*
Чашка кави, дешеве вино на столі,
Чистий аркуш, тупий олівець.
Трохи сексу без тебе на голій землі,
І кохання, життя - нанівець...
Три цигарки - ілюзія гідності,
Філософськи осмислюю долю,
Ні романтики, ні відповідності,
Ані навіть найменшого болю.
Сліз немає - сумління іронія,
Може, дихаю, може, боюся...
Це остання чи перша симфонія?
Я уже ні живу, ні борюсь я..
* * *
Вона вміла малювати світло.
І хотіла,
І любила.
І зранку на тіло
вона звикла
одягати чисту
білизну...
і йти до міста
різно.
Тільки щоб людей
вміти
любити.
До її грудей
падали очі
збоченців ночі.
Вона їх не хотіла,
хоч і любила
своє тіло.
Тому що звикла
малювати світло.
Цей найкращий...
Може,
Боже,
Відкрокуєш у неможне?
Тихо
Лихо
Заяскравить
Німоту у сновидінні.
Чисто...
Вкрито...
Промінь явить,
Заховається за тінню.
Ніжно-
свіжо
сіті-зливи
виплекають переливи
для майбутнього сонету,
і занедбану лорету
дощ цілунками залиє.
Щастя?
Нащо
світла
крила?
Навесні частіше плачеш,
І за мріями жебрачиш.
Ліри-
стріли
досягають -
у неможне.
Світла
крила
нащось
щастя
осягають...
Можна,
Боже?
Чомусь без липкості твоїх обіймів
я не сплю.
І не вмираю.
Тільки завмираю,
очима вогко сутенію
й ніч солю.
Сльозами.
Боже! Я – банальна?!
як жінка, бачиш -
плачу...
Ніч солю.
* * *
Чому ця свічка так гаряча...
а не мої долоні?
Тепло не відчуваю, але бачу,
і полоню спітнілі скроні.
Як дивно – літо стало тільки ніччю,
і не в моїх долонях.
Вони холодні, я тепло позичу -
залишусь свічкою в нічнім полоні.
* * *
Нового аркушу торкнусь сором'язливо,
епоха дня незорозумілості думок.
Бринить печаль нетихо, неважливо
і поспішає біль спотворити рядок.
Луна уламків безкінечних відображень,
приймає простір мій примхливий страх,
в одній півкулі чверть століття вражень
шукають спокій в ненаписаних віршах.
1.2.3.
1.
Відверто і безрисно, безпотворно
порушуєш оманливе сприймання.
На сто питань малюєш біле в чорне,
і залишаєш вільні плями сподівання.
2.
Акорд "Металіки" - і рух у неважливість,
забудеш світ закритими очима,
прозора мить і розуміння неможливість
замкнули спокій за безслізними дверима.
3.
Струмок від долі за початок без зітхання,
диханням літнім навесні затріпотиш,
ранкове сонце - найнадійніше придбання,
з ним за осіннім вітром безпорадно полетиш.
* * *
Я відкрила
Знову диво...
Подивися, милий,
Злива!
Мене вкрила
Гомінливо
Ніжна злива...
Шепотіла:
"Ти - щаслива..."
Ти щасливий,
Милий?..
За людом лід в крихкій, незлій подобі,
За часом мить в майбутньому мине,
Чиясь сльоза в перлинно-злій оздобі
На чисту досконалість дорікне...
* * *
Приємний смуток - тихо-безперечно
Тебе чекати - й білий час зими
Озветься так весняно-недоречно
Життєво-жовтими сніжинками з пітьми.
Терпкий цілунок - прохолода сніжна
Безпечно-вільного намерзлого вікна,
Моя рука, оголена і ніжна,
ЇЇ торкнеться...розмалює в снах...
* * *
В очах - чи блиск, чи спалах здивування,
Усміхнені вуста і переможно мить
Щасливить смуток. Силою кохання
Весни причетність на щоці бринить.
В його руках - її безмежна туга,
В її руках - його надіснування,
Обличчя у відвертості - проміння смуга
В невідворотності солодкого бажання.
* * *
Шелест втіхи - на твоїх повіках,
Ти ковтаєш мій солодкий смак.
Срібить вії втрачене навіки,
Я ковтаю свій солоний страх.
І жартую, граю - не торкаюсь,
Ти не любиш всіх рудих котів.
Я соромлюсь, але роздягаюсь,
Скільки ще твоїх побачу снів?
* * *
Апельсинові хмари і сонця блакить,
Сміх здивування на сніжнім намисті.
Видих чи вдих - не вирішує мить,
Світ - у картинах імпресіоністів.
Час не існує - сміливість уявна,
Лиш неприсутність - твоя перемога,
У нереальній знайдеться реальна,
Із здивуванням згадаєш про Бога.
* * *
Ну і що, що я тебе не знала,
скільки їх - твоїх чужих облич?
Притулюсь до того, що впізнала,
і злякаюсь нових протиріч.
Ти - холодний, а мене замало,
щоб здійняти щирості багаття,
я - гаряча, це тебе злякало,
ти сказав, що я - твоє прокляття.
Я купила ніжність у ворожки,
ти в мій неправдивий жар пірнав,
удавала, що люблю волошки,
ти мене чарівною назвав.
Ну і що, що я тебе не знала.
Мрії мить мені пробачить час,
я хотіла, але не спіймала
вогник, що допоки ще не згас.
* * *
Звабну думку притулила
до трамвайного вікна.
Він сказав собі – смілива,
я подумала – одна.
По мені блукала мрійність,
Він розпачливо смутнів, -
очевидно мрійність- дивність,
раз він так ніяковів...
На грайливому обличчі
я намалювала синь.
Він пірнав мені у вічі
і не знав, що синь – це він.
Я читала його руки
з плину відбиття у склі.
Він любив трамвайні звуки,
я любила ласку слів.
Нам було так дивно-мило,
від трамвайних голосів, -
я була така смілива...
Він іще ніяковів...
* * *
Примхлива рима - нині не вдається,
лише печаль асфальтового дня.
Твої слова чомусь торкались серця,
де я тепла шукала навмання.
Навіщо грати у чуттєві фрази,
німіють сльози на твоїх вустах.
Як довго мріялось, а зіпсувалось зразу...
Отак буває - рима не вдалась.
* * *
Дощить весна і з подихом надії
на плинну чистоту засподіваюсь.
Години-миті. Без причин радію
в майбутнє з обережністю вдивляюсь.
Похмурість ранку переміниться в перлинність
Чуттів забризканих на сонячнім паркеті.
І чистоти свідомо-невловима плинність
Торкнеться лагідно надій моїх кларнетів.
