Лицарі любові і надії
РОЗДІЛ XXXV
Гарячий джезказганський вітер уперше за довгі роки розносив не лише червоний пісок. Дух свободи, що віяв у проломи стін, дух майже забутого стану душі збурював сильних і вабив слабких. Дух свободи повнив груди, туманив голови. Дух свободи…
Чомусь нікому не спало на думку розбити зовнішні стіни і вийти на волю – у широкий степ, у вільний світ. Ніхто не зробив спроби утекти.
Архіпелаг майстерно стеріг своїх пожильців – снігами, холодом, тайгою несходимою, мерзлотою вічною, а тут – степом, пустелею, де на тисячі кілометрів ні води, ні деревця, ні затінку, ні краплі життя.
Чому не тікали? А може, світ поза дротом видавався такою ж зоною, з такими ж наглядачами? І люди поза зоною мали таку ж печать на вустах і такі ж ланцюги на ногах, але невидимі. Мали й вирок – без суду і слідства.
Тікати у світ, де вільні без волі цькуватимуть псами? Де діти в тайгових селищах і степових аулах кричатимуть: «Тату, поспішай, біжи до участкового, он премія в кущах ховається!» За кожного виловленого утікача давали премію, тому голодні вільні невільники наввипередки бігли в міліцію, аби премія не дісталася сусідові.
Куди тікати? Туди, де немає ні волі, ні долі, лиш страх нового вироку?
Зате тут, між стінами, що захищають від «вільного світу», про тебе відомо – «ворог народу». І засудити більше, як на двадцять п’ять, не можуть, закон не дозволяє. Маєш двадцять п’ять років волі від прокурора!
Вони вдихнули повітря без брязкоту ключів і залізних штаб, якими закладали на ніч двері бараків, поглянули одне на одного – і чорно-сіре, без кольору, смаку, зате із запахом неволі уразило.
- Відкривай каптьорки!
І зона розквітла вишиванками, легкими кольоровими сукенками, білими кофтинками литовок, смугастими кольоровими халатами узбеків. Свято. Великодній тиждень. Сабантуй! Бунтуй, душе, супроти чорного й сірого, бунтуй супроти зла і свавілля.
І от уже душа шукає виходу, і от уже над очманілим від хмелю здобутої кров’ю волі табором – пісня.
- Дівчата, ви наші, воркутянки, - прибіг у жіночу зону кремезний хлопець із синіми очима, що вбивали наповал. – Зберіть тих, що співають, організуємо хор.
- А хто керуватиме? – Катерина любила у всьому порядок.
- Михайло Сорока. І пісня є, яка ж пісня! Про нас.
У гарячих степах Казахстану
Сколихнулися спецлагеря…
За якусь часину співали вже усі – росіяни, естонці, євреї, казахи і німці, хто знав мову, і хто не знав, хто мав голос, і хто не мав – кожен дух шукав виходу. Сколихнулися не лише «спецлагеря», сколихнулися душі.
Високе і чисте Орисине сопрано летіло над хором, легко накриваючи хрипкі силікозні голоси.
- Орисю, повернувся! – раділа Катерина. – Він повернувся, твій голос! Чуєш, як звучить?
- Звучить, але…
Орися відчувала – так, як раніше, вона вже не співатиме – не стає дихання. Не може вести мелодію так довго і легко, як раніше – за одну фразу треба тричі вдихнути – в легенях наче поменшало місця. Кожен глибокий вдих давався із болем – гнійний плеврит залишив сліди.
- Як же ти співаєш, дівчинко! – не стримав батьківського Михайло Сорока. – Тобі б на сцену, в оперу, хай би весь світ почув!
- На сцену? – гірко посміхнулася Орися. – Побувала я вже на сцені.. От чим скінчилося! – показала на червоний степ навкруг.
- Нічого, дитино, не журися, хвороба мине. І гарячий казахстанський клімат для тебе корисний. Господь добрий, все, що робиться – на краще, видужаєш, - як умів Сорока підтримати, сказати саме те необхідне слово, від якого оживає надія і міцніє дух! – Пильнуй себе. Не так часто навіть наша щедра українська земля родить такий талант! Ти ще уславиш нашу державу!
- Державу? Та хай вона западеться, держава їхня! – втрутилася Катерина.
- Я не про їхню, - посміхнувся Михайло Сорока. – Я про нашу, українську державу. Самостійну, незалежну від Москви.
- Ой, мрійнику ви наш, - з ніжністю пригорнулася до плеча людини, яку знала всього годину, та шанувала, мов батька, усі довгі роки неволі, так само, як усі українські в’язні, Катруся. – Хіба можливо?
- А ти вір, Катрусю. Розбили один мур, розіб’ємо й інші. Буде вона, наша держава, вільною. Ти ще побачиш. Я, мабуть, не доживу, а ти ще побачиш!
- Друже Михайле, - підбіг Володимир, отой синьоокий хлопець, діяльна натура якого не давала сидіти на місці ані хвилі, - знайшли тіла двох загиблих, не всіх забрала охорона. Треба поховати…
- І не просто поховати, а поховати, нарешті, по-людськи! – стемнів чолом Сорока. – Досить уже закопувати, мов собак! Зробити труни, відслужити панахиду, як належить.
- І наших пісень заспівати, як повстанцям!
- А ми тут усі – повстанці.
- Загиблих – троє, - підійшла Лідія Супрун. – Ще один хлопчик помер від рани в лазареті.
Стихли веселощі. Троє мертвих тіл – то лиш невелика частка тих, хто насправді загинув, та нехай хоч їх спроможеться багатотисячний табір оплакати і провести, як належить людям.
- Дівчата, у мене от вишиванка… Одягніть нашого Сергія… - підійшов хтось із друзів загиблого.
Обмили, поклали у труну, що пахла свіжим деревом. Вишиванка сховала рани. Світле, чисте обличчя, заплющені навіки очі, русяве, коротко стрижене табірне волосся чешуть пальці казахстанського вітру. Священики зібралися довкола – а якої віри був Сергій? Греко-католик, православний? А що то має до річі? Християнин…
- Дівчата, негарно виходить! Погляньте!
Довкола труни хлопчика-малолітки, отого, що так недовго побув Миколонькою, згуртувалися в’язні-кримінальники. Нині цей хлопчик уособлював десятки відчайдушних «вуркаганів», що першими кинулися на мури і першими загинули. Де тіла всіх інших?
Третій загиблий – мусульманин, біля його тіла здіймав руки до неба мулла.
- Негарно, дівчата. Наш Сергій прибраний, мов на весілля, а інші? Вони – наші друзі, спільно боролися. Хлопці, шукайте вишиванки!
І от уже тіла усіх трьох – і українця Сергія, і урки-відчайдуха, і мусульманина – прибрані у святковий український стрій. Такими зустріне мучеників і Господь, і Аллах – по-різному називають, а Бог – на всіх один.
Мов три брати, пливуть тіла над натовпом у дванадцять тисяч людей. І пісня пливе над степом неукраїнським:
Спіть, хлопці, спіть,
Спіть, хлопці, спіть,
Про долі й волю тихо сніть,
Про долю й волю Вітчизни,
Чи можуть бути кращі сни?
За рідний край, за край святий
Віддали вік свій молодий,
Віддали ви юнацькі сни,
Вишневий цвіт, життя весни.
І ви пішли в далеку путь,
Пішли на те, щоб не вернуть,
Червоний штик, кривавий шлях,
Стоять могили на полях.
Пливуть на плечах побратимів свіжі труни над червоними пісками, над кривавим каменем зони. Їх добили ворожі кулі уже тут, без суду й вироку, убили в пориві до вільного вітру. Різні доля, різні шляхи, різні мови і віра – а доля одна.
Поєдналися у смерті такі різні за духом і чином. І ці три вишиванки остаточно поєдналися піснею:
Покликав вас Господній глас,
Ви йшли боротися за нас,
За чарів чар, за мрію мрій
Ви йшли на смерть, ви йшли у бій.
Та прийде день, великий день,
День радості і день пісень,
І загуде свободи дзвін,
До вас прийдемо на поклін.
І там, де ви лягли кістьми,
Приляжем вільними грудьми,
На ваших тихих могилах
Замає синьо-жовтий стяг.
Аж дивно, скільки людей знали і підтримали цю пісню – похоронний марш повстанців. Змінюючись, донесли на плечах труни до брами – віддали солдатам. І солдати шанобливо прийняли скорботний вантаж, щоб поховати за межами зони. За кожним їхнім рухом стежить багатотисячна маса – один невірний крок, одне криве слово, одна недобра мить і рознесуть на друзки останню, хай високу і міцну браму.
Знову лунає: «У гарячих степах Казахстану». І настрій прощання змінюється на спрагу діла – змін, змін нагальних і негайних!
Вирує штаб повстання. Капітон Кузнєцов, обраний головою комісії, міцною рукою бере урядування. Під його орудою з хаотично висунутих, емоційних та очевидно нездійсненних прагнень загальнодержавних змін, якими вирували українські повстанці, зникає уся «політика», залишаються суто практичні, внутрішні вимоги.
- Поймите, пока мы выступаем против лагерных безобразий, есть шансы быть услышанными. Как только замахнемся на Москву – нас тут же раздавят!
Віра у «доброго дядю», генерала з Москви, в якісь всесильні золоті погони, віра у «баріна», який «приїде і розсудить», так глибоко сиділа в серцях і головах радянських, хоч і пронумерованих, хоч і оголошених ворогами людей! От приїде хтось добрий і великий, гляне, зойкне, заллється слізьми співчуття, покарає винних, пожаліє скривджених, тупне генеральським чоботом – і розступиться земля, і поглине тварюку Бєляєва, і зодягнуть на вбивць ланцюги, і пошлють їх лупати камінь у кар’єрі, і плакатимуть вони, скуштувавши арештантського глевкого хліба, і вдарить грім справедливості, і впадуть стіни, і проллються дощі, і зазеленіє червоний Джезказганський степ, і…
І… свободи. От чого насправді прагло кожне серце. Свободи! Визволення! Тільки її – і нічого більше. Звільнення. Та саме цього їм дати не могли.
Розуміючи, що найзаповітніше – недоступне, в’язні намагалися бодай послабити свої пута, збільшити хоч на міліметр простір для дихання.
А повітря вже пахло повстанським лісом…
Світлий дух внутрішнього визнання себе вільними повнив груди. Вільний дух відкидав рабську працю. І життя у місті зупинилося. Без оцих пронумерованих робочих спин не може працювати металургійний завод. Усі його чотирнадцять нині завершених цехів потребують руди, потребують сировини, а подають її вони, пронумеровані спини. Зупинилося будівництво. Застигає бетон, лежить рівними рядами цегла – чекає пронумерованих рук.
Довго чекатиме…
Поки млин працює, мірошник спить. Тиша гримить дзвоном – зупинилося!
Здається, всього один табір, лиш крихітний гвинтик у загальнодержавній системі. А відчутно «от самих от окраїн» до самої золото погонної Москви.
Тишу почули. Прилетіли гасити пожежу, поки не перекинулася на довкіл.
- Вніманіє, вніманіє! Прєдставітєлі із Москви прібилі для пєрєговоров! В трі часа состоітся общєє собраніє!
- Хлопці, чуєте? Збори! Генерали приїхали!
- А ти бач – почули!
- То вони не постріли почули, а те, що заводи зупинилися.
- Ходімо! Нечасто нас генерали з Москви відвідують!
На подвір’я перед їдальнею другого лагпункту виносять довгі столи. Чекають…
Біля воріт – пікети. По двоє – хлопець і дівчина. Так постановили із самого початку, вже й забули, чия то була ідея. Та працювало безвідмовно – у присутності жінок чоловіки поводилися бездоганно. Мужність подвоювалася, пильність потроювалася. Та й дівчата легко згадували повстанський вишкіл – зверталися одне до одного на «ви», «друже»…
Дівчатам цього пікету випала почесна місія – обшукати генералів. Роботу виконували ретельно, їоч і з удаваною байдужістю, та із завзяттям: нехай відчують хоч раз, як ото воно – бути обмацаним чужими, огидними, грубими руками, хоч тінь, хоч краплю їхнього щоденного приниження ковтнуть!
Дива, та й годі, - золото погонне начальство дало себе обмацати дівочим рукам! Генеральські масні лиця приховали лють і обурення жартом – до чого ж приємно, мовляв. «А чого ж так мало? Коли ще пощастить, аби така гарна дівчина…»
Віджартовувалися, реготали, а зубами скрипіли і плекали помсту – ну, попадись мені у руки, чорноброва, попадись!
- Начальник Главного управления лагерей, генерал Долгих, - влаштовується за столом один.
- Начальник режима лагерей генерал Бочков, - називає свою немалу посаду другий.
- Бач, яке високе начальство! Захвилювалися… А на Воркуту сам генеральний прокурор з переляку прилетів, - буркнув хтось із вцілілих при розстрілі двадцять дев’ятої шахти хлопців.
- Отож, прилетів. А кулемети на вишках не познімали, навіть наряди подвоїли, - кинув пильним оком на вежі.
А генерал, мов спритний фокусник, діставав із широких штанин «дублікати бєсценного груза», виявлені дівочими руками під час обшуку, – яблука спокуси у вигляді урядових постанов. А генерал не лаявся, він медом мастив серце каторжанина:
- Ваши требования нам известны. Они во многом справедливы. Настолько справедливы, что наше самое демократичное в мире советское правительство уже приняло соответствующие постановления. Задолго до этого вашего… - Долгіх не міг знайти відповідного слова – не повстанням же називати цю прикру «заморочку». – Сабунтуя! – знайшов, нарешті.
- Ти бач – справедливі! – не йняли віри в'язні.
- Вы требуете наказать виновных в незаконных расстрелах. Они будут наказаны по советским законам, самым справедливым законам в мире! Вы требуете освободить осужденных малолетними! Вот постановление! Они уже освобождены! Больные и инвалиды получают амнистию! Ваши дела будут пересмотрены! Вы требуете зачетов? Такое постановление уже есть! День за три! И это значит, что многим из вас уже совсем недолго осталось отбывать своё справедливое наказание.
Ці слова золотопогонного генерала прокрадалися у душу, мов шипіння змія-спокусника, кожен подумки приміряв постанови до свого терміну.
- Орисю, - гарячково зашепотіла Катерина, - якщо це правда, то ми з тобою – вільні! Ми ж були засуджені у сімнадцять, неповнолітніми!
- І ти віриш, що нас отак собі просто відпустять? Бреши він, цей генерал! Бреше, як усі вони! А де раніше тримали ці свої постанови? Чому аж тепер про них згадали?
- А чому місцеве начальство не виконує постанови уряду? – долинув хрипкий баритон до генеральського вуха.
- Постановления вышли только в апреле, еще не успели… Но виновные будут наказаны! Вы требуете восьмичасового рабочего дня? Снять номера, не запирать на ночь бараки? Это предусмотрено! Но все постановления распространяются только на дисциплинированных заключенных, выполняющих государственный план! Вы должны немедленно приступить к работе! И прекратить безобразия в зоне!
Ох, не говорив би він цих слів, цей весь у золоті генерал, в якому звір, величезними зусиллями волі загнаний у клітку, ревів і виривався назовні! Якби зупинився на медовому – «амністія, заліки, перегляд справ, звільнення», то змій-спокусник, що легко проник у серця і засіяв там надію, прогриз би, мабуть, дірку і у плані повстання, і у стійкості пікетів, і у збуренні сердець. Та, видно, не генеральська воно справа – миритися.
- «Бєзобразія»? Які «бєзобразія»? – полинули голоси, навпіл, чоловічі й жіночі.
- Грабежи, насилие! Есть жертви! – усе ще намагався видати свою брехню за тінь правди Долгіх.
- Это жертвы произвола лагерного начальства! – подав голос Капітон Кузнєцов. – Мы требуем представителя Центрального Комитета партии! Убийцы должны быть наказаны!
- Вы требуете? Заключенные не могут требовать! Они могут только просить! – звір у генеральських грудях рвався за грати і ревів уже на повний голос. – Все вы наказаны справедливо, по советским законам! Вы – враги народа!
- А вы? А вы – не враги? – розправив на грудях свій матроський тільник Енгельс Слученков. – Да каждый из вас оказался врагом! Ягода – враг, Ежов – враг, Абакумов – враг, Берия – и тот враг! Откуда я знаю, что генерал Долгих – не враг?
Дружний регіт і вигуки схвалення заглушили кінець короткої, та убивчої репліки Гліба, вождя «блатних».
- Так разговоривать невозможно! – докладав неймовірних зусиль для того, аби проковтнути клубок люті, що клекотіла в горлі, генерал. Не звик стримуватися, тим паче перед оцим бидлом каторжанським, цими напівлюдьми. Та наказ Москви суворий – забезпечити порядок. І припинити страйк – за будь-яку ціну. Стоїть Джезказганський комбінат – зупиняються десятки підприємств, яким потрібна його продукція, зриваються плани по всій країні! Тому ковтнув і взяв себе в руки. – Мы будем продолжать переговоры с вашими представителями. А вы немедленно должны выйти на работу! Завтра же!
Генерали покрокували до воріт, а натовп, збурений і розколотий генеральськими обіцянками, шумів, кипів, розтікався струмочками, ділився на групи.
Будь-якої плітки, будь-якого натяку на якісь пільги, можливе полегшення умов чи зменшення терміну, будь-якої непевної чутки вистачало, щоб вселити у серця неспокій, надію, віру. А тут – заговорила сама Москва! Постанови – чорним по білому! Амністія! Заліки! Звільнення! Чарівні слова, за якими – свобода.
- А может і в самом дєлє вийті на работу? – вагалися ті, кому залишалися місяці до звільнення. – А то пріпаяют дєсятку по ногам, пятьорку по рогам за всю ету бузу! Бандеровцам, ім.-то што, у ніх у каждого по двадцать пять, ім тєрять нєчого. А у нас – амністія. А вдруг нє брєшут?
- Розмріявся, тудить твою!
- Так є ж постанова! Закон!
- Ха-ха три раза! Закон! У них законів – греблю гати, а хто їх дотримується!
- Вот-вот! Потому і надо ждать прєдставітєля ЦК! Оні-то в Москвє, відать, нє знают, што іхніє закони тут нє пляшут!
- Лічно я в етой бузе участія прінімать не буду!
- А на роботу?
- І на работу нє пойду! Што я, рижий?
- А я – пойду! У мєня срок вот-вот закончітся. Устроілі тут сабантуй, бунт самцов! Баб захотєлось. У ніх в штанах іграєт, а я должен отвєчать?
- Да у тєбя же у самого в женской зонє подруга єсть.
- Пісьма пісать – ето одно, а порядок нарушать – совєршенно другоє!
Орися відчувала у серці навіть не неспокій – бурю. Чи не вперше за весь час ув’язнення прокинулася надія на звільнення.
- Орисенько, невже правда? Невже нас, тих, що були засуджені неповнолітніми, можуть звільнити? Господи, та невже ми повернемося додому, побачимо наш Прикарпатськ, батьків…
- Мабуть, бреше цей генерал, обдурює, мутить воду, щоб тільки змусити нас вийти на роботу. Ти ж знаєш їхні закони – план насамперед, їх за це лупцюють не менше, ніж нас. Ото й вигадав.
- А якщо ні? Якщо справді є така постанова?
- Якщо є?
Орися й думати боялася. Уявити боялася, що зовсім скоро може зустрітися з Романом. Він теж був засуджений неповнолітнім, значить, і його звільнять! Невже воно так близько, щастя? Невже до нього можна дожити?
Озирнулася навкруги – і похлинулася чужим щастям.
Он Аллу Пресман повів за руку високий чорнявий чоловік.
Аня Людкевич, червоніючи і запинаючись, відповідає широкому в плечах козарлюзі на одвічне…
А угорський лікар, такий нерадянський, такий закордонний навіть у табірному лахмітті розшукує поглядом серед натовпу не когось іншого – Олю, їхню Олю…
- А Оля теж засуджена неповнолітньою, її теж звільнять! – швиденько зметикувала Катерина.
- І ти в це віриш, Катрусю? – сумно посміхнулась Орися. – Здається мені, муля це все, неправда.
Вони потихеньку крокували в свою зону.
- Разрєшитє проводіть, дєвушкі! – випірнули з натовпу верткі і всюдисущі «блатні». – Імєєм к вам особий інтєрєс!
- Давайте, обсудім важниє вопроси… - так зазвичай починалися натяки на спільне проведення часу, а надалі й більш активні форми співпраці, від яких двигтіли вагонки і хиталися стіни бараків.
- Ні, хлопці, вибачайте, у нас вже є з ким обговорювати «вопроси», - відкрутилася за обох Катерина. «Блатнярі» умить перемкнули увагу на інших, досі «не зайнятих» дівчат.
- Не будемо ж ми їм пояснювати, що є на світі таке – любов! – зітхнула Катерина. – Хоч твоя любов – на Колимі, а моя – на Воркуті…
Орися знову відчула себе зрадницею. Спробувала натякнути:
- А чи можемо ми бути певними, що наші хлопці – живі і чекають на нас? А раптом…
- Ніякого «раптом»! – рішуче, різко, майже грубо заперечила Катерина. – І чому ти, Орисько, намагаєшся усе зіпсувати своїми сумнівами? Отак завжди, то ти про Дозика нудила, тепер про Андрія! А «раптом» це, а раптом інше! Все буде гаразд! Зрозуміла? Все буде добре! Ми зустрінемося, одружимося, у нас народяться діти! Зрозуміла? Я в цьому впевнена!
Орися знову зітхнула. Поклала руку на серце, туди, де тримала Романового листа. Її надія… ні, навіть не надія – певність, отут, з нею, а Катерина… Ой, біда їй з отією нерішучістю, невмінням сказати вчасно правду…
Навкруги – людське море. Вирвалося з берегів, вихлюпнулося за стіни, перемішало солоні сльози дівчат із прісною водою чекання й відокремленості хлопців. Змордовані, знекровлені, похилені, вони випросталися, відчули себе людьми, жінками й чоловіками, тим, чим сотворив їх Господь. Згадали, що крім спини, рук і ніг з номерами, існує ще й не пронумерована душа…
- Дівчата, ви куди? – зупинила їх Ліда Охрімович. – Ходіть-но до нас! Чи ви зібралися наше повстання проспати? Є й такі…
Вища за інших, міцної статури, Ліда якось само собою стала одним з організаторів внутрішньотабірної самооборони. Сувора зовні, з пильним поглядом з-під широких брів, вона видавалася рішучою, навіть трохи різкою, та була на диво доброю, ніжною до подруг, ладною віддати все для слабшого за себе. Родом зі Стрия, Ліда походила зі свідомої патріотичної родини, її брат Степан був другом і наставником Степана Бандери.
- Ми повинні захистити себе від нападів та можливих провокацій! – виступав на засіданні страйкового комітету Михайло Пендрак, якого знали як Гірша Келлера – під час арешту Михайло назвався іменем загиблого друга-єврея, щоб зберегти родину від арешту.
Організувати пікети біля воріт, проломів та на дахах для стеження за діями охорони – на цьому наполягали Гліб Слученков та Анатолій Задорожний. Були й такі, що рішуче заперечували.
- Ми не должны предпринимать никаких активных действий! – застерігав Олексій Макєєв, якого попервах обрали до комісії. – Не выходить на работу – это одно, а вооружаться, выставлять какие-то заслоны, баррикады – это глупо! Зачем это все?
- Ми повинні бути готовими до провокацій з боку начальства! – заперечував Слученков. – Довкола табору скупчують війська. Ми не повинні пропустити момент їхнього нападу.
- Много же мы навоюем голыми руками против пулеметов! Поймите, всякое сопротивление только разозлит их!
Слученков голосно розсміявся.
- И еще, я считаю, что использовать в пикетах женщин… негуманно! Неужели вы хотите их телами прикрыть мужчин? Подставлять женщин под пули! Уму непостижимо!
- Глупости вы говорите, Макеев! – обурилася Люба Бершадська. – Никто не собирается прикрывать или подставлять кого-либо.
- Дурниці! Справді, дурниці! – підтримала Ліда Охрімович. – Ми служили у повстанській армії нарівні із чоловіками. Сміливості нашим дівчатам не позичати! Ми хочемо разом із нашими хлопцями відстоювати спільну справу!
- Гаразд, зрозуміло. Службу охорони нестимуть порівну дівчата і хлопці, - підтримав Задорожний. – А хто завтра поїде з генералами на огляд загиблих? Зрозуміло, Капітон Іванович очолить групу. Ще хто?
Запало напружене мовчання.
Члени комісії розуміли, наскільки нелегке саме це питання – довести московським генералам, що люди загинули не через дебоші та бійки, а стали жертвами кулеметного обстрілу. Погляди зупинилися на найстаршому з комісії – представникові Закавказзя Вагаршаку Батояну.
Член партії з 1921-го року, Вагаршак Георгійович воював іще в громадянську, по таборах поневірявся з тридцять сьомого. Інвалід, ходив, спираючись на палицю.
- Если комиссия поручает, я, конечно, поеду, - відповів, підкоряючись думці більшості, як звик за роки членства у партії.
З ним відправили ще одного кавказця, грузина Чинчиладзе, якого Батоян на правах старшого називав просто Семеном.
Їм довелося випити гірку чашу.
Десь опівдні під'їхала машина.
- Полковник Драгунський, начальник санитарной службы лагеря, - сухо відрекомендувався начальник сануправління, кленучи подумки ідіотизм ситуації – він, полковник, змушений щось показувати, щось доводити цим зекам, напівтрупам, особливо цьому сивому кульгавому вірменинові!
Машина похрипіла трохи казахстанським степом. Зупинилася біля старої вівчарні з поруйнованим дахом.
У ніс вдарив важкий запах тіл, що розкладалися. Після свіжого степового повітря, якого вдалося вхопити дорогою, особливо нестерпним був цей солодкавий, нудотний дух смерті.
Полковник лише кивнув на ворота, сам залишився зовні.
Батоян і Чинчиладзе перезирнулися – і вдихнули, наче мали пірнати на велику глибину. У вівчарні просто на землі лежали рівними рядами понівечені тіла. Сім десятків.
Пильне око спершу вирізняло знайомих – ось бригадир Михайлов, капітан Радянської Армії, мужній, вольовий чоловік. Відважно воював, та потрапив у полон. Утік. А вдома не простили – держава не визнавала своїх полонених – не загинув, значить, зрадник. І добував Михайлов ще один полон уже вдома. У грудях – три кульових отвори. Голова розбита ударом чогось важкого. На шиї – слід ще одного удару.
- Здоровенний мужик був Михайлов, одним ударом добити не вдалося, - прошепотів Батоян Семену.
Поруч – Грицько. Кульова рана в грудях, а голова розтрощена, руки, плече…
- Майже хлопчик іще… Він із Західної України, - ділився із грузином Вагаршак. – Мама посилала до лісу, носив батькові їсти. За це й узяли.
Семен не відповідав.
- А цього я знаю, та імені пригадати не можу. Він мені у карцері шматочок цукру дав. Добрячий, видно, був чоловік… Та що з тобою, Семене?
Чинчиладзе не відповідав. Його очі, широко розплющені, вбирали, немов фотоплівка, щоб запам’ятати навіки, кожну рану, кожне понівечене тіло. І текли з очей сльози. Величезні, прозорі, чисті, мов грузинські виноградини. І не соромився їх джигіт…
- Сімдесят загиблих. Скільки поранених – не знаю, не сказали. Але знаємо достеменно, що охорона увірвалася на госпдвір і по-звірячому добила поранених, - сухо доповідав Батоян.
- А может, это они сами, в пьяной драке, курья ихняя мать! – без особливого натхнення пробував відстояти версію адміністрації генерал Бочков. Настрій мав кепський – Москва вимагала негайного результату – відновлення роботи, країна чекала металу. Через це не дуже стримував звичний солдатський лексикон – сипав матюками на обидва боки, не дуже зважаючи на жінок – членів комісії.
- Вы прекрасно знаете, что эти люди убиты солдатами. Мы требуем суда над убийцами. Именно это и послужило причиной нашого невыхода на работу! – наполягав на своему Кузнєцов. – Наша забастовка направлена не против советской власти, а против произвола администрации. Они не имеют права калечить и убивать заключенных! Мы требуем приезда представителей ЦК партии! Они должны знать о том, что происходит в лагерях!
Цієї хвилини убіг солдат охорони з перекошеним обличчям:
- Товарищ генерал, они ломают забор!
Бочков не стримався:
- Прекратить бєзобразіє! Стрелять!
Заніміли навіть старші офіцери, що стояли позаду генерала, супроводжуючи його. Це «Стрелять!» вирвалося імпульсивно, за звичкою, та могло зіпсувати подальші спроби домовитися.
- Стрелять? Стрелять в безоружных людей! И такой приказ отдаете вы, генерал Бочков? Не смейте, не смейте!
Ніхто не сподівався від Люби Бершадської такої сміливості! Вони підскочила до генерала, вхопила його за рукав кітеля і кричала, кричала, кричала…
Бочков і сам розумів, що дав маху, – бракувало іще нової хвилі бунту! Та й у зону вони увійшли без зброї – такими були правила – в’язні, користуючись чисельною перевагою, могли легко обеззброїти офіцерів і заволодіти їхніми пістолетами.
- Не забывайте, тут хватает людей, которые брали Берлин! – нагадував полковник Кузнєцов.
А балерина кричала, мов несамовита:
- Вы не смеете стрелять в безоружных, не смеете!
На її крик збіглося чимало людей. Всі чекали, чим скінчиться поєдинок жінки і генерала. Нарешті Бочков отямився:
- Отставить!
Натовп зітхнув полегшено. Ще одна маленька перемога.
Генерали пішли.
- Ну, в кого тепер залишаються сумніви щодо необхідності самооборони? – кинув оком на притихлих членів комісії Слученков. – Вони здатні на будь-які провокації!
- Нам потрібно ще одне – інформувати людей про мету нашого повстання. Усі ці Бочкови подають усе як безладдя, бунт, грабунки та насильство.
- Легко сказати – інформувати! Як? Зібратися і хором гукнути?
- Навіщо гукати? Надворі середина двадцятого століття, є чимало сучасних методів. Наприклад, радіо, - втрутився Анатолій Кострицький, що досі сидів тихо і слухав.
- Легко сказати – радіо! А де його взяти?
- Не так вже й складно. Чи довго уміючи?
- А ще треба писати листівки!
- І вибігати за зону, щоб роздавати мешканцям міста?
- Навіщо вибігати? Придумаємо щось інше… - замислився Анатолій Задорожний.
Комісія розділилася на групи – кожен мав своє завдання і кожен думав, як виконати те, що в умовах табору здавалося нездійсненним.
Здавалося, мало б настати велике безладдя. У зоні, де кожна хвилина розписана, де все по команді – підйом, сніданок, робота, де кожен крок зарегламентований табірним розпорядком, відсутність команди означає зупинку всякої діяльності. Але ж ні. Так само виходили на роботу ті, хто працював у їдальні, узяли під контроль склади, самі видавали продукти. І диво дивне – їжі стало більше, бо видавали точно за нормою – припинилося розкрадання.
Кожен знайшов працю для себе: вдень і вночі працювали майстерні – з ґрат на вікнах виточували зброю, ножі і щось подібне на списи, дівчата гарним почерком писали листівки – на розрізаних газетах – великими літерами упоперек шрифту.
Листівок назбиралося чимала гора. Та як їх передати на волю?
Дивні шляхи твої, країно таборів. Сама ув’язнюєш, сама збираєш отут, на своїх просторах тих, хто спроможний боротися з тобою.
Хто б сподівався, що в таборі знайдуться люди, що володіють мистецтвом конструювання та запуску… повітряних зміїв!
- Ми робити повітряні змії. Запускати і розсипати листівки над селищем, - запропонував Ямало Чото, один з японців, яких було у таборі з десяток.
Японці спритно узялися до справи. Сконструювали кілька великих зміїв, яких запускали на нитках. Звісно, потрібна була велика майстерність, щоб утримувати зміїв на певній висоті і спрямовувати у потрібний бік. До нитки змія прикріплювали паперових «пташечок», подібних на літачки, яких полюбляють складати з паперу школярі, а до пташечок – листівки. По нитці подувом вітру «пташечка» підіймалася до змія, «дзьобиком стукалася у нього, розкривалася – і листівки розсипалися по селищу. Ото мали солдати праці – визбирувати листівки! Інколи вітер відносив листочки на пасовисько. Між коров’ячими лепехами, свіжими і пахучими, збирати контрреволюційну пропаганду видавалося особливою честю.
Анатолій Кострицький виявився українським Кулібіним – змайстрував радіопередавач практично з нічого. Деталі брав з рентгенівського апарата і кіноустановки. За кілька днів заговорили гучномовці табору:
- Солдати! Не стріляйте в нас, не слухайте наказів беріївських банд! Ми не злочинці, ми такі ж люди, як ви. Не брудніть свої руки кров’ю невинних чоловіків та жінок, яку мають на своїх руках ваші офіцери. Вимагаємо припинення насильсьва. Не віримо в обіцянки брехливих беріївських покидьків, якими є місцеві табірні начальники. Ми вимагаємо, щоб прибули представники Центрального Комітету партії! Солдати, не заходьте до нас у зону і не провокуйте інших. Ми краще умремо, ніж здамося у руки підлим виродкам Берії!»
Отаке звернення читали, змінюючись, Ганна Геник, Слава Яримовська, Марійка Перещук.
Дівчата захоплювалися винахідливістю та майстерністю Кострицького:
- Анатолію, де ти цього навчився? Мабуть, університет скінчив?
- Ага, університет! От вони, мої університети – тюрма, табір. Отут і вчився, - сміявся у відповідь талановитий хлопець.
Анатолій родом із Великого Токмака на Запоріжжі, виростав сиротою, скінчити вдалося усього сім класів. Під час війни погнали в Німеччину. Спершу працював на заводі, потім, помітивши хист хлопчини до техніки, господарі перевели у радіотехнічну майстерню, ремонтував телефонні апарати. Працював, схоплював усе на льоту.
- Скоро ми вийдемо на короткі хвилі, зможемо передавати на далекі віддалі! – ділився планами з Юрієм Кнопмусом, керівником відділу пропаганди.
Невтомними руками Кострицького створено не тільки радіовузол – мікрофони, динаміки, а й телефонну мережу, що об’єднала зони і кабінети керівників повстання.
Радіопередачі глушили, вмикали свої брехливі «говорильні». «Говорильні» не завжди брехали. Вони зачитували постанови уряду. Одна з них, мов ножем, краяла серце – звільняють засуджених малолітніми.
- Дівчата, а якщо правда? – замріяно вдивлялася у небо Катерина. – Олю, а ти чого мовчиш? Ти теж засуджена у сімнадцять, теж підлягаєш звільненню!
- І ти віриш, Катрусю, в цю їхню брехню? Виведуть нас за зону – і розпихають по різних таборах.
- А я так гадаю, дівчата, - зітхнула Орися. – Що буде всім, те буде й нам. Як ми можемо в такий час залишити своїх подруг?
Аня Людкевич глянула на Орисю добрими очима:
- Та ви ж з нами хіба якийсь місяць, дівчата. Не турбуйтеся, ми не образимося, якщо ви вийдете на волю. А раптом не брешуть чекісти?
- Брешуть чи ні – нікуди не підемо. Знову приходив отой Макєєв із комісії, мабуть, йому доручили вивести малоліток. Читав список. Довгий… сотні чотири, не менше. Завтра вранці – на вихід.
- То збирайтеся, дівчата! – підтримала Ліда Охрімович. – А раптом правда, раптом через який тиждень побачите маму з татом?
- Ні. Не вмовляйте, не спокушайте, не рвіть душу. Сама начетверо рветься… - призналася Катерина. – Як подумаю, що можна завтра опинитися на волі, серце так стукає… А як я буду жити на волі, знаючи, що покинула своїх у таку хвилину?
- І я не піду, залишуся з вами. Хай буде, що буде! – посміхнулася Ольга. Та зітхання таки не стримала – ой, і жорстока ж спокуса – волею!
Цієї ночі дівчата майже не спали – не говорили уголос, та кожна знала, про що думають інші. Вранці підхопилися ні світ, ні зоря.
- А я таки піду, гляну, чи справді випустять!
- І я гляну. Цікаво, скільки ж людей зголоситься на вихід.
Зголосилося із чотирьох сотень аж тринадцять. Олексій Пилипович Макєєв, колишній вчитель географії, як уповноважений комісією за вивід малолітніх, подався з ними на вахту.
- Ти куди? – перетнули дорогу двоє хлопців, озброєних саморобними списами.
- Я виполняю поручєніє коміссіі! – заявив Макєєв.
Малоліток пропустили. По одному вони проходили за ковані залізом двері. Десятий, одинадцятий… І за останнім у двері шмигнув Макєєв. Залізо брязнуло.
Вже за дверима полегшено зітхнув.
- А за етіх ви отвєтітє! – потрусив перед носом довжелезним списком полковник.
Повели в контору, де розмістилося правління і зараз засідали члени московської комісії.
- Ну что же вы, гражданин Макеев, не выполнили поручение? – посміхнувся хитро заступник генпрокурора Вавілов. – Мы рассчитывали, что вы выведете из зоны не только малолеток, но и всех желающих. Мы же знаем, что бандеровцы удерживают их там силой! На самом деле бандеровцы и литовцы, а не вы с Кузнецовым являются центром этой бучи! Нужно сказать людям правду. Вам придется выступить по радио. Вас насильно задержали на вахте?
- Нет, я сам решил.
- Но в лагере считают, что насильно.
- Я готов выступить по радио и сказать правду!
І скоро з репродукторів почулося схвильоване:
- «Товарищи и друзья! Я с вами прожил длинную жизнь. Многие из вас знают меня по Сиблагу. Никто не скажет, что я сделал кому-нибудь из вас плохо за 14 лет. Вы дважды избирали меня в комиссию по переговорам, и я хотел своим участием сделать только доброе дело. Но события пошли по иному пути. Кто-то решил, что свободы можно добиться с помощью сабель и пик. Слученков придумал, чтобы женщины прикрывали от автоматчиков мужчин. Это вполне эсесовская тактика. Я человек не военный, но мне кажется смешным строить расчет на достижение успеха с помощью железок против солдат, вооруженных техникой. Железки приведут к новым жертвам, новой трагедии... Я открыто высказывался против авантюр сопротивления и настаивал на освобождении всех тех, кому положена свобода... Я как ваш избранный представитель сделал все, что мог. Я добивался наказания виновных в расстреле, старался избежать новых столкновений. Сегодня, когда я выводил за зону группу заключенных, люди Слученкова преградили нам дорогу. Я отстранил их и вывел 13 человек. Но я понял, что моя миссия окончена, а в лагере хозяйничает группа самозванцев-авантюристов... Отстраните их от себя как уголовников и продолжайте переговоры, достойные политических заключенных.”*
- Що він меле! – не йняли віри дівчата.
- Зрадник! – стиснули кулаки хлопці.
- Його місія, бач, окончєна! Падлюка він кончєна, більш ніхто! Добре, що ми не пішли з ними, правда, Орисю! – і наче камінь упав з душі.
*--------------- Примітка
Текст взято зі спогадів Олексія Макєєва, поданих у матеріалі Олександра Суєтнова «Смертельное эхо ГУЛАГа». Після публікації книги А.Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ» О.П.Макєєв повісився.
- Пригадуєш, він говорив якось: «Ваши лозунги – «Свобода ілі смерть!» Свободи нє будєт, то зачєм же тогда смерть?» А я гадаю, Катре, що смерть краща за таке життя, яким нас змушують жити! – підняла на подругу світлі, голубі, аж прозорі очі Орися. – Хай ковток, хай кілька днів, хай тиждень свободи! А потім буде видно…
- А я вірю, що все буде добре! Хіба вони не бачать, що так далі не можна? Хіба вони не люди? – Катерина вірила в це сама і переконувала своєю вірою інших.
- А я думаю, що не люди, - дивилася на світ більш тверезо Аня Людкевич. – Ні, таки не люди. Людина не може вбивати іншу людину і не відчувати докорів совісті. А совісті в них немає. Значить – не люди! Значить…
І затнулася…
- Що з тобою, Аню? Ти наче за дріт перечепилася, - намагалася зазирнути їй в очі Катерина. – А, он у чому справа… Знову ці сині очі… Знову цей… Я знаю, його звати Володимир!
- Та ну тебе, Катерино! – відвернулася і побігла геть присоромлена Аня.
Володимир безпорадно озирався, згубивши щойно віднайдену у натовпі дівчину. Та що ж воно коїться! Наче навмисно ховається його доля! А інших він просто не помічає. Та й хіба час заглядати за чорними косами та бровами шнурочком? Зовсім інші клопоти у Караташа – виготовлення зброї для самооборони, виготовлення гранат. Ех, якби ж на Воркуті! Там шахти, там вибухівка, а тут навіть розумні хлопці не можуть виготовити вибухової речовини – немає потрібних компонентів. Ні, такої години ніколи думати про особисте – справа на передовсім. Тим паче, цієї ночі їхня бригада заступає на варту – пильнувати порядку в таборі, нести варту біля прохідної, на барикадах, біля проломів у стінах, стежити за можливими провокаціями охорони.
- Хлопці, шикуйсь! – українці пригадали вишкіл в УПА, росіяни – службу в Радянській армії, поляки – в армії Андерса, латиші й литовці – свою партизанку – «лісових братів». Навіть ті, кому нічого було пригадувати, рубали стройовим незгірше за інших – дівчата ж дивляться! І розгорталися плечі, підіймалися голови, світлішав погляд.
- І яка ж ото падлюка придумала – «прікривать от автоматчіков мужчін! Есесовская тактіка!» Та сам ти есесовець, зрадник чортів! – плювалися хлопці, обговорюючи «радіозвернення» Макєєва і не забуваючи додати до смаку слова, яких немає в статуті жодної з армій, та без яких не обходиться в чоловічій розмові.
З жіночої зони підійшла колона дівчат, які мали заступити на варту разом із хлопцями. Ліда Охрімович зачитувала список. І враз:
- Володимир Караташ і Анна Людкевич!
З жіночої колони ступила крок уперед дівчина… Ті самі чорні коси… Ті ж брови шнурочком… Злякалася, побачивши, з ким звів до пари наказ… Сахнулася… Зніяковіла…
- На варту кроком руш!
І впала синя казахстанська несолов’їна ніч. І рука знайшла руку, і серце знайшло серце.
РОЗДІЛ XXXVI
Життя у таборі перебігало всіляко: для кого активно – у чергуваннях на радіовузлі, виготовленні листівок, варті, для інших – спокійно, у перечікуванні цієї «авантюри», «сабантуя», «бунту», а дехто глибоко переживав, що навіть підозра в участі у діях проти беззаконного закону може стати фатально – збільшити термін ув’язнення. Ці дві категорії просто відлежувалися, відпочивали.
В кожному народі, суспільстві, колективі завжди є люди діяльні, ті, хто сміливо висловлює свою думку, виступає проти несправедливості, чинить кроки для здійснення змін, є чимало таких, що на словах підтримують, але в активних діях участі не беруть, є ті, хто намагається перележати в кущах час виборювання перемін, пасивно визнаючи їх корисність, але дозволяючи іншим пролити кров за своє щасливе майбутнє. Потім, коли все минеться і забудеться, коли кров мучеників, що полягли, аби підняти людей на щабель ближче до свободи, перестане волати до неба, ті, хто тихцем-бігцем перележав, пересидів, перечекав почнуть переписувати минуле і виявиться, що саме вони й волали найгучніше, саме вони й потрясали основи, саме вони й перебували у центрі. І ніхто їм не заперечить. Мертві мовчатимуть. Історію пишуть живі.
Є й такі, кому будь-яка сваволя влади, будь-яке очевидне беззаконня, якщо воно випродукуване персоною певних повноважень, святе й беззаперечне. Ходити в ярмі і цілувати руку погоничу – не просто обов’язок, а й певна мазохістична насолода. Не люди – знахідка для кожної влади, керівника чи навіть найменшого прища на голому місці із зовсім крихітним портфельчиком. Насолода підкоренням, уміння її прийняти і відчути – доля певної частки щасливців. Їм добре усюди. «Нехай, нехай, кажуть, може, так і треба…» - це про них Тарасове. Це супроти них і найвища нота поетового обурення, що здійнялася аж до неба.
Є дві безцінні речі у того, хто ризикує назватися «homo sapiens», - життя і свобода. Життя безцінне для усіх без винятку. Ціна свободи – різна. Від найвищої – до повного нуля. Тим паче, що не завжди йдеться про свободу тіла. Неволя духу – найстрашніша із несвобод, проте не кожен її відчуває.
Мабуть, відчуття свободи передається певним геном. Є люди, є цілі сім’ї, позбавлені потреби дихати вільно. Щасливі люди. Їм невідомі муки заклеєного законом рота, їм легко дотримуватися вимог мовчати і «благоденствувати». А ці вимоги завжди ходять разом і друге є наслідком першого. Відсутність гена – благодатний дарунок долі. Такі сім’ї легко виживають, легко уживаються на тлі будь-якого невігластва, здирства, беззаконня, аби лиш воно ішло згори. Ні мама, ні тато, ні дитина з такої родини не ризикує потрапити під лезо караючого меча, захлинутися кривавою повінню придушення невдоволених. Бо вдоволені усім. Бо хвалитимуть і диявола, аби лиш не лютував, годитимуть кожній болячці його запаленого мозку, цілуватимуть червоні від потоптаних тіл ратиці й замашний убивчий хвіст, аби задобрити, боятимуться, тремтітимуть нощно, задля втамування свого нічного трему й страху творитимуть найчорнішому пекельному поріддю денну хвалу, осанну й поземні уклони. В уклонах отих потроху атрофується до решти сам зародок вільного вдиху й видиху. Кланятися вчитиме уклінна змалку мама ще до того, як дитя зіпнеться на ніжки. Плазувати, колінкувати, рачкувати – удосконалюватиме уміння виживати батько. Хвалити і піддакувати ще до першого «мама» укладуть у душу сестри. Тягнути руки по швах і їсти поглядом начальство – шліфуватимуть, повернувшись із війська, майстерність «маленького українця» пхатися догори, старші брати. Так формуватиметься нове суспільство всім удоволених.
«Маленький українець»… Чули б вони, повстанці, що колись, через півсотні років, у начебто вільній Україні, начебто свій, волею народу здобутий і поставлений над головами очільник вимовить оте ганебне і принизливе – «маленький українець»! Наче він – тато, месія, Божий обранець, покликаний захистити і нагодувати п’ятьма хлібами сих «сірих та убогих», що повірили. І стоятимуть вони, довірливі, мужні, сильні і зовсім не «маленькі» українці на майдані, зовсім такому ж, як тут, у Кенгірі, дивитимуться такими ж ясними та добрими очима і… віритимуть… А всім удоволені сидітимуть удома, кожен у своєму бараку, на своїй вагонці, жуватимуть свою пайку і… боятимуться… чи ненавидітимуть… А потім судитимуть те, про що судити не мають права, бо не були там, бо не відчули.
Але тут, у казахському червоному степу, зібралися ті, у кого отриманий від прадідів ген непідкорення плекала Українська Повстанська Армія чи литовське лісове братство. Ті, для кого слово «свобода» стало символом життя. Навіть у національному знаку – тризубі, вони читали заповітне – ВОЛЯ.
Даремно, ой, даремно зібрало перемудрене керівництво ГУЛАГу їх докупи отут, під палючим сонцем Кенгіру. Даремно сподівалося, що роки рабства по Сибірах зламали, похитнули, знищили прагнення свободи, упокорили вільних духом назавжди.
Вивозячи найактивніших з уражених повстанням Воркути та Норильська, досі безпомильне у своїх прогнозах начальство цього разу дало маху. Схибило! Опростоволосилося! Змішало у Кенгірі гримучу суміш із бандерівців та лісових братів, та ще й додало детонатор у вигляді «кримінального елементу», який досі завжди чемно виконував свою «високу місію» - тероризувати політичних. Змішали необачно. І воно гримнуло! Вибухнуло, аж у кабінетах шибки задзвеніли!
Виявляється, ген свободи не вимерзає, не нищиться голодом, його не притлумиш рабською працею. Живучий! У тих, у кого він є.
Гени свободи з усього світу змішалися тут, у цих бараках. І кожен диктував свій шлях до волі.
- Добре їм, цим бандерівцям, страйкувати, їм стільки сидіти, що роком більше, роком менше без різниці. А нам? Вже по десять відмотали і що, знову на десятку нариватися? Чи на весь їхній четвертак? Ні, ви там як знаєте, а я посиджу тихо!
- А до дівчат не хочеться? – підколювали інші.
- Хочеться. Та не дуже можеться. От якби сметанки, м’ясця…
- А ікорки паюсної? Може вам, ваше благородіє, кулеб’яку? Чи гур’євської кашки забажаєте? Так я мигцем!
Одних ген свободи гнав на барикади – краще жахливий кінець, ніж жах без кінця. Інших, навпаки, тримав на «робочих місцях», бо зовсім скоро звільнення, зовсім близько офіційний кінець жаху. Таким було найважче втриматися, бо душа криком кричала – весни, любові, волі!
- Юро, а ти чому не йдеш до своєї Ганни?
- Відчепись! – обернувся на інший бік Юрій.
У цих грудях боролися пристрасті, рівні шекспірівським. «Бути чи не бути? Іти чи залишитися?» Кохання, бурхлива пристрасть, що роздирала груди, жага поцілунку і доторку – і свідомість неоплатної ціни однієї хвилини такого побачення… А ціна – свобода.
Всього рік, всього рік залишився їм з Ганною за дротом. Потім – поселення. Але вони можуть перебувати на поселенні разом, можуть одружитися, можуть удвох долати труднощі, які, власне, ніщо, порівняно з тим, що вже пережито. Про ці труднощі, про це тихе, мирне життя удвох, хай би навіть у наметі, у землянці, у найкрихітнішому із закапелків мріяв самотніми ночами Юрій. Чи ж не ліпить своєї оселі ластівка на кручі? Чи не звиває орел гніздо на неприступній скелі? Він подолає усе для коханої, він спорудить палац на піску чи на вічній мерзлоті, і там, у чистоті душі та шаленстві тіла житиме їхнє кохання.
Все вже омріяне. Все продумане, кожен крок, кожне слово. І тут – діра у мурі, і тут ця неочікувана свобода посеред неволі, яка може потім обернутися роками каторги… І перекреслить усі плани. А йому вже тридцять чотири.
Історія кохання через мури, кохання у листах ще чекає на свого Шекспіра. І не дочекається, мабуть. Бо надто сокровенне, надто потаємне і внутрішнє воно, це почуття, щоб хтось зміг зрозуміти. Неможливо. Можна тільки пережити.
Пережити знову ревіння танків, кров на криці, вогонь і дим довкола, і темряву, і забуття… І чоботи біля обличчя. Міцні. Нові. Не наші. «Я очнулся невольником в стане немецком, и на уровне глаз моих — их сапоги»… І табір для військовополонених. Три довгих роки голоду і рабської праці. Обстріли табору з радянських літаків, бомбардування – засівали бомбами, хоч знали, що тут – свої. Свої? Ні, тут – вороги радянської влади, свої, радянські люди, в полон не здаються!
«Об этом не хочется мне вспоминать,
а вспомнишь — и сердце застынет.
Родимая родина-мать-перемать
прислала свинцовый гостинец».
Німці насміхалися: «А що ж це ваш Сталін так вас не любить?» Боліло…
Потім звільнення з німецького концтабору. Нарешті! Можна написати батькам, можна передати найдорожче – вірші. Щоб зберегли, щоб прочитали, щоб… ой, мрії-мрії! Чи можна таке надрукувати в сталінському радянському раю?
Оманливий подих свободи від гітлерівського концтабору сп’янив і зрадив… Забув, не подумав, не міг собі уявити, що на волі теж існує цензура, що кожен вірш перед тим, як він потрапить до рук матері, читають інші, не материнські, очі.
Поет! Справжній! Саме такий потрібен, щоб виконати установку партії – знайти і посадити… автора гімну РОА – армії Власова! Отак уже після війни наздогнало його власівське військо. Три роки в таборах відмовлявся надягти шинелю російського «визволителя». І вже тут, на волі…
Місяць нічних допитів. Удень: «Нє спать!» У тумані, в пекельному мороці – очі слідчих. Уже не розрізняв хто і про що запитує. Не відповідав. Раптом просте запитання: «Знаєтє слова власовского гімна?» «Слишал…» «Напішитє!» Рука вивела так-сяк слова першого куплету – до ладу чи ні… «Дальше нє помню…» «Хватіт і єтого. Подпішитєсь» Так у гімну з’явився автор – із власноручним підписом. Російський поет Юрій Грунін.
Суд. Табір і знову роки голоду і рабської праці. Де було гірше? Тут. Бо там – фашисти. Вороги. А тут – свої. І без вини, без просвітку, без надії.
Людина пристосовується до всього, всюди виживає. Навіть тут, на розжареному піску пустелі, ростуть якісь колючки. Щоб вижити, станеш колючим. Юрій став. Наїжачився до аморальності, жорстокості світу, до буднів тюрми і табору сухими, гострими голками, не пускав нікого в душу, не грів у ній зайвих надій, жив просто і суворо, не розкисав. Сухе дерево не гниє. А кому що до того, що в глибині цієї суворої душі буяли, квітли, наливалися усіма барвами і соком почуттів справжні, виболені долею вірші. Втім, навіть у німецькому полоні вірші жили. Була надія на повернення, віра в рідний, дорогий серцю край, що зустріне сина, обігріє, простелить широкий шлях у майбутнє. Що колись його вірші прочитають справжні поети, оцінять. Тут, під палючим сонцем пустелі, висохло усе. Слова падали, мов камені, такі ж важкі й такі ж гарячі. Та хай кине у мене каменем той, хто не зневірився б і не висох у цім нелюдськім краю. Пекельним, вогненним камінням летіли слова у таборові мури.
Бесцельным, в пути своем узеньком,
в грядущем каком-то году
смертельно измученным узником
во тьму катакомбы уйду
Поетові дається сила описати пережите словом. Пережите знаходилося поза межами дозволеного у радянській країні. Весь його досвід пролягав за межею оптимістичного соціалістичного, на боці сюрреалістичного, фантастичного, в нелюдський спосіб збоченого існування, якого не було, бо й бути не могло у найдемократичнішому краї світу. На карті краю позначалися лише будови століття, будови, звісно, комсомольські. «В буднях вєлікіх строєк» - лунало життєрадісне. Смертельно змучені в’язні – це не з нашої радянської дійсності. Це з картини Босха.
Пережити. Вижити. І зараз, на межі, за крок до волі – опинитися серед оцих «блатних», що лізуть, немов таргани, до жіночої зони? Піти? І опинитися під прицілом кулемета з вишки – поки що не стріляли, та палець на спусковому гачку може затремтіти будь-якої миті. А у поета окрім бажання жити є ще й відповідальність за слово, продиктоване Господом і записане на єдино дозволеному у таборі матеріалі – у власній пам’яті. Його неможливо відібрати під час обшуку, неможливо спалити, неможливо порвати на клапті, та легко знищити одним спазматичним рухом пальця на кулеметному гачку. І світ поета Юрія Груніна зникне.
Піти? Відчути, врешті, себе людиною – бо лише у парі, поруч із коханою жінкою чоловік відчуває увесь огром буття…
Піти?
Піти! І хай буде те, що буде!
Пролом у стіні – вже не діра, а пролом, щоб іти назустріч долі з не похиленою головою, не рачки. Нарачкувалися, годі!
Ішов – і згадував історію справді шекспірівського почуття. Ні, скоріш ростанівського… Саме Едмон Ростан оживив у своїй п’єсі невгамовного забіяку та дуелянта, гострослова і поета Сірано де Бержерака, майже ровесника легендарного д’Артаньяна. Власне, Сірано – прізвище. Савіньон Сірано. А дворянське «де» приліпилося до батьківського Бержерак якось само собою. Дворянське «де» висіло на кінчику гострої, мов половинка ножиць богинь долі Мойр, і готової втинати нитку долі кожного, кому не до вподоби довжина знаменитого бержераківського носа, шпаги. Історія двох закоханих у прекрасну Роксану чоловіків знана у світі. Красень Крістіан де Невілетт, що не міг скласти докупи двох слів, і Сірано, чий ніс приходив на побачення за півгодини до нього самого, та голос і слово могли зачарувати саму Гомерову сирену. У Ростана чоловіки домовилися: «Твоїм умом я буду, а ты – моею красотой!»
Юрій Грунін не потребував чийогось обличчя замість власного. Тонкі риси, вишуканий профіль, акуратні вуса – жіноча спокуса, цілком класичних пропорцій ніс – мрія Бержерака! Уміння зачарувати, отой чоловічий шарм справжнього російського інтелігента, що передається генетично і відточується вихованням – мрія де Невілетта.
Та де Невілетт на ймення Льова все-таки стояв поміж Сірано та Роксаною. Льова, добрий друг і майже брат, легко знайомився із жінками. Саме він попросив Юрія написати листа отакій собі українці Ганні – «штоб красіво!» Юрій, поет і художник, був неперевершеним майстром у таких справах – прихилити серце жінки, зачарувати словом, а далі, чоловіче, крутись уже сам, як зможеш. Та сталося так, що відповідь потрапил до рук Юрія. І зачарувала щирістю. Розморозила кригу серця. Впала росою на колючки саксаула, якими стирчала у світ душа. І полилося…
Я измучен любовной жаждой.
Путь мой терниями увит.
Я устал признаваться каждой
в этой выдуманной любви –
и менять её, как перчатки,
нервно пальцы свои теребя.
Видишь губ на мне отпечатки
целовавших меня до тебя?
Я брожу, будто бык, по кругу,
в бесконечной ночи продрог,
не найдя за всю жизнь подругу
в этом вечном кольце дорог.
Я тебе не солгу, как многим
лгут, в себе затаив самца, -
те которым живот, да ноги
заслоняют овал лица.
Согласись, коль того хотела, -
я с собою тебя совью!
Только нужно ль, лаская тело,
говорить про любовь свою?
Я устал от любовной жажды.
Ах, как этот порыв знаком:
мне бы руки свои однажды
за спиной твоей сжать замком!
Вот, услышав тебя, не смею
нежность слов твоих перебить.
Я, наверное, не сумею
так же нежно тебя любить.
Скільки пристрасті, скільки ласки! Чи витримає жіноча, висохла, мов степовий ковил, душа, такий вогонь, чи не займеться полум’ям непогасним?
Душа поета писала, непогамовно, відчайдушно. Душа художника просила – побачити! На хвилю, одним очком! І вистачить на довгі роки…
Вдалося. Навіть суворі душі наглядачів іноді плавило насправді сильне почуття. А ще – вдало зроблений портрет чи інша картинка, до яких небайдужі хтиві масляні оченята. Їм влаштували побачення.
- Ровно двадцять минут! Успєєтє? – масляно посміхнувся наглядач.
Вони все встигли. Дивилися, дивилися одне одному в очі. Встигли надивитися на довгі роки. І руки переплести встигли. Не встигли поцілуватися – відклали до наступного разу. А ще пильне око художника встигло намилуватися вродою – справді рідкісною, мало реальною у живої жінки. Він усе встиг, усе побачив, а решту – домислив, уявив і… потекли, полилися річкою поетичні рядки, рука сама виводила незліченні портрети.
Один з таких портретів ніс зараз із собою Юрій. Як інакше віднайти свою Ганну серед тисяч жінок?
Знайшов.
Коментарі (3)
Народний рейтинг
6.5 | Рейтинг "Майстерень"
6.5 | Самооцінка
-
Executed in 0.2819 seconds