Мій Ангел постукав до мене надвечір…
Точніше, я ще не знала, що це Ангел. І подумати не могла, що він прийшов, щоб стати саме моїм Ангелом…
…цей вечір не відрізнявся з-поміж інших нічим, окрім того, що на календарі було 15 лютого – час Стрітення, час, коли весна зустрічає зиму, і зима знає, що їй залишилось вже не довго лютувати, бо скоро час танути снігам… Це було знаково, хоч я і не вірила в знаки…
З того часу Ангел поселився зі мною – я засинала – він був поряд, прокидалась – а він вже вітав мене з новим днем.
У перший день весни я побачила свого Ангела вживу… Дивилась в його голубі очі і ловила себе на тому, що хочу взяти його за руку і не відпускати… Це було дивним для мене, яка боялась найменшого прояву ніжності… Я лякала сама себе…
Йшов час, Ангел був таким щирим і відвертим, він щоразу викликав посмішку на моєму обличчі своєю безпосередністю і з кожним його словом моє серце поволі відтаювало від криги, яка сковувала його майже сім довгих років…
а часом, моє серце стискалось від болю, коли з серця Ангела проривались паростки болю, які він старанно від мене приховував… Ангел був поранений…
Хоч часу минуло багато, та рана ніяк не гоїлась і кровоточила від найменш ніжного слова… Хотілось прихилити небо, щоб він зміг забути той давній біль і відкрити серце на зустріч світлу і любові, щоб повірив в життя… Щоб дав шанс стати поряд з ним Ангелом. Ангелом для Ангела…
Та його біль затьмарювала все довкола. Страх нового болю змусив Ангела вибудувати довкола себе кам’яну стіну, яка не пропускала ніжності, об яку розбивалась любов… І тільки час від часу моє тепло могло ледь розігріти її… Та цього було мало…
Моя ж любов до цього пораненого Ангела росла з кожним днем, набиралася сил, виривалася з серця і щоразу вдаряючись в стіну захисту, стікала пекучими сльозами відчаю… Здавалося б – відійди, забудь, Ти зайва, для Тебе в його серці немає місця, там біль і жага помсти… Та якісь невидимі лінії міцно тримали поряд. Сама себе переконувала, що Ангелу теж потрібні тепло і ніжність, що стіна – це не назавжди, що він чекає поки ту стіну розчинить моя любов. Мовчки ковтала сльози болю від нерозділеності почуттів, малювала в уяві його перший поцілунок, усмішку в очах, коли поміж нами не стане стіни…
Я не могла залишити свого Ангела наодинці з його болем. Так, саме мого Ангела – бо він хоч і був поранений, та вернув мене до життя, яке насичене кольорами, подіями, в якому є місце для ніжності і любові… До життя, де не тільки чорне і біле, до життя, де є звуки емоцій… До життя, про яке я вже й забула, від якого сховалась колись наче равлик в мушлю і тихо дрімала… Він одним подихом роздмухав мою мушлю… А я не могла справитись з його стіною. Від того боліло ще дужче. Біль мого Ангела почав проростати в мені…
Я вчилась бути терплячою, не поспішати, я боялась налякати Ангела силою своїх почуттів, про які він вже давно здогадувався… Я читала між рядків, по очах зчитувала тональність слів… Я поволі ставала Ангелом, Ангелом для свого Ангела.
Наляканий ж Ангел був поряд, він не тікав, ні, він був поряд, але й не впускав у своє серце…
Минали дні, хвилини видавались годинами коли Ангел мовчав… Я ж чекала, чекала як ніхто і нікого до того не чекав. В чеканні гартувалась моя любов.
Кажуть, все мине, тільки не мої почуття. Бо вони даровані небом… І Ангел прийшов у моє життя не просто так… Я таки повірила в знаки.
І я вперто вірю, що мій Ангел чекає на мене… Я знаю, що зі мною відростуть його крила і він зможе злетіти, досягнути неба і зробити сотні добрих ангельських справ…
Він ж перший постукав до мене надвечір…

Віртуальна реальність.

А чи все-таки реальна віртуальність?

Реальне настільки переплелось з віртуальним, що важко відділити одне від іншого, не перетнувши межі.

З кожним днем ми все більш заглиблюємось в той вигаданий світ, де все є таким, яким ми його уявили, намалювали, створили...

І ось, реальне життя стає непомітним, незначущим, ти все частіше тікаєш у той примарний світ хитких ілюзій...

Ще декілька хвилин тому ти - сіра міль, розчинившись у павутинні всесвітньої мережі раптово перетворюєшся в жінку-вамп... А той, хто ще хвилину тому був сповнений рішучості і впевненості стає покірним рабом...

Ранок починається не з першим променем сонця, а з першим нагадуванням будильника, і ти механічно, похапцем зриваєшся з теплої постелі, жуєш наспіх приготованого бутерброда, запиваючи чорною кавою з мигдальним присмаком гіркоти. Мазок помадою напотемки біля дзеркала в коридорі... і ии вже летиш на роботу, коли на вулиці тільки одинокі перехожі, і місто тільки-но прокидається зі сну... Думками ти вже там - у павутині, наче та несвідома муха, що цілком випадково втрапила у влучно розставлені тенета.

Рвучко відчиняються двері кабінету, поспіхом вмикається блок живлення, монітор. Далі звичне введення паролю і під’єднання до мережі... Ось і засвітилась зелена квіточка в нижньому куточку екрана - ти вже в своєму віртуальному вимірі часу і простору. Ти одразу жвавішаєш. Теплі слова ніжності і любові появляються на екрані, чудова епістолярна тематика, наче Ромео і Джульєтта, Лаура і Петрарка...

Переживання наче в юності... перше хвилювання... щем, що стискає в гпрудях... напруження... і щастя, що тебе таки здається кохають - щиро, віддано, і що з того, що між вами сотні кілометрів, безліч дрібних побутових обставин, що відтерміновують вашу довгожданну і омріяну зустріч.

В житті, тому реальному, що поза мережею того клейкого павутиння, він далеко не такий яким знаєш його ти. І зовнішньо він не такий ідеальний, яким ти знаєш його з фото. І звички в нього там, поза екраном теж буденні, інші... Єдине, що в тебе є його реального - це голос... Так-так - голос - глибокий і оксамитовий, що збуджує всі твої потаємні бажання, розплавлює твій розум жаром свого тембру і змушує поринати в нірвану... Ти говориш йому про те, як діє його голос на твою свідомість. Він тільки посміхається і обіцяє, що при зустрічі ти танутимеш від його доторків та палких поцілунків. Ви вже обоє збуджені, переповнені почуттями...

А далі? Далі все закінчується на межі багатообіцяючих слів, які ні до чого реального не призводять. Ви обидвоє самотні, вам хочеться бути коханим і кохати, проте ви боїтесь реального життя, тому й тікаєте у віртуальний вимір, де всі свої страхи легко приховати за маскою відстані та інших обставин, що допомагають відсунути в часі ту реальну зустріч, тому що реальне життя - це права та обов’язки, які так всіх лякають...

Невже ваші страхи вартують життя в клітці, сплетеної з павутини ілюзій?!