світ повний - світ пустий
пустий - повний
пустий - повний
...
назбираю пригорщу ялинкових голок
висипати
на стежку
трубчастого голосу
сліди верзуться
я не ховаюсь
відкрито
дивлюсь на пригорщу голок
трубчасто мовиш
долоні твої і світ
із чорного золота
білого
жовтого
вгорі і внизу
дзенькне монета луною
я тут
плаваю

моїм шкрябочкам цілком байдуже
хто тут зайвий
вухатим-вусатим шкрябочкам
байдуже
возять пусті автобуси
завжди такі невчасні
і примовляють
"не йди, зачекай,
тут же пустка повисне"
далі вигадуть забавки
щораз, як фольга, цікавіші
а я пересипаюсь піском в часомірі
з себе у себе
з себе у себе:
на колбі відбиток пальця
і попал сонця
та більшого і не треба

вітер човгає.
я - засинаю.
вітер на кухні
в халаті і капцях заварює чай.
старий Ханасака їде самотній
верхи на віслючку.
Ханасака всміхнеться - і вишня заквітне
в зимовім саду.
у Ханасаки на вусах крижинки
і рисовий коржик в торбині.
вітер тихенько двері причинить.
я сплю.

Кораблі,
міцне море,
небо чавить думки.
«Віра!» - кричить, в нього спина, як у слона.
Інший спльовує, розтирає пальцем мозоль.
У них рибою пахнуть мізки
І медузяні їхні очі
І тютюн нітрохи не робить
Їхні запахи більш земними.
Небо різко вдихає повітря
закричить і заюшить кров’ю -
йому пузо проткнули щогли.

Там, заховані вітром в долоні,
емалеві і квіткові
– двоє.
І між цих нетутешніх
відбувається іскра млості:
коли страх хребтом пробігає,
а у грудях свинцеве серце.
Лише кінчиком пальця торкнутись
і у цьому життя прожити
під оглушливий скрип канатів
і глухе воркотання моря.

щовечора дражнити себе словами спорожнілими
довкола світ
пружиною зажатий
сни ожиново-малинові
не відпускають, навіть коли сніг гризе обличчя
вночі пам’ятати обриси твого тіла
шукати альтернативи
у світі заваленім снігом
щоранку топитись у соку ягіднім з м’якіттю
дивитись як слякітно
облизують вулиці біле прядиво
Щодня переживати зиму

Вони лізуть на світло -
гнізда, шнури, мерехтіння stand by,
просто так - стрічка новин
має постійно прокручуватись у правій скроні,
без цього усе уповільнено на низьких тонах
фоновим шумом і чеканням
упирається в Your Inbox contains no unread mail.
Це коли нудно спати,
а ранковий ентузіазм згасає одразу тоді,
як скидаєш халат і натягаєш свіжу білизну.
Відсутність бажань і шипіння,
крізь яке уже не розчути
ні музики сфер, ні дзижчання джмеля,
ні монологів маленьких дітей,
приводять до кавового автомату.
Він навіть не побажає щасливого дня,
виплюнувши гіркий еспресо без цукру.
А натиснути було макьято -
і раптом опинитись у парку на лавці,
чи мокко - і шепнути "я люблю тебе"
у слухавку вуличного таксофона.
Та ні.
Еспресо без цукру і
Your Inbox contains no unread mail.
Фіксувати найменший порух
внутрішньої флори та фауни на поляроїд,
приклеювати цупкі знимки на стрічку скотчу
і прокручувати їх у правій скроні
швидше швидше швидше
Тоді "я хочу жити" звучить переконливіше.
Ніби трохи наближаєшся
до тієї фігури на календарику:
балерун Малахов стоїть на зимовому пляжі
у позі ластівки,
чорна пляма пальта,
і обличчя повернуте у бік моря.
Я вже кілька днів поглядаю на той календарик.
Я не приклеюю його до скотчевої стрічки.
Може, тому My Inbox contains no unread mail.

лишилася ягнятком?
чи вже та
що кинула дитину серед лісу
узимку
а коли прийшла весна
пелюшки всунула до пічки
й маковиння посіяла на грядці
склала
з каміння гірку
під старою грушею
стара
варила зілля
яблука труїла
для власної сестри
аби ягням...
та в лісі вовки виють
сніг і крига
мамо, я замерзла

сьогодні так неначе перебрали
ми лопоту весняного дощу
порозкидали по підлозі розпускали
свою нудьгу
шукали, темні, тихості у кроках
притримували коней, йшли навспак
із анаграм звільняли рухи
все буде наче молоко
лише дай знак

ти ж знав, що так не буває
що коли протікає стеля
це означає не лише дощ.
не ховай очі, грачу
ти все знав наперед
не плутав би ніж і кішку
слова і удари
сльози і вітер
ти схожий на жука на листочку

я нічого не вдію
з клубком сонця в мені

ти заведеш мене у власний листопад
поклеєний на повіках озер
залапаною кригою
ще довго
до осені
до твого листопаду,
мій яблучний королю

ДО
хтось приносить нам воду -
каже, вам треба води
бо кожисті ящери літа
зачуяли ваші сліди
в піддашші залопотіли
кігтистим пахким теплом
повипинались надії
крихти під спільним столом
воду в брудному глеку
ставте на спільний стіл
будем вітати літо
ящерів рвати з тіл
розквецювати травою
обличчя і животи
гоїти ями між ребер
туди садовити квітки
грати на власні кості
падати в ніч навзнак
спека росте крізь очі
ящери вже в горах

ЯНГОЛИ-ЯНГОЛИ
приносить мені квіти
повітряним міря кроком
вінками сплітає гілля
пахне свіжим покосом
цілує мене у шию
за руку веде по полю
дЕ за краєм волошок
веселка сплива за водою
він робить із мене груші
двох бджіл запускає в небо
я за ним у похід рушу
він знає куди нам треба
розпорошена нитка шляху
м'яко стеле під ноги босі
він мене на порозі стріне
і промінчик вплете у коси

Натовпи великих завойовників
розкололи мій череп надвоє
ментальні подоби назгулів
на чолі
кричать
До бою
рикають
гарчать
закликають до зброї

навігатор – сторонній спостерігач
розвідка і контррозвідка
Він буде вбитий за зраду
в брудному застінку моєї свідомості
його прибічники будуть розчавлені
знищені всі до одного
розстріляні на світанку.

Ми здамо Ельдорадо.

прецінь безцінь
я по вінця вітерця
вітру вітру
повну міру
слав отця
слав отця

_підкори небосхил

пришвидшення чи нерухомість – площина для душ
лиш дихання у захлин поглина хвилини

_шурхочи

ага_права_твоя_трава_пісок_земля_там_там

суцвіття міццю
витанцюю
миті віття

_лиш вологий шепіт

це день
цей день

промовлені слова несуть відбиток
жовтавих усміхів ніч-сонячного світла;
у небі (куполі із оксамиту,
що в ньому дірочки зробилися від часу)
луна і місяць
кажани і миші;
промовлені слова – валке каміння
пусті невпинні води океану
медузи мертві на піску
обмилки
проміння, полум’я
чи грані мерехтіння
дим сигарети
пахощі троянди;
я заблукала серед невд’ємних начал, початків,
значень і призначень -
одірваний шматок і липи листя -
звучання слів припорошило пилом
я чую голос крізь шипіння й крики,
твоє «бувай» під звуки «ще не вмерла»

ти і тобі
піском проїдає
- волів би сліпим -
аж, тамуючи ранку прихід,
десь у грудях
сонце затис,
розчепірив
киснем обпечені зябри,
кліпаєш в темряві пилу,
що став з-під коліс,
бо швидкі і чужі.
так нудить зуд шерсті у шлунку,
виблюй - як роблять коти.
збирається в хмари вода для коріння,
всохлого в камінь землі.

Чорними крильцями б'ють чи не лилики?
Яке там слово виводив мудрець для глини?
Ми дещо знали про смисл невпізнаваних доторків,
Про відчуття сповзання краплини меду по спині.
Коли вид з вікна нагадує ніч Ван Гога
І виникає питання "Чому люди не літають як птиці?",
Найдоречніший спосіб повернутись до розмов про погоду
Це всміхнувшись сказати "Хєр його зна ті дурниці"
Тут двома рядками, зрозумій, не відпишешся.
Головне через щиру впевненість адресата,
Що саме твої листи - пусті та заплутані,
І тому їх краще не читаючи викидати.
Тобто можна і далі собі розводитись
Про волоські горіхи, дельфінів, тріщину в глеку
Але за тих магазинних обставин, що склалися,
Це аж ніяк не наближує ані до Ван Гога, ані до меду.

П'єро повернувся. Його бачили третього дня.
З наплічником, в сірій солдатській шинелі,
казали, що сивий, без двох пальців на лівій руці,
що з ним досі пес, що обидва - крихкі і сушені.

Лавровими зморшками коло пробоїн очей
Стрічає П'єро голубів, дітлахів і трамваї.
Куди він подасться? Тих, його, вже нікого нема.
А він повернувся. Принаймні, так люди казали.

Велика мама схожа на ієрогліф
Маленька мама - на плюшеве ведмежа
Пощерблені східці, облуплена лавка
Постій ще трошки зі мною
І далі піду сама

Знаєш, я хочу навчитись
ніс облизувати язиком
Бо одне дівча розказало,
що веснянки на смак
такі самі, як чай з молоком

А ще ми могли б, послухай,
Бути схожі на олівці
Домалювали б поруччя оцим ось сходам
і по п'ятій пелюстці
усім квіточкам на бузковім кущі

Тоді б кожен міг скільки схоче
Загадувати бажань
І вони б неодмінно збувались...
Маю одне заповітне
Та бузок ще не квітне, на жаль

Чи зношуються хвостики секунд -
червоні неспіднички смішних костюмів їхніх,
кишеньки, cумочки, торбинки
чи бігзна що іще?
Відомо точно, що там
вони ховають труту, діаманти,
чорнила і цукерки шоколадні,
і мандарини, й леза –
все своє багатство, без якого
стають прозорі, хворі, як сльозинки,
що витікають мимоволі
з утомлених або старих очей.
Чи зношуються хвостики секунд?

Переписую начисто зошита
Я була не такою хорошою
як ти розповідав про мене у листах до абата
Він любить вино і західнє сонце
Для нього ти прикрашаєш мене
вінками з польових і садових квітів
А я переписую зошити
Стаючи від того короткозоріша
Для нього ти вчиш мене
варити варення з пелюсток троянди
і називати речі своїми іменами
Я збираю дощову воду у великий дзбан,
щоб пускати кораблики,
які, пливучи,
лишатимуть по собі чорнильний хвіст,
годувати твоїх гостей запахами магдаленок,
поїти їх чаєм з суницями
читати про ферми і острови
вбувати капці
і носити у матці
антиматерію

Я люблю це літо

На папері в клітинку
намальований синьою пастою
метелик в кутку аркуша.
Turn off.
***
застиглі, солоні риб’ячі статуї.
нетесане дерево, слюда морських вітрів.
водорості і зірки скрізь, а медузи – лише під стелею.
лине м’язка сріблина.
і волосся повільно колишеться.
течії майже немає.
я вмію співати як кит – протяжно і голосно,
так, що чутно за сотні кілометрів.
а ще – вкривати собою каміння,
зрощувати перли,
викидати ікру...
та зараз я співаю як кит –
протяжно і голосно.
***
Плювок амерікано на дні білої чашки.
Вдивляюся у нього –
а раптом щось важливе?
***
Птах крилами в небі кроїть повітря,
Дихає повітрям,
Тінь від його крил -
Пісня мого серця
***
Розгадуєш –
в зеленкуватих простирадлах,
у стружках шоколаду,
ромашковим духом і м’ятним пилом,
велосипедні кола розпрямляєш своїми ранками –
де сонце й здерта шкіра.
Розгадуєш?
Чи є щось недосказане?
***
Це я, а не вітер сьогодні запахла весною.
Вітер іще кристалічно-кілкий і нахабний як ляпас.
А я вже інакша, здається,
бо дму десь з південних півкуль.
Ти знаєш, там осінь.
Давай видивлятися птаство.

стати сіллю
стати тобі хлібом
шелестом кави тобі стати
горілкою і цибулею
протягом твоїм
уздовж тебе витягтись
мапою твоїх родимок
зоряним небом
колючими крихтами
пустелею твоєю сніговою
чорним небом
твоїми вірами і безвір’ям твоїм
хай би не було уже місця
пошепки
каньйонами лиця твого
вийти до ріки
берегом її просипатись
в твої передранкові сни і надвечірні роздуми
Дай руку.

твої повільні стіни, місто бога, гвинтують вкруг
розм’яклих м’язів —
коня на прив’язку
в’язка суцільна маса з листя, гілок і слини
скрапує на пересохлу пилюжну землю.
Не той маршрут. Це був не той маршрут.
Пусті віконниці і білі стіни.
«милий, скажи їм, хай ідуть, я так стомилась»
«терпи і усміхайся, ми у місті бога»

Якщо спуститься сонце за обрій
У Егейському морі потоне
Станеш знову хлопчиськом чорнявим
Очі сині і щоки червоні

І кіщаве засмагле тіло
Я хотітиму так запекло
що відвести від тебе погляд —
буде душу віддати в пекло

Ти хльосткий і гнучкий як різка
Такий юний ще, мій коханий
Я покинула дона Хуана
Я з тобою, мій Дон Жуане

Записані в кілька рядків
Обірваних ліній-краплин
У кулі снігів
Володар морів
Вишукує правди на дні
В степу вітер вив
Кінь вухами стриг
Просте залишаєм простим
Ще кілька хвилин
Ти будеш чужим
Сім ґудзиків мій оберіг
Сім знаків на грудях впікає полин
Заїло вініли зіниць
І ребра як спиці одне за одним
Впинаються в хмарову міць

небо вже відкрилось
флейтист сміявся: нарешті ти, мала, мене впізнала
вже небо відчинилось
– двері, брами, сходи
я пам’ятаю: проведе тих, хто лишився
на індіанця схожий чорними очима
галунами поприпікав коли сміявся
й зараз

Можу зростити дерево
Хрустке, ростке
сік струмує
пульсують бруньки
Можу налити гроно
і квіти солодкі
розсипать п’янким пелюстинням
Можу в червінь ввігнати погожі труйливі черешні

Та безсила
стати плоттю із кістки і крові
порвати зубами небо
й заплакати

Моє бідне обважніле серце сповзає
чіпляється лапами
тягнеться вниз
І крапає з дахів вода із сонцем змішана.
Як випросити ще кілька таких звичних і буденних цілунків,
що роздаються задарма – задля вітання?
Твоє тіло як повітря
ніколи не втратить свого смаку

посеред всіх – щось скрипкою зашкряба –
і висмикне зі звичних ритмів
і рудувато усміхнеться.
скрипці
скуйовдити б волосся п’ятірнею

І стало страшно
наче я — вода у чашці
кип’ячена
не в океані — в чашці з квіточками
підкислена
вином із чорної смородини
така приємна в спеку
в спрагу
на ніч
Така щоденна у щоденній чашці.

Смородина лисніла під дощем
Ловились ротом краплі
Зараз грудень

Як камінь булькнуло слово
Як камінь пішло на дно
Розлякало рибин в чорних водах
І підняло завісу мулу
В’язкі води ковтнули слово
Заховали в своїх глибинах
Не лишилося навіть сліду
Від жирного цього звуку
І осіла жовтава мряка

Лиш чорти зберігають камінь
І збирають за каменем камінь
У них цілі свої — чортячі

туман. наліт змій на асфальті
краплі вилискують язикаті
не видно нічого крізь пальці
грав би молочний джаз

студневі тіла дерев
у ступорі позавмерли
прикрашені трупами перли
в кишені несе туман
вітру набрав до рота
пообдирав собі ясна

пані прозора прекрасна
танцює молочний джаз

Задушена сніговою подушкою
Залишена із фарсом наодинці
Надушена, розмальована помадою цеглистою
Притрушена конфетті і монпансьє і пудрою
Лускунчики пішли, втекли,
Залишили мене одну
Перед скляною шафою
Полицеопустілою.
Саму.

У тобі забагато світу
якби його було трохи менше
Я б зуміла відвести погляд
і підняти очі у небо
Та в тобі забагато неба

Чи скажеш одразу:
чому жуки у пустій залі
шурхотять стінами,
шукаючи тонкої білості
на внутрішньому боці
мого ліктя
гострого майже teen-age-ножа

Курить смердючий тютюн
жовтим оком зизує
уже розкошує
блакитнуватою шкірою
і червоною
в серце впитою
родимкою
під моїм лівим персом:
крізь плямку незмивної крові
пролазить
лоскоче лапками

Навіки

Якби ти чув в сьогоднішній імлі
живе зростання вереску і воску
як змії позакручувались стебла
неначе пластикові чи скляні

А сік безділля пахне як бензин
У ньому тромб — мале пекуче серце
Як намистина в склянці десь на денці
кривавий сицилійський апельсин

Хтось грає в го хтось бавиться у мудрість
Пусті човни на березі лежать
Учавлені в розсипчасту розпусту
Їх п’ять як і облич твоїх — лиш п’ять

Троє заходять в пивницю, сідають за стіл
- гей гей -
Розказують:
«Весілля так весілля.
В чужій сукні невіста
із забитими ліктями,
кров щойно підсохла, й спідницю заляпала,
гості виламують брови»
- гей гей -
Cечне пиво із бульбашок марить світи,
двоє мають за вухами сплетене в коси довжезне волосся,
третій – м’ясистий чернець,
говорить, як знак подає, що не мертвий:
«У церкві з зеленими стінами
попід небо зеленими стінами
мовчазне вінчання,
білими квітами
вистелили їй шлях,
вона чухала шию, діти з неї сміялись»

Задухи чергове кільце перетворюю в стрічку
Обірветься
Вже телеграми не в моді
Повітря чуже задуваю в спустілі легені
Читатиму вголос Містраль
«...все обличчя залите сльозами...»
Півночі читатиму
Радіо тихо підскиглить
І кішка подивиться
Наче «і як з ними жити!»
Моє шепотіння ударами по батареях
Доправить молитву-містраль
До котельного бога
Вже чаєм та часом пропахлися руки і рухи
Цим сповнена,
Наче земля у час водопілля,
Вигадую наново мову аби шепотіти
«...в сердешної жінки
обличчя залите сльозами...»

Моє волосся пахне як ти,
через це можна все забути
Наче пісня
під плин якої
я танцюю повільно й недбало
ніби за склом
біла
а світ весь напившись
жаліє самого себе біля барної стійки
він платить мені
я танцюю
мої очі зелені як море

Горам залиш: вперед, вперед!
Воду випий сам
Контур світу лежить на твої вустах
надмірність у кожному русі
Якщо, скинувши небо із карку,
Провин і вини ти упився до п’яних очей,
То чому міліони запалених зір
Не втамовують спраги?
Чому ти сивієш?
Горам залиш вперед, вперед
Воду випий сам
Вітрові дай розчесати тобі волосся
Бо ще вічність триває

зазіхнула на спокій
позіхнула і досить
розбудилася зранку
на кривавім світанку
головою боліла
тихо місяць об’їла
заховала обгризки
на поличці в білизні

Чекаю
на свято
повітря
з м’яти
тепло, що м’яко
стрибає
в воду
тарзанка в скроні
торкає
плесо
мигдальні очі
80

Побач мене пробач в моїх очах
безумну насолоду сподівання
таке облудно-болісне конання
і в грудки кров взялася на губах

Торкнись волосся — то хрусткий папір
Віки минули, а пергамент шкіри —
табула раса, лише холод з гір
вода яких несе тебе у вирій

Розчинна у пекучій чистоті
куплю квиток на поїзд Київ—Адлер
І подолавши привокзальний гамір
нея незникну у ненебутті

Я б хотіла жити на волі у тихому місці
Щоб не мати потреби скальпувати людей та тварин
Не бути з собою як з тигром у тісній клітці
А десь на даху зі зграєю голубів
Рахувати зірки і чекати на друге пришестя
Перестати вживати до їжі мертвих істот
Спати в теплім тумані овіяній шепотінням
п’яти ангелів, обивателів дивних висот

Рибу замерзлу в кригу
хіба може рибар вловити?
Від ліхтаря хто подужа
метеликів розігнати?
Іній зникає назавжди
безсмертник ніколи не в’яне
Правила є для всього —
кожне окремим знаком
вписане в збірку віршів
великого Мао Цзе Дуна.
Але навіть він промовчав
у кулак гірко стислась рука
коли я поставила руба:
Де ти з’їси цього лина?

Наче Віра Холодна — із пасмом завжди на чолі
Незабутні кучері, позабута красуня вихраста
Хай П’єро боязливий з напудреним мертвим лицем
Нам відіб’є без пальців на роялі зимового вальса
Над дахами хрущівок і в залах палаців нічних
І у венах і в Відні лунатиме бій роялевий
Я танцюю, коханий, роздивляйся на мене і пий
це вино з хризантем і акацій гіркаво-рожеве

(1)
Промайнула переді мною каламутна візія,
з якої наче й виросла,
яку уже й забула.

Надто вже це смішно
і як зі старої поганої книжки:
простора зала,
підлога, забризкана
солодким липким вином,
і щось нерухоме в кріслі…

Плаский малюнок, вартий забуття, чомусь згадався,
охопивши всі мої думки
і повернувши в крісло - слухать мух.

Лише на мить…

(2)
Запам'ятай номер
У місто приповзла нудьга
В квартирці кішка
Чиясь простягнена рука
про подаяніє благає.
Сядь. Послухай.
Ночами крадеш ти білизну з чужих балконів,
просякнуту тілами, рухами, коханням.
Ти думаєш, тебе так не впізнають
оті, що так давно сліди твої знайшли.
Ти не втечеш. Іди з мох очей.
Чи бачив ти колись горіхи сонця під дощем?

(3)
Fin

І
Мене пробачиш за відвертість?
Я трохи розгубилася,
ганяючи минулий лютий,
я випробовувала твердість
себе і пам'яті
- забутий
мені ти не такий ядучий.

ІІ нашарування
Пробач
я розгубила всі слова
сама пішла
Невдач
уже не страшно -
я тверда
І дні мені не жаль
розмінювать на мідь
випалювать на попіл
То коло, вісім кіл
і тут мене нема
туман а чи юрма
заживлять нóвий розпил

У оці правому тобі лишився атом,
він твій… і партія закінчилася патом

(4)
Як прикро:
хризантеми,
що їх поставила я у кімнаті на столі,
аби щоранку бачити -
прив'яли
Тоді я винесла букет в листопадовий холод,
в тумани, зимні вітри, у нудьгу дощів,
до голок зір байдужих
Й квіти відродились
На жаль, твоя любов така, як цей букет