Сутінки приходять, не питаючи, і сідають докупи –
Говорити-вечеряти-відпускати совість…
Мої очі шукають вогників: хто з нас першим розлюбить
І воістину стане свідком любові?

Бо ця осінь почалася не тут – край серця.
І цей щем неодмінний, як щось від Всевишнього…
Ти, як завжди, одужуєш, та щоразу сердишся,
Як ще в серпні від суму жовтіє вишня.

Перебігти цю осінь – як переслати зім’яту постіль –
Ніжно і золотом на переораному подвір’ї,
Хризантемами в рану-борозну, допоки запрошені гості
На весіллі не витопчуть. Зрештою, вір їм:

Жити щасливо і довго, -
розмовляти пальцями, а не віршами,
стати корінням дерева, колихати сина…
Ми були подорожніми, а стали надійно колишніми,
ти жалієшся на спину, я - на коліна.

І все би на цьому скінчилося: тобі - у вирій, мені - перейти у зиму,
Відростити пам’ять, загубитися в стоголоссі…
То вже і не оглядайся, коли я пливтиму,
Це не наша осінь.

скільки тобі ще треба моїх «пробач»?
наша вина суцільна, а з тим - фантомна.
ти наче вхід і вихід в моєму домі,
звідки до тебе серце моє навскач…

доки я злюсь і злість моя вширшки день,
буду_в_собі_заплутана_вільна_буду,
як ти не називай мене – лялька Вуду –
груди цілуй мені. –
випусти із грудей…

ту, що тобі довічно, як твій багаж;
ту, що тобі за ногу, твоя нога,
впевнена, що ступає в потрібний бік.
вислухай, чоловік…

нам на війні загинути – надто просто,
ми неcкінченні миті німого простору,
де кривизна настільки усе це спрощує,
що неважливо, хто ми у цьому світі.

дзеркало не відлунює схлипи риб.
буду тобі губами – заговори.
все випливає зайвого догори, –
просто жорстоко раптом тебе не любити.

так не буває.
раптом – не назавжди.
не відвертайся, не відвертай, зажди…
надто багато вижитої води.
я захлинаюсь.

я за тобою. я у твоїх слідах.
я вибачаю. я вибачаюсь так…

міцно шнурівка вплетена в черевик.
витримай, чоловік.

ніч затуляє очі – й серпом на серце.
як же тобі самому десь там живеться?
осінь у жилах. марно шкварчить і плаче.
наче ти вже не хлопчик сто років… наче.

руки – кленове листя моєї долі.
ми поодинці – хворі. практично – голі.
я на тобі настояна. в тебе вбрана.
ти мені – запозичене щастя в рану.

спогади винобродять. було ж насправді.
тільки слова на ділі вогню не варті.
шов хірургічний – вірш із води на сушу.
це не любов, це дотик, що душить душу.

хочеш, змовчу і зникну, розляжусь полем.
будеш іти на запах, іти по колу.
будеш мене шукати, як ворожити.
я тебе обійматиму стиглим житом.

і як впаде на землю кленове листя,
будеш за мною вити, як вовк на місяць.
і коли сум на трави зійде, як роси.
просто поклич. я поряд. поклич і досить.

Навпомацки, тривожно, ледь піти…
Лишити на подушці сни і завтра.
І доки догорить мовчання ватра,
розвіятися в лоні самоти.

Розрізати долоню навпростець,
звільнити і звільнитися від болю.
Ти не один, це небо над тобою
загоїться і сонцем проросте.

Поніжся теплим ранком, не спіши,
сніданок на плиті – як звик, як завше.
Та будеш гріти, відігрій від фальші,
бо там, на денці, крихітка душі.

…заговори мій біль мій крик мій час
коли скінчиться музика і вальс
у кроці стихне і з руки рука
ковзне назавжди
вихопивши серце

обвуглену фіалку не змовчи
на ніч вагітну місяцем вовчи
і як земля стрічає земляка
віддайся небу
звислому на жердці

хтось відпустив на волю тятиву
ми струшені дві груші у траву
надкушені словами не людьми
тримай мене
допоки тепло пальцям

ти мій достоту знаю не кажи
хай гостряться - молитва і ножі
ми не самотні не самотні ми
в калюжі крові
вижити фіалці

Ти мені – сад,
ти мені – суд,
ти мені – осад.
Пам’ять прим’ята схлипує стиха, шморгає носом.
В дивнім польоті яблука падають серцем розбитим.
Осінь розбіглась – не зупинити, не зупинити…

Губи нарізно – як поцілунок на ешафоті.
Просто візьми мене міцно в долоні… просто, а потім…
Нитка крізь голку. Тіло крізь тіло. Вишита доля.
Тільки от чорним – більше ніколи, більше ніколи…

Грай мене, чуєш… Музика тіла, музика крові.
Вежа образи пала без бою. Змій паперовий
бився у грудях, трішки пручався, зрештою віршем
ліг на подушку, де ти дрімаєш, злизує тишу.

Всі листи, то чиясь околиця,
що болить і пече, аж колеться,
і що зрештою – тільки дим.

Ти один –
всі шляхи під місяцем,
і як виїла душу пісня ця,
а без неї і я – не я.

На ім’я
більш не клич – це збочення –
ми не разом, хоч разом хочемо…
І ти віриш мені. Не вір.

На папір
залягають спогади.
Два на два – не чотири погляди,
коли дивляться очі в ніч.

В тому й річ,
що самотність така напружена,
і ми вдвох на словах одружені,
і слова ці такі пусті…

Ми не ті.
Бо кохання дурними віршами
ще не все у житті вирішує,
покладися на мій живіт.

Стільки літ
в ньому простір і ллється музика,
відклади десь убік картузика
і послухай, як темно там.

Гріх словам...
Я і так написала зайвого,
із перону-прощань-вокзального
забери мій бездомний сон.

Дін-н-н-дон-н-н-н!
Ставлю крапку? І до побачення?
Все, що сталось – не має значення,
бо той сон, то ніяк не син.

Я одна…
І ти… один.

Осінь. Метелик. Холодно скоро. Де ж ти взялося?
Ніч-безрукавка. Місячна меса. Вітер. Волосся.
Так от самотні раптом найближчі і найрідніші.
Дівчинка-рута. Хлопчик-метелик. Море і тиша.
Сходинки тілом зверху-донизу... Пальці чи крила?
Як ти ліпив мене вміло вустами! Як я тремтіла!
Звуки злітали зойком над морем білі, мов чайки.
Звуки сповзали, звуки змивали гордість мовчанки.
Осінь. Метелик. Як же нам бути? Холодно ж скоро.
Все іще буде…
Дівчина-рута, фото і море.

Я не згадую день прожитий –
відлежався на пузі світу,
і, ану його! – в чисте поле –
клеїть фото в живий альбом.
Бо допоки отак біжиться
без оглядки, чи ти живий ще,
біло віриться, що ніколи
не скінчитися нам обом.

Вітер в спину, ключів зав’язка –
тільки дурні глаголять – «тя-яяя-ж-жж-ко» –
відкривати себе і двері,
що ведуть до своїх основ.
Мішанина слідів і щастя
туго скріплені по зап’ястях –
кожен крок – як Кривава Мері,
де червоне – завжди любов.

Кожен крок – пуповина «мислі»,
де не знати, що буде після
і куди заверне дорога
збитих пальців в обгін Землі.
А коли закрадеться «досить»,
я кладуся на вищий досвід –
глянь! – он місяць-душа-безрога
не зривається безмір літ.

Ти спитаєш, - «А що там далі? –
«Ну, навіщо – скажу – печалі?»,
а по тім повернем на захід,
а назавтра звернем кудись.
Нескінченність така грайлива,
справа – злива і зліва – злива,
відчайдуха чи бідолаха –
як розкидаються сліди...

:)


Я не згадую день прожитий –
відлежався на пузі світу,
і, ану його! – в чисте поле –
клеїть фото в живий альбом.
Бо допоки отак біжиться
без оглядки, чи ти живий ще,
біло віриться, що ніколи
не скінчитися нам обом.

І тільки тиша, немов розламана шоколадка,
Впаде до рота – розтане вічність, пройде хвилина.
Ти кажеш – винна? Хай буду – винна. Моя провина -
В твоєму серці теплом долоні розмиті складки.

На жовтім тілі троянд невинних зимує вечір,
То тільки втеча, на мить – не більше, таємна втеча –
Від гри у звуки до гри віч-на-віч-до-тіла-тіло –
Сопілка плаче, сопілці тяжко, її згубили.

І збитим пальцям ступати сніжно – болить-не чути,
Маленька гордість в маленькім світі – залізні пута,
І розірвати – мов полетіти… униз і стрімко.
А він не вміє, отак не вміє, лимонна жінко.

І все, що вчора – забудь-не згадуй – затерті фото.
Того, хто поряд, і не впізнаєш, спитаєш – хто то?
І пам’ять збреше, розмиє серця болючу складку,
А з нею тиша змовчить, не хрусне, мов шоколадка.

Відкрий мене – сторінка номер п’ять, абзац останній зліва попід серцем.
Читай впівголосу, допоки те хлоп’я, що у тобі, зі мною не зживеться.
А потім – помовчи, дивись, як сплю,
і уві сні метеликів ловлю:
мені – синенький, а тобі –як літо –
лимонно-оксамитово-прогріте.

А хочеш, упіймаю крокодила…
А хочеш, поведу, де ходить диво…
А хочеш, хочеш… ну, усе, що хочеш!
Бо все для нас у цьому світі, хлопче:

ці айстри як продовження до пальців,
а пальці, як продовження душі,
і ця веселка, що Господь пошив
для всепрощаючих під небом танців,
і цей кораблик з України в New Волошки,
де ти мене любитимеш хоч трошки,
де будемо обоє диваками,
бо всі будуть інакшими – не нами,
бо всі кудись спішитимуть, а ми
чекатимемо звістку від зими.

А поки ти читай мене і слухай,
як слон слонисі шепчеться на вухо,
як щастя зветься – забери й не дмухай,
як я люблю тебе –
дощинками по шкірі…

Віриш?

Малює пальцями на шибці
безбарвне видиво мороз,
як свіжоспечені убивці
з любові вибили добро.
І стало так від того млосно,
що хоч ховайся, хоч кричи,
любов згубилася в трьох соснах,
любов згубили двоє чи...


Інколи здається, що любов - мука. Додають в неї трішки сліз (хто від горя-хто від щастя) і ліплять, ліплять, ліплять...


Ти
Ти ліпив мене, як хотів, і з усього, чого не було.
Ти програв мої три із п’яти життів, і випльовував злість не в сторону, а в моє чоло,
Загинав мені руки і бив у живіт, і казав – підтримуєш боєздатність.
І відтоді я часто лежу в траві, бо зробилися ноги ватними.
Замість серця у мене ґудзик, а в ньому дві дірки.
Ти вирішив за мене, що я боягузка і всі життя мені вчитися на одні четвірки.
Ти пошив мені одяг з латаття і ряски на усі пори року,
І через таке моє плаття у мене в друзях значиться тільки дядько Окунь.
Ти вишив мені очі червоним і забув про усмішку для обличчя,
То й щирі люди, мене побачивши, б’ють у дзвони і хрестяться з переляку тричі.
Але я таки дочекаюся, коли небо стане на смак ванільним,
Покінчу з життям четвертим, не покаюся, стану вільною…


Часом думається, любов - кайдани. Позбудешся їх - і полетиш...


Я
Край дороги краю неба,
де закінчується зебра,
де тепло живе в долонях –
Тих, котрі тримають світ,
там мені відкриють двері,
й на порозі з Гулівером,
дарувавши в руки сонях,
радісно зустріне Свіфт,
ліліпути зварять кави,
велетні змовчать лукаво,
потім йеху і гуїнгми
розпитають – що та як.
Розкажу, що марю морем
і як час обличчя оре,
що у нас безжальні зими,
і що часто я – не я.
І щоб все почати знову,
треба написати повість
Амазонка, неЛюбаска,
словом, Жінка на коні.
Джонатан всміхнеться ласо
(так іще смакують м’ясом),
не поспить, напише казку
і віддасть мене мені.


А буває, хочеться написати іншу історію, почати любов заново, не згадувати про колишніх і жити, жити, жити!


Не ми
Починаю жити, дихати орхідеями,
і не знати ночами колишніх тебе.
І так мені добре від того всього, де я.., ми
залишилися в минулому, не тепер.


Блефуємо?


Аж цієї ночі випали сніги, –
Зими в передмісті вищі за коліна,
І коли душа ниє від нудьги,
Родяться на світ вірші замість сина,
Путається слід: горобці, коти –
Хто кому програв? Хто ким пообідав?
Думалось мені, що найгірше – ти,
Гірше – то сліди, де твоїх не видно.


А насправді, правий дідусь Ніцше: "Залишається любити один одного, коли один від одного не втечеш".


Ми
Повертатися тяжко, просити прощення і поготів,
та насправді стаєш сильнішим, коли прощаєш.
Я дарую тобі і останнє, п’яте, з моїх життів –
ми у пеклі були, то давай ще спробуємо серед раю.

Равлику, повзи по моїй руці,
по моїй щоці, по моїх вустах,
в серденько саме, в живосущу цвіль,
доки в нас обох не поїде дах…

Не поїде світ задом наперед
і кудись туди, де зими нема,
де в дощах Господь пелюшки пере
з-під таких, як я, чорноватних хмар;

де гортає Бог збірочку гріхів,
виправляє зло на мою любов,
де на сто чортів не лишили снів,
де живе дивак – юний хмаролов;

там четвертий день, як мовчать про все –
залягли слова десь кудись на дно,
там давним-давно оселивсь Хосе,
бо тому Хосе там не все одно;

пролітали там пишногруді три,
пробігали там волохаті два,
хтось тоді скавчав, певно, то вітри,
хтось тоді не встав, певно, то трава;

і світило всім сонце-жовтеня,
і веселі ми грілись по кутках,
щастя язичком мило котеня..,
тільки геть осів мій дірявий дах.

Виллю тугу за поріг, як воду,
У якій обмила всі жалі.
Ти чомусь так довго не приходив,
Що у мене голос побілів,
Вицвіли слова, зріділи коси,
Губи й ті потріскались… Хто ж знав?
Що прийдеш ось так – серед морозів –
Сивий, пізній… Ну, хоч руку – на…

І ми – як ми, бо ближче до зими –
І ти – не я, і жереб крутить світом:
Мені наліво – в учні до Хоми,
Тобі направо – жити, жити, жити!

І хай болить, і хай пече… Дарма –
Однаково, як їжачкам в тумані.
Ця осінь – видиво, усе, чого нема.
Ці сльози – вигадка, а ми – такі жадані.

Бо виросли, як з розміру нога –
Я, певно, ліва, ти, напевно, права.
Ми так багато наловили ґав,
Що не збагнули, осінь – переправа.

І десь на тому березі ріки,
Де два шляхи зійдуться знов докупи,
Ми доторкнемось Божої щоки,
Нас Бог знайде і, мов нектар, пригубить.



І ми – то ми, вже близько до зими.

Купувати купу вати,
потім Богу продавати
по сніжинці білій-білій
на квадратний міліметр.

Сонце вимити в шампуні,
промінцям узути чуні
на прогулянку до Чилі
і назад – в небесний светр.

Причесати чубчик вітру
на поголеній макітрі,
щоб вусатий оселедець
майорів на метрів сто.

Взяти й зняти з ночі мірку,
вишити полярну зірку -
і з мого старого пледу
буде ніченьці пальто.

Наварити небу їсти –
паро-хмар ванільно-чистих,
щоб земля дивилась в небо,
біло заздривши йому.

Прочитати жовтень-книжку
(на листопад вийде знижка)
і чекати без потреби
на захекану зиму.

Вішаю совість на гак –
Так і не ставши святою.
Хто тут останній дивак? –
Я буду за тобою.

Виплюю праведну кров
З горла по самі вени,
Хай із чужих молитов
Захистяться за мене.

Плаче осінній день –
Брате, облиш потуги,
Нині співаю пісень
На перше й на друге.

Нині зреклася жалю,
Нині одні кастаньєти,
Білим по чорному фарби – люблю!!!
І не засуджуй за це ти.

Більше несила нести
В пазусі зморену совість.
Змовкни, як щастя не відаєш ти,
То і не супли брови.

Облиш трави розкурену печаль –
То просто осінь дихає на ладан,
То просто хтось торкається плеча
Востаннє,
слід лишаючи помадний.

Оскомить ніч невипитим вином,
Не осягнувши істини на денці,
Де поміж правдою найменший – сьомий – гном
Нещасним носить зіллячка по жменьці.

Курли, орли! – і нас десь-інде ждуть,
Рипить душа, відірвана у скрипки,
Термометр
тріскає і виповзає ртуть
В акваріум – бувай здорова, рибко…

І ми удвох, і нас чомусь нема –
Біліє тінь, мов молока напившись,
Бо осінь захворіла – йде зима,
Бо в осені, говорять, знову інший.

Смажена сонцем тиша.
Жирне, мов тінь, мовчання.
Ми від сьогодні – інші –
Стрижні білокачанні.

Нам відітнули ноги.
Нам відрубали руки.
Білокачанний стогін
Не подає ні звуку.

Смажена сонцем тиша.
Спокій – і збоку бантик.
Хай доїдають миші
Все, що не влізло в банку.

Я не вмію брехати... Вода, як і кров, безлика –
Зачерпнеш журавлем – повна кварта води чи крові…
Бо і кров кольорова – безлика, і ці гвоздики –
Примусове прощання. Перони і люди - змова.

У розтріпаний натовп ідеш – і живи щасливо,
Твій язик без кісток і йому не мене жаліти, -
Парубоче, гвоздики мені не квіти,
І цей дощ поросячий в очах – то ніяк не злива.

В барабанних перетинках – колії, стук, «бумца-ца»,
Отака я вже й цаца, бо вік на повій багатий,
Він грабує, як звикли, як вчили в його палацах,
А невинних, як я, без причини – під дих і за ґрати.

Помирати…

Воля – вата.
Солодка вата.
Не навчили її кусати.

Я не вмію брехати… Вода, як і кров, безлика –
Не скуштуєш на смак, то й наосліп – яка різниця?
Бо вода, як і кров – просто жінка… без чоловіка…
Кров без плоті, вода без хліба, в руках синиця…

Забудь про усе, що ти бачив – малюй-но, юначе!
Як пензель всевидячий – слухай і просто малюй…
Твій Всесвіт у грудях моїх… Відчуваєш? Неначе
Я первістка Сонця і Ночі, і їхньої Лю…

Ця синь мені рідна, по швах розшматоване небо
На сотні хмаринок – на тло безіменних імен,
Де кожен від Господа. Кожен – не просто, а треба.
І ти, мій юначе, одне із Господніх знамен.

Надлий з моїх стегон вологи, вжени мене в фарби,
Розмаж невиразність гротескністю на полотні,
Я падати вмію, навчили б літати ще хай би,
То ти намалюй, якщо зможеш, а ні – то і ні.

Мені не звикати… Розложе, мартіні, цукати...
Задимлена гордість – усе намалюй до дрібниць.
І тільки, як Сонце покличе надвечір до хати,
Вдягни мені сором на очі холодних сідниць.

А ми згубилися – два яблучка – ранети
З одного саду і з одної гілки.
До різних кошиків нас позбирали – гірко,
Що я не знаю: як ти, хто ти, де ти…

І ти не знаєш, я сьогодні вища
За біль і сльози, за сусідську вишню,
За наше затаранькане горище,
За нас, колишніх.

І вже я не дівча з червивим серцем, -
Той місяць-молодик мені в цеберці
Щодня приносить радощів по вінця -
Коханій жінці.

У мене свій павук (своя кімната),
Отак собі живу – життям багата,
І тільки в час, як яблука збирати,
Сумую, брате...

Настояна тиша. Їй місце і час, і дія –
О пів на четверту по зорях в будинку навпроти зізнань.
Я знала ту панну. Її довгорукі вії
могли обійняти Всесвіт,
могли увібрати Всесвіт до самого-самого дна.

Я знала її самотню по вінця, по небо в спицях
дощу, як вона, хмільного,
дощу, як вона, німого, що лив повз усе невлад.
І часто мені здавалось, в зелених її зіницях
чорти на пустій шахівниці безсовісно ставили мат.

Я знала її грайливу – казковий нічний метелик
літав понад сном і містом за лічений гонорар.
Бувало, метелик плакав чорнильно на білій стелі,
Коли прибивали капцем із вигуком на «ура!».

Я знала її байдужу, як вітер-гуляй-хвостатий,
Босячку-підбите-око з рогатки щоденних мрій.
Я знала, вона насправді без імені і без статі,
Коли не шукають матір, а є лиш ребро і змій.

Я знала її… і тиша. Їй місце і час, і дія –
Сьогодні ховають жінку в будинку навпроти зізнань.
Ви знали її? – Напевно. Її довгорукі вії
могли обійняти Всесвіт,
могли увібрати Всесвіт до самого-самого дна.

                 Любій Н. Н.


Я самотня, бо досі всього боюсь –
То котів, то людей… і того, що скажуть.
Мало важить,
Що одна обеззброєна у бою,
Що одна нога боса, а я в строю –
Я – не ваша.

І не їхня, бодай їм грець!
Попрасований комірець,
Личко біле і простота –
Я – не та.

Розірвати б на клапті небесну синь,
Не з’їси мене, Боже, то надкуси.
Не смачна? То із медом скуштуй мене –
Я дитя Твоє півнебесне і півземне.

Бо таких не приймають ні тут, ні там,
На таких одне дуло і двісті грам
Самодурі з вінцем відлюдниці-сироти…
Ну, прости…

Замість серця у мене вишкварка – що вже є,
І таке воно вишкварне житіє,
По артеріях кров із жиром вдогін тече,
Аж пече.

Піді мною все той мурашник – турботний люд,
Я тремчу біля них – аж страшно, але й люблю,
Наступити боюся зверху – крихкі вони,
Бо у них кожен мертвий лиш без вини.
Їм словами залізти в душу – відро пусте,
Хто не з ними – нікчема, висмикнуте не те.
Та і хто я? – біда-солдатка-брудна-шинель.
«Згинь же - schnell!»



І таким годі місця шукати десь,
Бо таких виживають по всіх усюдах.
Смокчуть груди,
Виривають по нігтику кожен день,
Кров домішують в каркаде…
Хто ви люди?
……………………………………………
Другим будеш?
……………………………………………
Другом буду.

А таких не беруть в космонавти – і от і все,
Застигає на денці чашки гірке глясе,
Я ковтаю чужу міфічність від сигарет –
Я – поет.

А повз мене проходять люди – смішні і ні,
Я впиваюся їм у груди – у кам’яні,
Я ховаюся в їхню правду – вони мовчать, -
І у цьому моя нікчемність, моя печаль.

І допоки я буду з рештою – як усі,
Я крутитимусь по навколишній, по о-сі,
Вимиватиму все навколішки – сміх і бруд,
Римуватиму «решту» з «мештами» – як отут.

І як раптом колись питатимуть – «Ти поет?» -
Я не зчуюсь, бо десь літатиму між планет
Без скафандра, до всіх на відстані в п’ять парсек…
А таких не беруть в космонавти – і от і все.

Так бракує тебе… Як ніч розбиває шибку,
Як самотня свіча захлинається воском… Ти…
Все мовчиш і біла мовчанка твоя, лебідко,
Розпинає мене, мов кригою на хресті.

Ув очах догорає страх і сміється тіло,
Безголосі думки, як обдерті шпалери стін,
Де від смутку у мене донька – моє світило,
Де від болю у мене жоржини, маленький син.

Так бракує тебе… Душа у сухих мозолях,
По руках і ногах зав’язався німий полон.
Не мовчи, розкажи, лебідко, про вільну волю,
І візьми-но мене, як Телесика, на крило.

Ну, поламай гілляку! – вітре - врятуєш душу;
Скільки отого бруду випало, наче сніг?!
Тане восковий ранок, вигадки сіно сушать,
Досить Маленькій слізок змучених, навісних...

...тих, що приходять в пору часу, що плаче круком,
Часу плетіння долі зашморгом на гіллі.
Випий, Маленька, болю, вимий блакитні руки,
Мало ще находились ніженьки по землі.

Глянь, морозіє подих – жити! – серпом по житу...
Діти, трембіти, квіти – мало тобі снаги?
Жовкнуть вірші на осінь - жменя кульгавих літер -
Вивчу тебе напам’ять, витопчу ворогів...

Тільки живи, Маленька! Чоботами по денцю,
Крилами по металу, танцями по вогню...
Правдо моя... Маленька! У гамівній сукенці
Тяжко шукати волі, краще пройдемось... ню?

Розгойдай мене на вітах помаранчевих історій, -
Я на мить торкнуся неба, наче сонце-апельсин.
Хтось подумає, напевно, ми з тобою – двоє хворих, –
На утіху чубатуркам щічку сонця надкуси.
І проступлять з мене соки життєдайною росою,
Жовтосяйним діамантом через серце навпростець.
Хтось повториться удруге – ну, погляньте – хворих двоє,
І запишуть двом діагноз в лікарняний папірець.
Тільки сонцю клітки мало, щоб сидіти, як папуга,
У шпиталевих палатах підвіконня занизьке -
Зістрибнути і чкурнути у небес блакитну смугу,
Назбиравши парасольок розкульбаблений букет.
Розгойдай мене на вітах помаранчевих історій,
А як тільки гримне зверху блискавицею дверцят,
Перепинять хмари сонце на небеснім світлофорі,
Нам на згадку лишить сонце на обличчі сонценят.

І любити, і дихати... Парко. Пітніють стегна.
Пропливає кораблик пристрасті між бажань.
Ціпеніє ковток у горлі. Повікам темно.
Як ввійдемо у бистру течію – не порань.

І любити, і дихати... Терпко. Зелений аґрус.
Як у роті моєму приторно почуттям.
Ми поділимо навпіл кару – лети, Ікаре!
Бо кому спокуситись маревом, як не нам?!

І любити, і дихати... Млосно. П’янка свідомість.
На плечі білоцвіт акації – доторкнись!
Ми - віднайдені Богом коми віршів зникомих,
Невідомим поетом згублені – ще колись.

І любити, і дихати... Мало. Світи широкі.
Я тримати тебе не зможу – часи не ті,
Повертайся у мрію, любий. Лиши допоки
На безлюдній між нами відстані світлу тінь.

І лягає година на плаху в чеканні свободи,
Головою від тіла злітає і кров’ю іскриться,
А було, ця година комусь диктувала погоду,
А було (загуло), обпікала любов’ю жар-птиці.

Все було. Не повернеш. Дрімоту накочує вічність
На повіки, на совість, на крики скаженого люду...
Ми з годиною схожі. Обоє до часу комічні,
І обоє від часу нікчемні - в спокусі - заблуди.

А юрбі не до світла, - волання покори чи кари, -
Щось тваринне у звуках за кусень даремного хліба.
Чуєш, Господи, виглянь на хвильку, благаю, з-за хмари,
Їм і хліба занадто, а Ти їм, обжерливим, - рибу.

Бо прикриють Тобою вуста, що викрикують вирок,
І на Тебе повісять суддівство, а вийде судимість,
Бо давно хтось казав, "що як прийдеш до нас ти із миром,
То..." від миру помреш, покалічений дітьми своїми ж...



Зловтішався народ, тільки час поміж натовпом плакав –
Перетерпіти рану, пославшись сльозами на вивих,
Не зізнатися світу, що доньку поклали на плаху, -
Так вмирала остання година із роду цнотливих.

І той, хто ітиме за нами – якийсь нетутешній,
Напишуться книги – премудрі – з німої потуги,
А я, щоб збрехати, зриватиму стиглі черешні,
А ти, щоб повірити, станеш чужинцю за друга.

Бо хто нас научить? Хто вчитель? Хто, зрештою, учень?
Куди не приводять дороги, придумані нами?
Моя каліграфія серця – шипи і колючки,
Твоя цьогосвітна придатність – птахи-орігамі.

Ці кроки непевні, як листя опалого танець,
Бо доля, як циган, перейде закриті кордони,
Мені для сльозинки поріже хтось гордістю палець,
Тобі для усмішки розквітнуть багряним піони.

І той, хто ітиме за нами – збиратиме крихти,
Складатиме в торбу, сушитиме вічне прийдешнім,
І я, щоб повірили, правду просію крізь сито,
А ти для омани посадиш солодкі черешні.

Понад думами, в вишині,
Хтось згадає про нас чи ні,
Втопить істину у вині,
І сховається в абажур.

Трісне глечик по серцю – кр(ах!),
Крик загубиться у вітрах,
Біль розпишеться ув очах,
І обійдемось без тортур.

Попід думами, унизу,
Без розплати за зуба зуб,
Кину серце в живу росу,
І розквітне троянди кущ.

Перевернеться світ на дно,
Знов забродить старе вино,
Тільки істині все одно -
Дай цукерочку за щоку.

Не коханка і не кохана...
Дві дороги і два хрести...
І, як думи, тяжкі тумани,
І, як люди, хисткі мости.

І ступити непевним кроком –
Провалитися крізь юрбу...
Ох, любове... Моя мороко!
Як не можеш не бути - будь!

Заплітайтеся віти-коси,
Не сльозися очей блакить,
Вишням – вишні та й росам – роси,
А коханий... не мною снить.

Цей сніг серед весни, як ти, нежданий, в хату.
Які ж тебе вітри до мене принесли?
Безмежний дивосвіт очей твоїх брунатних,
І ці вуста сумні смаку достиглих слив.

Нічого не кажи. Хай Бог тобі пробачить,
Шукати журавлів – чия у тім вина?!
Сніжинка на руці жіночим щастям плаче, -
Ти раптом не налив у чашу їй вина?

Нічого не кажи. Змовчи. Змовчи. Руками...
Руками говори! Всеспалено слова...
Сполохана весна. У небі понад нами
Лапатий сипле сніг. Не віриться. Дива.


19.03.2008 р.

Перепливами-перестрибами
Вічні пошуки до любові.
Тільки серце німою рибою
Сите з нутрощів хробакових.

Тільки й ласки – луска обчищена,
Тільки й волі, що водне плесо,
Я би в поле втекла з вітрищами,
Доки б крига на ню не скресла.

Я би пташкою, а не рибою,
Щоб на віти у квіт вишневий...
Перепливами-перестрибами...
Тільки й щастя – старий і невід.

Міліє день. Навшпиньках ніч
Спускає сни на переправі,
Вдягнувши в зоряну оправу
Чесноти денних протиріч.

Німіє день. В саду сичі
Безсовісно лякають тишу,
Їм хочу крикнути: „ти-хі-ше”,
Та голос мовкне, не звучить.

І терпне час у торбі дня,
Вечері жде голодна миска,
А на папері з диким тріском
Слова цураються коня.

Талану витвір на кону.
Чому дрімаєш, мій Пегасе?
А поміж тим натхнення гасне.
Піду і я посплю. Засну???

І ніби відболіло, а щемить,
І наче призвичаїлась, та де там?!
І ця любов – розірвана шкарпета –
Не гріє моїх ніг серед зими.

Всі пальці огортають холоди,
І мов би реп’яхом, цілують п’яти,
А ця шкарпета, цвяхом розіп’ята, –
Мого життя сліпого поводир.

Хоч як здається, доля - не моя,
І подихи із мрій цілують шию...
Я ж знов нитками слів любов зашию,
Бо ця шкарпета – все, що маю я.

Ти не повернешся.
Слова
були приречені збуватись,
Як на останнім рубежі застигло вранішнє „прощай”.
Я не окликнула.
А дощ
лупив обличчя, рвавсь до хати,
Через відчинене вікно безсовісно плював у чай.

Ти не повернешся.
Чужі
віднині ходять наші кроки
По бездоріжжю хтивих днів, не пожинаючи образ.
Все позабулося.
Лише
невтомно вишенька щороку
Плодами стука у вікно, тебе шукаючи щораз.

Ваша осінь не дружить з моїм зачарованим літом,
Вам би – в тінь, а мені...
А мені до лиця тільки спека.
Срібний лицарю, як Вас могла я, скажіть, розлюбити,
Загубити і з іншим ліпити на ревнощах глеки?!

Що Вам осуд людський, як любов обира не за віком,
Як не гояться рани з тавром наболілим РОЗЛУКА?
Не затримуйте щастя, а будьте мені чоловіком –
Ось, візьміть, пропоную нахабно Вам серце і руку.

Хай же осінь дощить, наді мною – безхмарні простори,
Ваші руки холодні, та, знаю, насправді голодні –
Ви без мене – один, ви ж без мене – самотньо-самотній?
І ховає Ваш сум попід хвилями мертвеє море.

Більш не хочу, не буду і врешті, повірте, не можу
Я без Вас засинати, закутавши серце в оману.
Не журіться, благаю, що ми по роках так не схожі,
Придивіться, послухайте душу: я – Ваша кохана.

І оголену плоть поцілує голодний мольберт...
Вимальовує пензель жадано жіночії обриси –
Як по сходинках, тілом донизу, а потім уверх.
Божеволіє мить і звіряє години по компасу.

Від троянди пелюсток пурпур – соковиті вуста,
Бірюзовою хвилею море сховалось у погляді,
Ще не страчений часом, дівочий незайманий стан
(Будьте ж роки-мороки дідів присоромлено прокляті!),

Мов у грудні, така смаковита амброзія груш,
І нектаром упитися кличе печера між стегнами,
Там при вході до неї – густий непроріджений кущ,
(Обережно поводься, як будеш заходити, легіню).

Мов піску оксамит доторкнувся нечутно плеча,
Перейшов по руці та й засмаг на ногах непоголених...
Галерея. Збулося. Впізнав на картині дівча?
Оближися і сплюнь, і відчуй хоч на мить себе оленем.

Зупиніть цей світанок - як згуба, його пришестя,
Бо на ранок, як завжди, я маю безспірно піти.
Та не втримати ночі...
Даю тобі слово честі! –
Тільки смеркне, вернуся.
Піщинками із самоти
Пересиплеться час, і зірветься твій день навтьоки.
І обернеться в темряву світлих небес голубінь.
Не топися в стакані,
Спрагни натхненням, а поки
Розпрягай, мій поете, думки і лягай відпочинь.