Ю.Г.
На снігопад уже
Давно нема квитків.
Та нині нам щастить,
Тож, голови задерши,
Принишклі стоїмо
На шоу всіх віків,
Що завше на Землі
Виконується вперше.
І, ділячи на два
Замерзлий шоколад,
Ти знаєш геть усе
На завидки сократам:
Що я — хороший і
Що слово «снігопад»
В італіях чудних
Шепочуть «невіката»...
А «неве» все летить —
Солодка, мов кутя,
І ввечері, коли
Залишишся одна ти,
Утвердишся в знанні
Про нежить і життя —
Бо ти ще замала,
Аби чогось не знати.
У сни твої з еллад
Прийде юнак-Сократ —
Патлатий, наче я,
З очима мого ж типу
«Італія — це що?
А що це — снігопад?
А як твоє ім’я? —
Ти схожа на Ксантипу...

жовтень 2003

Вже сьома за десять.
А рівно на сьому
До мене на чай хтось
Повинен прийти.
Когось я запрошував
Сім років тому —
Чи в тисячній справі,
Чи так, без мети.
А чи не тебе? —
Що ночами і досі
Пульсує у скронях
Імення твоє...
Вже сьома за п’ять —
Он і чайник голосить,
Плюється окропом
І парою б’є.
Секунди цокочуть —
Я певен у тому,
Що мій візитер
Не запізниться — ні:
Уже на підході...
Уже біля дому...
Чи той, кому винен,
Чи той, хто мені...
Хтось мусить прийти,
Та дістала загадка:
Надій нетривких
На поталу не дам.
Тарельцями вкрию
Обидва горнятка.
Чай — древній і мудрий —
Хай думає сам...

Жовтень 2003

А ми з тобою - нерозлийкава.
Тому й барвумен до нас ласкава.
Тобі розчинну, мені в зернятках.
І неодмінно - в одне горнятко...

Тут рай для пацючків - а ви їх боїтеся.
Підземна (неземна) кав'ярня без вікна.
Не істина, лишень смішна потворка Нессі
плюскочеться на дні у келиху вина.
А блики нетривкі, а тіні все густіші,
за мене не платіть, бо Ви і так сумна,
поети всіх віків мої писали вірші -
я нині п'ю в кредит на їхні імена...

Повісь у кімнаті її кароокий портрет.
Провітри кімнату на тисячу років вперед.
Плиту запали від статичного струму долонь
І чайник пузатий постав на зелений вогонь.
Коли закипить, то вона неодмінно прийде.
Не ангел, не відьма - бо ще не літала ніде.
Волосся розпустить і лишиться в тебе на чай.
Дай цукру до смаку, лише окомір не втрачай.
Засмаж їй яєшню і бутер на брод намасти,
намисли їй крила - почнуть похвилинно рости.
Лиш сіль не просипли, вона так нагадує ртуть.
Мітли не показуй - окрилені хат не метуть.
Чудний, хто не чує. Та в чуда окремий закон.
Натягне балетки, жбурне чобітки на балкон.
Ледь ступить на килим, і руни його - мов трава -
скуйовдяться й пирснуть тим вітром, що штори зрива.
Обачний, хто бачить. Пробачиш йому, а тому
прихилиш коліно, іскристу зав'яжеш тасьму.
Завихриться танець, здіймуться туніки краї...
Цей хвостик із бантом - вінець до бароко її...

Зарізав хліб.
Тарілка – гріб.
Відзначив нині
Дев”ять діб.
Уже й ножа
Взяла іржа –
Усім запоям
Є межа.

Новин на хвості у сороки повно.
Усюди була – не була в Парижі ще.
На весну зайці поміняли вовну,
Зайчихи – зайців, а відтак і прізвища.
Париж, як і Рим – най їм vitae longa!
Там скрізь: то коралик, то шмат калачика…
Можливо, вони чимось схожі на Лондон,
Якого, по правді, я теж не бачила.
Зате я в Московії кашу варила.
Кому не дала – то про це облишимо
(Бо мала я в дзьобі усіх безкрилих,
що повзають, скачуть і ходять пішими).
Погляньте на мишу: кумедна – онде…
До нірки й до смерті їй кроки лічені.
Та вуж голодний згорнувся в рондо:
Не здатний, роззява, прийняти рішення.
Колись проголошу таку промову,
Здобувши чесно почесну пенсію:
Учіться літати! Життя умовне!
(Ковтніть і сплюньте мою сентенцію).

Забулькав чайник – Аврора згасла.
Достиг сніданок – а Ви ще мертві.
Канапка впала до неба маслом,
Бо що канапці – закони Мерфі…
На вибір кава і склянка соку.
Собаки Ваші Вам лижуть скроні.
Хто Вам художник – той вже високо.
А ті, хто поруч – усі сторонні.
Пульсують тіні. Прокиньтесь, пані!
Ваш профіль глибшає на портреті.
Ковтнули голос півні парканні,
Забувши, зайві вони, чи треті.
Не бійтесь, пані – Ваш ангел з Вами…
Пролийте каву на жертву ранку…
І, ледь торкнувши віконні рами,
Зефірний трепет пройме фіранку

Розходяться води колами –
Русалки виходять голими
У світ, де законам полум”я
Належить пріоритет.
Он поліс в диму і містиці.
Я точно знаю, що місто це
Загасне , як сонце з місяцем
Зустрінуться тет-а-тет.
А древніх печер служителі
Ступають полями житніми,
Вдають, що святі, а жити їм
Усього по три рази…
Посвячені і причащені,
Утомлені і пропащі ви –
Розлито буття на чаші дві.
Гойдають їх терези.
І коні летять без вершників.
Їх долі іще не звершені –
Усі- хто не стали першими,
Знайдуть собі ворогів.
А тіні йдуть пілігримами:
Зупиниш їх – стануть зримими…
“О звідки ви, браття?” – “З Риму ми…” –
“То з миром вам, дорогі…”

А як відлетять лелеченьки,
То вже і час уродин.
Ти випестиш собі глечика,
Котрий над усі – один.
По вінця наллєш і дочиста
Осушиш на честь рідні,
І в білім шалу від почестей
Розгатиш його в дрібні…
І здвигнеш плечми похилими,
Забувши своє ім”я,
І друзки збереш по килимі:
Вони – покута твоя.
Посій їх тепер долиною,
І мучся собі дурним:
Що глечик зробити глиною –
То важче, ніж глину ним…

Хто прокинеться першим,
           збагне, що вертатись - клопіт.
Бухне сонце піщане -
            персти обпечуть боги.
Скільки виросло скель тут,
            відколи нема циклопів -
А отари ще й досі
            пасуться край їх могил...
Піт визлочує руна –
            в них душно овечим душам.
Сходять кров’ю графіті
            на стінах святих печер.
То гора найстаріша
            спокутує гріх пастуший –
Сиза лава прокази
            у венах її тече.
А сюди ж не літатимуть
            навіть поштові собаки…
Мед змобільніє в сотах –
            ну от і кінець зв’язку…
Дев’ять грамів до неба
            Один океан до Ітаки.
Нам, тверезим від спеки,
            ліпити її з піску.
Нам вслухатись по ночах,
            як риби померлі квилять,
Як тайфунами марить
            зіпсований наш приймач…
Як у реві припливу,
            на зовсім коротких хвилях,
Крізь ефір проростає
            сирен прибережний плач…
Це життя виліковне,
            як нежить від ворсу вовни.
Пиймо вина джерельні,
            змиваймо з облич іржу…
Проминають ягнята –
            лишаються тільки овни.
Ми їх обрані стригти.
            Бо й вічних колись стрижуть.