок чи парк видніється, піду туди погуляю трішки.
    Як сказав так і зробив. Біжить собі стежиною, пісеньку про жабеня наспівує. Аж чує ніби плаче хтось. Побіг Мобік туди, звідки чувся плач. Бачить, дівчинка маленька сидить на лавочці і заливається слізьми. „Чим їй зарадити? – думає Мобік. – Як її розвеселити?”. Застрибнув він біля неї на лавку, натиснув кнопочку на жупанчику та давай співати пісеньку з відомого мультика.
    – Ой, хто це тут? – переставши плакати, запитала дівчинка, побачивши біля себе маленького Мобіка, який співав і танцював, розвеселяючи її.- Який же ти маленький та кумедний! Як тебе звуть?
    – Мобік. А тебе як? І чому ти плачеш?
    – Я – Маринка. А плачу тому, що не послухалася мами, побігла від неї далеко, щоби погратись, і загубилася.
    – Я можу тобі допомогти. У твоєї мами є схожий на мене телефончик?
    – Звичайно, є, – відповіла дівчинка.
    – Якщо знаєш її номер, то твоя мама зараз буде тут.
    – І справді! Чудово ти придумав!– вигукнула радісно дівчинка. - Знаю, знаю! Набирай!
    Через декілька хвилин схвильована та налякана мама вже була біля лавки і міцно обіймала дочку. А Мобік аж розчулився від такої сцени.
    Запрошувала Маринка його до себе, обіцяла не ображати, проте Мобік не захотів. Не для того він у мандри подався. То ж дівчинка йому подякувала і вони попрощалися.

    3. Бешкетники.
    Лише відбіг Мобік недалечко від Маринки, лише присів відпочити, аж бачить - двоє хлопчаків у парку бешкетують. Гілля дерев ламають, лавочки перекидають. А далі ще гірше. Дивится Мобік, перешіптуються бешкетники між собою та на бабусю показують, яка сидить на сусідній лавочці і читає газету. Підійшов нишком Мобік до хлопців і почув, як вони домовляються у бабусі, поки вона газету читає, із сумки гаманець поцупити. Розізлило це малого. Пішли хлопці справу погану робити, а він назирці за ними.
    От підкралися бешкетники до бабусі і тихенько витягнули гаманець. А старенька нічого й не підозрює. І тільки вже коли зібралася йти, вона зазирнула у сумку, а там гаманця немає.
    – Ой, лишенько! Украли! У мене гаманець украли! – забідкалася бабуся.
    Водномить до бабусі збіглися люди, а незабаром і міліція примчала.
    А хлопці вже й не раді своїй витівці. Лячно їм, щоби не запримітили та не знайшли їх. Заховалися вони під лавку, а Мобік причаївся неподалік.
    – Ну що, бабусю, – розпитують міліціонери, – а чи бачили когось біля своєї лавки? Куди ж ваш гаманець міг подітися? Може ви його й не мали?
    – Та як же? Був гаманець. Я щойно на ринок збиралася і присіла у парку відпочити. А тут нікого підозрілого я не бачила.
    Розпитали міліціонери усіх, хто стояв поруч. І справді, ніхто з них не підходив до бабусі. Але Мобік не мовчав. Натиснув кнопочку і з-під лавки заграла гучна мелодія.
    – Що це, що це? – здивувалися люди. – Мабуть, під лавкою хтось є!
    Злякалися хлопці, що їх знайдуть, зацитькали на Мобіка, щоби сидів тихо, проте було вже пізно. Заглянув дядько міліціонер під лавку і побачив бешкетників. З переляку вони навіть гаманець заховати не встигли.
    – Так от хто у бабусі гаманець поцупив?! Ану, бешкетники, ходімо з нами, – сказали міліціонери.
    А Мобік так і залишився сидіти під лавкою. Тільки коли усі розійшлись і бабуся подибала на ринок, він спокійно пішов собі далі.

    4. Мобік – „плавець”.
    Вийшовши з парку, бачить Мобік зовсім неподалік озерце. Лебеді та качки там плавають. Захотілось і йому спробувати. „А що, хіба ж я не зумію? Чим я гірший від качки – плюх собі на воду та й пливе, ніякої мудрості не треба.” Як замислив, так і зробив. Розігнався – та „бульк” у воду. Але чомусь не поплив, наче качка, а почав тонути.
    – Ой, що ж робити? Чому ж я не пливу? – заметушився Мобік.– Добре, що хоч жупанчик у мене не промокає. Тільки от як звідси вибратись?
    Раптом Мобік побачив, що до нього наближається велика та страшна рибина. Це був Короп. Колись давно, ще маленьким, хлопчаки зловили його у річці за містом та випустили тут. Жив він самотньо. Та й з їжею було сутужно – важко в озерці знайти щось їстівне. Аж ось бачить, що падає на дно щось плескате, наче півскибки хліба, що йому часом кидали перехожі. Короп, не роздумуючи довго, проковтнув його.
    Так Мобік опинився у темному та тісному череві Коропа. Телефончик дуже злякався. Але опанувавши себе, почав метикувати, як йому вибратися з біди. Спочатку він по черзі натискав усі кнопочки на жупанчику. З черева рибини залунали пісеньки та мелодії, але це не допомагало. Тоді натиснув Мобік ще одну кнопочку – і дядька Коропа почало раптом трясти, немов під час пропасниці. Це Мобік увімкнув дзвінок з вібрацією. Короп дуже налякався, що заметушився і давай гасати по озерці.
    А на березі озерця саме сидів рибалка. Він ніколи нічого тут ще не упіймав, бо яка ж у парковому озері може бути риба. Аж раптом поплавець застрибав, вудка засмикалася, та так сильно, що зажурений рибалка аж підстрибнув. Це Короп з відчаю проковтнув червячка, якого завжди з обережності оминав, та й начепився на гачок. Зрадів рибалка, витягнувши такий улов на берег. Та коли приніс додому і почав чистити Коропа, зрадів ще більше. У череві рибини він знайшов новенький і зовсім непошкоджений телефончик – маленького Мобіка.
    Так у Мобіка з’явився господар.

    5. Телефончик на роботі.
    Новий господар виявився дуже неохайним. Та й до Мобіка ставився абияк. То у діряву кишеню його закине, то забуде десь. Ночував Мобік тепер на тумбочці, біля ліжка господаря. Він повинен був дуже раненько вставати. Але Мобік надто любив свою роботу, щоби звертати увагу на всілякі прикрощі. Удень були інші клопоти. Треба було по кілька разів нагадувати господарю про різні невідкладні справи. Але найцікавіше було тоді, коли господар умощувався на дивані та починав грати якусь гру. Отоді Мобік веселився.
    Та все ж думка про дідуся не покидала його. Повернувся б тепер до нього, та невідомо як це зробити. Він навіть адреси крамнички старожитностей не знав. Та й господаря не міг просто так залишити. Засумував Мобік.
    Але одного чудового дня господар подався у великий магазин, що називався супермаркетом і де продавали геть усе на світі. Мобік раптом побачив у одній вітрині, біля якої вони зупинились, дуже подібних на нього телефончиків.
    ”От мені б до них! Цікаво, мабуть, отак гуртом тут жити, весело. Скільки б я у них дізнався цікавого, а може, вони б підказали мені як знайти дідуся?”
    Тільки встиг про це подумати, як у кишеньку, з якої він визирав, поклали новенький, блискучий телефончик.
    – Ой, ти хто? – запитав Мобік.
    – Я – новий телефончик. Мене твій господар щойно купив. Ми тепер удвох будемо у нього працювати, – чемно відповів сусіда.
    Розповів Мобік новачку свою історію. І сусідові стало шкода друга:
    – Ти можеш відправлятись на пошуки дідуся, а я з роботою і сам справлюсь.
    – Спасибі, друже! – подякував Мобік.
    „Невже тепер я зможу відшукати свого дідуся і жити таким же веселим та хорошим життям, як раніше?” – мріяв телефончик. І, дочекавшись слушної нагоди, Мобік вистрибнув із кишені. Боляче вдарившись об тверду підлогу, він закотився під прилавок. Пересвідчившись, що він живий-здоровий, Мобік попрямував до великих вітрин з маленькими телефончиками, такими ж, як він сам.


    6. У супермаркеті.
    – Дивіться, дивіться, новачок! – зашепотіли між собою телефончики на вітрині, щойно Мобік опинився поруч них на полиці.
    – Такий самий, як і ми, тільки звідкіля він тут узявся?
    – Егей, новачок! Ти звідкіля до нас потрапив? І хто ти такий, як тебе звуть? – запитав найдорожчий серед телефончиків. Це був красунчик останньої моделі, який виконував усі можливі завдання. А чого тільки вартували яскраві картинки-заставки, найцікавіші ігри та стільки усяких голосочків, якими він співав, що й не злічити.
    – Здрастуйте. Мене звуть Мобік, – проявляв чемність новачок.
    – А звідкіля ти? Може, також шукаєш господаря, у якого будеш працювати?
    – Ні, я шукаю дідуся, від якого утік, щоби помандрувати.
    – А хіба ти не знаєш своєї адреси?
    – У тому то й біда. Коли я жив у крамничці старожитностей, то не знав, що це місто таке велике. Я гадав, що є лише моя крамничка з дідусем та ще парк, який я бачив крізь вітрину. От і все. А коли я почав мандрувати, то й заблукав, і адреси у дідуся-Телефончика не спитав. Допоможіть мені, будь ласка.
    – Не хвилюйся, – сказав красень-телефон. – Ми щось придумаємо.
    І телефончики почали між собою перешіптуватися. А через кілька хвилин до Мобіка поважно підійшла кумедна штукенція, що була із родини телефончиків-„жабок”.
    – Ось подивись. Тут у мене є карта всього нашого міста. Шукай свою крамничку.
    І Мобік з цікавістю зазирнув у карту.
    – Ой! Знайшов! – радісно вигукнув він. – Он мій магазинчик на околиці міста, а біля нього парк у якому я гуляв, та ще й озеро. Спасибі тобі, Жабко! Тепер я знайду дідуся і вже ніколи не втечу від нього, а ще обов’язково запам’ятаю свою адресу!
    – Але ж це так далеко від нашого супермаркета. Як же ти туди доберешся?
    – Я про це й не подумав, – знову засумував Мобік.
    – Нічого, завтра щось зметикуємо, – заспокоював його красень-телефон. – А зараз іди відпочивай. Покупців уже сьогодні не буде, та й магазин от-от зачиниться.
    Мобік, який уже переконався, що нові друзі і справді можуть йому допомогти, побрів спочивати. Снився йому тої ночі парк, дядько Короп і дідусь, за яким він тепер дуже сумував.

    7. Порятунок.
    Наступного ранку Мобік прокинувся від галасу, що зчинили біля їхньої вітрини дітлахи. Вони стрибали, кричали та показували пальчиками на маленькі телефончики.
    – Ой, дивись, дивись! Які гарні! Які маленькі! – кричали вони. – А я отакого хочу! А я цього!
    Батьки, що стояли поруч, лише посміхались.
    Мобік, ще як слід не прокинувшись, сидів собі на полиці та спостерігав за ними. Але раптом він побачив щось дуже знайоме. До вітрини підійшов хлопчина з мамою. Добре придивившись, Мобік упізнав у ньому того самого хлопчика, до якого він колись застрибнув у рюкзачок, щоби вибратись на вулицю.
    Куди й подівся сон. „Так, це той самий хлопчик! Він, мабуть, знову зайде у крамничку. Хлопець знає туди дорогу!” І, довго не роздумуючи, перестрибуючи з полиці на полицю, Мобік помчав до хлопчика. Майже добігши до нього, телефончик помітив, що далі його не пускає міцне скло з якого були зроблені дверцята вітрини. Мобік щосили затарабанив кулачками у дверцята. Та де там! Міцні скляні двері навіть не ворухнулись.
    – Що ж робити? Він зараз піде і я знову не зможу потрапити додому, – у Мобіка від цієї думки аж сьози на очах виступили.
    Тим часом хлопчик з мамою вже збиралися йти. Мабуть, вони так і не знайшли тут потрібного телефончика. Але що це? Хлопчик запримітив маленького Мобіка, який відчайдушно барабанив кулачками у скло.
    – Матусю, купи мені, будь ласка, отого маленького телефончика, – попросив хлопчик.
    – А чому саме цього, синочку?
    – Дуже вже він мені сподобався.
    – Давай спершу хоч подивимось на нього, – і мама попросила показати телефончик.
    – Стривайте, але ж він не з нашого відділу, та й, взагалі, не з нашого магазину. Цю модель ми вчора саме розпродали, – здивувався продавець. – Дуже вже вона подобається людям. Звідки ж ти тут узявся?
    – Я... я... я випадково сюди забрів, – тремтячим голосом промовив зляканий Мобік.
    – Ну коли так, то можеш іти з цим хлопчиком. Я тебе не затримуватиму.
    Як же зрадів Мобік!
    – Дякую Вам, – вигукнув він.
    – Дякуємо, – в слід за ним сказали хлопчик з матір’ю.
    Новий друг поклав Мобіка у кишеню свого рюкзачка і вони попрямували до виходу.

    8. Хлопчик Івась.
    По дорозі додому Мобік ближче познайомився з хлопчиком. Він дізнався, що того звуть Івась. Телефончик розповів йому свою історію.
    – Не хвилюйся, – заспокоїв Мобіка Івась, – я допоможу тобі, бо пам’ятаю, де знаходиться ця крамничка.
    – Буду тобі дуже вдячний, – відповів Мобік.
    Прийшовши додому, хлопчик повинен був ще зробити уроки, а вже потім піти гуляти та забігти у крамничку старожитностей. Тому як не хотілось Мобіку чим швидше потрапити до дідуся, він був змушений почекати. І вирішив телефончик подрімати.
    Івась за цей час виконав домашнє завдання з української літератури та географії. Потім він написав твір про те, ким він хоче стати, коли виросте. Дійшла черга до математики. Тут робота і зупинилась. Як не старався Івась розв’язати приклади, але нічого не вдавалось. Він і множив, і ділив, і у стовпчик, і у лінійочку, проте відповідь ніяк не зійдеться з правильною. Тут уже й Мобік прокинувся.
    – Мобіку, друже, ніяк не дається мені та математика, що ж робити?
    – Давай, сьогодні я тобі допоможу.
    – А ти що вмієш? Ти також математику вивчав?
    – Ще й як умію. Я тобі будь-які числа помножу чи поділю, що хочеш зроблю.
    – От чудово!
    – Та це лише сьогодні. Все це ти повинен навчитися робити самостійно, не завжди ж я буду поруч. Згода?
    – Домовились.
    Мобік за одну хвилинку справився з завданням, а вже через якусь хвильку часу Івась, відпросившись у матері, прямував до знайомої крамнички. З кишеньки Івасевого рюкзачка весело наспівуючи улюблену пісеньку виглядав Мобік.
    – Он, он вона! – загукав Мобік, здалеку впізнавши рідну маленьку крамничку. – Івасю, а давай я тебе сфотографую та запишу твій голос і адресу на згадку. Може, колись побачимося ще.
    – Давай. А ти не згубиш моє фото?
    – Та нізащо. Я запишу фото і назву його „ДРУГ ІВАСЬ”.
    – Добре, Мобіку, і я тебе не забуду, приходитиму до тебе у крамницю.
    – Спасибі тобі, Івасю. Постав мене он туди, біля віконця, а далі я сам побіжу до дідуся,– попросив Мобік, коли хлопчик увійшов у крамницю.
    Івась так і зробив.
    – Ну, бувай, Мобіку. Щасти тобі!
    – До побачення! Не забувай мене.

    9. Знову з дідусем.
    Дідусь собі дрімав на тій самій полиці та на тому самому місці, що й раніше. Це, мабуть, він вперше заснув від часу, коли пропав Мобік. Старенький дуже переживав за свого внука. Проте відчував, що з Мобіком усе гаразд, що вони ще зустрінуться. Малий просто бешкетує,– вирішив він, і заспокоївся. Йому снилася простора квартира та чудовий гарнітур з широкою полицею, на якій він стояв, неначе король. Час від часу, коли до господарів хтось телефонував, він неспішно та голосно дзвенів, кличучи їх. Аж тут почувся якийсь шум. І бачить у сні дідусь, що господар несе новеньку маленьку блискучу Мобілочку і кладе поруч на полицю.
    – Я сумувала за тобою, – сказала красуня.
    – Хто Ви? – чемно запитав дідусь.
    – Я сумував! Я сумував! Дідусю, як же я сумував за тобою! Я більше ніколи не втікатиму від тебе!
    Дідусь враз прокинувся:
    – А де ж прекрасна Мобілочка та простора кімната? Невже це сон?
    – Ні, дідусю, це не сон, я повернувся! – радісно кричав Мобік, не розуміючи, чому дідусь так знітився.
    – Мобік?! Невже? Куди це ти, бешкетнику, подівся? Я уже й не знав що думати. Не шкодуєш старого зовсім. От був би у тебе шнурочок, як у мене, нікуди б ти не дівся, – бурмотів дідусь-Телефон.
    – Не треба сердитись, дідусю. Зі мною такі пригоди трапились. Я тобі зараз усе розповім.
    І, зручно вмостившись біля дідуся, Мобік розповів про Івася, про дівчинку Маринку, про бешкетників у парку, про рибину, яка проковтнула його, про свою роботу у рибалки, про те, як він потрапив у великий супермаркет та зустрів інших телефончиків. А дідусь слухав, усміхався та похитував головою. І не було відомо, чи він вірив Мобіку, чи думав, що все це вигадка.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  5. Горобець-мандрівник.
    Казка

    У одному густому лісі жив собі поживав цікавий горобець. Усе він хотів знати та попробувати. Побував він уже і у полі, і у гаражі, і навіть у людському домі побував – та мало там голову не розбив об скло, яке чомусь ніяк не хотіло його назад випускати, на волю.
    Та більше за все хотілося горобцеві побувати у Африці. Чув він якось від старого горобця, що у Африці цілий рік цвітуть чудові квіти, живуть якісь чудні звірі – товсті бегемоти, полосаті коні і навіть крокодил. А про зиму та про сніг ніхто там навіть не чув, а не те щоб бачив. Старий горобець дізнався про Африку ще коли молодим горобчиком залетів якось у місто, а там попав у зоопарк, де і бачив цих чудернацьких тварин. Та молоді пташки завжди слухаючи його розповіді лише посміхалися. Старий горобець на це дуже ображався та говорив: „Запитайте он у перелітних птахів, вони підтвердять.”
    І от коли настала осінь не витерпів горобчик і вирішив відправитись разом з перелітними птахами прямо у Африку і на власні очі це все побачити, що чув від старого горобця та потеревенити з попугаєм про різні новини пташині. Так він і зробив. Полетів у поле, а над ним ластівки кружляють. Горобець до них – так і так хочу з вами у Африку летіти.
    - Візьміть мене з собою, бо я не знаю дороги.
    - Тебе? З собою? – защебетали ластівки. – Ти ж у дорозі відстанеш – он як ми швидко літаємо. Ти замучишся – ми ж сотні кілометрів летимо без віддиху. Ти вже краще пошукай іншої компанії. Подумав горобчик, подивився заздрісно на швидкокрилих ластівок і полетів шукати компанії де інде. Дивиться горобчик на великій галявині шумить велика зграя дрібних пташок чечевиця (чок), які збираються у вирій. Підлетів він і до них із своїм проханням.
    - Привіт, друзі! Куди збираєтесь?
    - В Африку! В Африку! – заторохтіли птахи.
    - От як добре. Візьмете мене з собою. Ви ж напевно не так швидко літаєте як ластівки, то я за вами поспію. Та й відпочиваєте у дорозі напевно часто.
    - Так, так, правду говориш, - погодились птахи. – Та ми часто летимо темно вночі, щоб хижі птахи нас не запримітили. А ти так зможеш?
    - Оце вже ні! – замотав головою горобчик. – Я ще засну у дорозі, та й очі мої до темноти не пристосовані. Не полечу я з вами.
    Полетів він далі. Бачить на болоті дикі качки теж кудись збираються. Вирішив і тут спробувати щастя. Та виявилось, що качки зовсім не туди летять, а у Англію, у Францію, в Голландію. А у Африку ніхто з качок не летить.
    - От біда, - засумував горобчик. – А я думав, що всі птахи в Африці зимують.
    - Помилявся ти, горобчику, малий ти ще. – і полетіли качки у далекі краї.
    А горобчик теж полетів. Тільки не у теплі краї, а пошукати щось попоїсти, поклювати щось – розмовами ж ситий не будеш. Дорогою зустрів шпаків. Підлетів горобчик послухати, про що ж вони розмовляють. Виявилось, що то старі шпаки своїх дітей у теплі краї самих проводжають, а самі пізніше обіцяють прилетіти.
    - Не у Африку часом летите? Я би з вами полетів.
    - Ні, - засміялися шпаки. – Нам би десь трошки попрохолодніше. У Африці нам надто тепло!
    Хотів горобчик у шпака ще розпитати чи не знає, хто з птахів ще у Африку збирається, та так їсти захотілось, що про все забув, одна думка тільки в голові була, де взяти поїсти.
    Махнув горобчик крильцями і попрямував додому. На городі поклював, на подвір’ї поклював, біля звалища окрайчик підібрав. Сів собі на горищі під дахом, наїжачився, закрив очки і засинаючи подумав: „Та ну її ту Африку! Що я там забув! Нащо мені слони та жирафи. От було би кришок та зернят, вівса трошки – не гірше інших перезимую. Прилетиш з морозу на горище, притулиш спинку до гарячого димоходу, загрієшся – і нащо ті теплі краї!”



    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  6. Вушик, Горлик та Носик.
    Жив на світі маленький хлопчик Іванко. А з ним – його маленькі невидимі друзі: Вушик, який мав дві кімнатки у вушках хлопчика, Горлик – у великому та просторому горлі та Носик, котрий хазяйнував у носику Іванка. Друзі жили дуже мирно й ніколи не сварились, а навпаки, допомагали один одному. Увесь день вони трудилися для свого маленького Іванка. І у кожного з них була своя дуже важлива робота.
    Горлик, прокидаючись від Іванкового позіхання, відразу ж біг у комору з усякими буквами і швиденько складав слова та випускав їх із Іванкового рота. Першими ранковими словами були „МАМО! ЇСТИ ХОЧУ!” Потім, поки Іванко одягався, у Горлика було трішки часу щоби приготуватися до ранкового чищення зубів. І так щоранку. Після цього хутко біг по великого возика і, коли Іванко підносив ложку з їжею до рота, Горлик усе забирав та відвозив аж у самісіньке горлечко. Це він робив дуже часто впродовж дня, бо Іванко був хлопчиком, який любить попоїсти. От так увесь день. То букви з комірки виносити та складати у слова, то їжу возити. А ввечері, почистивши зуби, якщо Іванко забував, прибравши у просторому горлечку, зустрічався, спілкувався з Вушиком та Носиком і спокійно засинав.
    У Вушика була своя робота. Перепочити, на відміну від Горлика, не мав і хвильки вільної. Постійно він те й робив, що ловив усі звуки, які залітали у обидва вушка хлопчика та, розділивши їх на окремі групки, пояснював Іванкові їх значення. Так, наприклад, на окремій купці лежали звуки природи: спів пташок, шум вітру та шелест листя; на іншій – стукіт молотка десь у сусідській квартирі, сміх дітей на вулиці; а на найбільшій – слова, сказані до Іванка, або просто такі, що пролітали ненароком. Та була дивина. Чомусь, коли тато чи мама говорили до хлопчика, щось повчали його чи сварили, Вушик ніби й старався і добре все ловив та складав, а вони раз – і вилетять через інше вушко. Часто непереливки було за це Іванкові.
    Носик також не сидів склавши руки. Він справно ловив усякі пахощі й аромати. А лишень прокинувшись, одразу провітрював обидва коридори. Та й уночі не було йому спокою, завжди мусів бути на сторожі. У нього ж було дуже важливе завдання. Все повітрячко яке заходило, він мав, прочистити та перевірити і лишень тоді пускати далі. Та ще одним важливим завданням було – не допустити злих шкідників – Вірусів, які так і норовили залізти у Іванків носик.
    От одного разу зібралися друзі ввечері після роботи у Горлика, в якого було найпросторніше, потеревенити та поділитися турботами.
    – Як гарно у тебе, Горлику! – зауважив Вушик. – Моя хатка не така велика, хоч і з двома кімнатками. Та й не зачиняється на ніч, як твоя. Коли щось уночі прилетить повз вушко, то я повинен швидко спіймати.
    – Так, Вушику, моя оселя також не така простора, як Горликова, – підтримав його Носик. – І коридори довгі, та й розвернутися ніде.
    – А можна, Горлику, ми сьогодні у тебе заночуємо? – запитав стиха Вушик. – Коли якийсь звук Іванко пропустить уві сні, то це не біда, міцніше спатиме.
    – Так, Горлику дозволь нам у тебе заночувати! – підхопив і собі Носик. – А я вночі все одно вставатиму та перевірятиму, як там повітрячко, чи чисте. А вірусів я вже давно не бачив, мабуть, десь далеко вони...
    – Ну гаразд, залишайтеся. Та дивіться, щоб Іванко ні про що не дізнався та щоби ми його не підвели.
    – Ні! Ні! Не дізнається! – закричали друзі. – Усе буде добре, от побачиш. Спасибі тобі, Горлику.
    Друзі, вмостившись зручно, заплющили оченята і поринули у солодкий сон. Та й заснули так міцно, що й не зчулись, як прокинувсь Іванко. Заметушились тоді, забігали. Кожен поспішив у свою хатинку. А Горлик швиденько зібрав із комірки літери та недогледів і замість звичного „МАМО! ЇСТИ ХОЧУ!” зібрав – „МАМО! СІСТИ!”
    – Куди сісти? – здивувалась мати. – Іванку, ти що, чи не захворів бува? Іди швиденько вмиватися та на кухню, я зварила смачну манну кашу. І одягайся тепліше, коли підеш у школу, бо холодно сьогодні на вулиці.
    – Ой, справді, що це я? – здивувавсь Іванко. – Горлечку, ти що? Дивися мені, не пустуй.
    А Вушик із переляку та метушні не всі звуки встигав ловити. І тому почув Іванко лише – „ВУЛИЦІ!” Та й Носику довелося важко попрацювати. За ніч у коридори разом із повітрям понадувало багато бруду, от він тепер змушений був брати мітлу та совок та весь цей непотріб вимітати, й через те Іванко раз по раз пчихав.
    – Носику! А ти чого? Щось із вами негаразд сьогодні, – дорікнув друзям Іванко й, одягнувшись, попрямував у школу.
    Та, не почувши вранці материної поради одягатися тепліше, тільки вийшовши з дому, відчув, що прохолодно. Та куди вже повертатися. Пішов далі. Щоби хоч трішки зігрітися, почав Іванко підстрибувати і бігти. Так засапався, що аж рот відкрив. Ось тут і почалось.
    – Іванку, Іванку, закрий ротик, дме, застудишся, – благав Горличок, закриваючи собою Іванкове горло.
    Та куди там! Іванко ще й морозиво купив дорогою, від чого стінки Горличкової хатки стали зовсім червоні. І Горлик забив на сполох. Закалатав у дзвіночок, поскликав усіх помічників-захисників, щоби допомогли залікувати червоні стінки оселі. Від цього у Іванковому горлечку й у всьому тілі стало так гаряче, що в хлопця аж щоки горіли. Це звелася на ноги підступна пані Температура.
    І може, й усе обійшлося б, та ще й у носі не було все гаразд. Носик, який уранці проспав та потім довго доводив до ладу, не помітив, що вночі, поки його не було вдома, у помешкання заліз маленький злющий Вірус. Та й заховався у закутку. А коли Іванко вийшов на вулицю та ще й промерз, Вірус почав рости і поводитись, як господар. Що ж бідний Носик мав робити? Як тільки він не намагався вигнати поганющого Віруса, та це було дуже важко. Вірус завжди з’являвся там, де було хоч трішки пилу чи бруду. І Носик був змушений постійно мити та промивати обидва коридори, від чого у носі Іванка ставало мокро.
    Учителька, помітивши, що з Іванком не все гаразд, завела його до чергової медсестри.
    – Іванку! – вигукнула медсестра, змірявши температуру і подивившись на запалене горло хлопчика. – У тебе дуже висока температура. Зараз я зателефоную твоїй мамі, нехай забирає тебе додому. Ти хворий. У тебе грип.
    Незабаром прибігла Іванкова мама і забрала хлопчика додому. А Вушик, Горлик та Носик уже зовсім вибились із сил. Їм потрібна була допомога, щоб оборонятись від Віруса, який розростався і нахабно хазяйнував в оселі Носика й Горлика.
    І поміч не забарилася.
    Мати привела Іванка додому, поклала у тепле ліжко, вкрила м’яким покривалом і напоїла чаєм із цілющою малиною і медом. Враз, звідкілясь узялись маленькі прудкі хлопчики-лікувальники з міцними шаблюками і кинулись на бридкого Віруса.
    Один із помічників гукнув до друзів:
    – Вушику, Горлику, Носику, мерщій готуйте Іванка до сну! Так нам легше буде боротися.
    Запекла була боротьба. Лікувальнички не зупинялися ні на мить. А Іванкове тіло аж пашіло від жару. Та Вірус ставав дедалі меншим і меншим. І коли вранці Іванко прокинувся, то майже виздоровів.
    А коли Вірус і Температура були переможені, Вушик, Горлик та Носик зібралися разом і дали слово, що ніколи не залишать без нагляду домівки і гарно доглядатимуть свої володіння, а одночасно пильнуватимуть і хлопчикове здоров’я.
    Іванко після цього випадку більше ніколи не хворів.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  7. Загублена писанка.
    Казка

    Трапилась ця пригода у передвеликотній вечір. Маленька Катруся сиділа на лавочці біля хати і розписувала яєчка. Кошичок для посв’ячення уже був готовий. Все Катруся туди поклала: і пасочку, яку спекла їй мама, і ковбаску, хрін, трошки масла, шматочок шиночки, прикрасила все зеленню і квітами. Тільки писаночок не хватало. От тепер сиділа розклавши пензлики та фарби на лавці і виводила дивні узори. Завтра зранку вона з батьками понесе найкращий кошичок у церкву, щоб осв’ятити.
    Катруся дуже стараласяя виводячи узори на яєчку і не помітила, що писаночка, яку вона щойно розписала і поставила на лавку, помаленько покотилась по лавці і упала в траву. Потім далі по горбочку. А Катруся розписала усі яєчка і пішла у хату не замітивши, що одного немає.
    Котилась-котилась писаночка і прикотилась до будки, де жив песик Сірий. Та й стук до його стінки. Сірий злякано вискочив. Дивиться перед його будкою лежить щось маленьке, кругле і кольорове.
    - Кістку господар кинув, чи що? - понюхав. – Ні, м’ясом не пахне. Я такого запаху не знаю, напевно камінчик, тільки дуже дивний якийсь і кольоровий. Нащо мені тут камінців перед будкою? Відкочу його до кота Мацика, нехай він морочиться.
    Так і зробив. Кіт Мацик мирно спав собі скрутившись клубочком біля хати. Сниться йому мишка, якою він грається, а вона чимдуж він нього утікає. Раптом чує щось муляє його у лапку. Прокинувся Мацик і бачить, що біля лапки якийсь наче яєчко лежить. Та якесь дуже кольорове. Такого кіт Мацик не бачив, коли заходив у курник.
    - Що ж з ним робити? Може погратись? Мишки ж все одно немає. Пограюсь я яєчком.
    І почав кіт лапками яєчко катати туди-сюди, туди-сюди. Наче з мишкою грається. Але скоро ця гра набридла.
    - Ні таки мишка краще. Вона жива і утікає так цікаво, а тут що, лише котиться і все. Піду я мабуть мишку зловлю, а яєчко до курей відесу. Напевно вони його загубили.
    Прикотив до курочок.
    - Ось, тримайте, кури. Це ви десь загубили.
    Розквоктались кури, позбігались усі дивитися, що ж це таке котик приніс. Якесь мальоване, чудне.
    - Це твоє Рябенька, - сказав впевнено півник, - ти також така, наче розмальована. – Бери і висиджуй.
    - Так – так – так, твоє, твоє, - заквоктали кури.
    Ну що ж робити Рябенькій. Сіла на яєчко. Сидить, сидить, а воно холодне. До півночі сиділа. А кури тільки запитують – ну що там, загрілось? Що там, буде з нього курчатко?
    Так і просиділи кури над яєчком. І очей не стулили.
    А надранок почули дзвін Великодних дзвонів у церкві, що початок великого свята звіщали і людей у церкву на освячення закликали.
    - Великдень, великдень – загуло на подвір’ї. Тепер усі здогадалися, що то було за яєчко мальоване. І песик Сірий і кіт Мацик і курочки з півнем.
    Зібрались вони біля порога хати з писанкою і коли Катруся з батьками виходила з кошичком, щоб іти у церкву – урочисто віддали їй мальоване яєчко.
    - Дякую, мої любі. Саме цієї писаночки мені не вистарчало. Я шукала її весь ранок. А тепер я освячу у церкві її і поділю між вами. Ви її врятували.
    Катруся поставила писанку на самий вершечок у кошичок і понесла у церкву. А після освячення усі мешканці двору скуштували свячену писаночку, яку вони врятували. І були від цього дуже горді та щасливі.



    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  8. Зажурилась бабуся Зима.
    Казка

    Якось наприкінці осені, коли день уже став дуже коротенький, а ніч – довгою та холодною, надумала бабуся Зима піти однієї такої ночі на розвідини до людей, на землю та послухати, що про неї говорять, чи чекають на її прихід. Підійшла вона під віконце до хатини, де жили старенькі дідусь із бабусею, і чує:
    – Ой, діду, вже й зимонька не за горами, принесе вона до нас сніги та морози, а так ще тепла хочеться. А може, забариться Зимонька й прийде до нас пізніше. Погрілись би ще трішки.
    – Так, бабусю, так. Правду ти кажеш, але ж чи забариться вона?!
    Сумно стало Зимі від тих слів, проте пішла вона ще під інше віконце послухати, може, там на неї чекають. Чує, якась молодиця з матір’ю розмовляє:
    – Ой, не треба ще нам холоду та Зимоньки. Ще дах у хаті не залатаний, холодно нам буде. От якби десь заблукала Зимонька, а то й зовсім не прийшла до нас...
    Образилася бабуся Зима. „Чого ж так усі мене не хочуть бачити? Чи я комусь зло роблю? Снігом, немов ковдрою, землю вкриваю. Діточкам для санчат дорогу встеляю. Та коли так, то й не піду я на землю, нехай без мене живуть і красну Весну чекають. Я ще й Віхолі, Морозу та Сніговію скажу, щоби не йшли між люди.”
    Так і зробила. От уже й час іти зимі на землю, а вона собі спить і нікуди не поспішає. Мороз, Сніговій та Віхола також відпочивають. Навіщо ж іти, коли їх не чекають?!
    А на землі весело. Уже й би мала прийти Зима, а все її нема. Тепло людям, щасливі всі. Минув отак місяць, минув другий. Уже й Новий рік не за горами. Вже інше почали люди говорити.
    – Як же це Новий рік – та без Діда Мороза, без Сніговія і Зимоньки зустрічати? Не годиться так. Та й поля вже давно треба вкрити білою ковдрою. Інакше озимина переростати почне, коли і надалі таке тепло буде. Пропаде наш урожай? Загине все.
    Забідкалися люди. І дахи вже полатали, і нагрілися, та й ялинки в хатинках у розкішне вбрання одягнули, до Нового Року готуючись, а Зими нема і нема.
    А дітвора? Дітвора геть духом упала. Вже й наче зима, а ні тобі на саночках чи лижах покататися, ні ковзанки на ставку зробити чи снігову бабу зліпити, ні у сніжки погратися. Сумно навкруги, сіро. Та й намислила дітлашня у передноворічний вечір зібратися гуртом і піти на вигін, за село, щоби Зимоньку закликати. Так і зробили. Узяли санки, лижі, ковзани та й вийшли гуртом на гірку.
    – Зимонько-Зимо, бабусю! – почали благати вони. – Пробач, якщо образили тебе! Прийди до нас з Дідом Морозом, Сніговієм та Віхолою! Сумно нам без тебе. Ось санки, ковзани, лижі, а кататися нам ніде.
    Першим почув ці благання дідусь Мороз. Шкода йому стало маленьких діток та ще й у передноворічний вечір. Визирнув він на вигін і давай щипати дитячі носики та щічки.
    – Ой, дивіться, дивіться! Мороз прийшов, почув нас. Дідусю Морозе, дякуємо тобі за те, що послухав нас. А ще передай бабусі Зимі, Сніговію та Віхолі, що ми дуже чекаємо на них. Он і земленька вже би відпочила під теплою сніговою ковдрою.
    На ці слова ще сильніше Мороз ущипнув діток за носики, а вони раді та щасливі, побігли по домівках, знаючи, що тепер Зима обов’язково прийде.
    І справді, всю Новорічну ніч працювала бабуся Зима з дідусем та дітками - Сніговієм та Віхолою. А коли люди вранці прокинулися, то могли очей відвести від такої краси. Усе довкола було вкрите пухкою білою ковдрою, вікна у хатинках старанно вимережані дивовижними візерунками, які створив дідусь Мороз, а ставки скуті кригою. На деревах, наче мереживо, лежав блискучий іній. І все це на сонечку виблискувало та вигравало всіма барвами веселки.
    – Дякуємо тобі, Зимонько! Пробач що не хотіли бачити тебе, – говорили люди.
    А дітки веселилися та гралися біленьким сніжком. Хто на санчатах, хто на лижах чи ковзанах, а хто ліпив снігову бабу або грав у сніжки. Всі були раді, що Зимонька нарешті прийшла.
    Бабуся Зима, дивлячись на ці веселощі, лише посміхалася.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  9. Медовий Сухарик.
    Казка

    Жив на світі солодкий Сухарик. Він був смачнючим, бо спеченим з найкращих продуктів. Сухарик дуже собою пишався. Одне лише хвилювало красеня: одежа у нього була суха та порепана і, щоб виглядати не таким черствим, він кожен ранок змащував її медом. Отак і став він Медовим Сухариком. Всі дуже любили його за приємний медово-солодкий запах. Та Сухарик так звик до цього, що вже не міг показатися комусь на очі, не намастившись медком.
    От одного ранку спочивав він собі на тарілочці, що лежала на великому кухонному столі. Милувався собою та чепурився.
    Поруч, у склянці парувало гаряче молоко. Виблискувала на ранішньому сонці Конфетниця і про щось перемовлялась з перламутровою Масляничкою. Неподалік потягувалась після сну чепурна Цукерничка.
    - Ой, як же раненько, а треба нам прокидатись! – промовила вона. - А мені саме такий солодкий сон наснився, ніби зробили з цукру герненьку фігурку зайчика. Потім поставили у вітрину великого магазину солодощів. Усі любувались-любувались аж прицмокували. Потім підійшла до цукрового зайчика гарна панянка і взяла у руки... Аж тут, я прокинулась. Це ти, Сухарику, мене розбудив коли намащував свою шурхотливу скоринку медом, – пробурмотіла.
    - Та це не навмисно. Я повинен виглядати дуже смачно, я ж найкращий Сухарик.
    - Так, Сухарику, це правда. І мені б не завадило причепуритись.
    А Молоко, уже все випарувало, заспокоїлось, хололо і тихенько задрімало.
    - Доброго ранку! – почулось раптом.
    До друзів наближалась солодка здобна Булочка з дочкою-Скибочкою. Обоє пухкенькі, біленькі та такі пахнючі, що у наших друзів аж дух забило.
    - Доброго ранку! – відповіли вони.
    Сухарикові відразу сподобалась дочка-Скибочка. Така вже була чепурненька та пишна.
    - Приставайте до нашого гурту, – запропонував він новачкам.
    - Ой, спасибі, який же ти галантний та чемний! – вигукнула мати-Булочка і попрямувала з дочкою до сухарикової тарілочки.
    Медовий Сухарик сів поруч Скибочки.
    - Мене звуть Медовий Сухарик. Я тут усіх знаю. Хочеш я тобі все покажу? Мене усі дуже люблять. Бачиш який я блискучий, медовий, солодкий.
    - Так, ти дуже гарний. Але мені мама казала, що вихвалятися негарно.
    - А хіба ж я вихваляюсь? Та тобі тут кожен те ж саме скаже. То навіщо ж чекати? Я сам тобі все розповім.
    - Добре, Сухарику. Якщо так, то напевно ти правий. Але щось у тебе на спинці не все гарно блищить. Там лише половинка блискуча, а інша суха та шкарубка. Що це? Хоч воно теж тобі пасує.
    - Що? Де? Як? Як не блискуче?! – заметушився Сухарик. – Це я... я напевно забув коли вас побачив. Зачекай, я зараз.
    - Добре, тоді я піду подивлюсь як тут у вас, – сказала Скибочка.
    - Я тебе наздожену.
    - Гаразд. Але не варто так хвилюватися. Ти мені й так подобаєшся.
    - Ні-ні, що ти? Так не можна. Я зараз.... Іди..
    І Скибочка пішла.
    Спочатку вона підійшла до блискучої Конфетниці.
    - Яка Ви чудова! – сказала їй Скибочка. – Можна я подивлюсь на обгортки цукерок, які Ви маєте? Я люблю їх роздивлятися. Там такі гарні малюнки і надписи!
    - Звичайно можна, дорогенька, – лагідно промовила Конфетниця простягаючи до Скибочки кілька цукерок. – А ти вперше у нас? Звідкіля ти прибула?
    - Та ми із мамою щойно з крамнички. Нас господиня принесла. Мені тут подобається. І ви всі такі добрі до нас.
    - Так, люба, тому що ми тут усі наче одна сім’я. Ось привітайся з Масляничкою. Це моя найкраща подруга.
    - Доброго дня, пані Масляничко! Ой, а це що таке? – вигукнула Скибочка побачивши склянку з чимось сліпучо-білим всередині. Була це склянка з молоком яке мирно дрімало собі.
    Скибочка такого ще ніколи не бачила. „Яке ж воно на дотик?” – подумала вона і, вхопившись за край склянки, почала видиратися нагору, щоб зазирнути всередину. Та раптом, якось незґрабно ступила і бульк у молоко.
    - Ой, - скрикнуло воно. – Ти чого? Ану вилазь. Розмокнеш же, – захвилювалось молоко прокинувшись.
    - Рятуйте! Рятуйте! – закричала Скибочка.
    Вмить прибігла мати-Булочка і кинулась рятувати дочку. Та куди їй кругленькій та пухкій вилізти на гладеньку склянку.
    - Що ж робити? – бідкалась вона.
    - Сухарика попроси. Він міг би допомогти, – радили сусіди по-столу– Масляничка та Цукерничка, які теж прибігли на допомогу, але куди ж їм вилізти по склі. Хіба що перехилити склянку, але ж тоді й молоко може вилитись.
    А Сухарик ще й досі обмащував спинку медком.
    - Сухарику-у-у, допоможи-и-и! – розпачливо кричала Скибочка.
    - Зараз-зараз, Скибочко! Зачекай трішки. Ще нехай спинка підсохне, бо все ж змиється Молочком. Треба буде знову намащуватись.
    - Сухарику, я ж розмокну. Допоможи!
    - Ще дві хвилинки, і я вже біжу. Я врятую тебе.
    - Ой, Скибочко, треба щось робити, – турбувалось Молоко. – Поки Сухарик прийде з своєю солоденькою скоринкою, ти й зовсім розмокнеш. Давай, мати буде розхитувати склянку, а ти хапайся за верх склянки і міцно тримайся. А потім ще трошки підтягнешся, перехилишся через край і будеш врятована.
    Так вони і зробили.
    Мати розхитала склянку, а Скибочка міцно вхопилась за край, перехилилась і упала мокра та злякана на стіл.
    А тут і Сухарик прийшов.
    - Скибочко, який же я радий що ти врятована. Але я так хотів тобі допомогти. Чому ж ти мене не зачекала?
    - Поки ти зі своєю медовою скоринкою допоміг би мені, я б уже загинула. Рятувати треба не чекаючи. Що з того, що ти солодкий, блискучий та медовий зверху коли всередині ти черствий та шкарубкий сухар. І нікому твоя медова скоринка не потрібна. Вона нічого не варта коли черстве серце та порепана душа.
    Сухар опустив очі і мовчки відійшов. Він усе зрозумів.




    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  10. Різдвяний переполох.
    Казка

    Радіє пташка, радіє комашка, радіють звірі й усі на землі. Радіють люди і з нетерпінням чекають свята. Завтра Різдво. Печуть люди смачні калачі, варять кутю, узвар, вареники та юшку з вушками. Весь світ готується до найвеличнішого свята – народження сина Господнього. Діти з нетерпінням та хвилюванням чекають Святої вечері.
    Максимко і Настя також чекають цього дійства. Та Свята вечеря починається лише тоді, коли зійде перша зірка на небі. Зірка, що сповістила про народження сина Божого й освітила дорогу до ясел, де він народився.
    Максимко від нетерпіння став біля вікна. Починало сутеніти, і він не хотів прогавити, коли зірка лише засяє.
    Та раптом бачить Максимко, що на небо, яке було весь день чисте та ясне, насувається чорна пелена. Наче хтось накриває їх Землю плащем.
    – Настусю, дивися! Неба нема! Наче хтось закрив нас. Як же перша зірка зійде?
    – Так, справді. Біжімо, дорослим розкажемо.
    – А може це нічого страшного. Може, лише хмарки, а ми зчинимо переполох. Вони ж готують усе і не мають часу. Спочатку перевіримо, – розсудила старша сестра.
    Вибігли діти на вулицю і бачать – це не хмари, а чорний величезний плащ накрив Землю. Лише ліхтарі світять у темряві.
    – Без першої вечірньої зірочки люди не сядуть вечеряти і Різдва не буде. Це, напевно, злий пан Чорний ріг, який давно ворогує з ангелятками, зробив це. – сказав Максимко. – Він не хоче, щоби почалася Свята Вечеря, а отже, й Різдво. Пам’ятаєш, бабуся нам розповідала. Тільки ангелики можуть його побороти, а ми допоможемо молитвою.
    Насті й Максимку, ще коли вони були зовсім маленькими, бабуся розповідала про цього пана, який із давніх-давен хоче заволодіти Землею і завжди капостить ангелятам. Лише щира дитяча молитва може допомогти ангеляткам прорватися крізь його чари того пана і побороти їх.
    Діти, згадавши цю розповідь, кинулися до своїх друзів та знайомих і, зібравши таку допомогу, повели їх у церкву. Впавши на колінця, всі почали щиро молитися. Дитяча молитва додала сили ангеляткам, які не могли пробитися на Землю, і вони почали розривати чорний плащ, аж поки не звільнили все небо. На ньому засяяла перша вечірня зірочка.
    Люди сіли до Святої Вечері й славили Христа і святих ангеляток, які засвітили першу зірочку. Діти, які все знали, загадково переглядались та усміхалися. Вони знали, що Різдво прийшло завдяки їх молитві, яка додала сили ангелятам.



    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  11. Тік-Так

    Казка

    Чи бачили ви, діти, старовинний годинник? Такий товстий, незграбний із заводним механізмом, а не на батарейках, як зараз. Поважний і серйозний він ще висить десь у старих будинках, збережений бабусею чи дідусем і завжди вірно показує нам час. Не те що ці сучасні маленькі, плоскі, електронні годиннички, які часто понуро мовчать і чи то з лінощів, чи з неохоти зупиняються саме тоді, коли нам необхідно знати годину.

    Отож, саме поважний, старенький і працьовитий, чесний і старанний годинник з заводним механізмом висів у Сергійкового дідуся у спальні. Сергійко завжди чув його важку ходу – тік-так. Хлопчику було дуже цікаво, як іде той Час там, усередині, та чи можна його зупинити. Але у дідову спальню він ніколи не заходив.
    - Сергійку, швидше! Сергійку, поки ти сидиш та нічого не робиш Час іде, він не стоїть на місці. Він проходить повз тебе, а ти його дарма марнуєш.
    День у день одне й те ж саме. Сергійко вперто марнував час і міг годину одягати штани щоб піти на вулицю. І бувало навіть так, що вже й сонце заходило, поки він збереться.
    Якось, коли нікого не було вдома, Сергійко грався машинкою і вона, проїхавши увесь коридор, заїхала прямісінько у дідову спальню через відхилені двері. Що ж робити? Довго вагався Сергійко чи заходити без дозволу у дідову кімнату та вирішив, що нічого ж поганого не станеться. Потрібно лише забрати машинку і вийти. Сергійко зайшов і відразу здригнувся. Великий старий годинник саме відбивав шосту годину вечора. Поважно і твердо.
    Хлопчик озирнувся в пошуках машинки. Вона заїхала аж під шафку, над якою висів старовинний годинник. Сергійко підійшов близько до годинника і від цікавості чи від захоплення не міг вже відвести від нього погляд. Виготовлений дуже давно умілими майстрами, годинник був справді дуже гарний з вигнутимим стрілочками, вирізбленою кришкою, чудернацькими цифрами на циферблаті. „Він, мабуть, ще старший від дідуся”, – подумав хлопчик.
    Сергійко доторкнувся до холодного скла. „От мені б дізнатись як він іде? Як же потрапити туди, всередину?” І раптом, дверцята годинника відчинилися і Сергійко, не змігши відірвати руки від дверцят, почав зменшуватися й, ставши завбільшки з горіх, повис на ручці, міцно тримаючись, щоб не впасти.
    Чиїсь руки підхопили його і потягнули усередину.
    - Привіт, я Тік а це– Так,– маленькі і худенькі хлопчики, наче стрілочки, стояли перед Сергійком. – Ти хотів побачити сам Час? Ми його діти.
    - От чудасія! Невже я справді всередині годинника? Отого старовинного, дідусевого? Ой, хлопці! Ходім гратися. Я ж сам грався, а тепер з вами буду.
    - Ні, ми не можемо гратися. Мусиш іти з нами, бо ми ніколи не зупиняємось, а дорогою ми все розповімо. Згода?
    - Гаразд. Я з вами! А що це за дівчинка попереду біжить?
    - Це наша молодша сестричка Секундочка. Вона швидше від нас іде в шістдесят кроків. А ще ми познайомимо тебе з батьком Часом. Він також постійно йде. Ще ні на хвилинку не зупинився. Час і твій дідусь - давні та щирі друзі.
    - Так от чому дідусь так вчасно все робить. Ні хвилинки не згає. Все у нього розписано по хвилинках і він завжди всюди встигає! – здогадався Сергійко.
    - А ти хіба не знав?
    - Ні, навіть не здогадувався. Але ж і кумедно ви йдете – один крок Тік, один Так. Як же так можна?
    - А ми й не помічали. Ми завжди так йдемо.
    - Ой, ой! – почулось раптом попереду. – Біда зараз трапиться!
    - Це Секундочка. Щось, напевно, сталося. Біжімо!
    Сергійко разом з хлопчиками прибігли до Секундочки. Вона тремтіла і була дуже схвильована й пильно дивилась крізь скло годинника, крізь вікно на вулицю, людей і машини.
    - Дивіться! Дівчинка висмикнула руку від мами і вибігла на дорогу. А там же машини!
    - А звідки ти знаєш, що може трапитись біда? А може й не трапиться. Може, машини оминуть дівчинку? – Сергійко хотів заспокоїти друзів.
    - Знаю. Ми у школі дуже добре вчимо математику. А у мене найкращі оцінки з математики. Я все порахувала. І швидкість, і відстань, і час. Ой, біда трапиться!
    - Що там таке? – почулось позаду.
    - Це– Час, - зашепотіли хлопчики. – Зараз ми тебе з ним познайомимо. Будь ввічливий.
    - Доброго дня, пане, – привітався хлопчик, щойно Час порівнявся з ним.
    - Доброго. Це ти той хлопчина, що мене марнує?
    - Я більше не буду,– схилив голову Сергійко.– А Ви і є той великий, знаменитий Час?
    - Так, це я. Будемо тепер друзями, – усміхнувся привітно старий Час. - Що тут за галас?
    - Секундочка підрахувала, що з дівчинкою, яка вибігла на дорогу, трапиться біда. На неї наїде вантажівка,– навперебій розповідали Тік і Так.
    - Біда кажете?
    - Так, велика біда. Дозвольте мені зупинити час на одну секундочку, щоб все виправити. Цього ніхто не помітить. Одна секундочка дуже маленька. А наш новий друг Сергійко за цю секунду відведе дитину до мами. І все буде добре.
    - Добре, Секундочко, я дозволяю тобі це зробити. Зупиняй!
    Секундочка миттю вийняля з кишеньки маленьку золоту стрілочку і, махнувши нею та промовивши лише їй відомі чарівні слова, зупинила мить. Все завмерло: і машини, і люди на вулиці.
    А Сергійко тим часом швиденько зіскочив на дорогу і, вхопивши дівча за руку, відвів до мами. І так само швидко повернувся.
    - От і все. От і добре. Дівчинку ми врятували, – Секундочка знову махнула стрілочкою і час відновив ходу.
    - Молодці діти, і ти також, Сергійку. Бачу, добрий ти хлопчина і часу більше не гаятимеш.
    - Обіцяю. Не гаятиму, – запевнив хлопчик. – Ніколи...

    - Сергійку, прокидайся! Ти як тут опинився? – говорив дідусь погладжуючи хлопчика по голівці.
    Сергійко прокинувся. Він лежав на дідовому ліжку і був уже зовсім не маленьким, а поряд не було ні Тіка, ні Така і Секундочки не було. Тільки у руках залишилась маленька золота стрілочка, подарована Секундочкою. Та сама, якою вона зупинила час, щоб відвернути біду.
    - Ой, дідусю, така пригода!
    - Що трапилось?
    - Та... ніколи говорити, мені ще потрібно іграшки поскладати. Час же не чекатиме, він іде.
    Дідусь здивовано подивився на внука.
    - Так, Сергійку. Все вірно. Він не чекатиме.

    З того дня Сергійко все робив вправно, старанно і не спізнювався, щоб не марнувати Час дарма.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  12. Як Корова царицею стала
    Казка

    За морями, за горами, у зеленому лісі, біля невеличкого села, жили-були собі різні звірята. Не знали вони горя та біди, бо доброго мали володаря. А володарем на той час у них був могутній та справедливий Лев. Любили звірі та поважали його. Завжди радились з ним, і цар завжди намагався розсудити їх справедливо.
    Та одного разу перший радник царя старий Вовк, який пережив уже не одного володаря на своєму віку й усім вмів прислужитися, сказав:
    - Великий царю! Дуже раді ми, що саме ти правиш нами. Ще не було у лісі такого мудрого та справедливого правителя, відколи він існує. Але ми усі тут звірі дикі. І є в нас один великий ворог - Людина. Усі ми боїмося її, бо не знаємо, як поводитися з нею. Та уяви, як добре було б породичатися з тваринами, котрі живуть поряд з Людиною та щодня спілкуються з нею. Тоді ти запануєш не лише над лісовою звіриною, а й над домашніми тваринами . Як думаєш, царю? Добре я кажу?
    Замислився цар звірів, насупив брови та й відповідає:
    - Добре мовиш, Вовче-старче. Діло говориш. Але ж як нам з ними породичатися, коли ми з давніх-давен ворогуємо. Лисиця полює за півниками та курочками; твої, Вовче, побратими-вовки викрадають з отари овечок, а ведмідь забирає мед із людських пасік, навіть зайчик і той робить шкоду, обгризаючи молоді деревця та крадучи капусту і моркву з людських городів. То які ж ми можемо бути родичі? Не вийде з цього нічого, Вовче.
    - А я гадаю, що вийде. Ось послухай.
    І старий Вовк почав розповідь:
    - Ти, володарю, скличеш лісову Раду та накажеш декільком підданим розвідати, хто у них, свійських тварин, найголовніший, про кого Людина найбільше дбає та любить. І тоді на наступній Раді, вислухавши усіх та все зваживши, ти вибереш собі Царицю серед домашніх тварин. Отак ми би й породичалися. То що скажеш, Царю?
    Знову насупився мудрий Лев. Привабила його пропозиція старого радника, та непокоїло, чи складеться усе так, як каже Вовк. Але знав Лев, що усі його поради завжди були мудрими, тому погодився.
    От наступного дня на головній галявині зібрав цар Лев лісову Раду. Посходилась, позліталась та позбігалась така сила-силенна звірини та птаства, що ніде будо й листочку впасти. Хвилювалися, бо ніхто навіть не здогадувався, чого це їх раптом зібрали. На галявину вийшов Лев. Він промовив до свого лісового народу:
    - Мій народе - звірі, птахи, та всі, хто сьогодні прийшов сюди і хто вболіває за рідний ліс та своїх діток! Багато років, що ми тут живемо, основним нашим ворогом була Людина. Не один із нас поліг від цього могутнього ворога. Невже так буде і з нашими дітьми, і з дітьми наших дітей? Нам потрібно змінити такий порядок на свою користь. Отож я вам наказую… - і розповів цар-Лев усьому зібранню про свій задум.
    - Отож ідіть, розвідайте, - закінчив він. - А коли повернетесь, ми знову зберемось та вирішимо, хто буде нашою Царицею.
    Розійшлися звірі.
    Першим пішов на розвідини Зайчик-Вихваляйчик.
    Підійшов він до хатини, що стояла з самого краю села, обійшов її нишком та пострибав швиденько на свою улюблену грядочку. Подумав: накопаю собі морквинки на вечерю та капусточки на борщик, тоді вже й справу зроблю. Та тільки копнув лопаткою морквинку, як чує:
    - Няв-няв, а що ж це ти тут робиш? Навіщо ти до нашої морквинки причерився? Я зараз покличу господаря, то він тобі й покаже, як красти.
    Злякався Зайчик.
    - Ой, не клич, Кицуню, господаря. Я тобі наступного разу з лісу мишку принесу на сніданок.
    - Принесеш, не обманеш?
    - Принесу. Та я тут не за морквинкою та не за капусточкою. Вислав мене мій Цар розвідати, хто тут у вас, домашніх тварин, найголовніший. Хоче собі Царицю вибрати.
    - Найголовніший? Царицю, кажеш? То, напевно, таки я тут найголовніша. Бо без мене куди? Погризуть миші все зерно. А без нього ні хліба не спечеш, ні вареників не наліпиш. Скажи, що я найголовніша, нехай робить Царицею мене.
    - Ти? - здивувався Зайчик. - Щось не віриться мені. Ну добре, Кицуню, а після тебе хто ж буде найголовнішим на господарстві?
    - А після мене вже, звичайно, Корова.
    - Корова? Що ж у неї такого цінного? - питає Зайчик. - Скільки її бачу, то тільки те й робить, що ходить по лузі та траву скубе, ще й притолочить так, що мені ніде й попастися.
    - А тим вона, Зайчику, і цінна, що вона травички смачної лугової наскубе, а потім дає дуже смачненьке та корисне молочко… няв-няв.
    - Оце і все? - питає Зайчик.
    - Зачекай, бо мені при думці про молочко аж слинка потекла, - облизалася Киця і продовжила: - Ні, не все. З того молочка господиня робить і масло, і сметанку, що у підвалі в глечику стоїть, і сир, з якого потім варить смачні вареники. Та й взагалі господар каже, що Корова - то їхня годувальниця. Та годі мені з тобою теревенити. Все, що знала, - розповіла, а ти й вирішуй. А я побіжу у погріб, до глечика зі сметанкою. Вже дуже ти мені апетиту нагнав. Бувай. А про мишку пам'ятай. Наступного разу без неї не приходь, а то миттю господаря гукну.
    Зайчику вже й перехотілося щось красти на грядці. Взяв лише одну солоденьку морквинку для діток та й пострибав у ліс.
    Другою вирушила у розвідку Лисичка. Підкралася вона тихенько до господарського курятника - та й хапнула! Півника за хвостика, що наобережно задрімав на варті. Півник лише крильцями змахнув.
    - Ой-ой-ой, Лисичко, відпусти мене, будь ласка. Я тільки вперше на варті. Хочеться ще трошки пожити, - почав благати Півник.
    - Добре, відпущу я тебе сьогодні. Поживи ще трохи, підрости… Але сьогодні діло у мене до тебе є. Скажи мені, хто у вас на господарстві найголовніший.
    - Що ж, це не важко, - впевнено відповів Півник, - найголовніші - мої сестри-курочки. Вони ж кожного дня стільки яєчок господині несуть, що вже нікуди їх дівати.
    - Ой, не вірю я тобі, Півнику. Та гаразд, нехай буде так. А скажи, хто після курочок найголовніший.
    Задумався Півник.
    - О згадав! Після курочок найголовніша, напевно, Корова.
    - Корова? - здивувалась Лисичка. - А чому ж це?
    - Бо найбільше господар з нею часу проводить. І пасти її жене, і вдома годує, і напуває, і миє. А колись, я чув, він казав господині: Корова - наша годувальниця. Отак, Лисичко, а тепер відпусти.
    - Добре, Півнику, біжи, - сказала Лисичка і, махнувши хвостиком, побігла у лісок.
    Наступним у село побрів Вовчик-братик. Він вирішив розпитати про все свого далекого родича - пса Сірка, котрий давно приятелював із Вовчиком і ніколи не відмовляв йому у допомозі. От підійшов він до Сіркової будки.
    - Ти що тут робиш серед білого дня? А як тебе господар тут застане? – занервував Сірко.
    - Не сердься, Сірко. Твої господарі, я бачив, пішли у поле пшеницю жати, то ж будуть аж ввечері.
    - Ну добре, розповідай, яку маєш до мене справу? - погодився Сірко.
    - Та от, хоче наш Цар знати, хто у вас, домашніх тварин, найголовніший, щоб вибрати собі Царівну, та щоб ми породичалися.
    - Найголовніший, кажеш?! Так це всім відомо: я найголовніший. Я дім, худобу, птицю охороняю. Як же без мене?
    - Так то воно так, але хто ж тоді після тебе найважливіший? - допитується Вовк.
    - Ну, це вже важче, але стривай, чув я не раз, коли з господарем бігав у поле корову на випас гнати, що корова - то їхня годувальниця. А більше я нічого не знаю.
    - От спасибі тобі, Сірко. Як тільки матиму якусь смачну кісточку, обов'язково принесу. А зараз бувай, - та й побіг у ліс.
    Подався у село Їжачок-Колючок. От іде він, іде через поле до села, аж раптом бачить назустріч йому прямує Людина. Їжачок ще маленький був, тож злякався страшенно, аж носика сховав під свій колючий кожушок.
    Чоловік підійшов до Їжачка, взяв його на руки та й каже:
    - Не бійся мене, маленький, я тобе не скривджу. Та скажи, що ти робиш тут, серед поля, у такий ранній час?
    - Мій Цар наказав розвідати, хто у вас у домашньому господарстві найголовніший. А без цього хоч не повертайся, - похнюпився Їжачок.
    - Ну, не сумуй, я тобі зараз усе розповім. У моєму господарстві усі головні: кішка миші ловить, щоби зерно не трубили, курочки яєчка несуть, які ми їмо, пес Сірко господарство охороняє, щоби ніхто нічого не поцупив. Та й усі інші не менш важливі: хтось м'ясо смачне дає, хтось вранці нам співає, а хтось нам життя звеселяє. І все ж таки, годувальницею нашою є Корова.
    - Корова? - здивувався Їжачок і швиденько побіг до лісу, навіть не озираючись.
    За наказом царя Лева знову зібралися на головну галявину звірі. Цар мовив:
    - Ну що, виконали ви мій наказ? Вивідали, хто у Людини на господарстві найголовніший?
    - Так, так, Володарю, - загули звірі.
    - Тож говоріть, хто буде вашою Царівною, - і надав слово Зайчику.
    Розповів Зайчик Цареві і усьому лісовому народу свою пригоду.
    - Добре, Зайче, справився ти зі своїм завданням. Тепер говори ти, Лисице.
    Розповіла й Лисиця, що чула від Півника. А за нею й Вовчик. От дійшла черга до Їжачка-Колючка. Вийшов він перед звіриною та й каже:
    - А я, Володарю, говорив із самою Людиною та у неї довідався, хто у господарстві найголовніший. Це - Корова. Так сказала сама Людина.
    - Молодець, Їжачок, ти добре справився із своїм завданням, -похвалив Лев. - А тепер настала та мить, коли ми повинні вирішити, хто ж буде у нас Царицею. З того, що ви мені розповіли, зрозуміло, що кожен у госодарстві важливий та вважає себе найголовнішим, але всі ви додали, що Корова - годувальниця. І сама Людина сказала так. Отож, слухайте мій наказ: Царицею вашою буде від сьогодні Корова. Лети, Сороко-білобоко, та сповісти це домашнім тваринам та й самій Царівні, що відтепер між нами мир. Будемо тепер ходити один до одного у гості й ніхто не має права скривдити іншого без дозволу Царя та Цариці.
    - Ти, Вовче, будеш їсти лише тих овечок та кізочок, що вже немічні та непотрібні у господарстві, та яких тобі виділить нова Цариця, - звернувся Цар до Вовка.
    - Ти, Ведмедику, теж будеш питати дозволу, перш ніж залізти на людську пасіку. І так усі, хто полюбляв красти з людського господарства. Їсти будете тепер лише те, що нам виділить Цариця-Корова. Чули всі мій наказ, звірі?
    - Чули, чули, - загуло між громадою. - Нехай живе нова Цариця!
    З того часу між дикими звірами та домашніми тваринами запанував мир. Пес Сірко зачастив у гості до Вовчика, Котик з гостинцями, морквою та капустою, забігав до Зайчика, а Гусочка з гусенятами тепер сміливо мандрували лісом у пошуках смачної травички.
    Отак і породичалися між собою колишні вороги, і дякували за це Царю-Леву та Цариці-Корові, бо вони правили справедливо.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  13. Пригоди дубового листочка
    Народження.
    У повітрі запахло весною. Старий і кремезний Дуб, що стояв на галявині густого лісу, раптом стрепенувся, потягнувся після довгої холодної зими і ... прокинувся. А на молодій гілочці, що виросла тільки минулої весни, заворушилась маленька брунька.
    - Ой-ой-ой, як же мені лоскотно, - почулось із середини. Перестаньте мене лоскотати. Ой, не можу більше, ой, зараз лусну.
    І враз - бринь: розпукнулася брунька, а з неї виглянув молоденький, зелений Листочок.
    - Як же тут цікаво та гарно! - вигукнув він. - А хто ж це мене лоскотав? Ану признавайтесь.
    - Це я, - почулося десь за спиною.
    - Хто - я? Я тебе не бачу, покажись. А як тебе звати? - запитав він з цікавістю.
    - Я - сонячний Зайчик. І зовсім не хотів тебе лоскотати, а просто зігрівав своїм теплом, щоб ти скоріше народився.
    - Ну, тоді спасибі, Зайчику. Давай будемо з тобою дружити. Приходь до мене у гості частіше, з тобою так тепло та весело.
    - Добре, приходитиму. А зараз мені треба летіти та сповіщати про прихід весни інші листочки, - відповів Зайчик і, взявши свій сонячний ліхтарик з промінчиком всередині, миттю зник у дубовій кроні.
    - А я поки що роззирнусь, бо так вже гарно навкруги, - і Листочок почав пильно і зацікавлено роздивлятись місце свого народження. Озирнувся і охнув: крім нього, на Дубі була ще сила-силенна таких самих листочків. І виявляється, всі вони також лише недавно народилися. „Як же тут цікаво ... але, щось дуже спати хочеться” - подумав Листочок, заколисаний легеньким весняним Вітерцем. „Нічого, трішки посплю, а тоді все розвідаю. І хто ж це мене так приємно гойдає?...” - уже перед сном майнула думка, і Листочок солодко заснув.

    Росинка.
    Та лишень він задрімав, як почулось - „кап”, і на його животик впало щось мокре та прохолодне. Від несподіванки Листочок аж підскочив. Розплющив очі і бачить, що на ньому сидить якась прозора маленька кулька та весело всміхається.
    - Хто ти? - з трепетом у голосі запитав Листочок.
    - Я - Росинка, крапелька водички. Я та мої сестри народжуємось кожного ранку та напоюємо все живе на землі: листочки, траву, дерева і навіть твого дуба. Без нас не було б нічого, - хизувалася Росинка, виблискуючи на сонці веселковими барвами.
    - А чого ти на мене впала?
    - А ти хіба не хочеш пити? Дивись, бо як пригріє Сонечко, то засохнеш без води. Краще напийся зараз, бо коли воно засвітить, то я полечу до нього, щоб колись знову впасти на землю і напоїти її. І твоїх сусідів по гілочці я вже напоїла.
    - Ну, коли так, то давай і я нап'юся, - погодився Листочок. Росинка вийняла маленьке відерце з прохолодною водичкою і він, прицмокуючи, випив усе до краплини.
    - Смачна твоя водичка, Росинко, приходь до мене завтра зранку.
    - Авжеж прийду, для того ж я і живу, та й ти мені сподобався. А зараз бувай. – і, перекотившись на бочок та скрикувши „кап!”, Росинка впала на Листочок, що ріс на нижній гілочці.

    Весняний вітерець.
    „Так… цікаво, що ще зі мною сьогодні трапиться. Мене вже лоскотав сонячний Зайчик, напоїла Росинка. Але хто це мене гойдав? Ану, запитаю я сусіднього листочка. Він, мабуть, знає, бо виглядає старшим від мене.”
    - Ей, друже! Ти не знаєш, хто це мене недавно колисав, так що я ледь не заснув?
    - Знаю, це молоденький Вітерець. Він тільки вчиться гойдати дерева та листочки, тому це так приємно. Та стережися його батька, старого Вітру й матері Бурі, бо вони так дмуть, що можна від гілки рідної відірватись.
    - Та що ти таке кажеш? - здивувався Листочок. - Хіба вітер і Буря такі страшні?
    - Вони можуть так подути, що ти відірвешся від своєї гілочки і полетиш далеко-далеко звідси, впадеш на землю. Я знаю, бо мені розповів про це старий дубовий Листочок, що дивом врятувався і пережив навіть сувору зиму. Він висить он на тій гіляці, бачиш - такий чорний та сухий. Він каже, що то бабуся Зима його так понівечила.
    - Ой, які страшні речі ти говориш. А, може, все і не так, як ти кажеш? Та що ж це? Кудись Сонечко вже зникло. Це також Вітер на нього подув і воно полетіло далеко звідси? - злякався Листочок.
    - Та ні, це просто прийшов дід Дечір і Сонечко теж задрімало. Але вранці воно знову прокинеться й буде зігрівати нас своїм теплом.
    - І знову до мене прийдуть сонячний Зайчик і Росинка?
    - Так, так, прийдуть, спи вже, - дратуючись, відповів сусідній Листочок.
    І Листочок заснув. А вранці знову його розбудив сонячний Зайчик полоскотавши у носик. Потім упала Росинка та напоїла смачною водичкою...
    І так день за днем, день за днем. Листочок то пошепки розмовляв із сусідніми листочками, то просто погойдувався на привітному Вітерці і непомітно для себе ріс. А разом з ним росли і всі листочки на дубі, та й сам Дуб.

    Літо.
    Минув час. Наступило спекотне літо. І от одного ранку Листочок пробудився не від приємного лоскоту Зайчика, а від того, що йому було дуже мокро і холодно, а навкруги все шуміло і тільки чулось: кап, кап, кап. Розплющивши очі, він побачив, що все навкруги мокре та сіре. На небі немає теплого Сонечка, а на листочки падає багато краплинок, подібних до Росинки. Незабаром впала і сама Росинка.
    - Росинко, що трапилося? - стривожено запитав Листочок.
    - Не бійся, це наш батько Дощ. Ці маленькі краплинки, що падають на тебе, - це мої сестри. Батько Дощ довго збирав нас на небі у велику хмаринку і от сьогодні дозволив нам впасти на землю та напоїти її. Ти ж, мабуть, бачив, як сухо було навкруги, як важко дихала Земля від спеки? Та незабаром, коли ми всі впадемо, Земля досхочу нап'ється, полегшено зітхне і народить багато квітів, травинок та інших рослин.
    - Як цікаво! А я вже злякався, не побачивши вранці сонячного Зайчика. Та він ще прийде, правда?
    - Звичайно, прийде, але не сьогодні. Зачекай до завтра. Спочатку ми всі повинні впасти на матінку-Землю. Бачиш, як нас багато. А тоді і Сонечко вийде. Ну, а зараз бувай, біжу і я напоїти Землю, а заодно і твого рідного Дуба. І, скрикнувши „кап!”, Росинка впала униз та й зникла. Листочок, зіщулившись, налаштувався перечекати негоду та дочекатися тепла.
    Дощ ішов ще цілий день. Листочки, травинки пошепки розмовляли, роздумуючи, коли ж вигляне до них Сонечко, від чого весь ліс шумів та хвилювався.
    А наступного ранку, ледь прокинувшись від теплого промінчика, що тримав у своїх лапках сонячний Зайчик, Листочок раптом побачив, що внизу, під деревом, килимом розцвіли барвисті квіти. А неподалік з’явилась прекрасна квіточка і на Листочок подивились два великі очка.
    - Хто ти, Квіточко? - захоплено вигукнув Листочок. - І як ти відірвалася від Землі й опинилась тут, на дереві?
    - Я не квіточка, а Метелик. І тут я опинився тому, що у мене є крильця і я вмію літати.
    - Літати? А як це ... Літати? - здивовано запитав Листочок. - А я зможу літати?
    - Ні, Листочку, ти ніколи не будеш літати, як я. Лише раз ти полетиш, коли відірвешся від гілочки, але то буде твій перший і останній політ. Тому рости собі поки що і не пробуй злетіти, бо тоді ти полетиш далеко від свого Дуба і упадеш на землю, а назад не зможеш повернутися, - сумно мовив Метелик і, змахнувши яскравими крильцями, здійнявся вверх, до Сонечка. - Прощавай! - з висоти долинув його голос і потонув у шелестінні листя.
    - Прощавай, Метелику, - відповів Листочок. - Який же ти гарний і як гарно, що ти можеш літати!
    „Скільки всього можна побачити! Чого ж усі можуть бути вільними, а тільки я змушений все життя бачити лише цей Дуб та цю гілку? Та нічого, коли прилетить дядько Вітер, я попрошу його, щоб трішки покатав мене на своїх плечах, а потім повернув знову на місце. Він же всюди літає, все бачить, то, може, й погодиться”, - отак собі роздумуючи, Листочок звеселів.
    Довго довелося чекати Листочку, щоби прилетів дядько Вітер. Літо після тої зустрічі видалось дуже жарке, сухе та безвітряне. Усі Листочки у лісі, усі травинки благали у неба, щоби воно послало їм Дощику. Навіть Росинка вранці перестала приходити та напувати Листочок водичкою. І Листочок не міг дочекатися її приходу.

    Осінь.
    Аж якось вранці знову прокинувся Листочок від теплого дотику сонячного Зайчика.
    - О, Зайчику, який я радий, що ти прийшов! Тепер все буде, як раніше, правда? Та чому ти не так тепло грієш і світиш якось слабше, ніж раніше?
    - Це тому, Листочку, що вже прийшла тітка Осінь, і наше Сонечко не має стільки сили освічувати та гріти Землю. Незабаром прийде бабуся Зима, от тоді буде справжній холод.
    - Так, я чув вже про бабусю Зиму і про те, що скоро мене не буде на цій гілці, - сумно відповів Листочок.
    А сонячний Зайчик пострибав собі далі, щоб ще хоч трішки зігріти захололі листочки.
    А Листочок одягнув на себе, як і всі сусіди, замість зеленого старого жупанчика, який вже зовсім зносився та обтріпався, від дощів і пронизливих вітрів, новенького червоного жупанчика.
    - Ой, який же я гарний та яскравий, наче та квіточка, що ціле літо цвіла отут під Дубом. Та щось трусить мене, чомусь я зовсім замерз. – Тут Вітер подув так, що Листочок ледь не відірвався і не злетів зі своєї гілочки.
    - Е ні, Вітре. Колись я хотів політати, як Метелик. Молодий я тоді ще був, зелений. А тепер не хочу. Та ти якимось злим став і дмеш так сильно.
    - Пора така прийшла, Листочку, а я ж завжди був тобі другом, ним і залишуся. Коли прийде час, то попереджу тебе про небезпеку. Бо якщо подує моя мати Буря, всі Листочки вмить позлітають з гілочок.
    - Та невже вона така сильна, ця Буря? - здивувався Листочок.
    - Так, сильна. А ще коли вони разом із тіткою Зимою почнуть хазяйнувати, то тільки тримайся. Я тобі скажу, коли вони надумають разом у ліс завітати.
    Незабаром уже весь ліс одягнувся у жовто-червоні кольори. Всі листочки, наче на свято, вбралися у нове яскраве вбрання. Листочок чомусь засумував.

    Політ листочка.
    Минуло ще багато холодних осінніх днів. У повітрі вже було по-зимовому прохолодно. За цей час пронеслися над лісом осінні бурі і ліс наче почорнів, приготувавшись до зимового сну. Листочок теж змінився. Жупанчик його вже знову зносився і набув коричнуватого відтінку, а сонячний Зайчик нового йому не приніс. Та й рідше він уже навідувався до Листочка. Ліхтарик у Зайчика вже не так грів, а того тепла вистачало лише, щоби трішки зігрітись, поки Зайчик близько. Коли ж він стрибав далі, ставало холодно і незатишно.
    Якось пізно ввечері, коли Листочок уже задрімав, почулося чиєсь шепотіння. Листочок розплющив очі. Біля нього на гілочці сидів його друг Вітер, вже великий та сильний.
    - Що, Вітре, ти мені приніс? Яку звістку? - запитав Листочок.
    - Слухай, Листочку. Чув я, як моя мати Буря із бабусею Зимою домовлялися, що сьогодні вночі похазяйнують у лісі. То ж тримайся, якщо ще можеш.
    - Прощавай, Вітре. Спасибі тобі, що попередив мене. Та не буду я більше опиратися твоїй матері, бо вже і мій час настав. Тепер я мрію лише про те, щоби допомогти якомусь звірятку - їжачку чи лисичці. Коли заберуть вони мене до себе у нірку, то буду я там їх зігрівати. Тож прощавай, Вітре! Та якщо й ти будеш сьогодні у лісі, то я б хотів, щоб саме ти покатав мене не своїх плечах, я вже давно про це мріяв - літати, як Метелик.
    Тої ночі справді була сильна Буря, і Вітер їй допомагав. А Листочок вже й не опирався. Тільки вітер подув поривисто, а він спокійно відчепився від гілочки та піддався його волі. Листочок летів над лісом, насолоджуючись цією миттю.
    - Як же гарно літати! Підніми мене вище, вище. Тепер я знаю, чому таким щасливим був Метелик - він все життя літав! - кричав Листочок Вітру.
    І Вітер не поспішав. Він ніжно ніс на своїх плечах друга, котрий лише раз у житті міг політати, і не квапився опускати його на землю.
    - Ну все, друже Вітре, опусти мене, будь ласка, он біля того пеньочок. Політав я уже вдосталь. Моя мрія здійснилась. Спасибі тобі.

    Новий друг.
    Тремтячи від холоду, лежить Листочок біля пеньочка. Аж чує, хтось його у бік штовхає та сопе над вухом. Розплющив Листочок мокре очко:
    - Ти хто і що тобі від мене треба? Бачиш, я від своєї гілочки відірвався та тут тепер буду лежати. Не займай мене, а йди собі своєю дорогою.
    - Мене звуть Їжачком, - заговорило звірятко.
    - І я саме шукаю друга, який би допоміг мені лютою зимою моїх їжачат зігрівати. Ходи до мене жити. У мене сухо, чисто. З тобою нам тепліше буде, та й ти не будеш мерзнути тут холодними днями.
    Листочка така несподівана пропозиція дуже втішила:
    - До тебе? Жити цілу зиму? Ти не жартуєш? Коли так, то я згоден, все одно мені нікуди податися. На свою гілочку я вже не зможу повернутися. Піду до тебе, Їжачку, - погодився Листочок.
    - Тоді вилазь до мене на спинку. Вхопись за колючки та підемо скоріш у нірку, бо замерз я, та й тобі треба відігрітись.
    Виліз Листочок до Їжачка на спинку і подалися вони до його нірки жити.
    Жили вони у мирі та злагоді. Листочок допомагав Їжачкові зігрівати його діточок, і всі були йому за це вдячні.
    Інколи у ясний зимовий день зазирав до Листочка його друг - сонячний Зайчик, але тепер вже не зігрівати, а тільки посвітити у темній їжачковій норі. А у сніговий день, у хурделицю, залітала Росинка, одягнута у пишне біле снігове вбрання, і називалася вона тепер Сніжинкою. Та ще Вітер час від часу морозним подихом обдував нірку Їжачка, вітаючись із Листочком. Листочок аніскілечки не шкодував, що покинув свою гілочку. Він став комусь у пригоді, як і хотів, і від того був щасливий.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  14. Груша.
    Нога у білій лаковній туфлі ступила у густу зелену траву назустріч їй. Враз нахлинули спогади.

    Зима була холодна та сніжна того року, а було це так давно. Мені було всього дванадцять. Я підійшла до неї, вона навіть не здригнулась, та для мене це була безмовна подруга.
    - Як ти тут, холодно напевно. Як мені допомогти, як тебе зігріти? Потерпи ще трошки, скоро весна, сонце пригріє. У тебе он бік зовсім обдертий, оголився, хто тебе так? Рідна моя ти, давай я тебе полікую, снігом замащу, землі ж тепло під снігом, то й тобі може буде хоч трошки тепліше. Правда? Ось так. Ну як тепліше? Притулюсь до тебе. А знаєш, подруго, я ж поговорити з тобою прийшла, сестри ж чи брата рідного я не маю, а шкільні подруги? Ой, та чи подруги вони? Одна ти у мене, і вислухаєш і корити не будеш. Я от так думаю, чому так несправедливо все, за що мене Бог карає? Це я про батька. Чому він пішов? Дівчата у класі зі мною тепер не розмовляють. За що ж це?
    Груша мовчала. А що вона могла сказати? Що таке життя, що я ні у чому не винна, що так буває у дорослих, сходяться, розходяться, лише дітей не питають. Що підлітки бувають жорстокі до тих, хто не такий як усі, хоч чимось, хоч трошки. А я стояла, притулившиь до холодного дерева, серед снігу, на морозі і здавалось, що якесь тепло та спокій іде від кори, від моєї подруги. Вона гіллям немов руками обгортала мене, захищаючи від усього світу.
    - А знаєш, рідна, груші які ти нам даруєш, найкращі. Я усім так і кажу, що твої груші найсолодші, найсоковитіші. Хоч які б там не були інші, що мене ними вгощають, і більші і гладші, а твої для мене як мед, солодкі-солодкі. Дякую тобі за це. Ну все, біжу я, бо як побачить хтось мене тут, що подумає? Я ще прийду до тебе, не сумуй!
    Обійняла на прощання міцно ще раз холодний стовбур і звеселіла побігла у хату.

    Тепер через багато років я стояла і зі сльозами у очах дивилась на засохле дерево, яке колись обнімала. Літо, сонце, спека, а вона стоїть з скарлюченими, чорними, немов паралізованими гілками. Ні листочка на ній, ні живої іскринки. Лише пташки інколи гасаючи між гіллям присядуть відпочити на завмерлі руки-гілля.
    - Рідна моя, як давно я не приходила до тебе, не зігрівала у холодну зиму. Проблем багато тепер, я вже виросла, подалась у камяні джунглі, які називають містом. Діточок у мене двоє, маленьких, доглядати їх треба. Ти пробач мені будь-ласка. Я не виправдовуюсь, бо це не може бути виправданням, я закрутилась, завертілась у житті, а про тебе, мою подругу, й забула. Ти ж не через це засохла правда? Не за мною ти так тужила та гілля заламувала, що воно аж засохло? Я пам’ятаю про тебе, твої плоди для мене завжди у памяті залишаться найсолодшими, найсмачнішими у світі. Я ніколи тебе не забуду.
    А груша стояла, з опущеною кроною, немов соромлячись свого теперішнього вигляду. Вона вже нічого не могла мені дати, ні тепла свого, ні захитку від сонця, ні своєї солодкої та соковитої грушки. Та для мене вона була такою ж рідною як і багато років тому. Моєю подругою, мовчазною та доброю. А мені й не потрібно було від неї нічого, лише прощення за ті роки, що забувала про неї, холодні зими у які нікому було до неї притулитись, за врожайну пору, коли вона б із радістю мене пригостила смачною грушею, та мене все не було й не було. Вона засохла, але у моїй душі завжди залишилась такою ж квітучою та щедрою. Я раптом гостро захотіла як у дитинстві притулитись щокою до її порепаної кори. І не дивлячись на свій святковий, чистий одяг, я, як і та маленька колись дівчинка, обняла мертвий стовбур. По щоці скотилась велика солона сльоза і пробігши трошки згубилась у її сухих зморшках кори.
    - Ти на завжди залишишся моєю подругою! – прошепотіла я крізь сльози.
    Збоку напевно це була дивна картина. Доросла елегантно одягнута жінка стояла біля сухого дерева, обнімала його, щось шепотіла і плакала. Та мені було все одно. Я розмовляла з другом.
    А на суху гілку раптом сіла маленька пташка і весело заспівала. І мені здалось, що то груша промовляє до мене через неї, заспокоює мене і відпускає усі провини. Мені стало затишно, спокійно і весело.

    Ми не раз забуваємо про тих хто нам близький. Закручуємось у вирі своїх проблем, дім, робота, діти. І забуваємо про тих хто чекає на нас, хто живе нами і помаленьку сохне без нашого тепла. Вони нічого у нас не просять, лише трішки уваги та хвилинку часу. А для нас деколи й це багато і ми скупо крадемо цю хвилинку, для інших потреб. А з часом згадуємо, та буває, що запізно і вони вже засихають. І ніякі наші сльози тоді вже не оживлять їх.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  15. Тепло його долонь.
    Жила собі якось на світі пташина. Маленькою ще випала вона з гнізда і з того часу вчилась сама виживати на білому світі. Щоб прогодуватись, поселилась біля дому одного чоловіка, там завжди можна було знайти крихти хліба, а взимку зігрітись біля димаря.
    Та одного зимового дня, довго шукала пташина щось їстівне, тай заснула на гілочці. Так і замерзло її тільце й упало просто на поріг дому чоловіка. Прокинулась вона від тепла, яке йшло з усіх боків та зігрівало її. Відкривши маленькі оченята, побачила, що лежить у руках чоловіка, які гріють її, на неї дивились добрі очі, від подиху його було спокійно та тепло. Пташині було дуже лячно, та водночас, дуже приємно, що про неї хтось піклується. Вона заспівала для свого рятівника. Але раптом злякавшись, що стане полонянкою і не зможе вільно літати куди схоче, тріпнула крильцями й полетіла. Запам’ятала лише сумні очі, які дивились їй у слід.
    Знову все стало як і було, пташина жила собі на своїй гілочці, співала пісень, шукала крихти, які тепер кожного ранку залишали руки чоловіка, на підвіконні. Вона співала тепер лише для нього. Та сумно було пташині від того, що вже не відчуває тих м’яких і ніжних рук. І знову вона шукала причину, щоб потрапити до них. Але тільки зігрівалась, як страх втратити свободу гнав її на холодну гілку.
    Чоловік також чекав повернення маленького створіння, чекав, що вона підлетить та сама присяде на простягнуту руку. Вона не летіла. Підлітала близько, кружляла, а присісти та підкоритись не могла.
    Так і жили чоловік з пташкою ніби й поруч, а все ж таки окремо. Потрібні один одному, але не в змозі зробити першого кроку.

    Я та пташка. Не вміючи просити все ж чекаю того тепла долонь, а відчуваючи його тікаю, щоб не стати полонянкою.
    Невже пташина ніколи не зможе довіритись надійним рукам?


    Прокоментувати
    Народний рейтинг 5 | Рейтинг "Майстерень" 5 | Самооцінка -

  16. Кошеня.
    Одного осіннього холодного ранку маленьке сіре кошеня висунуло свою голівку з-під старої порваної пачки, що валялась в місцевому парку. Оглянулось. Навкруги нікого не було, лише опале листя та безліч дерев. Тихенько мявкнуло. Та ніхто не відізвався. Ще раз, і ще. Тиша. Ні братиків, ні сестер, ні рідної матусі. Воно було тут одне. Скільки тут пролежало не памятало. У маленькій голівці пропливали лише теплі милі картинки. Згадало тепло материної шубки та смак молочка, яке воно посапуючи та прицмокуючи пило. Потім якісь руки, що забрали його з матір’ю, запхнули у пачку та понесли кудись. А потім мати кудись зникла. Воно довго її чекало. Та коли вже чекати стало не сила і дуже захотілось їсти, кошеня вирішило вилізти. Від туги воно знову жалібно мявкнуло.
    У животику знову тихенько завуркотіло. Але де ж взяти їсти? Всюди холод, мокрота, вітер. Але ось якийсь приємний запах! Кошеня з останніх сил побрело у тому напрямку. Дерева, дерева, стежина, кущі. За кущами воно побачило будинок біля якого метушились люди.
    Це було невеличке кафе. У ньму переважно засиджувались не дуже вибагливі та не зовсім пристойні клієнти. За будинком стояв великий мангал на якому готували найходовішу для цього закладу страву – шашлики. І хоч вони були надто пережарені та пересолені, бажаючих завжди було вдосталь. Біля мангалу височіла купа сміття. Об’їдки, шматки сала, обглоданих кісток та й всякий непотріб. Сюди і притягувало усяких бездомних собак, котів, щурів. Та й що тільки там не водилось. Від купи сміття йшов сморід перемішаний з запахом жареного м’яса.
    Туди й побрело маленьке голодне кошеня. Особливу увагу його привернула невеличка кісточка, на якій ще були залишки м’яса. Кошеня зраділо. Тепер вдасться втамувати голод. Але тільки воно підійшло до кісточки та відкрило ротик, щоб посмакувати, як великий чорний кіт заступив йому дорогу та так саданув кошеняті лапою, що воно аж перекинулось.
    - Це моя кістка! Геть звідси! Бо приб’ю. – блиснули злобою зелені очі.
    Кошеняті набігли сльози жалю. Та що ж вдіяти? Куди йому тягатись з здоровенним котом? Воно віднайшло десь у кущах стару обглодану собаками та мухами кістку й посмоктавши її там і заснуло.
    Наступний день видався не кращим за цей. Кошеняті знову нічого не перепало. Великі собаки та кішки все, що було їстивне, одразу роздирали між собою. Всі вони були подерті та подрапані від щоденних сутичок за їжу. Але інакше вижити не вдавалось. Цей день кошеня також провело без рісочки в роті. Напитись вдалось з якоїсь брудної калюжі. А перекусити окрайцем, який кинули хлопчаки, що пробігали парком. Увечері воно, блукаючи парком, знову надибало свою пачку в якій його сюди принесли. Там і заснуло. На третій день вилазити з пачки воно вже не могло і не хотіло. Пройшло ще кілька днів.
    Знову прокинувшись наче увісні кошеня відчуло, що у голівці у нього паморочиться, щось наче ввижається, трусить всього. Воно вже кілька днів нічого не їло і не пило. Враз промигнула сіренька з полосками пухнаста шубка. Рідні риси.
    - Мамо! Мамо, це ти?
    Це було лише марення. Але саме воно пробудило його та наче додало сили, щоб далі боротися за життя. Ні я не залишусь тут! Вони всі такі злі! Навіть кісточки не дадуть. То ж і я таким буду! Кошеня знову побрело знайомою стежиною. Та було це вже не те кошеня, що з добром та надією йшло вперше шукати їжу. Тепер це було страшне, худюще, з злипшим настовбурченим, наче колючки, хутром створіння, яке на усіх дивилось хворобливо-голодноми очима. Кошеня підійшло до смітника. З маленьких груденят вирвався не мявкіт, а страшний хриплий рик. Уся звірина на смітнику оглянулась на нього і принишкла. Кошеня, мов у тумані, підійшло до найбільшого шматка м’яса і вгризлось у нього зубами. Ніхто йому заважати не посмів. Усім було лячно. Маленьке кошеня зайняло рівне місце на смітнику.
    Тепер воно вже не боялось нікого. За ласий шматок їжі воно могло тепер перегризти горло навіть самому старому чорному коту. Кожного дня, вилазячи з старої пачки, де й був його дім, кошеня настовбурчувало шерсть, випускало кігті, виставляло гострі зуби і було схожим на дику кішку. Його на смітнику так і прозвали „Тигреня”.
    Але повертаючись ввечері додому воно ставало знову маленьке та безпорадне. Засинаючи воно жалібно мявкотіло сумуючи за мамою та її ласкою. Воно зрозуміло, що вижити зможе лише показуючи свої гострі зуби та кігті. Собою кошеня могло бути лише на самоті.
    Так минула холодна зима і почалась весна. Сніг розтанув. Пробудилась перша травичка. Кошеня вже вжилось у свою роль „тигреняти” і все важче йому було скинути цю маску залишаючись наодинці. Сьогодні він навіть образив маленьке собача, яке, як і воно колись, приблукало на їхній смітник. Та кошеня тепер було головним на смітнику і не мало права когось жаліти. На душі було важко та гидко. Воно раніше ніж звичайно повернулось у свою домівку і тихо плакало.
    Раптом кошеня почуло якісь кроки. Виглянуло. По стежині йшла маленька дівчинка і щось наспівувала. Вона була така гарна і мила, що кошеня забуло, що потрібно втекти. А може й не захотіло тікати? Навпаки вилізло з-під пачки і дивилось на дівча. Вона помітила кошеня.
    - Ой, яке ти гарне! – вигукнула вона. – ти чиє?
    Кошеня завмерло. Притиснулось спинкою до пачки і не ворухнулось. Тікати? Та у її голосі забриніли такі добрі нотки, що кошеняті раптом сильно захотілось, щоб ця дівчинка погладила його. Було дуже страшно, та це бажання виявилось сильніше. І коли дівчинка нахилилась та простягнула руку, кошеня лише ще більше напружилось. Але не втікло. Дівчинка ніжно гладила маленьке тільце, яке ще ніколи не знало ласки. А кошеня приймаючи це тепло і добро від дівчинки заспокоїлось і солодко муркотіло.
    - Ходи зі мною. Я тебе зігрію. – сказала дівчинка і взяла кошеня на руки. Пригорнула до себе. – Не бійся маленьке. Я любитиму тебе.
    Кошеня вже не боялось. Воно було щасливе. Воно зуміло перебороти себе та довіритись цій маленькій дівчинці. Більше воно не хотіло бути злим та жорстоким „тигреням”. Воно хотіло лише цих теплих рук і з великої вдячності легенько тернулось носиком до її щоки.

    Жостокий світ, жорстокий час. Часто щось потрібно виривати зубами. Але у кожному всередині живе те маленьке кошеня, яке чекає ласки й тепла, щоб більше не одягати грізної маски. „Я любитиму тебе”. – три слова, які найгрізнішого звіра перетворять знову у маленьке лагідне кошеня.


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" 5.5 | Самооцінка -