СТАРИЙ ПОЕТ
Старий поет з надщербленим лицем.
Самотній Данте, схожий на легенду -
між нами недописані поеми
негеніальних хлопчиків і це -
надпите недокоханим вино,
настояне на травах і любові
ще юних тіл. А я живу тобою -
поетом із надломленим крилом
у домі,де розцінено за страх
пустити руки у твої сивини
і більше не випитувать, хто винен
у мудрості твоїй і цих віршах.
..Який ти молодий. Яка я сива!
Біла ніч, білий сад, білі вишеньки видко здаля.
Білу вічність мою загороджено білим парканом.
Білий янгол не спить - він воліє приборкати панну -
ніч біліє, як рядно - вона визирає з гілля,
Наче яблуко біле, яке він прийшов обірвать,
побілілий від смутку за білим,як попіл коханням -
його дівчинка боса -яка ж це в диявола панна?
Білі ручки, як струни - вона тільки вчиться кохать,
не питаючи ймення, не просячи навіть до сну,
у якім її юність застелена біленим рядном...
В білу ніч білий янгол накриє її простирадлом,
соромливо, прикривши збілілу свою сивину...
Білий сад вже заснув... Плаче панна...
І про що Ви все пишете? Кислі іспанські цитрини
ясно світяться жовтим в лушпинні вчорашніх газет.
Жінка просить любові, обнявши руками коліна
і натужно зітхає на Ваш голубий силует.
Ви ж не зовсім старі. Вам би личив цей згорблений профіль,
як не врозріз із Вашим, то хай вже на Вашім плечі.
Руки піднято вгору - на чорта Вам Ваш Мефістофель,
якщо жінка сама подає Вам Едемські ключі?
Її руки, як мана - Ви бачили руки дитини,
Чи до кістки пропахли старими книжками й вином?
А вона ж не штукар - їй так хочеться гарного сина.
Їй так хочеться сина - чи чуєте? сніг за вікном
огорне Ваші плечі. Як біла монаша сутана .
- Чизумієте зняти сутану зі свого плеча?
- Ну про що ви все пишете, мій неосвячений пане?
- Чорний поділ за шклами врізає горбата свіча.
Ти- великий метелик,
що гамірно борсає крильми,
безуспішно силкуючись
витягнуть зламану ніжку
з павутини широкого,
наче папірус імейлу.
Тільки що тобі мариться
в жовтих його закапелках,
коли біла долонька
спокусливо кличе до себе,
оминувши карлюки моєї дурної адреси?
Ніч крилата, як янгол, що снить на моєму вікні.
настовбичене пір”я рябіє край неба туманом.
Я пригадую Вас - це не Ви, це солодким сопрано
щось ридає в мені,
Коли тулюсь до нього, бо в нього те саме ім.”я
і ті самі сивини- мій Боже, ті самі сивини,
Ніби щедра зима Вам обом сріблини натрусила...
.Ніч крилата,як янгол, він тихо сміється, а я
задихаюсь від туги півклаптем старого вірша,
Що стояв поміж нами, аж поки не вицвів зеленим.
Я пригадую Вас. Це не Ви. Це в мені, як сирена
Обізвалась душа.
І як мені встояти- ти на весь світ один -
наївне дитя, що дарує вірші , мов гроші.
На що сподіваєш ? - коханий мені дорожчий
за чесані кучері тьмяних твоїх сивин.
Бо що твої вірші - осана чужим жінкам -
красивим й далеким, як рев чудернацьких звірів..
Згорбатілий Данте, в якого забрали віру
в своюVitу Novу - чи лишишся сам на сам
з моєю цнотою з найтяжчим з усіх пророцтв-
віддати ребро і повіки триматись жінки...
Чого ж ти мовчиш? На пожовклі поля сторінки
душею стікає моє молоде перо.
Виходиш із ночі,
хапаєш руками клямку
і довго товчеш у кишенях
всілякий мотлох -
іржаву закрутку.
Позичену чорну ручку,
незписаний зшиток,
що мріяв пройтись віршами
й червоним. Як кров вином..
Впихаєш ключа
і сильно тягнеш на себе,
як дзвони у храмі
кремезні дубові двері.
Виходиш із ночі
на світло старої лампи,
На сиве волосся мужчини,
Що спить скраєчку.
Хапаєш перила,
скидаєш брудного светра
і грієш долоні у сивім його волоссі..
А в хаті, як в церкві
ще довго дзвенить ключами.
Сотні літ перед очі, ступивши із тиші та сну -
твої схилені плечі крізь срібла твого таїну.
Твого погляду синь.
Наче камінь на серці - забутий на скелі Роланд -
чи згадаєш мене за півкроку до сну і любови -
ту . з якою жодніського слова не мовив?
Чи за так віддасиш подаровану втисячне ніч
на поталу світанку, коли вже не суджено літу.?
Твоя синь. Твоє срібло - у домі моїм ходить вітер,
плаче ніч.
Ти така молода в цім ранку. Очі світять вогнем. Тобі ще
витирати щасливі сльози найсвітлішим кінцем фати,
Моя дівчинко, що я вмію, крім своїх недоладних віршів,
Коли навіть мої цілунки залишають гіркі сліди?
А між тим ні один сміливець не вгадає твою загадку,
Бо не стане із юнню в пару сивоперий мій княжий вік.
Тільки що нам з тобою світить, коли навіть одне дитятко
не згадає мене ніколи, а тебе проклене навік?
Моя дівчинко, ранок гусне, наче кава в горнятку гусне.
Ті, що люблять тебе сьогодні, чи повідієш їм свій жаль,
Як принесеш мені троянди, загорнувши сухі пелюстки
у вдовину свою печаль?
Коханий, ця ніч, ніби мій поминальний спів.
Долоні нам порізно - так захотів Всевишній.
Розхитані шафи тріщать від чужих листів
в охайних конвертах.
Ти майже мені не пишеш.
Коханий, цю вічність розділено нам на двох -
Отой, що над нами однакові скиби вкраяв-
тобі зачерствілу, мені ж із одних тривог..
. Чи це справедливо - не відаю, мій коханий.
Коханий,чи прийду, чи зірка між нас впаде,
навмисне торкнувши промінням похилі плечі?
Не знаю нічого.Не знаю.. А як буде,
розкаже звіздар запаливши кресалом вечір.
РЕЦЕНЗІЯ
|
| |