Коли у місті спека,
а ти прийшов здалека,
і в голові у тебе
лунає древній хіт -
закинь на плечі теку,
мини бібліотеку,
зайди у храм ацтеків -
підземний перехід.
Нон-стоп у вічнім русі,
поема Фірдоусі.
У хриплому мінорі
сп'яніє гітарист.
І дві купюри русі
потонуть в капелюсі,
і він замре від світла
твоїх безсмертних рис.
Лишайся, якщо хочеш, -
ти храм не опорочиш.
У тебе сиві очі
і паспорт на всі сто.
В графі "родився" - прочерк.
І ні синів, ні дочок.
Не відбував покарань.
І не водив авто.
Сідай, бери сигару,
і млій від перегару.
І літо не останнє,
І жити "харашо".
Здамо під вечір тару
і рушимо до бару.
А ні - купи гітару
і йди, куди ішов...
ОДICCEЯ 2000
Збірка.
Вибране.
ГОНЧАР І СТАРІСТЬ
А як відлетять лелеченьки,
То вже і час уродин.
Ти випестиш собі глечика,
Котрий над усі – один.
По вінця наллєш і дочиста
Осушиш на честь рідні,
І в білім шалу від почестей
Розгатиш його в дрібні…
І здвигнеш плечми похилими,
Забувши своє ім”я,
І друзки збереш по килимі:
Вони – покута твоя.
Посій їх тепер долиною,
І мучся собі дурним:
Що глечик зробити глиною –
То важче, ніж глину ним…
АПОКАЛІПСИС-2
Розходяться води колами –
Русалки виходять голими
У світ, де законам полум”я
Належить пріоритет.
Он поліс в диму і містиці.
Я точно знаю, що місто це
Загасне , як сонце з місяцем
Зустрінуться тет-а-тет.
А древніх печер служителі
Ступають полями житніми,
Вдають, що святі, а жити їм
Усього по три рази…
Посвячені і причащені,
Утомлені і пропащі ви –
Розлито буття на чаші дві.
Гойдають їх терези.
І коні летять без вершників.
Їх долі іще не звершені –
Усі- хто не стали першими,
Знайдуть собі ворогів.
А тіні йдуть пілігримами:
Зупиниш їх – стануть зримими…
“О звідки ви, браття?” – “З Риму ми…” –
“То з миром вам, дорогі…”
АЛЬБА
Забулькав чайник – Аврора згасла.
Достиг сніданок – а Ви ще мертві.
Канапка впала до неба маслом,
Бо що канапці – закони Мерфі…
На вибір кава і склянка соку.
Собаки Ваші Вам лижуть скроні.
Хто Вам художник – той вже високо.
А ті, хто поруч – усі сторонні.
Пульсують тіні. Прокиньтесь, пані!
Ваш профіль глибшає на портреті.
Ковтнули голос півні парканні,
Забувши, зайві вони, чи треті.
Не бійтесь, пані – Ваш ангел з Вами…
Пролийте каву на жертву ранку…
І, ледь торкнувши віконні рами,
Зефірний трепет пройме фіранку.
СКРЕКОСТРОФИ
Новин на хвості у сороки повно.
Усюди була – не була в Парижі ще.
На весну зайці поміняли вовну,
Зайчихи – зайців, а відтак і прізвища.
Париж, як і Рим – най їм vitae longa!
Там скрізь: то коралик, то шмат калачика…
Можливо, вони чимось схожі на Лондон,
Якого, по правді, я теж не бачила.
Зате я в Московії кашу варила.
Кому не дала – то про це облишимо
(Бо мала я в дзьобі усіх безкрилих,
що повзають, скачуть і ходять пішими).
Погляньте на мишу: кумедна – онде…
До нірки й до смерті їй кроки лічені.
Та вуж голодний згорнувся в рондо:
Не здатний, роззява, прийняти рішення.
Колись проголошу таку промову,
Здобувши чесно почесну пенсію:
Учіться літати! Життя умовне!
(Ковтніть і сплюньте мою сентенцію).
АЛКОРИТМІЯ
Зарізав хліб.
Тарілка – гріб.
Відзначив нині
Дев”ять діб.
Уже й ножа
Взяла іржа –
Усім запоям
Є межа.
* * *
Л.П.
І прийдеш по першому морозі
З вітряного виру нестрічань,
Дівчинко з веснянками на осінь,
Дівчинко з очима у печаль.
Запітніють небом жовті квіти.
І впадуть. Впадуть тобі до ніг…
Дівчинко з веснянками на вітер,
Дівчинко з очима в мокрий сніг..
Захрустять сліди у мерзлій піні.
І чиєсь задивиться вікно, —
Як ступають поруч наші тіні,
Що колись не стрінулись давно…
* * *
Я живу в телефонній буді.
Інколи мені дзвонять...
І питають, що далі буде.
І чому листопад на скронях.
І питають, де взяти гроші,
І питають, куди їх діти.
Дзвонять ті, в кого сни хороші,
Дзвонять ті, в кого хворі діти.
Щось не спиться мені, приблуді.
Ну яка там, до чорта, втома?..
Я живу в телефонній буді.
Бо нема телефона вдома...
Двадцять крапель Валерії
Повісь у кімнаті її кароокий портрет.
Провітри кімнату на тисячу років вперед.
Плиту запали від статичного струму долонь
І чайник пузатий постав на зелений вогонь.
Коли закипить, то вона неодмінно прийде.
Не ангел, не відьма - бо ще не літала ніде.
Волосся розпустить і лишиться в тебе на чай.
Дай цукру до смаку, лише окомір не втрачай.
Засмаж їй яєшню і бутер на брод намасти,
намисли їй крила - почнуть похвилинно рости.
Лиш сіль не просипли, вона так нагадує ртуть.
Мітли не показуй - окрилені хат не метуть.
Чудний, хто не чує. Та в чуда окремий закон.
Натягне балетки, жбурне чобітки на балкон.
Ледь ступить на килим, і руни його - мов трава -
скуйовдяться й пирснуть тим вітром, що штори зрива.
Обачний, хто бачить. Пробачиш йому, а тому
прихилиш коліно, іскристу зав'яжеш тасьму.
Завихриться танець, здіймуться туніки краї...
Цей хвостик із бантом - вінець до бароко її...
Із серветкової лірики
Клапоть I
Тут рай для пацючків - а ви їх боїтеся.
Підземна (неземна) кав'ярня без вікна.
Не істина, лишень смішна потворка Нессі
плюскочеться на дні у келиху вина.
А блики нетривкі, а тіні все густіші,
за мене не платіть, бо Ви і так сумна,
поети всіх віків мої писали вірші -
я нині п'ю в кредит на їхні імена...
Клапоть II
А ми з тобою - нерозлийкава.
Тому й барвумен до нас ласкава.
Тобі розчинну, мені в зернятках.
І неодмінно - в одне горнятко...
З досьє:
Поет Роман Скиба останні чотири роки живе в Києві, куди він прибув зі свого рідного Львова. Скорпіон за гороскопом і поет за покликанням. Він не сумнівається в власній геніальності і впевнений, що колись одержить Нобелівську премію. Любить телефонні розмови, жінок, тварин, вареники. Не любить брехні.
В свої 34 роки Скиба - лауреат Міжнародного конкурсу "Гранослов" (1991), конкурсу в-ва "Смолоскип" (1997), премій: "Благовіст" (1999), журналу "Кур'єр Кривбасу" (2000), журналу для дітей "Соняшник" - "Найбільшій дитині 1998 року", а також нагороди артклубу "ОстаNNя барикада" та Чільної Української Молодіжної Мистецької Агенції "ЧУММА" - "Поету в законі" (2002). Член Спілки письменників України. Додатково до літературного амплуа відомий як продюсер мистецьких проектів.