Помер Дмитро Павличко — блискучий поет, перекладач, публіцист, наш український класик, титан праці, велет українського духу, один з провісників незалежної України як народний депутат Верховної ради України, який боровся у рядах УПА за її незалежність, словом своїм і ділом у сталінські, хрущовські, брежнєвські, горбачовські часи готував її прихід.
Хтось презирливо скривиться, і скаже, що він прогинався перед режимом совіцьким у віршах і не раз. Я читав ті книги. Дмитро Павличко — з Івано-Франківщини, село Стопчатів. Знаю непогано менталітет західних українців,бо жив там і мав звідти першу дружину. І маю багато друзів з тих регіонів, мій шеф на роботі Юрій Курач — галичанин із Львівщини. Для мене образ західного українця — це — лис Микита Івана Франка. Коли у ХХ-му сторіччі через міста і села того регіону прокочувалося протягом кількох днів по три або й п’ять подеколи військ загарбників — то москалі-совіти, то німці, то поляки на Галичині, то румуни на Буковині, то угорці на Закарпатті, і всі вимагалі їжі, видати зрадників, розстрілювали, гвалтували, силою забирали, депортували цілі села в Сибір неісходиму, то місцевий житель мав крутитися, як вуж на сковорідці, щоб вижити і ще й при цьому зберегти свою українськість. І хоч-не хоч ставав лисом Микитою, який умів викрутитися з найскладнішої ситуації. І ті вірші-славені Москви та іже з нею, Павличко писав, щоб вижити, писав Езоповою мовою вірші, щоб протистояти русифікації. Для мене навіки вкарбувався в пам’ять геніальний сонет проти згаданого явища за 1973 рік, писаний езоповою мовою:
Якби я втратив очі, Україно,
То зміг би жить, не бачачи лугів,
Поліських плес, дніпровських берегів,
Де на покосах, наче хвилі — сіно.
Мені б і в непроглядній пітьмі днів
Твоя лунала мова солов’їно,
І світ, що ти дала мені у віно,
У сяйві слова знову б заяснів.
А глухоти не зможу перенести,
Бо не замінять співу мертві жести,
Ні вся природа і краса твоя!
Глядіть на труд всечасної обнови,
Але не чуть твоєї пісні-мови,
Ото була б загибель, смерть моя!
Так само у застійні роки, виступаючи перед львів’янами, Дмитро Павличко, ніби борячись проти тоді ворожих голосів радіо “Свободи” і “Голосу Америки” казав: То не правда, що у Львів населяють росіян, щоб русифікувати наше славне місто, таким чином повідомляючи світові істинну правду про дійсний стан речей в совіцькій Україні! Ну хіба це не прийом хитро-мудрого лиса Микити? Браво, знов геніальний хід!
Павличко для мене — найкращий сонетяр радянської доби і тридцяти з лишком років незалежної України, гранослов поезії, за однойменною назвою однієї з його сильних книг. Він уклав дві антології світового сонета, найкращих сонетярів світу, яких сам переклав. І зробив це на дуже високому рівні. Хтось може сказати, що з’явились поети, які пишуть і написали вінки, корони сонетів, вони перевершили Павличка у складності форми. І ніби я до них належу, бо оволодів цими формами. Але ж головне у поезії і всій літературі, не форма, а все-таки зміст. Уміти сказати лаконічно, ємко, образно, афористично, щоб тебе цитували. Чи досяг ти цього? Ні, а Павличко досяг, цитую, хоч і не сонет, а простий вірш, але він став вишуканим романсом народним:
Дзвенить у зорях небо чисте,
Палає синім льодом шлях.
Неначе дерево безлисте,
Стоїть моя душа в полях.
Як надійшла щаслива доля,
Збудила весняну снагу,
Моя душа, немов тополя,
Зазеленіла на снігу.
Як надійшла любов справдешня,
Хлюпнула пригорщу тепла,
Моя душа, немов черешня
Понад снігами зацвіла.
Як надійшла і засіяла
Та дружба, що живе в літах,
Моя душа над снігом стала,
Неначе яблуня в плодах.
І оцей суто павличківський розкішний вислів-афоризм “Любов справдешня” став ніби символом любові видатного поета до коханої жінки, до України, до всієї нашої рідної матері Землі.
Він був, зокрема, чудовим другом моєму батькові Олегові Чорногузу. Коли він потрапив у лікарню з перитонітом, то Павличко підняв усіх на ноги, і свої закордонні зв’язки, щоб дістати дефіцитні ліки, які врятували моєму вітцеві життя. Завжди читав і хвалив його твори, і не лише “Аристократа з Вапнярки”, але й менш відомі широкому читацькому загалові романи такі, як “Гроші з неба” та інші.
Дмитро Васильович колись підтримав і мене, як поета, добрим словом. І сказав, що є талант і треба писати вірші. І ця підтримка надихнула почати серйозно писати поезію. Багато чув і справедливої критики від нього на свою адресу, і це допомагало рости над собою. Павличко підтримував багатьох молодших літераторів, зокрема вивів у люди Станіслава Чернілевського, Олександра Сушка та ін.
Сам був чудовим батьком, виховав прекрасних доньок, Соломію і Роксолану. Пригадую спілкування з Соломією, яка вона була ерудована, начитана, мудра не по літах, і так рано пішла у кращі світи. А з Роксоланою завжди приязно спілкувалися, як між собою наші батьки.
Романс “Дзвенить у зорях небо чисте”на музику Олександра Білаша, виконував дует славнозвісних народних артистів України Анатолія Мокренка та Лариси Остапенко.
Дмитро Павличко був могутнім поетом-піснярем. Мені особисто він розповідав, що разом із світлої пам’яті Олександром Білашем написав понад 40 пісень Найвідоміша з них “Два кольори”, яка стала музичною візитівкою українського народу поряд із невмирущою пісенею Андрія Малишка та Платона Майбороди “Рідна мати моя”. Виконував обидві ці пісні один з кращих баритонів України і світу Дмитро Гнатюк. Пригадую, квартет “Явір” чудово співав пісню “Яворина”. Національна капела бандуристів України ім. Г.Майбороди мала у своєму репертуарі пісню “Лелеченьки”. Всіх — не перелічити...
Навіть той факт, що в 90-х роках було ліквідовано графу “національність” у паспортах українців за участю Дмитра Павличка, що дуже критикувалося, згодом зіграло свою позитивну роль, бо громадянами України стали представники всіх народів і народностей, які проживають донині на нашій стражденній і благодатній землі. Це об’єднало всіх в одну українську родину, яка зараз воює проти північного сусіда-загарбника, і в цій війні з боку нашої держави беруть участь представники багатьох націй та народностей України.
А яка чудова у Дмитра Павличка любовна лірика! Всі пам’ятають збірку “Таємниця твого обличчя:
Де ждав я тебе, як свята,
Натруджений жде чоловік,
Там птахи, дерева й звірята
Закохані в тебе навік.
Де запах твого волосся
Розквітнув, як синій без,
Там серце моє вознеслося
В сліпучі верхів’я небес.
Де я в молодому бентежжі
Під руками твоїми горів,
Там світять зоряні вежі
Найкращих моїх вечорів.
Феєрія краси і високої образності слова. Можна цитувати і цитувати. Громадянська, пейзажна його лірика, публіцистика.
Низький уклін високому класикові. Його твори — вічний пам’ятник
поету-гранослову.

Звертаюся до Вас із проханням-пропозицією — присвоїти нашій знаній і потужній поетесі Тетяні Левицькій статус R1+ , або як мінімум R1.
На “Поетичних майстернях” вона вже постійно друкується з 2009 року. Їй майже одразу присвоєно статус R2 – вона ніколи не лінується враховувати зауваження, які їй роблять колеги, завжди працює над своїми текстами. І можна сміливо сказати, що досягла вона нинішнього високого рівня майстерності і завдяки своєму таланту, а талант — це труд, як відомо, так і тим, що пройшла колосальну школу шліфування своїх текстів, яку здобула саме на “Майстернях”.
Завжди згадує із вдячністю своїх вчителів — Любов Бенедишин, Олександра Христенка, Володимира Ляшкевича, Юрія Лазірка, Івана Потьомкіна та багатьох інших. Я радий і щасливий, що така талановита і витончена поетеса вчилася і в мене і багато в чому стала моєю послідовницею.
Слово Тетяни Левицької – проникливе, глибоке і животрепетне, хвилююче. Одразу відчуваєш тонку і раниму душу ліричної героїні, закоханої не лише в свого лицаря, а й в навколишнє середовище, природу, яку безжально нищать сучасні нувориші. Характер викладу поезії – сповідальний, авторка часто згадує Бога, причому сповідається не тільки перед ним, а й перед читачем, і робить це неповторно-образно, пам’ятаючи класичні слова Ліни Костенко: "Поезія – це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі".
Їй небайдужа і війна, котра восьмий рік рве Україну, приносячи горе в дедалі більшу кількість родин:

Не всі горять глибинні манускрипти.
Повстануть скоро пращури з могил!
Щоб українську гідність захистити,
Відваги вдосталь і звитяжних крил!

Нам – небо мирне, ворогу – граніти,
Не перетворять соняхи на пил.
Не буде під ногами світ жахтіти,
Згорить війна у череві горнил!

Не буде коси рвати сива мати –
Хто сіє горе – сам і смерть пожне.
Горітимуть у пеклі супостати…

Або оця сповідальність любовна, висловлена афористично, яку хочеться цитувати:

Мені без тебе у печалі жити,
І рахувати смутку дні нудні.
В душі, немов земля зійшла з орбіти,
Жахлива тінь мурени на стіні.

Кому б дощем савану напоїти,
Пустельні диво-квіти запашні?
Аби не порпались думок терміти,
Залоскотавши тишу в глибині.

Та блисне ранок у віконну раму,
І вирушить зажура у турне,
І розішле проміння телеграми,

Негоди люті вітер задмухне.
Вбираю я двовірші в епіграми,
Плету думок рожеве макраме.

Щоб не бути багатослівним, скажу, що наведені її цитати з її великого літературного досягнення — корони сонетів “Світоч душі” -  новий, непересічний твір зрілої письменниці, з великим життєвим досвідом і водночас довірливою дитинністю поглядів, властивій істинному художнику слова, в якому неповторно-образно розкрито вічну тему кохання. В якомусь доброму розумінні Тетяна Левицька – послідовниця поетів-романтиків, таких як Альфред де Мюссе, П’єр Ронсар, Михайло Старицький. До речі, цитати з класиків, підібрані до кожного вінка, свідчать про непересічну ерудицію авторки.
Буквально за кілька останніх років видала вона поетичні збірки:"Причастися любов'ю", "Долю пишуть небеса", " Лавандові мрії. Плюс вже згадана корона сонетів “Світоч душі” - архіскладний жанр, вища математика поезії, вершина, яка їй підкорилася в цілому, і яка дає їй право претендувати на статус майстра R1+.
Жанрова палітра її поезій різноманітна. Це і чудова лірика з неповторною образністю, це сюжетні вірші про голодомор і про війну, талановиті віршовані гуморески, які викликають добру усмішку у читача. А її пісенна творчість! Вона унікальна тим, що від неї віє справді народним духом. Понад 60 її текстів покладено на музику відомими композиторами, такими, як Леонід Нечипорук, Тетяна Мирошниченко, Михайло Назарець (спільний пісенний альбом), Віктор Охріменко, Олександр Чернега, Володимир Сірий, Юрій Євсєєв та інші.
Вона сама стала  дипломантом багатьох конкурсів, зокрема
Лауреатом I ступеня "I-го Київського фестивалю Православної Поезії", — 2019р., Лауреатом фестивалю "Пісенний вернісаж — 2021р", дипломантом фестивалю " Ucrania Fest" (Іспанія) — 2021р.,
Лауреатом Міжнародної премії — "Культурна дипломатія", нагороджена Всесвітнім золотим орденом - "Культурна дипломатія" — 2022р. Здобула звання заслуженої діячки естрадного мистецтва України.
Пише не тільки поезію, а й прозу, причому володіє рідкісним даром — тримати інтригу від розділу до розділу, що просто приковує увагу читача до її текстів. Чим не вияв рівня високої майстерності?!
В 2021 році прийнята до лав Київської організації Національної спілки письменників України. І тільки війна завадила їй уже цього року стати дійсним членом НСПУ.
Член поетично-пісенного об'єднання - "Світлина" при спілці письменників України.
Тетяна веде і велику виховну роботу і на “ПМ”. Відгукується, читаючи твори своїх колег по перу, завжди чуйна, доброзичлива, уважна. Завжди не оминає можливості сказати добре слово про талановито написаний твір свого колеги по перу, відзначити його відповідною оцінкою. Завдяки її клопотанням статус майстрів присвоєно багатьом любителям поезії, навіть деяких майстрів слова вона змогла просунути на вищий щабель рейтингу “ПМ”.
Родом із чарівного міста Романова, що на Житомирщині, Тетяна Левицька робить свій плідний внесок із сакрбницю нашої вітчизняної літератури. Вона — одна з тих письменницьких особистостей, які мають свій неповторний стиль письма і визначають творче обличчя “Поетичних майстерень” у розмаїтому морі української і світової інтернет-поезії.
Клопочу про присвоєння їй високого статусу майстра R1+ і прошу моїх колег підтримати позитивними відгуками моє клопотання.

Ярослав ЧОРНОГУЗ

Вже не вперше я стикаюся на сайті “Поетичні майстерні” з провокаційними віршами Ігоря Шохи та його клонів, де звучить зневага до прадавньої нашої предківської віри рідновір’я, язичництва:

Процитую:

Бо у храмі Духу до сих пір
базарює секта галаслива...
в образі об'явленого звіра
діє найлукавіша із вір
антиукраїнського розливу –
це поганська одіозна віра
і її язичницький вампір.

Ігор Шоха

Автор навіть не знає про існування українського слова “упир” а не вампір. “Об’явленого — оголошеного". Пише з русизмами, при цьому позиціонуючи себе, як антипода московитів та їхніх прихильників.
Я вже не кажу про те, що він ображає справжніх українців, які завдали собі труду поцікавитися прадавніми віруваннями наших предків, і знайти там щось своє, справжнє, сокровенне, і прийшли з тим до сучасності.

 Хоробрий кравчик
« Одним ударом аж сімох...»
Замах
Ну що тобі далося те шоха,
якщо і мухи посліду боїшся?
Вважай, уже наївся і напився
крові чужої як чужа блоха.

Із прізвищем уже дурної слави
ну, чесне слово, краще помовчи,
та не просись на компліменти зайві
і старшого кусатися не вчи.

Хто заважає клону остолопа,
Епатюка, Юпітера Європи,
наприклад, називатись просто – клоп*?
Яка різниця чи гузно, чи попа
тринадцять тисяч років од потопу
себе іменувала – Біложоп.
* – блощиця.
Імпровізовано за 13022 роки від існування пітекантропів.

Нічийна Муза

Отут, бачите, якась Нікчемна, даруйте, Нічийна Муза облила лайном мене з ніг до голови. Хай це лишається на совісті Ігоря Шохи, цього носія “високої” християнської культури. Я йому вже писав, не час зараз чубитися, треба гуртом бити спільного ворога нас, українців, які мають у ці страшні часи об’єднатися, незалежно від релігії. В єврейський інтернаціонал, до слова, входять євреї всіх націй і віросповідань. То чи не час повчитися у нації, яка так жахливо постраждала, і,може, через те, стала чи не наймудрішою і не найсильнішою нацією світу?!
Врешті-решт, Бог зі мною. Хто я такий проти Ігоря Шохи? Я всього лише письменник, член НСПУ, лауреат Всеукраїнської премії імені Михайла Коцюбинського, яку отримав за надруковану вперше на “ПМ” корону сонетів, лауреат Міжнародної премії і кавалер Всесвітнього Ордена “Культурна дипломатія”, якийсь там заслужений артист естрадного мистецтва України, лауреат фестивалів “Пісенний вернісаж” (2014 та 2021 років), а ІГОР ШОХА — це провідний поет рейтингу “Поетичних майстерень”, Великий Магістр тутешнього слова. То нічого, що в спілці письменників про нього майже ніхто не знає, зате тут він авторитет, віртуоз коефіцієнта прозорості, словом, місцевий авторитет. А проти таких важко поперти.
Але цей авторитет зачепив прадавнє Трипільське літочислення. Що ним, мовляв, Пітекантропи користувалися і Чорногуз, звісно, покидьок останній.
Але за визначенням вельмишановного Ігоря Шохи, до пітекантропів треба віднести Нестора Літописця, який в літописах давньоруських використовував це літочислення, гетьмана Богдана Хмельницького, який підписував свої діаріуші (грамоти), користуючись цим літочисленням, гетьмана Петра Дорошенка, який чомусь заповів викарбувати свої дати життя і смерті на своїй могилі, теж послуговуючись цим літочисленням... Список можна продовжувати і продовжувати. Це літочислення припинив використовувати
великий “друг” в лапках українського народу Петро І. І запровадив сучасне літочислення від Христа. У 18 столітті, коли він і Катерина ІІ знищили повністю ознаки державності і самоідентифікації українського народу, до яких належало і вищеозначене Трипільське літочислення. На радість Ігорю Шосі. Він, виходить, великий друг, певне, цих царів, котрі, за словами Тараса Шевченка:
Це той первий, що розпинав нашу Україну,
А вторая доконала вдові-сиротину.
Це ще раз доводить те, що Шосі наплювати на долю України і її самоідентичності. Перестаєш вірити у щирість його псевдопатріотичних дефініцій, присмачених високим коефіцієнтом прозорості з великим вмістом голосних, які піднімають його рейтинг. Він думає про свій авторитет, щоб рейтинг був якомога вищим, опльовує з ніг до голови конкурентів сильних, щоб підірвати їхній авторитет і зміцнити свій. Ось що головне в житті і творчості, виявляється. Орієнтуймося, друзі, на Ігоря Шоху. Він тут, на “ПМ” - як колись комуністична партія була — це зброя наша чиста і наш ясний дороговказ.
А ми, придурки, вболіваємо за Україну, хочемо, щоб вона виграла війну, гуртуємося. Любимо матінку Природу — недоноски, метеопоети — (вислів Ігоря Шохи), якесь там кохання, кому воно треба?!! А треба чубитися, виявляється, обливати лайном колег, плювати на їхню віру, на їхні твори, зміцнювати власний авторитет, піаритися, провокувати на суперечки, таким чином привертати більшу читацьку увагу до своїх публікацій Учімося, козли безрогі, у самого ІГОРЯ ШОХИ.

Тетяна Левицька (М.К./М.К.) [ 2022-05-15 08:05:46 ] - відповісти

Неймовірна поема, дорогий Ярославе! Сильно написав! Шедеврально, зворушливо, емоційно, молодець!


Отправить
Ярослав Чорногуз (М.К./М.К.) [ 2022-05-15 18:14:21 ] - відповісти

Сердечно дякую, дорога Таню! Завдяки твоїм щирим словам визнання я бачу, що трудився не марно! спасибі за високі оцінки! Натхнення і усіх благ!)))


Отправить
Ігор Деркач (Л.П./Л.П.) [ 2022-05-15 15:32:48 ] - відповісти

Просто цікаво, хто виставляє ці шалені бали за пафосний піар.
Що є унікального в цьому творі: може, українська мова з бездоганною орфографією, або з грамотною пунктуацією, або прозорістю тексту? Ні. Може, це переспів усього патріотичного на адресу України? Може й так, але не у найкращому варіанті ремінісценцій, якщо не плагіату. Що ще?
Якщо я помиляюсь, то це напевне проект наступної участі України в Євробаченні.


Отправить
Ярослав Чорногуз (М.К./М.К.) [ 2022-05-15 17:58:09 ] - відповісти

Як прикро, що заздрість і хамство, навіть у часи війни є присутніми на "Майстернях".
Цей відгук написав Ігор Шоха під клоном Ігор Деркач. Інші його клони: Олена Музичук та Нічия Муза. Може і не всі, які я знаю.

З цим твором мене привітав мій батько, Олег Чорногуз, який завжди мені каже правду в очі, не зважаючи на вік, час і регалії мої, бо їх у нього набагато більше. І просто тому, що він правдива людина, яка не заздрить і не лукавить.
Твір припав до смаку Михайлу Сидоржевському, Павлу Мовчану, Ігорю павлюку. Багатьом іншим читачам ФБ. Наведу деякі цитати:

Надія Іванівна Шевченко
Ця поема має увійти в підручники української літератури для наступних поколінь. Молодь повинна вивчати цей просякнутий болем твір, знати і пам'ятати!, Дякую за творчість, дорогий Ярославе.

Anna Pohasij
Чудова поема -- наше " буття " сьогодні. Сльози ...так і полились. Біль вашої душі ,Ярославе , передається і нам , читачам із першого рядка до останнього.
Разом із тим ,читаючи поему ,--- захоплююсь красою України і мужністю нашого народу.
Ну звичайно ,що ця поема увійде в історію і буде передаватись із покоління до покоління , як і ті страшні події ,що відбуваються.
Дякую вам , Ярославе! Успіхів !! Мирного неба!!

Антон Степняк
Вітаю, друже Ярославе, і дякую за таку пронизливу громадянську поезію. Вона гідна хрестоматії періоду оборони України від московських фашистів.
Підписуюсь під кожним словом твоєї поеми.

Олег Томашевский
Дорогий друже Ярославе! Ти ніби САМА ДУША УКРАЇНИ, зранена,але непереборна !!! Серце щемить від болю,але як ІІСУС ХРТСТОС ВОСКРЕС, так і наша ненька Україна ВОСКРЕСНЕ і стане ВІЛЬНОЮ, НЕЗАЛЕЖНОЮ,ЗАМОЖНОЮ, однією з кращих ЄВРОПЕЙСЬКОЮ КРАЇНОЮ!!! ДОБРО Н Е О Д М І Н Н О ПЕРЕМОЖЕ ЗЛО !!! Коли читаєш рядки твоєї поеми, переконуєшся в цьому повністю...

Marina Korobko
Ярославе! Сказати,що вірш гарний, ніц не сказати! Я вважаю, це поєднання видення та болі, й ненависть на навалу нелюда.
Відкриття Духу й Свободолюбної нашої України, об'єднання всього добра. Але чесно читати дуже важко. Усі жахи стоять перед очима, плачу від початку до фіналу. Це віршований особистий щоденник, або Лист до друга. Написано спокійно, без грубості, перелічення жахів та злиднів, а так бентежує все...
Ярославе - Ви майстер слова і серця! Слів немає тільки туга та сльози.

З усіх перелічених знаю особисто тільки Олега Томашевського, артиста Національної хорової капели "Думка".

Скільки ж це хохляцтво триватиме? Коли ми перестанемо пожирати одне одного, як павуки в банці?! Навіть спільна загроза війни не зупиняє нас від цього.
Прикро і боляче за свій народ і за ДЕЯКИХ його представників пишучої братії.
Пан Шоха і його псевдо Деркач заблокували мене на своїх сторінках, щоб я не міг в очі правду сказати. Хай люди прочитають бодай цей коментар, може, комусь очі відкриються...





Отправить
Ярослав Чорногуз (М.К./М.К.) [ 2022-05-15 21:05:03 ] - відповісти

Павлюку


Отправить
Ігор Деркач (Л.П./Л.П.) [ 2022-05-16 13:46:40 ] - відповісти

Мені відкрились і цього було б достатньо, але маю не тільки право, а й обов'язок називати речі своїми іменами.
Дякую великому майстру, що на цей раз обійшлось без матюків, а його однодумцям – за щиру самокритику.
Поважаю думку О. Чорногуза, але мій батько мене теж хвалив, наприклад: «Теши, теши, синку, я сокирою поправлю». Також гумористом був.
Якщо в когось війна лікується медовим місяцем, то в більшості адекватних людей – ненавистю до ворога. Я не проти патріотичних версифікацій, але оцінюю літературну якість... прости, Господи... поеми, враження від якої в цілому таке ж туманне, як і від заключної строфи, де сконцентрована вся її «шедевральність».
Не посягаю на рейтинг славолюбця, який не впав ні на йоту, хоча це не робить мені честі. Не хочеться бути в числі улесливих підлабузників.
PS: любителям копирсатись у чужих простирадлах нагадую, що правилами «Майстерень» не заборонено публікувати свої твори під будь-яким псевдонімом, а от клони – це щось із байки про Півня і Зозулю.

Тетяна Левицька (М.К./М.К.) [ 2022-05-15 19:22:45 ] - відповісти

Так, як я поставила сімки за цю поему, "Ліки від війни", — Ярослава Чорногуза, то ж хочу пояснити, обґрунтувати чому так оцінила.
Поема мене дійсно сильно вразила високою художньою майстерністю і змістом. Автор пропустив через себе весь біль українського народу.
Зворушує, коли читаєш з якою любов'ю він описує красу нашої природи.
"За степи оці, сонцем залиті,
За чорнозем, і гори й ліси,
За жінок — найчарівніших в світі,
За творців геніальних краси?!!!"

Поет перевтілився в образи тих людей, що взяли на свої плечі жахіття війни, а це і: знаменитий "Привид", і та вагітна жінка, яку дістають з бомбосховища з-під завалів, розстріляні в Бучі.
"Мені снилось, що фосфор ядучий
В Запоріжжі труїв мої дні.
І лежав я розстріляний в Бучі,
І що руки зв’язали мені.
Дуже сильний оригінальний образ. Додуматися до такого не кожному під силу.
Автор закликає Європу і весь світ допомогти нашій країні знищити геноцид і рашизм.
"Україна, немов Берегиня,
Закрива від Москви цілий світ." — глибокі, щемні слова!
А коли дочитала останню строфу
"на лоно вкраїнського раю
Благодать Божа зійде ізнов?
Від війни інших ліків не знаю --
Лиш любов, лиш любов, лиш ЛЮБОВ!!!" — полилися сльози, плакала, повірте мені, бо любов дійсно рятує світ і ліки від горя, біди та війни це — почуття неосяжної любові. Сильний, зворушливий, оригінальний вірш, який заслуговує на найкращі слова і оцінки. Не боюся повторитити це тисячі разів, бо цей вірш увійде в історію, як один з найкращих творів створений під час війни, що написаний серцем. Останнім часом ставлю високі оцінки тим поетам, чию творчість люблю, які мене вражають красою слова. Чому ми стали скупими на похвалу, високі бали? Ніби з власної душі боїмося витягти добро? Я ставлю сімки і помітила, що вони вже не відіграють ніякої ролі для рейтингу Ярослава Чорногуза, але я ставила їх і буду ставити, бо вважаю його одним із самих сильних поетів на ПМ. Він задовольняє мій смак на всі сто відсотків. Це поет, який відчуває природу і життя усіма фібрами своєї ліричної душі. Кожен вірш неповторний, кожен образ падає з неба. Поважаю, люблю і захоплююся і маю на це право, як шанувальниця і знавець поезії.
А деякі майстри і любителі поезії підіймаю собі штучно рейтинги високим коефіцієнтом прозорості втрачаючи при цьому художню цінність твору. Занижують бали сильним поетам ставлячи за майстерний, сильний вірш низькі оцінки. Хіба це шляхетно? І як до цього ставитися?



Отправить
Ігор Деркач (Л.П./Л.П.) [ 2022-05-16 13:49:24 ] - відповісти

Дорога Таню, писати прозоро означає писати якісно, грамотно і вдумливо, а не строкато і як- небудь.


Отправить
Тетяна Левицька (М.К./М.К.) [ 2022-05-16 16:31:32 ]

Коефіцієнт прозорості рекомендований ПМ має золоту середину. Що занадто теж не дуже добре, на мій погляд.

Наталія Кравченко (Л.П./Л.П.) [ 2022-05-16 10:39:12 ] - відповісти
Неймовірна поема слава Україні героям слава

Отправить
Ярослав Чорногуз (М.К./М.К.) [ 2022-05-16 14:16:37 ] - відповісти

Дуже дякую, дорога Наталю! Дякую, що Ви - на боці правди і справедливості! Хай Вам щастить в усьому!))))


Отправить
Ярослав Чорногуз (М.К./М.К.) [ 2022-05-15 23:58:06 ] - відповісти

У нас коефіцієнт прозорості на "Майстернях" став своєрідною ізюминкою сайту. Але деякі автори почали ним настільки зловживати, що довели цю річ до абсурду. Як профі- музикант скажу, що коефіцієнт цей дуже добре надається до музичних текстів, і чим більше в ньому голосних, тим легше він сприймається, тим легше він співається. Коли ж вірш насичений глибоким змістом, то тут навпаки - саме приголосні звуки відіграють АРХІважливу роль, і їх варто вжити більше. Звісно, в розумних межах, як і в пісенних творах.
А якщо автор дозволяє собі постійно вживати рими на _аю, -ею, -єю, скрізь натикує, як голки сполучники і, а, але, де самі голосні або домінують голосні, це вже стає схоже не на ВИСОКУ ПОЕЗІЮ, а на штукарство, свого роду жонглювання словами, подібно до фокусника в цирку. І читач вже не замислюється над прочитаним, він уже типу кайфує зі словесної еквілібристики - он як класно наваяв, уже коефіцієнт - одиниця з гаком! Оце так, так! Майстер! А те, що у того майстра глибини змісту - з макову мачинку - то це ПОВЕРХОВОГО читача не хвилює, або хвилює дуже мало. Якщо він не хоче, щоб у його душу сіялося розумне, добре, вічне, то захоплюватиметься таким-от штукарством. Я пробував цим зайнятися, і у вірші "О де ти, мріє", навіть обігнав нашого лідера словесної еквілібристики Ігоря Шоху, бо ні для кого не секрет, що саме він займається найбільше подібними справами. Але мені при цьому вдалося зберегти сенс вірша, донести до читача якийсь образ. Але я весь час ловив себе на думці, (бо доводилося штучно підбирати слова, де домінують голосні над приголосними), кому потрібне таке штукарство? Я ж пишу не для поверхово мислячих людей, а для вдумливих, розумних, глибинних... А для кого працює Ігор Шоха, для якого це стало своєрідною ідеєю фікс, ледь не паранойєю, якою одержимий і він, і всі його клони, зверніть увагу на коефіцієнт прозорості їхніх віршів, вони всі, як не одиниця з лишком, то мінімум 0.900 чи коло того!
Для чого, питається в задачі? Поезія - це не штукарство, це високе мистецтво з могутніми класичними традиціями...
Але ж... Хтось любить попа, хтось - попадю, а третій попадеву дочку. Кожному - своє, як мовиться. Має бути своя ніша і для такого - фіглярства. І є ті, кому це подобається, припало до смаку. Є взагалі прихильники андегранду, неримованої поезії для ледарів, котрі не хочуть завдавати собі труду римувати, а особливий кайф вбачають у використанні матюків, або інші, які римують, але прозаїзують поезію, використовуючи натуралістичну лексику чи то міських підворітень, чи то загумінкову сільську... І все має право на життя! Не сперечаюсь! Побільше поетів, цікавих і різних. Але тоді не треба втручатись у сферу високої поезії класичної, римованої, до якої ти не доріс, і брудними руками там слідити, гидити, і ще й повчати при тому тих, хто від тебе вищий і рівнем володіння словом, і образністю, і майстерністю і може показати при нагоді, як можна досягти супервисокого коефіцієнта прозорості, і при цьому не втратити головного - думки, образу вірша, без набору трафаретних рим, де домінують голосні над приголосними.
Ось такі думки виникли до вже давно назрілої суперечки. А ви, шановні колеги, висловлюйтесь з цього приводу, будь ласка!

Просто слів нема від обурення. Мені теж відкрилося, хто Ви... Безглуздий графоман, який дуже довго перебував поза критикою, і як кажуть кацапи "возомнив" про себе, що він тут, на "Майстернях" місцевий авторитет, якого поза межами - ні в спілці письменників, ні в літературних інших колах ніхто не знає. Ми заповнимо цю прогалину.
Кожен, звісно, має право, висловлювати свою думку. Тут не заперечиш, рота не заткнеш, та й кожному корисно, врешті-решт, побути під прицілом критики. Адже і Шевченка критикували сучасники, і Ліну Костенко зараз є такі, які критикують. А про Дмитра Павличка, його найновіші вірші, взагалі кажуть, що він списався, йому 93-й рік іде, дід вижив з розуму, і взагалі не варто йому братися за перо. То що казати про себе грішного.
Але обурює найбільше те, що Ваша критика, мало того, що несправедлива, вибіркова, огульна і брехлива.
Як можна слово "любов" трактувати отак вузьколобо, і зволити все до медового місяця, до примітивного сексу, коли є вселюдська любов, любов до матері, дитини, людства врешті-решт, всього прекрасного на землі? Любові до творення, якою охоплений наш народ, і тому не любить війни, а прагне займатися творчою працею?! Це, даруйте, треба бути дебілом, щоб такі речі не розуміти. Або, просто, тупо закривати на це очі. Це раз. По-друге, Ви порівнюєте наших батьків. Хто Ваш батько в літературі, і хто мій? Ви усвідомлюєте, що Ви порівнюєте небо із землею чи ні? Ви - в літературі ніхто, а Ваш батько і подавно. Завдяки батька мого справедливій і об'єктивній критиці, на відміну від Вашої, я чогось досяг у літературі. А чого досягли Ви? Стали лідером поетичного фіглярства на окремо взятому поетичному сайті, бо зуміли зіграти на тремтливій струні любові керівництва сайту до коефіцієнта прозорості? На славослов'ї в честь Адміністрації "Майстерень", зокрема Акровіршів, чого я ніколи не робив, хоч люблю цей сайт не менше Вас і визнаю, що він чи не найкращий серед інших. І може, не в останню чергу тому, що тут є велика демократичність і навіть ліберальне ставлення до кожного автора? Але ж саме цю ізюминку -- коефіцієнт прозорості -- Ви довели до абсурду. "Майстерні" дали еталон - 0.750 - золоту середину, розумне співвідношення голосних і приголосних, на яке потрібно орієнтуватися кожному автору. Що, до речі, всі автори і роблять! Всі, крім Вас! А Ви довели, що краще натикати у вірш чим побільше голосних, незалежно від того, чи розумний чи цікавий чи образний вірш, головне голосних побільше, тоді і рейтинг зростатиме? Який рейтинг? Рейтинг глупства? Очевидно так.
Але знову повернемось до поеми. Ви не вловили чи не хотіли вловили головну суть поеми - сіяти добро, красу, любов між людьми. А Ви закликаєте сіяти ненависть, руйнування, і пишете, що так вважає більшість адекватних людей, тільки неадекватний Чорногуз та іже з ним так не вважає. Так, не вважає в силу рівня свого розвитку. Ненависть корисна тільки на певному етапі руйнування старого, віджилого, яке, можливо, зараз і руйнується, щоб на його місці виросло нове і більш досконале, більше прекрасне, виплекане любов'ю.
Чому ж Ви нахабно брешете, що не зазіхаєте на рейтинг славолюбця? Коли Чорногузу підвищили ранг, а відповідно і рейтинг, чи не Вам першому це в одному місці засвербіло, як це так? У мене, тобто у Вас, он який коефіцієнт прозорості, я пишу стільки громадянської поезії, що вище, ніж тема природи і кохання, як у Чорногуза, то чому мені не підвищують ранг і рейтинг? І на Ваші заклики зважили, Вам підвищили, хоч я вважаю, несправедливо. Тому що справа не у рівні коефіцієнту, де зашкалюють голосні, а В ЗАГАЛЬНОМУ РІВНІ МАЙСТЕРНОСТІ, який у Вас значно нижчий. про це свідчать читацькі відгуки. На сотнях Ваших творів - жодного відгуку, а в мене - іноді по 5 сторінок коментарів небайдужих читачів.
Ви просто бавитеся словесами в угоду своїм амбіціям, а вже потім вболіваєте за Україну, а я це роблю одразу, вболіваю, і КРОВ’Ю на відміну від Вас, пишу кожен рядок. А читачі самі розберуться, хто з нас правий, а хто ні!

Ось лише одна цитата Ваша з Вашого вірша про поезію:

Ви – як хочте, я іду на ви
і нікого не пошию в дурні,
бо і вершники без голови
ще бувають іноді розумні.

“Поетичні осколки” Із циклу “Вершники Пегаса”.

Отож, Ви самі себе правильно означили. Ви — вершник без голови на плечах, безголовий, “дутий авторитет, “Майстерень”.

І з цього циклу наведу іще одну цитату, яка заперечує нинішню Вашу тезу — лікуватися од війни НЕНАВИСТЮ, яку сповідує, на Вашу думку, більшість адекватних людей:

***
Полеміка хороше діло –
розширює і кругозір,
і те, що в серці накипіло,
та не лягає на папір...
тому рятує душі сила,
орієнтована на мир.

Ось бачите, і Ви орієнтуєтесь на МИР у своїх поезіях! То не такий вже Ви і дурень, швидше розумний. Просто зводите порахунки зі мною, і хочете виставити на посміховисько найкращий мій твір про війну!

P.S. Гіркі міркування виникають з цього приводу:
Чи припиняти “пеніє”? -
Замислився одначе.
Як важко бути генієм —
Бездари не пробачать!

На жаль, дорогі друзі, мушу констатувати такий факт - кретина і графомана Олександра Сушка прийняли у лави спілки письменників. Ліна Костенко вийшла із спілки. Є письменники, а є члени спілки. А я хотів довести, що і серед членів спілки є письменники. Але про Сушка. Це бидло набралося знавіснілого нахабства, і хоче всіх і вся тут повчати, хоч усі Ви знаєте, що дев'ять десятих його "горе" зауваг - в молоко, як кажуть стрільці. Людина, яка не розуміє, що таке ПОЕЗІЯ ВИСОКА - зовсім. Це людина, яка має посередній талант прозаїка, але весь час пхає лайно своє у високу поезію - ПУСТИ СВИНЮ ПІД СТІЛ, ВОНА ЗАЛІЗЕ І НА СТІЛ.
Ви ж бачите, Малишко і Чорногуз погані, бо вони творять власні наголоси, неологізми які поліпшують літературу, розвивають її. А так не можна -- вчить нас "геній" Сушко, треба так, як у словниках! А що словники можуть бути недосконалими, він цього не розуміє. Геній без літери "е" - Гній Сушко - ось кого Ви всі повинні слухати! Схиліться у пошані, літературні раби, прийшов імператор! Приречені на вигнання з ПМу вітають тебе! Кретинізм на троні. Дожилися. Прямих порівнянь робити не можна - хто таке сказав? Де, в яких правилах це написано? Ротяка, носяка, розкаряка - ось лексика "високої поезії" Сушка. Я йому завжди казав: пиши прозу, там у тебе краще виходить. Ні! Один із десяти віршів йому таки більш-менш вдається. Як одна із десяти зауваг.

Цей дурень зовсім не знає, що таке педагогіка. Сваркою, огульною критикою можна автора убити, посіяти зневіру, просто знищити. Із сайту внаслідок сварок із Сушком прямо чи непрямо пішли талановиті поетеси Юлія Стиркіна, Світлана Майя Залізняк. Талановита поетеса Любов Бенедишин пішла через нездорову атмосферу, яку Сушко породив своєю аномально дурною критикою. Вона, критика, безумовно, потрібна, але не така, яку пропонує Сушко.
Є підхід Макаренка - битіє визначає свідомість, і є підхід Сухомлинського - підняти самооцінку добрим словом. А якщо критикувати, то м'яко, обережно, щоб МОРАЛЬНО НЕ ТРАВМУВАТИ.
Сушко робить навпаки - він знищує людей. Єдиний ,хто не піддається - Чорногуз. І він робить усе, щоб знищити, вижити із сайту мене. Та зуби обламає. Я тебе тут породив, я тебе звідси і приберу, як казав Тарас Бульба. Він же інших не критикує, ЗВЕРНІТЬ УВАГУ. ВІСТРЯ КРИТИКИ СУШКА СПРЯМОВАНЕ ТІЛЬКИ ВИКЛЮЧНО ПРОТИ ЧОРНОГУЗА. Тут море критичної роботи з іншими авторами. СУШКО КРИТИКУЄ ТІЛЬКИ ЧОРНОГУЗА. Чорногуз його заблокував, щоб відкараскатись від нього, все одно, якщо не реєструватись на сайті, можна прочитати все, що пише Чорногуз, чи той чи інший автор. Це недосконалість технічна, пане Володимире. Треба, щоб заблокований автор не мав змоги читати твори блокувальника ні так, ні так. Як на Фейсбуку це є.
Досить терпіти тут цього пса смердючого, який плодить несмак у літературі.
Люди добрі, чому Ви всі мовчите? Чому не обурюєтеся? В кожного моя хата скраю, я нічого не знаю. Еталон літератури Сушко чи таки Малишко і Чорногуз?

Замисліться, висловіться. Чи ми тут удвох із ним маємо списи ламати?

Так сталося у житті двох поетів у 2011 році, що вони стали королем і королевою рими на одному із дійств поетичного фестивалю «Уманьфест», започаткованого знаною поетесою, уродженкою славного гайдамацького міста Софією Кримовською. Поетичні читання відбувалися на території знаменитої «Софіївки». Організаторам спала на думку цікава ідея –
присутнім глядачам, яких було кілька сотень, роздали папірці з проханням написати на них два імені – кращого поета серед чоловіків, кращу поетесу серед жінок. Ними стали цілком об`єктивно і заслужено Ярослав Чорногуз і Лілія Ніколаєнко, які набрали найбільшу кількість голосів, були всенародно обрані, до того незнайомі між собою. І цікаво, що друга стала опісля учитися і вдосконалюватися у першого, і обоє створили королівський жанр – корону сонетів. Кожен – свою.
Знаю усі три корони сонетів в українській літературі. І кожен автор самобутній – Юрій Назаренко в своєму Королівському вінку сонетів – громадянський лірик, Ярослав Чорногуз у своїй короні сонетів «Світло кохання» - дає взірець любовної лірики,
Лілія Ніколаєнко у своїй короні сонетів «Вінець для Музи» постає ліриком філософським.
Корона сонетів - чи не найскладніший поетичний жанр у світовій поетичній літературі - перша корона творилася представником Сумщини, дві наступні – створені уродженцями Вінницького краю, якими є Ярослав Чорногуз і Лілія Ніколаєнко. І якщо Ярослав Чорногуз, не втративши подільські корені і любов до малої батьківщини, давно перебрався жити у столицю України Київ, то Лілія Ніколаєнко живе і творить на рідній Вінниччині – у Теплику.
Наскільки складним твором є корона сонетів за формою!!! Це -225 сонетів, укладені у 15 вінків сонетів! Справді так. Скажу лише один нюанс - треба для корони підібрати два варіанти по 240 рим для катренів (4-рядкових віршів) і два варіанти по 160 рим для терцетів (3-рядкові вірші). А вся складність побудови вінка сонетів, коли з кожного рядка магістрального сонета починається простий сонет і закінчується наступним рядком цього ж магістрала?! А в короні сонетів 15 вінків сонетів, отже треба писати спершу Магістрал Магістралів, з нього сплести Магістральний вінок корони, а тоді з кожного сонета магістрального вінка сплести ще 14 вінків сонетів простих. Так, ніби, магістрал магістралів – це сонетний генерал, сонети, учасники магістрального вінка – це офіцери, йому підпорядковані, а їм у свою чергу – підпорядковані солдати-сонети у кожному простому, немагістральному вінку, яких 14. Кожен сонет має схему – теза (8 рядків) – антитеза (3 рядки) – синтез (3 рядки)! Цієї вимоги загалом дотримано у даній книзі.
В побудові архітектоніки корони Лілія Ніколаєнко також пішла своїм шляхом. І Юрій Назаренко, і я у своїх творах закінчували корону магістральним вінком і Магістралом Магістралів. (У Ю.Назаренка є навіть 226 Вершальний сонет!). А Лілія поставила головний вінок корони на початок, ніби одразу взяла «за роги» читача, щоб прикувати до себе його увагу.
Я робив підбір рим, майже не користуючись «Словником українських рим» (автори А.Бурячок та І.Гурин, К. 1979, «Наукова думка») через малу кількість справді поетичних рим. Те ж робила і Лілія Ніколаєнко. Важко осилити форму – корону сонетів, та ще важче написати її так, щоб читач не відклав її на першому чи другому сонеті, а дочитав до кінця, тобто створити цікавий зміст. Лілії Ніколаєнко це вдалося. Скажу ще таке на підтвердження. Ознакою високого таланту авторки є АФОРИСТИЧНІСТЬ її стилю, коли читачеві хочеться цитувати даний твір. Наведу лише дві цитати:
Напнула би в душі мільйон вітрил,
Та мій полон ілюзії – довічний.
Гріховний шлях і вірний оберіг –
Поезія – сумна Її Величність.

Ми – лиш актори в божевільній грі,
Що змінює картини еротичні.
На скронях пил зірок – то тільки грим,
Та ця омана нам жахливо личить!... (7сонет 10 вінка)
Це – свого роду чи не філософська квінтесенція всього світогляду життєвого поетеси Лілії Ніколаєнко. Скільки я читаю її сонетні вінки, щось подібне виринає. Яка парадоксальність думки – та ця омана нам, поетам, ЖАХЛИВО личить! Як неповторно і сильно і точно сказано. Лілія виростає у могутнього митця – поета. І я починаю пишатися тим, що мав дотичність і немалу до виховання її поетичного!
А ось сама кінцівка корони:
Поезія – це битва божевіль.
Напій оман земну журбу солодить.
Нектар ілюзій, мов отруйний хміль.

Стихія літер обпікає льодом.
Яка ж ціна краси? – одвічний біль.
Хто муза для митця? – гірка свобода…
Магістрал, 14
Хіба не хочеться процитувати такі знаменні рядки? Безумовно так.
Визнання поетичне чи загалом письменницьке – саме і починається з того, що читачеві кортить цитувати автора, він запам`ятався йому, може і на все життя своїми вдалими рядками.
І ще одна риса, притаманна Лілії Ніколаєнко. Вона не розмінює свій талант на кон`юнктуру сьогодення, не зосереджується на якихось скороминущих дурницях, а працює для вічності, знаючи, гірко усвідомлюючи, що її скорбний труд, як часто чомусь в Україні нашій буває, як не прикро про це говорити, читач оцінить вже після її смерті. Така наша ментальність, яку час змінювати, і навчитися цінувати труд літератора, коли він живий і перебуває в творчому розмаї!
Це і робить дану книгу «Вінець для Музи» Л. Ніколаєнко вельми цінною і РІДКІСНОЮ в очах сучасного поціновувала красного письменства.
Ще не все рівне у цьому творові, є певні сліди учнівства, наслідування її попередників, ходіння по колу, повторювання, варіювання самої себе, але водночас спостерігається потужний пласт своєрідних неповторних образів, які говорять на про непересічний інтелект авторки.
Чого вартує, наприклад, думка про Сізіфів труд митця-поета, коли він перебуває в полоні своїх ілюзій, і намагається незбутні мрії втілити в життя, ходить зачарованим колом, як ніби лабіринтом, і не знаходить виходу, рятівної нитки Аріадни. А згодом бачить шлях - свою відраду у служінні високій поезії, гордій самотності, самозреченості кохання, яке веде до вершин мислі – гіркої свободи митця, яка йому необхідна, але не завжди дає втіху.
І таких образів-думок чимало у творові, не буду розкривати всіх таємниць, хай читачеві самому закортить поринуті у ці неповторні рядки…
Із власного досвіду скажу, що треба мати неабияку силу волі, наполегливість, цілеспрямованість, скажену працездатність і талант могутній, щоб осягти таку складність, як корона сонетів. А її Лілія Ніколаєнко писала рівно рік, як сама зізнається. Для порівняння – Юрій Назаренко творив свій Королівський вінок за протягом 15 (!) років, я - майже - 2 роки.

Якщо узяти до уваги молодий вік авторки, їй ледь за тридцять (Ю.Назаренкові – за 70, Я.Чорногузові – 56!), вона ще належить до МОЛОДІ – а вже створила корону сонетів! Андрій Малишко лише марив таким жанром, а втілити не зміг. У Ігоря Сельвінського, російського поета – їхав дах, коли він намагався писати корону сонетів, бо це – архіскладно! Заявляю авторитетно, бо сам ішов до своєї корони півстоліття, хоч писав набагато швидше.

Шановна Світлано-Майє! Можливо, я був різким і нетактовним у своїх висловах на Вашу чи на Любину адресу стосовно публікації вірша Тетяни Левицької "Два крила". То прошу мене вибачити вас обох! Не знаю, хто, чи що у цьому винен, можливо магнітні бурі перед затемненням світила, а може, просто, не витримала душа поета. Я довго мовчав, мовчки спостерігав, як Ви тут, і Люба Бенедишин, і інші автори, препаруєте Тетянині вірші, а вона майже постійно згоджується з вами усіма і безкінечно виправляє, виправляє, виправляє, і останнім часом, дедалі більше на шкоду собі. А сама росте, росте, росте, як літератор, як поетеса, на очах.
Вибачте мені за мій безапеляційний менторський тон, я справді попер як танк, і в цьому неправий можливо, але погодьтеся, що в поезії я дещо умію і знаю, як і Ви, шановна Світлано-Майє, і Люба, і деякі інші сильні автори. І якщо в Тетяни не вистачає впевненості і бачення відстояти свої вдалі рядки, то в мене цієї впевненості вистачить на двох.
Просто вона мені чомусь, а не комусь іншому, довірила редагувати її книжку. Отже, я несу певну відповідальність за її тексти, за її шлях в літературу.
Я не знаю, чи помітили Ви, наскільки у творчому плані, Тетяна Левицька виросла, ну, буквально за останні півроку?
Оригінальність Образна, неординарність мислення, бачення, особливо у любовній і філософській ліриці. Одна тільки «Поліфонія любові» чого варта? Просто шедевр! Та й у житейських історіях, згадайте її вірш про Голодомор і т.д.
Я, наприклад, сам собі кажу, що деякі вірші я на такому рівні написати не зміг би. Не знаю як Ви, чи ставитесь Ви до своїх писань хоч трохи самокритично? Люба ставиться сто відсотків, а Ви, Світлано-Майє? Бо дуже багато тут запевнень від Вас, що Ви унікальна, талановита, неповторна і т.д. Так, я з цим згоден. А Ви як вважаєте, Ви можете іноді помилятись, чи ні? Я стосовно себе вважаю, що можу. Так от я просто думаю, що ви з Любою, дорогі мої дівчата, ще не усвідомили, наскільки Таня виросла, і в деяких своїх віршах пише не гірше нас, а в чомусь і краще!
А Ви все по-старому, думаєте, що от вона то ніби і майстер зі статусом R2, але пише гірше нас, і треба її учити, учити і ще раз учити. Вона виросла колосально, і це при тому, що вона в побуті російськомовна і в родині і тільки тут, на сайті, спілкується українською.
Так от я хочу Вам відкрити очі на те, що ситуація змінилася досить різко, і в кращий бік. От чомусь не з"являється на сайті така сильна поетеса, як Світлана Луцкова, от вважайте, що Тетяна Левицька посіла її місце, її нішу тут. І де в чому вже і нам треба повчитися в неї. А ми її товчемо, як другокласницю у середній школі. То, може вже трохи треба зупинитися, га? Як Ви вважаєте?
Це не значить, звісно, що надалі їй не треба робити вже ніяких зауважень! Треба безумовно, ніхто з нас не є поза критикою. Але вже більш виважено, толерантно, вдумливо. І з думкою про автора, про високу літературу, яку ми творимо, і візьмімо за правило заповідь: «Радь, але не нашкодь!»
Вона виросла, хочу сказати, великою мірою і через те, що Ви і Люба, і іноді я, і, і пан Іван Потьомкін, і не любий Вами і довгий час і мною, Олександр Сушко, і інші автори, робили їй слушні зауваження, і вони слушні на 80, а то й 90 відсотків.
А ще віддаймо належне її прекрасній людській рисі, коли вона ставиться з любов`ю до всіх нас, переживає, щоб не було сварок, бійок на “ПМ», а була спокійна, творча ділова атмосфера. Мене особисто вона помирила з моїм старим другом Олександром Сушком, і ми обоє, не боюсь розписатися за Сашка, їй дуже вдячні за це! Миротворчий поетичний контингент! Я б до пари їй ще додав пана Івана Потьомкіна, який теж завжди конструктивний з усіма, і схильний сказати, як кіт Леопольд, «Ребята, давайте жити дружно!».
Так що радіймо, друзі, ми разом допомогли становленню нової зірки на нашому поетичному небосхилі!
Самій Тетяні хочеться побажати більшої впевненості в собі, уміння довіряти більше насамперед самій собі, своїм смакам, і навчитися розбиратися, довіряти власному відчуттю, де вдало написала, а де – ні! І тільки за явних сумнівів звертатися за порадою.
"Поетичні майстерні" виправдовують свою назву! Віват нашій Тані, віват усим, хто за 10 років її перебування на сайті, причетний до її творчого становлення!
Вважаю за доцільне винести цей коментар, як окрему публікацію!

З повагою до Вас, Світлано-Майє, і усіх присутніх.

Ці слова належать автору передмови до книги Ярослава Чорногуза "Світло кохання" І.Михайлину. А ось інші слова: " Українська мова вишукана... для вишуканих". З-поміж десятків, а то й сотень тисяч творів, прочитаних мною за 36 років вчительської праці, він був найменшим. Освітянські функціонери запропонували дати завдання старшокласникам відповісти на питання "Чим для мене є українська мова?" Діти писали різне, швидше для доброї оцінки. Я ж спостерігала за ними і дуже непокоїлась тим, що маленька, тендітна російськомовна україночка, яку виховували батьки, далекі від культурного середовища Києва, сиділа в глибокій задумі. І лише в кінці уроку схилилась над зошитом і гарним почерком вивела всього одну фразу, яка навіки вкарбувалася в мою свідомість і стала особистим маркером на визначення отієї вишуканості і високої якості української поетичної лірики.
Тарас Шевченко, Іван Франко, Олександр Олесь, Ліна Костенко... А віднедавна список поповнився ще одним прізвищем - Ярослав Чорногуз
Така довгоочікувана новаторська лірична поема, щоденник, сповідь, а за визначенням самого автора, "любові поетичне це есе". Я не належу до теоретиків літератури, до мовознавців. Я - читач, і не мені називати твір етепним, геніальним, не мені шукати йому місце в історії літератури української, а, може, й європейської. Але цілком очевидно: це відкриття, це справжнє мистецьке диво!
Обравши такий виграшний жанр есе, автор дозволив собі написати про те, що йому цікаво, про що думає, відчуває, переживає, і пасати так, як хочеться. І при тому всьому творити корону сонетів!
Спинюся десь поміж лелечих гнізд,
Схилю там тихо голову козачу,
Немов навіки в рідну землю вріс,
Коріння глибоко пустив юначе.
Поема вражає, перш за все, українським національним духом, в ореолі якого наша мелодійна мова з її неповторним звучанням, наша унікальна природа з безліччю назв дерев, квітів, тварин, птахів. Це земля, де так багато сонця, неба, морів, річок. І все це в такій довершеній гармонії:
Як голосів розкладка хоровая
Чергуються між паузами гри,
Бог-диригент усі лади міняє,
Їм фарби інші надає згори.
А скільки музики, яка є тим прекрасним фоном рядкам, "які самі складаються в поему". "Музикою промені тремтять" - хіба не чарівно, не вишукано?
А фарб, а тонів і їх відтінків:
Сувої дивовижної краси...
З них можна диво-килими розшити -
Відтінки: теплий, ніжний, боязкий,
Суворий, грізний, трішки сумовитий...
В сонети абсолютно природньо вплітається не лише українська, а й світова міфологія. Автор легко взаємодіє з мовами й культурами інших народів. Високий інтелект, глибока обізнаність, неймовірне відчуття слова і віра в його величезні можливості - це лиш окремі ознаки його творчого почерку.
І щастя зазвучав нам вокаліз,
Розквітли раптом у серцях мімози -
Аж промінь сонця над вікном завис -
Зітер дощу короткочасні сльози.

Своє ж призначення поет-лірик вбачає в іншому: "Співець кохання - в цьому я увесь". Кохання ліричного героя, якого автор ототожнює з собою і того ніяк не приховує, також має національний відтінок. Автор чесно сповідається перед читачем, і в тому сповіданні я бачу щось ледь вловиме з "Зів"ялим листям" Франка. Кохання його ліричного героя - надривне, пекуче, нерозділене. . А ліричний герой поета Чорногуза - це він сам. Його кохання також з гіркотою, болем, але - взаємне! От саме таке кохання автор вважає щастям, яке дарує йому натхнення:
Бо щастя це для творчості найвище,
Натхнення нескінченна дивина.
Тільки люблячи, можна знайти такі прекрасні словесні перлинки: малесенький горішок мій твердий, чарівничко, доленько ясная, коханая рибчино, люба зоре, Богине. Їх зустрічаємо в багатьох сонетах і бачимо нерозривний зв"язок з народною пісенною творчістю.
Автор відображає безліч відтінків у стосунках закоханих, але домінує над усім звеличення почуття краси вірності, яке було естетичним ідеалом нашого класика Олеся Гончара і яке так шанується і завжди цінувалося нашим народом.
Не можна не звернути увагу на величезне мовне багатство і яскраву образність твору, його афористичність, численні символи, порівняння, метафори.
Овець небесних припливли отари
І огорнули вовною вербу
Плакучу. - Не сумуй же марно -
Прошепотіли, мов зняли табу

Корона сонетів має багато влучних епіграфів, взятих як з української, так і з зарубіжної літератури. А це свідчить про неабиякі знання і читацькі смаки автора та вільний лет його думки у всесвітньому інтелектуальному просторі.. Поема - цілий світ для наукових і художніх досліджень. Адже там так багато новизни.
Художнє оформлення книги приваблює певною стриманістю та естетичним смаком. Прекрасним доповненням є передмова Академіка І.Михайлина, яка шлях до розуміння новизни самого твору зробила значно коротшим. А вступне слово Ярослав Чорногуз завершує: "... прагнув, аби читалося легко і читач замислювався над філософією прочитаного, а вся описана складнісь ним не помічалася". Автор цілком справився і з цим непростим завданням.
Так, книга не для масового читача, вона має всі ознаки вишуканості, елітарності.Чи на часі це? Адже в Україні війна?! Ярослав Чорногуз обрав свій фронт - мистецький - і здійснив на ньому свій подвиг. Безперечним доказом цьому є слова Совісті нашої нації Ліни Костенко: "Ви наважилися на творчий подвиг, Ярославе". А вчений зі світовим ім"ям Академік Микола Жулинський ніби доповнив: "Корону створено на дуже високому художньому рівні". Сам же Поет переконаний, що "Пораненим пісні гамують болі". Так, Україну пора рятувати любов"ю! Впевнена, що цей новаторський, високохудожній, з українським національнм обличчям твір буде помічений і належно поцінований нашою державою, а присвоєння її автору Національної премії ім.Т.Г.Шевченка приверне увагу не лише українського читача, бо:

Сонетів одшліфоване кольє
Я людству залишаю, наче спомин.

Людмила Хитровська
учитель-методист, Відмінник народної освіти

Звертаюся вкотре до адміністрації сайту «Поетичні майстерні», літературної громади сайту.
Скільки ще часу ми будемо терпіти антихудожні, антилітературні випади у бік високих майстрів графоманських стріл Олександра Сушка, людини, позбавленої не лише літературного поетичного хисту, а й естетичного смаку? Людини, яка не прислухається, практично, до висловлених в її бік критичних зауваг, не працює над своїми текстами, натомість уражена графоманською хворобою словоблуддя, пише по кілька в день горе-опусів, не редагує їх, в яких, замість творити літературу, займається зведенням порахунків зі своїми більш талановитими колегами? Ним, уже цілком очевидно і зрозуміло, рухає чорна заздрість і прагнення будь-що, будь-якими методами вивищитися над своїми колегами. Пише горе-коментарі, до яких майже ніхто не прислухається, натомість його називають «шмаркачем» та іншими всілякими такими назвиськами.
Чого вартий той факт, що на сайті є два Олександри Сушки? Питається, для чого? Відповідь проста – один Сушко ставить іншому Сушкові, які насправді в одній особі, позитивні оцінки 5,5, бо крім самого себе йому таких оцінок ніхто не ставить, таким чином штучно підвищуючи собі рейтинг. Гидко за цим спостерігати, але чомусь редакція «Майстерень» закриває на це очі, не видаляє другого клона.
Певно, вже тонни словесного бруду Сушко вилив на Світлану-Майю Залізняк, яка стільки конструктивних вагомих зауваг йому зробила. Нуль уваги, натомість помста словесна майстрові розлилася сайтом, як нафта океаном.
Я вже не кажу про себе, тут – десятки тонн бруду – Сушко вшанував «дорогого» друга, який привів його сюди, на «Майстерні» на свою, як виявилось, голову. Ось деякі «перли»:

Кожному своє
Поет із дуба у дитинстві впав,
Відтоді пише тільки про природу.
Мені ж Венера водить по губах
Соском рожевим зі смаком ренклоду.

Пишу канцони для пухких наяд,
А баркароли вирлоокій мавці.
Застрягнула фантазія моя
Кілочком у розчахнутій голляці.

Я знаюся, братове, у дівках,
Вони - огонь! Очиці, наче вугіль!
Без Яня Інь - собака без цепка
Чи кухоль без пахкої бормотухи.

До відьми піп підсів на помело,
Оливки віть звисає з аналоя.
Пейзажі для моїх поезій - тло,
Перина - поле бою літгероя.

Описувати лози - не моє,
А як візьмусь, то спучує животик.
Тому, панове,- кожному своє,
Служу Ерато. Музонька не проти.

Або найновіший опус:

Баланс

Гриміло над Парнасом: "Я тут Бог!"-
Аж читачів наляканих трусило.
Від криків світ прекрасного оглох,
Потрібен піп з молитвами й кадилом.

Хтось бринька на бандурі замашній,
А я творю на бубні й козобасі.
У лірики зачовганій лижні
Танцюємо із гумором у вальсі.

Не можу більш дивитися на мед,
Липуче все - солодкі вірші, лахи.
Для мене це занадто, бо естет,
Прихильник сатиричної віагри.

Не пропадуть важкі мої труди,
І думи не проваляться у Лету.
Пегас не товстопуз, і не худий,
Бо має збалансовану дієту.

Є хрін і перець, сіль і часничок,
Смакують страви, бо непісно в роті.
Закінчую хлебтати суп-харчо,
А віршик цей на позитивній ноті.

(бандуру, після мого коментаря виправив «хутенько» на гітару – єзуїтський боягуз! Сушко»)

Пробачте, люди, що завдав вам такого горя, бо мало хто є на сайті, кому б не дісталось від Сушка.
Та багато хто не хоче конфліктів, воліє мовчати. Та, повірте гіркому досвіду – будете мовчати – заклюють вас дурними заувагами і псевдо критикою і підете ви із сайту, як талановита поетеса із Полтави Юлія Стиркіна, яка ні за які гроші не хоче сюди вертатися, поки тут є Олександр Сушко – люте заздрісне, чорнороте пугало, яким скоро почнуть матері поетеси своїх пишучих малят лякати: не будеш слухати мене, то віддам тебе упирю Сушку на розтерзання! І дитина з жахом прокидається в холодному поту!
Скільки вже його критикували інші автори – Лариса Прокопенко, Тетяна Левицька, Серго Сокольник (нещодавно навіть прозу Сушка розгромив, хоч у прозі, як на мене, Сушко вправніший), СонцеМісяць та багато інших.
З нього, як з гусака вода. Обтрусився, і пішов далі своє чорне діло робити.
Ось його повчально-гнидявий коментар:
Та яка різниця - бандура чи гітара, чи інший інструмент? Дивися ширше: тут ідеться про загальну проблему, яка уособлює українську лірику. Сусальне золото у кілька шарів для справді гарного непотрібне. Ця зайвина ріже око естета. І додає мені наснаги писати іронічну сатиру. І нічого поганого в тому не бачу. А ти злишся. Нащо? Та посміхнися урешті. І повір: я тобі не ворог, а найщиріший друг. А те, що люблю перець - не страшно. Всі ми різні, і смаки у нас різні.
Пиши на мене сатиру, гумор, іронію, що завгодно. Я не ображаюся.
Та послухати – Боже, святий янгол із небес!
Справді – мед справжньої української лірики – не для Сушка. Він народився, вимащений у дьоготь, як не у щось значно гірше, то й прагне у кожну бочку меду додати свою гидку ложку дьогтю. Та вже того дьогтю стільки, що вже все помінялося місцями на сайті - гнидявої псевдолітератури вже бочка дьогтю, яку вже не може врятувати ложка меду гарної традиційної української лірики, яка в ній зосталась!
А ми сидимо, опустили вуха, а нам ллють помиї на голову. А ми кажемо: не лийте в одну точку, дорогий пане Сушко, розбризкуйте, розбризкуйте!
От він і радий старатися, розбризкує. А ми мовчимо і ходимо в оцьому, з дозволу сказати – забризканні!
Не гидко вам, люди? Не набридло ще?!!!

Щиро Ваш
Ярослав Чорногуз

Цілком підтримую Світлану-майю Залізняк в її проханнях. Адміністрація "Поетичних Майстерень" обіцяла більш щільно фільтрувати публікації горе-критика Олександра Сушка. Як свідчить дана скарга, "горбатого могила виправить". Сушко просто тролить кращих авторів, які йому не до вподоби. Намагається упирично пити кров. Саме цю його особливість і підмітив наш шановний адмін Володимир Ляшкевич. Він - Сушко - перетворив своєю активною горе-писаниною цей чудовий справді сайт у напівклозет, даруйте!
І тому я намагаюсь громадою "обух сталить", переконую адміна, що графоман Сушко із його горе-критикою тільки шкодить реноме сайту, опускає його, а не піднімає.
Мені сумно, що я свого часу привів цього автора сюди, всіляко йому допомагав, а він досі не навчився писати, і використовує брудні прийоми бійок без правил, щоб розправитися з кращими з авторів. І тим, хто привів його сюди, і тим, хто як Світлана-Майя, як ні один автор на сайті, намагалася допомогти Сушку своїми порадами і підказками високого професіонала поезії. А тепер ми з Світланою-Майєю маємо отаку віддяку!
Я звертаюсь і до інших авторів сайту. Тільки Ваша активна позиція у боротьбі з неякісною підлістю, горе-літературою, зможе допомогти позбутися горе-графомана!!! Бо інакше, від його підлої і гнилої псевдокритики з сайту, навпаки, ітимуть талановиті автори, такі, як Юлія Стиркіна.
Думайте, товариство!

Доля мене ставить у якісь такі межі Гоголівського образу Тараса Бульби, коли він каже своєму синові Андрію: «Я тебе породив, я тебе і…» далі не хочу навіть вживати цього слова, бо переконаний у тому, що письменник, літератор має бути гуманістом і його твори мають будити «добре, світле, вічне». І доля переінакшує слова Гоголя відповідно сучасної ситуації так: «Я тебе привів на цей сайт, я тебе з нього і виведу».
У мене ця ситуація постала не стосовно сина, а стосовно колишнього друга – Олександра Сушка, якого я привів на цей сайт. А кажуть, кого ти привів, той під твоїм крилом, за того ти несеш відповідальність, як батько за сина чи дочку.
Ми з Олександром тривалий час дружили, коли займалися спільною концертною діяльністю, і дружили добре, він з братом Віктором казали мені: «Ти нам, як брат!» І я їх такими теж для себе вважав, бо сам-один у батьків. Віктор написав 4 гарні пісні на мої вірші, а Олександр їх виконував… Я із задоволенням читав прозу його, повість «Два роки», яка була опублікована в журналі «Київ».
Згодом, коли я почав публікуватися на сайті «Поетичні майстерні», то запрошував сюди багатьох своїх друзів-поетів, в тому числі і Олександра Сушка. Ми навіть разом якось виступали від «Майстерень» у київському планетарії на одній із численних тусовок Оксани Яблонської. Тривалий час усе ніби йшло добре, однак десь, певно, років два тому Олександр дуже активізувався, як автор віршованих спроб, і тут ніби чорна кішка пробігла між нами.
На думку приходять дві цитати: « И с другом не будет драки, если у вас друга нет» і інша «Платон мені друг, та істина дорожча».
Саме так сталося й у моєму випадку. Я щиро радив другові займатися писанням прози або перекладами, які у нього вдало виходили. Але він не слухав, вважаючи, що досягне бажаного і у оригінальних поезіях.
Коли я почав читати його віршовані спроби, бо поезіями їх не назвеш, яких він писав багато – по 5 удень, бувало, публікував, все моє єство обурювалося проти антиестетизму його віршів, я написав пародію, в якій назвав його «чирякописцем», чим дуже зачепив його самолюбство, хоч у вірші він і сам мене критикує:
Наведу для згадки:
Чирякописець (літературна пародія)
Я настрочу вам про природу,
Та про жахи любовних мук,
Для читачів не буде шкоди,
А я звільню тремтіння рук.

Чуття померли. Геть не дишуть
І саду вже давно нема.
А пальці із завзяттям пишуть
Рука дряпоче щось сама.

Вскубну Пегасу волосину –
Нехай прокинеться лоша.
Та риму хоч одну підкине,
А може – цілого вірша…

Брудні вмиває рохлям п`ятаки,
Виносить гидь щодня на гнойовице…

У той момент я відволікся,
Душив на носі чиряки.

Усе життя ротяка ця росла,
Харчі нові ковтала з апетитом,
І усміхнулась доленька їй зла:
На неї схожі вилупились діти…

Олександр Сушко
Я настрочу Вам краще про клозети,
Вщипну натхнення трохи десь таки.
Природа і кохання для поета?!!
Чавлю їх, як на носі - чиряки!

Я чистоплюям носа втру однако,
Усім їм дам такого одкоша!
Читайте, хлопці, краще про ротяку -
Де дилетантський наголос - віршА!

Бо ось про що нам римувати треба,
Життя - як та клоака, як п..да!
І шепотів пророчо друг мій ребе:
Чирякописець Саша? - Таки да!

14.04.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

І ще один вірш згадується власний з того часу, ще не минуло й двох років:
Моління для друга
Я прошу Богів моїх одверто –
Скільки тих уже лишилось днів –
Дайте швидше Ви мені померти,
Щоб мій друг, нарешті порадів.

Щоб мій друг – ого! – повеселився –
Ви мене убийте на війні.
Йому дайте гарну молодицю
І лишіть купатись у багні.

Він не любить гарного нічого,
Любить, як навколо йде війна.
Як стає навколо все убогим,
Як свиню – не тягнуть! – із лайна.

Хай собі купається і рохче,
Хай жирує в рідному гною.
Бо метати бісер їй у очі –
Все одно, що цілувать змію.

Дайте смерті, тільки не зненацька –
Щоб од болю вив я, гриз траву.
Щоб ментальність другова – хохляцька –
Тішилася щастям наяву.

«Він он здох, а я дивись, живий ще.
Білу, горду кістку їсть черва.
Вже не він, а я од нього вище!» –
Мовить друг мій отакі слова.

На поминках скаже він «у тузі»,
Що ми разом рвались у АТО,
Що були із ним – найкращі друзі,
І любив мене він, як ніхто.

І куди до нас «жидам пархатим»!
Люблять один одного вони.
І не вміють друзів убивати
Злим не тихим словом, без війни.

20.04.7525 р. (Від Трипілля) (2017)
Убивати друзів і недругів злим, не тихим словом – оце певно, девіз Сушкової критики, який він узяв на озброєння.
Після того, як побачила світ моя корона сонетів «Світло кохання», по суті чи не лебедина пісня мого життя, Олександр Сушко був на презентації цієї книги і радив присутнім у залі висунути її автора, тобто автора цих рядків, на шевченківську премію… А потім з`явився його опус на «ПМ» із «вікопомним рядком-перлом»: «Оцицькував сонетами красу», після якого і настав розрив у дружніх стосунках, бо такого лицемірства душа моя витримати не могла.
Ми обмінялися ще кількома ударами словесних шпаг, забанили одне одного, і надалі я вирішив не витрачати творчої енергії на поетичні сварки, бо життя коротке, і витрачати його на дурниці – собі дорожче. І скільки б гидоти за той час, а це десь минув майже рік, мій «друг» не вилив на мене, я мовчав, і намагався не зважати, бути вище, хоч подеколи у душі клекотіли вулкани обурення, я гасив їхнє полум`я і лишав усе зайве поза увагою.
А Сушко продовжував свою діяльність, діставав інших колег, чи не кожному на кожен твір писав повчальні коментарі, а кому вони були не до смаку, як мовиться, з тими розмовляв мовою критики й сатири.
Сайт же, бачте, у нас «Поетичні майстерні», тобто критика, на думку О.Сушка має стати щоденною потребою, і до всього, її має зазнати кожен автор, хоче він того, чи ні. Ага, раз прийшов на «Поетичні майстерні», то хоч-не-хоч – вдосконалюйся, а ми тобі допоможемо! Все ніби вірно, але ж…
Колись класикові української музики Георгію Майбороді критики зробили деякі закиди, зауваги стосовно його творчості. Він відповів:
«Хай спершу напишуть стільки і на такому рівні, як я, тоді матимуть право критикувати!» З одного боку - ніби великий маестро виключив саму можливість критики, а з другого, показав, що він і без критики може на дуже високому рівні писати музику. Бо ж є такі фактори, як талант і як внутрішній цензор, якщо планка вимогливості до самого себе, до власних творів дуже висока, то навіщо такій самодостатній творчій особистості критика?! – питається в задачі? Вона тільки дратує, забирає нерви і час у майстра. Він виставляє свої твори, як взірець, до якого мають тягнутися творці більш низького рівня, кому є, як мовиться, куди рости,і от саме вони і потребують доброзичливої критики. А втім, тут кожен вирішує сам для себе...
Що робить Олександр Сушко? Це типово для нашого народу, як не прикро про це писати всоте – бачити тріску в оці сусіда, а у своєму не помічати колоди. Сам, ще не навчившись писати як слід, причому – ПО СЬОГОДНІШНІЙ ДЕНЬ! – він береться за критику інших колег, причому «чеше» під один гребінь усіх – і любителів поезії, початківців, і середняків, і високих майстрів, до яких йому ще тягнутися і Дай Боже за його настирливості – дотягнутися! Хтось би більш мислячий глибоко, узявся, насамперед за себе! А він – ні! Чим я гірший від інших? Усі тут роблять зауваги, то буду і я. А деяких, на його думку, самозакоханих, слід піддати «тривалому лікуванню» - постійній критиці, як лікам від гонору, пихи і т.д.
Тільки от його спроби не увінчуються успіхом, він критикує, а над ним сміються, його уникають, від нього відхрещуються, відбиваються, як можуть. А людинонька не бачить себе збоку, і продовжує уперто, мов дятел, довбати всіх і вся.
Моє найновіше обурення критичною діяльністю Олександра Сушка виникло через те, що із сайту пішла дуже талановита поетеса із Полтави Юлія Стиркіна, яка забанила Сушка, аби не чіплявся до неї із недолугими заувагами. То він її зі своєї сторінки дістав так, придумав «геніальний» образ – вірш, як доказ уже ним знищений – кінці як мовиться у воду – цитую з пам`яті – Cтиркіна Фасо – паралель Буркіна Фасо в Африці, що мовляв, туди, до африканських дикунів треба заслати поетесу, бо вона, бач не зважає на «геніальні» зауваги Олександра Сушка. Чи щось подібне!
Я довго не зважав на його критичні стріли в мій бік, але коли побачив, що з сайту почали йти прекрасні і талановиті, то подумав, будемо мовчати, так він і нас виживе звідси!
Треба заради справедливості зазначити, була певний час тенденція, коли певна група майстрів поезії, перезнайомившися одне з одним, почали ставити одне одному лише шістки, піднімати рейтинг, іноді штучно. Це обурило нашого шановного керівника сайту Володимира Ляшкевича, бо на ресурс десь лягла тінь корупції, коли, як кажуть, рука, руку миє. Можливо, були рецидиви, коли автори ставили одне одному оцінки несправедливо, а наперед у приваті домовляючись про це. Не можу сказати, що такого не було, певно, що було, хоча знаю за себе і багатьох моїх друзів, що ми ставимо найвищі оцінки одне одному тільки тоді, коли твір справді заслуговує на найвищу оцінку. Наприклад, якщо брати мене і Василя Кузана, то Дай Боже, щоб ми за дев`ять років знайомства поставили одне одному по 3 шістки – і це буде – з головою, якщо не менше. Василь може підтвердити. Те саме у мене з Любов`ю Бенедишин, наприклад, визнаним майстром і авторитетом сайту. Причому, у приваті НІКОЛИ у мене з ними не було розмов типу, ти мені постав, а я тобі чи щось подібне. Взагалі не було на цю тему розмов. Тільки якість творчості відзначалася оцінками. Тому, сподіваюсь, громада наша літературна, дає мені моральне право судити чесно про це, і про багато інших моментів.
О.Сушко добре зіграв і продовжує грати на цій струні. Не скажу, що геть усі відкидають його зауваги, трапляються, особливо останнім часом серед них і слушні - для інших авторів, але не для мене. За окремими винятками, жодної корисної поради я від нього не отримав. Причому був період, коли я його мусив забанити, бо він перетворився в якогось, як улітку, настирливого комара, якого відігнати мало, треба тільки прибити. А прибити мій внутрішній гуманізм не дозволяє, то довелося забанити, аби уникнути неприємного спілкування. Все одно, позбавлений можливості коментувати на моїй сторінці, він діставав мене зі своєї, адже всі знають – хоч ти і забанений, але якщо не реєструватись на сайті, а просто зайти на нього, то без реєстрації можна прочитати твір автора-опонента, скажемо так.
У нього виробилась манера єзуїтської критики, коли вірш пишеться від першої особи, мовби автор критикує сам себе, насправді ж дістає опонента. А коли йому пред`являють претензії, то він завжди може сказати у відповідь: то я про себе писав, а якщо хтось упізнав у моєму ліричному героєві себе, то я у цьому не винен…
От такий, святий та божий, хоч стань на коліна і бий йому, як боженьці, поклони. А дістає так, що борони Боже. Це він уміє. Не забереш. Але ж якби це була правда, то Бог з ним. На правду ображатися, як мовиться, не можна. Але дістає кричущою неправдою, огульним тупим критиканством, спекуляціями на теми війни та інші теми актуальні.
Скільки разів його критикувала правильно і розумно наш визнаний майстер Світлана-Майя Залізняк. Кожен вірш, як під лупою розглядала, скільки написала йому влучних критичних простирадел, тільки Господь бог знає. І вона до двору не прийшлася, тепер разом зі мною ворог номер один! А напади на визнаних майстрів слова Сергія Гупала, Сонцемісяця?! Як жорстко його критикувала поетеса з російської діаспори Лариса Прокопенко. А йому - як з гусака вода!
Що таке літературна критика? Ось, наводжу цитату з Вікіпедії:
Літерату́рна кри́тика — відносно самостійний вид творчої діяльності, спирається на практичний тип мислення задля поцінування художньої своєрідності нових літературних творів, їх естетичної вартості, виявлення провідних тенденцій літературного процесу.
Літературна критика дає специфічне «знання літератури», відмінне від «знань про літературу», які виробляє літературознавство.
Літературна критика призначена для письменників та читачів. Першим вона допомагає усвідомити вимоги дійсності до їхньої творчості, а другим — виробити певні естетичні смаки, розібратися в безмежному морі художніх творів, що друкуються в різних періодичних виданнях, виходять окремими книгами. Літературна критика цілковито зорієнтована на потреби поточного літературного процесу, тому звертається переважно до творів своїх сучасників, а твори попередників, які є предметом насамперед історії літератури, розглядає крізь призму актуальних суспільних потреб.
Літературна критика — засіб регулювання і корекції літературного процесу, спілкування письменників з читачами. Основна суспільна функція літературної критики — регулятивна, яка підтримується і забезпечується як нормами і кодифікованими правилами, так і громадською думкою провідної освіченої верстви.
Провідними жанрами літературної критики є анотації, рецензії, статті, огляди, есе, літературні портрети, діалоги, дискусійні статті, монографії. Літературна критика активно функціонує в органічному зв'язку з журналістикою, спеціальною пресою, тому її часто характеризують як різновид публіцистики, породженої рефлексією з приводу мистецтва.

Чи регулює критика Олександра Сушка літературні процеси сайту чи допомагає виробити певні естетичні смаки, розібратися в безмежному морі художніх творів»? Скажіть, будь ласка.

Як трактувати оцей, майже найновіший вірш:
Патріот

Війни бажає тільки ідіот,
А я розумний, граю на бандурі.
Тож на словах - страждалець-патріот,
На дланях моцних набиваю ґулі.

Співаю басом про козацький дух,
Бої із тьмою, неньку-Україну.
Чекайте, ось заграю про орду,
Де у фіналі я від мук загину.

Немає в мене совісті й боргів
Перед народом, хоче їсти ковбик.
Сидить навпроти брат мій без ноги
І мріє повернутись у окопи...

Хто на «ПМ» грає на бандурі ще, крім Чорногуза?! Це ж і коню зрозуміло, про кого написано! Паплюжиться, просто до ноги знищується святий образ кобзаря, який я у народу заслужив, як його співець, натомість виринає образ хитрого пристосуванця, нещирого виконавця, нещирого патріота, який ховається від війни, і який заспіває про орду, де у фіналі загине. Це таке «дружнє побажання» - наказати довго жити. Ну да, таким гадам псевдокобзарям тільки здохнути потрібно, все вірно. Тільки чи відповідає створений образ правді життя?!
Є ще такий страшний, на мою думку момент. Кажуть, якщо людині двісті разів сказати, що вона – свиня – то на двісті перший вона зарохкає. Як я досі ще цього не зробив, сам собі дивуюся. Прицільне цькування О.Сушка перетворюється на технологію знищення автора – довбати в одну точку, як кадебістська тортура краплею води – тебе прив`язують до стільця і вода тобі капає в одну точку на лоба цілими днями. Спершу ти це сприймаєш спокійно, а потім починає боліти, а потім ти починаєш божеволіти, і геть з`їжджаєш з «котушок».
Як накажете реагувати на таке паплюження? У ХІХ столітті стрілялись на дуелях, тепер це не актуально. Ну можна подати на суд і ще там витрачати нерви і гроші, і ще невідомо, чим закінчиться і чия візьме. Як правило, негативним типам більше щастить, як показує практика.
Скажіть, люди, свою думку, дуже Вас прошу. Це – смертельна образа, з якою я змиритися просто не можу, тому виношу все це на люди, хай, як на Майдані, на віче люди зберуться і скажуть свою думку. І останнім буде слово керівника сайту, і він прийме по Сушку справедливе рішення – позбавити його можливості перебути на сайті і цькувати колег.
Прошу висловитися всіх бажаючих небайдужих, не боягузів. Якщо більшість підтримає мою позицію, тоді приймемо спеціальне звернення по Олександру Сушку до шановного керівництва сайту.
А може, шановний пан Володимир Ляшкевич відреагує і на цю публікацію.

З повагою

Ваш
Ярослав Чорногуз

Грецька віра в Києві проголошена вірою пануючою, правдивою, православною. Рідна віра України (Руси) в Києві проголошена вірою забороненою, нечистивою, паґанською: «паґанською вірою (від латинського слова pagun — село, paganus — сільський)».

«Християнська етика була явним противенством паґанської. Коли паґанство головними чеснотами громадянина вважало гордість, смілість, неуступчивість, — християнство бачило свій ідеал у покорі, податливості та незлобності. Паґанин (культурний чоловік) любив гарну одежу, пахощі, чистоту, тілесну красоту,—християнин усе те вважав чортівською спокусою, гріхом та злочином.

Світ і природа, що… були джерелом усього живого, всієї краси, всієї радости, в очах християнина — се минущі тіні, ілюзії, чортяча мана, джерело зла, гріха та чортячої спокуси. Більшого, повнішого противенства годі собі уявити. Не диво що вже найдавніші паґанські письменники, які мали нагоду стикатися з християнами, були поражені тим противенством і вважали їх або зовсім безумними, як Лукіян, або бездонно-забобонними, як Таціт, або заклятими ворогами всієї людської суспільности» (Іван Франко, «Данте Алігієрі», Львів, 1913 р.).

Кілька цитат із творчості класика мов оддзеркали ситуацію на "ПМ" із вибором його авторами духовних цінностей - як високо і священно підносять Красу і Природу одні - і як послідовно-негативно опльовують і паскудять все прекрасне, духовне і досконале - інші!

Змушений саме так назвати свій твій твір, і з подальшого викладу ви, шановні читачі, зрозумієте, чому саме так, а не інакше.
Почнемо із заголовка рецензії. Вірш мій називається: Як морем розлилось благоухання». Автор рецензії Олександр Сушко навіть не спроможний правильно процитувати назву твору рецензованого автора і придумав свій недолугий заголовок «Кінець весни» - це недвозначно говорить про особливий «витончений смак» рецензента. Я б ніколи не назвав так свій твір, хоч цими словами починається мій вірш. Тому про смаки судіть самі.
Тепер цитата:
Серед усього поетичного творчого розмаїття в сучасній українській поезії виокремо твори Ярослава Чорногуза . Що це – творчий несмак? Відсутність глибоких ґрунтовних мовних знань? Чи просто бажання видати бажане за дійсне? Майстер (якщо він себе таким вважає) мусить відповідальніше підходити до того, що буде надруковане у періодиці або увійде до книжок.

Що за слово: «виокремо»? Очевидно, «виокреМИмо» - автор Сушко неспроможний грамотно, без помилок, написати чи не ключове слово в рецензії.
Кричуща невичитка, читач збитий з пантелику, не розуміє про що йде мова.
Одразу, ще без цитування самого твору, постає узагальнююча фраза: що це – творчий несмак? Відсутність глибоких ґрунтовних знань? Чи просто бажання видати бажане за дійсне? – читач іще не знає, про що йде мова, а рецензент уже, можна сказати, узагальнив, поховав рецензованого автора, якого, сам пише збирається лікувати:
Не біда, о "поетичний гуру",-
Лікувати випало мені!
Повернись! Вливатиму мікстуру -
Гумор і сатиру запашні.

Одразу видно зі слів рецензента О. Сушка, що рецензований автор Я.Чорногуз – це взагалі щось віджиле, застояне, нікчемне:
Славою дешевою упився!
Аж хита, неначе од вина.
А таланту (якщо чесно) - мізер,
Основний - отой, що у штанах.

Рецензент навіть знає, що там у рецензованого в штанах! «А таланту, якщо чесно, мізер», то нащо взагалі рецензувати і вести мову про такого автора тоді?!
Мова йде про ось цей мій твір «Як морем розлилось благоухання»:

Кінець весни такий, неначе літо…
Вже спека, майже люта, навкруги.
І комарі нахабні, ненаситні
Навколо все описують круги.

Лише трава не всохла, а буяє,
Ще свіжість не втекла із вечорів.
Сплелись черемха і бузок в розмаї,
В запаморочливих змаганні-грі.

Кому між них надИхатись удасться,
То він, без перебільшення таки
Спроможний захлинутися від щастя,
Його мов наковтавшись навіки.

Як морем розлилось благоухання –
І кольорів і запахів парад…
Це – квітів шаленіюче кохання
Наповнює поезією сад!

5.05.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Тепер іде «геніальний» аналіз рецензента:
"Кінець весни такий, неначе літо…" (оці прямі порівняння рясніють із твору у твір, це несмак у поезії, їх краще зовсім уникати, а не натикувати ледь не в кожному рядку.) ( кінець цитати) – цікаво, хто уповноважував О.Сушка робити висновок про прямі (а що є і криві?) порівняння, у той час, коли за цими словами постає одразу зрима картина кінця весни, спекотного, неначе літо…
Далі:
- -
"Вже спека, майже люта, навкруги." (майже люта спека - люта дурниця, ще й коми обидві зайві; і що таке спека навкруги? А якщо не навкруги, то десь в - одній точці? це як діти пишуть: весна на подвір'ї... а на вулиці весни вже немає? Загалом, навкруги - зайве слово.) – (кінець цитати)
- Рецензент не розуміє значення слова «навкруги». І не розуміє, як це спека навкруги – якою мовою ще йому можна пояснити? Навкруги – це навколо, скрізь – вдамося до мови синонімів. І заувага стосовно дітей – весна на подвір»ї, а в мене – весна навкруги – невже рецензент не вдчуває різниці в масштабах слів на подвір»ї – наскільки це локально і навкруги – наскільки це масштабно? Просто сміх бере та й годі.
- "Вже спека, майже люта, навкруги." майже люта спека - люта дурниця, ще й коми обидві зайві; (кінець цитати). Невже для О.Сушка спека лютою не буває, особливо в останні роки, коли в Україні постають ледь не тропіки, температура доходить до майже 40 плюс? Сушко не годен уявити, відчути, люту спеку? Про що це говорить – про повну відсутність уяви рецензента, на жаль. Він учить мене грамотності, і не знає, що вставна конструкція на письмі виділяється комами – правило, відоме ще з середньої школи.
- Господи, прости мене грішного, чи варто далі продовжувати аналізувати горе-аналіз О.Сушка. Краще йому з таким аналізом піти у поліклініку самому, ніж вказувати на когось…
- Але ще трохи:
- Цитата:
- "Лише трава не всохла, а буяє,
Ще свіжість не втекла із вечорів.
Сплелись черемха і бузок в розмаї, (КВР - поганючий збіг)
В запаморочливих змаганні-грі." (граматична помилка: означення в множині до однини іменника, тут узагалі важко визначити рід для означення, бо іменники різних родів, недолуго підібрані слова, як дуже часто буває в автора, бо він не дуже витрачає час на те підбирання. Тобто - запаморочливих - множина, змагання-гра - однина. Має бути "В запаморочливому змаганні-грі (в цьому випадку буде на один склад більше), або "Запаморочливих змаганнях-іграх" (в цьому випадку не буде рими).
(кінець цитати)
- КВР – поганючий збіг – це, як на чий смак, прочитується він, досить легко, бо різні за різкістю вимови приголосні – автор рецензії цих «надтонких» нюансів мовних просто не відчуває і обмежується голослівним запереченням.
- Далі просто класика: у словах «змаганні-грі» рецензент Сушко не відчув множини, для нього гра і змагання – синоніми і тотожні поняття, в той час як це досить різні за семантикою поняття, не тотожні і до них цілком ЛОГІЧНО І ДОРЕЧНО пасує множинний прикметник «запаморочливих».
- Рецензент О.Сушко не розуміє простих семантичних значень слів української мови!!!! То як же він може взагалі не те що писати рецензії, а писати літературні твори, якщо така ситуація? Невже я повинен йому «розжовувати», як ластівка пташеняті розжовує їжу, що слово «гра» в даному контексті, це – чергування запахів бузку і черемхи, а змагання – це те, хто з цих квітів-рослин краще пахне? Ви втямили, пане Сушко, великий горе-гуру – учителе?
- Тепер ще один принциповий момент. Цитую знову:
- "Як морем розлилось благоухання – " (благоухання - відвертий московізм; як морем - граматична помилка, мало би бути так: Як море, розлилось - АБО: морем розлилось
І кольорів і запахів парад… бракує коми після кольорів)
"Це – квітів шаленіюче кохання" ( шаленіюче - неукраїнське утворення, наша мова позбувається активних дієприкметників на уч-юч-ач-яч, вони їй не характерні, у словниках такого слова немає, казатиме, що неологізм авторський - дурня, тоді це московізм; та й тире там зайве, хоч можна сприйняти як авторський знак)
"Наповнює поезією сад!"

Висновок: тема банальна, жодної знахідки поетичної; образи традиційні, бідні; незрозуміло взагалі - для чого це було писати.
Звичайно, Ви можете зі мною сперечатися. Але погодьтеся – все вищевказане правда.
(кінець цитати)
Стосовно так званого русизму «благоухання». Так, це моє – СВІДОМЕ – запозичення красивого слова з російської мови. Керуючись власним відчуттям мови, відчуттям естетики, краси слова, я зробив те, що росіяни роблять із сотнями українських слів – запозичують їх і вживляють у свій мовний контекст. І часто-густо наші слова приживаються там. Я зробив експеримент, і вирішив перевірити - чи приживеться русизм на українському грунті?
Ось відгуки на вірш, спершу не з Поетичних майстерень», а з Фейсбуку на цей вірш:
Далека луна Трипілля, як цивілізації - вічна луна для нащадків не глухих... та на цих теренах гармонія веселкою свтіться, виграває, а ще як пахне... зачаровує ... так, це другий світ - це України цвіт, плоди збиратиме вже Центрально-Европейська цивілізація й гордитиметься нею, а ми... в фантазіях, ну, скажімо, десь зверху, будемо тішитись, дивись, он як, розвернулось в другий бік і ріки потекли з моря, а воно стало джерелом... благоуханним!
П`єр Шидивар, Франція
ЯКА КРАСА - вірш та світлини, де шаленіє бузковий рай ))
Ірина Якобчук, Швеція
Який гарний вірш!
Анеля Кузьменко, Київ

Неймовірна краса,захоплює та ще й соловейко співає...

Светик Медок

Дуже гарно. "... Це квітів шаленіюче кохання наповнює поезією сад!" Дякую.

Ingrid Martin

Надія Іванівна Шевченко "...Квітів шаленіюче кохання наповнює поєзією сад"...Такі слова наповнюють серце поєзією кохання!

Татьяна Лимаз Щиро дякую ,пане Ярославе за таку красу , за співучу поезію "за кольорів і запахів парад... "

Аліна Третяк "Наповнює поезією сад! "ТАК і є! Гарно ж як сказано! Втім, як завжди! Розмаю нових творів, Ярославе! Не підведи,бо цвітіння багато! Хай і твоя поезія буде такою ж красивою, духмяною і МАГнетичною!!!
-
Любов Сердунич Яка краса! Ще й опоетизована!

Віра Носенко Спроможний захлинутися від щастя, Яка ж це правда! Крвсиво і переконливо! Спасибі!!!


Ось лише один відгук, який заперечує дещо мій експеримент. Наводжу повністю розмову і чи вдалось мені переконати автора в моїй новації:
Olha Tkach Дякуємо. Гарно, думаю, пахощі відчули всі. Тільки, перепрошую, російською мовою БЛАГОУХАНИЕ, а українською -- 🤔 ПАХОЩІ.


Ярослав Чорногуз Дякую за відгук, Ольго! Так, це калька з російської, але тут той випадок, коли російське слово більше прекрасне, точне. Тому, як казав мій друг - сильний поет Ігор Павлюк - заберемо в москалів це чудове слово. Вони з нашої мови украли набагато більше слів.))


Olha Tkach Ярослав Чорногуз Добре, погоджуюсь. Тоді потрібен новий словник! Бо я посилаю дітей до словників... До речі, і себе теж.


Ярослав Чорногуз Словники наші - недосконалі і давно вже потребують оновлення!)))

Olha Tkach Теж погоджуюсь, пане Ярославе. Та інтернетний словник ще слабший... А хтось зараз працює у нас над перекладними словниками? Я не знаю... Звичайно, хотілось би. Я дуже доскіпуюсь до русизмів...Пишу вірші теж, українською і російською мовами...

А тепер найголовніше в цій суперечці, відгук на вірш самого Олександра Сушка і наша з ним розмова вже тут, на сторінках «Поетичних майстерень»:

Олександр Сушко:

Хороша кінцівка. Дуже подобається.

Ярослав Чорногуз:

Що це ти в одобрямси вдарився? Сам себе заперечуєш чи виріс із себе самого старого? А-а-а, це ж тобі тільки кінцівка сподобалась! Все інше треба переробити! Ясно!

Олександр Сушко:

Нащо переробляти? Твір зримий, зрозумілий. Все на своїх місцях. Я б трохи по іншому написав би, наприклад, "Кінець весни - спекотне літо". Ну і так далі в такому ж ритмі, без наче-неначе, мовби-немовби. Але це був би не авторський вірш, а сухар від Олександра Сушка. Отже, хай залишається як є. Що тут поганого?

То виходить: Твір зримий, зрозумілий. Все на своїх місцях. Хороша кінцівка. Дуже подобається.

І ось вже цитований висновок рецензії:
тема банальна, жодної знахідки поетичної; образи традиційні, бідні; незрозуміло взагалі - для чого це було писати.

Як це назвати? Підкажіть будь ласка. Може, знову цитую самого рецензента: «сухар від Олександра Сушка»? Обидва висновки писала одна і та ж людина. Це при тому, що ми ще не бралися за аналіз його власних творів!!!
Дволикий Янус чи як назвати таке явище? Зведення порахунків? Помста? Лікування чи таки убивання?!!!

Вже кілька років поспіль знаю, стежу за поезією Любові Бенедишин на сайті «Поетичні майстерні» - чи не найкращому інтернет-ресурсі нашої галузі, створеному Володимиром Ляшкевичем, де автори мають змогу справді глибоко працювати над поезією, рости і вдосконалюватися завдяки невимушеній творчій атмосфері, деяким цікавим розробкам керівників сайту і найбільше - групі досвідчених майстрів, які доброзичливо і вдумливо можуть дати кваліфіковану пораду, підказати в якому руслі йти, рухатися у творчості.
Любов Бенедишин – поетеса саме для цього сайту – мисткиня, яка немов різьбяр по дереву, уміє не тільки талановито написати, але й відточити, відшліфувати кожнісінький свій твір, вдумується в кожне сказане слово, зважує його, дивиться на нього збоку, може відкласти на певний час і потім – з висоти досвіду – доробити і дошліфувати так, щоб він став, як коштовний камінь – відграненим і сяяв, як алмаз, усіма своїми гранями і світив глибиною висловленої думки.
Може навіть і не алмаз, а гірський кришталь, бо Любов Бенедишин родом із Львівщини – правічного карпатського краю…
Дуже органічна її праця на «Поетичних майстернях» ще й тому, що вона, вже як зрілий майстер і вдумливий читач, як редактор, зрештою, допомагає і іншим колегам – і любителям поезії і майстрам – такі є градації сайту – відшліфовувати власні твори. Автор цих рядків також належить до тих, кому чимало Любов Бенедишин допомогла своїми порадами удосконалити свої поезії, за що їй висловлюю щиру вдячність.
Більше того, на такій розкішній постійній поетичній «тусовці», якими є «Поетичні майстерні», де водночас перебувають кілька сотень більшою чи меншою мірою талановитих поетів, а є і корифеї сучасної не лише української, а й світової поезії, як Ігор Павлюк, наприклад, відбуваються і світоглядні взаємовпливи. Творці слова збагачують одне одного ідеями, думками, образами, навіть дають нові напрями для творчості.
І якщо я навчаюся у Любові Бенедишин гранословності, самозреченої і натхненної праці в ім`я України, вдумливого бачення сучасних виявів буття - чи то війна чи сучасна ситуація суспільна наших дум і настроїв, коли ми йдемо до Європи і в чомусь вчимося в неї розбудовувати власну державу, а в чомусь вчимо і саму Європу, то Любов Бенедишин – чомусь смію так думати, хоч вона цілковито самодостатня творча особистість – перейнялася од моїх віршів ,бодай якоюсь мірою, любов`ю до природи, до заглиблення у наші прадавні ще дохристиянські корені, і вирішила спробувати себе і на цій стезі, яку вирішує, як ми побачимо далі, цілковито по-своєму.
І тому мені, як пейзажному лірикові, особливо приємно тримати в руках цю нову, чудову книжку, що має промовисту назву «Літа проминальна літургія».
Вона, як і моя збірка «Велесів гай» - має чотири розділи, розташовані за порами року – «Феєрія весни», «Елегія літа», «У самотність осені», «По той бік зими». Не я перший придумав такий порядок розташування творів – перейняв його, як музикант, в геніального італійця композитора Антоніо Вівальді. Та і як інакше розмежувати, класифікувати пейзажну лірику?!
І певно, заглибитись до пракоренів поетесі необхідно і для того, щоб глибше усвідомити, хто є ми, українці, наша Україна, яку ми нині розбудовуємо, звільняючись від рабського намулу минувшини, щоб набратися більше духу отого зачаєного вільнолюбства, яке валить імперії світові. Адже згадаймо – язичник з українськими коренями Богдан Гатило – Аттіла – сприяв розвалу Римської імперії, напівукраїнець Микита Хрущов, котрий любив носити вишиванку – розвалив і розвінчав імперію сталінізму, а Михайло Горбачов – також напівукраїнець – цілий Радянський Союз!
А тепер, долаючи опір минулих пережитків, цю новітню війну з Росією, нам слід будувати, нову державу і на яких засадах – ось питання? І кожен митець осмислює ці процеси в тому числі і через явища природи щоб знайти у ньому і своє місце – і в цьому неповторний підхід Любові Бенедишин – до твореної нею саме пейзажної лірики:
Я землю цю не розлюблю ніколи,
Я цій землі судилася. І все ж
У ній довіку не озвуся болем,
І гордістю її не стану теж.

Не здужаю… Безпам`яття завія
Ту стежечку в початок замела:
Невже це мій прапращур світ засіяв?
Невже це я з Аратти проросла?
Невже моєї руни парость гине
Під кригою мовчання геть внизу?..

Знаю попередню поезію Любові Бенедишин, у ній були цілі цикли осмислення християнських біблійних пластів і раптом читаємо:
Вертає час назад
Чи похитнулось вічне?
З самим творцем невлад
Весна у розпал січня.
Серед різдвяних свят
Квітучих мрій оаза…

Той шал весни – міраж,
Феєрія століття.
А може не міраж, а правда?! Адже це було. І якщо перевертається все у природі, то теж відбувається у суспільстві і ті цінності духовні, які домінували раніше, відкривається їх фальш, і відбувається процес повернення до загубленого прадавнього, без якого неможливо йти в майбутнє і будувати його…
І ось знову, все яскравіше читаємо:

Над холодним лелечим гніздом
Небо ще по-зимовому хмуриться.
Тихий ліс вдалині за селом
Дивоснами тривожними журиться.

Ще сніги нездоланні лежать.
І поля – як печалей околиця.
А моя березнева душа
Вже Ярилові сонячно молиться.
Чомусь згадалося, як у розпал брежнєвського застою, коли все українське знищувалося «на корню», вибухнули язичницьки-незнищенним: східняк-полтавець Іван Білик «Мечем Арея» (який кадебісти спалювали, як інквізитори) і західняк-буковинець Володимир Івасюк «Червоною рутою»:
Червону руту не шукай вечорами,
Ти у мене єдина, тільки ти повір,
Бо твоя врода, то є чистая вода,
То є бистрая вода синіх гір.
І спалена книга переходила з рук в руки і всі читали, як український князь Богдан Гатило за малим не знищив Рим, і весь світ – у тому числі і негри і монголоїдні китайці і в`єтнамці співали «Червону руту» - ці два твори стали у ті тяжкі часи мовби оберегом нації, символом її незнищенності.
Чомусь так стається, що великі серця супроводжує великий біль душі і навіть найкращі пори року, буває, їх не радують:
Під злі насмішки снігових завій
Про щастя мить я мріяла таємно.

І вірила, біль кригою розтане
Від подиху ласкавої весни;

Всміхається до сонця первоцвіт,
Лише мене ти знов забула, весно,
В душі моїй і далі – біль, як лід.
(«Березневий сонет»)

І цей невимовний біль особистий, який таїться глибоко в душі і виливається тільки страждальними віршами на папір, ріднить поезію Любові Бенедишин з поезією нашої величної Лесі Українки, недарма ж епіграфом до сонета стоїть її рядок: «Мене забула радісна весна». Мені одразу згадався епізод із життя Лесі Українки, коли вона, безмежно кохаючи Сергія Мержинського, доглядаючи його на смертному одрі писала, на його прохання, передсмертного листа іншій жінці, яку кохав він. Навіть уявити важко, які страждання переживала при цьому Леся. За ніч перед смертю коханого вона написала п`єсу «Одержима». Цей епізод мені нагадав осінній уже вірш Любові Бенедишин «Одержимість».
Накажеш – утечу від себе.
Кивнеш – зійду на плаху…
Та байдуже тобі, від тебе
Ні вісточки, ні знаку.

…Пливу листком за течією,
Весняні дні пригадую.
І дякую, що ти своєю
Не скористався владою.

Так, кохання справді засліплює, і закохана душа часто і не розуміє, що може, вона не судилася коханому, а він у її житті виконує роль натхненника – мовби Музи, тільки чоловічої статі. І тільки потім літературна героїня мовби прозріває і дякує долі за те, що вчинила саме так.
Він же – біль - і породжує пасіонарність – самозречену любов до Батьківщини, яка мовби вивищує митця над особистим горем і примушує перейматися загальнонародним:
Чи доросту колись до України,
Щоб мати право втерти їй сльозу.

Яка дивовижна шляхетність, надання переваги творчому началу над руйнівним, проступає у простому. здавалось би, вірші «Гвоздика»:
Народжена для щастя, горда й дика,
Поклону гідна, рівня королеві,
Згасає на моїм столі гвоздика,
Мов свічка в канделябрі кришталевім…

І завершення вірша:
О не зривайте квітів для коханих,
Даруйте їм сади в ім`я любові.

І справді, у ХУІІІ-ХІХ ст. російський цар Микола І подарував своїй імператриці Олександрі кримський маєток-сад «Лівадію», а польський граф Потоцький збудував і подарував коханій дружині славетну «Софіївку», названу на їх честь. Тільки це недоступно для простих смертних, вони можуть про це лише мріяти. Але ж іноді і виникають величні пам`ятники коханню у віршах. Або картинах, як у Катерини Білокур, про яку є чудовий вірш у нашої авторки:
Вони живі – ці квіти на папері,
Для них мов сонце – серце золоте,
Вони також, бува, за крок од смерті,
І гинуть від жорстокої руки.
Зате, коли розквітнуть на папері,
Здається, будуть квітнути віки.
Але все це - якісь болі, тяжкі рефлексії душі, хоч і з домішком оптимізму. Але зустрічаємо у рядках поетки уже у розділі літньому власне поетичний пейзаж, коли душа мовби відпочиває на природі:
Пустує вітерець крилатий,
У квітів запахи краде,
Хмарин білесеньке латаття
Цвіте в блакиті де-не-де…

Сам Бог у сонячній крисані
Трудом освячує плоди.
На цій Землі, обітованій…
Блаженна радосте, гряди!
«Елегія літа»

Природа для любові Бенедишин – це і відпочинок, це
і філософські роздуми – літа п(р)поминальна (дужки – авторки збірки) літургія, що підкреслює минущість і пори року і життя – десь чи не найщемливіші вірші пишуться у серпні, коли минає тепла пора, відлітають у вирій птахи і виразна ностальгія за теплом особливо проступає у рядках. Це і ліки від кохання – як завше нерозділеного і болючого, яке лірична героїня зустріла в місті:
У чому, натякни, моя провина?
Чи ця любов завжди така сліпа?..
…Край шляху, в центрі міста, горобина
Ридала, притулившись… до стовпа.

І через те особливо осіння пора навіває ці тяжкі думки:

Все тихне, завмирає, відліта,
Усе навколо – в стадії згасання.
І плаче, ніби посестра альта,
Любов моя, осіння і остання.

Колись відплаче. Грудень замете
Жалі й турботи, болі і тривоги.
Я осені вклонюсь хоча б за те,
Що ця берізка світить край дороги.

Але і втішає ця пора і світить якимось тихим, якщо не щастям, то тихою відрадою.
І символічний вірш, який мовби віддзеркалює певний період в житті ліричної героїні - «Літня жінка. Рання осінь», героїні, в якої в душі:
Ще вогонь жаги не охолов,
Є ще шанс затримати важливе,
Щось незгасне ще в очах цвіте…
Наче купина неопалима,
В серці жінки – літо золоте.

Оця вічна, сильна незгасна віра в краще, надія повернути втрачене кохання, а чи зустріти нове…
Дуже майстерно, наче всотавши краще з творчих набутків цього напряму, поетеса володіє верлібром. Чудесний вірш «Яблуко» - мовби поезія в прозі – легенда про зірку, одержиму бажанням стати корисною людям, як впала з неба у високу траву жовтобоким яблуком, і яку лірична героїня підняла із запізненням і яка мов би знову повернулась на небо – світити, як дороговказ життєвий – куди іти творчій особистості – працювати на благо людям. Знову виринає тема прагнення пасіонарності, прометеївського духу – вирішена і розкрита зовсім по-іншому, по-новому, іншими художніми засобами. Такий же цікавий і верлібр «Фатум», і це свідчить про багатогранність обдарування поетеси.
Дуже припав до смаку образ найнегарнішого місяця осені – листопада, чомусь змальований у вірші «Бабине літо»:
Раптом вивітрилась зовсім
І краса і зваба.
Шамотить дощами осінь
Як беззуба баба.
Або:
Ця осінь –
Як Сонька Золота Ручка –
прийшла й обібрала
дерева до нитки.
І таких знахідок поетичних, аж узагальнюючих, у збірці – цілі розсипи. Я впіймав себе на думці, що її важко швидко читати, хочеться зупинитися і посмакувати кожен вірш, замислитися над ним, обміркувати прочитане, стільки там усяких дивовиж.
І в темі зими – Любов Бенедишин оригінальна і неповторна:
Безмежна біла заметіль,
Кружляння снів незриме,
Мов наречені без весіль –
Мої самотні зими.
І ця неповторність – безсмертний дотик до душі – за висловом нашого класика поезії Ліни Костенко, зумовлена у Любові Бенедишин тим, що все висловлене – відбиток реалій її життя, її ліричної героїні, яке – життя – в чомусь схоже на інші, а в чомусь –
зовсім особливе. І велич страждання, яка пронизує читача, ріднить творчість Любові Бенедишин з нашими велетнями духу, в чий слід, вона, як добрий учень ступає, але додає свого неповторного колориту і духу.
Як оригінально подане, наприклад, атмосферне явище аномальних останніх зим – тривалі відлиги:
Злочин?! Сенсація року?!
Котяться слухів громи:
В грудні – у серці Європи –
Викрадення зими…

За аналогією грецької легенди про викрадення Європи – екстраполяція на українську дійсність – тривала відсутність снігу і січневі дико неприродні дощі – про таке класики писати не могли,
бо такого в їхні часи не було. І тим цінна сьогоденна поезія Любові Бенедишин, що вона сама – хоче хтось чи не хоче – сама стає в певному сенсі класикою 76-го (від Трипілля) чи ХХІ-го століття.
Зустрічаю суголосні образи і з власними поезіями – про вічну молодість хвої поряд із в`янучими восени листяними деревами, помер(з)лі яблука – тільки у мене це померле кохання, а в Любові – зимовий курйоз – від осіннього, даруйте, вживу тут непоетичне слово – перевиробництва – яблук. І приємно, і втішно, що наші – душі суголосно вібрують, ніби так невимушено, природно у великому поетичному морі інтернету – знайшлися духовні посестра і побратим.
Не будь цього побратимства, певно б і не взявся за перо.
Хай читач вибачить мої надто довгі есеїстичні роздуми, але до цього, в доброму розумінні і значенні цього слова мене спровокувала поезія Любові Бенедишин.
Поетеса (ось не сприймаю сучасного слова поетка – ніби кокетка чи, даруйте піпетка, що геть не в`яжеться з серйозним, в чомусь велично-трагічним образом авторки) - у зрілому віці, в якому дедалі більше тягне писати про минущість баченого, закодованого в назві книги «Літа п(р)поминальна літургія», і ця минущість подеколи прикро вражає – знову згадалося костенківське : Не час минає, ми – минаєм.
Але ці роздуми – не розквашене тісто занепадника-песиміста, ні, лірична героїня – сильна духом і завше знаходить оптимізм і певну втіху в кожному явищі:
Спасибі, зимо, сніжна королево,
За дні по виднокола в сніжній млі.
Що знов Різдво. І наче – сьоме небо
Обрусом простелилось по землі.

…За радість в серці – тиху і неложну,
Бо що не день, то ближче до весни.

Я також, зі свого боку, хочу втішити нашу авторку тим, що хоч і усе минає, як пори року, а ці рядки пишуться в останні години весни, що ще попереду літо її творчості, яке ще рано поминати – і розквіт – розмай збору читачами достиглих творчих плодів поезії Любові Бенедишин. І позначена глибокими філософськими роздумами минущості всього існуючого, її поетична збірка несе у собі невмирущі сліди вічності, які, я певен, не зітруться зі скрижалів кращих здобутків нашої української літератури.

Добре, Ігорю, вважаймо, що ми порозумілися і примирилися. Я свідомо не вибачався першим, бо вважав, що першим це має зробити той, хто цю кашу заварив. Ви це зробили і тепер вибачаюсь я за свої суперрізкості. Вони породжені моєю надмірною чутливістю і тонкошкурістю, вразливістю і уявою, яка розвинена досить для того, щоб за долі секунди зробити з мухи слона і спровокувати емоційний вибух. Суперечка справді породжує істину і ми пізнаємо краще одне одного.
Я колись діставав колег своїми перчистими пародіями, м"яко, як у Гентоша, з гуморком, я не вмію. Мене кидає в крайноші - або перехвалюю або переперчую. Через те втратив кількох дуже дорогих мені людей і по суті перестав писати в цьому жанрі, хоч знаю, що будь з ким можу потягатись і втерти носа.
Жодна поетеса не мала впливу на моє рішення, як про те подумали Ви, Ігорю. Після жахливого розчарування в коханні, я уникаю жінок і їх порад, хоч не злюсь на них, а тільки на себе, що був настільки засліплений почуттям, як у суперечці з Вами - раптовою злістю. Якась магнітна буря певно була в той день. Моє рішення продиктоване здоровим глуздом, який повернувся, коли відбувся, як в океані, відплив емоцій. Життя коротке, Ви це знаєте ще краще ніж я, бо значно старший, а встигнути зробити треба ще дуже багато, а займатись війною - знищувати себе самого зсередини.
Скажу тільки дещо для Вас заради справедливості. Ніколи мені не доводилося за 8 років мого існування на "ПМ" пояснювати, що і чому я написав у тому чи іншому вірші і що я мав на увазі. Бо це роблять слабі письменники і на жаль, графомани, які багато пишуть і мало себе шліфують і бачать себе на п`єдесталі. Пишу м'яко, Вам є над чим замислитись. Потім - коефіціент прозорості є ознакою мелодійності письма, але не завжди глибини його, що повинна давати й істинно високий рейтинг. А на "ПМ" дає його коефіціент прозорості. Пушкін дуже легко писав з російських, але багато хто з українців мені казав, що вважає найкращим поетом Росії Лермонтова, потім Некрасова, в яких значно важче, але глибше письмо, а вже тоді - Пушкіна.
Тому Ви можете зрозуміти, чому мені прикро за себе і за таких сильних і справді майстерних поетів, як Василь Кузан, Любов Бенедишин, Ніна Виноградська... що у них нижчий рейтинг, ніж у Вас тепер.
Редакція Майстерень має регулювати такі речі, бо розумію, Вам самому буде важко відмовитися від цієї вершини. Думаю, не останню роль відіграла у Вашому злеті тема війни - її кровоточива актуальність, і розкрили Ви її не слабо, чесно кажучи.
На жаль чи на щастя, війна - це не мій коник, мені на цю тему не пишеться, а все більше про кохання і природу. Мені іноді прикро, що я не італієць чи француз. Там співців кохання цінують значно вище, ніж в Україні. Приклад - мої улюблені Данте, Петрарка і Ронсар.
Я - переможець конкурсу "ПМ" у темі кохання. Думаю, що і в темі природи переміг би. Останнім часом мене вабить краса життя, а не його пекло. Мені хочеться цим ділитися з людьми, моїми читачами. А в темі війни піднімаю руки догори перед Вами і багатьма іншими. Іноді мені прикро, що співці війни хочуть, щоб і всім боліло і було погано, як їм. Я намагаюся ділитися з читачами більше своєю радістю і приємністю, ніж смутком.
Якби тематика й актуальність не стояла на першому плані, а тільки Майстерність, як і має бути на "Поетичних майстернях", на мою скромну думку, то ми могли б з Вами сильно позмагатись. А так...
Життя несправедливе і мусиш до цього звикати. Попри все сказане, вибачаюсь і перед Редакцією Майстерень за мої якісь надумані підозріння (деякі мої предки мали манію підозріливості). Несправедливість і суб"єктивність на "ПМ" зведена до мінімуму порівняно із навколишнім життям.
Як шляхетний лицар Ланселот, видаляю першим свої необ"єктивні писання і вірю, що це зробите і Ви, Ігорю, бо інакше відповідатимете тим Образам, які в них є. Роблю це і на прохання Редакції Майстерень.
По суті, це мої письменницькі роздуми на теми нашого внутрісайтового життя і про місце поета в житті суспільства. Публікую цей коментар і на сторінці в Ігоря Шохи і в себе - окремою публікацією в надії, що вона - публікація - буде цікавою для інших "ПМівців" і викличе когось на відвертість взаємно поділитися своїми думками на дані згадані тут теми.

На жаль, коли йдуть такі серйозні "бої" навколо молодої обдарованої і перспективної творчої особистості, тут уже не до гумору.
До речі зауважу, що мої пародії у переважній більшості таки виховні без лапок. Бо висміюють смислові недоліки. Є серед них пародії-компліменти, як на Ваш вірш чи на Павлюка, але то – швидше винятки, ніж правило. Але це – окрема розмова.
Це – Ваше право вважати себе автором своїх текстів, я це право цілком визнаю, як і за шановним Сергієм Татчином. Але, думаю, що Ви з ним творчі особистості, якими керує чи не виключно розум, інтелект.
Я належу до іншого типу творчих особистостей, які живуть більше серцем і емоціями, тому є романтиком. І знаю, що і в поезії, і особливо, в музиці, емоції справді щирі глибокі правдиві дають значно більше насолоди, аніж голий інтелект. Є піаністи, які мають віртуозну техніку, але їхня гра – беземоційна, її слухати довше ніж півгодини – неможливо. Насолода від інтелектуальних досягнень – короткочасна, а від емоційних – вічна.
Я вважаю, що слово «текст» є абсолютно неприйнятним словом для поезії. Воно – мертве, канцелярське слово, і може застосовуватись, як на мене, тільки для характеристики поезії у коментарях, критичних чи наукових статтях, зрештою – прозі.
Пишу майже завжди римовані вірші, бо рима – це музика поезії, маю певний хист від народження, тому вважаю себе поетом, так як і Ігор Павлюк і чимало інших творчих особистостей. До речі і Вас вважаю талановитою поетесою і Сергія Осоку – талановитим поетом.
Можу погодитися з Вашими міркуваннями стосовно певної зазнайкуватості, «зіркової хвороби» Лілії Ніколаєнко.
Але вона просто не знала, хто перед нею, трохи прихворіла
«зірковою хворобою» і забула про те, що вона королева тільки для тих, хто був на уманському фестивалі(і то - відносно), а не загалом – на «ПМ»і. А Ви тут, образно кажучи – королева-мати для усіх нас. І тому, Ви ж самі сказали, що оце невміння поводити себе не стосується поезії, а стосується лише вихованості. Але суто емоційно Ви образилися, як і Сергій Осока, на її відповіді, і Ви, і він, у своїх висновках-прогнозах, передбаченнях, Ви з ним взяли на себе роль пророків і передбачили, раз вона уражена зірковою хворобою, то вона безперспективна поетеса.
Е ні, даруйте, тут не згоден. Хвороби минають, а талант залишається. Вже після уманського фестивалю, читаючи її нові твори, я побачив силу її обдарування, вона вчиться в класиків і в неї виходить, виходить. Вже її справедливо і несправедливо побили добряче, а за одного битого, як мовиться, двох небитих дають.
Я беру на себе сміливість вилікувати її від цієї хвороби, (бо ми несемо відповідальність за тих, кого приручили) навчити вихованості і поваги, бо бачу великий творчий потенціал у Лілії (вона, хоч і не зовсім переможець в Уманському фесті (див. м-л Софії Кримовської), але ще й лауреат конкурсу «Золотий тризубець», і багато тут на «ПМ» шановних авторів з високим рейтингом, як наприклад, Любов Бенедишин, визнають це.
Ось саме через це «неадекватне» встановлення безперспективності молодої і обдарованої поетеси Сергієм Осокою я і назвав його отим неґречним словом і не заберу його назад, поки він не вибачиться перед нею за свої «неадекватні» коментарі типу «ні уму ні серцю» (я не цитую прямо, бо це займає багато місця) без пояснень конкретних, що він мав на увазі.
А стосовно прогнозів що «вона безперспективна школярка» (С.Осока – цитата не дослівна, бо вже знищені ті коментарі РМ) хто з нас правий, покаже час, тому пропоную повернутися до цієї розмови через рік-два.
Я вважаю, що Лілія має високий потенціал, що її творчість це – майбутнє справді суто класичного напряму поезії, який потребує плекання уважного і чуйного.
І що працювати з молоддю треба так, (бодай наближатися до цього рівня) як це робив Павло Тичина – передплачував районні газети, читав там вірші початківців, потім викликав їх у Київ і в залі засідань НСПУ привселюдно цитував їхні вдалі рядки… Вони піднімалися, щасливі і окрилені і йшли в поезію впевнено. І такими стали Микола Сом, якому Тичина за свої гроші купив костюм у важкі повоєнні роки, Петро Засенко й інші.
І ще одне – дуже важливе. Уолт Уітмен, Михайль Семенко, Павло Мовчан, Сергій Жадан, Сергій Осока, Наталка Білоцерківець, (з якою я пропрацював в одній редакції і сидів в одній кімнаті понад 10 років), Іван Андрусяк, Чорнява Жінка – то один світ, а Вільям Шекспір, П»єр Ронсар, Тарас Шевченко, Василь Симоненко, Ігор Павлюк (хоч і не в чистому вигляді), і з Вашого дозволу, Ярослав Чорногуз та Лілія Ніколаєнко і багато тут присутніх – інший світ. Світи інтелекту і емоцій, так умовно їх назвемо. І чи варто одне одного ненавидіти, якщо ми різні? Побільше поетів – хороших і різних, вже не пригадую, хто це сказав, але сказав правильно.
У мене особисто склалися дуже приязні взаємини із автором протилежного напряму СонцеМісяцем, якого всі тут знають, а я навіть не знаю його ні справжнього імені, і ніколи не бачив його особисто в реальному світі. Але не раз, через симпатію і повагу до його творів – віршів і коментарів - і собі писав коментарі в такому химерному і сюрреалістичному ключі, як він, а він, у свою чергу, навіть на своїх сторінках, у відповідь, писав прозорі за змістом класичні вірші і сонети. І це було і є приємно і цікаво.
То чому б і надалі цим різним світам не взаємовідштовхуватися, а взаємопроникати або хоча б співіснувати поруч із повагою і розумінням?!

З повагою