( Рецензія на поетичну збірку Миколи Грицая "Під музику дощу")

Буває так, коли тебе зачепить за живе чиєсь слово і ти уже знаходишся у його колі, воно невидимими нитками тримає тебе на відстані і ти не можеш звільнитися від нього, а заглиблюєшся все більше, поринаєш у світ нової для тебе людини, її душі. Саме так сталося зі мною, коли мені до рук потрапила збірка поезій Миколи Грицая «Під музику дощу».

У першому розділі книги «За волю» ми переносимось у світ війни, до тих, хто своїми життями захищає свою державу.

Наснилася далека рідна хата,
до обрію небесна бірюза,
схвильований, тривожний погляд тата
і мамина в прощальну мить сльоза
(«Наснилося бійцю»)

Здавалось би все так просто, але саме в цій простоті і криється глибина небайдужого таланту автора. Він переживає отой неглибокий, поверхневий сон солдата в окопі. Воїна, який на мить повернувся до родини і живе минулим щастям. Автор тонко відчуває переживання захисника. І таким заглибленим у свій сон постає перед нами воїн, від якого залежить майбутнє України.

Тут у нас надійна оборона,
Батьківщини ми незламний щит.
А неподалік із терикона
цілиться у мене московит.
(«Моя весна»)

Все, до чого торкається душа поета – є глибоким і виваженим. У наступній поезії відчуваєш схвильованість і біль від давньої втрати друга.

Чудові миті! Знов прожити хочу їх…
Та путь до друга затрусив глибокий сніг…
Єство моє на хоче вірити, хоч знає,
що друга вірного вже стільки літ немає.
(«Моєму другові»)

Автор переживає за долю батьківщини, що нині знаходиться у ворожому полоні.

Я чую, як рида Вкраїна-ненька,
бо рвуть її манкурти люті, злі.
І розумію я тепер Шевченка,
котрому серце рвали москалі.
(«Я чую, як рида Вкраїна-ненька»)

І пишається тим, що він є саме українцем:

Я – українець! Я не новорос.
Бо новорос – це зрадник України.
(«Я – українець»)

Читаючи поезії Грицая, відчуваєш гордість за автора, який зневажає тих, хто причисляє себе до орди.

Скажені звірі, гниль брудного дна,
орди з цивілізацією битва.
До бога наша долетить молитва,
Зловмисників покара жде страшна.
(«Росії фашистській»).

Автор пише про «героїчні подвиги» нападників, які зганьбилися перед цілим світом, окупувавши Україну.

Ось така ваша спецоперація,
деградованих військ демонстрація;
ненадійна, прогнила конструкція –
клептоманія з’їла й корупція.
(«Операція «ЗЕТ» або ода «ДРУГІЙ АРМІЇ СВІТУ»)

Але поет є живою людиною, що переживав роки своєї юності, кохання. У його вірші «Зелені очі» відчувається страждання за минулим і нинішньою ситуацією, що склалася між дівчиною і юнаком, яких життя протиставило одне проти одного. Талановита поезія, яку подаю повністю, бо це просто поетичний шедевр.

Я чатував три днини і три ночі –
проклятий снайпер не давав життя.
Але побачив там знайомі очі,
коли знайшов вороже укриття.

Я їх кохав. Тонув у них, як в морі –
щасливі миті, юності літа.
Травневий соловейко, ранні зорі,
і подруга в їх сяйві золота…

О спогади, гоню вас, ніжні, милі.
Навів приціл якраз поміж очей,
але здійснити постріл був не в силі
й відклав гвинтівку від своїх плечей.

Та схибив, бо торкнув билини гострі,
і це останнє, що в житті було.
Я встиг іще помітити той постріл
й відчути, як ударило в чоло…

Лечу, а вітер легітний лоскоче,
пливе з дитинства рідний мій поділ,
ввижаються оті зелені очі,
що бачили мене у свій приціл…
(«Зелені очі»)

Другий розділ книги поезій присвячений родині, роду, батькам. Усе в ньому таке рідне і ніжне, подароване древнім родом з глибини віків, що нині виграє словами у поезіях автора. І тут стільки любові і ніжності, тепла і трепетного відчуття батьківщини.

О диво! В стрімкій штовханині
не втратив я чуйність і сміх.
Що можна так жити, донині
подумати не міг…

Що можемо просто спиниться
і, витерши піт із чола,
Радіти приємним дрібницям,
де трудиться в квітах бджола…

Напитись уволю свободи,
Що доля дарує мені
В зелених багатствах природи
У рідній моїй стороні.
(«Зійду з перегонів»)

Життя є великим учителем і другом, коли ти бачиш навкруги добрі і рідні очі.
Тоді все збувається – і успіхи, і знання, і трудові подвиги. Ти живеш тоді у світі суцільної любові. І коли вже обрій твого життя досяг необхідної висоти для його оцінювання, тоді розумієш, що жив на світі для щастя і любові.

Люблю життя, ясні й похмурі дні,
осінній сум, весни п’янке цвітіння,
і маю, як гадається мені,
і честь незаплямовану й сумління.

Я батько, чоловік, дідусь і брат,
а більшої немає насолоди.
Дітей увага, ніжність онучат –
оце мої найвищі нагороди.
(«Ювілей»)

Поет постає перед нами людиною зрілою і розумною у своїх бажаннях. Життя вже витончило його душу і природнє вміння мислити глибоко і закохано. Йому все хочеться покращити цей світ і він досягає цього у свої поезіях. І вчиться у інших поетів.

Взяв Сосюри томик в руки
і повіяло теплом.
(«Із Володимиром Сосюрою»)

У поезіях Миколи Грицая живе, цвіте, співає рідна земля.

Сокирки в полях схиляють ніжні віти,
липень висипав волошки у траву
і петрових батогів синенькі квіти,
мов краплини неба, бачу я в ставу…

І тому буяє скрізь рясне цвітіння,
і тому птахи свої гніздечка в’ють.
щоб посіяти у світ нове насіння,
а у цім і є життєва суть.
(«Літнє»)

У третьому розділі збірки поезій Миколи Грицая «Чарівний світ» автор подає найсуттєвіші твори про кохання. Гірке, солодке, розділене, не розділене, але таке пристрастне і гаряче, що, здається, можна обпектися. І взагалі, у цій збірці зібрані докупи вірші, де життя вирує і живе, страждає і радіє. Автор глибоко обізнаний з віршотворчістю і тому його поезії виділяються на тлі інших поетів. Сенс життя у поезіях Грицая – любов! До землі, до свого роду, до матері, до жінки, до дітей і друзів, до квітки і яблука, до рибини і ягоди. Уся поезія автора – талановито викладена суть людського буття, непереборне бажання творити, жити, любити.

Шуміли сосни лапами-гілками,
горів рум’янець на твоїх щоках,
лежав самотньо кошик з ягідками,
невтомний джміль гудів десь у квітках…

В промінні раннім золотиться ґанок.
Хвилює спогад, б’ється наче птах.
І ніби знову я відчув на ранок
суничний запах на твоїх устах.
(«По суниці»)

І ось фінал книги поезій Миколи Грицая «Під музику дощу».

Нам награє мелодія проста
по підвіконню краплями в імлі.
Медові і п’янкі твої вуста
гарніші за причастя на землі.

Подякуємо долі за весну,
що й дотепер в серцях не відцвіла
під музику дощу неголосну,
під шепіт вересневого тепла.
(«Під музику дощу»)

Прочитано останнього вірша і стає жаль, що побачення з автором відбулося всього на 146 сторінках. Хочеться його читати і читати. Це зрілий поет, твори якого вишукані і до останньої букви мудрі, справжні, естетично зрілі, наповнені метафорами і порівняннями.

Це справжня поезія! Та, яка бере в полон з першого рядка. Я би дуже сподівалась на те, що ті, хто має можливість оцінювати поетичне слово, по- справжньому закохані у гарну поезію, оцінили би поетичну збірку Миколи Грицая «Під музику дощу». Цей твір є явищем в українській літературі, де любов до світу перемагає чорні сили зла.
Це українська поезія, яку я рекомендую всім читачам, бо тут у кожному слові живе душа поета.

Удвох стрічаємо і день, і ніч, кохана,
і спільно щастя розділяємо й біду,
моя розраднице,супутнице жадана,
заради нас на все без роздумів піду.
(«На пероні»)
18.03.24

(Про книгу Ніни Виноградської "А зорі пахнуть полинами")


Та криниця була привалена горою піску, відколи люди пам’ятають, бір.
Ліс вирубали. Гору вивезли на будівництво. Одного дня на дні піщаного кар’єру екскаватор наштовхнувся на дубовий зруб. Ударили джерела живої води. Вода пахла віковою таємничістю, прихованою від нас історією, а ще – святістю. Звістка про звільнену живу криницю миттєво облетіла навколишні села, і люди потяглися до неї, вставали далеко до схід сонця і йшли причаститися дива, кропили себе, землю, хати, світлиці, немовлят. Люди просвітліли надією на волю, земля – ромашковим цвітом, половіючим житом.

Стежками до цієї криниці бігала і учениця Пісківської середньої школи Ніна Манько. Манько – це дівоче прізвище Ніни Виноградської, авторки цієї книги. Тут, на Сумщині, вона написала і опублікувала свої перші вірші. Потім Ніна буде вчитися у Харкові, працювати в Росії, але звільнена криниця, стежки, протоптані до неї, що нагадували собою коріння, покличуть і приведуть її знову на рідну землю, до рідної мови, до рідної пісні.

Ніна народилася у селі Межирічі у з діда-прадіда козацькій сім’ї. Співоча земля, співоча сім’я виколисали з дівчинки поетесу.

У своїй першій книжці «А зорі пахнуть полинами» Ніна Іванівна Виноградська іде від дуже простого, кожному зрозумілого, але такого людяного, прекрасного, задушевного, поетичного.

…Із електрички ранком раннім
Я знов до матері іду.
Несу я їй м’яку хлібину,
Пакет кефіру, молока…
І поцілує, і пожурить,
Спита про внуків, помовчить.
Подасть борщу, нарве цибулі
І жити правильно повчить.

Із цього, повного чару зерна, вибухають повнозорі колоски продовження чар любові до рідного краю.

Ви приїдьте на Сумщину в ясну годину.
Ми на Супісок підем, посидимо в гаї.
Із собою візьміть всю велику родину,
Хай побачать, в якому ми виросли краї.

Поетеса і пісня – єдине ціле. Вона іде по життю, не розлучаючись з нею. Залюблена у земляків, у рідну Слобожанщину, прекрасним голосом вона зачаровує, закохує у свою пісню. Героїня її поезії – жінка, яка сповнена глибокого, прекрасного людського почуття – кохання.

Біжу назустріч вітру і тобі
І холоду від радості не чую.
Скажи мені, любов моя, в журбі
Чи в щасті наша доля заночує?

Навіть вірші про біль у неї мають оздоровлюючу силу. Вони настільки сонячні, що навіть очерствіле серце пробуджують до любові. Цей світлий біль не вбиває, а народжує людяність, щирість, віру в добро і щастя.

Якщо колись, як вже мене не буде,
Застогнеш ти від болю і розпуки,
Згадай мене, нехай аж стисне груди.
Як і тоді тобі подам я руку.

Краса її поезії-любові – красиві діла. Людина, яка любить – дуже сильна людина. Добре серце поетеси вже збудило до любові не одне серце. А з виходом у світ цієї книги їх пробудиться набагато більше.

Антон Козлов, прочитавши вірші Ніни Виноградської, вже не зміг не бути поетом і заспівав вірші поетеси російською мовою:

И как же нам соединить миры,
Чтобы в разлуке оставаться верным.
Чтоб вместе быть до смертной той поры.
Ответь мне жизнь, придумай… Я поверю.

Адже більшого щастя на світі, ніж кохання, не існує.

ВІКТОР КУЛИК, поет, член НСПУ
2001 рік.

Ніна Виноградська… Ім’я цієї жінки у місті Харкові часто буває на слуху. Автора одинадцяти поетичних збірок, заслуженого діяча мистецтв України, члена Національної спілки письменників та Національної спілки журналістів України знають школярі і студенти. Її приватне життя вже давно тісно переплелося з громадською діяльністю. Вона частий гість громадських організацій і сама є очільницею Харківського обласного відділення Конгресу української інтелігенції.

Ніна Іванівна за освітою інженер, за покликанням журналіст, а в душі з юних літ відчуває себе поетом. Та, поєднуючи красиве і корисне, завжди залишається собою – палким прихильником українського слова, поборником вільної і незалежної України.

Для мене Ніна Виноградська зі своїх поезій постає рупором боротьби проти ворогів держави, за її державність, права і свободи людини, за чистоту не тільки рідної мови, а й людських помислів. Її можна звинуватити у будь-чому тільки не в байдужості.

Ніну Іванівну ніхто і ніщо не може настрахати – вона завжди йде попереду, тому всі стріли недоброзичливців попадають у неї, захищаючи весь натовп, що крокує за нею. У її боротьбі немає напівтонів: ворога вона називає ворогом, а зрадника – зрадником.

Посеред зради, підлості і бруду,
Продажності людців, нещирих сліз,
Я чорною вороною не буду,
Хоч упаду, так білою, униз.

Мені імпонує дуже влучна характеристика особистості Ніни Виноградської від її подруги Катерини Марійчук, палкої поборниці України: «Поети – то особливі люди. Поети – це осяйні зорі, послані Творцем, щоб освітити сірий людський шлях, щоб просвітити згорьовану людську душу, щоб розтопити скрижаніле людське серце, дати лет приземленому людському тілу. З незліченної низки поетів, де не кожен поет є поетом, Ніна Іванівна – ПОЕТ, народжений зі словом у кулаці. Воно бунтує і гуртує, надихає і окриляє, допомагає і підтримує, веде і направляє. Її слово вміє любити і кохати, сміятися і плакати…»
Я – берегиня, мати, просто жінка,
В якої доля писана в селі.
І я пишаюсь тим, що українка,
Я – кров моєї рідної землі.

Відколи Московія розпочала війну проти України, у Харкові вийшли друком три збірки поезій Ніни Виноградської – “Обпалені крила янгола”, “Річка маминого слова” і «Поранені соняхи». Мені здається, що кожне втрачене життя українського воїна у цій російсько-українській війні, відновилося віршем у цих збірках.

А соняхи жовті стогнали, поранені в полі,
Солдатський спочинок останнім тут був у житті.
І плакали гірко дерева край шляху від болю
За тих, що невинно зостались на смертній путі.

Нова збірка «Три Василі» включає в себе три поеми, весь поетичний доробок автора у цьому жанрі. Історична минувшина України, як і сьогодення, торкається душевних переживань і знаходить свій відгук у творах. Вчинок кошового отамана Війська Запорозького Івана Сірка по поверненню полонених українців з татаро-турецької неволі вразив поетку у саме серце – через призму особистого сприйняття народилася поема “Іван Сірко”. Автор висловлює повну суголосність з величною історичною особою, непереможним полководцем, палким захисником України Іваном Сірком…

Від чужинської навали недругів жорстоких,
Не програли жодну битву, не ступили й кроку
Вороги закляті наші на рідну країну…
Боронив Іван Сірко завжди батьківщину.

Поема “Голодомор” Ніни Виноградської неодноразово перевидавалася і обійшла весь світ. Вона звучала на радіо, за цим твором ставили спектаклі, знімали кіно… Не дивно, що на гранітній плиті Меморіалу жертв Голодомору в Києві викарбувані слова саме цього твору:

Згадайте нас – бо ми ж колись жили.
Зроніть сльозу, і хай не гасне свічка!
Ми в цій землі житами проросли,
Щоб голоду не знали люди вічно.

У сьогоденні воєнних подій цей твір особливо болить читачеві своєю оголеною правдою. Прийшло прозріння до багатьох любителів комуністичного режиму і Радянського Союзу. Разом з прозрінням прийшло і розуміння того, що Росія ще з часів царату ніколи не була нам дружнім народом, який прийшов на нашу землю повторно творити геноцид українського народу, вона підтвердила свій статус країни-агресора.

Табори ГУЛАГу
Сповнені по вінця
Горя і розпуки
У краях чужих.

Напились сибіри
Крові українців,
Вимостили землю
Кісточками їх.

Як справжній поет, Ніна Виноградська не може стояти осторонь подій своєї країни. Її серце крається розпачем від смертей українських воїнів на полі бою, їй болять рани свого народу. Небачене свавілля і жорстокість ворога, його телевізійне невігластво і божевілля наносить глибокі рани на межу несумісності з життям…

Лежать сини, що вчора ще жили,
Не розпізнати, ніби невідомі.
Від бетееру пригорща золи
І не потрібна вже нікому поміч…

І тільки безмежжя любові до України і його народу надає сил, допомагає триматися і гострити поетичне слово авторки... І ця зброя безжально таврує злочинні дії ворога, а душа жінки-патріотки виповнює своє слово любов’ю, співчуттям і ніжністю до рідного народу і рідної землі.

А ти, моя країнонько, живи
В усі часи, щаслива будь, єдина.
І не зганьби отої булави,
Яку в руках тримаєш, Україно.

Нова поема “Три Василі” присвячена трьом синам українського народу, які в різний час стояли на сторожі свободи людини і незалежності України – Василю Симоненку, Василю Стусу і Василю Сліпаку. У героїв спільне не тільки ім’я, вони мають спільну долю – відстоювати українство в Україні і жертовно віддати свої життя заради Батьківщини, збереження національного духу і свободи України.

На цій чудовій золотій землі,
Де пахне м’ята, яблука і дині,
Вже проросли зерном три Василі,
Щоби життя віддати Україні.

Образи трьох Василів у поемі Ніни Виноградської постають вірними синами своїх матерів і України, які прожили своє життя, згідно вислову Василя Стуса, “не набравшись скверни, ненависті, прокльону, каяття”. У сьогоденні з небосхилу нам святять три зірки Василів, які стали прикладом для сучасників у борні за відстоювання української державності, свободи і прав громадянина України. Автор поеми Ніна Виноградська разом зі своїми героями “кличе люд здобути перемогу” і свято у це вірить:

Здобути щастя на своїй землі,
Від ворогів її відвоювати –
Постануть всі сини, як Василі,
Яких народить українська мати.

Складні обставини сучасного періоду незалежності України всередині країни, непорозуміння влади і суспільства, особисті обставини не ламають сили і духу поетеси. Вона в постійній боротьбі, її слово завжди стоїть на сторожі правди і людяності. Ніна Виноградська завжди залишається вірною собі, не зраджує своїм принципам висвітлення подій і ставленням до свого народу,

Олександра КІРІЙ, письменниця
м. Харків

Дмитро Мартинюк

Натрапив ось на стрічці новин у ФБ звертання поетеси Ніни Виноградської до читачів. Ми з нею фейсбучні друзі не так давно. Але знайомі, здається, цілу вічність. Ще з тієї пори, коли два десятки літ тому Ніна Виноградська разом з іншими харківськими письменниками організовувала в Київській Спілці письменників презентацію літературно-художнього, історико-публіцистичного та культурно-просвітницького журналу «Зоря вечорова», який і донині виходить на Одещині, – тепер це літературно-публіцистичний альманах «Зоря вечорова».

Ніна Виноградська плідно працює на ниві української поезії – розмаїтої і різнопланової: епічної і громадянської, ліричної і філософської. Вона щодень переливає свій талант у Слово – карбоване й жорстке, або ж ніжне чи сумовите, або закличне, що пробуджує в українців приспане усвідомлення нації, а не підпасичів на чужому полі. Найголовніше, вважаю, що поетеса пише НЕ заради видання двадцять восьмої чи сімдесят четвертої книжки (доводилось вислуховувати докори суспільству від одного віршотворця в ФБ, який є «літературний критик і має 23 надрукованих книжки», а хтось там дозволяє собі висловлювати йому критичні зауваження). Ніна Виноградська пише тому, що болить їй Україна, що небайдужа її душа, що прагне вона достукатись до свідомості кожного з нас, українців. А ще вона вміє побачити в малому велике, і донести його до нас, щоб викликати подив: як же, мовляв, ми цього не бачили раніше?

Пригадую, як колись відбирав твори для «Зорі вечорової», і «зачепився» поглядом за вірш Ніни Виноградської «У мами». Простесенький сюжет, про поїздку в село на гостини. Хто з нас не відвідував час від часу мамину хату в селі, кому не розповідала вона, що вродило, що ні, показуючи врожай, вирощений і збережений її, маминими, руками? А тут… Це ж розкіш для кожного, хто відчуває Слово, це пісня! От читаєш цього вірша, і все немов перед твоїми очима, немов ти присутній тут, в цьому дворі, у цій хатині, де живе найдорожча тобі людина! (Не втримаюсь, щоб подати тут кілька строф).

…Лежать на картоплинні
і поряд з буряками
Рожеві та смугасті
пузаті гарбузи.
Врожаю дочекалась
моя старенька мама.
А нам оце багатство
складати на вози…

…А в мами на вечерю –
і сало, й цибулина.
Картопельки наварить,
підсмажить кабачки.
І за столом гостинним
збереться вся родина.
І кожне з нас відчує
тепло її руки.

Запахне в хаті чаєм
із чебрецю і м’яти.
Скрізь рушники на стінах,
і разом вся сім’я.
Подивляться ласкаво
з портрета очі тата,
І забринить у серці
живе його ім’я.

Вражає її поема «Голодомор», що перевидавалася вже кілька разів. Тут ніяк не можна просто розповісти чи переповісти її сюжет. Це треба ЧИТАТИ й ВІДЧУВАТИ. Я наведу тільки пролог.

…Зроніть сльозу. Бо ми не мали сліз.
Заплачте разом, а не поодинці.
Зроніть сльозу за тими, хто не зріс,
Що мали зватись гордо – українці.

Заплачте! Затужіть! Заголосіть!
Померлі люди стогнуть з тої днини,
Й благають: українці, донесіть
Стражденний біль голодної країни.

Згадайте нас – бо ми ж колись жили.
Зроніть сльозу, і хай не гасне свічка!
Ми в цій землі житами проросли,
Щоб голоду не знали люди вічно.

Читаєш оці рядки – й мороз по спині, і болючий клубок підкочується до горла. «Ми в цій землі житами проросли…» – це до нас. Звідти… А ми, немов посліпли й поглухли, не чуємо… А ми «нє хатім забівать сєбє голови»…

Поезія Ніни Виноградської справжня. Вона справжня тим, що має не тільки гідний зміст, але й вишукану поетичну форму. Бо дуже помиляються ті, хто вважає, що форма неважлива, головне зміст. Ніна Виноградська своєю творчістю доводить, що головне все, але поезія є особливою формою творчості, заснованою на принципі «ЯК написано». Успіхів Вам, пані Ніно, нових творчих злетів і здобутків.
Дм.Мартинюк.

Для українського народу голодомор став невигойною раною національної душі. У ХХ столітті голод тричі приходив на українську землю. 1921–1922, 1932–1933 та 1946–1947 роки закарбувалися чорними плямами в народній пам’яті. Найстрашнішим, безперечно, був голодомор 1932–1933 років, що забрав життя мільйонів українців. Штучний голод, запланований у Москві, він був реакцією комуністичної влади на активний спротив українців політиці колективізації, що була спрямована на руйнування усталеного національного укладу з його християнськими морально-етичними цінностями. Довгий час тоталітарна влада забороняла навіть будь-які згадки про ці трагічні події. Про наукове осмислення причин і наслідків цього спланованого геноциду української нації не могло бути й мови. Проте поодинокі українські митці все ж порушували цю тяжку, болісну і злободенну тему. Можна нагадати романи «Марія» У. Самчука і «Жовтий князь» В. Барки, повість «План до двору» Т. Осьмачки, цикл «Сибірські новели» Б. Антоненка-Давидовича або поему «Хрест» М. Руденка, в яких письменники намагалися донести світові правду про страшну національну катастрофу. Сучасні митці також не оминають своєю увагою цієї суспільно-важливої та пекучої теми. Серед них особливе місце посідає твір нашої сучасниці, відомої харківської поетки Н. Виноградської, поема «Голодомор».
Аналізу поетичного доробку Н. Виноградської, на жаль, присвячено небагато досліджень. Так, М. Козак характеризує її як поета-гуманіста і правдолюба, котра «готова стояти на смерть за Україну»: «Ніна Іванівна – поет, громадський діяч і чесна, і мужня людина, не підвладна повівам вітру» [3, с. 28]. Творчість поетки дослідник порівнює з молитвою: «Творчість Ніни Виноградської така, яку не можна не почути, не читати, вона, наче молитва, – земна і небесна» [3, с. 29]. П. Джерелянський також виділяє безмежну й самовіддану любов до України: «Цим почуттям безпосередньо чи опосередковано просякнуте геть усе, з чого складається творчий доробок поетки. При цьому Виноградська вдало уникає дошкульної декларативности та надмірної патетики, а її поетична мова вражає дивовижною щирістю» [2]. Також рецензент звертає увагу на особливу музикальність поетичної мови Н. Виноградської, міцно споріднену із народно-пісенною стихією: «Свіжий подих українського народного мелосу відчутний не тільки у віршах, умовно кажучи, «сільського» циклу, але й у поезіях, тематично пов’язаних із міським життям» [2]. Тому метою нашого дослідження є окреслити провідні мотиви, з’ясувати сюжетно-композиційні особливості та жанрово-стильову своєрідність поеми Н. Виноградської «Голодомор», визначити її місце серед творів окресленої тематики.
В основу поеми «Голодомор», що була завершена в листопаді 2006 року, було покладено спогади матері авторки – Марії Єгорівни Манько, яка пережила голодомор на рідній Сумщині. Сама поема містить відповідну присвяту («Моїм рідним присвячую») і складається з вісімнадцяти розділів. Як доказову базу, що висвітлює й увиразнює громадське звучання твору, Н. Виноградська долучає до структури художнього твору й нехудожній матеріал, а саме реальні документи про причини виникнення та перебіг цього страшного геноциду українського народу. Зокрема, це «Телеграма секретаря ЦК КП(б)У С. Косіора від 20 листопада 1932 року», «Постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 19 грудня 1932 року», «Протокол засідання Політбюро ЦК КП(б)У 23 січня 1933 року», «Лист начальника Харківського обласного відділу ДПУ Кацнельсона голові ДПУ УСРР Балицькому від 5 червня 1933 року» та інші. Наведені документи стають суворим і переконливим свідченням кровожерливих намірів комуністичного тоталітарного режиму, криваві злочини якого не підлягають терміну давності і не мають права на забуття. На цій підставі можна визначити жанр твору Н. Виноградської як лірико-документальна поема або ліро-епічна поема на документальній основі. Більш чітко дати жанрову дефініцію твору важко, оскільки теоретичні питання диференціації документальної ліро-епіки, на відміну від прозових жанрів, ще не осмислені належним чином науковцями. Але можна впевнено стверджувати, що цей твір Н. Виноградської, окрім вже згадуваної поеми «Хрест» М. Руденка, постає в одному ряду з поемами «Розстріляне безсмертя» В. Сосюри, «Реквієм» А. Ахматової, «Смерть Шевченка» І. Драча, «Ніч масок» та «Урок» Б. Олійника тощо.
Композиція поеми «Голодомор» має кільцеву структуру, що допомагає авторці об’єднати різні часові та просторові площини твору, художньо реалізувати провідну ідею твору засудження злочинів тоталітарного режиму. Вже перший розділ, що має назву «Зроніть сльозу. Бо ми не мали сліз…», звернений безпосередньо до сучасного читача. Він має функцію створити певний настрій і налаштувати на відповідне сприйняття подальших подій. Слід зазначити, що такий композиційний прийом має глибоке коріння в усній народній творчості, оскільки саме «заплачка» є традиційним елементом структури українських народних дум. Події наступного розділу також розгортаються в сьогоденні. Бабуся, доглядаючи в садочку онуків, починає згадувати власне тяжке дитинство, яке припало на «страшні тридцяті роки». У третьому розділі ми бачимо типову велику і щасливу родину українських хліборобів, де в чистій хаті й оточена любов’ю зростала дівчинка Оленка. Але таке ідилічне життя тривало недовго:
«Отак би їм жити в щасливій родині…
Аж тут тридцять третій снігами несе.
Ідуть активісти о ранній годині
Зерно відібрати, загарбати все» [1, с. 5].
Далі, розділ за розділом, авторка розгортає перед читачами страшні картини голоду в українському селі, насичені макабричними епізодами й жахливими деталями: насильницьке позбавлення людей їжі, заборону на виїзд із села, грабунки, вбивства, божевілля людей від голоду і випадки людоїдства. Усе це перемежовується документальними вставками, які засвідчують художню правду й трагізм зображених подій. Авторка не обмежується змалюванням трагедії родини Петренків – ми бачимо не менш сумну долю місцевого керівництва (ХІІ розділ), яке не схотіло і не змогло відмовитися від виконання злочинних наказів з Москви, долю українців, котрі потрапили до таборів ГУЛАГУ в Сибіру (ХІІІ розділ) тощо. Н. Виноградська точними лаконічними штрихами змальовує широке панорамне тло зовнішніх подій. Сюжету поеми властива крайня концентрованість та емоційна напруга дії. Короткі діалоги (наприклад, в ІІ, ІІІ, VI та ХІ розділах) перемежовують авторську монологічність опису подій. Кульмінацією сюжетної дії поеми стає XIV розділ, після якої тональність твору різко змінюється на об’єктивний опис загиблого села і коротко повідомляється про долю головної героїні:
На світі зосталась з великого роду
Єдина Оленка… За всіх пожила…
Залишилось з того святого народу
Лиш декілька душ із усього села [1 с. 26].
Завершується поема «Голодомор» XVIII розділом, у якому Н. Виноградська пристрасно звертається до сучасників із громадянським закликом «не мовчати», застерігаючи від спроб виправдати катів злочинного комуністичного режиму, щоб подібна трагедія більше не повторилася:
Не мовчимо! Бо нас тепер багато!
Не мовчимо! Не дасть змовчати біль
Загублених, замучених тим катом,
Що нині лаврів пожирає хміль [1, с. 27].
Варто підкреслити, що таку кільцеву сюжетну композицію поеми (сучасне—минуле—сучасне) яскраво увиразнює ритмічна організація поетичного тексту. Розпочинають поему перші два розділи, звернені до сучасників і написані традиційним для української ліро-епічної поезії 5-стоповим ямбом. У наступних двох розділах, де перед читачем постає опис мирного життя родини головної героїні, Н. Виноградська переходить на 4-стоповий анапест. Десять центральних розділів, насичених картинами страждань українського народу під час голоду, написано динамічним 3-стоповим хореєм. Цей розмір чудово передає високу напругу емоційної наснаженості основної частини твору. Ближче до фіналу авторка знову звертається до 4-стопового анапесту та 5-стопового ямбу.
Важливу роль у розкритті теми та ідеї твору відіграють ліричні та публіцистичні відступи, що зумовлено художньою своєрідністю поеми як ліро-епічного жанру. Тобто, пряме, відкрите вираження ліричних переживань авторки стає посутніми ланками у розвитку сюжету, в розкритті провідних мотивів. Цим викликана й особливість структури поеми. Задля посилення емоційного впливу на читача Н. Виноградська широко користується такими фігурами поетичного синтаксису, як риторичні питання, заклики та риторичні звертання. Окрім першого і останнього, найбільш насиченим є також XVI розділ, що є пристрасною викривальною інвективою організаторів голодомору:
Дивіться, звірі, жирні особісти,
Сини для вас «святого Октября».
Вам вистачає випити і з’їсти,
А люд стражденний з голоду згоря… [1, с. 24].
Отже, поема Н. Виноградської «Голодомор» є оригінальним твором сучасного українського письменства, спрямованим на розкриття й осмислення цієї пекучої теми національної історії. Художній задум авторки ґрунтується на поєднанні спогадів матері і документальних матеріалів. Твір також є цікавим з погляду жанрово-стильової специфіки, яку ми визначили як лірико-документальна поема. Важливу роль в розкритті теми та ідеї твору відіграють ліричні та публіцистичні відступи. Наша розвідка відкриває подальші перспективи дослідження, що полягають у розширенні кола творів на тему голодомору в українській літературі та глибшому вивченні теоретичних аспектів використання документальних матеріалів у ліро-епічних творах.
Людська пам’ять так влаштована, що завжди намагається викреслити найбільш тяжкі спогади. Це допомагає жити сьогоденням як окремій людині, так і цілому суспільству, дає змогу з більшою надією вдивлятись у майбутнє. Ми не повинні забувати своєї історії, пам’ятаючи як світлі, так і сумні її події. Але наскільки б не віддалялися від нас в часі трагічні події минулого нашої країни, ми все одно на рівні колективної пам’яті продовжуємо відчувати біль тих, хто загинув у роки голодоморів, тому поетичні рядки Н. Виноградської є пророчою пересторогою і водночас надихають душу читача своїм оптимізмом:
«Ми в цій землі житами проросли,
Щоб голоду не знали люди вічно» [1, с. 3].

Список використаних джерел
1. Виноградська Н. Голодомор: поема. 3-тє вид., стереотип. / Ніна Виноградська / післямова М. Козака. – Х. : Оригінал, 2008. – 32 с.
2. Джерелянський П. Ніна Виноградська – шляхом самодостатности / Петро Джерелянський // Золота пектораль. – 2016. – 08. – 16
3. Козак М. Стривожена муза / Микола Козак // Виноградська Н. Голодомор: поема.3-тє вид., стереотип. / післямова М. Козака. – Х. : Оригінал, 2008, 32 с.

Неначе метеор ввірвалася на початку2001 року в літературну Слобожанщину Ніна Виноградська зі своїм шаленим, нестримним коханням так, що навіть поет Віктор Кулик змушений був визнати, що зорі пахнуть полинами.
Перша збірка поезій Ніни Виноградської називається «А зорі пахнуть полинами…» Передмову написав Віктор Кулик.
Отямишись від першого успіху, вже в середині 2004 року Ніна Виноградська видала другу збірку поезій «Серцекрик». Більша частина поезій несе в собі громадянське звучання.
Дуже відрадно, що з щирою теплотою і ніжністю Ніна Виноградська пише вірші про рідну матір, про жінку, яка на своїх руках тримає все найпрекрасніше, найцінніше, найдуховніше на цій землі, у цьому збуреному світі.
Теплотою, щирістю, високою поетичністю віє від віршів Ніни Виноградської про рідний край, малу Батьківщину, про Буринь, Піски, Ворожбу, Сейм, Псел.
Щиро радію, що їй, сільській дівчині, вдалося досягти такої поетичної наснаги, таких поетичних вершин, що її поетичне джерело бере натхнення з рідної землі, Слобожанщини.
Вірші легко «доходять», читаються, запам’ятовуються, очевидно, пісенні.
Подальших успіхів Вам, Ніно Виноградська.


Інженер Феодосій Наумчук
М. Харків

Поет має відчути тягар і амуніцію Захисника України.

А після нас лишаються слова,

Що переходять у безмірну вічність.

Не загасити їх, немовби свічі,

Бо сила їх безсмертна і жива.

«Слова». Н. Виноградська.

Я зустрічалась на Москві з нащадками класиків нашого українського слова. Їх там не мало. Живуть вони там.

На чужині, нас, відірваних від України, але зрощених в Україні, особливо сильно тягне до українських традицій та слова. От і клацаємо вечорами в пошуках чогось нового, невідкритого ще, але суто українського. Отак одного вечора і відкрила собі поетесу Ніну Виноградську. Її несучасне Слово, її бунтарські думки, її запальна поезія легенько і закономірно лягли поряд з творчістю Євгена Плужника, Валер'яна Підмогильного, Миколи Хвильового, Б.Антоненко-Давидовича, Івана Багряного, Миколи Куліша, Олександра Олеся… якими я зачитувалась і виплакувала….

І коли одного, осіннього вечора в нашому Національному центрі на Арбаті почула прізвище - Виноградська, була впевнена, що то хтось з її нащадків.

Захоплюватись творчістю українського класика, мати можливість хоч когось запитати кілька слів про неї, хто б пропустив таке?

Підбігаю і з якогось дива питаю: Це ви, Ніна Виноградська?

На що молода і красива жінка, яку я вибрала як поетесу Виноградську відповіла: Ні, я її сестра.

О, я права, - миттю пронеслось в думках, – недаремно її до когорти митців, які вже не можуть за себе постояти, прилічила.

Ось Ніна Виноградська, – продовжила співрозмовниця, і показала на прекрасну, статну, чарівну жінку.
Ех, Катерино, як ти могла так помилитись. Чому ти не пошукала біографію тої Поетки, а одразу сама все напридумала, – мовчки картаю сама себе.
Так відбулось моє перше знайомство з Головою харківського обласного відділення Конгресу української інтелігенції, заслуженого діяча мистецтв України, поетесою Ніною Іванівною Виноградською.

Були ще зустрічі. УМК (Український Молодіжний Клуб) організував зустріч, де Ніна Іванівна розповідала про сучасне українське слово, українську літературу і українську поезію. На вечорі були молоді люди, які вже пробували віршувати, їм була дуже цікава думка і поради відомого поета.

Ніна Іванівна з задоволенням розповідала як складаються слова в вірші, що в поезії є важливим, надважливим.

Була довга, цікава, конструктивна розмова. Молодь не хотіла розставатись. Вже вийшли на вулицю, йшли Арбатом, а бесіда бігла за нами, доганяла, запитувала та відповідала.

Ніна Іванівна тоді ж і розповіла про талановитого українського поета, незаслужено обійденого владою - Анатолія Козакова, росіянина, палкого українця по духу. Доля його є важкою і складною, та він стійко тримається на важкій і гористій, поетично-життєвій стезі.

Ніна Виноградська була тією, хто на робочому місці, в інституті, після роботи під копірку друкувала для самвидаву поезії Козакова. І це в совітські часи!!!

Коли українська визвольна війна і Майдан повернули мене в Україну, однією із перших, хто протягнув руку допомоги була Ніна Виноградська.

Я частий гість в її домі, та я не єдина, кого Вона обігріває, допомагає, дає підтримку, пораду, настанову.

Волонтери, бійці, ВУЗівська професура, відомі і маловідомі артисти, поети-початківці і ті, чиї поезії знає вся Україна, ПРОСВІТяни і харківські громадські активісти, молоді і зрілі люди - на всіх вистачає місця в хаті пані Ніни і місця в її Душі і серці.

Поети - це осяйні Зорі, послані Творцем, щоб освітити сірий людський Шлях; щоб просвітити згорьовану людську Душу; щоб розтопити скрижаніле людське Серце; щоб дати лет приземленому людському Тілу.

Поети - це Люди, Слово яких Зорею відображується в каламутній калюжі; перлиною виблискує в чорній темряві; запашною квіткою зростає зі сміттєвої купи.

Поети - то особливі Люди. То Люди, які промовляють до нас устами Бога. Не всі поети – ПОЕТИ.

З незліченої кількості поетів - Ніна Виноградська – ПОЕТ, народжений зі Словом в кулаці.

Її слово бунтує і гуртує, надихає і окриляє, допомагає і підтримує, веде і направляє.

Її слово любить і кохає, співає і танцює, сміється і плаче...

Заплакане обличчя у вікні,

А від фіранки протяг – не відчути,

Скажіть, за ким ви плакали вві сні,

Кого ви так не можете забути?

Погляньте, сонце променем своїм

Вже висушило роси на віконці.

Немає тата, є у неї дім,

І мама є, скажіть маленькій доньці…

«Без тата»

Як хліб насущний необхідний нашому тілу, так цілісне слово потрібне нашій душі.

Сльоза упала на холодний сніг,

Що під солдатом розтає від крові…

Його матуся вийшла на поріг,

До серця руки в молитовнім слові.

Повзе юнак, стікаючи життям,

В руці граната, щоб не знать полону…

А мати дума – о, якби знаття,

Чи син живий, тримає оборону?

Земля гуде, та воїн-побратим

Бійця виносить на собі із бою…

А піч курить і виїдає дим

Слова молитви: Сину, я з тобою!..

«Молитва»

Слово Ніни Виноградської пшенично-стигле. Воно золотим зерном стікає, водою джерельною в'ється.

На ювілейному творчому вечорі заслуженого діяча мистецтв України Ніни Виноградської «Я дякую за сонце у мені», що відбувся в Харківському академічному театрі музичної комедії, були люди різних національностей, та всі ми однаково відчували, однаково аплодували, однаково сміялись, однаково плакали, однаково тішилися.

Юрій Георгієвський. ЕкспертиЗА Реформ

Світлина Олександри Кірій. "Поет і читачі. Автографи"

Слово має надзвичайно велику силу і надзвичайно велике значення. Слово спонукає, направляє, підтримує, і в той день поетично-пшеничне зерно Слова Виноградської об'єднало нас в міцну, патріотичну, надійну українську сім'ю.

Коли бійці ворожої орди,

Впадуть в болота наші і заплави –

Зберуться українці край води,

Помоляться за себе і державу.



Бо відстояли все святе для нас,

І вибороли щастя і свободу.

Було нам важко, та покаже час,

Що зберегли ми честь і святість Роду!

«Ми переможемо». 14.10.20

ПЕТРО ДЖЕРЕЛЯНСЬКИЙ

П'ятниця, 7 вересня 2018

Так, поетами не народжуються — ними стають. Однак, лише ті, хто ладні «роздмухувати» іскру Божу свого таланту повсякденною копіткою працею. Тільки тоді ця іскра не згасає, а розгорається яскравим полум’ям поетичного надхнення.

Доброї роботи, пані Ніно!

Перші кроки до великої поезії

Мені пощастило бути свідком творчого становлення кількох знаних сьогодні майстрів віршованого слова, серед яких першою годилося б назвати харків’янку Ніну Виноградську, яка відзначає свій ювілейний день народження на початку вересня цього, 2018 року…

У нашій домашній книгозбірні серед книжок і часописів можна побачити невеличкий саморобний зшиток, на аркушах якого ще друкарською машинкою вкарбовані рядочки віршів. Авторкою цих поезій є давня подруга моєї дружини пані Ніна, про літературні спроби якої знали тоді (понад два десятиліття тому) лише у вузькому колі її знайомих.

Пригадую, першим враженням стало щире здивування: серед нас живе практично невідома шанувальникам красного письменства обдарована й надзвичайно самобутня поетка!

Так, вірші з того зошиту суттєво різнилися за своїми художніми якостями, проте в більшости з них відчувалося притаманне лише справжнім майстрам слова вміння перетворювати побачене, почуте, вимріяне на поетичні образи, щоб будувати вже з тих образів власний (або свого ліричного героя) світ…

А дещо згодом я зустрів чималу частину поезій зі щойно виданої книжки (Виноградська Н.І. А зорі пахнуть полинами… — Харків: «Слобожанщина», 2001. — 160 с.), як зустрічають старих друзів.
Але й те нове, що з’явилося у збірці, аж ніяк не розчаровувало. Навпаки, вірші, написані за цей проміжок часу, — мудріші за змістом, досконаліші за формою, — промовисто свідчили про подальший розквіт поетичного обдаровання письменниці. Невдовзі в поважному українському діяспорному часописі «Визвольний Шлях» (у 7-му числі за 2002 рік) з’явився розлогий відгук автора цих рядків на першу збірку віршів Ніни Виноградської…



НАТХНЕННЯ НЕВИЧЕРПНЕ ДЖЕРЕЛО

То де ж шукати джерела її дивовижних поетичних перетворень, що саме живить творчу уяву поетки? Перше джерело — спомини про батьківську домівку, про рідну Сумщину. Хіба можна забути таке:

… А ген, за Сеймом дуб вдягає
Зелене шовкове шиття.
І вдома мама виглядає…
А попереду — все життя.

Але оте, ще незнане, доросле життя, котре так вабить до себе, змушує назавжди залишити батьківську оселю, рідне село:

… Де світять зорі над водою
І дзвонять дні — нас там нема.
Проліг над хатою старою
В моїм селі густий туман.

Іще одне справді життєдайне джерело наснаги — це кохання. Немає потреби доводити безмежність теми, але в оцій неосяжності Виноградська знаходить свої, тільки їй властиві поетичні барви:

Окрайця щастя вистачить мені,
А ціле буде — то вже забагато.
Не випало розквітнуть навесні,
А вже під осінь — неймовірне свято.

Абсолютно нетривіально (а часом — навіть парадоксально) відбились у віршах Виноградської глибокі розмисли про сенс нашого земного існування, про непередбачуваність людської долі:

У кожного свій світ, своє життя,
Своя дорога і своя оселя.
І висота своя, і небуття,
Комусь до неба, а комусь — до стелі…

А от об’єднання, злиття щойно названих джерел творчої наснаги народжує такі, позначені напруженою думкою, ліричні рядки:

Коли на станції кохання
Сідаєш в потяг (а куди?),
Привозить він когось в чекання,
Чиїсь в розлуку йдуть сліди…
.……………………
… А ми удвох на роздоріжжі:
Куди іти? Іти чи ні?
У цьому місті ми приїжджі.
Де ж наш вогонь, в якім вікні?

І, нарешті, — безмежна й самовіддана любов до України. Цим почуттям безпосередньо чи опосередковано просякнуте геть усе, з чого складається творчий доробок поетки. При цьому Виноградська вдало уникає дошкульної декларативности та надмірної патетики, а її поетична мова вражає дивовижною щирістю:

У тім краю,
Де ріки тихоплинні,
Де райдуги із них
Вологу п’ють,
Ще не завмерла
Мова України.
Вона живе,
І люди в ній живуть.

ВІРШІ СТАЮТЬ ПІСНЯМИ

Варто відмітити ту особливу музичність, споріднену з народною пісенною стихією, котра притаманна поезіям, що ввійшли не лише до першої збірки, а й до наступних книжок пані Ніни (на що, до речі, звертають увагу й «пересічні» читачі). Свіжий подих українського народного мелосу відчутний не тільки у віршах, умовно кажучи, «сільського» циклу, але й у поезіях, тематично пов’язаних із міським життям. Тому нікого не дивує поява все нових і нових пісень та романсів, написаних на слова талановитої поетки.

Є у Ніни Виноградської один вірш, який вирізняється з-поміж інших високим злетом поетичної думки, свіжістю образів, витонченістю форми. Тож, нехай саме цей вірш з лаконічною присвятою «Тобі» стане своєрідним дарунком читачам цих коротких нотаток.

Пірнає день у річку ночі,
А зорі пахнуть полинами.
В росі настояні, пророчі,
Літають мрії разом з нами.

Оцих ночей застиглі гами,
Які почуті й пережиті,
Кудись у світ летять з вітрами
І на узліссі сплять, у житі.

Мені тебе не повернути —
Чужа тобі ночами, днями…
У долі є моя спокута —
Колись розіллється піснями…

Останній рядочок вірша став для його авторки справді пророчим.
Одна за одною виходять її наступні поетичні збірки (2004 року — Серцекрик, 2006 — Сніг молодий, 2007 — Помаранчеві дзвони, 2008 — книжка для дітей «Веселкова Україна», 2013 — Я додому іду). Особливе місце в цьому ряду посідає поема «Голодомор», третє видання якої чималим накладом вийшло друком у Харкові 2008 року. Це — своєрідний поетичний реквієм, де відтворені (значною мірою — за свідченнями матері поетки, котра сама пережила голодомор) моторошні події, визнані в цивілізованому світі геноцидом українського народу.


З ВІРОЮ В НАШУ ПЕРЕМОГУ

А тепер — про нову поетичну збірку пані Ніни (Виноградська Н.І. Обпалені крила янгола. — Харків: «Федорко», 2017. — 326 с.). Вона суттєво відрізняється від усіх попередніх збірок обдарованої поетки. Так, нікуди не зникла, приміром, тема кохання, хоча прийшло сумне розуміння того, що й найпалкіше почуття (з різних причин) не може бути вічним:

Я ще твоя, а ти лиш мій,
І хоч близький вже час прощання,
Ще не блищить сльоза з-під вій.
Це літо наше не останнє.

Але увесь пафос книжки визначає непохитна віра в перемогу (а слово «перемога» стає знаковим) над підступним ворогом, що зазіхнув на саме існування української нації. Авторка переконана: тільки остаточна й незаперечна перемога має стати в подальшому запорукою для щасливого мирного життя… Як жінка, як мати, вона усвідомлює безмежну трагедію сотень і тисяч смертей з обох боків, однак, рішуче стверджує (у вірші «До російських жінок»):

… А ми були і є, ми — українці!
Ми — гордість світу! Ви — його ганьба!



ПОЕЗІЯ - ЯК ОБЕРІГ

(читацька думка)

Увагу читача збірки, про яку зараз ідеться, одразу привертає напис на обкладинці — «книга-оберіг». Відомий український журналіст Юрій Хомайко вважає, що це пов’язано, передусім, з її оформленням художником Олександером Вакуленком. Він не просто ілюстрував назване видання, наголошує пан Хомайко, а прикрасив палітурку й кожен з розділів малюнками для писанок-оберегів з традиційними українським символами. В анотації ж до книжки пояснено, що «в них сконцентрований віковічний дух козаків-характерників, які вміли й кулю зупинити на льоту, і стати невидимими для противника». Тому ці намальовані писанки «будуть боронити наших захисників від ворогів, від куль, від злого слова».

Та оберегом ця книжка, на думку пана Юрія, стане не тільки завдяки малюнкам і не тільки для тих, хто боронить нашу країну від ворога безпосередньо там, де йде війна. Гарні щирі вірші, які проходять крізь душу читача, самі по собі є оберегами його душі, куди не зможе прокрастися злість, зрадництво, зневага до близьких та інше непотребство. Натомість, душа відкривається до любові — в широкому розумінні цього чудового слова (до чоловіка, дитини, мови, рідної землі).

Саме такою любов’ю, підсумовує Юрій Хомайко, просякнута поезія Ніни Виноградської. І навіть якщо вона пише про те, що їй не подобається в діях влади або в настроях деяких верств населення, за цим відчувається туга за ідеалом, бажання покращити і країну, яку автор, безумовно, любить, і людей, які тут живуть.


УСУПЕРЕЧ ПРИМХЛИВІЙ ДОЛІ…

На жаль, життєві негаразди не оминають і найталановитіших із нас. Не оминула біда й пані Ніну. Одним з найтяжчих ударів долі стала для неї смертельна хвороба коханого чоловіка, втративши якого, вона тривалий час не могла повернутися до стану колишнього душевного спокою та рівноваги.
Проте, незмінною залишалася й залишається активна громадянська позиція Ніни Виноградської, котра плідно співпрацює з Харківським радіо та телебаченням, виступаючи, зокрема, популяризатором клясичної та сучасної поезії у кращих її зразках, багато років поспіль очолює Харківське обласне відділення Конґресу української інтеліґенції. А протягом останніх чотирьох років пані Виноградська не раз відвідувала у складі «десантів» харківських літераторів зону бойових дій на буремному Донбасі, опікуючись тим, аби нашим героям-захисникам не бракувало не тільки надійної зброї, а й хороших книжок.

Навіть далеко не повний перелік зацікавлень і вподобань самобутньої української поетки, частина з яких згодом накладає й серйозні зобов’язання, змушує нас укотре пригадати крилаті слова Євгена Маланюка:

Як в нації вождя нема,
Тоді вожді її — поети...

Чималий вже творчий доробок Виноградської вкотре (і вельми переконливо) свідчить: так звана «жіноча» поезія аж ніяк не є явищем вторинним, другорядним. Постаті Лесі Українки, Олени Теліги, Ліни Костенко не потребують якихось застережень у визначенні критеріїв оцінки їхньої творчости. Натомість, відмінності жіночого світовідчуття, більшою мірою інтуїтивного, емоційного, ніж раціонального, вже самі по собі зумовлюють звернення до мови поетичної, що єдина спроможна адекватно віддзеркалити авторський мікрокосм…

Розповідають, що в театрі Леся Курбаса, славетному «Березолі», вітаючись при зустрічі, казали одне одному: «Доброї роботи!».
Побажаємо й ми справді народній поетці Ніні Виноградській не зупинятись у творчому поступі, надхненно й плідно працювати та, звісно ж, — появи на полицях книгарень нових її книжок.

МИКОЛА КОЗАК

ДЕКІЛЬКА СТРИВОЖЕНИХ ЛІРИЧНИХ ШТРИХІВ ПРО ДОЛЮ І ВОЛЮ ПОЕТЕСИ НІНИ ВИНОГРАДСЬКОЇ


Слобідщина – стривожений край України, край, який на все життя полюбив, покохав Григорій Сковорода...

Слобідщина радо стрічала Миколу Гоголя, тут зріс, змужнів талан геніального Григорія Квітки-Основ’яненка...Тут творив найбільший поет нашої доби Павло Тичина, тут зорів талан Олександра Олеся.

Харків – потужна індустріальна столиця усіх часів... Харків літературний, Харків музичний, Харків стривожений, мудрий і жорстокий...

Холодногірська в’язниця... Розстріл у лісопарку... Знищували митців, кобзарів, польових резервістів, замордували в урвищах під Харковом.

Досі не знайдено точне місце закатувань кобзарів...
Харків – залізноокий. Тут не прощають – карають за все, особливо беззахисних, осиротілих, бідних...

Тут змужнів потужний талант Ігоря Муратова, Василя Мисика, Івана Виргана, Василя Борового, Василя Бондаря...

Харків пам’ятає Івана Багряного, пам’ятає камеру смерті на Холодній горі...

Аж ось і лісопарк. Тут декілька літ тому в архівах знайшов вчений-фізик точну дату знищення Гната Хоткевича...

Розтріл польських резервістів.

А де ж спалили Володимира Свідзінського, а також поета Сороку?
А разом усіх в’язнів, здається, 1500 люду, головна інтелігенція - вчителі, науковці, бібліотекарі, кобзарі, художники, істинні творці, за те, що любили свій рідний край, свою Україну-матір... свою землю...

Кирзовий чобіт ката надовго запам’ятався...Кровоточить земля і пам’ять... Досі...

Повернімося лицем до сонця, до людини, до беззахисних.

Пригадую виступи письменників...

Спілка письменників України (Харків), вул. Чернишевського, 59. Бунтарський дух живе. Тут у часи війни Юрій Смолич(Гудман) спалив твори письменників... Архів...

Але повернімося лицем до суворої ніжності нашого часу. Стає моторошно і лячно. Йде розкрадання наших заводів, наших підприємств, наших фабрик. Україну надовго загнали в безвихідь...

А нині шукаю Україну в Україні, в людині людину. Рятівників не видно, зате маємо товстозадих хапуг, кілерів галактичного штибу.

Знищено найталановитіших, окупант безжально скеровує нас в нікуди.

Поети – вічні рятівники нації, істиної незалежності України. Національну ідею загнано, завудилено і скалічено, і то надовго. Рятуйтесь самі, виживайте самі...

Боже, яка небесна тиша біля Дніпра, блукаємо берегом ріки, сині-сині зморшки хвиль стривожують наші душі, наші думи. Скоро завітаємо на могилу Тараса Шевченка у Канів, запричастимося біля могили нашого генія, нашого пророка... Лебедіємо...

Ніна Виноградська - поет Божої милості, високочола, ніжна, замріяна, біля могили поета.

Із великих дніпрооких очей Ніни покотилися сльзи, сльози бунтарки за долю і волю! Здється, що птиці і дерева слухають досі її слобожанські пісні, щиросерді поезії.

Не скоро вже повернемо на Київ. Не скоро, брате. Не скоро...

Перечитую поезії із її замріяної книжки (“Сніг молодий”, Харків 2006). Видана збірка зоряно, ніжно, соромливо. Із довірою гортаю сторінки книги. Вони світяться радісно, інколи печально... Спогади сумні із дитячих літ, волячий день уярмлював дитячу уяву... Хтось ставав полем, колоском, калиною на обрії...

А її долю кликала козацька пісня і шабля, шабля і пісня, так рано здоросліла.

Ніна Іванівна Виноградська поет-гуманіст, правдолюб, стоїть насмерть за Україну.

Страшний танець бузувірів, масонів, інших волоцюг, котрі пруть нагло на рожен у нашім краї.

Треба рятуватися і рятувати дух.

Ніна Іванівна - поетеса, співачка, громадський діяч і чесна, і мужня людина, непідвладна повівам вітру. Останнім окрайцем хліба поділиться, людині не відмовить, не здаленіє, в біді не покаже спини, затямте собі, затямте вороги... Ось ці пружні рядки:

Там пахне хліб соломою і піччю,
Там батько зранку набива косу,
Там вітер шелестить в тополях ніччю
І я у снах, як вдень, гусей пасу.

Там день – безмежний, річка – по коліна.
І друзі голоногі там усі.
Там цілий світ. Там ненька Україна.
Там найсмачніші в світі карасі...

Там ще далеко болі і тривоги,
Ми там усі однаково святі.
У всіх одна – до юності дорога,
І будь-що вийти в люди – на меті.

Корови, коні... Ми в дитинстві разом
Ділили хліб і сонечко на всіх.
Там розбивались гордощі й образи,
Там найчеснішим був і біль, і сміх...


Ми звідти всі. Ми з того родоводу,
Що сім тисячоліть пережива...
Нема для мене кращого народу,
Ніж той, про кого всі оці слова!

Поезія Ніні Іванівни глибока, людяна, земна, щира і беззахисна, вона кличе, плаче, зорює, волає супроти скретецілих, вузьколобих пройдисвітів...

В її віршах багато неба добра, щирості. Здається, її слухає сад і люди, і птиці, люди і сад.

А ще треба боронити свій рідний край од зайд-заброд, од чужинців... Стоїть на березі Дніпра... Стає дніпроокою...

Все врізнобіч: і думи й справи,
І настрій, наче круговерть.
Напасті зліва, болі справа.
І мимоволі вже про смерть,

Як спокій, як спочин, як вічність,
Куди приводить всіх життя.
Одразу ницість і величність–
В одну історію буття.

Що залишаємо від себе,
Згадають ті, що знали нас.
Їм ще синіти буде небо.
Але і їх дістане час.

Кого на злеті, інших в тиші,
Не пожаліє – не мине…
А я залишу тільки вірші,
Що не замінять вже мене.

Поет щиро радіє, коли нація не плаче, коли старенькі бабусі не шукають щось їстивне у смітті, а з ними собаки з малими цуценятами із заплющеними очима неуривно дивляться в душу, в серце. Шалений час..., час безбожників..., час зубоскалів..., менторів..., пройд..., шакалів..., їх мета – урвати ласий шмат.

Задушевність, щирість, незламність...

Поезія Ніни Виноградської – традиційна і стихійна, її не можна не почути, не читати, вона наче молитва земна і небесна. Небесна і земна... Вдумаймось у ці рядки:

Журавлино, тихо, лебедино,
Вже у вирій стомлені ключі
Відлітають з дому, з України,
До тепла щоденно і вночі.

Від зими, безхліб’я і від снігу,
Небо розгортаючи крильми.
Ностальгії гарячущу кригу
Щовесни розтоплять, як і ми.

Інколи хочеться аби поети самі читали свої поезії дітям(у них надто чутливе, не скалічене світовідчуття).

Дай Боже, дай нам духу і сили, і незламності, непокори, дійти до суті, (не забуваймо, що господь Бог усе чує, усе бачить) головне не збочить, коли ж надто тужно і зимно... Голод і холод – найстрашніші кати.

Калейдоскоп подій, явищ, гарпунить чулу душу поета... Ось ці печальні рядочки:

Неначе шкіра у змії,
Сповзла з очей моїх полуда.
І в тебе очі – не твої,
Ляка байдужість і облуда.

Твоїх очей незрячих сніг
Мене колов і заморозив.
Завмерли у мені пісні
Неначе в лютому рогози.

Неначе шкіра у змії
Сповзла з очей моїх полуда.
Вдивляюсь в очі… Не твої…
Без тебе? Але як я буду?

Поет вирізьблює свою думку, шаленство світу і доби уярмлюють, знищують безхребетних, слабодухих, розгублених...ницих...

... Ніна Іванівна іде супроти вітру, все під гору, під гору...

...Після буйного літа, ледь чутно, безтілесо розплітає свою золоту косу осінь...

У цьому шаленому світі живуть, люблять, творять. Стояти на своєму, заради життя, насмерть.

Вірю, що козацька колиска ніколи не стане труною... Ходімо до зірок, запригощаймося невмирущим духом кобзаря й каменяра ...

Леся і Ліна біля Софії... Над урвищами наших мук. Чую невмируще, пророче слово Ніни:

Я лиш думками доторкнусь до тебе,
Тобі від цього – не носить оков.
В моїх очах, що мов осіннє небо,
Застигли сльози, болю перехов.

І журавлино відліта кохання.
Та де той вирій, щоб вернулось знов?
Уже на сході гасне зірка рання...
Холодна кава... Й світ як захолов...

Нині заплакало небо... Хтось стукав у вікно. Як добре, що це була брунатна вишнева гілка...

Дорослі плачуть, як діти, коли себе ніде діти. Вишнева гілка... І синя скрипка од жалю ніжно скрикне.

Не зашивайте вуста пророкам... Кожна клітина, кожен нерв оголений, кожен мускул судомиться од болю, од неправд, а скільки цих правд розвелось у світі, а скільки ще напівправд, а скільки жорстокості все знести і залишитися людиною і поетом. Ось ця мініатюра:

Замість кохання – холоду Едем,
Де крижані слова і , навіть, подих.
Холоне ніч і не зігріє день,
В який ми поступово з ранку входим.

Замість спокою – на воді брижі,
Що розхитали наш сімейний човен,
Де ми з тобою наче й не чужі,
Та холоду й морозу дім наш повен.

Третя книга Ніни Виноградської свідчить, що зріст, змужнілість автора відчутна.

Хочеться побажати широких і глибоких звершень, серед поетів слобожанщини її поезія займає окреме, осібне місце.

Жаль, що копито щоденщини затопчує, знищує таку чулу душу поета.

Байдужість суспільства приспана і то надовго можновладцями... Тож гострімо шаблю, із шаблею сідаймо на блакитного коня. Звісно, не всі повернуться живими із походу, але ж пісня прилетить до отчого порогу...

Гострімо ж шаблю...

Благословіть нас, мамо! Калина на обрії. Лебеді стискують крила, вишневий дощ упав...

Микола Козак

27.03.2006

Цього разу поміркуємо з вами про те, що криється за метафоричними образами й іншими літературними тропами, на що спирається у своїх віршованих одкровеннях до читача, які стилістичні прийоми та сюжети найчастіше використовує – тобто, як пише вірші одна з найцікавіших поетес Слобожанщини Ніна Виноградська, Почну вже з назви книги «Я додому іду» (м. Харків, «Федорко», 2013 р.). Іду – себто була десь недалечко, поруч дім, де зійшлися в одній системі координат, як у серці твоєму сходяться радощі і жалі, кохання і тривоги, сумніви і впевненість, надія, а часом і безпорадність… Розуміння дому у поетки є нероздільним із селом Піски, у якому народилася і яке «було …ковчегом». Воно нероздільне і з рідною землею, «де пахнуть чисті роси» і «був світ безмежний…»: {«Рідна земле, …я до тебе іду, пережите несу, мов до мами»; «На тій землі, де «тепер його (життя) листаю, мов альбом» (На Спасівці)}. Спробуйте знайти отакі унікальні образи:

А ранок вже залебедів/ І небосвіт розкинув сонцем./
Стара земля моїх дідів/ Горіхом стука у віконце./
У мальви вбралися тини/ І вишні горнуться до хати//.

Це розуміння дому невід’ємне від головної артерії України – Дніпра-Славутича, який «Оранту древню народив». «Про це ніхто у світі не забуде» – впевнено, на високій емоційній ноті стверджує Н. Виноградська у вірші «Не вірте», ніби дає «одкоша» не тільки недоброзичливцям, а й обдуреним, зневіреним!
Про що б не говорилося нею, як, скажімо, ось тут, у «Розмові з дідом», де звучить драматична констатація-запитання «безвихідь у всьому, зарадити як тут мені?» чи у філософському роздумі «Рід гончарів» – скрізь розмова йде про Україну та її талановитих, натхненних українців:

На горщиках і глечиках тих днів
Залишилась мелодія нехитра.
Я бачила – в музеї! Горщик цвів,
Який прогодував усю країну...
То, може, батько мій його зліпив,
Щоб душу залишити солов’їну.

Відчуваю, що й інші читачі поглинають красу поетичного слова Н. Виноградської, пускають до себе в душу, наближають її до серця, заряджають ним кровоток… Чи можна інакше там, де глечики й горщики, «прогодувавши всю країну», мають свої вирази, свої кольори, свій цвіт, нарешті, який виник після великої справи спасіння людей? Чи можна інакше відноситись до виробів людських рук, людського духу після всього пережитого, після благородної справи свого батька (брата, дядька, сусіда…), який вклав у неї не тільки нехитру мелодію, а й душу солов’їну?!
Нерозривність… Єднання… Різними пензлями малюють їх письменники й поети. У когось вони трагедійні, хтось виводить ліричні картини періоду життя, змальованого
Ніною Іванівною. У когось пишеться про них у філософічних роздумах.
Поступово закохуюсь у зображення перипетій глибин життя Н. Виноградської:

Я босоніж іду, там, де тихо виблискує річка,
Де рибина на мить розіб’є мовчазну гущину,
Де намистом з весла розсипаються краплі-порічки:
Лиш в єднанні із цим відчуваю життя глибину.

Чи не в них підгледіла, відчула, захопилася пані Ніна «життя глибиною», чи не в рідних людей і оточуючої природної краси навчилася фіксувати і створювати закарбовані в слово метафори? Переповнена цим мелодійним малюнком, я зупиняюся, вражена, зачудована метафорою, як любила говорити моя небіжчиця матуся… Іноді людина не здатна розірвати, роздробити виниклу ніби нізвідки мовчазну гущину. І слово ж яке – гущина, та не звична, а мовчазна, що само по собі часом загрозливе. А тут рибина хоч на мить її розбиває, цю незбагненну незрозумілість! А чарівність наступного рядка хіба ж не захоплює?! «Намистом з весла розсипаються краплі-порічки» – цілий фільм перед очима:
стривожена, засмучена неуважним ставленням коханого, жінка йде до краси, де є й відрада, й захист (рибина розбиває мовчазну гущину), де сонце сяє так яскраво, що дивовижні іскристі краплі Сейму крізь мовчазні сльози розсипаються з весла, червоно відсвічуючи крізь напружені очі краплями-порічками! Неперевершені мовні засоби включають не тільки порівняння та епітети (мовчазні сльози, річка тихо виблискує)… А речення строфи теж ніби нанизуються, створюючи єдиний разочок поетичного намиста. Стиль цей не рідкий у творах Н.І. Виноградської. Тут справжнє панування Поезії!
Помічено, що стримана емоційність кожного речення у самого оповідача подвоює її у читача чи слухача, додає йому бажання заглянути у витвір мистецтва природи, яку так влучно й …задушевно передає поет. Майстерність зображення Божого світу – в силі поетичного Слова. Займенник Я господарює майже в кожному вірші Ніни Виноградської. Але чи програв від цього …Байрон? Ним підсилено ефект довіри, ефект твоєї причетності: і я, читач, теж там, з нею була. І я так відчувала, але пропустила, не зафіксувала їх в уяві співбесідника, не знайшла того звороту речі, тої зачудованої міміки самої баченої миттєвості! Неординарний талант може вплинути на твої почуття, викликати таку емоційну силу, яка здібна розчинити тебе в собі, розбудити твої поснулі відчуття незбагненого в житті. В житті, де є місце експресивним сплескам. Тезаурус Н. Виноград ської виграє …багатою простотою. Стилістичне забарвлення придають усі тропи, застосовані поетесою. Найчастіше автор використовує порівняння, епітети, уособлення, метафору… Серед стилістичних фігур виразний відтінок фрази інколи досягається Ніною Іванівною і завдяки інверсійному порядку слів у реченні. Всі засоби підкреслюють емоційність її віршів.
Книзі «Я додому іду» не заважає відсутність розділення на підзаголовки, ідейно-тематичний напрямок віршів відповідає її назві. Особливості часу та образи зображуються в спогадах і нинішніх реаліях. Звідси й суспільне значення твору.
Мені можуть заперечувати, що оцінювання поетичних надбань залежить від особистих моїх симпатій та настрою, тобто є суб’єктивним. Погоджусь у тому сенсі, що такими ж є погляди та оцінювання й інших читачів та критиків-літературознавців.
Тематика й ідейні трактовки у книзі «Я додому іду» поетеси Н. Виноградської стосуються різних явищ людського життя і виражених в текстах її думок, ставлення до цих явищ і людини саме відносно слова «додому». Додому, де є старші й молодші покоління, де кожен має свою справу, відповідальність одне за одного… Вдома від рідних можна отримати якусь пораду та підтримку у важкий час, разом з ними порадіти, адже «щасливішої, мабуть, нема,/Після справ повертатись додому». А як приємно самій надати допомогу чи підтримку тому, хто її потребує. І лунає наказово-прохальне: «Поспішайте скоріш, поїзди». Як не хвилюватися душі, коли «мерзне мама моя за порогом,/ І чекає мене, як завжди,/ Ніби охороняє дорогу».
Привертаю вашу увагу до парадигми займенників першої особи: вони не сприймаються мною, читачем, як суто авторські, а не мої, не ваші. Наче який код встановлено, що автор – це ви, я… Ось написала Ніна Іванівна «Молитву для доні» з сердечним трепетом, а я, вже дуже «зимня» жінка, плакала, читаючи цей твір, приміряла молитву до своїх потреб, адже теж маю чудову доню. І ми молилися разом цими словами: «Хай тебе боронять від біди Щире серце і моя молитва!». В «Амалії» поетеса радіє продовженню роду, своїй онучці, свого народу «невпинному джерелу». Вона з ніжністю згадує дитячі літа і вже з висоти пройдених років відзначає, що «в серці стежку тата й мами не минув іще ніхто» і вдячні діти «до отчого порогу кожен свій приносять плід».

Старезна груша гойдалку хита…
Де мамин погляд світиться завжди,
А скрізь любові й радості сліди.

Звичайно, не обходить поетеса увагою і теплом свої спостереження про сільське життя, в якому пройшла її юність: «У бабуні Воді чисто на городі. Зацвіла картопля, а за нею – мак. І виводить соло на стеблі квасоля, огірки сміються і росте буряк!». Душа її підмічає приємні деталі сільського життя: («лелечата – радість дітворі»). А як не помітити, що «у конотопськім сонячнім роздоллі/ Господарює перша сіножать», як не сказати добре слово козацькому роду? Не може перо Н. Виноградської пройти мимо доль і переживань когось із родини, головними серед якої є …безногий після війни батько поетеси та її вічно заклопотана мати. Не може воно пройти мимо дідуся у метро, у якого

… на обличчі, наче на землі, прооране роками не заснуло.
У посмішці відбилася душа – Води краплина, наче із джерельця.
І так привітно пити із ковша Душі святої, золотого серця.

Воно відгукується і на бажання перевезеної в місто, до дітей, похилої сільської жіночки повернутися в рідне, незабутнє:

І тепер старенька теща доживає у теплі.
У пошані, їсти є що… А душа її в селі.

Бо хіба ж забудуться «сільські дівчата, купані в любистку», – «відірваних від батьківської хати, хто їх зігріє, кинутих в світи»? Чи забудеться, що «чекали долі, як дощу у спеку – такою доля є у всіх батьків». Невже можна загрубіти так, що забудеш, «як раділи потім …мами тим колоскам, що зібрані в фартух» чи забути «дідівський розум, свіжий хліб із печі. Де віра у щасливе майбуття І повен двір здорової малечі»? «Батьківська хата щулиться в чеканні. Гостинні люди, в споришах двори. І білих вишень віхола травнева. А біля річки зграйки дітвори І райдуга в півнеба полуднева…» – цей мотив стверджується впродовж всієї книги, мотив коду української душі, стрімкої до добра, миру і злагоди.

Тому й летять на батьківський поріг
Сини і дочки із країв далеких.
Бо треба щоби хтось красу зберіг,
Посіяв жито і зібрав у спеку.
.
Оце все – пра-філософія родинного сільського українського життя. Філософія захищеного людського щастя, в якому й натяку немає про завойовництво…

Нехай же прийде доля отака
В усі родини – радість, щастя, злука…
І щоб матуся вранці молока
Внесла до хати дорогим онукам….

Звідси – найважливіший висновок Ніни Іванівни: «Лелечий краю, з тебе вироста моя родина і разочок віршів». Прості та щирі слова, як і саме українське село, закладені у код величного побажання щастя і викликають в тобі стільки сокровенного! Щоб душа «летіла пізнати непізнане і побачити світ іздаля», щоб вона «про щастя не забула – не заповнюй злістю серця кошик» (Уродить сад, с.58). Або ось: «Все віддати у вселенські руки, щоби стати грудкою землі». Ствердження ці відразу ж викликають запитання, які почула я від мого співбесідника після прочитання книги Н. Виноградської «Я додому іду». Він навіть не запитав, а висловив думку: «Виходить, і в цієї жінки щастя – це життя без злості. Хто ж заперечуватиме аксиомі? Але чому навкруги тої злості – через край у наш непростий час? Хто ж у цьому винен, як не попередні покоління, що жили в «усевселенському» раю? Адже не тільки у філософії цієї поетеси виходить так: живи у праці, в любові до ближнього, на фоні неймовірної природної краси. Радій доброму, злагодженому дню чи миті. Збагачуй себе і родину світлими думками та діями. Ні, всі ви, поети, – великі мрійники, хоча в цьому нічого поганого немає. Звідки ж тоді береться зло? Чому один ладен «все віддати у вселенські руки, щоби стати грудкою землі», а другий – все загарбати?».
Із посмішкою я заперечливо, але мовчки похитую головою. Потім гортаю книжку і прошу його прочитати вірш «07.07.07». Він тихенько, ніби ще не вийшов із своїх роздумів, читає:

/День оцей, що повториться лиш через тисячу літ,/
Буде теж дощовим, на весілля і щастя багатим./
І праправнуки наші продовжать життєвий політ,/
Принесуть всі здобутки до світлої рідної хати//.

Потім каже: «Ні такого дня, ні цієї дати вже не буде. Буде третій міленіум. Все буде інакше, та все ж так хочеться, щоб і тоді люди жили. Але краще, ніж ми! Адже ці філософські істини цілком справедливі: «В одну й ту ж воду не можна увійти двічі. Все тече і все міняється». Тільки б залишились і тоді ті теплі миті буття і спогадів, які так поетично і талановито зображені в цій книзі. До речі, в ній немало крилатих фраз». Отже і я переходжу до афоризмів Н. Виноградської, які прикрашають лексичне багатство книги:

- Бо старість не завжди і мука, як юність з розумом жила.
- Минулим жити – нерозумно так.
- Життя – то збіг усевселенських штук.
- Бува гнилою і на гілці слива.
- Йдучи на вибори по долю, онука рідного спитай!
- Тому вражий чобіт топче вам земельку, бо ніколи ворог не напхає пельку.
- І заздрять нам не тільки вороги.

Іноді в афоризмах книги «Я додому іду» спостерігається повторювання народної мудрості, як от: «Яке коріння, таке й насіння».
У ліриці Н. Виноградської всі тематичні малюнки тісно переплітаються з пейзажними
стрічками, майстерно вплетеними в поетичну косу української поезії. Естетика рядка захоплює! Ось декілька прикладів: «Затихнуть на вустах слова від погляду на перші квіти», «Впаду на землю й сонця булаву кульбабою закину у траву» (с.93). Чи не правда –
і у вас виникає збентеження від побаченої краси?!
Запрошую до літньої пори Ніни Виноградської: «Літо пахне яблуком»; «Усе навкруг в липневому бездонні», «Яка тут світла радість дітворі – купати сонце у калюжах треба», «Іде навшпиньках чорнобривий вечір», «Горобина засвітила грона», «У пізнє літо вкутана краса», «Росою опускається на трави», «Лежить вчорашній дощ в калюжах», «А понад Сеймом верболіз зайшов у воду по коліна», « Пірнає день у річку ночі», «А зорі пахнуть полинами», «Співає ліс. Мовчать слова», - яке мовне багатство дарує нам поетеса, скільки літературних тропів тут виблискує! А візьміть ось ці перли: «Ярить Ярило, дощикує дощ» (с.105). Таких неологізмів не читала в жодного поета, а вони ж не ховаються, лежать на поверхні! Погодьтеся: не до кожного природного явища можна підібрати такі вочевидь точні дієслова-уособлення. І тут в індивідуальній манері, виразно проступають стильові особливості письма.
Пора року міняється, то ж змінюється і настрій поетеси, а це означає, що й у її читача теж:
Ось і перемога листопаду у душі із сонця і тепла.
Я плоди зібрала. Йду із саду, У якому стільки літ жила.

Була «душа із сонця і тепла», то й сад був надзвичайно поетичним. Він став …скарбницею двох третин життя (тому що вже осінь), спогади про яке приємно погортати у своїй пам’яті, по якому приємно йти, спостерігаючи, як «Веде за руку осінь тепле літо, їй віддає ключі і журавлів»; «За літо відпочила в хаті піч», «І пахне гірко тиша золота» (Пізньоцвіти), «Лягає в коси золото кленове», «Дощ осінній вибігає з саду…»… Та нічого не вдієш, адже «До зими вже послано листа», «Лягає в зиму став, по вінця повен», «Замерзла хата…», «Зима не відпускає і тримає віжки»,«В сніги й дощі вбираються розлуки», «Вже день сховав за обрій булаву» (с.148) і т .і.

Але кожна книжка, якою б філософською вона не була, хоч краєчком торкається кохання щасливого, про яке у поетеси йдеться у багатьох віршах. Ось як називає вона свого чоловіка: «Мій Павлику-журавлику», «А ми з тобою запрягали вітер, На хмарі мчались, там, де небокрай». Та велике кохання буває і нещасливим, скінченним, з тяжкими втратами, як бачимо по віршах. Зверніть увагу на «Гніздо на болоті»: «Родина й доля плачуть із відчаю, щоб не догнав нас нелюбові час» із його повсякденними тривогами. А жінка майже завжди стоїть на захисті кохання, адже розуміє:

…що зросте отам, серед боліт, де не земля, а просто трясовина?
Я вбережу притулок наш від бід. Я ж берегиня, я – твоя дружина.

Ось як про це ж у вірші «Калинові жнива»:

Червоніє в саду і про тебе мовчить горобина.
Ти учора мені її грона у коси ласкаво вплітав.
А сьогодні намисто із ягід нанизую довго й невпинно,
Ніби хочу зібрати докупи хвилини і дні, і літа.

На жаль, про щастя з коханим пишеться в книзі рідше, ніж про тривогу й печаль по згаслому полум’ю. Жінка відчуває зміни в почуттях, серце її крається від болю. Її увага спрямована на об’єкт кохання, який …віддаляється. Зі смутком в одному з віршів вона констатує, здогадуючись, що у раю кохання «десь там квітне і чортополох».
Сердечне безладдя помітно у фразах: «Твій неуважний погляд десь витає», «Ти в розпачі, а розпач той без краю», «А зараз ти – неначе в липні крига, холодний і чужий…», «А я без тебе мерзну, без любові…», «Живу, неначе у незвичній ері, в якій сама – свобода і тюрма», «Яку вину ховаєш, мов дитя?», «Я обережно, тихо вийду з хати, залишу вас удвох – тебе й ману»; «…Бо вже злетів угору зради птах і почорніло з того сонце й небо. І став чужим близький і найрідніший». Що робить жінка в поезії Н. Виноградської, яка втратила найдорожче – кохання? Читайте про це у віршах: «Молилася» (с.120) та «Прання» (с.191), вгадуйте по фразах, подібних оцій: «І чорний біль, і свята хміль – моє майбутнє». А про що їй мріється у такі хвилини? А «щоб любов передалась по крові, яку взяли дві доньки, їх сини».
Ніби нічого новенького не чуємо в цих словах… Вже все звично? Гірка банальність? Мабуть, про це плачуть і дощі. Чомусь вони здебільшого схлипують у жіночих віршах. І рима застосовується відповідна: змією – моєю, бути – лютий, любий – не згуба, нитка – ворожбитка.
Говорити про вірші Ніни Виноградської в цілому хочеться як про вірші-настрій,-картинку, -філософію, - психологію… Наведу один приклад:

Хтось порвав у скрипки часу струни.
Він свою мелодію зіграв.

Давайте візьмемо тільки ці два рядочка і не будемо пов’язувати їх з назвою книги, ім’ям поетки, сюжетом вірша. Впевнена, що знайдеться чимало тлумачень саме цього уривку. Ось мої: скрипка часу… Її струни… Хтось порвав, зігравши свою мелодію… Треба ж було пройти крізь страшенний відчай, щоб отак нашкодити скрипці часу! Не залишити для користування комусь, а порвати, бо нема чого передавати пагубне у спадщину. А чому саме пагубне? Ну, зіграв свою мелодію – життя не вічне. Цілком зрозуміла ситуація. То навіщо було їх знищувати, скрипічні струни часу? Мабуть, саме той відчай був вселенським, який підлягав знищенню? Можливо, відчайдух не бажав повторень для інших? Трагедія – в двох рядках.
А тепер звернемося до характерних для Н. І. Виноградської віршів, які змальовують дуже дорогу для серця поетеси ланку життя – рідний народ. Зважте, що книга «Я додому іду» видана в 2013 році, до подій «Великого Віче» з його «Небесною сотнею» та боротьби України за справжню незалежність від сусіда-агресора в так званій АТО. Увесь її склад і рух, вся динаміка сюжетів, манери та стилістика їх відтворення відповідають основній думці авторки віршів: любові до рідного народу, до Батьківщини. «Любові без міри й кінця»: «Рідна земле моя, … я до тебе іду». Думка ця закладена і в мелодійність віршів «Урожай», «Мій родовід» із його козацьким родославом (Ми звідти всі… Ми з того родоводу, Що сім тисячоліть пережива! Нема для мене кращого народу, ніж той, про кого всі оці слова). Любов до рідного народу займає й простір віршів «Землякам», «До українців» (Ви – українці. І під цим ім’ям Ніколи вже не станете рабами! …Хіба не треба дати одкоша тому, хто зло несе у кожній фразі?», «ми чужі в своїм дворі»); вона червоною стрічкою проходить віршами: «Я не прощу!», де поетка дає своєрідну клятву: «Я не згинаюсь. Я не змовчу, коли мене образять вдома, тут, чужинці. Я не прощу»; «На цвинтарі» (Тут близько друзі й кляті вороги, Живим їм тісно на одній планеті. Спинився час і сплачено борги… Оце і все – ні золота, ні сліз, ні болів, що впивалися у серце»); «Вічний спомин» – з поеми «Голодомор» (Ми не даремно проливали кров, Житами проростали за свободу. І не дамо, щоб вороги ізнов Майбутнє відібрали у народу. …Ми в цій землі житами проросли, щоб голоду не знали люди вічно»). Як бачимо, паралель між рідними домом і землею порушується, геометричні правила не діють, або не завжди владні там, де йдеться про єдність цих близьких людині величин.
Сподівається поетка Ніна Іванівна Виноградська почути відповідь, чи просто констатує в одному з віршів, але мені хочеться в кінці есею зупинитись саме на них: «Мене частина – ці слова єдині. Так дай вам, Боже, зрозуміти їх».
19.06.2017 р.