Я б роздерла собі груди,
Аби ввібрати в себе його слова –
Кожен звук, кожну паузу,
Але натомість мої груди
Лише важко здіймаються
І з горла виривається короткий хрип:
«Ще…»

(Партія в шахи)

Мої почуття в бандеролях прокурених рим
Давно загубили шляхи до свого адресата.
Зроблюся німою. І серце хай буде німим.
За будь-яку помилку мусить відбутись розплата.
Босоніж по склу... О, прийми цей шалений кан-кан!
Останній бар’єр перед завченим зваженим кроком.
- Хіба він месія?! Та він же не був і пророком!
І права ступня заступила в іржавий капкан…

(Партія в шахи)

Твоя осінь, промерзла до самого мозку кісток,
Затиска моє горло, і вже відчувається подих
Потойбіччя і смерті. І пульс уповільнює крок,
А в очах заклякає останній невпевнений подив.
Твоїм холодом стуляться мушлі тремтячих повік
І зсутуляться плечі, з яких обриватимуть крила.
Східний вітер, мов ляпас, війне по безкровності щік,
Вириваючи з рук парасольки червоне вітрило…
…замри…

І не келих вина, а задумлива пляшечка пива,
І ніяк не панянка, а так – провінційне дівча.
І якби не одна – то була би напевно щаслива,
І якби не коханка – то чиста була б, мов свіча.
А назавтра впаде на бруківку нечувана звістка,
Перехоплена вітром, добрехана в тисячу див:
Пам’ятаєте дівку, що стрíчки носила у кісках –
То її позавчора літак десь між хмарами збив…

У безвітряну ніч
Я нагою піду на приховану пустку,
Що пастками густих чагарів затулилась від вражого ока,
І під третьою повнею
Стану чорним примарним вовчиськом,
Завиватиму гучно, щоб тобі аж по спині морозом…
Допомоги не клич,
І тремтяча рука на гачкові для спуску
Не натисне його… і закапає дощ-невидимка об жерсть водостоку…
Не дивися на зовні,
Де була я кумедним дівчиськом –
Там лиш чорна вовчиця завиває, втрачаючи розум…

Ліки від анемії розтеклися слизьким туманом.
Тіло пожовкло, знесилене і кволе від тривалої гарячки.
Напевно, це остання ніч, проведена в цьому лікарняному ліжку
Серед безмежно-зелених стін…
Тіло б’ється в передсмертній агонії…
Останній подих… вересень.

Приймаю виклик дощу. Змокла гордо прямую вулицею,
Не шукаючи захисту ні в старезних будинків, ні в тебе.
Тільки небо сьогодні буде наді мною. І тільки дощ в мені.
Хтось сказав, що дощ несе в собі очищення –
Напевне скоро я стану просто кришталево-чистою,
Потім прозорою, і більше ніхто не помітить відбитків
Твоїх рук, вуст, всього тебе – нині я очистилась від тебе…
Чи від себе… і хто знає, що з того краще…

В роззявлену пащеку ночі падають сині-пресині сливи…
…гуп… одна за одною. І якби вони могли сяяти,
То можна було б подумати, що то зорі,
але ж ні, вони таки сині.
В цьому, позолоченому двома ліхтарними лямпочками, дворику
Я тихо, майже пошепки, відкоркую пляшку «сонця в бокалі»,
І ти, зітхнувши, станеш навшпиньки, зірвеш пару тих самих слив…
А довкола пахне відсирілим деревом і жовтим листям…
Пригорни мене, сьома ніч осені…

Лобом пробиваю стіну… лоб кам’яний, а стіна з порцеляни –
Мрія ідіота. Але мені не стало ні того ні іншого,
Тепер тільки голова болить, а стіни –
Як стояли, так і стоятимуть ще добру сотню років.
Ти можеш писати мільярди рядків
Про людські життєчка та їх ціни,
Вимагати гуманності чи навіть чого більшого,
Але стіни стоятимуть там же, почуватимуть себе непогано,
А твоя голова болітиме з моєю в унісон…

Легенька сукенка і блискучі чорні очі –
Що ще потрібно, аби відчути себе звабливою?
Зливою з лівою рукавичкою – праву десь посіяла…
Парасольку вирвав вітер і скинув з мосту
Так просто… Закінчилось літо
І тільки вересень, верес, айстри і яблука
Блукають містом, мозком, думками, руками…
Періщить дощ…
Таксі!

Процокаю тоненькими підборами через весь Хрещатик
Аж до Прорізної. Старенька кав’яренька на розі,
Що давно вслухається в столичний гамір
з відкритими від подиву дверима,
Запропонує нехитрого трунку зі світлою назвою «Біле»…
Лечу!... просто на розпечене сонце,
крізь зграї метеликоподібних дівчаток
І солідних дядечок. Не стійте на дорозі!...
Я сьогодні вчуся літати! Знову і знову
падаючи під колеса новеньких авто, незримо
Розмахуючи неіснуючими, проте надто тяжкими крилами, невміло
Перестрибуючи з одного даху на інший…
…нетямуща,
зате на голову не напаскудить – скаже хтось знизу…

А ті, що поети – вбирають свій біль в кольорову обгортку,
Подають на столи, частіше, мабуть, на сніданок.
І доки вгорі хтось триматиме їх за невидиму шворку,
Так схожу на душу - писатимуть. Ніч, чи світанок –
Яка їм різниця… Яка їм потреба чекати приливу,
Коли вже і повня сп’яніло сповзла в мармеладові вікна,
І човен прогнилий. Лиш болем їх серце щасливе
Та зрештою й ти вже до болю в цукерницях звикла,
Немов до солодощів з дивного східного краю –
Розгорнеш обгортку і підеш босоніж до раю…

Викочуся перекотиполем по тротуару,
В найближчий генделик,
Де наливають приреченим в борг холодного пива.
А потім обличчям на сіру бруківку – опа!...
Не личить так упиватися юним панянкам…
…Що продаєте? Щасливі талончики? Дайте-но пару…
Далі стрибаю – потворний безкрилий метелик,
З гілки на гілку, мов білка…
з’їла талончик і стала на 20 відсотків щаслива.
Гай-но, промчатися б верхи вогненним галопом!
Ті-і-іх… знову бруківка. І я простягаюсь на ганку
Якогось білявого і чорноокого,
і, певно, безмежно гостинного дому…